Вибрані хіти [Люба Клименко] (fb2) читать онлайн

Люба Клименко Вибрані хіти

Збірник романів

У світі твар… пардон, мужчин

Роман-посібник для жінок з полювання на мужчин

Великий секс у Малих Підгуляївцях

Народний сороміцький роман

Paloma Negra

Мелодрама

У світі твар… пардон!.. мужчин або Посібник для жінок з полювання на мужчин від Люби Клименко

Передмова

«Как много дєвушек хороших…» — співається в старій добрій москальській пісні, до речі, суто патріархальній за змістом. Тобто дівчат є багато, Він собі вибирає, а Ти сиди і чекай свого щастя. Якщо Він ощасливив Тебе своїм вибором, Ти повинна до гробу бути йому вдячною за це. А якщо ні, сиди і гризи нігті, розмірковуючи: «Що зі мною не так? Чому ж це Він обрав не мене, таку гарну і розумну, а цю потвору з курячими мізками?»

Слава Богу, сьогодні не ті часи. Тепер вони постеволюційні. Це означає, що еволюція видів, за Дарвіном, припинилась. Уже ніхто нікуди не еволюціонує. Чоловіче плем'я змучилось від довгих століть патріархату («Господи, скільки ж можна бути здобичником, годувальником, „кам'яною стіною“, захисником, лицарем, джентльменом, благодетелем! Дайте одпочити! Адже мужчина — теж людина!»). А жінка — навпаки, вирвалася на волю, розмріялась, здобула свободу, зірвалася з ланцюга, вибилася у люди, розперезалася, пустилась у плавання, «пустилася берега» тощо.

Так що тепер право вибору за вами, перепрошую, за Нами, милі жіночки! На часі заспівати «Мужчин у світі є добіса!»

Все було б добре, якби не одна маленька деталь: як же в них усіх, тобто в мужчинках, розібратися? Часом подобається вам мужчина, а ви не знаєте, з якого боку до нього підійти, з якого кінця підступити!

От для цього й написано цю книгу. Не можу сказати, що вона ідеальна, але окремі мисливські секрети тут є.

Отже, щасливого плавання! Тобто полювання!

Сьогодні існує море засобів для налагодження свого особистого життя: гороскопи, тести на сумісність характерів, допомога професійних свах, ворожок, екстрасенсів, звідниць, візажистів, пластичних хірургів, піар-менеджерів, психологів, парапсихологів, психотерапевтів, психоаналітиків і навіть психіатрів. Раджу почати саме з них. І тільки у випадку, якщо це не допоможе, — ласкаво просимо до нашого столу, де Ми починаємо розкладати свій пасьянс.

Але ознайомимося спочатку з кількома правилами нашої гри.

Сьогодні на мужчину треба полювати. Це раз. Сам він, звичайно, може прибитися до вашого берега. Але, за старою українською приказкою, «до нашого берега, як не гівно, так тріска». Тож дуже сумнівно, що до вас приб'ється саме те, що вам потрібно.

Друге. Ідучи на полювання, бажано знати, кого ви збираєтеся уполювати (підстрелити, злапати, захомутати, підчепити на гачок і таке інше). Ви повинні чітко усвідомлювати, який тип мужчини перебуває під прицілом вашої зброї.

Третє. Ваша зброя — це мистецтво перевтілення. Якщо, наприклад, ваш об'єкт належить до розряду пінгвінів, то хочете ви цього чи ні, а вам доведеться стати на деякий час пінгвінихою. Тільки не лякайтеся. Коли ви завоюєте свого обранця, почнеться важенна праця по перетворенню його на те, що вам потрібно, наприклад, на колібрі.

А тепер перейдімо до нашої класифікації.

Мужчини бувають птахами, хижаками, травоїдними, плазунами, комахами, рибами тощо. Дещо експериментуючи з Менделєєвим, можна додати до попереднього, що мужчини також бувають інертні, радіоактивні, дорогоцінні, важкі, легкі, газоподібні. Дещо експлуатуючи Маркса, Енгельса та Леніна, додамо, що наше надзавдання полягає у тому, щоб боротьба протилежностей перетворилася на їхню єдність, тобто у нашому з вами випадку, — в сім'ю, таємний любовний зв'язок, тандем, партнерство, службовий роман, адюльтер, любов а ля труа тощо — вибирайте, що Вам до вподоби.

Мужчина-павич

Мужчину-павича можна впізнати відразу — за поглядом. Звичайно, можна і за зовнішністю, але тут легко помилитися. Наприклад, заходить у зал засідань мужчина з хустинкою в нагрудній кишеньці, з перстенем на пальці, в блискучих запонках і щедро напарфумлений. Він може виявитися павичем, а може і кимось іншим, наприклад, півнем або метеликом. Навіть скунс може зашифруватися під такий прикид. А ось погляд видає павича відразу. Бо, коли він роззирається довкола, то не для того, щоб пригледіти жертву, не для того, щоб намітити свою куріпочку — він спостерігає, як реагують на його появу присутні. У нього буде відповідний — величний — вираз обличчя, ледь припідняте підборіддя і неквапливі рухи. Найбільше його достоїнство — хвіст, поки що складений, як віяло в неробочому стані. Павич притримує цей свій головний козир на потім, на той момент, коли на ньому сконцентруються всі погляди. А він, маю вам повідомити, — майстер привертати до себе увагу публіки вишуканою (як його вихорок на малій, і скажу вам, часто дурній голівці) мовою, розкидатися елегантними висловлюваннями, цитатами Черчілля мовою оригіналу або афоризмами латиною, тобто, струшувати своїм складеним хвостом. А ось коли він відчує на собі зацікавлені або, принаймні, здивовані погляди, тоді він — р-р-раз! — і розпускає свій хвіст: «Вчора грали в гольф з прем'єр-міністром…» Зал завмер і всі із захопленням дивляться на нього, не підозрюючи, що йдеться не про прем'єра, а місцевого авторитета, не про гольф, а про прогулянку босоніж по траві, а країна, де це відбувалося — Бурунді. Чоловік-павич додає: «Побесідували про те, про се…» По залу прошелестів звук жіночих зітхань. Власне, цього йому і треба. Власне, заради цього він свій хвіст і розпустив.

Чоловік-павич вважає себе компетентним у двох сферах — політиці й мистецтві. Щодо сфери політики — то це типовий «кремльовський мрійник», щодо мистецтва — то це «просто прєлєсть какая дура!».

Навіть у сільській місцевості бувають свої місцеві павичі. Такого мужчину визначиш не одразу. На перший, мимовільно кинутий, погляд, він такий, як усі: чорна або коричнева турецька шкіряна куртка, штани і взуття з базару. Але підсядьте до нього в машину, а він відразу вам освіжувачем повітря — прись! І музон врубає — бац! І не що-небудь, а «Леді ін ред із денсінг віз мі» дрижачим (чи то від немічі співака, чи то від старості плівки) голосом Кріса де Бурга, або що-небудь солодке від Філіпа Кіркорова, а якщо справа буде відбуватися на Галичині, то це буде, скоріше за все, декоративний Іван Попович із його «Золотом Карпат»…

З цього можна зробити висновок: до якої б соціальної групи мужчина-павич не належав, він усе ж таки в душі — романтик. І це перший його плюс.

Павич — птах, який добре почуває себе в неволі. Так що для сімейного життя він цілком годиться. Це другий плюс. Уточнюю для тих, хто хоче вийти за нього заміж, — павич любить свою клітку і, якщо правильно її облаштувати, на свободу вириватися не буде. Гарантую. Це не значить, що він зовсім не буде дивитись наліво. Буде. На те він і павич: йому потрібні глядачі на момент, коли він розпушує свій хвіст. Але це — максимум, на що він здатний. Як правило, павичі віддають перевагу тому, щоб займатися сексом у своїй клітці.

Ще із плюсів можна зазначити таке: павич не здатний на підлість, на грубість (у тверезому стані), любить добротне життя, ефектний у залицяннях, здебільшого любить опікуватися тими, хто живе в його клітці. Загалом, як бачимо, не найгірший джентльменський набір.

Я вас заінтригувала? Ось ми і підійшли впритул до питання: як поводитися з павичем?

Головне: хвалити. Хваліть його за все, за будь-яку дрібничку і дурничку. Хваліть, і не соромтеся при цьому безбожно брехати. І краса у нього — неземна, і профіль у нього римський, і розум у нього глибоченний, і сам він Аполлон, Зевс і Александр Македонський в одній іпостасі. Брешіть, не кремпуючись, і вам воздасться.

Як себе поводити з павичем-мужчиною? Подивіться, що діється у природі: пава дещо «губиться» на фоні самця. Хвіст вона має, однак не такий ефектний, як у її партнера. Це добрий натяк для нас. Бо все так само в житті гомо сапіенс. Живучи поряд з чоловіком-павичем, ви повинні бути на одну сходинку скромнішою від нього. Не дай Бог затьмарити його красу своєю. Він цього не переживе!

Це ж саме стосується й інтелекту. Павич — птах інтелігентний, але з розумом у нього не склалося. Чоловік-павич мислить штампами і стереотипами. Так що притримуйте свій язичок, любі розумниці та інтелектуалки, особливо коли ви разом з ним на людях, якщо не хочете його втратити. Запам'ятайте: поряд з мужчиною-павичем не випендрюйтеся. Випендрюватися — це виключно його прерогатива.

Чоловіки-павичі мають досить примітивне почуття гумору. Є в нього одна дурна звичка: розповідати свій улюблений, абсолютно дебільний, анекдот сто разів. При цьому він завжди дурнувато регоче. Регочіть і Ви.

Здається, ми перейшли до його негативних рис. І практично ми вже перебуваємо з вами в кульмінації сюжету. Ви чули, як павич (маю на увазі птаха) кричить? Найкумедніше, що йому-то, бідненькому, здається, що він співає. Ви хочете запитати, до чого це я? Та ж до того самого, до інтимного. Запам'ятайте: який птах-павич у співах, такий самий мужчина-павич у ліжку. Обидва думають, що дають райську насолоду! Не смійте переконувати його в протилежному! Вам же дешевше обійдеться!

Маю вам сказати, що нічого смертельного у цьому немає. Ну, не тямить він у сексі. Ну то й що з того? Подружній обов'язок він і без того виконає, і павенят наплодить. Тобто він цілком годиться для сімейного життя: це не мужчина-коханець, він не створений для любовного зв'язку на стороні, для таємних пристрастей і всіляких там садо-мазо і а ля труа. Він досить вправний у залицяннях, тому якщо хочете вполювати жонатого мужчину-павича для службового роману, зупиніться на вечері в ресторані, щоб не зіпсувати собі свята.

І останнє. Павич — птах не літаючий. Відповідно, мужчина-павич не здатен на подвиг заради жінки…

А хто ж здатен?

Послухайте-но спочатку повчальну історію із життя моєї колишньої свекрухи (або ніжно — свекрівоньки-попийкрівоньки, або ще ніжніше — мого обожнюваного свекрушища) Розалії Романівни Бардзолєпої.

Повчальна історія № 1 із життя мого обожнюваного свекрушища Розалії Романівни Бардзолєпої (на замітку молодим невісткам)

Був у моєму житті період під кодовою назвою «Як гартувалася сталь», коли мені довелося прожити зі своєю свекрухою під одним дахом цілий рік.

Розалія Романівна тихо вдовувала, живучи в затишній самотності в маленькому будиночку, з маленьким садочком, у маленькому галицькому містечку. Їй так добре було одній! Вона належала до тієї рідкісної породи жінок, яким рекомендовано жити в ізоляції від власного сімейства. Вона була на пенсії, але вела активну громадсько-патріотичну роботу у своєму містечку, пополудні ходила на хор «Юнь», а вечорами, коли вже взагалі не було чим зайнятися, розучувала хорові партії повстанських пісень.

Вона була щаслива.

Але тут, як сніг на голову, упала я з новонародженим синочком. Мій чоловік поїхав на заробітки в Португалію, а мене з дитиною відправив «на свіже повітря до мами».

Я розумію, він хотів мені і нашій дитині добра, але…

…кожен білий день починався з того, що рівно за дві хвилини до шостої ранку «мама» заходила до мене в кімнату і вмикала на повну катушку радіо. Я повинна була вставати по стійці «Смирно!» і слухати гімн України. О дванадцятій ночі ритуал повторювався.

Витримати це було тяжко. Але, чесно зізнаюся, дещо дратувало мене більше. Наприклад, якщо плакав мій синок, вона обурено питала: «Чому у тебе постійно плаче дитя? З ним щось не так! Треба показати психіатрові!» При цьому вона зітхала на повні груди: «Гени!», маючи на увазі, звичайно ж, не свої. Коли малюк мовчав, Розалія Романівна цікавилася: «Чому твоя дитина постійно спить? З нею щось не так!» І при цьому жовчно додавала: «Генетика — уперта річ!», багатозначно підкочуючи очі під лоба. Будучи присутньою при сповиванні, вона заявляла: «Здається, у дитини одна нога довша від другої! Треба показати лікареві! Ану, пройдися по кімнаті, дай-но я подивлюся на тебе!» Або вона уважно вдивлялася в очі дитяті: «У нього яскраво виражена косоокість (варіант: „мутний погляд“)! Що ж! Цього і варто було чекати! Яблучко від яблуньки!..».

Спочатку я терпіла, потім почала огризатися, врешті-решт ми посварилися і перестали розмовляти. Я зітхнула з полегшенням — нарешті не треба було вислуховувати коментарі з кожного приводу. Але я прорахувалася: свекрушища так просто не здаються! Розалія Романівна оголосила мені холодну війну.

Мені заборонено було а) користуватися туалетом у домі, «щоб, не дай Бог, не забився унітаз» (я повинна була бігати до хатки на курячих ніжках в сад); б) користуватися краном на кухні, «щоб не зіпсувати» його (колодязь був, слава Богу, в дворі); в) я вже не кажу про пральну машину.

Але це все квіточки порівняно з тим, що вона виробляла вночі! Вночі, коли мені так хотілося спати, вона… розучувала свої хорові партії!

Дуже скоро я відчула, що починаю потихеньку божеволіти. Щоночі до мене в кімнату приходив істинний арієць Фріц або москаль Іванов і, наставивши на мене дуло пістолета, каркав: «Хендехох!» (або, відповідно, «Рукі вверх!»). Я зіскакувала з ліжка і… прокидалася. А за тонкою стінкою в сусідній кімнаті співала на повний голос повстанські пісні Розалія Романівна.

Врешті-решт треба було щось робити. Або їхати до чортової матері, або… Я вибрала друге.

Ідея прийшла до мене в голову доволі несподівано. Недалеко біля нас жив такий собі пан Дзюрка, мужчинка одинокий, скромний, маленький і тихий. Час від часу, коли його пенсія закінчувалася, він приходив до сусідів і казав: «Я викосив траву у вас у саду. Дайте сто грам!» Одного разу він з'явився з такою пропозицією до нас, але свекрушище йому відрізало: «Викосив? А Вас про це хто-небудь просив?» Пан Дзюрка, ніскільки не образившись і не здивувавшись, пішов собі геть.

А я його догнала і запропонувала: «Степане Івановичу, хочете сто грам?»

«Хочу!», — знову, ніскільки не здивувавшись, відповів той.

«Є справа!»

А справа полягала втому, що він повинен був з'явитися увечері до мого свекрушища і провести двогодинну світську бесіду на патріотичну тему.

І знаєте? Подіяло! Перший раз за два місяці я розслабилася по повній програмі, читаючи детективчику ліжку!

Мені сподобалося. Степану Івановичу також.

Тож ми продовжили нашу угоду.

Розалія Романівна запідозрила щось неладне. «І що це Дзюрка занадився? Тут щось не те!» — бурчала вона собі під ніс на кухні. Але потім якось затихла і, я б сказала, навіть підбадьорилась. Через тиждень подала панові Дзюрці чай з печивом на літній кухні, через два — почала готувати йому вечерю, через три — дозволила мені користуватися краном і пральною машиною, а головне — ПЕРЕСТАЛА співати повстанських пісень!!!

Я блаженствувала.

Щовечора, після добротно виконаної роботи пан Дзюрка одержував від мене в двохсотграмовій баночці з-під дитячого харчування горілку. Тару назад він повертав акуратно. Так що у нас не було одне до одного претензій.

Так тривало місяців з півтора, і тут раптом моє свекрушище засумувало, затужило. Ми вже на той час налагодили дипломатичні відносини.

— Що таке, Розаліє Романівно? — питала я, а в самої серце мало з грудей не вискакувало: не дай Бог, план провалиться!

Свекрушище подивилося на мене допитливим поглядом, неначе питало себе: чи можна невістці довірити свою таємницю? Через секунду воно прийняло тверде рішення: ризикувати не варто!

— Нічого! — махнула вона рукою. — Піду розслаблюся: давно не співала!

Я цілу ніч не спала. Боялася, що вві сні до мене знову з'явиться Фріц або Іванов. На ранок визріла ідея. У нашій з паном Дзюркою угоді я замінила два пункти. Замість 100 грам, він одержував 150, за це він повинен був виявляти Розалії Романівні знаки уваги, дарувати квіти, подарунки, листівки (за мій рахунок), а, якщо пощастить, тримати співбесідницю за руку, погладжувати її (тобто руку, а якщо пощастить, і коліно), укутувати плечі свекрушища шаллю, поправляти їй зачіску і таке подібне. Вислухавши мене уважно, пан Дзюрка спокійно заявив, що за сто п'ятдесят грам він такого робити не збирається. «Давай двісті!» Я погодилася, причому «з руками і ногами».

І правильно зробила. Тому що моє свекрушище повеселішало, почало мене годувати, два рази погуляло з візочком по місту, давши мені виспатися, і навіть проговорилася, назвавши мене: «Доню!»

Дещо змінилося і у зовнішньому вигляді Розалії Романівни. Зокрема мене заінтригувало, що вона до приходу пана Дзюрки вдягає свій старий трикотажний костюм зі старомодною міні-спідницею. Мене розпирало від цікавості. Я ж усе-таки не залізна! Мій чоловік уже півроку був у Португалії, а в мене під носом розгортався такий сюжет!

Але, на мій жаль, я ніяк не могла застати парочку на гарячому. Двері в кімнату вони не закривали, мирно бесідували, дивилися по телевізору новини. Все було дуже цнотливо.

Але при чому тоді міні-спідниця?

Відповідь на питання прийшла у найнесподіваніший спосіб, коли я в черговий раз не змогла відчинити двері в літню кухню, тому що там, за версією Розалії Романівни, заїдав замок. Я подумала: чому ці двері заклинюють лише тоді, коли там перебуває моя безцінна свекруха і пан Дзюрка?

Мені захотілося підглянути, що там у них відбувається. В літній кухні було маленьке віконце, але розташоване воно було дуже високо, і зазирнути туди іззовні було неможливо. Крім того, якраз під вікном була яма зі сходами в пивницю.

Щоправда, вздовж стіни проходив вузенький карнизик. Ось на нього я і спробувала залізти.

Я пробралася навшпиньки по вузенькому карнизику до віконця, тримаючись за ліани дикого винограду, що обплутав будиночок. І що ж я там побачила? Розалія Романівна якраз відкрила духовку і нахилилася… як би це пом'якше висловитися? Нахилилася дуже відверто і апетитно. «Ага! — позлорадствувала я. — Ось для чого вам, мамо, міні-спідниця!». Тим часом пан Дзюрка часу не гаяв, він схопив з гвіздочка вінчик для збивання крему і, просунувши його під спідницю мого свекрушища, став лоскотати його в найцікавішому місці. Звичайно ж, вона підскочила і заходилася лупасити його по пиці шматою. Ніби вона обурювалася. Але морда була довольна!!!

Мене мало не розбив параліч. Ні, не від того, що пан Дзюрка намагався проникнути у дзюрку, а від того, що цим вінчиком я щоранку збивала яйця на омлет!

Природно, такого я витримати не могла. Пальці моїх ніг зісковзнули з карнизика, і я, падаючи, у відчаї схопилася за ліани дикого винограду, але це мене не врятувало, і я рухнула прямо в яму, до речі, бетонну.

Я якось вилізла звідти і вповзла в хату, де мирно спала дитина, нічого не підозрюючи про пригоди своєї мамці й бабці, і почала зализувати рани.

Найцікавіше, що наступного дня Розалія Романівна навіть не звернула уваги на мій розбитий лоб! Адже тепер вона була в новій ролі!

Пану Дзюрці також подобалося нове амплуа, причому настільки, що він перестав приходити до мене за черговою баночкою горілки.

Так тривало ще два місяці. Я просто очманіла від щастя!

Аж тут!.. Уп'ять двадцять п'ять! Моє свекрушище знову впало в депресію!

Я вже і так навколо неї, і сяк!

— Що таке? — питаю.

— Та! — махнула рукою вона, але цього разу пішла на контакт. — Ці мужчини… хіба це мужчини! Хіба вони готові на подвиг заради жінки?

«Ахтунг! Ахтунг! — замигала в моїй голові аварійна червона лампочка. — Свекрушище бажає подвигу!»

Зібралися ми з паном Дзюркою на нараду.

Я почала його пиляти, однак на всі мої докори він тільки розвів руками:

— Я роблю, що можу!

Чесно кажучи, в цій фразі мені особливо сподобалося «Що можу», я відразу ж згадала вінчик, через який на все життя розлюбила омлет.

— Треба придумати подвиг! — постановила я.

Легко сказати — подвиг! А де його взяти?

Ідея з підпалом будинку і винесенням Розалії Романівни з вогню відпала відразу ж, у зв'язку з невідповідністю її габаритів з габаритами пана Дзюрки. Та й, чесно кажучи, хати було жалко.

Друга ідея — викликати на дуель якого-небудь нового ухажора Розалії Романівни — також була нереальною. Жоден чоловік, окрім пана Дзюрки, на нашу думку, на неї не спокусився б.

Ідей більше не було.

Степан Іванович пропав безвісти.

Через кілька днів я, затамувавши подих, слухала, як моє свекрушище розробляє після тривалої перерви свій голос «Мі-ме-ма-мо-му!»

У відчаї я вирішила звернутися до дівочого ворожіння: взяти першу-ліпшу книжку з полиці, всліпу відкрити її, ткнути пальцем, відкрити очі, прочитати мічену фразу і спробувати розшифрувати її.

Я так і зробила. В руках опинився дитячий бестселер Оксани Шмілик «Де ж та хатка в ангелятка?», а фраза, на яку вказала доля, була такою:

— Еврика! — мало не вигукнула я.

Як же я відразу про це не здогадалася! Моєму чоловікові свекор перед смертю сказав: «Я б і довше прожив би, синок, але Рузя — як павучиха. Ти ж знаєш, що самка-павучиха зжирає свого партнера відразу після того, як він зробив свою справу! Я і так довго затримався на цьому світі! З павучихами так довго не живуть!».

Ось вам і інтрига: Розалія Романівна і Степан Іванович — типова павуча парочка! Дурненький самець-павучок іде на вірну смерть під впливом інстинкту, а павучиха з пожадливістю очікує, коли його можна буде зжерти! Але не просто зжерти, а тільки після виконаного ним подружнього обов'язку.

Ось вам і подвиг! Треба просто-напросто зробити Розалії Романівні пропозицію!

Степан Іванович, як не дивно, не опирався.

Отже, приходить він до мого свекрушища з величезним букетом. А воно, відчуваючи наближення зіркової години, сплело надійну паутину: накрило на стіл, налило сто грам, вдягло міні-спідницю, запалило свічки і невдовзі отримало своє — пропозицію!

— Дорога Розаліє Романівно! Чи не бажаєте Ви вийти за мене заміж? — спитав пан Дзюрка.

— Бажаю! — і оком не моргнувши відповіла вона, роздуваючи ніздрі і відчуваючи запах свіжої крові. — Тільки я не хочу бути Дзюркою. Я лишуся Бардзолєпою! — урочисто додала вона, і я зрозуміла, що Розалія Романівна давно вже була готова до цієї пропозиції і все добре продумала заздалегідь!

«Подвиг здійснено! Ура! — шепотіла я собі, підглядаючи за свекрушищем і паном Дзюркою у дзюрочку від ключа. — Тепер можна і розслабитися!»

Але, на жаль, мені цього зробити не вдалося.

Справа в тім, що Розалія Романівна від радості випадково перекинула підсвічник, скатертина спалахнула, полум'я охопило дім, прибіг сусід, почав гасити вогонь і навіть спробував допомогти дамі, але пан Дзюрка набив йому (з ревнощів чи що?) морду і сам виніс свою павучиху з вогню, таким чином здійснивши не один, а відразу три подвиги!

Отже, чоловіки таки здатні на подвиг заради жінки?

…Повчальна історія із життя мого безцінного свекрушища Розалії Романівни Бардзолєпої начебто підтверджує, що чоловік все-таки здатен на це.

Але я б не поспішала з висновками: всі їхні (тобто наших мужчинок) дії, які нагадують подвиг, можна характеризувати як інстинкт, який, в свою чергу, поділяється на дві категорії — інстинкт самовиживання та інстинкт продовження роду.

Наприклад, коли сусід прибіг рятувати дім Розалії Романівни від вогню, то це не від великого бажання здійснити геройський вчинок заради своєї нестерпної сусідки, яка вночі підливає бензин під його яблуньки, щоб вони не кидали тінь на її троянди. Це був чистої води інстинкт самозбереження: вогонь не повинен перекинутися на його територію! Якби він жив на хату далі, то просто викликав би пожежників.

Далі, коли пан Дзюрка врятував велику Розалію Романівну із вогню, це вже було схоже на те, як маленький мураха виносить із зруйнованого мурашника велику мурашину матку. Мурашка — не герой, він просто слухається інстинкту: самку (тобто головну жінку дому) треба рятувати, бо вона є фактична або символічна продовжувачка роду.

Коли пан Дзюрка ревниво накинувся на сусіда Розалії Романівни, то це можна кваліфікувати як боротьбу за самку (той же інстинкт продовження роду). Адже б'ються між собою олені за олениху, чим наші чоловіки гірші? Так що ніякого геройства тут немає. Тільки інстинкт.

Але ми надто відволіклися від нашої головної теми. Повернімося до наших баранів, а точніше, павуків.

Чоловік-павук

Відразу ж попереджаю: у цьому розділі мова піде не про спайдермена. Американська культура — не для нас. Ми — люди розумні. Вчили в школі біологію, а в інститутах — діалектичний матеріалізм, так що ми не віримо в різні дурниці, наприклад, у суперменів і джеймс-бондів, не любимо фальшивих хеппі-ендів (нам більше по душі в кінці книги або фільму пустити сльозу), уміємо не гірше від американців реалізувати «американську мрію» (це у нас називається по-іншому: «вибитися у люди»), але ми не робимо із цього національної релігії.

Тому наш чоловік-паук — інший, неамериканський, я б сказала, більш наближений до матінки-природи.

Власне, цей розділ варто було б назвати не «чоловік-павук», а «мужчинка-павучок». Тому що у павуків самка ве-елика, а самець ма-аленький. Якщо висить у вас у кутку кімнати велика павутина, а там сидить великий паук, вітаю: ви — жінка без міщанських комплексів! Але я, власне, не про те, а про павука, тому що швидше за все — це не Він. Це — Вона. Щоб ви і не сумнівалися! Сидить і чекає. Своєї години. Чекає на свою жертву. Чекає свого партнера.

До цієї категорії дуже часто належать практикуючі вдови, тобто ті, у яких помирають усі чоловіки підряд. Або не всі, а один, що по-дурному потрапив у її лапи. Але не поспішайте засуджувати жінку-павучиху. Вона не винна. І вона, так само, має право на життя. І в ній також є своя прєлєсть. Довгі роки спілкування з моїм безцінним свекрушищем Розалією Романівною переконали мене в цьому. Крім того, запам'ятайте: краса і цінність людського суспільства — в його різноманітності.

А щоб партнери жінки-павучихи даремно не гинули, треба допомогти знайти їй свого мужчинку-павучка. Як визначити жінку-павучиху? Вона, як правило, владна, хитра, жорстока, підступна, а головне — є енергетичним вампіром. У мирному житті вона напрягає, ще й як! Зате це ідеальний кандидат на амазонку. На війні вона безстрашна, безпощадна, спритна і дуже живуча. До речі, часто має садистичні схильності.

Із цього варто зробити логічний висновок: чоловік-павучок, як правило, мазохіст. Страждаючи від павучихи, він буде обурюватися, трепихатися, матюкатися, відбиватися, нарікати на свою долю — все, що завгодно (залежно від своєї внутрішньої культури і темпераменту), але глибоко в підсвідомості він буде одержувати від своїх страждань неймовірне задоволення.

Так що можете його не жаліти. Не вірте йому, коли він плачеться в жилетку. Він бреше. Насправді йому добре.

Перейдімо до деталей. Як чоловік-павучок харчується? Як правило, жінка-павучиха — не любителька готували. Тобто вона готує, але в певних ситуаціях, наприклад, перед тим, як обплутати кого-небудь своєю павутиною. А в повсякденному житті вона, якщо і готує, то без особливого ентузіазму, і, як правило, несмачно, без фантазії.

Саме таку їжу і вживає чоловік-павучок. Так, він буде зудіти жінці, що, мовляв, у сусідки завжди пахне пирогами, кручениками з бужениною, відбивними, домашньою випічкою, це так. Однак він дорікатиме більше для того, щоб показати, як він страждає. А насправді, від усіх цих різносолів у нього буває розлад шлунка, і тому він балдіє від своєї «кашки». Тому мужчинки-павучки і ростом невеличкі, худорляві, не страждають від харчових шлаків і зайвої ваги. Правда, це не значить, що вони здорові. Велика нервова напруга (жити з паучихою — не мед) робить свою справу. Тому вони, як правило, «хроніки». Власне, перебувати в стані хронічної хвороби — це складова його внутрішнього мазохізму. Так що навіть коли чоловік-павучок молодий і здоровий, він все одно хворий і щиро вірить у це.

Павучок скромний і невибагливий у побуті, в принципі, дисциплінований, з легкістю підкоряється, поважає ієрархію.

Питання: хто чоловік-павучок за професією? Відповідь: за покликом душі, він — «маленька людина», персонаж гоголівських чи чеховських творів, чиновник нижньої або середньої ланки: вчитель, інженер (у радянському розумінні), редактор або коректор, механік. Це природжений виконавець, йому небажано бути начальником. Коли його підвищують на службі, ієрархійна логіка порушена, і тоді павучок-начальник може розгубитися і поводити себе неадекватно: ображатися, вимагати від підлеглих особливої поваги, розмінюватися на дрібниці, бути смішним, що зовсім не личить босові.

Деяким з Вас чоловік-павучок не сподобається. Мовляв, нудний, сірий, нецікавий. Дорогі жінки, не спішіть з висновками. Краще загляньте в його інтимну сторінку.

Якщо ви відчуваєте в собі садистичні нахили… пробачте, я обмовилася. Якщо ви почуваєте себе амазонкою (так-то краще!), то чоловік-павучок — ідеальний кандидат для ваших експериментів. Ось над ним можна познущатися вволю! На ньому можна відігратися за всі неприємності, які чоловіча стать завдає жіночій.

Головне — не спішіть. Не спугніть його. Він може бути ще недосвідченим мазохістом і навіть не здогадується, яка сексуальна сила затаїлася у ньому. Адже мама виховувала його в кращих традиціях крокодила Гени і Чебурашки.

З чого ж тоді почати?

Запам'ятайте: ви — амазонка. Застосуйте воєнну тактику. Почніть з розвідки, а саме — з висмикування волоссячка на його бровах і з носа. З боку — нічого підозріливого — ви просто корегуєте його зовнішність. І, в залежності від того, як він відреагує, ви приймаєте рішення: іти далі в садистичному напрямку, чи більше уваги приділити його перевихованню.

Якщо мужчина-павучок, хоч і пустив сльозу від болю, але якось дивно завівся, висловив бажання ще більше «підкорегувати» свою зовнішність, — вперед, сідайте на нього верхи і реалізуйте свої садо-мазо мрії.

Якщо ж вищипування брів на нього не справило відповідного враження (маю на увазі не естетичне, а сексуальне), значить клієнт ще не визрів. Що ж робити в такому випадку?

Даю пораду на сто тисяч доларів. Чоловіка-павучка треба віртуально відправити в стан дитинства. Вкладіть його напівлежачим у ліжко або ж (якщо дія відбувається на роботі) на відкидне крісло; самі собі розтріпайте волосся, закачайте рукави, випніть нігті (бажано перед тим нафарбувати їх червоним лаком) і ходою павучихи наближайтеся до нього, промовляючи при цьому найсексуальніші тексти, які я коли-небудь читала:

Маленькие дети! (це треба промовляти вкрадливим хриплим голосом),

Ни за что на свете (покрутіть орбітами очей, насупивши при цьому брови)

Не ходите в Африку (затремтіть, як павук на павутинці)

В Африку гулять (не забудьте, ви повільно до нього наближаєтеся),

В Африке акулы (нападіння-обманка № 1),

В Африке гориллы (нападіння-обманка № 2),

В Африке большие, злые крокодилы (реальне нападіння, накривайте його тремтяче тільце своїм),

Будут вас кусать (кусайте),

Бить (робіть, що кажете) и обижать (можете почати «ображати» його в інтимному місці, поки що рукою).

Не ходите, дети, в Африку гулять! (алілуйя!) Як правило, в цьому місці, чоловікові-павучку як раз і хочеться постійно ходити в Африку гуляти…

Ось пригадую собі історію із життя мого обожнюваного свекрушища Розалії Романівни Бардзолєпої….

Повчальна історія № 2 із життя мого обожнюваного свекрушища Розалії Романівни Бардзолєпої (на замітку молодим невісткам)

Якось ми з моїм обожнюваним свекрушищем поїхали на відпочинок у Карпати. Ну, звичайно, відпочинком це не назвеш. По-перше, поряд була невгамовна Розалія Романівана, по-друге, побутові умови не сприяли розслабленню: жили ми в старій хаті, яку новий чоловік Розалії Романівни пан Дзюрка одержав у спадок від своєї бездітної тітоньки. В хаті не було електрики і газу, до найближчого магазину треба було трястися гірською дорогою хвилин сорок, а машини, як ви здогадуєтеся, у нас не було.

Виручав нас сусід, московський пенсіонер Фелікс Сигізмундович, у минулому — учитель фізкультури, нині — борець за здоровий спосіб життя. Варто було нашому свекрушищу промовити «Уважаемый Феликс Сигізмундович!», як він тут же опинявся за кермом свого старенького жовтого «Москвича». Ви вже, напевно, здогадалися, що московський пенсіонер запалав любов'ю до мого свекрушища, а воно використовувало його світлі почуття заради корисних цілей.

Сімдесятилітній московський старичок-бодрячок купив хату «в місці, максимально наближеному до матінки-природи» для того, щоб реалізувати там свою потребу в екзистенціальному злитті з природою. Тому він щоранку проходив повз нас до гірської річки на водні процедури і пробіжку. Повертаючись з моціону, Фелікс Сигізмундович зупинявся напроти нашого різьбленого балкончика і противненьким голосочком кричав:

— Розочка, мила, Ви вже прокинулись?

Якщо бути точним, то ця фраза звучала так: «Гозочка, милая, Вы уже пгоснулись?».

Гозочка, тобто Розалія Романівна, зіскакувала з постелі з явним наміром убити сусіда («Яка я йому Розочка?»), але я вчасно хапала її за поділ нічної сорочки і жалібно промовляла одне слово: «Магазин!». Це її охолоджувало, і вона, прямо в нічній сорочці (так більше подобалося Феліксу Сигізмундовичу) виходила на різьблений балкончик. Я спостерігала цю сцену через тюлеву фіранку.

У дворі, на зеленій галявинці, стояв Фелікс Сигізмундович у вигорілих оранжевих плавках зразка 1980 року з написом «Олимпиада-80» із олімпійськими кільцями на найцікавішому місці. Його руки були складені на грудях, ноги поставлені на ширину плечей, і він, переступаючи з ноги на ногу, розгойдувався вправо-вліво, подібно кораблю на морських хвилях. При цьому вміст його плавок (а він був, повинна вам зізнатися, дуже переконливим) також плавно розгойдувався вправо-вліво.

Моє свекрушище, стиснувши зуби, героїчно стійко стояло на різьбленому балкончику і махало Феліксу Сигізмундовичу ручкою. А з корабля питали:

— Как спалось, Гозочка?

— Добре, Феліксе Сигізмундовичу!

— Как Вы себя чувствуете?

— Добре, Феліксе Сигізмундовичу!

— Давление не «скачет»?

— Ні, Феліксе Сигізмундовичу!

Так вони провадили мирну бесіду, і начебто нічого підозрілого в цьому не було, але насправді відбувалося щось жахливе: наші зі свекрушищем погляди, як магнітом, притягувалися олімпійськими кільцями на плавках Фелікса Сигізмундовича.

Ми довго не зізнавалися одна одній і самим собі в цьому, але одного разу Розалія Романівна все-таки не витерпіла і спитала мене:

— Ти бачила у нього ТАМ… ОЦЕ, як його…

— Так… Бачила. Дуже переконливе! — відповіла я.

— Як ти думаєш, ВОНО справжнє чи він ТУДИ щось підкладає?

Я дещо здивувалася запитанню і призадумалася…

— Думаю, справжнішого не буває.

— А я думаю, він підкладає туди дві кулі.

— Які кулі? Більярдні? — пожартувала я.

— Ні, — цілком серйозно відреагувала Розалія Романівна. — Думаю, там — тенісні м'ячики.

— Та ви що, мамо, бути цього не може!

— А ти придивися!

Наступного ранку на різьблений балкончик вийшли ми зі свекрушищем удвох у нічних сорочках, щоб зробити приємне Феліксу Сигізмундовичу.

Цього ранку корабель хитався на хвилях ще переконливіше.

Пам'ятаю тільки одне: незважаючи на всі зусилля, я ніяк не могла зосередитися на бесіді Розалії Романівни і Фелікса Сигізмундовича, тому що мій погляд прикипів до олімпійської символіки. Чи то кільця створювали оптичний обман, чи то це було насправді, але моя переконаність у натуральності вмісту плавок дещо похитнулася — настільки рельєфно проступали «кульки».

Ця картинка ніяк не виходила у мене з голови на цілий день. Думаю, під таким же враженням перебувала і Розалія Романівна, тому що в неї все падало з рук, а крім того, вона несподівано повісила на цвяшок репродукцію «Дівчинка з персиками», довго приглядалася до персиків, тричі протягом дня повторила, що у нас закінчилися яйця, добре артикулюючи останнє слово, а то раптом ні з того ні з сього затіяла з онуком гру з м'ячиком (чого раніше за нею не спостерігалося), при цьому ретельно мацаючи круглий предмет у руках.

Так далі тривати не могло. Ідея-фікс щодо вмісту оранжевих плавок псувала нам всю прєлєсть спілкування з карпатською природою.

Увечері ми сіли зі свекрушищем за стіл і почали нараду. На порядку денному стояло одне питання: справжні кульки чи штучні?

Я сказала: «Справжні!»

Свекрушище заперечило: «Штучні!».

І ми заклалися на десять доларів.

Я запропонувала запросити Фелікса Сигізмундовича на сніданок, обпоїти його сонним зіллям, а коли він засне, помацати у нього ЦЕ.

— Помацати? — обурилося свекрушище. — Невже ти думаєш, що мацатиму я?

— Ну, не я ж! — сказала я. — І не Петрик.

Мій синок з інтересом спостерігав цю сцену зі свого ліжечка.

Останній аргумент здався моєму свекрушищу досить переконливим.

Ми завели будильник на п'яту ранку, пів на шосту накрили на стіл, без десяти шість свекрушище завагалося:

— Може, не варто? Подумаєш — яка на нам різниця — справжні вони чи підробні!

Я згодилася:

— Ми ж порядні жінки, як не як!

Все. Вирішено було в дім не запрошувати Фелікса Сигізмундовича.

Але коли ми вийшли на різьблений балкончик, наші очі знову впилися в олімпійські кільця, і ми якось навіть і не помітили, як запросили Фелікса Сигізмундовича на сніданок.

На столі стояло все, що він любив: домашній хліб, випечений бабою Сулимихою, молоко, надоєне бабою Сулимихою, сир, приготовлений бабою Сулимихою, і гарячий чайок, настояний Розалією Романівною на зіллі баби Сулимихи.

Фелікс Сигізмундович сів на лавку по-турецьки, поклавши оліміпійські кільця собі на п'ятки.

Я відчувала, що у мене піднімається температура. Цікаво, а що з Розалією Романівною? Я подивилася на неї стишка і захопилася: амазонка. Вона гіпнотизувала Фелікса Сигізмундовича павучим поглядом, а сама підливала йому чайок у горнятко.

Подіяло! Фелікс Сигізмундович заснув і навіть опустив одну ногу на підлогу!

Розалія Романівна перехрестилася і пішла в наступ.

Я стояла на порозі, готова в будь-який момент ретируватися. Тим більше, що надворі у візочку вже надривно верещав Петрик.

Залишалося п'ять кроків до мети, чотири, три два, один і…

Розалія Романівна повільно наближалася, простягнувши руку з черпаком для борщу, неначе збираючись у нього покласти дві кулі, які мирно відпочивали на лавочці.

У цю ж мить несподівано (а може, навпаки — цілком закономірно) пробудився Фелікс Сигізмундович і, блискавично оцінивши ситуацію, схопився за черпак і силою притягнув до себе Розалію Романівну, впившись поцілунком у її губи. Розалія Романівна спробувала звільнитися, але Фелікс Сигізмундович мертвою хваткою стиснув її. Вона виривалася, як звір, але не тут-то було!

Недаремно Фелікс Сигізмундович вів здоровий спосіб життя!

Я зрозуміла, що моя присутність тут небажана. Я вискочила з хати, і кинулася до Петрика, який вже встиг випасти із візочка на зелену карпатську травичку.

Брехати не буду: не знаю, що там відбувалося. Тільки вийшли вони з хати через дві години.

До кінця дня Розалія Романівна була замислена, як верба над рікою.

Увечері я не витримала і обережно у неї спитала:

— Ну як?

Розалія Романівна мовчки вийняла зі своєї сумочки десять доларів, поклала на стіл і промовила:

— Ти була права! Вони — справжні!

І було в цій фразі стільки гордощів і задоволення! І я подумала: після п'ятдесяти у нормальних людей все тільки починається…

… А наступного ранку, замість «Гозочки», ми почули:

— Гузя (тобто Рузя), сонечко, пгосипайся!

Як ви думаєте, до якого типу мужчин належить Фелікс Сигізмундович?

Ну?

Напружили уяву!

Не здогадалися?

Даю ключ до розгадки. Хто підкидає свої яйця у чуже гніздо?

Правильно! Зозуля!

Розслабтеся. Це був жарт. Звичайно, зозуля — дуже характерний тип чоловіка. Але Фелікс Сигізмундович до нього не належить. Надто він позитивний.

Але оскільки ми вже згадали зозулю, давайте про неї і поговоримо.

Чоловік-зозуль

Чоловіка-зозуля можна розпізнати досить просто: за ним тягнеться довгий шлейф розбитих жіночих сердець, абортів, законно- і незаконнонароджених дітей.

Найцікавіше, що це дуже примітивна істота. Специфікою його фізіології є те, що єдиним думаючим органом у нього є пеніс з яйцями.

Саме тому писати про нього мені, жінці неординарній, хоч і легко, проте нецікаво.

Однак чого тільки не зробиш заради вас, дорогі жінки!

Отже, чоловік-зозуль має кілька підтипів, причому один із них — мачоподібний — добре описаний у світовій літературі. Красень-мужчина з хорошими зовнішніми даними. Дбає про свою зовнішність, як стриптизер, читає кама-сутру і застосовує її у житті, або, принаймні, дуже старається це зробити.

На пострадянському просторі це порівняно нове явище, тому кількість таких чоловіків у нас у процентному відношенні поки що невелика, та й то серед молодих людей. Часто це альфонси за покликом душі. Незважаючи на їхній самовпевнений вигляд, це, як правило, ущербні і жалюгідні істоти, які цілком здатні, побачивши зморшку на своєму обличчі, покінчити життя самогубством.

Але ми з вами зосередимося на іншому підтипі зозуля, більш «совковому». Я б назвала його «Мішка Олімпійський». Це такий собі маленький начальничок, бюрократична гнидочка, хоча, не виключаю, що серед них трапляються інтелігентні ведучі інтелектуальних телеканалів і професори університетів.

Цей підтип зозуля вводить в оману наївних жінок. Вони — бідні Лізи, — начитавшись любовних романів, вважають, що небезпеку для них представляють красавці-мужчини типа Антоніо Бандераса! А цей-ось тихий, скромний, непомітний мужчинка а-ля Мішка Олімпійський нічого поганого нікому не може зробити! Ну, не повезло йому в першому шлюбі, попалася йому жінка-стерва а-ля Розалія Романівна! З ким не буває! І правильно він зробив, що кинув її!

А позашлюбна дитина? Так, це підла, підступна розлучниця а-ля Настасья Філіповна,обманула його, бідного, згвалтувала, оплутала брехнею! Та й взагалі, хто сказав, що це — його дитина? І зовсім це не його дитина! А якогось там Антоніо Бандераса! А підла Настасья Філіповна скористалася його, тобто Мішки Олімпійського, довірливістю, і тепер йому доводиться платити аліменти на чужу дитину!

Тому його, Мішку Олімпійського, хорошого, треба: пожаліти, помити, пригріти, погодувати, вкласти в тепле чисте ліжечко, обласкати, прижати до грудей, можна навіть до голих, ну і… (не зупинятися ж на півшляху?) віддатися йому так, як це тільки може зробити вірна, ніжна, добра, лагідна жінка! Нехай знає, що на світі бувають не тільки стерви а-ля Настасьї Філіповни і Розалії Романівни!

О! О! О!.. Ось тут бідні Лізи і допускають фатальну помилку! Цього йому, тобто мужчині-зозулі, якраз і треба! І при цьому йому навіть напружуватися не потрібно! Вона, тобто бідна Ліза, настільки жаліє його, нещасного, що все зробить сама. І навіть зі сльозами зворушення на очах прийме в своє лоно його сім'я, до речі, дуже приставуче…

…Вже пізніше, зустрівши дружину-стерву Мішки Олімпійського і підступну брехунку, якій він платить аліменти, бідна Ліза із здивуванням побачить, що перед нею не Розалія Романівна і не Настасья Філіповна, а такі ж самі бідні Лізи, як і вона!

А ще через пару років, спостерігаючи за своїм товстунцем-синочком, який, подібно до зозулятка, знищує всі їстівні запаси в домі, бідна Ліза, постарівши і помудрівши, згадає свою любовну пригоду з Мішкою Олімпійським і зітхне із жалем: «Краще це був би Антоніо Бандерас!»

Синуля-зозулятко обожнює свою маму, але почуття це цілковито егоїстичне. Всіх, хто крім нього і мамочки, опиняються в гнізді, — чи то брати і сестри, чи то чоловіки, женихи, чи просто ухажори мамочки, — він безпардонно виштовхує із життя мамочки, щоб одноосібно насолоджуватися її любов'ю.

Логічне запитання: чи варто зв'язуватися з чоловіком-зозулею?

Відповідь: так, якщо вам дещо за тридцять і «нєт надєжди вийті замуж за прінца».

Тобто мужчина-зозуль — це ідеальний варіант для одиноких незаміжніх жінок, які: а) не змогли вийти заміж; б) не хотіли виходити заміж; в) не є гетеросексуалками. Варіанти жінок а), б) і в) об'єднує те, що всі вони в певному віці хочуть завести собі дитину. І в більшості випадків бажають, щоб папашка відразу ж зник із поля їх зору після того, як виконає свій обов'язок перед природою-матінкою, тобто після запліднення самки. Зник раз і назавжди.

Питання: де ж шукати мужчину-зозуля? Відповідь: звичайно ж, на курортах!

Збирайте чемоданчик, беріть тільки найнеобхідніше. Не морочте собі голови з приводу гардероба. Мужчина-зозуль часто (ця інформація не стосується інтелігентних ведучих інтелектуального каналу) в цьому плані неперебірливий. Для нього головне, щоб зозулька на нього клюнула.

Мужчина-зозуль — любитель курортних романів. Око у нього призвичаєне, так що треба поводити себе відповідно: забути про те, що ви горда і незалежна, приглушити в собі бажання заїхати йому в пику за заяложені компліменти і засалені жарти, а вдавати, що ви — бідна Ліза, яка начиталася любовних романів і вірить у любов з першого погляду.

Ідеальне місце зустрічі — бювет. Форма одягу — плаття з рюшем, капелюшок, у руках віяло і томик віршів. Пароль: «Нудьгуєте?» Відповідь: «Я обожнюю самотність!»

Якщо питання з відповіддю співпали, вважайте, що мужчина-зозуль у вас у кишені. Головне — не сполохати його. Вислуховуйте уважно історію його трагічної любові, розкажіть йому заздалегідь заготовлену версію «своєї трагічної любові», трохи покритикуйте фемінізм і… вперед! Запліднюйтесь на здоров'я!

А коли ви через кілька місяців, перебуваючи в тяжі, будете загадувати бажання під бій курантів на Новий рік, побажайте собі на всяк випадок, щоб ваша дитина була схожа на вас. А раптом збудеться?

Повчальна історія № 3 із життя мого обожнюваного свекрушища Розалії Романівни Бардзолєпої (на замітку молодим невісткам)

Оскільки мова пішла про курортні розваги, розповім Вам одну історію із життя мого обожнюваного свекрушища Розалії Романівни.

Якось їй потрапили в руки (якщо бути точнішою, то вона «вирвала в профкомі з м'ясом») дві сімейні путівки «на води» в Трускавець. А була вона, треба вам сказати, великою любителькою підліковуватися і при цьому насолоджуватися прелєстями курортного стилю часопроводження. Тим більше, що в цей же час в цей же санаторій зібралася дружина мера того провінційного містечка, де жила Розалія Романівна. Звали її пані Стася, і до неї багато років моя свекруха безрезультатно підбивала клинці, намагаючись увійти в її почту. Це був подарунок долі! Де, як не в закритому просторі санаторія, міститься найкраща можливість увійти в довір'я до першої леді місцевого масштабу!

Кандидатом на другу путівку, природно, був пан Дзюрка, її чоловік. Як тільки він почув про це, то відразу страшенно «зрадів». Але тут якось цілком «несподівано» в нашому будинку потік дах (я секрет знаю, бо застукала пана Дзюрку на горищі в процесі творення дзюрки, проте із солідарності не видала його домашньому гестапо), тому йому «з невимовним жалем» довелося залишитися вдома.

Наступним кандидатом на другу путівку виявилася я. Розалія Романівна шляхом вишуканого шантажу добилася в адміністрації санаторію дозвіл взяти з собою внука, тобто мого сина Петрика.

Отже, поїхали ми в Трускавець «на води» втрьох — Розалія Романівна, я і мій трирічний синок Петрик.

Першого тижня все було чудово. Санаторій називався «Ранкова зоря», хоча, якщо судити з середнього віку пацієнтів, йому більше підійшла б назва «Захід сонця».

А Розалія Романівна насолоджувалася життям! Оце так щастя: підйом в шість ранку, заповнення майонезних баночок жовтою рідиною, прогулянка через парк до бювету, бюветний ритуал приймання води маленькими ковточками через вузеньку рулечку чашки або соломинку, щоб вона не псувала зуби), спілкування з пані Стасею (тією самою першою леді) на тему розшифрування снів попередньої ночі, променад в їдальню через парк, дієтичний сніданок, прогулянка через парк у корпус для процедур, клізми, ванни, п'явки, компреси, грязі, масажі, прогулянка через парк до бювету, інтелектуальні розмови з пані Стасею на теми внутрішніх хвороб органів травлення і сечогінних шляхів і методи лікування тією самою жовтою рідиною, яку збирають у майонезні баночки, ритуал прийому води, прогулянка парком до їдальні, дієтичний обід, повернення через парк до корпусу, сієста, прогулянка через парк до бювету, ритуал прийому води, обмін з пані Стасею кулінарними рецептами, дорога парком до їдальні, дієтична вечеря, вечірній променад парком з пані Стасею і, нарешті, міцний сон.

Ви, напевно, помітили, що в переліченому списку санаторних утіх постійно фігурує слово «парк». Так, специфікою географії нашого санаторію «Ранкова зоря» було те, що ми мінімум шість разів на день проходили через нього, до речі, і повз одну пам'ятку кічової естетики — скульптуру місцевого ваятеля, яку я б назвала Аполлоном Трускавецьким. На відміну від Аполлона Бельведерського, руки у нього були на місці, і найцікавіше місце також було на місці, щоправда, було воно схоже не на дітородний орган, а більше на краник-ніс Мойдодира.

Це було кумедно, хоча й неестетично, тому моє свекрушище, щоразу проходячи повз Аполона Трускавецького, з обуренням дивилося на скульптуру, а потім гидливо відверталося зі словами «Фе, яка гидота!». Я погоджувалася з нею, підтверджуючи свою солідарність з нею кивком голови, що також стало одним із ритуалів нашого з нею санаторного життя.

Отже, перший тиждень наших санаторних утіх минув мирно.

Але другого тижня наші взаємини різко погіршилися. Розалію Романівну ні з того, ні з сього почало хвилювати питання: чому це наш Петрик до цього часу досі не розмовляє? Адже йому вже майже три роки! На мої аргументи щодо того, що, Петрик вимовляє «Ма!» і «Ба!» і що отолярнголог уже десять разів заспокоїв нас з цього приводу, вона ніяк не реагувала.

Якось увечері, під час прогулянки парком, я у черговий раз вислуховувала тираду про те, що це я в усьому винна. По-перше, я (за її версією) затаїла той факт, що у мене в роду були німі. По-друге, коли я була вагітна, то, посварившись з Розалією Романівною, півроку з нею не розмовляла, ось за це мене, мовляв, Бог і покарав німим дитям. А, по-третє, у мене, виявляється, язик роздвоєний, вона, начебто, це побачила, заглянувши мені в рота, коли я позіхала.

Якщо я «по-перше» і «по-друге» якось проковтнула, то третій аргумент мене якось не влаштовував. Я не витримала і в'їдливо сказала, що у Петрика з язиком все в порядку, просто він береже свої нерви, поки не спілкується зі своєю бабусею.

Розалія Романівна зупинилася посеред алейки і притиснувши до лівого боку свого монументального погруддя праву руку, почала хапати відкритим ротом повітря, імітуючи серцевий напад. Маю вам зізнатися, що в цій справі вона була віртуозкою. Навіть я, що мала змогу спостерігати такі «напади» сотні разів і після її чергових сварок з її першим чоловіком — паном Клименком, і з нинішнім — паном Дзюркою, щоразу сумнівалася: а раптом вона цього разу не придурюється? Настільки правдоподібно у неї все виходило! Однак приїжджала чергова «швидка», і все закінчувалося укольчиком димедролу.

Цього разу Розалія Романівна знову продемонструвала відточену за довгі роки тренувань майстерність сцени помирання і, важко дихаючи, опустилася на лавку так, що сторонній спостерігач сказав би: «У неї підкосилися ноги», «Вона пополотніла», «Її погляд побляк». І сталося це якраз біля того місця, де на тлі зеленої травички в променях заходу сонця білів Аполлон Трускавецький.

Я вкотре дала себе обманути. Ну, не скажу, що я була стопроцентно впевнена, що зараз їй дійсно погано, але певні сумніви мене все-таки гризли. Крім того, в кінці алейки забіліли халати лікарів, і мені не хотілося опинитися перед ними в дурному становищі.

Так що я мобілізувалася і почала активно шукати в сумочці свекрушища таблетки валідолу. Білі халати наближалися. Я знайшла коробочку і всунула її в руки Розалії Романівни, однак вона, як і годиться людині, що перебуває при смерті, відповідно реагувала, рука безвільно звисала з лавки. Я оперативно вийняла таблетку з коробочки, силою розтулила рота свекрусі й вклала під язик ліки. Вона поперхнулася, і по виразу очей, які вона на мене вирячила, я зрозуміла: мені капець! Зараз, на очах у лікарів санаторію, розіграється грандіозне шоу «Моя невдячна невістка!». І мене кинуло в піт.

Однак тут сталося дещо непередбачене. В цю мить до нас підбіг Петрик і, протягуючи бабусі відірваний пеніс Аполлона Трускавецького, з гордістю промовив: «Ба! Фе, яка гидота!».

Розалія Романівна, треба сказати, була недурною жінкою з доброю павучою реакцією. Миттєво оцінивши ситуацію — білі халати були «на підході», — вона відразу ж «воскресла», вихопила із рук дитини краник Мойдодира і поспішно запхала його в свою сумочку.

Через мить з нами порівнялися головний лікар і його заступник. У їхніх очах було щось подібне до тривоги:

— Вам погано?

— Ні, — жвавенько з чарівним рум'янцем на щоках сказала Розалія Романівна і мило посміхнулася вставними зубками…

Головний лікар погладив мого Петрика по голові й пішов далі…

…А ми з Розалією Романівною мовчки попрямували в їдальню на вечерю. Кожна думала про своє, а наш Петрик був дещо розчарований: чому ніхто його не похвалив за перші вимовлені слова? (Я до цього часу мучуся докорами сумління за цю педагогічну нетактовність).

Вечеря минула в мовчазній атмосфері, але як тільки ми вийшли в хол з фонтанчиком, до нас підійшла перші леді — пані Стася.

— Дорога пані Рузя! — проспівала вона єлейним голосочком. — Ви ж обіцяли мені перепис пляцка «Їмость»!

— О так, дорога пані Стасю! — зраділа Розалія Романівна. — Одну хвилиночку! Я Вам усе приготувала. І цілковито забувши, ЩО в неї в сумочці, почала там копирсатися.

У цей трагічний момент із дамської сумочки вивалюється краник Мойдодира. Розалія Романівна, почервонівши, хапає його з підлоги і похапцем запихає назад, застібує «блискавку» і промовляє жалібним голосочком, усвідомлюючи, що в цей момент її остаточно і безповоротно викреслили із складу почту першої леді:

— Я забула рецепт у номері…

Пані Стася зробила багатозначну паузу і пішла геть, не сказавши ні слова. Однак по тому, як у неї підвернулася нога, я зрозуміла, що вона перебувала під глибоким впливом того, що сталося.

Розалія Романівна так страждала увесь вечір, лежачи на ліжку і дивлячись в одну точку на стелі, що навіть мені стало її щиро жаль. Проте я не могла заговорити першою.

Такими були правила її гри.

Нарешті вона не витримала і спитала:

— Як ти думаєш, пані Стася розгледіла ЦЕ?

У неї на обличчі був написаний такий відчай, що я не могла їй сказати правду.

— Думаю, пані Стася не встигла нічого роздивитися. Однак нам потрібно повернути ПРЕДМЕТ на місце, щоб вона вранці не зрозуміла, що і до чого!

Розалія Романівна повеселішала і почала шукати у своєму чемодані похідну коробочку з нитками, голками, клеєм та іншими дрібничками, які часом потрібні в дорозі.

Ледь дочекавшись, коли наш Петрик засне, ми взяли ліхтарик і клей і, як подружки-авантюристочки, пішли в парк «на діло».

Я стояла на шухері й одночасно підсвічувала ліхтариком скульптуру, а Розалія Романівна тим часом намазувала клеєм ЦЕЙ ПРЕДМЕТ і приставляла на місце. Чекаючи, коли клей засохне, вона прошепотіла:

— Виключай ліхтарик, щоб ніхто нічого не запідозрив!

І ми скінчили нашу справу в повній темряві.

Спали ми в ту ніч довго і спокійно. Навіть проспали ранковий бювет.

І ось, біжимо ми наступного ранку, спотикаючись, до бювету через парк і раптом бачимо: що це за дивне стовпотворіння на тому місці, де вчора «стало погано» Розалії Романівні?

Моє серце почало стукати з шаленою силою.

Я запідозрила лажу.

Підбігши до групи відпочиваючих, яка жваво щось обговорювала, ми побачили, що ЦЕЙ ПРЕДМЕТ у Аполлона Трускавецького стоїть догори краніком!

Я мало не луснула від сміху.

«Оптимістка Ви моя!» — хотіла я зробити комплімент своїй свекрусі, і все було б добре, якби в натовпі не стояла пані Стася.

Та була настроєна далеко не оптимістично. Повернувши до Розалії Романівни погляд, сповнений огиди, вона промовила з почуттям глибокого осуду: «Фе, яка гидота!».

Мужчина зайчик-побігайчик

Дорогі жінки бальзаківського віку! Цей розділ саме для вас!

Ви, напевне, зараз якраз перебуваєте в тому стані, коли вам здається, що життя скінчилося, а молодість не вернеться… І дійсно, «молодість не вернеться, не вернеться вона…», але… життя не лише не скінчилося, воно тільки починається! Що з того, що ваш чоловік стріляє очима на молоденьких (добре, що тільки стріляє, бо у подруг чоловіки вже давно «злиняли»)! Що з того, що тіло ваше, з виноградинки перетворюється на родзинку… Що з того, що на роботі молоді наступають на п'яти і дихають у спину! Не відчаюйтесь! Не забувайте, що кожна потвора має свого аматора! Отже, на вас, тобто на жінок бальзаківського віку, також знайдеться любитель. І зветься він, цей любитель, Зайчик-побігайчик.

Мужчини цієї категорії можуть бути будь-якого віку: від старих пердунів до зелених жовтодзьобиків. Ми якраз поговоримо про останній варіант, не тому, що він екзотичніший (кого на сьогодні цим здивуєш), а тому, що він мальовничіший.

Почну здалеку. Колись, у молодості, ви із єхидством слухали плітки про те, що якась там пані, яка розміняла сороківку, завела собі коханця, на десять років від себе молодшого. Архетипічна історія кохання Алли Пугачової з Філіпом Кіркоровим.

«Та я, — били ви себе в груди, — та я ніколи в житті на таке не піду, хоч би там що!».

— Вам пані а-ля Алла Пугачова казала: «Не зарікайся, дитинко, а доживи до моїх років!», однак ви поривали з нею дипломатичні стосунки. Хто знає, чому? Може, самі поклали око на пана а-ля Філіпа Кіркорова, а він вас зігнорував?

Так чи інакше, однак минуло двадцять років, і ви опинилися у подібній ситуації.

Починається все з того, що несподівано якийсь молодий чоловік виявляє до вас підвищену увагу. Спочатку ви ні про що не здогадуєтеся, як і належить пор'ядній (не обов'язково львівській) пані. Ви думаєте, по наївності, що це один з небагатьох чоловіків, який уміє цінувати жіночий розум.

Але через деякий час ви помічаєте, що якось непомітно ви перетворилися для цього молодого чоловіка на «даму серця». Тобто нічого вульгарного не відбувається, він з вами — галантний до неможливості джентльмен або навпаки — виявляє вам абсолютно незугарні знаки уваги.

Ви намагаєтеся не піддаватися на провокацію, однак на всяк випадок починаєте уважніше роздивлятися себе в дзеркалі. «Невже я ще можу когось приваблювати? — думаєте ви, однак, побачивши свої зуби і руки, ви відмовляєтеся від цієї божевільної думки. — Ні! Де там!»

Але Він (а це якраз і є наш Зайчик-побігайчик) приходить до вас знову і знову, дивиться на вас закоханими очима, повторює кожну дурницю, яку ви ляпнули, частує вас кавою…

«Що він від мене хоче? — питаєте ви себе. — Може, він захоплений моїм інтелектом?».

«Напевно, що так», — заспокоюєте ви себе, але на всяк випадок ідете в магазин і купуєте нову білизну, міняєте колір волосся і вставляєте відсутні зуби.

«А раптом він хоче зі мною переспати? — зовсім несподівано спадає вам на думку. — Ні, цього не може бути!».

«Він же годиться мені в сини!» — повторюєте ви класичну фразу, але при цьому на всяк випадок запрошуєте його до себе ввечері додому.

Слава Богу, вдома нічого не відбувається, однак він — алаверди — запрошує вас до себе додому і знайомить зі своєю мамочкою або, принаймні, показує її фото. І ось ви розмовляєте з його мамочкою або давитеся на фото і, з застиглою кров'ю, бачите саму себе, тільки через тридцять років!!!

«О, Боже! — вигукуєте ви. — Куди я влипла?».

І, поливши себе рясно нецензурними словами, приймаєте рішення: «Та пішов ти під три чорти! Не хочу я бути твоєю „мамочкою!“».

Так вирішуєте ви, але ніяк не він.

Зайчик-побігайчик стрибає навколо вас і зазирає в очі.

«Як же тебе від себе віднадити?» — думаєте ви, але паралельно із здивуванням звертаєте увагу, що на вас починають якось по-особливому позирати інші чоловіки. Спостерігаючи за «заячими пристрастями» навколо вас, вони і собі (ви ж знаєте, чоловіки мають стадні інстинкти) починають чіплятися до вас своїми масними поглядами і робити непристойні натяки.

Ви не ображаєтеся, навпаки…

«Ага, значить, я їх заінтригувала!» — думаєте ви.

Жінки також помічають зміни у вас.

— Щось ти маєш підозріливо гарний вигляд! — єхидно промовляють вони. — Чи не завівся у тебе, випадково, коханець?

І вас так і пориває злорадно відповісти: «Так, випадково завівся!».

І ви ледь ловите ці слова на вильоті, щоб вони не зірвалися з язика (власне, нічого страшного, якщо вони таки зірвалися).

Після цього ви зовсім в іншому настрої повертаєтеся додому і зі здивуванням бачите, що ваш чоловік сьогодні «не затримався на роботі», як завжди, а прийняв душ і чекає вас у ліжку.

«Холєра ясна! — думаєте ви. — Та заради цього всього, я готова пограти роль молодої мамочки!».

І це правильне рішення. Адже від вас не вимагається нічого надприродного!

Зайчикові-побігайчикові треба від вас кілька простих речей: погодувати, почухати за вушком і дати материнську пораду. Звичайно, можна розширити ці функції, наприклад, посіяти чорнобривці у його світанковім саду або ж, на зорі, випроводжаючи його в дорогу далеку, дати вишиваний рушник… Все залежить від вашої фантазії і його сентиментальності.

А зайчики-побігайчики, як правило, сентиментальні. І це великий позитив. Це не альфонси. Так, вони приймуть від вас подарунок, але і самі даруватимуть вам щось від щирого серця. Зайчики-побігайчики не корисливі. Вони просто відчувають потребу бути захищеними. І саме цього захисту вони й хочуть від вас.

Дайте йому його. Навіть якщо зовні зайчик-побігайчик виглядає як мачо, всередині він — страшенний боягуз. Він здригається і скрикує уві сні, не може дивитися на порізаний палець, є пацифістом, навіть якщо волею долі служить в армії.

А якщо ви заглянете у його минуле, ви там побачите: а) мамочку-деспота або б) мамочку-ангела, яка рано пішла з життя.

Так чи інакше, постарайтеся бути для нього мамочкою-ангелом, хоча, як не дивно, мамочку-деспота він також любитиме.

Отже, ми зрозуміли, що при всіх недоліках, у зайчика-побігайчика є щось людське.

Як же пізнати зайчика-побігайчика? По руках. У нього м'які білі ручки, пардон, лапки. Коли вам мужчина тисне руку і ви відчуваєте, що вона неначе тоне в заячій рукавичці, 89 відсотків — перед вами мужчина зайчик-побігайчик.

Придивіться до нього уважно, чи не знадобиться він вам у вашому господарстві?

Ви чекаєте відповіді на запитання, який зайчик-побігайчик у ліжку? Ви маєте право на це. Власне заради цього ви й купили цю книжку.

Як не дивно, однозначної відповіді я дати не можу. Зайчик-побігайчик може бути і пристрасним мачо, і апологетом платонічної любові. Так що, кому як повезе. Врешті-решт, вибачте за грубість, але у вашому, бальзаківському, віці харчами (тобто чоловіками) не перебирають.

Єдине, що можна сказати, що у ліжку він так само слухняний, як і в житті.

А головне, що це один із небагатьох типів мужчин, які готові заради жінки (щоправда, конкретної, а не абстрактної) на подвиг. Дивно чекати цього від боягуза? В тому-то і річ, що любов до жінки робить його безстрашним. Якщо ця жінка є ангелом.

І ще одне. Те, що я вам розповіла гіпотетичну історію, ще не значить, що зайчик-побігайчик повинен бути молодшим від вас. Аж ніяк. Але якщо вам попався зайчик-побігайчик молодший від вас, то, природно, вас гризтиме питання: як скоро він вас покине? Тобто як скоро зайчик стане побігайчиком? Брехати не буду. Зайчик-побігайчик може вас кинути дуже швидко, знайшовши собі молодшу мамочку-ангела. Але цілком може бути, що він проживе з вами довге і щасливе життя. І ви будете навіть у 90 років почувати себе єдиною і неповторною, як Агата Крісті, що мала чоловіка, на 17 років молодшого від себе.

Щоправда, мій досвід із зайчиком-побігайчиком дещо інакший. По-перше, вів був старший за мене, а по друге…

Але це вже в наступному розділі.

Повчальна історія № 4 із життя мого обожнюваного свекрушища Розалії Романівни Бардзолєпої (на замітку молодим невісткам)

Отже, ви вже зрозуміли, що історія про зайчика-побігайчика у мене є.

У моєму житті, ним (тобто зайчиком-побігайчиком) виявився мій шеф, з яким я закрутила службовий роман. Як і годиться зайчику-побігайчику, мій шеф був безнадійно самотнім і неприкаяним. Але насправді цього ніхто не знав. Бо за своє життя він навчився добре маскуватися (зайчики-побігайчики, як відомо, хороші маскувальники). Тож на роботі він здавався самовпевненим і холодним.

Він був Президентом поважної компанії, а я після тривалої декретної відпустки (після сина я ще народила доньку) якимось дивом влаштувалася до нього на роботу. Напевно, треба розповісти, як це сталося.

Коли я прийшла на інтерв'ю у шикарний офіс, там уже чекало на свою чергу з тридцять дівчат, і всі, як на підбір, — довгоногі, розмальовані, зачесані і напахчені. А я — після безсонної ночі, проведеної в повторюванні конструкцій англійської мови — мала вигляд студентки на іспиті. Я вже зібралася була розвернутися і піти геть, як старша пані (потім виявилося, що це нинішня секретарка, яка надумала піти на пенсію) звернула на мене увагу і спитала моє ім'я. Я щось пробелькотіла і, як не дивно, вона мене поза чергою покликала на інтерв'ю до шефа, і, більше того, зайшла туди сама.

На інтерв'ю мені поставили дуже дивне запитання:

— Як Ви думаєте, пані Любо, що є найпершим обов'язком помічника-референта Президента компанії?

Чесно кажучи, до цього питання я була не готова: я ж, по наївності, думала, що мене перевірятимуть на швидкість набирання тексту на комп'ютері, на знання фармацевтичної термінології.

Кров стукнула мені в голову, вміст адреналіну підвищився у сто разів, і я, в шоковому стані, протарабанила перше, що спало мені на думку. А в мене в голові за долі секунди промайнув сюжет: як я напередодні свого весілля тримала іспит перед Розалією Романівною.

Пильно дивлячись своїй майбутній невістці в очі, вона її (тобто мене) спитала:

— Як ти думаєш, доню, що є найпершим обов'язком дружини?

Мені перехопило горло від слова «доня», яке вона вимовила з такою огидою, якби вона сказала слово «гадюка», тож я не могла нічого промовити взагалі, навіть якби й знала, що сказати.

— Найперший обов'язок дружини, доню, — це правильно заварювати чай.

І тоді прочитала мені міні-лекцію:

— Уранці чоловікові треба заварити у маленькому чавунному банячкові міцний, чорний, дрібнолистий чай і накрити його старою каракулевою шапкою. Чай можна подавати з грудкою цукру і скибочкою лимона. Після ситного обіду, яким ти його повинна годувати щодня, дуже рекомендується зелений чай, причому кілька склянок. Адже після твого обіду, думаю, чоловіка обов'язково пектиме спрага і печія. Тож зелений чай буде для нього порятунком. Увечері, коли чоловікова нервова система розхитана, треба заварити чай зі свіжої м'яти і додати туди ложку меду. Якщо чоловік у неділю перемерз, стоячи в церкві, варто заварити йому чай із імбиру з медом, якщо ж він переїв тлустої їжі на празнику, зроби йому чай із гілочок і листя чорниці. А перед тим, як іти до мене в гості, доню, треба настроїти його на бойовий лад, для цього напої його чаєм, накрапавши туди настоянки женьшеня…

Згадавши свекрушин урок в переддень весілля, я, перебуваючи в кабінеті президента фармацевтичної компанії, відповіла, майже не замислюючись:

— Що я вважаю найважливішим в роботі помічника-референта Президента фармацевтичної компанії? Правильно заварювати шефові чай.

Шеф і його попередня помічниця повідкривали роти:

— Що Ви маєте на увазі?

Я зрозуміла, що ляпнула щось не те, однак відступати було пізно. Тож я зробила вільний переклад свекрушиної лекції у передвесільну ніч:

— Уранці треба заварити у маленькому фарфоровому чайничку міцний чорний дрібнолистий чай і накрити його махровим рушничком. Уранці його можна подавати з грудкою цукру і скибочкою лимона. Після ситного обіду я б рекомендувала випити тонізуючий зелений чай, причому кілька чашечок. Увечері, коли нервова система шефа розхитана, треба зробити йому чай зі свіжої м'яти з ложечкою меду. Якщо шеф перемерз на вікенді в горах, перекатавшись на лижах, треба в понеділок вранці приготувати йому чай із імбиру й меду. Якщо на вчорашньому фуршеті він випадково з'їв неякісну їжу, якраз дуже до речі буде чай із гілочок і листя чорниці. У випадку, коли йому треба настроїтися на бойовий лад перед зустріччю з коханкою, варто крапнути до чаю настоянку женьшеня.

Стара секретарка розсміялася. Її потрійне підборіддя так тряслося, що, здавалося, воно ніколи не зможе зупинитися.

Я перелякано зиркнула на шефа.

Він дивився на мене дивним поглядом.

Більше мені запитань не ставили, лише сказали: «Вам повідомлять результати інтерв'ю протягом тижня».

Виходячи з кімнати і окинувши поглядом дівуль під дверима, я зрозуміла, що зробила фатальну помилку. Замість того, щоб сказати щось пафосне, наприклад: «найперше в роботі помічника-референта Президента компанії — тримати ідеальний порядок у паперах», або хоча б: «ввічливо посилати подалі набридливих клієнтів чи „колядників“, що „колядують“ гроші на „культурні проекти“», — замість цього я ляпнула якусь фігню, яку мені намагалася, як лапшу на вуха, навісити свекруха напередодні мого весілля.

Як я й передбачала, протягом тижня мені нічого не повідомили. І я зробила те, що повинна була зробити нормальна людина, не одержавши роботи, де зарплата дорівнювала річному заробітку мера міста: я напилася.

І от, коли я вже була в малопритомному стані, подзвонив телефон. Я механічно взяла трубку.

— Пані Люба? — спитав чемний голос.

— Так, це я, — ледь обертаючи язиком, промовила я.

— Вас прийнято на роботу в компанію «Фарма-інвест».

— Не може бути! — простогнала я.

Словом, на роботі я чесно виконувала все, що обіцяла. Чудово готувала чай для усіх оказій, час від часу кладучи на блюдце домашнє печиво, яке довгими суботніми вечорами випікала задля задобрювання свого і без того доброго начальства.

Паралельно я, звичайно, робила і всю іншу роботу — тримала в порядку папери, посилала «колядників» на фіг так, що вони цього не помічали, і навпаки — тримала на дроті потрібних клієнтів, поки мій шеф повертався з туалету.

Пізніше, коли наші стосунки почали бурхливо розвиватися, з'ясувалося, що він «запав» на мене з першої зустрічі, однак я ні про що не здогадувалася. Він платив мені такі шалені гроші, що був для мене як святий, ну, нехай не як святий, але, принаймні, як ангел-охоронець.

І навіть коли на моєму столику несподівано з'явилися квіти, я це сприйняла не як залицяння шефа, а як його делікатний натяк на те, що квіти я повинна купувати сама. Що я й почала робити.

Іншим «натяком», який я не зрозуміла, був подарунок на восьме березня — французькі парфуми.

«Господи!», — подумала я, це він, мабуть, натякає мені на те, що від мене пахне, а точніше «несе» смаженими млинцями, які я поспіхом уранці смажила вдома.

І я перестала смажити млинці перед роботою.

Однак, якось засидівшись на роботі допізна, складаючи якийсь маразматичний документ разом із шефом, я раптом відчула, що він під столом притулився своїм коліном до мого.

Я перестала клацати на комп'ютері й замислилася.

Замисленою я прийшла й додому. Коли я лягла спати, то зрозуміла, що спогад про той доторк був дуже приємним. Однак я ще не повірила у власне щастя. Ангел-охоронець не може закохатися у свою підопічну, принаймні плотською любов'ю, тож я себе добре висварила: «От свиня невдячна! Ангел-охоронець узяв мене на роботу, а мені всяка дурня у голову лізе!».

Наступного дня він попросив мене знову лишитися після роботи, і це мене не на жарт стривожило.

У цей вечір він поцілував мені руку. Не просто поцілував, а поцілував з почуттям, поцілував кожен пальчик.

Я була збентежена: не знала, що й думати.

Взагалі-то мої сексуальні потреби після народження другої дитини якось пригасли, однак після тих пальчичних поцілунків я поступово почала бубнявіти, як бутон, щоб розквітнути в шаленому коханні.

Я вирішила віддатися йому.

Однак моє рішення аж ніяк не вплинуло на швидкість розгортання наших стосунків. Власне, шеф розпалив у мені багаття, а сам — руки, тобто лапки, умив!

З часом мені стало зрозумілим дещо в його психології. По-перше, виявилося, що його маму також звали Люба. І що стару секретарку звали Люба. Виявилося, що його мама також заварювала чай із сухого листя чорниці. А ще його мама, як і я, мугикала собі під ніс мелодії із оперети «Сільва».

Тобто логіка його була ясна.

І я спробувала підіграти йому: стала дуже уважною ніжною «мамочкою», хоча він був від мене старший на десять років.

Однак я із здивуванням помітила: чим більше я його опікаю, тим далі від мене він віддаляється.

«Що за чортівня! — думала я. — Сам мене заманив, а тепер — у кущі, як той заєць!» (Я ж не знала тоді, що він і є зайчиком-побігайчиком, якого дуже легко налякати!).

Нарешті мені це набридло і я плюнула на все! Врешті-решт — у мене вже є чоловік; на дідька мені ще один!

З таким відчуттям я «відпустила» його і тут із злорадством побачила, що він страждає!!!

«Так тобі і треба! — раділа я. — Нізащо не буде так, як колись! Більше я тебе не опікатиму! Дзуськи!»

Проте одного разу він прийшов на роботу хворий на грип і, віддано подивившись мені в очі, промовив безпорадно: «Мені так погано!».

Моє серце здригнулося, і мені так захотілося його пожаліти, приголубити…

І… я це зробила!

Ну, що було далі, ви і самі зрозуміли: я також захворіла на грип.

Ми разом боролися з хворобою, з паперами, з небажаними дзвінками, надокучливими клієнтами і це нас зблизило. Зближення наше було дуже романтичним: на складі фармацевтичних препаратів, у кімнатці для зберігання антибіотиків. Там було сухо і стерильно, щоправда, дещо твердувато.

Тому ми вирішили змінити дислокацію романтичних зустрічей, а для цього відправити «моїх» на курорт і провести медовий місяць.

Путівки і квитки ми купили, «своїх» у дорогу я успішно спровадила, і в той же день, навіть не дочекавшись, поки вистигне подружнє ложе, запросила шефа до себе додому.

Він прийшов натхненний і з палаючими очима.

Все починалося, як у доброму любовному фільмі. Ми випили, повечеряли при свічках, пішли танцювати… В танці ми, звичайно, злилися в поцілунку, передчували, що наша ніч буде палкою і незабутньою.

І вона такою б і була, я переконана, якби…

… Якби не пролунав різкий дзвінок у двері.

«Хто б це міг бути?» — стривожено подумала я.

Я відкрила двері, а там, на порозі, стояло моє обожнюване свекрушище Розалія Романівна Бардзолєпа.

— Мамо? — здивувалася я.

— Так, це я, доцю, — промовила вона, буравлячи поглядом обстановку в кімнаті. — Я подумала, що тобі буде сумно без чоловіка і дітей, тому я вирішила приїхати до тебе в гості!!!

Я була «несамовито щаслива».

Мій шеф, будучи кмітливим зайчиком, відразу ж зорієнтувався:

— О, нарешті й гості почали надходити! А я думав, що буду сам на корпоративній вечірці!

Треба було діяти негайно, щоб урятувати мою честь. Це виявилося нескладно. Зорганізувати наших співробітників на п'янку було зовсім не тяжко: лише один дзвоник по мобільнику, і за двадцять хвилин, вся хата була повна.

Моя честь перед свекрухою була врятована!!!!

Але любов…

Поки я метушилася на кухні, готуючи «з гівна кулю» для двадцяти чоловік, я втратила пильність, а Розалія Романівна, нюхом відчувши смак молоденької зайчатинки, захопила ініціативу у власні руки.

Коли я випадково глянула у кімнату, то зрозуміла, що зайчик-побігайчик перебуває у надійних руках, я б сказала, аж надто надійних. Він дивився на Розалію Романівну з роззявленим ротом і закоханими очима.

Зрозумівши, що моя гра програна, я на тремтячих ногах наблизилася до них, і почула свекрушине:

«…коли Любочка виходила заміж за мого сина, я її спитала: доню, чи ти знаєш, що є найпершим у ролі дружини…»

Зайчик-побігайчик обернувся до мене і пронизав мене скляним поглядом. А на лобі у нього червоніло сердечко, в якому було написано золотими буквами: «Розалія Романівна Бардзолєпа».

Після цієї печальної історії, що трапилася зі мною і таким ненадійним зайчиком-побігайчиком, вам, дорогі жінки, хотілося б знати: «А чи бувають взагалі надійні чоловіки?».

Так, бувають. І, власне, наступний розділ і розрахований на жінок, які шукають вірного, надійного друга по життю, який готовий безкінечно терпіти всі ваші капризи, сльози, депресії, мігрені, «затримки», місячні, ваше марнотратство, дрібну брехню і все таке інше, що притаманне нормальній жінці.

Мужчина-кінь

Мужчина-кінь, на відміну від багатьох інших маскулінних типів, — явище двовимірне. Це означає, що протягом життя з ним відбувається кардинальна метаморфоза, яка ділить його життєвий шлях на дві, цілковито несхожі і, здавалося б, абсолютно несумісні половинки.

Почнемо з половинки другої. Тієї самої, коли «старий кінь ріллі не псує…»

Він не мачо, навіть якщо й удає з себе такого. Він не Дон Жуан, навіть якщо його так і називають. Він не гравець, навіть якщо він грає в карти чи рулетку. Він не артист, навіть якщо і працює в театрі. Він не художник, навіть якщо і малює.

Він просто трудяга, який не боїться чорної роботи, який виконує нудну роботу, яку всі ненавидять. Він також її ненавидить, як кінь ненавидить свого плуга, але він тягне його. Чому? Тому що він кінь.

Співробітники, з одного боку, жаліють його за це, однак, з іншого, продовжують скидати йому марудну і невдячну роботу і поганяти ним. Бо він безвідмовний, він терплячий.

Удома на чоловікові-коні їздить уся сім'я — жінка, діти, тесть і теща, кіт і пес. І це створює дещо оманливе враження, що він — людина безвольна. Насправді все навпаки. Він настільки сильний духом, що дивиться крізь пальці на всі людські слабкості, і, щоб допомогти супутникам по життю хоч якось у їхній життєвій безпорадності, тягне їх на собі і не реагує на бабські верески.

Для стороннього ока він абсолютно асексуальний. Як може бути сексуальним кінь, запряжений у плуга?

Однак насправді те, що мужчина-кінь добре робить важку роботу, стосується і сексу. Адже задовольнити в ліжку жінку, вимогливу жінку, — це також робота. Тяжка робота. І кінь її виконує добре. Для цього він має надійне, я б сказала «робоче» причандалля. Власне, це одна із найпозитивніших рис мужчини-коня. Причандалля у нього завжди в робочому стані. А це, дорогі жінки, за нинішніми часами, часами тотальної імпотенізації, — неабищо.

А тепер давайте зазирнемо в першу частину його життєвого шляху.

У дитинстві він — лоша, «дохлячок», «здихлик», у якого ноги розповзаються у різні боки. У молодості він — «жеребець», з якого сперма брязкає в усі боки…

Однак, якщо він потрапляє в добрі руки, з нього виходить золотий фонд маскулінності.

А тепер треба уточнити, що мається на увазі під висловом «добрі руки». Під цим висловом може бути і хороший конюх, і власник кінного заводу, і вузькоокий ординець, і хвацький кавалерист… Усі вони добре розуміють коней і кожен має своє уявлення, що з ними робити. Ким ви себе відчуваєте, га?

Мені особисто імпонує функція ковбоя, а точніше, каубоя, такого собі прерійського хлопця з міцними ногами, що може добряче зажати круп коня; з міцними руками, які можуть закинути ласо на шию дикого мустанга і притягти його до себе; синьоокого каубоя у таких собі шкіряних штанях з пацьорками і крислатим капелюхом. Дещо уточнюючи гендерний аспект, я б сказала, що мені імпонує не каубой, а каугьорл.

Каугьорл також має міцні ноги, міцні руки, вживає міцні словечка і міцні напої, має міцну хватку, міцний зад, міцний характер. Якщо чесно, то із усього цього переліку важливе лише останнє — міцний характер. Каугьорл, по суті, може бути голубоокою білосніжкою, якщо вона, звичайно, вміє заправляти сімома гномами. Власне, головне партнерші коня мати такий характер, який із лоша, жеребця і мустанга зробить слухняного коня.

Щиро кажучи, процес дресирування коня криє у собі певну небезпеку: чим надійнішим партнером він стає по життю, тим менше адреналіну залишається у його крові.

А це, маю я вам сказати, вагома втрата.

Власне, я не знаю чоловіків, в яких більше адреналіну, ніж у молодих мужчин-коней. З ними жінка ніколи не жалітиметься, що сексу було замало, навпаки — вона скаржитиметься, що його було забагато. Це чемпіони з витривалості в ліжку. Молоді чоловіки-коні трахають жінку доти, поки вона не зарепетує: «Досить! Я більше не можу!».

У мене є у зв'язку з цим дві новини — одна погана, друга хороша.

Почну з поганої: поряд з невтомним у ліжку мужчиною-конем категорично забороняється втомлюватися від сексу, інакше він захоче собі знайти когось на стороні. Хороша новина полягає у тому, що його сексуальна активність може сублімуватися в робочу тяглову силу. І він перетвориться з необ'їждженого мустанга на об'їждженого робочого коня, який тягне на собі плуга сімейного життя.

Отже, ви зрозуміли: все залежить від каугьорли, тобто від вас. Хочете мати робочого коня, одомашнюйте свого жеребця або мустанга. Робота тяжка, але вдячна. Досвідчений мужчина-кінь, навіть під ігом сімейного життя, ніколи вам не зіпсує сексу.

А не хочете його приручати — не треба. Будете мати у себе в домі вічного жеребця.

Партнершою мужчини-коня може бути не лише каугьорл, а й лошиця в яблуках, а також жінка-гедзь. Із кожною з них він уживається, і з кожною його стосунки розвиваються по-своєму. Жінку-каугьорл він слухається, лошицю в яблуках любить, а жінку-гедзя він терпить…

Вибір за вами, дорогі жінки!

Повчальна історія № 5 із життя мого обожнюваного свекрушища Розалії Романівни Бардзолєпої (на замітку молодим невісткам)

Оскільки мова зайшла про каубоїв, розповім вам одну каубойську хот-пепперну історію.

Як-ви вже й здогадалися, стосується вона не мене, а тієї самої Розалії Романівни. Ця love story сталася абсолютно несподівано і мало не змінила наше життя, бо поки вона (тобто історія) розвивалася, ми з чоловіком уже почали пакувати валізи, щоб емігрувати на дикий американський захід, де ходять каубої у голубих обтягуючих джинсових костюмчиках і крислатих капелюхах, ногою відкриваючи двері салунів і п'ючи віскі прямісінько з горла.

Отже, в нашому маленькому галицькому містечку сталася велика несподіванка: до нього приїхали два справжні каубої на ім'я Джо Сміт і Роджер Смерджак.

Офіційна версія їхнього приїзду була бізнесова — пошуки добротних молочних порід великої рогатої худоби.

А насправді, як виявилося пізніше, все було набагато сентиментальнішим.

Роджер і Джо, будучи дітьми, жили на сусідніх ранчо і нерідко разом випасали худобу Роджерового діда, стріляли з рогаток сусликів, що рили землю Роджерового діда, прогулювали уроки, ховаючись від Роджерового діда, курили сигари, викрадені у Роджерового діда, пили віскі, поцуплене у Роджерового діда.

Ви, напевно, зацікавилися цієї загадковою персоною — маю на увазі Роджерового діда. І правильно зробили. Бо звали його Яць Смердюх. Саме з таким ім'ям він з'явився на дикому заході на початку XX ст., пізніше, десь у 20-х роках, поміняв своє прізвище на Якоб Смерджак, однак на старість, під впливом ностальгійних переживань, знову перейшов на ім'я, успадковане від своїх дідів. Яць Смердюх за своє життя випив стільки віскі, викурив стільки сигар, зарізав стількох биків, промовив стільки нецензурних слів, що на старість, природно, опинився в інвалідному візочку. При цьому, як не дивно, він був єдиною людиною на сотні кілометрів, яка могла справитися з малими хуліганами Джо і Роджером.

Річ у тім, що він володів неповторним мистецтвом гіпнозу, причому в унікальній формі. Починав він з майстерного нашаровування на простеньке американське «фак ю» багатьох поверхів вишуканих лайок і проклять, після того він закашлювався, причому кашляв він так, що на сотні кілометрів навколо їхнього ранчо починали вити койоти, а люди втрачали здатність контролювати свої вчинки.

У такийспосіб Яць Смердюх гіпнотизував усіх — людей, тварин, урагани і навіть сільськогосподарську техніку, не кажучи вже про малих бешкетників Джо і Роджера.

Застукавши їх на якійсь черговій шкоді, він вкривав їх курявою нецензурних слів і кашлю, а коли вони перетворювалися на кроликів перед поглядом удава, він заспокоювався, «відходив», сідав навпроти них, робив кілька ковтків віскі прямо з горла і, розчулившись, починав розповідати низку історій свого величезного кохання, яке йому довелося пережити в Україні з прекрасною дівчиною із хорошої галицької сім'ї, чиї батьки володіли великим фільварком, на якому він працював конюхом.

Ці оповіді були настільки колоритні, пересипані багатьма непристойними деталями, що хлопці могли годинами їх слухати, ляскаючи себе по колінах від задоволення.

Ту дівчину з далекої юності Яця Смердюха звали, як ви і здогадалися, за випадковим збігом обставин — Розалія Бардзолєпа і була вона, також за диким збігом обставин, двоюрідною бабцею мого обожнюваного свекрушища.

Особливо хлопцям подобалася історія, яку Яць Смердюх розповідав з особливим піїтетом, історію про те, як колись на фільварку сказився бик, і ніхто не міг до нього навіть підступитися, і лише ця дівчина (до речі, яка й справді була бардзо лєпою) схопивши його бардзолєпо за роги, бардзолєпо ввела його в бардзолєпу стайню.

Молодий Яць Смердюх, будучи свідком цього бардзолєпого видовища, відразу ж, прямо у стайні освідчився їй у коханні. Причому дуже бардзолєпо. Треба сказати, що Рузя Бардзолєпа також була закохана в Яця Смердюха. Вона охоче піддалася на нехитрі Яцеві припрошування до «бардзолєпих справ», які сталися прямо в яслах. Рузі Бардзолєпій ця бардзолєпа справа дуже сподобалася, оскільки ніхто в окрузі не мав такого бардзолєпого «причандалля», як Яць Смердюх.

Однак, як виявилося згодом, існувала одна велика перешкода їхньому шлюбові: дівчина на прізвище Бардзолєпа не могла вийти заміж за хлопця з прізвищем Смердюх. Це було просто нелогічним і протиприродним. Це й розбило серце бідолашному Яцеві, тож він і подався світ за очі шукати кращої долі.

Заблукавши туди, куди українці, як правило, не добиралися, — на дикий американський захід, він одружився з хорошою, також бардзолєпою дівчиною із доброї каубойської сім'ї, власне, каугьорлою, яка хоч і була «руда та погана», зате була єдиною донькою у сім'ї і мала нечисленні стада худоби. А Яць, незважаючи на те, що мав таке прізвище, був хлопцем першої кляси. Трохи від'ївшись на каубойських харчах, він здобув бардзолєпі литки, потужну бардзолєпу грудну клітку, велику бардзолєпу руку, і, як ми вже з'ясували, добре бардзолєпе причандалля, тож незважаючи на свій акцент, став улюбленим чоловіком каугьорли на ім'я Роуз Верігуд.

Джо і Роджер, будучи підлітками, слухали різні оповідання з історії кохання Роджерового діда з Рузею Бардзолєпою — підхіхікуючи, а потім, ставши здоровими дядьками, завжди згадували їх після третьої склянки віскі, а досягнувши віку Яця Смердюха в інвалідному візку, їм різко перехотілося сміятися, натомість виникло невкоротиме бажання поїхати в Україну і знайти могилку Рузі Бардзолєпої.

Всього за тисячу баксів їм було зроблено родовід Яця Смердюха і Рузі Бардзолєпої і, до речі, з'ясувалося, що в тої Рузі Бардзолєпої є внучата племінниця, що має таке саме ім'я.

Моє улюблене свекрушище, звичайно, ні про що не здогадувалося. Тож коли вона побачила у церкві двох каубоїв, які дивним чином опинилися ззаду неї, вона і оком не змигнула. А було це якраз на поклонну неділю, коли за одну службу Божу треба зробити триста поклонів — триста разів стати на коліна і ударити чолом об землю. Власне, Розалія Романівна була ревною християнкою і тому, на відміну від мене, відбивала всі триста поклонів.

Два каубої, що примостилися позаду неї, були вері імпресст цим ритуалом і його перформансом Розалією Романівною Бардзолєпою. Тож коли вони вийшли з церкви, їхні пики нагадували бичачі морди, а їхня хода стала аж надто розчепіреною, відомо з яких причин.

Два каубої обступили Розалію Романівну на церковному подвір'ї і запросили на обід у найкращий ресторан маленького галицького містечка.

Розалія Романівна здивувалася, але й оком не повела — навколо стояло з півсотні парафіянок, які заздрісно поглядали в її бік, — тому вона грандіозно прийняла запрошення і, треба віддати їй належне, заявила, що вона пор'ядна пані і тому в ресторан вона не піде без своєї коханої родиноньки, разом з невісткою і внуками.

Каубої радо погодилися.

У ресторані Джо Сміт і Роджер Смерджак розповідали історію свого життя, а було воно у них одне на двох. Не подумайте нічого поганого про цих каубойських хлопців, просто вони цінували каубойську френдшип. Річ у тім, що були вони колись професійними учасниками, а пізніше й організаторами, родео, і тому єдина тема, про яку з ними можна було говорити, — це коні, корови, стайні, стейки, паші, сіно, ножі, ласо і все таке інше.

На моє глибоке здивування, за столом з'ясувалося, що Рузя Бардзолєпа «закінчила в юності зоотехнічний технікум» зі спеціальності «спеціаліст із розмноження великої рогатої худоби».

Ми всі, тобто «кохана родинонька», включно з моїм чоловіком, з відкритим ротом слухали мамині дуже кваліфіковані розповіді про теорію і практику розмноження великої рогатої худоби в колгоспній неволі, а два каубої знову були вері імпресст.

Потім ми — разом з моїм обожнюваним свекрушищем — слухали Джо Сміта і Роджера Смерджака про різні види змагань з родео.

Ми, зі свого боку, також були вері імпрест їхньою розповіддю про їхній улюблений вид змагань з родео: коли на арену вискакують з двох хвірточок два каубої на двох конях, а з хвірточки, розташованої між попередніми двома, вискакує бик. Перший каубой, що зветься хедер, закидає ласо на роги бичка, затягує його, а після того другий каубой, що зветься хілер, намагається ласом сплутати ноги (або бодай одну ногу) нещасної тварини. Після того бичок падає.

Коли вони розповідали цю історію, вони дивилися на моє обожнюване свекрушище приблизно тим же поглядом, яким дивляться хедер і хілер на свого бика. В їхніх очах я бачила цю ласу сцену, коли один з них обхоплює її за шию, другий — за ноги і обоє валять її — апетитну і норовисту навзнак…

Ми — всі, хто сидів за столом, — відчули велику незручність за Розалію Романівну. І тому, коли прийшовши додому, мій чоловік, взірцевий мамин синок, перший раз у житті влаштував їй скандал, махаючи перед її очима дипломом учительки молодших класів, звинувачуючи її у брехні й аморальності.

Найцікавіше те, що коли мій чоловік вигукнув: «Мамо, як Ви могли?» — Розалія Романівна не лише не знітилася, а й образилася до глибини душі.

Вона почала хапати ротом повітря і промовляти дрижачим голосом:

— Синку! Я ж роблю це заради вас! — і додала з великою сльозою на щоці: — Мені в цьому житті вже нічого не треба! — чим остаточне присоромила мого чоловіка, який після того три години просив у неї пробачення на колінах.

Особисто я дуже засумнівалася, чи справді Розалії Романівні в цьому житті вже нічого не треба було. Принаймні, я маю кілька доказів проти цього: 1) зникнення пана Дзюрки з нашого дому; 2) розламане на друзки дубове ліжко в спальні Розалії Романівни, 3) десять кілограмів ваги, які Розалія Романівна скинула за місяць, 4) блєск в її глазах. Щоправда, «на гарячому», я її ні разу не застала, про що досі шкодую.

З кожним приїздом на вихідні до маленького галицького містечка наші з чоловіком надії на еміграцію в США ставали все чіткішими і правдоподібнішими, як тут…

Моє улюблене свекрушище все зіпсувало!

Захотілося йому влаштувати для своїх френдів з дикого заходу незабутній уїкенд. І вона таки влаштувала його. Вони цей вікенд ніколи не забудуть. Даю гарантію!

Вона повезла їх у Карпати. Але не просто повезла, а повезла під час ожеледиці. За кермом старенького «жигулятка» була вона сама. Спершу два каубої пхали його на слизький крутий підйом, разом з Розалією Романівною, потім, відсапуючись, «милувалися» засніженими Карпатами, попиваючи з горла міцної української горілки з перцем, потім парилися у карпатській сауні й обтиралися карпатським снігом, також попиваючи горілочку з горла, потім у місцевій колибі жерли холестерольну жирну свининку, запиваючи її тим самим ураганним напоєм, а потім, після усього цього, вони поверталися назад, спускаючись тією самою крутою ожеледичною горою, на яку вранці пхали «жигулятко». І коли «жигулятко», яким керувало моє обожнюване свекрушище, на абсолютно лисих шинах почало неконтрольовано нестися униз, Джо Сміт одержав мікроінфаркт, Роджер Смерджак — мікроінсульт, а Розалія Романівна — лише додатковий заряд адреналіну. Після того «незабутнього уїкенду» два каубої поїхали геть на свій дикий захід і вже ніколи більше не озивалися, хоча, думаю, Рузю Бардзолєпу вони не забудуть нікада.

Маю підозри, що повернувшись із «дикого сходу» вони почали розробляти новий вид змагань з родео: коли з двох фірточок вискакують двоє коней з каубоями, а з середньої — бик з каугьорлою на собі, яка тримає ласо в руках. Каугьорла спершу закидає одне ласо на хеддера, а друге — на хілера, скидає обох з коней, зв'язує докупи два ласо і волочить однією рукою двох каубоїв по землі, паралельно тримаючись великою лівою рукою за упряж бика.

Цей вид змагань вони — я переконана — назвуть ім'ям бардзолєпої української каугьорли «Рузя».

Вам не дивно, що всі вищеописані мною мужчини належать до порівняно мирних типів тварин? Ні? А мені дивно. Невже вони, тобто чоловіки, всі такі білі та пухнасті? Відповідаю: не всі білі і не всі пухнасті. Є чорні та лисі.

Так що від птахів, комах і травоядних перейдімо до хижаків.

Мужчина-норка

«Заздрісний, скупий, дріб'язковий, сварливий, кусючий, злісний, брехливий, пакосний, примітивний, ревнивий, нервовий, хвалькуватий, пихатий і при всьому тому зі „смазлівой мордашкой“! Убила б такого і зідрала б із нього шкіру!».

Якщо вам хочеться сказати такі слова про свого партнера, перед вами мужчина-норка.

Ну, що вам сказати з цього приводу, дорогі подруги по нещастю? Вам не позаздриш — це факт.

Але не варто відчаюватися! Безвихідних ситуацій у нашій практиці не існує! Випадок, звичайно, клінічний, але перш, ніж лікувати його або лікуватися від нього, треба поставити діагноз.

Ви полюбили його за шкурку — лискучу, презентабельну і дорогу. Так, чоловіки-норки мають привабливий зовнішній вигляд. Воші дуже стежать за собою, люблять гарно одягнутися, гарно причесатися, якісно харчуватися і відпочивати, мати дорогу машину або, принаймні, роз'їжджати на таксі.

І якщо вони на вас зазіхнули, то, швидше за все, вони мають до вас шкурний інтерес. Адже, щоб мати свою шкурку постійно лискучою, їм самим потрібно бути шкуродерами.

Вони заробляють гроші специфічним способом.

Чоловік-норка не створений для щоденної рутинної монотонної роботи. Праця в офісі з 8 до 5 або з 9 до 6 — це не для них. Вони не вміють (а точніше, вони не створені) служити. Вони глибоко страждають, аж до параноїдальності, коли повинні когось обслуговувати. І тому на роботах у сфері обслуговування вони, як зазвичай, довго не затримуються. А якщо таке й трапляється, то тільки у випадку, якщо там є високі чайові. Терміни «обідрати, як липку», «вирвати з м'ясом», «здерти», «поцупити» — це про них. Так вони компенсують свою психологічну травму від того, що мають комусь прислужувати.

Однак юристи, перекладачі, менеджери, журналісти, лікарі — це теж, по суті, сфера обслуговування, щоправда, ієрархічно вища. Норки часто працюють саме в ній, однак через свою манію величі, мізантропію, параноїдальний страх бути приниженим і хворобливу гордість поводять себе на тих посадах неадекватно. Вони вважають себе «пупом землі» і тому їм дозволено все. Через те і висока конфліктність у колективах, де працюють норки. І тому вони довго не затримуються на одному місці.

Мужчині-норці в кожній з професій відведена специфічна ніша. Якщо він журналіст, то представник «жовтої преси», який любить порпатися у брудній білизні; якщо він фотограф, то, як правило, папарацці, якщо він лікар, то здебільшого гінеколог-абортник, якщо політик, то це — придворний інтриган, якщо це чиновник, то заядлий хабарник, якщо це громадський діяч, то це руйнівник старого, але не творець нового і теде і тепе.

Не забувайте — мужчина-норка належить до хижаків. Щоправда, хижацтво у нього дрібне. Він не спроможний апріорі на велику здобич. Тому він постійно полює на дрібну поживу, мріючи, що колись кількість перейде в якість. Бачачи, що це ніяк не відбувається, він починає нахабніти: брати все більші хабарі, вимагати все вищі гонорари за свої послуги, які стають усе нижчої якості, шантажує і, врешті-решт, втрачає пильність, «прогорає» і закінчує своє життя злим, мізантропічним, хворим, роз'їденим жовчю, боргами, зруйнованим алкоголем, нікотином і заздрістю і, по суті, дуже нещасною істотою, яку всі уникають.

Звичайно, бувають і винятки, коли норкам вдається схопити велику здобич. Ще трапляється, в основному, в нестабільних суспільствах, яким нині є українське. У сучасному українському політикумі, як ви вже зауважили, є свої норки. І це велика біда української дійсності. Велика здобич норці протипоказана. Вона нею, як правило, насамкінець давиться і дуже погано закінчує свою кар'єру на звалищі історії.

Якщо вам для чогось потрібен чоловік-норка, то помахайте перед його мокрим носом зеленою купюрою (залежно від його статусу — від п'ятдесятидоларової до тисячадоларової) чи престижною посадою, і він у вас у кишені.

Інший варіант прояву його інтересу до вас — це ваша зовнішність. Вони цінителі краси — як жіночої, так і чоловічої. Тож чим більше ви відповідаєте його ідеалові, тим більше у вас шансів заполучити мужчину-норку. Але ні в якому разі не сподівайтеся на те, що він вас щиро любитиме. Закохуватися він уміє, це так, але любити — Боже збав! Він належить до того типу мужчин, які надають перевагу тому, щоб їх любили. Приготуйтеся, що він до вас ставитиметься не з набагато більшою ніжністю, аніж до свого костюмчика від «Бріоні» й окулярів у золотій оправі.

У приватному житті мужчина-норка — істота, яка тяжіє до самотності. Йому дуже тяжко жити в парі. До речі, як і справжнім норкам. Ви ж знаєте, що коли норки народжуються і трохи підростають, їх відразу ж розселяють у різні клітки, оскільки вони кусають одна одну до смерті. Тож кожна норка живе окремо в своїй клітці. Так само і мужчина-норка. Це створіння потребує окремої клітки. Його просто необхідно ізолювати від інших, щоб уникнути кровопролиття. Адже відсотків 80 мізантропів — це норки.

У принципі, норками бувають і жінки (колись я напишу посібник і для чоловіків, якщо за цей вони мене не вб'ють). Але, як не дивно, жінки-норки не можуть уживатися з чоловіками своєї породи. Такі стосунки закінчуються сумно.

Отже, найкраща форма виживання норки — це окрема клітка.

Тут і починається парадокс цієї тваринки: хоч вона і створена, щоб жити у самотності, проте водночас тяжко страждає від відсутності любові. Норка потребує постійного любовного допінга від дружини, чоловіка, партнерки, партнера, фанів, виборців, шанувальників, підлабузників, мамочок, бабусь, секретарш і т. д. Норці постійно потрібно відчувати, що її хтось любить, причому любить любов'ю у формі обожнювання або поклоніння. Як ми вже зауважили, вони уміють закохуватися, однак «любити» для них — це означає постійно кусати себе і свого партнера до крові й упиватися своїми стражданнями. Норкам необхідний смак свіжої крові, і вони часто є енергетичними вампірами.

Тому вам треба змиритися з тим, що коли вам випадково припав чоловік-норка, то у нього має бути окрема клітка або нора, де він може від вас сховатися. Це може бути і робочий кабінет, і своя майстерня, своє студіо, своя забігайлівка, своя явочна квартира тощо.

Не знаю, кого може зацікавити такий тип мужчини. Бо для сімейного життя він абсолютно не годиться. Для романтичних стосунків він також абсолютно неїстівний.

Тож я навіть не знаю йому ніякого практичного застосування, хоча… Брешу! Знаю!

Уявіть собі: ви приходите додому після роботи, тягнучи за собою з дитсадка сопливого малого в одній руці й купу торб з магазину — в іншій, ліфт не працює, ви вилізаєте на свій поверх, ввалюєтеся в квартиру і бачите, що у вас на дивані лежить у смугастій піжамі вгодований кабанчик з розстебнутими ґудзиками на волохатому череві й клацає пультом від телевізора!

Або: ви приходите додому і бачите, що вас там ніхто не чекає, крім старої беззубої собаки, що страждає на нетримання сечового міхура, і старої засохлої пальми, яку вам жаль викидати, бо вона вам нагадує саму себе.

Або: ви приходите додому з дикою мігренню, а там — чоловік пілікає на скрипці, уявляючи себе Вівальді.

У першому, другому і третьому випадках вам хочеться перебити посуд на кухні або стрибнути з балкона.

Моя порада: не робіть цього. Перетерпіть ніч.

А на ранок заведіть роман з мужчиною-норкою. Щоправда, будьте готові до того, що він вициганить у вас усі гроші, принизить, обіллє грязюкою, наплює у душу, нагадить у хаті, приревнує до кожного стовпа, висміє вашу зовнішність або знання іноземної мови, у своїй сексуальній неспроможності або невправності у ліжку звинуватить вас (мовляв, ви не туди поклали руку, не так розвели ноги, напарфумилися не тими духами, зверталися до нього не такими словами), після того замучить підозрами, двадцять разів зрадить, а потім кине вас і насамкінець розкаже всьому світові всі інтимні подробиці вашого з ним роману, зобразивши вас у непривабливому світлі…

То як? Ударила кров у голову? Адреналінчик підскочив? Низько вклоніться за це мужчині-норці, бо після розриву з ним ви просто молитиметеся на свого кабанчика з волохатим пузом у піжамі; на свою свободу разом з беззубою собакою і засохлою пальмою; на свого безцінного терликала а ля Вівальді!

…Прочитавши цей розділ, ображена норка скаже: «І що поганого зробили мужчини-норки Любі Клименко?». Я відповім: «Нічого. І не лише чоловіки-норки, а й жінки-норки». Вони не тільки не зробили нічого поганого Любі Клименко, а навпаки — наповнювали і наповнюють її життя сенсом. Адже серед найближчих друзів Люби Клименко є кілька осіб цих хижаків. Ви спитаєте — чому?

Відповідаю: вважаючи себе непересічною інтелектуалкою (вибачайте за нескромність), можу визнати: лише люди-норки мають вищі природні інтелектуальні здібності, ніж я.

Тому перша частина розділу «мужчина-норка» присвячена більшості жінок в Україні, які є — в хорошому значенні слова — милими обивательками, для яких найвищою цінністю є власне гніздечко і любов.

Однак є серед жінок і такі особи (воістину, потвори, тварі й тварюки), для яких вищезгадані цінності є жалюгідним міщанством. Вони стоять «вище» від цього, одержуючи насолоду від витонченого інтелектуального життя. Це особлива каста людей, вибачайте, тварюк. Тож вони люто ненавидять усіх тих, хто, за їхньою ієрархією (де головним принципом є не кількість грошей і не посада, яку займає людина, а її інтелект), належить до нижчої касти.

От, власне, для таких жінок чоловік-норка має зовсім іншу цінність. Усі його психічні й психологічні відхилення, сексуальні збочення і часом фізичні вади є рисами привабливими і навіть збуджуючими. Можна сказати, що вони є необхідним доповненням до його мізантропічного портрета. Лише такі жінки-тварюки вміють одержувати реальну фізичну насолоду від вишуканого інтелектуального спілкування. І найкращим виробником сексуальної енергії з інтелектуального (а не фізіологічного) джерела є чоловік-норка (відповідно, і жінка-норка, адже лише для інтелектуалок стать не має ніякого значення). І таку жінку чоловік-норка, як не дивно, любитиме, хоча й «дивною любов'ю». За таку жінку він готовий в буквальному значенні слова перегризти горло.

Таким чином, дорогі жінки-тварюки, якщо вам потрібен чоловік-норка, звертайтесь до мене, я маю для вас адресочки…

Повчальна історія № 6 із життя мого обожнюваного свекрушища Розалії Романівни Бардзолєпої (на замітку молодим невісткам)

Якось непомітно моє обожнюване свекрушище стало невід'ємною часткою мого посібника. Щось на зразок практикуму, який додається до теоретичної частини. Повинна вам сказати, що з кожним написаним розділом я нею захоплююся все більше і більше, хоча до написання цієї книги я була переконана, що щиро ненавиджу її. А тепер я думаю: як можна ненавидіти таке миле, чарівне створіння?

І наступна моя історія ще раз переконає вас у цьому.

Тут мова йтиме не про мужчину-норку, а про норкову шубу, яку мені пообіцяв подарувати чоловік, якщо я народжу йому сина. Отже, ви зрозуміли, що ця оповідь ретроспективна, в ній ідеться про ранній період у моєму житті, задовго до того, як я навіки з'єднала долі Розалії Романівни і пана Дзюрки.

Отже, я народила чоловікові сина. Це було у Львові, тож, як і годиться хорошій свекрусі, Розалія Романівна відразу ж приїхала з маленького галицького містечка мені «допомагати».

Коли її син, а мій чоловік, урочисто оголосив при родичах на хрестинах, що він має намір подарувати мені норкову шубу, я помітила, як Розалія Романівна жадібно ковтнула слину. Судячи з того, як вона після того закашлялася, слини було не менше літра.

За столом усі зааплодували, крім мене, тому що я знала, що грошей на шубу у нас не було. Однак у мого чоловіка-ідеаліста вже з'явилася ідея.

Був у нього друг дитинства, який працював на фермі по вирощуванню норок, і він вирішив у нього придбати шкурки за досить доступною ціною. Залишалося зі шкурок пошити шубу, от і все.

Досить проста схема. Принаймні, мені так здавалося.

Почалося з того, що у мого чоловіка «не було часу» (а насправді — бажання) цим займатися, і тому за реалізацію цієї ідеї з підозрілою відчайдушністю взялося моє свекрушище.

Я, наївна, зі сльозами зворушення на очах спостерігала, як моє свекрушище обривало телефони, щоб добитися до друга мого чоловіка, директора норкової ферми. Бо насправді друг виявився «другом» і в упор не пам'ятав мого чоловіка. Треба віддати належне моєму свекрушищу, бо після десятого дзвоника той таки згадав мого чоловіка і погодився на зустріч з Розалією Романівною.

«Боже! — думала я. — Свята людина — моя свекруха! З якою відданістю вона добивається для своєї невістки царського подарунка!».

Дослухаючись до телефонних розмов мого обожнюваного свекрушища із збожеволілим директором норкової ферми, я помітила, що воно дещо завищує мої розміри, домовляючись про кількість шкурок, які потрібні мені для шуби.

Але я ще ні про що не здогадувалася. Я була повністю задурманена чарами Розалії Романівни, захоплюючись тим, з якою самопожертвою вона торгується за кожну копійку. Треба віддати їй належне, вона зекономила нам з чоловіком купу грошей.

Коли торба зі шкурками прибула до нас додому, настала моя черга божеволіти. Я ніколи в житті не могла уявити, що колись матиму норкову шубу. Кількість шкурок була такою величезною, що я спитала свекруху: «А чи не забагато ми купили?», на що вона відповіла: «Доню, вони вже їсти не просять!».

Як ви помітили і ще помітите з наступних розповідей, логіка — сильна сторона Розалії Романівни.

Тож я посміялася над жартом.

Розалія Романівна розшукала майстра по хутру. Звали його Славік Бронін.

Це був монументальний дядько з великими товстими руками і товстими пальцями. Він стояв за довгим кроїльним столом, м'яв шкурку, дув на хутро, щось бурчав, пихтів… Ну, словом, робив усе, щоб набити собі ціну…

Це тривало хвилин п'ятнадцять, і я вже почала відчувати, як мої груди переповнює молоко. Я зрозуміла, що доведеться викласти кругленьку суму грошей за пошиття, при цьому ніколи не побачивши залишків шкурок.

Моя золота Розалія Романівна, помітивши мої переживання, взяла ініціативу в свої руки. Вона наблизилася до Славіка впритул іззаду, а коли він обернувся, доторкнулася до його черева своїм монументальним бюстом.

І, о чудо! Славік Бронін за одну мить перетворився з хитрого єврея на беззахисного морського котика.

— Пане Бронін, — єлейним голосочком промовила Розалія Романівна. — Чи не могли б Ви швиденько зняти мірки з моєї невістки, бо у неї удома місячна дитина, яку треба годувати. А ми з вами полагодимо все! — додала вона, зробивши акцент на словосполученні «ми з вами».

Морський котик заметушився, заплескав ластами, замотав головою.

За п'ять хвилин усі мірки було знято, і я з полегкістю вилетіла з темної майстерні й побігла звільняти свої груди від молока.

Розалія Романівна повернулася додому в чудовому гуморі й сказала, що вона все владнала, більше того, вона персонально стежитиме за процесом пошиву шуби.

Я зітхнула з полегкістю: кожна година, проведена без Розалії Романівни, здавалася райською насолодою.

На першу примірку ми прийшли всім нашим солодким сімейством: я, чоловік, грудне дитя і, звичайно, Розалія Романівна.

Коли я вдягла шубу, мій чоловік дещо завагався: чи не завелика вона? Засумнівався і Славік Бронін і вже був наблизився до мене, як Розалія Романівна солодким голосом заявила:

— Пане Славіку, ми не настільки багаті, щоб купувати норкову шубу щороку. Бачиш, доню, як ти набрала ваги після родів. Далі буде ще гірше, і що тоді робитимемо з шубою — на смітник?

— Я їй не дозволю поправлятися! — безапеляційно заявив мій чоловік.

— Синку, не будь расистом! Повні жінки також заслуговують на любов!

Славік Бронін ще сумнівався, бо був він, судячи з усього, досвідченим майстром своєї справи. Але Розалія Романівна повторила свій трюк, посунувши на нього своїм могутнім бюстом.

— Я вас дуже прошу, пане Славіку, сім разів відмірте, перш ніж різати…

Мій чоловік обняв мене за плечі й повів до виходу.

— Вони самі розберуться, — сказав він, абсолютно не розуміючи, що потрапив у точку.

А я вже почала дещо розуміти, тож кинула прощальний жалібний погляд на норкову шубу, яка мала бути моєю.

На другу примірку я запізнилася. У майстерні нікого не було. Я сіла в крісло, нервово чекаючи на майстра і Розалію Романівну, як тут вони вигулькнули із примірочної.

На свекрушищу була шалено красива рожева кофтинка з трояндами і перламутровими ґудзичками, яку привіз з Португалії мій чоловік. Кофтинка дійсно була супер, якби не одна деталь: ґудзички були застібнуті не на ті петельки, що потрібно (може, це робилося поспіхом?). А ще я помітила на її чорних колготках (я ні на що не натякаю) велику стрілку.

— Де моя шуба? — жалісним голосом спитала я, розуміючи, що моя партія програна.

— Ось вона! — радісно показала на вішачок Розалія Романівна, де висіло щось на зразок ведмедя гризлі. — Правда ж вона чудова?

Я чесно спробувала видушити із себе посмішку.

— Невже ти не рада? — обурилася Розалія Романівна. — Чоловік зробив тобі такий царський подарунок, а ти…

Словом, цього дня я отримала категорію невдячної невістки.

Удома мене колективно присоромили, і я годину просила пробачення у Розалії Романівни. На знак примирення я власноруч віддала їй норкову шубу поносити до того часу, як набуду її розмірів…

Ну як не захоплюватися таким милим створінням?

На додачу хочу повідомити, що в гардеробі Розалії Романівни є кілька речей, які початково були призначені для мене. Серед них футболка з написом «Фак мі!», яку мені привіз із Португалії чоловік, щоб розворушити дещо приморожений за роки, проведені окремо, сексуальний потяг одне до одного.

Свекруха, поклавши око на футболку, спитавши, що там написано, і одержавши відповідь «Я — за демократію!» (не могли ж ми з чоловіком сказати їй правду), негайно конфіскувала її у мене, заявивши, що демократичнішої людини, аніж вона сама, в житті не зустрічала.

Мужчина-лев

Кожна дівчина мріє про те, що в майбутньому в неї буде багатий чоловік. Мріяли про це і ви. Але життя складається так, що зрештою вам дуже добре живеться зі своїм кабанчиком. Або навіть якщо вам з ним не добре, то ви нічого не можете вдіяти, крім того, що вдавати, що вам добре. А коли підростають ваші діти і питають: мамо, чому ми такі бідні? — ви починаєте з піною на губах доводити, що не в багатстві щастя і що головне в людині — це її духовний світ. Тільки робите ви це зовсім невправно і якось непереконливо. І тому вам не лише ваші діти не вірять, а й ви самі починаєте сумніватися, а довгими безсонними ночами розмірковувати, що неправильно ви зробили в житті, що вам діти ставлять такі запитання? Де та точка на життєвому шляху, коли ви зробили фатальну і неприпустиму помилку? І врешті-решт ви приходите до висновку, що ви колись давно зробили неправильний вибір і тепер отой хлопчисько, ваш бойфренд, якого ви випхнули зі свого життя під сраку коліном, тепер входить у двадцятку найбагатших людей України. Ви напружуєте пам'ять — чому ви це зробили? І, виявляється, справа дуже прозаїчна: він, зустрічаючись з вами, заглядався і на інших дівчат. Ви — відмінниця і спортсменка — не могли потерпіти такого, тому вирішили помститися йому: повідомити що ви виходите заміж. Ви просто хотіли його залякати, розраховуючи на його ревнощі до вашого «жениха». На прикметі на роль «жениха» був один рожевий кабанчик. Короткими літніми вечорами ви собі малювали в уяві картину: коли невірний залицяльник дізнається про ваше рішення, то приповзе до вас на колінах, ні, не на колінах, на пузі, і почне валятися у ногах, прохаючи про помилування. Але він, гад, не приповз і не повалявся, а ваші стосунки з кабанчиком, а точніше, з його родиною, яка почала з кабанячими висками готуватися до пишного весілля, зайшли вже так далеко, що було просто незручно зізнатися, що ви блефували.

Це кінчилося тим, що ви живете зі своїй милим і відданим кабанчиком, а натомість ваша подруга, яка не погребувала підібрати підлого бой-френда після вас, ходить у діамантах і норкових шубах, роз'їжджає по кращих курортах світу!

Отой відторгнутий вами залицяльник, що, зустрічаючись із вами, поглядав наліво, а може, навіть і стрибав у гречку, судячи з усього, це був — мужчина-лев.

Мужчина-лев народжений бути багатим.

Наш мужчина-лев не має або майже не має нічого спільного із знаком зодіаку Лева. Тож, якщо ви заядла любителька гороскопів, забудьте на час прочитання цього розділу все, що ви знаєте про цей зодіакальний знак.

Наш Лев — це великий хижак. «Великий» — не у значенні «жахливий», а відповідний до розміру своєї здобичі. Якщо мужчина-норка полює переважно на «мєлочовку», то мужчина-лев спеціалізується виключно на великих трофеях. Він не розмінюється на дрібноту — чайові, хабарі, подачки… Вони його не звеселяють, як норку, більше того, вони його принижують. Він максималіст. Мужчині-леву не потрібні маленькі, хоч і регулярні, прибутки. Він може тривалий час спати або бродити по світу «голодним», як справжній лев по савані, визираючи свою здобич — велику, соковиту, з гарячою кров'ю. Щоправда, така здобич, як правило, прудконога. Але і лев уміє добре рухатися, коли потрібно.

Це дуже важливе доповнення — «коли потрібно». Бо він не «напрягається», як інші. Інколи навіть здається, що він ледацюга. А чи є ледацюгою король звірів, коли вилежується на сонечку днями? Ні. Це просто своєрідна модель поведінки.

Мужчина-лев — не з тих, хто живе, щоб працювати. Він працює, щоб жити. Тому більший час життя він живе, а коли на деякому етапі не стає з чого жити (не в значенні «існувати», а саме жити, повноцінно, на повну катушку, на широку ногу, із задоволенням і навіть шиком), він виходить на полювання. Затаївшись, він чатує на дуже велику здобич, на достойну поживу, наприклад, класний контракт чи вигідну купівлю нерухомості з подальшим продажем, чи фантастичний артпроект. І він її, тобто здобич, добуває. Можете не сумніватись.

Він приносить додому здобич і після того, як сам насититься, ділиться нею з усіма — своєю родиною, друзями, підлеглими, помічниками, дармоїдами… Все, як у природі. А після лева та його компанії приходять шакали, лиси, інші дрібні хижаки по вживанню «секонд хенду», птахи, комахи… За ієрархією. Власне, тому лева і прозвали царем-звірів, бо в ієрархії здобування їжі (а це в давні часи було верхом авторитетності) він стояв на найвищій сходинці: сам завойовував здобич, тож мав право на кращу її частину.

Мужчина-лев ні в чому собі не відмовляє. І поряд з ним ви завжди купатиметесь, як сир у маслі.

Приваблива перспектива?

А врахуйте ще, що мужчина-лев, як правило, досить привабливий.

Чим не щастя?

Але не забувайте бразильську народну мудрість: багаті теж плачуть.

З левами ви попоплачете, бо вони — полігамні. Мужчина-лев живе прайдом. У цьому його (а точніше — ваша) проблема, бо прайд — це не коли багато родичів, це коли у чоловіка багато жінок, законних і незаконних.

Тож, якщо ви прийняли рішення жити з мужчиною-левом, то приготуйтеся до одного з варіантів: а) він мусульманин, що має право на багатоженство; б) він не мусульманин, але вважає, що також має право мати в своєму житті багато жінок. Для української дійсності пасує варіант Б, він зазвичай має два підваріанти.

Перший підваріант — Б1. Чоловік-лев довго не може жити з тією самою жінкою, тому регулярно розлучається з попередньою і одружується на новій, при цьому абсолютно самовіддано і самовільно піклуючись про всіх попередніх дружин та їхніх дітей. Він одержує справжнє задоволення від усвідомлення того, що він тягає на собі величезний левовий прайд, більше того, він вимагає від усіх його дружин — колишніх і нинішньої — жити в мирі й злагоді. Лише чоловіку-леву це вдається. Він робить це природно і елегантно.

Другий підваріант — Б2 — менш привабливий. Чоловік-лев має одну дружину і при цьому постійно міняє своїх коханок. Незважаючи на те, що такий лев'ячий прайд менш консолідований, аніж у варіанті Б1, проте він також існує, і дружині такого лева доводиться змиритися з тим, що її чоловік самовіддано переймається усіма проблемами колишніх і нинішніх своїх коханок, які якось непомітно стали його найкращими друзями.

Так що, дорогі мої, у чоловіків-левів також є недолік. Причому, як на мене, дуже суттєвий.

Ну то що? Не пропала охота завоювати його?

Якщо ні, ідемо далі. Як підчепити мужчину-лева?

Завойовувати його і складно, і легко водночас.

Легко, бо він, як і павич, любить лестощі, щоправда, дещо вишуканіші.

Складно, бо лев любить вибирати сам, причому інколи його вибір здається несподіваним. Але насправді все дуже просто: кожна наступна партнерша має різко відрізнятися від попередньої. Так що, збираючись охмурити свого лева, придивіться до нинішньої його пасії і грайте протилежну роль. Наприклад, його діюча партнерша — успішна бізнес-леді, прибігає на обідню перерву до нього в кабінет за любовними втіхами, тож ви повинні ефектно зіграти роль фригідної домогосподарки або підступно-наївної Лоліти.

Інтимні таланти лева-мужчини дуже різноманітні. Це один із найкращих коханців серед чоловіків. Лев любить у сексі все. І вам з ним нудно не буде. Але йому… Але йому самому швидко все набридає. І тут не допоможе ні ваш сексуальний досвід, ні застосування Кама Сутри.

Закохавшись у нову жінку, лев-мужчина через деякий час переживає кризу жанру і гірке розчарування: ще раз і ще раз він приходить до висновку, що жінки всі однакові… Однаковісінькі. І дивується сам собі: який він був сліпий! Ні, цього більше не повториться!

…Однак через деякий час закохується знову.

Але якщо ви розумна і креативна особа, зробіть так, як я вам рекомендую: коли помітите, що починаєте набридати своєму партнерові, одразу міняйте тактику і психологічне амплуа: із солодкої дурнушки перетворіться на підступну стерву, з грім-баби на «восторженную дуру» (тобто палку дурепу), з милої міщаночки на змію підколодну. Принаймні на перший час у нього відпаде бажання полювати на іншу жінку. Переїзд, зміна життєвих обставин також може виявитися непоганим тимчасовим захистом свого монопольного володіння левом.

Але зверніть увагу, я вжила слово «тимчасовим». І недаремно. Якщо мужчину-горобчика чи мужчину-павича чи мужчину-павучка вам достатньо завоювати раз на все життя, то з мужчиною-левом цей процес є перманентним. Чи готові ви до цього?

Якщо так, бажаю удачі!

Якщо ні, не відчаюйтесь!

Гарем — не така вже і погана штука. Головне в житті — це життя, а не умовності, які виробило людство. Тож не отруюйте своє життя ревнощами, заздрістю, святенництвом, псевдоморальними принципами, ненавистю, патріархальними уявленнями про право монопольного володіння чоловіком… Живіть розумно.

Повчальна історія № 7 із життя мого обожнюваного свекрушища Розалії Романівни Бардзолєпої (на замітку молодим невісткам)

Повинна вам признатися про свою слабість: я закохуюсь у своїх начальників. Щось магічне є у слові «шеф». І багато жінок зрозуміють мене. Процентів з 50. Інші 50 будуть ревно, з піною на губах доводити, що їм це вкрай неприємно, що вони боротимуться проти sexual harrasment, і половині з цих 50 відсотків я повірю. А половині — ні. Бо за їхньою агресивністю приховується підсвідоме бажання бути вкладеною в ліжко своїм начальником.

Власне, коли я вперше побачила свого нового начальника (до речі, француза), а також його тодішню дружину (до речі, не француженку), що якраз перебувала в декреті з малими дітьми; його колишню дружину (так само не француженку), — фінансового директора нашої фірми; а також його колишню коханку (що «косила під француженку»), — кур'єра нашої фірми, мені відразу ж захотілося стати членом його прайду. Я б сказала, що в моєму шефові не було нічого відразливого, натомість було багато чого привабливого. Мені подобався його непегевегшений фганцузький акцент, це, по-перше, а по-друге, його мила звичка дарувати членам свого прайду чудові подарунки з будь-якого приводу, по-третє, його мила манера — розмовляти з тобою так, неначе ти єдина жінка в цьому світі, по-четверте — уміння влаштувати свято з будь-якої оказії.

Але не це мене спонукало до роману з мужчиною-левом, а власне марнославство. Після довгого і нудного, як стара емальована миска з чорною діркою, сімейного життя мені просто по-бабськи захотілося мати свій послужний список коханців аби, будучи бабусею, було не соромно за марно прожиті роки. Тим більше, мати справжнього француза в послужному списочку — це вже щось.

Підкорити мужчину-лева не мало особливої складності для розумної жінки, якою я себе вважаю. Треба було уважно вивчити членів, а точніше, членкинь його прайду — взірцеву домогосподиню (нинішню дружину), взірцеву бізнес-леді з феміністичними ухилами (колишню дружину), взірцеву молоду неформалку-німфетку (колишню коханку) і змоделювати свій імідж, який я назвала «три в одному»: я почала грати роль бізнес-леді, якій «ничто человеческое не чуждо».

Це я реалізувала так: на роботі я була зразковим працівником (у бездоганному костюмі, строгих окулярах і гладко зачесаним волоссям), однак при цьому частувала шефа власноруч спеченим тортиком, бездоганно виводила свіжі плями від обідньої піци або соєвого соусу на його краватці (не гірше від взірцевої домогосподині), і при цьому вечорами і на вихідних разом з ним «прожигала життя» у різних, сумнівної репутації, закладах.

Маю вам сказати, що мої стосунки з шефом зайшли так далеко, що я не знаю, чим би це могло скінчитися, якби не…

Якби не…

Ви вже здогадалися?

…Якби не моє обожнюване свекрушище Розалія Романівна Бардзолєпа, вирвавши мене із пут заплутаної путанини далеко не платонічного роману.

Причому зробила вона це, як завжди, в елегантній, граціозній і абсолютно несподіваній формі.

Розалія Романівна приїхала у Львів провідати «своїх діток», і відразу ж своїм довгим носом учуяла те, про що навіть не здогадувався мій чоловік, який був по натурі дуже довірливим «зайчиком-побігайчиком».

Розалію Романівну обманути було важко. Вона дуже швидко зі своєю павучою хваткою розставила павутину власної агентури і стежила за кожним моїм кроком.

І якраз у цей час до мого шефа приїхав його шеф з Італії. Шефа мого шефа звали Марчелло Мадрояні. Приїхав він із сонячного Неаполя. Був це маленький життєрадісний чоловічок з круглим черевцем і лискучою лисиною.

Шеф запросив мене на вечірку на честь приїзду свого шефа, влаштовану, як і годиться, в італійському ресторані, що звався «Дон Франческо».

Сиділи ми в окремому залі з окремо найнятим оркестриком, що виконував різні шлягери. Все йшло просто пречудово, ми добряче випили і ще краще закусили, і я навіть відразу не збагнула, що робить обличчя Розалії Романівни навпроти мене. Коли я зрозуміла, що це не страшний сон, а дійсність, було вже пізно.

Вона стояла над нашим столиком у норковій (до речі, моїй) шубі і, живописно жестикулюючи руками, пояснювала присутнім, хто я є насправді (безсоромна курва) і де моє місце (на панелі).

Я перелякано подивилася на шефа, потім на шефа мого шефа, намагаючись з'ясувати, як вони реагують на те, що я їм зіпсувала свято. Мій шеф дивився на мене зі співчуттям, щоправда, співчуття це було істинно французьке, тобто декоративне. Судячи з напружених зморщок на лобі, він гарячково розмірковував, як зарадити цій ситуації, причому зробити це з французькою елегантністю.

А от Марчелло Мадрояні, на моє превелике здивування, не лише не роздратувався через те, що хтось намагався зіпсувати йому свято, а навпаки — страшенно зрадів цьому. Адже він був істинний італієць, і ніщо не викликало в нього більшого інтересу, ніж справжні сімейні пристрасті.

Я зрозуміла, що кар'єрі мого шефа, а отже, і моєму благополуччю, нічого не загрожує, тож, можна не хвилюватися. А зі своїм чоловіком — зайчиком-побігайчиком — я також розберуся після від'їзду свекрушища на батьківщину.

— Хто ця жінка? — спитав у мого шефа його шеф.

— Це Любина свекруха.

— О, белісимо! — вигуків він. — Яка пікантна ситуація!

І далі полинув набір слів типу «пасіонаре», «атракціоне», «перфекціоне»…

Побачивши, що її поява в «кодлі розпусти» не справила належного враження, Розалія Романівна застосувала «важку артилерію». Зробивши багатозначну паузу, вона промовила до мене сакраментальну фразу:

— Якщо ти, сяка-перетака, зараз же не підеш додому до свого чоловіка і своїх дітей, я завтра ж подзвоню твоєму батькові!

Це був удар нижче пояса, бо я добре знала батечка. У нього розмова коротка — в морду.

Ці слова подіяли на мене, як холодний душ. Я відразу ж протверезіла, підхопилася з місця і почала похапцем збиратися.

Це аж ніяк не сподобалосяМарчеллові Мадрояні. Якби я пішла, то це дійсно зіпсувало б йому свято.

Він схопив Розалію Романівну за рукав норкової (нагадую, моєї) шуби і сказав:

— Можна поставити Вам одне запитання?

Свекрушище суворо набурмосилося і буркнуло, дещо заспокоєне тим, що я почала збиратися:

— Ну що там у Вас?

— Ви не хочете зняти шубу на хвилинку, поки я Вам щось скажу?

Розалія Романівна презирливо поглянула на нього і різко відмовила:

— Ні, не хочу!

У цей час з моєї сумочки почали вивалюватися предмети жіночого туалету, включно з презервативами, очі Розалії Романівни округлилися, як у сови, і в цю мить Марчелло підловив її:

— Мама мія, Ви так схожі на свою сестру!

Свекрушище скривилося:

— У мене немає сестри.

Марчелло зробив здивовану міну:

— Як? А це хто? — і він показав на мене.

І зробив він це так майстерно, що навіть я, яка прекрасно знала цю хитрість, яку часто застосовують турки і араби на курортах, аби заманити маму з донькою до свого магазинчику, навіть я повірила щирості його здивування.

Розалія Романівна застигла з міною недовіри на обличчі.

— Це моя невістка…

— Не може бути! Ні! Ви мене обманюєте?

Свекрушище завагалося, не знаючи, що йому робити.

Тим часом Марчелло лепетав, заколисуючи її своїм італійським акцентом:

— Вибачте, я добре не розумію української мови. Але я ображуся, якщо Ви не вип'єте за моє здоров'я, у мене сьогодні особливий день… Знаєте, який у мене сьогодні день?

Свекрушище підштовхнуло мене під зад, щоб я швидше пакувала свою сумочку, в якій, як на зло, «заїв» замок.

— Я сьогодні відчув полегкість, перший раз за десять років, після того, як я втратив свою дружину.

Свекрушище наморщило лоба з підозрінням, однак узяло у руки бокал. Треба сказати, що від хорошого винця воно ніколи не відмовлялося.

— То що там за полегкість? — насуплено проіронізувала вона.

Офіціант вже поставив перед нею мальовничий салат із рукколи.

Поки Розалія Романівна пила вино, я з жахом помітила, як мій шеф підсипав у її салат дрібушку «травки». Так, так, тої самої, що ви й подумали…

Свекрушище допило вино і, не сідаючи за стіл, наколола на виделку пучку салату і поклала її у рот.

— Ну, то що там у Вас? — спитала вона суворим тоном у Марчелло.

— Може, Ви все-таки знімете шубу? — лагідно запропонував Марчелло, протягнувши руки, щоб допомогти їй у цьому.

Однак вона різко відштовхнула його.

— Я зараз іду геть! — про мимрила вона з повним ротом і наколола другу виделку салату.

Марчелло підвівся і порівнявся з моїм свекрушищем, сягаючи підборіддям її монументального бюста.

— Я переконаний, що Рейд був правий, — сказав він голосом, сповненим зворушення. — Чоловік інстинктивно шукає собі жінку, подібну на свою матір. І я ось дивлюсь на Вас…

Розалія Романівна наколола іще одну виделку…

— …і Ви нагадуєте мою маму в молодості. Присядьте, я розкажу Вам тільки одну історію.

Напевно, почала «працювати» трава, бо Розалія Романівна не лише сіла на стілець, а й після салату приступила до «антирасисти», яку їй вже принесли кмітливі офіціанти. Щоправда, вона категорично відмовлялася знімати шубу.

Тим часом мій шеф мені підморгнув («А в б'є?»), і я полохливо присіла за стіл.

Через десять хвилин моя свекруха вже жартувала і кидалася досить дотепними сарказмами на адресу абсолютно безпардонної брехні Марчелло і навіть почала звертати увагу на музикантів.

І тут сталося таке, що я не знаю, як його описати…

Марчелло спитав у свекрушища, яку пісню їй замовити у музикантів, і вона промовила, майже не замислюючись: «Айсберг» Пугачової.

Львівські музиканти, звичайно, не були створені для того, щоб співати Айсберг Пугачової, та ще й в італійському ресторані, однак у цьому закладі слово клієнта вважалося законом. Виконання було жахливе, проте цілком закономірне для Львова: тільки справжні львів'яни з такою огидою можуть співати сокальські пісні.

Розалія Романівна скривилася, як середа на п'ятницю, а тоді встала і заявила:

— Хіба так співають? Тільки зіпсували пісню! Учіться, поки я жива!

І вона — прямо в шубі — посунула на сцену. Підморгнувши клавішний — «замацай в мімі норі!» — вона взялася за мікрофон так, наче все життя співала в ресторанах.

Махнувши рукавом моєї норкової шуби, свекрушище почало співати, однак, забувши початок пісні, зімпровізувало:

Я зиркнула на Марчелло. Він вирячив свої італійські сочинська з непідробним захопленням:

Розалія Романівна витягла шпильку зі своєї старомодної зачіски, і по шубі розсипалося довге густе волосся.

Я, чесно кажучи, вже почала переживати за своє свекрушище. Як не як, але Розалія Романівна — бабуся моїх дітей.

Разом з тим я відзначила, що вигляд у неї просто потряс ний. Просто як секс-бомба!

Вона поїдала своїм поглядом Марчелло, а у того аж слина котилася з рота:

Вона різко розстебнула шубу і я зрозуміла, чому вона до того часу не знімала її. Шуба була накинута похапцем на те, в чому її застала новина про те, що я якраз «проживаю визнань» зі своїм «паскудним французи ком» в італійському ресторані. А те, на що була похапцем накинута шуба, — це була та знаменита футболка з написом «фак мі» і чорні лосини.

Я зиркнула на мого шефа і шефа мого шефа. Мій шеф застиг із роззявленим ротом, а маленький Марчелло, Господи, ви навіть не уявляєте, на що був подібний маленький Марчелло — великий власник великої європейської фірми! Він був подібний до пуделя, який стоїть на задніх лапках, мотивуючи хвостиком, заглядаючи хазяйці в очі, з відданим скавулінням і висолопивши язика.

Музиканти — львів'яни з добрим почуттям гумору — шалено зааплодували і схвально засвистіли. І було за що! Такого задоволення вони не одержували з часу відкриття ресторану.

Марчелло витягнув із кишені пачку «кеша» і обсипав нею моє свекрушище, яке і дійсно нагадувало в цю мить монументальний айсберг.

Мій французи витягнув хустину з кишені і витер змокріла чоло… У цю мить він нагадував розчавленого слимака.

А я… Що вам сказати? Я зрозуміла, що мені ще дуже далеко до Розалії Романівни… І що в порівнянні з її досвідом, мій адюльтер є таким жалюгідним, як той самий розчавлений слимак…

…Нам викликали таксі, і ми, з двома букетами троянд, поїхали додому.

У машині ми сиділи, мовчки, не дивлячись одна на одну.

«Якщо Ви розкажете моєму батькові… я розкажу про вас… Союзу українок!» — конструювала я подумки план шантажу.

Однак, зиркнувши на Розалію Романівну, я піймала її погляд і зрозуміла, що тепер нас пов'язує дещо набагато більше, ніж звичайну свекруху зі звичайною невісткою.

Нас пов'язує жіноча солідарність.

* * *

Думаю, ви вже втомилися від чоловіків-хижаків. Давайте трохи розслабимося і перейдемо до безпечніших типів мужчин.

Проте… Тут я, напевно, не права. Навіть найменш агресивний тип мужчини може стати фатальним для жінки, якщо він їй не підходить по натурі.

Серед нас — розумних і красивих — також є різні типи. Вирушаючи у полювання на чоловіка, спершу спитайте себе — чи пасує він вам. Власне, якщо ви хочете вполювати коханця, то, природно, можете перепробувати задля інтересу різних створінь, при цьому керуючись лише покликом свого серця або своїх гормонів. Але вибираючи собі чоловіка, ніколи не слухайтеся серця чи гормонів, слухайте свою голову. Це лише пристрасть — безголова і тимчасова, а любов — розумна і постійна.

Мужчина — морський котик

Уявімо собі, що ви по натурі є прибічником великої патріархальної родини (не кривіться, дорогі феміністки, цей розділ не для вас. Можете його пропустити і вдруге прочитати розділ про чоловіка-норку). Отже, ви безтямно любите свою мамочку і всю свою «гарбузову» родину, тож не уявляєте, як без неї житимете, вийшовши заміж.

Так само, як рідко яка птиця долетить до середини Дніпра, рідко який мужчина створений жити з тещею. Природно, наші житлові умови радянського і пострадянського періоду витворили особливий тип чоловіків — приймаків. Це, по суті, нещасні створіння, гнані й голодні, затуркані і рабоподібні (вар. 1); або: агресивні, питущі зі знищеною нервовою системою (вар. 2); або: хитрі й спритні (вар. 3).

Усі три варіанти чоловіка-приймака перебувають у групі ризику серцево-судинних захворювань. Їх об'єднує те, що живуть вони в жінчиній сім'ї через життєву необхідність, а не з доброї волі.

І лише один тип мужчин спокійно уживається серед жінчиних родичів. Причому не лише в іпостасі приймака, а й (зважте — це просто унікально!) у формі господаря, у чиєму домі товчеться уся його родина і родина його жінки.

Цей тип мужчини — морський котик.

Полювати на морського котика треба виходити в ранній молодості, бо він не любить засиджуватися у холостяках.

Як правило, мужчина-морський котик веселий, життєрадісний і компанійський. Часом буває, що опинившись у ворожому середовищі (наприклад, у студентському гуртожитку), він може втрачати свій оптимізм і тоді його важко ідентифікувати як морського котика. Тож спробуйте на нього подивитися у природному оточенні, а саме — в його сімейному клані.

Так, так, у сімейному клані. Якщо лев живе прайдом, то морський котик живе сімейним кланом, причому поняття «сімейний клан» у нього ду-уже широке, як і його натура. Туди входять: мама, тато, діти — включно з зятями і невістками, старенькі бабусі й дідусі, брати і сестри з дітьми, зятями і невістками, хрещені батьки, куми і друзі. Членами сім'ї у морських котиків є і домашні тварини, а якщо це сільський житель, то взагалі вся живність, що є на господарстві, — від бджоли до коня.

Він любить у цьому колі поїсти, випити, поспілкуватися, поспівати, погаласувати, посміятися, зробити шашлички, посумувати, пограти в карти або «монопольку», а також — зверніть, будь ласка, увагу — перемонтувати машину, покосити траву, полагодити телевізор, зробити ремонт, повісити штори (пояснення нижче) і т. ін.

Це тип мужчини і зовні дуже схожий на справжнього морського котика. Він часто має надмірну вагу, що створює оманливе враження його незграбності. Насправді ж морські котики — і тварини, і чоловіки — належать до найпроворніших істот у світі. Треба лише пам'ятати, що це стосується їхньої улюбленої стихії.

Поки справжній морський котик відпочиває на суші чи на камінні, то здається неоковирною купою м'яса, зате опинившись у воді, він перетворюється на підводну торпеду, вправного мисливця і чемпіона з плавання.

Подібна ситуація і з мужчиною-морським котиком. Як правило, Бог дає йому один талант, і в ньому він розкривається на повну силу, завдяки природним, притаманним усім морським котикам, рисам — кмітливості, креативності, винахідливості. Такому чоловікові в його улюбленій професійній сфері — чи то гра на фортеп'яно, а чи розроблення ядерних реакторів — просто немає рівних. І ставиться він до роботи, як до захоплюючої гри. Подібно до того, як справжній морський котик полює на рибу, немовби граючись, так само мужчина морський-котик «хлюпається» в океані своєї професії, легко долаючи всі перешкоди.

Мужчини-морські котики, якщо вони правильно вибрали професію, дуже цінуються на роботі й завжди легко просуваються угору кар'єрними сходинками. Його легкий і дещо дитячий характер сприяє тому, що він практично не має заздрісників. Навіть норка — зла і жовчна норка — не заважає йому робити кар'єру. Бо він дійсно — неперевершений у роботі і при цьому нікому не переходить дороги.

Морські котики, зазвичай, добре заробляють, а зароблені гроші вкладають у дім, сім'ю і освіту дітей.

Щодо дітей. Мужчина-морський котик мріє мати багато дітей. Він їх обожнює, хоча й не має такої терплячості у догляді за ними, як, скажімо, кінь чи горобчик. Так, він пограється з малюками, це він зробить залюбки. Однак, щоб серйозно підмінити жінку «біля станка» вночі або посидіти з дітьми, поки вона збігає на роботу чи у фітнес-клуб, — ні-ні, навіть і не просіть!

Власне, це одна з причин, чому чоловік-морський котик терпить присутність тещі у своєму домі. Він досить розумний, щоб зрозуміти, що домашня робота дуже марудна і тяжка; він достатньо лінивий, щоб її самому виконувати; він доволі добрий, щоб пожаліти свою жінку; саме для того йому і потрібна теща. Завдяки їй, він завжди має удома готову гарячу миску супу, свіжу сорочку і доглянутих дітей.

Отже, ми засвоїли: це тип чоловіків, який живе, немовби граючись. І в роботі, і в родині його приваблює те, що нагадує гру і відштовхує усе, що нею не є. Коли ми звертали вашу увагу на те, що морський котик може поремонтувати машину, поклеїти шпалери чи повісити штори, то це буває лише в хорошій компанії, і тільки тоді, коли це нагадує народну забаву. На голу вимогу дружини він цього ніколи не зробить.

Що стосується сексу, то це не той чоловік, якого треба довго просити зайнятися любов'ю. Для нього типовим є гасло: «Сексу, як і мене самого, повинно бути багато». У ліжку він завжди готовий до імпровізації, щоправда, не завжди вдалої — зважаючи на його комплекцію, — але щирої і життєрадісної.

Людина-імпровізація — ось специфіка мужчини-морського котика. З одного боку, це добре, але з іншого…

Це чоловік, який живе імпровізом і ненавидить повторюватись. Це чоловік «хочу», а не «треба». Це чоловік, якого дуже тяжко примусити щось зробити. Він робить лише те, що йому подобається. Тож при всьому тому, що це дуже привабливий і комунікабельний тип, з ним не дуже легко жити.

У нього досить специфічне уявлення про те, що є насправді порядок. Його порядок, як правило, не видно рядовому міщанському окові, тобто нашому з вами, дорогі жінки. Яке нам до того діло, що в нього всі файли на комп'ютері мають спеціальний шифр та ієрархію; яке нам діло до того, що його інструменти в майстерні лежать в ідеальному порядку; яке нам діло до того, що він відточує музичну фразу до бездоганності? Що нам до того? Нам же головне — що? Щоб смердючі гетри не валялися по дому після футбольного матчу, щоб на лакованому столі не було білих круглих плям від гарячих чашок з чаєм, щоб добре був змитий унітаз після «великого», щоб було вимкнене світло у комірчині… Але мужчина-морський котик щиро обурюється, коли від нього це вимагають: адже в його домі є повно жінок, для чого вони тоді потрібні? І він продовжує робити все це з упертістю, гідної поваги.

Яка ж йому потрібна жінка?

Морський котик належить до чоловіків, якому подобаються розумні жінки. Але при цьому вона повинна тримати його дім у порядку. Тобто ви повинні бути хазяйновитою розумничкою або розумною хазяйкою. Якщо чогось із цих двох параметрів бракує, він починає депресувати, може навіть запити…

Чи ходять морські котики наліво?

Це залежить від того, що ви розумієте під висловом «ходити наліво». Якщо ви вкладаєте в цю фразу значення «з кимось переспати і забути про це на наступний день», то ця форма ходіння наліво — не для них. Однак, якщо ви маєте на увазі почуття, то тут морські котики — перші у списку.

Мужчина-морський котик — натура зворушливо емоційна. Він любить мати на стороні об'єкт обожнювання. До речі, часто той об'єкт про це і не здогадується. Однак наявність романтичної інтриги у житті морського котика є умовою його душевного комфорту.

Об'єктом обожнювання є, як правила, його колега по роботі — чи то грудаста арфістка, що вправно перебирає міцними пальцями, закутими в золото і діаманти, по струнах, поки він завмер з «тарілками» в руках; чи доктор біологічних наук у круглих окулярах, яка з насолодою препарує тільця померлих, нею ж заражених новою невиліковною хворобою білих мишей, поки він досліджує собак, які носять на собі апарати Ілізарова; чи божевільна поетка, що живе у створеному нею ж самою екзистенціальному світі, уявляючи себе леді Макбет, при цьому не виходячи за межі своєї і малогабаритної хрущовки, поки він пише серію детективних романів; чи диспетчерка, яка щоразу посміхається йому з маленького віконця, коли він своєю маршруткою робить екзотичний віраж…

Часом між колегами таки зав'язується роман, переважно платонічний, або щось на зразок флірту. Сам морський котик не заперечував би проти інтиму, однак його природня сором'язливість заважає йому це здійснити. Але якщо йому і вдається якось себе переламати і запропонувати коханій щось більше, ніж дружбу, то вона здивовано на це піднімає брови: вона звикла бачити в ньому друга, якому можна розповісти все, включно зі своїми любовними пригодами і датами свого менструального циклу, і аж ніяк не коханця! Тож морському котику не завжди вдається зрадити дружині фізично.

Зате духовно… Ось тут гарантій не існує. Бо морський котик щиро віддається своєму почуттю, мріючи зоряними ночами про свою арфістку, мишиного патологоанатома, шизофренічну леді Макбет або милу круглолицю диспетчерку маршруток, активно мастурбуючи і врешті-решт заливаючись… нехай буде — сльозами щастя.

А на ранок встає — свіжий, як огірочок, — люблячий чоловік, батько, зять, кум, друг…

Повчальна історія № 8 із життя мого обожнюваного свекрушища Розалії Романівни Бардзолєпої (на замітку молодим невісткам)

Ніщо так не згуртовує людей, як спільна тайна, а точніше тайна вечеря, а ще точніше, таємна вечеря в ресторані «Дон Франческо».

У нашій — тобто моїй і Розалії Романівни — поведінці з'явилася якась підозріла синхронність і одностайність. Навіть мій чоловік, зайчик-побігайчик, звернув увагу на це, пожартувавши:

— Щось останнім часом ви, мамо і Любо, нерозлучні, як Чук і Гек!

— Скоріше, як Боні і Клайд, — зауважила я.

— А ще точніше, як Содом і Гоморра, — важко зітхнула Розалія Романівна і замислилася, дивлячись в одну точку на стелі.

Зайчик-побігайчик спостерігав за двома улюбленими жінками, і його заяче сердечко просто розривалося від відчаю, оскільки він ніяк не міг зрозуміти, що відбувається у його домі.

Зате ми з Розалією Романівною розуміли одна одну з півслова.

Зіткнувшись на маленькій кухні, ми змірювали одна одну уважним поглядом і обмінювалися, подібно до боксерів на рингу, «компліментами»:

— Бонжур, мон шер, — знущально віталося зі мою свекрушище.

— Бонджорно, Розаліє Романівно! — промовляла я, втупившись поглядом у її новий кулончик з Матінкою Божою, явно походженням з Рима.

Вона прискіпливо мене оглядала:

— Ес ке ву фатіге, бідняточко? Переробилася на роботі коло ненаситного паскудного французика? У якій позі… — вона зиркнула на свого сина… — тобто позиції він тебе сьогодні експлуатував?

— Моя позиція незмінна, мамо. Я помічник-референт. До речі, у нас на роботі з'явилася вакансія на ще одну позицію: у нашого год-фазера немає год-мазера. У вас нікого нема на приміті?

— Кес ке се? — перепитувала Розалія Романівна.

— Нічого, нічого, — відмовляла я.

Зайчик-побігайчик, спостерігаючи за поєдинком, нарешті втручався:

— Що тут діється? — вигукував він розпачливо.

— Декамерон, синку, діється, — знову втупившись у ту ж саму точку в стелі відмовляла Розалія Романівна.

— Який декамерон? — починав сердитися синок.

— Як — який? — «Декамерон» Бокаччо! — Розалія Романівна продовжувала дивитися очима повними сліз, у ту саму точку на стелі.

— При чому тут «Декамерон» Бокаччо? — ледь стримував себе мій чоловік.

— Краще спитай у своєї любої дружиноньки, — і вона пускала свою велику театральну сльозу, яка повільно скочувалася по її пишній щоці.

Зайчик-побігайчик набирався мужності, ставав переді мною і відчайдушно кидався у бій:

— Добре! Я питаю тебе, Любо: при чому тут «Декамерон» Бокаччо?

— А при тому, любий, що твоя мама якось несподівано стала блискучим знавцем італійської культури. Що б це значило, ти не знаєш?

— Любо, хоч ти будь людиною. Я не маю ні найменшого поняття при чому тут італійська культура!

— А ти зверни увагу. Поки Розалія Романівна проживає у нас, вона постійно варить спагетті! У тебе це не викликає ніяких підозр?

— Абсолютно ніяких. Ти ж знаєш, як я люблю макаронні вироби!

— Ах, так? Добре. Я тоді мовчу…

Ось так тривало з дня у день, я ледь стримувалася, щоб не зірватися. Аж тут, одного вечора, повернувшись додому, я помітила деякі зміни у нашому помешканні, які дуже порадували моє око: в коридорі стояла велика дорожня сумка Розалії Романівни.

«Господи, ти почув мої молитви! Вона їде додому!» — зраділа я і навіть не почала дражливої для неї розмови з активним уживанням італійських словечок.

Мене мав би насторожити той факт, що і Розалія Романівна в той вечір не дуже хотіла іти на конфлікт і також явно уникала словечок зі свого досить бідненького французького словничка.

Вона, мов кур'єрський поїзд, курсувала поміж спальнею і своєю дорожньою сумкою у коридорі, зовсім не звертаючи на мене ніяковісінької уваги.

Це мені було якраз на руку, тому що на завтра у мене передбачалася дуже важлива операція «И»: я зі своїм начальником вирішила таємно з'їздити в Карпати покататися на лижах. Власне, на лижах я ще не вміла кататися, тому для мене це була страшенно стресова ситуація. Мало того, що мене починало нудити, як тільки я себе уявляла на вершині гори, забетонована в ботинки і лижі, але, крім того, я повинна була розіграти величезний спектакль перед свекрушищем і чоловіком на тему «нічого особливого не відбувається, сьогодні звичайнісінький вечір, а завтра буде звичайнісінький день, такий самий, як і всі інші».

Відмовитися від поїздки в Карпати я також не хотіла. Варто зазначити, що після згаданого в попередньому розділі вечора в ресторані «Дон Франческо», мій шеф до мене різко охолов, тобто моє свекрушище виконало свою функцію берегині мого домашнього вогнища бездоганно. Тож ця пропозиція лижної прогулянки була для мене променем світла в темному царстві мого сімейного життя. Тим більше, що після катання на лижах у нас із шефом передбачався розважальний цикл із заманливими словами «колиба», «бануш», «камін», «чудове французьке вино і ароматний французький сир» і т. д., і т. п.

Словом, від'їзд Розалії Романівни був мені на руку: завтра я могла затриматися на кілька годин «на роботі», навішавши лапшу на вуха своєму зайчику-побігайчику. Природно, зі свекрушищем цей номер не пройшов би.

— Коли у Вас електричка, мамо? — спитав зайчик-побігайчик.

— О сьомій, синку! Але мене не треба проводжати. Я тут швиденько на трамвайчик і прямісінько до вокзалу! Адже тут три зупинки.

Ці слова мене також мали насторожити, бо ще не було жодного разу, щоб мій чоловік або я, або ми разом, не проводжали Розалію Романівну на електричку, незважаючи на ці «всього лише три зупинки на трамвайчику!».

Натомість я дуже пораділа: якщо електричка о сьомій, то після шостої вона вийде з дому, і я зможу прошмигнути відразу після неї з великою сумкою до того, як прокинуться мій чоловік і діти.

Отже, о шостій п'ятнадцять Розалія Романівна тихенько закрила за собою двері. О шостій тридцять я тихенько вислизнула з хати, спустилася сходами, вийшла з під'їзду і, побачивши знайому машину мого шефа, радісно, з виглядом малолітньої злочинниці, застрибнула в неї.

Я цмокнула французика в губи, і машина рушила. Мене мав би насторожити погляд мого шефа, його округлені очі, коли я кинулася до нього з поцілунком, однак я все ще ні про що не здогадувалася.

І лише тоді, коли я відчула, що в машині пахне улюбленими свекрушищиними парфумами «Дюна», мене неначе пробило електричним струмом, і почав нити низ живота.

— Бонжур, дорога невісточко! — сказав до болю рідний голос із заднього сидіння.

— Бонджорно, мамо! — відповіла я у відчаї.

Почулося задоволене гиготіння Марчелло Мадрояні.

Годину ми всі вчотирьох їхали мовчки. Зупинившись на заправці, я вискочила з машини і накинулася на шефа:

— Як ти міг! Як тобі не соромно!

На що він став на коліна і сказав:

— Вибач, люба, я, їй Богу, не знав! Це витівки старого збоченця Марчелло! Я дізнався про цю його авантюру за п'ятнадцять хвилин до твого приходу!

Це було так щиро, що я не могла йому не повірити. Однак настрій мій було добряче зіпсовано.

Наступну годину Марчелло Мадрояні жартував з французиком, однак ні мене, ні, судячи з глибокої мовчанки, Розалію Романівну це не тішило.

Я просто відчувала, як мою потилицю пропікає її вогняне дихання, подібне до Змія Гориничевого, пронизане лютою ненавистю.

Однак ще через годину мені здалося, що дихання Змія Горинича дещо знизило свою температуру і вже нагадувало віяння гарячого сицілійського літнього вітерця. Тобто воно все ще було дуже гарячим, однак не пекучим і вже не сповненим такої ненависті, як перше.

Зі мною також відбувалася психологічна метаморфоза. Як тільки на горизонті з'явилися гори із засніженими вершинами, мене почали роздирати хвилювання щодо того, аби не зламати собі руку чи ногу під час гірськолижної забави. Я раптом згадала, що не зробила педікюр: уявила собі, як мій шеф зніматиме мій черевик і побачить мою суху п'ятку і жовті від знятого лаку нігті! Meне кинуло в піт. Тоді я уявила, як зі зламаною ногою сидітиму три місяці в маленькій квартирці, а за цей час мій шеф знайде собі нову секретарку, яка вже дійсно буде для нього ідеальною: чудово говоритиме французькою і кататиметься на лижах.

Моє дихання стало частим і переривчастим. Прислухавшись до подиху Розалії Романівни, я раптом зрозуміла: та вона ж так само, як і я, переживає з приводу того, що стане перший раз у житті на лижі! Та ще у своєму віці!

І мене пронизало глибоке співчуття до неї.

Я обернулася, подивилася їй в очі й зрозуміла: ні, ми зараз не вороги, ми зараз — спільниці!

З машини ми вийшли вже партнерками. Ми затямили, що в даній ситуації з причин самовиживання краще об'єднатися.

— Як ви, Розаліє Романівно?

— Могло бути й краще. А ти, Любцю?

— Дуже пісяти хочеться.

— Я просто себе проклинаю за те, що згодилася на цю авантюру.

— Навіщо воно вам, мамо?

— Любцю, дорогенька, як тільки я дізналася, що ти збираєшся з шефом на цю прогулянку, відразу ж умовила Марчелло «сісти вам на хвоста», аби ти не накоїла дурниць…

Логіка в її словах була залізна.

Тож у прокатній крамничці ми вже виглядали, як запеклі подружки.

А наближаючись до підйомника з екстремальною назвою «бугель», ми інстинктивно взяли одна одну під ручку.

— Головне, Любцю, не ударити лицьом у грязь, — сказала дуже дивну як для неї, москальську приказку. — Тобто в грязь ми і без того зариємося писком, у цьому я навіть не сумніваюся, головне, щоб ми це зробили без свідків, тобто без наших всратих кавалерів!

Наші мужики, побачивши чудо техніки під назвою «бугель», перекинулися кількома жартами і запропонували свої послуги: мовляв, спершу сідаю я, за мною — для підстраховки — шеф, потім Розалія Романівна, а за нею — для підстраховки — Марчелло.

Коли ми, вирячивши очі, побачили, як з бугеля падають лижники, то категорично запротестували проти такого варіанта. Ми-то точно знали, що на бугель ми з першого разу ніяк не сядемо, а будемо ще довго заривати своїми писками в сніг, але краще це робити за відсутності шефа і Марчелло Мадрояні.

Ми бадьоро заявили, що з нами все о-кей, і вони, навіть не попирхнувшись докорами сумління, поповзли бугелем на верхівку гори.

Програму-мінімум було виконано. Ми зітхнули з полегшенням. Тепер постало питання виконати програму-максимум. І тут ініціативу у свої руки взяла Розалія Романівна.

— А тепер що, мамо? — питала я дрижачим голосочком, відчуваючи, що мені знову хочеться пісяти.

— Треба знайти героя, — якось незрозуміло вказала вона.

— Якого героя?

— Героя Нашого з тобою Часу, — філософічно заявила вона, окинувши своїм орлиним поглядом майданчик навколо себе. Вона блискавично оцінила ситуацію і відразу ж упилася поглядом в аборигена, який пропонував приїжджим «чайникам» свої послуги гірськолижного інструктора. Розалія Романівна вчепилася в його руку і оголосила своє рішення: «Я тебе беру!».

Той від радості мало не збожеволів. Бо сьогодні явно був не його день: він увесь аж посинів від холоду, незважаючи на те, що випив не менше півлітра горілки, що добре відчувалося по його диханню. Абориген віддано втупився у Розалію Романівну п'яними очима і посміхнувся повним ротом металевих зубів.

— З чого почнемо?

— Спершу ти повинен посадити мене на цю чортівню! — показала вона на бугель.

— Яволь! — відповів «герой» і майстерно підсунув їй під зад паличку. — Тільки не сідайте! — гукнув він навздогін, але було вже пізно.

Розалія Романівна опустила всю свою вагу на нещасну дощечку і, природно, почала падати.

Герой Нашого Часу відчайдушно кинувся її рятувати, але це скінчилося тим, що вони обоє сторчма покотилися у яму, яка була неподалік, і там хвилин з п'ять вовтузилися, як скліщені собаки, не в змозі роз'єднати свої лижі й палиці.

Я з жахом дивилася на цю сцену, однак коли Розалія Романівна з «Митьком» (так звали Героя Нашого з Розалією Романівною Часу), опинилися знову біля бугеля, вони мали на щоках хороший, здоровий рум'янець і кокетливі посмішки на вустах, і це мене підбадьорило.

Розалія Романівна, судячи з усього, більше бугеля не боялася. Вона перекидалася жартами з металевозубим Героєм Нашого з Нею Часу, і він елегантно підклав куди слід дощечку і при цьому грайливо плеснув її по заду. Замість розсердитися, Розалія Романівна весело розсміялася і пір'їнкою рвонула вгору. Герой Нашого Часу гайнув за нею, гукнувши мені на ходу: «Роби, як я!». І це остаточно зняло мою напругу, і я так само легко рвонула бугелем на верхівку гори.

Там мене вже чекали майже щаслива Розалія Романівна і цілковито щасливий Митько. Він підхопив мене з бугеля попід руки, а тоді обох нас із свекрушищем розвернув лижами до схилу і почав інструктаж.

— Дівчатка, — блиснув металевими зубами Герой Нашого з Розалією Романівною Часу, — головне в нашій справі — що?

— Що? — перепитали ми.

— Головне — навчитися робити «плужок».

— Показую на пані Рузі («О, вона вже для нього пані Рузя!» — звернула я увагу краєчком своєї підсвідомості), — як треба ставити ноги, а ти (це він на мене «тикав») дивися і повторюй!

Він зігнув моє свекрушище у дуже цікаву позу, розставив їй ноги, викручуючи п'яти назовні, а носки досередини, залізши при цьому під неї.

— Вивертайте ступні, пані Рузю! — командував він з-під неї. — Вивертайте так, щоб аж половинки попи розходилися!

Пані Рузя повільно почала сповзати зі схилу.

— Молодець, солодонька Ви моя! — радісно закричав Митько, їдучи паралельно з нею, зовсім забувши про мене.

Я зусиллями волі розчепірилася, подібно до Розалії Романівни, врахувавши Митькову пораду щодо двох половинок попи, і почала повільно зсуватися за свекрушищем.

— Тепер, солодонька Ви моя, вчимося повертати! — гукнув, очманілий від щастя, Митько. — Піднімаймо праву руку в бік!

Розалія Романівна послухалася і плавно повернула вправо.

— Тепер лівою, солодонька Ви моя!

Розалія Романівна зробила віраж уліво.

Я, не відстаючи, робила те саме. Приклад Розалії Романівни надихав мене на подвиги.

Словом, до підніжжя гори ми дісталися не тільки неушкодженими, а й добре задреналіненими і готовими до нових випробовувань.

Так ми зі свекрушищем каталися кілька годин — щасливі, наадреналінені й закохані в п'яного металевозубого аборигена, який став для нас не метафорним, а справжнім Героєм Нашого з Розалією Романівною Часу.

Нашу ейфорію намагалися зіпсувати два мужики, один франкомовний, а другий італомовний. Запеленгувавши нас із місцевим Ален Делоном, вони під впливом ревнощів намагалися зіпсувати нам кайф, пропонуючи свої недолугі «західноєвропейські» інструкторські послуги.

— Треба було раніше думати! — різко відмовила Марчеллові Розалія Романівна і гайнула за своїм металозубим героєм.

Сицилієць, будучи запальної натури, стрілою помчав униз і зустрів щасливу парочку біля підніжжя гори з виряченими від злості очима. Щирий, довірливий абориген, ні про що не здогадуючись, якраз імітував, що ловить Розалію Романівну в обійми. Марчелло спересердя штурхнув його, але не розрахував свої сили, і той завалився у сніг, заюшившись кров'ю.

Я в цей час була повністю сконцентрована на своєму з'ї'зджанні, тож не могла роздивитися усі деталі, однак коли я під'їхала, то побачила, що у бідного Героя Нашого з Розалією Романівною Часу ішла з носа кров, яку моє свекрушище витирало своєю носовою хусточкою.

Коли Марчелло нахилився, щоб допомогти підвестися Митькові, Розалія Романівна сказала таким тоном, що аж у мене похолоділо все всередині:

— Садист!

…Словом, усе скінчилося тим, що ми вп'ятьох сиділи в одній колибі, поїли і годували щасливого Митька, потім співали, потім вибігали на вулицю і кидалися сніжками, потім забігали назад у колибу і випивали ще по келишку. Коли почало вечоріти, я перелякано глипнула на годинника і схопилася за мобільник, однак Розалія Романівна взяла телефон і сама подзвонила зайчикові-побігайчикові:

— Синок, Люба зі мною, не хвилюйся!

І я уявила собі, як щасливий зайчик-побігайчик заснув з посмішкою на вустах, переконаний, що його щастя (тобто я) у надійних маминих руках.

…Доїжджаючи до Львова, коли алкоголь вивітрився з голови, я спитала Розалію Романівну:

— А ви не сердитесь на мене за сьогоднішній день?

На що вона відповіла мені сакраментальною фразою:

— Доню, хороший лівак укріпляє брак. Причому ключове слово тут «хороший»… Моє завдання полягало не в тому, щоб перешкоджати твоєму лівакові, а контролювати, щоб він дійсно був гарним.

Напевно, Розалія Романівна злукавила, сказавши це, проте, зайшовши в свою маленьку занюхану квартиру, яку ще півдоби тому просто ненавиділа, я зрозуміла, наскільки мала рацію Розалія Романівна. Після хорошого «лівака» я відчула, яка я щаслива, і як я міцно люблю свого зайчика-побігайчика і своїх діток.

Мужчина-горобчик

Якщо ви помітили, що у вас в офісі дуже швидко закінчується папір, скріпки, постери, маркери, фолдери, файли, папки, надто швидко закінчується порошок у ксероксі й чорнило в принтері, не панікуйте, краще роззирніться навкруги: напевно, у вашому колективі працює мужчина-горобчик.

Ідентифікувавши свого колегу як горобчика, не дай Бог, не сваріть його. Він не винен. Він хороший. Він лапочка. Він бубочка. Він ластівка, тобто, пардон, він горобчик.

Він це робить не від підлості, він це робить несвідомо, автоматично, інстинктивно. Просто це тип мужчини, у якого неабияк розвинутий гніздувальний інстинкт. А з інстинктами боротися — знаєте як тяжко?

Мужчини-горобчики — хороші здобичники. Ці чоловіки несуть у дім усе, що попадається під руку, пардон, під крило. Вони щиро, всім серцем люблять свій дім, і практично немає на світі нічого цікавішого для них. Хіба це не зворушливо?

Чи не доводилося вам з ненавистю поглядати на кухонну шафку, що зірвалася з петель, чи на смуги в зламаному телевізорі, чи слухати шум води у несправному унітазі? Якщо так, то ваш чоловік — точно не горобчик.

У горобчика такого не буває, він — хазяїн. Усі гвіздочки в нього забиті, всі прокладки в крани поставлені, всі вікна на зиму заклеєні, під ніжку столика підкладено складений увосьмеро папірець, усі лампочки світяться…

Ідилія та й годі!

Подобається? Але майте на увазі: від вас також вимагатимуть, щоб усе відповідало гніздувальній ідилії — було наготоване, перемите, попране, накрохмалене, відпрасоване, доглянуте, нагодоване, напоєне, причепурене, надраяне, відчищене і т. д.

Уміння вишивати хрестиком, низинкою і гладдю, плести спицями светри і гачком мереживо, крошувати, консервувати, варити варення і подібне є для Вас — обов'язковим, а от знання іноземних мов, основ менеджменту і маркетингу, вищої математики і теорії відносності не лише не обов'язкове, а й категорично забороняється.

Діти в сім'ї горобчиків ніколи не повинні бути замурзані, упісяні, голодні, з невивченими уроками. Гроші у горобчика ретельно пораховані, у нього ніколи не буває необдуманих і незапланованих витрат. Горобчик не любить подорожувати, ходити в театр, їздити на курорти. Це для нього зайві витратні статті домашнього бюджету. Навіщо йому подорожувати світом, якщо можна подивитися про чужі краї по телевізору? Навіщо ходити на концерти, якщо можна послухати музику у записі? Він до нестями любить своє гніздечко, що над ним аж труситься. Гніздечко для нього — не просто дім, а цілий світ, і театр, і курорт. Практично рай.

І все це добре, коли ви почуваєте себе горобчичкою.

А раптом — ні? Раптом ви — дікая собака, дінго? Або чорна пантера? Або кішка, що гуляє сама по собі? Або очкова кобра? Що робити у такому випадку?

У такому випадку раджу не спокушатися на крани, які ніколи не течуть, на мийки, які ніколи не забиваються, на шпалери, які ніколи не відриваються, на столи, які ніколи не хитаються, на підстрижений газон… Обходьте горобчика стороною, якщо не хочете в стані афекту пришити всі ґудзики до його живого тіла, виколоти йому спицями очі, збити міксером його яйця, випрасувати праскою його зморшки на чолі…

Бо мужчини-горобчики — зануди рідкісні і скнари виняткові. Пардон, я мала на увазі, що вони — практичні чоловіки і ощадливі господарі.

Щодо кар'єрних здібностей мужчини-горобчика можу сказати таке: він добре приживається на «господарських» посадах — від завгоспа або завскладом маленької установи до мера міста і навіть губернатора. З них бувають непогані виконавці, однак робота їх цікавить лише як заробіток. Ніяких сантиментів, ніякої пасіонарності, ніякого креативу, ніякої ініціативи, ніякого напрягу. Так що мужчинам-горобчикам не загрожує «згоріти на роботі». Сантименти, пасіонарність, креатив, ініціатива — вдома, в своєму гніздечку.

Якщо мужчину-морського котика інфаркт розбиває на роботі, то чоловіка-горобчика — вдома. То, якщо ви погано запаркували його машину, шкрябонувши бампер, або наші українські майстри намахали його на сто доларів, або син не поступив в інститут, усе це дуже тяжко переносить мужчина-горобчик, і це може призвести до серйозних зрушень у його безцінному здоров'ї. Однак, якщо на заводі, ним очолюваному, відбувся викид отруйних речовин у річку або згорів склад медикаментів, призначених для хворих дітей, будьте впевнені, чоловік-горобчик спатиме спокійно.

Загалом, це один з найбільш поширених чоловічих типів серед українців. Можливо, тому українські приватні будинки такі пишні й багаті, а наш спільний дім — Україна — занехаяна і пограбована.

Отже, якщо так багато горобчиків в Україні, то проблем з пошуками такого типу чоловіка у вас не буде.

Політика завойовування мужчини-горобчика така ж проста, як і він сам: погодуйте його власноруч зліпленими варениками, пришийте йому ґудзика, подаруйте йому на день народження набір інструментів, і він у вас у кишені. Тільки не очікуйте від нього подарунків. Це не його амплуа. Для дарування подарунків існує лев.

У принципі, мати в домі господаря — не так вже й погано. Тобто це не найгірший варіант для сімейного життя. Якщо коло ваших життєвих інтересів більше, аніж горобчикове, не відчаюйтесь, робіть це тихенько, за його спиною, аби його не нервувати. Навчіться акуратно підбріхувати, делікатно «вішати лапшу йому на вуха», дбайливо «замилювати йому очі». Виходячи заміж за горобчика, ви повинні щоденно відточувати майстерність випрошувати, «вициганювати», виманювати у нього гроші. Бо манікюр і фарбування волосся у перукарні — для нього — неприпустима стаття витрат.

І пам'ятайте: чим старіший стає горобець, тим гніздові інстинкти в нього стають маразматичніші. Він накопичує зібрані за життя речі й ні за які гроші не хоче з ними розлучатися. Тож навіть і не намагайтеся умовити його здати на металобрухт старі каструлі й купити нові. Він поставить вам резонне запитання: «А навіщо?».

Його переслідуватимуть нав'язливі думки про те, що всі навколо тільки те й роблять, що мріють у нього щось поцупити або його «намахати». Так що бажано не зупинятися у горобчика на ніч, бо він обов'язково «пришиє» вам «кримінальну справу» з викрадення його улюбленої вишиваної серветки.

Гроші у горобчика на старість років акумулюються, а слово «подарунок» якось непомітно зникає з його словничка.

А тепер давайте поговоримо про секс.

Щодо інтимної сфери — то тут нічого екстраординарного вас у житті з мужчиною-горобчиком не чекає, що цілком повинно влаштовувати горобчиху. У горобчиній парі пристрасть спалахує один раз за подружнє життя, тобто секс має сезонний характер, якщо вважати життя проекцією чотирьох пір року. Скільки дітей вам вдасться наплодити за «весняний сезон», ті й будуть у вас. Пізні діти хоч і бувають у горобчиків, проте рідко. Бо головне в житті горобчика — не секс, а гніздо. Кама Сутру мужчина-горобчик може прочитати, тільки сприйматиме її виключно як художню літературу. Еротичний фільм він також може подивитися, однак сприйматиме його як художній твір. Якщо ви запропонуєте йому повторити «щось таке», то він поставить вам резонне запитання: — «А навіщо?».

Так що намагайтеся тримати свої сексуальні фантазії при собі, дорогі жінки. Вони вашого мужчину-горобчика можуть збити спантелику. І доведеться вам тоді цілий наступний день сидіти без вкрученої лампочки.

Притримайте свої потаємні еротичні бажання для коханця-лева чи ящірки. Там вони будуть «у тему».

Але будьте обережні. У мужчини-горобчика добре розвинуті власницькі інстинкти. Він дуже ревнивий і, як правило, зради не пробачає.

Сам він, тобто мужчина-горобчик, на роль коханця, як ви вже і здогадалися, не підходить. Навіть якщо йому після сорока і стукне, як і всім мужчинам, «сеча в голову», то ці гормональні зміни в його організмі він зустріне не з оптимізмом, а з розгубленістю, на відміну від інших типів мужчин. І якщо гормони візьмуть гору над його гніздувальнимінстинктом, то халепи він не обереться: обов'язково вляпається у якусь історію. Так що краще горобчикам під час «приливів» і «відливів» сидіти на місці, тобто в своєму гнізді, і нікуди не рипатися.

Оскільки це дуже популярний в Україні тип чоловіка, то, природно, існує багато його підваріантів. Однак усіх їх об'єднує те, що вони дуже практичні, неагресивні, на передову не рвуться, піклуються про свій дім. Власне, його дім і є уособленням батьківщини. Отже, в еміграцію вирушають морські котики, коні, ящірки, леви, тому їх в Україні й менше. А вдома лишаються горобчики. Тому Україна — країна горобців.

Чомусь після розділу про горобчика, мені захотілося розповісти про свого улюбленого чоловіка. Щоправда, я його кваліфікую як зайчика-побігайчика, однак, як не дивно, в нього є багато чого від горобчика.

Повчальна історія № 9 із життя мого обожнюваного свекрушища Розалії Романівни Бардзолєпої (на замітку молодим невісткам)

Виходила я заміж незайманою. Були у мене на це причини. Адже я виходила заміж за галичанина.

Взагалі шлюби поміж східнячками і західняками і навпаки — поміж східняками і західнячками — це щось на кшталт метисації. Перші й другі так довго жили окремо, що витворили дві специфічні культурні раси — «бандерівців» (або в полегшеному варіанті — «гуцулів») і «кацапів» або «москалів» І, власне, шлюби поміж ними — це є певним чином виклик суспільству, в якому ти виріс, як, наприклад, поміж білим французом та індіанкою. Однак від таких шлюбів народжуються найкращі діти.

Так мені сказав мій батяня, коли прийняв рішення у далекому херсонському селі про те, що я вступатиму до університету у Львові.

Це сталося у другій чверті одинадцятого класу, вже після того, як я дала обіцянку своєму хлопцеві (на місцевій говірці — ухажору) — Павлику Фердищенку — віддатися йому на лоні природи на сході сонця після випускного балу.

З наближенням цієї дати, я переживала не на жарт. У нас на Сході слово треба тримати. Інакше можна поплатитися життям. А я вже за цей час намалювала собі образ свого майбутнього чоловіка — шляхетного львів'янина, який водитиме мене вузькими львівськими вуличками, ми питимемо каву в львівських кав'ярнях і слухатимемо Таліту Кум.

«Якщо хочеш вийти заміж за галичанина, навіть не думай про шури-мури!» — стукнув по столу кулаком мій батько. І я йому вірила.

Тому, 21 червня під час випускного балу я вистрибнула з третього поверху нашої школи, щоб собі щось зламати. Щоправда, я собі нічого не зламала, однак ніч у швидкій допомозі просиділа. Павлик хотів був зробити це прямо там, однак мене врятувала медсестра Вєра, вчасно зайшовши в підсобку на мій зойк, за що я їй до гробу вдячна.

Словом, у Львів мені вдалося приїхати незайманою. Львівські хлопці на мене «не клювали», напевно, я для них була тоді екземпляром кітчовим, а отже, непривабливим, тому я дуже швидко прийняла рішення піддатися на умовляння мого зайчика-побігайчика, що був родом з маленького галицького містечка, і дати згоду вийти за нього заміж.

Про весілля говорити не буду. Якось іншим разом. Мене досі мороз по шкірі проймає, коли я згадую, як дві родини — зі Сходу і з Заходу сиділи в протилежних кінцях весільного столу, «вовком» поглядаючи одне на одного, а спітнілий тамада намагався пласкими жартами «розтопити лід», однак намарно. Ще до того ж на весілля приперся Павлик Фердищенко з цілою компанією своїх «фанів». Добре, що мій батяня був на місці.

Я зітхнула з полегшенням, коли ми із зайчиком-побігайчиком нарешті опинилися у тісній кімнатці в домі Розалії Романівни, де й мала відбутися наша перша шлюбна ніч.

Про секс я мала досить чітке уявлення: у нас у селі був дуже популярний сороміцький фольклор, крім того, у містечку, куди я ходила у старші класи, «дівчонки» нашпигували мене дівочим «секретним» фольклором так, що теоретично я знала все.

Лишалося здійснити все на практиці.

Однак виявилося, що мій зайчик-побігайчик знає про секс набагато менше, ніж я. З'ясувалося, що в них у містечку не було сороміцького фольклору. Дівчачого «секретного» фольклору він не міг знати, через його секретність, а з хлопцями він на такі теми не спілкувався, оскільки весь свій вільний час проводив зі своєю безцінною мамочкою.

— Слухай, невже ви ніколи не говорили з хлопцями як це робити? — допитувалася я пошепки в темній кімнатці із запахом нафталіну, який моя свекруха клала у шафу від молі.

— Ніколи, — незворушно сказав він, абсолютно з цього приводу не комплексуючи (мене аж пересмикнуло від цієї незворушності), і додав: — А ти часом не знаєш, з чого треба починати?

Я подумки промовила десятиповерхову фразу, яку умів говорити лише мій батяня, та й то після другої пляшки, та й то, коли його дуже розізлити. Останній раз я це чула, коли у нас з унітазу пішло вгору все, що спроваджувала в нього цілу ніч компанія, яка випроводжала мене у Львів до університету.

В першу шлюбну ніч я ще мала добрі нерви, тож сказала якомога спокійніше:

— Перш за все — принаймні, так мені здається, треба щоб він… тобто воно… тобто таки він… словом, — має стояти.

— Хто? — здивувався зайчик-побігайчик.

— Не хто, а що!

— То що має стояти і де?

Я закотила очі під лоба.

— Твій… твоє… ні, таки твій пеніс!

— Ти що, хіба можна вживати такі грубі слова?

— Добре, як мені його називати?

— Кого?

— Твій пеніс! — розізлилася я.

— Тихо! Мама почує! Я все зрозумів! Не дурний! Отже, з чого нам почати?

— З чого? З чого? Ти ніколи не бачив, як це хтось робить?

— Ну, — завагався Зайчик-побігайчик, — я не зовсім упевнений, що я бачив саме це, але, так би мовити…

— Любий, нам буде дуже соромно завтра вранці, що ми не змогли це зробити. Особливо мені, якщо на постелі не буде крові. Так що навіть найменший натяк на це може нам допомогти. Отже, що ти бачив?

— Розумієш, людина, чиє ім'я я тобі не можу назвати, якось опинилася з іншою людиною, чиє ім'я я також не можу тобі назвати через етичні моменти, пов'язані з…

— Слухай, я тебе благаю. Друга година ночі. Давай це зробимо і ляжемо спати!

— Навіщо ти мене перебила? Тепер я не зможу зосередитися!

Я знову подумки промовила десятиповерхову фразу і згадала, що передпередостанній раз я її чула від батяні, коли його представили на Героя соціалістичної праці. Це звання йому мали присвоїти 19 серпня 1991 року, тобто в день путчу. Саме тоді він цю фразу і сказав.

— Отже, ти бачив, як це роблять двоє людей, імена яких ти не можеш назвати. Так?

— Так. Так от, людина жіночої статі спершу — мені трохи незручно говорити про це, бо я вихований в хороших галицьких традиціях і тому…

— Далі… — залізним тоном наказала я.

— Ну, вона поклала свою праву верхню кінцівку всередину… так би мовити… нижнього чоловічого одягу…

— Тобто запхала руку йому в труси? — перепитала я.

— Як ти можеш бути такою грубою? — образився зайчик-побігайчик.

Я, замість відповіді, зробила те ж саме, про що він розповідав.

Зайчик-побігайчик зойкнув.

— Ти чого? — перепитала я.

— Страшно, — дав він цілком логічну відповідь.

Я ще не могла собі уявити, що я намацала у його трусах, як він поцікавився:

— Ну що там?

— Взагалі, тобі видніше, що там має бути, але, на мій погляд, — тут щось безформене і волохате. Що з цим робити?

— Не знаю… — стиснутим голосом сказав він, а я відчула, що раптом безформене і волохате надимається, як набір повітряних кульок на першотравневій демонстрації, в які запускають газ. Причому одна кулька надулася огірочком, а дві інші — волохаті — круглячками.

Я, здається, почала розуміти, що відбувається, і, як то кажуть у нашому селі, «пріободрілась»…, як тут — бах! — щось гупнуло.

— Що це? — злякалася я.

— Не переживай, це, мабуть, у сусідній кімнаті…

Краще б зайчик-побігайчик побажав оце «не переживай» своїй першотравневій композиції з повітряних кульок, які знову перетворилися на безформене волохате непонятно-шо.

— Ну, а тепер що робитимемо? — спитала я. — Що вони ще там робили?

— Розумієш, було трохи темно, і я не зовсім упевнений, що побачив саме те, що…

— Карочє… — знову обірвала його я (тоді я ще говорила не такою соковитою мовою, як тепер).

Зайчик-побігайчик тихо прошепотів:

— А потім особа жіночої статі стала на коліна на підлогу і, здається, почала роздивлятися чоловічий статевий орган.

— Я нічого не бачу!

Зайчик-побігайчик задумався.

— Здається, особа жіночої статі хитала головою — взад-вперед, взад-вперед.

Тут мені прийшла осяйна думка (я ж була добре ознайомлена з дівочим секретним фольклором):

— А, мабуть, вона взяла його в рота!

— Як ти таке можеш говорити! — знову обурився зайчик-побігайчик.

Я вже не слухала його, притулилася губами, однак відразу відсахнулася.

— Що таке? — збентежився мій чоловік.

— Воно таке огидне, як…

— Як що?

— Як скунс!

— Звідкіля ти знаєш, який огидний скунс?

— Слухай, тобі не равнобедрєно? Я, наприклад, переживаю, що завтра твоя мамочка не побачить красні п'ятна на постелі!

— Не п'ятна, а плями! І не красні, а червоні! — поправив мене галицький пурист.

Я знову промовила десятиповерхову фразу, щоправда, знову подумки.

— Добре, так що та парочка робила далі?

— Вони ще гралися в дивну гру.

— В яку?

— Особа жіночої статі імітувала напад на особу чоловічої статі, заламувала йому руки, шмагала його паском…

— В смислі садо-мазо? — знову здогадалася я.

— Як ти таке можеш говорити? Це були високодуховні люди!

І тут я прозріла.

— Слухай, а це випадково була не твоя мамочка? — перепитала я.

— Ти що таке кажеш? — образився зайчик-побігайчик, однак я в його голосі почула фальш.

— А з нею був твій батяня? — продовжувала я допит.

— Мій тато на таке ніколи не погодився б!

Я подумала: резонно, однак хто ж тоді з нею був?

— Ну твоя мама і штучка! — промовила я заінтриговано.

— Це зовсім була не моя мама! — як міг, захищався зайчик-побігайчик. — Ти цю людину зовсім не знаєш! І навіть я не знаю… — словом, він почав плутатися в дізнаннях.

Врешті-решт він, зрозумівши, що програв, почав мене благати:

— Дай мені слово, що ти ніколи нікому про це не розкажеш!

— Та не розповім я! — пообіцяла я неуважно. — Так це була вона! — замислилася я, абсолютно зачарована, забувши навіть, заради чого я прийшла в цю кімнату — настільки мене вразила ця історія.

Я почула заяче схлипування.

— Да-а! — сказала і я озвучила вголос сакраментальну десятиповерхову фразу, зрозумівши, що я сьогодні своєї незайманості не позбудуся. Обідно!

І в цей момент щось удруге грюкнуло. Тепер вже стало ясно, що джерело цього звуку — саме в нашій кімнаті.

Зайчик-побігайчик включив світло, і ми побачили Розалію Романівну.

Вона стояла перед нами багряна, як комуністичний стяг.

— Я від тебе, Лесику, такого не чекала! — промовила вона урочисто, як клятву піонера. — Тепер ти мені не син!

* * *

Дорогі мої жінки — подруги, сестри, партнерки, співучасниці!

Ви мені вже стали такі близькі, такі рідні!

Ми вже з вам проаналізували аж 9 типів мужчин. І, резонно, у вас може виникнути запитання: чи є у мене — тобто Люби Клименко — улюблений тип мужчини? Скажу відверто: є, тільки не один. Їх аж три. І, власне, я їх притримала наостанок, як малі діти притримують смачненьке на кінець обіду.

Тобто ми вже з вами з'їли (сподіваюся, у вас хороше травлення і що ви під час мого «частування» не вдавилися) основну страву.

Тепер ласкаво прошу до моїх десертів!

Мужчина-ящірка

…Ви сидите у Відні в кав'ярні, розташованій за парканчиком катка, сидите, закинувши свої струджені ноги на стілець, розшнуровуючи ботинки ковзанів, проклинаючи себе на чому світ стоїть за ідіотську ідею стати на лід. Грає віденський вальс, під який студенти і пенсіонери елегантно ковзають у сутінках на добре освітленому і бездоганно вичищеному льоду. Ви почуваєте себе такою самотньою у цьому красивому місті, вам так і хочеться закричати від відчаю, і лише зусиллям залізної волі ви не робите цього, а замовляєте в офіціанта чашку віденської кави. Ви ковтаєте перший ковток і раптом чуєте біля себе: «Ш-ш-шурххх!». Ви повертаєте голову і бачите молодого чоловіка в облягаючому ковзанярському костюмі. Він ковзнув по льоду повз вас із протилежного боку бортика. Ви заворожено на нього дивитеся, але Він зникає серед натовпу фігуристів і розчиняється у ньому.

Або: ви сидите на «м'якому місці» на гірськолижному спуску в Швейцарії і, спостерігаючи, як переливаються на сонці фантастичні засніжені гори, проклинаючи себе за те, що, в погоні за «крутизною» вдягли гірські лижі, раптом чуєте магічний звук «Ш-ш-шурххх», і бачите, як повз вас промчав атлетичний сноубордист і розчинився у сніговій куряві, знятій ним же самим…

Або: вас щойно накрило величезною хвилею і у ваш відкритий від страху рот набилася купа піску і водоростей, і ви сидите у воді, відкашлюючись, проклинаючи той день, коли вирішили витратити заощаджені гроші на поїздку до Австралії, і раптом чуєте той самий звук «ш-ш-шурххх» і бачите, як повз вас промчав дельфіноподібний серфінгіст і розчинився у сонці…

І в першому, і в другому, і в третьому випадку ви просто заворожені цим магічним звуком «ш-ш-шурххх!» і магічним девідкоперфільдівським зникненням істоти, дуже подібної до янгола.

Не тіште себе мріями, дорогі дамочки: це був не ангел. Це був мужчина-ящірка.

У світі є багато людей, які катаються на сноубордах, ковзанах, серфах. Але лише мужчині-ящірці притаманне це «ш-шурх». Інколи «ш-шурх» звучить, як «фур-р-р!». Інколи це «ш-ш-шурх!» або «фур-р!» стосується не спорту, а мистецтва — живопису, музики, співу, готування їжі, сексу, між іншим…

Найкращі всіх часів і народів політики, адвокати і дипломати — знавці кулуарів, чорних ходів, підходів, відходів, важелів, механізмів, таємниць, таємних мов і письмен — це чоловіки-ящірки. Так само, це найкращі в світі кримінальні таланти — своєрідні Гудінні інтелектуального криміналу.

Вони вміють з'являтися із нічого і зникати в ніщо. Вони вміють прокручувати абсолютно безнадійні справи. Вони вміють діставати гроші з-під землі. Вони вміють виконувати найнеймовірніші бажання. Вони вміють переконувати людей зробити найнесподіваніші вчинки. Вони вміють ставати невидимими і читати ваші думки. Вони креативні й хамелеоноподібні. Вони шамани своєї справи. Вони — ящірки.

Це особлива раса мужчин. Досить рідкісна. Не побоюсь цього заяложеного слова унікальна раса зі специфічною формулою крові. У них холодна кров, однак не буду банальною, не буду писати «гаряче серце», тим більше, що це не зовсім правда, так от, у них холодна кров, це так, однак дуже легка рука. До чого він не доторкнеться — перетворюється на удачу, на золото, на успіх. Тож ви розумієте, що таких чоловіків багато не повинно бути.

Як зрозуміти, що ви зустріли саме мужчину-ящірку, а не когось іншого? Він з'явиться у вашому житті так, неначе ви, ідучи стежкою в горах, раптом помітили на жовтаво-сірому камені жовтаво-сіру ящірку. Ви зупиняєтеся і відчуваєте, що вона вас гіпнотизує. Ви відчуваєте, що вже в полоні її предковічного загадкового погляду. Ви простягаєте руку, щоб піймати її. Ви нахиляєтеся, щоб роздивитися її ближче, а вона — ш-шурх! — і зникає. Так само чоловік-ящірка: він з'являється у вашому житті нізвідки, гіпнотизує своєю інакшорасовістю, заворожує вас. Ви відчуваєте залежність від нього, ви хочете наблизитися до нього, а він — ш-шурх! і зникає з вашого життя безслідно.

Він невловимий. Він — ящірка.

Коли ви зав'язуєте з ним роман, ви перебуваєте у постійній тривозі, що от-от він вислизне з ваших рук і ви його ніколи не побачите. В 90 відсотках так і буває. Не переживайте, якщо сталося саме так. Уже сам факт перебування його у вашому житті робить його (тобто ваше життя) не марним. Бо такий чоловік трапляється не кожному, а точніше, не кожній.

І ви навіть не зможете згадати, яким він був у ліжку, що він вам говорив і що він задля вас робив. Часом ви навіть не пам'ятаєте тембр його голосу чи з важкістю згадуєте колір його очей. Однак у вас залишиться на все життя відчуття отого магічного «ш-шурххх!» цього чи то звуку, чи то знаку, чи то символу, чи то ілюзії, чи то шостого відчуття, чи то передчуття, чи то мани.

Чоловіки-ящірки часто є холостяками і вступають у шлюб лише для продовження своєї унікальної раси. Якщо мужчина-ящірка зважується на це, він може бути хорошим супутником життя. За умови, якщо вам не притаманні почуття власності на мужчину. Ви повинні завжди дозволяти робити йому час від часу його «ш-шурх»: ніхто так не цінує власної свободи, як чоловік-ящірка, і якщо хтось стає йому на перешкоді, він просто зникає безслідно. Ви не просто повинні дозволити йому робити його «ш-шурххх» у свободу, а робити це з любов'ю і розумінням, тим більше «ш-шурххх!» у чоловіків-ящірок — це не пошуки любовних утіх на стороні, це пошуки нових ідеальних форм свободи власного буття.

Мужчина-ящірка ненавидить, коли жінка рахує його гроші, відбирає зарплату, перевіряє його кишені й гаманець, торгується за кожну витрачену ним копійку. Власне, на таку він ніколи і не позариться. Такі жінки для нього просто не існують. Це антиміщанський тип мужчини. Його ідеал жінки — творча, самодостатня особа, яка шаленіє від його «ш-шурххх!». На таку жінку він може витратити все своє майно, не змигнувши й оком.

Це один з небагатьох видів чоловіків, який щиро цінує розумну жінку. Це ідеальний партнер для інтелектуалки, тільки не тієї, занудної і дотошної в дрібницях, а тієї, яка є особистістю.

Здається, я переборщила з компліментами. Можна поговорити і про недоліки. Одним з недоліків мужчини-ящірки є те, що він ніколи не виконуватиме «чорну роботу». Він має досить специфічний стиль роботи, який полягає не в тому, щоб якісно виконати її, а в тому, щоб непомітно, елегантно перекинути її на плечі інших і присвоїти її результати собі.

Чоловіка-ящірку досить важко вкласти в ліжко. Це мужчина, позбавлений інтимної пристрасті. Його пристрасть поширюється лише на описане вище «ш-шурххх!». Він вправно уникає виконання своїх подружніх обов'язків. Навіщо йому секс? Адже йому відомі вищі форми одержування фізичного задоволення, нам не доступні. Лише продовження роду є для нього причиною зав'язати з жінкою статеві відносини.

Який же він у ліжку?

Мужчина-ящірка має красиве тіло, однак це не тіло атлета, його сила виявляється в іншому: він має гнучкість і блискавичну реакцію змії, якусь доісторичну силу варана, спритність ягуара.

Шкіра є його важливою ерогенною зоною. Він страшенно любить різні маніпуляції зі шкірою — шкрябання, чухання, змащування, масування, цілування, кусання, пощипування, поляскування, водні процедури і таке інше. Власне на цьому базується головний принцип його утіх.

А чи є ще якийсь секрет приборкання чоловіка-ящірки?

А чи є ще якийсь секрет приборкування чоловіка-ящірки?

Є один. Як ми вже казали, чоловіки-ящірки мають холодну кров. Але при цьому дуже потребують тепла. Вони люблять вилізти на камінь і погрітися на сонці. Тож, якщо ви хочете мати собі за чоловіка мужчину-ящірку, станьте його сонцем.

Я — Люба Клименко — я сонце!

* * *

В останніх розділах роману, за логікою жанру, годиться розкривати таємниці — жахливі, сакральні, сакраментальні, сокровенні, забуті, приховані.

Прийшов час зробити це і в нашій книзі.

Повчальна історія № 10 із життя мого обожнюваного свекрушища Розалії Романівни Бардзолєпої

Одного разу ми з свекрухою готували вечерю на кухні, активно обговорюючи останній фільм за участю Жерара Депардьє. Я висловила обережну думку про те, що повнота великому французькому акторові не личить. Свекрушище ж, замішуючи тісто для пирога, наполягало на тому, що «Депардьє зіпсувати неможливо нічим».

У ту мить, коли Розалія Романівна промовила останню фразу, у неї з рук висковзнуло яйце, упало на підлогу і розбилося. Я цього не помітила, бо продовжувала палко доводити, що не уявляю, як Депардьє з такою вагою у ліжку займається коханням. Я сказала це і осіклася, злякавшись свекрушиної реакції, проте не почула з її боку ніяких заперечень, а повернувшись, побачила, що вона завмерла над розбитим яйцем.

— Що таке, мамо? — злякалася я, спиною відчуваючи, що це не найкращий знак.

— Не може бути! — ледь ворушачи губами, прошепотіла вона.

— Хтось спішить? — перепитала я перелякано.

— Так, — немов жива мумія, промовила вона.

Я спробувала розворушити її жартом:

— А хто спішить — «він» чи «вона»? Адже яйце — «воно».

— Яйця бувають лише у чоловічої статі, — мудро зауважила Розалія Романівна.

Це було цілком логічно.

Вона все ще стояла, тримаючи в руках ніж, яким збиралася розбити яйце для тіста.

— Що таке, мамо? Невже це поганий знак? Власне, гості нам ні до чого, це правда. У нас порожній холодильник, визнаю. Але навіщо так переживати?

— Не знаю, добрий це знак, чи поганий, але… завжди, коли у мене падало яйце з рук на підлогу, до мене з'являвся один і той же яйценіс.

— Хто з'являвся? — верескнула я.

Розалія Романівна пробудилася з гіпнотичного стану.

— Та ні, ніхто, — махнула вона рукою і заходилася прибирати з підлоги яйце.

— Ви сказали «яйценіс», — наполягала я на своєму.

— Я сказала «яйценіс»? — шоковано промовило свекрушище.

— Так, мамо, Ви дуже чітко сказали слово «яйценіс».

— Як я могла? — на мить розгубилася Розалія Романівна, але потім миролюбно додала:

— Ну, добре. Я тобі признаюся. Тільки пообіцяй, що ти цього нікому ніколи не перекажеш.

Я поклала руку на груди, мовляв: обіцяю.

— Яйценосами я називаю всіх мужчин, — лукаво посміхнулася вона і закінчила логічну конструкцію:

— Подумки, звичайно ж.

Я вирішила підтримати логічні роздуми:

— Якщо яйценоси — це чоловіки, тоді ж хто ми?

— Ми? — щиро здивувалася Розалія Романівна. — Як хто? Жінки!

От бачите, ви й самі переконалися, що з логікою у мого свекрушища було все в порядку.

— Вибач, доню, мені треба привести себе в порядок. Закінчиш пиріг?

І, навіть не дочекавшись моєї згоди, вона, знявши фартух, вилетіла з хати.

«Ага, — подумала я. — Отже, чекаємо на появу яйценоса. Що ж це така за цяця?» — була не на жарт заінтригована я.

Сяк-так домучивши те, що мало називатися словом «пиріг», я перемила посуд і тільки-но присіла на стільчик, щоб відпочити, як тут повернулося з перукарні моє свекрушище років на десять помолоділим, і почало з остервенінням порпатися у своєму старому шифоньєрі.

«Цікаво, в чому люблять бачити яйценоси своїх коханих?» — подумала я, і з жахом побачила, як свекрушище розклало на дивані джинсовий костюм. Я з недовірою подивилася на розмір джинсів, а потім окинула поглядом і без того добре знану фігуру свого свекрушища, зрозумівши, що справа безнадійна.

Проте Розалія Романівна так не думала.

Спостерігаючи за тим, як вона намагається вдягнути джинси, розмірів зо три менших за її параметри, я її просто заповажала. Я зрозуміла, що в ній помер Гуддіні.

Однак, все-таки, останній етап цього магічного процесу передбачав, як виявилося, мою участь. Саме я повинна була застебнути зіпер на її джинсах, поки вона лежатиме на дивані, втягнувши живота.

Я не була Гуддіні, тому мені ця процедура коштувала зламаних нігтів, роздертих до крові пальців і зіпсованого настрою.

Однак, уздрівши, як бідна Розалія Романівна нервується, стоячи біля вікна, не в змозі вдихнути повітря на повні груди, настрій у мене дещо поліпшився. Я зрозуміла, що комусь у цій хаті все-таки гірше, ніж мені.

Ми зі свекрушищем настроїлися на чекання приходу яйценоса, однак тут сталося непередбачуване. Зі школи повернувся Петрик і прожогом прослизнув до туалету. Він здригався у конвульсіях над унітазом, а з рота у нього фонтанувало щось пінисто-сіро-буро-малинове. Я кинулася його рятувати.

Свекрушище стояло на порозі туалету і, зберігаючи екстремальну стрункість, давало мені цінні поради, щось на кшталт: «Дивись, щоб дитина не похлинулася блювотою!».

Поки я притримувала своє чадо, щоб воно не зарило мордякою в унітаз, у нього з кишені вивалилася купа грошей.

— Що це таке? — вжахнулася я.

— Чесно зароблені гроші, — відмовив синок, виплеснувши в радіусі метра навколо унітазу смердючу речовину.

— Де ти їх узяв?

— Я заклався з однокласниками, що зможу випити два літра кетчупу, змішаного з соєвим соусом, за три хвилини. Як бачиш, я виграв!

Свекрушище не витримало і ляснуло внука по потилиці. Це спровокувало Петрика на нові конвульсії.

— А що таке? — обурено заявив Петрик, витираючи рукавом шкільної форми зариганий писок. — Ви ж мені гроші не даєте!

— Як ти розмовляєш з матір'ю і бабцею! — вибухнула Розалія Романівна.

Петрик навмисне, щоб позбавити нас душевної рівноваги, виригнув собі на долоні й цю гидоту розмазав у себе по обличчю.

Спостерігаючи за своєю дитиною і перебираючи в голові всіх своїх родичів, я висловила резонну думку:

— І в кого він вдався?

Розалія Романівна, як не дивно, на цей раз не пояснила феномен Петрика моєю генетикою, а натомість розпачливо вигукнула:

— Сил моїх більше нема! Доню, залиш цього дурня, ходи зі мною!

Я здивувалася, чому вона мене лагідно називає «донею», і тут виявилося, що свекрушище надумало розстібнути джинси, в яких перебувати вже було не в змозі. Саме цим пояснювався її ніжний тон.

Поки я доламувала недоламані нігті, Розалія Романівна бурмотіла:

— Шляк би трафив цього яйценоса!

Я цілковито погодилася зі свекрушищем.

Однак у результаті шляк трафив не яйценоса, а мене.

Саме в ту мить, коли Розалія Романівна, важко відсапуючись, лежала на ліжку з розстебнутими джинсами, до кімнати вбігла Яринка (моя донька) і радісно оголосила:

— Бабцю, твій яйценіс плипелся!

Нас мало не спаралізувало. Звідкіля це дівчисько було так добре поінформоване? Проте, маючи чудову генетику у вигляді Розалії Романівни, дивуватися було ні до чого.

Я підійшла до вікна, щоб подивитися, кого мала на увазі Яринка, і завмерла з відвислою щелепою.

Посеред вулички стояв справжній «Харлі Девідсон», біля якого тусувався… мужчинка а ля Жерар Депардьє-пізній — з черевцем, розпущеним русявим волоссям, голубою банданою на голові, в чорній майці, з якої вилазили добре вгодовані й рясно татуювані руки і груди. Але найголовніше, що в нього було — це обтягуючі джинси, причому настільки обтягуючі, що не було ніяких сумнівів, що перед нами дійсно — яйценіс.

Я присіла на стілець.

— Він? — стривожено спитала Розалія Романівна, підводячись з дивана.

— Він, — відповіла я. Ніхто в цілому світі не годився б на звання яйценоса більше, аніж власник Харлі Девідсона.

Тим часом інший герой дня — Петрик, у зариганій шкільній формі, визирнув у вікно і також побачив яйценоса.

— Байкер, холера ясна! — ошалів він і стрілою вилетів на вулицю.

Яйценіс вирячив і без того вирячені від кількості випитого за життя пива очі і втупився в малого терориста, який моментально виліз на байк і без дозволу почав крутити всі ручки і натискати на різні педалі.

Ми з Розалією Романівною і Яринкою спостерігали цю сцену крізь фіранки на вікні.

— Ти хто? — спитав вражений яйценіс у мого синочка.

— Я — Петро, а ти?

— Я — Піт, тобто також Петро, як і ти. А чим від тебе так смердить?

— Та! — махнув рукою Петрик, крутячи ручки байка. — Ригачкою.

— Нічого собі! Останній раз від мене так несло, коли я в школі заклався на десять рублів, що вип'ю пляшку керосину!

— Круто! — заявив Петрик.

A у мене тим часом на дні свідомості заворушився хробачок.

— А як він заводиться? — спитав Петрик у Піта, маючи на увазі байк.

Слава Богу, депардьєподібий мужчинка додумався не розповідати йому цього секрету, і добре зробив, бо навіки розпрощався б зі своєю махиною.

Петрик оглянув Піта з ніг до голови і, помітивши татуювання на руці, яка нагадувала свинячу ногу, перехопивши подих, просопів:

— Круто! А що тут намальовано?

— Троянду, — відповів Піт.

— А що написано?

— Читай!

— Ро-за-лі-я! — прочитав по складах Петрик. — Круто. Мою бабцю також звати Розалія! — сказав він.

Хробачок у моїй підсвідомості заворушився активніше.

— Жувачка є? — по-діловому спитав Петрик.

— Авжеж! — відмовив Піт. Він витяг дві жувачки, одну вклав Петрикові в рота, другу — собі.

— То ти внук Розалії? — перепитав Піт.

— Угу! — жуючи жуйку, промовив Петрик і задиркотів, уявляючи, що він їде на байку.

— Хочеш такий мати? — погладив Петрика по голові Піт рукою, що нагадувала лопату.

— Хочу.

— Виростеш, я тобі подарую!

— А це якраз і необов'язково — вийшла на театральну арену Розалія Романівна.

— Рузю! — простогнав яйценіс і розкрив велетенські обійми.

Через годину ми всі сиділи за столом, який, зважаючи на наш порожній холодильник, на жаль, не можна було назвати святковим. Пиріг з моїх рук вийшов скособочений, огірки в салаті гірчили, спагетті переварилося і нагадувало клей для шпалер… Однак, здається, на їжу взагалі ніхто не звертав уваги. Інтрига була настільки гострою, що наші смакові відчуття якось притупилися.

На чолі столу сиділа пані Рузя, зліва від неї — пан Дзюрка, по-будистськи незворушно тримаючи на колінах кота, а справа — Піт, по-садистськи хрускаючи суглобами своїх пальців. А над цією композицією висів портрет мого покійного свекра у вишиванці, уквітчаний вишитим рушником.

«Високіє отношенія!» — промовила я подумки знамениту фразу із фільму «Покровські ворота».

Роздивившись Піта дещо ближче, моя ейфорія щодо його депардьєподібності трохи розсіялася.

«Не такий він вже й ідеальний!» — заспокоїла я себе. І з кожною прожитою хвилиною в його присутності, я переконувалася, що заздрити Розалії Романівні не варто, натомість їй треба поспівчувати.

За столом йшла мирна світська розмова. Виявляється, Піт — а в молодості Петро Качка — вчився у класі, де останній рік класним керівником була Розалія Романівна. Це була школа закритого типу у трудовій колонії. Як з'ясувалося, малолітні злочинці були не такі вже й погані. Так, наприклад, Піт був сином тракториста. Батько часто слабував на легені, тому син його підміняв на тракторі під час жнив і оранки. І ніхто в колгоспі проти цього не заперечував. Однак, коли Піт сів на трактор і поїхав у клуб на танці, його запроторили у виправну колонію. Ще один хлопчисько сидів за те, що назвав вчительку російської мови «окупанткою» (до речі, дійсно так і називали в Галичині після війни росіян і східняків). Інший хлопець опинився там, бо відкрито ходив святити паски на Великдень і колядувати на Різдво. І так далі.

Найцікавіше, що з класу ніхто злочинцем не став. Лише кілька однокласників пішли з життя, померши «наглою» смертю. А решта стали звичайними мешканцями звичайних галицьких містечок. А кілька чоловік «вибилися в люди» — Андрій Шпичка — прокурор області, Орест Дичка — старший слідчий області з особливо небезпечних злочинів і Піт Качка — голова байкерського клубу штату Арізона.

Піт Качка під час розмови поглядав на Петрика, час від часу проводячи своєю лопатоподібною долонею спершу по Петриковому довгому русявому волоссі, а потім — по своєму, від чого у мене біля першого хробачка на дні підсвідомості заворушився другий. Подали клеєподібні спагетті і Піт з Петриком (або «Дубль-пе») влаштували змагання, хто швидше засмокче спагетину. Вони клали в рота один кінець спагетті, Піт командував: три — два — один! — і вони голосно «засьорбували» макаронину, а після того довго реготалися.

Пан Дзюрка був, як було сказано вище, незворушним, зате мого чоловіка такі сцени просто виводили із себе. Адже він був вихованим зайчиком-побігайчиком. Він кілька разів поривався вийти з-за столу, проте Розалія Романівна клала йому руку на плече.

Вона була якась дивна. Сьогодні її нічого не дратувало і нічого не веселило.

Тим часом за розмовою з'ясувалося, що після закінчення школи Піт Качка виїхав до свого вуйка у Штати, там і залишився.

Після цього «Дубль-пе» надули величезні кульки від жувачки. Петрик, побачивши, що Пітова видулася більшою, підступно штиркнув у неї пальцем, та луснула, розплюснувшись на неголеному байкерському обличчі рожевою гумовою плівкою. Петрик мало не упав зі стільця від сміху, поки Піт намагався зішкрябати гуму зі своєї щетини.

У Сполучених Штатах Петро Качка усе життя провів за кермом величезного «траку» (тобто, по-нашому, працював далекобійником), а у вільний від роботи час байкерував.

— У Вас є сім'я? — спитала я.

— Нема! — весело оголосив Піт і підморгнув Розалії Романівні. — Не знайшов жінки, достойної Рузі, — додав він.

Після обіду «Дубль-пе» влаштували ще одне змагання. Почалося з того, що Петрик голосно відригнув. Піт, не довго думаючи, запропонував змагання: хто найголосніше це зробить.

Природно, переміг Піт.

Зайчик-побігайчик демонстративно вийшов з кімнати. А пан Дзюрка навіть оком не змигнув, продовжуючи гладити кота. Я ж подумки молилася, щоб «Дубль-пе» не влаштували змагання з пердіння.

Розалія Романівна пішла до своєї кімнатки, і довго звідтіля не поверталася, залишивши мене і пана Дзюрку з «Дубль-пе».

А вони тим часом стали перед великим дзеркалом.

— Я хочу мати таке пузо, як у тебе! — сказав Петрик.

— Це дається не відразу, — задоволено посміхнувся Піт, — а після довгих і тяжких тренувань.

І вони почали надувати свої животи.

Коли я глянула на обидвох у дзеркало, у мене підкосилися ноги. Я побачила абсолютно ідентичні мордяки — тільки одна була дитяча, а друга — з мішками під очима, роздута від пива, червона від високого тиску, неголена і нахабна. В цю мить я зрозуміла, що мій любий Петрик стане не дипломатом, як я собі мріяла, а волоцюгою, щоправда, депардьєподібною.

— Слухай, я хочу бути байкером! — в унісон моїм сумнівам промовив Петрик Пітові.

— Які проблеми, бадді? Тим більше, дивись, у тебе така ж сама родимка біля пупа, як і в мене! — радісно заявив Піт, роздивляючись пузо. — Це добра прикмета для майбутнього байкера.

Це був ще один удар нижче пояса. Я заплющила очі.

У кімнату вплила Розалія Романівна. В руках вона тримала старий альбом фотографій. За нею стояв мій зайчик-побігайчик.

У цю мить мій Петрик заявив:

— Піт, а давай хто голосніше пукне! — справдилися мої найгірші передчуття.

— Давай, тільки для цього треба вийти на вулицю! — радо погодився Піт.

— А навіщо? — спитав Петрик і зробив це прямо в кімнаті.

Зайчик-побігайчик не витримав, підбіг до сина і за вухо вивів з кімнати.

— Мамо! — відчайдушно заверещав він. — Я не можу цього потерпіти у власному домі!

— Сядь! — залізним голосом скомандувала Розалія Романівна. — Поки що це мій дім.

Усі вмить затихли, зрозумівши, що у нашій родині настав момент істини.

— Колись це мало статися… — почала Розалія Романівна, важко зітхнувши, розкриваючи старий фотоальбом. — Життя — така складна штука, і ніхто ніколи не знає, куди воно заведе.

Усі напружено мовчали. Лише пан Дзюрка був спокійний, як будда, він продовжував гладити кота.

— Лесику, — звернулася вона до сина, — поглянь на ці фото. Це ми з паном Петром Качкою в молодості. Ось групове фото мого першого випускного класу. Ось ми вдвох під молодою яблунькою у нашому саду. До речі, її посадив пан Петро. (Тепер вона розрослася і регулярно бомбардує величезними соковитими яблуками дах нашого сусіда).

Вона гортала альбом, а зайчик-побігайчик мінявся на обличчі. Здається, і до нього все почало доходити.

— Словом, — набравшись духу, промовила Розалія Романівна. — Піт — це твій біологічний батько. Піт, — озирнулася вона до американського байкера. — А це твій син… Можете потиснути один одному руки.

Піт гупнувся на крісло, від чого воно розламалося на друзки.

Лесик схопився руками за голову і вибіг з кімнати.

Я витерла піт з чола.

Пан Дзюрка меланхолійно гладив по голові кота.

Здається, лише Петрик порадів цій новині:

— Ура! Значить, коли я виросту, я стану байкером! — загорлав він.

Цю заяву назвати радісною для сім'ї ніяк не можна було.

Однак тут на сімейну театральну сцену вийшла Яринка. Підіпхавши руки в боки, вона стала перед Петриком і дзвінким голосочком кувікнула:

— Яйценосом ти станеш, коли вилостеш, а не байкелом, сляк би тебе тлафив!

Ми всі звернули до неї вдячні погляди і зрозуміли, що в наших лавах росте достойна заміна Розалії Романівні Бардзолєпій.

Мужчина-форель

У вас ніколи не було такого?… У вас ніколи не було такого, що ви сидите на занудному засіданні або дивитеся занудний фільм, або читаєте занудну книжку, або здійснюєте занудний шопінг… і раптом, ні з того, ні з сього, вам приспічило потр…, вибачайте, вам захотілося негайно зайнятися коханням? Було таке? Признавайтесь! Якщо не було, пропоную ще раз прочитати розділ про горобчика, а для тих, кого це відчуття таки відвідувало, а особливо, кого це відчуття відвідувало і не раз, для таких жінок якраз і написаний цей розділ.

Бо в описаній вище ситуації головне — що? Головне — терміново знайти відповідного мужчину, який негайно виконає ваше бажання, мужчину, який не питатиме вас: «А навіщо?», як горобчик, або: «Скільки це буде коштувати?», як зозуля-мачо; який вам не казатиме: «Зараз передзвоню дружині, щоб не хвилювалася», як чоловік-лев або: «Зараз спитаю дозволу у мамочки», як зайчик-побігайчик, або: «Ну ти й сучка!», як мужчина-норка, який не вимагатиме від вас довгої «артилерійської підготовки» у вигляді компліментів, як павич, або у вигляді роздмухування у холодному тілі ящірки пристрасті…

Вам потрібен у цю мить чоловік, який скаже вам у відповідь лише одне слово, потім «віддасть честь під козирьок» і відразу ж приступить до справи. І це слово буде: «Єсть!». Він зробить ЦЕ швидко і якісно, він поставиться до вашого бажання з повагою, як до військового наказу, і не замислюватиметься над тим, чи добре ви зробили, чи погано, чи що скажуть люди. Він живе за принципом: «Партія сказала „Надо!“ — Комсомол отвєтіл „Єсть!“. У роді партії виступаєте ви, а в ролі комсомолу — він.

А якщо серйозно, то форель — це мужчина-воїн. Дуже часто таких називають „справжніми“, тому що вони мають хорошу виправку, прямий характер і відкрите серце.

Ви здивуєтеся: чому такий мужчина у нас фігурує під романтичною назвою „форель“?

Пояснюю. Ми маємо на увазі не озерну форель, тим більше не ставкову, а річкову (рибалки мене відразу зрозуміють). Уявіть собі бурхливу гірську річку, яка на своєму шляху змітає все. Це скажена сила, шалена швидкість, небезпечні вири, стрімка течія і таке інше. Ніщо не може втриматися на місці всередині цієї стихії. Ніщо. І тільки форель під водою „стоїть“ на одному місці, причому проти течії» абсолютно нерухомо, і ніщо не видає того, що вона перебуває усередині бурхливої стихії, хіба що ледь помітний порух маленьких бокових плавників. Причому річка весь час міняє напругу і натиск води — то її більше, то менше, однак навіть це не може збити з пантелику рибу-воїна. Вона немовби перебуває на чатах, «приймає на груди» удари стихії, грудьми захищає те, що за нею, стоїть на смерть. А якщо відкинути всі сантименти, риба-форель просто ловить ротом свою здобич.

Тим не менше образ дуже вдалий, і ми його і далі використовуватимемо. Бо саме так мужчина-форель реагує на життєві проблеми, соціальні перипетії, світові й громадянські війни, революції, перевороти, економічні кризи. Він не буде скімлити, як зайчик, не буде нарікати на лиху долю, як горобчик, він не буде колотися, як норка, не буде тяжко пити, як чоловік-кінь. Він єдиний, хто буде стояти на своєму посту — незрушно, нездоланно і надійно, саме він буде «на передовій», на справжньому фронті, приймаючи на груди всі удари, і стоятиме там до кінця.

Але чого це мене понесло на високі матерії? Адже вам цікаво не те, який мужчина-форель у політиці чи в армії. Вам цікаво, який він удома, вам хочеться знати: що значить — мати його собі за чоловіка або за коханця. Тож знову приступаю до пояснень.

Пам'ятаєте пісню «Пікардійської терції», що називається «Нехай негода і біда, і сніг з дощем…»? В ній пор'ядні львівські хлопці пропонують кілька варіантів любовних послуг для коханої. Отже, перший варіант: «в моїй короні будеш ти, як самоцвіт», — це про мужчину-лева. Другий варіант — «зі мною будеш ти, як у раю» (при цьому маючи на увазі під раєм злидні). Це, очевидно, про мужчину-зозулю. А от третій варіант — «я від негоди захищу тебе плащем» — то оце якраз про мужчину-форель.

Як людина військового характеру, чоловік-форель — це хороший командир і хороший солдат. Одночасно це значить, що він уміє правильно віддавати накази і чітко їх виконувати. Якщо ви чекаєте від нього ефективного виконання ваших наказів, то треба навчитися формулювати їх лаконічно і зрозуміло.

Наприклад, коли ви наказуєте чоловіку-форелі: «Кру-гом! Раз! Два! У ліж-ко! Раз! Два!», то можете не сумніватися, що все буде виконано ідеально. Однак, якщо ви його попросите: «Любий, піди у магазин, купи чогось смачненького!», то, гарантую, ви залишитеся голодною. Він просто розгубиться. У випадку з мужчинами-форелями ніякі метафори не проходять. Прохання треба переструктурувати в наказ, причому дуже конкретний: «Піди в магазин, що на розі, купи двісті грам сиру „Брі“, триста грам оливок і пляшку французького винця „бордо“ трирічної витримки». У такому разі ви своє «смачненьке» одержите.

Отже, принаймні, дві позитивні риси у мужчини-форелі стосовно сімейного життя ми вже виявили — він чітко виконує накази і безвідмовний у ліжку.

Які ж його негативні риси?

Вибачте за парадоксальність, однак найбільшою проблемою з цим типом мужчин є їхній патріотизм і гіперболізоване почуття відповідальності. Бо коли «родіна в опасності», ваші міщанські накази просто «не катять». Сидіть собі в своїх серветочках, фарфорових слониках, брильянтиках і не пікайте! Він — служака батьківщини або патріот своєї професії. І це для нього є пріоритетним.

Він днює і ночує на роботі, а коли приходить додому… уточнюю… а коли він приносить своє фізичне тіло додому (бо серцем і душею він все одно лишається на роботі), то ви його краще не чіпайте. Він повинен пережити кризову ситуацію на роботі (розслідування заплутаної кримінальної справи, боротьба з інфляцією вУкраїні, постачання зброї в Ірак через Афганістан, тяжкий випадок у хірургічній практиці, проблемний «дальнобійний рейс» тощо), він повинен все це пережити без ваших бабських колотнеч та істерик. Почекайте місяць — два, коли все налагодиться, і тоді він не приноситиме фізичне тіло додому, а приходитиме до вас сам, повністю, і тоді його знову можна буде попросити про будь-що, в. т. ч. зі смачненьким, з доставкою в ліжко.

Не кожна жінка може витримати форельний ритм життя.

Є таке поняття «офіцерські жони». Не всі дружини офіцерів відповідають цьому визначенню. Не кажучи вже про цивільних. Як правило, ми не любимо цих перепадів настрою, ми тяжіємо до чогось стабільного, постійного і регулярного. Це типово жіночий підхід. Тому дуже часто жінка не витримує «форельності» свого життя і подає на розлучення.

І тоді мужчина-форель залишається сам на сам зі своїм гіпертрофованим почуттям відповідальності. І тоді…

…І тоді його можна використати комусь іншому як коханця. В його конурі — аскетичній чоловічій конурі, — можна одержати кілька ковтків справжньої чоловічої любові — сильної, терпкої, дикої і надійної.

Як же завоювати чоловіка-форель?

Пропоную два варіанти. Перший варіант: ви — жертва (тяжко хвора пацієнтка, несправедливо затримана підозрювана, попутниця, що мандрує автостопом, заложниця), а він — ваш рятівник (лікар, слідчий, водій КАМАЗу, офіцер безпеки). У цьому випадку ваш любовний зв'язок подібний до «Пігмаліона» Бернарда Шоу. Ви стаєте наочним доказом його мужності й благородства. І саме за це він вас може покохати. Тобто як наочний засіб.

Другий варіант — ви його партнер: по альпіністській зв'язці, в поліцейській парі, за операційним столом, врешті-решт стюардеса з екіпажу літака, де він є командиром. У цьому випадку його в вас приваблюють ті риси характеру, які притаманні йому, — сила, відважність, професійність, точність і т. д., тобто типово чоловічі характеристики. А він це дуже цінує в жінці. Тобто він закохується у вас, бо йому з вами цікаво, бо ви з ним — «одної крові» і майже одної статі.

В обох варіантах є доля ризику — дуже швидко втратити інтерес з боку чоловіка-форелі.

У першому випадку після того, як вас врятовано або «врятовано», ви стаєте йому нецікавою. Так завжди стається з форелями, коли їхня місія закінчена.

У другому випадку, коли ви постійно виявляєте чоловічі риси характеру, подібні до того, що має він, чоловік-форель починає вагатися: а, раптом ідеальний партнер — це не просто той, хто наділений чоловічими рисами характеру, а той, хто при цьому ще й позбавлений таких неприємних симптомів, як місячні, бажання мати дітей, депресії і тощо. Вловили хід моєї думки? Тобто він починає з інтересом поглядати на чоловіків.

Який же вихід? Чисто теоретична порада: стати сильною жертвою. Наприклад, ви подорожуєте автостопом, вас підбирає на дорозі благородний форель-дальнобійник, ви в дорозі довго розмовляєте про життя, ваші історії його заколисують і він за кермом засинає, машина з'їжджає на зустрічну смугу, аварії не уникнути, але ви вправно хапаєте кермо і вирулюєте на дорогу…

Або: ви — заложниця, вас рятує офіцер безпеки, однак ви під час перестрілки захищаєте його від кулі… чим же його можна захистити? Ну, наприклад, сковорідкою, яка випадково у вас опинилася в руках. Або: ви лежите на операційному столі, і тут після напруження, проведеного над вашим відкритим серцем протягом восьми годин, ваш лікар втрачає свідомість, усі — в паніці і лише ви неймовірним зусиллям волі пробуджуєтеся з наркотичного сну і самі закінчуєте собі операцію на серці…

Звичайно ж, я жартую.

А моя порада дуже проста: чоловіка-форель треба навчитися розуміти і терпіти. І при цьому ще й любити…

Втім, як і будь-кого іншого…

Повчальна історія № 11 із життя мого обожнюваного свекрушища Розалії Романівни Бардзолєпої

От і підійшов кінець історії про пригоди мого обожнюваного свекрушища Розалії Романівни Бардзолєпої.

Якось я проводжала Розалію Романівну на поїзд у Відень. Цю туристичну поїздку їй подарував Марчелло Мадрояні на її день народження. Квиток був у спальному вагоні, і я зголосилася допомогти Розалії Романівні провести переговори про переведення попутника в сусіднє купе в разі, якщо це буде мужчина.

І от… У купе заходить… Сам Євгеній Онєгін…

Знаєте, такий інтелігентний, елегантний мужчинка, з безмірною тугою в очах, і при цьому в добротному костюмчику і з романом Марини Гримич в руках. Ідеальний кандидат для СВ-попутника у довгій подорожі до Відня!

Тільки-но я відкрила рота, щоб попросити Євгенія Онєгіна помінятися купе, Розалія Романівна смикнула мене за рукав, мовляв: плани кардинально міняються!

Мене це зачепило. Хоча я через кілька годин після її від'їзду про цей випадок благополучно забула.

Однак я була просто обурена, коли Розалія Романівна повернулася з двотижневої подорожі до Відня в одному СВ-купе з тим самим Євгенієм Онєгіним!

— Я в цьому житті нічого не розумію! — вигукнула я з досади після того, як Євгеній Онєгін висадив нас з мерседесу біля нашого будинку. — Чому Жерари Депардьє, Марчелло Мадрояні і Євгенії Онєгіни трапляються не мені, а Вам, мамо?

Розалія Романівна замислилася на мить, а потім сказала сакраментальну фразу:

— Розумієш, доню, коли я була молода, струнка і красива, я позирала на класних багатих мужиків і думала: «Чому вони, такі класні й багаті, люблять цих старих і жирних корів, що називаються їхніми дружинами?». А тепер, ставши старою коровою, я продовжую дивуватися: що їм, тобто мужикам, від мене треба? Ти випадково не знаєш?

Я заперечливо похитала головою.

— А я думаю, права була Марія Арбатова: мужики ідуть на «поле» — констатувало моє свекрушище, вказавши долонею кудись у напрямку свого монументального бюста.

Я замислилася: «А где мне взять такоє полє?»

Чоловік-одноріг

Він — неповторний. Як одноріг.

Він — шикарний. Як одноріг.

Він — ідеальний. Як одноріг.

Він — самодостатній. Як одноріг.

Він — чарівний. Як одноріг.

Він — унікальний. Як одноріг.

Він — благородний. Як одноріг.

У нього гарна пещена шкіра, яку приємно гладити.

В нього теплі очі, у які приємно дивитися.

В нього оксамитовий голос, який приємно слухати.

В нього багато нерухомості, половину якої записано на вас.

У нього багато готівки, яку він не жаліє витрачати на вас.

Він чудово кохається у ліжку.

Він — вірний.

Він має витончений смак.

Він має чудову поставу.

Він грає у теніс, гольф і ще якусь гру, яка вам дуже подобається.

Він читає на ніч романи.

Він має інтелігентні манери.

Він глибоко ерудований.

Він уміє подумки перемножувати чотиризначні числа.

Він бездоганно володіє кількома мовами.

Він знайомий з великими світу цього.

Він веде християнський спосіб життя.

Він уміє чітко формулювати думку.

Він уміє блискавично приймати єдино правильне рішення.

Він — везунчик.

Він лагідний з вами і витриманий з іншими.

Він ідеально водить машину.

Він уміє правильно вкладати гроші.

Він — не скупий.

Його ім'я буде вписане золотими буквами в історію країни.

Він — палкий коханець.

Він завжди чекає на вас.

Він завжди вас буде любити.

Він уміє вас слухати.

Він уміє заспокоювати.

Він не пітніє.

В нього не смердять шкарпетки.

Він пахне, як бузок. І це його власний запах тіла.

Він має білосніжну посмішку, причому всі його зуби — власні.

Коли він чистить зуби, то не залишає після себе слідів зубної пасти на мийці.

Після нього в туалеті нічим не пахне.

В нього волохаті груди. А, може, й не волохаті. Словом, такі, які вам подобаються.

В його чуприну приємно запустити п'ятірню. Він уміє ніжно розчісувати вам волосся.

Він співає саме ті пісні, які вам подобаються. Він уміє готувати вишукані страви народів світу.

А після того він сам прибирає зі столу.

Він подає вам каву в постіль, і не тільки каву. Він добре подає тенісні м'ячі.

Він добре подає себе.

І взагалі, він усе добре подає.

Його люблять тварини.

Його люблять рослини.

Його люблять гроші.

Він — фотогенічний.

Поряд з ним на фото ви також фотогенічні.

У нього твердий прес. Або, як називають у народі, «кубики».

Він блискавично складає кубик Рубика.

У нього тверда сила волі.

У нього тверде слово.

У нього тверда віра в майбутнє.

І ще дещо у нього також дуже тверде.

Він — патріот.

Він любить Україну не лише, коли їй добре, а й коли їй хріново.

Він любить косити газони, однак при цьому добре знає, де діти гроші.

Він чудово грає на тому музичному інструменті, який вас не дратує.

В нього чудове почуття гумору.

Він взагалі завжди в гарному гуморі.

Вій не хворіє на простатит.

Він любить дарувати вам подарунки.

Він перебуває у чудовій формі, йому навіть запропонували летіти в космос, але він цього не зробив тому, що ви цього не хотіли.

Ви заінтриговані?

Розслабтесь. Це ж чоловік-одноріг.

А однорогів у природі не існує…

Зате він існує у нашій уяві, й цей факт змушує нас, попри всі попередні невдачі, ще і ще, і ще раз виходити на полювання на мужчин.

Фінал

Ось і закінчився наш захоплюючий «лікнепівський» сеанс «У світі тварюк», тобто, пардон, «У світі мужчин».

Поклавши руку на серце, скажу вам щиро: я не розумію тих жінок, які вважають чоловіків падлюками. Ні, вони далеко не падлюки, вони — звірятка. Часом кумедні, часом потворні, часом грізні, а часом бепорадні, часом розумні, а часом дурні… Але при всьому цьому ТАКІ МИЛІ!

Насправді, дороге моє жіноцтво, падлюки — це ми, тому що не розуміємо, який унікальний дар нам посланий з неба — мужчина.

Нещодавно в Криму, в одному старому печерному монастирі, що був заснований на місці караїмського храму, було знайдено унікальну пам'ятку писемності — хозарський варіант «Старого Заповіту». Адже ви знаєте, що хозари були тюрками за мовою, але іудеї за вірою. Саме тому в них опинився оригінальний варіант «Старого Заповіту». Щоправда, виявилося, що цей священний текст — насправді єретичний. Однак хто знає, що є правдою: те, що всі вважають правдою, чи те, що одиниці вважають правдою? Цілком може бути, що саме цей варіант є істинним.

Отже, відповідно до хозарського Старого Заповіту, людину було створено не за один день. Бог «робив» її дев'ять місяців. І це видається дуже логічним. І в результаті цього акту творіння… постала людина. Але що характерно, це була жінка. Перша жінка! Не просто перша з усього жіноцтва, а взагалі — першіша за чоловіка.

Але головне не те! Адже ми знаємо, що Бог творив жінку за власною подобою. Саме тому напрошується висновок: Бог насправді — жіночої статі!

Неймовірно! Виявляється хозари зовсім не були нєразумні, як вважав Пушкін. Думаю, він жартував.

Отож, першою людиною була жінка. Щоб вона якось відрізнялася від Бога, Він (тобто Вона) наділив її однією відмінністю. У Першої Жінки був хвіст, тобто хвостик. Попередній досвід Бога по створенню тварин і птахів Його переконав, що їм хвіст не заважає, а навпаки, допомагає жити.

Отже, перша жінка була з хвостиком. А сучасна — без. Що це значить? Найкмітливіші з вас, дорогі мої жінки, вже здогадалися — з чого був зроблений перший чоловік! Саме так! З жіночого хвостика! Що, враховуючи анатомічні особливості мужеського тіла, також видається цілком логічним.

От і судилося чоловікові все життя за нами, жінками, плентатися хвостиком!

І ето правільно, скажу я вам.

Бо уявляєте, яким нудним було б наше життя без цього хвостика, тобто без чоловіка!

Ну жили б ми собі спокійно, без стресів, вдень конструювали б космічні апарати, а ввечері вишивали б хрестиком. Коли приходив час і бажання мати дітей, самозапліднювалися б! І ніякої тобі мороки з контрацептивами, абортами, гінекологами, імпотенцією, урологами, простатитами, зрадами, фліртами, адюльтерами, «ходіннями наліво», «скаканнями у гречку», розлученнями, злученнями, сексом у неположених місцях, коли приспічило, страстями-мордастями та іншими «-стями», включно з любов'ю до нестями… Тобто всієї цієї фігні у нас у житті не було б!

Але дозвольте Вас спитати: «НО РАЗВЄ ЕТО ЖИЗНЬ?»

Великий секс у Малих Підгуляївцях

1

Нє, я цього не переживу! Ви тіко подумайте: оце нещастя біга по селу і наставля мені роги! А шоб йому його бурулька та й відпала! Я б оце поголосила день-два — і забулася. Забулася б і успокоїлася б. А то нема ніякої жисті!

І шо я тіко не робила: і на віск зливала, і била його, окаянного, і йому, п'яному, яйця зільонкою обмазувала, шоб стидно було шастать по бабам, і виварювала його труси зо своїми, шоб хотів тіко мене — а йому хоч би хни! Як горохом об стелю! Не помага!

Оце одна отрада мені січас, дівчонки, — оцей-о гранчак. Без нього тепер жисть моя — сплошна чорна лінія! І за шо ж мені отаке-о наказаніє! Людоньки добрі! Посудіть самі! Ви тіко подивіться на мене — і на його. Я ж женщина — кров з молоком, а він — жалко даже плюнуть!

А як же воно, падло лисе, за мною ухажувало! Ізвівалося, як гадюче кодло, клялося в вєрності, гівно всрате! Та я ж йому, дівчонкі, повєріла! Я й ж йому пошти незайманою отдалася! (Ну, було там у мене пару раз в бураках з Брігадіром, так то ж не щитаїцця…) Да-а! Бригадір за мною так упадав, так упадав! От дурна я була, шо проміняла його на цього інтєлігєнта очкаристого! Думала, він мене буде на руках носить! Ну, канєшно, в переносному смислі. Думала, він мені вечорами буде Ахматову читать. Я ж із дєтства мічтала Ахматову почитать. Так хіба дадуть! Це ж тобі нє Царське Село. Це ж тобі нє Кончизаспа! Це ж Підгуляївці! Це ж тімнота! Вони ж про Ахматову і чуть ніколи не чули! А я була її фанаткою.

Був у нас такий учитель росмови і літєратури і по совмєстітєльству воєнрук. Звали його Охванасій Іннокентійович. Оце мужик був! Як вип'є графинчик мутної, так і почина ностальгіровать: «Ах-мат-това! Ах! Ах-мат-това! Ах, мать твою!» І з тих пір для мене Ахматова — це ідєал баби. Якщо вже наш Охванасій Іннокентійович — за яким вся учительська пісяла кип'ятком — якщо вже він так за нею всихав, значить вона того стоїла.

Я раз з Охванасієм Іннокентійовичем таки согрішила. Послі замужества. Ну, хотілося мені приблизитися до Ахматової, хай даже через Охванасія Іннокєнтійовича. І чесно скажу вам, дівчонки, я була розчарована. Не та в нього ковбаска, шо нада. Шось там вовтузився, шось там сопів, шось там крехтів, і не вспіла я пойняти, шо ж то робицця, як він уже впав мені на цицьки, потний і красний, содрогаючись в конвульсіях. Вобшем, дівчонки, не то. Вся його сексувальна енергія ушла на страданіє по Ахматовой.

Це, канєшно, нє Брігадір. Бо Брігадір такого стояка мав, шо ним можна було гвоздки забивать! Я, чесно говоря, Брігадіра нікада не забуду! Оце ж така романтіка! Поки ми в полі бураки сапали, він під'їжжав на трахторі, становив його коло нас і гукав: «Ану, ланкова Сливка, — за мною! В управлєніє визивають!» І я од того «вуправлєнієвизивають» ну просто мліла. Я ж знала, шо то за «управлєніє»!

Він хвацько підсажував мене на трахтора, при цьому вспівав ущипнуть за сраку, сам сідав за руль, і ми тряслися аж до так називаємого «управлєнія». Як тіко на горизонті растворялись мої дівчата з ланки, ми останавлювали трахтора і… Лідко, дай валідола… І він мені таке управлєніє устраював, так управляв у мене свого солов'я і так віртуозно управляв мною: і раком, і стоячи, і лежачи, і сидячи, і на колесі, і на стерні, і в кабіні, і на вєсу… а вєсу ж в мені тоді було восемдесят кіл! А як він цицьки мої любив! Як обхватить мене своїми ручищами-лопатами за цицьки, та як зарепетує на все поле: «Ой, ланкова Сливко, люблю я твої цицьори!» — У кого є платочок глаза повтирать? — Таких слів мені більш ніхто не говорив!

Та до чого це я? Розревілася, як дура. Ага. В'являєте, яка я була пришелепкувата? Проміняла Брігадіра на Мумрікова.

Ідіотка! Самошедша! А началося це так. Прислали в Підгуляївці архіологічну ікспідіцію. Не знаю, кому в голову стукнула моча — наїхати в цю дірку? Приїхали, поставили палатки під Курячою гіркою, накупили нєсколько ящиків горілки в лавці — і почали копати. Копали-копали, пока не розкопали. Чого вони тіко не розкопали! І людські кістки! І людські голови! Хай Бог милує! Нашу Курячу гірку назвали «Підгуляївським некрополем!» На сміх курям!

Ну, мене, канєшно, це заділо. Я ж усе-таки не послідня в цьому ділі. Можна сказати, це через мене прислали ікспідіцію в Підгуляївці. Бо коли я була у десятому класі, то написала в районну газету статтю. Я ж собиралася після школи поступати на журналістику. А там нада мать «публікації». Ото ми з батьою і пішли на таку гавантюру. Написали вмєсті одну публікацію. Чесно говоря, я й не думала, шо її напечатають. Писали ми з батяньою по пріколу, бо він у мене тоже пріколіст, як і я. От і написали ми: так і так, є в селі Підгуляївцях така Куряча гірка, так оце вона на самом дєлє, не проста гірка, а курган скіхвів, і шо його постоянно риють «чорні архіологи», і вже повикопували все, шо можна і не можна, і шо осталося тіко одне доказательство того, шо це скіхський курган, і є воно в мене, але я його, мовляв, бережу, як зіницю ока.

Ну, хотіли ми просто публікацію, а получився скандал. Стали до нас приїжжати разні люди. І все просили показати «те доказательство», а ми все не давали — мовляв, боїмося, не покажемо. Вони і просили, і угрожали, а ми — ні в каку.

Потім бачимо, діло — не шутка. Стала міліція навідуватися, мовляв, знаєте, громадяни, скіки полагаєцця за укритіє скарбу? Ну шо ж. Треба було виплутуватися. Батяня в мене — шо нада. Лицьом у гразь — та нікада! Поїхав він у Київ, пішов у музей і схвотографірував одну скіхську хвібулу. Потім пішов на 'дного нашого мєсного народного умільця, приніс йому свою золоту вставну челюсть, і той за ящик пива забацав таку скіхську хвібулу, шо акадємік з Києва мало не всрався, побачивши її. Тепер та хвібула в музеї лежить рядом з тою, яку хвоткав батяня.

Оце така історія. Так от, як начали копати архіологи во главі з Мумріковим нашу Курячу гірку, мене заїло: виходить я почті геніальна женщина! Можна сказать, Косандра! А ніхто цього не оцінив!

І стала я ходить до палаточного городка. Ходила-ходила, поки не виходила: запав-таки на мене їхній главний, Мумріков. Правда, це случилося не так уже й скоро. Странний він якийсь був. Пив. Матір Божа, як він пив! По-чорному! А в шість утра вставав як огурчик і зачинав махати лопатою всенький день! Я стояла і сочила за ним: з якою він любов'ю своїми віничками черепи відчища! Пройшло, може, місяця зо два, пока він мене примітив.

— Як звешся, дівчинко? — спитав. По-культурному так.

— Галя Сливка, — кажу.

— Невже та сама?

— Канєшно.

І в це мгновіння я пойняла, шо він запав на мене. Шо мені вже нічо' не нада й робить. Сам прийде.

Так воно і стало. Як задощило у серпні, і як розвезло нашу Курячу гірку, — архіологи загрустілі та й розбрелися хто куди. Лопата — до дірєхторки школи, Кісточкін — до вчительки пєнія, Черепок — до бугалтерші, а цей — Мумріков — до мене.

— Чи можна у вас винайняти кімнату? — спитав він тоді у мого баті.

— Як це — вийняти кімнату? — здивувався батя.

— Батя, він хоче в нас жити. За гроші, — об'яснила я і моргнула, мовляв, соглашайся.

Батя був у мене метикований, пойняв, шо запахло зятьом, то недовго й думав:

— А-а! За гроші? Ноу проблем! Тобто ласкаво просимо!

Так і начався наш архіологічеський роман. А специхвіка археологічеського роману состоїть у тому, шо нада багато пить і багато копать. Шо ми успішно з Мумріковим і дєлали.

Ой, дівчонки! Він був спеціалістом по подкопах!

От, в'являєте: сидимо ми перед тілівізором удвох на табуретках і дивимося Піховшика. Дуже любив він дивицця Піховшика. А я не дуже. Мені не такі мущини наравляцця. От сидимо і дивимося Піховшика. Я лузаю сємочки, а він — нє, кае, засоряє желудок.

І вдруг — ні з того, ні з сього, він мені кае:

— Галю, а ти знаєш, що таке «секс»?

Я єлі не вдавилася від неожиданності. Чи це так його Піховшик вдохновляв, чи шо? Вобшем, дівчонки, цей вопрос застав мене врасплох. Я просто розтірялася. Не знала, шо йому й сказать. Заволнувалася, покрасніла геть уся, п'ятнами пішла по лиці, по цицьках… Думаю: шо ж йому одповісти?

— Не знаю… — на всяк случай одказала я.

Ох, як же він зрадів! Як мала дитина!

— Не знаєш, що таке «секс»? — перепитав він з такою радостю, вроді найшов скіхську хвібулу.

Ну, не могла ж я затьмить його радості! Я ж усе-таки не падлюка.

— А шо воно таке? — спитала я його.

Дивлюсь, а він од тих слів так і мліє!

Чую, підсунувся на своїй табуреточці до мене і тихенько на вушко кае:

— Ну, це інтимне життя…

— Шо-шо?

— Ін-тимне життя, — ще раз пояснив він мені.

І я, дівчонки, вся напряглася: озадачив він мене сильно. Я задумалася нє на шутку: в мене з Брігадіром була жисть інтімна чи не інтімна? От вопрос! Думала я, думала, дівчонки, і от шо я надумала: не було у мене інтіма з Брігадіром. Бо інтім — це коли в білій постелі, при свічках, під «Лібєдіне озеро»… А у полі, прямо на землі серед бураків — хіба це інтім? Потім півдня пісок зі своєї регезулі вимиваєш!

Так от. Шось я отвліклася. Про шо це я? Ага. Так от. Мумріков так обрадувався, шо я не знала ніякого інтіма, аж положив свою руку на моє коліно.

І знову озадачив він мене. Я ж дєвушка проста і ляпнула перве, шо мені стукнуло в голову:

— Інтім не предлагать! — Ще й засмикнула спідницею голе колінко для убєдітєльності.

Ой! Шо стало з моїм Мумріковим! Він засвітився, як кремльовська йолка на Новий год!

І тут він мені в любві признався. Каже:

— Ти знаєш, Галю! Я завжди хотів одружитися з чесною сільською дівчиною!

От так, дівчонки. Він найшов у мені свій ідіал.

І я подумала: на такі слова нада було б покрасніть. Так усігда роблять чесні українські дівчата в українській літературі. Я спинила дихання, шоб покрасніть. І получилося. Стала красна, як калина. Єлі не задохнулася. А як більше не могла дихать, то втягла в себе воздух, і начали цицьки мої вздиматись — вверх-вниз, вверх-вниз. А він подумав був, шо то я так волнуюся. І каже:

— Не хвилюйся, куріпочко! Я тебе не ображатиму!

В'являєте! А мені якраз так хотілося, шоб він мене ображав! Отак шоб нагло ображав — шоб і раком ображав, і передом тоже шоб ображав, і лежачи, і стоячи, і сидячи, і на табуретці, і на тахті, і в подушках, і без подушок… Шоб ображав аж до ранку!

А він узяв та й сказав:

— Надобраніч, зозулько!

Ну, не падло, га?

Но я всьо стойко видержала. Я встала з табуретки, обсмикнула стіснітєльно сподничку і гордо вийшла з його комнати.

Повірите, дівчонки, — я всю ніч прокрутилася, не могла заснуть. Все думала: шо я не так сказала? Шо я не так зробила? А на ранок надумала: нада проконсультірувацця у Брігадіра. Я ж должна готувать себе до замужества.

Сказано — зроблено. Прихожу я в кантору і кажу:

— Слухай, Павло Миколайович, давай собі інтім устроїм!

— Давай, Галько! Я ж усігда готовий!

— Е ні, — кажу. — Я хочу настоящий інтім. Зі свічками, під Чайковського, на білій кружевній постелі!

Брігадір подивився на мене якось странно і спитав:

— А де я тобі усе це возьму, Галько?

— Де хочеш, там і бери!

Тепер вже я озадачила його.

На полі на нього даже не глянула. Хотіла помучить його. Шоб побольніш було. Над вечір він не видержав. Десь щез, а потім знову появився.

— Галько! У мене всьо готове: і біла постєль, і свічки — в церкві купив, і Чайковський — у Мумрікова одолжив.

— А мамка де ж твоя?

— В район одправив, у кіно. Дав грошей на тухлі. Вона не скоро буде.

«Значить, любе», — подумала я, і від цеї думки мені так пріятно стало!

Канєшно, дівчонки, у цьому інтімі були і свої недостатки. Хата ж у нього — в центрі села, на виду. Треба було пробирацця городами. Поки добралася до нього партізанськими тропінками, то вже пошти перехотіла всякого інтіма.

Правда, Брігадір прийняв мене дома харашо. Не пожлобився. І хлібце, і сальце, і ковбаска, і кетчуп, і горюче. Ну, словом, випили ми, закусили, і пора вже інтім починать. Запалив він свічки, включив Чайковського. Я лягла на білу постєль з кружевами, лежу і жду. А він став надо мною і витріщився, як бугай.

— Шо такоє? — питаю.

Брігадір увесь покраснів, потім побілів, потім посинів, а потім признався:

— Не встає!

— То шо ж робить? — кажу.

— Можна, Чайковського виключу?

— Ну, виключай!

Виключив він Чайковського.

— Ну шо? — питаю.

— Пока шо нічого, — кае. — Можна я свічки загашу? — питає.

— Валяй! — кажу.

Сидимо. Ждемо.

— Ну шо, — питаю. — Може гною на білі простині підсипати?

Я ж, канєшно, пошутила, а він шутки не пойняв.

Кае:

— Нє, не нада. Мамка сварить буде. Пішли лучше у хлів!

Я, дівчонки, чуть с кроваті не впала. Оце нада було дать йому в морду або плюнуть межи очі. Шоб пойняв.

Но я ж добрая! Серце ж у мене щиреє! Не змогла я йому отказать! І шо ж: пішла з ним у хлів.

Як тільки закрилися двері за нами в хлів, я зразу угледіла, що його лялька встала, як Ванька-встанька, як олов'яний солдатік! Мені даже показалось, шо од скорості подйома, в нього ширінька тріснула!

Ну і шо ж мені дєлать? Не тікать же з поля бою? І я загасила всі свої предидущі желанія, затоптала свої дівочі мєчти і отдалась йому прямо на глазах у хвауни, шо находилася в той період времені в хліву.

Правда, дівчонки, я не пожаліла о содіяном. На драбині, на сідалі, на дровітні, у яслах, — це було шось! Однак воно не йшло ні в яке сравнєніє з екстрімом под кодовим названієм «вихалка».Ох і навихалися ж ми з ним!

Мій брігадір оказався великим видумщиком. В'являєте, він мене існачала розвихував, а потім, коли я до нього підлітала, норовив попасти в мою нірочку своїм стояком. Раз двадцять він, канєшно, промазав. Ну, не то шо совсім. То в око попаде, то в рота (оце йому дуже понаравилося), то в цицьки (а мені це). А на двадцять пєрвий, дівчонки, просто в яблучко, тобто в мою регезулю! Як попав він у мене зльоту, так у мене враз перед очима — салюти, салюти, салюти… А потім двадцять второй — і в мене перед очима сєвєрноє сіяніє… І так разів зо сто!

Я після того ледь доповзла додому: ноги ніяк не стулялися докупи, а тіло все гойдалося, як на палубі кора… звиняйте за слово… бля.

От прихожу я додому в такому состоянії, а Мумріков сидить з моїм батьком за сулією самогону і шось бурно обсуждає.

— Ходи до нас, доню! — гука мене батько, а мене при виді тої сулії потягнуло на Ригу: я закрила рота і з отвращенієм вибігла із хати. Де їм знати шо у мене після вихалки морська болєзнь!

І оп'ять-таки получила схвалення від Мумрікова: він-то подумав, шо я пітаю чувство глубокого отвращенія до самогонки усігда!

— Галько, ану йди-но сюди, кому сказав! — знову гаркнув батько. — Он Сашик просить у мене твою руку і серце. Шо йому сказать?

— Скажи, шо рука і серце мені самій пригодяться! — одказую із-за дверей.

Батько розреготався:

— Дотепнице ти моя, ну йди сюди, не стісняйся!

— Приберіть сулію з водярою, я й зайду!

— Та приберу, приберу!

Захожу я і шукаю очима, де б знайти піч, шоб поколупати. Так роблять чесні українські дівчата. А в нас же її одвіку й не було! Шо робить?

— Так от, Сашику, — почав тим часом батя. — По частям (тобто руку й серце) свою дочку не віддаю. Тільки полностью. Тобто всю одразу!

Мумріков спочатку не врубився, а потом засміявся.

Я, як і годиться порядошній дівчині, зашарілася і закашлялася.

— Тільки в мене є одна умова! — як Пилип з конопель вискочив Мумріков.

Ми з батьком вирячили очі: от хамло! У нього ще є «умова»!

— Я хочу, щоб усе було, як на справжньому сільському весіллі: з усіма обрядами і піснями!

От тобі й на! Та де ж ми йому у двадцять першому віці знайдемо у наших Підгуляївцях, геть-чисто задурманених колгоспною дійсністю, весільні звичаї?

Однак лицем у багнюку нам падать було не з руки. Першим отямився батя:

— Та в нас такі звичаї! Такі… як воно там… такі архаїчеські, пошти язичеські!

— Правда? — зрадів Сашик.

— Та шоб мені очі повилазили! — поклявся батько і дурне зробив.

Бо на слєдующий ранок у нього очі й справді повилазили. Шоправда, не від клятьби, а він сулії самогону.

А самогонку в нашому селі женуть добрячу. У нас же — родіна цукрових бураків. Наші «бураківочка» — це енерджайзер, це ж бальзам Бітнера і настойка женьшеня одноврєменно. Три в одному! А передозіровка призводить до ізлишнього давлєнія та других симптомів. Словом, у нашого баті якраз ті симптоми і проявилися після клятьби.

І в'являєте: ті симптоми збільшилися рівно вдвоє, коли батяня дізнався від Сашика наступного ранку, шо то було ніяке не сватання, а тіко змовини. А сватання треба буде ше отдільно організовувати. Ше й по традиції. Та не якійсь там традиції, а по старому підгуляївському звичаю!

І шо ж його робить? Не отказувацця ж од городського жениха через таку мєлоч жизні? І батя підойшов до замужества своєї єдиної дочки аналітічеськи, а імєнно: пойшов до баби Халимонихи в гості.

А баба Халимониха жила якраз попід Курячою гіркою, на отшибі. Була вона найкращим у селі спеціалістом по порчі: кому шо пороблено — баба Халимониха враз тобі скаже і вилічить.

От було в нас таке. Якось ми з Брігадіром полізли на Курячу гірку «милуватися заходом сонця», як японці. От милувались ми, милувались і домилувались: скліщилися як дві собаки на дорозі — ні туди ні сюди. Хоч плач. Що було робить? Рішили звернутися до баби Халимонихи. От скотилися ми з тої гірки, правда, хатинка бабина стояла в двометровій кропиві і нам прийшлося голяка там помазохіствовать. А коли підкотилися перед бабині очі, то вона не удівілася, а помогла, розкліщила нас.

Нада сказати, шо наша баба Халимоніха була знаменита на всю область як сексопатолог. До неї їздило в гості все обласне і даже столичне начальство, бо, як вона кае, ці болячки простого народу не касаюцця, а більше распространяюцця на тих, хто заробляє собі на жисть сракою (сидячи в кабінетах) і шиєю (вклоняючись вищестоячому начальству).

Так от. Вертаючись до моєї свайби, скажу: батя повернувся од баби Халимонихи просвітльонний. Не знаю, шо вона йому такого наговорила, але він був увірений у собі, як ніколи.

— Ну шо, дочко! — сказав він мені. — Готуємось до сватання!

У цей же вечір в нашій хаті зібралося совіщаніє. Прийшов кум Микола і дядько Микола — батьків брат — і почали розучувать ролі.

— Значицця так, — сказав батько. — Якщо заходять свати і кажуть, шо вони, мовляв, мисливці, по лісам ходили, куницю ловили-ловили і потіряли, і чи на забігала до нас куниця… то треба казать: здаєцця, забігала, ану, давайте вмєсті підемо подивимось на куницю — молоду дівицю. Ясно?

— А чого ж тут неясно! Ми ж не тупі! — засміявся кум Микола.

— Всьо буде, як у калькуляторі, не волнуйся, братєльнік! — успокоїв батька дядько Микола.

От сидимо ми, ждемо сватів, вже й їсти закортіло, але ж не можна! Дивимось: час пройшов, другий проходить. Шо ж робить? Виходить, погордував городський женіх! Я, шоб в паніку не впасти, рюмку за рюмкою перехиляю. Батя довго держався, не піддавався на соблазн випити, а потом усьо-таки махнув рукою і перехилив першого гранчака: горе ж — свати не прийшли! Я вже не кажу скільки випили кум і дядько Миколи… Вобщем, розслабилися ми до такої стєпєні, шо не могли вже сидіть на табуретках. Тож полягали всі на одній кроваті упоперек на вишитих подушках і стали дивицця по тілівізору Шуфрича, даже не в состоянії підняти пульт із пола, шоб переключить цю гадость на шось друге.

І тут раптом — стук у двері!

— Хто там? — ледь повернувши язиком спитав батя (ми вже й позабували, чого зібралися докупи).

— Свати!

Нас усіх немов як током вдарило. Таки прийшли! Таки не погордували!

Ми єлі-єлі позлізали, даже не позлізали, а посповзали з кроваті і стали в рядок, наче піонєри на лінєйці, тіко хитало нас як тонкіє рябіни на вітру. Нам так стидно було! В'являєте? Як ми покажемося перед сватами в такому виді? Шо вони про нас подумають?

І тут завалюють свати. І коли ми їх побачили — тих сватів — то зразу протрезвіли. Бо в сравнєнії з архіологами ми були, як стьоклишки.

По сценарію я должна була сидіти десь у сусідній комнаті, але, кажецця, сватам було вже всьо по фіг, тому я забилася в куток, сіла на ослінчик, сиджу собі і наблюдаю.

Архіологи довго не могли сказать нічого вразумітєльного. Вони підштохували один одного ліктями, пока, наконєц, не озвався Лопата. Він проварнякав:

— Ми, — еті, как ето… вобщем, мандрівні архіологи! Приїхали до вас на роз — еті, как єго… на розкопки! Копали-копали — і викопали… Одну как ето… ага, скіфську фібулу! Вот! Ну, і у нас вознікла проблєма: пропала ета… как єйо… фібула!

Мумріков, Кісточкін і Черепок тільки кивали, не в состоянії сказати шось вразумітєльне.

Моя сторона — то єсть батя, дядько і батін кум — стояли з одвисшими челюстями.

А Лопата продовжив:

— От ми к вам і прішлі, люді добриє, спросіть: нє завалялась лі у вас ета, как єйо, блін, ага, фібула!

Наша сторона до такого готова не була. Ні морально, ні хвізічеськи. По-перше, ми засумнівались: невже це вони так сватаюцця? А може, ядрьона мать, вони і правда знайшли на Курячій гірці скіфську хвібулу, потім од радості напилися до смерті, а потім її, то єсть хвібулу, й потіряли в алкогольному брєду, а тепер ходять і шукають?!! А дядько й кум Миколи вобше розтірялись: ми то хоть з батяньою, знали шо таке хвібула, а вони ж даже не подозрівали, шо воно за хвігня!

Вобшем, німа сцена. Ми мовчимо, і архіологи мовчать: ждуть! І тільки тоді, як Мумріков почав підморгувать батькові, той докумекав:

— Ага! То ви свататись?

Архіологи уже втрьох закрили по одному оку, мовляв: правильна мисль!

— То ви за хвібулою? — вирішив все-таки уточнити батя і теж моргнув оком, показавши на мене головою, аби, бува, не промахнуцця і не опозорицця.

Архіологи мовчки кивнули. Видно було по всьому, шо говорить їм було вже невмоготу.

— Так значить, питаєте, чи не завалялася у нас случайно хвібула? — чисто як артіст академічного театру сказав батяня. — Аякже! Случайно завалялась! — і показав рукою на мене. А я якраз у цей момент з ослончика й упала од тих слів. Батя не розтірявся й каже: — Бачите, он вона в кутку валяєцця! — (Я як риба ковтала відкритим ротом воздух, — така була шокірувана). — Хвібула ти наша ненаглядная!

І, падло таке, розреготався! А за ним оба Миколи — дядько й кум. А за ним і архіологи.

Вобщем отак мене й засватали.

Ну, а потім треба було свайбу гуляти. Ох, дівчонки, така морока з тими звичаями! Позор, та й годі!

Вобшем, у четвер пішли по селу приглашать на свайбу. Так полагаєцця. Шоб ви знали, дівчонки, мо', й вам знадобиться. Так от. Приглашать на свайбу нада торжественно. Не так, як тепер — по тіліхвону або откриткою з золотими кольцями. Це не то. Бо як ти ідеш по селу — в народному костюмі, з лєнтами — всі наче участвують у твоїй судьбі і благословляють.

Ну, про благословєніє моїх односельців Мумріков, канєшно, трохи преувєлічив, не дуже-то раділи в селі, шо я собі такого пошти прохвєсора одхватила, да нічо. Всеодно харашо. Батяні даже понаравилося.

Списочок гостей у нас був невеличкий — економ-клас, — ми з Мумріковим за часок і справилися. Вже повертали додому, аж тут мене ждав перший сюрприз. Дивлюся: Мумріков відхилився від маршруту. І не просто відхилився, а ще й в опасну зону — до хати Брігадіра.

Я заволнувалася і кажу йому:

— Мумріков, а ви куда?

— Хочу попросити Павла Миколайовича стати моїм боярином.

— Шо-шо?

— У вас це називається боярин чи старший дружко?

— Шо-шо?

— Квіточко моя, ти головне не хвилюйся!

— А я й не філююся! Просто, мені здається, шо вам би більше підійшли за дружка хтось із ваших архіологів!

— Ні, сонечко, вони не надійні! Бачила, ми мало сватання не провалили. А тут серйозна справа. На все життя!

— Мо, не тра?

— Треба, кицюню, треба!

В'явяєте, яке западло!

— Мені погано! — сказала я і здєлала від, шо млію.

Але удача була не на моїй стороні. Бо якраз з хати вийшов Брігадір.

— Павле Миколайовичу, ходіть сюди, поможіть! — закричав Мумріков, як ненормальний.

Брігадір помчався, як самошедший.

— Що таке? Галько, шо з тобою?

Я, шоб намікнуть йому, аби він не бовкнув нічого лишнього, кажу:

— Та от замуж зібралася за Олексія Петровича.

Брігадір подивився таким поглядом на Мумрікова, шо я думала, шо він зараз його заб'є. Потім він подивився на мене, а я скорчила таку жалібну міну, шо він не посмів мене видати. Зціпив зуби і сказав:

— Бажаю щастя!

Ну шо, дівчонки, не мущина? Мущина, настоящий мущина!

— Павло Миколайовичу, прошу стати моїм старшим дружком! — радісно сказав Мумріков.

Брігадір подивився на нього непонімающе, а відповів весело:

— А чом би й ні?

І хвацько ляснув мене по сраці:

— «Вставай, мила моя, вставай! Більшого вимагай!»

Я от ці слова запам'ятала. І не раз згадувала їх у моєму замужестві! Яка ж я була дурна! Поміняла великого на малого!

А як же я по ньому скучала! По великому, канєшно. Він же такий милий, залупієнько брігадірський. Він же такий симпатяга! На жидка схожий, шнобелястого. Або на цигана кучерявого. А який він накачаний! Як культурист! А який в нього характєр! Упрямий і безстрашний! О, який він храбрий! Він проникав у мою печеру і тупцяв там, тупцяв, роздлубував її далі й далі. Бо, понімаєте, моя печера була для нього замала. Ох, як успомню, так і вздрогну! Кстаті, проблема розмірів моєї петельки та його гудзичка мене дуже волнувала. Моя петелька тріщала, аж рвалася, а його гудзичок безжально її пресінгував, після чого петелька — вся розтрьопана і пошарпана, але дуже довольна жизню — захльобувалася якоюсь білою жидкостю.

— Шо це за мастило таке странне, як кисіль? — питалася я у Брігадіра.

— Сливко моя ненаглядна, це ж жива вода! — казав той удохновенно. — Од цієї живої води життя народжується!

Ось такий він був, Брігадір.

Шось я увліклася в другу сторону.

Так от. Согласився Брігадір бути старшим боярином у нас на весіллі. І пообіщав, шо усе буде ідєально. І, канєшно, по звичаю. По давньому підгуляївському звичаю.

А по давньому підгуляївському звичаю у п'ятницю повинні були до мене в хату прийти баби, то єсть молодиці, пекти коровай.

Сіли ми з батяньою і зажурилися. У нас у селі давно вже ніхто хліб не пече, даже булочки купляють у лавці. А тут не просто тобі хліб — а коровай! Мумріков нас просвітив, шо випічка короваю — вещ сакрательна, тобто свята, бо це символ майбутнього сімейного щастя. Який він вийде — такою й буде наша жисть із Мумріковим. Він ше попередив: коровайниць должно буть сім! Це нас з батяньою просто вибило, як пробки із щотчика.

Шо робить? Ідемо до старшого боярина, тобто до Брігадіра, і кажемо: так і так, нужні коровайниці, шоб були заміжні, але не старі, веселі, але не пошлі, не бездітні, не розводяшки, з хорошою сімейною жистю, шоб уміли пекти і співати давніх весільних пісень.

— Є такі! — каже Брігадір. — У нас якраз краєзнавчий кружок при сільській школі таким займається. А Раїса Степанівна — вчителька народознавства — буде усім заправляти з превеликим удовольствієм!

І Брігадір посміхнувся так, шо я аж позеленіла! Я ж то знаю Раїсу Степанівну і всю її компанію вчительок аля-отлічниць! Я пару раз застала Брігадіра з Раїсою Степанівною, як вони сюсюкали під школою! Але тоді мені було всьо равно! А тепер, як ото він мені про неї згадав, я ледве не луснула! Ця — трам-пара-рам — буде в мене хаті пекти мені весільного хліба?

— Да нікада! — сказала я.

— Ти що, кицюню? А хто ж нам коровай спече? — озвався Мумріков.

— Та вам же невигодно! — кажу я. — Та Раїса Степанівна піде від мене без скальпа!

Брігадір хитро завлибався.

— А чого, серденько? — здивувався Мумріков.

— А того, бо вона мене в школі дискрімінірувала!

— Заспокойся, люба! Тебе взагалі в хаті не буде! Ти будеш готуватися до дівич-вечора, тобто прощальної вечірки з подружками! Вони собі самі, а ти сама собі.

— А хто ж їх буде контролірувати? Тих коровайниць!

— Як хто? Павло Миколайович!

— Ах, Пашка? — обомліла я і хотіла була показать свій характєр, але пойняла, шо була в меньшенстві. Прийшлось змирицця.

Настала п'ятниця. Для мене вона виявилася Страсною. Бо мене наче розіп'яли на хресті. Я сиділа в хаті, а в літній кухні ця тіпа Раїса Степанівна зі своїми… такими як вона сама, отлічницями… пекли коровай, і при цьому шуткували, сміялися, виспівували, стукали діжею об сволок, пританцьовували…

І в усьому тому брав участь Брігадір. Він грав роль Кучерявого. Це такий свадєбний персонаж, який підколює коровайниць непристойними шутками і прибаутками. Судячи по сміху, що лунав з времьонки, ця роль йому добре вдавалася. А сиділа в хаті і розривалась од ревності. Я собі в'являла, як він щипає вчительок-отлічніц за сраки, як він мацає їх за цицьки, як вони пробують відплатити йому тим же — і мені ставало все хуже і хуже, а самогоняри на столі — все менше і менше. І коли я спохватилася, шо увліклася алкоголем, було вже пізно. Я впала з ослона і так забилася, шо й встати не змогла аж до суботи. Ще мені повезло, шо Мумрікова не було вдома. Батяня переніс мене тихенько на пуховії перини, і сохранив мій позор у тайні.

Взагалі батяня у мене класний. Він раді мене завжди йшов на все.

Він навіть пожертував своїм самим більшим другом — льошкою Манькою.

Льошка Манька — знаменита жителька наших Підгуяївців — прославилася тим, шо щовечора составляла кумпанію моєму батяні під час прийому випивона. Вони сідали рядком на колоду у хліві і пили з однієї пляшки. Потім льошка засинала на батькових ногах і хропла, а батяня тим часом жалівся їй на свою рознещасну жисть.

Якось батяня вирішив її повезти до кнура на зачатіє. Вивів свого матациклєта зі стайні, посадив льошку в коляску, надів їй каску, сам сів за руля і відвіз у сусіднє село до Пацюків, які заробляли бабки на соїтіях тварин. Льошці та процедура так понаравилася, шо вона весь вечір качалася на спині по двору, задерши свої ратички догори ікувікаючи різними любовними трелями. Батяня так розжалобився, шо рішив Маньку на другий день знову повезти на соїтіє. На ранок знову вивів матациклєта зо стайні, посадив льошку в коляску, надів на неї каску — і до Пацюків. Манька в той вечір ше більше качалася, а верещала так зазивно, шо в ту ноч всі Підгуляйвці совокуплялися з великим азартом. Один мій батяня страдав: наша мамка втекла од нього, коли мені було п'ять год, і з того часу він був один, як гриб. «Нє, — думає батяня, — всім харашо а мені нікакого кайфу? Більше не повезу її, кляту тварюку, на парування». Устає він уранці після перепою: голова гуде, в очах темніє — дивиться: аж Манька вже в касці сидить в колясці матациклєта!

Ця новость мигом облетіла все село і наша свиня стала секс-сімволом і любімим персонажем підгуляївського хвольклору.

Так от, батяня зарізав на мою свайбу льошку Маньку. Ридав півдня. Сам не участвував у тому кровавому варварстві. Но м'ясо тої Маньки виявилося таким же воздбудітєльним, як і її солодко-еротичні крики після соїтія з кнуром. Різники, скуштувавши свіжини, як полагаєцця, так гамселили і товкли своїх жінок уночі, шо ті од восторга мало не вмліли, а на утро приповзли на колінах до батяні, шоб він продав кусочок Маньки.

Но нє тут то було. Манька пішла на смерть ісключительно раді свайби. Надєлали з неї домашньої ковбаси, кров'янки, ковбика, сальтісона і ще осталося на каклєтки та отбивні.

Настала субота.

У нас у дворі стали робить шалаш: збили у городі каркас, напнули брезента, почіпляли коври, украсили стіни шалаша всякими цвітами і лєнтами, порозставляли перші наїдки — священний тазік з салатіком Олів'є та кисіль із вишень.

Прийшов час прощатися з дівуванням. Хоч на дівич-вечорі плакать не обізательно, але я наридалася, аж опухла. Плакала за своїм дівочеством, за своєю любов'ю до Брігадіра.

Дівчонки мене даже не вспокаювали — вони були зайняті наїдками і напитками, канєшно ж, крепкими. І тут коли прийшов до нас жених (то єсть Мумріков) з боярином (то єсть Брігадіром) і дружбами (то єсть архіологами) — вони побачили таку картіну Рєпіна: я з розпухлою від сліз мордякою і дівчонки — пошти всі в ауті. Це ж Підгуляївці — родіна сахарного бурачка і бурачихи!

Старший боярин зовсім не здивувався. Це ж Пашка! Це ж Брігадір! Він же родом з Підгуляївців, зрісся з ними душею і тілом! А архіологи були слєгка шокіровані, побачивши трьох моїх дружок, трьох моїх вірних подружок, трьох Свєток — Свєтку Кисіль, Свєтку Борщ і Свєтку Непадайдощ. Вони дивилися на архіологів стікляними глазами, даже не опознавши, шо перед ними стоять сексувальні об'єкти. Зато архіологи побачили в трьох Свєтках такі сексувальні об'єкти, шо їхні ширіньки стали настовбурчувацця.

Один Мумріков ні на кого не проріагірував — ні на мене, ні даже на Свєток. Зате він проріагірував на ігнорацію звичаю, яку по незнанію допустили ми зі Свєтками.

— А де гільце? — зарепетував він.

— Шо-шо? — ікнули три Свєтки разом.

— Весільне деревце де? — повторив Мумріков.

Він був не в сібє.

— А шо це таке? — шокіровано спитали Свєтки.

Мумріков був у бєшенстві.

Але тут на поміч знову прийшов Брігадір.

— Шурік! Ти не прав! Це не вина дівчат. Це наша вина. Деревце для гільця повинні виламати парубоча сторона, то єсть ми, а дівчата лише украшають його.

Мумріков недовірливо глипнув на Свєток. Ті сінхронно кивнули.

І тут архіологи (всі, кромє Мумрікова) перезирнулися і танком посунули на три сексувальні об'єкти — на трьох Свєток.

Лопата підкотив до Свєтки Кисіль, заглянув їй у очі і промурилкав:

— Ти моя Кліо!

— Е-е! — обідилася та. — Тіко без матюків!

Не знала бєдная Свєтка Кисіль, шо Кліо — це богиня історії!

У цей же час до Свєтки Борщ приблизився Кісточкін, остановив свій взгляд на її цицьках, що здіймалися вгору-вниз, потім довго нишпорив у глибокому кармані своїх штанів (аж Свєткині цицьки задвигалися ще швидше), витяг звідтіля архіологічеську кісточку і полоскотав нею Свєтку якраз у виїмці між цицьками.

Свєтка Борщ од такого стала похожа на настоящий борщ.

А Свєтка Непадайдощ, уздрівши, шо відбувається шось непонятне з цими городськими моніяками, перелякано підхопилася з місця, сахнулася від бєшеного взгляда Черепка. А цього якраз і нє нада було робить, бо вона перечепилася через лавку і стала падать. Однак Черепок оказався хвацьким хлопцем з реакцією хвутбольного воротаря, тому вона й опинилася в його об'ятіях, вроді футбольний м'ячик. Він поймав її і промовив сакраментательну фразу:

— Не падай-бо ж!

— Вобще-то, я не якась там Непадайбож, а Непадайдощ!

— Ета чьто, ваша фамілія, да? — спитав ошарашений Черепок.

— Да! — перекривила його Свєтка Непадайдощ.

— Ульот! — восхіщонно простогнав він. — Вот ета — фамілія, так фамілія! Потрясающе! Нє то шо, у мєня — прозаїческоє «Черепок»! Тьфу ти! А єслі я на тібє женюсь, разрєшиш взять твою фамілію?

— Ще чого! Сто лєт ти мені снився! В сімєйних трусах в цвіточок! — гордо заявила Свєтка.

І ми всі зразу поняли, шо тут перед нашими глазами розгортається грандіозне лав сторі!

І так стало млосно на душі, шо ще є в світі любов з першого погляду! Однак все спортив Мумріков:

— Хлопці, ви чого? — розкричався він. — Ану, за гільцем!

І «парубки», то єсть архіологи з Брігадіром, вирушили на пошуки деревця для гільця.

А Свєтки наче заніміли. Вони сиділи з вилупленими очима і дивилися на закриті двері.

— Дівчонки, ви шо? — здивувалася я.

— Хто це був? — сінхронно спитали вони мене.

— Це дружби.

— А точнєє?

— Це архіологи.

— Це вони?

— Еге ж.

— Красавці! — восхіщонно і оп'ять синхронно сказали три Свєтки.

— Тьху на вас! Шо ж у них красівого?

— Інтіліктуали! — зітхнули вони на повні груди. — Галько, а вони жонаті?

— Чесно не знаю.

— Узнаєш?

— Узнаю, узнаю. Давайте краще подумаємо, чим ми будемо свайбене деревце прикрашати.

— А чим колись прикрашали? — спитала Свєтка Кисіль.

— Кажецця, казала мені баба, шо украшали бумажними цвітами і лєнтами, — згадала Свєтка Борщ.

— А де ж ми їх возьмемо? — заволнувалася Свєтка Непадайдощ.

Ми всі замовкли. А я мало не заплакала знову. Шоб оце через таку мєлоч — лєнти і бумажні цвітки — провалити свайбу з пошті шо прохвєсором? Нікада!

— Дівчонки! Ану вивертайте сумочки і кишені! Раз-два! — скомандувала я.

Три Свєтки моментально зреагірували і повисипали на стіл все, шо там було. І так случилося, абсолютно случайно, шо найбільше в сумочках і в кишенях у них було презервативів. І от ми, не довго думаючи, понадували ті презервативи, зробивши з них шаріки. А шоб ніхто не здогадався, порозмальовували їх лаком для нігтів і помадою.

— Красота неописуєма! — розреготалася Свєтка Борщ.

— А ми з вами — красавиці неотразимі! — підхопила тєму красоти Свєтка Непадайдощ.

— Ну, якщо вважати, шо красота — страшна сила, то я согласна! — проязвила Свєтка Кисіль. — Бо страшніших од нас не найти! Га-га-га!

— Ти шо — дурна? — скривилася Свєтка Борщ. — Ми — страшні?

— А ти подивися на себе: губата, цицьката, сраката!

— А ти? Шо, завидуєш? На себе глянь: міжду прочім, гдє твая грудь?

Тут три Свєтки, як усігда, поскандалили. Правда, слєгка. Без побоїв. Третім чуттьом вони помнили: зара' прийдуть потенціональні сексуальні партньори, так шо бицця, особенно по морді, не желатєльно.

І тут вони ввалилися — наші інтіліктуали — Лопата, Кісточкін, Черепок — і Пашка Кочерга, Брігадір.

— Дружечки наші, любушечки наші, посміхніться!

А чого ж це нам було либу давити, якщо ті бояри приперли якийсь цурупалок, а нам зі Свєтками украшай його як новогодню йолку.

Ну, не буду занудою, — прикрасили. Украсили і сіли за стіл. Всі архіологи, окромя мого, як настоящі архіологи — багато випили, мало закусили і почали приставати до Свєток. А моє ж падло сидить і держить мене за руку — не відпуска. Я довго не видержала: моргнула батяні, мовляв, треба підпоїти молодого. Батя мій пойняв мене як нада, і став підливати своєму зятьові в чарочку. Тіко трохи перестарався: через п'ять минут мого жениха вже нічо' не інтересувало, даже тєма скіхських хфібул, не говоря вже про мене.

Ну шо ж: вздихнула я горько і собі перехилила чарчину-другу. Дивлюсь: у хаті — нікого, а лампа на стелі хитаєцця і крейда сиплеться зі стелі на празничний стіл.

Шо таке? — думаю. Або я перепила, або землєтрясеніє. Але на всяк случай рішила перевірити горище — миші завелися слоноподібні, чи шо? От вилізла я на горище, привикаю до темноти і чую… чую запах секса. Пробираюся між павутинням і кроквами, прислухаюсь до стогонів і своїм локатором оприділяю: вібрації ісходять з грудей Свєтки Борщ. Придивляюсь і думаю: а де ж Кісточкін, який лоскотав їй пензликом між цицьками? Вивалила баньки — нікого немає. Невже, думаю, Свєтка до того істомилася од отсутствія любві, шо сама з собою… теє…? Не може буть! Тіко не Свєтка Борщ!

Тут вже мої очка попривикали до темноти, дивлюсь-дивлюсь і — ура! — примітила. А був він під Свєткою, в сіні, а вона на ньому гоцала, як на коні!

Господи! — перелякалася я. — Та вона ж його своїм вєсом роздушить! Та в моїй же хаті! Та ще перед собитієм! Як найдуть труп у мене в хаті, то моя свайба розстроїцця, та я ше старою дєвою так і останусь!

— Ґвалт! — кричу я. — Свєтко, ти шо, чокнулась? Ти ж його, мов гвоздка, забила в дошку, як ми його будемо вишкрябувати?

Свєтка Борщ поглянула на мене мутними очами і нічого не пойняла. Зато із сіна вигулькнула довольна рожа Кісточкіна і підморгнула мені:

— Прісоєдіняйся, нєвєста!

Я от плюнула спередсердя і полізла вниз. Рішила випить. Прихожу в хату, а Мумріков спить, як рібйонок і в ус не дує.

Я налила чарчину, зирк, а нічим і закусить — треба йти в комору до бочечок з квашеною капусткою, огірочками та яблучками.

Взяла я миску і пішла до комори, клацаю клямкою і раптом чую:

— Занято!

— Шо? — перелякалася я. (Думаю, може я з переляку в туалєт зайшла? Та нє, вроді, в комору-таки).

— Хто тут? — питаю.

— Подожди, Галько, ми шас кончім! — прошкварчала Свєтка Кисіль.

— Шо? — возмутилась я. — На моїй квашеній капусточці?

Но любовна парочка вже приступила до осуществлєнія свого коньца.

А я наблюдала за тим, шо робицця в моїй коморі. Свєтка Кисіль сидить на бочечці, закинувши свої окорочка на Лопату, а той хвацько порає її. Нє, я ше такого не бачила. І тут, в останній момент Лопата, намєрєваясь просверлити партньоршу своїм, кажецця, не дуже довгим свердлом, шагнув крок уперед до Свєтки, але промахнувся: наступив на квашене яблуко, підсковзнувся і поїхав назад, зачепився за бочечку з квашеною капусточкою, перевернув її і кончив прямо в неї.

Я от возмущенія чуть сама не кончила. Але подивившись на розочаровану морду Свєтки, я пойняла, шо мені шас не найхужіше. Тому я знову спередсердя плюнула і вийшла з комори.

В хату вертатися вже не хотілося. Зато в голові гамселила одна мисль: осталася тіко Свєтка Непадайдощ. Інтересно, а де вона із Черепком?

Шо мені оставалося? Чим зайнятися? Тіко знайти третю парочку і подивитися, чим вони там займаюцця.

От я й пішла — пройшлася кімнатами — нема, надворі — нема, в хліву — нема, в повітці — нема, в туалєт навіть заглядала — нема! Мене вже заїло: та невже я так і не побачу, на шо Свєтка Непадайдощ способна. Вона ж у нашому селі щитаїцця самою великою звращенкою.

Шукала-шукала — і не найшла. Сіла на пеньочок, на якому ми рубаємо дрова і засумувала: нещасна я нещасна! Ну чому мені не везе? Аж чую з садочка долинають странні звуки. Я туди шасть! І…

Те, шо я там побачила, я запомнила на всю жисть. Як зараз бачу: стоїть навкарачки Черепок ну… в чому мать народила… і тримає свого рака-неборака… А Свєтка — вся одіта — шмагає його кропивою. З усієї сили!

Спершу я нічого не пойняла. А коли побачила, як Черепок кончає, то зробила откритіє: він же мазохіст тіпічеський! От повезло Непадайдощиці! Не то шо мені, нещасній! Мумріков — ні риба, ні мнясо, як то кажуть (я, канєшно, ізвіняюся) — не йобар.

Загрустила я окончательно. І покотилися з моїх ясних очей сльози, як горох.

Аж чую:

— Чого ти зажурилася, моя ластівко?

Це ж був рідний голос Брігадіра!

— Та нічо', нєвєсті ж положено плакать на свайбі.

— Але ж не так гірко!

— Отож бо й воно! — схлипнула я.

— Хочеш я тебе розвеселю?

— Хочу! Тіки так, шоб у мене було ше лучче, аніж у Свєтки Борщ, Свєтки Кисіль і Свєтки Непадайдощ разом узятих!

— А як же у них було?

Ну, я розказала Брігадіру: шо і як. Пореготався він і поплескав мене по задниці.

— Ходімо! — підморгнув.

І ми пішли… В шалаш. А на столі якраз стояв тазік, даже не тазік, а таке собі — корито, з салатіком «Олів'є», в колічестві, шоб хватило на всіх гостей.

Ну і тут ми з Брігадіром устроїли оргію. Прямо на свайбеному столі, прямо в тазіку з салатіком Олів'є! Ми ним обмазували одне одного, а потім злизували з усіх мєстов наших голих тєл, ми запихались ним, цілувалися, качалися в Олів'є, і в нього й кончили! Оце був секс! Куди там Голівуду!

Яке ж я получила удовольствіє! Аж захотілося жити! Де й пропало отвращеніє до Мумрікова: грець із ним, імпотентом нещасним! Адже в мене є Брігадір — секс-символ Підгуляївців!

Настала неділя. Це була свайба всіх времьон і народів!

Стіл був шикарнєйший: там був і салатік Олів'є, в який ми вчора з Брігадіром кончили, і квашена капусточка, в яку кончив Черепок, і тушена капуста, зроблена з тої капусти, в яку кончив той же Черепок, з м'ясцем сексувальної Маньки, і каклєтки з тої ж таки льошки Маньки, і маса усякої класної хаваніни, пропитаної смаком сексу, алкоголя і сперми.

Баба Халимониха, неначе все-чисто знала, затягла сороміцької:

Народ, немов здурів. Після другої чарки почали біситися, як після сто другої. Сороміцьких пісень почали співать, даже не співать, а горлать, коли не положено, зовсім не по плану — не після першої брачної ночі, а зразу.

Першим затянув батяня (і де він того навчився?):

«Дуже мило!» — сказала кума і собі затягла:

А потім кум Микола:

А тоді дядько Микола:

Хлопці, побачивши, що старики «розійшлися», начали й собі шуткувать:

Тоді включилися мої Свєтки:

Архіологи сиділи з роззявленими ротами і відвислими челюстями ще й гикали. Такого вони ще не чули.

Три Свєтки побачили своїх растєряних кавалєрів, переморгнулися, і, мов по команді, розчепили їм ширіньки. Це ж були не хто-небудь, а розгуляївські дівчата!

Архіологи обалдєли. Вони сиділи нєдвіжимо, як єгипетські схвінкси, і кліпали очима. Але скоро проворні ручки трьох Свєток зробили своє діло. Архіологи спершу закотили очі під лоба, потім почали ковтати слину, потім часто-часто дихати, а потім покраснєлі і, мов по команді, превратились у вичавлені лимони.

Я, чесно говоря, заторчала. Ну, Свєтки, ну стєрви, просто віртуозки свого діла!

Жаль, шо цього спектаклю ніхто, крім мене не замітив. Бо ми з дружками-Свєтками і боярами-ахіологами сиділи в один ряд. А Мумріков, блін, — як чурбан. Сидів і наслаждався сєльським сороміцьким фольклором, наставивши приготовлений зараннє діктохвон.

Мені ж було не до хвольклору. Я ж хотіла! Я вся ізмучилася, ізтомілася. Я хотіла нормального мужика!

А мій мужик тим врем'ям наглогався, як льошка Манька. І йому, явно було не до сєкса. Я од горя і сама напилася і заснула прямо на свайбеному столі.

Не памнятаю, скіко я спала. Знаю, шо розбудили мене свашки, шоб готовить до «комори». Так колись називався звичай першої брачної ночі.

Як вели мене свашки в комору, то співали:

Ця пісенька мене ободрила Я була не протів такого кінця моєї свайби.

Привели нас свашки до клуні, постелили нам на житніх снопах постелю і пішли геть — ожидать результатів потєрі моєї дєвствєнності.

Ви вже догадалісь, дівчонки, шо з усього того вийшло. Великий пшик. Мумріков улігся на постелю і захропів. Я от отчаянія заверещала: «А-а-а!»

І добре зробила, бо потім свашки, які підслуховували під клунею, доказували Мумрікову, як вони чули, шо я закричала від болі.

Сиділа я над Мумріковим, сиділа, а потім рішила: піду і пересплю з Брігадіром. На зло.

Вилізла я через задні дверцята на всякий случай і тихцем, городами прокралася до Брігадіра в двір. Моє серце калатало, як несамовите. Я хотіла Пашку-брігадіра так, як ще ніколи нікого не хотіла. Я просто жаждала його. Я просто умірала от вождєлєнія. Од прєдчуствія любві. Од страсті. Од іскушенія. Вобшем, од всього такого.

Я вже прєдвкушала, як буду тонути в любовних утєхах. Я вдихала на повні ноздрі воздух, бажаючи вловити запах його тіла. О, як пахло його тіло! Одурєнно! Воно пахло серпневим сонцем, стиглим житом, гарячою жирною землицею, воно пахло мущиною, настоящим мущиною, класним йобарем і надьожним другом!

Отак я думала, прокрадаючись через чужі городи, перелазячи через чужі плоти і паркани, тікаючи від чужих собак.

Підкралася я до двору свого желанного Брігадіра, як почула шось неладне. Я спинилася, шоб перевести дух і почула дивне чавкання. Напрягши свої соколині глаза, узріла — о, Боже мій! — Брігадір стояв з учителькою Раїсою Степановною і порав її!

— затягнула я на повний голос і пішла геть з того окаянного мєста.

Я чуть не вирвала од отвращенія. Але не вирвала. Бо перемогла моя обіда. На Пашку, на Мумрікова, на себе, і на весь світ!

Я хотіла убицця, втопицця, шоб вони всі ридали на моїх похоронах і жаліли за мною!

Я бігла, не знаючи — куди. Нарешті я так задихалася, шо впала без сил на землю і дала волю своїм сльозам Я ридала, не стидаючись. А чого його соромицця? Я — нещасна, покинута жінка, нікому не потрібна, ніким не вострєбована!

От лежу я, лежу і голошу:

— Ото така моя свайба! Ото така моя судьба!

А вдруг чую коло себе якесь шарудіння. Озирнулася, прислухалася — і дійсно, поряд шось ворушицця. Я, чесно кажучи, мало не всралася. Не фатало мені ще вляпатися в якусь історію. Я завмерла, задержала подих.

— Шо тут за корова реве? — почулося.

Я мовчу, як Зоя Космодем'янська.

— Хто тут? — ще раз почувся мужеський голос.

— Це я — Галя Сливка, — жалобно пронявчала я.

Дивлюсь: якийсь мужик, странно одітий — в якомусь лискучому шльомі і лискучих латах.

— А ти хто? — питаю я його.

— Я начальник варти царя Осрісіса.

— Ага, ясно, — одмовила я, хоча мені зовсім нічого не було ясно. — А яким царством керує ваш, звиняйте, Осрісіс?

— Як «яким»? Певно, скіфським!

— Ага, ясно, — сказала я, знову нічого не пойнявши. — А шо ти тут робиш?

— Шукаю одну людину, — сумно сказав він. — Безнадійна справа. Але я мушу показати цареві, шо я шукаю. Бо він чекає її.

— Ага, ясно, — сказала я втретє. — А хто вона — «ця людина»?

— Дружина його — Мінетія.

— А де вона поділася? Втекла?

— Та ні, померла.

— Ага, ясно. А як ти збираєшся її найти?

— Та я не збираюся. Я не вірю в пророкування жреця Берехлія.

— В яке пророкування?

— Шо Мінетія повернеться до Осрісіса на три дні і подарує йому за цей час все те щастя, яке вона недодала йому за життя.

— Ага, ясно. А яка була із себе ця, пардон, Мінетія?

— О, це була красуня на весь світ. Груди, як гарбузи, брови, як оселедці, над верхньою губою щіточка.

«Чисто я!» — подумала я, але вголос нічого не сказала, тільки трохи здивувалася: чому в тої Мінетії цицьки як гарбузи, адже скіфи гарбузів ще не знали — це ж Колумб з Америки їх попривозив на Україну.

Отак ми сиділи і патякали про те, про се, аж поки не почало жевріти небо. Стало розвиднюватися. Ми подивилися один на одного.

Я стала уважно розглядати мущину, який проговорив зі мною ніч і даже зняв із мене стрес.

«Кого він мені напомина?» — подумала я.

— Кого ти мені нагадуєш? — спитав він.

Я подумала, шо пора іти додому і встала.

— Стій! — раптом скочив з місця таємничий незнайомець і схопив мене за руку. — Ти ж… Не вірю!.. Ти ж…. Мінетія!!!!

Я перелякалася:

— Відпусти мене, моніяк!

Він був дуже сильним і мав залізну хватку, але й я ж була не зі слабких. У нас у Підгуляївцях такі дівчата — ого-го!

Я таки вирвалася і побігла. Біжучи, запримітила, що нахожусь на Курячій гірці. І побачила, що містер Ікс роздряпав мені до крові руку.

Прибігла я до своєї комори. Мумріков вертівся на соломі. Я його накрила рядниною, а сама вимазала кров'ю свою нову білу сорочку і простирадло. Після того повернулася на бік і заснула солодким-пресолодким сном під весільну сороміцьку пісню:

…Прожила я з Мумріковим після того пару місяців. Йобар він нікудишній. Але я надіялась забеременіть од його.

От ви, дівчонки, даже не представляєте, шо значить каждий місяць чекати, шо ти, наконєц, беременна, а з цієї мічти получаєцця великий пшик. Це таке западло!

Послі каждого, як то кажуть, збліженія, з першої сікунди починаєш ждати рібйоночка, маненького, розовенького — чи то хлопчиська-горобчиська, а чи то дівчаточко-кирпаточко. Ходиш як дурна по селу, заглядаєш у кожну калясочку, їдеш у город — і три часа «вибираєш» одьожку для свого пиндика. Щовечора лягаєш спати і мрієш, шо тут-от, під боком, сопе собі таке манюнє, таке рідне, таке ненаглядне і смокче твою цицьку!.. І вже перебираєш в умі всі імена і приміряєш до свого манєнького хлопчика чи дівчинки… А тоді приходить полнолуніє — і всьо! Менструвація! Піздєц твоїм мічтаніям!

А тіло твоє от розчаруванія просто рветься на часті, а твоє лоно ридає кровавими сльозами і кричить: хочу дитинку! Дайте мені дитинку!

Ох, як же начинаїш ненавидіти своє тіло — розкішне, пишне і не іспользоване по назначенію! І начинаїш ненавидіти свого мужа — хілого і профнепригодного. І начинаїш наневидіти все, шо називаєцця бридким словом «секс!»

І як тільки це тщедушне тільце мужа начинає наближацця, тебе пронизує таке отвращеніє, шо хочецця на нього виригати все своє «хве».

І, канєшно, началися у нас проблєми, того шо всі мужики — самодовольні свині. Вони всю вину за неудачі скидають на нас.

І він, падло, пішов по рукам…

Та ну його, в баню… Давайте лучче вип'ємо!

2

Дівчонки! Як ми давно з вами не бачилися! Боже, як же змінилася моя жисть з того врем'я, як я плакалася вам у жилєтку! Дівчонки, на самом ділі жисть прекрасна і удівітєльна! Канєшно, при условії, якщо вона регулярна!

На чому я остановилася минулого разу? Ага, на своєму одіночестві в замужестві.

Наливайте! Щас далі розкажу!

Кончилася прошла історія тим, шо архіологи зібралися і поїхали геть, оставивши трьох Свєток з животами, а мене — пустою. Свєтки сначала дригались — пробували шукать у Києві своїх хахалів, але потім махнули рукою: один оказався жонатим, другий жив в общежитії, а третій був безнадьожним алкоголіком. Рішили вони родити своїх мальчонок і воспітать без батьків. У нас у Підгуляївцях це не трагедія. Каждий третій підгуляєвець — байстрюк. Може, тому й порода в нас кріпка! Нішо її не бере! Бо посудіть самі: незаконному дитяті в цій жисті завжди трудніше, ніж маминому-папиному, тому й жизнєних сил у ньому більше.

Вобше-то підгуляївська порода, можна сказать, ендемічеська, то єсть нема її ніде й близько. А в понятіє «підгуляївська порода» входять не тіко люде, а й вся хлора й хвауна.

От напрімєр: у нас у селі є така мєсна порода бичків — «степова сіра круторога м'ясна» називаєцця. Так це бичок — то бичок. Хвігура — богатирська, роги перекручені в спіраль, а між задніми ногами таке капітальне приладдя — є на шо подивицця! І тіко в наших Підгуляївцях ця порода приживаєцця, а вже в сусідніх селах — не то. Той же самий бичок хиріє, цвіт міняє, роги випрямляюцця, і даже розмножацця йому не хочецця. Так і лишаєцця та підгуляївська порода бичків ендемічеською, то єсть суто мєсною.

Чи ше одне: наші підгуляївські богатирські кавуни: одна косточка на весь кавун! Де ви бачили таке? Тіко у нас! А сахаристенькі! Ми кавун не ріжемо на скибки, а розрізаємо пополам — виходе як дві мисочки — і їмо ложками оту мнякоть з білим хлібом. Смакота! Сусідні Ізмайловка і Пердюки аж зеленіють од завісті. Ну, з Ізмайловкою — всьо ясно: кацапське село, шо з нього взять? У кацапів ніколи нічо' не росте. А от Пердюки аж лускаюцця, так стараюцця, шоб у них було лучче, як у нас — і не виходе, все коту під хвіст! Прийдуть до нас у гості ізмайловці або пердюківці, з'їдять кавуна, а косточку тихенько собі в кармана. А ми даже не реагіруєм: знаємо, шо в них все одно нічого не получицця. І шо вони тіко не робили з тими косточками — і молилися на них, і дули, і скроплювали святою водичкою — нічо' не помага. Виростає з нашої косточки кавун не-підгуляївський: купа кісточок і на вкус обикновенний.

А це все чого? А того, шо — старі люде кажуть — раньше у нас такі звичаї були: регулярно, особенно на оранку, сіянку і жнива, люде совокуплялися прямо на землі, шоб усе добре росло, шоб земля гарно родила. Скажу по сікрєту, у нас ше й досі цей звичай є. Правда, дотримуюцця його тайно: от якщо десь у кого шось погано родить, чоловік із жінкою надвечір ідуть у город, чи в садок, чи в хлівок, чи під пасіку — і встраюють оргію. Результат — шо нада. Буряки — як бики, часник — тоже як бик, а цибуля — як дуля, а огірки — самі знаєте, як шо.

Це ж саме тичецця і худобини.

Напрімєр, після нашого з Брігадіром совокуплєнія в хліву був просто дємографічеський, то єсть хвауністічеський взрив.

Іще одна загадка природи. Наші коти. Отакенні здорові і руді. Так вони в нас віщі. Не вірите? Та нехай мені язик одсохне, якшо брешу! У них даже навколо очей такі темні кружальця, вроді очки. І вже замічено: як кіт валяєцця в ногах у хазяйки — значить її дочка вже зламана калина (спорчена, значить), як до дівки на коліна залазить — в тяжу (беременна, значить), як топчецця по колінах — до хлопця, а як пряде — до дівки.

Отак. Так до чого це я?

Ага. А Пашка-брігадір женився на вчительці Раїсі Степанівні, що перед тим розойшлася зо своїм мужем. Вона в нас така правільна, аж протівно. Свята та й годі! Всьо чотко, всьо акуратно: туди не постав, там не сядь, руки помий, а це негігієнічно, а це непатріотично, сьогодні не можна, бо гріх, завтра не можна, бо ше більший гріх, а позавтра не хочецця, а вобще, хто придумав оце гадке сбліженіє, яке називаєтсья не менш гадким словом «секс»? Як її послухать, то главне в жисті — це «духовність». Куди твоє дело! Зразу видно, шо не підгуляївська вона, а приїжджа.

А Пашка-брігадір змінився: став скучним і неінтєресним. І я пошти не обращала на нього вніманія. Хіба що як стрінемось, то перекинемося взглядами-молніями, уздрогнемо, як при елєктрічеському розряді, опустимо очі і розійдемось хто куди.

Я була солом'яною вдовою, Мумріков мені матеріально не помагав, тож їздила я на базар в районний центр, підторговувала чим могла, в основному тувалєтною бомагою, і жисть моя протікала тихо і безмятежно. Товар у мене був вигодний: не сезонний, як морожене у Таньки, а вєчний, круглогодічний та ще й ходовий. І не смердючий товар, як сільодка у Нінки чи американські окорочка у Лідки, а чистенький, без запаху. Ловка робота, нічо' не скажеш. Покупці на мій товар не переводилися, і сяка-така копієчка водилася. Але тіки шоб не вмерти з голоду.

Правда, така нудота на тому базарі! Сидимо ми з дівчонками, лузаємо сємочки і самі себе развлікаємо співанками:

А насправді на горизонті — жодного прилічного члєна. Все якесь хиле, вобшем — не підгуляївське. Словом, жисть моя протікала мєдлєнно і без сєкса. Обідно так було! Приходилося повністю оддаваться кар'єрі.

Канєшно, занудне це діло — торгувать тувалетною бомагою, тож я себе развлікала: піддійде покупець, а я собі в'являю його характер. За два годи роботи на базарі стала чисто псіхоаналітіком!

От, напрімєр: підходе мужик і купує м'якеньку дорогу бомагу нєжного кольору. Що це значить? А значить, шо він — холостяк, який свою сраку любе і жаліє, бо більш нікого йому любить і жаліть.

Потім роззнакомились. Був він прапорщиком. І якось так получилося, шо зачастив він до мене. Ото вистоював коло мене цілими днями, вів усякі інтіліктуальні разговори — то про Моцарта, то про Брамса (він у музикальних войсках служив. Співав у хорі. Тенором.) Я довго не могла врубицця, чого він ходе до мене, аж потім дойшло: це ж він до мене так пристає!

Дивлюсь я на нього: а воно ж мале, лисе, товсте — гидко плюнуть! Але, як то кажуть, на безриб'ї і жопа солов'йом стане. Рішила я йому оддацця.

От раз приглаша він мене у кахве. Таке собі в'ютненьке. Випили ми чарчину-другу, закусили каклєткою з картошечкою фрі і салатіком. Потом іше випили чарчини три-чотири, а після того подалися в його общагу. Завалюємо в комнату — аж там уже його сусід пристроївся до такої, як я! Йо…, звиняйте, от бестія!

Шо робить?

— Пішли, — кажу, — в парк культури і отдиха! Там собі культурно отдихнем на травичці.

А він не пойняв до чого я хилю. Даже в'явити собі не міг, шо можна ОТЕ робить на свіжому воздусі. Він так важко зітхнув, аж мені стало жаль його. Кажецця, він ше довше воздержувався, ніж я. Приходимо в парк, я найшла таке в'ютненьке місце в кустіках сірєні, постелила одіяльце, прихвачене з общаги на цей самий случай, розкрила свої об'ятія і пригласила до коханнячка:

Я ж хотіла як лучче! Шоб він розслабився, не нервичав! А він як почув, то очі йому вилізли на лоба! Так перепудився, шо моментально щез з мого поля зрєнія! Словом, союзник покінул поле бою і з позором скрився. Ну, не падло, га?

А я потом цілий місяць мучилася: шо я не те зробила?

Довго одходила од того стрєса. Аж тут ше один залицяльник запав на мене. Такий сірий і так м'якенько стелив. А в мене ж глаз — алмаз. Бачу, шо він жонатий, та ше й має купу дітей. Бо брав бомагу обухівську — сіреньку і м'якеньку, дешевеньку, як і він сам, і по десять штук на тиждень: ясно, шоб на кожну сраку хватило.

Так я його зразу одмела: сто лєт він мені снився: настругать дітей уміє, а довести їх до ладу — де там! Видно, жінці він уже осточортів тим, шо кончать не вміє, то вона його й посилає до бісового батька! А йому все свербить в одному місці! Я таких ненавиджу — циркне тобі в дірку, а ти потім носись по гінекологах, шоб аборт зробить, страдай за мінутне удовольствіє.

І ше один був звращенець. Націоналіст. Купував бомагу двох кольорів — жовту і голубу, причом, шо характєрно: у комплєкті. Я собі й думала: чи він обидвома зразу підтираєцця, чи каждою по отдєльності? Мабуть, сначала жовтою, а потім синьою начисто, або наоборіт. От мені було інтєресно, скільки в нього в туалеті бомагодержателів — два чи один? І чи вивішує він обидва рулони рядочком?

А ходив він у вишиванці. І це мене настроювало на патріотічеський лад. Я ж все-таки українка! От думаю: чєловєк! Патріот! Нада од нього набрацця настоящого українського духу. Я йому даже скидку давала — так мені його патріотизм понаравився.

Аж і він проявив просвітительський інтєрєс до мене. Якось, почувши, як я лаюсь з Нінкою, яка курила біля мого пожароопасного лотка, він узяв мене нєжно за руку і сказав:

— Галочко, ви ж українка! Ви повинні говорити щирою українською мовою! Мова — то святе! А ви її псуєте різними русизмами! Я так уболіваю за Україну, за українську мову, що готовий вас безплатно навчити правильної вимови. Ви згодні?

«Ну, — думаю, — оце людина! Мо' він мене в люди виведе!»

«Канєшно, згодна!» — вирвалося з моїх грудей.

«Не „канєшно“, а „певно“», — делікатно поправив він мене.

«Певно, згодна!» — виправилася я і аж забалділа від української мови!

От прийшла я до нього додому на урок. Приготовив він мені чайочок, такий собі, слабенький з сахарком, і хліб з маслом. А я даже не скривилася: подумала — він же пошти святий! Він даже на базар у вишиванці ходе! Грець з тою хаваніною! От він мене й навчить світлому, доброму, розумному!

Дивлюсь, аж він шось після чайочка став странно суєтицця. Підсів до мене на діван і своєю ручоночкою в пазуху мені — шасть! Я й схаменутися не вспіла, як він присосався своїми слинявими губами до моїх, а тою ручоночкою став м'яшкорити мої цицьки, неначе то не грудь, а якийсь котяра. Я все ще вилупленими баньками дивлюсь на нього і ні бельмеса не понімаю: шо йому од мене нада? А він тим часом — вжик! — розстебнув ширіньку, витягнув свого мікроскопічеського члєна і вклав його мені в руки.

Я от нєожиданності остовпіла. В голові горобці цвірінькають. А він мені:

— Давай, Галинко! Давай!

— Шо давай? — питаю я його.

— Працюй рученятами!

Я ще раз зиркнула на його нещастя і подумала: «О-о-ой! Дак тут роботи невпроворот! Попробуй оце-о нещастя тай поставити. Так я собі на рученятах і мозолики натру! І вообше: я сюди не за тим прийшла! Я, можна сказать, за духовністю прийшла, а він мені шо предлага?»

Я встала з дівана, плюнула йому помежи очі і з гордим відом пішла геть.

Більше він у мене бомаги не купував.

Одним словом — знову хвіаско!

І якби ж то послєднє!

Після націоналіста в мене появився комуніст.

Дєдушка. Такий акуратненький, нагладжений, надушений. Купував найгрубішу бомагу. Цікаво, шо ціна його не інтєресувала: хай і дорога, аби була найхужого качества. Я сначала подумала — аскєт.

От одного разу він приходе до мене і пита:

— А у вас туалетной бумагі с буквочкамі нєт?

— Шо-шо? — перепитую я. — З якими це буквочками?

— Ну, чтоби на газєтку било похоже!

Я мало не всралася. «Ага! — думаю, — це ж він так ностальгірує за совєтськими временами! В його врем'я газетками підтиралися. Тувалетна бомага була розкошшю, так шо він соскучився за молодостю».

— Нєт, — кажу, — немає.

Тоді він мені:

— Разрєшитє прігласіть вас на мороженоє.

Я глипнула на цього клієнта оціночним взгядом і пойняла: тут уже нікогда в жисті не встане, так шо можна не бояцця.

— Разрєшаю! — кажу йому.

І став він мене водить по суботам у кахве «Лакомка» на морожене. Без нікакіх послєдствій.

І так було два місяці. Я вже була подумала, шо дальше цього не піде, аж вдруг на третій місяць якось він пита:

— Галочка, ми с вамі встречаємся два мєсяца, можно я посмотрю на вашу дєвочку?

Я розреготалася:

— Батя, та в мене немає дітей!

А він мені на те:

— Я імєл в віду другую дєвочку…

Я нашорошила вуха. Думаю, шо за пастка? Не буду ризикувати…

А він, вроді піймавши хід моїх мислєй, сказав:

— А я вам за ето кофточку куплю! Какую захотітє!

Ось тут він мене звалив наповал. Я ж на тій тувалєтній бомазі зовсім обідралася: вже думала, скоро цією бомагою прийдецця обкручувацця! А тут таке заманчіве прєдложеніє!

Я й погодилася.

Приходимо до нього додому, а там усе под старіну — ну, не дуже давню, а так, післявоєнну. І фотки з фронта, і томікі Лєніна і всьо таке комуністічеське.

Процедура оглядин моєї «дєвочки» була дуже простою.

Він поклав мене на диван, підклав подушку під голову, а сам став роздивляцця. І знову ж таки, бєз нікакіх послєдствій.

Він чесно купив мені кохточку — яку я захотіла. Так я стала приходити до нього кажної суботи, а кажної неділі він купляв мені щось у мій гардіроб.

І так длілось кілька місяців. І всьо було б в ажурі, якби дівки на базарі не запримітили: кажуть раньше, Галько, твій гардіроб був у стилі ретро, а тепер кажного тижня обновки! Признавайся: хто в тебе є? Особенно Нінка, та, шо сільодку продає, заінтєрєсувалася.

Я, дурна, й розказала все, як на духу. Дівки посміялись і забули. А от Нінка — нє.

От якось я послі очєрєдного партійного ісслєдованія повела Санича (так його звали) на базар, вибрала сподницю, а він мені й заявляє:

— Галочка, у мєня сєгодня на ето нє хватіт дєнєг, вибєрі сєбє што-нібуть подєшевлє…

Я й оком не моргнула. Понімаю: усьо-таки він пінсіонєр, а не міліонєр, к сожалєнію. Я тоді ще й не запідозрила нічого лихого.

А в слєдующу суботу лежу собі на діванчику роставивши поширше ноги, шоб йому вдобніше було розглядать, а він вдруг заявля:

— А чіво у тєбя она такая толстая?

Я не врубилася:

— Хто, — питаю, — товста?

— Как кто? Дєвочка!

Я мало не вдавилася чупа чупсом, яким усігда запасалася на суботу.

— Та не товста вона. Нормальна, — кажу.

А він мені на те:

— А вот у Ніночкі худєє…

І тут я усьо пойняла. Сука Нінка! Отбидла в мене кавалера! А цей, старий большевік — не падло? Га? Проміняв мене на Нінку, шо воняє сільодкою! А, може, думаю, тому він її і проміняв на мене?

Ось так мене знову «кинули».

Шо робить? Таке отчаяніє взяло, така туга, шо хоч з моста да в воду.

Мучилася я, мучилася, страдала собі, страдала, місця не находила. Я ж уже розкатала губу і на пальтечко, і на сапожки, і на колєчко, а тут — така засада! Знову обідранкою ходить буду! І невже це так усю жисть? Невже я так і буду прозябать на тому базарі, пока не винесуть мене уперед ногами?

Треба, думаю, до ворожки піти.

Питаю в дівчонок:

— Чи не знаєте ви якоїсь доброї баби, шоб на картах чи на кохвейній гущі прочитала мою судьбу?

А вони мені:

— Так ти звернися до Бориса, шо в тебе білу тувалєтну бомагу купля!

— Точно! — зраділа я. — Як же я сама не додумалася?

Був у мене клієнт постоянний, мєстний маг, так він брав тіко білосніжну бомагу, а як її не було — не брав нічого. Так я йому годила — всігда придержувала біленьку.

Один раз кажу: Борисе Борисовичу, візьміть оцю розовеньку, вона ж така ловкенька!

А він мені:

— Нє-а. На ній нічого не видно!

Я зразу не в'їхала, шо він імєє в виду, і питаю:

— А шо ж там должно буть видно?

— Як шо? — здивувався він. — Узори! — і додав. — Коричневі… Я ж на них гадаю, як на кофейній гущі…

Мені аж погано стало од отвращенія. А потім думаю: чого це я із себе нєдотрогу строю? Какать — то не звращеніє, то нормальна хвізіологія! Чого тут приндитися? І городські, і селюки — всі це роблять, і тут нема нічого стидного! Тим більше, дівчонки розказували, шо він всю правду каже і нікада не бреше.

Бачте, гівно теж може бути дуже пользітєльне. Наш народ якраз любе такі перчені словечка. От моя покійна баба Улита — царство їй небесне! — казала на пропащу людину «гівно всрате!». А коли не було чого їсти в хаті і я просила «Бабо! Дайте їсти!» — то вона мені на те: «Гівенця попоїж!». А як хотіли в нашому селі когось зачепити за живе, то казали: «Іди ти в сраку!», «До сраки мені ти!» або «Поцілуй мене у сраку!». А як людина нічого доброго нікому — ні собі, ні чужому — не зробила за своє життя, то говорили: «Прожив, як за пеньком висрався!». А як уранці встану і захочу бабі розказати сон: «Ой, бабо, мені таке снилося», — то вона мені одказувала: «Як з гори гімно котилося?»

Так от. Подумала я про це і рішила: навєрно, шось є в тій Борисовій ворожбі.

Зговорилася ми з ним про сіанс, прийшла до його в хату (а треба було приходить тіки тоді, коли дуже какать хочецця), висиділа з повним кишечником три часа, потом просиділа в його непровєтріваємому тувалеті двадцять минут, шоб добути зі сраки те, шо я три часа усілєнно запіхувала назад, подтерлася тою бомагою, шо сама йому й продала, і зайшла в комнату гаданія. А він там сидить в масці і резинових рукавичках.

От там я і почула про свою судьбу:

— Жде тебе, Галько, золота дорога, золотий принц на золотому коні і золотий рібйонок.

— Оце й усе? — питаю.

— А шо тобі, мало?

Сплюнула я і пошла в розстроєних чувствах додому. Таке гаданіє я можу й сама собі нагадать. Сіла на маршрутку, доїхала до розвилки, шо веде до мого села, і попхалася пішки, обвішана туалетною бомагою, як намистом.

Іду і думаю: який же путь вибрать? Через Курячу гірку (так коротше, але важче під гору пхатися, а потім униз хоч на сраці з'їжджай!) чи обійти її (так довше, але зато потєрі калорій).

Як правило, я іду в обход. А тут вдруг так заностальгірувала! Згадалося, як ми з Брігадіром на цій гірці милувалися заходом сонця і домилувалися до того, шо скліщилися і скотилися до баби Халимонихи в двометрову кропиву.

А ще тому я пішла тоді через гірку, шо накануні мені наснився странний сон: немов я найшлана Курячій гірці золоту хвібулу. Тіко не поддєлку, а настоящу. В нас у селі привикли поважати сни: даром сон не сницця, шось він да й означа.

От іду я, іду, дерусь угору, дерусь — так і вилізла на самий верх і присіла одпочить. А тут якраз сонце заходе. Сиджу я і милуюся заходом сонця і згадую, як баба Халимониха нас розкліщувала: напоїла гадостю, після якої ми два дні не могли ногами переступати — так у нас все обм'якло. Брігадір даже спугався, шо більше в нього ніколи не встане. Але нічо'. Бог дав — устав. Ровно через три дня, як і казала баба.

Так от, сиджу я на траві на Курячій гірці і ностальгірую. А сонце таке красіве, аж серце скімлить. І так мені стало харашо, як у раю. Так тепло і спокойно. Я пойняла, шо жисть — це суєта, а мені нада це внутрішнє спокойствіє.

Отак я сиділа і думала, і раптом мене хтось хвать за руку желізною хваткою і потягнув у яму — ту саму, яку колись архіологи розкопали. Я зразу ж познала ту желізну хватку. Вже один раз у мене таке було, ну пам'ятаєте, у першу брачну ніч. Но на цей раз я вже такою дурною не була: вже так сильно не одбивалася, як минулого разу. Я ж усьо-таки не хто-небудь, а сама Мінетія, жона скіхського царя Осрісіса! Ну, канєшно, брикнулася я раз-два для прілічія, шоб не подумали, шо я уже на всьо согласна, а потім зробила вигляд, шо обезсиліла і оддалася на розтєрзаніє врагам.

Тягнув мене той самий воїн в золотому шльомі, начальник їхньої охрани, до якоїсь діри, а там ми — раз! — і провалилися, прямісінько в підземне царство-государство.

Канєшно, ви мені не повірите. Подумаєте, шо це були глюки. Але це не глюки. Це чистісінька правда. Випийте ще. Ну як, пішло? То слухайте.

Очутилася я в підземному царстві-государстві. А там усе в золоті. В скіхському золоті. Я аж обалділа. Не те шоб я золото дуже любила, мені воно без разниці, просто вся обстановка така була, як у казці.

Іду по саду — а сад золотий: золоті дерева, на них зумрудні листочки, рубінові вишеньки, срібні пташечки з бірюзовими очками.

Затягли мене спершу їхні баби в золотий басейн освіжитися! Ото було правильно. Я ж послі базару і отого гівняного ворожіння не встигла ні помитися, ні подмитися. А до царя треба йти чистенькою. Нахлюпалася я в тому басейні довсеру!

Потім повели мене баби у баню золоту. Масаж усякий зробили! У тих скіхських бабів руки, як у мужиків. От, думаю, звідкиля взялася наша підгуляївська порода! Від скіхвів! Нічим її не проймеш!

Потім ті ж самі баби затягнули на мені золотий корсет і наділи на мене золоті наперстки і золоту діадему на голову. А на груди повісили кілька разків намиста з тувалєтної бомаги. Отак мене екіпірували і впустили у велику залу.

Я увійшла, і… осліпла. Я даже пожаліла, шо не прихватила з собою сонцезащитних очків, бо тут так усе блищало!

Пока я привикала — жмрулася і кривилася — до мене хтось підійшов і взяв мене за руку. А в мене від блиску того скіхського золота сльози потекли градом, я й не доперла, шо до чого, аж раптом він бух на коліна і став цілувати низ мого плаття.

Чесно говоря, я сначала не врубилася, хотіла крикнуть: шо за казьол тут переді мною уніжаєцця? — аж він мене випередив і закричав на всю залу:

— Мінетія! Мінетія!

А по залу пішла луна: «Мінет і я! Мінет і я!»

Тут я заволонувалася не на шутку. Я вобше-то чула це слово, та не ожидала, шо хтось потребує од мене ту гадость дєлать. Я вже хотіла була з усього розмаху дати нахабі по пиці, як тут неожиданно прозріла. Дивлюсь, а передо мною знакома рожа. Я завмерла: не може бути… Це ж…

— Я ж твій Осрісіс, невже ти мене не пізнала?

— Познала, познала! — успокоїла я мужика в золотому шльомі, а сама думаю: чого це Пашка-брігадір рішив устроїти карнавал і наді мною так поіздівацця?

Тут піднявся Осрісіс і повів мене, немов прінцесу, до свого золотого трона. Я, канєшно, так і горіла, шоб його разоблачить, думала, шо він розігрує мене і шо насправді він Пашка-брігадір, а не цар Осрісіс, але було якось невдобно: навколо стіко людей, і всі в золотих платтях та золотих украшеніях. Не хотілося виглядєть дурочкою з пєрєулочка. Батяня мене колись учив: як не знаєш, шо умне сказати, лучче промовч. От я рішила помовчати, а висказати все Пашці в постєлі.

Сіла я на трон, і, знаєте шо? Я почуствовала себе бєлим чєловєком. Мимо мене проходили вервечкою люде, робили мені поклони, виказували знаки глубокого уваженія. У селі в нас такого нема. У нас село отстале, грубе, шо гріха таїть — я й сама така була. А тут мене від того людського уваженія так пройняло, так захотілося хоч трохи побуть уважаємою женщиною, царицею… От тіки мені моє ім'я не наравилося. Вульгарне якесь… Хотя у царя не лучче…

Я покосилася на Осрісіса: а він, оказуєцця, не зводив з мене влюбльонних очей. І стільки желанія було в них, стільки страсті… Шо аж мені захотілося бистріше в його спальні опиницця. Я опустила очі на його ніжню часть, і зразу пойняла: у нього такі ж самі желанія — з-під туніки мєдлєнно, но увєрєнно припіднімався великий продовгуватий предмет, надуваючи у нижній часті туніки стойку турістічеську палатку.

Я так розхвилювалася, шо стала мєдлєнно, но увєрєнно потіть…

А тут, як на зло, процесія ніяк не кончаєцця. Все йдуть і йдуть, окаянні скіхви, все кланяюцця і кланяюцця… Аж надоїло. Їй-бо! Не для того ж я сюди приперлася, в конці то концов!..

Так я думала, і філювалася, а коли я філююся, то потію ше більше. От я сижу і думаю, думаю і філююся, філююся і все більше потію і потію!.. Чую, як мій запах уже мені самій баки забиває, а шо вже казать про Осрісіса! Я мельком зиркнула на нього, аж бачу: він своїм носом круть, ніздрі дрижать, вдихають запахи, шо йдуть з мого боку!.. Ну, думаю, капєц котьонку! Чи схоче його царське величество з такою вонючкою спать! Аж придивляюся — а наблюдательность вообше-то мій коньок — так от, придивляюся і бачу, дівчонки, шо Осрісіс од мого запаху тєла просто балдіє! Звращенець якийсь! Але я не осуждала, даже наоборіт — обрадувалася, це ж мені на руку!

Ждала конця церемонії, ждала, пока не дождалася: так, звиняюся, сцять захотіла, шо аж в глазах мені потемніло! Єлі не зомліла: золотий костюм жме, не дає дихать… Шас умру! — думаю. Аж тут — слава тобі, Господи! — коли мені вже замурмидело, почула я звук удару золотої палиці об золотий пол. Це мій цар Осрісіс так зробив. Я з переляку, єлі не всралася, не всцялася і не похлинулася одноврємєнно. А потім од радості єлі не вмерла: значить, той дебільний церемоніал уже кончився!

І тут, дівчонки, начинаєцця саме інтєресне. Повів мене мій Осрісіс у спальню. Я ж думала, шо він дасть мені подготовицця — попісять, покакать, помицця, підмитицця, подушицця… Але не на того напала! Я йому мигами намікаю, мовляв, де у вас тут удобства? А він і слухать не хоче, суне на мене усім тілом… Я одступаю, махаю руками, мовляв, зара' напудю в штани, а йому — по цимбалах: крок за кроком підступає, а главне, дівчонки… отой шалашик на туніці в тому самому місці, — ну, понімаєте, в самому главному місці, — вже надувся до неймовєрних размєрів! Мені, канєшно, було інтєрєсно, шо ж там — під шалашиком! Але, чесно говоря, сцять хотілося більше.

— Мінєтія! — заревів Осрісіс голосом, від якого здригнулося не тіко підземне царство, а й уся Куряча гірка, і всі наші Підгуляївці.

Я стала на місці, як вкопана.

І тут… він льогким двіженієм руки…. знімає, — нє, не знімає… здирає з себе туніку… А там…

Нє, дівчонки, нє могу… Дайте води ковтнути!

А там, дівчонки, таке… таке!… Таке велике, безразмєрне… А головне… Ну, як би вам об'яснити популярно? Там — коробка передач на тракторі, тіко золота! А під нею два золотих яйця…. страусячі…

Як я в'явила собі, шо оце золоте одоробло шас може мені стромить помєжду ног і надавить на мій мочовий пузир, а ті золоті яйця начнуть шльопати мене по сраці, то я собі не позавидувала… Я пойняла: не зря його жінку звуть Мінетія… Вже лучче ота гидота, чим такі фізічеські спитанія!..

Подумала я так — усе це пролетіло в моїй голові за одну секунду — і… стала я від нього тікать. Кинулася в одні двері — одкриті, я туди — шасть, потім у другі, треті… Не знаю, скіко я так бігла, аж поки не попала в таку маленьку кладовку… Я туди-сюди… Дивлюсь — нема більше дверей… Значить це глухий кут… Значить це така пастка!.. Капкан спеціально для мене!

Обертаюся — аж мій Осрісіс стовбичить у дверях… ну, зо своєю крайнє возбуждьонною золотою коробкою передач і крайнє напряжонними золотими страусячими яйцями… і мєдлєнно подступає до мене…

«Піздєц!» — подумала я і здалася… І все случилося, як у нашій підгуляївській пісні:

І як тіко він став забивать свого дюбеля в мою дірулю, як я тут же й всцялася… Прямо на його золоті яйця.

Ой, шо тут зробилось! Не обрисувать словами! Він так завив, як… як наш бугай-осємєнітєль Дормидонт на оплодотворьонній корові.

Спершу я спугалася: думала, шо він заревів із-за разочарованія, але потім я пойняла, шо дико ошибалась: це дике ревіння означало дике удовлєтворєніє! Бо після мого гарячого душа на його золоті яйця він так став мене своїм дюбелем гатити, шо я од болю стала сперва репетувать, потом культурно ругацця, а потім, звиняйте, матюкацця.

— Сволоч! — кричала я йому. — Сучий син! Паскудо! Падло! Скотиняка! Животноє! Ідіот! Неакуратіст! Гівно встрате! Звірюка! Самець непочотний!

Глипнула я одним оком на його реакцію — не помага, а точніше, помага, тіко не мені… І тут до мене дійшло, шо його моя лайка тіко заводить!

«Ага! — сказала я собі. — Всьо ясно! Не дурна! Буду робити наоборот!»

І замовкла. Сконецентрірувалась тіки на золотій коробці передач і страусячих яйцях. Перестроїлася я на іншу волну. Як у нашій підгуляївській частушці:

І як тіко я замовкла — він стих! Ура! — закричала я унутрях, а внєшнє мовчу, терплю… Прислухаюся — його запал помалу стихає, стихає… Я терпляче жду, поки він зовсім стухне, як тут… Йоб твою мать! (Звиняйте, канєшно, вирвалося).

Глипнула я случайно на віконечка, що були розкидані по стінах кладовочки, а там — скіхські морди, морди, морди — заглядають і пасуть нас з Осрісісом очима, наблюдають за моєю ганьбою!

— Ви шо, охуїли? — заверещала я… І погано зробила… Бо рввєніє Осрісіса виросло рівно в сто раз. І ревіть він став не як бугай-осємєнітєль, а як реактивний самольот на воєнному еродромі. Мені аж вуха заклало. І од усього того я пошти зомліла… А очнулася від гучних аплодисментів, шо лунали з віконечок.

Після того стресу я довго лежала нерухомо, як колода. Потім прийшли якісь скіхські баби і в позі гінікологічєского крєсла перенесли мене в золоту спальню, розділи, зробили масаж, напоїли якоюсь гадостю… І я забулася у сні.

Снився мені еротічеський кошмар. Знаєте, дівчонки, шо таке еротічеський кошмар? Нє? То слухайте.

Сниця мені, шо я за рульом трахтора, а їздити я не вмію, а той трактор летить по полю, як самошедший, і топче весь урожай. Я — в паніці, шукаю, шоб його таке нажать, шоб машина успокоїлася. Нажала на кнопку, але не на ту, як начав той трахтор з поля бураки виривати і розкидать по полю, а потім їх гусеницями чавити! Я так перелякалася, шо не дай Боже! Кричу, верещу — але шо йому, тому желізному дундукові! І тут спохватилася — справа ж є коробка передач. Я схопила її і почала смикать — туди-сюди, туди-сюди! Смикала, смикала, пока й не одірвала з мнясом!

Держу я ошелешено ту коробку передач в руках і думаю: Господи, я ж трахтора поламала, а він тим часом мчить на всіх парусах по полю в направлєнії до траси! Мені погано! Я обливаюся потом і хочу встромити назад коробку передач, а вона не всовується. Якась еластічна вона стала. Приглядаюсь — аж то, звиняйте, Осірісовий член відірваний. Я як заверещу — і з усього маху нажала ногами на якісь педалі. Слава Богу, то оказалися педалі тормозів. Трахтор остановився, я з нього вилізла — і ну тікать!

Але далеко я не втікла! Доганя мене група скіхвів: біжать за мною і розмахують отим золотим члєном. Я ще більше перелякалася — хто його зна, шо у тих скіхвів роблять за члєноврєдітєльство.

Таки наздогнали вони мене, окаянні, схопили за руки й ноги і держать, а я даже писнуть не можу — не то шо вирватись! Тримають отак мене, а перед очима махають золотим члєном і кричать в один голос:

— О-жи-вляй! О-жи-вляй!

«Шо?» — подумала я. — Як же його оживлять?

Так вони — знаєте шо? — вони стали роздирать мені рота, шоб того шланга запхати в пельку.

«Дзуськи! — думаю я. — Не дождетесь!» — І так зціпила зуби, шо ті скіхви намордувалися біля мене!

Лежу й думаю: ніхто не заставить мене, шоб я робила оте бридке, в честь чого мене названо, то єсть не мене, а оту нещасну скіхську царицю… шо? не пойняли? — мінета!

І як стала я одбивацця! Аж пір'я летіло з отих скіхвів. А тут вони, падлюки, затисли мені носа. «Щас задохнуся — і одкрию рота!» — з ужасом подумала я і проснулася.

…Проснулася я, наче після сраженія під Ватерлоо… Тіло все в синятках, один глаз недобача, губиська розперло, словом — інвалід любві! Роззирнулася навкруг — знову все блищить, вділа я чорні очки, взяла яблучко, вкусила і зітхнула: «Ну і влипла я в халепу! Ну чого я така нещасна? — Куснула ще раз. — І шо його робить? Ма'ть, нада тікать! Але як?!»

Яблуко було кисленьке, тож через минут десять захотілося їсти. Дивлюсь: шось с'їдобне лежить. Канахвєтка, чи шо? Взяла я його і з'їла. На вкус воно було якесь неяке.

Лежу собі, лежу. Думаю свою думу… Аж раптом чуствую — щось не те. В животі — революція. Бурчить на всю комнату!

«Ну, — шибанула мисля, — отруїли мене, гади! Ше цього не фатало! Шо це робицця?»

Роздивляюся — десь тут є тувалєт чи нема? Попробуй його тут найди! Блін! Стала метатись по кімнаті, заглядать в усі дверцятка, шукати хоч якоїсь коробочки або тазіка шоб покакать…

Аж тут… зовсім нєкстаті завалює…. Осрісіс… з палаткою на срамному місці….

— А-а-а! — закричала я. — Я согласна на бридке і протівне! Согласна взять в рот! Тіко не трогайте мене!

Но нє тут-то било. По очам Осрісіса я пойняла: не даром йому дали це ім'я….

Вобщем, дівчонки, ви пойняли… Вони спеціатєльно накормили мене чимось проносним, шоб я обісрала Осрісіса во врем'я інтімного збліженія і доставила йому неістове удовольствіє!

І я йому його доставила…. Так доставила! Гівна було стіки…. І летіло воно з моєї сраки, як салют…. Одним словом, ревів він не просто, як реактівний самольот на воєнному еродромі, а як космольот на Байканурі!

Оце з того врем'я, дівчонки, я й недочуваю…

Так от, після того сексу я знову вирубилася. І знову мене відпоювали, масажирували. І знову я спала, як убита.

Просинаюся — не знаю, чи день, чи ніч… Лежу — і очі боюся відкрити… Хто його зна, які ще звращенія ждуть мене в цьому скіхському царстві…

Розкриваю очі — Осрісіс. Я вже хотіла була закрити очі оп'ять, щоб прикинутися сплячою красавицею: не мала ніякого желанія знову терпіти оте здіватєльство над моїм тєлом. Я вже начала закривать очі, як у підсознанії мелькнула запоздала мисль: стоп! А чого він без «палатки»? Шо з ним таке? Мо', заболів? Одкриваю ше раз очі, дивлюся, а мій Осрісіс, він же викапаний Пашка-Брігадір, сидить зажурений, голову на руку похилив.

— Шо таке, — кажу, — милий?

— Ти мене не любиш, Мінетія! Я так не можу! Я до тебе всією душею, а ти…

«Та не всією душею ти до мене, а всім своїм тєлом, особенно грєшним» — подумала я, але вголос не решилася це сказать, шоб його не роздразнить, тіко промовила:

— А шо ти хочеш, любімий?

— Я тільки хочу, шоб ти мене хотіла!

— Та не такими ж варварськими методами, — заверещала я і одвернулася: нехай знає, шо у Мінетії тоже є характєр.

— Так ти мене не хочеш? — поставив він контрольний вопрос.

— Не хочу! — вперлася я.

— А полежать біля тебе можна?

— То лягай, тіко не трогай мене, бузувіре скіхський!

Він приліг на краєчок і довго мостився-мостився, крутився-крутився, ніяк місця собі не находив, а потім узяв та й спитав:

— Можна запросити танцюристку потанцювати? Ти ж не проти, кохана?

— Та нехай собі танцює! Я не протів! — одказала я. Треба ж бути в чомусь і уступчівою.

Дівчонки, якби ж то я знала, чим усе те кончицця, я б, набуть, не позволила б прийти танці-тутці… хоча… брешу! Не знаю, шо вам і сказати — стидно признацця, але, кажецця, мені даже понаравилося… Але розказувать таке мені невдобно і стидно… Ви мене не поймете! А шоб пойняли, випийте ше!

Так от. Заходить та танцітутка в нашу спальню… Так гарно вдіта, у все золоте… Зайшли й музиканти троїсті — барабан, ріжок і ще якась хвігня. Начали грати, а танцітутка — танцювать. Я спочатку не врубилася: кого вона мені напомина? Аж потім — зирк! — йоб твою мать! (звиняюся) — так то ж Раїса Степанівна!

Якби ж то ви знали, дівчьонки, шо ця танцітутка начала витворять! Крутить своїм сухопарим задом і перебирає над головою руками, як якась Шахрізада. Це ще нічо'. А от шо началось дальше! Вона стала скидати з себе одежу. А одежі на ній було — видимо-невидимо, тіко трусів сім пар! Як же мені реагірувать на цей стріптіз? Возьмутиться? Тоді Брігадір-Осрісіс подумає, шо я його ревнірую! А це ніззя. Бо я хотіла йому показать, шо він мені без разниці! От я і терпіла! Практічеськи адські муки терпіла.

Мій Осрісіс став ворушицця, чухацця в разних місцях. Я косюсь, шоб побачить, чи надувається шалашик, але він оказався хитрішим, ніж я думала, — прикрився одіялом, і не поймеш: стоїть у нього чи нє?

Пока я зирила поглядом на місце, де повинен би, по ідеї, находицця шалашик, Раїса Степанівна вже вспіла зняти зі своєї верхньої часті тєла всю одежу! Боже милий! Виставила свої цицьки на всеобще обозріння! Придивляюся, а вони в неї нічого так, ловкенькі, хоч і маленькі. Мені од того так погано, так погано! Думаю: щас мій Осрісіс на неї клюне, а мене — вон! Не могла я терпіть такої наруги! Але шо робить? То нада до конця вистояти!

Я набрала в груди повітря і затаїла подих. Дивлюсь на тиї цицьки, а вони так ловко стирчать! Приятно подивицця! А потім сама ж себе і обсмикнула:

«Тю! — думаю. — Ти шо, Галько, здуріла? Це ж твоя соперниця! Конкурєнтка! Ти чого нею наслаждаєшся, як улюбльонна? Невже ж у тебе цицьки хужіші?»

«Та, канєшно, вони не хужіші, вони більші, — сама ж собі й одказую. — Але так ловкенько не стричали б, а більше теліпалися б! На любітєля — кому шо більше наравицця! Кому наравицця шоб стирчало, а кому, шоб теліпалося».

«Так ото не зиркай на учітєльницю, — знову сама собі, — а лучче контроліруй свого Осрісіса!»

Повернула я голову налєво, — а той уже йорзає і йорзає, крутицця, як воша на гребінці! Повертаю голову на танцітутку — бляха муха! — А вона вже без трусів! І коли це вона вспіла!

Дивлюсь я на неї — а там такий сімпатічний волохатий триугольнічок, шо просто атас! Я аж задивилася, як він вигинається поміж ногами! Вигинаєцця, вигинаєцця, а потім — раз! — і одкриває рота. От чудасія! — думаю! Усю жисть ношу такого триугольнічка, а й не знала, який він сімпатічний! А тут якраз танцітутка стулила ноги, і триугольнік закрив свого рота. Так усьо красіво й мило! І так заворожує!

Інтєресно: а де поділася моя ненависть до Раїси Степанівни? — вдруг прийшла мисль.

Тут танцюристка повернулася до нас із Осрісісом своїм задочком, нагнулася й ізобразила, вроді руками бурачки поле, розставивши ноги.

О! Шо я там побачила! Таке інтєресне, дівчонкі! «Це ж, — думаю, — і в мене така завлікаловка!» Там, поміж ногами, був такий апетитненький пиріжок, шо захотілося його цап! — і з'їсти. — Тьфу ти! Не то я хотіла сказать! Просто, якби я була мужиком, то, канєшно, той пиріжок не оставив би мене равнодушною!

Покосилася я на свого царя, а він увесь побагрянів! Він же не гінєколог, шоб спокійно наблюдать таке щодня і оставацця равнодушним на стріптізі! Була я б я мужиком — уже б накинулася б на того пиріжка і знасіловала його без разговорів!

А Осрісіс, хоть і йорзав, але вроді ще чогось ждав. Звращенець, одним словом.

«Ну, — думаю, — дай і я дождуся, чим все це кончицця! Мені й самій інтєресно.»

А главне — я пойняла, шо це мене тоже начина заводить. Оця танцітутка, шо хоче возбудить мого мужика, не визива в мене ревності! Ми вроді граємо в таку гру: вона возбужда його для мене, і, шо інтєрєсно, одночасно вона возбужда мене для нього!

Ось у чому прікол!

І тут я згадала одне западне кіно, де жінка спеціально водила свого мужика на стріптіз, шоб потім узять од нього всьо, шо вона хоче. Я раньше такого не понімала, думала: от дурна баба! Тіко тепер мене озарило, шо рєвновать у цій ситуації ніззя! Бо тоді ти будеш простою бабою, яка знає в сєксі тіко три пози! А якщо ти вже все перепробувала, як я з Брігадіром, — то тобі вже всьо це неінтєресне! Тобі хочецця якогось ікстріму, якихось нових ощущеній!

І, оказуєцця, у такій ситуації, в яку я попала, було шось моторошно-возбудітєльне!

Пока я собі мірковала, танцітутка підійшла до нашої кроваті, сіла верхи (правда, на одіяло) на мого Осрісіса, вперлася руками в подушку і стала до нього шось шептать. Її маленькі цицьки повисли над самою його мордою, і при тому вона ше й вспівала гладити його рукою по нозі.

Ох, шо ж я почувствовала! Я почувствовала таке, як ніколи і ні з ким, даже з Брігадіром! Я почувствовала тривогу пополам з желанієм. І це воно переплелося, шо ніззя було точно сказать, як називаєцця те нове відчуття. Такого я ніколи ще не переживала.

І тут я начала робить таке, чого ніколи б не зробила в нормальній жисті. Мені сильно захотілося дотронуцця до маленьких цицьок, що провисли вроді ластів'їні гнізда! І я не втрималася від соблазна. Я до них таки дотронулась — вони були холодні і гладень-гладенькі.

І коли я це зробила, то Осрісіс застогнав, неначе я доторкнулася до його страусячих яєць. І тут я пойняла, шо сьогодні в нашій любовній ігрі нас буде троє. І ше пойняла, шо Осрісіс спеціально запросив танцітутку, шоб возбудить і мене, і себе.

Я пролізла рікою під ковдрою і ощутила напряжонне тіло мого партньора. Воно притягало мене, як магніт, і я вже не могла противитись своєму желанію.

— О, мій царю! — простогнала я.

— О моя царице! — відповів він мені.

Танцюристка злізла з Осрісіса, неначе пойнявши, що тепер я хочу його осідлати, і вже по-справжньому.

І я осідлала його, як скіхського коня, обхопивши міцними підгуляївськими ногами його круп, цицьки мої зависли над його пикою, тіки не ластів'їними гніздами, а виноградними гронами. Канєшно, для мого Осрісіса-Брігадіра виноград був більш з'їдобним, ніж ластів'їні гнізда, тож він присмоктався до нижньої виноградинки, намагаючись висмоктати з неї увесь сік з цілого грона.

А танцітутка не йшла, а була рядом, і даже не мішала нам, а навпаки, помагала. Вона гладила нас обох — мене по спині, а його по литках.

Я припідняла свою сраку, аби не промахнуться і точніше насадити себе на живий корінь, на корінь життя…

Ой, дівчонки! Як поскакала я на тому скіхському коні по нашому підгуляївському степу — розігнала його з мінімальної на максімальну скорость. Кінь мій скакав увесь у милі, а я його шмагала пльоткою (та брешу — не було ніякої пльотки, це я так ляскала його своєю долонею по крупу, а долоня ж мене — знаєте яка — о-го-го!), аж вітер бив мене в груди, розвівав мої волоси на голові, мої ляжки аж заніміли від того скакання, але через деякий час прийшло друге диханіє, і я погнала, не відчуваючи болю в ногах. Ге-е-ей! Уперед! Уперед! За Осрісіса! За підгуляїську батьківщину! За Україну! За президента! (Ой, шось я перегнула палицю: — на патрійотику потягло). Прямо, як в пісні:

Так от: скачу я на тому скіфському коні по степу — а коню ця гонка наравицця, а мені ж як вона наравицця! І я горланю: «Уперед, йоб твою мать, уперед, сукиного кодла, вперед!» А кінь мій, загнаний до прєдєла, не здається — мчить як самошедший, хропе, але не пручаєцця — слухає моє ритмічеське стискування по боках. Я схопила свою нічну сорочку і стала розмахувать нею над головою кругами і репетувать: «Давай, конику, мій ненаглядний, давай, мальчику мій ненаситний!» Даже не знаю откудова в мене ті слова й узялися! Але мій скіхський кінь від тих слів помчав ще дужче, ще прудкіше!

І тут я чую — вообше-то я січас кончу, а він — скіхський кінь — ні в одном глазу, і даже не думає спиняцця!

І шо? Чи буду я себе здержувать! Як зарепетую я несамовито:

— Кончаю! А-а-а-а!

І затихла, моє комсомольське завзяття какось пригамувалося, я вже й не проти піти на перекур. Тут би моєму коню раді прілічія спиницця на водопій, так нє! Він, як самошедший, несе мене в чисте поле!

— Годі! — закричала я. — Фатить! Я вже більше не можу! Одпусти мене, окаянна звірюко! Рятуйте, люде добрі!

Ноль по фазі! Та тварюка даже не соізволила на мене подивицця. Ну, думаю, не хватало, шоб мене ше й стошнило! І стала я надивлятися запасний еродром, плацдарм для бєзопасного прізімлєнія.

Зирк! Аж тут рядом Раїса Стєпановна готова прийнять мою істафєту! Я їй — морг! І вона мені у відповідь — морг! Ми пойняли друг друга з одного підморгування. Я бистро встала на ноги, а вона, пока кінь не оговтався, сіла на моє місце і собі поскакала.

«Хух! — подумала я. — Повезло! Мало того, шо всцялася, всралася, не фатало мені ше й обригатися під час любовних утіх!»

Прилягла я рядом на кровать і стала помаленьку відходить від отих скачок. Спершу спину одпустило, потім судороги в ногах пройшли, потом мордяка остудилася. Приглядаюся — а шо ж діється на вражеському хронті? Раїса Стєпанівна теж ловкенько скаче. Правда, Осрісісу явно не наравився її вєс — шось там трепихається на ньому, не поймеш — муха чи комар, нє то шо я: як сіла, так сіла!

Я вже й змерзла наче, а ті все скачуть по чистому полю — і ніяка трясця їх не бере!

«Нє, — думаю, — так діло далі не піде. Нада шось дєлать! А шо? Не здирати ж Раїсу з коня? Це ж не по-людськи! Я ж не ізвєрг в конці-то конців!»

Озираюся навкруги — аж тут висовуєцця плотненька хвігурка. Шо воно таке? Ага! — доходить до мене. — Це ж музикант! Отой, шо грав на якійсь фігні! Кремезненький такий. Дивлюсь, а у нього туніка в опрєдєльонному місці теж надулася в палатку.

«Ну не пропадать же добру!» — подумала я і поманила його до себе пальцем.

Той без прєдупрєждєнія як скочив на мене, як повалив мене на кроваті рядом з Осрісісом та Раїсою, я й схаменуцця не вспіла, як він забив мені поміж ніг свою чисто дубову колоду, то єсть своє грішне тіло. Мені аж потемніло в очах.

І тут пішло таке!.. Не сєкс, а якась пилорама!

Ви ж бували, дівчонки, на пилорамі? Пам'ятаєте ті скрежети і завивання? Оце таке мені було з тим музикантом.

Думаю: «Я не видержу! Я ж до такого не привикла! Шо там у Мумрікова — карандашик, а тут — дубище! Але ж не падать ліцьом у грязь? Рядом Осрісіс з Раїсою — нада ж показать їм мастєр-клас! Шоб знали, шо таке підгуляївська порода».

Я зібралася з силами, настроїлася на волну, підняла свої ноги догори і обхопила ними, як кліщами, музиканта за шию.

А той як зареве, як завібрірує! Мені хоч і тяжко було, але підгуляївська гордость помогла мені вийти з тої ситуації достойно.

І через некотре врем'я я даже почула сякий-такий кайф: від одної тіко думки, шо такого в мене більше не буде нікада, я розпалилася не на шутку. Як же тут шутковать, якщо незвєсно, шо мене жде далі в рідних Підгуляївцях!

І я відкрила свою горлянку і загорлала на повний голос:

— Гоп! Циця циця-дриця, ой ти ж моя киця! Гоп! Гоп! Гоп!

І бачу, шо дубовому залупієві стає непереливки.

— Гей! — закричала я знов. —

І в ритм примовки я стала підкидати на собі музиканта, і начав він стрибать на мені, як баскетбольний м'ячик. Гоп! Гоп! Гоп!

Признаюся: трудно було хвізічеськи, зато морально!.. Це таке удовольсвіє, шо словами не передать! Рядом Осрісіс із танцітуткою стих. Здається, я даже відчула на собі його всеспопеляючий погляд. Через десять минут мого гарцювання під музикантом Осрісіс не видержав. Він скинув з мене музиканта, і сам навалився… Це мене ще більш завело. Тепер я його підкидала своїм тазовим суставом мало не до стелі.

І подумала: а слабо його ухоркать, шоб усю жисть помнив про мене, про Гальку з Підгуляївців! То єсть, пардон, про свою Мінетію!

І я таки його ухоркала! Показала підгуляївський мастєр клас! Я довела його до того, шо це він кричав мені:

— Спинися! Я вже більше не можу! Ґвалт!

А я його ще, іще, іще духопелю.

Словом, кончилося тим, шо чотири мужики тримали мене попід руки, шоб я дала Осрісісу кончити.

І шо ж ви думаєте: як він кончав? А кончав він тихенько, весь мокрий, взрагував, як кошеня після води. І даже не писнув. Мені аж жалко його стало. Але ненадовго. Бо розпирала мою грудь гордость: я таки його удєлала! Тепер моє зверху!

Да, дівчонки! То був сєкс так сєкс! Це вже потім я пойняла, шо на самом дєлє у нас була груповуха! Хотя слово «груповуха» звучить так гидко, у нас усе було таке приятне! Таке природнє і зовсім не звращенське!

Зрітєлі (а я вже встигла привикнуть до їх) галасували, аплодували і свистіли од удовольствія!

Коли я ішла повз них в тувалєт, вони кидали в мене золоті квітки і кричали: «Браво!».

Після того спектакля я проснулася на другий день з такою крепатурою, шо єлі голову підняла з подушки. Тут заработали скіхські масажисти і банщиці, і мені полегшало.

Я вже не боялася Осрісіса, а навпаки, ждала його у кроваті і мєчтала, яке б звращеніє йому устроїть сьогодні. І нічого путнього в голову не лізло! І шо б його придумать?

І вдруг: еврика! Мене ж звати Мінетія! Я ж должна оправдать довєріє!

От тіко одна проблєма: як оте грішне Осрісове місце, оту гадость запхати собі в рота? Там же стіко мікробів! А кромє того, Осрісіс ним і пісяє! От природа насміялася над мущинами: таку невдобность їм заподіяла — висить, теліпається те одоробло і ноги натирає! І як ото мужики з тим хазяйством ходять?

Так я собі думала… І стала складать план дєйствій. Во-первих, написала собі на бомажці, чого желатєльно нє здєлать во врем'я мінету:

а) не одкусить;

б) не вдавицця;

в) не похлинуцця.

Ось я себе наче й настроїла на бойовий лад. Головою я понімала, шо це треба зробить раді дєла, а от серце, а точнєє — тєло — не здавалося: все-таки: як же взять таке одоробло в рота? Га?

Лежу далі. І далі й думаю. Взяла чарчину зі столика, налила золотої настоянки — і на душі стало веселіше. Жду Осрісіса, а він усе не йде та не йде.

«Де ж він подівся?» — питаю себе. А далі знову пишу на бомажці:

а) поприскать в роті антібіотіком, шоб ніяка зараза не причепилася (до і послі сеансу);

б) настроїцця на позітів: для цього желатєльно в'являти, шо смокчеш сиров'ялену ковбаску, а не це протівне ізобрєтєнії природи;

в) зажати носа прищепкою, шоб не чути запах отого бєзобразія.

Записала це, і стало якось спокійніше: план дєствій складено, осталося тільки втілити його в жисть.

Але чого ж Осрісіс не йде?

Перехилила я ще кілька чарчин — стало ще легше. Лежу, стелю роздивляюся — аж там дзеркало! Нічого собі! То це я скіко сеансів пропустила, могла ж совміщати неприятне і приятне з полєзним созєрцанієм!

Знову жду. І нову пішла в хід чарчина-друга!

Я вже почала даже дрімать, аж тут завалює Осрісіс — веселий і як ні в чому не бувало. А в мене вже й охота пройшла.

Він мені кае:

— Царице моя! Відкривай свою таємну комірчину для свого царя!

А я йому сп'яну:

Я ж пошуткувала! А він повірив! І йому ця ідея явно сподобалася. Коли я це пойняла, було пізно…

Даже не знаю, якими словами описати вам те, шо проізошло. Одним словом — сраці моїй це не понаравилося. Як закричить вона:

— Ой, болить! Ой, болить! Зараз трісну! Ратуйте мене! Прекратіть ці іздівательства!

Але ніхто не хотів її чути. І тоді вона вдалася до крайньої міри і гукнула до мене:

— Галько, ратуй, бо тобі не буде чим какать!

Од цієї мислі я просто-таки содрогнулася.

Згрупірувалася і почала контратаку. Я таки вирвалася із садистських об'ятій Осрісіса і вмазала йому кулаком межи очі. Він — в одключку. Тоді я смачно поцілувала його в губи, змахнула з мордяки сльозу, зібралася з духом і покинула Скіфське царство…

Уже пройшло три дні, і Осрісіс, без сумнєнія, запомне їх на всю свою наступну жисть. Получаєцця, збулися всі пророцтва їхнього прорицателя Берехлія. І збулася половина пророцтв нашого Бориса Борисовича, шо ворожить на туалєтній бомазі.

3

Вернулася, а точніше — приповзла я додому під ранок. Батяня ні про шо мене не питав. Він у мене видєржаний.

Подивилася я на себе в дзеркало і злякалася. Я себе не пізнала. Вся в синяках, подряпинах, подтьоках. Під очима — мішки, волоси скуйовджені, губи покусані…

«Оце погуляла! — подумала. — По-підгуляївськи!»

І впала в кровать.

Прокидаюся — наді мною стоїть батяня.

— Жива! — вигукнув він.

— Канєшно, — одказала я. — А шо є какісь сумнєнія?

— Тепер уже нє.

І жисть моя потекла по новому сценарію. Я вже не ходила на базар торгувать бомагою — не для скіхської цириці таке уніженіє. Рішила оддатися природі й рідним Підгуляївцям.

Удома і без базару роботи хоч одбавляй: кури, яких приїжжі принімають за індокачок, індокачки, яких путають з індичками, індички, похожі на страусів… Їдять вони і какають по-підгуляївськи, тому з ними роботи й роботи.

Під нашою хатою — ставочок, так шо й качечок кілька десятків держали. З усієї птиці я найбільше їх люблю. Канєшно, в жаркому. Як запечу качечку в жаровні з яблучками — слинка тече.

А ще город подоспів. Нада заквасить кадочку помідорів, кадочку гурочків, кадочку баклажанів. Погодя — кадочку капусти з красними маленькими яблучками, кадочку головок капусти з бурачками. А ше нада грушок насушить та повкидати їх у кадочку березового соку, якого наточили у березні з нашої старої берези, — така бражка буде! Найлучче лікарство опосля тяжкої підгуляївської ночі.

То єсть, роботи невпроворот.

Я натурально злилася з природою і своїм селом. Опосля поневірянь на базарі і відвідин Скіхського царства я пойняла, шо для настоящої українки нема нічого луччого, ніж село, його воздух, його земелька, його запах, його мєдлєнна жисть без стресів і гонінь за всяким неукраїнським.

Вечорами я виходила на ставочок, сідала під вербами і любувалася, як мєдлєнно плаває качечка з качуром, як хлюпочуться качаточка… Це все так напоминало мені Тараса Шевченка!

Я стала пошти святою.

І так би длілось аж до старості, якби до того ставочка не зачастив Пашка-брігадір. Кажного вечора в одну і ту ж пору він приходив на протилежний берег ставка, щоб напоїти свого коня. Ми здаля перекидалися узглядами, як м'ячиками, а після того він ішов зі своїм вірним товаришем додому. Все, як в українській пісні.

І пойняла я, шо він одинокий, як і я, шо він так само, як і я, тужить за тим врем'ям, коли ми були разом.

Але як же все начать знов? Як перебрести ставок, шо розділяв нас? Двічі ж в одну річку не ввійдеш!..

На цей вопрос я не находила відповіді.

Аж одного вечора все змінилося: Пашка не прийшов напувати коня.

Ой, як я заностальгірувала! Тіко не так, як колись — з бурними страстями, з самогоночкою, а какось тихо, по-українськи, як у народній пісні.

Сижу і співаю… Аж глип! — на протилежному березі рідна хвігура на коні в голубих джинсах і клітчатій рубашці з закасаними рукавами. Хоч уже і вечоріло, однак я із закритими очима можу описать його для фоторобота!

Начнемо по порядку. Лицьо в нього… як би це сказать… мужнє! Чорні, як смоль, волоси, голубі, як нізабудки, очі, а на щоках — дводенна хранцузька щетина, од якої — якби притулицця нею до ірогенних зон (яких у мене навалом) — то мурашки по шкурі! Погляд спідлоба — тіпа: «Йди до мене!» або «Зара' тебе ізз'їм!» Дальше вольове підборіддя і на бороді ямка! Все за вкраїнськими стандартами! А рот у нього… Як би вам сказати? Рот у нього живе отдільною від лиця жистю. Лицьо в нього всігда кам'яне і незворушне, а губи говорять, хоч і не випускають ні пари з вуст. Як Брігадір стисне губи — значить, обідився, як посмикує кутиками — значить, у нього шось сексувальне на умі, як єлі приодкриє рота — значить, приступає до осуществлєнія плана. А шо виробляє той рот у поцілуях! Це настоящий мужеський поцілуй — не слинявий, не гидкий, не в'ялий, не липкий, а свіжий і крепкий, як ковток криничної води! А його язик — отдільний разговор. Я думаю, шо він рідний брат залупія — того, шо в штанях. Пашка тим язиком може землю зорати і пробудити її зо сну серед зими, шо вже казать про мене, Галю Сливку! Він тим язиком робить моє тіло нєвєсомим і сповненим сексувальної енергії! А як він покусує мене зубами во врем'я любовного сеанса! Як писав Сосюра: «Так ніхто не любив!..» А шия… Така кремезна шия, шо можна повиснуть на ній, а він даже і не скривицця, держатиме на ній тебе всю жисть! Усі твої вісімдесят кілограмів! А з-під сорочки в клєтку — волохаті груди! Ой, як притулицця він тими волохатими грудьми до моїх неволохатих, та як начне лоскотать, то пимпочки моїх важелезних цицьок стають торчака! А запах тої сорочки — запах гарячого степу! Так ніхто не пахне, тіко Пашка! А руки з-під закасаних рукавів! Шо то за руки! Та вони можуть трахтора перевернути! Не говоря вже про мене, Галю Сливку! Він крутить мене ними вперед, взад, вправо, влево, вгору, вниз, як пір'їнку! Тіко з ним одним я свого весу не чуствую, тіко з ним я во врем'я любовного збліженія лечу, як птіца над неозорими степами нашої неньки Вкраїни! А руки ті тоже волохаті, з такими грубими, але чуствітєльними пальцями, які точно знають, куди, коли, як і шо. А дальше сорочка кончаєцця і начинаюцця джинси. Спасіба мериканцям, шо придумали джинси! Без них жисть була б значітєльно скучнішою. Я от, напрімєр, опріділяю мущину по горбику на джинсах. Тіко джинси можуть вам дать точну інхвормацію про зад мужчини, його бьодра і його саме главне місце! Так от, у Пашки це все хотілося вкусити і з'їсти — таке апітітненьке було! Од одного звука зіпера на його джинсах я зразу кончала!

От так я собі в'являла Пашку — аж він на тому березі начина розстібать сорочку, ту саму, в голубу клєтку.

Я розволнувалася, серце моє — гуп-гуп! А він кажну пугвічку — цвик! цвик! цвик! Він шо, на нєрви мені рішив действовать? Здер він із себе сорочку і кинув її на траву. Я заплющила очі на всяк случай і в'явила те, шо знала напам'ять: волоси на його грудях розміщаюцця у виді чорного ромба з подовженою нижньою частю. І та нижня часть ромба тянеться донизу, тянеться, вужчає, вужчає і, наконец, рікою впадає в чорне триугольне озеро з високою скельою на острові — скельою ідіально виточеною, скельою, що розриває голубі небеса джинсів…

Я розплющила очі і побачила, шо Пашка став медленно розстібать зіпер. Я вроді почула резкий і зазивний звук. Це був звук ріактивного самольота, шо проліта над головою. Від того звука, який я почула не вухами, а тєлом, моя шкіра вкрилася пухирцями возбуждєнія. Я важко задихала, єлі здержуючи себе, шоб не кинуцця через ставок до нього. Але попереду було ше інтересніше.

Пашкині джинси, як у замєдленній зйомці, сповзли аж до колін. Ой, як же довго вони сповзали! Цілу вічність! Вони сантіметр за сантіметром відкривали його ноги. А ноги у Пашки — це отдільна пісня. Це ноги степового скакуна, ноги Антея, шо держе небо!

Пока я сиділа заклякла, він підняв одну ногу і опустив, підняв другу і теж її опустив, і так тупцяв, пока його джинси не злізли окончательно. Він остався в одних трусах, таких сімпатічних сімейних трусах. А знаєте, яка разниця між соврімєнними плавками і сімейними трусами? В сімейках єсть загадка, а в плавках її нема.

Так от. Дивлюсь я на ті труси, як на занавіс у театрі, і жду отгадки! І коли Пашка двома пальцями лівої і двома правої руки взявся за резінку на трусах, відтягнув її і відпустив, я єлі не зомліла. Той звук, який я тоже почула не вухами, а тєлом, пронизав мене, як укус бджоли. І той укус зразу набух у моїй голові, і я забула про все на світі — про те, шо він на самом дєлі не мій муж, і про те, шо я на самом дєлі ше не розведена… Я забула про все на світі, молнієносно здерла з себе все, шо було на мені, стрибнула у воду і поплила лебідкою до Пашки, а він поплив лебедем мені назустріч. І стрілися ми з ним на середині ставка, де була мілина.

Я стрілася з ним уся в рясці й качиному пір'ї, без манікюра і педікюра, без хранцузьких духів та ідіальної хвігури, але для нього я була найсолодша жінка в світі! Він піймав мене, слизьку та гидку, в свої об'ятія і впився в мої губи своїм хвірмовим поцілуєм! Той поцілуй був безконечним, його язик проник у мого рота і став лоскотати усі мої внутрєнності — од мозгів до срамного місця, причом іменно ізсередини. Я вся обм'якла і вже не могла вдержатись на воді. Але не важно — мене ж держали крепкі руки мого Пашки, і я вже нічогісінько не боялася! Ми цілувалися посеред нашого ставка на качиному острівку. Своїм ручиськом він проліз мені поміж ноги, а пальцями зловив свого язика, який уже виліз із мого срамного місця назовні. Він зловив свого язика і став шурувати через усе моє тіло, як ото таким довгим віхтем шурують бутельки. Із кожною минутою його язик піднімався все вище, а його пальці проникали все глибше. Мені даже показалося, шо він рукою аж по лікоть проник у мене і масірує зсередини. Я от возбуждєнія потіряла свою кваліхвікацію і даже не могла поворухнутися, хотя должна була одповідать йому одвітними двіженіями. Але Пашкі не нужні були мої ласки для возбуждєнія, він работав тіко для мене і тіко на мене. І я це почуствовала, коли в мене проникло його тепле і міцне существо, його змій-соблазнітєль. Той змій у мені зжимався і розжимався, лоскотав і гупав… і в цей момент я пойняла, шо я жінка, шо я кохана жінка!..

Після тої самошедшої ночі на ставку ми подали на розвод, я — з Мумріковим, а він — з Раїсою Степанівною. Як тіко ми получили розводи, стали готуватися до своєї свайби.

Я знову стала шукать собі дружок і прийшла до вивода, шо ближчих, ніж три Свєтки — Свєтка Кисіль, Свєтка Борщ і Свєтка Непадайдощ — умене нікого нема. Вони були тоже незамужні, хотя й зі своїми мальчонками, однак не одинокі, бо на їхньому горизонті появилися три підгуляївські богатирі — Ілько, Олекса і Микита, яких у селі прозвали Муромцьом, Поповичом і Добриньою.

На цей раз у нас получилась настояща підгуляївська свайба (опит уже був) — зі сватанням, запросинами, заручинами, з гільцем, украшеним уже по-людськи лентами, канахветами і яблучком нагорі; з короваєм, украшеним калиною і барвінком; з усіма весільними чинами дружками, боярами, світилками, свашками; з весільним поїздом (коли по всьому селі їде віз, а попереду ступають украшені цвітами і лентами коні й везуть мене від мого до Пашкиного дому і назад; з переймою, коли Пашкині дружби — Ілько Муромець, Олекса Попович і Микита Добриня — купляли право ввійти в мій двір, в мою хату і сісти біля мене на посаді; з весільними переспівами; з понеділкуванням або «циганами», коли найгуморніший мущина у селі переодівався в нівєсту, а найгуморніша серед родичів баба — в женіха, і так ходили по селу й робили різні вибрики та збитки; з «продаванням батьків», коли мою свекруху возили по селу на дірявих ночвах і потім викидали у калюжу; з перепоєм: коли на свайбі дарили нам з Пашкою подарки, а дружко оддаровував дарителів чаркою горілки і скибкою короваю; з перезвою в понеділок — то єсть з усім розмаїттям наших славних вкраїнських звичаїв, які просто ожили в нашому селі після такої неудачної свайби з Мумріковим.

Розкажу ше про нашу з Пашкою першу брачну ніч. Я вже на то врем'я знала, шо ношу рібйоночка («золотого», як предсказав Борис на тувалєтній бомазі) під серцем, — чи то Осрісісового, а чи Пашкиного, — тому рішила не гарцювати, як на коні, і не метушицця, як крольчиха, а тихенько поспати, шоб поновити свої сили після тяжкого свайбеного дня. У сусідніх селах во врем'я першої брачної ночі молодих боярин і дружки должні стоять під коморою, де відбувалося ОТЕ, і їм передавалася закровавлена сорочка для обозрєнія.

Але специхвіка нашого села така: поскільки у нас практічеськи ніхто не виходив заміж незайманою, то в комору запускали півня, якого мав зарубати женіх і поставити спеціальний кровавий знак на сорочці молодої.

Так от: я, як запровадниця старих підгуляївських звичаїв, канєшно, зараннє договорилася за півня і поручила нашим боярам і дружкам вчасно запустити його у нашу спальню.

Ото лежу я і боюсь заснути, шоб не пропустить півня, а вони — то єсть Свєтки і три богатирі — все не йдуть і не йдуть. «Понапивалися, чи шо?» — подумала я і вийшла зі спальні, шоб їх пошукати. Дивлюсь: у залі народ гуля і вже практічеськи нічого не баче. Серед гостей бояр і дружок не було. І я, знаючи настоящий підгуляївський характер моїх подружок Свєток, пішла шукать їх по злачних местах — на горище, в комору, в садок. І яке ж було моє удівлєніє, шо я ніде їх не найшла. Ну, думаю, мо' вони змінили свою стратегію і тактіку?

Я рішила действовать за логікою.

«Так, — подумала я, — Ілько на прізвисько Муромець робе зоотехніком. Він луччий в області спеціаліст по совокуплєнію ВРХ, то єсть великої рогатої худоби». І я, хоч мене вже й підтошнювало, пішла на хверму. І не пожаліла. Коли я зайшла в корівник, то побачила, шо Свєтка Борщ та Ілько получають удовольствіє тіпа «наблюдєніє за совокуплєнієм». Бик заскакує на корову, а Свєтка та Ілько лежать на купі сіна і стогнуть от возбуждєнія: «О! А! Ше! Іше! Сильніше! Отак! Іше сильніше!

//О, єс! О, так! Давай, милий, давай!» Мені тіко животних було жалко: і чого їм нада було підсипати в корм, шоб вони поміняли свій жизнєнний цикл і серед осені уночі трахалися, як дурні люде.

Хоч я й була беремена, але пойняла смисл хранцузького анігдота про наблюдєніє за наблюдаючими — я, дивлячись, як качаються в сіні Свєтка та Ілько, тоже получила масу удовольствія.

Тепер прийшла очередь шукать Свєтку Кисіль. Олекса на прізвисько Попович робив огрономом. З ними було тяжелей: «Невже, — думаю, — вони опиляють растєнія і тащуться? Не. Во-первих, була вже осінь, а во-вторих, у нас буракова спеціалізація… Де ж вони можуть буть? Невже в жомі паруються? Чи в силосній ямі? Оце ікстрім — так ікстрім!»

Але все оказалось набагато прозаїчніше. Я їх застукала на олійні. Де з соняшників б'ють олію. Свєтка Кисіль зі своїм Олексою гарцювали один на одному, як малі діти, посипали сількою, облизувалися, кидалися жмихом, ковзалися, як на ковзанці по підлозі, де була розлита олія. Я подивилася на цю картіну і змахнула сльозу од зворушення.

Осталися тіко Свєтка Непадайдощ і Микитка на прізвисько Добриня. Шодо них у мене нікакіх сумнєній вже не було. Микита був пасічником. Я існачала в'явила їхні любовні розваги в меду і трохи даже позавідувала подрузі. А потом згадала: Свєтка Непадайдощ знамєніта своїми садо-мазохістськими вибриками. Наверно, вона стромля його у вулик до сонних бджіл, не інакше.

І яке ж було моє розчаруваніє, коли я побачила, шо Свєтка та Микита занімаюцця любов'ю, як прості люде в класічеській позі і даже долучають удовольствіє! Шо зробилось із знамєнітою звращєнкою?! Вже позже я доперла, шо їй так уже остогидли разні звращенія, шо для неї найбільшим звращенієм був старий дідівський спосіб.

Пойняла я, шо моїм Свєткам та їх кавалерам не до свайбеного півня, тож прийшлось мені самій піти додому за жертвою.

І який же був мій ужас, коли я й тут застала сексувальне неподобство!

Підхожу я поночі до своєї хати і носом чую: шось не те. Показалось мені в потьомках, наче по моєму подвір'ю здоровезний півень ганяється за здоровезною куркою, безжалосно витоптуючи мої мальви, чорнобривці та айстри. «Шо за безпрєдєл?» — возмутилась я і кинулась на спасєніє своєї хлори, але в останній міг познала голос батька. Тіко він з характерною інтонацією міг сказать: «Іди до мене, моя куріпочко, я тебе полоскочу в одном мєстє!» Я покрасніла, мов рак, і хотіла була піти геть, як в останню мить мене пройняло ілєктрічеським розрядом: «Стоп! А інтірєсно, за ким це він ганяється? І хто ж це стане моєю мачухою?»

К сожалінню, «куріпочка», окромя квоктання, більше нікаких членороздільних звуків не видавала, тож її лічность оставалася в сікрєті.

Тим врем'ям батяня, здаєцця, поймав свою «куріпочку», та й вона, кажецця, не дуже трепихалася. І тут я первий раз почула її голос. Вона існачала кувікнула: «Ой!», а потім спугано скрикнула: «Що це таке?»

Мене стали пробирать мурашки: голос був таким до болі знакомим, таким огидно рідним! Хотя я ше не догадалася, хто то саме.

А батяня в одвіт став муркати:

— Це каляска, куріпочко, матациклєтна каляска.

— А чого саме в ній? — вереснула ше раз «куріпочка», і її голос довів мене до нєрвної дрожі, але я його іше не познала, бо був він екзальтіровано вождєлєнним.

— Тут так вдобно! Моя льошка Манька так любила її!

«Ну, — думаю, — невже батяня ше більший звращенець, чим мої Свєтки, мій Пашка і Осрісіс, разом узяті? Невже він упече свою куріпочку в матациклєтній калясці?»

А оказалось усе проще: почулося дирчання матациклєта, який ніяк не заводився, а потім усе-таки завівся і рвонув у безкрайній український степ назустріч сходу сонця…

«Це негігієнічно!» — верещала з каляски куріпочка, а я, шокірована до смерті, в'являла себе в об'ятіях своєї майбутньої мачухи Раїси Степанівни…

Paloma Negra

…Коли шалена сімейка завалилась до помешкання Марка Антонія, він ще ні про що не здогадувався. Його бентежило лише те, чи не розтрощать ці хлопчаки латиноамериканської зовнішності антикварні меблі і весь будинок у центрі Львова. Іще він переживав, чи ця мала кучерява панночка, «викапаний таточко» Олег Кридан, не облюбує собі для гри в «доньки-матері» його старовинну колекцію фарфорових пань і панночок. А ще він переживав чи ця дамочка, дружина Олега, яка, судячи з зовнішнього вигляду, любила добре випити, не кине оком на його бар з шикарними колекційними напоями. Олег його турбував найменше. Він його знав, а точніше, колись знав як облупленого. У часи своєї юності вони разом грали «в чотири руки» в фортепіанному дуеті «Ностальджія». Потім Олегові щось стукнуло в голову і він, кинувши все, втік з України, сподіваючись здобути світову славу на Заході. Слави він не здобув, зате привіз додому досить солідне «придане» — дружину, років на десять старшу його, з трьома дітьми, народженими від різних чоловіків.

Марк Антоній надав сімейці у розпорядження перший поверх свого будинку на невизначений термін недарма. Звичайно, він був людиною шляхетною, однак аж ніяк не альтруїстом. Подивившись на свої десять років з часу від'їзду Олега, він зрозумів, що дечого він таки досяг. Принаймні став професором консерваторії. Однак сатисфакції від життя він не мав. Він розумів, що його покликання — виконавство, а не теорія. Його постійно роздирали ревнощі до інших виконавців. Мабуть, слово «ревнощі» не зовсім те, що він відчував. Просто він знав, що грає краще. Вступати одному в поєдинок серед піаністів було б смішно, він би не був оригінальним. А от фортепіанний дует… Тож, почувши чергові Олегові скиглення про те, що захід його належно не оцінив, зробив рішучий крок — запропонував йому відродити «Ностальджію».

Не встиг Марк Антоній імейлом надіслати це повідомлення, як за двадцять хвилин висвітила відповідь: їду! Він аж перелякався швидкості прийняття рішення. Чесно кажучи, він думав, що Олегові піде на обдумування кілька місяців, якраз цього вистачило б Марку Антонію, щоб підготуватися до зміни життя, однак вже через годину Олег імейлом повідомив, що взяв квитки на автобус (наскільки мають бути погані справи, щоб піаніст автобусом з Іспанії через усю Європу їхав до Львова). Марк Антоній ще не знав, що Олег їде не сам, а зі своєю шаленою сімейкою. А коли дізнався, було пізно. Так і прийшло нелегке рішення віддати перший поверх свого будинку на пожертву мистецтву.

Власне, Марку Антонію було досить місця і на другому поверсі; він там мав маленьку спальню, кабінетик, кухоньку і лазничку з туалетом, а на піддашші він ще два роки тому зробив собі студіо — місце для його улюбленого білого бездоганного рояля і для себе, також білого і бездоганного.

Шалена сімейка була змучена дорогою і мала жалюгідний вигляд після автобусної транс'європейської подорожі. Марк Антоній їх нагодував, поклав спати, а сам пішов до себе нагору, до кабінету і зайшов у чат з Товариством анонімних любителів себе.

На лінії був лише Мумрик, і це Марка Антонія цілком влаштовувало. Мумрик ніколи нікого не обтяжував своїми проблемами, зате сам із задоволенням давав добрі й чіткі поради.

Товариство анонімних любителів себе «Нарцис» існувало тільки у віртуальному просторі, однак самі по собі його члени вели цікаве сексуальне життя. Серед них були ті, які ніколи ні з ким, окрім себе, не займалися любов'ю, вони називалися білі нарциси; другі — це «чорні нарциси», ті, які «пройшли Крим і Рим» і лише після того прийняли свідоме рішення, що любов із самим собою — це найвищий рівень любові, і, до речі, вони були найревнішими «берегинями» власної цноти. Була ще третя група — найменш шанована в Товаристві анонімних любителів себе — це «жовті нарциси». Це були люди різних категорій — сімейні і несімейні, гетеросексуали і бісексуали, гомосексуали, які, судячи з усього, використовували секс з собою лише як крайній метод, коли «поряд нема нічого путнього, окрім фригідної дружини і п'яної подружки». Однак водночас це були найактивніші дописувачі в чаті. Бо так у світі повелося, що «жовті нарциси» — люди з великими психологічними проблемами, які замість того, щоб найняти собі психоаналітика, виливали свої душевні помиї на шляхетних «білих» і «чорних» нарцисів.

Мумрик був нарцисом «білим». Марк Антоній (що виступав у чаті під ніком Цезар, маючи на увазі, звичайно, не салат) був нарцисом «чорним».

Проживши довгі роки у затяжних загулах, він зрозумів, що у всіх жінок все абсолютно однакове: одна дірочка в хутрі і дві наповнені торбинки з ґудзиком. Дірочки ділилися на мокрі, сухі, вузькі, широкі, з трьома, максимум чотирма різновидами запахів, хутро ділилося на чорне і руде, а торбинки відрізнялися розмірами і пружністю. Була ще одна дірочка, в яку йому любилося потрапляти, оскільки вона мала лоскотливе приладдя. І все. І хоч бийся головою об стінку, нічого цікавішого ні у кого не було. Щоправда, була ще одна дірочка, однак чомусь йому пощастило тільки раз туди потрапити та й то після того його довго називали збоченцем.

Однак навіть не це стало причиною зміни його сексуальної орієнтації в бік власного «его», а те, що кожна незаміжня жінка хотіла його на собі одружити, а кожна одружена хотіла, як не дивно, того ж самого, а ще й до того ж утерти носа чоловікові-тирану. Дуже скоро Марк Антоній зрозумів, що тиранами є саме вони, жінки, і вирішив більше не витрачати на них свого дорогого вільного часу, свого здоров'я і своїх грошей.

Він «зав'язав» з жінками і почав довготривалі стосунки із самим собою. Спершу це не давало йому особливого задоволення, довгі роки споживацького сексу привчили його до кількох стандартних ситуацій, в яких ерекція була особливо солодкою. Як і інші представники чоловічої статі, якщо жінка йому недостатньо подобалася, а треба було терміново зняти напругу, він надавав перевагу жіночому ротові.

Тому коли прийшло до Марка Антонія свідоме рішення покінчити з жінками, він довго дивився на свого бойового товариша, думаючи, чи зміг би він взяти його в рот, навіть, якби був йогом. Зрозумів, що ні. Отже, попередній досвід отримування задоволення автоматично відпадав.

І тоді само собою спало на думку: він же піаніст, з дуже чутливими пальцями!

І він досить швидко ввійшов у смак. Йому відкрилося стільки невідомих сторінок власного тіла і душі! Хто, як не він сам, може знати, що йому треба, скільки і як!

Ось і тепер, після навали циганського табору, Маркові Антонієві дуже захотілося полюбити себе, і як тільки він про це подумав, як довелося розстібнути зіпер на штанах і витягнути з нього свого вірного бойового товариша. Колись, у козацькі часи, чоловіки називали своїм вірним товаришем свого коня. І, власне, Марка Антоніїв товариш був чимось подібний до молодого коня — сильний, пружний, м'язистий, швидкий і приємний на дотик. Ось і тепер Марк Антоній поклав на руку свого вірного товариша і подумав: «Таке добро пропадає!»

Думка, що блискавкою промайнула в голові, його неприємно кольнула. Чому «пропадає»? Не пропадає. Адже у його рідного бойового коня є він, Марк Антоній, а у нього, Марка Антонія, є вірний бойовий товариш, його гривастий кінь!

Остання думка його заспокоїла, і він почав свій ритуал спілкування з бойовим товаришем. Кілька звичних рухів, і його Вороний став дибки.

Треба сказати, що Марка Антоніїв кінь був дуже норовистий, не завжди пані і панночки могли справитися з ним. Потрапивши в ніжні манікюрні ручки пані або панночки, бойовий кунчуковий товариш починав гарцювати, намагаючись скинути із себе недосвідченого наїзника. Марку Антонію кожного разу доводилося помагати переляканим панночкам, тримаючи свого коня за поводи. Власне, це також стало однією з причин переходу на самообслуговування: і так доводиться використовувати свою робочу силу, то чому ще хтось третій має туди втручатися?

Коли пані чи панна намірювалися запхати його норовистого коня собі в хутряну дзюрку, а особливо першого разу (дуже рідко доходило до другого, а ще рідше — до третього), то обов'язково скрикувала від болю, і навіть невтримне бажання вийти заміж за професора львівської консерваторії, власника будинку в центрі Львова і красеня-мужчини, не додавало їм сили, щоб достойно ввести коня до своєї стайні.

Отже, з жінками у Марка Антонія не склалося. Зате склалося з самим собою, улюбленим. Його сильна рука піаніста не лише могла легко втримати бойового товариша, а й, коли треба, взяти його за горлянку, кінь не пручався, тільки хрипів, плюючись піною…

Це сталося і цього разу. Кінь бився у конвульсіях, а разом з ним і все Марка Антонієве єство. У цьому єднанні було щось дуже «інтимно інтимне». Марку Антонію подобалася ця тавтологія, яку він часто вживав, описуючи в чаті свої відчуття. З жінками він мав інтимні стосунки у значенні фізичної інтимності. А у стосунках з самим собою додавалася ще й повна ізольованість себе самого від сторонніх глядачів. Марку Антонію ніколи не вдавалося кінчати одночасно з жінкою, навіть якщо вона артистично демонструвала свій оргазм, кожного разу після сексу його охоплювало неприємне відчуття, бо він бачив, як спостерігає за ним жінка, коли він б'ється у конвульсіях, спостерігає коли зі страхом, коли з цікавістю. Це також було однією з причин зміни сексуального партнера на себе самого.

Пройшовши очищення електричними зарядами задоволення, Марк Антоній цього разу не спішив витирати вологим рушником піну, а навпаки розмазав її по руках і подумав: «Скільки нащадків пропадає!».

Ця думка також виявилася несподіваною і не на жарт його стривожила. Ніколи раніше йому таке б і не прийшло в голову. Однак він опанував себе, і пішов у душ змивати зі свого тіла і пам'яті всі несподівані думки, які зненацька його охопили.

Сон був міцним і здоровим.

А вранці Марк Антоній, зовсім забувши про своїх гостей, цілком автоматично спустився на перший поверх до «нижньої» кухні, забувши, що нагорі він також обладнав кавомолку, кавоварку і інші цяцьки, які підвищують ранковий настрій звуками і запахами.

Вже стаючи на першу сходинку старих дерев'яних сходів, він краєм свого музикального вуха вловив нові звуки, якісь неймовірно магічні звуки, які дуже бентежили старі стіни його будинку. Це звучав жіночий голос. Дуже тихо. Він наспівував «Бесаме мучо». Це було глибоке контральто. Настільки глибоке, що Марк Антоній зупинився, щоб уявити собі, з якої точки жіночого тіла воно може виходити. І зрозумів, що народжується воно саме в тій волохатій дірочці і, мов гаряча вулканічна «бесамемучна» лава, повільно, тягуче піднімається з неї вгору, через всі катакомби жіночих органів, які, безсумнівно, мають прямий зв'язок з дихальними шляхами. Лава «бесамемучо» піднімалася все вище й вище, крізь легені, трахеї, бронхи і лягала всією свою вагою на голосові зв'язки, які від цього вібрували, видаючи магічні звуки. Потім розпечена лава, здригаючись від вібрацій, виходила маленькими цівками через рот і тривожила давно не тривожені жіночими звуками стіни Марка Антонієвого дому.

Марк Антоній так і стояв на верхній сходинці, не в змозі змусити себе поворухнутися, аж поки до сходів не підійшла сама господиня вулканічної гори і раптово затихла, побачивши нагорі господаря дому. Той зробив вигляд, що щойно там опинився і тепер невимушено спускається донизу.

— Доброго ранку! — сказала власниця глибокого контральто, ледь поворушивши губами, що означало натяк на посмішку.

«Могла б посміхнутися і ширше господареві, який надав притулок усьому її циганському табору!»

— Доброго ранку! — натомість дуже чемно привітався він. — Як спалося?

— Не зле!

Марк Антоній напружив пам'ять, щоб згадати, як звали Олегову дружину. Щось «бесамемучне», але що саме?

— Можете не напружуватися. Я — Марія…

«Ні, не „бесамемучне“», — подумав Марк Антоній.

— Марія Фернандес.

«Таки „бесамемучне,“» — аж зрадів він з того, що не помилився.

— Приємно… — чемно відповів Марк Антоній і зовсім несподівано для себе запропонував, — каву будете?

«Щоб він готував каву якійсь мадамі?»

— Буду! — зголосилася мадама.

Марк Антоній заметушився біля кавомолки і кавоварки, шукаючи у шухлядах щось таке, щоб вразило власницю глибокого контральто. І він, показавши цинамон, спитав її:

— Посипати?

— Можна, — сказала вона і сіла за стіл.

Марк Антоній, стоячи до власниці контральто спиною, зненацька відчував на собі її погляд. Той погляд вулканічною лавою просто пропік його наскрізь. Він це відчув фізично. Причому пропік він його в найнесподіванішому (а може, навпаки — найсподіванішому) місці — крізь штани.

Марк Антоній засумнівався: це йому здалося чи вона дійсно вивчає його зад, намагаючись уявити, що до нього прикріплено спереду.

Він розізлився від цієї думки сам на себе, різко повернувся, щоб переконатися у супротивному. Марія Фернандес не встигла (а, може, взагалі не збиралася) відвести очі, і вони, тобто очі, дійсно, опинилися на тому місці, де стояв у стайні його бойовий кінь.

Марія Фернандес ніскільки не знітилася, що її погляд направлений не туди, куди б годилося заміжній жінці, вона нікуди не спішила, оцінивши (або уявивши) вміст його штанів, вона нарешті підняла очі на Марка Антонія. Це був погляд жінки, яка настільки часто ТУДИ дивилася, що вже давно розучилася шарітися, якщо хтось її випадково заставав на процесі споглядання.

Це був погляд, сповнений байдужої цікавості, це було просто споглядання самицею самця не з точки зору практичного, а цілковито теоретичного. В цьому погляді була якась втома і водночас досвід, а може, втома від досвіду, втомлений досвід чи то досвідчена втома. В цьому погляді не було бажання, тільки цікавість.

Цей погляд був настільки пронизливим, що Марку Антонію здалося, що вона зрозуміла, чим він займався сьогодні вночі, однак вона й не збиралася його засуджувати, вона була достатньо мудрою, щоб приймати світ таким, як він є, і сприймати чоловіка таким, яким він є.

Марк Антоній знітився і щоб приховати свою ніяковість, зосередився на каві.

Він поставив перед Марією Фернандес і перед собою дві філіжанки кави, посипавши зверху кориці. Вона, натомість, встала, порилася в своїй сумці, теж дістала щось і посипала йому в чашку.

Він сьорбнув, і у нього всередині все запекло. Кров ударила в голову, але після того по всьому тілу пройшла велика мобілізуюча хвиля.

— Що то було? — спитав він, витираючи на лобі краплини поту.

— Перець-чилі, — байдуже відповіла вона, спокійно продовжуючи його споглядати.

— Добряче, — нарешті посміхнувся він, трохи оговтавшись від нових відчуттів.

У цей час до кухні ввійшли два хлопчаки-підлітки латиноамериканської зовнішності. Марія Фернандес підійшла до плити і почала готувати сніданок. Через деякий час до кухні вбігла боса кучерява дівчинка, та, що викапаний Олег, а згодом спустився і він сам.

— Здоров, Марчику! — привітався він і всівся за стіл.

Шалена сімейка почала снідати.

Марк Антоній з цікавістю спостерігав за нею.

Марія Фернандес і справді виглядала старшою від Олега років на десять. Однак вона належала до того типу жінок, яких вік робить привабливішими. Існує така категорія іспанських донн, українських молодиць чи індіанських та італійських жінок, які стоять на чолі родинного клану, коли жінка, з роками, не втрачаючи фізичної привабливості, набуває життєвої мудрості, що підсилює її красу. Це наче фіга, винна ягода, в якої м'якоть не гниє, а ферментується в нову п'янку консистенцію. Така жінка — як вино. Як голубий сир.

Марк Антоній дивився на неї і починав своїм, досить аналітичним мозком, розуміти, що він, здається, влип.

Витрати пішли капітальні. По-перше, довелося взяти в оренду піаніно і занести його нагору, в студіо, щоб Марк Антоній зміг з Олегом грати в чотири руки. Ще одне Марка Антонієве фортепіано залишили внизу, у вітальні для індивідуальних занять Олега. По-друге, всі харчові витрати також лягли на Марка Антонія, бо шалена сімейка не лише не мала де жити, а й що їсти..

З того часу, як Марк Антоній розірвав стосунки з жінками, він став дуже ощадливим. На цей раз з ощадливістю довелося розпрощатися. Але, як не дивно, це не викликало в нього великого внутрішнього опору. Він якось на мить замислився над тим, чому все це робить з охотою, і йому довелося зізнатися собі, що йому приємно бачити, як щоразу, як він зробить «добру справу» для шаленої сімейки, погляд Марії Фернандес втрачає вираз байдужої цікавості і набуває ознак прихильної дружньої симпатії. Це були зовсім дрібні, цілковито непомітні для стороннього ока зміни, однак для нього кожен порух підведеної брови на її обличчі, кожна скупа посмішка на її губах, кожне ледь чутне зітхання, яке означало, що їй щось сподобалось, важили для нього більше, аніж усі скарби світу.

Крім того, Марія Фернандес виявилася дуже вдячною і мудрою слухачкою. Вона годинами висиджувала на репетиціях Олега та Марка Антонія, ненав'язливо даючи свої слушні поради.

Вона не мала консерваторської музичної освіти, лише середню, вона вирішила поступати в університет, однак і там не довчилася, бо втекла зі своїм першим коханцем, який пізніше став її чоловіком, студентом Львівського університету, чилійцем, молодим комуністом, вихованцем Луїса Корвалана, до Колумбії. Власне, перший її син — Хосе — і був від нього. Однак любов української дівчини і чилійського революціонера виявилася короткою, як спалах зорі, що падає з неба. Карлос Фернандес був убитий, за офіційною версією, агентом Піночета, а насправді — у перестрілці між поліцією і колумбійськими наркоділками, причому він перебував на той час явно не на стороні поліції.

Марія Фернандес трохи потужила з цього приводу, а потім підрахувала гроші, залишені їй чоловіком від останньої прокрученої ним операції з наркотиками, взяла дитину під пахву і поїхала в Аргентину, придбала там помешкання, а коли гроші скінчилися, влаштувалася співачкою в занюханий нічний бар. Власник бару тримав цілу мережу ресторанів у Буенос-Айресі, тому, побачивши, який шалений успіх має українська приблуда в маленькому занюханому барі, перевів її у свій найелітніший заклад — стейк-хауз, де Марія Фернандес своїм лавоподібним контральтом обливала відвідувачів, приклеюючи їх намертво до стільців, клієнти слухали її, пороззявлявши роти, навіть не помічаючи, як бризкає їм в око кров із знаменитих аргентинських стейків.

Власник ресторану суворо стежив за цнотою свого золотого самородка, тобто за Марією Фернандес, щоб ніяке падло не переманило її в інше місце. Він пильнував її більше, аніж свою дружину, що була на 20 років молодша його, однак таки не допильнував. У Марію безтямно закохався постачальник стейків до ресторану, аргентинський фермер, власник безмежних пасовиськ і нескінченних стад стейкової худоби. Хлопець, як і годилося бути виробникові стейків, був здоровий, сильний, засмаглий і, судячи з усього, трахав її так, як ніхто її ніколи не трахав.

Марія Фернандес схудла, стала гірше співати, а коли власник ресторану зрозумів, у чому справа, було пізно. Вона вже була вагітна.

Ця історія закінчилася бійкою в цьому ж таки елітному ресторані між його власником і постачальником м'яса, бійка перманентно перейшла в перестрілку, в якій були поранені обоє. Однак в поліцію ніхто не заявив, і бізнес після того не припинився. Не було сенсу його припиняти через жінку. Тим більше, що він був дуже успішний.

Марія Фернандес переїхала жити на ранчо, і там прожила ще кілька років, про які воліла не згадувати, аж поки не застала свого чоловіка з коханкою — новою співачкою елітного ресторану. Вони трахалися, як кролики, в тій самій гримерці, в якій вона кілька років тому вперше віддалася йому, Карпентьєру, нинішньому своєму чоловікові.

Марія Фернандес не влаштовувала латиноамериканських сцен. Вона приїхала додому і почала тихенько готувати план утечі. Зібравши необхідні їй кошти, вона з двома дітьми одного вечора це й здійснила. Кінечним пунктом її подорожі була Іспанія, однак вона добиралася туди через Штати, Канаду, Португалію, аби якомога краще заплутати сліди. І вона їх заплутала.

Карпентьєр її не знайшов.

Зате її знайшов у Мадриді Олег на якійсь вечірці, зорганізованій українською церквою. Марія довго не реагувала на неоковирні Олегові залицяння, проте дізнавшись про його великий плюс — у нього було непогане помешкання у центрі Мадрида, Марія Фернандес піддалася на його умовляння і переїхала до нього. А завагітнівши, вона, трохи повагавшись, вирішила не робити аборт, і результатом цих незрозумілих стосунків і стала кучерява донька, викапана Олег. Згодом у Олега закінчився контракт, згодом закінчилися і гроші. І в день їхнього переїзду на іншу квартиру, яка в порівнянні з попереднім помешканням була подібна до собачої буди, Олег отримав імейл від Марка Антонія.

Цю всю історію розповів Марку Антонію Олег у перервах між спільними репетиціями.

Вона ж сама мовчала, як риба. І в її мовчанні було набагато більше, аніж в усіх тих жіночих лепетаннях, які він вислухав за свій досить тривалий період загулу.

Його так і підмивало зачепити Марію Фернандес словом, аби почути бесамемучне контральто, таке миле його музичному слухові.

Але контральто мовчало.

Він не знав, що зробити для нього, аби воно заспівало.

Ідея прийшла несподівано. Почалося все з того, що Марк Антоній запримітив, що в його холодильнику з'явилися нові продукти. Звідки? За які гроші? Однак через пару днів, зупинивши авто на перехресті, він зустрів Хосе і Хорхеса, які протирали скло машин, що зупинялися на червоне світло. Робили це добре, однак все одно часто отримували від водіїв замість чайових доброго прочухана.

Марк Антоній посадив хлопців у машину і помчав за місто, де один із його знайомих відкрив приватний гольф-клуб. Якось той жалівся, що у нього немає хлопчиків «напохват», які б говорили іноземною мовою і носили б за багатими клієнтами ключки.

Хосе і Хорхес були ідеальними кандидатами — говорили іспанською, англійською і трохи французькою, були високі, стрункі, жваві, смагляві, тому мали дуже гарний вид у білій уніформі.

Власник гольф-клубу, окинувши їх оком, був безмежно вдоволеним. У перший же день роботи хлопчиська прийшли додому з першими, досить істотними чайовими.

Марка Антонієва тактика виправдала себе. Шалена сімейка зорганізувала вечірку на честь працевлаштування Хосе і Хорхеса, і Марія Фернандес, трохи випивши, заспівала під акомпанемент чоловіка знамениту мексиканську пісню «Paloma negra».^[1]

Професор Львівської консерваторії Марк Антоній, який переслухав у своєму житті багато різної музики, був знову спаралізований.

Це була не пісня.

Це була солодка пристрасть, однак не приторно солодка, і не кисло-солодка, а гірко-солодка, щось подібне на дикий мед.

Це був спів-ридання, це був спів-голосіння, від якого серце рвалося на великі криваві шматки.

Це був спів жінки, яка знає, що таке Любов, та, від якої божеволіють, і та, за яку вмирають.

Коли Марія Фернандес закінчила співати, Олег заплакав, діти захоплено зааплодували, а Марк Антоній все ще перебував у глибокому паралічі. Його горло стислося, а в грудях обливалося кров'ю розірване на криваві шматки серце… А на його плече присіла чорна голубка…

Увечері, коли всі полягали спати, а Марія Фернандес мила на кухні посуд, Марк Антоній підійшов до неї іззаду впритул і поклав голову їй на плече…

Вона перестала мити посуд, помила руки милом, витерла їх, закрутила кран. Вона все робила дуже обережно, щоб не рухати плечем, на якому лежала голова Марка Антонія, потім, трохи постоявши нерухомо, відчуваючи спиною тепло його тіла, вона поклала свої руки йому на стегна.

Йому здавалося, що на бічній поверхні його стегон так і лишаться сліди від її рук, настільки вони були гарячими.

Марк Антоній підняв голову і поцілував її у плече, у те саме місце, де щойно лежала його голова.

Марія Фернандес напружила спину і, здається, аж вигнулася.

Він поцілував її ще. Потім ще — вже шию, розсунувши її чорне вологе волосся, потім ще — у вухо.

Вона повернулася до нього і обережно доторкнулася своїми губами до його губ, знову поклавши руки йому на стегна, тепер уже спереду.

Він, зосередивши всі свої думки на стегнах, ніяк не відповів на поцілунок. Але вона була достатньо досвідчена, щоб добре розуміти, що вона робить. Марія Фернандес якраз і розраховувала на такий ефект: він повинен бути нерухомим, аби вона могла робити з ним те, що хотіла. А хотіла вона в цей момент удосталь насолодитися доторком своїх губ до його, доторком своїх губ до його неголеної щоки, доторком своїх губ до його трохи випуклого — і також неголеного — підборіддя. Він розумів це також і тому нічого не робив, тільки піддавався її поцілункам.

Вона цілувала його майже сухими губами, однак кожен доторк розтікався теплом по тілу…

Він відчув себе немовлям, яке щойно викупали у ванні, а потім загорнули у м'який пахучий махровий рушник, де воно і заснуло сном немовляти…

Наступного дня Марку Антонію було дуже зле. Він себе лаяв, він себе проклинав за вчорашню слабість. Стільки років беріг себе, свою чистоту, свою цноту, щоб отак просто, без бою здатися!

Навіщо йому це? Навіщо йому ця мадама, на десять років старша від нього? Навіщо йому додаткові проблеми до і без того проблемного перебування шаленої сімейки у його домі? Навіщо йому чужа дружина з купою чужих дітей? Боже! Який він ідіот, кретин кінчений! Як сопливий жовтодзьоб розкис, розпластався перед нею! Убити себе мало! Такої ганьби він уже давно не відчував!

Йому не працювалося, йому не спалося, йому не їлося, він не знаходив собі місця. Як злодій, втік з власного дому повз вітальню, де займався за інструментом Олег, і рушив у напрямку до консерваторії. Був червень, заняття вже закінчилися, ішла літня сесія. У Марка Антонія не було сьогодні ні іспиту, ні консультації, однак йому потрібно було розвіятися. Він не міг більше перебувати з тою дамою під одним дахом.

Він пішов до аудіотеки, вдягнув навушники і став перебирати на комп'ютері перелік мелодій, щоб вибрати собі щось для заспокоєння нервової системи.

Абсолютно механічно він клацнув на латиноамериканську народну музику, вибрав собі музичний стиль ранчерос і, як наркоман, почав шукати вчорашню пісню «Paloma negra». Для мозку, а точніше для кірки свідомості, він це пояснював так: хочу переконатися, що у виконанні Марії Фернандес немає нічого магічного. Це просто класна пісня, яка пробирає до кісток. Це просто геніальність твору, а не магія співу Марії Фернандес.

Ось він і знайшов її. Він прослухав раз. Він прослухав другий раз. Та сама мелодія. Ті самі слова. Але ефект — не той.

Він ще раз зробив повтор, заплющив очі, і перед очима виникла постать Марії Фернандес, що обперлася однією рукою на фортепіано, а другу поклала собі на груди. Її смаглява рука з велиними перснями, оправленими в срібло великими латиноамериканськими каменями, то стискалася, то розтискалася. Відповідно до інтонації мелодії, відповідно до співаних слів.

Вона співала, на перший погляд, абсолютно не артистично, наче для себе. Однак насправді це була дуже вишукана латиноамериканська манера співу, виконавська естетика, направлена не на розвагу публіки, а на самозанурення і самоекспресію. Вона стояла, схиливши голову до правого плеча, і професійно направляла потік співу до слухачів. Усі співаки навмисне випрямляються, піднімають голову, щоб голосові зв'язки опинялися на рівні ротової порожнини, аби дати змогу звукові вільно, без перешкод литися з їхніх вуст. А Марія Фернандес неначе посилала звукові хвилі з-під низу. Може, в цьому полягав ефект магічності її голосу? Її голосові зв'язки перебували в глибокій ямі, з якої вона просто виштовхувала фонтан свого потойбічного співу.

Вона закінчила співати, і її смаглява рука зі срібними перснями з великим камінням безвольно упала на її груди.

Доторк тих грудей він пам'ятає і досі. Коли там, на кухні вона притиснулася до нього, поклавши свої гарячі руки йому на стегна, коли цілувала його сухими обережними губами…

— Доброго ранку, професоре!

Марк Антоній здригнувся. Перед ним стояла одна з найкращих його аспіранток, яка ще й до того ж була палко в нього закохана багато років.

— Доброго ранку! — всміхнувся Марк Антоній, потягуючись, немов прокинувшись від солодкого сну.

— Нарешті, професоре, і ви закохалися, — трохи сумно сказала вона.

— З чого ви взяли, Оленко?

— Коли ви сиділи і слухали з заплющеними очима музику, над вами літав ангел любові…

— І який він із себе? — поцікавився він, не знімаючи посмішки з губ.

Оленка наморщила чоло:

— Не знаю, мабуть, темно-синій.

— Темно-синій? — здивувався Марк Антоній.

— Так, — підтвердила Оленка, — темно-синій. Він — прекрасний, — додала вона.

Марк Антоній заплющив очі і ще раз уявив собі Марію Фернандес, що оперлася своїм важкуватим тілом на фортепіано. Вона якраз була у темно-синьому платті.

— До речі, що ви слухали, професоре? — поцікавилася Оленка.

— Мексиканські ранчерос, — сказав він.

— 0! — розсміялася вона. — Це на вас зовсім не схоже. Невже цей темно-синій ангел співав вам «Paloma negra»?

Марк Антоній ніжно всміхнувся до Оленки. І чому любов така непередбачувана? Чому б йому було не закохатися в цю довгоногу красуню, розумничку, яка б стала йому незамінним другом по життю, партнером і матір'ю його дітей? Чому треба було вляпатися в історію з власним другом?

— Так, — ніжно сказав Марк Антоній. — Ти вгадала, мала розумничко! Вона співала «Paloma negra»!

Він ніколи не називав Оленку на «ти». Ніколи не казав їй слова «мала розумничко», Оленка стояла трохи спантеличена, не знаючи, як реагувати на його слова. З одного боку, йшлося про іншу жінку, в яку, здається, професор закохався по вуха, з іншого боку, він перебуває в такому настрої, що хоч бери його голими руками.

Оленка подумала кілька секунд і прийняла рішення брати його, закоханого, голими руками. Може, і їй щось перепаде від його настрою.

Вона тільки розкрила рота, щоб щось збрехати, аби тільки підтримати розмову, як він запропонував:

— Може, підемо на каву?

Оленка просто вирячила очі від несподіванки.

Марк Антоній, зрозумівши по-своєму її вагання, перепитав:

— У тебе іспит чи консультація?

— Взагалі-то я вільна… — пробелькотіла вона. — Так що на каву піду охоче!

Марк Антоній, зрадівши такому повороту справ, що можна чимось зайняти свій вільний час, підвівся з місця і порівнявся з Оленкою. Вона була молода, свіжа, чиста, вона була просто ідеальна, однак чомусь зовсім не тягло покласти їй голову на плече… Проте пройтися на каву — не було заперечень.

— Ви йдете зі мною тільки тому, щоб поділитися про об'єкт своєї закоханості? — обережно спитала Оленка.

— Не тільки, — сказав професор. — Мені приємно іти поряд з тобою по вулиці. На нас звертають увагу. Ти помічаєш?

— Так. Помічаю, — з приємністю відзначила вона.

— Розкажи щось про себе, — попросив Марк Антоній.

— Моє життя, професоре, поділене на дві частини, які відрізняються одна від одної, як чорне і біле. Перша, — до того, як я вас зустріла, а друга — після того.

— І яка з цих двох половин чорна, а яка біла?

— Чорна, звичайно, друга.

— Невже любов не окрилює?

— Любов без взаємності не окрилює, навпаки, пригнічує. Хоча, маю вам зізнатися, вона й збагачує. Чому я вам це кажу, адже ви щойно і самі слухали «Paloma negra»!

Він посміхнувся.

По дорозі їм трапився ресторанчик, і Марк Антоній завів туди Оленку. Там було зовсім порожньо. Вони вибрали собі гарне місце біля вікна і сіли напроти один одного.

— А тепер розкажіть, що сталося за останні дні, — попросила Оленка.

Марк Антоній дозволив себе про це спитати.

— Навіть не можу тобі пояснити. Принаймні, поки що. Не тому що не хочу, а тому, що не знаю, що зі мною відбувається.

Підійшов офіціант і подав меню. Вони замовили обід. Не те, щоб Марк Антоній був голодним. Однак він хотів довше поговорити на тему, що його бентежила.

— Вона красива? — спитала Оленка.

Марк Антоній зсунув плечима. Чи може бути красивішою Марія Фернандес за цю свіжу троянду?

— Я так і знала, — сказала Оленка.

— Що ти знала?

— Я знала, що ваша обраниця не може бути стандартом краси. Це має бути щось таке… ні на що не схоже…

Марк Антоній розсміявся. Ця мала розумниця влучила прямо в точку.

Оленка дивилася на нього з ніжною печаллю. Вона не знала, що їй робити: радіти від того, що вона має побачення з чоловіком, в якого так давно закохана, чи сумувати, що побачення насправді проходило під зорею кохання не до неї, а до іншої жінки.

— Можна вас спитати? — обережно промовила Оленка.

— Питай все, що хочеш. Зараз я весь — твій.

— Ви з нею маєте близькі стосунки?

— Що значить близькі?

— Я перепрошую, якщо не хочете відповідати, не треба.

— Ні, я відповім, ти тільки скажи: ти маєш на увазі секс?

— Так.

— Ні, я з нею сексу ще не мав… — сказав він і осікся. — І, мабуть, не матиму. Вона — дружина мого друга.

— О Боже, — зітхнула вона. — Ви — божевільний.

— Так, я збожеволів! — розсміявся він. — І більше всього на світі, — додав, — я хочу її бачити. Зараз. У цей момент!

— То йдіть, — сумно промовила Оленка.

— Ні. Я хочу побути ще з тобою. Ти мені кілька разів зізнавалася в коханні. Що ти почуваєш до мене?

Оленка від несподіванки запитання остовпіла. Добре, що принесли обід. Ніяковість сцени було зам'ято.

Нарешті вона вирішила почати розмову. Краще мати з Марком Антонієм такі досить незвичні стосунки, аніж ніяких.

Вона, пережувавши салат, почала свою оповідь:

— Ще місяць тому я б вам ні за що на світі не розповіла те, що скажу сьогодні. Тому, що людина, яка не вміє любити, цього не може зрозуміти. Ви ніколи нікого не любили. Ви були античною статуєю, мармуровою, холодною і бездоганною. Я думала, що зможу своїм теплом вас розтопити, оживити статую. Але мені не вдалося. В мене виявилося замало тепла.

Оленка продовжила їсти салат.

Натомість заговорив Марк Антоній.

— …Вона така гаряча, як… Я маю один спогад з дитинства. Ми з батьками поїхали в гори. Ми довго кудись ішли, поки не вийшли на пасовисько, де гуляли коні. Чомусь я лишився один, а батьки десь зникли. Досі не знаю, що насправді сталося. Я стояв серед луки самотній, замерзлий, переляканий. Я сів на холодну траву і заплакав. І тут до мене підійшла лошиця, за якою, мов на шнурку, бігло лоша. Лошиця понюхала мене і обдала своїм гарячим подихом. Я подивився на неї. Її очі були спокійні й глибокі. Я підвівся і притулився до її випуклого живота. Вона була така гаряча. Я гладив своєю рукою її дротяну шерсть, з якої випиналися великі сині жили, по яких лилася та гаряча кров. Лошиця стояла непорушно, дозволяючи мені робити з нею все, що завгодно. Мені стало тепло і затишно. А потім лоша смоктало маму-лошицю, а я заглядав, як воно смішно смикає за цицьку. Очі лошати були зовсім дурні. Воно навіть не розуміло, яке воно щасливе.

Оленка дивилася на Марка Антонія із захопленням.

Марк Антоній і сам був збентежений.

— Ти знаєш, я тільки зараз згадав цей випадок з мого дитинства. Ця жінка, про яку я тобі розповідаю, така само гаряча, як та лошицяз мого дитинства.

Офіціант забрав тарілки з-під салату і приніс гарячу страву.

— Принесіть нам карту вин, — попросив Марк Антоній.

Вони замовили собі холодного мартіні.

— Вона не львів'янка. Львів'янки не бувають такими гарячими.

Марк Антоній замислився.

— Ти знаєш, я навіть не знаю, хто вона і звідки.

— Познайомте мене з нею, — несподівано для себе сказала Оленка.

Від випитого мартіні її очі заблищали.

Марк Антоній замислився.

— Не знаю, — зсунув він плечима. — Навіщо?

— І я не знаю. Мабуть, і я хочу до неї притулитися…

Марк Антоній уважно подивився на Оленку і нічого не відповів…

Вечеряли разом. Сімейно. Хоча Марк Антоній досить ситно пообідав з Оленкою і їсти не хотів, він не міг відмовитися від спокуси споглядати Марію Фернандес, коли вона подавала на стіл одну за одною страви.

І доспоглядався до того, що мала Мартуся, яка сиділа поряд, його спитала:

— А ти чого весь час дивишся на маму?

Марк Антоній почервонів, але швидко оговтався і жартома відповів:

— Я дивлюся, що смачненьке буде далі, аби дехто (і він легенько смикнув її за носа) не поїв усе, що вона приготувала.

Марта була явно задоволена співрозмовником.

Марку Антонію було трохи незручно подивитися на Марію Фернандес, а точніше, на її реакцію від його бесіди з дівчинкою, проте краєчком ока він таки запримітив, що вона завмерла з лопаткою в руках і знову пропекла його своїм поглядом.

Коли їли десерт, Марія Фернандес нарешті сіла разом з усіма за стіл.

Хосе і Хорхес із захватом, з латиноамериканським темпераментом розповідали про свою нову роботу. Мартуся, що сиділа біля Марка Антонія, довірливо нахилилася до його вуха зі свого дитячого стільчика і тихенько сказала:

— А коли я трохи підросту, я теж піду працювати.

— Так? — зобразив здивування чоловік. — А куди?

— Я буду місою Марп.

— Ким? — на цей раз вже по-справжньому здивувався Марк Антоній.

— Місою Марп! Ти що, не дивився про неї кіно?

— А-а! — здогадався він. — Міс Марпл?

Марта на знак згоди кивнула своєю кучерявою голівкою.

— Я буду збирати різні секрети!

— Це дуже важлива робота, — підбадьорив її відвертість Марк Антоній. — А ти мені можеш розповісти який-небудь секрет?

— Так, — серйозно відповіла Мартуся. — Я знаю багато секретів.

— Ну то розкажи один.

— Слухай! — сказала Мартуся майже пошепки.

Так що Марку Антонію довелося нахилити вухо до неї. — Мама сьогодні купила нову нижню білизну!

Марк Антоній почервонів, але пересилив себе і спитав:

— І що це значить?

— Як що?

— Міс Марпл була знаменита не тому, що збирала інформацію, а тому що робила логічні висновки.

— Я тебе не розумію. Ти говориш зі мною, як з дорослою.

— Так ти і є доросла.

— Ні, я маленька. Так що я повинна уміти робити?

— Логічні висновки. Ну, наприклад, подивись навпроти в дзеркало. Себе бачиш?

— Бачу!

— Бачиш рот у шоколаді?

— Бачу.

— Що це значить? Чому у тебе рот у шоколаді?

— Бо я їла шоколад.

— От тобі і логічний висновок. Хочеш ще? Ось тобі завдання. Якщо дитина носить платтячко, то це хто?

— Дівчинка.

— А якщо штанці — хлопчик! — зраділа Мартуся. — Знаю, знаю ще щось! Якщо є пісюн — це хлопчик, якщо немає — то дівчинка!

Марк Антоній знову почервонів. Ну і доця! — подумав.

— А який логічний ви… як його там! Якщо мама купила нижню білизну, то що це значить?

«Значить, вона готується переспати зі мною…» — подумав Марк Антоній і знову почервонів.

Тим часом за столом ішла велика перепалка латиноамериканського типу з приводу того, чи їхати перевідувати Олегову маму в Луцьку, а якщо їхати — то кому і коли. Бабуся досі не бачила свою єдину внучку — Мартусю, однак і не виявляла великого бажання, бо була проти синового шлюбу з Марією Фернандес.

Поки ті сперечалися, Мартуся залізла на коліна до Марка Антонія і продовжувала вести свою розмову з ним.

— Ти гарно пахнеш, — понюхала вона його сорочку. — Хто тобі подарував духи?

— Я сам собі купив.

— А хто тобі готував їсти, коли нас не було?

— Я сам собі готував.

— А хто тобі прибирав?

— Я сам.

— Все сам і сам?

— Так, все сам і сам.

— А кого ти цілував і обнімав?

— Нікого.

— Як це? Цього не може бути. Треба обов'язково когось цілувати і обнімати.

— Навіщо?

— Треба когось любити. Ось ти кого любиш?

— Я всіх люблю.

— Так не буває. Ось бачиш — ти нікого не любиш, ти зовсім один. А значить ти — нещасний.

— От бачиш, ти знову зробила логічний висновок!

Мартуся сиділа у нього на колінах, зазираючи йому в очі.

— Ти і правда нещасний?

Марк Антоній зсунув плечима.

— Хочеш, я тебе любитиму? — запропонувала вона.

— У тебе ж є мама, тато, брати! — віджартувався він.

— Я тебе любитиму інакше. Як Босика.

— Хто такий Босик?

— Це мій ведмедик. На жаль, ми його загубили, поки їхали в Україну. А тепер ти будеш моїм Босиком. Я тебе годуватиму, вкладатиму спати, співатиму колискової. Хочеш?

— Я не проти! — всміхнувся Марк Антоній.

Мартуся і дійсно прийшла до нього вночі й залізла йому під ковдру, коли він давно солодко спав. Він перелякано підхопився з ліжка, але вона погладила його по голові і, як доросла, заспокоїла:

— Не бійся, Босику, це я, Мартуся.

Вона лягла на його подушку і почала перебирати йому волосся, наспівуючи якусь простеньку пісеньку про улюбленого Босика.

Природно, сон, як рукою зняло. Марк Антоній вагався — що йому робити з дівчинкою — покликати маму чи віднести її назад у ліжечко, коли вона засне.

Покликати жінку до себе у спальню серед ночі було б не зовсім пристойно, хоча, безперечно, дуже бажаним. Тому він вирішив чекати, поки дівчинка засне.

Однак та, як на зло, не засинала.

Порятунок прийшов сам. В особі Марії Фернандес.

Вона постукала у двері і спитала:

— У вас немає Мартусі?

— Є. Ось тут, у ліжку.

Марія Фернандес підійшла до дівчинки і тихенько почала вмовляти піти з нею вниз. Однак та вчепилася своїми маленькими кігтиками у простирадло, і її ніяк не можна було звідтіля забрати.

— Давайте почекаємо, поки вона засне, — прошепотіла Марія Фернандес.

Марк Антоній кивнув:

— Лягайте до Мартусі, я тут перечекаю, — сказав він показавши на крісло.

Однак Мартуся запротестувала:

— Хочу спати з Босиком!

— Босик — це я, — пояснив Марії Фернандес Марк Антоній.

— Я вже здогадалася, — засміялася вона.

Марк Антоній ліг у ліжко і обняв дівчинку, яка забилася до нього під пахву. Він підсунувся разом з дівчинкою на краєчок ліжка і показав Марії Фернандес на вільну частину ліжка:

— Можете поки що прилягти.

Марія Фернандес спершу заперечно похитала головою, однак, постоявши, хвилин з п'ять, присіла-таки на краєчок ліжка.

Марк Антоній був переконаний, що невдовзі вона приляже. Так і сталося. Вона лягла, притулившись до нього своїм тілом. Він не поворухнувся. Він насолоджувався дотиком її грудей до його спини. Марк Антоній знову пережив відчуття, коли маленький, замерзлий, покинутий напризволяще хлопчик притулився до гарячої лошиці. Вона дихала йому в спину гарячим подихом, а її груди, здіймаючись і опускаючись, посилали імпульси блаженства по його тілу.

Марку Антонію несподівано захотілося перетворитися на лоша, яке підбігло до мами і почало смикати за дійки. Він легенько вийняв руку з-під голівки Мартусі, що мирно сопіла, і повернувся обличчям до Марії Фернандес.

З пахви її нічної сорочки виглядала частина її тіла, він погладив її рукою і розстібнув ґудзика у жінки на грудях. Потім подивився на її реакцію. Крізь відблиски нічного ліхтаря, який потрапляв до Марка-Антонієвої кімнати, він побачив, що її очі не розплющилися. Вона немовби напружено прислухалася до того, що він робитиме. Він поцілував її шкіру, засунув руку вглиб, у сорочку, і обхопив п'ятірнею її важку грудь і підніс до губ. Ефект перетворення на лоша настав негайно.

У ті хвилини він був лошам, безтурботним малим лошам, яке думає, що воно вільне, якого нічого не хвилює в цьому світі, аби тільки поряд було гаряче тіло лошиці і аби тільки можна було побавитися губами з її цицькою, кусаючи її, тягаючи, смикаючи її, намагаючись витягти з неї напій життя, однак навіть тоді, коли напій вже скінчився, немає більшої насолоди, аніж те, що відбувається з його губами, зубами і язиком…

Запах гарячої лошиці був паморочливим. У нього крутилася голова так само, як тоді, в дитинстві на альпійських луках гір. Тільки тоді це був ефект зміни тиску, а тепер це був ефект від присутності жінки, несподіваної, а водночас, такої сподіваної. Жінки, із загадковими ландшафтами на своєму тілі, по яких можна було бродити безкінечно, заглядаючи в кожну шпаринку, вдихаючи на повні груди її аромат з ефектом перцю-чилі, пробувати її на смак.

Марк Антоній ішов на роботу в піднесеному настрої.

«Я люблю її! Люблю її! Люблю її!» — все співало в ньому.

Перед входом до консерваторії його чекала Оленка. Побачивши професора, перекинувшись кількома формальностями, вона спитала його:

— Ви провели з нею ніч?

Марк Антоній не образився від того, що хтось ставить йому дуже делікатне питання, а навпаки, зрадів цьому. Йому в цю мить більше всього на світі потрібен був вдячний слухач. І, вийшло так, що Оленка могла стати ним.

— Так, але…

Марк Антоній завагався: він не міг добрати слів, щоб описати те, що сталося. Не міг же він зізнатися, що був цю ніч лошам.

— …але ще не проникли в неї… — завершила його фразу Оленка.

— Так! Як влучно ти сказала! Але, повір мені, це було солодшим від сексу.

— До вашого відома, професоре, сексом називають будь-який інтимний контакт поміж жінкою і чоловіком, не обов'язково за допомогою статевих органів.

— Бачиш, як я відстав від життя! — посміхнувся Марк Антоній.

— Це добре, — зауважила Оленка. — Процес його пізнання набагато солодший, аніж елементарне володіння інформацією.

— Тобі треба було стати філософом, а не музикантом.

— Одне іншому не заважає. До речі, ось вам запрошення на мій маленький концерт.

Марк Антоній розкрив його:

— 0! Що це таке? Ти гратимеш на гітарі? Відколи ти змінила своє амплуа?

— Я його ніколи не міняла. Просто ви ніколи не цікавилися моїм життям, окрім того, що потрібно було знати професорові про свою студентку, а потім — аспірантку. Ви б сердилися, якби я вам призналася, що окрім гри на фортепіано, я віддаю чимало свого часу на гру на гітарі.

— Напевно, ти маєш рацію. І багато людей ти запросила?

— Власне, як бачите, зал досить великий, і я переживаю, що буде мало людей.

— Тоді давай мені, — він став рахувати членів шаленої сімейки, — ще п'ять запрошень! До речі, ти маєш адміністратора?

— Смієтеся! Я сама собі адміністратор. Та, чесно кажучи, у мене організація концертів виходить краще, аніж у будь-кого іншого. Принаймні, у Львові. Я навіть подумую перейти на продюсерство повністю: останнім часом я зрозуміла, що в мені менеджерського креативу більше, аніж виконавського. Так що, якщо потрібно такі послуги…

— Потрібно! Ти ж знаєш, що повернувся з Іспанії Олег Кридан і що ми відроджуємо «Ностальджію»?

— Ні, я ще нічого про це не знаю.

— Нині ми якраз готуємо першу програму. Це львівська салонно-романсова музика 20-30-х років. Ти б не могла взяти на себе підготовку першого концерту?

— Професоре, ви мене вражаєте! Звичайно, беруся! Це грандіозно!

— То я приведу на твій концерт цілу компанію!

— ВОНА буде?

— Буде. Я так думаю.

— Навіщо ви мені сказали? Я хвилюватимусь.

— Не хвилюйся, ти їй сподобаєшся…

Цілий вечір Марк Антоній нетерпляче поглядав на годинник, переживаючи, чи прийде до нього сьогодні маленька Мартуся. Спускаючись сходами зі своєї студії до спальні, він мимохідь кинув оком на кабінет і, трохи повагавшись, зайшов до нього і ввімкнув комп'ютер. Цікаво, що скаже на його пригоду Товариство анонімних любителів себе?

Відразу висвітилося безліч віконець учасників чату з одним запитанням: «Де ти зник?»

Марк Антоній вибрав Мумрикове віконце і написав: «Я закохався», однак довго не натискав «ентер», вагаючись, чи потрібно це знати Мумрикові.

Однак все-таки натиснув.

«Скажи, що ти приколюєшся!»

«Ні. Я дійсно закохався».

«Ти — зрадник!»

«Мабуть».

«Навіщо тобі це?»

«Це прийшло само собою».

«Ти ж гомо сапієнс, невже ти не можеш контролювати свої почуття?»

Марк Антоній замислився.

«Менше всього на світі мені хочеться контролювати свої почуття».

Мумрик мовчав.

«Ти мене почув, Мумрику?»

«Інші знають?»

«Ще ні. Ти перший».

«Напиши їм».

«Всьому свій час».

«Напиши негайно. Вони думають, що ти ідеал. Напиши, щоб вони знали, що ти — не ідеал».

«Я так і напишу: Дорогі члени Товариства анонімних любителів себе, я — не ідеал! Розходьтесь по домівках!»

«Я тебе не впізнаю».

«Я сам себе не впізнаю!»

«Ти тішишся, як та мала дитина, яка залізла в морозилку і з'їла 3 літри морозива. Їй також менше всього на світі хочеться контролювати свої почуття».

«Я навіть тобі не заперечую, наскільки ти маєш рацію!»

Марк Антоній почув звук босих ніг, що пробігли до його спальні. Він закрив вікна чату і побіг чимдуж до неї.

— Де ти був, Босику? Вже час спати!

— Я вже тут! — по-дитячому пролепетав Марк Антоній.

Цього разу Мартуся заснула дуже швидко. Тож, коли в кімнату тихенько зайшла Марія Фернандес, Марк Антоній вже був готовий її зустріти.

Він прямо на порозі обняв її. Сьогодні вночі він хотів бути не її лошам, а жеребцем. Згадавши Олегові слова про другого чоловіка Марії Фернандес, який трахав її, як ніхто ніколи в житті не трахав, він вирішив зробити все, щоб у її пам'яті саме він, а не червоношиїй ковбой з аргентинського ранчо, лишився в її пам'яті з такою репутацією. Сьогодні він відчував у собі такі сили. І навіть присутність дитини у цій же кімнаті і чоловіка Марії Фернандес поверхом нижче не були для нього перешкодою.

Він почував себе впевнено, як ніколи. Він почував себе молодим жеребцем, який вийшов на альпійську луку, граючи м'язами, б'ючи копитом, роздимаючи ніздрі в очікуванні лошиці, трохи втомленої від життя, від материнських обов'язків, проте такої жаданої, як ніхто інший в світі.

Марія Фернандес ввійшла в кімнату важкою ходою і зупинилася на порозі, відсапуючись. Судячи з усього, сьогодні був не її день. Вона стояла на порозі, звикаючи очима до темряви, а, побачивши поряд з собою Марка Антонія, здригнулася.

Він схопив її за руку і різко притягнув до себе. Сьогодні вона була не в нічній сорочці, а «запакована» по повній програмі: в джинсах, бюстгальтері, сорочці з ґудзиками.

Що ж. Лошиця була у збруї, жеребець — ні. Здається, вона не мала наміру сьогодні бавитися у любов. Однак це не зупиняло жеребця. Сьогодні він хотів оволодіти нею. І край.

Лошиця перелякано озирнулася по кімнаті, побачила, що її лоша вже давно солодко спить, і, трохи повагавшись, показала головою вгору, мовляв, треба змінити місце для любовної гри.

Марк Антоній зрозумів, що пропозиція слушна, і повів за руку Марію Фернандес до себе в студіо. Вона піднімалася повільно, важко дихаючи. Однак важке дихання жінки не ослаблювало, а навпаки, підсилювало її привабливість для Марка Антонія. Сьогодні він хотів бути сильним, набагато сильнішим від неї. Напевно, молода, активна лошиця, спрагла до любові, його зараз не збуджувала б, а відлякувала б. У цей момент йому потрібна була не готовність з боку жінки, а навпаки, неготовність. Йому потрібен був не молодечий ентузіазм, а втомлена покірність. Йому потрібна була в цей момент саме вона, Марія Фернандес.

Він хотів бути землетрусом, який розбудить той прихований в глибинах землі, вулкан, відкриє його, щоб звідтіля повільною, гарячою лавою виповзла пристрасть, спаливши все навкруги.

Марк Антоній огорнув хмарою холодний вулкан Марії Фернандес, вкрив його рясними поцілунками. Гора ще була нерухомою, але піддатливою. Вона неначе вагалася, чи варто йти на ризик і прокидатися. Попередні пристрасті відпалали, від них лишився лише попіл. Чи варто тривожити себе, чи краще затлумити в собі вогонь пристрасті назавжди, насолоджуючись з того, що навкруги все зеленіє, радіючи з того, що гора несе не всеспопеляючий вогонь, а життя.

Гора опиралася. Вона думала, що мир з навколишнім світом — краще, аніж війна. Вона і так багато пережила внутрішніх руйнувань, і стала причиною руйнації інших. Навіщо повторювати це ще раз?

Чому на неї накинувся цей скажений вітер, чому під нею хитається земля, на якій вона вже так багато років спокійно стоїть, чому пробуджує всередині притлумлений вогник пристрасті? Це дуже небезпечно зачіпати той вогник. Цей вогник перелякано затріпотів, скільки років йому казали: не можна, сиди там і не рухайся, а тепер його хтось роздмухує! Він розгубився. Що йому буде за це? Але його все більше і більше роздмухували, і він просто заплющив очі і піддався на роздмухування…

Марк Антоній відчув, як рука Марії Фернандес блискавично розстебнула його штани, рибою прослизнула поміж всіма штучними перешкодами і пірнула до його озера любові.

Її поцілунок був сильний, як перець-чилі і солодко тягучий, як «Paloma negra».

Її рука також була сильна. Однак це була неагресивна сила. Це була сила риби у воді.

А ще було її зітхання. Чи стогін. Такий глибокий, тихий, бесамемучний.

Марк Антоній крізь затуманену пристрастю свідомість здивувався, що рука Марії Фернандес не гірше від його власної знала що і як. Більше того, від того, що це була саме її рука, кожен порух її пальця чи притискування долоні відливав у тілі несамовитим блаженством.

Він почав її роздягати, однак зашпортався, але Марія Фернандес сама скинула із себе одяг.

Вони лягли на килим і він розвів її ноги. Поклавши руку поміж ними, він на мить завагався: судячи з усіх інструкцій, які дають коханцям, йому варто було б більше часу присвятити пестощам, однак його бажання негайно, потужно, пристрасно ввійти в неї було настільки сильним, що з цим важко було боротися… Що ж робити?

Ця думка блискавкою за долю секунди пронизала його мозок, але йому не довелося приймати рішення. Марія Фернандес сама виявила бажання почати все відразу, не відкладаючи на потім.

Це було бажання лошиці, яка боялася що в будь-який момент може прокинутися лоша, що в будь-який момент може покликати хазяїн, яка усвідомлювала, що не може гаяти ні хвилини часу, бо вона вже не така молода, щоб зволікати. Вона не може чекати…

Перший найінтимніший доторк Марії Фернандес і Марка Антонія був першим поштовхом землетрусу. Це був попереджувальний поштовх. Водночас це був знак того, що назад дороги немає. Марія Фернандес випустила із себе стогін. Він ішов із самої середини вулкана, де міститься розпечена магма. Він ішов саме з того самого місця, де в жінки зароджується життя. Він повз гарячою лавою, свіжим диким медом, знизу вгору, повільно і бесамемучно.

Другий поштовх був сильнішим, проте все ще обережним. Цього разу він супроводжувався глибоким зітханням, як шурхіт хвилі океану.

Третій поштовх остаточно розбудив вулкан пристрасті Марії Фернандес. Марк Антоній дивувався, скільки в цьому жіночому тілі, тричі народжуваному, давно не досконалому, скільки в ньому фізичної сили і витривалості, коли йшлося про кохання. Був би він циніком, він би сказав, що її тіло добре натреноване в сексі, його не потрібно було тримати, підтримувати, на ньому не треба було працювати, як машина, його не треба було пристосовувати до себе і, відповідно, пристосовуватися до нього. Це було тіло жінки, яка знала смак кохання, яка поводила себе з чоловіком у ліжку легко і невимушено, що йому здавалося, неначе він пливе у воді, або з'їжджає на лижах з гори, або веде на величезній швидкості легку спортивну машину.

Її руки були сильні, її ноги були сильні, її губи були сильні, її пристрасть була сильною. Того самого вона вимагала від нього.

Вона скучила за чоловічою силою. Вона була спрагла і ненаситна.

Вона була Марією Фернандес.

Зал, де давала концерт Оленка, був маленький, але вщент наповнений. Практично це була сцена одного богемного ресторанчику, і публіка була дуже вдячною.

Оленка була в довгому темно-синьому платті, всипаному делікатними блискітками. Її довге біле волосся спадало аж до пояса. Її гітара чудово справлялася з досить важкими джазовими мелодіями. З нею в парі грав досить відомий у львівських колах гітарист Сашко Чудик, а на барабанах «шурхотів» зовсім молодий хлопець, проте робив це віртуозно.

Марк Антоній кинув погляд на Марію Фернандес. Йому було цікаво, як вона реагує на Оленку. Те, що він побачив, мало не убило його. Марія Фернандес посміхалася так, як посміхаються, дивлячись на кохану людину. Вона просто пожирала очима Оленку, і її погляд світився.

Марка Антонія щось неприємно кольнуло. На нього вона так жодного разу не поглянула за півтора місяці перебування у його домі.

Однак на цьому все не скінчилося. Оленка поводилася ще дивніше. Вона практично майже не зводила погляду з Марії Фернандес. Марк Антоній просто фізично відчув, як між двома жінками було прокладено невидимий, проте дуже міцний місток.

Публіці гра дуже подобалася. Відчувалося, що більшість з присутніх не вперше на Оленчиному концерті, однак навіть ті, які були вперше, були зачаровані нею.

Наближався момент піку концерту, і раптом Оленка підійшла до їхнього столику і заграла вступні акорди «Paloma negra».

Ya me canso de llorar у no amanece…^[2] — заспівала Марія Фернандес своїм неземним, надземним або підземним контральто…

Марк Антоній просто фізично відчув, як у всіх у залі по спині пробігли мурашки… Це поєднання Оленчиної гітари і голосу Марії-Фернандес було просто фантастичним. Це був морський променад двох глибоководних океанічних рибин по дну океану. Двох несхожих ні на що створінь.

Марія Фернандес сиділа, а Оленка стояла, нахилившись до неї, тримаючи ногу на перетинці її стільця, і Марк Антоній навіть бачив, як доторкнулися вони одна до одної своїм волоссям.

Освітлювач направив на них світло і здавалося, що це ліхтар субмарини освітив дві рибини, що зависли в темних густих глибоких водах океану, майже нерухомо, лише легенько, трохи навіть ледаче, абсолютно бесамемучно ворушачи своїми плавниками.

Марія Фернандес була також у темно-синьому платті. Вона мала смагляву шкіру, чорне смоляне волосся і сині очі.

Марку Антонію було трохи тривожно, однак разом з тим страшенно збудливо спостерігати за двома, найближчими на даний момент життя, жінками. Його пробирали ревнощі, муки, пристрасть і бажання водночас.

Коли вони закінчили співати, зал просто розірвало від аплодисментів.

І тут сталося те, чого в цьому залі не чекав ніхто.

Оленка поцілувалася з Марією Фернандес. При всіх. У губи. Це був довгий і пристрасний поцілунок. Марк Антоній розумів, що це був просто імпульс двох людей, у яких щойно вийшла фантастична річ, однак йому було неприємно. Він опустив очі, а потім глипнув на Олега: яка ж у нього реакція?

Олег вирячив свої — і без того круглі очі — із-за своїх окулярів з круглими скельцями. В них було таке захоплення, що, здавалося, він зараз піднесеться вгору, як повітряна кулька…

У цю ніч до нього не прийшли ні Мартуся, ні Марія Фернандес.

Цю ніч Марк Антоній майже не спав.

Уранці він спустився до кухні, щоб за звичкою приєднатися до традиційного сніданку шаленої сімейки.

Олег якраз розмовляв по телефону, і судячи з того, як уважно слухали його розмову всі інші, він зрозумів, що йдеться про дуже серйозні сімейні речі. З уривків фраз Марк Антоній зрозумів, що Олег розмовляє з мамою з приводу поїздки до Луцька.

Нарешті він поклав трубку і, весь червоний і змокрілий, сказав:

— Мама сказала, що хоче бачити тільки мене і внучку.

Марія Фернандес кивнула. На її обличчі була байдужа міна. Здається, вона давно вже знала про рішення Олегової мами, і новина її аніскільки не схвилювала, ба, навіть принесла якесь полегшення. Судячи з усього, вона також не рвалася познайомитися зі своєю свекрухою.

Втрутившись у розмову, Марк Антоній попросив Олега, щоб поїздка була не затяжною. Адже їм треба готуватися до першого концерту. Оленка вже активно почала готувати їхній перший концерт і запропонувала їм дуже гарний зал і час — через три місяці. За такий короткий термін про зал домовитися було майже неможливо, однак Оленка виявилася дійсно непоганим менеджером і знайшла шпаринку в розкладі філармонії. Крім того, вона вже почала переговори з Києвом.

Олег запевнив, що поїде ненадовго.

За сніданком, який проходив з латиноамериканським темпераментом, з'ясувалося, що Хосе і Хорхес тиждень житимуть у гольф-клубі, оскільки туди заїжджає група крутих, якими треба опікуватися і вдень, і вночі.

Марк Антоній зненацька збагнув, що кілька днів йому доведеться перебувати самому з Марією Фернандес. Ця новина його трохи налякала. З одного боку, він відчував, що йому заважає весь цей клубок, який сплівся навколо нього самого, Олега, Марії Фернандес і Оленки, а з іншого — він розумів, що це його страшенно стимулює. Він працював, як навіжений, намагаючись компенсувати музикою те, що він не доотримував від Марії Фернандес.

А отримувати він хотів ще і ще. Однак, здається, після їхньої спільної ночі (а може, це сталося після Оленчиного концерту) Марія Фернандес поставила між ним і собою скляну стіну.

Три дні шалена сімейка готувалася до від'їзду Олега і Мартусі.

Марк Антоній з деяким жалем дивився на це все. Поїде Мартуся, а з нею і остання надія того, що Марія Фернандес прийде до нього вночі.

Тому ввечері, напередодні дня від'їзду за святковою вечерею, він навмисне сів біля неї і на вушко сказав:

— Твій Босик не може заснути без Мартусі.

Мартуся щасливо посміхнулася і відповіла йому:

— Ага, скучив?

Марк Антоній кивнув.

— Добре, сьогодні я тебе вкладу спати.

Марк Антоній посміхнувся і автоматично зиркнув на Марію Фернандес. Вона дивилася на цю сцену якось стривожено і напружено, аж він сам зніяковів.

Йому здалося, що він зробив щось гидке і неприпустиме. Вплутувати мале дівчисько у свої любовні стосунки було досить ганебною справою. Йому стало незручно за себе, він встав із-за столу, подякував за вечерю і пішов до себе в кабінет. Йому захотілося поспілкуватися з Мумриком.

Мумрик був «на місці». Помаранчева кулька біля його імені на комп'ютері свідчила, що він, як завжди, в очікуванні спілкування. Марк Антоній не міг піймати того моменту, коли Мумрик не був «в ефірі». В будь-який час доби він міг до нього звернутися, з ним поговорити в чаті. Часом Марку Антонію здавалося, що з ним говорить не жива особа, а сам чат. Власне, це і був ефект віртуального спілкування, добре знайомий всім.

Часом Марк Антоній уявляв собі, що Мумрик — людина, яка заробляє собі гроші на життя комп'ютером, тому не відходить від нього ні вдень, ні вночі і може долучитися до розмови в чаті з будь-ким. Часом йому здавалося, що Мумрик — людина з певними фізичними вадами, який боїться існувати в реальному світі, і тому постійно перебуває у віртуальному. А часом йому, тобто Марку Антонію, хотілося, щоб Мумрика і справді як реальної людини не існувало, щоб це був віртуальний дух.

І от в цю хвилину, хвилину докорів сумління, Марк Антоній пішов до комп'ютера, щоб вийти на зв'язок з Мумриком.

— Повернення блудного сина? — спитав той.

— Щось на кшталт того. Я хочу поговорити з тобою.

— Говори.

— Але перше я хочу знати про тебе: ти реальна людина чи віртуальний дух?

— А що б ти хотів?

— Я б волів, щоб ти був віртуальним духом.

— Вважай, що я таким і є.

— Ні, мене ця відповідь не влаштовує. Я не хочу обманюватися. Я хочу знати напевне.

— У віртуальному просторі ніщо не може бути напевним.

— 1 все-таки?

— Добре, якщо ти хочеш знати, я тобі скажу. Звичайно, хтось має набирати текст. І набирають його реальні пальці. Однак я давно вже не є нормальною людиною. Бо я практично не розлучаюся з комп'ютером. Це для мене щось подібне до кисневої маски. Забери у мене його — я помру.

— І ще щось напиши.

— Що тобі написати? Я реально перетворився на віртуальний дух.

— А коли це сталося?

— Не розумію.

— Коли і як це сталося? Чи тебе комп'ютер засмоктав, що ти вже перестав бути реальною людиною, чи навпаки, спершу ти «звихнувся», а комп'ютер став твоїм рятівником і продовжив твоє існування, вже в іншому просторі.

— Ти ставиш дуже прямі запитання.

— Я хочу почути відповідь. Я, на відміну від тебе, жива істота, і для мене важливо, кому я зараз розповім те, що зі мною відбувається.

— Я народився з великими фізичними вадами. Однак у мене всередині було все, як у інших. Я мислив, відчував те саме, що й інші. Однак мені заборонено було це робити. А точніше, просто не було як. Все було настільки погано, що я думав покінчити життя самогубством, тільки не знав, яким способом. Однак мені помогла моя менша сестричка. Вона навчила мене користуватися комп'ютером. Цим вона мене врятувала.

— Вибач, що тобі довелося це сказати.

— Я давно хотів тобі це сказати.

— Саме мені? Чи будь-кому?

— Саме тобі. Не знаю, чим ти займаєшся в житті, однак ти неординарна особистість.

— Дякую. Не сподівався.

— Так що там у тебе?

— Жінка, яку я кохаю, — це дружина мого друга і партнера. Вони зараз живуть у моєму домі. Це перше. Друге — це те, що, здається, жінка, яка мене вже багато років кохає, а точніше, кохала, закохалася в ту жінку, яку я зараз кохаю. Ти ще не заплутався?

— Ні. У мене дуже світла голова, на відміну від тіла.

— А та жінка, яку я кохаю, здається, теж закохалася в ту жінку, яка кохає (кохала) мене. Це третє. Власне, через ту жінку, яку я кохаю, я звернув увагу на ту жінку, яка мене довгі роки кохала. Мені неначе розкрилися очі. Ні, я не кохаю її, але вона стала мені потрібна. Це четверте.

— Є ще п'яте?

— Так. Не знаю, як його сформулювати.

— Це ж віртуальний простір, пиши, як є, не соромся.

— Для того, щоб зблизитися з жінкою, яку я кохаю, я використовую її маленьку донечку. І від цього я себе ненавиджу.

— Це все?

— Так.

— Хочеш моєї поради?

— Так.

— Щоб розібратися в усьому, ти повинен зробити ось що: знайти можливість побути наодинці втрьох — ти, жінка, яку ти кохаєш, і жінка, яка тебе кохала, а тепер кохає жінку, яку ти кохаєш. Не заплутався?

— Ні. То що я маю зробити?

— Ти повинен кудись поїхати з цими двома жінками. І тоді все стане на свої місця.

— А донька жінки, яку я кохаю?

— Можеш не переживати. Це не збоченство. Всі романи в світі заміжніх жінок і неодружених чоловіків починаються з цього: чоловік завойовує серце дитини заміжньої жінки, а тоді — тіло самої заміжньої жінки.

— Мумрик, ти просто скарб! Я вже чую лопотання дитячих ніжок, які біжать до мене. Мушу закінчувати.

— Я знаю. Не кидай мене. Виходь на зв'язок частіше. Мені дуже самотньо.

— ОК!

Марк Антоній вибіг з кабінету назустріч Мартусі, підхопив її на руки і підняв до стелі. Її кучерики розсипалися по плечах, а довга мережана нічна сорочка закаталася, показавши рожеві ніжки.

— Босику, опусти мене, мені страшно!

— Слухаюся, моя королево! — він вклав її у своє ліжко, обтицявши її подушками.

Мартуся майже відразу ж засопіла, забувши, що прийшла сюди з іншою метою — щоб вкласти спати свого Босика.

А Босик тим часом слухав калатання свого серця і нервово розмірковував над тим, як зустріне Марію Фернандес.

Вона довго не йшла. Так довго, що Марк Антоній засумнівався — чи прийде вона взагалі.

Він сидів на краєчку свого ліжка і перебирав варіанти того, що вона зараз робить:

а) займається коханням зі своїм чоловіком;

б) лежить у ліжку і уявляє, як вона займається коханням з Оленкою;

в) спить.

Цікаво, як вона спить:

а) на спині;

б) на животі;

в) на боку.

Він почав уявляти: якщо вона спить на спині, можна просто підійти до неї, розвести ноги, припиняти їх і ввійти в неї. Якщо вона лежить на боці, виходить трохи незручніше, проте цілком можна, трохи помучившись з її сонними ногами, ввійти в неї… Якщо ж вона лежить на животі… 0! Якби ж то вона лежала на животі, він би просто поставив би її ноги на коліна і як лев левицю, взяв би її, сонну, безборонну, беззахисну, безсилу. Вона певний час покірно і байдуже піддаватиметься йому і, не розплющуючи очей, просто дослухатиметься до того, що з нею відбувається. Потім левиця повільно підведе голову, обернеться і гляне здивованими очима на лева, на чужого лева, який посмів до неї наблизитися. Вона побачить, що це молодий лев, лев з чужого прайду. Молодий одинокий лев, який не знайшов місця у своєму прайді, що не мав самки у своєму прайді, і тому приблудив до чужого, де вожак вже погано справлявся зі своїми чоловічими обов'язками. Вона кілька секунд подумає, що робити з цим чужинцем, чи нагнати його, чи прийняти. І вона, дотримуючись закону лев'ячого прайду, прийме його, молодого, повного сили і сексуальної енергії, дозволить йому порушити її вірність своєму вожакові. А це молодому левові тільки й треба. Він зрозуміє, що чужа досвідчена левиця піддалася. Це його надихне, і він зробить усе, щоб довести, що він достойний її досвіду, він дасть їй те, чого вона не доотримувала чи то старіючого, чи то збайдужілого до любові вожака прайду. Через деякий час він відчує, як левиця вже не просто приймає його любовні поштовхи, а й сама починає йому допомагати, згрупувавшись у більш зручну для отримування насолоди позу. Левиця вже остаточно прокинулася б. Вона буде дещо збентежена і водночас задоволена від того, що так сталося. Це приємна несподіванка у її житті, яке вона вже вважала закінченим. Вона час від часу повертатиме голову, намагаючись піймати запах молодого приблудлого лева, вичитавши з нього, запаху, інформацію про те, що від нього, тобто від його власника, можна чекати, а чого він ніколи в світі не зробить. 0, здається, він для неї готовий зробити все на світі. Це чудова новина. Він готовий заради неї на все. Вона легенько всміхнеться і почне муркотіти, ця велика кішка нарешті почне муркотіти, це його запалить ще більше, він почне гарчати… Навколо шумітиме жовта савана вигорілими травами, пектиме сонце, десь у кущах бавитимуться левенята левиці, трохи поодаль хропітиме в кущах старий (або просто немічний) лев, а, може, він і не спатиме зовсім, а спостерігатиме за ними. В принципі він уже давно зрозумів, що не може вести прайд, і чекав з дня на день, коли це станеться, коли прийде чужинець, молодий лев з чужого прайду і відсуне його від вожакування. Він дивитиметься на все це без заздрості, без злості, він дивитиметься на любовну сцену спокійно, з житейською мудрістю, сприймаючи це як належне, як справедливість закону природи… Що ще? Ага… у прайді завжди є не одна самка. І поряд буде ще одна самка. Молодша, менш досвідчена, але сповнена більшої сили. Вона спостерігатиме за любовним контактом молодого чужого лева з найстаршою левицею прайду також з інтересом. Стара і молода левиці дружать, вони разом виховують своїх дітей, і є хорошими партнерками по прайду. У них все на двох. Оцей молодий незалежний лев також буде її. І вона спрагло дивиться на все це, спостерігаючи за ним, за нею. Вона вчитиметься у неї і водночас вивчатиме його… Молодого лева зватимуть Марк Антоній. Стару левицю зватимуть Марія Фернандес. Молоду левицю зватимуть Оленка.

Тієї ночі Марія Фернандес так і не прийшла до нього в спальню.

На ранок спровадили Олега з Мартусею до бабусі в Луцьк, а хлопців — на тиждень на висілки в гольф-клуб. У домі залишилися Марія Фернандес і Марк Антоній. Одні.

Була п'ятниця. Коли вони сіли в порожній кухні за стіл, думаючи про незручність ситуації, в якій вони опинилися, подзвонила Оленка і запропонувала провести суботу і неділю разом, у її бабусі, що жила поблизу старого галицького замку. Марія Фернандес і Марк Антоній з радістю погодилися.

Настала ніч, перша ніч, коли Марія Фернандес і Марк Антоній опинилися одні в домі.

Він чекав її нагорі. Вона не приходила. Тоді він акуратно, щоб не рипіли сходинки, спустився донизу, зайшов у кухню…

Там вона сиділа з чаркою для коктейлю.

Вона ніскільки не здивувалася його приходу:

— Зробити коктейль?

— Зробити.

Вона підвелася зі стільця, однак він не хотів зараз в своєму домі чути шум подрібнювана льоду, тому він зупинив її:

— Не треба, я наллю собі віскі.

І додав:

— Чому ти тут сидиш? Пішли до вітальні.

Вона покірно пішла за ним і сіла у зручне крісло.

Він випив скотчу, і відчув, як тепло розливається по його тілу, надаючи йому сміливості.

Він підійшов до неї і поцілував її в губи.

Вона відповіла поцілунком. Але зовсім не таким, як вона його цілувала тиждень тому, в день їхнього першого зближення. Тоді це був поцілунок спраглої за чоловіком жінки, яка не хотіла ні ласк, ні пестощів, вона хотіла чоловіка, сильного, відважного, хотіла зараз, в цю мить, хотіла безкомпромісно і палко.

Тепер це був довгий чуттєвий поцілунок жінки, яка хоче чогось іншого.

Марка Антонія пронизав здогад: це був поцілунок жінки, яким вона цілує іншу жінку.

Марк Антоній розплющив очі і йому здалося, що він побачив порух Оленчиного волосся поміж ним і Марією Фернандес.

«Вона цілує мене, а уявляє Оленку!» — з жахом подумав він. Однак дуже скоро жах змінився на збудження. Нарешті він зрозумів, що правду кажуть: чоловіки «заводяться», спостерігаючи, як жінка цілує жінку.

Марк Антоній аж завмер від цього нового відчуття.

Марія Фернандес не помітила, що з ним діється, вона шукала своїми губами його губ, і він не втримався від спокуси, щоб не прийняти поцілунок, призначений не йому.

Але в Марка Антонія вже не було того ненаситного збудження, яке його охоплювало раніше, це була скоріше цікавість, спортивний інтерес. І він притулився своїми устами до її вуст.

Вона, а точніше її губи і язик, були делікатні, акуратні, витончені, ювелірні. Так, це була ювелірна робота майстра, який працює не над великими скульптурними формами, а над маленькими, мікроскопічними камінцями, де йдеться не про метри і навіть не про сантиметри, і навіть не про міліметри, а про мікрони…

Марк Антоній, сприйнявши ці поцілунки спершу як інформацію про любовний стан Марії Фернандес, несподівано зацікавився цими поцілунками. Вони його дивували, захоплювали, однак ще не збуджували. Так, вони були надзвичайно приємними, і якби він був Оленкою…

І тут, він зрозумів: щоб відчути кайф від цих поцілунків, треба просто стати в цю мить Оленкою.

Марк Антоній трохи збентежився від цієї ідеї, однак перевтілення відбулося настільки блискавично, що він навіть не встиг оговтатися.

Він відчув себе красунею з довгим густим білявим волоссям, довгими ногами, надзвичайно талановиту і з хорошим музичним смаком. Він відчув, скільки в ньому/ній невикористаної любові, яку вона сім років зберігала в собі до чоловіка, який навіть не реагував на неї як на жінку… Тепер вона відчувала, що той чоловік — це просто картинка з журналу, красива картинка з журналу, фотографія відомого актора, про зв'язок з яким можна тільки фантазувати, і ці фантазії ніколи не мають нічого спільного з реальністю. І вони не повинні мати, бо, припустімо, якби світ перевернувся і молода дівчина зустрілася б в реальному житті з реальним героєм її мрій, то мрія загинула б, а лишилися тільки спогади про секс і про прощання, яке обов'язково було б гірким. Ця дівчинка в цю мить розуміла, що герой її мрій повинен лишатися красивою картинкою в її пам'яті, тому немає ніякого сенсу страждати через те, що між нею і між героєм нічого не склалося…

Тим більше, коли поряд є щось набагато суттєвіше і чуттєвіше, а саме: ВОНА — Марія Фернандес, жінка, перед якою навіть холодна картинка супергероя Марка Антонія не встояла, упала до її ніг.

Марк Антоній розчинився в її поцілунках. І його охопило бажання зробити щось таке, що зробила б у цей момент Оленка, тільки зробити це набагато краще від Оленки.

І він віднайшов губами сосок Марії Фернандес, а рукою — її клітор.

Марія Фернандес аж скрикнула.

Вона розм'якла, розпружилася, розчинилася, розпласталася… Це не була та сильна лошиця, яку він пізнав кілька днів тому, це була морська вода у затоці, тепла із густими водоростями. Він зайшов у ту воду, і відчув деякий острах, а раптом у цій воді живе щось схоже на маленьких рибок, які жеруть людське м'ясо… Однак він, пересиливши свій страх, побрів далі, тягнучи ногами важкі заплутані водорості, він брів далі й далі, і страх його поступово зникав, йому ставало все приємніше відчувати, як до його тіла прилипають зелені листочки, як теплі морські трави обгортають його всього все вище і вище, а він занурюється все глибше і глибше. Ось він зайшов по груди і зрозумів, що він пропав. Він більше ніколи не вибереться звідси. Однак це не було страшно, це було адреналінно. Він вирішив не чекати, поки його затягне вода, а пірнути в неї…

Марк Антоній поклав Марію Фернандес на крісло, розвів їй ноги і доторкнувся язиком до її клітора.

Він пірнув під воду… Він плив у зеленій воді, над ним, крізь водорості пробивалося сонячне проміння, навкруги плавали дивні істоти, як у мультиках — черепашки, морські коники, устриці. Всі були з очима і ротиками, і всі розмовляли мультяшними голосами, і в дивній акустиці морської глибини ці голоси лоскотали його слух.

Марк Антоній прислухався до цих голосів, йому стало невимовно цікаво, про що вони говорять.

«Марія Фернандес закохалася! Марія Фернандес закохалася!» — верещав мультяшний морський коник, скачучи, немов по шаховій дошці поміж водоростями.

Навколо нього збилися докупи мультяшні устриці. Вони повідкривали свої дашки черепашок і вирячили очі на морського коника.

«А в кого закохалася Марія Фернандес?» — кричали вони мультяшними голосами, перекрикуючи один одного.

«А от і не скажу!» — браво репетував морський коник.

«Я знаю!» — поважно промовила з дна мультяшна риба, кліпнувши великим оком і випустивши з рота велику бульбашку.

Устриці зграйкою підпливли до неї.

«Хто він? Хто?» — пищали вони нетерпляче.

«Його звати Марк Антоній,» — випустила ще одну мультяшну бульбашку риба.

«Марк Антоній! Марк Антоній!» — радісно заверещали морські устриці, радіючи від новини.

«А от і ні!» — сказала морська квітка, розвіваючи у воді своїми пелюстками-присосками.

Морські устриці розчаровано на неї закліпали своїми мультяшними великими очима:

«Це не Марк Антоній? Не Марк Антоній?»

«Це Оленка,» — промовила квітка і засміялася, а її пелюстки-щупальця перемішалися поміжсобою.

«Оленка! Оленка!» — засміялися устриці.

«Марк Антоній! Марк Антоній!» — продовжувала агресивно булькотіти риба з дна.

«Марія Фернандес! Марія Фернандес!» — верещали устриці.

Марк Антоній прокинувся. Його голова лежала на оголеному животі Марії Фернандес, сам він сидів на підлозі, а вона знесилено спала у кріслі, закинувши голову назад.

За вікном починало світати.

Марк Антоній провів рукою по її животу. Це був живіт жінки, що тричі народжувала. В ньому не було дівочої пружності, він був м'який і помережаний розтяжками. Дивно. Ні його вигляд, ані дотик до нього не викликав у нього якогось внутрішнього спротиву. Йому було дивно. Він ніколи не бачив зблизька живіт жінки, яка тричі народжувала. Hi, в нього були жінки, що мали дітей, однак він ніколи не звертав уваги на деталі їхніх тіл. Вони його не цікавили. Його цікавило якомога швидше одержати те, що він хотів.

Марк Антоній провів рукою по животу Марії Фернандес, потім нахилився і притулився до нього губами. Живіт був холодним. Він поцілував його в іншому місці. Знову дивні відчуття. І він колись сидів у такому животі. Він поцілував його ще раз. Ямка пупка Марії Фернандес викликала у нього особливе зворушення. Яка це важлива лунка! Через неї відбувається зв'язок дитини з матір'ю. І чого тільки природа не придумала!

А цей живіт, схожий на густий кисіль, на якому лопнула плівка. Це дріжджове тісто. Це зорана земля. До живота хотілося торкатися ще і ще. Його хотілося погладити ще і ще. Він це і робив ще і ще.

Марія Фернандес прокинулася.

Вона підхопилася з крісла і зойкнула з переляку. Вона зовсім не хотіла, щоб її бачили оголеною, вона соромилася свого живота, і вона не хотіла, щоб до нього хтось торкався.

Вона схопила рушника, що валявся поряд, закуталася і втекла до себе в кімнату.

На всі вмовляння Марка Антонія вона не хотіла звідтіля виходити.

Марку Антонію було навіть приємно спостерігати за її поведінкою. Досі вона була королевою, яка підноситься над ним. Досі він її і кохав, як королеву.

А тепер виявилося, що королева має недосконалості, такі самі, як і в інших земних жінок. А королева цього не хотіла визнавати. Вона це приховувала, вона цього соромилася. І в цьому вона ставала зворушливо смішною, як маленьке дівчисько, нерозумне і вперте.

Така поведінка Марії Фернандес надавала додаткової сили Марку Антонію. Він відчував себе сильним, могутнім. Він відчував себе вожаком прайду. І це сталося тільки завдяки її животу. Не роздивившись його, не попестивши його, а головне — не відкрий Марія Фернандес очі в певний момент, все лишалося б, як і колись: вона була б для нього чужою недосяжною самкою, яка дозволила себе покохати. А тепер вона — всього-навсього маленька безпорадна дівчинка!

Марк Антоній не міг їй цього пояснити через двері.

І тоді він закричав:

— Гей, Маріє Фернандес, я тепер тебе люблю ще більше! Я люблю тебе за те, що ти вмієш бути королевою і маленькою безпорадною дівчинкою водночас!

Марія Фернандес вийшла аж через годину. Марк Антоній якраз приготував сніданок і вона по-королівськи прийняла запрошення поснідати разом.

Вона вийшла з кімнати спокійна і усміхнена, хоча в її посмішці проглядало збентеження і ніяковість. Марк Антоній вирішив поводитися так, неначе і не було того випадку вранці. Хоча перед очима стояла картина його любовного контакту з цим дивним створінням, яке було неначе і часткою Марії Фернандес, а з іншого боку, неначе і окремою істотою. Так буває, коли донька або син соромиться своєї матері-алкоголічки. З одного боку, він її любить, бо це його мати і з нею пов'язане щось глибоко інтимне, а з іншого боку, він намагається уникнути ситуацій, коли їх можуть побачити разом і ідентифікувати як одне ціле.

За сніданком Марія Фернандес і Марк Антоній вели спокійну світську бесіду. Вони говорили про майбутні плани «Ностальджії», обговорювали репертуар. І, здавалося, наче й не було нічого поміж ними уночі, наче не було його інтиму з її животом.

Подзвонила Оленка і сказала, що через годину буде.

Марк Антоній і Марія Фернандес почали збиратися.

За кермом сидів молодий чоловік екзотичної зовнішності — з синім пасмом у волоссі і цілою китицею пірсингів на правому вусі. Він виявився Оленчиним братом. Оленка сиділа біля нього, а Марія Фернандес з Марком Антонієм — ззаду.

Марк Антоній взяв Марію Фернандес за руку. Вона не опиралася. Марк Антоній для себе відзначив, наскільки важливу роль у його стосунках з цією жінкою відіграє дотик. Більше, аніж будь-коли. Він навіть подумав, що люди не розуміють, що дотик — найважливіша частина любовної гри.

Марк Антоній заплющив очі і поринув у спогади. Дивно, що минуло лише два місяці, а вони з Марією Фернандес вже мають так багато інтимних спогадів.

Якось вони всією шаленою сімейкою, до якої він тепер зараховував і себе, пішли в кінотеатр. Випадково, це дійсно сталося тоді випадково, Марк Антоній сів біля Марії Фернандес. Почався фільм, і він автоматично у темряві поклав руку на бильце і наштовхнувся на її руку. Вона свою руку не прийняла, а трохи посунула. Посунула так, щоб, з одного боку, було місце для його руки, а з іншого боку, щоб вони доторкалися одна до одної.

Їхні руки доторкнулися. Його охопило відчуття блаженства. Тепло її руки пропалювало його. Він заплющив очі. Він слухав не фільм, а слухав її руку. Тим часом великий палець її правої руки опинився на мізинці його лівої, вона почала легенько гладити його навколо нігтя і вздовж самого пальця. Потім вона перейшла до перетинки між мізинцем і четвертим пальцем. І так по черзі вона пестила всю його руку. Коли прийшла черга для останнього пальця, він не витримав, схопив її руку і міцно затис її. Марія Фернандес піддалася на стискування, вона не опиралася, не пручалася, а тихенько, як піймана пташка, сиділа в його долоні. Варто було йому ледь розкрити руку, як пташка випурхнула і полетіла геть.

Марк Антоній розплющив очі і скоса глянув на Марію Фернандес. Вона сиділа, дивилася на екран і посміхалася, незважаючи на те, що у фільмі відбувалися якісь жахливі сцени жорстокості.

Він спробував зосередитися на фільмі. Тим більше, що справа від нього сидів Хосе і щось спитав. Марк Антоній з батьківською терплячістю пояснив йому що і до чого. До них нахилився Хорхес і вони довго про щось перешіптувалися, аж поки із заднього сидіння хтось не зробив їм зауваження.

Марк Антоній вмостився зручно в кріслі. Йому заважала ліва рука. Він не знав, куди її притулити. Покласти на коліна — незручно, покласти на бильце… Він скосив очі на бильце, що було у нього зліва. Руки Марії Фернандес на ньому не було.

Він поклав руку туди і знову спробував зосередитися на фільмі. Йому знову це не вдалося. Бо на його руку лягла її рука і почала грайливо смикати волоссячко, що виглядало з-під його рукава. Марк Антоній здригався. Було трохи боляче. Він хотів був забрати свою руку, але Марія Фернандес не пустила. Вона деякий час притримала його руку своєю, а потім знову почала свою садистичну справу. Тепер йому вже навіть почало подобатися. Больові відчуття з усвідомленням того, що їх завдає Марія-Фернандес, викликали у нього приємні мазохістські фантазії. Він уявив її Великим інквізитором, а себе — Єретиком.

Великий інквізитор, як Торквемада, був «лагідним» інквізитором. Він чергував ніжності з садистськими витівками. Марія Фернандес то пестила його руку, то впивалася в неї своїми кігтиками. Єретик мучився, однак якби йому запропонували зараз, у цей момент, позбутися тортур, він би відмовився.

Після чергового садистичного прийому, коли Марія Фернандес загнула його пальця вгору до неможливості, Марк Антоній не витримав, він випручав свою руку і знову схопив міцною чоловічою хваткою її руку. Вона завмерла. І знову в його руці була перелякана, покірна піймана пташка, а не Торквемада.

Марк Антоній продовжував тримати пташку, пташка терпіла. Тоді він трохи розслабив свою руку, пташка зітхнула, немов набравши у груди повітря.

Тоді Марк Антоній підніс беззбройну пташку до своїх губ і поцілував її. Пташка заплющила від задоволення очі. Марк Антоній ще раз поцілував пташку. І ще раз. Пташка заплакала. Вона чекала цього поцілунку все своє життя.

Марк Антоній, згадавши цю історію, сидячи на задньому сидінні машини, що прямувала у старовинний галицький замок, посміхнувся і автоматично підніс руку Марії Фернандес до своїх губ і поцілував її пальчики…

Марія Фернандес ніжно посміхнулася.

Випадок в кінотеатрі був не першою грою чуттєвих дотиків. Напевне, перший раз це сталося, коли Мартуся покликала Марка Антонія і Марію Фернандес подивитися, що вона намалювала.

Якось так сталося, що чоловік і жінка одночасно нахилилися над малюнком, і її волосся «проїхалося» по його обличчю. Це був легкий вітерець з моря, океанічний бриз, а не доторк. Марія Фернандес, напевно, навіть не помітила того враження, яке справив на нього дотик її волосся. Тоді вона взагалі не звертала ніякої уваги на Марка Антонія. А Марк Антоній на той час був теж надто заклопотаним і не підозрював, що поряд з ним стоїть жінка його життя. Він просто автоматично нахилявся ще і ще до її волосся, вдихав його аромат, горнувся до пасм, аж поки не зрозумів, що насолоджується цим.

Зараз Марк Антоній навіть не міг згадати, чи це сталося до «бесамемучного» ранку, коли він уперше почув її вулканічний голос, а чи після.

Марк Антоній лише пригадує, що йому в той момент страшенно хотілося залізти п'ятірнею у її густе чорне волосся і відчути на дотик цю природну густину. Однак тоді цього ще не можна було робити.

Марк Антоній, пробудившись від спогадів, звільнив свою руку з руки Марії Фернандес і запустив у її волосся. У машині було жарко, і волосся на потилиці у Марії Фернандес було дуже гарячим і вологим. Він його припідняв і відчув його запах. Це був запах сіна після дощу.

Марія Фернандес заплющила очі від задоволення. Він розчепірив пальці і, як великий гребінець з великими «зубами», почав боронувати її голову знизу вгору. Боронував повільно, чуттєво, зупиняючись час від часу, аби «потоптатися» на місці.

Навкруги була густа, дика трава. Це були густі дикі трави, в яких можна було бродити до безкінечності. Це був не степ, не прерія, не савана, це був луг, альпійський луг, той самий альпійській луг, де він у дитинстві вперше в своєму житті відчув прірву самотності й життєдайну силу тепла самиці. Він брів тими травами і усвідомлював щастя від того, що він не один, зовсім поряд жадане жіноче тіло, спрагле і бездонне у своїй пристрасті…

Машина зупинилася, всі вийшли назовні, і перед очима відкрився красивий вид: тиха стара ріка, високий берег, на якому, оточений віковічними деревами, стояв невеличкий замок, не з тих, видзигорних замків, які милують око туристів, а типова оборонна споруда з товстими мурами і бійницями, що милує серце солдата.

— Оце наше родове гніздо! — з гордістю промовила Оленка.

— Ви маєте на нього права власності? — поцікавився Марк Антоній.

— Так. Ви навіть не уявляєте, чого це коштувало нашій родині. Ми виграли справу в суді, що тривала протягом десяти років, практично, випадково, лише через те, у реєстрі пам'яток культури ця споруда не значилася. Як це сталося, я точно не знаю, але гадаю, що завдяки нашому дідусеві. Довгий час тут був туберкульозний диспансер, який він очолював. Підозрюю, що це він усілякими правдами і неправдами перешкоджав облікуванню цього замку як пам'ятки культури. Мені здається, що він навмисне набудував за роки радянської влади різних непотрібних халабуд всередині, а ззовні обсадив його деревами, штучно створивши враження запустіння й непотрібності. На нього нарікали, мовляв, поганий господар. Однак через багато років, коли ми почали розчищати все це, виявилося, що дерев'яні споруди практично були бутафорією, яка не лише не зашкодила архітектурі, а й, навпаки, значною мірою захистила старовинні приміщення від руйнації та вандалізму. Те, що ви бачите тепер, з цього місця, ще п'ять років тому не було видно, оскільки повністю було заросле диким лісом, і ніхто б навіть не здогадався, що за краса є всередині.

— Сюди потрібно так багато коштів… — замислено промовив Марк Антоній.

— Власне, те, що ви завтра побачите, і дає змогу помалу відновляти замок.

— 1 що це таке буде?

— Через десять хвилин побачите.

— Ти нас заінтригувала.

Усі знову посідали в машину. Орест вирулив на дорогу, що вела до замку. Вона пролягла через старий парк, біля якого на пагорбі була розташована невеличка церковця і занедбаний типовий сільський цвинтар.

До замку через рів було прокладено дерев'яний місток на ланцюгах, однак видно було, що його давно вже не піднімали, бо серед колод повиростали лісові квіти, трава і навіть де-не-де самосіянки дерев.

Вони в'їхали у велике внутрішнє подвір'я замку, вздовж якого по периметру галерейним типом були розташовані житлові приміщення.

На подвір'ї кипіла робота. Розставляли столи й стільці, прасували скатертини, перетирали посуд, дзвенів кришталь, робили букетики з городніх квітів і розставляли в маленькі вазочки, розпаковували свічники і свічки, а звідкілясь із боку долинали пахощі кухні. Посеред цього всього у великому, плетеному з лози, кріслі-гойдалці сиділа старенька пані в чепчику, укутана пледом, і дрімала, час від часу прокидаючись і даючи коротенькі розпорядження. Це і була Оленчина бабуся, пані Андрея.

Вони підійшли до неї, привіталися.

— А ось і вони, — показала рукою на Марка Антонія і Марію Фернандес Оленка.

Пані Андрея з цікавістю глипнула на Марію Фернандес і несподівано сказала:

— Ану візьміть нижнє «мі».

Марія Фернандес лукаво посміхнулася і, практично не напружуючись, народила цілковито дивовижний звук, подібний до звука товстої струни контрабаса:

— «Мі-і-і…»

А далі, ще лукавіше посміхнувшись, знизила поступово голос ще на один і ще на один тон, проспівавши по складах:

— Мі-нор-ний настрій…

Саме в цей момент зненацька сталося щось дивне: повітря розірвав звук розбитого кришталю. Всі обернулися і побачили, що столик, на якому стояли чарки і бокали, упав, на траві красувалася купа кришталю.

До столика, що досі спокійно стояв у гордій самотності, підбігли з кількох боків дві жінки, схопившись за голову, однак несподіваною була реакція господарів.

Оленка, пані Андрея і Орест одночасно радісно вигукнули:

— Пан Домбровський!

А Орест ще й зробив відповідний жест правою рукою і додав:

— Єс! Єс! Єс!

Гості перезирнулися, а Оленка, побачивши їхнє здивування, заспокоїла їх:

— Зараз я вам все поясню. Ходімо в альтанку.

Пані Андрея схвально кивнула головою, Орест прудко кинувся на допомогу до кришталевої купи, а Оленка вивела гостей із воріт замку і провела по вузькій стежині, прокладеній між зовнішнім муром замку і урвищем над рікою, на невеличкий мис, на якому стояла чудова альтанка, увита трояндами.

Вони сіли за столик, і Оленка почала свою оповідь:

— Коли ми одержали документи власності на це місце, нас спершу охопила безмежна радість, а потім — гірке розчарування. Ми собі уявили, скільки потрібно грошей, щоб відновити це все. І от в Орестовій голові зародився божевільний план: робити тут вечірки для «нових українців». Для цього все є: Орест має свій ресторан у Львові, у фуршетах і прийомах йому немає рівних, музичну і розважальну частину завжди беру на себе я, а крім того, в замку є свій привид — пан Домбровський.

— Пан Домбровський — справжній привид чи штучний? — поцікавився Марк Антоній.

— Ви бачили, що сталося з кришталем? Це був він. Ви переконалися, що він — справжній.

— Припустимо, — в голосі Марка Антонія звучав великий сумнів. — І він охоче долучається розважати публіку?

— В тому-то й справа, що неохоче. Він з'являється вкрай рідко. І тоді нам доводиться робити різні фокуси, щоб створити враження від присутності пана Домбровського.

— 1 як, вдається?

— Вдається. Орест — мастак на різні такі штучки. Однак проблема в тому, що сам пан Домбровський любить втручатися в процес обману публіки, тож нерідко хитромудрі Орестові причандали дають збій. Тому найкраще мати справу з самим паном Домбровським.

— А ким був той пан Домбровський? І чому він став привидом?

— Це молодий офіцер, який застрелився на подвір'ї замку, коли одна із спадкоємниць, наша з Орестом прапрапратітка відмовила йому у взаємності. Її звали Анна Марія. Її мама була відомою в Австро-Угорщині меценаткою і культурною діячкою, тож у них в маєтку збиралася дуже представницька публіка, зорганізовували мистецькі салони. Судячи з усього, ті салони мали на меті знайомити молодь з вищого світу поміж собою. Тому на вечірках завжди було багато молодих людей на виданні. Ось там і познайомилася Анна Марія з паном Домбровським. Вона мала чудовий голос, а пан Домбровський був ідеальним акомпаніатором. Слухати їх приїжджали з усієї Австро-Угорщини. Казали, що навіть сам цісар двічі був тут.

— То чому ж Анна Марія йому відмовила?

— Ніхто не знає. За сімейними переказами, вони навіть були коханцями, і навіть мати дала згоду на заручини, незважаючи на те, що він був не з австрійського, а з польського роду. Однак Анна Марія чомусь різко змінила свою думку, а він, замість того, щоб перечекати і все-таки дочекатися її прихильності, застрелився. Він це зробив демонстративно, в присутності величезної публіки, що зібралася сюди на чергове зібрання.

— А ти його сама бачила? — спитав Марк Антоній.

— Так. Візуально — лише двічі. Але його присутність відчувається постійно. Ви щойно були свідками його реакції на голос Марії Фернандес.

— На голос Марії Фернандес?

— Так, думаю, він йому сподобався.

— А який він із себе? Маю на увазі пана Домбровського, — розпитував далі Марк Антоній.

— Він — стрункий, високий молодий чоловік у формі офіцера Австрійської армії зразка кінця 18-го століття.

— Так це не середньовічний привид?

— Ні, «молоденький».

— Отже, ми завтра будемо присутні на вечірці «нових українців» з ефектом присутності пана Домбровського?

— Думаю, оцим своїм знаком — розбитим кришталем — пан Домбровський дав особисту згоду брати участь у завтрашній вечірці, — сказала Оленка і раптом її очі по-особливому загорілися.

— І що це значить? — відразу відреагував Марк Антоній.

— Річ у тім, що ми з бабусею і Орестом помітили таку закономірність: пан Домбровський з'являється лише тоді, коли йому подобається музична програма. І навіть не стільки музична програма — він досить неперебірливий у музичних смаках — скільки виконавиця. Чоловіків-співаків він узагалі не сприймає, а співачок шанує, однак не всіх, тільки обраних. Так що я вас із Марією Фернандес запросила сюди не просто так, а з корисливою метою. Сподіваюся, ви на мене не образитеся.

Марк Антоній і Марія Фернандес запитально подивилися на неї.

— Звичайно, якщо ви не відмовитеся, — завагалася Оленка. — Я б хотіла, щоб Марія Фернандес заспівала на цій вечірці.

Запала пауза незручності.

Оленка несміливо подивилася на Марію Фернандес.

Та звела на неї очі, сповнені вологої ніжності, і тихо сказала:

— Для тебе, Оленко, я зроблю все, що ти захочеш.

Оленка обняла Марію Фернандес, і вони з'єдналися в одному довгому поцілункові…

Марк Антоній заворожено дивився на цю сцену, не знаючи, чи вона його збуджує, чи, навпаки, дражнить…

Марія Фернандес, дізнавшись про свої обов'язки, попросила залишити її саму в альтанці.

Тож Марк Антоній з Оленкою повернулися до замку, де сталися деякі зміни. У двір витягли рояль, і настроювач уже працював із ним. Оленка з ним про щось жваво перемовлялася. Орест давав вказівки щодо розставляння столів. Бабуся мирно спала у кріслі-гойдалці.

Зголоднілий Марк Антоній пішов на запах їжі, і той його привів в одне з приміщень замку.

На кухні також кипіла робота. Жіночки — було їх семеро, — жартуючи і сміючись, помішували вміст великих казанів на плиті, нарізали овочі, місили тісто, ліпили пиріжки, завивали голубці, перекручували м'ясо. Все було злагоджено і весело.

Коли зайшов Марк Антоній, атмосфера значно пожвавилася. Відразу знайшлися охочі молодички його нагодувати.

Особливо біля нього крутилася смішлива товстушка, накладаючи йому на тарілку гарячих, з вогню, голубців і гарячих, щойно з печі, пиріжків.

Інші з цікавістю його розглядали, перезиралися, перешіптувалися.

Марк Антоній вдавав, що не зважає на них, хоча краєм ока бачив, що інтерес він викликав неабиякий.

Нарешті він зрозумів у чому річ. Смішлива товстушка наважилася спитати, що так хвилювало усіх кухарок:

— А ви чий кавалер — нашої Оленки чи отієї чорнявки?

Марк Антоній був застуканий цим зненацьким запитанням.

Поки він мовчав, озвалася друга молодичка, зовсім молоденька:

— А чи обох одночасно?

Марк Антоній розсміявся і підтримав жарт:

— Обох одночасно.

— Це зараз така мода у Львові?

— Ні, це моя добра воля.

— І як воно — з двома? — знову поцікавилася товстушка.

— Дуже добре. Вдвічі більше задоволення.

— І вдвічі більше роботи, — зауважила серйозна молодичка з низьким голосом.

Жінки залилися сміхом.

— Це ви правильно зауважили, — сказав Марк Антоній.

— А як ви з ними… — поцікавилася пухкенька сміхунка, — по черзі з кожною чи водночас з двома?

— Як коли, — пожартував Марк Антоній, — але краще, звичайно, з двома водночас.

Жінки розсміялися на всю кухню.

— А як же вам це вдається, якщо у вас тільки один інструмент?

Знову вибух сміху.

— Чи у вас їх два? — додала серйозна молодичка.

— Взагалі то ВІН у мене один, — зробив паузу Марк Антоній, і відчув, що вся кухня, разом зі шкварками на сковорідці, затихла. Всі чекали на його відповідь.

Марк Антоній шукав відповіді, яка б сподобалася всім.

— Якщо чесно, то мої жінки такі спритні, що у мене на час любовного єднання неначе з'являється другий інструмент.

І знову — вибух сміху.

Марк Антоній, наївшись, відчув бажання поспати. Оленка провела його в одну з кімнат з великим залізним ліжком посередині. Він приліг і відразу ж заснув.

…Марк Антоній стояв серед великого залу, де кружляли у вальсі танцювальні пари в строях вісімнадцятого століття. Він оглянув себе і зрозумів, що, судячи з усього, він — так само офіцер цісарської армії.

Марк Антоній усвідомив, що це сон, однак йому було цікаво, що буде далі.

На нього кидали зацікавлені погляди і зовсім молоденькі дівчата, які тулилися до своїх мамусь, і сформовані наречені, що кружляли в танцях з молодими чоловіками, і заміжні жінки. Він із задоволенням відзначив це. Повернувши головою навкруги у пошуках великого дзеркала, він нарешті його знайшов, підійшов до нього і оглянув себе. Був би він жінкою, він би також закохався у себе.

«Так, — подумав він. — А де ж знаменита Анна Марія з її коханцем паном Домбровським?»

Він почав шукати очима по залі і побачив, як до нього наближається імпозантна дама дуже знайомої зовнішності.

— Доброго дня, Влодку! Ви сьогодні щось дуже пізно!

«Отже, я пан Влодек. Цікаво. Можливо, я один із друзів пана Домбровського! А це, напевно, господиня дому. Графиня фон Шнапп. Можливо, мені вдасться сьогодні відгадати загадку історії трагічної смерті пана Домбровського. Головне, не прокинутися!»

— 0, мій екіпаж втрапив колесом у фосу, довелося години дві помучитися.

— Ви не постраждали? — спитала дама і легенько, майже непомітно доторкнулася його руки, аж йому кров ударила в обличчя. Він знав цей дотик. Це був дотик… Це була…

Марк Антоній підвів очі і поглянув ще раз на даму. Це була Марія Фернандес. Тільки дещо старша. А може, й не старша, просто з дуже ранньою сивиною.

— До речі, — посміхнулася вона, — сьогодні на нашому балі присутній сам цісар. Я хочу вас представити йому! Він вже розпитував про вас.

— Про мене? І чим я заслужив такої слави?

— 0, Влодку, любий, не ламайся… До речі, я так за тобою скучила, — додала вона притишеним голосом, не змінюючи з вуст стриманої посмішки.

По шкірі Марка Антонія пробігли мурашки.

Дама взяла його під руку і повела через усю залу. Перед ними розступалися люди, і пара вирулила прямісінько до чоловіка, в якому Марк Антоній відразу ж упізнав цісаря.

Марк Антоній елегантно вклонився.

— Пан Домбровський! — урочисто представила графиня Марка Антонія цісареві, який, демонструючи знамениті ідеї просвітницької толерантності, також вклонився йому.

«Господи, та то ж я і є — той самий пан Домбровський!» — подумав Марк Антоній, і йому аж перехопило дух.

— Начуваний, начуваний! — тим часом промовив цісар. — Таке рідко трапляється, коли чоловік однаково вправний і в бою, і в мистецтві.

Марк Антоній схилив голову в знак вдячності за комплімент.

— Сьогодні ми матимемо нагоду послухати його гру, графине?

Господиня кивнула.

— Чи матимемо ми честь почути і ваш спів, графине?

Дама вклонилася.

— Не зможу відмовити вам у проханні.

Цісар нахилився до графині, намагаючись щось прошепотіти їй на вухо. Марк Антоній відступив, щоб не заважати їм, однак своїм гострим музичним слухом почув уривок фрази:

— Анно Маріє, ти сьогодні маєш чудовий вигляд.

«Отже, Анна Марія — це не донька, це сама графиня…» — промайнуло у його свідомості.

Йому трохи незручно було перебувати так близько біля цієї пари, яку, безперечно, пов'язувало щось більше, однак ревнощі, що зароджувалися у грудях Марка Антонія, чи то пак Влодзімежа Домбровського, не давали йому відступити далі від того місця, де можна було почути приватну розмову.

Графиня нічого не відповіла, лише велично вклонилася.

— Ти помолоділа років на десять, — продовжував шепотіти цісар, не змінюючи величної міни обличчя.

Графиня знову не відповіла, тримаючи на обличчі незворушну посмішку.

«0, напевне, їй повернула молодість любов до пана Домбровського», — подумав Марк Антоній.

Далі йому вже було зовсім незручно перебувати в такій близькості до коронованої особи, він уклонився і помалу відійшов убік.

Тим часом до нього підбігла молода особа, як шуліка схопила його за руку і повела у танець.

«Ого! — подумав Марк Антоній. — Та тут цілий клубок різних любовних зв'язків! Я вже, здається, заплутався!»

Його тіло вправно вело партнерку, а вона тим часом нетерпляче белькотала до нього.

— Ти вже говорив з тітонькою? — випитувала вона у нього.

— Про що?

— Про нас. Про те, що ти хочеш попросити моєї руки.

«От тобі й на. Якби ж то знати, де та тітонька! От вляпався!» — подумав Марк Антоній і на всяк випадок відповів ухильно:

— Ще ні. Не було нагоди.

— То зроби це сьогодні! Тітонька в чудовому настрої! Бачиш, навіть сам цісар до нас сьогодні завітав!

«Стоп. Отже, Анна Марія — це тітонька цієї милої особи, що танцює з ним… Треба розібратися. Так, Анна Марія — це господиня замку. Цісар — це, судячи з усього, її колишній коханець. Він, тобто Влодек Домбровський, здається, її нинішній коханець. А це — племінниця Анни Марії, дівчинка, яка сподівається на шлюб з ним, Влодком Домбровським… Хух… Тяжко. Може, краще прокинутися?»

Думка про те, що це всього-на-всього сон, який ні до чого не зобов'язує, заспокоїла Марка Антонія. Він вирішив, що було б злочином прокинутися в цю хвилину, не додивившись сюжет до кінця.

Танець скінчився, і молода панянка легенько підштовхнула його в напрямі до Анни Марії.

Влодек ішов через залу на Анну Марію, і відразу ж помітив зміни в ній. Її очі метали блискавки, на обличчі з'явилися червоні плями, а її рука тремтіла з келихом шампанського.

Він не знав, з чого почати розмову, проте вона сама перша заговорила до нього:

— Що ти зі мною робиш? — прошипіла вона крізь зуби. — Бачу, Амалія тобі впала в око! Ти… Ти…

Вона почала задихатися.

«0, як вона його ревнувала! Яка вона була прекрасна у своїх підозрах! Яка пристрасна! 0, це було щось! Цікаво, а що почував у цю мить пан Влодек?»

Марк Антоній спершу знайшов очима у натовпі Амалію. Чудове наївне дівчисько. Тоді він перевів погляд на Анну Марію. Це була жінка, яку він обожнював.

— Давай десь вийдемо на хвилинку, — спокійно сказав він їй.

Вони потихеньку вишмигнули із замку і опинилися в тій самій альтанці над рікою, яку показала Марку Антонію і Марії Фернандес Оленка.

Влодек Домбровський огорнув обіймами Анну Марію, і вона зі стиснутої пружини перетворилася на піддатливе кошеня.

— Господи, я зовсім збожеволіла. Я повністю втратила голову через тебе, — шепотіла графиня. — Я поводжуся, як нерозумне дівчисько. Мені здається, всі вже запідозрили щось неладне, і це мене страшенно мучить. Якщо дізнаються про нас брати мого покійного чоловіка, мене можуть позбавити спадщини. Але я просто не можу без тебе жити!

— Я люблю тебе, Анно Маріє! — промовив Марк Антоній те, що сказав би Марії Фернандес. — Моє життя без тебе не має сенсу.

— Говори мені це, говори! — наполягала Анна Марія, вкриваючи його поцілунками. Ти навіть не уявляєш, чого варто жінці мого віку і мого положення, витиснути із себе слова любові.

— Анно Маріє, ти прекрасна. Твій вік для мене не має ніякого значення. Ти привабливіша за будь-яку жінку в світі. Однак думка про те, що я ніколи не зможу з тобою одружитися, просто крає моє серце.

— Ти не тільки не зможеш одружитися зі мною. Ти не зможеш одружитися з будь-ким. Я тебе нікому не віддам. Ти належиш тільки мені! — вона задихалася від власних слів.

— Я нікого й не хочу.

— Ти говориш правду?

— Так, ти ж знаєш, я ніколи не кажу неправди.

Анна Марія продовжувала його пестити:

— Часом мене мучать докори сумління: тобі давно треба було одружитися. А я тебе тримаю.

— Тримай мене. Люби мене. Не віддавай мене нікому! — прошепотів пан Домбровський графині фон Шнапп.

Після палких поцілунків і обіймів пан Влодек розвернув Анну Марію, вправно (аж Марк Антоній здивувався такій спритності) закинув їй на спину купу верхніх і нижніх спідниць, скинув якісь мережані панталони і ввійшов у неї.

Марку Антонію було приємно перебувати в шкурі Влодка Домбровського, який кохає жінку, за якою страждає сам цісар!

Судячи з усього, самому Влодку також було добре і зовсім не від того, що він кохається з цісаревою коханкою. Навпаки, факт присутності коронованої особи в її інтимному житті ніскільки не радував його. Це його навіть дратувало, адже він, офіцер цісарської армії, ніколи не зможе дати їй стільки, скільки дав їй цісар у вигляді різних привілеїв. Саме тому він так відчайдушно кохався з нею. Він любив цю жінку. Любив чесно, по-чоловічому, любив віддано, любив безнадійно. Він ніколи не зможе стати її законним чоловіком…

Відсутність Анни Марії і пана Влодка у залі не помітив ніхто. Ніхто, крім Амалії.

Вона тихцем пішла за ними, аби почути, як пан Влодек проситиме її руки. І замість того вона побачила зовсім іншу сцену…

Пан Домбровський про це здогадався, крадькома пробираючись з Анною Марією до замку.

Він побачив і впізнав її силует.

Йому стало шкода цієї дівчини, яку він так підло обманув.

Тим часом серед зали вже стояв рояль в очікуванні знаменитого пана Домбровського. Влодек сів за нього і почав грати.

Марк Антоній із задоволенням усвідомлював, що може показати вві сні цій поважній публіці, на що здатні його віртуозні пальці. Публіка просто шаліла від оплесків. Усі почали просити Анну Марію заспівати щось у супроводі пана Домбровського.

Анна Марія підійшла до роялю. Вона обперлася на нього, зробивши це точнісінько так, як Марія Фернандес.

Вона кинула погляд на пана Домбровського. Це був погляд, геть затуманений любов'ю і пристрастю. Графиня йому всміхнулася, кивнула, і він заграв зовсім незнайому Марку Антонію мелодію з божественною музикою.

Анна Марія набрала в груди повітря і заспівала.

Це була пісня з рефреном. «Ти ніколи не будеш моїм. Я ніколи не буду твоєю».

У пана Домбровського рвалися груди. Він хотів заплакати, однак навкруги стояло повно людей, які купалися в пісні, купалися з насолодою, як хлюпається качка у воді…

Голос Анни Марії просто витягував з нього жили, виривав нігті, вивертав душу. Пан Домбровський через силу перебирав пальцями по клавішах.

Серце йому боліло, йому перехопило дух, він кинув погляд у залу, шукаючи допомоги. Однак ніхто не міг йому допомогти. Навіть Амалія, яка тихенько ковтала сльози, дивлячись на нього. Навіть цісар, який також витирав хусточкою очі, спостерігаючи за Анною Марією. Ніхто.

Пан Домбровський кинув погляд на Анну Марію.

Він не може без неї жити. Він не зможе без неї жити. Він не зможе жити…

Пан Домбровський закінчив пісню, вклонився публіці, вийняв пістоль і застрелився. У всіх на очах….

Марк Антоній прокинувся, увесь мокрий. Навіть подушка була зволожнілою.

Він лежав з відкритими очима і дивився в білу стелю. З подвір'я долинав спів Марії Фернандес. Судячи з усього, Оленка їй акомпанувала.

Серце поступово відходило. Спазм зникав. До нього поверталося життя…

Коли Марк Антоній вийшов у двір, то побачив зворушливу сцену: за роялем, як він і здогадувався, сиділа Оленка, обпершись на рояль, співала Марія Фернандес, а навкруги, за столиками, призначеними для панів, що зберуться тут, у замку, завтра, сиділи мешканці навколишніх сіл, яких найняли для приготування вечірки.

Так незвично було спостерігати за тим, як в абсолютно елітному антуражі, серед запалених свічок, білосніжних скатертин і ладно припасованих букетиків, сиділи сільські жінки в квітчастих хустках і сільські чоловіки з великими натрудженими руками, тримаючи на колінах картузи.

До Марка Антонія підійшов Орест:

— Вони прекрасні! — прошепотів він йому на вухо, показуючи на Марію Фернандес і Оленку. — Правда ж?

— Правда, — посміхнувся той у відповідь. — Гарні свічки, — зробив він комплімент головному дизайнеру вечірки.

— На жаль, завтра доведеться купувати нові. Я не планував їх запалювати, однак панові Домбровському цього захотілося. Це він їх запалив.

— Це твої фіглі? — поцікавився Марк Антоній.

— Ні, то, мабуть, пан Домбровський це зробив.

«І коли це він встиг, якщо щойно був у моїй шкурі… — подумав Марк Антоній з усмішкою. — Чи то я був у його шкурі…»

Після кожної пісні сільські тіточки і дядьки чемно і якось по-дитячому аплодували в долоні.

Нарешті концерт закінчився, і всі потихеньку розійшлися. Марк Антоній вирішив трохи пограти на роялі. Може, завтра йому доведеться грати роль пана Домбровського?

Коли він закінчив, було дуже пізно. Всюди було тихо-тихо. Він пробрався у ту кімнатку, де провів сієсту, однак побачив, що в його ліжку хтось спить. Придивившись, він упізнав Марію Фернандес.

Він хотів був піти, пошукати іншу кімнату, однак вона підвела голову і перелякано спитала:

— Що ти тут робиш?

— Це моя кімната!

— Як — «твоя». Мене Оленка привела сюди…

— A-а, Оленка… — здогадався Марк Антоній.

— Можна я приляжу?

— Почекай, — пошепки сказала Марія Фернандес і раптом несподівано розсміялася. — Мені щойно такий сон приснився! Неначе я — Анна Марія, а ти — пан Домбровський… Тільки насправді, я не донька графині….

— Знаю-знаю, — закрив їй рота поцілунком Марк Антоній. — Мені удень на цьому самому місці приснився точнісінько такий сон.

— Не може бути! — ще раз розсміялася Марія Фернандес.

Марк Антоній заліз рукою під її сорочку.

— Почекай, — знову зупинила вона його. — Я хочу не так… А так, як було вві сні, в альтанці.

І знову розсміялася.

— То пішли! — радо зголосився він.

— Почекай, — знову сказала вона. — Я хочу бути в такому ж платті з багатьма спідницями… Мені тут Оленка приготувала на завтрашній концерт… І вона похапцем перевдяглася в довге плаття.

— Трохи не сходиться на грудях… Але загалом, добре, — сказала вона задоволено, взяла його за руку, і вони крадькома, як Анна Марія з паном Домбровським, прокралися в альтанку над рікою.

Марк Антоній розвернув Марію Фернандес задом, вправно (він вже мав справу з цим удруге за день) закинув її верхні й нижні спідниці, зняв з неї нижню білизну і пробрався рукою до її клітора. Вона слухняно розставила ноги і вигнулася, щоб одержати якнайбільше задоволення.

Його «інструмент» вже не хотів смирно сидіти в штанях, і Марк Антоній запустив його в роботу. Із попереднього свого досвіду він знав, що жінки не дуже любили займатися з ним любов'ю у такій позі. Це положення розраховане на ті випадки, коли інструмент недостатньо великий чи потужний, щоб доставляти жінці задоволення в інших позах. Коли жінка стає задом, робоча відстань значно скорочується, тому це жінкам дуже подобається. У його випадку було інакше. З його «богатирем» жінкам було просто боляче.

Пам'ятаючи про цей свій досвід, він старався дуже обережно зайти в Марію Фернандес.

Коли Марк Антоній вперся своїм кінцем у кінець її тунелю, вона також скрикнула. Він, подумавши, що це від болю, зупинився. Однак вона, піддавшись до нього своїм задом, прошепотіла:

— Не зупиняйся… Тільки помалу…

Він, уклавши угоду зі своїм «інструментом» про те, що дії мають бути інтелігентними і неагресивними, почав освоювати інтимну територію Марії Фернандес.

Незважаючи, що поза «задом» є найстарішою в світі, вона має свої переваги, особливо відчутні в часи тотальної фемінізації. Це одна з небагатьох любовних ситуацій, коли сучасний чоловік, значною мірою дискримінований жінкою, почуває себе її володарем. А вона в цій позі нарешті може розслабитися і не грати роль сильної і незалежної, а просто бути самкою, звичайною самкою. Можливо, саме тому найстаріший в світі спосіб злиття чоловіка і жінки і досі залишається одним із найпопулярніших.

Це єдина ситуація, коли жінка не може бачити свого партнера під час любовного зближення, такого беззахисного, як немовля. Чоловік також не бачить обличчя жінки, однак під час цього зближення він неначе перебуває на оглядовому майданчику, він може оглядати партнерку, спокійно (наскільки це можливо) спостерігати за її поведінкою.

От і тепер Марк Антоній дивився на обриси Марії Фернандес. Пишне плаття не давало змоги досконало вивчити поведінку жінки, однак судячи з того, як вона закидала голову назад, він розумів, що їй подобається те, що він робить.

Марії Фернандес у цю мить подобалося кохатися у положенні скореної самки. Вона, як кішка із задертим хвостом, підставлялася під Марка Антонія, і в цьому було щось особливо збудливе.

Поки що він її просто кохав, стримуючи себе в кожному русі, а йому хотілося її трахати. Грубо і брутально.

Існує переконання, що інтелігентні люди займаються любов'ю, а неінтелігентні — грубо трахаються. Насправді це не так. А точніше, це не завжди так. У кожній людині закладено долю агресії, яка завжди шукає собі вихід, і людина повинна обов'язково її із себе випускати, аби не схибитися. І, власне, люди, які у повсякденному житті є дуже стримані, часто мають потребу «відірватися». Один із найбезпечніших способів — секс. Агресію завжди можна дуже добре завуалювати як любовну гру.

Так пояснював суть справи один із членів Товариства анонімних любителів себе, той що із жовтих нарцисів, який фігурував у чаті під ніком МЩ (Містер «Щотакесекс»). Він був сам лікарем-психіатром і спеціалізувався на випадках сексуальної агресії.

У чаті трохи підсміювалися над ним, однак у цю мить, у цій альтанці над старою рікою під мурами старого замку Марк Антоній усвідомив що МЩ мав рацію. Професор консерваторії, піаніст, інтелігент, львівський пан хотів завдати болю своїй партнерці не від того, що не любив її, а навпаки, тому що обожнював її.

Марк Антоній «розігнався» і просто розрізав темряву своєю звар'йованою від любові машиною. Навкруги була пітьма, а в його машині відмовили фари, тож він не знав, де перебуває — на дорозі чи поза нею. Він перелякано чекав, що зараз вріжеться в стіну і розіб'ється, що Марія Фернандес, як це завжди було у нього з жінками, закричить і перерве секс. Вона і дійсно скрикнула, але при цьому додала: «Боже, як добре!» Отже, його потужна машина не врізалася, не розбилася, перед нею відкрилася довга, добре освітлена траса, хайвей, на якому стояли таблички — швидкість не обмежена, і він, розслабившись, помчав нею.

Він летів стрілою по абсолютно порожній трасі з однією, широченною смугою. Можливо, навіть це був не хайвей для машин. Можливо, це злітна смуга? Настільки шалена швидкість, що немає сумнівів, що він — не автомобіль, він — літак. Він потужний авіалайнер, важкий і потужний. Він розганяється на дуже довгій смузі до величезної швидкості, щоб можна було злетіти. Марк Антоній внутрішньо зібрався, потягнув на себе штурвал, і ось він відірвався від землі. Ось він стрімко летить угору. Його диспетчер кричить йому в навушники: «Go, Mark, go!». Марк Антоній прислухався, і дійсно, це йому не ввижалося. Марія Фернандес якраз це і шепотіла: «Давай, любий, давай!».

Він розрізав потужними грудьми свого авіалайнера ранкове повітря, він летів уперед туди, де жеврів жовтий світанок, він робив фігури вищого пілотажу, вірячи, що сьогодні він не розіб'ється. Сьогодні його пильнує невидима потужна сила.

Цією силою була Марія Фернандес.

«Чекай любий!»

Це був захоплений вигук його диспетчера, який запропонував змінити маршрут.

Марія Фернандес просто лягла животом на дерев'яну підлогу альтанки, а йому довелося стати на коліна. Це вже дійсно була лев'яча поза. А говорячи мовою авіапольотів, це був політ на мінімально допустимій від землі відстані, і тому потрібно було летіти просто з шаленою швидкістю, аби не розбитися.

Пілот був вправний. І літак був реактивний. Він не боявся цієї швидкості, він не боявся малої висоти, він мчав понад землею, понад містами, прямісінько над хмарочосами, маневруючи поміж сигнальними вогнями, неначе спеціально намагаючись їх зачепити, хоча у реальному житті реактивному літакові, яким він почував себе зараз, це було просто неможливо зробити.

Нарешті диспетчер скомандував:

«Приземляйся!»

«О ні! Тільки не це! Потерпи, диспетчере, потерпи!»

Диспетчер завагався. Чи вистачить у літаку пального?

Пілот потягнув штурвал на себе, і літак різко піднявся вгору. Він вирішив зробити перед приземленням «мертву петлю».

Диспетчер вже з острахом спостерігав за тим, що виробляє літак.

Марк Антоній схопив правою рукою за мокре густе волосся Марії Фернандес і закинув її голову назад. Вона знову зойкнула, однак це був зойк насолоди.

Тримаючи її в такому стані, він тріумфально завершив свій політ…

Посадка була легка і збалансована.

Марія Фернандес, стоячи на колінах, поклала голову налавку.

Марк Антоній ніжно підняв її голову і поцілував.

Її обличчя було мокре і солоне від сліз…

…Перед тим, як заснути на старому залізному ліжку, Марія Фернандес, поклавши голову на груди Марка Антонія, пожартувала:

— Сподіваюся, що ти не вчиниш те, що зробив з собою пан Домбровський… Ти мені потрібен живим…

Приїзд «нових українців» був для Марка Антонія і Марії Фернандес певною несподіванкою. Це сталося рано вранці, коли вони прокинулися від дивного шуму у дворі замку. Підбігши до вікна, вони побачили цікаву публіку: чоловіки з солідними чиновницькими черевцями і червоними пиками в «лакостах», «томіхілфінгерах», «полах». Жінки були двох видів, залежно від того, кого взяли з собою ті червонопикі дядьки — дружину чи коханку. Тому вони розбилися явно на дві групи — «законних дружин» і «дєвочек».

— Вогненебезпечна суміш, — промовив Марк Антоній. І раптом запнувся: в одній із «законних дружин» він упізнав свою колишню коханку.

Поки він оговтувався від побаченого, Марія Фернандес, у свою чергу без ентузіазму, промовила:

— Здається, я знаю іменинника. Падло рідкісне. Це він виганяв мене з інституту, коли я вийшла заміж за чилійця.

Марк Антоній про свій зв'язок з леді в червоному спортивному костюмі вирішив не признаватися. Тоді б йому довелося розповісти, звідкіля він її знає. А знав він її з того, що вона була тривалий час покровителькою їхнього з Олегом фортепіанного дуету «Ностальджі» в часи їхньої молодості. Причому так складалося у Марка Антонія по життю, що всі покровительки обов'язково прагнули з ним переспати.

За сценарієм, гості, а їх було десятків зо три, розмістилися по «келіях», тобто по кімнатках, розташованих уздовж внутрішнього периметра замку галерейного типу. Оленка розповідала, що грошей на гарні номери в них не було, тому вони вирішили зробити стиль «екстремального» туризму: в келіях була аскетична обстановка — одне або двоє залізних ліжок, залишених у спадок від лікарняних часів (звичайно ж, добре продезинфіковане і пофарбоване в голубий колір), і два-три стільці для одягу. В стіні було продлубано кілька ніш для лампад. І, практично, все. Комфорт компенсувала білосніжно чиста постіль і досить пристойна ванна з туалетом, на які таки довелося витратитися. Власне, нинішня вечірка мала й покрити борг за встановлення сантехніки.

Отже, після того, як залишили речі гостей у келіях, їх самих повели околицями, де мали влаштувати для них перший «швидкий сніданок» у вигляді пікніка.

Тим часом Марія Фернандес з Марком Антонієм знову лягали в ліжко, щоб відіспатися після бурної ночі.

Марк Антоній прокинувся від легенького доторку до плеча. Над ним стояла Оленка.

— Вже третя година. Вставайте, народ хоче хліба і видовища.

Марк Антоній ще раз подивився через вікно у двір, намагаючись переконатися, що не помилився він в ідентифікації своєї колишньої коханки.

Так, це була вона. Примхлива, неконтрольована, скандальна.

Марк Антоній признався Оленці про свій колишній зв'язок з дамою.

— 0, це і є дружина нашого іменинника.

Дама вже встигла переодягтися: червоний спортивний костюм вона змінила на довге вечірнє плаття.

— Розумієш, я не хочу «обслуговувати» ту публіку. Сподіваюся, ти не образишся, якщо я заберу свою пропозицію назад?

Оленка не образилася. Навпаки, вибачилася.

— Це ви вибачте мене, професоре. Ви маєте рацію… Нема проблем, за рояль сяду я. В принципі, я це завжди роблю. Тільки… — Оленка завагалася.

— Що ти хочеш? — погладив її по-батьківськи по голові Марк Антоній.

— Тільки без Марії Фернандес буде скрутно… Постарайтеся умовити її.

Марк Антоній посміхнувся.

— Ти будеш сміятися, однак у іменинникові вона також впізнала когось, судячи з усього, не дуже приємного для неї.

— Це завал, — зблідла Оленка. — Пан Домбровський без неї не з'явиться.

— Я щось придумаю, — заспокоїв її Марк Антоній.

Оленка вдячно поцілувала його в щічку.

Звуки фортепіано розбудили і Марію Фернандес. Вона солодко потягнулася в ліжку, сіла на нього, а побачивши Марка Антонія, який спостерігає через вікно за забавою, підійшла до нього. Вона вправно пірнула своїми руками-рибами в його штани.

Марк Антоній від несподіванки здригнувся.

— Я перевіряю, чи все лишилося на місці після вчорашньої ночі, — пожартувала вона і витягла руки.

Марк Антоній її ніжно обняв і почав цілувати.

На смак вона була — ніжний вишуканий трюфель. Солодкий, гіркий, м'який. Всередині може бути будь-яка начинка, з будь-яким присмаком, тут єдиного правила не існує, бо Марія Фернандес — жінка без правил. Але моя Марія Фернандес має начинку з ароматом гіркого мигдалю. Трюфель тане у тебе на губах, тане в твоїх руках, приємно лоскоче по язику, і ще довго-довго по тому на твоїх губах і в тобі лишається його смак…

Насолодившись поцілунками, вони разом подивилися через вікно у двір, на збіговисько «нових українців». Народ активно працював щелепами.

— Ти готова виступати? — обережно спитав Марк Антоній, боячись негативної відповіді.

Однак Марія Фернандес, не змигнувши оком, відповіла:

— Так! А чого ти питаєш?

— Та так, думав, ти не захочеш «світитися» перед тим червоношиїм череванем.

— Він мене не впізнає, — упевнено сказала Марія Фернандес. — Стільки років минуло. Я вже стала стара і втомлена життям.

— Ти молодша і солодша за будь-кого у цілому світі. Пам'ятай це, — ніжно поцілував її Марк Антоній.

— Треба привести в порядок плаття. Після вчорашньої ночі воно трохи постраждало, — сказала Марія Фернандес, і вони вирішили піти на кухню, пошукати допомоги, а заодно і перекусити.

Оленчина команда була бездоганна. За короткий час плаття було почищене, відпрасоване і навіть ослаблене на грудях. Їжа була смачна і легка. Товариство було чудове. Кухарки, нарешті зрозумівши, чий Марк Антоній «кавалер» з цікавістю розглядали закохану пару.

У кухню забігла Оленка.

— Зараз, за планом, п'яна публіка іде на короткий променад. Якраз стемніє, і буде видно свічки, запалені на старому цвинтарі. Там не повинно відбутися нічого надприродного. Я попереджала про це Ореста. Ніяких спецефектів, бо пан Домбровський може образитися і не з'явитися на основну частину шоу. Але ти, Маріє Фернандес (Марк Антоній здригнувся від її «ти»), маєш бути готова до їхнього повернення.

— А ми можемо піти на цвинтар? — поцікавився Марк Антоній.

Оленка завагалася.

— Так, якщо тільки непомітно. Приходьте, коли стемніє.

Коли стемніло, відкрився чудовий вид із замку на старий цвинтар, весь укритий мерехтливими вогниками. Марк Антоній і Марія Фернандес, тримаючись за руки, пішли в напрямку місця, яке здавалося таким магічним.

Треба було віддати належне дизайнерській фантазії Ореста. Свічки, а було їх кілька сотень, різних калібрів були вправно вмонтовані в найнесподіваніші місця — ніші, ямки, кущі, виїмки в старих скульптурних композиціях. Публіку супроводжували мовчазні сільські дядьки зі смолоскипами в руках. Було урочисто, страшно і магічно водночас. Неначе на «тому світі».

Публіка, розбившись парочками, бродила по цвинтарю, вдивляючись у дивні потойбічні обриси цвинтарного антуражу.

Марк Антоній, тримаючи Марію Фернандес за руку, пробираючись вузькими стежками поміж могилками, побачив гарний склеп, обвитий камінними трояндами, склеп був добре освітлений, і Марк Антоній хотів був прочитати напис на ньому. Вони наблизилися до таблички, як раптом із-за нього вигулькнула ще одна парочка, і вони опинилися віч-на-віч. Тобто Марк Антоній стояв навпроти Клавдії Михайлівни, а Марія Фернандес навпроти іменинника, що тепер звався «паном Іваном».

— Марк Антоній! — вигукнула дама.

— Марія Фернандес! — скрикнув пан.

Потім перезирнулися і вп'ялися один в одного круглими очима. Здається, вони хотіли впитися один в одного ще й своїми пазурами, аж тут, у цей момент сталося щось неймовірне. Всі свічки і факели в один момент згасли. І всіх укутала чорна темрява.

Почулися скрикування молодих панночок і старших пань. Почулися і обурені чоловічі голоси.

Марк Антоній акуратно повів Марію Фернандес на стежку, яку добре запам'ятав. Він здогадався, що це штучки Ореста, тільки ніяк не міг зрозуміти, як він міг зробити цей фокус.

Серед загального переляку і хаосу нарешті почувся голос Ореста:

— Шановні гості! Просимо не панікувати. За дві секунди буде світло!

Почувся звук тертя сірників, і один за одним в руках незворушних сільських дядьків запалали смолоскипи.

Ефект був просто вражаючим. Жінки кинулися в обійми своїх чоловіків. Одні — істерично сміялися, інші витирали сльози. Чоловіки були дещо розгублені, хоча й знали, за що платили гроші: за романтичну містику.

Помалу гості дружною вервечкою рушили в напрямку замку.

Марія Фернандес і Марк Антоній пішли далеко попереду процесії, щоб учасно бути на місці.

У дворі на столах вже стояв абсолютно чистий посуд зі свіжими наїдками і напоями. Здається, навіть скатертини було поміняно.

Так, Марк Антоній запримітив, що вони мали злегка флуоресцентний ефект. Тут також все було у свічках і маленьких ліхтариках. На столах у вазочках стояли галузки акації, яка паморочливо пахла.

Поки публіка сідала за свої столики, Марія Фернандес розспівувалася.

Незворушні молоді сільські хлопці розливали в чарки напої — айс-вайн, лікери, шампанське і розносили десерт, вибір був широкий.

Марк Антоній вже не ховався, його було впізнано, і він присів за стіл з одним молодим подружжям, наливши собі холодного айс-вайну.

За рояль сіла Оленка, на рояль обперлася Марія Фернандес.

«Цікаво, що вони придумали?» — заінтриговано чекав Марк Антоній, автоматично нахилившись до вазочки і вдихнувши в себе аромат акації.

І Марія Фернандес почала своїм потустороннім голосом:

Знайома мелодія відомого російського романсу «Белой акации гроздья душистые…» українською мовою звучала просто магічно. Це був якийсь містичний ефект.

Здається, у Марка Антонія і справді запаморочилося в голові.

Марк Антоній озирнувся до слухачів. Здається, всіх проймали дрижаки. Спів Марії Фернандес створював дивний ефект еротичного масажу.

Принаймні молода пара за його столом після другого куплету обнялася. За сусіднім столом череватий дядько взяв за руку свою поважну дружину. А ще далі молода дівиця залізла рукою під піджак своєму «таточкові».

Марк Антоній закохано подивився на Марію Фернандес. Вона сама тонула у своєму співі. Оленка акомпанувала практично з заплющеними очима.

На третьому куплеті зненацька сталося те саме, що й на цвинтарі: згасли всі свічки одночасно.

Марія Фернандес і Оленка продовжували пісню, а по подвір'ю заметушився Орест. Подивившись на нього в цей момент, не можна було сказати, що він все це підстроїв. Інакше у нього були б сірники напоготові. А він їх не мав. І знову блискавично з'явилися офіціанти з сірниками і запалили кожну свічку, кожен ліхтарик.

Тим часом пісня скінчилася.

Компанія просто шаліла від задоволення.

Концерт продовжувався. Оленка дуже вдало підібрала репертуар для саме цієї публіки. Це були типові представники українського чиновницького класу. Видно, що у всіх них було багато грошей, а отже, вони мали додатковий, окрім роботи, «заробок». Очевидно, у багатьох з них був свій бізнес, який вони успішно підтримували, завдяки своїм контактам по державній службі. Вік у них уже був такий, що починали вони колись із комсомолу. Тому Оленка й підібрала ностальгійні пісні, які ті любили слухати в своїх компаніях, звичайно, оминувши суто комсомольські. Оскільки всі чиновники вже служили іншій державі, аніж колись комсомольці, то мова цих пісень мала бути українською. Що Оленка і зробила, підготувавши україномовний репертуар.

Ефект був вражаючий. Подобалося не тільки череватим дядькам та їхнім дружинам, яких вони взяли з того самого, комсомольського середовища, а й молодим коханкам, народженим значно пізніше.

Проспівавши кілька російських романсів, Оленка і Марія Фернандес перейшли на українські.

На столах постійно підливали алкоголь. Хтось замовляв собі чаю, кави. Сільські незворушні хлопці були просто ідеальними офіціантами.

Несподівано Марія Фернандес встала рівно, змінивши свою звичну позу опиратися на фортепіано, і заспівала романс на слова Франка:

Іменинник, а разом з ним і вся компанія, підтримала пісню своїми п'яними голосами…

Марк Антоній аж зіщулився від такого удару по його музикальному слухові.

Марія Фернандес перестала співати, однак Оленка продовжувала блискучий акомпанемент. До дядьків приєдналися тітки і навіть молоді коханки.

Зненацька почувся дуже голосний плач, дуже подібний на дитячий. Спершу його було ледь чутно, однак потім він озивався то над одним, то над іншим столиком, задмухуючи свічки.

П'яні голоси почали один за одним вщухати. Оленка продовжувала грати, проте вже без особливого ентузіазму.

Плач перетворився на ридання. Причому ці звуки долинали звідусіль, неначе над подвір'ям літав якийсь дух і бився у конвульсіях плачу.

Публіка завмерла. Їй було обіцяно зустріч з привидом, вони були готові порозважатися з ним, однак привид поводився вкрай нечемно. Від цих ридань пробігали мурашки по шкірі і було не зовсім затишно.

Нарешті Оленка зупинила гру на фортепіано і спитала голосно:

— Пане Домбровський, це ви?

Привид нічого не відповів, лише тепер його плач перетворився на завивання зимового вітру. І, здається, і справді стало холодно, як узимку.

— Дорогі гості, — сказала Оленка, — здається, це і є пан Домбровський. Однак сьогодні він поводиться інакше, аніж завжди. Я не знаю, що він хоче. Давайте будемо толерантними до нього.

По подвір'ю літав якийсь вихор, шмагав по обличчю, задирав спідниці жінок, перевертав вазочки з акацією, чарки, навіть скинув кілька тарілок з десертом на одяг гостей.

— Здається, його розтривожила пісня, — непевно сказала Оленчина бабуся.

Привид знову заридав. Було таке враження, що він б'ється головою об стінку.

— Ми більше її не співатимемо. Обіцяю! — сказала Оленка.

І тоді привид помалу заспокоївся.

Оленка непевно взяла акорд іншої пісні, веселішої. Не було ніякої реакції з боку пана Домбровського.

Перемовившись хвилинку з Марією Фернандес, вона перейшла на зовсім інший репертуар — латиноамериканський, такий знайомий для них обох і абсолютно безболісний для пана Домбровського. Публіці подобалося. А пан Домбровський, якщо це звичайно не були Орестові штучки, на неї не реагував.

Напруга зникла.

Навкруги пили, їли, слухали, аплодували.

Дядьки попросили міцніших напоїв і «хлопської» закуски, що негайно було виконано з сільською незворушністю.

Марк Антоній вирішив познайомитися з молодою парою, з якою сидів за столом.

— А ви мене не пам'ятаєте, Марку Антонію? — несподівано сказала молода жінка, густо почервонівши.

«0 господи, невже я і з нею спав?» — обпекло його. Однак, придивившись до неї, він збагнув, що вона була занадто молода для цього.

— Я — донька Клавдії Михайлівни. Пам'ятаєте маленьку дівчинку з косичками?

— Дзидзя? — перепитав Марк Антоній, згадавши тепле дівчисько, яке завжди обнімало його маленькими рученятами.

— 0, ви пам'ятаєте і це! — зраділа вона. — До речі, я досі завжди ношу при собі ваш подарунок. — І вона витягла з-під плаття на шиї золотий скрипковий ключик на золотому ланцюжку.

Марк Антоній навіть забув, що колись їй це подарував. Однак його насторожило не це, а можлива реакція Дзвінчиного чоловіка. Чи не закотить він йому сцену ревнощів?

Марк Антоній скоса зиркнув на нього, проте той дуже привітно посміхався.

— Ваші фортепіанні дуети, записані на касетах, ще й досі є в нашій родині культовими, — сказав він.

— Я вас десь бачив, — напружив пам'ять Марк Антоній, вдивляючись в обличчя молодого чоловіка. І, згадавши, посміхнувся. — Це ви сиділи на ударних на Оленчиному концерті! Вас звати Павло!

— Так, я! Ви мені ще потисли руку!

— Ви були неперевершені! Вітаю, Дзвінко, ти маєш справжній скарб!

— Я знаю… — закохано подивилася вона на чоловіка.

І раптом її погляд різко змінився. Вона насупилася, дивлячись кудись позаду Марка Антонія.

Він відразу все зрозумів без слів. До них наближалася Клавдія.

Марк Антоній напружився, аж згорбився, приготувавшись до нелегкої бесіди.

— А ось і ти! — сказала Клавдія до Марка Антонія.

Той по-товариськи обняв її.

Це була жінка, яка завдала йому чимало клопотів у житті. Він її боявся.

— Ну що, голубчику, — промовила Клавдія досить нахабним тоном. — Зміг вибитися в люди без Клавдії Михайлівни?

Вона була добре піддата.

— Мамо, — докірливо сказала Дзвінка.

Марку Антонію було страшенно незручно перед нею, а ще більше, перед Павлом. А ще його розпирала злість: тиждень тому Олег признався йому, що саме вона — Клавдія Михайлівна — намовила його поїхати в Іспанію, купила квиток на літак і познайомила з місцевим продюсером. Це сталося невдовзі після того, як Марк Антоній нарешті сказав тверде «ні» своїй коханці.

Це було десять років тому. Вона була досить привабливою жінкою, проте страшним вампіром. Щоразу після зустрічі з нею Марк Антоній «відходив» по кілька днів.

Павло встав із-за столу і, взявши Дзвінку за лікоть, відійшов у бік.

Марк Антоній опинився віч-на-віч з Клавдією. Вона все ще була привабливою, хоча і трохи постарілою. І все ще була вампіром. Клавдія незмигно дивилася йому в очі і пила з них його енергію.

Він безпорадно озирнувся по подвір'ю, шукаючи допомоги. Оленка десь зникла. А Марія Фернандес продовжувала стояти біля фортепіано, напружено вдивляючись у те, що відбувалося за їхнім столом.

— Скажи, ти хоч трохи за мною сумував? — допитувалася вона у нього.

Легше було б сказати «так!», вона швидше відчепилася б. Однак як він міг таке сказати, коли в кількох метрах від нього стояла Марія Фернандес!

— Ні, — різко сказав він.

Марку Антонію було прикро усвідомлювати, що ця вампірична особа досі має психологічну владу над ним. Він відчував себе загіпнотизованим кроликом перед очима пітона. Зараз цей пітон обгорне його своїми кільцями і задушить його.

— Неправда! — сказала Клавдія і взяла його за руку.

Марк Антоній не міг навіть звільнити її.

— Ти мене класно трахав. Мене так ніхто не трахав. Я хочу тебе. Прямо зараз…

«Господи! За що мені це все? — подумав Марк Антоній і жалібно подивився в бік Марії Фернандес. Та просто пропалювала його своїми поглядами-блискавками. — Я цього не витримаю! Хоч би хтось мені поміг! Пане Домбровський!» — заволав він внутрішнім голосом.

Пан Домбровський не прийшов на допомогу. Проте поряд з'явилася Оленка. Вона взяла Марка Антонія за руку і сказала:

— Вибачте, мені дуже потрібен зараз пан професор, я можу його забрати?

Однак Клавдія була не з тих, хто так легко здається.

Вона схопила його за другу руку і оголосила:

— Тільки через мій труп!

Оленка розсміялася своїм дзвінким сміхом:

— Навіщо умирати? Я хочу попросити пана професора щось зіграти! Він за це одержав гонорар!

Охмелілим розумом Клавдія зрозуміла, що нічого небезпечного не відбувається, тому безсило кивнула.

Оленка взяла Марка Антонія під лікоть, як старенького дідуся, і повела до фортепіано, промовивши стишеним голосом:

— Тепер вам доведеться трохи пограти, професоре, хоча б для відведення очей.

Він зітхнув. Дуже не хотілося бути клоуном на цьому видовищі.

Марк Антоній поплентався до інструмента, але буквально наштовхнувся на «розборки» Марії Фернандес з паном Іваном. Великий діяч обласного масштабу не тільки впізнав Марію Фернандес, він, судячи з усього, ще колись був небайдужий до неї. А що, як і вони колись були коханцями? Фе, оце товсториле опудало і вона, найжаданіша з усіх жінок світу? Що за іронія долі!

— Ви що — домовилися? — спитала Оленка.

— Я не розумію, — неуважно відмахнувся Марк Антоній.

— Ви що, домовилися з Марією Фернандес, що влаштуєте однакові сцени членами однієї і тієї ж родини?

— Нічого ми не домовлялися! — грубо відповів Марк Антоній.

Оленка лише знизала плечима.

— Хто цей козел? — спитав він.

— Я вам вже про нього казала.

— Я маю на увазі, що він має спільного з Марією Фернандес?

— Я що — всесвітня служба інформації?

Оленка зітхнула.

— Доведеться йти і її рятувати.

І вона підійшла до тієї парочки, що сварилися.

Марія Фернандес нарешті вирвалася з тенет пана Івана і відразу ж накинулася коршуном на Марка Антонія:

— Я тебе зараз уб'ю! Що ти маєш спільного з тією лахудрою?

Марку Антонію аж заціпило. Замість того, щоб він їй читав лекцію про норми пристойності, вона його вичитує по повній програмі!

— Це я тебе хочу спитати: що ти маєш спільного з тим козлом?

— Не замилюй мені очі! Скажи, що вона твоя коханка! Принаймні колишня!

— А ти скажи, що він твій колишній коханець!

— Я не спала з ним, хоч як він цього і домагався, та й то, це було 20 років тому! А ти?

— А я… — розгубився Марк Антоній. — А я спав з нею… Хоча це було 10 років тому…

Марія Фернандес прошипіла крізь зуби:

— Я не хочу тебе більше бачити. Ніколи!

Вона розвернулася і пішла геть.

Марк Антоній розгублено стояв серед натовпу чужих людей.

— Танці! Танці! Ми хочемо танці! — заволали п'яні голоси, і Оленка побігла виконувати забаганки гостей, зрадівши що більше не повинна силувати Марка Антонія до гри на фортепіано. Він ледь-ледь стояв на ногах.

Він не знав що робити — іти шукати Марію Фернандес, чи залишатися тут. У нього крутилася голова. Він почував себе просто вичерпаним. Він попрямував до своєї кімнати, ліг на ліжко і заплющив очі.

Шумна музика у стилі диско дратувала його, він накрив голову подушкою і спробував абстрагуватися від усього.

Однак у вухах стояв повний рейвах, а перед очима мерехтіли різні обличчя, то з'єднуючись в одну потворну масу, то роз'єднуючись на якісь гном'ячі пики, які з нього реготалися. Просто якась фантасмагорія.

На душі нило, хотілося з неї виблювати все, що там зібралося і почало бурдіти. Марк Антоній крутився на ліжку, поки йому не стало зовсім кепсько. Він відчув дику самотність, хотілося кричати, плакати, однак ні голос, ні очі не слухалися його душі. Він не зміг ні заплакати, ні закричати…

Марк Антоній встав з ліжка, рішучим кроком вийшов з кімнати і попрямував у дворик, де розважалися п'яні нові українці, наблизився до пульта музичного центру і вирубив музику.

Дехто з п'яних гостей втупився в нього своїми червоними баньками, а дехто продовжував кривлятися в танці, навіть не помітивши, що музика більше не грає.

Марк Антоній сів за рояль і заграв варіації на тему «Як почуєш вночі…»

Він знав, що робив.

Він викликав дух пана Домбровського.

І пан Домбровський за мить з'явився…

Спершу почали дзвеніти кришталеві чарки і бокали на столах, потім задрижали шибки на вікнах «келій», потім шибки повилітали з рам і з дзенькотом попадали на землю. Потім розверещалися жінки. Потім налетіла зграя кажанів і почала загрозливо кружляти над гостями. Потім пугач почав пугикати. Потім почулося надривне ридання.

Оленка підбігла до Марка Антонія і почала вмовляти:

— Професоре, я вас дуже прошу, припиніть грати!

Однак Марк Антоній отримував садистську насолоду від усього цього. Він оскаженіло грав на фортепіано, вигадуючи на ходу все нові й нові пасажі аранжування мелодії відомого українського романсу.

Замість того, щоб розбігтися по кімнатах, гості збилися в купку, перестрашено роззираючись довкола і відмахуючись від кажанів.

Оленка бігала по подвір'ю і давала розпорядження сільським дядькам, молодицям, хлопцям і дівчаткам. Ті спритно виконували всі доручення, виносили посуд на кухню, збирали скло розбитих вікон, абсолютно незважаючи на кажанів…

Зненацька сталося щось зовсім неймовірне: теплої літньої ночі на подвір'я почав падати сніг… Снігопад був справжнім апофеозом містичної фантасмагорії. Стало ясно, що при всьому бажанню Орест не зміг би здійснити аж таку містифікацію.

Гості протверезіли. Вони продовжували стояти серед подвір'я, збившись в купу, пороззявлявши роти…

Зупинилися навіть сільські дядьки, незворушні сільські хлопці і сміхотливі молодички. Зупинилася Оленка. Зупинився Орест. Зупинилася Марія Фернандес. Не зупинявся тільки Марк Антоній.

Усі дивилися в небо, на це небесне чудо. На цю дивовижну красу…

Марк Антоній дивився на букет білої акації, вкритий шаром снігу, що стояв у вазочці на роялі…

Назад до Львова їхали в тому ж самому складі: Орест, Оленка, Марк Антоній та Марія Фернандес. Тільки тепер Марка Антонія посадили попереду, а «дівчата» сиділи ззаду.

Марк Антоній лускався від злості: Марія Фернандес провела минулу ніч з Оленкою. Цікаво, що вони там роблять іззаду? Він не витримав, і обернувся.

Марія Фернандес і Оленка дивилися кожна в своє вікно, але… але руки їхні були разом…

Удома його чекало ще одне розчарування: повернулися з Луцька Олег з Мартусею, а з гольф-клубних забав утомлені Хосе і Хорхес.

До нього підбігла Мартуся і обняла його за шию:

— Я скучала за своїм Босиком! — повідомила вона. — А Босик за мною?

— Звичайно! — збрехав він і зиркнув на Марію Фернандес. Та демонстративно відвернулася.

Марк Антоній почував себе зрадженим і тотально зламаним.

Він нічого не міг робити. Він не міг примусити себе сісти за рояль, він не міг спати, не міг перебувати у власному домі. Присутність щасливої сімейки, яка знову об'єдналася, просто виводила його із себе.

Побачивши, як Олег уранці цілує Марію Фернандес у кухні, Марк Антоній мало не схопив інсульт: «Вони сьогодні вночі займалися любов'ю!»

На Олегове: «Пішли на гору працювати!» він тільки відмахнувся і вискочив із дому, як обпечений.

Марк Антоній почав бродити, як причинний, по місту. «Вона мене не любить! Вона мене не любить! Вона мене не любить!» — кричало все в ньому.

«Господи! Як мені важко! Я зовсім один! Один у всьому світі! Я нікому не потрібен! А їй добре: вона повернулася в лоно своєї сім'ї, де її всі обожнюють. Та не тільки вони. Її обожнює Оленка. Її обожнюють усі, хто з нею стикається. Вона купається в їхній любові, увазі, обожнюванні! Чи є в її житті місце для Марка Антонія? Так, там було одне маленьке місце, але виявилося, що воно лише тимчасово звільнене для нього, він туди втрапив цілком випадково, і от термін його перебування там закінчився, і його витурено звідти».

Марк Антоній був ображений, принижений, нещасний, з потоптаною гордістю і розбитим серцем.

Він не знав що робити. Він взяв телефон, передзвонив Оленці й напросився на зустріч.

Оленка примчала до нього на побачення стрілою.

Вони сіли в кав'ярні. Марк Антоній довго не міг почати розмови. Оленка вирішила взяти ініціативу у свої руки.

— Ну давайте, професоре, кажіть, як ви страждаєте за Марією Фернандес. Оленчине серце витримає все.

— Вона мене кинула.

— Професоре, вона одружена жінка. Якщо ви завели роман з заміжньою жінкою, ви повинні бути готові до того, що вона колись повернеться в лоно сім'ї.

— А я?

— Невже ви думаєте, що вона може кинути все заради любовної інтрижки?

— Господи, для неї я — любовна інтрижка?

— Це якраз Марія Фернандес переконана, що вона для вас — чергова любовна інтрижка.

— Чого б це раптом?

— Їй здавалося, що ваш зв'язок — це щось унікальне. Що це справжня любов, палка, сліпа і нерозумна, яка не зважає ні на вік, ні на сімейний стан партнера, ні на умовності, які існують у суспільстві.

— Так воно і є!

— …Але коли ви призналися, що мали любовний зв'язок з Клавдією…

Оленка зробила паузу.

— То що? — тягнув із неї інформацію Марк Антоній.

— …тобто так само жінкою, старшою від себе і так само заміжньою…

Марк Антоній почав здогадуватися про що мова, і кров ударила йому в обличчя.

— … тоді Марія Фернандес зрозуміла, що вона для вас — черговий дешевий роман…

Марк Антоній схопився за голову.

— Це вона так сказала?

— Так. Вона проплакала у мене на плечі цілу ніч по тому.

— Їй було так зле?

— Ви навіть не уявляєте, що значить жінці у її віці закохатися в чоловіка, молодшого від неї. Це виклик собі, своєму тілу, своїй душі, суспільству. Жінка в цій ситуації завжди готова до того, що її покине чоловік. І вона з острахом чекає цієї миті, і коли це стається…

— Я не кидав її. Це вона мене кинула.

— Господи, який ви наївний! Вона воліє краще — нехай трохи раніше — піти від молодшого за неї чоловіка, аніж бути покинутою… Щоб не бути смішною, як Клавдія Михайлівна…

— То ти кажеш, вона дуже переживала тієї ночі?

— Так, і добре, що поряд була я. Мені здається, вона збиралася накласти на себе руки… Як пан Домбровський…

— Я зараз піду до неї і все їй розповім.

Оленка заперечно похитала головою.

Марк Антоній підскочив з місця.

— Не варто. Зараз вона вам не повірить. Дайте їй оговтатися від цього всього. Нехай вона відчує, що є місце, де вона жадана завжди. Це її сім'я. А коли вона заспокоїться, тоді ви зможете про все з нею переговорити.

— Я так довго не витримаю.

— Витримаєте. Вона ж витримує… Витримую і я… — докірливо промовила Оленка.

Марк Антоній ніжно на неї подивився. Йому захотілося її обняти.

За вікном пішов дощ. Повз вікно кав'ярні пробігали люди, застукані дощем зненацька. Потім пропливали різнокольорові парасольки. Потім не стало нікого — злива просто заливала тротуари і сльозами текла по вікнах кав'ярні.

Марк Антоній зрозумів, що дощ буде затяжним, тож він замовив собі і Оленці старого кримського вина, яке можна пити довго маленькими ковточками.

Алкоголь почав помалу на нього діяти і він розчулився.

— Ти знаєш, як я її про себе називаю?

— Думаю, що знаю…

Марк Антоній недовірливо подивився на Оленку.

— 1 як же?

— Paloma Negra? — перепитала вона.

Марк Антоній був шокований.

— Так, а звідки ти знаєш?

— Я сама її так називаю… — промовила Оленка.

Дощ не припинявся. Марк Антоній і Оленка сиділи за столиком і мовчали.

Несподівано Оленка, немов пробудилася зі сну.

— А чому ви її так називаєте, професоре? Лише тому, що вона співає цю пісню?

Марк Антоній замислився.

— Ні. Не тому. Коли я так її називаю, я уявляю, як тримаю чорну голубку в руках. Тоді мені здається, що вона моя… А ти?

— Я? — замислилася Оленка. — Я вкладаю в цей образ філософський підтекст. Чорна голубка — не така, як всі. Саме тому — вона дуже сильна, бо повинна вижити в світі, де вона — не така, як всі. І тому вона така самотня…

— Марія Фернандес не самотня, — посміхнувся Марк Антоній.

— Марія Фернандес дуже самотня, — сумно промовила Оленка. — Ви навіть не уявляєте, як вона страждає від своєї самотності… Так, вона не одна. Вона має чудових дітей. Але я зараз маю на увазі самотність не у значенні «бути одною», а в тому розумінні, що вона не має собі пари…

— А Олег?

— Ні Олег, ні, тим більше, попередні чоловіки не могли їй дати того, що подарували їй ви…

Офіціант підійшов до вікна і прикрив його. Надворі почалася гроза.

«А я, крім того, що самотній — без пари, я ще й до того ж — один. Може, прийшов час змінити цю ситуацію?»

За вікном вітер рвав парасольки літніх кафе, гілки дерев, пригинав до землі кущі. Марк Антоній і Оленка продовжували мовчати, думаючи кожен про своє.

«Треба віддати належне Марії Фернандес, — думав Марк Антоній. — Вона змінила моє життя. Принаймні, із самозакоханого нарциса, я перетворився на чоловіка, який уміє любити. Може, і справді, прийшов час одружитися? Заспокоїти пристрасті. Завести сім'ю. Хорошу партнерську спілку. Мені потрібна жінка, яка була б хорошим другом, мудра жінка, правильна жінка, яка триматиме порядок у моєму домі і в моїй душі. Мені потрібна зараз…

…Мені потрібна Оленка!»

Марк Антоній аж присвиснув від власного відкриття.

Він подивився в очі Оленці. Перед ним сидить надійний друг, партнер, який любить його, який відчуває його.

Довге біле волосся спадало донизу. Сірі очі підкреслювала сіра блуза. Її шкіра була біла і ніжна.

Гроза закінчилася, підійшов офіціант і відкрив вікно. У кав'ярню ввірвалося свіже іонізоване повітря.

«У нас будуть слухняні діти. Оленка водитиме їх на музику, на спорт. А дівчинка обов'язково займатиметься танцями. Чи встигатиме Оленка з дітьми і з продюсерством „Ностальджії“?»

Він іще раз на неї поглянув. Вона була серйозна і спокійна.

«Встигатиме, — заспокоїв себе він. Крім того, що вона — красуня, вона ще й розумничка», — подумав Марк Антоній і взяв її за руку.

Оленка на мить здивувалася, а потім зрозуміла все.

— Ти вийдеш за мене заміж? — спитав Марк Антоній.

Оленка дуже пильно подивилася йому в очі.

— Так, — сказала вона рівним партнерським тоном.

Оголошення про заручини Марка Антонія з Оленкою було сприйнято у Львові, як сенсацію. Всі говорили про це у кожній кав'ярні, в кожній тусовці, у кожному закладі, де любили класичну музику.

Марк Антоній відчув у собі різкі зміни. У нього неначе гора звалилася з пліч. Він абсолютно абстрагувався від Марії Фернандес, повністю сконцентрувавшись на передшлюбних клопотах. Проаналізувавши своє несподіване рішення, він зрозумів, що зробив дуже правильний вибір.

Оленка — це була саме та людина, яка йому була потрібна в житті. З нею було надійно і спокійно. З нею приємно було пройтися містом, посидіти в ресторані, піти на концерт. У них спільне коло друзів, інтересів, а тепер ще з відродженням «Ностальджії» — спільні творчі й комерційні плани.

У цей момент життя, після палкого роману з Марією Фернандес, йому більше всього на світі хотілося спокою і стабільності. Він більше не хотів мучитися докорами сумління перед другом, він не хотів ночами чекати, чи прийде до нього Марія Фернандес, він більше не хотів палати пристрастю від одного її слова, від одного її запаху, від одного її погляду, доторку… Він від цього втомився. Він уже цього не хотів. Він хотів спокою і стабільності. Стабільності й спокою…

Оленка своєю організованістю страшенно полегшувала йому життя, вона зняла з нього купу дрібних проблем, які завжди його мучили — рахунки, копіювання, принести, віднести, переговорити з сантехніком, відповісти на неприємний дзвінок… Марк Антоній щиро дивувався: чому він раніше не прийшов до цього рішення? Невже треба було з'явитися у його житті Марії Фернандес, щоб йому відкрилися очі?

Марія Фернандес… Марк Антоній відкидав саму думку про неї. Вона внесла в його стабільне холостяцьке життя хаос, в якому він більше не міг існувати. Він хотів порядку. Марія Фернандес все робила проти правил. А він хотів жити за чітко встановленими правилами. Марія Фернандес спалювала його, а він хотів лежати у легкій прохолоді. Як добре, що Оленка виявилася настільки мудрою, що зрозуміла це.

Коли Олег сказав, що вони всією шаленою сімейкою переїжджають, Марк Антоній щиро зрадів. Він активно допомагав пакуватися, збирати речі, намагаючись не дивитися на Марію Фернандес. Та й вона, здається уникала його.

Після від'їзду шаленої сімейки будинок став великим і тихим. Було трохи дивно, однак йому це подобалося. Він бродив кімнатами, від яких трохи відвик за час перебування Олегової сім'ї, сідав на крісла, переставляв меблі… Добре, що вони поїхали. Добре, що вона поїхала… Добре…

Він присів на ліжко, на якому Марія Фернандес не встигла поміняти постіль, за що дуже вибачалася, побігши на таксі, яке нервово сигналило.

— Не треба вибачатися. Я сам все зроблю, — сказав він тоді й подумав: «Я ж — не маленький».

А тепер треба поміняти постіль, бо сьогодні до нього прийде Оленка…

Марк Антоній поглянув на ліжко. Марія Фернандес спала з цього боку. Де він сидів зараз. У подушці, на якій вона спала, здається, лишилася вм'ятина від її голови. Марк Антоній вирішив збити її, надати нейтральної форми.

Він узяв у руки подушку і на мить заплющив очі…

Йому на плече сіла чорна голубка і подивилася сумним жовтогарячим оком на нього. Він акуратно рукою зняв її з плеча і посадив на коліна. Вона не опиралася. Він вказівним пальцем почав гладити її по голівці. Вона примружилася…

… Марк Антоній прокинувся, обнімаючи подушку, на якій спала Марія Фернандес. Він підхопився з місця, мов ошпарений. Що це за провал пам'яті? Як це сталося? Він сердито жбурнув подушку на ліжко.

Потім постояв і, поміркувавши, різко передумав: «Останній раз!» — взяв подушку і глибоко вдихнув запах Марії Фернандес.

У нього всередині все затремтіло.

Він глибоко зітхнув і побіг нагору, до свого комп'ютера, і знайшов у чаті Мумрика.

«Ну, давай, розповідай, що сталося. Тебе так давно не було в ефірі, значить, з тобою відбувається щось серйозне. Ти продовжуєш кохати ту саму жінку?»

«Ох! Що за питання? Ні, я її не кохаю! Не кохаю! Не кохаю!»

«Не треба нервувати. Я фізично чую, як ти лупасиш по клавіатурі! А якщо так, то це значить, що ти сам не впевнений у тому, що пишеш».

«Я одружуюся. З тією жінкою, яка мене довго кохала, і на яку я довго не звертав ніякої уваги, а тепер, дякуючи жінці, яку я кохаю, тобто кохав, я звернув на неї увагу і зрозумів, що саме вона мені потрібна!»

«Ти дуже плутаєшся. Давай по-порядку. Отже, ти прийняв сакраментальне рішення одружитися на тій відданій тобі особі?»

«Так».

«Ти її любиш?»

«Я її люблю як друга і як партнера. Я її поважаю. Думаю, що це головне для сімейного життя».

«Заперечень немає».

«І ти так думаєш?»

«Я знаю це напевне. Шлюб — це довготривала спілка, нею треба керувати на тверезу голову, а не із затуманеною пристрастю свідомістю».

«Моя наречена — ідеальна кандидатура до такої спілки. У нас дуже багато спільного…»

«Я за тебе радий».

«Чесно?»

«Чесно».

«Ти вже не сердишся, що я зрадив Товариству анонімних любителів себе?»

«Я усвідомлюю, що природний потяг продовження роду сильніший за будь-які егоїстичні устремління».

«Дякую тобі за підтримку».

«А що ж та, друга, тобто перша, що збила тебе з „путі істинної“. Що з нею?»

«Оцього питання не треба було ставити. Ти мене розтривожив».

«Пробач, якщо так».

«Пробачаю. Вона буде жити своїм життям, зі своєю родиною. Не знаю, як там у них з партнерством, але їм усім добре разом».

«Ти за нею не сумуєш?»

«Уже ні. Хоча… Я вже вагаюся… Адже я сів тобі писати після того, як заснув на ліжку, де вона спала, обнімаючи подушку, на якій вона спала…»

«О-о, хлопче, це погано».

«Ти думаєш?»

«Так, я думаю».

«Тримайся подалі від неї».

«Добра порада».

«Не хочеш розповісти, яка вона в ліжку? Я ніколи не мав жінки…»

«Не хочу!»

«Вибач! Тоді бувай!»

«Не ображайся. Зараз не можу. Повір».

«Я все розумію. Я ж віртуальний дух…»

Марк Антоній подивився на годинник. Дев'ята. Оленка обіцяла прийти пів на десяту. Це мала бути їхня перша ніч. Він хвилювався.

З Марією Фернандес усе було так просто… Все було спонтанно і природно. А з Оленкою… Як все буде з Оленкою? Як з нею поводитися? Як запропонувати лягти їй у ліжко разом? Як її роздягти? Адже вона досі називає його «професором».

Він зрозумів, що між ним і Оленкою є певна межа, і він не знав, як її перейти. Це була не стільки межа, скільки скляна стіна. Як займатися любов'ю через цю скляну стіну? Він собі не уявляв.

Він подивився знову на годинник. Лишилося двадцять хвилин. Оленка була пунктуальна. Дуже пунктуальна. Вона вже десь на підході. Треба швидко поміняти постіль.

Де вони будуть ЦЕ робити? В його колишній спальні? Ні, тут спала Марія Фернандес з Олегом. У своїй спальні нагорі — ні, там він спав з Марією Фернандес. Може, розкласти диван у вітальні? Ні, там він цілував живіт Марії Фернандес. Всюди вона — Марія Фернандес. Всюди! І в студіо, і на кухні… Вся хата пропахла нею. Вона тут. Невидимо споглядає, як він метається, намагаючись знайти бодай маленький куточок, незаповнений нею!

Марк Антоній подивився на годинник. Лишилося десять хвилин. Він похапцем знову зайшов у чат:

«Мумрику, ти тут?»

«Де ж мені ще бути?»

«Скажи: що мені робити? Зараз прийде моя наречена, я відчуваю, що в мене „не встане“…»

«Ти стільки разів сам з собою займався любов'ю, невже ти не зможеш „підбадьорити“ свого друга?»

«Зможу. То навіщо тоді вона?»

«Еге, хлопче, погані твої справи».

«Що, безнадійно?»

«Ні. Є один спосіб».

«Який?»

«Заплющуєш очі і уявляєш, що спиш із тією, жаданою!»

«Це буде зрада по відношенню до цієї».

«Невже буде краще, якщо ти її відштовхнеш, сказавши: „Вибач, у мене на тебе не встає…“?»

«Добре. Спробую».

«Не бійся, потім звикнеш».

У двері подзвонили.

«Все, дякую. Бувай. Вона вже прийшла!»

Марк Антоній побіг відчиняти двері.

Оленка стояла на порозі — молода, свіжа, красива. У руках у неї був пакуночок.

Вона подивилася на Марка Антонія і зніяковіла. Вона теж була розгублена. Вона також не знала, як себе поводити, щоб уникнути незручності.

Вона награно весело спитала:

— Ну, де у вас тут кухня? Пішли їсти. Я принесла багато смачного!

Марк Антоній порадів, що можна буде відтягти момент лягання в одне ліжко.

Вони сиділи за столом і їли, дуже повільно їли. Вони говорили автоматично на ті теми, які давно вже не були новими. Однак навіть не помічали штучності своєї розмови, бо кожен думав про те, як ЦЕ в них відбудеться і як почати зближення?

Марк Антоній відкрив бар і запропонував щось випити. Оленка вибрала білого вина. Він узяв скотч.

Стало легше. Алкоголь робив свою справу. Марк Антоній дивився на ніжні Оленчині руки і думав, що цілком може бути, що в нього «встане».

Він зиркнув на годинник. Була вже одинадцята. В принципі можна вже рухатися в напрямку спальні.

Але треба з чогось почати.

Марк Антоній взяв Оленчині руки і почав їх цілувати. Це були молоді руки. Білі, красиві руки піаністки і гітаристки. Хорошої піаністки. Іхорошої гітаристки. Оленка була однією з найкращих його учениць… Ні, тепер вона вже не одна, а найкраща його учениця. Слухняна, терпляча, працьовита…

Марк Антоній підійшов до неї. Вона встала, і він почав з нею цілуватися.

Поцілунки були приємні, акуратні, делікатні. Можна навіть сказати, що гігієнічні, стерильні. Тобто дуже правильні.

Але тут Марк Антоній знову з жахом усвідомив, що в нього не встане. Оленка — настільки ідеальна і правильна, що… Що з нею страшно було кохатися…

«Треба щось робити… Невже я не справлюся? Я мав стількох жінок у своєму житті!»

Але все це було «до». До Марії Фернандес. Тепер все інакше. Він — не примітивний жеребець…

«Жеребець. Що за знайоме слово?»

Перед очима з'явилася альпійська лука. Він — маленький хлопчик, кинутий напризволяще. Він сів навпочіпки, обхопивши коліна руками. Він тремтів, а його зуби дрібненько клацали. Він був один в усьому світі, маленький, загублений, замерзлий хлопчик.

Марк Антоній озирнувся, шукаючи поглядом гарячу лошицю.

«Де ж вона? Тут має бути поблизу лошиця з маленьким грайливим лошам, що смикає її зубами за цицьку десь під животом… Її немає. Боже, йому треба до неї притулитися. Терміново треба! Що ж робити?»

— Ви весь тремтите, — пробудив його Оленчин голос.

Марк Антоній розплющив очі.

— Так, я замерз, — ніяковіючи, сказав Марк Антоній.

Потім глибоко зітхнув і сказав собі: «Дурень! Що з тобою? Врешті-решт Оленка — така ж сама жінка, як і всі. Дві руки, дві ноги… і все таке інше! Якщо ти міг спати з Клавдією Михайлівною, невже ти не зможеш переспати з Оленкою?»

Це його трохи розвеселило, він усміхнувся і повів наречену до спальні.

— Роздягайся, — сказав він так, як би сказав Клавдії Михайлівні. — Я зараз прийду.

Він зайшов у ванну, включив гарячий душ, нагрівся, освіжився, потім «збадьорив» свого бойового товариша і, вискочивши з ванни, щоб, бува, товариш не вирвався на волю, заліз під ковдру.

Оленка була трохи перестрашена такою зміною настрою свого «професора», однак не можна сказати, що це її не порадувало. Вона розпружилася, і вони почали кохатися.

Це був чудовий технічний секс. Вони поміняли кілька поз. Оленка кілька разів відчула оргазм (або, принаймні, вдавала). Все було дуже гігієнічно, стерильно, правильно і чітко, як по інструкції.

Нарешті Марк Антоній побачив, що Оленка втомилася і практично майже не відповідає на його ласки. Він вийшов з неї, обняв і по-дружньому поцілував у волосся.

— Ти ж не кінчив, — докірливо сказала вона.

— Мені це не обов'язково, — заспокоїв він її.

Вона вдячно згорнулася калачиком і заснула.

Марк Антоній, тримаючи в обіймах правильну львів'янку, з болем нагадав собі «неправильну» Марію Фернандес. Його груди розрізав гострий біль втрати і туги.

Він подумав, що, задовольнивши Оленку, він має право кілька хвилин подумати про Марію Фернандес.

Все у ній було не так, як в інших жінок. Коли вона була з ним у ліжку, в неї не було ні рук, ні ніг, ні всього такого, що було у інших. Вона була заплутаним клубком пристрасті, вона була різнокольоровим вихором, вона була бездонним океаном, вона була прудкою рибою, вона була гарячим піском, вона була його блаженством…

Марк Антоній підвівся з ліжка, акуратно поклавши Оленчину голову на подушку.

Він тихо піднявся до кабінету, сів за комп'ютер і почав писати:

«Ти хотів знати про неї… Яка вона в ліжку… То слухай…»

За вікном стояла глуха ніч. Він дивився у своє відображення у вікні й писав листа Мумрику.

Відіславши, відчув велику полегкість. Він повернувся до ліжка і заснув біля Оленки…

Заручини Оленки і Марка Антонія відбувалися в чудовому львівському ресторані. Слово «чудовий» означає не те, що він дуже дорогий, а те, що там все зроблене зі смаком і без додаткових накруток. Є такі у Львові.

Сюди було запрошено лише найближчих, їх виявилося п'ятдесят чоловік. Тільки шалена сімейка (на сімейній раді Оленка з Марком Антонієм постановили, що запросять, як виняток, усіх її членів, уключно з дітьми) складала п'ять чоловік. Плюс Оленчині родичі, подруги, консерваторська публіка. Ось так і набралося.

Все відбувалося як невимушена вечеря, без тостів і побажань. Просто і весело.

Оленка була у чудовому білому платті. Марк Антоній з приводу заручин зав'язав «метелика».

Родина у Оленки була чудова. «Правильна» львівська родина, яка була дуже потішена, що їхня донька зуміла зробити чудовий вибір, не те, що доньки їхніх друзів, які, немов подуріли, закохавшись у патлатих гітаристів і обкурених поетів. Їхнім зятем, тобто Марком Антонієм, можна пишатися. Оленчині батьки вирішили, що спеціально запросять до церкви на вінчання всіх тих матерів і батьків тих дочок, які тягаються Бог зна з ким, нехай побачать, як має бути у пор'ядній львівській родині! Нехай лускаються від заздрощів! Тому, що дітей треба виховувати. Ось вони Оленку виховували. Вони виховали її чемною, розважливою, доброю господинею, мудрою жінкою. І тепер пожинають плоди своїх педагогічних досягнень.

З Марка Антонієвої сторони була присутня тільки шалена сімейка. Марія Фернандес була на цього разу у чорній довгій сукні. На шиї в неї були три разки яскраво-червоних коралів. Губи були нафарбовані помадою точно такого ж кольору.

Вона була весела. Біля неї сидів Орест і розважав її своїми жартами, а вона просто помирала зі сміху. Марк Антоній жодного разу не піймав її погляду. Вона, якщо й позирала в бік заручених, то тільки на Оленку.

Оленка також позирала то на Марію Фернандес, то кудись убік.

Марк Антоній зауважив, що сьогодні вони мали однакові зачіски: у обох волосся було стягнуте в «гульку» на потилиці і пригладжене гелем. Вони про щось домовилися. Це однозначно.

Нарешті Марк Антоній зрозумів, у чому справа: Оленка махнула Марії Фернандес рукою, і та вийшла з-за столу.

Жінки вийшли на сцену, Оленка витягла велику червону квітку і заколола її поряд з «гулькою» в коси Марії-Фернандес. Потім вийняла чорну квітку і заколола її собі у волосся, так само по-латиноамериканськи, біля «гульки».

Оленка сіла на стілець, взяла в руки гітару і почала грати «Paloma negra», пісню-голосіння, пісню-відчай, пісню-жаль, пісню-тугу…

Коли Марія Фернандес взяла перші ноти, Марк Антоній відчув, неначе з нього почали живцем здирати шкіру.

Марія Фернандес любила співати, обпершись на щось. Цього разу вона поклала руки на Оленчині плечі і заплющила очі. Час від часу вона закидала голову назад, неначе її хтось тягнув за волосся, а вона опиралася. Він згадав, як у них було в тій альтанці, коли він її кохав іззаду і в пориві пристрасті схопив за волосся і відкинув її голову назад.

Від її голосу, здавалося, вібрувало все навколо. Вона час від часу, під час пісні, зітхала, час від часу стилізувала спів під ридання, час від часу робила паузу, закривши очі рукою, а тоді… а тоді брала двома пальцями Оленчине підборіддя і просто пила її своїми синіми очима.

Оленка, акомпануючи, заплющила очі, неначе дослухаючись до кожного подиху Марії Фернандес, намагаючись втрапити в ритм її співу.

Коли пісня закінчилася, перед Марією Фернандес демонстративно упав на одне коліно Орест і поцілував краєчок її плаття.

Зал вибухнув оваціями.

Марк Антоній підкликав офіціанта і попросив:

— Мені склянку віскі. Повну. І без льоду.

Офіціант кивнув головою.

Марк Антоній одним махом випив чудодійний напій.

Стало легше…

Щоб відволіктися, він завів розмову зі своєю майбутньою тещею, яка йому довго хвалилася своїм родоводом. Марк Антоній чемно і терпляче вислуховував акуратну, добре виховану жіночку, думаючи, кого ж вона йому нагадує. Нарешті він здогадався: молодого півника, який ходить серед курей з піднятою головою, час від часу він зупиняється, піднімає ногу й озирає своє «господарство», а потім продовжує вишукувати в землі розкидані зернята.

Нарешті і пані Ольга (так звали Оленчину маму) втомилася і закінчила свою оповідь.

До Марка Антонія підійшов Олег і, взявши його за руку, відвів у бік.

— Тобі не здається, що у мене виросли роги? — спитав він нервовим тоном.

Марк Антоній побілів. Хто йому розповів про його роман з Марією Фернандес? Не вистачало їм зараз посваритися.

Він примирливо поклав руку йому на плече:

— Слухай…

Однак Олег різко випручився.

— Іди, я тобі щось покажу. Тобі теж буде дуже цікаво.

Марк Антоній, сп'янілий від скотчу і співу Марії Фернандес, слухняно пішов за Олегом. Той вивів його на другий поверх, з якого відкривався чудовий вигляд на зимовий сад.

Олег показав рукою кудись у закуток. Там, крізь листя банану проглядали дві плями — це були Марія Фернандес і Оленка.

Вони цілувалися. Оленка була вищою за Марію Фернандес, тож вона схилилася і тримала її обличчя двома руками. Марія Фернандес правою рукою знімала з Оленчиного плеча шлейку, помалу її стягувала, аж поки не оголила грудь. Вона почала середнім пальцем легенько малювати навколо Оленчиного соска літеру О, а потім великим і вказівним пальцем легенько потягла за нього…

— Ти таке колись бачив? — нетерпляче переступаючи з ноги на ногу шепотів Олег.

— Курва! — прошипів крізь зуби Марк Антоній.

Олег заспокійливо поплескав його по плечу.

— Оленка не винна, це — моя… — сказав він.

«От я і кажу: курва Марія Фернандес!» — промовив він подумки.

Олег і Марк Антоній заворожено споглядали те, що відбувалося у зимовому саду. Марк Антоній відчув, що збуджується. Він зиркнув на Олега. У того виступили крапельки поту на лобі.

Зненацька ззаду почувся голос:

— О, а що ви тут робите?

Це був майбутній тесть Марка Антонія.

Олег і Марк Антоній, перелякані тим, щоб пан Зенко не побачив свою доньку, майже закричали у відповідь:

— A-а! Пане Зенку! Як ви нас тут знайшли?

Марк Антоній глипнув краєчком ока, чи його жінки почули небезпеку. Оленка перелякано натягувала шлейку, ховаючи грудь, а Марія Фернандес шмигнула кудись углиб саду.

— Що ви там побачили? — пан Зенко був уже добряче напідпитку.

— Та от… — непевно пробурмотів Марк Антоній. — Оленку шукаємо. Вона тут прогулюється садом.

Пан Зенко перехилився через бильця балкона. Оленка помахала йому тремтячою рукою.

— А! Потрапила пташечка в клітку? — закричав він на повний голос. — Все, назад дороги немає! Насолоджуйся своєю самотністю, поки є нагода! Далі підуть — сім'я, діти…

Пан Зенко, обнявши однією рукою Марка Антонія, другою — Олега, повів їх до зали…

Заручини відбулися…

Минув місяць. Місяць клопотів, майже непомітних для Марка Антонія, бо все на себе взяла розумничка Оленка. Вона його лише попросила не спізнитися завтра, в суботу, до церкви, а після того — в ресторан на забаву. Ніяких проблем. Ідеальний вибір.

Марк Антоній сидів у себе вдома і слухав перші записи дуету «Ностальджія». Щось йому в них не подобалося…

Він подивився на годинник. Була восьма година. Він взяв трубку і набрав по телефону Оленку:

— Привіт, що ти робиш?

— Роблю «руки-ноги».

— Прошу?

— Манікюр і педикюр.

— Ага. Що робитимеш уночі?

— Спатиму. А ти?

— І я.

— То до завтра?

— До завтра.

Марк Антоній поклав трубку.

Не було відчуття святковості. Не було відчуття пафосу. Було все просто і спокійно. Так, як можна було тільки мріяти.

Остання холостяцька ніч. Може, треба було її якось відзначити в «хлопчачій» компанії? Та ні, не хотілося. Може, треба було запросити повію?.. Навіщо? Коли є Марія Фернандес.

Марк Антоній подумки заткнув собі рота. Але вже було пізно.

Він захотів її. Він так сильно захотів її, аж йому захотілося кричати.

І він таки закричав:

«Господи, якщо ти мене чуєш, зроби так, щоб до мене зараз прийшла Марія Фернандес! Обіцяю, це буде востаннє! Віддаю десять років життя за одну ніч!»

Він заплющив очі, намагаючись почути, що йому відповість Бог.

Натомість задзвонив телефон, і він почув веселий, аж надто веселий Оленчин голос.

— Можна я зараз прийду до тебе? — спитала вона.

— Приходь, — без ентузіазму, проте дуже чемно, по-львівськи, промовив Марк Антоній.

— Тільки я буду не сама. Нічого?

— Нічого… — зовсім розчаровано відповів Марк Антоній і швиргонув трубку…

Оленка дійсно прийшла не сама. З собою вона привела Марію Фернандес.

Обидві були добряче напідпитку. Сміялися з кожної дрібниці, жартували, обнімалися.

Попросили собі ще налити. Він налив. Їм і собі.

Він відчув, що дівчата прийшли не просто так.

Вони мали на меті одну паскудну справу. І вони конче хотіли її зробити. Марк Антоній вже здогадувався, яку, але це його якось не надихало. Уявити себе в ліжку з двома жінками — з майже колишньою коханкою і майже дружиною — йому було важко.

На всі їхні жарти він флегматично відмахувався. Він сидів у кріслі у вітальні, тому самому, на якому він кохав Марію Фернандес, і спостерігав за жіночими забавами. Ті обнімалися, цілувалися, кидали одна в одну подушками, обливалися водою… Словом, дуріли.

Нарешті Оленка безсило впала на диван і заснула, скрутившись, немов кошеня, клубочком. Марія Фернандес гладила її по голові і дивилася на Марка Антонія. Він зрозумів, що Бог таки уклав з ним угоду.

Марія Фернандес підійшла до крісла, де сидів Марк Антоній, і сіла на підлогу, точнісінько так само, як він зробив у ту ніч, коли вони кохалися на цьому ж місці. Вона нічого не робила непристойного, вона просто покірно поклала йому голову на коліна. Paloma Negra. Вона, скорена, лежала біля його ніг. Він не витримав, і запустив руку в її розпущене вологе волосся.

Марія Фернандес почала важко дихати. Її гарячий подих, направлений до його кореня, розтривожив Марка Антонія. Він глибоко зітхнув і притис її голову до свого напруженого місця кохання.

Вона обняла своїми, як завше, гарячими руками його стегна і притулилася щокою до цього ж місця.

Марк Антоній міцно стиснув у руках пучок її волосся і закрутив на руці. Вона беззвучно зойкнула, прийняла руки з його стегон і почала поволі розстібувати і знімати з нього штани.

Вона розвела йому ноги і обхопивши рукою яєчка, легенько відтягла їх донизу, а другою нахилила його корінь до себе і притулилася до нього губами.

Перед Марком Антонієм розверзлася земля, і він провалився… Він провалився в темно-синю прірву, він летів сторч головою, позбавлений страху й інстинкту самовиживання, він летів униз, розрізаючи грудьми синю темінь прірви, тримаючи розставленими руки, немов у польоті… Він відчував невимовне блаженство і свободу. Він розвів руки і спробував переконатися, чи може він за їх допомогою управляти польотом. Виявилося, може. Він нахиляв руки, немов літак крила, задля повороту, маневрував, розпанахуючи синю темінь. Він нічого не бачив, однак йому не було страшно. Він знав, що у цьому темно-синьому просторі любові на нього не чигає небезпека. Бо цей простір, як і сама любов, — безмежний…

Він чув звук розрізаної його грудьми і руками синьої пітьми. Це був звук тенісного м'яча, який летить від потужного удару.

Несподівано, він почув власний голос. Він стогнав. Він не соромився цього стогону. Цей стогін був подібний до стогону тенісиста, який подає м'яч.

Вона була поряд, Марія Фернандес, — жадана, обожнювана.

Вона була поряд, Paloma Negra, тепла і покірна.

Вона була поряд, та, за ніч з якою він віддав десять років життя…

Несподівано Марк Антоній відчув прохолоду від того, що гарячі губи і сильний язик Марії Фернандес перестали його пестити. Він відкрив очі й побачив, що вона підводиться з підлоги, а на нього сідає Оленка. Марк Антоній хотів був обуритися з цього приводу, однак його немовбито було припнуто невидимими путами до крісла, він не міг навіть поворухнутися.

Марк Антоній увійшов в Оленку.

Він піддався їй і знову заплющив очі. Він відчув, що знову летить. Тепер уже не в синій теміні, а в сліпучому сяйві. Він летів на сонце…

Коли вранці Марк Антоній прокинувся, біля його ніг сиділа Оленка і, поклавши йому голову на живіт, спала.

Він поворухнув затерплим тілом, і вона прокинулася.

Марк Антоній озирнувся по кімнаті, шукаючи поглядом Марію Фернандес.

— Вона поїхала, — сказала Оленка. — Назавжди. Вона одержала вигідний контракт у Венесуелі. Її літак відлетів годину тому.

Марк Антоній відчув дикий біль у грудях. Це боліло не серце. Це боліла душа.

Він зиркнув у вікно. Починався новий день. Починалося нове життя…

Додатки

Лист Марка Антонія до Мумрика, написаний ним після першої ночі, проведеної з Оленкою.

«Її звати Марія Фернандес. Однак насправді її ім'я не має ніякого значення. Я нарешті збагнув, хто вона. Вона — „летючий голландець“, вона з'являється то тут, то там, у житті то одного чоловіка, то іншої жінки. Вона нікому не належить. Вона нічия. Її неможливо піймати. Її неможливо втримати. Вона, як риба, вислизає з рук. Риба з перламутровою лускою.

Вона — посланий з неба темно-синій ангел, ангел любові.

На небесах останнім часом дещо схвильовані тим, що відбувається на землі: світ перетворюється на одну велику автоматичну систему. Людина, щоб вижити в ньому, повинна чітко засвоїти правила гри, які диктує суспільство. Перед нею — пульт з кнопками, які вона повинна у строгому порядку по черзі включати, виключати, перемикати, відключати. Все по схемі. Все по інструкції. Вранці — підйом, сніданок, робота, обід, робота, вечеря, розмова з дружиною, дітьми, сон. У неділю — церква, спорт, дискотека, залежно від того, у кого який пульт. Людина перетворюється на робота. Навіть насолоду вона одержує, як робот, в якому насолода запрограмована в мікросхемі. Від таких-то речей він починає смикатись, випаровувати воду, стогнати і сміятися. Однак це він робить не тому, що йому так хочеться, так вимагає програма, закладена в ньому, так пише інструкція.

А небеса завжди стояли на охороні любові. Тому вони таємно, неофіційно послали на землю Синього ангела любові, який повертає людям людське…

Ти питаєш, яка вона у ліжку?

У ліжку вона — модрина в руках столяра. Якщо ти добрий майстер, ти повинен мати сильні руки, сильні ноги, ти повинен міліметр за міліметром точно і вправно тесати її. Ти її тешеш, а вона стогне від насолоди. Модрина — дерево піддатливе, але все-таки це дерево. Воно хоче сили. Після того, як майстер закінчить свою роботу, на дереві проступає неповторний рожевий візерунок…

Марія Фернандес — це не жінка, це підсмажене ароматне кавове зерня, це чорний шоколад, це мохітос, це калуа, це сигара, це листок коки, це мачете…

Марія Фернандес — це Paloma Negra, чорна голубка…»

Прощальна записка Марії Фернандес до Марка Антонія.

Дякую тобі за те, що ти був у моєму житті…

Хто така Люба Клименко?

Це питання мучає всіх, і мене, її продюсера, також.

Відповідаю так: Люба Клименко — це щось на кшталт Мокреди:

тобто обрядової ляльки, яку жінки в країні, імені якої ми не хочемо вимовляти, виготовляли під час жнив. Мокреда, окрім забезпечення сухої погоди під час збору урожаю, допомагала жінкам виконувати одночасно кілька видів робіт.

У принципі Люба Клименко — також щось на кшталт Вішну з десятьма аватарками.

Будемо вважати, що 10 аватарок — це її десять романів. Перший роман, перевиданий вже чотири рази, — «Пор'ядна львівська пані»; другий у нинішньому збірнику публікується втретє: це «Великий секс у Малих Підгуляївцях»; третій роман друкується тут же вдруге — «Paloma Negra»; четвертий — також удруге: «У світі твар… пардон, мужчин»; п'ятий роман Люби Клименко — «Антипедагогічна поема» з трьома різними кінцівками; шостий — «Ієрогліф кохання». Сьомий, восьмий, дев'ятий, десятий — чекають своєї черги на реінкарнацію.

Ну що ж. Ждьом-с.

Марина Гримич

Примітки

1

Чорна голубка

(обратно)

2

Я втомився плакати…

(обратно)

Оглавление

Люба Клименко Вибрані хіти

  У світі твар… пардон!.. мужчин або Посібник для жінок з полювання на мужчин від Люби Клименко

    Передмова

    Мужчина-павич

    Чоловік-павук

    Чоловік-зозуль

    Мужчина зайчик-побігайчик

    Мужчина-кінь

    Мужчина-норка

    Мужчина-лев

    Мужчина — морський котик

    Мужчина-горобчик

    Мужчина-ящірка

    Мужчина-форель

    Чоловік-одноріг

    Фінал

  Великий секс у Малих Підгуляївцях

    1

    2

    3

  Paloma Negra

  Хто така Люба Клименко?

*** Примечания ***