Шпиталь [Олексій Михайлович Волков] (fb2) читать онлайн

Олексій Волков  ШПИТАЛЬ

Розділ І

Дощ періщив так, наче сам господь Бог намірився влаштувати другий потоп навколо монастиря. У непроглядній темряві біля високих стін захропли коні. Вершник у білому плащі з хрестом загупав у ворота залізною рукавицею.

— Хто там серед ночі?

— Відчиняй ворота і буди абата! — загорлав лицар.

— Хто його питає?

— Гійом де Шалон. Рухайтеся, дармоїди!

Зарипіли ворота і віз, вкритий попоною, заїхав у двір. Троє вершників, що його супроводжували, припинали коней. Затуляючись накидкою від негоди, з'явився абат де Бріссе.

— Де Шалон?! Хвала Господу! Кому дякувати за втіху бачити тебе у такий пізній час?

— Тихше, святий отче, — похмуро промовив лицар, обтираючи чоло. — Втішатися будемо, коли нас разом із тобою повішають на цих стінах. Цей час не за горами. Накажи відчинити вхід до підземелля.

Двоє ченців розпрягали віз, а лицар і абат, ставши осторонь, розмовляли упівголоса.

— Біда спіткала орден та усіх наших братів. Три дні вже як замок Тампль взято королівським військом. Магістра спалили на вогнищі. Храмівники сотнями гинули на його стінах…

— Чому ж відважний де Шалон не помер з усіма? — запитав абат. — Хіба його честь вже не з ним?

— Ні, Бріссе. Ще зі мною. І не лише вона, як бачиш. Померти ми з тобою ще встигнемо. Повір, нас не обмине. Але нині в мене інша місія.

Віз поволі закотили у хід під будівлю і масивні широчезні двері зачинилися. Воїни розсідлували коней. Двоє ченців, схиляючи голови, підійшли до абата.

— Святий отче, ми зробили усе так, як наказали ці люди.

— Господь не залишить вас, діти мої.

Кинджал у руці де Шалона з’явився миттєво і останні слова священика ще лунали серед кам'яних стін, коли бідолахи вже корчилися у передсмертних муках. Абат злякано затулив обличчя долонями.

— Магістр мертвий, — промовив лицар, ховаючи зброю. — І тепер ви залишитеся єдиним свідком та охоронцем цієї таємниці.

— А ви? А ваші люди? — тамуючи жах, вигукнув абат.

— Мої люди… вважайте, їх вже немає. Справи ордена понад усе. А сам я… Навіть якщо мене спалять на вогнищі або простромлять мечем, перетворюся на тінь, яка завжди стоятиме над вами, охороняючи від спокуси вчинити невірно. Накажіть вашим браттям запалити вогонь, зібрати на стіл і подати вина. Я падаю з ніг…

* * *

— Я вас запитую, коли припиниться це неподобство? Зрозуміло, у Нижньому Роздолі воно не скінчиться ніколи. Але у стінах цієї установи я покладу йому край. Ви взагалі нормальні люди? Не розумієте, для чого ходять на роботу? Мені що — починати обіцяні репресії? Щоб ви зрозуміли нарешті, що й до чого?

Подвійні, оббиті коричневим дерматином ще радянські двері з табличкою

Костогриз Григорій Віталійович

Головний лікар

не могли заглушити розмови на високих регістрах, що відбувалася за ними. Хижняк, приземкуватий молодий лікар у халаті поверх зеленої піжами, миролюбно скривився, промовляючи:

— Григорію Віталійовичу, в нас начебто усе гаразд з роботою. Навіщо ви так? І лікувальний процес, і…

— Справді, — підтримав інший, на прізвище Цекало, — свої обов'язки виконуємо.

— Ви мене не зліть, хлопці! Лікувальний процес… Урветься терпець — і я вам покажу гаразд чи ні. І повірте, зумію знайти такі недоліки, що одразу заяви писатимете. І Гайда ваш не допоможе. Будь-який ідіотизм повинен мати межі! Невдовзі наші дорогі чиновники доведуть медичну реформу до логічного завершення, і ви без моєї допомоги підете під три чорти! І я разом з вами! То навіщо прискорювати? Працюйте, поки є можливість. А ви шукаєте пригод на свою задницю…

Обоє мовчки перезирнулися.

— Інно Сергіївно, це наше останнє їм попередження. Молоді люди, я вас більше не затримую.

Подвійні двері зачинилися, і вчорашні інтерни опинилися в коридорі. Звівшись на ноги, Костогриз пройшовся кабінетом від стіни до стіни.

— І що ми робитимемо, Інно Сергіївно?

— Григорію Віталійовичу, давайте не рубати отак з плеча. Молодість… Загалом вони ж непогані хлопці.

— Що? — не зрозумів той. — Які ще хлопці?

— Як… — розгубилася Інна Сергіївна Полянська, — щойно ж вийшли… Кажу — обтешуться, зрозуміють що до чого. Посерйознішають.

— Інно Сергіївно! — розізлився головний, — я вам про Івана, а ви мені про Петра! Та грець з ними, з хлопцями! З вікнами що робитимемо?

Підійшовши до вікна, Костогриз красномовно постукав у скло.

— А… з вікнами? — Полянська схопилася за голову.

Три стіни просторого кабінета головного лікаря мали величезні вікна, що дивилися на три боки, і лише четверта була глуха, з дверима посередині, через які й зникли небораки.

— А ви з чим думали? Про цих двох я вже й забув. Хоча, не виключено, вони доведуть до краю лікарню швидше, ніж усі ті «дослідники вікон». Я чесно скажу — не уявляю, як тепер викручуватися. Проблема вийшла за межі району. На нашому рівні вже нічого не вирішиш. Післязавтра приїде обласна прокуратура і фінвідділ. Може, хабаря дати? Але кому, як, через кого? Усе це тягтиметься тиждень. Ходитимуть і гугнітимуть. Я збожеволію. От Гайда, от діяч… Треба ж було…

— А що як через «наших» спробувати? — запропонувала Полянська. — «Мій» з прокурором районним часом горілку п’є. Нехай наш з приїжджим зустрінеться. Може дійдуть згоди. Ну, витратимось. А що робити? Інакше пришиють корупцію.

— Не знаю. Забагато їх, — похитав головою Костогриз. — З усіма не домовишся. Не зібрались би оті «круки» отак спонтанно, надто компанія поважна. Хтось їх спрямував, не інакше.

— Може Рябокінь? — припустила заступниця.

— Рябокінь про вікна вже півроку писав, — не згодився головний. — І ніхто особливо не зважав. А тут усі разом…

— А давайте, — запропонувала Полянська, — просто наполягатимемо, що ставили нам вікна у грудні. Інженер, я, ви… усіх лікарів попередимо. Походять, попитають… Дивись, і набридне їм. Головне, щоб усі на своєму до кінця стояли. Все-таки, у нас нормальні люди, повинні зрозуміти.

— Двоє особливо нормальних щойно за двері вийшли… — похмуро зауважив головний лікар.

— Ну, Григорію Віталійовичу, годі вже вам. Я відчуваю, що це спрацює.

— Сумніваюся… — важко промовив Костогриз, всідаючись на місце.

— Не варто було, — знизав плечима Цекало. — Як відчував.

— Не ний, за пару тижнів заспокоїться, — відповів Хижняк.

— Чорта лисого. От якби якісь інші проблеми, серйозніші, тоді може б забув.

— Сплюнь! — обурився Хижняк. — Яких тобі ще серйозніших? Скоро взагалі все накриється. Накаркаєш. Писатимеш дебільні папери на дільниці й болото міситимеш…

Якщо подвійні двері приймальні таких, як вони, випльовували з розгону, то цю постать випустили ніжно. Підбори зацокали по плитці, і Хижняк та його колега застигли на місці. Коли Полянська наблизилася, здавалося, що навіть якщо все на світі, навіть оці стародавні стіни зрушать з місця, — вона однаково залишатиметься непохитною.

— Для вас, Ігоре Миколайовичу, репресії мали б початися негайно, якби я згадала про квартальний звіт з амбулаторної хірургії, взятий «зі стелі», та ще й погано написаний.

У цій тираді не відчувалося жодних ворожих інтонацій. Її голос був надзвичайно мелодійний, хоча і з нотками байдужості.

— Що ж вам завадило? — густо почервонівши, зауважив той.

— Чому ви собі дозволяєте такий тон? — перехопило подих у неї. — Ви ані зеленого поняття про субординацію не маєте, вже не кажучи про повагу до мене. Я надто багато вам пробачаю. Та колись і мені набридне.

— Хіба ж я просив про це? — стояв на своєму Ігор.

— Ні, ви тільки подивіться… Не зліть мене і подумайте про вашу поведінку. Я завжди вважала вас порядною людиною.

Він лише похитав головою услід.

Завідувач хірургічним відділенням Гайда, невисокий повний чоловік у по-старомодному накрохмаленому ковпаку та модній, з логотипом фармацефтичної фірми, операційній піжамі, щойно повернувся з перев’язочної, де вводив ліки у суглоб пацієнтці. У двері постукали і на порозі з’явився молодий чоловік у поліцейській формі зі шкіряною текою.

— Доброго дня, Миколо Прокоповичу, — дещо знічено привітався відвідувач, простягаючи свої документи. — Лейтенант Жешко.

— Сідайте, пане лейтенант Жешко, — запросив завідувач. — Прізвища б вашого, може, не згадав би, а от апендицит пам’ятаю. Сантиметрів дванадцять мав, витриманий, як зазвичай у нас буває.

— Ого… — здивувався поліціянт, — пам'ять у вас…

— Усіх своїх хворих пам’ятаю, за усі роки, — приречено махнув рукою Гайда. — Іноді здається, від цього здоровий глузд втратити можна. Але досі, уявіть, при доброму розумі. Все-таки у пам’яті більше приємного.

— Сьогодні, на жаль, навпаки, — зітхнув лейтенант, дістаючи аркуш паперу. — От, скаргу на вас маю. Ось перелік запитань, на які ви повинні відповісти. А ось…

— Чекай-чекай… — скривився лікар. — Стосовно кого скарга? Огур? Вони що, розум втратили?

— Помер у вас такий хворий?

— Помер, — згодився Гайда. — Але помер закономірно. Не було у нього шансів вижити. Надто серйозне ускладнення. Двічі консультанти з області приїздили, участь в операції брали. І родичі жодних претензій не мали, розуміли усе.

— Ну, не знаю… — розвів руками лейтенант. — Мені сказали це вам віддати. Такий самий запит до судмедексперта в область направили і ще купу різних паперів.

— Почекайте, може це якась помилка? — ніяк не міг повірити завідувач. — Там справді вказаний Огур? Дмитро Огур?

— Так, помер через тиждень після ножового поранення, отриманого від племінника. У вашому відділенні помер.

— Шкода… не маю я їхнього номера, — перекидав усе на столі Гайда. — На історії хвороби був записаний, а її судмедексперт забрав. Подзвонив би до них і спитав, що за дурня. Вони ж його тіло забирали, дякували, що ми до останнього намагалися врятувати. А тепер скарга? Як так?

Схопивши аркуш паперу, він почав читати.

— Так… скарга подана учора… Через тиждень після смерті. Вже коли поховали… Що то означає? Злочинна недбалість? Не надавали допомоги у потрібному обсязі? Упродовж цілого дня не заходили до палати?! Вона що, збожеволіла з горя?

— Не знаю, — розвів руками лейтенант. — Не знаю. Підпишіть, Миколо Прокоповичу, і я піду. А на післязавтра слідчий просив, щоб усе було готове.

— Це якесь непорозуміння… — не міг заспокоїтися Гайда, беручи ручку. — Стоп… А оце що? Ну, це вже не дурна баба з села писала. Ось… «відкрито кримінальне провадження за фактом неналежного надання допомоги»…

— Ну, справді відкрито, — розгубився молодий лейтенант. — Раз є скарга, то одразу відкриваємо. Такий закон. Того й до вас із цим папером прислали.

— Я його відксерю і нехай у мене лежить про всяк випадок. А підписувати не буду.

— Чому? — не зрозумів той.

— А де ви бачите факт неналежного надання допомоги? Є скарга, ви збираєтеся цей випадок розслідувати. От коли доведете, тоді це буде факт. А поки що — лише дурне припущення.

— Так… а як же… — зовсім розгубився лейтенант. — Це звичайна форма… усім за такою…

— Ще раз повторюю, юначе, — розізлився Гайда. — Факт — це те, що вже доведено. Те, що не викликає сумніву. Факт смерті Огура є. А от факту неналежного надання допомоги поки що немає.

— То як тепер, мені йти назад, переписувати, а потім знову сюди? Через оте слово?

— А ви як думали? Якщо ваше керівництво української мови не знає, можу лише вам поспівчувати, — похмуро промовив Гайда, замислюючись про своє.

Відро із розчином тиньку стояло біля стіни і шматки, що відлітали з-під зубила, періодично ляпали у нього. Сантехнік, видершись на драбинку, гатив зубилом у стіну. Йому асистував Штунда, який мав два метри зросту та відчутний брак інтелекту. Він підтримував те, що мало зрештою відвалитися від стіни. Від побаченої картини Хижняк майже втратив мову.

— Е-е… Пилиповичу! Ви що робите?! Перепили учора? Це ж історична памятка!

— Так одразу й перепив… Міцно сидить, с-сучка… Головний наказав.

— Головний? Костогриз?!

— А що, думаєте вашого друга доктора Цекала вже призначили? Хе-хе… Костогриз, хто ж іще?

— Пилиповичу… — Хижняк по-змовницьки озирнувся. — Обережніше! Поламаєте! Чуєте, мені віддайте. З мене могорич, негайно. Вже несу. Та обережно!

— Головний сказав — йому, — відрубав сантехнік. — Правда, Петре?

Штунда зрадів і схвально закивав головою.

— Пилиповичу!!! Та він вже поїхав!

— Помиляєтеся, лікарю, — як ні в чому не бувало каламбурив майстер, — не поїхав, а народився таким. Олігофренія називається. Так, Петре?

— Та я не про Штунду! — розізлився Хижняк. — Кажу вам, немає Костогриза. Кому віддаватимете? А до завтра він забуде. Скажете — поламалася, викришилася. Ну! Пилиповичу… Ви ж до мене ще прийдете.

Віддерши нарешті металеву табличку невідомо яких років з чеканкою

Тут у 1812 році зупинявся

відомий французький хірург

Домінік Ларрей

роботяга здув з неї порох.

— Ну, гаразд, докторе… Але якщо головний вчепиться, повернете назад. А могорич так і лишається. Петре, я правильно кажу?

Штунда, який збирав недоїдки з відділень та періодично виконував різноманітну фізичну роботу, знов схвально закивав головою.

— Дякую за підтримку, Петре, — задоволено промовив Хижняк, сховав артефакт під халатом і посунув сходами нагору.

У десятій палаті, розрахованій на двох пацієнтів, уже більше тижня одне ліжко було вільним. Молода тендітна жінка з апаратом Ілізарова на нозі та слідами саден на голові знуджено дивилася у стелю, переминаючи у пальцях скручену паперову серветку. Лікар Щерба, великий та незграбний, у розстібнутому халаті, з милицями у руках, майже заповнив собою весь простір маленької палати.

— Ну як ви, Галинко? Полегшало?

— Так, дякую. А це що?

— Це для вас. Зараз великий дефіцит. Усі розтягли, йдуть додому — беруть з собою, а повернути забувають… Час вам на ноги ставати. Спочатку з ними, а за якийсь місяць-півтора…

— Місяць?! — Галя всілася на ліжку — Ви жартуєте?

Сівши поруч, лікар взяв її за руку.

— Ну що таке місяць? Я б вас тут і на два залишив. Ні, звичайно, видужуйте швидше, але… — Його велике обличчя густо почервоніло. — А це також вам. Вітаміни для скорішого одужання. Наше, нижньороздольське. З мого саду.

— Ну, ви знову… — похитала головою вона. — Це я мушу вам коньяки та цукерки нести, коли вже на те пішло.

— Та ви що! — обурився лікар. — Я б і не взяв. Ні, звичайно приємно, коли пацієнти дякують, але зараз не той випадок. З вами по-іншому. До речі, я алкоголь і не вживаю. Ну, майже.

— Ну, тоді ви молодець, — мляво усміхнулася Галина.

Медсестра Женя зазирнула до палати. Її «мишаче» обличчя скривилося і вона невдоволено промовила:

— Андрію Івановичу, будь-ласка у дванадцяту до Матвійчучки.

— Іду, — не обертаючись буркнув лікар.

Та вона не вгавала:

— Це терміново. У неї пов’язка змокла.

— Я ж сказав — іду! Нехай би до крамниці менше бігала, тоді би пов’язка і не змокала. Беріть до перев’язочної.

Розмова у палаті розладилася, обличчя лікаря виглядало розчарованим.

— Ну ось… Шкода, треба йти. Якщо чесно, мені навіть поговорити ні з ким. — Він знову обережно торкнувся руки своєї пацієнтки, — так іноді потрібно, щоб тебе бодай вислухали! На жаль, немає кому.

— Так вже й немає! — засміялася Галина. — Он бачили, як медсестри на вас задивляються? Оця б точно вислухала, можете мені повірити. І не лише…

— Хто, Женя?! — у нього мало не відібрало мову. — Оця миша в халаті! Хоча так, звичайно, ви гадаєте, що на краще я не заслуговую.

— Андрію Івановичу! — вигукнула Галина. — Я зовсім не це мала на увазі…

Відпустивши її руку, Щерба зачинив двері і рушив до перев’язочної. День закінчувався невесело. Додому йти не хотілося. Пацієнтка з десятої палати не йшла з голови. Він і не сподівався, що таке може з ним трапитися, це божевілля наринуло зненацька, і як собі дати з цим раду, — він не знав.

Хижняк і Цекало натхненно шкребли ручками по аркушах, мовби намагаючись обігнати одне одного. В отворі незачинених дверей промайнув Щерба з опущеною головою.

— Шефа вашого немає? — у двері боязко зазирнула Ліда. — Ну, ви даєте, хлопці…

— А ти що, шефа боїшся? — скривився Цекало. — Він же тебе любить. Щодня Ромка підганяє, боїться щоб ти від нього кудись не втекла.

— Дивись-но, — підняв голову Хижняк. — Гаврилівна приревнує — маскою задусить.

— От розумники, — пхинькнула дівчина. — Я щойно з приймальні головного. Вони з вашим Гайдою на високих тонах розмовляють. Про якогось Огура. І, здається, вас згадують.

Друзі мовчки перезирнулися.

— Огур? Це той, хто помер тиждень тому. Після «ножового».

— А ми тут до чого, — здивувався Цекало. — Шеф сам його лікував. Ми не були особливо причетні.

— На, забери про всяк випадок, — Хижняк простяг їй табличку, що лежала у пакеті.

— Що це? — не зрозуміла вона.

— Коробка цукерок від вдячних пацієнтів. Потім заберу.

— А чому така важезна?

Лідині очі округлилися, щойно вона зазирнула в пакет.

— Ви що, подуріли? Ви хоч розумієте…

Та гнівна тирада хижнякової нареченої була перервана появою завідувача хірургією:

— Що, молодь? Ми ще навіть весілля не відсвяткували, а вже сімейні сцени?

Схопивши пакет, Ліда притьмом вискочила за двері.

— От і я їм те саме кажу, — підтримав Цекало, — а що далі буде?

— Значить так, орли, — перервав його Гайда. — Оце, що було сьогодні… п'ять хвилин тому… Я вислуховую через вас востаннє.

— Миколо Прокоповичу!

— Цить! Вам слова ніхто не давав. Я також замолоду дурниці робив, але в мене хоч трохи голова варила! Та й ваші ніби не зовсім дефективні, коли справа медицини стосується. А щодо інших питань…

— Миколо П!

— Цить, я сказав! Операція за півтори години. Відра в руки і на колонку до Сюрпіти. Всі ємності заповнити. Через вас відділення добу без води! Її аж до завтра не буде. А ви як думали?!

— Саме так і думали, — зітхнув Хижняк.

— І щоб акція ця відбувалася без допомоги родичів хворих та санітарок. Інакше ноги вашої в операційній не буде.

Обоє сопіли мовчки, і Гайда нарешті заспокоївся.

— Гаразд, для таких орлів це двадцять хвилин від сили. Потім ти, Ігоре, контролюєш, щоб пацієнту добре шлунок відмили, а ти, Романе, готуй зонда. Все. Я повернусь через годину. Мушу дещо з’ясувати. Скарга на нас надійшла. В основному на мене. Що Огура ми недбало лікували. Через те й помер. Читав я цей шедевр — волосся сторч стає. Ось.

Ксерокопія лягла на стіл, і обоє молодих лікарів, ще не компетентних у справах такого роду, забігали очима по рядках.

— Маячня… — нарешті промовив Хижняк. — Повна маячня. Не можу повірити, що вони це написали. Ну, мама загиблого старенька. Розумію, що вона просто підпис поставила. А сестра? Вони ж бачили, що брата її до останнього рятували. Що тільки не робили, кого не кликали. Двічі обласних залучали.

— Кров здавали, як консервована скінчилася! — обурено вигукнув Цекало. — Я здавав! А вони тепер — «до палати не заходили».

— Ну, ось так… — розвів руками Гайда. — Народ наш непередбачуваний. Поки що я нічого не розумію. Може хтось нашептав їм, якісь недоброзичливці. Але ж розтин повністю підтвердив усі наші діагнози!

— От про недоброзичливців добре ви сказали, — підхопив Хижняк. — Читали, як написано, у яких виразах? У тої Гані, сестри померлого, свого розуму на таке не стане. Вона ціле життя біля свиней і картоплі. У слові по дві помилки робить. А це безперечно юрист писав.

— Схоже, ти маєш рацію…

Двері за завідувачем зачинилися.

— Пузир є? — запитав Хижняк.

— Звісно.

— Тоді дзвоню Пилиповичу, про нього шеф нічого не казав. Удвох із Штундою їм двадцять хвилин роботи. Чи може ти бажаєш сам воду носити?

Знайшовши не надто людне місце на другому поверсі аеропорту, Вадим говорив по мобільному.

— Так, Валю, велика тобі подяка. Без цієї твоєї Жанни нічого б не вийшло. Розбитна жіночка. Що? Несподіванка для тебе? Що я за кордон намилився? Валюню, сонце, а що тепер тут робити? Закриття шпиталю — вирішене питання. Ну, нехай не закриття — перепрофілювання у реабілітаційний центр, це не те саме? Я, хірург вищої категорії, буду папірці писати? Чи десять «штук» чиновникам платити, щоб наново працевлаштуватись і в якійсь поліклініці гнояки різати? Краще вже туди, подалі з цієї помийної ями. Так, скінчився «великий» хірург Лужний, уяви собі. Мами вже рік як немає…

На тому кінці вочевидь щось довго пояснювали, з трубкою біля вуха він спустився вниз, вийшов на вулицю і закурив.

— Та усе буде гаразд. Ще жоден, хто туди виїхав, не шкодував. Уяви собі — я за паперами доцент із фізики і їду на симпозіум до Бостона! Звісно, справжні. Хлопці недарма бабки беруть. Там вже житло зняли, проплачено за півроку і робота якась є. Знала б моя матуся, на що квартира пішла… Ну, дасть Бог, може й побачимося в Штатах. Удачі тобі!

Випустивши дим, він знайшов номер, позначений «Алла». Скинув, а потім набрав наново. Палець так і не торкнувся кнопки виклику, натомість натиснув команду «стерти». Потім на екрані з’явилося зображення жінки з каштановим волоссям. Телефон двічі перепитав, чи впевнений господар у своєму рішенні. Так, упевнений більше, аніж будь-коли. Все. Шляхи відрізано.

А за хвилину почалася реєстрація пасажирів на рейс до Нью-Йорка. Гуркіт літаків бентежив душу, а вогні манили, створюючи тривожний настрій. У сорок п’ять починалося нове життя.

Ноші з огрядним тілом ледве тягли вузькими сходами на третій поверх. Санітарки схопилися за легший кінець, двоє ж плечистих водіїв, які тримали ноші «в головах», ледве розверталися на вузьких сходових майданчиках. Авдієнко, лікарка «швидкої», вже була на місці. Вона тихо промовила Дольному, який чергував у реанімації:

— Схоже, інфаркт. Каже — гострий біль та задишка. Раптово.

— Що кололи?

— Хотіла дексалгін, промедол та гепарин, — сказала вона. — Та він відмовився… Так і привезла.

— Такого пацієнта нам якраз бракувало, — сплюнув Дольний. — Все життя мріяв, щоб міського голову привезли. Доведеться обласних професорів викликати, забаганки вислуховувати…

Ноші заносили до палати.

— Все гаразд, — вів своє пацієнт, — усе нормально. Вам дзвонив Костогриз?

— Ну ось, починається… — стиха промовив реаніматолог. — Подайте мені головного лікаря, викличте професорів… Та куди ж ви встаєте? Не можна! Лежіть! Ганю, кардіограму!

Мер Замрига сам переліз із нош на ліжко. Одна медсестра готувала крапельницю, інша налаштовувала кардіограф.

— Шановні, усе гаразд, не бігайте! Мені вже краще. Де Костогриз? Покличте мені вашого головного!

— Головлікар не лікує кардіологічних хворих і не працює по ночах — дохідливо пояснював Дольний. — Зараз йому повідомлять. А тим часом робіть, що вам кажуть, будь ласка! Від цього залежать ваші життя і здоров’я!

Костогриз влетів буквально слідом за пацієнтом.

— Ну, ви вчасно, Григорію Віталійовичу! Тут Замригу привезли, то ж цілком законні концерти. Дай мені головного, а зараз ще буде — палату з джакузі…

— Тихо, не репетуй, — наказав Костогриз. — Спокійно. Двері зачини. Ось так. А тепер сідай і слухай. Отже, оформляєш його за усіма правилами і нехай лежить днів зо три. Зрозумів?

— Та ніби вже лежить… — розгубився Дольний.

— От і добре. Історію хвороби заповни і нехай спить.

— Це що — маски-шоу? — почав здогадуватися Дольний. — Липовий інфаркт? Догрався нарешті мер? Десь на хвоста йому стали? Прокрався, отже…

— Щось на зразок того, — згодився головлікар. — Принаймні, схоже. Просить пару днів відлежатися. Ну… це не наша справа. Каже — нічого серйозного. Ну, ти зрозумів.

— Я-то зрозумів, — похитав головою Дольний. — А от чи зрозуміє він, коли я зі своїми гризотами до нього прийду?

— Кардіограф знову барахлить, — зазирнула до них медсестра. — Везти до іншої палати?

— Не везти.

— А… як…

— Ніяк. Відбій. Йдіть вечеряти.

— І з персоналом поменше розмов, — додав Костогриз, коли двері знову зачинилися. — Бо завтра кожна санітарка знатиме, що ми Замригу переховуємо. Зранку для проформи зробиш йому ЕКГ, аналізи. Куди ж нам подітися? Усі від них залежимо.

— Врятуємо свого чиновника від чужих, — з розумінням хитнув головою Дольний.

— Ось-ось. До речі, обіцяв проспонсорувати дещо. Вважай, новий кардіограф вже у тебе. Та й ремонтну бригаду тепер дадуть. Відкоси на тих клятих вікнах хто робитиме? Скоро через них сам до тебе потраплю.

— Обіцяти — це вони майстри, — без особливого ентузіазму промовив лікар. — Поживемо — побачимо.

Гайда сидів за столом навпроти старшого слідчого прокуратури і розпачливо постукував пальцями по коліну, поки господар кабінету, Валігура, читав папери.

— Дмитре Івановичу, візьміть під свій контроль, — попросив відвідувач. — Ви єдина твереза людина у цій системі. Я прошу.

Дочитавши до кінця, слідчий відсунув папір і потер перенісся, а потім промовив:

— Ну, для мене якраз нічого дивного у цій ситуації немає.

— Ви так вважаєте? — здивувався Гайда. — Це так має бути?

— Просто знаю цю кримінальну справу, так би мовити, зсередини. Вони ж недалеко від мене живуть, Огури ті нещасні. Хлопець ріс без батька, у хаті повна бідося. Ганя ця, його мати, працювала день і ніч, хлопцем стара баба опікувалася. Коли той підріс, почалися проблеми. Щодня «пиво», компанії, прийде бувало серед ночі і починає усіх «строїти», вікна бити так, що сусіди навкруг не сплять. Брат тієї Гані завжди приходив, допомагав, намагався хлопця приструнити, ну а той його зненавидів. Потім узяв за правило ножем вимахувати. Я сам двічі до них наряд викликав. То вона щораз на другий день відмовлялася — нічого не було і крапка, відпустіть сина. Я казав їй — рано чи пізно когось заріже. Але ж такі як вона живуть на рівні інстинктів. Головою далі хліва не думають. Так і сталося. Той самий брат її і постраждав.

— Ну, це я все розумію, — згодився Гайда. — А ми до чого? Що могли, те робили. І вона бачила. І претензій не мала. Навіть потім — «дякую, дякую»… А тут раптом…

— А тут раптом світить її сину в'язниця по повній програмі, — продовжував слідчий, — за навмисне убивство. І логіка її теляча підказує єдино можливий варіант. Брата вже не повернеш, то хоч би син не сів. Будь-яка мати цього б не хотіла. Тільки нормальна з дитинства свою дитину від тюрми рятує, а така — коли вже грім вдарить. Але тепер головне — щоб не сів. Тільки як людина від ножа гине, то хтось повинен відповідати. Є у нас спритні адвокати, котрим за їхню безпринципність місце на панелі. Як добре заплатять — то готові на все. От і навчили. Давайте провину за смерть вашого брата на лікарів повісимо. Ну, зрозуміло, винен син, що руку на дядька підняв. Але ж на той світ його не спроваджував! Якби нормально лікували, був би живий. То ж пишіть заяву, що вони профнепридатні, і будемо це в суді доводити. А тоді, дасть Бог, отримаємо лише за хуліганство, і аж ніяк не за навмисне убивство.

— Убивці ж — у білих халатах… — нарешті зрозумів Гайда. — Цікава логіка.

— Загалом звичайна для нашої ментальності, — розвів руками Валігура. — Своя сорочка нашому брату українцю завжди ближча до тіла.

— І що робити?

— А що будете робити? — не зрозумів слідчий. — Висновок судмедексперта, я так зрозумів, збігається з вашими діагнозами. Працюйте спокійно. Докучатимуть, звичайно, але що поробиш…

— Докучатимуть?! — похитав головою Гайда, — це слабо сказано. Роботу паралізують. Купа паперів, запитів, комісій… Це ж неможливо.

— А жити в неможливих умовах — це також наша ментальність, — сумно промовив слідчий, чухаючи голову.

М’яке і водночас потужне гудіння літака за інших обставин могло б заколисати. Не той випадок. Збудження відчувалося в усьому. Невідомість лякала.

— С-слава тобі Господи…

Відчувалося, що у сусіда поряд настрій зовсім інший.

— Так, схоже, летимо, — стримано згодився Вадим.

— Летимо! Не те слово! Я вже не сподівався, чесно. Гадав, узагалі ніколи.

— Ну… В мене така медсестра була, Валя, — підтримуючи розмову, поділився Лужний, — також не вірила. А тепер… Давно вже «там» своя. Хоч і не за фахом. Але назад не хотіла б.

— Стоп… ти що — лікар? — здивувався сусід. — То будемо знайомі. Олег Стихар. Взагалі-то окуліст.

— Вадим… — вони потиснули руки. — У минулому житті був хірургом. Поки не прийшов пеемсдец.

— Такого мату ще не чув, — не зрозумів той. — Як-як?

— А це не мат, — пояснив Лужний. — Пе-ем-с-де-ц. Центр первинної медико-санітарної допомоги, основний елемент медичної реформи. Тільки буква «це» мала би бути на початку, а вона у кінці, як і належить, тому що… справді тепер пеемсдец усім.

— Класно, — засміявся Стихар. — Не чув, їй-Богу. Та годі вже рипіти! Тобі не однаково, що там тепер буде? Життя продовжується. Слухай, а у тебе в Штатах є хтось, чи на голому місці збираєшся?

— На голому, — зітхнув Вадим. — Я тепер взагалі на голому. Кажу тобі — то було минуле життя. Усе з нуля. А що за книжка? «Привиди безіменного замку»… Я на детективах помішаний. Можна?

— Бери, — простяг той. — У Нью-Йорку віддаси. Побачимось же напевно?

По тісній кімнаті з нескінченними книжковими полицями вправно їхав інвалідний візок. Діставшись столу з комп’ютером, Журбенко торкнувся клавіш.

— Ось так, Ігорку, не я це вигадав. Серйозні люди. До того ж, не наші.

— Ну, Юрію Васильовичу, — пошкріб голову Цекало. — Відчуваю, своїми аргументами ви нас доконаєте. Костогриз зі свого боку, а ви зі свого.

— Справа добровільна, — розвів руками інвалід. — А ви б якось так, без фанатизму, спокійно. Тихше їдеш — далі будеш. Ти ж розумієш, якщо шпиталь на два дні без води залишається, — що йому робити? Я б теж лютував.

— Та цю трубу ще за царя Гороха закладали! Їй сто років, не менше. Ми взагалі її не чіпали. Якби не рвонуло, він би й не знав про наші справи.

— Не має значення, — відрізав Журбенко. — За будь-яких обставин треба якомога менше метушні та звуку. А у вас уже, бачу, якийсь психоз почався. Нетерпець. Наче у дешевому романі. Не будьте як діти, гаразд? Я ж просив — по-серйозному. Або без мене.

— По-серйозному, — упевнено відповів Ігор.

— Давайте, серйозні, кому чай кому кава, — дружина Журбенка поставила на стіл печиво.

— Дякую.

— Ось поглянь, — продовжував інвалід. — Оце з праць Мак-Брайна, а оце з Хофмана. Ось карта, складена одним, а ось — іншим. Порівняй. Практично те саме. Особливо стосовно східного напрямку. А Хофман та Мак-Брайн одне в одного не списували — гарантія. Вони розходяться в усьому, починаючи від значення ордену тамплієрів у світовій історії. В усьому, крім цього. Розумієш? І обидва посилаються на серйозних археологів. А ось монастирі, які будували тамплієри за межами Франції у східному напрямку. Ось цей — наш, нижньороздольський. Поза сумнівом.

— А ще десь пошукати? — припустив Цекало. — Не по істориках, а хоча б по тих самих археологах?

— Пошукаємо, — пообіцяв Журбенко. — В інтернеті цього вистачає. А тепер дивися сюди. Це вже моя карта. Сам склав. Тут дані про всі знахідки скарбів тамплієрів. То про «сорок возів» згадується у восьми випадках. У восьми випадках археологи вважають, що знайдене — це те, що вивозили храмівники у 1308 році, коли Філіп IV, висловлюючись сучасною мовою, наїхав на них. Зауваж — тамплієри намагалися вивезти скарби до віддаленіших монастирів. Ті, де потім щось знаходили, розташовані на значній відстані від Франції. Бачиш по карті?

— Можливо… — згодився Ігор.

— А наш у цьому ряду взагалі останній. Далі храмівники ніколи не бували. Далі — Русь.

— Сорок мінус вісім — тридцять два, — бурмотів під ніс Цекало.

— Та багато, багато ще залишилося, — засміявся Журбенко. — Тобі вистачить.

— Я не про те, — знітився Ігор. — Припускаю імовірність, що один з возів справді тут.

— Імовірність велика, — запевнив той. — Монастир, про який ідеться, якщо він справді «наш», заклав наближений магістра Гійом де Шалон, коли вирушав у хрестовий похід. І це також достовірно. Він же ж так само брав участь у вивезенні скарбів із Тампля. Про це є як у Хофмана, так і в Мак-Брайна. Скажи, куди ще йому везти золото, як не у власноруч закладений монастир, де знає кожен закуток підземелля?

— Невже це справді можливо? — замріяно вимовив Ігор. — Я от думаю іноді — ми хворих оглядаємо, оперуємо, всяку маячню пишемо, на горіхи отримуємо… А у цей час під нами, десь глибоко-глибоко… Але ж усе перекопано, і не один раз. За стільки століть хто тільки не шукав!

— Це тому, що висловлюючись знову-таки по-сучасному, лохи шукали. Отакі як ви з Ромком.

Ніч огорнула будинок, та їм не в голові були як пізня пора, так і завтрашній напружений день. У вікні будинку колишнього анестезіолога ще довго світилось.

— Як почуваєтесь? — запитав Дольний, увійшовши до палати, де на секондхендовому ліжку лежала віп-персона.

— Нормально, — сухо відповів Замрига, відклавши газету.

— Я до того, що ніч насувається. Може, що потрібно?

— Усе гаразд. Де туалет, знаю. Смердить трохи, щоправда, і тісно у ньому. Чи ви хочете, щоб я на судно ходив?

«Заким ви не з’явилися, не смерділо», — подумав Дольний.

— Для вас навіть справжню, ще радянську «утку» можемо знайти, — пожартувала Оксана. — По теперішніх часах дуже великий дефіцит.

— Ні, дякую, — невдоволено відповів мер. — Усе гаразд.

— Ну, ночуйте.

Вони пішли до ординаторської, де Оксана дала волю роздратуванню.

— Ще те цабе, — згодився Дольний. — Щуряка чистопородний. І не розуміє, що якби справжнім був його інфаркт, то їй-Богу мало б значення, тягнути цю тушу п’ять хвилин сходами, чи за секунду підняти на ліфті. А ліфт двадцять років не працює. І бабла на ремонт він не виділить, поки справжнього інфаркту не дочекається. Скільки ми його триматимемо?

— Скільки скажуть, — зітхнула Оксана.

— А ти менше язиком плещи, — порадив лікар. — І санітаркам не обов’язково знати, для чого він тут.

— Лікарю, я по-вашому зовсім дурна? — обурилася вона.

— Не зовсім, — згодився той. — Каву вмієш добре варити. І торт, отой що з безе, також нічого.

— І все?!

— Не волай, мера збудиш. Гадаю, що не лише це. Але того я, на жаль, не пробував.

— Хотіли б — давно попробували б.

— Ой… — скривився Дольний. — Службові романи не в моєму стилі. Ти ж знаєш. Хоч би нікого більше не привезли до ранку. Спати хочеться… І не діставай його. Тобі воно треба?

Зітхнувши, Оксана пішла до дівчат, а Дольний узяв ручку і підсунув до себе поки що чисту історію хвороби з прізвищем «Замрига».

Літак плавно приземлився на американську землю, і щасливі пасажири за кілька хвилин вже прямували до пропускного пункту.

— Пане Лужний, яка мета вашого візиту в Сполучені Штати? — запитав митник.

— Їду на наукову конференцію до Бостона, — відповів Вадим.

— А де ви працюєте?

— Дніпро, фізико-технічний інститут, доцент кафедри твердих металів. Там усе зазначено.

— А чому тут не вказано місце проживання?

— Я гадав, це не важливо, — пояснив Вадим, відчуваючи як цей нудний американець дратує його дедалі більше. — Мене обіцяли влаштувати.

— Хтось має вас зустрічати? Ви не знаєте. Окей. Ми з’ясуємо, чи є ваше ім’я у списках запрошених на конференцію.

Неприємне передчуття утворилося десь попід грудьми і почало розтікатися по тілу. Отакої. Чого треба цьому прищові? Ситуація виходила з-під контролю. Чекати довелося з годину, поки його закликали до віконця.

— Ваші документи викликають підозру, — безбарвно пояснив перекладач. — Ви не можете бути допущені до в’їзду у Сполучені Штати.

— Як це не можу?! — обурився Вадим. — Ви жартуєте? У мене віза, видана вашим посольством! Доповідь на конференції!

— Віза сама по собі не дає права на в’їзд, — відрізав той. — Якщо ви наполягаєте, ми перевіримо її справжність. Але вам доведеться чекати.

Найближчі вісім годин виявилися нестерпними. Блідий від хвилювання, замучившись курити, з головою, наче порожня діжка, Вадим витяг подаровану щасливішим сусідом книжку, сподіваючись хоч якось відволіктися. На першій сторінці красувався дарчий напис, зроблений невідомо чиєю рукою й не знати кому:

Казав я — від долі не втечеш. А Ви не вірили. Бажаю Вам наступного разу вчасно втриматися від бажання погратися з нею.

У відчаї Вадим затулив обличчя руками.

— Просипайся, лєнтяй! Вставай, скотіна! — різкий рипучий голос давив на вуха, відбиваючись від голих стін. — Сколько можно? Утро на дворє! Вставай, сволочь! Одєвайся і іді зарабативай дєньгі! Бистро подні…

Рука Дольного намацала мобілку на столі й натисла кнопку. Запанувала тиша. Перекрутившись на інший бік, він натяг ковдру на голову, але за кілька хвилин таки всівся на канапі, протираючи очі. Ноги вступили в капці, руки потрапили до рукавів халату і, хлюпнувши водою в обличчя, реаніматолог посунув коридором, відповідаючи собі під ніс на вранішні вітання персоналу.

— Як спалося, дівчата?

— Доброго ранку, лікарю. Фігово.

Невдоволений вигляд Оксани змусив здивуватися.

— Не зрозумів… Відділення майже порожнє! Хто не давав?

— А он… мер ваш.

— Ну-у, він такий самий мій, як і твій. Чого хотів?

— А чортзна. Півночі крутився. Потім по телефону тріпався. У реанімації мобіли відбирати потрібно, доктор. Потім хропів. Це жах! Бідна його жінка! А тепер спатиме до обіду.

— Не спатиме, — рішуче промовив Дольний, беручись за дверну ручку. — Режим є режим. Буди його і зроби нарешті кардіограму, тільки учорашнім числом познач. Інфарктний хворий повинен мати кардіограму.

— От ви й будіть, — пхинькнула вона. — Мене він зараз не хочу казати куди пошле.

Зітхнувши, Дольний увійшов до палати. Замрига спав, відвернувшись до стіни.

— Віталію Івановичу, підйом! Будемо лікуватися.

Усередині все завмерло і лячна думка простромила свідомість. Грудна клітка пацієнта не рухалася. У палаті стояла гробова тиша. У нестямі лікар кинувся до ліжка і схопив пацієнта за плече, повертаючи до себе. Обличчя Замриги було синє, язик вивалився крізь набряклі губи.

Він був мертвий.

Відбувалося щось непередбачуване. Ця країна нараховувала сотні мільйонів громадян, як своїх, так і чужих, проте ці двоє не бажали миритися з думкою, що у ній без проблем поміститься ще один нещасний лікар з тонучої дірявої посудини у центрі Європи.

— Ми вже звернулися до Бостонського університету. Серед організаторів конференції немає осіб, що, як ви стверджуєте, повинні вас зустрічати. Вашого імені немає у списках…

— Та хіба ж це проблема? — зірвався Вадим. — Зупинюся в готелі, доки не з’ясую, у чім справа. Я спроможний платити за проживання…

Але його не бажали слухати:

— Усе це свідчить, що документи підроблені, і ви не можете бути пропущені на територію Сполучених Штатів.

Жах паралізував його свідомість.

— Але послухайте… у мене віза! Вона що — також підроблена? Ви зриваєте міжнародну конференцію!

— Якщо ви відмовляєтеся добровільно залишити територію та сісти у літак, вас доправлять туди у примусовому порядку.

З кімнати у протилежному кутку величезної зали двоє поліціянтів майже винесли попід руки Стихаря. Той впирався і перебирав ногами, проте це не заважало його просуванню у напрямку виходу.

— Беззаконня! Де ваше хвалене цивілізоване суспільство? Не маєте права! Пустіть мене! У мене віза! Якщо тітка помре без мене, це буде на вашій совісті! Я звертатимуся до міжнародного…

Волання колеги поступово стишилися. Обоє запитально глянули на Вадима.

— Не варто, — промовив той чужим вбитим голосом. — Я вже якось сам.

Із кам’яними застиглими обличчями головний лікар і Дольний пройшли крізь приймальню до кабінету. Кинуте на ходу «мене немає, усі — до Полянської» змусило секретарку втягти голову в плечі.

— Ви розумієте, як тепер усе повертається? Нам кранти. Принаймні, мені — точно.

— Присядь, Толю, — змучено вимовив Костогриз. — І давай спокійно. Коли і хто його останній раз бачив живим та здоровим? О котрій годині?

— Та яке це зараз має значення?! — зірвався Дольний. — Його повезли до обласної судмедекспертизи. Розтин робитимуть експерти! В них розмова коротка. Хоч від чого б помер, але, судячи з вигляду тіла, смерть таки настала від інфаркту, і на нас повісять ненадання допомоги. Ви що, не розумієте? У нас навіть кардіограми немає, жодного аналізу! На ньому жодного сліду від ін’єкції! У хворого, привезеного до реанімації з інфарктом. І тепер вже не липовим, можу вас завірити… Він помирав, а ми спали. Ось за це мені доведеться відповідати.

— А ти вже не міг цієї кардіограми зняти! — прикро зауважив головний. — І аналізи зробити.

— А може ще й дефібриляцію мав провести?! — волав реаніматолог. — Ви мені здорову людину привели! Можновладця, який усі питання погодив на вищому рівні, тобто з вами! Він і слухати не бажав! Сракою повернувся і захропів. Ми для нього хто?

— Чорти б його забрали… — зітхнув головний.

— Вже.

— Що?

— Вже забрали, — уточнив Дольний. — Тепер будемо цапами-відбувайлами по повній програмі.

Крики та рух за подвійними дверима змусили обох схопитися з місця.

— Ні, я буду скандалити! І не лише! Я вас усіх тепер зі світу зживу!

До кабінету увірвалася дружина Замриги. Розпатлана і в сльозах, вона вимахувала сумочкою, і зупинити цей буревій було марною справою.

— Що у цьому закладі робиться? Та вас не закривати — саджати треба! Усіх підряд! І я доб’юся цього! Як таке можливо? Учора людина була живою, а сьогодні вже навіть тіла немає?! Оце я з поїзда і такі сюрпризи?!

Вона впала на стілець. Плечі нещасної жінки здригалися.

— Усе сталося раптово, — намагався пояснити Костогриз. — Зараз я більше нічого не можу вам сказати. Тіло вашого чоловіка забрали судмедексперти. Вони й робитимуть розтин.

— Яке — «раптово»?! — підхопилася вона. — Він ще відучора був у вас. А кілька днів мав болі у серці. Що ж це таке?

Вона вибігла, траснувши дверима. Дольний багатозначно подивився на головного. Події розвивалися надто стрімко. Той лиш похитав головою.

— Та що з ним станеться? — не розуміла Галя, спостерігаючи за тим, як він уважно оглядав стрижні та дуги, змонтовані навколо її ноги. — Залізо воно і є залізо. Не розсиплеться. Ви мені надто багато уваги приділяєте, Андрію Івановичу, інші пацієнти не страждають від цього?

— Як ви могли таке подумати? — образився Щерба. — Усе під контролем.

— Пробачте, я так… Якась дратівлива стала.

— Ніде не тисне?

— Ні. Просто… Негарно з цією конструкцією.

— Ну що ви! — не згодився лікар. — На ваші ніжки що не взуй — однаковоличитиме. Навіть апарат Ілізарова. Тим паче, це ж тимчасово. Може вам потрібно щось? То я…

— Взагалі-то, — завагалася Галина, — якщо це вас не обтяжить… Я тут вже більше тижня, і… відтоді кави не пила. А я кавоманка!

— О господи, який я тупий! — вигукнув Щерба. — Завтра вам буде «кава у ліжко»! Хоча я не вмію варити каву по-справжньому, але спитаюся у Ліди — це нашого Хижняка наречена…

Запала мовчанка. Лікар сидів якийсь час, втупивши погляд в одну точку, а потім промовив:

— Знаєте, вибачте, якщо я лізу туди, куди не слід, але здається, ви також самотня людина.

— Можливо… — прозвучало у відповідь.

Якщо можна уявити слона, який пурхає наче метелик, то це якраз був би травматолог Нижньороздольської лікарні Андрій Щерба.

Неприємний холодний дощ поливав київський аеропорт. Вони стояли із піднятими комірами, сховавшись під якийсь навіс, і курили.

— Ні, це кінець… — розпачливо промовив Стихар. — Ще позавчора я не міг повірити, що таки опинюся у Штатах. Знаєш, до самого вильоту не вірив.

— І не дарма, — похмуро сплюнув Вадим.

— А сьогодні, — продовжував той, — сьогодні я не можу збагнути, що знову у цій країні! Де лікарю немає що робити взагалі!

— Не знаю, як лікареві взагалі, а мені тут тепер справді немає що робити, — важко зітхнув Лужний. — Жити, принаймні, вже ніде.

— Давай нап’ємося, — запропонував Олег. — Це найлогічніше рішення у нашому становищі. Давай, га?

— Щось не хочеться, — відмовився Вадим. — Я все ж таки гадаю, мені ще рано напиватися.

Діставши телефон, він набрав номер.

— Ну, ти даєш, — здивувався Стихар. — Та не візьме вона трубки. Гадаєш, вона не знає, що тебе завернули? Вони наперед усе знали! Тварюки. Кинули. Якщо вже й Валя твоя каже, що ніколи в обличчя її не бачила, то про що говорити?

— Але ж сама Валька виїхала! Через неї! І усе нормально вийшло. Може мені просто не пощастило? Може ті довбані прикордонники не з тієї ноги встали?

— А давай я задзвоню, — запропонував Олег. — Мого номера вона не знає. Навмисно ж не відповідає.

— Дзвони!

З неабияким завзяттям Стихар набрав той самий номер. Та у відповідь і тепер лунали самі лиш гудки.

— Загалом, дуже неприємна ситуація, Григорію Віталійовичу. Навіть не знаю, як тут грамотно вчинити. Тим паче, справу відкрито і вона на контролі в обласній прокуратурі.

Слідчий райпрокуратури Валігура ще раз пройшовся кабінетом від стінки до вікна і зрештою таки всівся у крісло.

— Але самі ж ви вловили суть того, що сталося? — намагався зазирнути йому в очі Костогриз.

— Я-то вловив. І що з того? На папері усе виглядає не двозначно. Хворий поступив з інфарктом, а йому не робили нічого. Взагалі нічого. І він врешті-решт помер. Від інфаркту. От станьте на моє місце. Це вже не заява від неграмотної баби, шита білими нитками під диктовку продажного адвоката.

— Справді, хоч як дивно, Замрига помер від інфаркту, — зітхнув Костогриз. — А тепер ви на моє місце станьте. Приходить головна особа районної влади, від якої ми з ніг до голови залежимо, і ставить перед фактом, що у нього проблеми і йому треба перебути в нас день-два. А за це ми отримаємо апаратуру, ремонт… У нас же стіни валяться! Працювати нічим! Можу я відмовити? Вам згори вказують — ви не виконуєте?

— Таке наше життя… — невизначено гмукнув слідчий. — Але ось що цікаво — виходить, що не було в нього особливих неприємностей. Я вже зондував, та й обласна прокуратура постаралася. Ніхто з верхів на нього не наїжджав. Ну, фокуси з боку його водія, гадаю, не варто брати до уваги. Від таких дрібниць не ховаються. Тим паче, шоферу дали копняка під зад і забули. А ось дружина померлого вважає, що у нього тиждень тому серце почало боліти. До речі, це він сам попросив липовий інфаркт написати?

— Мені казала — три дні, — похмуро зауважив Костогриз. — А підозри на інфаркт — моя ідея. Це найпростіше з технічного боку.

— А мені — тиждень, — наполягав слідчий. — Телефонувала з курорта, він скаржився, що болить. Терпів, бо немає коли по лікарях бігати. Ось така картина вимальовується, якщо слідувати фактам.

— А моє свідчення що — не факт?

— А ви будете свідчити? — здивувався Валігура. — Дасте покази, що розпорядилися фіктивно госпіталізувати Замригу, щоб захистити від неприємностей? Тобто, пішли на посадовий злочин?

— Буду, — рішуче кивнув головний лікар. — Іншого виходу немає. Якщо не буду, Дольному кінець. Сяде. А за фіктивно оформлену історію хвороби не посадять. Знімуть з посади — ну й мать його так. Я за свою кар’єру жодного разу не зробив чогось ганебного. І свинства нікому не заподіяв. То ж у такому віці пізно починати.

Валігура важко підвівся і знову заходив кабінетом. Головлікар продовжував:

— Ти подумай добре, Дмитре Івановичу, як усе на гальмах спустити. Ми ж не винні. Усі знали, що він здоровий. Я ще питав, коли він приперся — а може справді щось болить, а може хоч послухати? Відповів — ні! Ну відмовив би я — він би сам удома помер. І нікого було б звинувачувати. А якщо в нас — то лікар винен. Такий закон…

Запала тривала мовчанка. Першим не витримав Костогриз. Схопивши ручку, він почав писати заяву.

— Стій! Григорію Віталійовичу! Давай спокійно, без нервів та крутих жестів. Написати ще встигнемо. Глядиш, вам завтра доведеться мене рятувати. Може навіть так, як Замригу — у цій державі ходиш, наче по аварійному будинку, не знаєш, де тобі на голову цеглина впаде. Усі під Богом… Я так гадаю. З вашою версією познайомлю своїх. Неофіційно, звичайно. Замригу не повернеш. Подумаємо. Ніхто з нас не хотів би рубати невинних голів…

— Подумай добре, — попросив Костогриз. — У такого, як Замрига, завжди є гріхи за душею. Янголи з крилами у нашій країні на таких посадах не сидять. Раптом який випливе. Може він до баби чужої поліз, а там знайшлося кому наїхати! Якимось він наляканим виглядав. Ніби не у своїй тарілці. Не дарма я питав, чи не захворів насправді. Ну, всяко ж буває.

— До баби, кажете… — замислився Валігура. — Перевіримо. Принаймні, поки що не панікуйте.

Потискання його руки здалося головлікарю щирим.

На скатертині кафешного столика біля порожньої тарілки застигла недопита чарка. Вадима хилило у сон, а вухо вже намуляло телефоном.

— Олено Валеріївно! Нарешті вичислив вас. Добривечір! Вадим Лужний, якщо пам’ятаєте такого.

— Як не пам’ятати? — здивувалися там. — Вадим Борисович. Не забула вас, лікарю.

— Давали ви мені номер, гадав не згодиться, — вів своєї Вадим. — Здорові, сподіваюся?

— Дякуючи вам — повною мірою. А ви як?

— Нічого доброго. Олено Валеріївно, пам’ятаю, ви колись розповідали… Одне слово, мені конче треба людину знайти по мобільному телефону. Розумієте, трубки не бере. Хотів би знати, де перебуває. Чув, що таке можливо.

— Справи амурні? — засміялася вона.

— Та ні, на жаль. Кинули мене, та так, що й уявити важко.

— Гмм, — замислилися на тому кінці, — спробуємо! Хоча, усе відносно. Я не зможу назвати вам точну адресу. У кращому випадку, вдасться визначити приблизне місце перебування абонента.

Дівчина у фартушку поставила на стіл каву.

— Дякую, — розчаровано промовив Вадим. — Розумію. І не надто сподіваюся. Але хочу спробувати. Інакше безвихідь. Номер скину зараз есемескою.

— Я постараюся, Вадиме Борисовичу, — була відповідь.

Сподівання на те, що вдасться щось вдіяти, справді ледь жевріло. Проте опускати руки було невластиво його натурі. А швидше, дотепер він залишався хірургом, фаховий принцип якого — не здаватися за жодних обставин. Хоч би як складалося — слід використовувати всі можливості до останньої. Насупившись, він допив свій коньяк.

Злощасне ліжко розглядали утрьох, так, наче по ньому справді можна було щось з’ясувати.

— Отут і поклали, — вказав рукою Дольний. — А швидше, сам ліг. Сварився, просив дати спокій.

— І тут перебував увесь час? — запитав Валігура.

— Звичайно.

— І ніхто його не відвідував?

— Гарантія!

— Але ж усі спали — самі кажете.

— О ні! — заперечив Дольний. — Сплять вони чутливо. А двері риплять — послухайте! Та й вхідні на ключ зачиняємо. А коли він по телефону балакав — усі чули. І коли хропів.

Валігура замислено розглядав ліжко з надряпаним на спинці написом «Іван».

— Що це?

— Оце? Швидше за все, хтось після виходу з алкогольної коми нашкрябав.

— Упевнені? — засумнівався той. — А Замрига не міг?

— Цьому автографу рік, не менше, — запевнив Дольний.

Не приховуючи розчарування, слідчий вийшов з палати, а Костогриз кивнув дівчатам:

— Зафарбувати! Негайно! Сором який…

Вона увійшла до кабінету, опустивши голову і дивлячись перед собою.

— Чого прийшли? — запитав Гайда, коли жінка присіла на краєчок стільчика.

— Я… цей… хочу лікарняний.

— Який лікарняний? — не зрозумів завідувач.

— Ну… брат у вас лежав. Помер тиждень тому. Він працював. Йому лікарняний належить за ті дні. Казали, що як принесу, то нарахують гроші…

У шефа буквально відібрало мову. Хижняк з Цекалом з’явилися одразу після його дзвінка і мовчки витріщилися на жінку.

— Кажете, нарахують… — промовив завідувач, вражено дивлячись на неї. — А чому ви на нас не дивитеся? Гляньте мені в очі, будь ласка!

Та вона навіть не ворухнулась.

— Навіщо ви написали на нас скаргу?

— Яку скаргу? Нічого я не писала, — збиваючись, швидко відповіла вона.

— Як не писали? А це що? Ваш підпис стоїть. Ви підписували оцей документ? — Гайда підсунув їй ксерокопію.

— Та щось давали у міліції розписуватись, казали, що так треба…

— А ви що, не читаєте папери, які підписуєте? — здивувався завідувач. — Тут написано, що ми вашого брата не хотіли лікувати і тому він помер.

— Та я не писала такого, — забурмотіла жінка. — Те, що давали, я підписувала. Не маю до вас претензій. Дайте мені лікарняний за брата.

— Зрозуміло, — приречено промовив Гайда. — Усе, як у нас заведено. Ви хоч розумієте, що відбувається? Ви роками дивилися, як ваш син перетворюється з людини на худобу, і нічого не робили. Тому він і зарізав вашого брата, якого люди, котрі тут сидять, рятували до останнього, і вдень, і вночі. І тепер ви їх звинувачуєте. Щоб їх скарали замість нього і вас. Ви що, взагалі не маєте жодних моральних принципів? Мабуть, ще й до церкви ходите!

— Що ви таке питаєте, Прокоповичу… — сумно промовив Хижняк, коли жінка вийшла. — Немає у неї ніяких принципів. Вона нещасна, як і півкраїни людей, у яких лише одна домінанта — виживання. От і робить усе можливе. І стоятиме до кінця, будьте впевнені. Вона згодна, щоб увесь шпиталь наш разом із пацієнтами і персоналом завалився, аби тільки син не сів.

Телефон дав про себе знати просто посеред вулиці, по якій із ревінням пролітали машини. Прислухаючись, Вадим затулив рукою інше вухо.

— Так, Олено Валеріївно! Слухаю! Звісно, чекаю. Навіть так? Звичайно, записую. Секунду… Ого… Далекувато…

Швидко занотовуючи в записнику, повторював за нею назви міста і вулиць.

— Ну, ви чарівниця. Знаю, дива техніки… Що? Звичайно, розумію. Я вас не підставлю, не переживайте. Отже, щойно опинюся там, одразу вас наберу. Дуже дякую! Відтепер я ваш боржник.

Він ніби відчув у тілі нову енергію та силу. Справді, ніколи не слід впадати у відчай і завжди треба боротися до кінця. За п’ять хвилин він вже був у маршрутці, що їхала у напрямку залізничного вокзалу.

Атмосфера в кабінеті слідчого прокуратури була напруженою.

— Звичайно, ми приймемо від вас цю заяву, — розвів руками Валігура. — І вестимемо слідство з усією серйозністю. Але я сьогодні запросив вас для того, щоб отримати ваші свідчення. Віро Василівно, у нас є підстави підозрювати, що ваш покійний чоловік мав серйозні неприємності. Такі, що могли…

— І ви тієї ж! — люто перебила вона. — У мого чоловіка була одна неприємність — погане медичне обслуговування. Вона й виявилася фатальною. І я хочу, щоб винних було покарано.

— Розумію вас, — не здавався слідчий. — Але у мене є свідчення головного лікаря про те, що ваш чоловік був госпіталізований фіктивно на власне прохання, аби уникнути якихось неприємностей, він не уточнив яких. Ба більше — ваш чоловік зчиняв тиск на головного лікаря у цьому відношенні. А персонал відділення реанімації стверджує, що він відмовлявся від лікування.

— А що ж їм іще робити? — обурилася вона. — Сподіваються, що їх звільнять з посади за службову недбалість, але не посадять до в’язниці за ненадання допомоги. Я кадровик і розумію ці нюанси.

Валігура нахилився до неї й промовив зовсім іншим тоном:

— Віро Василівно, я справді вас розумію. Але подивіться мені в очі й скажіть — ви можете собі уявити, щоб найвпливовішу у районі людину, знаючи, що вона хвора, могли залишити без уваги? Я вже не кажу про ненадання допомоги. Ви, кадровик, вірите у це?

Жінка, насилу стримуючи сльози, промовила:

— Дмитре Івановичу… Мій чоловік помер у лікарні. Це факт. І лікарі у цей час нічого не робили, аби врятувати його. Це також факт. Нічого більше мені розуміти не треба. В установі, де я працюю кадровиком, вже стався тиждень тому кричущий випадок ненадання нашому працівникові медичної допомоги. Огур — чули про такого? Може, час навести порядок у цій лікарні? Я вимагаю, щоб їх покарали.

— Покарання призначає суддя, — знизав плечима Валігура. — А наше завдання — розібратися в обставинах і зібрати дані. Тому у мене є ще одне запитання до вас. Персонал відділення показав, що уночі ваш чоловік говорив по телефону. Його телефон зафіксував вхідний дзвінок. Ось цей номер. Ви знаєте його?

— Чий цей номер? — запитала вдова.

— Поки що ми не знаємо. Тому питаємо вас. За даними розтину, смерть настала близько третьої ночі. А дзвінок був о другій сорок три. Тобто, чоловік ваш помер одразу після телефонної розмови.

— І що з того, що йому хтось подзвонив? — закричала вона. — Мені здається, ви намагаєтеся усіма силами когось вигородити. З якоїсь причини вам це вигідно.

— Так і я міг би припустити, що з якоїсь причини вам вигідно звинуватити у смерті вашого чоловіка медиків. Адже з Огуром вашим той самий варіант. Запевняю вас ще раз — винних буде покарано. Але для цього спочатку їх треба встановити.

Медсестра вмілими руками швидко розкладала на столику звичне приладдя. Роботи залишалося ще багато.

— Женю, тебе «ця» вимагає.

Не лише баба Жанна, уся жіноча частина персоналу саме так називала Галину з десятої палати.

— Вимагає нехай у себе. У нас просять, — невдоволено відповіла медсестра.

— А у пральні дівки знаєш що казали? — санітарка затрималася у маніпуляційній. — Замригу, виявляється, задушили! Подушкою. Двоє бугаїв залізли крізь вікно до реанімації й задушили. Наші всі спали — хворих якраз не було. А знаєш за що?

— За що? — байдуже промовила Женя.

— Казали, він мебельну фабрику продав не тим. То вони тепер розрахувалися. Усі так кажуть.

— Чи мені не однаково?

— А знаєш, що тепер його дружина…

Слухати це не хотілося і, залишивши бабу Жанну з двома хворими, що від здивування пороззявляли роти, вона рушила до десятої.

— Що ви хотіли?

— Женю, я вас прошу, присядьте будь ласка.

Приязний вираз на обличчі Галини міг ввести в оману чоловіка, але не жінку. Жінки відчувають одна одну миттєво…

— Немає часу, — сухо відповіла Женя. — Коли вам щось треба, кажіть, бо інші чекають.

— Ну я вас прошу, — наполягала та. — І не дивіться на мене так. Я впевнена, ви мене зрозумієте. Будь ласка.

Женя мовчки присіла.

— Женю, я дуже прошу вашої допомоги. Ви знаєте, з-за кордону повернувся мій брат. Зразу не зміг, а тепер приїхав. Дзвонив, що вже недалеко звідси. Хоче забрати мене.

— Коли, сьогодні? — пожвавилася медсестра.

— Зараз. Розумієте, я навіть не знаю, як це краще зробити. Андрій Іванович — дуже добра людина і лікар. Я вдячна йому, але… Одне слово, хотілося б уникнути зайвого прощання. Ну ви ж усе бачите… Він ставиться до мене не зовсім звичайно, а у мене своє життя. Розумію, що це негарно, але так для всіх буде краще. Допоможете мені?

— Ради Бога, — у голосі Жені з’явилися радісні нотки. — Але чого ви хочете від мене?

— Не повідомляйте йому, бо він одразу приїде, ви ж розумієте.

— Як скажете. Тут не тюрма. Кожен вільний лежати або йти додому. Ви напишіть розписку про відмову від подальшого лікування у нас.

— Звісно, — погодилася Галина. — Сподіваюся, у вас через мене не буде неприємностей.

— Тепер не буде, — стиха промовила Женя сама до себе, виходячи у коридор.

Двоє чоловіків попід руки винесли Галину до машини, звільняючи палату від найнеприємнішої пацієнтки за усі часи існування лікарні. Женя зітхнула з полегшенням. Ця картина подарувала їй справжнє задоволення.

Тихий провінційний вокзал заспокоював. Мало людей, жодного поїзда. Тиша. Здавалося, у цьому спокійному закутку усі проблеми мають вирішуватися самі собою. Відпровадивши електричку, жіночка у синій формі прямувала до станційного будинку. Розпитавши, де знаходиться телевізійна вишка, Вадим рушив у місто, витягаючи з кишені телефон.

— Олено Валеріївно, доброго ранку. Я у Нижньому Роздолі, на місці. Ось щойно з потяга. Рухаюся у східному напрямку. У бік вишки. Скільки? Близько кілометра? А вона ще там? І мене ви також «бачите»… Прекрасно. Ну, я розумію — «холодно-гаряче», як у дитячій грі… Щойно стане «холодніше» — маякуйте.

Незнайомий населений пункт, який, за його уявленнями, важко було назвати містом, ховав у собі причину його нещасть. І кожен крок тепер наближав його до неї.

Розпихаючи по бездонних кишенях апельсини та цукерки, Щерба насвистував якусь мелодію. Кавоварка вже була у пакеті. Фонендоскоп на шиї. Застібаючись на ходу, він швидко рушив коридором, відпускаючи компліменти бабі Жанні, яка одразу ж припинила мити підлогу та тривожно подивилася йому услід.

— Галинко! Га…

Він застиг у дверях, а обличчя набуло безпомічного виразу.

Вадим повільно йшов тихою вуличкою провінційного міста з приємною назвою, рахуючи собі під ніс.

— Двадцятий… не зрозумів…

У кишені засигналив телефон.

— Так! Слухаю, Олено Валеріївно! Правильно рухаюся? Отак прямо і йти? Гмм. Там наче й немає нічого, пустир. А будівля далеко. Так, подзвоню.

Добротна металева, але дуже іржава огорожа тяглася хтозна куди. І жодної дірки. Далі видніла якась нова вулиця з одноповерховими будинками. Не те. Обдивившись навколо, він перекинув сумку через паркан і обережно переліз. Музей чи що? Будівлі мали старовинний вигляд. До них прибудовано кілька більш сучасних. Посеред недоглянутого газона росли дерева та кущі. Збоку за ними відкрився зовсім маленький занедбаний ставок. У вічі впала асфальтована доріжка. За однією з будівель було чути звук мотора. Територія виявилася залюдненою.

Телефон знову дав про себе знати.

— Так, Олено Валеріївно! Що? Наші сигнали практично поруч? Як це поруч? В один зливаються?! Тобто… В радіусі ста метрів… А… ще точніше не можна? Розумію, далі сам.

З телефоном у руці, Вадим наблизився до однієї з будівель і, повернувши за ріг, побачив машину швидкої допомоги. Між корпусами ходили люди, дехто у медичній формі. На стіні поруч із дверима він прочитав на табличці:

МОЗ України

Нижньороздольська

Центральна районна лікарня

Розділ ІІ

Пізнього літнього вечора навколо монастиря тріскотять цикади. Пахне трава. Чернець у довгій сутані з ліхтарем неквапно йшов до воріт. Приглушений голос обізвався до нього:

— Брате Матвію!

Здригнувшись, чернець високо підняв ліхтар, намагаючись роздивитися того, хто сховався у кущах:

— Хто тут? Хто кличе мене?

Жах спотворив його обличчя, коли тінь зробила крок із темряви. Затуляючись рукою, Матвій позадкував, але перечепився і впав на траву.

— Боже, спаси й помилуй! Свята Діво, врятуй мене, грішного!

— Чого ти так злякався, брате Матвію? — запитала тінь.

— Згинь, пропади!

Взявши нещасного за руку, непроханий гість тихо промовив:

— Не бійся, брате Матвію. Це не привид. Торкнися до мене.

— Брате Вінтіне… Це ти?!

— Я не привид. Але й не брат Вінтін.

— Хто ж ти тоді?

— Байташ.

Відповідь змусила Матвія відсахнутися.

— Так, я той самий Байташ, якого ще нікому не довелося побачити в обличчя і який наводить жах на усіх довкола.

— За що ж тебе так покарав Господь? — вигукнув чернець.

— Не мене він карає, інших. А бути знаряддям у руках Всевишнього — зовсім не кара. Але скажи мені, як здоров’я отця Теодозія?

— Старий та немічний, — відповів Матвій. — Зовсім слабий, доживає останні дні.

— Тоді настав час, — промовив розбійник. — За годину, коли усі спатимуть, ти відчиниш ворота.

— Ні, не проси, — благально склав руки чернець. — Краще убий мене.

— Спустися у підземелля і там…

Схилившись, Вінтін щось шепотів йому на вухо. Темрява не давала побачити, як на обличчі Матвія з’являлося чимдалі більше здивування. Він роззявив рота і не спромігся вимовити бодай слова.

— Про це місце і секрет, як туди потрапити, ніхто не знає. Знав лише отець Теодозій, який і був хранителем скарбів. Тепер він помирає. Чому ж нікому не передасть таємницю? А тому, брате, що там вже нічого немає. Таємна каплиця порожня. Двадцять років тому я допоміг отцю Теодозію вивезти усе це посеред ночі. Він сказав, що монастир збираються пограбувати і треба врятувати скарби. Насправді ж, багатство було передане герцогу Нілаші, який хотів захопити владу. Мене ж просто закололи його слуги. А вам сказали, що я потонув, рятуючи святого отця. Та Господь розпорядився інакше. Я вижив і поклявся повернути скарби монастирю. Так я став Байташем, ватажком розбійників. Ми влізли до замку і забрали частину скарбів. Багато їх вже розійшлося по руках прибічників Нілаші. Перед смертю герцог назвав усіх. А я пам’ятав кожну річ і навіть місце, де вона лежала у потаємній каплиці. Більше десяти років знадобилося мені, аби зібрати усе. І за годину ти відчиниш ворота, щоб ми повернули усе назад.

— Так, брате Вінтіне, — вражено промовив Матвій.

— А зранку відведеш отця Теодозія до потаємної каплиці.

— Так, брате Вінтіне…

— І після цього сам станеш хранителем скарбів.

Зранку у монастирі дзвонили дзвони. У потаємній каплиці лежав мертвий отець Теодозій з виразом жаху на обличчі.

* * *

— Ти взагалі з глузду з’їхала? Не розумієш, що накоїла?! — Щерба волав не своїм голосом, вимахуючи руками.

— А що я мала робити, — виправдовувалася Женя, — хапати й тримати? Брат повернувся з-за кордону, вона сказала, що їде з ним…

— Який брат?! Ти що, перший день працюєш? Ти відпустила тяжко хвору! Ще й з автодорожньої аварії, кримінальний випадок! Я за неї відповідаю, а не брат!

— О… тяжку… — обурилася Женя. — Та вона вже три дні як ходить! Ви самі її водили.

— Яке твоє діло?! Тобі належить за порядком слідкувати, а не за лікуванням!

— А я слідкую! — заводилася медсестра.

— Ні хріна ти не слідкуєш! Чому не подзвонила мені?

— А я дзвонила, а ви трубки не взяли.

— А на мобільний?

— А звідки? В усій лікарні вночі жодного телефона з виходом на «міжміську»! Ви не знаєте?

— А у тебе мобільного немає? — лютував лікар.

— Мій мобільний, — не приховуючи злості, тихо і твердо відповіла Женя, — річ особиста. І гроші на ньому мої особисті. І телефонувати вам з нього, лікарю, я не зобов’язана. Особливо, з такого приводу. До речі, ось вона просила передати вам.

У сестринську заскочив Гайда:

— Що тут відбувається? Рейвах на усе відділення!

— Та ось, медсестра наша, яка вважається однією з найкращих, елементарного поняття не має!

— А ви, лікарю, напишіть докладну, нехай мене з роботи виженуть, — крізь сльози говорила Женя. — Нехай залишаються ті, хто поняття має.

— Стоп, — обірвав сварку завідувач. — Зараз заспокойтеся, а за п’ять хвилин до мене в кабінет. Там розберемося.

Зашпортавшись за поріг, Щерба прожогом вскочив до ординаторської, де не було нікого. Тремтячими грубезними пальцями роздер конверт. Там лежали гроші. Більше нічого. Сльози навернулися на очі й він спромігся лише скрушно похитати головою.

Безпородний, але доглянутий рудий пес підтюпцем біг територією між корпусами. Назустріч йому траплялися люди. На пацієнтів він просто не реагував. Стосовно ж працівників існували свої градації. Декому Бурко спромогався двічі махнути хвостом, зате біля істинних своїх шанувальників міг дозволити собі й потанцювати. Якщо ж хтось біг заклопотаний, не помічаючи навколо нічого, пес, здавалося, розумів ситуацію й не ліз із вітаннями.

Рябокінь сунув у напрямку швидкої допомоги, нахилившись вперед і дивлячись собі під ноги. Його Бурко оббіг десятою дорогою.

— Розумна істота, — зауважив Іван Степанович, старий терапевт, пенсіонер. — Міг би гавкнути, але розуміє, що потім буде непереливки.

— Що вірно, то вірно, — згодився Хижняк, який щось обговорював із Дольним, коли підійшов ветеран районної медицини.

Існує принцип — двоє можуть стояти і говорити між собою довго. Інші вітатимуться, не затримуючись. Якщо ж спілкуються троє — четвертий зупиняється і приєднується до них автоматично. Людей на центральній розвилці побільшало.

— А ось і Пилипович, — промовив Іван Степанович. — Ходи сюди, розповісиш, як тебе допитували за вікна. Кажуть, це усіх чекає. В кайданки не брали?

— Ні, але дістали — мама рідна… — вітався з усіма по черзі сантехнік.

— Ну, розкажи-розкажи…

— А що розказувати? Слідак з області був. І ще якийсь. Лякали, скільки дають за неправдиві покази.

— І скільки?

— А я вже забув. Кажу їм — нічого не пам’ятаю. Мені що — я ж не записую, коли куди цвях забиваю. Прийшов додому, сотку «махнув», і з голови вилетіло. Але ви на мене не дивіться, докторам більше дають…

Колектив загиготів, знімаючи стрес.

— Ну то що казав? Навчи й нас.

— А де ваш тюремний жаргон, Пилиповичу? — жартував Хижняк. — Кажуть, півдня вас обробляли. Мали б уже навчитися.

— А наколок ще не маєш?

— Ось! Аякже ж…

Затерте татуювання «Марія», вочевидь ще з юнацьких років, спричинило новий вибух веселощів. Постать Рябоконя у незграбному халаті з обвислим задом одразу ж змінила напрям дискусії.

— Ну, кажуть, що через нього ці «віконні справи»…

— А чули нову фішку про Рябоконя? Оті есбеушники до завполіклінікою знаєте через що приходили? Бо він написав, що новий апарат УЗД вже продали «наліво». Приїхали, подивилися, номери звірили — усе на місці. Кажуть, чого ви цього дебіла терпите? Виженіть, бо вже набридло через нього їздити.

— Справді. Дограється наш Костогриз колись. Давно мав вигнати. Потім усі через його жалість лікті кусатимемо.

— А що, Володимире Васильовичу, — хтось спитав у психіатра Вересюка. — Ти як скажеш: може це яка патологія? Ну не має ж психічно здорова людина бути такою підлою!

Наче відчувши загальний настрій, Бурко відкрив пащу і, повернувши голову до місцевого антигероя, голосно загавкав. Відстань була великою, та Рябокінь здригнувся і зашпортався.

— Ну молодець, рудий… — засміявся Вересюк. — Не знаю. Він якось до мене не звертався. А до речі, анекдот новий про нашого Бурка чули? Мені учора розказали. Це ж на увесь Роздол фішка!

Народ збуджено загомонів.

— Зібрав якось Костогриз усіх на збори — лікарів, медсестер, санітарок — цілий колектив. Шофери, електрики — усі поприходили. Навіть рудий Бурко прийшов і голову у двері встромив — послухати, про що говоритимуть. Головний і каже — шановні колеги, біда прийшла. Медична реформа набрала розмаху — фінансування не дають, ліків, інструментів немає, хворих годувати нічим. Навіть вам на зарплату вже ні копійки не залишилось.

— І яка ж перспектива? — питає хтось із місця.

— А яка у нас може бути перспектива, — каже головний. — Он, у Бурка скоро всі смоктатимемо.

Народ загигикав, хоч і відчувалося, що це не кінець і найдотепніше попереду.

— Ну, послухали-послухали і розійшлися, — вів далі Вересюк. — Лікарі до Америки поїхали супермаркети прибирати, медсестри по італійських борделях, санітарки городів набрали… Пацієнти розбіглися, у корпусах порожньо. Тільки рудий Бурко як лежав, так і лежить біля приймального відділення. «А ти чого не йдеш?» — питають його. — «На перспективу чекаю…».

Усі так загиготіли, що аж луна пішла між стінами.

— Сумний це гумор, — зауважив нарешті Іван Степанович, протерши хусткою очі. — Усе життя пропрацював. Різне траплялося. Але уявити не міг, що з медициною отаке робитимуть. А це ж, так чи інакше, на людях відгукнеться.

— А коли тут хто про людей дбав? У нас від шевченківських часів або й раніше — ментальність відповідна існує. Хоч слова такого ще не знали, а вона вже була. Тепер кажуть — Сталін нам її насадив.

— Тим, що кажуть, головне на когось спихнути, — зітхнув Іван Степанович. — У наших генах вона. На жаль. І що старший стаєш, то більше це розумієш.

— Ось ваші основні апартаменти, — промовив завідувач, невизначено обвівши рукою кабінет. Гадаю, головний лікар вам пояснював нашу невеселу загалом ситуацію.

— Так, схожа на ту, що склалася у мене на попередньому місці, — посміхнувся Вадим. — У нас цілу міську лікарню закрили. Хворих розпихали по тих двох, що лишилися.

— А персонал? — з тривогою запитав Гайда.

— Хто куди, — знизав плечима Вадим, глянувши з цікавістю у вікно на групу працівників, яка зібралася на алейці, щось жваво обговорюючи. — Дехто залишився у реабілітаційному центрі, створеному на місці лікарні, дехто як я…

— Зрозуміло, — зітхнув завідувач. — І нас тим самим лякають. Проте, як буде насправді — хтозна. Якщо чесно — не можу цього уявити. Це ж не велике місто, де однаково, до якої міської лікарні хворого везти — три кілометра вправо чи два вліво. Тут до обласного центру усі шістдесят. А дороги які? Не вірю, що у когось рука підніметься. Це ж люди реально помиратимуть від несвоєчасного надання допомоги. Хоча, у нас все може бути. Не знаю, скільки ми ще проіснуємо, але робота є. Я вже на пенсію зібрався. Остаточно вирішив — питання кількох місяців. І Костогриз про це знає. Стримувало, що лишається тільки двоє молодих хірургів, ще доволі зелених. Намагаюся підтягнути їх. То ж, гадаю, в операційній ми вас також побачимо. Графік чергувань до кінця місяця вже складено, але, якщо бажаєте, своє завтрашнє можу вам віддати. Втягуйтеся.

— Буду вдячний, — посміхнувся Вадим, оглядаючи хірургічний кабінет поліклініки, у такому самому він працював ще на початках своєї діяльності.

Усе тут було, як і належить — чисто, охайно. На стерилізаційній шафі лежала купа косметичних проспектів від «Ейвон», а у кутку стояли три відра, підписаних «Для перев’язочної», «Для підвіконь», «Для кабінету». У кожному з них з одного й того самого боку через край звішувалася ганчірка, на якій нитками пришито саморобний ярлик з тканини, на якому ручкою щось було написано. Ці ярлики висіли в абсолютно однаковому положенні й на однаковій висоті від підлоги. Нахилившись, Вадим прочитав: «Ганчірка для перев’язочної», «Ганчірка для підвіконь» та «Ганчірка для кабінету» — усе відповідно, як на відрах.

— А на рахунок місцевої специфіки — тут краще за Лілю ніхто не просвітить. — Гайда рушив до дверей, — дівка кручена, але з головою.

Вона ж мало й не збила завідувача, зіткнувшись із ним на порозі.

— Заб’єш старого!

— Та який же ви старий?

Гайда лиш похитав головою.

— А вас, Вадиме Борисовичу, з першим пацієнтом. На жаль, пацієнткою.

— Чому на жаль? — не зрозумів Лужний.

— А у нас кажуть — першим мужик має бути, — пояснила медсестра. — Та й дама… Самі побачите. Якась алкоголічка.

— Ну, ми не приватна клініка, — зітхнув лікар, — кличте.

Жінка, що увійшла, не була старою, проте подертий несвіжий одяг, недоглянуте волосся та мішки під очима створювали неприємне враження.

— Живіт кілька днів поболює, — промовила вона з порога.

— Будь-ласка, отут лягайте, показуйте, — запропонував Вадим. — А де ваша картка?

— А я не місцева, — відповіла жінка. — Не маю.

Він відіслав Лілю заводити картку, а сам оглядав пацієнтку.

— У мене це… з грошима трохи напряжно, — промовила вона. — А скільки вам треба заплатити?

— Поки що ніде не написано, скільки, — віджартувався Вадим. — Міністр ще прейскурант не затвердив. Ось тут болить?

— Так.

— Алкоголь вживаєте?

— Буває.

— Десь працюєте?

— Зараз ніде. Але можу заплатити, якщо треба. Скажіть, скільки?

— Нічого серйозного, на перший погляд, — відповів лікар. — Зробимо аналізи, УЗД, до завтра но-шпу поп’єте і прийдете з результатом.

Розминувшись з неприємною пацієнткою, Ліля поклала картку на стіл:

— Взагалі-то, лікарю, у нас хворі самі ходять по картки.

— Я так і зрозумів, — засміявся Вадим. — А ще зрозумів, що медсестри виконують прохання лікарів, навіть якщо не зовсім згідні.

— Ну, не усі, звичайно, — засміялася вона, — і далеко не всіх лікарів. Тільки тих, кого поважають. Хай йому грець — це ж треба, щоб з таких пацієнтів починати!

— Що поробиш — неприємного у нашій роботі не бракує, — знизав плечима Вадим. — Кому не подобається — може їхати до Америки.

— Чому саме до Америки? — не зрозуміла медсестра.

— Так, до слова. Там, де я працював, багато за останній час виїхало. А у вас?

— Наші більше до європейських країн втікають. Італія, Португалія. Я й сама не раз думала.

— Ну, вам ніяк не можна, — серйозно зауважив Лужний. — Вас одразу схоплять і у сексуальне рабство!

— Що?! — скинулася вона. — А тут не рабство?! За ці копійки, ще й кожен день тебе і у хвіст і в гриву! І лякають день і ніч, що позакривають скоро усе. Та хай би швидше позакривали. Хай би ця країна вже розвалилася нарешті, та порозлазилися б по світі десь межи люди, бо сил немає на те дивитися!

— Ну, не так уже все й похмуро, — засміявся Вадим. — Наші, хто туди поїхав, кажуть, там своїх проблем до біса. А з ваших працівників до Штатів узагалі ніхто не їздив?

— Чого ж… Труш, наприклад. «Вась-Вась». Це інженер по ТБ. Він їздив нещодавно, але невдало. Назад повернувся.

— Чому? — пожвавився Вадим.

— Кажуть, щось не склалося у нього.

— Як не склалося? — вчепився лікар. — Це ж купа грошей на вітер! І що — усе пропало?

— Не знаю, — звела очі до неба вона. — Вадиме Борисовичу, — навколо стільки цікавих чоловіків, а ви хочете, щоб я Трушем переймалася!

— Гаразд, переконали, — згодився Вадим, знову оглядаючи кабінет. — А поясни-но мені, дівчино, що оце за диво?

— Як — що? — здивувалася вона. — За інструкцією у хірургічному підрозділі для прибирання кожен бокс має свою ганчірку і своє відро. Тим, що для перев’язочної, наприклад, кабінет вже не миється. Хіба у вас не так було?

— Це я знаю, — посміхнувся Вадим. — А підписувати ганчір’я навіщо — у тебе що, склероз?

— А це не для мене, — єхидно посміхнулася медсестра. — Для перевірок. Так вимагають. Приїдуть, а якщо ганчір’я не підписане, вже чіпляються. Хіба ж не ясно?

— Інше не зрозуміло, — не заспокоювався Лужний. — Якщо взяти і помити зараз цією ганчіркою підлогу, то напис на ярлику зітреться — ти ж його ручкою писала. Та й сам ярлик з якоїсь серветки зроблений — узагалі розлізеться.

— Та хто ж нею митиме? — остовпіла Ліля. — Мити — он, у кладовці заховане. А це виключно для комісій. Бачите, які відра блискучі? Приїдуть, подивляться — кожна шмата підписана, отже усе гаразд. Ви що, з Америки приїхали?

— Уяви собі, з неї. А таких думок, як у мене, у них що — не виникає? — здивувався Лужний. — Вони не розуміють, що якби оцим насправді користуватися, то щораз наново пришивати і підписувати доведеться, а оскільки миють тричі на день, це лише «виставка».

— Вадиме Борисовичу… — закотила очі медсестра. — Добре, що такі як ви не йдуть у чиновники. Ми б з вами точно загнулися. А з тими ще якось можна жити. Та ж ціла країна за принципами нашої перев’язочної живе, а ви, такий досвідчений доктор, дивуєтесь. Сподіваюся, не змусите санітарку щораз цими ганчірками підлогу мити, а мене — пришивати?

— Не бійся, не змушу… — скрушно похитав головою Вадим.

Пригладивши рукою волосся, Ігор взявся за клямку дверей кабінету заступниці головного лікаря. Післяобідній час налаштовував на перспективу вирішення питань «малою кров’ю». До обіду та, кого усі позаочі називали Горгоною, мала б свою енергію вже витратити, насварити тих, кого належить, випити кави і заспокоїтись. Тричі постукавши, він переступив поріг.

Полянська справді перебувала у доброму гуморі, п’ючи каву з якоюсь дівчиною.

— Пробачте, якщо невчасно, — промовив Цекало. — Я лиш приніс папери.

Він поклав їх на край столу, а сам рушив до виходу.

— Заходьте-заходьте, Ігоре Миколайовичу. Ми з донькою саме каву п’ємо. Це Оленка. А це Ігор Миколайович, хірург. Оленка перший курс закінчує, хоче до нас на практику.

Дівчина ніяково підвелася, наміряючись простягнути руку, та слова лікаря змусили її вчасно стриматися.

— Дякую, Інно Сергіївно, але мабуть я не маю достатньо заслуг, аби знайомитися з вашою донькою. Пробачте ще раз.

— Та годі вам! — засміялася Полянська. — Не лякайте мені дівчинку. Ігор Миколайович так жартує. Сідайте з нами.

— Ні, що ви. На це я тим паче не заслуговую.

Рука його рішуче обхопила клямку.

— Ну, хоч цукерок візьміть! Стійте ж! А що це ви принесли?

— Звіт, — знизав плечима Цекало. — Квартальний. Тепер вже з реальними цифрами. Усе по документації вирахувано. Замість того, що «зі стелі».

— А… хіба я казала? — здивувалася Полянська.

— Та ні. Ви просто через нього звинуватили мене у непорядності. Хоч для вас не має особливого значення, зняті цифри «зі стелі», чи я втратив чотири години, перебираючи картки. Пробачте.

— Бачила, яка у нас молодь? — обурено похитала головою Полянська, коли двері за ним зачинилися. — Гонор зашкалює…

— А мені здається, це відчуття власної гідності, — невпевнено промовила дівчина.

У кабінеті не було нікого, і Вадим міг вільно говорити по телефону.

— Олено Валеріївно, я, напевно, вам вже набрид.

— Та ні, що там у вас?

— Олено Валеріївно, дорогенька, а може щось іще можна придумати, щоб якось просунути справу? Лікарня велика. Ну, хоч якось звузити коло пошуків…

— Вадиме Борисовичу, справа в тім, що можливості обладнання, на якому я працюю, обмежені. Можу лише підтвердити, що об’єкт ваших пошуків ще там. Дуже близько біля вас. Та й взагалі… Я вже казала, те, що ми робимо, незаконно. Я не можу займатися цим на очах у всіх. Ну, ви повинні розуміти!

— Розумію, — зітхнув Вадим. — Шкода. Все рівно, дуже дякую.

Та сама алкоголічка увійшла до кабінету слідом за медсестрою.

— Будь ласка, лікарю. Ось аналізи. Ось УЗД. Вона тут заблукала і якби не я, то на станцію переливання зайшла б.

— Прекрасно, — бурмотів Лужний, продивляючись результати. — І ще, про всяк випадок, ЕКГ. На тому кінці коридора. Тут уже не заблукаєте.

— Як я таких не терплю… — похитала головою Ліля.

— Ви знаєте… ось таких, — він зробив наголос, — і я не виношу. Ще більше аніж ви.

— То відправте її до терапевтів! — запропонувала медсестра. — Самі ж казали, що «наших» болячок немає.

— Відправимо, — пообіцяв Вадим. — Та біс із нею. Краще подивися, яку я з інтернету заставку скачав. Як тобі?

Побачивши картинку на екрані його мобільного, медсестра аж заплескала у долоні.

— І я таку хочу! Боже, яке диво!

— Давай свій телефон, перекину. А ти будь неподалік неї, коли їй кардіограму робитимуть. Тільки щоб вона не бачила. Потім поясню для чого.

Щойно медсестра вийшла, він схопив її телефон і відкрив перелік номерів. На букву «Ж» не знайшлося нічого. Тоді, перемкнувшись на «дзвінки», Вадим перегортав увесь список. Знову немає. Встиг якраз до її появи. Телефон Лілі не містив номера Жанни. Це виявилося б надто просто, а відчуття, що швидке вирішення проблем йому не світить, міцнішало з кожною годиною.

— Знаєш, Василю, мені лише твоїх проблем зараз бракує, — відмахувався головний, прочиняючи двері зі свого кабінету до приймальні. — Попри Замригу, попри «віконні» проблеми, попри медичну реформу, хай їй грець! Валю, когось із хірургів запроси мені сюди. Кого знайдеш. І ти, Василю Васильовичу, мені мізків не полощи. Я тебе попереджав. У нас із тобою джентльменська угода була, а тепер ти, як маленький, маму використовуєш.

— Григорію Віталійовичу, я ж серйозно! — доводив Труш. — Чим хочете присягнуся!

— Ой, Васю… — скривився Костогриз, — якби я знав тебе перший день…

— Та хіба ж материним здоров’ям жартують?

Увійшовши, Вадим запитально подивився на них.

— О, Вадиме Борисовичу! — зрадів головний. — Це наш інженер Труш Василь Васильович. Колишній, щоправда. Я вас прошу поїхати з ним і оглянути його маму, яка з його слів тяжко хвора. А про результати огляду доповісти мені особисто.

— Щойно до відділення якогось психа привезли — вени собі перетяв, — не згодився Вадим, — а наші усі в операційній. То ж мушу спочатку…

— Гаразд, — зрозумів головний. — Розбирайтеся з психом, а Труш зачекає.

Вийшовши, Вадим затримався біля дверей, користуючись відсутністю секретарки.

— Ось так, шановний, — не міг заспокоїтися Костогриз. — А парити мізки я також умію. Якщо вже хто до Америки намилився — однаково поїде. Не вийшло учора — вийде за місяць. А мені постійні кадри потрібні, з яких потім спитати можна.

Вислизнувши з приймальні, Вадим швидко рушив до відділення. Сама доля дарувала йому цього Труша. У грудях замлоїло від передчуття наближення до таємниць своїх негараздів.

В ординаторській реанімаційного відділення за кавою відбувалася конструктивна розмова.

— Звісно, усе це неофіційно, не під протокол, проте від того, що ми з’ясуємо, напряму залежатимуть результати.

— Я вам чесно скажу, — доводив Дольний, — цілковито вибитий з колії. Якесь суцільне невезіння. Тепер цап-відбувайло по повній програмі.

— Давайте не погіршувати передчасно ситуацію, — запропонував Валігура. — Ще раз спробуйте згадати, чи не здалося бодай щось вам дивним.

— Та ні. Те, що чиновники, незалежно від рангу, звикли, щойно хапнуть їх за задницю, одразу по шпиталях ховатися, — давно вже нікому не дивно.

— А поведінка? — не вгавав слідчий, — може наляканий був, може ще щось?

— Можливо, — згодився лікар. — Почувався не в своїй тарілці, безперечно. Хотів, аби швидше дали йому спокій.

— Анатолію Петровичу, побалакайте ще раз із дівчатами своїми, — порадив Валігура. — Так, по-простому. Може, знають щось та не кажуть. Може, хоч уривки тієї телефонної розмови чули. Це ж у ваших інтересах.

— Давно б сказали, — похитав головою Дольний. — Щосьбубонів і все. А потім захропів. Я вже тепер сам думаю — хтось його так налякав, що дуже гостро усе це сталося. Обширний інфаркт, одразу гостра недостатність кровообігу, набряк легень… От і захрипів. А дівки подумали — заснув.

На порозі з’явилася Оксана з тарілкою з печивом та фруктами.

— Пригощайтеся, — запросив Дольний. — Знаєте, мене інше дивує. Міг би просто прийти і поскаржитися на серце. І лягти до нас у відділення без домовленості з головлікарем, не обіцяючи ні коштів, ні ремонтів. Не розумію — навіщо було розповідати про те, що він має проблеми, зайвим свідкам? Адже будь-хто за наших порядків може на кілька днів у лікарні сховатися. Ну, не Америка у нас, не маємо ані технічної, ані юридичної можливості сказати симулянтові в очі — ти симулянт. То чому Замрига не вчинив так? Голова міськради! Та його б тут місяць тримали і в очі зазирали. Чому поставив себе у невигідне становище, повідомивши про якісь неприємності?

— А ви як гадаєте, чому? — насторожено запитав слідчий.

— Не знаю, — лікар похитав головою. — Ну, є люди, які панічно бояться не те що ін’єкцій, а просто будь-яких обстежень. Може через це?

— Все можливо, — погодився Валігура. — Та, на жаль, ми про це не дізнаємося. Принаймні, від нього.

Вийшовши з перев’язочної, замість Труша Вадим побачив незнайомого лікаря, який травив байки на посту з медсестрами і, уздрівши його, простяг руку:

— Вересюк. Володимир Васильович. Це я до того, що уперше стикаємось. Мій клієнт. Сильно?

— Дуже приємно. Лужний, Вадим. Не те щоб сильно, але завзято. Під сотню швів. Взяв лезо і почав по собі писати.

— Четвертий раз, — додав Вересюк. — Та, власне, ви бачили на ньому. Але завжди так, щоб не дай Боже, на смерть не зарізатись. Знає свою справу. Він зараз у якому стані? До диспансеру можна відправляти?

— Гадаю, можна. Рани справді не глибокі, крововтрата мінімальна. Усе зашито. А от душевний стан — це жах.

— Тепер головне — зняти загострення, — погодився Вересюк. — Іду домовлятися за машину. Якщо не погордуєте занести мені виписку, пригощу кавою.

Хвилин за десять Вадим вже заходив до кабінету номер 13.

— Слава Богу, поїхав, — зітхнув новий колега. — І так постійно. Ще Фабіровський з ним мучився.

— Фабіровський — це хто? — не зрозумів гість.

— О-о… — розплився у щирій посмішці Вересюк, — скажу так, щоб краще зрозуміли. Увесь цей шпиталь на сорок дев’ять відсотків це — Фабіровський. І лише на два відсотки — усі ми. Легендарна особа. Мій попередник. Психіатр з великої літери, ще старої закваски.

— На пенсії?

— Помер, — похитав головою Вересюк. — Протягом останніх років пив безбожно, не просихав. Сидів ще за Сталіна.

— Репресований?

— Ну, не зовсім, — господар витяг чашки і налив каву. — Політика та ідеологія ніколи його не турбували. Інші мав заскоки. Бери цукерки, пригощайся. Власне, якщо цікавить, можу дати книжечку, але з поверненням. Їх ще кілька лишилося. Цю мару він ініціював. За щось подібне, гадаю, свого часу і до «батька народів» у немилість впав.

Витягши зі столу стару затерту книжку хтозна якого року видання, Вересюк простяг йому. Вадим здивовано на неї подивився.

— Знаєш, дивно, але останнім часом мені дають читати виключно такі книжки. «Привиди безіменного замку». Гадав, детектив. Я їх люблю страшенно. А виявилася якась маячня божевільного… До речі, а ще сорок дев’ять відсотків — це що?

— А от це і є те, що ти маячнею назвав, — багатозначно посміхнувся Вересюк. — У нас тут скарбами та привидами багато хто переймається. Ти ще не обдивився, не знаєш. Лікарня розміщується у старих будівлях монастиря. Зверни увагу — багато що старовину нагадує. Стіни криві, стелі високі, підвали — взагалі мовчу. А раніше усе це мало зовсім інший вигляд. Монастир заклали у хтозна-якім столітті лицарі-нормани, збираючись у хрестовий похід. Гійом де Шалон, наближений магістра, вважається його засновником. Принаймні, так пишуть. А потім кого тільки не було — і угорці, і Наполеон, і радянська влада… До речі, відомі люди бували! Наприклад, французький хірург Ларрей. Особистий лікар Наполеона. Чув, напевно?

— Звісно, навіть симптом Ларрея у клінічній медицині існує. Не пам’ятаю, що він означає.

— Ну ось. А за часів панування Польщі тут було створено притулок, де лікували. Спочатку ченці, як уміли, потім магнати Потоцькі облаштували лікарню для бідних. А після революції ченців розігнали і всі приміщення віддали під лікарню. Ось така історія. І хай би хто тут у різні часи ошивався — усі завжди скарби шукали. Ті, що від хрестоносців мали залишитись. І досі шукають. За стільки століть усе не один раз перекопано. Дотепер повно навіжених. Ось — яскравий приклад. Розумний і поважний чоловік був, а переймався цим по-серйозному.

— А насправді, отже, нічого немає, — уточнив Лужний.

— А де йому взятися? Каменя на камені вже не залишилося у тому вигляді, як хрестоносці поклали. Німці під час окупації тут теж розкопки вели! А потім усіх, хто працював, розстріляли. А головний закон людської натури який? У казку вірити, у бажане. Це я тобі як фахівець кажу. Ось — не вірить людина у казки і чим закінчує? Вени собі ріже, ти щойно бачив. Це патологія. А нормальний повинен вірити. От вони й вірять.

— Цікаво, — згодився Вадим. — А ти, отже, не віриш…

— А я, — Вересюк хитро помахав пальцем, — інша категорія. Психіатр. А нормальний психіатр завжди схиблений на свій копил.

— Прикольна теорія, — посміхнувся Вадим. — Стоп, чого це я такий тормознутий? Який тираж книжки?

— Не знаю, — розгубився Вересюк. — Не цікавився. Тут у столі після його смерті з десяток лишилося. Спадок, блін… Я взагалі дивуюся, що за тих часів таке видали. А до чого це ти?

— До того, що книжка рідкісна, а мені пропонують її удруге за тиждень.

— А перший раз де? — поцікавився Вересюк.

— У Нью-Йорку.

— Де?!

— В Америці. У Штатах.

— Ні фіга собі. А як ти там опинився?

— Довга історія, — ухилився Лужний. — А прізвище Стихар тобі нічого не говорить? Олег Стихар.

— Ще б пак, — вигукнув господар кабінету з нещасливим номером, — це окуліст наш. Колишній. Якраз туди і втік. Назовсім. І це ж треба, щоб ви там здибались? Ото вже тісний світ…

— Не втік, — похмуро зауважив Вадим. — Скоро повернеться. А може вже тут.

Ключ прокрутився у замку і Костогриз переступив поріг власної хати. Було чути як десь у кімнаті працює телевізор, а дружина розмовляє по телефону. Скинувши черевики та куртку, він посунув на кухню. Розмова зі слідчим, яка відбулася півгодини тому, досі не виходила з голови.

— Гадаю, вам належить зайняти вичікувальну позицію, — стояв на своєму Валігура. — Зараз усе залежить від того, чию сторону триматиме ваше управління. Якщо не стане на бік родичів померлого, то можна далі шукати зачіпки.

— А якщо стане? Померлий не будь-хто…

— Тоді єдиний вихід той, що ви пропонуєте. І тоді ви більше не головний лікар.

— А що з тим нічним дзвінком?

— Абонент не з числа контрактних, отже імені його довідатись не можемо. Але перебуває в даний час у місті. Це все, що нам вдалося встановити. Я не можу отримати санкцію від прокурора для визначення його через мобільного оператора. От якщо вам доведеться заявити, що укривали Замригу від неприємностей, то ця версія буде прийнята слідством і прокурор дасть санкцію. А тим часом…

— А тим часом я місця собі не знаходжу. І що ви порадите робити?

Саме цієї миті у кишені слідчого озвався мобільний. За скупими репліками вдалося зрозуміти лиш одне — щось сталося, причому екстраординарне. Розмова не була довгою, а ховаючи телефон, Валігура вже на ходу повернувся до нього:

— Григорію Віталійовичу! Пораджу поки що лише таке: йдіть на обід і пообідайте по-людськи. І сто грам випийте. Обов’язково. А там, дасть Бог, щось зрушиться на краще. Не хочу казати наперед, доки сам не переконаюсь, але схоже, у справі Замриги відкриваються нові факти і назрівають зміни.

Малі влетіли до кухні, наче вихор.

— Дідо! Дідо прийшов!

— Рано ти сьогодні, — зауважила онука. — Повітряних кульок не купив?

— Бачу, що рано, — невдоволено буркотнув собі під ніс головлікар, дивлячись на плиту. — Їсти ще немає. Напевно, бабуся дуже зайнята?

— Телевізор дивиться, — доповів менший. — І по телефону розмовляє.

Діти побігли назад, а Костогриз таки знайшов те, що хотів. На підвіконні за фіранкою на дощечці лежали зліплені пельмені.

— Дивитися телевізор — дуже поважне заняття… Але пельмені все-таки зліпила… криві, щоправда, напевно, одним оком серіал дивилася.

Кинувши їх до каструлі з окропом, він витяг з холодильника почату пляшку горілки і зачинився у ванній подалі від жінчиних очей.

Коли Вадим повернувся до кабінету, на Ліліному місці сидів її син Сергійко.

— О, ти знову тут? — здивувався лікар. — Що сталося?

— Нічого важливого, — ображено відповів той. — А де мама?

— Хлорку пішла отримувати. А що ти хотів?

— Морозива.

— На, піди купи собі, — Вадим простяг йому гроші. — А заразом пограйся у сищика. Бачиш, жінка біля входу?

— Еге, ви її лікуєте, — відповів кмітливий малий.

— Ото глянь, куди вона піде.

— А навіщо вам? — не зрозумів той.

— Вона режим порушує, — пояснив Лужний. — Пиво п’є і курить. Так мені здається. А каже, що ні.

— Зрозумів! — скочив на ноги Сергійко. — Ми з хлопцями її не загубимо!

Крики у будинку головного лікаря могли сягнути території шпиталю, хоч той і знаходився на великій відстані.

— Ні, ну це нахабство! — волав Костогриз. — Совість би мали! Я цілий день працюю, у мене там бозна що робиться, а вони вдома сидять, день і ніч біля «ящика», то ще й з-під носа пельмені поцупили! Ні, щоб приготувати, на стіл поставити…

На крик прибігла дружина. Увесь червоний, він стояв з ополоником над киплячою каструлею і марно намагався виловити звідти бодай один пельмень. Обличчя головлікаря мало обурений і водночас безпомічний вираз.

— Чого ти волаєш? Що сталося?

— Ну, вибач, що заважаю телевізор дивитися, — не міг заспокоїтися той. — Я вже не кажу, що на кухні порожньо. Один раз на обід вирвався! То однаково мали пельмені з рота видерти!

— Які пельмені? — не зрозуміла жінка.

— Звичайні, домашні, ліплені! Криві, наче п’яний наліпив! Як ще тобі пояснити? Та я вам останнє готовий віддати! Але сьогодні…

— Я взагалі не розумію, про що ти, — знизала плечима дружина. — Це, напевно, Мартуся для Віктора ліпила. Я навіть не знала. Може він і забрав. Вона ще не навчилася як слід, того й криві.

На сварку прибігли онуки.

— Ви не їли пельменів, які дід зварив?

— Ні, ми не знаємо.

— Домовий зжер. Швидко упорався, — продовжував під’юджувати Костогриз. — Хоч би кишкової непрохідності не було…

— Вікторе! Вітюшо! — жінка гукнула догори, — ти пельмені не брав?

— Ні, в інтернеті безвилазно! — почулося звідти.

— Ну ось. Ніхто не брав. Так, наче я за них розстріляти можу. Ну і біс із ними. Тепер вже навіть не у пельменях справа. У принципі!

Пройшовши у передпокій, Костогриз взув черевики.

— Та Господь із ними, Гришо. У мене борщ стоїть на балконі. Зараз розігрію! Куди ти?

— Та вже дякую, — він спересердя взявся за клямку. — Піду до ресторану. Там це зроблять скоріше.

Швидкою ходою, на яку тільки може бути здатний клишоногий ведмідь, Щерба увійшов до темної ординаторської і, долаючи залишки перерваного сну, намагався вдягнути халат на несвіжу розхристану сорочку.

— Доброї ночі, Андрію Івановичу, — Женя зазирнула з коридору. — «Швидка» привезла півгодини тому. Знімок у палаті біля хворої. Знеболююче я вколола.

— У якій палаті? — механічно запитав лікар, не обертаючись.

— У десятій.

— Переведіть до дванадцятої.

— Там функціонального ліжка немає, — завагалася Женя.

Крик лікаря змусив її здригнутися і втягнути голову у плечі:

— То переведіть разом із ліжком! Воно ж на коліщатах! Мені вас вчити?

— А чому ви кричите на мене? — голос її затремтів.

— А як бути, якщо ти не розумієш? Я казав тобі моїх пацієнтів до десятої не класти? Казав? Спокійно і ввічливо. То чого ти хочеш? Місця більше немає, чи що? Наче навмисно…

— Не навмисно, — схлипнула Женя. — Я може вас від комплексів хочу позбавити! А ви кричите…

— Що? — скривився Щерба. — Яких це комплексів?! Що ти верзеш?

— Таких! Я може чисто по дружбі…

— Ти ось що, дівчино, — несподівано заспокоївся той. — Позбавляти лікарів від комплексів — не твоя справа. Твоя — хворих приймати та уколи робити. То ж пацієнтку бігом у дванадцяту. Знімок також.

Ковтаючи сльози, вона пішла виконувати, а Щерба сів і витяг з кишені телефон. Зваживши на руці, набрав номер. Вислухавши гудки, поклав його назад, витяг зі столу фонендоскоп і вийшов. Усе життя, скільки себе пам’ятав, він завжди вірив у краще. Проте зараз чітко зрозумів — цей номер більше не обізветься.

Пиріжки у мисці на картатій скатертині пахли запаморочливо, проте на них ніхто не звертав уваги.

— А звузити коло, молоді люди, не виходить ніяк, — розвів руками Журбенко. — Останні дані про золоту карету Наполеона ось де. У цьому на даний час зійшлися майже всі історики. А ось тут частини його військ, що не змогли втекти, були остаточно розгромлені. І сам він повернувся до Франції без золотої карети. То ж, місце її можливого знаходження обмежується цією територією — частина Білорусі й ми.

— Нормально, — похитав головою Хижняк. — Кількасот тисяч квадратних кілометрів.

— Плюс казки про те, що вона мусить бути на дні не знати якого озера.

— Не в кілометрах справа, — вів своєї Журбенко, — а в тім, що така ймовірність попри все існує. Тим паче, Ларрей тут зупинявся, це факт. Не відомо, щоправда, з Валевською чи сам, із золотом чи без нього. Усе можливо. А тепер дивіться. Ось цю схему я склав виключно з власного уявлення, ну і за допомогою ваших вимірів, звичайно. Отут стерилізаційна, колишній медсклад ГО, він зараз порожній, їдальня… Усе у напівпідвальних приміщеннях. Є ще другий підвальний блок, розміщений поруч — масажний кабінет, ЛФК, аптека і знову та сама їдальня, яка входить і туди і сюди. Тільки у другому блоці дві центральних стіни між чотирма приміщеннями просто перехрещуються. А от у першому — інакше. Усі приміщення нижче рівня землі. І усі розташовані наче по периметру. А що посередині? Ну, порахуйте самі, якщо хочете. І я вам скажу — там або ґрунт, або порожнина. Якесь невеличке приміщення. Можливо, та сама потаємна капличка, про яку ходять легенди. Ну, цього вже на комп’ютері не перевіриш.

— Усе, — перезирнулися «козаки», — завтра отримуємо в Інесси візу на спортзал і — до роботи.

— Не знати ще, чи дасть, — несподівано засумнівався Цекало.

— Тільки я вас дуже прошу, — тон Журбенка набув суворості, — сверблячку у своїх задницях вгамуйте. Інакше будете бачити, що це погано скінчиться.

— А у нашій медицині взагалі скоро усе погано скінчиться, — махнув рукою Хижняк. — Коли набере обертів реформа… Не переймайтеся, метре. Під вашим керівництвом усе складеться якнайкраще.

Машину добряче підкидало на знищеній за зиму дорозі й розмова не надто вдавалася, адже водій насамперед намагався вберегти колеса.

— І що ви скажете, Вадиме Борисовичу? — почав Труш.

— Привозьте, будемо лікувати, — розвів той руками. — Усе, що в наших силах.

— Та я розумію, але питання в іншому, — намагався зазирнути в очі інженер, — Що головному скажете?

— А що тут казати? — не зрозумів Лужний. — Захворювання є, і не одне. Ваша мама — хронічна хвора. Усе це накопичувалося протягом років і не лікувалося.

— Ну то ви скажіть, що вона у тяжкому стані! — насідав Труш. — А я у боргу не лишуся.

— Як же я скажу? — засміявся Вадим. — Вона ж почувається цілком задовільно. І житиме ще довго, навіть якщо лікуватися не схоче. А у вас із головним якісь тертя і як лікар він цілком компетентний. Схоче — сам перевірить.

— Та немає ніякого тертя, — клявся Вас-Вась. — Просто впертий Костогриз. Як вже сказав що — потім назад ніяк. Синдром начальника. Знаєте, як було? Я у Штати намилився. Назовсім. Мама спочатку наче нічого, а щойно поїхав — панікувати почала. Саму, хвору покинув. У такому дусі. Що робити? Мама все-таки. Повернувся.

— Тобто, ви хочете сказати, — з явною недовірою перепитав Лужний, — що вже виїхали до Сполучених Штатів, а потім свідомо повернулися? І що вам ніде не обламалося, ніде не завернули?

— Саме так! — зрадів той. — А головний не вірить. — Вважає, що у мене там щось не склеїлося і я намагатимуся знов.

— Загалом, важко повірити. Ви ж знали, на що йдете. І маму надовго залишали. І грошей купу витратили. Я сам колись намагався, то ж розумію, — зауважив Вадим. — Дійсно, не схоже на правду.

— Вадиме Борисовичу, які витрати? — не зрозумів Труш, — У мене дядько рідний там! Від нього виклик був, реальний, не підроблений. Ну, півтори «штуки» на квитки туди й назад, не заперечую. Знову ж таки дядько майже усе заспонсорував. То ж витрат мінімум. Просто прикро, що вже настроївся — і знов у рідне болото.

— Тобто, ви хочете сказати, що з жодними підприємцями, які влаштовують еміграцію громадян, ви стосунків не мали, — думав про своє Вадим.

— Та кажу ж вам — дядько рідний… На біса мені якісь шахраї?

— Ну, гаразд, — наважився лікар. — Але послуга за послугу. Ви можете показати мені свій мобільний от просто зараз? І щоб я у ньому поколупався.

— Та які проблеми? Узагалі можу подарувати. Я звідти штук п’ять привіз.

Узявши телефон, Вадим проробляв з ним ті самі операції, що й з мобілкою своєї медсестри.

— А ви скажіть — що вас цікавить, — скрадливо шепотів Вась-Вась. — Може так підкажу?

— Ну якби не було дядька, до кого б звернулися? Яким би шляхом йшли?

— Навіть не знаю, — розгубився інженер. — Шукав би. Людей питав, які збираються туди. Або родичів тих, хто раніше встиг виїхати. Скільки того Нижнього? Усім все відомо. Он, Стихар наш поїхав. Напевно, у нього б також питав. А швидше за все, така ідея мені взагалі б на думку не спала, якби не дядько. На усе ж готове їхав! А з нуля — це наважитись потрібно. До речі, окуліста нашого, кажуть, «кинули» з поїздкою. І тепер головний його, як і мене, назад брати не хоче. То Стихар збирається приватну практику відкривати. Ось у цьому підвальчику, до речі.

Машина вже їхала по території. Телефон Вадима засигналив у кишені. Витягши його, лікар не схотів говорити у присутності Труша.

— Вадиме Борисовичу, ну ми зрозуміли одне одного?

— Так, не хвилюйтеся, — відповів той, прямуючи до підвалу, на який вказав інженер.

— Молоді люди, — пояснювала Полянська. — Все-таки це питання у компетенції головного лікаря. Я не маю права вирішувати.

— Та ж він давно згодився, — доводив Хижняк. — А у нас саме спонсор намалювався. Он — Ігор Миколайович підприємця оперував. Ви ж розумієте, як воно — піде і забуде про обіцянки. А зараз усе дає — і цемент, і шпаклівку. Момент сприятливий, не можна згаяти. А головний нікого не приймає, усіх до вас відправляє.

— Ото ж бо… — зітхнула Полянська. — А через що? Один вже дошукався спонсорів. Тепер замучимось по прокуратурах бігати. Ви ж знаєте про історію з вікнами?

— Чули, — закивали обоє. — Але це інша справа. Жодних документів, угод. Дає чоловік матеріали і все. А ми робимо своїми руками. У вільний від роботи час. Та ви подумайте, Інно Сергіївно, — повно ж молоді у шпиталі, багато хто схоче увечері здоров’я поправити.

— Та й для вас, — хитро посміхнувся Хижняк. — Гадаю, ці питання аж ніяк не на третьому плані. Фітнес також буде.

— Та ну вас! — замахала руками Полянська. — Вмієте підлизатися до жінки.

— Чого ж, — похмуро промовив Цекало. — Не тільки. Ще й про лікарню думаємо. У робочий час приміщення могло б працювати як кабінет лікувальної фізкультури. Що — погано?

Витягши телефон, вона набрала Костогриза.

— Григорію Віталійовичу, пробачте. То віддавати молоді колишній медсклад під спортзал? Ну, сіли на голову і все. Так. Зрозуміло. Все, працюйте, спортсмени. Але у неробочий час.

— Дякуємо! — розцвів Хижняк.

— А якби я конкретизувала головному, Ігоре Миколайовичу, хто саме просить приміщення, гадаю, він добре б іще подумав. То ж робіть висновки.

— Чого ж, можете передзвонити і конкретизувати, — в’їдливо зауважив Цекало.

Полянська лише охнула.

— Він жартує, Інно Сергіївно, — замахав руками Хижняк. — Пробачте! Усе, ми пішли. Дякуємо. На відкриття зі стрічкою та шампанським запросимо.

— Ідіть до біса, не діставайте…

— Дурний чи що? — штовхнув колегу Хижняк, щойно зачинив за собою двері. — Чого заводиш її? Нормальна ж баба!

«Більш аніж…» — глибоко зітхнув подумки той.

Іванов та Петров вийшли з приміщення Нижньороздольської районної прокуратури і закурили. Нижчий за чином Петров тримав під пахвою чорну шкіряну теку, де лежав один-єдиний папірець, отриманий від місцевого слідчого Валігури, що він його склав на їхню вимогу. Це був список хворих, що лікувалися у хірургічному відділенні Нижньороздольської районної лікарні у грудні та січні. Докуривши, обоє борців з корупцією сіли у «фольксваген» і рушили розбитою дорогою, завертаючи у бік села.

Насилу відшукавши потрібне подвір’я, вони попрямували до хатини, старанно переступаючи через баюри і затуляючи носи від запаху, який встигли призабути. Той, хто їх так цікавив, не мав змоги вийти надвір, тому довелося зайти до літньої кухні, де в баняку варилося для свиней, і запах від бараболяного лушпиння змішувався із запахом застояної сечі від дідових штанів.

— Зубик Степан Іванович? — старший витяг посвідчення. — Нам треба взяти у вас покази по справі номер чотириста п’ятдесят два дріб вісімнадцять. Ви перебували на лікуванні у хірургічному відділенні Нижньороздольської райлікарні у грудні минулого року?

— Може й був… — знизав плечима ще не дуже старий дід, набряклі ноги якого, наче колоди, лежали на ліжку.

— Тобто, ви не пам’ятаєте?

— Лежав узимі, — повторив той, — а коли — не згадаю.

— А ми точно знаємо, коли, — втрутився інший. — Ось, згідно цієї довідки вашої районної прокуратури ви перебували у відділенні з вісімнадцятого по тридцяте грудня. На самий Новий рік вас виписали.

— А чого прокуратура таку довідку дає? — здивувався чоловік. — Я що — вкрав там щось?

— Ні, ви не вкрали, — заспокоїв перший. — Але дехто — не виключено, і вам доведеться бути свідком. А неправдиві свідчення згідно статті…

— Так, — з’явилася позаду розбитна невістка старого. — Ви що, лякати його прийшли? Тут є кого лякати? Совість маєте?

— Нікого ми не лякаємо, жіночко, просто пояснюємо права та обов’язки громадян, — сказав той, хто був Івановим. — І нам треба з’ясувати, коли у лікарні міняли вікна — ще у грудні чи вже у січні.

— А нам не однаково? — завелася господиня. — Добре, що поміняли. Вони ж розсипалися. У чому річ?

— Проводиться слідство, — знову втрутився другий. — І ваш обов’язок дати правдиві свідчення. Ви ж відвідували свекра? От і згадайте, чи вже виймали старі вікна і ставили нові, чи може ще не почали.

— Ви знущаєтеся, шановні? Я таке маю пам’ятати? — обурилася жінка. — Цілими днями зранку до вечора кручуся, кінці з кінцями звести не можу. Власні проблеми у голові не вміщаються, а ви хочете, щоб я про чужі минулорічні пам’ятала? Дайте спокій! Ніде підписуватися не буду. А якби усі громадянський обов’язок виконували як належить, їх би ще двадцять років тому поміняли. Залиште нас, шановні, бо мені старого перестеляти треба.

Вояж тривав до самого обіду. Результати скрізь були однакові: побачивши посвідчення, люди насторожувалися, а почувши, про що йдеться, одразу посилалися на провали у пам’яті подалі від гріха. Підписати вдалося лише два протокола, в одному з яких авторство належало бабі Парані, яка згоджувалася взагалі з усім, а поставлена закарлючка мало скидалася на підпис.

— Другого такого самого вона точно не поставить, — зауважив молодший.

— Ховай поки що, — похмуро наказав старший.

З кожною годиною їхнє роздратування зростало, як і кількість багнюки у салоні автівки.

Двері, за якими мала невдовзі початися приватна практика окуліста, виявилися зачиненими. Вадим прислухався. Десь усередині щось загуло, затріщало, а потім почулися удари по каменю. Схоже, окуліст власними силами здійснював ремонт. Телефон знову нагадав про себе. Побачивши номер, Вадим сплюнув спересердя, проте таки натис кнопку відповіді.

— Слухаю.

— Привіт.

— І вам привіт. Хто це?

— Упс-с… — здавалося, на тому кінці відібрало мову. — Ти що, не пізнаєш? Алла.

— Ти б ще за десять років задзвонила, а потім дивувалася…

— Сподіваюся, я тебе ні від чого важливого не відірвала? — як ні в чому не бувало, запитала вона.

— Вже третій день телефонуєш, аби це з'ясувати? — не зрозумів Вадим.

— М-м… Не лише. Як твої справи?

— Нормально.

— І усе? — здивувалася вона. — Нічого не хочеш мені розповісти? Ну, гаразд. А мої як, також не спитаєш?

— Я і так знаю. Сьогодні була на дні народження. Або на роботі привід намалювався. Доза спиртного виявилася достатньою, щоб зателефонувати мені.

— Ну, звісно. Я ж лише як вип’ю, тебе згадую.

— Бачиш, усе з’ясували. То про що говорити?

— Ні, — зірвалася Алла, — це ти так думаєш! І постійно мене ображаєш.

— Ображаю? — здивувався Вадим. — Та я тебе взагалі не чіпав. Це ти дзвониш. Ну як же, за твоїм розкладом час вже зустрічатися, місяць минув. Пора. Тільки я за незрозумілими розкладами не живу і речі лише своїми іменами називаю. Інакше не вмію.

— Зрозуміло, — зітхнула вона. — Помінялася ситуація. Раніше ти за мною бігав, а тепер має бути навпаки. Так? Я хочу зустрітися. Ти можеш завтра?

— Ні.

— Не хочеш?

— Навіть якби й схотів, до завтра не встигну.

— Не зрозуміла, — здивувалася Алла, — тебе що, немає у місті? А де ти?

— Далеко. У чорта на задвірках. Навіть у Штатах вже встиг побувати. Напевно, якби помер, ти також не одразу б довідалася. У крайньому випадку, до того дня, поки тобі не припече. Як от сьогодні. Ми ж зустрічаємось лише тоді, коли це тобі потрібно.

— А якщо мені справді, як ти кажеш, припекло? — не здавалася вона.

— То вийди на вулицю, підморгни — одразу черга вишикується. Ще й вибір буде. Ти ж в нас модель. Ну, давай, удачі.

Та за якусь хвилину телефон наче сам попросився до рук. Відшукавши номер останнього виклику, Вадим надовго застиг на місці. Потім стер номер і сховав телефон. Бажання йти до підвалу, де мав працювати Стихар, розвіялось.

Гайда катастрофічно запізнювався. Квартальний звіт не складався так, як потрібно. Нова форма звіту була спущена згори у такому вигляді вперше. Хто і для чого таке вигадав, — можна було лише здогадуватись. Один з показників узагалі не вписувався у здоровий глузд. Гайда спробував спочатку так, як менше рахувати. Коли ж кінцеві цифри не зійшлися, спробував як довше. Однаково у кінці виходила нісенітниця. А звіт мав зійтися як по вертикалі, так і по горизонталі, наче кросворд.

— Ну що, Миколо Прокоповичу, може братимемо хворого до операційної? — заглянув Хижняк.

— Романе… — зосереджено промовив шеф, не піднімаючи голови. — А що твій друг Цекало робить?

— Історії пише, — відповів той.

— То бери його і оперуйте. У мене тут повний завал. А назавтра звіт має бути в управлінні.

Зрозумівши, що завідувач так і не відірветься від паперів, Хижняк обережно зачинив двері.

— Якщо треба буде — прийду поможу, — прозвучало навздогін.

Гайда потягнувся до телефона і подзвонив до головного хірурга обласного управління.

— Вітаю, Борисе Петровичу, прошу роз’яснення. У новій формі звіту тепер вимагається окремо рахувати хворих з травмами внутрішніх органів. Спочатку з легкими травмами, а потім з травмами окремих органів, так, ніби травми цих усіх органів не можуть бути легкими. Я і так, і сяк підраховував — дурня якась виходить.

— Зараз сяду, покумекаю, — відповів обласний. — Ще руки не дійшли. Двоє завідувачів вже телефонували, ви не перший. Наверху чиїйсь «дитині», як годиться, дисертацію по травмах роблять, от і ввели у звіт нові таблиці. Ви ж знаєте, як воно у нас буває.

— Зрозуміло, — пробурмотів Гайда, вдягаючи маску.

Хворий у Хижняка був складний, тому не завадило б зазирнути до операційної й допомогти бодай порадою. Та до оперблоку дійти не вдалося. У дверях на вході тупцювали двоє незнайомців. Третього, що з’явився позад них, завідувач колись бачив у районній прокуратурі. «Далі за Огура діставатимуть», — майнула думка.

— Доброго дня, Миколо Прокоповичу, — привітався один, простягаючи посвідчення. — Рейд проводимо.

— Який іще рейд? — не зрозумів Гайда.

— Ви знаєте про нещодавно прийнятий закон щодо заборони реклами виробників фармацевтичних препаратів у державних лікувальних закладах?

— Щось таке чув, — знизав плечима завідувач. — А нам що до цього? Ми нікого не рекламуємо. Я, принаймні, так точно.

— А це що? — хитро посміхаючись, один вказав пальцем на ручку, яка стирчала з верхньої кишені халата.

— Ручка, — не зрозумів лікар. — ви що, не користуєтесь? Лікар без ручки — порожнє місце.

— Розумію, — кивнув головою той, — такий інструмент потрібно мати, але при цьому заборонено рекламувати продукцію будь-яких виробників. А у вас…

— «Ревмоксикам», — прочитав Гайда слово, написане на ручці.

— От бачите? Рекламуєте продукцію. Ми мусимо акт складати.

— Через ручку?! А чим я маю писати? — почав заводитися шеф. — Мені не однаково? Прийшли представники, подарували, я пишу.

— А не можна, — розвів руками інший гість. — А піжама?

— Що — піжама? — не зрозумів Гайда.

— Ну ось, на кишені «Абріл» вишито. Також назва фірми. У вас півлікарні у таке вдягнуто.

— А в чому ж працювати?! — не зрозумів Гайда. — Добре, що дарують. Я ще можу, а медсестра за свою зарплату хіба зможе робочий одяг собі купляти?

— Ходіть на здоров’я, — розвів руками третій, але цього слова тут бути не повинно. Порушення закону.

— Та куди ж його діти?

— Не знаю, — здивувався перший. — Кишеню відпороти, фарбою замалювати…

— Я що — не маю чим зайнятися? — не міг заспокоїтися Гайда.

У кабінеті ситуація взагалі виглядала катастрофічно. З десяток ручок від різних фірм, що одразу впдали в очі, виявилися найменшим криміналом. Біля рукомойника висів рушник з вишитим «спазмалгіном», запасний халат з «клексаном», на столі стандартний папір з вибитим у кутику «лефлоцином», а тека, у якій лежав недописаний звіт, геть уся складалася з візерунків, утворених «фраксипарином».

— Що, зразу у кайданки? — не приховуючи уїдливості, жовчно пожартував Гайда.

— Та як… вас? — розплився в посмішці той, хто вочевидь організовував рейд. — А хто ж нас тоді рятуватиме? Миколо Прокоповичу, протокол ми мусимо скласти. За тиждень у нас із Києва перевірка. Ото ходитимуть і дивитимуться те, що й ми зараз. І якщо вже вони знайдуть — не ображайтеся. А матеріали сьогоднішні нам виключно для страховки. На випадок, якщо упродовж тижня ви оце все не ліквідуєте.

Сфотографувавши кричущі порушення з різного ракурсу, усі троє потисли йому руки і рушили далі дбати про законність у країні суцільного абсурду.

Заведений до краю, завідувач думав лиш про те, щоб хлопцям в операційній не перепало від нього, адже в такому стані важко стримувати своє роздратування. Та цього разу доля уберегла колег від неправедного гніву завідувача, бо пролунав зворотній дзвінок від обласного хірурга.

— Слухаю, Борисе Петровичу, — зітхнув Гайда.

— Отже слухайте, я розібрався. Заступник міністра у нас новий, і оту дисертацію пише, виявляється, його дитина. Але він української мови не знає і всі документи на російській складає. А перекладають вже — кому випаде. Тож потрапило, напевно, до малограмотної секретарки, бо в оригіналі вимагалося звітувати про «травми льогкіх», а отже, повинно бути «легенів». Ну, а в неї вийшло «легкі».

— Шляк би їх трафив… — вилаявся завідувач. — От завжди мене цікавило, чому явище безголовості яскравіше виражене «нагорі», ніж «унизу». Ну повинно ж навпаки бути!

— Багато що повинно, — згодився обласний. — Та вам гріх жалітися, бо ви ще звіту не склали. А от дев’ять районів уже здали. І що ви думаєте — сходиться усе до одиниці, навіть із цією нісенітницею. От же ж уміють наші хірурги дані підганяти! Ну, тепер наново перероблятимуть.

Слова тут були зайві.

— Ну, ось, дожилися… — похитала головою Ліля. — Уявіть собі, — ви вже для нього «дядько Вадим». І навіть якісь секрети має. Ото відколи ви до Труша поїхали, сидить і чекає. А ви знаєте, до речі, що у нас робиться? Рябоконя хтось отоварив — місця живого немає. Півморди запухло. Таки увірвався комусь терпець.

— Хто такий Рябокінь? — не зрозумів Лужний, — і за що його товкти? Я ж не в курсі ще.

— О-о… — здивувалася медсестра. — Є у нас такий. Півставки в архіві має і половина на «швидкій». Підлота найвищого гатунку. Лікар ніякий, зате проліз у депутати райради від якоїсь там партії. Крикун, одне слово. Пише на всіх і вся — до будь-яких інстанцій. Хоче керувати. Вже і на завполіклінікою мітив, і на заступника головного. Тепер головним замислив стати. Часи непевні — все можливо. Скільки знаю його — стільки бруд на усіх підряд лиє.

— Ну, такі скрізь є, — похитав головою Вадим. — У сім'ї, як то кажуть, не без виродка.

— Наш усім решті дасть фори, — безапеляційно заявила Ліля. — Ви за вікна чули? Це ж з його подачі. Він перший почав писати. Ні, ви уявіть — ти працюєш у лікарні, тобі самому по крижах тягне, твої ж хворі страждають… І ця наволоч однаково бере і пише до фінвідділу, до прокуратури, що керівництво лікарні нагріло руки на вікнах! Та нехай би десять разів нагріло — ніхто ж тобі цього не зробить, як сам не зумієш. А воно отаке…

Далі медсестра не знайшла слів.

— Цінний екземпляр, — згодився Вадим. — І кажеш, сильно відлупашили?

— Конкретно, — радісно повідомила вона. — Рябокінь до Щерби навіть ходив обстежуватися. Казав, з драбини впав і забився. Але ж видно, що побили. А Щерба знаєте що зробив? До обласної лікарні направив. Сказав, що травми надто серйозні і сам не наважується. Нехай тепер поїздить і по чергах потовчеться.

— Нехай, — згодився Вадим. — Придурків треба вчити, хоч іноді. От тільки…

— Що? — не зрозуміла Ліля.

— Тільки якщо усе справді так, як ти розповідаєш, то логічно думати, що все-таки Рябокінь ваш дійсно впав із драбини.

— Чому? — викотила очі медсестра.

— Тому що за логікою «правдоборця», він обов'язково спробував би використати цей випадок в своїх інтересах. Розумієш? Такому раз в око дати — потім матимеш клопіт. Він з одним синцем півроку по шпиталях товктиметься і заяви писатиме, що за праве діло його скалічили. Отже, швидше за все, таки впав з драбини, ще й при свідках. Або… якщо справді товкли, то не так просто.

— Дійсно… — здивувалася медсестра. — А вам би, доктор, у слідчих органах працювати. Не пробували?

— Ні, — засміявся Вадим. — Не вийде. Я добрий. Та й не фахівець. Просто детективи люблю читати. А знання й у повсякденному житті не завадять. От як зараз. То що там, Сергійку?

— Ми усе чітко зробили, — насилу дочекався своєї черги малий. — Спочатку вона пішла ніби до нашої школи, потім повернула до організації, де електрика всяка… А далі сіла до машини! «Шевроле»! А потім поїхала. Сама!

— Не зрозуміла, кого це ви тут вистежуєте? — запитала Ліля.

— Твою «улюблену» пацієнтку.

— Що? — скривилася медсестра. — Ту алкоголічку? Що це ти навигадував, сину? Не слухайте його.

— Нічого я не вигадував! — образився хлопчик. — А ще ви правильно казали — режим порушує. Пива не пила, але курила у машині. Довгі цигарки такі. І по мобільному розмовляла!

— Дякую, — пожвавився Вадим. — Ось так, дівчино. Казав я, що таких не переношу!

— Що це означає? — не зрозуміла медсестра.

— Побачиш, — упевнено пообіцяв Вадим, — коли вона прийде знову. У вашій глибинці таке не часто буває, а от я надивився.

Злість на обличчі лікаря була непідробною.

Невеличкі віконця напівпідвального приміщення були завішані ганчір'ям, щоб ніхто не побачив, що діється всередині. Цекало з Хижняком також були вдягнені у щось, схоже на ганчір'я.

— Щось мені фітнесом перехотілося займатися, — промовила Лада, оглянувши їх з ніг до голови.

— А ми Інессу замість тебе візьмемо, — підморгнув Хижняк. — Вона також до Ігорка не байдужа, навіть більше, аніж ти.

Обличчя дівчини миттєво почервоніло і вона мовчки рушила до виходу, але її зупинила подруга.

— Не знаю, — вів своєї Цекало. — Ось ця стіна нас цікавить, так? Її ж мав на увазі Журбенко?

— Звичайно.

— А кладка каменю бачиш яка? Її стопудово у наші часи робили. А отже, бачили, що там за нею.

Та Роман рішуче похитав головою:

— Послухай мене. Я носив зразок до Журбенка. А він ще з кимось консультувався. Кладка не свіжа. Не з дев'яностих років, коли шпиталь востаннє добудовували. А з іншого боку, і не з середньовіччя. Вона збудована у проміжку між тими й тими часами.

— Гарний проміжок, — пхинькнула Ліда, — років так вісімсот.

— Пішли звідси, — невдоволено смикнула її Лада. — Нехай собі копирсаються.

— А що більший проміжок, то краще, — стояв на своєму Хижняк, — отже більше часу, упродовж якого туди могли щось покласти. Врешті-решт, не зійшовся світ клином на тамплієрах. І після них дещо цінне могло залишитися. За Наполеона такої цегли не виробляли, але я чув про заховану казну Першої російської армії у 1914 році.

— Це нас теж би влаштувало, — підморгнув Цекало.

— Ну, гаразд, теоретики, — озвалася Ліда, — давайте підемо кудись на вечерю. А вже завтра…

— Сьогодні не почнемо, — згодився Хижняк. — Нічого не підготовлено. І завтра також.

— Післязавтра я чергую, — нагадав Цекало.

— То поміняйся, — запропонував Роман. — Он, Лужного попросимо. Здається, він нормальний мужик.

Розклавши папери на столі, Костогриз узявся за ручку. Ситуація вийшла з-під контролю. Здавалося, невдалі обставини та фатальні збіги насипалися на нього одночасно звідусіль. Смерть голови міськради виявилася останньою краплею, і через це інші проблеми якось відійшли на другий план, проте кожна з них потребувала вирішення.

При згадці про ті злощасні вікна він щораз хапався за голову. Треба ж було з ними зв'язатися! А все Гайда, тепла йому схотілося. Вікна у старих монастирських корпусах ставили, мабуть, ще хрестоносці, принаймні сам він не раз так жартував на сесіях райради, вибиваючи кошти. Тому стільки було радості, коли замість струхлих дерев'яних, через які протяги гуляли по ліжках пацієнтів, з'явилися оці металопластикові! Та недовгою виявилася ейфорія. Останні два тижні перетворилися на суцільний жах — у заміні вікон, зробленій задля комфортнішого перебування в лікарні хворих, обласна прокуратура вперто шукала корупцію. Слідчі ладні були викопати з могил вже померлих, котрі лікувалися минулого року, аби з'ясувати — до чи після першого числа проводилися роботи з встановлення, адже це свідчило про правильне або неправильне використання бюджетних коштів.

Невже було би краще, аби протяги й надалі гуляли по спинах пацієнтів? Єдиною приємністю дня стала поява Рябоконя, з подачі якого, він вважав, і заварилася віконна «каша». Той, хто робив капості всім без розбору у сліпому намаганні скомпрометувати заклад, увійшов по обіді до його кабінету із синцями та саднами на півобличчя, аби відпроситися для поїздки в обласну лікарню на обстеження.

— Гришо, я не зрозуміла, що це за жарти? — долинув з кухні голос дружини. — Чи у мене вже повний склероз?

Він увійшов до кухні і здивовано подивився на неї.

— Поставила десь свою косметику, не можу знайти.

— Не користуюся, — похмуро відрубав Костогриз.

— Я серйозно, — нервувалася вона. — Егей, хлопці-дівчата! Ніхто не чіпав?

— Бабуся шукає свої шарики, — пояснили онуки.

— Свої вже давно поїхали! — не витримав Костогриз. — Не брав я нічого!

— Вікторе! Вітюшо! — дружина полізла нагору до молодих.

— Нє-е… я в інтернеті безвилазно, — почувся голос зятя.

— Ну я ж розклала у кухні на вікні на дошці для вареників…

— Чорти! — вилаявся головлікар. — Це те, що я варив?! А я гадаю — куди пельмені поділися?

— Гришо! — заволала дружина. — Ти здурів чи що?! Це ж грязь Мертвого моря! Вісімдесят євро коштує!

— Скільки-скільки?! — приголомшено перепитав той. — Та це не я, це ви здоровий глузд втратили! Одні скарби наполеонівські шукають, шпиталь руйнують, інші крадуть без міри, а потім від переляку інфаркт отримують, треті бруд за валюту купують! А он нагорі ще одні набряк мізків можуть заробити від цілодобового сидіння в інтернетах… Та чого ж ви усі по-людськи не живете?!

День видався похмурий і сутеніти почало задовго до вечора. До лавки біля старого ставу підійшли Хижняк з Цекалом, насторожено дивлячись на того, хто завмер на ній.

— Ні хріна собі… Зовсім ніякий. Андрію Івановичу!

— Дрова, — помацавши про всяк випадок пульс, констатував Цекало. — Ну і де твій обіцяний джип, яким ти мені вже вуха продзижчав? Як ми його доправимо?

— Де-де… Гадаєш, так просто машину купити? До того ж, той джип китайський. Хтозна, чи не розсиплеться одразу.

— А «дев'ятка»? — спитав Ігор.

— «Дев'ятка» — машина залізна. Аби тільки він в ній помістився.

— От і покопали… — приречено мовив Хижняк. — А як ти його знайшов?

— Женя сказала. Вона ж за ним стежить, немов ЦРУ.

— Вчасно прийшли. Ще трохи — і впав би, та, не дай Боже, у ставок. Або ж Костогриз побачив би — це ще гірше.

Не без зусиль вони почали запихати Щербу до «дев'ятки». Зрештою, дверцята заклацнулися. Машина, деручи пузом траву, рушила до виїзду з території.

— Я ж вам казав… — не міг заспокоїтися Костогриз. — А ви не вірили. Гадали, ми тут зовсім нетямущі. А я знав — не просто так усе це.

— Ти вже не перебільшуй, Григорію Віталійовичу! — обурився слідчий. — Тоді були одні факти, а тепер є інші. Живого місця не залишили, не тільки усю хату перевернули, а ще й дачу. Мадам Замрига вже зовсім по-іншому поводиться. Налякана — не те слово. Слідство набуває дещо іншого спрямування і ми отримали від суду санкцію на розшифровку телефонних дзвінків Замриги.

— Ось воно як… — не міг натішитися головлікар. — Це ж треба так жити, щоб потім від кожного телефонного дзвінка здригатися? Хіба воно того варте? З собою однаково нічого не забрав…

Та Валігура не поділяв його оптимізму і, похитавши головою, невесело промовив:

— Для вас воно може й на краще. А мені… Відчуваю, тут таке розворушити можна, що потім сам не знатимеш, куди подітися.

У двері постукали і на порозіз'явилася жінка. Вона одразу зрозуміла, що відбувається щось не те.

— Ви не лякайтеся, проходьте, — лагідно запросив Лужний, ведучи пацієнтку до стільця.

— Насамперед хотілося б з'ясувати вашу особу, — почав Костогриз.

— Чумаченко Віра Пилипівна. Що тут з'ясовувати?

— Саме так ви назвалися нашим лікарям, — згодився головний. — А насправді?

— Так і насправді… — наполягала перша пацієнтка Вадима.

— А документи можете показати? — включився у розмову Валігура.

— А чого мені їх з собою носити? Це не Москва…

— Не Москва, — згодився той. — Але якщо ви не можете підтвердити свою особу, я затримаю вас до з'ясування.

— А що я порушила? — скочила вона. — Не маєте права!

— Маю, — не згодився Валігура. — Я слідчий районної прокуратури, а ви перебуваєте у державному закладі, називаєтесь чужим іменем і пропонуєте працівникам хабарі. Цього більш, аніж досить. До того ж, ви сюди приїхали за кермом автомобіля і якщо у вас немає документів, то й на це не маєте права. Машину ви сховали, а собі влаштували отакий маскарад…

— Ви б хоч сліди від бікіні замастили, — додав Лужний. — Загар ваш явно не відповідає образу алкоголічки. Печінка, до речі, також.

— Наряд поліції вже за дверима, прошу пройти зі мною, — наказав Валігура.

Розгубленість з'явилася на її обличчі. Кілька секунд жінка вагалася, а потім промовила:

— Гаразд. Я журналістка Ольга Шеремет. Ось моє посвідчення. І я проводжу журналістське розслідування. Тепер я можу бути вільною?

— Звісно, ні! — здивувався слідчий. — Усі звинувачення поки що залишаються. На 24 години ми вас не затримаємо, але для складання протоколу все-таки доведеться поїхати з нами. А потім вже компетентні органи розбиратимуться, є тут порушення чи ні.

— Жартуєте? — обурилася Ольга. — Ви хоч розумієте, на які неприємності наражаєтесь? Затримання представників преси ніде не вітають.

— А у нас давно неприємностей вище голови, — знизав плечима Костогриз. — Однією більше — однією менше… І саме вони, гадаю, привели вас сюди. Знаєте, як акулу на запах крові. Хтось поранився, болить йому, а підступна хижачка тут як тут. Хто вам замовив це розслідування?

— Це моя робота, — безбарвно промовила Ольга.

— Неправда, — не згодився Валігура. — Такими діями ви порушуєте журналістську етику та переступаєте межу закону. Може ви все-таки відповісте на запитання головного лікаря?

— Ніхто, повірте, — стояла на своєму Ольга. — Просто мені потрібен сенсаційний матеріал. Нехай формально я не зовсім права. Готова вибачитися. І давайте на цьому розійдемося.

— Навіть зараз ви брешете, — промовив Костогриз. — Ви приїхали не будь-куди, а до лікарні, проти працівників якої розгорнули цілу кампанію. Ще й у часи медичної реформи. І мета ваша продемонструвати як погано тут ставляться до пацієнтів. Саме для цього ви набули такого відразливого вигляду, щоб провокувати моїх лікарів, пропонували їм хабарі, ще й мабуть маєте приховані засоби запису інформації.

Знявши з шиї диктофон на мотузці, Ольга мовчки поклала його на стіл.

— Приїхали у глибинку, думаєте, що тут живуть ідіоти, об яких можна ноги витирати… — похитав головою Валігура. — Вірно?

— Це все? — байдуже спитала журналістка.

— От ви сядете зараз у своє авто, — зауважив Костогриз, — від'їдете кілометрів на десять і залетите під КамАЗ, припустимо. Може таке статися? Може, не заперечуйте. І зі мною може, і з лікарем, який вас оглядав. Усі під Богом ходимо. І привезуть вас у цьому випадку не куди-небудь, а в нашу лікарню. І оці самі люди, яких ви хотіли підставити, рятуватимуть вас від смерті. Душевного дискомфорту не боїтеся?

— Дякую, — промовила, не обертаючись, вона. — Намагатимуся не залетіти.

Телефонний дзвінок застав Лужного за приготуванням вечері.

— Так, Олено Валеріївно. Слухаю!

— Вадиме Борисовичу, телефоную, щоб повідомити вам, що абонент, який вас цікавить, зник. Я весь час тримала це на контролі. І сьогодні від ранку не бачу його.

— Як це… — не одразу збагнув він, — поза зоною?

— Ні, взагалі телефон вимкнений. Сигналу немає. Може й з'явиться ще. А можливо, змінили номер. А ту сім-карту взагалі викинули.

— І… що тепер? — розгубився Вадим.

— Тепер, якщо не увімкнеться на тій самій карті, то я можу лише розвести руками.

— От бісова душа… А я вже придумав, як її дістати. А може просто телефон розрядився?

— Ну, це все з розряду припущень, — пролунала відповідь. — А нині ситуація виглядає саме так. Звісно, як щось зміниться, я вам повідомлю.

— Дякую, — розчарованим голосом відповів Лужний.

Дружина увійшла до кімнати, коли він саме задрімав.

— Гришо, ти що, заснув?

— Щось я змучився. А котра година вже?

— Візьми трубку, — вона простягла йому домашній телефон. Це тебе.

— Хто? — здивувався Костогриз.

— Не знаю.

Прокидатися, коли щойно зморило, важко. Голова немов чавунна. Краще б не лягав.

— Слухаю вас…

— Григорій Віталійович? — голос із низьким тембром звучав невпевнено.

— Так. Хто говорить?

— Не важливо. Я хотів би з вами зустрітися. Зараз.

— Що? — не зрозумів головлікар, здіймаючись на лікоть. — Що за жарти? Хто ви такий?

Відповідь наче вдарила його струмом.

— Я знаю, чому помер пацієнт, через якого у вас неприємності.

Розділ ІІІ

Звуки далекої канонади долинали аж сюди. Через розбиті ворота монастиря проскакало троє вершників. Один у формі драгунського офіцера французької армії, вимащеній кров'ю та брудом, зіскочив на землю і, кинувши поводдя солдату, кинувся сходами нагору.

— Мсьє Ларрею! Мсьє Ларрею!

Графиня Валевська лежала на ліжку у просторій каплиці й стогнала. Служниця поралася біля неї. Ларрей розігнувся, кинувши приладдя.

— Жермоне, ви поранені!

— Дрібниці. Мсьє Ларрею, усе дуже погано. Попереду загін росіян. Ми напоролися на гусарів. Там не прорватися.

— А гусари? — зблід хірург.

— Люсьєн з драгунами відвів їх за собою на північ. Але немає гарантії, що ще якийсь загін не дістанеться сюди. Вони скрізь! Мсьє Ларрею, час забиратися.

— Графиня не витримає дороги, — упевнено відповів Ларрей. — У неї знову відкрилася кровотеча. Їй потрібна щонайменше доба повного спокою.

— Тоді нехай загін залишить монастир, — промовив Жермон, наблизившись упритул. — Я розумію, мадам Валевська імператорові дорожча за скарби. Але росіяни не скривдять її. А золото ще можна вивезти. Нехай драгуни везуть його. Я залишаюся з вами. І дасть Бог, завтра ми продовжимо шлях.

Знизу затупали важкі чоботи, дзеленькнули шпори. Ще один драгун увірвався до каплиці.

— Мсьє Жермоне! Наш авангард вступив у бій з козаками! Їх багато! Незабаром вони будуть тут!

— От і все, — промовив Ларрей. — Нехай пробачить мені імператор, якщо я дію помилково. Сатіне! Збери інструменти та ліки. Жермоне, за мною!

Вони швидко спустилися у підземелля. Двері були позривані. На першому поверсі метушилися солдати й кілька ченців. Офіцер ледве встигав за хірургом імператора. Та коли вони дісталися місця, драгун вибалушив очі і ніби забув про близьку небезпеку.

— Господи… що це?!

Одна з брил, з яких складалася стіна, під натиском рук лікаря почала рухатись. Відкрився лаз, що вів до сховку.

— Гадаю, це те, що лежить тут із давніх давен. Бачиш, який секрет? Завдяки цьому воно ще досі тут. І лише випадок дозволив мені розкрити цю таємницю. А все через білу глину. Вона знадобилася мені, щоб зробити бовтанку для графині. Я спустився у підземелля у надії знайти бодай шматочок. Та ґрунти під монастирем зовсім іншого складу. Але придивившись, я помітив її у швах між камінням. Лише в одному місці, ось тут. Далі ти усе бачиш сам.

Жермон вражено крутив у руці кинджал із золотим руків’ям, прикрашеним діамантами.

— Лише ми з тобою знаємо про це. Накажи розпрягти і завезти карету у внутрішній коридор. Після цього вижени усіх. Графиня їхатиме у порожній кареті. Інакше не втекти. Валевська справді дорожча для імператора, і я приймаю таке рішення. Ось так, Жермоне. Замість того, щоб збагатитися, знайшовши такі скарби, нам доведеться навпаки докласти туди власні. Така іронія долі.

Зібравшись із духом, Жермон кинувся нагору. А хірург, провівши рукою по лезу кинджала, поклав його на місце, губи його заворушились:

— Нехай пробачить імператор, якщо я роблю помилку…

* * *

Було темно. «Ниву» підкидало на горбатій дорозі, крім того машина гальмувала на кожному повороті.

— Так… Куди далі? — бурмотів собі під ніс водій. — Який місток? Хіба тут є містки? Що, оце? Тьху… Теж мені, місток. Так би й сказав — польова на Гречники!

«Нива» головного лікаря звернула на польову дорогу і, проїхавши зо двісті метрів, розвернулася у зворотному напрямку. Світло фар згасло.

— Ну, приїхав. Ну, сам. Що далі?

Костогриз ще раз поправив мисливську рушницю, прилаштовану на пасажирському сидінні. Пальці стиснули кермо. Цвіркуни розривали спекотну тишу нічного поля. Потяглися довгі хвилини чекання.

У цей самий час життя у відділенні вирувало. Коли Вадим увійшов до ординаторської, Цекало щось зосереджено малював, але при його появі одразу ж перевернув аркуш малюнком донизу.

— Сам не спиш і мені не даєш? — здавалося, Лужний іще не прокинувся.

— А ви сьогодні старший ургентний згідно з графіком, — відповів Ігор. — Хворого привезли. Кондратюк, сорок п'ять років. Щось нетипове. Боюся до ранку лишати.

— Аналізи є? — Вадим роздивлявся бланки з показниками, а молодший колега підсунув йому висновок УЗД і повісив знімок на негатоскоп.

Халат вдягав дуже повільно. Думки насилу складалися у голові.

— Справді одне одному не відповідає, — згодився Вадим. — Цікавий випадок. Навіть сон пропав. Ходімо, живіт глянемо. А що за художества ти ховаєш?

— Так, фігня… — знітився той.

— Любовний лист?

— Вадиме Борисовичу, от тільки не вдавайте із себе монастирського старця. Зараз таке не ходить, самі знаєте.

— А що ходить? — здивувався Лужний.

— Есемеска. На крайній випадок — електронка. Любовні листи на папері навічно канули у минуле.

— Ну, тоді схема пошуку скарбів.

Він уже був у дверях, тому не побачив, як сіпнулося обличчя колеги.

Шпиталь, наче Бродвей, на повну жив нічним життям. Кондратюк лежав на ліжку, навколо нього скупчився персонал.

— Зранку ми вам зробимо повторні аналізи, — закінчивши огляд, сказав Лужний. — Ендоскопія, огляд завідувача… Тож, як прокинетеся, прошу нічого не їсти і навіть води не пити.

— А може, зранку додому? — з надією запитав пацієнт. — Може, нічого серйозного?

— Може й нічого, — згодився Вадим. — Але додому зарано, поки що ми ні в чому не впевнені. Я ж пояснюю — не виключено, що вас доведеться оперувати.

— Та ви що, доктор… — заканючив хворий. — У племінника весілля за тиждень. А я у селі єдиний ковбасник. Ви вже якось постарайтеся, щоб без операції.

— Будемо сподіватися, — завірили обоє лікарів. — Женю, завтра, не чекаючи нас, усі аналізи повторно, і якщо уночі якісь проблеми — викликайте.

— Зрозуміло, Вадиме Борисовичу.

Кондратюк, глибоко зітхнувши, тривожно втупився у свіжопобілену стелю. Тривога мала вагомі підстави, адже за багато років, займаючись улюбленою та прибутковою справою, ніколи не відчував відрази при згадці про ковбасу. Сьогодні це сталося вперше.

Хірурги, повернувшись до себе, сіли за стіл один навпроти одного.

— Гадаю, немає сенсу шефа серед ночі будити. Нічого катастрофічного. Ти згодний?

— А такі аналізи чому? — не вгавав Цекало.

— Аналізи — річ другорядна, мене так вчили, — стояв на своєму Вадим. — Головне — огляд. Завтра дообстежимо. Звісно, показники погані. Щось проявиться, але не по нашій частині, от побачиш.

— Ну, вам видніше, — розвів руками Ігор. — По домівках? Ще годинки зо дві-три покемарити вдасться.

— Ти їдь, — запропонував Лужний. — Я ще до реанімації зазирну. Дольний когось після аварії приймає. Вже везуть. Просив зайти за десять хвилин. І аркуша свого забери. То ховав, а то на столі забуваєш.

— Нічого я не ховав, — буркнув Цекало.

— Та я без претензій, — виправдовувався Вадим. — Тут про ваші походеньки багато розводяться.

— Не знаю, які походеньки ви маєте на увазі, Вадиме Борисовичу, але чутки — для нашого товариства річ звична. Чекайте, скоро і про вас напліткують. А що ви чули?

— Ну, що ви з Хижняком увесь час скарби шукаєте і вже довели головного до сказу.

— Маячня… — спересердя видихнув Ігор. — А ще що?

— Ну… — закинув наживку Вадим, — що ти нерівно дихаєш до…

Обличчя Цекала взялось червоними плямами.

— …якоїсь Жанни.

— До кого?! — полегшено вигукнув Ігор. — Жанни? Якої ще Жанни?

— Звідки ж мені знати, — спостерігав за його реакцією Вадим. — Я тут людина нова. Чув, як медсестри перемовлялися.

— У нас тут взагалі нікого з таким іменем немає. Ну, хіба що…

— Хто? — Лужний відчув, як усе напружується усередині.

— …баба Жанна, санітарка наша. Дякую, звичайно, Вадиме Борисовичу.

— Пусте, їм дякуй, — посміхнувся Вадим. — Не переймайся.

— Вадиме Борисовичу, — не міг заспокоїтися Ігор. — Я ж звідси родом. У мене тут юність пройшла. Розумієте? Скільки того Роздолу? Усіх знаю. А от Жанни тут немає. Обмова це. Знав би, хто таке розпускає…

Двері за новим колегою зачинилися, і Цекало розслаблено заплющив очі. Нехай краще міфічна Жанна сидить на язиках цих дуреп. Настрій же Вадима остаточно зіпсувався. Сигнал таємничого телефона пішов у небуття, а образ самої Жанни ставав дедалі примарнішим.

Дорога вела до двох глухих сіл, тому їздили нею не часто. Лише тричі промайнули чиїсь фари у бік Рикунів. Так можна й до ранку сидіти. А може це якийсь дурний жарт?

Нові фари проминули шмат дороги, який невідомий чомусь назвав містком, і машина зупинилася, а потім почала здавати назад. Постоявши хвилину, таки звернула у його бік, на польову дорогу. Не доїхавши метрів тридцять, авто зупинилося і вимкнулося світло.

— Ну й манери… — пробурмотів Костогриз.

Завівши двигун, головлікар увімкнув фари і рушив уперед. Перед ним стояв величезний чорний джип. Якби що — від такого не втечеш. Костогриз зупинив свою «Ниву» біля джипа вікно у вікно, мотор продовжував працювати. Нога застигла на педалі зчеплення при увімкнутій передачі. Усі мовчали.

Нарешті тоноване скло «Міцубіші» поповзло донизу.

— Ви до мене? — запитав головлікар.

— А що, тут є ще хтось? — гиготнули звідти.

— Я слухаю вас, шановний.

— Ви мене? — здивувалися там. — Це я вас слухаю. Схоже, ви зібралися на цьому заробити, то кажіть ваші умови.

— Щось я не зрозумів, — розгубився Костогриз. — Я маю висувати умови? Про що ви? На чому я маю заробляти? Кажіть, що маєте і… одне слово, нормальні люди вже давно сплять.

— Ну, з вами усе зрозуміло, — голос незнайомця зробився насмішкуватий, — чиновники вони і в Африці чиновники. Бабла хочуть, а слово сказати бояться. Гаразд. Реально можу запропонувати п'ять «штук» зелені. Ну, це вже так, щоб не торгуватися.

— Солідні гроші, — відповів Костогриз. — А до чого тут взагалі гроші? Ви обіцяли про мера.

— Що? Якого ще мера? — обурилися у джипі. — Ви що, не проспалися?

— Ти глянь, він прикалуватися буде, — почувся інший голос.

— Та це хто з кого прикалується? — не витримав головний. — І взагалі, я сам-один приїхав, як і домовлялися. А ви?

— Ти перегрівся, мужик? — засміялися там. — Це про що ми домовлялися? Дзвониш, пропонуєш, а тепер знущаєшся? Та вируби передачу, мать твою! Зчеплення спалиш, ночуватимеш тут! Чого так боїшся?

— Хлопці, — майже по складах промовив Костогриз, скидаючи на нейтралку. — Щось ви блудите. Я вам не телефонував. І нічого не пропонував. Це ви мені дзвонили годину тому, а тепер…

— Все, звалюємо, — промовив другий голос у джипі. — Надраїти б йому пику…

Мотор позашляховика завівся, спалахнули фари.

— Стій! Стій, мужики! — закричав Костогриз, вискакуючи з машини. — Одну хвилинку! Не нервуйтеся. Здається, я щось розумію. Та заждіть ви! Я ж вас не дожену на цій колимазі! Отже, ви мені не телефонували і не пропонували сюди приїхати? Я добре зрозумів?

— Дуже добре, — уїдливо промовив невідомий. — Напевно, це був хтось інший. Тільки от земля надто велика, щоб різні пацани забивали стрілки в одному місці.

— Так і я про те саме! — зрадів головний. — І я вам також не дзвонив, повірте! Здається, хтось «третій» пожартував як з вами, так і зі мною. А швидше, просто хотів, щоб ми перестрілися.

— А на хріна? — здивувалися у джипі.

— Мужик, у тебе логіка — я пухну, — додав інший. — Ти часом не слідчий?

— Ні, лікар.

— Воба-на… — вигукнули там. — Ну, давай розбиратися. І що ж ми тобі пропонували, коли дзвонили?

— Хлопці, давайте по-чесному, — запропонував Костогриз. — Ви також мені скажете, що я вам пропонував, ну, тобто не я, а той хто телефонував. І хто ви, звідки.

— Кажіть ви, лікарю, а там подивимось, — була відповідь.

— Спочатку ви, — вперся той. — Зараз «смикнете», а я на своєму «козлі» не дожену.

— Та ми не з тих, хто смикає, — засміялися обоє. — Ви пропонували папери, які нас цікавлять.

— Папери? — засміявся Костогриз, — за п'ять тисяч доларів?! Хлопці, дорогенькі, у мене в усій лікарні на таку суму паперів не назбирається за усі часи існування! Районна медицина не може мати таких документів, які продаються «наліво» за п'ять штук зелених! Це я вам авторитетно, як головний лікар, заявляю. Надурили вас. А що за документи?

— Ти поняв? Головний лікар! — шепотів інший голос. — Доганяєш тепер? Це ж якась сука взяла і…

— Та зрозумів я, помовч, — невідомий знову повернувся до вікна, — отже, лікарю, ви нам ніяких паперів з лікарні пропонувати не збиралися…

— Ви жартуєте? Яких? Річних звітів хіба. Або планів впровадження медичної реформи…

— Та ні, не звітів, — промовили з машини. — І ми взагалі жартувати не любимо. Інших паперів. Зовсім інших. І справа в тім, що вони у вас реально можуть бути. Причому у вас особисто. Тому що в лікарні їх вже немає. Пропали. То ж ви про це не збиралися говорити?

— Ні, — завірив їх головний. — Але скажіть, що за документи? Що саме ви маєте на увазі?

— Сказати? — запитав один.

— Ні, — відповів інший.

— Гаразд, — продовжив перший. — А що ж тоді вам пропонували?

— Інформацію про смерть нашого мера Замриги, — відповів Костогриз.

— Ого… Це що — мокруха? — виглядало, наче йому вдалося здивувати своїх нічних візитерів.

— Яка там мокруха… Від інфаркту помер, — пояснив головний. — У нашій реанімації. То ви не збиралися говорити про це зі мною?

— Ні, — відповіли з вікна. — Навіть не чули про такого. А у чому тоді проблема, якщо він помер від інфаркту? Не розумію, йому що — допомогли?

— І не зрозумієте, — зітхнув Костогриз.

— У нас як щось стається, то медицина завжди крайня.

Йому здалося, що повідомлення про смерть Замриги здивувало нічних візитерів не просто так. А відчуття, що вони ще повернуться, викликало холодок у животі й очікування нових неприємностей.

Пацієнтку з перебинтованою головою та шиною на нозі заносили до реанімації. Вранішнє сонце ще тільки починало пробиватися крізь жалюзі, обіцяючи повноцінний робочий день. Перемащене кров'ю обличчя стриміло догори підборіддям із захисного коміра. Стогін виривався з грудей.

— Що кололи?

— Морфій, дексалгін, дімедрол…

— Давай, — скомандував Дольний, — перекладаємо, усі разом… ногу обережно притримуємо… Ну! На три-чотири… Раз! Ось так…

Вона застогнала сильніше.

— Кров швиденько обтерли, міряємо тиск. Хто з хірургів сьогодні?

— Вадим Борисович дорогою трапився, я йому сказала.

— Давай, і Щербу клич, — продовжував керувати реаніматолог, — бачиш, перелом? І даішникам подзвони, може не знають іще.

— Знають, — повідомила Авдієнко, яка привезла жінку. — Аварія не свіжа. Вона пару годин тому перекинулася. Вони й викликали «швидку».

— Дев'яносто на сорок, — доповіла Оксана.

— Став крапельницю і готуй лапароцентез.

З порога Вадим одразу ж взявся за пульс, потім промацав живіт. Міміка його обличчя усе пояснила без слів.

— Буде? — запитав Дольний.

— Сто відсотків. І давайте швиденько. Дзвоню шефу. Операційну розгортаємо вже.

Санітарка зрештою витерла кров з голови і Вадим оглянув рани.

— Ви чуєте мене? Як вас звати? Ви розумієте, де знаходитеся?

— Так… — слабким голосом відповіла вона.

— Як ваше пріз… О Господи… — Вадима кинуло в піт. — Це ви?! Журналістка? Ольга… так?

— Так… — скривилася нещасна, тамуючи біль. — Побажання вашого головного виявилися надто дієвими…

Новенький сріблястий джип, хоч і невеличкий, але з приємними «дутими» формами заїхав на територію лікарні і спритно припаркувався там, де Хижняк завжди ставив машину. Штунда, який із вічно роззявленим ротом замітав територію, покинув справи й вирячився на невидане авто. Пилипович, якому діло було завжди і до всього, вже прямував до машини з явним бажанням сказати водієві, що на цьому місці зазвичай паркується їхній лікар. Яким же виявилося його здивування, коли з машини вийшов Хижняк.

Щелепа у сантехніка відпала.

— Е… доктор… ви це що… ваша, чи як?

— Ні, олігарх знайомий дав покататися. Поки в лікарні лежить.

— Отаке… А що за марка?

— Лі-джой, — пояснив Роман. — Марка нова і ще не поширена.

— А хто випускає?

Головлікар, що проходив поруч, несподівано завернув, побачивши, що збирається натовп.

— Це що? Не зрозумів… Ви на цьому приїхали? Ваша?

— Покататися дали, — вже не так упевнено повторив Роман, зачиняючи дверцята і намагаючись якнайшвидше зникнути з поля загальної уваги, проте, враховуючи присутність головного, зробити це було незручно.

— Так хто їх випускає? — пристав наче воша до кожуха Пилипович. — Я щось не бачив таких узагалі.

— Далося вам — хто та хто! — розсердився Хижняк. — Яка різниця? Їде машина, чого хочете?

Підійшов і Вересюк.

— Ну, ти гігант. Вирішив підтримати китайський автопром?

— То це що — «китаєць»?! — скривився Пилипович. — Доктор, та треба було щось краще купляти! Вони ж зі шкаралупи роблені!

— Ви сильно можете краще купити? — відбивався Роман. — Ото ж бо. На «хаммер» у нас лікарі не заробляють. Навіть цей у кредит взяв. І взагалі — кого обходять чужі справи? Що хочу — те й купляю!

— Романе Івановичу, — знизав плечима Костогриз, — та вже «Ниву» і то краще було. Там хоч залізо кругом і ремонтувати дешевше. Не боїтеся, що по наших дорогах розсиплеться?

— Якщо з салону і сам їздиш, слідкуєш — нічого їй не буде. Машина як машина. Чотири на чотири, по любому болоті їде. А у тих крутих джипів гроші лише за бренд беруть, а так нічим вони не кращі.

— Так, все, — несподівано припинив дискусію головлікар, уздрівши, що шанувальників автосправи стає надто багато. Восьма година! А ну по місцях. Сигналізацію хоч поставив? Бо ще не розберуться, що «китаєць» і вкрадуть на біду.

— Поставив… — буркнув Роман, прямуючи до входу і проклинаючи зіпсований день, що починався так радісно.

— Проставлятися тільки після закінчення робочого часу! — додав у спину хірургові Костогриз. — Глядіть мені!

Новоспечене диво на двох мостах блимнуло стопами, залишаючись чекати господаря довгий робочий день.

Коли Ольга розплющила очі, був ранок. Ногу її вже підважили на витяжці, і над нею стояли Гайда, Щерба, Дольний та Костогриз.

— Нічого собі… Доброго дня! — почав головний. — А я гадав, ми з вами вже не побачимось. Чесно. Що сталося?

— А ви мені чого побажали? Забули? Оте й сталося, — насилу рухаючи язиком, промовила Ольга.

— Ну, це вже ви перебільшуєте, — невесело посміхнувся той. — Ніхто вам нічого поганого не бажав. Та й ви самі не схожі на людину, яка вірить у забобони.

— А я гадаю, що як зробити це від душі, то усе можливо, — заперечила вона.

— Ну, причини встановлять працівники ДАІ, — припинив полеміку головний. — Вони саме цим і займаються. Кров на алкоголь у вас взяли і результат вже є. Втім, зараз головне — ваше здоров'я. Операцію зроблено, кровотечу у черевній порожнині зупинено. На даний час загрози вашому життю немає. Але є ще супутні травми, які обумовлюють серйозність ситуації. Тому ми викличемо для вас бригаду екстреної медичної допомоги з обласного центру, хоч, власне, наші лікарі впоралися й самі.

— Це щоб не казала потім, що погано лікували? — припустила Ольга.

— Ну бачите, ви самі усе розумієте. Приїдуть консультанти, констатують правильність лікування і, цілком можливо, заберуть вас із собою. Миколо Прокоповичу, я так розумію, хвора транспортабельна? Дорогу у реанімобілі витримає без ризику?

— Гадаю, так, — відізвався Гайда.

— Втім, це вони самі вирішуватимуть, — продовжував Костогриз. — І ваше, пані Ольго, рішення враховуватиметься насамперед. До речі, а що ви робили у місті о цій порі? Я гадав, після нашого «теплого» прощання ви одразу ж поїдете додому…

— А у нас, як кажуть в Америці, вільна країна, — зауважила журналістка.

— Звичайно, — погодився головний. — Зараз найголовніше — щоб усе завершилося без наслідків. Як мінімум ще одна операція вам світить. Перелом гомілки складний. Наш травматолог такі операції практикує, але вирішувати вам.

— Я подумаю, — мляво промовила Ольга.

— Вадиме Борисовичу, ну я вас так прошу! Хочете — на коліна стану! — вчепилася Ліля. — Якщо усе офіційним шляхом — йому кінець!

— Я розумію, — відбивався Лужний. — Не треба на коліна. Якось розберемося. І заспокойся нарешті!

— Я б хотіла, але не можу, — мало не плакала та. — Просила його! Марно… А у нього термін умовний. Хто розбиратиметься, правий чи ні? Ви ж знаєте як у нас! Точно нікому не скажете?

— Точно, — завірив Лужний. — І друга твого полікуємо так, щоб тихо. Не переживай.

— І до поліції не повідомите?

— Ну, якщо ти просиш. Нам з тобою працювати разом. Сьогодні ти мене просиш, а завтра, не виключено, мені доведеться. А втім…

— Що? — пожвавилася Ліля.

— Я теж маю про що тебе попросити, але за умови, що ти також нікому…

— Можете бути певні! — завірила медсестра.

— Ну тоді… — Вадим витяг мобілку, — тобі не знайомий випадково оцей номер?

— Ні.

Швидка відповідь насторожила його:

— Отак зразу? Ти що, усі номери у пам'яті тримаєш? Навіть не подивилася толком.

— Подивилася, — тихо промовила вона. — Просто недавно мене вже про нього запитували.

— Хто? — вигукнув Лужний.

— Слідчий прокуратури. Валігура. Є у нас такий.

— А не казав для чого?

— Ні, — похитала головою медсестра.

— Ну, гаразд. А чому він саме тебе про нього запитував?

— Чого ж, не лише мене. Багато кого. Половині лікарні цей номер показували. Дивно, що ви не в курсі. Хоча… здається, це було ще перед вашим приїздом.

— От дідько! — вилаявся Вадим.

— А вам воно навіщо? — поцікавилася Ліля.

— Телефонували мені з нього, і я хотів би знати, хто.

— І він дуже хоче знати, — медсестра заходилася розповідати. — У мене подружки у різних організаціях працюють. То і там питали за нього.

— Не дивно… — сам до себе промовив Лужний. — Цікаво, знайшли чи ні?

— Не знайшли, — упевнено промовила медсестра. — Якби так, то більше не шукали б. Валігура шукає, ви також… Отже, точно знаєте, що ця людина у Роздолі. Ви що, навмисно для цього приїхали?

— Донедавна вона була тут. А зараз хтозна… — останнє запитання медсестри Вадим пропустив повз вуха. — А немає людей з лікарняного оточення, ну, тобто, жінок, швидше за все це жінка, які б зникли ось тепер, три дні тому? Не можеш згадати?

Вона думала довго.

— Поки що ні. Але як знатиму, скажу обов'язково. А що ви ще про неї знаєте?

— Вона має зв'язки з тими, хто влаштовує виїзд наших людей за кордон. До Сполучених Штатів.

— Навіть і не збагну, — замислилася Ліля. — У нас тут як у селі, усім про всіх майже все відомо. Я б знала. А може ще щось?

— На жаль, більше нічого, — зітхнув лікар.

Розмова у кабінеті головного відбувалася у піднесеному тоні.

— Привіт обласній травматології! — кричав у трубку Костогриз. — Здоров'я та удачі, Іване Семеновичу!

— Здрастуй-здрастуй, Григорію Віталійовичу. Кого вже зібрався нам підкинути?

— Чого ж одразу підкинути? — не зрозумів головний.

— А ти завжди телефонуєш, коли когось позбутися хочеш. — У тебе ж травматологи круті. Один Щерба чого вартий. Усе на світі вміють. А до обласної направляють як якесь «г» трапиться і неприємно пахне.

— Та знаєш, тут дійсно починає «пахнути» — змінив інтонацію Костогриз. — Одна дама на машині розбилася. Черевну кровотечу хірурги прооперували, усе гаразд. А залишився уламковий перелом гомілки.

— І?… — не зрозуміли на тому кінці. — Твоєму Щербі це раз плюнути.

— Можливо, — погодився головний. — Але дама — ваша мешканка, до того ж, журналістка. І потрапила в аварію, коли збирала на нашу лікарню компромат.

— Стоп! — перервав обласний. — Не Ольга Шеремет часом?

— Вона…

— Тоді вітаю тебе, — засміялися на тому кінці. — Лікуватимеш її до одужання.

— Це ще чому?!

— А до нас вона їхати не схоче. Побачиш. Ти не читав у минулому році? Згадай, який скандал навколо нас роздули! Через хлопця, якому ногу після травми ампутували. Це ж вона брудом нас поливала. А нога реально нежиттєздатна була. Щойно тільки судовий процес закінчився. Мають спростування писати через публікацію неперевірених даних. Тож не поїде вона до нас. Тому сам, дорогенький. Сам. І не заздрю я тобі й твоєму Щербі. Поп'є вона вашої крові, поп'є.

— Розумію, — настрій Костогриза зіпсувався остаточно. — А я ще, коли упізнав її у реанімації, здуру таке ляпнув… О-ой… Чого це воно на нас останнім часом навалилося?

— А ти, — не приховуючи сарказму, порадив обласний, — ксьондза замов. Нехай твій заклад обійде, водичкою покропить. Може підвалами твоїми древніми якась нечисть досі мандрує.

— Дякую за цінну пораду, — сумно промовив Костогриз.

Двері до палати були щільно зачинені і з сестринського поста через віконце було видно, як слідчий у накинутому халаті розмовляє з пацієнткою.

— То ви не можете згадати, Ольго Миколаївно, як це сталося?

— Так щоб докладно — ні, — відповіла жінка. — Здається, перекинулася.

— Як це, — не зрозумів Валігура. — Отак от їхали, їхали і ні з того ні з сього…

— Не пам'ятаю, — повторила вона. — Напевно, заснула за кермом. У мене струс мозку, що тут дивного?

— Цікаво… — невизначено пробурмотів той.

— Що ж тут цікавого? — не зрозуміла Ольга. — За день вимучилася, їхала пізно.

— Ольго Миколаївно, — вів своєї слідчий, — ДАІ оглядала місце пригоди. І, скажу вам як водій, те, що ви розповідаєте, якось у схему не вкладається. Враховуючи пошкодження машини і характер ваших травм, їхали ви на значній швидкості. А дорога там мало сказати нерівна — самі горби та ями. На тій ділянці взагалі швидко ніхто не їздить — так трусить і підкидає, що заснути неможливо. Навіть якщо вимучений. Та й на під'їзді до цього місця ви кілька разів з'їжджали на узбіччя, а там такі баюри, що мали б ви прокинутися. То ж у мене усі підстави думати, що ви знову вдаєтеся до брехні.

— Ви у чомусь мене звинувачуєте? — почала нервуватися Ольга. — Я що — когось збила? У чиюсь машину в'їхала? То у чім проблеми? Окрім моєї власної машини, жодних втрат. То чого ви хочете?

— Заспокойтеся, будь-ласка, — попросив слідчий. — Я справді вам співчуваю і ні в чому не звинувачую, але факт залишається фактом — ви не засинали за кермом. Я б сказав — займалися на дорозі каскадерством, до того ж, у нетверезому стані. Аналіз вашої крові на алкоголь дав позитивний результат.

— Це не зовсім так, — заперечила вона. — День видався важкий. Я ковтнула коньяку і збиралася заночувати у машині. Та несподівано подзвонили, що погано мамі. Довелося їхати. Я дуже поспішала і хвилювалася…

— Тобто, знову змінюєте ваші свідчення, — уточнив Валігура. — Так? Той, хто дуже хвилюється, не може заснути за кермом.

— Чого ви домагаєтеся? — не могла зрозуміти Ольга.

— Хочу з'ясувати, що відбулося на дорозі. І здається мені, свої свідчення вам знову доведеться змінювати. Принаймні, ще раз. А скажіть, що робили ви у місті такої пізньої години?

— Та ви тут геть чисто хворі на синдром «маленького королівства», — обурилася Ольга. — Головний лікар те саме питав.

— То це, ви вважаєте, дивно? Після того, як вас зловили на брехні, логічно було б їхати додому. А ви ще якийсь компромат тут збирали?

— От що, — обірвала його журналістка, — мені погано і говорити з вами я більше не бажаю. А зранку в мене операція. Буде завтра адвокат — усе через нього. А вам те саме скажу — це поки що вільна країна і їхати можу, куди завгодно. А ваші запитання скидаються на упередженість і переслідування. Зауважте — представника преси.

— Гаразд, завершимо, — погодився Валігура. — А відносно переслідування — отут ви нарешті щось правдиве сказали. І мені також здається, що хтось вас переслідував. То ж як забажаєте знову змінити свідчення — до ваших послуг. Одужуйте.

Двері за прискіпливим слідчим зачинилися, проте вона не відчула полегшення.

В ординаторській хірургічного відділення запанувала тиша.

— То які будуть думки? — запитав Гайда, обводячи поглядом колег. — На рахунок Кондратюка, маю на увазі. Це зараз пацієнт номер один.

— Навіть важливіший, аніж ота журналістка? — спитав Костогриз.

— Звичайно, — розвів руками завідувач хірургією. — Журналістці вашій наразі нічого не загрожує. Не заберуть до обласної — то струс мозку вилікуємо, а гомілку Андрій Іванович прооперує.

— Не заберуть, — зі злістю мовив головний. — Не сподівайтеся! Вона їм так печінки виїла, що обласна ортопедія від неї відхрещуватиметься до останнього. До речі, телефонував я до їхньої редакції. Головний редактор присягається, що ніякого репортажу про медицину їй не замовляв, а після скандалу в обласній лікарні вона у них взагалі на межі звільнення. До того ж, мати у неї справді хвора, і забирати її особливо немає кому.

— А сама вона — що? — з надією запитав Гайда.

— А це ми зараз у неї питатимемо. І відчуваю — вона тут зависне. Тож що швидше поставите її на ноги, то скоріше позбудемось її компанії.

— Гаразд, — змінив тему завідувач. — Тоді повертаємося до питання, що все-таки робити з Кондратюком?

— А що це за один? — поцікавився головний.

— Другий день лежить, — пояснив Гайда. — Досі без діагнозу, хоч і повністю обстежений. І сьогодні йому погіршало. Вадиме Борисовичу, ви що скажете?

— Не знаю, — засумнівався Лужний. — А може до обласної його? Не бажають журналістки — то нехай хоч його заберуть. Атиповий випадок.

— Давайте усіх відправимо! — скипів Гайда. — Журналістку — тому що неприємна, Кондратюка — тому що складний. На біса нам зайвий клопіт? А самі чиряки різатимемо! І ви ще на медичну реформу ображаєтеся! Тоді нас сам Бог велів закривати!

— Миколо Прокоповичу, — обурився Хижняк, — ми зовсім не те мали на увазі! Просто випадок справді незрозумілий. А потім доведеться виправдовуватися перед такими, наприклад, як ота журналістка.

— А це само собою, — згодився завідувач. — От тільки Кондратюк також нікуди їхати не бажає. Тому, я вважаю, назріла необхідність оперувати. Є й такий спосіб, ніхто його не забороняв.

— Резонно, — згодився Вадим. — Як казали у нас, від дірки у животі на п'ять сантиметрів ще ніхто не вмер.

— Правильно у вас кажуть, — зрадів Гайда. — Тому ладнаймо йому крапельницю, а Щерба бере у помічники Лужного і оперує журналістку. А коли вони закінчать, ми з оцими орлами беремося за Кондратюка. До речі, Романе, а це що — справді китайська машина?

Якби хто інший ставив запитання, від якого Хижнякові вже хотілось плюватися, йому було б непереливки. Лише авторитет завідувача змусив його промовчати.

— Тоді я пішов, якщо все узгодили, — підвівся Костогриз. — І колеги… дуже прошу… з журналісткою — щоб ніде комар носа не підточив. Від таких, як вона, захисту ми, на жаль, не маємо.

Щерба одягав операційну піжаму, коли у роздягальні з'явився Вадим.

— Схоже, тут надовго застрягнемо.

— З якої радості? — похмуро буркнув травматолог, який зайняв собою увесь простір маленького приміщення, і перевдягнутися удвох тут було вже ніяк. — Перелом як перелом і нехай головний не лякає.

— Ти ж чув, що казали — з особливою увагою! Від тебе доля нашого закладу тепер залежить! Тож серйозніше, колего!

Щерба лишень сопів, мовчки складаючи штани. Мобільний телефон випав з кишені, від удару об підлогу відлетіла кришка.

— Ти не забобонний? — посміхнувся Вадим.

— Абсолютно. Пофіг… — роздратовано бурмотів Щерба.

У крані задзюрчала вода, то Щерба мив свої ведмежачі руки. Вадим, розстібнувши халат, обережно визирнув за двері, а потім намацав телефон в акуратно складеному одязі колеги. На щастя, від удару той не вимкнувся.

— Не барися! Поїхали! — пролунало з передопераційної.

Вадим швидко пробігав по кнопках. Телефонна книжка. Нічого… Останні дзвінки…

— Ні хріна собі… — вирвалося несамохіть.

— Що? Не зрозумів! — почулося крізь сюрчання води.

— Нічого-нічого. Мийся.

Уся колонка останніх дзвінків являла собою номер Жанни. Здавалося, цей ведмідь не телефонував більше нікуди. Вадим погортав назад. Якщо усі останні його спроби не досягали мети, то дзвінки триденної давнини були прийняті. А чи справді? Обравши один з них, Вадим перевірив тривалість розмови. Нуль! Отже вона не відповідала. Ще один — знову нічого. Ситуація прояснялася. Щерба дзвонив на цей номер багато разів, але Жанна не брала трубки. І доведена до краю цими спробами, нарешті вимкнула телефон. Або змінила номер, як і казала Олена Валеріївна. То ж зовсім не Вадим дістав її. Оце так!

Усередині знову замлоїло. Ціль була десь близько. Щерба знав жінку, яку йому будь-що хотілося знайти. А якщо ні? Якщо він також виявився обдуреним цією шахрайкою і просто намагався повернути своє?

Тепла вода лилася на руки. За кілька хвилин йому належало асистувати на серйозній і відповідальній операції, проте думки Вадима витали хтозна де.

Вона увійшла рішуче і впевнено. Так, як і належить ходити жінкам з подібною статурою і при відповідній посаді.

— Доброго дня. Я шукаю Миколу Прокоповича. До речі, а чому ви учора не поїхали з виїзною бригадою на медпункт до Петрушина?

— Тому що у мене під дверима сиділо восьмеро пацієнтів. А на петрушинський медпункт минулого виїзду не прийшов жоден з викликаних хворих, — пояснив Цекало, і у відповідь на її нерозуміючий погляд, додав: — Ви вважаєте, є сенс відмовити вісьмом, які вас потребують, заради тих, хто лікуватися не бажає?

— Гаразд, — тон Полянської змінився. — У вас завжди є, що сказати. Гадаю, коли це доведеться пояснювати в іншому місці, ви не будете таким зарозумілим і самовпевненим. То де ваш завідувач?

— Поїхав на виклик, — відповів Цекало. — Буде за годину.

— А Щерба?

— В операційній.

— А Вадим Борисович?

— З ним, — терпляче пояснював Цекало. — Асистує.

— Ну хоч Хижняк є? — вже у дверях згадала Полянська.

— І Хижняка немає, Інно Сергіївно, — лагідно посміхнувся Ігор. — На відміну від мене, він розумний, тому поїхав у медпункт до Калиновичів на плановий виїзд, щоб рахувати мух поміж рамами і їсти холодець, що зварила фельдшерка.

— Ну, тоді Микола Прокопович міг би й зачекати з викликом. Не можна зовсім оголяти службу, це все-таки хірургія! — обурилась Полянська.

— А вона не оголена, — спокійно заперечив Цекало. — Ось, я сиджу. Бачите? У мене диплом є і кваліфікація хірурга. Та й дурним мене Гайда не вважає. То ж служба не оголена.

Вона зрозуміла, що сказала зайве, і знітилася.

— Ігоре Миколайовичу… Я не хотіла нічого такого сказати. Невдало висловилася. А ви не так зрозуміли.

— Що ж тут розуміти? — знизав плечима Ігор. — Я для вас порожнє місце.

— Та ні, кажу ж вам! Просто так вийшло. Негарно. Пробачте, заради Бога.

— Пусте, — заспокоїв Цекало. — Переживу. Вам також дві години потерпіти доведеться, поки Гайда з'явиться або Лужний з операційної вийде.

— Що ви маєте на увазі? — не зрозуміла вона.

— Те, що у вас під пов'язкою, — пояснив Ігор.

— А… звідки ви… її ж не видно…

— Кому як, — сухо промовив лікар. — Мені — видно.

Женя увійшла без стуку:

— Ой… перепрошую! Ігоре Миколайовичу, хворий поступив. Виразка шлунка з кровотечею!

— Пробачте, Інно Сергіївно. Мені треба працювати.

Він швидко вийшов з кабінету.

Вмиватися після затяжної операції — справжнє задоволення. Нарешті, Вадим витер обличчя використаною шапочкою і всівся поруч із Щербою. Тієї ж миті з'явився завідувач.

— Ну як? Склали ногу?

— Навіть краще, аніж було до того, — каламбурив Лужний.

— Ну, молодці, — зрадів Гайда. — А є таки Бог на світі. Не рий іншому ями — сам потрапиш. Хіба ні?

— Ні, — не згодився Вадим, — якраз навпаки.

— Тобто? — не зрозумів завідувач.

— Це ж Костогриз їй накаркав.

— Не здивуюся, якщо саме така точка зору фігуруватиме в пресі, — підтримав Щерба.

— А ви знаєте, усе можливо! — похитав головою завідувач. — Ну та менше з тим. Розслабтеся! Другої операції не буде!

— Помер? — обережно припустив Щерба.

— Тьху на тебе! — вибухнув завідувач. — Ну і жарти у тебе, Андрійку! Куди там Лужному! Я також не забобонний, але не до такої ж міри! Коротше, просрався Кондратюк. Зрозуміли? Щойно. І усе минулося. І живіт м'який став. Тож іноді вичікувальна тактика — річ корисна.

Підхопившись, Гайда вийшов геть. Піднявся й Щерба.

— Андрію Івановичу, — зупинив його Вадим. — Маю прохання до тебе. Дуже велике.

— Що сталося?

— Скажи мені, чий це телефон?

Називаючи по цифрах номер Жанни, він уважно спостерігав за колегою, обличчя якого мінялося на очах. У погляді промайнула розгубленість.

— Так… а… Який-який?

Не сумніваючись у власних підозрах, Вадим написав той самий номер на аркуші паперу.

— Не знаю, — знизав плечима Щерба. — Так і не збагнеш одразу. Але… номер не знайомий. Зовсім.

— Упевнений? — недобро зиркнув на нього Вадим.

— Знаєш, тримати у пам'яті всіх неможливо.

— А якщо я попрошу тебе зазирнути у телефонну книжку, у список дзвінків, — насідав Лужний. — Може знайдеш?

— Обов'язково перевіримо, — пообіцяв той. — Тільки влаштую журналістку в АІТі.

— Стій, — Вадим намагався зазирнути йому в очі. — Андрію, вона ще хвилин зо п'ять лежатиме в операційній, поки екстубують. Ми там не потрібні.

— Та подивимося! — схопився за клямку Щерба, — відлию тільки! Ще від початку терплю!

— Андрію Івановичу, ти пробач, — схопив його за рукавпіжами Вадим, — але цей номер ти набирав перед самою операцією. Тричі! А перед цим ще сто п'ятдесят разів. І ти не знаєш його напам'ять?!

— Звідки ти взяв? — зблід колега. — Ти… що…

— Так. Брав твій телефон. Поки ти мився.

— Це отам, звідки ти приїхав, у межах допустимого лазити в чужі кишені?

— Ні, — замотав головою Вадим, — і там це неприпустимо. Але у мене іншого виходу не було. Людина, якій належить цей номер, залишила мене ні з чим, голим та босим. Розумієш? І я хочу знати, хто вона.

— То потрібно було спитати, а не нишпорити по кишенях, — просичав Щерба.

— От я й питаю. Ти хіба не чуєш? Я мало не бомж з її легкої руки. Мені потрібно знати, хто вона.

— Це твої проблеми, — намагаючись приховати хвилювання, Щерба видер свою руку. — Відпусти! Я поспішаю.

— Ні, це і твоя проблема! — не давав проходу Вадим. — Тому що ти покриваєш аферистів!

— Нікого я не покриваю! — загорлав той. — І взагалі не знаю ніяких номерів. Та пішов ти!

Від поштовху в груди Вадим опинився на тапчані, вдарившись потилицею об вішак з халатами. Щерба ж, мало не винесши плечима двері, зник у коридорі.

— Та ви лишень скуштуйте, — наполягав Журбенко, спритно об'їхавши на кріслі гостя. — Я взагалі-то також противник алкоголю, але ця штука настояна на травах. Сам робив. Ну, будьмо! Тільки не ковтайте усе одразу, а смакуйте, наче коньяк.

— М-м! — вигукнув Вересюк, зручніше умощуючись за столом. — Смачно. Але ж градус…

— А ви помаленьку, — наставляв анестезіолог. — Я вам і з собою наллю.

— Ну що ви, не переймайтеся!

— Ну ви ж мені і книжки, і фільми принесли — я не відмовляюся. А настоянку сам готую. Діти трави збирають, а я роблю ще й збори, і мазі. Володю! Я вас не так просто закликав, маю до вас пропозицію. Чув не раз, що колега ваш старший, нині покійний… ну, ви розумієте про кого я.

— Звичайно, — погодився психіатр.

— Так ось, питання, що називається, у лоба — чи дійсно він залишив вам якісь особисті папери? Записи, спостереження, розробки, які б стосувалися історії нашої лікарні. Ви ж знаєте — приміщення наші стародавнього походження. А я… ну що я можу? Їздити на возику по хаті та займатися теорією. Одне слово, чи не згодилися б ви ознайомити мене зі змістом цих нотаток?

Сміх Вересюка звучав цілком природно.

— Юрію Васильовичу… Ну, я розумію — санітарки, медсестри… Але ви? Ви ж серйозна людина. Які нотатки? Мій старший, як ви кажете, нині покійний колега був не вповні нормальною людиною. Це моя думка. Ви справді вірите у цю маячню?

— Ну, стосовно цього можна посперечатися, — не згодився Журбенко. — Мені довелося якийсь час працювати з Фабіровським. І навіть довше, ніж вам.

— А от нам з вами не довелося зовсім, — перебив його Вересюк, — на жаль. Тобто, ви знали його раніше, коли, можливо, він ще не зовсім втратив здоровий глузд.

— Ви не праві, — господар долив настоянки у келишки. — Він справді був дивним, але не ідіотом, і як фахівець ви це знаєте, Володимере Васильовичу… Володю! Я дуже вас прошу. Ці записи…

— Ці записи — плід фантазій медсестер! — не витримав Вересюк. — У будь-якому разі я їх не маю. Юрію Васильовичу, ви хоч знаєте, що Фабіровський мене терпіти не міг? Вважав мене порожнім місцем як фахівця і навіть інвентарю в кабінеті не залишив! А ви кажете про записи…

— А його книжка? Ось ця… — Журбенко простягнув гостю книжку Фабіровського про привидів.

— Книжка? — обурився Вересюк. — Оцю маячню ви називаєте книжкою? Гадаю, він просто забув їх з ящика забрати. Точніше, не встиг. Фабіровський помер від інсульту. Ви ж знаєте як це буває.

— Так, я знаю, — погодився Журбенко. — І не лише як лікар-анестезіолог.

— Пробачте, — знітився Вересюк.

— Не переймайтеся, колего! — заспокоїв інвалід. — Я усе нормально сприймаю. А на рахунок маячні… Усе, що він описує про пошуки скарбів у різні часи, дуже вдало перегукується з реальними подіями, про які пишуть серйозні історики. І це автоматично робить вашого попередника знавцем історії, принаймні нашого краю, більше того — дослідником. Зауважте, коли працював Фабіровський, ще не чули про інтернет. А у бібліотеці можна було знайти далеко не все — існувало багато заборонених тем. Тим не менш, Фабіровський їх якось дослідив. Це одне. І друге. У його описах випадків загибелі шукачів скарбів від нечистої сили є багато деталей, яких не вичитаєте ніде, навіть зараз. Це свідчить про те, що він займався пошуками особисто. Не бажаєте відкрити книжку і обговорити деякі речі? Можливо, і вам у професійному плані дещо було б цікаво.

— Дякую, — підвівся Вересюк. — Якось іншим разом.

— Володю! — навздогін гостю вимовив Журбенко. — Я знаю, що записи у вас. І при всій повазі, ви не зможете ними самотужки скористатися. Давайте разом. Усе це не маячня божевільного, скарби існують насправді.

З приміщення долинало якесь гупання й цього разу, тому стукіт у двері не був почутий новоспеченим підприємцем від медицини. Вадим штовхнув їх, і вони прочинилися.

Стихар був одягнутий по-робочому, весь у пилюці, а з діри у стіні стирчав довгий забитий стрижень.

— Пробачте, я тут… Матінко рідна… — він роззявив рота. — Вадим?! Як ти сюди потрапив?!

— Через двері, — посміхнувся той.

— Ну звісно, замкнути забув. Привіт. Як ти мене знайшов?

Він обійняв гостя, намагаючись не вимастити.

— Віднедавна у вашому місті працюю. Ось, зайшов познайомитися з приватним окулістом.

— А він більше на різноробочого схожий! — засміявся Стихар.

— Такий само невдалий американець, як і я сам.

— А, ну і це також, — погодився господар. — Важко у нашій приватній медицині, особливо на початках.

— А у державній що, легше?

— У державній взагалі «пеемсдец», бачиш, я запам’ятав. Слухай, а як ти тут опинився?

— Пальцем тицьнув — куди попало, туди й поїхав. Я ж без нічого залишився. — розвів руками Вадим.

— Так не буває, — упевнено похитав головою Стихар. — Світ тісний, але ж не настільки!

— Але ж ти мені не казав, де працюєш! — нагадав йому Вадим. — Або де живеш.

— Справді, не казав. Виходить, буває. Слухай, а ти чим сьогодні займаєшся?

— Хірургією, чим же іще? — засміявся Лужний.

— Ну, не до ранку ж…

— Сподіваюся.

— То приходь! От віриш — не раз тебе згадував, ми ж так і не випили за спільну невдачу.

— Вип’ємо за удачу, — пообіцяв Вадим.

Цекало писав із таким завзяттям, що, здавалося, вістря ручки набирало темп з кожною секундою. Писанина ж, що виходила з-під пера трудівника скальпеля, сенсу великого не мала, проте виконувала єдину корисну функцію — захищала якоюсь мірою від чиновників. Як воїн вимахує мечем проти багатоголового змія — інакше зжере, як не одна голова, то друга.

— Ігоре Миколайовичу! — зазирнула, віддихуючись, Полянська. — Ви ще тут? А мені, як завжди, своїм здоров’ям ніколи зайнятися. Щойно від вас вийшла — хворого з інфарктом привезли, то й досі ним опікувалася. То що, ви глянете мою болячку? Кілька днів тому троянди садила і подряпала коліно. Дрібниця наче, а наступного дня запалилося й болить.

— Так завідувач уже повернувся, — вдавано байдужим голосом зауважив Ігор.

— Але ж я до вас прийшла. Ви що, відмовляєте мені?

— Я, звісно, не відмовляю, — взяв себе в руки Цекало. — Та ми ж з вами дорослі люди, усе розуміємо. Вам просто стало незручно за ті слова, що мене образили, тому ви до мене і прийшли. Але я вже забув, не турбуйтеся.

— Але я справді хочу звернутися до вас, — наполягала вона.

Сівши на стілець, Полянська підсмкнула спідницю і взялася за пов’язку. Зітхнувши, Ігор присів навпочіпки і почав розмотувати сам.

— А все ж таки, як ви здогадалися? — поцікавилася вона. — Я у себе в кабінеті перевірила — спідниця довга, пов’язки не видно.

— Великий клініцист Боткін, — зауважив Ігор, — взагалі усім підряд ставив діагнози з порога. Щойно увійде пацієнт — один уважний погляд і вже зрозуміло, на що той хворий.

— Але ж ви не Боткін…

— Так і ви також не…

Цієї секунди двері розчинилися, і Лада, загальмувавши на порозі, швиденько зникла. Запанувала тиша.

— Я не «хто»? — перепитала Полянська.

— Не «усі підряд», — спокійно відповів Цекало.

— А далі — ти собі уявити не можеш, — схвильовано розповідав Стихар, — пожежники, санстанція, архітектура… На оцей маленький кабінетик три на три метри. І усі, немов ті акули, а кишені в них значно глибші, ніж мої лікарські. Уяви, це приміщення існує ще від часів хрестоносців без пожежної сигналізації. Та щойно «поселився» тут приватний окуліст — все! Давай систему за штуку баксів, бо інакше лікарня згорить!

— Не шкодуєш, що затіяв усе це? — допитувався Вадим.

— Від долі не втечеш. Ти ж читав, це мені сам Фабіровський нашкрябав свого часу. Прикольний мужик був. Не вийшло з Америкою — отже, це моя доля..

— А до речі, як сталося, що не вийшло? Документи виробляли тут, у Роздолі?

— Радили що і як — тут, а самі документи робили діячі з обласного центру.

— А тут хто радив — скажи.

— Є тут одна.

— Жанна?!

— Та ні, Люба.

— Блондинка?

— Ні.

— І номер її ти знаєш? — розхвилювався Вадим.

— Звісно. Ми і зараз іноді бачимось.

Витягши телефон, Вадим показав номер Жанни.

— Цей?

— Ні, інший. А навіщо тобі?

— А цей номер тобі не знайомий? — не міг заспокоїтись Лужний.

— Здається, ні, — похитав головою Олег. — А чий він?

Вадим завагався, однак відповів.

— Жанни. Тієї суки, яка мене «кинула». Пам’ятаєш, ти на нього телефонував у Києві, коли намагався мені допомогти.

— А-а… — зрозумів той. — Ти її досі шукаєш! А чому вирішив, що вона може бути тут?

Вадим розповів йому про Олену Валеріївну, про обнадійливий початок пошуків і те, чим усе скінчилося.

— Уявляєш, можливо, я не один раз стикався тут із нею, просто не знав, що то вона. А тепер вона більше не користується цим номером.

— Допік ти їй, — похитав головою Стихар. — Обережніше треба було!

— Не я допік, — не міг зупинитися Вадим. — Щерба, хай йому грець. Він що, також виїхати намагався?

— Хто, Щерба?! — загиготів Олег. — Не сміши мене! Щерба далі Роздола не буває. Для нього до обласної поїхати — вже навколосвітня подорож. А чому питаєш?

— Щерба знає, хто вона.

Вадим розповів здивованому приятелю про випадок з телефоном.

— А ти нормально йому усе пояснив? — засумнівався Стихар.

— Більш ніж, — кивнув головою Вадим. — Навіть говорити на цю тему не хоче. Подумай, хто це може бути. Ти ж багато років тут живеш!

— Жанна… Гм… — напружено кумекав Олег. — Ну, кандидатура баби Жанни тебе явно не влаштує. Візьми телефон мій перевір.

— Та вірю я, — відмахнувся Вадим.

— Гаразд, я сам, — взявся до списку номерів Олег. — Стоп!

Вадим напружився, але Стихар лише висловив своє припущення:

— А раптом вона назвалася Жанною лише тобі?

В кінці робочого дня на території лікарні тихо. Поодинокі хворі сидять на лавочках, коли-не-коли персонал у халаті чи піжамі перебіжить з одного корпуса до іншого.

Лада зустріла його біля виходу.

— Я не зрозуміла — тебе чекати чи ні?

— Як хочеш, — відповів Ігор.

— А тобі що — байдуже? Бачила я, з яким завзяттям ти Горгоні коліна обмацував.

— У неї травма з ускладненням, — безбарвним тоном промовив Цекало.

— Еге, якраз на травму ти й дивився…

— Я маю звітуватися, на кого і як дивлюся?

Розмова неминуче вела до конфлікту.

— Ну, гаразд. Жартую. Чого напружився? Ромко питав стосовно поїздки. То як?

— Не знаю, — вичавив з себе Ігор. — Зараз у мене єдине бажання — лягти й увімкнути телевізор. Навіть не комп. Просто телек.

— Доволі дивне бажання, — зауважила Лада.

Вона не приховувала свого розчарування.

— От закінчиш інтернатуру і, якщо на той час наша медицина ще існуватиме, воно у тебе також з’явиться, як почнеш працювати, — повчально промовив Ігор. — Пробач, звичайно.

Далі він пішов сам. Обурена Лада залишилася на роздоріжжі.

Навколо Кондратюкового ліжка знову зібралася група лікарів на консиліум, але пацієнт нічого не хотів розуміти.

— Ми лиш одне поки що з’ясували, — намагався довести Вадим, — що вас оперувати немає потреби. Але ніхто не каже, що ви здорові!

— То це найголовніше! — стояв на своєму пацієнт. — Операція не потрібна — виписуйте.

Зіскочивши з ліжка, Кондратюк демонстративно почав складати свої речі до сумки.

— Та ж ви щодвадцять хвилин до туалету бігаєте!

— Вас до інфекційного відділення треба переводити!

— Куди?! — заволав той. — У мене ось-ось корова телитиметься, племінник жениться. А ковбасу ніхто більше не робить. Я вже подзвонив, щоб м'ясо починали молоти. Якби операція — то Господь з ним, а так…

— Ну а це що — не хвороба?!

— Ні, не хвороба, — відрізав той. — Так. Срачка. Сама скінчиться. Баба Ганя трави зварить — за годину минеться.

— Ну ми вас просимо!

— Миколо Прокоповичу! Не ображайтеся, — з душею відповів Кондратюк. — Край, як потрібно! У посадці присяду, а там до Горохова може й витерплю. А ковбаски я вам передам!

Кондратюк у своїй картатій сорочці вискочив за двері. Гайда лише розпачливо розвів руками.

— Щось у нього цікаве, Вадиме Борисовичу… Ще вилізе. Побачите.

— Щось нетипове, — згодився той. — От тільки не розумію що.

— Таке враження, — продовжував Гайда, — що це якась екзотична хвороба, з якою за все життя зустрічатися ще не доводилося.

— Гадаєте, таке можливо? — засумнівався Вадим. — З вашим досвідом? Навряд чи.

У кишені задзижчав телефон. Це був Стихар.

— Що, Олеже?

— Зайнятий? — запитав той.

— Начебто вже ні.

— Ноги в руки й до мене.

— Що сталося?

— Я знаю, хто вона. Оця твоя кривдниця. Щоправда, ніяка вона не Жанна.

Густий дим порціями вилітав крізь вікно гіпсовочної. Щерба курив, час від часу хитаючи головою і щось бурмочучи собі під ніс. У двері постукали, та лікар навіть не поворухнувся.

— Андрію Івановичу, що сталося?

— Слухай, що ти мене дістаєш? — не повертаючись, невдоволено вимовив Щерба. — Чого тобі треба? Чого за мною тягаєшся?!

— Я не тягаюся! Добирайте слова! — образилася Женя. — Бачу — щось сталося. Ви ж сам не свій!

— Та яке тобі діло?! — нарешті повернувся Щерба. — Іди уколи роби, займайся своєю справою!

— А я вже зробила, — промовила медсестра крізь сльози. — Андрію Івановичу, будь ласка, скажіть, що сталося. Чому ви з Вадимом Борисовичем так кричали?

— Тобі зда-ло-ся! — по складах відповів той. — Примарилося, зрозуміла?

— За що ви мене так? — не витримала Женя. — Я переживаю за вас, допомогти хочу. Думаєте, не чула, як він вам поліцією загрожував? Що ви накоїли?

— Я зараз тебе у вікно викину! — заволав лікар. — А потім задом наперед поскладаю!

Двері прочинилися і зазирнув переляканий завідувач.

— Що тут відбувається? Чого ви кричите на увесь шпиталь?

— Та вона божевільна! — замахав руками Щерба. — Бігає за мною…

— Ні за ким я не бігаю! — почервоніла Женя. — Миколо Прокоповичу, учора вони мало не побилися з Лужним, а кричали ще дужче! Вадим Борисович узагалі ліз до нього з кулаками!

— Що за маячня? — Гайда повернувся до травматолога. — Що вона верзе?

— Я ж кажу — божевільна, — покрутив пальцем біля скроні той. — До Вересюка їй треба.

— А що у вас із Лужним трапилося?

— Операцію зробили журналістці, — сказав Щерба. — Потім по сотці збиралися, але він поспішав… Більше нічого.

— Бреше він усе! — не могла заспокоїтися медсестра.

— Женю!!! Що ти собі дозволяєш? — шефові урвався терпець. — Дитячий садок… Не дасте спокійно до пенсії дожити. Піду — тоді хоч повбивайте одне одного! Іди, заспокойся. З тобою потім поговоримо.

Двері за медсестрою різко зачинилися.

— Я не зрозумів, — тихо спитав Гайда, — що там за конфлікт у вас із Лужним?

— Та звідки ви взяли?! Навіть близько нічого такого не було, — доводив Щерба. — Навпаки, приятелюємо.

— Я розберуся… — ставши навшпиньки, завідувач посварив пальцем біля самого його носа. — Схоже, хтось намагається зробити із мене дурня. Я розберуся. І тоді начувайся.

Вдруге двері траснули значно гучніше.

Вадим з розгону заскочив до підвалу Стихаря.

— Ну?!

— Не ну, а сідай, — спокійно вказав той зубилом на стільчик. — Газетку підстели.

— Ну, то хто вона?

— Не гарячкуй, — порадив він. — Присядь. Є тут у нас дама одна цікава. Не Жанна, брехати не буду, але все вказує, що то вона.

— Хто така? — нервував Вадим.

— Світлана-затворниця. Усі так її називають. Аферистка з великої літери. Вона шиє простирадла, піжами, одне слово, все для лікарняних потреб. А крім того, ще підробляє — кому що. Багато хто у неї замовляє. Так ось вона пару років тому виїжджала до Штатів, але практично одразу була депортована.

— Чому?

— Імміграційна служба постаралася, — пояснив Стихар. — Вона там канал створила, через який наші їхали. Ну, американці швидко і розібралися.

— Цікаво, звичайно, — погодився Вадим. — Та це ще не означає, що Жанна — саме вона.

— Можливо, — замислився Олег. — Але ж ти сам пояснював, що номер у межах мережі нікуди не рухався, увесь час на одному місці, а вона якраз сидить тут безвилазно.

— І справді, — вражено промовив Вадим. — Мені одразу це дивним здалося. Хоч де б жила людина, вона повинна пересуватися — по магазинах ходити, до знайомих, друзів…

— Ото ж бо! А вона нікуди, — підхопив Стихар. — І живе на території лікарні.

— Як це? — не зрозумів Лужний.

— На «пересильному». Відтоді, коли у нас лікарям, бувало, квартири давали, це такий собі маленький гуртожиток для молодих фахівців на кілька кімнат. Ось там вона й влаштувалася.

— А чому нікуди не виходить? Чому затворниця?

— Тому що мала деякі пригоди. Нагріла свого часу когось на кругленьку суму, а вони взяли та й хлюпнули їй кислотою в обличчя. З наслідками.

— Ясно, — зрозумів Вадим. — Отже, телефон її перебуває постійно в одній точці.

— Та й це ще не все, — продовжив колега. — Наші до неї часто по різні дрібниці звертаються — хто штори, хто штани підшити. То я спитав в однієї знайомої — кажу, щось хочу замовити, а не можу додзвонитися. А вона мені знаєш що відповіла? Що Світлана номер поміняла.

— Оце вже справді цікаво, — пробурмотів Лужний. — Тільки до чого тут Щерба? Чому дзвонить до неї, чому покриває її?

— Та він же її брат! — пояснив Стихар. — А вона — його головний біль. Знаєш, буває так у сім’ї — одне нормальне, а інше непутяще. Кажуть, вони обоє зі Щербою прийомні, з дитбудинку. А батьки вже померли. То ж він нею опікується, як старший. Інший давно б плюнув, а Щерба її завжди вигороджував. І випросив у головного місце на пересильному для неї, коли з нею така біда трапилася. Костогриз може б і відмовив, але тоді у нього син розбився на машині, і Щерба його буквально по частках склеїв. Хоча кажуть, відтоді вона вгамувалася.

— Добре вгамувалася, — криво посміхнувся Вадим. — Особливо враховуючи мій випадок. Є новий номер? Дай, хоч голос послухаю.

— Будь ласка, — Олег показав на екрані номер. — Тільки набирай зі свого.

Набравши номер, Лужний слухав мовчки, у той час як Стихар, не відриваючись, стежив за виразом його обличчя.

— Твою ж мать… — вражено промовив хірург, сховавши телефон до кишені. — І що ж мені тепер з нею робити?..

Головний лікар заклопотано перебирав папери на своєму робочому столі, коли двері його кабінету відчинилися, і на порозі з’явився захеканий очільник районної санепідслужби Дегтяр.

— О, — промовив Костогриз, простягаючи руку. — Санстанції лише мені сьогодні бракувало. Сідай, Борисе Петровичу. Чого так гнав?

Та гість не підтримав жартівливого тону. Обличчя його змарніло, він важко дихав і виглядав таким стурбованим, що Костогриз одразу відчув недобре.

— Мої у тебе вчора з перевіркою були, у хірургії.

— І що з того? — не зрозумів головлікар.

— Змиви брали по усьому відділенню.

— У них там завжди порядок, — знизав плечима Костогриз. — Щось не так? Висіяли щось?

— «Не так» — слабо сказано, — видихнув Дегтяр, обтираючи пожмаканою хусткою спітнілі скроні. — Так висіяли, що тепер ми з тобою обоє не розгребемося.

— І що ж там? — розхвилювався Костогриз.

— Холера.

Розділ IV

Віз, за яким клубочилася густа курява, заїхав через ворота до монастиря. Полковник, що лежав на сіні, марив, і ротмістр намагався бути поруч, аби його стримати. Поранений заборсався, розкидаючи настил та відкриваючи сторонньому оку штабель невеличких мішків із чимось важким. Скочивши на землю, осавул потяг коней у найдальший куток подвір’я.

— Ротмістре! — хрипів поранений. — Що з казною? Закопати! Це наказ!

— Іване Андрійовичу, — звернувся до бородатого офіцера осавул, який повернувся з монастирської будівлі у супроводі кількох ченців. — Я щойно все оглянув. Там заїзд до підземелля. Сховаємо віз подалі від чужих очей. Ченці кажуть — не видадуть. Води закип’ятять. Ну а далі… як Бог дасть.

— Давайте, осавуле, — наважився Долматов. — Інших варіантів однаково немає. Будемо зволікати — помре полковник. Он — марить постійно. Невдовзі тільки лінивий не знатиме, що казну веземо. Іду готувати інструменти.

— У них там пара ченців кровопускання вміють робити і щось лікують. Може в помічники візьмете? З мене ж користі ніякої!

— Давай, рідненький, — згодився військовий хірург. — Клич. Зайві руки не завадять. О Господи! Допоможи у святих стінах зробити те, що у таких умовах взагалі неможливо!

Полковник на возі несподівано розплющив очі.

— Іване Андрійовичу! Де ми? Я що, спав?

— Спали, спали, — заспокоїв його Долматов. — Морфію вам вколов. Пане полковнику, це якийсь старий монастир. Тут зручно. Треба витягти кулю, інакше помрете. Лихоманка посилюється. Тут не шпиталь, але іншого виходу немає.

— Згодний, — простогнав Чікічеєв. — Робіть, Іване Андрійовичу, терпітиму.

— Братчики, взяли полковника і — нагору! — скомандував лікар. — Хутко! До світлої каплиці. Ближче до вікна. Я слідом.

На возі серед мішків з грошима йому таки вдалося відшукати свою медичну сумку. Зазирнувши всередину, лікар передивився інструменти, скрушно похитав головою. Шансів на вдалу операцію з таким набором небагато. Фляга зі спиртом впала на саме дно і шукати довелося довше. Наче розуміючи приреченість пацієнта, хірург відтягував вирішальний момент. Зрештою він наважився.

— Іване Андрійовичу!

Осавул біг до нього, кинувши відчиненими двері до підземелля.

— Іване Андрійовичу! А де полковник?

— Нагору понесли, — відповів Долматов. — Я наказав. Буду оперувати.

— А як німці налетять? Їхня розвідка увесь час на п’яти нам наступала. Може до підвалу? Там їй-Богу не знайдуть. Ходімте, Іване Андрійовичу. Я вам зараз таке покажу!

— Оперувати при свічці… — бурмотів собі під ніс військовий хірург, — це занадто…

Не відстаючи ані на крок, слідом за осавулом він спускався глибше й глибше крученими сходами, аж поки обоє не вперлися у стіну. Спочатку лікар нічого не зрозумів, а потім очі його широко розплющилися. Натиснувши на одну з кількох брил, що складали стіну, осавул зробив зусилля. Лікар від подиву роззявив рота.

— Мати рідна… Що це?!

— Бачите, який секрет? — не міг натішитись осавул. — Хитрі ченці… Ніколи б не додумався. Випадок…

— Справді, його величність Випадок, — вражено прошепотів Долматов. — Послухайте, осавуле… Ні, оперувати тут я, звісно, не буду. Навпомацки не вмію. Але… що як нашу казну сюди заховати? Це ж скільки століть усе це тут лежало! Не знайдуть тут німці, присягаюся, не знайдуть. Дивіться, скільки скарбів! Нехай і наше якийсь час святі отці побережуть. Мішки соломою натовчемо, а віз назад вивеземо, і нехай німець далі переслідує. А живі лишимось — повернемося й заберемо потім.

— А праві ж ви, їй-Богу, — махнув рукою козак. — Де ще можна казну так надійно заховати!

Зміну настрою хірурга помітили усі, коли Долматов з’явився у світлій каплиці. Чікічеєва роздягли й поклали на дерев’яний стіл.

— Ну що, Іване Андрійовичу, витримаю? — запитав полковник слабким голосом.

— Усе буде добре, пане начальник штабу армії, — бадьоро відповів той. — Навіть те, заради чого усе це затівалося.

* * *

Військові вантажівки та поліцейські машини зупинялися біля огорожі. Солдати Нацгвардії за командою оточили територію, влаштувавши головний блок-пост на воротах. Кілька санітарних машин вивантажували засоби для дезінфекції й ціла група людей у спеціальних костюмах носила обладнання до хірургічного корпусу, навколо якого стояло ще одне кільце.

— Яке ви маєте право не пускати мене? — скандалила жінка біля воріт. — У мене мати в лікарні у тяжкому стані!

— Пані, карантин, розумієте? — доводив спецназівець. — Наказано нікого не впускати й не випускати.

— Який іще карантин? З глузду з'їхали? Та пустіть мене!

Біля воріт зчинилася штовханина. На допомогу викликали начальство у погонах.

— Громадяни, зберігайте спокій!

— Скільки тут лікуюся, жодних карантинів не було! — обурювалася бабуся у домашньому халаті. — Куди мені йти тепер? Я на п’ять хвилин до магазину вийшла, мені в палату треба! Там мої ліки! Мені на укол треба!

— Карантин, — виголосив офіцер і пішов геть. — Ніхто не заходить і не виходить.

— Та я ж п’ять хвилин тому вийшла! — волала жінка. — І карантину не було. А тепер є?

У дверях корпусу з'явився Гайда.

— Миколо Прокоповичу! — кричала бабуся від воріт, побачивши лікаря, — Мене в палату не пускають! Скажіть, щоб пустили!

Щерба підійшов до воріт лікарні, здивовано споглядаючи цю картину.

— Прошу відійти, — наче робот, вчергове повторював спецназівець. — Карантин…

— Який карантин? Я тут працюю! Дайте увійти!

— Наказ нікого не впускати, — відрубав солдат. — До з'ясування. Чекайте в іншому місці.

— У якому — іншому? — не зрозумів лікар. — Я годину тому звідси вийшов. І вже виніс усю заразу. І по місті розніс. Ви що, не розумієте, що немає жодного сенсу не пускати мене назад?

Ці міркування виявилися заскладними для солдата.

— Ви що — справді на тренуваннях головою цеглу ламаєте, як це по телевізору показують? — запитав Щерба.

Той лише відвернувся. А біля корпусу ще двоє сперечалися з Гайдою.

— Розум втратили? — волав завідувач хірургією. — А якщо хворого з кровотечею привезуть? Також не пустите? Я до вас, шановні, звертаюся. Якщо помре хворий — ви відповідатимете.

— Ми — ні, — тупо заперечив здоровидло. — В нас є наказ.

— А якщо це хтось із ваших буде? — не вгавав завідувач. — Також не пройде? Впустіть лікаря нашого — у нього операція!

Ці двоє також повернулися спиною.

— Покличте того, хто ці накази віддавав! — не витримав Гайда.

— Зараз прийде… — сказав один з вояків.

Траснувши спересердя дверима, завідувач пішов нагору до відділення.

У приймальні районної адміністрації розмова велася на високих тонах. Обласні та районні чиновники з переляканими обличчями нагадували колорадських жуків, позбираних у стару банку з-під фарби, які, звиклі нерухомо сидіти й гризти картопляне листя, потрапивши у нестандартну ситуацію, рухаються, натикаючись на стінки, й повертають назад, не надто розуміючи, що роблять.

— Ви розумієте, що паралізували усю роботу районної лікарні? — кричав Костогриз.

— Ні, це ви її паралізували! — ляснув рукою по столу найголовніший. — І відповідатимете за це! А люди виконують свої обов’язки! І якби ви пам’ятали про свій обов’язок, то ніяка холера у лікарні не з’явилася б!

— А де ж вона, по-вашому, мала з’явитися? У банку? У лікарні й мала, бо хворі йдуть зі своїми болячками у лікарню.

— Григорію Віталійовичу, — промовив другий, — я б на вашому місці обійшовся без іронії. У вас у лікарні останнім часом надто багато негараздів.

— Нічого собі негаразди! Смерть мера через ненадання медичної допомоги… — додав третій.

— І якби ви вчасно реагували, осередок небезпечної інфекції міг бути меншим, — озвався четвертий.

— А де ви бачите осередок? — захищався Костогриз. — Хіба є хворі на холеру? Немає хворих, отже немає осередку. Є поки що один посів, з яким розбираються. Та й звідки холері узятися? Ще навіть теплої погоди не було.

— Григорію Віталійовичу, — втрутився начальник з області. — Ворожити на кавовій гущі — не наша робота. Наша — виконувати передбачені для такого випадку інструкції.

Ординаторська хірургічного відділення не вміщала усіх охочих. Двоє вчителів — біолог, що перебував на лікуванні, та історик, який прийшов його відвідати, насідали на лікарів.

— Ви що, не розумієте — донька приїжджає, мушу зустріти. Я ж не лежачий хворий!

— А в мене через півгодини починається урок. Що мені робити?

— Розумію, — відбивався Хижняк. — Але ж ви бачите — вони наказ отримали. Мене також не випустять.

— Чорти б їх забрали! — не міг заспокоїтися біолог. — Яка холера? Та вона тут востаннє, напевно, ще за часів хрестоносців була!

— Не напевно, а точно, — похмуро додав історик. — Саме у середні віки. Був тут спалах холери, який винищив не лише увесь монастир, а й навколишні села.

— Ви це їм скажіть! — порадив Цекало. — Отим, що унизу, тоді будете тут до осені сидіти. Оформимо вам історію хвороби, щоб койко-день дарма не пропадав. Потім, як звіт здавати, то на холеру не звернеш. Ліжковий фонд має бути заповненим.

— Я серйозно! — завівся історик. — Є відповідні свідчення в архівах. Багато людей загинуло. А привіз цю заразу маркіз Гійом де Шалон.

— Хто?! — підскочили обоє молодих лікарів. — Звідки ви таке взяли?

— Я вам кажу, — той вже забув про холеру й зірвані уроки. — Наближений магістра ордену тамплієрів. Коли король Філіп Четвертий вирішив розігнати орден, храмівники захищалися. Облога їхнього замку тривала впродовж кількох місяців. Це ж були справжні воїни — на них усі хрестові походи трималися, там один був вартий десятьох. От король і наказав заразити воду. Лише тоді замком оволодів, як усередині епідемія почалась. А тамплієри, коли відчули, що скоро кінець, почали через потаємний хід свої скарби вивозити й ховати по монастирях. От цей де Шалон і привіз усе до нашого. Ви що, зовсім не цікавилися?

— Ні, — вигукнули в один голос обоє. — Розкажіть!

— Ну, далі вже немає що розповідати. Привіз, заховав. А сам вже був хворий. Ну і від нього усі ченці заразилися і погинули потім. А заразом ще кілька сіл навколо. Багато людей.

— Ну, а сам посланець магістра?

— Вмер, — безапеляційно заявив учитель. — Так, принаймні, усі джерела пишуть. То що робити? Слухайте, а може ви нам також якісь задні двері відчините і ми тихенько підемо?

— Я б не радив, — упевнено промовив Лужний.

Гайда увійшов швидко і обоє вчителів тихенько вислизнули за двері.

— Ну, що, шановні, от і дожилися. Лише цього бракувало! Решту вже маємо.

— А що? — не зрозумів Хижняк.

— Холера…

— Навіщо лаєтеся? — не зрозумів Цекало. — Скажіть спочатку, у чім справа.

— А я й кажу! — зірвався завідувач. — Холера! Інфекційне захворювання! Не чув?

— Ви… серйозно? — здивувався Лужний. — Ми гадали, вони жартують.

— Куди вже серйозніше, коли по периметру очеплення стоїть!

— Попали… — розпачливо промовив Хижняк. — По-па-ли! Ну чому це мало статися у нас?

— А де ж іще?! — зіронізував завідувач. — Хрестоносці ваші лишили! Спеціально для вас! Щоб не лазили де не слід, а роботою займалися!

Ігор звівся зі стільця, повільно підійшов до крану і заходився мити руки з милом.

— Ти ще піди до перев’язочної — йодонатом вимасти, — іронія Гайди дедалі посилювалася.

Цекало мовчки взявся за клямку.

— … і сто грамів усередину — раптом вже встигло потрапити, як нігті гриз.

— А повертатимешся — то клямку вже крізь халат бери, а не голими руками, — підтримав шефа Хижняк.

З ображеним виглядом Ігор сів на місце.

— Дуже смішно…

— А що нам — плакати? — не міг заспокоїтися Гайда. — Отже так. Об’явили вже офіційно. Вібріони у змивах підтвердили. Вводиться протиепідемічний режим. Зараз відшукаю інструкції.

— От, блін… — прохопилося у Вадима, і всі одразу повернулися до нього.

— Кажи! — наказав шеф.

— Я здогадуюся, звідки усе це. І схоже, хрестоносці не винні.

— Не тягни!

— Кондратюка пам’ятаєте? — похмуро запитав Лужний. — Той, що втік додому, бо дообстежуватися не схотів. Усі ж помітили, що нетипова картина у нього! Ви самі зауважили — щось таке, з чим не стикався ніколи.

— А дійсно — він з туалету не вилазив, — стурбовано промовив Гайда.

— На весілля поїхав, — додав Хижняк. — Ще казав, що ковбасник.

— Ну так, — похитав головою Гайда. — І руки навряд чи так миє, як Ігор Миколайович. І завтра людей так зо двісті п’ятдесят поїдять тієї ковбаски.

— Або вже поїли, — припустив Цекало. — Коли там, він казав, весілля? До речі, здається, й нам обіцяв привезти.

— Так, жарти геть, — стурбовано промовив Гайда. — Ви уявляєте, що може бути? Це ж такий осередок утвориться, що вже не треба буде ніякої медичної реформи… Без неї всі вимруть. А ну, бігом історію Кондратюка сюди! Паспортні дані потрібні. Будемо повідомляти. І зараз видзвонити його у тому селі! Може ще не пізно.

— Так здана вже історія, — розвів руками Цекало. — В архів. Ви самі постійно чортів даєте, коли не здаємо! Ми й постаралися.

— Невчасно ви стараєтеся, — лютував завідувач. — Бігом до архіву!

— А хто ж нас випустить?

Схопивши телефон, Гайда набирав номер архіву.

У приймальні райдержадміністрації відбувалося ще одне екстрене засідання. І з кожним наступним осіб у краватках більшало.

— От тепер вже точно кранти, — не приховуючи злості, голосно говорив Моцур, новоявлений очільник області. Молодець оцей ваш, як його… Гайда. Скільки років працює?

— Давно, — похмуро відповів Костогриз. — Минулого року шістдесятку відзначали.

— Що?! — підхопився начальник управління. — То може йому на пенсію час? Відпустити хворого з кишковою інфекцією на весілля, де його ковбасу з холерою триста людей їстимуть?!

— Це лише припущення наших колег, — захищався Костогриз. — Його ще довести треба. А хворий від обстеження відмовився. Це його право. І примусити ми не можемо.

— Якщо це доведуть, — майже по складах вимовив Моцур, знаєте, що вам загрожує? Ні, усім нам, і мені також… Хоч на відміну від вас я реагую вчасно. Знаєте що?

— Нічого вам не загрожує, — твердо промовив Костогриз, дивлячись йому в очі. — Ви щойно прибули. Води місцевої не пили. І у контакті з кимось із теоретично можливого осередка не перебували. То ж вам точно холера не загрожує. Все ж решта порівняно із нею — дрібниці. А мені… Якщо диплом отримав і білий халат вдяг — то це вже саме по собі чимось загрожує.

Дівчина плакала, повернувшись обличчям до вікна у порожньому коридорі.

Лікар, який швидко проходив повз неї, загальмував, придивляючись.

— Шановна, що сталося? Чого ви плачете?

Від цього запитання вона заплакала ще дужче. Він підійшов ближче. Це був Ігор Цекало.

— Я можу чимось допомогти? Я лікар.

— Так, можете! — різко повернулася вона. — Ідіть, порозкидайте цих спецназівців, чи хто вони там… Тих, що не дозволяють вийти! Можете?!

— О… це ви, Оленко? — остовпів Цекало. — Не упізнав одразу. На жаль, не можу зробити цього навіть для вас. У них, знаєте, спецпідготовка, та й багацько їх. Тільки у будь-якій ситуації треба вміти знаходити рішення, це — закон хірургії. Що у вас сталося?

— Зайшла до мами, — схлипувала вона, — а її у терапії затримали. Поки чекала — он, ви самі бачили. І я вийти не можу!

— І плачете, бо за нею скучили і не маєте змоги зустрітися? — не зрозумів Цекало.

— Ні, — почала нервуватися вона. — У нас на курсі вечір бального танцю. І я не встигаю. А подругу мою тато повезе, і мене чекати вони більше не можуть. Потім я вже нічим не дістануся.

— І кавалер ваш танцюватиме з іншою… — з розумінням промовив лікар. — Серйозна проблема. Ходімо зі мною.

Схопивши дівчину за рукав халата, він потяг її до глухого темного коридора.

— Куди ми йдемо? — захвилювалася вона.

— Не бійтеся, я вас не скривджу, — посміхнувся Ігор. — А привид Фабіровського, який полюбляє такі закутки — це казки. Не вірте.

Озираючись та дослухаючись, він відчинив маленьке глухе віконце і визирнув назовні.

— Це я що — маю сюди лізти? — вигукнула вона.

— Тільки як маєте бажання. Ну, вперед! Тримайтеся…

Він допоміг їй вилізти і подав сумку.

— Дивіться, щоб ніхто не побачив вас. Он ті кущі тягнуться впритул до самої огорожі, а в ній діра, через яку господар сусіднього будинку своїх курей на нашу територію пускає пастися. Потрапите якраз до нього на подвір’я. Ну, а там вже спецназу немає.

— Оригінальний спосіб… — промовила Оленка, обтрушуючи джинси. — Дякую вам! Це ви… для зустрічі з вашими коханими медсестрами використовуєте?

— Що ти можеш знати про медсестер, дівчинко, не кажучи вже про кохання… — зітхнув Цекало.

— Пробачте, — ніяково посміхнулася вона.

— Привіт матусі…

Дівчина швидко побігла до огорожі.

Двері до кабінету головного лікаря санстанції, коли туди зайшов Костогриз, зачинилися наглухо.

— Отже так, — стиха промовив Дегтяр. — Це таємниця. Якщо дізнається хтось, що ти довідався від мене — дивись… Мене не зрозуміють.

— Яка таємниця? — заволав головлікар. — Що ще?! Мало цієї вашої сраної холери?

— Так от про неї я й кажу. Холера якраз не наша. Одне слово… розслабся!

Широко посміхаючись, Дегтяр поліз до шафки по коньяк і келишки.

— Що — не підтвердилося?! — кричав Костогриз. — Я знаєш скільки здоров’я через вас втратив? Твої епідеміологи з бодуна посіви робили? Ви у цілому районі надзвичайну ситуацію створили! Завтра у новинах гримітимемо!

Не реагуючи на його волання, Дегтяр мовчки наливав у келишки.

— Не буду з тобою пити! — образився головлікар. — Не буду і все.

— Будеш, — засміявся Дегтяр. — Інакше не скажу тобі найголовнішого.

З розпачу Костогриз схопив келишок і залпом вихилив.

— Щось ти зовсім нервовий став, — продовжив Дегтяр. — Помилки нема. Епідеміологи мої одразу розібралися, що це холера. Але є одна особливість…

— Не тягни кота за хвіст, — попросив Костогриз, перехиляючи другий келишок.

— У мого кума невістка в обласній інфекційній лаборанткою працює, де достовірність результатів перевіряли, та й київські фахівці там були. Отже, холера справжня. Але штам вібріона дуже ослаблений. І для людини практично безпечний. Вмерти від нього неможливо. Навіть срачки не викличе.

— Чекай, нічого не розумію… Звідки ж воно взялося у відділенні хірургії?

— Це вже інше питання, — тримав інтригу Дегтяр. — Але можеш бути впевнений, що не з кишківника вашого Кондратюка. Ковбасу його можете їсти, якщо принесе. Такий вібріон може взятися лише з одного місця, у природі цих штамів не існує.

— З якого? — насупився Костогриз.

— Це учбовий штам, безперечно.

— Що означає — учбовий?

— Ну, ти ж мікробіологію вивчав в медінституті? — запитав Дегтяр. — Усі мікроби, з якими працюють студенти, є ослабленими штамами справжніх. Вони виведені спеціально для навчального процесу і заразитися ними та захворіти неможливо.

— Ти точно не жартуєш? — вражено похитав головою Костогриз.

— Ні. Можеш бути впевнений.

— А чому ж тоді з нас «облогу» не знімають?

— Знімуть, — пообіцяв Дегтяр. — Ти ж знаєш, як у нас чиновники завжди перестраховуються. Але не в тому суть. Я знаєш що подумав?

— Кажи, — ледь стримувався головлікар.

— Ти вчора плакався, що на шпиталь одразу всі нещастя посипались. От я і подумав, що вібріони могли потрапити з учбової лабораторії медичного інституту просто у наш посуд, який розставили для змивів. Вже у відділенні. Розумієш?

— Ні, — похитав головою Костогриз.

— Хтось узяв матеріал з учбової лабораторії, разом із живильним середовищем, адже вібріони на підвіконні не живуть! І хлюпнув у наш посуд для досліджень! Ти казав, що тебе чомусь цькують. От і гадаю, що це продовження.

Наливаючись люттю, Костогриз підвівся, і відчуття, що готовий подерти зловмисника на шмаття, затопило його з головою.

Полянська зачиняла двері свого кабінету, коли побачила Цекала, який проходив коридором.

— Ігоре Миколайовичу, доброго дня!

— І вам доброго дня, Інно Сергіївно…

— Зачекайте, маю вам щось віддати.

Вони увійшли і грізна начальниця, що вочевидь перебувала у доброму гуморі, витягла з ящика столу компакт-диск.

— Напевно, вимоги для складання нового звіту або чергова порція претензій, — припустив Цекало.

— А от і ні, — засміялася вона. — Беріть.

Диск опинився у нього в руці.

— Що ж це? І чому вам так смішно?

— Не смішно, а весело, — уточнила Полянська. — Це про хірурга, який врятував — уявіть — чотириста людей. Гадаю, вас зацікавить.

— Ну, наш Гайда за життя, гадаю, врятував значно більше, — знизав плечима Ігор.

— Гайда — за усе життя, — не згодилася вона, — А цей — водночас.

Ігорю залишалося лише подякувати. Бачити цю жінку усміхненою було надзвичайно приємно.

Солдатів, дякувати Богові, таки відкликали. Тому розмова зі слідчим відбувалася у кабінеті головлікаря. Військові та поліція роз’їхалися, лише розрізнені групи санітарних служб ще збирали обладнання і вантажили у транспорт.

— Ну і кашу ви заварили, Григорію Віталійовичу… — скрушно хитав головою Валігура. — Давно у нашій глухомані таких резонансних справ не було. Навіть не знаю, як розгрібатимемо.

— Чесно кажучи, і я цього не уявляю, — згодився головлікар. — Скажу відверто — сухим з води вийти не сподіваюся. Щойно сюди Гайда приходив. Завхірургією. Приніс заяву на звільнення.

— Ну навіщо ж так? — здивувався Валігура. — Через одне зауваження на високому рівні?!

— Та ні, — заперечив Костогриз. — Не через це. Сказав, що вже має право на пенсію, діти дорослі… Хоче дочекатися онуків, а цього всього йому вже доста: справи Огура, історії з вікнами, холери… Та багато чого іншого, у чому не винен, а мусиш перед усіма принижуватись, аби мати змогу і далі робити свою справу. І я чесно тобі скажу: якщо мене знімуть — не шкодуватиму. Пішов би сам, але в цій ситуації виглядатиме, ніби здався, то ж мушу боротися до кінця.

Увімкнувши електрочайник, головлікар дістав каву. Валігура зауважив:

— У нас, сам розуміти мусиш, непередбачені повороти бувають. Справа Замриги — однозначно «глухар», а по інших напрямках деякі позитивні зрушення намітилися. Мені представили офіційний висновок, що холерний вібріон — учбовий штам, ви були праві. Міг потрапити лише з лабораторії. Тобто, це чиясь диверсія.

— Тепер не зайверозібратися, кому це було вигідно! — Костогриз почав нервово нарізати кола по кабінету.

Двері «пересильного» відчинила молода жінка у великих чорних окулярах, що затуляли більшу частину обличчя.

— Доброго дня, — привітався Вадим.

— Доброго вечора. Чимось можу вам допомогти?

— Гм… — здивувався той. — Гадаю, ви мали б зрозуміти, навіщо я прийшов.

— Поки що ні, — знизала плечима вона.

— І мене ви також не впізнаєте?

— Чого ж, — вона прочинила двері в кімнату. — Ви — наш новий хірург. Проходьте.

Вадим рушив до кімнати, а Світлана витягла з шухляди кравецький метр.

— Станьте рівно, руки розведіть.

— Я не по костюм. І не по халат, Жанно, — похитав головою Вадим.

— Світлана, — виправила вона.

— Для мене — Жанна, — заперечив гість. — А може ми одразу перейдемо до справи? Я не з тих, хто дозволяє себе ображати.

— Чим це я вас образила? — здивувалася вона. — Взагалі вперше вас бачу!

— Зрозумів, — кивнув лікар. — Стоятимете на своєму… Ну, що ж…

Двері мало не злетіли з завіс і незграбна туша Щерби ввалилася до кімнати. Не кажучи ні слова, він вхопив Вадима за вилоги і притис до стіни.

— Значить так, дорогий друже… Якщо я тебе… ще хоч раз… тут побачу… Тебе сам Ілізаров не складе. Ти зрозумів?

— Руки забери, — ледве дихаючи, наказав Вадим.

— Козел… — продовжував сичати Щерба, наступивши йому на ногу.

Перемагаючи біль, Вадим сильно штовхнув нападника у груди. Поваливши вішак з одягом, Щерба відштовхнувся від стіни і з ревінням кинувся на Вадима. Протистояти цій масі не було жодного шансу. Він опинився на підлозі, притиснутий дебелим супротивником, який намагався намацати його під купою одягу. Невідомо яким дивом вислизнувши, Вадим зловив його за шию, замкнувши руки. Щерба безпомічно совався по підлозі, тягаючи Вадима за собою, і хрипів, намагаючись підвестися.

Відро води протверезило обох. Супротивники сиділи на мокрому килимі й віддихувалися. Світлана кинула у кут порожнє відро. Першим підвівся Вадим. Він рушив до дверей і озирнувся лише на порозі.

— Я не з тих, хто дозволяє себе кривдити, повторюю вдруге. Номер мій, гадаю, у вас лишився. Подзвоніть увечері й ми про все домовимось. Інакше подібні сцени повторюватимуться тут щодня.

Двері за його спиною тихо зачинилися.

Дольний захоплено блукав інтернетом, переглядаючи якісь новинки клінічної фармакології. Поруч сидів Вересюк із «флешкою». Оксана варила каву.

— Бачу, мене випередили, — констатував Цекало, сідаючи на диван.

— Я вже закінчив! — підняв руки Вересюк. — Гадав, що мій «ноут» заглючив, а Петрович все зробив за десять хвилин. Прошу!

— Взагалі не розумію, що він робить в реанімації, — здалеку почав Ігор. — При його здібностях краще займатися хакерством.

— Не підлизуйся, — засміявся Дольний. — У тебе щось поламалося?

— Чого обов’язково поламалося? — не зрозумів Цекало. — Просто диск хотів подивитися, а «ноута» під руками немає. Наш в ординаторській — вже антикваріат. А тут якийсь відеоматеріал.

— Фільм? — пожвавився Дольний. — Про що?

— Начебто про хірурга, який одночасно чотириста людей врятував, — махнув рукою Ігор.

— Ого! — засміялася Оксана. — Де взяли?

— Полянська дала.

— Горгона?! От вдалася вона до твого виховання! Дивись…

Ігор почервонів. Вставивши диск, Дольний увімкнув програму перегляду. Усі схилилися над монітором.

— Чого — «дивись»? — пробурмотів Цекало.

— На монітор дивись. А ти що подумав?

Це була аматорська зйомка. На екрані з’явився величезний зал обласного драмтеатру, де на сцені з мікрофоном у руці стояла Оленка у довгій приталеній сукні. Схоже, вона була ведучою цього заходу.

— Дорогі друзі! — промовила вона. — Наш концерт за сценарієм мав би початися зовсім інакше. Але мені хочеться розпочати його, загадавши вам доволі незвичну загадку. Скажіть — чи може один хірург врятувати чотириста людей одночасно?

Пауза тривала кілька секунд, поки хтось найсміливіший із залу не вигукнув:

— Запариться рятувати!

— А от і ні! — весело заперечила вона. — Дві години тому у Нижньороздольській районній лікарні він врятував саме стількох людей — тобто вас, забезпечивши присутність ведучої на цьому святі. Його звуть Ігор Миколайович Цекало!

Зал вибухнув оваціями.

— Маячня… — спересердя Цекало дотягся до клавіатури і вимкнув зображення.

— Герой! — захоплено промовив Дольний. — Дай, скину собі! Для історії залишиться.

— Стоп, — схаменулася Оксана, — а чи не Полянської це доця? Оленка. Точно!

— Так чого ж Горгона й дала йому диск! — здогадався Вересюк.

— Дивись, хлопче… — багатозначно усміхнувся Дольний. — Теща буде до біса серйозна.

Злощасний диск нарешті опинився у Ігоря в кишені. То ось чого вона сміялася! Повертати диск перехотілося.

Ольга лежала з перемотаною головою, апаратом Ілізарова на нозі та книгою у руках. Женя зосереджено втягувала рідину з ампули у шприц для ін’єкцій.

— Ви не праві, — промовила медсестра. — Андрій Іванович дуже гарна людина. А те, що похмурий увесь час — то у кожного є власні проблеми. Ви також зараз не надто весела.

— Трохи є, — згодилася пацієнтка.

— У нас взагалі усі лікарі нормальні, — гріх жалітися. І шеф постійно слідкує, щоб порядок був. А якщо інколи неприємні речі трапляються — то це з інших причин.

— З яких? — спробувала з’ясувати журналістка.

— А воно вам треба? — заперечила Женя. — Краще он книжку читайте.

— А як усе-таки треба? — наполягала Ольга.

— Тоді побалакайте з іншими хворими. Їм ніхто не забороняв говорити на будь-які теми. З перших вуст почуєте.

— А вам, тобто, заборонили…

— Та загалом ніхто не казав такого. Але я чула, чим ви тут займалися. Я ж у лікарні працюю, отже особа зацікавлена. А хворі, якщо їх тут кривдять, то так і скажуть.

— Бачу, вас проти мене налаштували, — зрозуміла Ольга. — Дарма ви так. У вас своя робота, у мене своя. Ви свою сумлінно виконуєте. От і я намагаюся.

— Сумлінно?! — вигукнула Женя, поставивши флакон зі спиртом на тумбу, — ну то напишіть, що я отримую зарплату, з якою вижити неможливо, а ще маю купляти робочу форму і «скидатися» на хабарі чиновникам та перевіряючим, які мало не щотижня тут швендяють! Напишіть, що обробляю гектар городу, щоб з голоду не вмерти! А ще напишіть, що, незважаючи на те, що працюю п'ятнадцять років у медицині і маю вищу категорію, якщо сама заслабну, мені на ліки не вистачить! Оце чому не напишете? Цікаве у вас уявлення про сумління!

Костогриз стурбовано зазирнув до палати. За ним увійшли Гайда, Щерба, Полянська та Лужний.

— Женю! Що за галас? — з порога накинувся завідувач. — Що відбувається?

— Пробачте, — втрутилася Ольга. — Це не пов’язано з моїм лікуванням. Просто сперечаємося на жіночі теми.

— А, зрозуміло, — кивнув головою Костогриз. — Як ваше самопочуття? Чи є претензії?

— Ви особисто прийшли поцікавитися? — здивувалася Ольга.

— Звісно. Є такий захід — обхід головного лікаря називається. Раз на тиждень. То ж прошу висловлюватись.

— Та ні, немає, — зітхнула Ольга. — Усе гаразд. Дякую.

— От і добре, — зрадів той. — Занотуйте це, Андрію Івановичу, у щоденнику. Лікування проходить нормально?

— На диво, — відповів Щерба.

— Ну, я, припустимо, не здивований. Одужуйте.

Та пацієнтка їх затримала:

— Григорію Віталійовичу! Будь ласка, ще хвилину. Я… — вона зібралася з духом, — хотіла б перед вами вибачитись. Чисто по-людськи. І перед вами, Вадиме Борисовичу. Не формально, як тоді у приймальні, а по-справжньому. Мені справді неприємно, що так сталося, хоча на те були свої причини. Не важить, що ви далі будете про мене думати, я прошу вибачення. І щиро вам дякую.

— Приємно чути, — сухо промовив Костогриз. — Добре, якщо дійсно по-справжньому.

— Дійсно, — завірила Ольга. — Розумію, від вибачень ваша антипатія до мене не зникне, але спробуйте і ви мене зрозуміти. Ваша праця пов’язана з конкретними зусиллями зробити комусь добре. А моя, хоч як би сумлінно я до неї ставилася, пов’язана зі складними взаємовідносинами людей у суспільстві. І якщо мені вдається зробити комусь добре, інша сторона обов’язково буде незадоволена. Іноді дуже важко визначитися, хто на що заслуговує. Журналісти також люди і можуть помилятися.

— Ну, на відміну від наших помилок, ваші не так важко виправити, — зауважила Полянська.

— Правда ваша, Інно Сергіївно, — зауважив головлікар і повернувся до Ольги. — От і виправляйте. Напишіть, як у випадковій смерті чиновника, що вирішив сховатися в лікарні від службових проблем, звинувачують медиків. Про нові вікна у корпусах, через які нас підозрюють у корупції. А ще про сфабриковану «епідемію» холери. А як зовсім не боїтеся нічого — то ще й про медичну реформу напишіть. Чи це не матеріал?

— Більш ніж… — зацікавлено промовила Ольга.

— Напишіть, — не міг зупинитися Костогриз, — що до реформи у лікарні був обладнаний реанімобіль, здатний транспортувати будь-якого хворого, а тепер, коли від’єднали «швидку допомогу», він належить зовсім іншій організації. Ось тут, поруч стоїть, а якщо треба тяжкохворого до обласної лікарні доправити, то повезе його дірявий УАЗ, який нічим не обладнаний і об кожну яму перечіпається, а реанімобіль стоятиме, бо ми вже не можемо його використовувати.

— А про скарби? — спробувала знизити напругу Полянська. — Наші корпуси ще хрестоносці у середні віки будували як монастир і скарби тут століттями шукають усі охочі.

— А от це вже вибачте, Інно Сергіївно! — замахав руками головлікар. — Від вас такого не чекав! Ні, шановна Ольго, це надто банально. Одужуйте!

Усі залишили палату, крім Жені, яка досі так і не зробила ін’єкцію.

— Женю, це що — правда?

— Що саме? — не зрозуміла медсестра.

— Ну, оце все, що казали. А особливо про пошуки скарбів.

— Звісно, — підтвердила медсестра. — Усе правда. І про скарби — також. А вам цікаво?

— Ще й як…

— Тоді я приведу когось із тих, хто справді може про це розповісти.

— Зробіть ласку, — промовила Ольга. — Схоже, я тут без роботи не залишусь.

У кабінеті сиділи двоє.

— То кажете, не виходить… — замислено промовив головлікар.

— Ніяк, — Валігура був категоричний. — У вдови Замриги жодних виходів на медичний інститут немає, тим паче на кафедру мікробіології.

Постукавши, увійшов Дегтяр.

— О! Про вовка промовка… — зрадів Костогриз. — Ми тут про вашу холеру.

— Та ця проблема наче як спільна, — не згодився той. — Якщо розібратися, вона взагалі нічого не варта, але згідно з інструкціями нам доведеться ще півроку ловити її привид не лише у ваших коридорах, а й по всьому місту. І перевірки щотижня. Моя служба вже паралізована!

— Ну, зі свого боку, я би не сказав, що проблеми не існує, — заперечив слідчий. — Наявний склад злочину. Принаймні, адміністративного, якщо той, хто це зробив, розумів, що мікроби безпечні. Тоді це жарт на кшталт «замінування». А якщо ні? Тоді кримінал.

— От і давайте розбиратися, — заохотив Костогриз. — Борисе Петровичу, вдова Замриги може мати якесь відношення до вашої служби?

— Начебто, ні, — знизав плечима Дегтяр, — а чому ти питаєш?

— Тому що саме після його смерті негаразди в лікарні почалися. А потім, щоб оце все організувати, треба розуміти вашу специфіку, знати що і як, щоб зуміти підкинути і отримати ефект.

— Усіх своїх я знаю. Вона до нас ніякого відношення не має. Точно.

— Тоді будемо шукати інших підозрюваних, — втрутився Валігура. — Хто не задоволений вашою політикою як головного лікаря? Хто підсидіти хоче?

— Відомо хто, — вигукнув Дегтяр. — Рябокінь. Спить і бачить себе головним.

— Можливо… — завагався Костогриз. — А, до речі, донька його у медичному вчиться. От тільки на якому курсі?

— А сам він санітарно-гігієнічний закінчував. Тобто специфіку знає, — багатозначно скривився Дегтяр. — Міг доньці підказати.

— Ну ось, будь-ласка! — зрадів слідчий. — Шерлоки Холмси…

— Добре, припустімо, — згодився Костогриз. — А далі як? Це ж треба щоб хтось сторонній увійшов, зловив момент, щоб ніхто не побачив.

— Холеру у туалеті висіяли, — заперечив Дегтяр. — Середовище там півгодини стояло.

Головлікар набрав номер своєї заступниці.

— Інно Сергіївно! А нашого Рябоконя донька на якому курсі вчиться? На третьому?! Мікроби якраз на третьому вчать…

— От і версія, — промовив слідчий.

Після його слів Костогриз надовго замислився. Рябокінь справді був підступною людиною. Вже не один рік він писав скарги до різних інстанцій, роблячи життя свого закладу нестерпним. Усі до цього звикли і навіть вже не звертали уваги. Те, про що йшлося зараз, було принципово новим щаблем. Чи здатний він на таке? Кращого претендента на такого роду диверсію і за бажання знайти було важко.

Відчинивши двері, Вадим побачив Світлану.

— Це вже інша справа. Проходьте. Після сутички з вашим психованим братом…

— Не психований він, — спокійно відповіла жінка. — Просто любить мене і хвилюється.

— Не дарма хвилюється, — зауважив Лужний.

Сівши у крісло, вона дивилася крізь свої темні окуляри.

— Кави?

— Ні, дякую. Просто хотіла б знати, що це все означає.

— Гм… — похитав головою Вадим. — Думав, ви каятися прийшли. А ви й далі…

— Я прийшла дізнатися, що вам від мене потрібно, — спокійно повторила Світлана.

— Гаразд, — рішуче промовив Вадим. — Хочу, щоб ви повернули мої гроші. Ті, які я платив вашим знайомим за виїзд до Сполучених Штатів. Виїзд зірвався, отже, своїх зобов’язань ви не виконали. Тому я розраховую на повернення грошей. Ну, або на повторний виїзд.

— А хіба я організовувала ваш виїзд? — здивувалася Світлана.

— Саме так.

— Я взагалі з вами не була знайома!

— І не дивно, — пояснив Лужний. — Ми по телефону спілкувалися. І ви звели мене з тими, хто взяв гроші і кого я тепер не можу знайти.

— Ні з ким я вас не зводила! — обурено вигукнула вона. — І не говорила з вами по телефону! Ніколи! Звідки ви взяли, що це я?

— Вичислив за номером.

Довелося розповісти їй про нюанси стеження за мобільним телефоном.

— Вадиме Борисовичу, — терпляче пояснювала жінка, — ви ніколи не говорили зі мною по телефону, ніколи не дзвонили на мій номер…

— На той, що ви маєте зараз — ні, — перебив Лужний. — А на той, що був донедавна…

Вона подивилася на номер, який він показав їй на екрані, і похитала головою.

— Це не мій номер. Ніколи не мала такого. Спитайте кого завгодно.

— Ви купили сім-карту спеціально для афери, а потім просто викинули її.

— У вас хвора фантазія.

Світлана підвелася і зробила крок до дверей.

— Це вам так не минеться, — твердо сказав Вадим. — Я не терплю, коли мене кривдять, і псуватиму вам життя, доки не домовимось.

— Псих, — відказала Світлана і грюкнула дверима.

Вадим до болю стиснув руками голову. Доказів у нього не було. Самі здогади. Він розбирався в людях. Манера поведінки цієї жінки заперечувала причетність її до афери. Світлана безвилазно сиділа на місці у межах перебування злощасного номера, до неї був причетний Щерба, вона виїжджала до Сполучених Штатів. Це все свідчило проти неї, та разом з тим деякі речі не вкладались у загальну схему. Чому Андрій без перестанку дзвонив їй, не отримуючи відповіді, коли міг запросто прийти? Чому її номер ще довго залишався у мережі?

Знайти відповіді на ці запитання поки що було нереально.

Пізно ввечері в оперблоці світилося. Низько схилившись над раковиною, Гайда старанно мив руки. За його спиною до операційної провезли каталку з лежачим хворим, слідом увійшли Дольний з Оксаною. За ними з’явився Щерба.

— Давай Андрійку, мийся бігом. Ножове поранення. День міста у нас так святкують…

— Куди? — поцікавився травматолог.

— У живіт. Внутрішня кровотеча. Асистуватимеш. Тим паче, що більше у тебе такої можливості не буде.

— То це правда? — остовпів Щерба. — Я не повірив.

— Доведеться повірити. Напевно, остання моя операція.

— Вже перевдягаюсь, — закивав головою Андрій. — А хірурги ваші де поділися?

— Лужний справи якісь має, відпросився, — пояснював завідувач, а молодь сьогодні кудись чкурнула. День міста, все-таки. Давай швидко.

Зітхнувши, Щерба заходився перевдягатися.

Обидва вимкнені телефони лежали на стільці. Тьмяно горіла лампа під низькою стелею. Двері майбутнього залу для фітнесу прикривали кілька матрасів для кращої звукоізоляції. Хижняк тримав на держаку грубий металевий стрижень, що нагадував лом, Цекало гатив по ньому кувалдою, поступово забиваючи у стіну. Після кожних чотирьох-п’яти ударів Роман провертав стрижень, після чого він заходив у отвір ще глибше.

— Я б все-таки не тут пробував, — похитав головою Хижняк під час чергового перекуру. — У вухах вже дзвенить.

— Давай ще спробуємо, — відхекувався Ігор.

— Нам би апаратуру відповідну! Металошукач.

— Металошукач діє на якихось шістдесят сантиметрів, а тут он яка товща, — відмахнувся Цекало.

— Аби щось таке як УЗД, але щоб на велику відстань і крізь каміння… Щоб визначити, припустимо, що там, за кладкою — порода чи порожнина.

— Порожнеча, — виправив Ігор. — Порожнина — то у животі хворого.

— Яка різниця? Справа у принципі, — відказав Роман. — Я читав — є така апаратура.

— Слухай, — згадав Цекало, — а існує ж така штука — ехолот. Рибалки мають. Ти ж рибалиш! Ця штука на велику відстань діє.

— Через воду, — зауважив Роман. — А то камінь. Все, вистачить демагогії. Давай, бери кувалду.

— Скоро твоя черга, — нервово сплюнув Ігор і, схопивши інструмент, знову почав з усієї сили гатити по залізу.

— Не тягни так, Андрійку, — попросив Гайда. — Це ж тобі не кістки.

— А кістки, гадаєте, простіше? — образився той. — Чув би Ілізаров ваші приколи.

— Добре-добре. Схоже, справа наближається до закінчення. Залишилося кишку зашити.

— А он ще печінка підкровлює з-під шва, — підказав Щерба.

— Бачу, — відповів завідувач. — Спочатку кишку. Ганно Гаврилівно, дай нам тампона гарного, побільше. Ось так, заткаємо поки що. Та тримай, Андрійку! Що, сили скінчилися? Ти ж удвічі більший від мене!

— Вам не догодиш сьогодні — то засильно, то заслабо… — буркотів Щерба.

— А як ти думав? — зашивши кишку, Гайда викинув брудну серветку, — це я на прощання, щоб довше пам’ятали.

— Та ви ще повернетеся, — зауважив Дольний. — Пару місяців відпочинете, заскучаєте і прийдете. От побачите.

— Ні, — твердо й серйозно заперечив той. — Все вирішено. По-перше, іти треба правильно. Як професійні боксери. Коли ще сили є і руки не тремтять. От, як Льюіс зробив. Це по-перше. А по-друге… Давай хлоргексидин, живіт миємо.

— То що по-друге? — нагадав Щерба.

— Я на пенсії. І відпрацював, вважаю, гідно. А зараз такі часи — працювати усе важче. Не хочу я, щоб коли шпиталь закриють, мене як непотрібного пса на вулицю вигнали. Ви молодші, десь прилаштуєтеся. Дай Боже, щоб цього не сталося і ви ще сто років тут працювали, але до ліпшого не йде. Поїду до доньки.

Страхітливий крик, що пролунав у відділенні, відбився у кожного десь усередині. У коридорі почувся рух.

— О Господи… — злякано ворухнув губами Гайда. — Що там таке? Оксано, вийди подивися!

— Помер хтось… — припустив Андрій.

— Та що за звичка у тебе така дурна — каркати?! — обурився завідувач.

Робота у підвалі затяглася до ночі. Тепер уже Ігор тримав і провертав металевий стрижень, а Роман товк по ньому кувалдою. Перекури почастішали.

— Я весь час думаю — а може це потаємне приміщення, тобто, каплиця дуже вузька? — припустив Цекало. — Тоді ми не доходимо до нього. Добиваємо шлямбур до самого кінця, а бракує ще якихось десять-двадцять сантиметрів.

Хижняк зупинився і витер спітнілого лоба.

— Не думаю. З протилежного боку ми вже пробували. Отже, якщо ти правий, приміщення менше метра повинно мати. А людина мала туди увійти і ще щось покласти. Але, коли на те пішло, можна подовжити шлямбур. І подобивати усі наші діри. Тоді — гарантія.

— Знаєш, — зітхнув Цекало, — іноді думаю, якою ж ми хрінотінню страждаємо! Можна було б за цей час щось корисне зробити.

— Ну, думати — це по твоїй часті, — зло резюмував Роман. — Ти ж у нас філософ. А іноді треба менше думати, а натомість — робити! Р-робити! Р-р-робити!!!

Удари ставали дедалі сильнішими і Цекало, що тримав шлямбур за держак, злякано заплющував очі, уявляючи, що може бути, якщо кувалда злетить. А Роман поступово втрачав точність удару, проте, злість додавала йому сили.

— Обережно! — злякано гукнув Ігор. — Мене ж руки годують!

Та той продовжував гатити. Несподівано після чергового удару стрижень зник у стіні. Складалося враження, що, пробивши її наскрізь, він полетів кудись далі.

— Є!!! — не своїм голосом заволав Хижняк.

Обоє очманіло відхекувалися, й не вірячи в удачу, зиркали одне на одного.

Оксана повернулася до операційної, вимахуючи руками.

— Ну? Що там? — лунали запитання.

— Це жах…

— Хто?!

— Миколо Прокоповичу, ніхто не помер, заспокойтеся, — повідомила вона.

— Ну, слава Богу. А я вже у пам’яті всіх можливих кандидатів перебрав. Присяду на хвильку.

З руками, піднятими вгору, Гайда присів на стілець біля стіни.

— Вам погано? — злякалася Оксана.

— Ні, все добре. Секунду.

— Валю, нітрогліцерин з ящика неси, бігом! — скомандувала операційна сестра.

— А ну тихо усі! — наказав завідувач. — Як треба буде нітрогліцерину, сам скажу. Андрію, ти повимакуй там усе з хлоргексидинчиком. А ти Оксаночко, кажи, не тягни!

— Ваша санітарка, баба Жанна, кричала, — видала анестезистка.

— Чого?

— Фабіровського побачила.

— Кого-кого?!

— Фабіровського. Небіжчика. В «апендиксі», де туалети. Того й кричала. Божиться, що він і досі там.

— Дурдом… — похитав головою Гайда. — Ну усе вже було протягом останнього часу, навіть холера! І треба ще й Фабіровського!

— Миколо Прокоповичу! — клялася Оксана. — Каже, що бачила «ось як мене». Відійшла трохи вже, тепер розповідає.

— Ну то викличте до неї Вересюка. Люди-люди… що це з вами коїться?!

Крекчучи, Гайда підвівся і пішов до операційного столу.

Стояла глибока ніч. Натхнення та удача потроюють сили. Тому стіну розбирали швидко. Підважували ломами, розхитували ударами кувалди каміння і витягали з завмиранням серця, заглиблюючись у стіну.

— Не завалиться?

— Коротенького лома візьми, — радив Хижняк.

Обом у лазі місця не вистачало.

— Чорт забирай… — натужно дихав Ігор. — Ніяк не йде. Глибоко… На совість хрестоносці робили. Цей, останній, напевно, де Шалон власноруч заклав.

— А спробуй туди далі його проштовхнути! — запропонував Хижняк. — Нехай собі падає, як є куди.

— Зараз… От стерво, — стогнав колега. — А ну подай зубило. Порожнеча далі! Я навіть пальці туди просуваю.

Він виліз брудний та захеканий і Роман, відштовхнувши приятеля, поліз сам, орудуючи інструментом.

— У, з-зараза, — лаявся Хижняк, — ну давай, дорогенький…

У глибині загуркотіло й щось упало. Вилетіла хмарка пилюки.

— Ну?!

— Зараз, секунду. Ваза якась… Важка, не пролазить! Зараз… — Хижняк рачкував назад, тримаючи у руках круглу іржаву міну.

У лазі знов загуркотіло, обидва скулилися, заплющуючи очі. Холодний піт стікав по щоках. Хижняк першим зробив обережний крок до дверей.

— Стій! Тихо!

Ледь ступаючи, Цекало зробив два обережних кроки до діри й нахилився, прислухаючись. У схові чітко було чути ритмічний звук годинникового механізму.

Цієї ночі в хірургії вдруге зчинився рейвах. Не встигли заспокоїтися після крику баби Жанни, як зриваючи двері з завісів, до відділення заскочили брудні, у пилюці, Хижняк та Цекало.

— Швидко! На двір! — кричав Хижняк. — Без зайвих запитань! Екстрена евакуація!

Баба Жанна ще не встигла оговтатися від привида Фабіровського і кліпала очима, роззявивши рота.

— Що сталося? — вискочила з маніпуляційної Женя.

— Хворих на двір! Подалі від корпусу! Ходячих і не- ходячих! Зараз вибухне! Не спи, Женю!

Хижняк, як навіжений, бігав по палатах, розштовхуючи тих, хто спав, і волаючи не своїм голосом про екстрену евакуацію. Нарешті відділення прийшло у рух. Хворі у паніці кидалися до сходів, Женя з бабою Жанною тягли ноші з лежачим хворим.

Пацієнта з забинтованою головою, який пробігав поруч, Роман хапнув за руку.

— Грищенко, стій! Бігом — тягни Вакуленка, не бійся, ще п’ять хвилин лишилося — я бачив…

Схопивши ще одні ноші, він перекладав оперованого учора хворого.

— А точно п’ять? — допитувався Грищенко.

— Навіть більше. Не сци. Уперед.

Обоє чкурнули запасними сходами униз.

— Ну що там іще? — мало не плакав Гайда. — Знову щось коїться! Оксано, іди подивися!

— Це Фабіровський вже до відділення завітав, — страшним голосом промовив Дольний.

Цекало влетів весь у бруді, мало не збивши з ніг Оксану. Завідувач, що стояв обличчям до дверей, втратив мову.

— Миколо Прокоповичу, швидко! Евакуюємося миттєво! Усі на двір!

— Куди?! — отямившись, заволав Гайда. — Без маски! В бруді! Здурів?

— Яка маска?! — волав Ігор. — Усе заміноване! Відділення евакуюється!

— Які м-міни… — вичавив із себе Дольний.

— З Другої світової! — горлав той.

— Здається, масовий психоз почався, — промовив Гайда, облишивши хворого. — Півгодини тому Фабіровський, тепер міни…

— Щоб я здох! — у нестямі махав руками Ігор. — Щоб я сімейним лікарем став!!! Годинниковий механізм працює! Звідки я знаю, скільки йому цокати? Все злетить у повітря!

Дольний з Гайдою подивилися одне на одного.

— Так, Андрійку, — швидко промовив Гайда, — два шви на рану — будь-як і хворого в лор корпус. Там закінчимо. Я до реанімації. Там учорашній «панкреатит» не- ходячий…

Здерши рукавичкі, шеф вийшов геть.

— Оксано, переходимо на ручну, — скомандував Дольний. — Хворого на ноші. Бігом! Ти що — годину два шви ставитимеш?

— Вже шию, — бурмотів Щерба.

Поруч зі столом вже поставили ноші. Гаврилівна згортала інструменти у стерильні пелюшки.

— Цікаво, воно що, справді може рвонути? — зосереджено спитав Щерба.

— Ти менше язиком, а більше руками, — порадив Дольний. — Несемо!

— Зараз, не жени. Ох, ні хріна собі… А це звідки таке? — тепер Щерба виглядав розгубленим і безпорадно озирався. — Звідки ж так закровило? Чекай, не донесемо! Зупиняти треба! Печінка! Тампон вискочив. Ганно Гаврилівно, розпаковуйте, не донесемо! Два шви на печінку!

— Слухай, що за херня?! — вилаявся Дольний.

— Помре від кровотечі! — виправдовувався Андрій. — Що ж воно так невчасно…

— Може шефа назад? Де він?

— Почекай, два шви…

Секунди тяглися, калатало у скронях, рвалися нерви. За дверима усе стихло. Відділення спорожніло.

Ситуація в реанімації розвивалася інакше. Хворих там лежало значно менше, проте усі не ходячі.

Гайда аж стогнав, несучи з Цекалом важезного дядька з оперованим учора панкреатитом.

— Ну, Ігорчику, — примовляв шеф з останніх сил, — якщо усе це виявиться неправдою, я тебе декапітую без наркозу. І Ромка твого… Однаково голови вам не потрібні, бо в них ні хріна немає…

Знизу прийшла підмога — двоє водіїв зі «швидкої». Вони перехопили ноші й припадаючи від надмірної ваги понесли їх до сусіднього корпуса, а завідувач, ледве дихаючи, повернувся нагору.

— Скільки можна? — панікував Дольний. — Забиратися потрібно!

— Не можу… — стогнав Щерба. — Печінка у нього ніяка — усю пропив. Шви прорізаються — ще більше кровить. Це кінець…

— Немає Гайди, оголосила санітарка, що бігала шукати. — Хворого з реанімації поніс.

— То дзвоніть у лор-відділення! — загорлав Дольний. — Нехай бігом повертається! Андрію, тампонуй і виносим!

— Не виходить… — по щоках Щерби рясно текло. Шапочка на голові змокла і сповзла на лоба. — Я купу серветок вже напхав — кровить далі. Треба сальник підшивати.

— То підшивай! Ти що, дітей не маєш?!

— Не маю, уяви собі… — сичав той.

— Воно й видно! Роби щось!

Усе відбулося мовчки. Вадим з’явився зненацька. Без жодного слова Гаврилівна вихопила з-під простирадла халат і вдягла на нього. Він став біля столу і одразу запхав обидві руки в живіт пацієнта.

— Що тут?

— Печінка. Шви «ріжуться»…

— Кетгут якнайгрубший на круглій голці, — закомандував Лужний.

Операційна сестра усе знов розпакувала.

— Вже пробував, — буркнув Щерба.

— І губку гемостатичну.

— Також було…

— Тримайте, Андрію Івановичу, — розпорядився Вадим. — Відсмоктувач. Серветку. Шиємо.

— Ось воно… — не міг заспокоїтися Андрій.

— Сальник підтягуйте.

— Давайте у темпі, — заблагав Дольний. — Я на ручному. Треба хворого знімати!

— Ще хвилину, — пообіцяв Вадим. — Серветки свіжі. Все. Тепер знімаємо.

Тепер вже рухалися у прискореному темпі. Хворого перетягли на ноші і, накривши стерильним простирадлом, понесли геть з операційної. З рота у нього стирчала інтубаційна трубка з приєднаним чорним мішком, схожим на футбольну камеру. Її тримав у руках Дольний, який біг збоку, ритмічно стискаючи пристрій.

Роздол мирно спав, а в лікарні на повну вирувало життя. На території між корпусами стояло кілька військових вантажівок, ходили люди у формі. Біля воріт світила маячками машина дорожньої поліції. Працівники нічної зміни скупчилися внизу біля лор-відділення, куди евакуювали хворих. Чоловіки курили.

— Ось так у житті буває, — промовив Гайда. — щось робиш, весь у турботах і не знаєш звідки тебе смажений півень клюне…

— Ох, Миколо Прокоповичу, — скрушно похитав головою Костогриз, — щось надто він розклювався останнім часом. Скоро в нас живого місця на задницях не залишиться.

— Ну, Григорію Віталійовичу, вмієте ви сказати, — засміялася Полянська. — Усе добре, що добре закінчується.

— Та нічого ще не скінчилося, — заперечив головлікар. — У підвалі купа людей. Та й невідомо, скільки ще там цього начиння. Гахне — і ми з вами відчуємо. Та й чоловік ваш, здається, також з ними.

— Та й біс із ним, — злісно промовила вона і, взявши у Щерби цигарку, нервово відійшла убік.

Районний військком, обійшовши вантажівки, підійшов до гурту. Полянська спересердя викинула недопалок.

— Отже, так! Як кажуть в Одесі — «ша»! Вже нічого ніде не тікає.

Натовп полегшено зітхнув.

— Шановні! Команди «вільно» ніхто не давав! Тож, увага! Вибухівки там до хера і ще трохи. Але це вже справа техніки. Розмінування завершено. Тепер належить вивезти. Небезпеки вибуху немає. Але! Усіх зайвих прибрати. Лише тяжкохворі, яким життєво необхідно бути тут, залишаються. З персоналом те саме.

— Саме так і виглядає зараз ситуація, — згодився Костогриз. — У лор-відділенні троє хворих. Двоє післяопераційних та один після інфаркту. Відправляємо до обласної. Реанімобілі вже в дорозі.

— Ну, тоді — вільно! — закомандував Полянський. — Інночко, тебе це також стосується. А щойно від’їдуть — можна буде розійтися.

— Клоун… — відвернулася Полянська.

— Тихше, тихше, Інно Сергіївно! — заспокоїв заступницю Костогриз. — Вдома розберетеся. Підполковник нас рятує. Олександре Івановичу, а звідки це все? Що, з війни лежало? Як їх раніше не знайшли?

— Не знайшли з простої причини — вони у потаємному приміщенні лежали, про яке ніхто не здогадувався. З усіх боків замурований коридор — ні дверей ні вікон.

— Потаємна каплиця! — збуджено вигукнув Щерба. — Та, про яку легенди ходять, хрестоносцями збудована для зберігання скарбів!

— Ну, скарби-не скарби, а дещо цінне знайшлося. Так що, готуйся, моя королево, може твоєму чоловіку і премію яку випишуть. Купа паперів у металевих ящиках. Схоже, якісь німецькі архіви.

— Що у нас там? — замислився Костогриз, вражено хитаючи головою. — Господарські приміщення?

— І кімната, яку ми молоді віддали під фітнес-клуб, — уточнила Полянська.

— Не знаю, який у вас клуб, але на момент приїзду саперів там був свіжий пролом у стіні, який вів до потаємного приміщення. То ж до архівів уже хтось намагався дістатися.

— Свіжий? — скривився головний. — А хто ж його зробив? Так… Де ці спортсмени?! Де вони?

— У лор-відділенні. Біля хворих, — незворушно відповів Гайда.

— Біля хворих, кажете… — зосереджено закивав головою Костогриз. — Кажете, небезпеки вибуху зараз немає…

— В даний час немає, — підтвердив Полянський.

— Ну, тоді я маю сам подивитися.

— Куди ви? — загорлав воєнком. — Вас туди ніхто не пустить!

— Григорію Віталійовичу!

Усі кинулися за головним.

Вадим зі Щербою залишилися удвох.

— Вадиме Борисовичу… Вадиме, дякую. Я думав, це кінець. Мало не посивів…

— Мені твоє «дякую» не потрібне, — похмуро промовив Лужний. — А тобі і справді кінець, якщо так ставишся до колег.

— Вадиме!

— Ти на допомогу не заслуговуєш, і я б не прийшов, але там був пацієнт. Тому й допоміг.

— Вадиме, ну не треба так, — Щерба прохально заглядав у вічі. — Давай поговоримо спокійно.

— Давай, — повернувся до нього Вадим. — Але спочатку — хто вона і де її знайти. Все решта після цього.

— Ні, — зітхнув Андрій.

— Як хочеш, — знизав плечима Вадим. — Наступного разу на допомогу не сподівайся.

Хижняк та Цекало стояли посеред кімнати наче з хреста зняті.

— Так, раз — і відключилися! — наставляв їх Журбенко, роз’їжджаючи на візку по хаті.

Поставив на стіл графинчик із наливкою. Дружина господаря принесла якусь їжу на тарілках, та молоді хірурги на це не реагували.

— Давайте, закушуйте, — скомандував господар. — І до ранку усі гризоти минуться. Чуєте?

— Вже ранок… — мляво промовив Хижняк.

— Тим паче їсти треба, — наполягав інвалід. — Я що — запихати мушу?

— Юрію Васильовичу, ну справді, не лізе, — вибачився Ігор. — От випити б…

— Випити — не можна, скоро на роботу, — заперечив Журбенко. — А по сто грамів обов’язково. Зараз головне розслабитися і заспокоїтися, наскільки це можливо.

— Гадаю, до вечора нас уже виженуть, — зітхнув Хижняк.

— Однозначно, — підтвердив Ігор. — Це за межею його терпіння.

— До усього лайна, що навалилося на шпиталь, ми додали йому ще й міни, саперів і повну розруху у хірургічному корпусі. Тепер Костогриз кістьми ляже, але обіцяне виконає.

— Він усіма отими проблемами і так до сказу доведений, — підливав масла у вогонь Цекало.

Вислухавши невдах, Журбенко хитро посміхнувся, мовчки підняв свій келишок, а потім обвів компанію багатозначним поглядом.

— Нити закінчили вже, чи й далі збираєтесь? То ж слухайте. Завтра… Тобто, вже сьогодні… ви зробите усе можливе і неможливе, щоб залишитися працювати у лікарні.

— Чому?… — тупо запитав Цекало.

— Тому, що тепер я знаю, де воно, — тихо, але твердо промовив інвалід.

Розділ V

У монастирському підземеллі палахкотіли смолоскипи. Ті, хто зібрався, оглядали стіни та склепіння.

— Зараз ми знаходимось якраз під каплицями, у яких наші браття допомагають тим, хто страждає, — пояснив ігумен, вказуючи рукою вгору.

— Це ж те саме підземелля, про яке ходять легенди! — зауважив міський голова. — Хіба ні? Тоді просто під нами повинні лежати скарби німецьких лицарів!

— Французьких, — посміхаючись виправив Потоцький, що краще знав історію, — французьких, люб’язний. Норманів, або тамплієрів.

— Сину мій, — зітхнув ігумен, — якби це справді було так, монастир не вів би таке жалюгідне існування. Віра у незліченні багатства виникла поза стінами монастиря, у вашому світі. А отже, ймовірно, вона від диявола.

Ігумен, а за ним і присутні зашепотіли молитву й перехрестилися.

— Ну а ви що скажете, Казимире Львовичу? — зрештою запитав Потоцький у зовсім молодого чоловіка, архітектора, який щойно закінчив університетське навчання.

— Про єрусалимські скарби? — посміхнувся той. — Відверто кажучи, не вірю. Але читав багато. Чи ви питаєте про добудування лікувальниці?

— Саме так, — кивнув Потоцький. — Ми бажаємо це зробити. Убогі люди матимуть надійне місце, де їх лікуватимуть у міру можливого.

— Загалом, з архітектурної точки зору, не надто вдала ідея, — зітхнув Колісник. — Навіть я б сказав — дуже невдала.

— Чому, поясніть нам, — не зрозумів голова.

— Я вже не раз тут бував, оглядаючи підземелля, — пояснив архітектор. — По-перше, на цій ділянці неоднорідні ґрунти. По-друге, у монастиря слабкий фундамент, і зведення над ним додаткових будівель небезпечне просіданням ґрунту. А це — тріщини у стінах, стелі, а можливо, й перекіс усієї будівлі. По-третє, старовинна кладка виконана величезними брилами. Як вона поведеться при спробі її розібрати, сказати важко. Я б не взявся за це.

Запанувала тиша.

— Сподіваюся, ясновельможне панство пробачить мені бажання поговорити з паном Колісником наодинці?

Усі закивали головами, і обоє відійшли у дальній кут.

— Шановний пане Казимире, — місцевий магнат почав здалеку, — ми того й запросили вас, а не когось іншого, бо не все так просто. Спробуйте подивитись на цю ситуацію під іншим кутом. Добудова закладу необхідна. Тут отримають медичну допомогу сотні нужденних. Це на часі. Цей проект піде на користь місту. Ми скоротимо терміни будівництва, і наші дії будуть належно оцінені сеймом, на місце у якому я претендую.

— Але навіть у монастирі є більш вигідні місця для втілення такого проекту! — заперечив архітектор. — І це також будівлі, що стоять майже окремо. Можливо, варто поговорити з ігуменом?

— Ігумен не приймає рішення самостійно, — пояснив Потоцький. — Є ще й кардинал. Він проти. Казимире Львовичу, я — головний меценат. Усе це робитиметься моїм коштом. А ви здібний архітектор, який лишень починає кар’єру. Цей проект принесе вам славу. Будь ласка, подумайте, як це зробити.

— Усе це звучить дуже привабливо, — похитав головою не по роках розважливий архітектор. — Але справа надто ризикована. Не дарма ніхто з більш досвідчених фахівців за неї не взявся. І якщо закінчиться невдачею, я зіпсую собі кар’єру.

Коли усі розійшлися, Колісник повернувся до підземелля, у нього боліла голова. Двоє помічників довбали ґрунт, вивертаючи каміння старого фундаменту.

— Пане Коліснику, фундамент зовсім слабенький, — показав один. — Ось, дивіться, далі його взагалі немає.

— І що там — піщанка? — запитав архітектор.

— Нездалі ґрунти, — похитав головою інший. — Зате он там, з іншого боку, гранітна жила. Може перекосити всю будівлю.

— Все, — промовив Колісник. — Досить. Зберіть робітників, потрібно вісім людей, а може й усі дванадцять. Оголимо весь фундамент. Інструмент тут залиште.

Колісник ходив підземеллям, присвічуючи собі ліхтарем і зосереджено насвистуючи. В одному місці, нахилившись, помацав ґрунт пальцями.

— Біла глина? — здивувався він.

Замислившись, він зробив кілька вимірів, а потім, озирнувшись та прислухавшись, схопив лопату і почав підкопувати фундамент…

Потоцький нервово розкладав папери на своєму робочому столі. Увійшов слуга.

— Ясновельможний пане, прибув посильний від архітектора Колісника.

— Нехай увійде.

Один з тих, хто працював з Колісником у підземеллі, вклонився і промовив:

— Ясновельможний княже, пан Казимир звелів передати вам, що він згодний.

— Згодний? — перепитав Потоцький. — А дванадцять робітників, яких він просив собі на підмогу, потрібні?

— Не потрібні, — промовив посильний. — Він каже, що знайшов рішення.

* * *

У кабінеті зависла нервова тиша.

— Отже так, молоді люди, — нарешті промовив головлікар, — розмова буде коротка і конкретна. Ви усвідомлюєте, що вчорашню евакуацію спричинили ваші дії?

— Справа в тому, — почав було Хижняк.

— Стоп! — перебив Костогриз. — Я поставив конкретне запитання. Відповідь — так?

— Так, — приречено промовив Цекало.

— Прекрасно. Гадаю, що ви не заперечуватимете, що внаслідок ваших дій могли загинути люди?

— Так, — погодилися обоє.

— А тепер згадайте — я попереджав вас обох не раз, що в лікарні треба працювати, а не займатися пошуками скарбів?

— Григорію Віталійовичу, справа у тім… — знову заговорив Хижняк.

— Тихо! — перебив той. — Запитання конкретне. Так чи ні?

— А як же німецькі архіви? — вигукнув Ігор. — Те, що їх знайшли, подія державного значення!

— Чекаю відповіді на запитання: попереджав чи ні? — зловісно перепитав Костогриз.

— Так… — прозвучало в унісон.

— От бачите… Я зробив усе можливе, щоб цивілізовано уникнути небезпеки від вашої діяльності. Але це не дало результату. І якщо я й далі це терпітиму, ви знищите наш заклад. Каменя на камені не залишиться. Тому я змушений вас звільнити. Але, як заведено у таких випадках, я не хочу, щоб ви остаточно зіпсували собі кар’єру, тому пишіть заяви на звільнення за власним бажанням.

Знову запанувала тиша.

— Пробачте, Григорію Віталійовичу, але цього ми робити не будемо, — вимовив нарешті Хижняк.

— Чому? — здивувався головний. — Тоді я вас за статтею звільню.

— За якою? — поцікавився Ігор.

— Завдання матеріальних збитків закладові, — пояснив Костогриз. — Ще й виплачувати доведеться.

— Які збитки?! — обурився Цекало, — Ви самі дозволили реконструювати складське приміщення. Інна Сергіївна чула. Вона й давала безпосередній дозвіл. Це не самодіяльність з нашого боку.

— А хто винен, що там ці снаряди з Другої світової війни лежали? — додав Хижняк. — Навпаки, ми усе можливе зробили, щоб відвести біду.

— На рівні з усіма ризикували, по кущах не ховалися, — підтримав Ігор.

— То вам ще медаль за це видати?! — аж підскочив головлікар. — Мова йшла про ремонт приміщення, ніхто не давав вам права заглиблюватися і руйнувати стіну. Скарби ви шукали, і не треба клеїти дурня!

— Там планувалася комірчина для інвентаря, — пояснив Хижняк.

— Все! — втратив терпець головлікар. — Досить суперечок. Або пишете заяви, або я сам вас звільняю.

— Якби ми туди не полізли, — вперто продовжував Цекало, — то ви б і далі сиділи на цій міні сповільненої дії. І рано чи пізно впала б якась стара цеглина, механізм запустився б і загинули люди!

— Усе, що робиться — на краще, — додав Хижняк. — До того ж, існує правило, що переможців не судять.

— Питаю востаннє, — змучено вимовив Костогриз, — писати заяви будете?

— Ні, — твердо відповів Цекало.

— Гаразд, — розвів руками головний. — Тоді з вас і почнемо. Тієї ночі ви де мали бути? У вас згідно з графіком мало бути чергування по лікарні. Від шостої вечора.

— Я з Вересюком помінявся, — пояснив Ігор.

— А до чого тут Вересюк? — не зрозумів головний. — Ви офіційну заявуписали? А за правилами були зобов’язані. То ж формально ви на чергування не прийшли. От вам і стаття. Наказ про звільнення буде завтра. А на вас, Романе Івановичу, також щось знайдемо.

Обоє мовчали. Можна було скільки завгодно сперечатися, але це не мало перспективи. Ігор перший похмуро рушив до дверей.

У провінційному ресторанчику як завжди було тихо, брудно і водночас затишно. Цигарковий дим, не зважаючи на заборону, зависав під стелею. Молода повновида офіціантка принесла вже третій графин та відбивні з подвійною порцією «фрі».

— Ну, давай, смикнули, — сказав Полянський.

— Давай… Добре пішло… — провівши поглядом офіціантку, майор саперних військ потягся по м'ясо. А ти казав — коньяк… Сапер помиляється лише раз у житті. А тепер такі коньяки, що вранці можна опинитися в реанімації.

— Але не тут! — багатозначно заперечив Полянський. — Мені тут не дадуть паленого коньяку! Іванко, дівчинко… Ходи сюди!

— Так, Олександре Івановичу…

— Іванко, сонечко, це мій великий друг, справжній бойовий офіцер. Принеси нам коньячку по сто п’ятдесят. Але найкращого!

— Гаразд, Олександре Івановичу, найліпшого!

— От бачиш? — задоволено посміхнувся військком. — То ж слухай далі. Стіни, підвали — усе стародавнє. І хлопці оті — дохторики молоді — постійно шукають. Інка моя казала. Ніхто про той підвал не знав, а вони вирахували. А як гадаєш, німці на хріна його замінували?

— Не знаю.

— Якби просто висадити у повітря бажали — так би й зробили, — продожвував Полянський.

— Логічно, — погодився майор.

— Тут, у наших краях, губиться слід якоїсь німецької дивізії. Ще за радянських часів ці архіви шукали, у тому числі й у монастирі. Гадаю, коли німці ховали архів, тоді щось і знайшли, але забрати не змогли. Відступали, але сподівалися, що повернуться. От і замінували. А полонених, що виконували роботи, розстріляли. Я чув про це, коли ще юним слідопитом був.

— Логічно, — знову погодився сапер. — І що ти пропонуєш?

— А це вже інше питання, — сказав Полянський, наповнюючи келих майору. — У нашому розпорядженні є саперний взвод?

— Навіть рота, якщо треба, — розвів руками майор.

— У нас є підстави залишатися там?

— Є, — зрадів гість, — інші міни шукатимемо!

— О! То давай розберемо перестінки, промацаємо апаратурою… Кому тепер потрібні ті архіви? За них навіть премії не дадуть. Нічого не знайдемо — то так і буде.

— Так і буде… — погодився майор, силкуючись не впасти.

Офіціантка принесла коньяк.

Ігор постукав у двері кабінету грізної шефині, витягаючи з-під халата троянду.

— Доброго дня, Інно Сергіївно.

— Доброго… — розгубилася вона. — А це… з якої радості?

— Думав, з ким би з колег попрощатися? Вирішив, що ви на це заслуговуєте найбільше. Тим паче, ви ж самі хотіли, щоб я десь подівся. Ну, ось…

Троянда лягла на стіл.

— Що ви таке говорите? — здивувалася Полянська. — Чого хотіла? Чому попрощатися?

— Якщо чим насолив — пробачте, — говорити йому було важко. Різко повернувшись, Ігор узявся за клямку.

— Ігоре Миколайовичу!

Та він уже був за дверима.

Наприкінці робочого дня до кабінету головлікаря зазирнула Полянська.

— Григорію Віталійовичу, це правда, що Цекало звільнився?

— Не зовсім, — відповів той. — Це я його звільнив, сам він не хотів.

— А… за що? — розгубилася вона. — У зв’язку з подіями останньої ночі?

— Так, — голосно промовив головлікар, відкладаючи убік папери. — У зв’язку з подіями минулої ночі. Тієї ночі Цекало згідно з графіком мав чергувати по лікарні. На чергування не з’явився. А це — підстава для звільнення.

— Та ж Вересюк чергував, — зауважила вона.

— І що? — розізлився Костогриз. — Розвели анархію — хто з ким хоче міняється… Мене він ставив до відома про заміну? Ні. Отже, не мав права.

— Взагалі-то… Я не заперечувала проти цієї заміни, — несміливо почала Полянська. — Він ще раніше казав, що, можливо, йому буде потрібно…

— Ви?! — здивувався головлікар. — Вигороджуєте? Чого ж він сам про це мовчав? Усьому є межа.

— Справді, — згодилася вона. — Але у даному випадку виходить, що це моя провина. Адже була така розмова, і я дозволила, просто не встигла виправити графік. Відволіклася, коли інфарктного хворого привезли, а потім просто забула. І ви вчините несправедливо, хоч чисто по-людськи я вас добре розумію.

Не тямлячись від люті, Костогриз ходив по кабінету. Вона мовчки чекала.

— Гаразд, нехай буде по-вашому, — зрештою промовив головний. — Я не розбиратимусь, чи правду ви мені зараз кажете. Але від сьогодні вважайте, що ви взяли його на поруки. Навіть обох. І наступного разу те, що ви мені щойно не дали завершити, вам доведеться робити самій. Запам’ятайте це.

Вона лише мовчки кивнула.

Вранці в ординаторській панувала атмосфера загального піднесення.

— Ну от, востаннє складаю графік чергувань на наступний місяць, — оголосив Гайда. — Які будуть побажання? Побажань немає. Отже, Хижняк і Цекало чергуватимуть лише по ночах, а решта — як вийде.

— Чого це ми по ночах? — не зрозумів Ігор. — Ми що — прокляті?

— Саме так! — підтвердив завідувач. — І прокляв вас не хто-небудь, а сам Костогриз. Тому чергуватимете ночами, щоб дурня у голови не лізла!

— Як скажете, — миролюбно погодився Хижняк. — Можна й по ночах.

— А їм так ще краще, — зауважив Щерба. — Будуть ночами свій скарб шукати.

— Ти так не жартуй, Андрійку, — заперечив Гайда. — Ще одна пригода — і їх сам господь Бог не врятує. І будеш тут удвох із Лужним усі операції робити! До речі, ти приготувався до операції травми плеча?

— Так, — ствердно кивнув Щерба.

— Вадиме Борисовичу, підете до нього асистентом.

— Красно дякую, — скривився Лужний.

— А ваш хворий з грижею підготовлений?

— Звісно, — кивнув Вадим.

— Ну то Андрій Іванович асистуватиме у свою чергу вам. Звикайте.

— Дуже вам дякую, — не приховуючи сарказму, промовив Щерба.

— Так, — розізлився Гайда. — Права була Женя, що між вами щось відбувається. Піду — робіть що хочете, хоч повбивайте одне одного. А поки я тут керую — сам призначатиму, хто з ким оперує!

Саме цієї миті телефон у кишені Вадима подав сигнал. Побачивши, хто телефонує, він притьмом вискочив за двері.

— Так, Олено Валеріївно! Слухаю вас!

— Вадиме Борисовичу, номер, який вас цікавить, знову з’явився у мережі і знаходиться у межах вашої лікарні.

Вже за п’ять хвилин, з телефоном у руці, Вадим стукав у двері помешкання Світлани. Побачивши його, вона скривилися.

Безцеремонно увійшовши, Вадим натис кнопку виклику.

— Куди ви телефонуєте? — спитала Світлана.

— Вам. Куди ж іще!

— То ви хочете, щоб ми стояли поруч і спілкувались по телефону? — здивувалася жінка.

— Саме так! — ствердно кивнув Лужний. — Тільки дочекайтеся, поки він задзвонить.

Світлана демонстративно показала йому свій телефон.

— Може, ви номер сплутали? У вас же виклик іде.

— Ні, шановна Жанно, — нервувався Вадим. — Номер набрано вірно. Напевно, у вашому другому телефоні вимкнено звук…

Несподівано на його дзвінок відповіли:

— Альо? Хто це?

Світлана саркастично засміялась, а Вадим зовсім розгубився.

— Це… Жанна?

— Жанна, — пролунала відповідь. — А хто дзвонить?

— Ну що — додзвонилися нарешті? Вітаю, — зло карбувала слова Світлана. — Сподіваюся, від мене тепер вам більше нічого не треба?

Знітившись, Лужний вибіг з приміщення.

Цього разу цілий букет бордових троянд сховати під халатом було неможливо.

— Не зрозуміла… — остовпіла вона. — Що це за вистава?

— Це не вистава, — розплився у посмішці Цекало. — Мені просто хотілося зробити для вас щось приємне.

— Тоді розчарую вас, Ігоре Миколайовичу, мені це неприємно, — сухо зауважила Полянська. — Тому що ви поводитесь що далі, то більш неадекватно. І якщо втнете щось знову, я також постраждаю, хоч і не заслуговую на це. Тому поміркуйте над своєю поведінкою. От за це я була б справді вам вдячна.

— Тоді пробачте.

Кинувши троянди у кошик для сміття, він повернувся до дверей.

— Та ви зовсім збожеволіли! Запам’ятайте — мій кабінет не місце для шліфування ваших джентльменських навичок. Тут є місце лише одному — субординації. Чули про таке?

— Звичайно… — обличчя його пашіло, в очах потемніло від образи. — Звичайно, чув. Але разом із тим вважав, що така жінка як ви, у вашому віці…

— У моєму віці?! — обурилася вона. — Це після того, що я для вас зробила? Ви мені про вік нагадуєте?!

— Що тут такого? — здивувався Ігор. — Хіба вік — недолік? Якщо жінка має привабливу зовнішність, вишуканий смак, то це радше плюс.

Двері за його спиною тихенько зачинилися. Якийсь час вона сиділа нерухомо і, здавалося, обмірковувала почуте, не здатна визначитися, як реагувати. Потім підвелася, витягла квіти зі смітника і поставила у вазу.

— Так ось, цього ми якраз і не можемо гарантувати! — доводив Медведко, майор саперних військ. — Нашою апаратурою визначається щось схоже на невеличке приміщення по сусідству. Розумієте? Не виключено, такий самий склад. Можливо, не зовсім заповнений, але металошукачі реагують.

— І який вихід? — важко зітхнув Костогриз.

— Розібрати стіну…

— Знову?!

— Так, — розвів руками майор. — Дістатися до того приміщення і подивитися. Чи ви бажаєте далі сидіти на пороховій діжці?

— А я сиджу на ній, відколи головним лікарем став, — скрушно посміхнувся Костогриз. — І від розмінування вона не зменшиться. Уся медицина наша на пороховій діжці! І нічого. Післяопераційна смертність не вища, ніж в Америці.

— Ну, це вже демагогія, — замахав руками військком. — Давайте не будемо. Армія також не в кращому стані, але якось даємо раду. То що робитимемо?

— Що вдієш — розбирайте! — приречено кивнув Костогриз. — Корпус не завалиться?

— Ми й хочемо, щоб не завалився, — вів своєї майор. — Тому потребуємо архітектурної документації, щоб фахівці зробили експертний аналіз. Коли її принесуть?

— Галю! Де Рябокінь? — закричав Костогриз.

— До архіву пішов, як ви наказали, — пояснила секретарка. — Послати ще когось?

— Ну, звісно! Скільки можна чекати?

Військові лише насторожено перезирнулися.

Людей у коридорах товклося чимало.

Підійшовши до чергової групи, Вадим натискав у кишені кнопку виклику і прислухався. Потім ішов далі. У голові вже паморочилось.

— Привіт! — несподівано його схопили ззаду за плечі, — когось шукаєш?

— Бабцю одну, — збрехав Лужний. — На УЗД послав, а вона пропала.

— Буває, — з розумінням кивнув психіатр. — Бачив якусь у переході між корпусами. Заходь на каву, як матимеш час.

Колега пішов у своїх справах, а Вадим продовжив пошуки. Ситуація знову заходила у глухий кут. Швидше за все, це хтось із працівників, кого обставини змусили скористатися небезпечним номером. Під різними приводами Вадим заходив до чужих кабінетів і натискав на кнопку виклику, але результат його дій дорівнював нулю, що приводило його у відчай.

Атмосфера у приймальні ставала дедалі напруженішою.

— Можу запропонувати вам каву, або чай, чи що там військові п’ють, — сказав Костогриз.

— Військові п’ють усе, — від вимушеного чекання Полянський вже знудився. — Але не турбуйтеся.

Увійшовши до приймальні, Рябокінь догідливо нахилився біля столу головлікаря. Маленькі очиці його бігали лякливо й недовірливо.

— Степане Ігоровичу, ви що там — скарби шукали? — вигукнув Костогриз.

— Чого це зразу скарби, — розгубився Рябокінь.

— У вас порядку зовсім немає? Годину тому вас послав. Де архітектурна документація?

— Поки що не знайшов. Не знаю… — очі його забігали ще сильніше.

— Що значить — не знаю?! — обурився головний. — Не знаєте, що робиться на вашій ділянці роботи? Можете йти.

Рябокінь прожогом вискочив з приймальні.

— От же ж нестиковка… — похитав головою Костогриз і почав набирати номер на стаціонарному телефоні:

— Це районне управління архітектури? Мені Віктюка, будь ласка. Головний лікар Костогриз. Романе Олександровичу, вітаю! У мене тут сапери працюють, чули ж, напевно. Нам потрібна проектна документація, та, яку поновлювали при добудовуванні корпуса. Нашу копію знайти не можуть. Мені б ваш примірник на пару днів. Я усе скопіюю та поверну.

Майор з військкомом знову перезирнулись.

— От і вирішимо проблему, шановні, — сказав головлікар. — Гадаю, наша порція неприємностей нарешті має скінчитися. Але чай тепер з півгодини доведеться таки пити. Галю!

Вадим ішов коридорами терапії, продовжуючи натискати кнопку виклику на телефоні. Медсестра на посту привіталася, запитально глянувши на чужого лікаря.

— Доброго дня. Головного шукаю, — пояснив Лужний. — Казали, десь у вас.

З палати вийшла Полянська, яка щойно оглядала пацієнта.

— Не було його тут, — сказала медсестра. — Увесь час сиджу — не бачила.

— Доброго дня, Вадиме Борисовичу. — привіталася Полянська. — Шукаєте головного? А хіба він не у себе? Може я чимось можу?

— Та ні, дякую, — промовив лікар. — Це особисте питання.

Повернувшись до хірургії, Вадим зупинився перед входом до відділення. Темні сходи вели донизу, туди, де розміщувалася лабораторія. Час був обідній і народу поменшало. Він ще раз набрав номер.

— Альо?

— Жанно, — наважився спитати Вадим. — Де ви зараз?

— А хто це?

Її голос лунав тут, у реальному просторі, а не тільки в динаміку телефона.

— Дід Мороз. Подарунок несу.

— Хто?!

Вона була унизу. Санітарка баба Жанна сиділа на підвіконні і розважалася, тиснучи кнопки. Він знайшов нарешті телефон, за яким полював, і його власницею справді була Жанна. Проте, незважаючи на витрачені зусилля, він пошивсь у дурні.

Коли у приймальні з’явилася Полянська, чаювання у головного продовжувалось.

— А чого ж лише чай? У нас так не заведено. Має бути щось міцніше!

— Які проблеми? — розгубився Костогриз. — Є й міцніше.

— Інна Сергіївна жартує, — невдоволено зауважив військком. — Не з тієї ноги встала. Буває, знаєте, іноді у жінок.

— А ти бачив, з якої ноги я встаю?! — вибухнула Полянська. — На чотирьох додому вчора дістався! По-пластунськи, щоб військові навички не розгубити.

Телефонний дзвінок вчасно відволік усіх від неприємної сцени.

— Так, Романе Олександровичу, — зрадів Костогриз, почувши головного архітектора. — Еге… Зрозумів… Пізніше дзвонитиму.

Запала тиша.

— Що трапилось? — спитала Полянська.

— Зникла вся проектна документація, — приреченим тоном промовив головлікар. — Та, що зберігалася у районній архітектурі — так само. Як стара, так і нова. І довоєнної також немає. Здається, тепер я розумію, за що мені пропонували… Дзвоню до прокуратури.

Його охопило відчуття, що підлога вислизає з-під ніг.

Ольга, сидячи на ліжку, швидко набирала текст на ноутбуці, коли у палату увійшов незнайомий лікар.

— Психіатра викликали?

Від несподіванки вона аж закашлялася.

— Ні, начебто…

— А мені казали — так.

— Женю! — покликала Ольга.

— О, Володимире Васильовичу! — зраділа медсестра. — Так швидко?

— Не розумію… це ти запросила лікаря?

— Ви ж самі хотіли! Це людина, яка розповість вам багато цікавого.

— А я вже злякалася, що божевільна… — полегшено зітхнула Ольга.

— Я чув, що справжня журналістка повинна бути трішки божевільною, — посміхнувся Вересюк, дістаючи з пакета безсмертне творіння свого попередника.

— Ось книжка, автором якої є людина, з якою я мав честь бути знайомим і навіть працювати разом. Недовго, щоправда. Тут багато різного стосовно нашої історії. Теорії, припущення, міркування. Містика, врешті-решт. Гадаю, вас зацікавить. А що не зрозумієте — спробую пояснити.

Медсестра принесла дві чашки кави. Розмова обіцяла бути тривалою, і Ольга сама не помітила, як спілкування з людиною, що спочатку викликала в ній негативні емоції, ставало дедалі цікавішим.

— О Господи… — вихопилося у Вадима. — Бабо Жанно… Це ви?! Ви мені відповідали?

— Аякже… Ви ж питали — чи я Жанна.

— А де ви взяли цей телефон?!

— Так… он скільки прибирання після військових. Кругом розруха. Може вони й загубили.

— Це мій телефон! — вигукнув Лужний. — Де він був?

— Ну то беріть, як ваш… Нащо він мені?

Взявши телефон, Вадим почав його перевіряти, та дуже скоро його настрій змінився від розпачу до злості.

— Ну, бабо Жанно… Ви ж майже усе постирали! Знищили пам'ять. Якого біса?

— А що ви дзвоните без кінця? Я й натискала. На дротяному легше — трубку зняв і говори…

— То де ж був цей телефон?

— У підвалі…

— У підвалі?! Ходімо!

Схопивши попід руку, Лужний потяг її сходами донизу. Двері виявилися незачиненими. Баба Жанна одразу ж вказала на пролом у стіні.

— Ось тут. У цій дірі. Я замітала, а Пилипович уламки вигрібав. Дивлюся — цеглина. Рукою полізла — а він там лежав.

— Це правда? — суворо спитав її Вадим.

— А нащо мені брехати? — здивувалася санітарка.

— Дякую, — схаменувся Вадим. — Як міни знайшли — таке почалося… Навіть не помітив, як загубив.

— Головне, що знайшовся, — заспокоїла баба Жанна. — Добре, що до мене потрапив, хтось інший може б і не віддав.

Шаркаючи сандаліями, баба Жанна подибала до виходу, а Вадим, ставши навколішки, спробував зазирнути у пролом. Вочевидь, це була вентиляційна шахта. Хід йшов хтозна куди, проте угорі проблискувало світло. На якомусь поверсі була вентиляційна решітка, в яку кинули телефон, аби його позбутися.

— Що шукаємо? — пролунав позаду єхидний голос.

Здригнувшись від несподіванки, Вадим вдарився потилицею у край пролому.

— Скарби хрестоносців, чи може що свіжіше? Допомогти?

Впираючись руками у коліна, Костогриз зазирав з-за спини Вадима у пролам.

— Ой, пробачте, Григорію Віталійовичу…

— То що шукаємо? Наполеонівські багатства, а може, нові снаряди? Бачу, наші «місцеві» хвороби надто заразні.

— Я нічого не шукав, — пробурмотів ніяково Вадим.

— Звісно, ви просто полізли до вентиляційної шахти, щоб у ній застрягнути! — лютував головлікар. — Навіть халата скинули. Просто заради цікавості. Ну, тоді Вересюка треба кликати.

— А це що — вентиляційна шахта? — здивувався Лужний.

— Ні, нора, яку проробили за вісім століть лікарняні гобліни, щоб скарби носити. І веде вона на дах. І десь на рівні травматології лежать багатства герцога Нілаші, а ваші наполеонівські — ті ще вище.

— Григорію Віталійовичу, я справді нічого не шукаю, — заперечив Вадим. — За кого ви мене маєте?

— За лікаря, який щойно потрапивши до очолюваного мною закладу, вже проситься у чорний список, — відрізав Костогриз.

Злобно зиркнувши, головний пішов, а Вадим почав міряти кроками відстань від місця, де лежав телефон, до кута. Та зайшовши за ріг, знову зіткнувся з Костогризом.

— Так для чого ви хотіли мене бачити? — трохи заспокоївшись, спитав той.

— Я?

— А хто ж! У терапії сказали, що ви мене розшукуєте. Вже забули навіщо?

Різко розвернувшись, Костогриз пішов геть. Вадим сплюнув спересердя. До усіх проблем бракувало лише непорозумінь з головним лікарем.

У десятій палаті приємно пахло кавою, проте розмова велася у підвищеному тоні.

— От ви кажете, що публіка хоче читати скандальні новини. А куди вже скандальніше? Ви лише вдумайтеся — у наш час, коли у країні складна ситуація, лікарня спромоглася вікна поміняти! Бо старі зовсім зогнили, хворі страждали від протягів. То яка в біса різниця, коли на це кошти використали: у грудні чи вже у січні? Яке це має значення? Але приїжджає обласна прокуратура, нібито з корупцією боротися! Пацієнтів, що півроку тому тут лікувалися, розшукують і лякають. «Скажіть — у грудні чи у січні вікна ставили?». Розумієте, поміняти вікна у лікарні — це, виявляється, корупція.

Вересюк нервово сьорбнув із чашки.

— Що, так і було? — не повірила Ольга.

— Отак і було, кого хочете спитайте. Напишете, буде вам скандальний випадок.

— Напишу, — пообіцяла Ольга. — Розберуся детально і напишу. І книжку про ваших привидів прочитала. Давайте ще про це поговоримо, як маєте час.

— Маю, — погодився лікар. — Але тема для серйозного читача не надто цікава, та й заяложена, по-правді кажучи. Особливо те, що стосується хрестоносців, наполеонівських скарбів, які начебто десь у наших місцях загубилися.

— А щодо розбійників? — нагадала Ольга.

— Ну, герцог Нілаші, а тим паче ватажок розбійників Байташ — для мене фігури доволі міфічні. А от якщо взяти ближче до нашого часу, то є сюжети, які викликають певний інтерес.

— Наприклад?

— Наприклад, Перша світова. Тут відбувалися бойові дії. І російська десята армія була розбита вщент. А начальником госпиталю був Долматов, відомий хірург, член-кореспондент російської академії наук. Добровольцем на фронт пішов. І це реальний факт, що у нашій лікарні йому оперувати довелося. Разом з тим відомо, що залишався він в останній ще не знищеній німцями частині російських військ, яка відокремилася від решти армії й намагалася вивезти армійську казну.

— Цікаво, — зізналася Ольга. — Ви майстер розповідати.

— Я то що… — скромно потупився Вересюк. — От попередник мій — той би справді розповісти зумів.

— А ще я чула, — продовжувала Ольга, — що він перед смертю подарував вам якийсь свій зошит, щоденник, що вів його усе життя.

— Ви б знали, як дістали мене з тим зошитом за останнні пару років! — скрушно похитав головою лікар. — Який зошит?! Він справді подарував мені кілька старих книжок з психіатрії. Одна з них взагалі антикварна, авторства дуже відомого психіатра. Уся вона пописана поміж рядками. Уявіть собі — старий не соромився правити корифеїв! Але це стосується виключно фахових питань. Жодних записів про скарби він мені не передавав.

— Дякую за розмову, — посміхнулася Ольга. — Отак їздиш хто зна куди, а цікаве зовсім поруч. І за каву дякую.

— Мені також було приємно з вами спілкуватися, — підвівся Вересюк.

— Зайдете ще?

— Звісно, можу зайти, хоч, здається, вже найцікавіше розповів.

— Як сказати, — не погодилася вона. — По-перше, хотілося б почути про щось зовсім неймовірне, пов’язане з давніми часами.

— Будь-ласка, — не розгубився Вересюк. — Три дні тому санітарку нашу, бабу Жанну, у коридорі вночі переслідував привид Фабіровського. Мене викликали її оглянути, але психічно вона абсолютно здорова — можу заприсягнутися. А по-друге?

— Мене ніхто тут не відвідує, — зітхнула Ольга. — Мама не здорова. Такі поїздки не для неї.

— Тоді обов’язково прийду.

Переконавшись, що поблизу нікого немає, Вадим пішов у глухий кінець коридора хірургії. Відмірявши кроки, він зупинився і подивився вгору. Просто над ним була вентиляційна решітка. Підставивши стілець, Вадим дотягнувся рукою до решітки і пальцями потягнув її на себе. Решітка легко подалася й випала разом із шурупами. Вадим поліз рукою обмацувати шахту.

— Ось подивіться, Миколо Прокоповичу, чим ваші хірурги займаються, — прозвучало зовсім поруч.

Стілець похитнувся, і Вадим мало не загримів на підлогу.

— Тих двох рано чи пізно, а все одно доведеться виганяти. А тепер і Вадим Борисович також вже у чорному списку.

— За що?! — не витримав Лужний. — За те, що до вентиляційної шахти руку запхав?!

— Ні, — спокійно пояснив Костогриз, — за невиконання службових інструкцій.

— Яких іще інструкцій?

— Вадиме Борисовичу, — провадив той. — Ви ж не перший рік працюєте і знаєте, що більшість наших інструкцій так написані, що виконувати реально їх неможливо. Ми й не виконуємо. Але за потреби кого завгодно можна звільнити за їх невиконання. То ж лазьте і далі по кутках і підвалах, а будете звільнені за належною статтею.

Широка спина Костогриза зникла за рогом.

— Якого біса, Вадиме Борисовичу?! — не витримав Гайда. — Ну мені, сподіваюся, ви можете пояснити?

— А я можу вам довіряти? — запитав його Вадим, дивлячись в очі.

— Ну… — розгубився завідувач. — За стільки років роботи я ще нікого не підставив. Ходімо до кабінету.

За спокійною розмовою день схилився до вечора.

— Ось так несподівано посміялася з мене фортуна, — завершив розповідь Вадим. — Цей телефон весь час лежав за вентиляційною решіткою, а потім, коли розібрали стіну і знайшли міни — впав! Можливо, від вібрації. А тепер ламаю голову, хто міг його туди покласти.

— Гм… — замислився Гайда. — Серед наших працівників Жанни точно немає. Бабу Жанну до уваги не беремо. І людини, за якою б водилися подібні афери, також нема.

— Це я вже зрозумів, — зітхнув Лужний.

— Можливо, хтось серед хворих… — Завідувач підвівся й обійшов стіл. — Можна взяти в архіві історії хвороби за певний період і переглянути. Іншого вирішення не бачу.

— Знаєте, Миколо Прокоповичу, є ще один нюанс, — зізнався Вадим. — Андрій Щерба знає хто вона, але мовчить, немов партизан.

— То ось через що ви погиркалися. Тоді мені усе зрозуміло, я теж знаю, хто це.

— Справді? — не повірив Лужний. — То скажіть мені, а я обіцяю діяти так, щоб йому не нашкодити.

— Та більше ніж є, йому не нашкодиш, — зітхнув Гайда. — Була тут одна пацієнтка після ДТП. Звати її Галина… А Андрій… Ти ж бачиш, який він — самотній, добряга. Словом, коли вона втекла посеред ночі, я за нього боявся. Та він і досі не може заспокоїтися.

— Точно, — погодився Вадим. — Він через неї на мене з кулаками кидався.

— Отже, правду Женя казала, — похитав головою Гайда. — Іди до архіву, знайди історію. Там і адреса має бути, хоча навряд чи справжня, інакше Андрій давно б там був. Та може якусь корисну інформацію з тих паперів і витягнеш.

У десятій палаті Ольга не відривалася від ноутбука. У двері обережно постукали.

— Психіатра викликали?

— Начебто ні.

— А хто ж просив провідати? — усміхнувся Вересюк.

Жартуючи, він викладав на тумбу апельсини, пиріжки та каву.

— Навіщо це? — здивувалась Ольга.

— Це ж відвідини, як ви бажали. Ось кавоварка, користуйтеся. А пиріжків мама напекла. Сподіваюся, вам сподобаються.

— Навіть не знаю, що й сказати, — похитала головою Ольга.

— А я підкажу, — знайшовся Вересюк. — У подібних випадках належить розповідати про своє здоров’я. Як ви почуваєтеся?

— Нормально почуваюся, — зніяковіла Ольга. — Ось працюю, пишу одночасно обидва матеріала.

— Не думав, що маячня Фабіровського вас так зацікавить. Каву зварити?

— На ніч? — завагалася Ольга. — Та біс із ним, давайте. Тоді до ранку саме закінчу.

Він простяг їй чашку кави.

Костогриз знову ходив колами по своєму кабінету.

— То що, Дмитре Івановичу, жодних перспектив? Як на вашому професійному жаргоні кажуть — глухар?

— Рано про це заявляти, втім, не виключено, — скривився Валігура.

— А у нас в районі взагалі бувало, щоб когось знайшли, злочин якийсь розкрили? — під’юджував головлікар. — Якщо це не Василь, який з похмілля вдерся до підвалу баби Параски у пошуках самогону.

— Так і у вас хворі як не помирають, то одні й ті самі хвороби все життя лікують, також «глухарі» свого роду.

— У нас хворі помирають не частіше, ніж у Штатах чи Англії, — заперечив Костогриз. — А медицина навпаки більш доступна.

— Ой-ой, Григорію Віталійовичу… — не повірив слідчий. — Давайте облишимо безглузду полеміку, до істини однаково не дійдемо.

— Не дійдемо, — погодився головлікар.

— Тим паче, не варто витрачати час на пустопорожні балачки, тоді як є справді важливі новини.

— Що ви маєте на увазі? — пожвавішав Костогриз. — Щось конкретне?

— Так, конкретне, — стишив голос Валігура. — І розмова ця не для сторонніх вух. Григорію Віталійовичу, під час розслідування відкрилися деякі несподівані факти, до яких ви не залишитеся байдужим. І знаю про них поки що лише я.

Український лікар міг би лікувати втричі більше пацієнтів, якби від нього не вимагали писанини. Та якби він сумлінно писав усе те, що за інструкціями належить, то не вистачило б часу й на одного. Тож завжди обиралася золота середина — лікувати пацієнтів та писати рівно стільки паперів, щоб чиновники не могли звинуватити у бездіяльності, адже, як не написано, то і не зроблено.

— Досить, набридло, — змучено промовив Лужний, складаючи картки.

— Може чаю зробити? — запропонувала Ліля.

— Можна і чаю. Але маю до тебе ще дещо.

— Ой, — повела очима медсестра. — А що?

— Справа є одна. Секретна. Якщо ти не проти.

— Звісно.

— Але крім уміння берегти таємниці, ще талант потрібен. Артистичний.

— О-о! Ви ще мене не знаєте! — зраділа Ліля.

— Які в тебе стосунки зі Щербою?

— Що означає — «які»? — насторожилася вона.

— Я не у тому розумінні, — пояснив лікар. — По роботі.

— Як з усіма.

— По телефону з ним не спілкуєшся?

— З якої радості? — здивувалась медсестра.

— От і гаразд, — зрадів Вадим. — Тому що говорити доведеться саме з ним. От з цього телефона ти мусиш подзвонити йому і назватися Галею.

— Галею?! — здивувалася вона. — Це та, яку Щерба по шматках складав?

— Бачу, ти добре орієнтуєшся у лікарняних подіях, — зауважив Вадим.

— У цій орієнтуються всі, — похитала головою Ліля. — Але вам це навіщо?

— Ну, я ж не питав, навіщо твій коханий вліз у п’яну бійку, — нагадав їй Вадим. — Мені просто потрібно її знайти.

— Та якби Щерба знав, де шукати, давно б знайшов!

— Можливо, — погодився Вадим, простягаючи їй телефона. — Але кращих варіантів у мене однаково немає.

Обличчя головного лікаря миттєво зблідло.

— Господи… Які ще факти?! Гадаєте, мені мало того, що є?

— Григорію Віталійовичу, — намагався заспокоїти його слідчий. — Нічого для вас неприємного. Радше навпаки. І мені б хотілося, щоб ми з вами на рахунок цього дійшли згоди.

— Слухаю уважно, — зосередився Костогриз.

— Григорію Віталійовичу, — багатозначно почав Валігура. — Як ви вважаєте, навіщо вкрали архітектурні документи? Адже загубитися всі одночасно вони не могли.

— Ну… — розвів руками головлікар. — Мені відомо, що папери ці декого дуже цікавлять. А ви знаєте, навіщо?

— Здогадуюся. А звідки вам відомо, що креслення комусь потрібні?

— Напевно, мені слід було розповісти вам це раніше, та за іншими проблемами не встиг. Не так давно двоє невідомих пропонували мені за них п’ять тисяч «зелених».

— Оце новина… — розгубився слідчий. — І ви досі про це мовчали?! То що ви — відмовилися?

— Дорогий мій Дмитре Івановичу, — посміхнувся Костогриз. — Якби я їх продав, то навряд чи вам зараз про це розповідав би, це по-перше.

— А по-друге?

— По-друге, тоді я навіть не знав про що йдеться. Вони сказали просто — документи. І я мав сам розуміти, які. Звичайно, тоді не зрозумів і послав їх під три чорти. А вже тепер, коли проектна документація зникла, здогадався, що саме вони мали на увазі.

— Оце так… — скрушно похитав головою Валігура. — А ви б їх упізнали?

— Навряд чи, — засумнівався Костогриз. — Була ніч, вони сиділи у машині, у якомусь чорному джипі, номерів не бачив.

— Як ви могли поїхати на таку зустріч? — схопився за голову слідчий.

— Вони повідомили, що знають правду про смерть Замриги, — пояснив головлікар. — Гадаєте, я поїхав за грошима? Я навіть рушницю про всяк випадок із собою прихопив.

— І про це я також дізнаюся лише зараз? — звів очі до неба Валігура.

— А вони про Замригу так нічого і не розповіли, — пояснив Костогриз. — Сказали, що не знають, хто це. Зустріч організував хтось третій, який подзвонив як їм, так і мені. І добре розумів при цьому, чим зацікавити кожного з нас.

— Гаразд, — промовив слідчий. — Цю лінію ми також розроблятимемо. А тепер, нарешті, про те, що я хотів сказати. Поки що невідомо, хто саме вкрав креслення, але не важко здогадатися навіщо. За їх допомогою можна визначити, де усе це лежить.

— Що — «усе це»? Що лежить? — почав нервуватися Костогриз.

— Ну, не німецькі ж архіви, звичайно, — твердо промовив слідчий, дивлячись йому у вічі. — Те, що шукають усі.

Вона збиралася з духом. Не тому, що сумнівалась у своїх артистичних талантах, а тому що їй не подобалась її роль. Вадим натиснув кнопку виклику, зовнішній динамік і простяг їй телефон.

— Галю! Галочко, це ви? — запитав Щерба.

— Так…

— Господи… Галочко, куди ж ви пропали? Чому не говорили зі мною? Хіба так можна? Де ви?

— Пробачте, так було треба, — промовила Ліля.

— Чому? — здивувався лікар.

— Андрію Івановичу, не можу вам сказати. Я гадала… ви самі знайдете мене.

— Я шукав, але ж ви вказали неправильну адресу! Як міг я вас розшукати? Навіщо ви так зробили?

— Так було треба.

— Що це означає? А чому у вас такий голос дивний?

— В мене депресія, — промовила Ліля.

— То давайте зустрінемось! Скажіть лишень куди приїхати. Як ваша нога? Я повинен перевірити.

— Усе гаразд, — ледве стримуючись, промовила Ліля.

— Куди мені приїхати?

— А ви не здогадуєтеся?

— Звідки?! — мало не плакав Андрій, — ой, Галочко, вас тут одна небезпечна людина розшукує. Давайте побачимось і я усе розповім…

Вадим подавав Лілі знаки закінчувати розмову.

— Зараз не можу, — промовила Ліля. — Подзвоню вам пізніше.

Ліля натисла на відбій. Телефон вимкнувся. Потім екран знову спалахнув і залунали один за одним дзвінки. Вадим вимкнув звук, а потім і сам телефон.

— Це одна з найнеприємніших речей, які мені доводилося робити, — промовила медсестра.

— Схоже, в нас нічого не вийшло, — зауважив Лужний. — Лілю, вона аферистка, і я повинен її знайти.

— То ви заради цього сюди приїхали? — запитала дівчина.

— Можна й так вважати, — він ствердно кивнув головою. — Допоможеш мені?

— Так. А що я маю робити?

— Ну, деякі думки Андрій Іванович, сам того не бажаючи, нам підкинув. Якось я про це не подумав. Вона ж втекла з апаратом Ілізарова на нозі. А отже, колись його доведеться знімати. Власноруч зробити це неможливо. Тому їй доведеться звертатися до травматолога. Можливо, вже звернулася і не виключено, що за місцем проживання. Знаєш, скільки травматологічних відділень по всій країні? Кабінетів, травмпунктів? От і знадобиться твоя допомога. Мусиш обдзвонити усі.

— Я згодна, — не вагаючись, промовила вона. — А як питати? Справжнє прізвище нам невідоме.

— Це не важить… — Вадим замислився. — Завтра принесу довідник медзакладів по країні. Я прийматиму хворих, а ти сховаєшся до перев’язочної і почнеш по порядку. Навряд чи вона здалека сюди потрапила. Тому почнемо з навколишніх міст. Говоритимеш, що пацієнтка приблизно тридцяти років втекла з інвентарем. Ми точно знаємо, що в неї перелом гомілки. Може, нам щось і вдасться.

— Будемо сподіватися, — згодилася Ліля. — А ви упевнені, що від Щерби у цьому відношенні більше ніякої користі?

— Звичайно, ти ж сама усе чула.

— Тоді дайте мені цей телефон.

— Навіщо? — не зрозумів Лужний.

— Будь ласка.

Він простяг їй трубку і Ліля натисла на кнопку виклику, а коли там відповіли, вона промовила:

— Пробачте, це невдалий жарт. Я не Галя, напевно ви це помітили. Зовсім інша людина, яка знайшла цей телефон. Його просто викинули. То ж, забудьте усе, що я говорила.

Вона поклала телефон на стіл.

— Чому ти так вчинила? — поцікавився Вадим.

— А що поганого вам Андрій Іванович зробив? Навіщо йому мучитися і на щось сподіватися? Ви може й не знаєте, як воно.

— Та ні, знаю надто добре, — похитав головою Вадим.

Зранку у приймальні завжди багато людей. Усі квапляться якнайшвидше підписати папери і вирішити свої питання до того, як головлікар піде з кабінету в інших справах.

— Кажу вам — присядьте, — наполягала секретарка. — Вони там вже майже годину. А ще краще — йдіть. Щойно головлікар звільниться, я вас покличу.

— А хто там у головного? — пошепки запитала Гаврилівна.

— Слідчий прокуратури! — так само пошепки відповів Вересюк.

З-за подвійних дверей чулися крики, хоча слів було не розібрати.

— Піду я від гріха подалі… — старша операційна сестра тихенько вислизнула за двері.

— Схоже, Володимире Васильовичу, потрібна ваша допомога, — сказав Рябокінь, марно намагаючись дослухатися.

— Ні, я на амбразуру не бажаю, — знизав плечима Вересюк, забираючись геть.

— Знаєте, що, Степане Петровичу, — зауважила секретарка. — Ви б також ішли. Кому-кому, а вам у цій ситуації найбільше може не поталанити.

Нікому би не стало уяви припустити, що відбувається усередині. Костогриз лупашив важкою текою по столу, і з неї навсібіч вискакували папери, розлітаючись по підлозі.

— Тихше, припиніть! — перелякано просив Валігура. — Припиніть кричати, інакше це розійдеться по всій лікарні.

— А вся лікарня вже давно втратила здоровий глузд! — волав не своїм голосом Костогриз. — І психіатр, уявіть собі, також! Навіть ви, розумна людина, таке верзете! Причім, на повному серйозі!

— Ото ж бо й воно! — підняв палець догори Валігура. — Якщо про це говорять розумні люди, то може варто прислухатися? Григорію Віталійовичу, ви комплекси свої відкиньте хоча б на кілька хвилин. І подумайте про те, що я сказав. І спробуйте зробити так, щоб сапери ваші на чолі з Полянським припинили лазити по підвалах. І нічого не замуровуйте. А я за той час відшукаю креслення. І нехай усе бодай трохи вляжеться. А потім я направлю до вас двох своїх надійних людей і не виключаю, що ви будете мені за це дякувати.

Костогриз несподівано заспокоївся.

— Можливо, так і станеться. Але для цього… — головлікар знову потягнувся руками до теки, а його голос набув зловісних інтонацій: … вам спочатку треба мене посадити! Запроторте мене до буцегарні і от тоді вже робіть, що забажаєте! Лізьте у підвали й рийте хоч до центру землі! А поки я тут головний лікар, нехай всі втрачають розум лише за моєю спиною! І не дай Боже мені це побачити!!!

Цього разу чай мав аромат якихось нових трав. Чашки стояли на столі, а усі троє скупчилися біля комп’ютера.

— Точно не знаємо, — розповідав Хижняк. — Але чули, що на нашого Рябоконя завели справу. Слідчий Валігура розмовляв окремо з кожною з дівок відділу статистики. А вони — самі розумієте, рознесли по всій лікарні.

— Це точно, — погодився Журбенко. — Вони за кавою усім кістки перемивають.

— Тому зникнення проектної документації можна вважати вже фактом. Щоправда, невідомо, коли саме вона пропала.

— Яке це має значення? — зауважив Журбенко. — Років з тридцять тому усі папери були на місці, коли корпус добудовували. Тому вважатимемо, що вони зникли вже після того. У мене добрий знайомий в архітектурі працює. Попитаю. Якщо справу про зникнення документів відкрили, повинні про це знати й там.

Традиційні пиріжки, що принесла господиня, не були належно оцінені.

— Ми, взагалі-то, обідали… — мляво промовив Цекало.

— Ну, звісно, — погодилася вона. — Ось і повечеряєте.

— Якщо проектну документацію поцупили, — продовжував Журбенко, — в ній можна знайти якусь підказку. Ви згодні? Тому для нас з вами дуже добре, що вона зникає. А спохопилися тепер саме тому, що її затребували сапери. І оскільки її немає, вони, сподіваюся, не знайдуть нічогісінького, як і усі їхні попередники. Навіть якщо упевнені тепер, що під стінами щось заховано.

— А чому сапери повинні бути в цьому впевнені? — не зрозумів Ігор.

— Німці замінували чомусь саме цю ділянку. А навіщо?

— Важко сказати… — промовив, жуючи, Хижняк.

— А ти подумай. Якби хотіли висадити увесь монастир — зробили б це одразу. Але заклали вибухівку, щоб рвонуло тоді, як хтось лізтиме. Адже саме у момент вашого проникнення запустився годинниковий механізм. Розумієте, який в них був розрахунок?

— Ні, — чесно зізнався Цекало.

— Той, хто мінував підвал, не збирався знищувати монастир. Адже під ним скарби. Та й архіви дивізії не навічно ховалися. Гадаю, є якийсь секрет, завдяки якому дістатися до захованого у принципі легко і не треба нічого руйнувати. От тільки здогадатися як — надзвичайно складно.

— Однаково, не надто зрозуміло.

Покинувши жувати, обидва зосереджено думали.

— Гадаю, німці збиралися сховати у підвалах свої архіви. Про них ще за радянських часів багато говорили. Почали шукати — де краще. Випадково відкрили цей секрет і напоролися на «сюрприз». Ну, звичайно, у планах мали повернутися і забрати усе — як папери, так і скарби. Тому й поставили заряд, але так, щоб лише підхід перекрило.

— Тоді який сенс у годинниковому механізмі? — розмірковував Хижняк. — Не йшов же цей годинник від 44-го року! Ми влізли й механізм запрацював.

— З міркувань гуманності, — із сарказмом промовив Цекало. — Хотіли нам дати час на евакуацію.

— Ось здорова думка, — зрадів Журбенко, — Хоч і не зовсім вірна. Але цей механізм годинниковий для нас із вами — момент істини! Про вас вони не думали. Але турбувалися про того, хто міг прийти по архіви. Йому й хотіли дати час на евакуацію. Розумієте? Тоді сенс годинникового механізму зрозумілий — не вбивати своїх. Лише зробити потаємне приміщення недоступним.

— Ну припустимо, — не надто охоче згодився Ігор. — А у чому ж тоді момент істини?

— А ось у чому. Якби не було скарбів, не було б сенсу й у цьому трюкові. Уявіть — заховані лише архіви, жодних скарбів не існує. Тоді усе просто. Дістається чужий — вибух, усе знищується. Крапка. До речі, таке бувало не один раз. Типова схема.

— Але тоді й до сховку вже навряд чи дістанешся і щось вишукаєш… — зауважив Хижняк.

— Ось! Через це й заряд ставився невеликий, аби лише відрізати шлях до того, що не мав знайти ніхто. А годинниковий пристрій давав змогу шукачам безпечно піти. Окрім того, папери повинні лежати не разом зі скарбами, а окремо. Адже ті, хто ховав архіви, після виходу з оточення мали доповісти про схованку своєму начальству. І по вміст її могли послати когось іншого, тому після вилучення паперів їм і на думку не мало спасти, що тут заховані скарби.

— Цілком логічно… — замислився Ігор. — Справді. Своїх вбивати не годиться… Але й віддавати багатство також не хочеться…

— Нарешті зрозуміли, — полегшено зітхнув господар. — То ж будьте упевнені — воно там лежить. І повірте — зовсім близько.

РозділVІ

Вулицею Роздолу проїхала «полуторка» із солдатами. Грюкнули борти кузова.

— Товаріщ комісар… — почулося крізь віконне скло.

Рука з перснем на пальці відпустила шторку, кімнату затопив морок.

— Пане Казимире, — тихо промовив Потоцький. — При усій повазі та доброму ставленні до вас я не можу цього зробити.

— Ви — відома й могутня людина! — насідав архітектор.

— Про що ви, пане Казимире? — гірко посміхнувся той. — Яка могутність? Немає більше Речі Посполитої! Я втікач,такий само, як і ви. Польща під німцями, а там, куди зібрався, я надто залежний від інших людей, щоб брати на себе опіку над вами.

— Ясновельможний княже! — вклонився Колісник. — Упевнений, ви дістанетеся до Сполучених Штатів без найменшого ризику і влаштуєтеся там. Знаю — вам незручно просити ще за когось. Але я потрібен вам. Приділіть мені десять хвилин, і тоді ви інакше сприйматимете мої прохання про допомогу. Вислухайте мене!

— Гаразд, але швидко, — відповів князь.

— Пане Потоцький, ви пам’ятаєте, як найняли мене для вирішення архітектурних питань при добудові лікарні у монастирі. Я дуже хотів допомогти і старався не за страх, а за совість. Це вийшло випадково. Обстежуючи підземелля, я наштовхнувся на одну невідповідність, яка дозволила мені проникнути у таємницю. Геніальна таємниця, завдяки якій ченці упродовж століть ховають незліченні скарби! Я бачив їх і тримав у руках! Там стільки усього, що неможливо забрати!

— Ви блефуєте, — посміхнувся Потоцький. — Казимире Львовичу, ви блефуєте у надії, що я повірю і візьму вас із собою. Чому ви мовчали до цих пір?

— Я не знав, як вчинити, — мало не плакав архітектор. — Багатство забирає розум! А зараз у мене немає іншого виходу. Візьміть мене. Усі катаклізми в історії рано чи пізно закінчуються. Ви ще відносно молодий і у нас з вами обов’язково трапиться можливість повернутися й усе забрати.

— І все-таки, — стояв на своєму Потоцький, — вам доведеться чимось довести правдивість того, що ви розповідаєте, щоб я повірив. І тоді, можливо, ми поїдемо удвох.

Діставши з кишені золоту монету з Єрусалиму, архітектор простяг її князю. Той розглядав зацікавлено дублон із зображенням двох лицарів на одному коні та написом — «CUM DOMINIS ET SPERO — AD VICTORIS!», після чого зрештою промовив:

— У мене немає часу перевіряти вашу монету. До того ж, навіть якщо вона справжня, джерело походження може бути іншим. Хто заважав вам, пане Казимире, напхати їх повні кишені, якщо вже помутився розум, як ви кажете? І тоді б не ви у мене, а я у вас просив прихистку у чужій країні!

— Ви праві, княже, — сумно промовив Колісник. — Зараз я шкодую, що не вчинив так. Але де б я це тримав? Зараз воно заховане дуже надійно. Я справді не напхав ними кишені, але у мене є ще кілька. І перстень з великим каменем. Я віддам вам усе. А коли повернемось — буду вашою живою мапою.

— Гаразд, пане Казимире, — промовив Потоцький. — Я беру вас із собою.

— Кликали, Інно Сергіївно? — запитав Цекало, переступаючи поріг заповітного кабінету.

— Так, сідайте, Ігорю Миколайовичу, — запросила вона. — А… чому ви тут?

— Як… Ви ж самі викликали! — не зрозумів той.

— Я маю на увазі, чому ви у лікарні, якщо мали бути у складі виїзної бригади у Гладишах? — суворо спитала Полянська.

— Не вмістився, — розвів руками Цекало.

— Як так… — здивувалась вона. — У машині «швидкої» місця не вистачило?

— Чого ви дивуєтеся? — не зрозумів Ігор. — На час мого приходу там сиділо вже восьмеро. А місць лише шість.

— А… де ж влаштувалися ще двоє?

— На ношах, — пояснив Цекало. — Павло Петрович сів схрестивши ноги по-турецьки, а Марія Максимівна поставила ноги на сходи до бокових дверцят.

— А що — ноші закороткі і для третього забракло місця?

— А чому я маю двадцять п’ять кілометрів їхати на підлозі? — не зрозумів Цекало. — Я ж не бомж!

— То по-вашому виходить, що Марія Максимівна і Павло Петрович бомжі?

— Це їхня особиста справа, — байдуже промовив Цекало. — Марія Максимівна ще при Сталіні виховувалась. Вона й на підніжці їхатиме, як накажуть. А я лікар, фахівець, і живу у європейській країні. Ви самі казали на п’ятихвилинці, що повага хворих до нас починається з нашої поваги до самих себе. Хочу ще зауважити, що якби там хтось помирав без мене, я б також на підніжці поїхав. А усі, хто бажає лікуватися — он вони, під дверима. Вже сидять. Навіщо я їхатиму на підлозі, аби тягти за вуха тих, хто не бажає?

— Ігоре Миколайовичу!!! — не витримала Полянська. — Не я придумала ці виїзди! І з вас не спускають по три шкури через дурну диспансеризацію, тому ви такий розумний!

— А я напишу вам липовий звіт про свою поїздку до Гладишів на трьох аркушах. І з вас також не спустять, — запропонував Ігор.

— Ви збираєтеся вчити мене працювати?! — розлютилась начальниця. — Ну все. Терпець мені урвався. Отже так, Ігоре Миколайовичу… вашого липового звіту я не візьму. Плановий виїзд на ФАП було зірвано з вашої вини. Від мене вимагають подавати порушників на обласну контрольно-експертну комісію. Досі я ще не подавала нікого. Усіх прикриваю. То ж ви будете перший. У вівторок на десяту ранку ви зобов’язані бути в обласному управлінні. Звичайно, я теж там буду. І можу вас запевнити — там своєї правоти ще не довів ніхто!

— Дякую за довіру, — посміхнувся Ігор.

— І цього разу швидше світ обвалиться, аніж я вас пожалію! — вигукнула вона йому услід.

Цього разу слідчий був у доброму гуморі і загадково посміхався.

— Ну що, шановні, — зрештою промовив він. — Щось та може наша служба! Поступово, неквапом, але працює!

— Не тягни, Дмитре Івановичу, розповідай, — попросив Дегтяр.

— Дочекаємося, поки чай принесуть, — розвів руками той. — Тут ще заведено чаєм пригощати?

— Вже готують, — похмуро сказав головлікар.

Наче почувши, секретарка занесла тацю з чайником та трьома чашками.

— Ну, оскільки я тут гість… — Дегтяр витяг пляшку коньяку.

— Отже ми слухаємо, — промовив Костогриз, дістаючи келишки.

— Усі злочини починаються з мотивів, — повчальним тоном промовив Валігура. — Двох, що їх мають, ми вже визначили. Вдова Замриги та Рябокінь, котрого у вас персонал чомусь Троцьким називає. Чому, до речі?

— Вічно воду мутить, — пояснив головний. — Ще цілі та завдання не визначені, а він вже інтриги сплітає.

— Ну, зрозуміло, — погодився слідчий. — Хоч у даному випадку мета банальна — створити вам неприємності, щоб вас посунули. Донька його справді у медичному на третьому курсі вчиться. Вивчає мікробіологію. Посіви у хірургії коли робили?

— Одинадцятого.

— Десятого вона мала заняття на кафедрі. Вгадайте на яку тему.

— Невже холера?! — вигукнув Дегтяр.

— Та ж звісно, не геморой, — посміхнувся Валігура. — Геморой потім у вас почався…

— А що — задумано геніально! — розпалявся керівник санепідстанції. — Матеріал у повному розпорядженні студентів півтори години. Про безпечність штамів для людини вони знають — грамотні. За добу нічого їм не станеться, якщо навіть до сірникової коробки разом із живильним середовищем зачерпнуть. То ж до вашої хірургії вібріони доїхали живими.

— Елементарно, — розвів руками Валігура.

— От же ж сволота! — обурився Костогриз. — Невже так все і було? Та хтось іще мав той матеріал до ваших чашок кинути. Або вона, або сам Рябокінь. Зберу робочу зміну того дня. Якщо Рябокінь приходив — згадають обов’язково. А от якщо донька…

— Григорію Віталійовичу, — напустив на себе суворість Валігура. — Може ви не будете за мене робити мою роботу? Тим паче, вона вже зроблена.

— Хто?! — заволав Костогриз. — Зі світу зживу! Штраф змушу заплатити — і за зрив роботи, і за спецназ…

— Практикантка ваша, Лада Слівінська проживає в одному будинку з Рябоконями. Дівчата з дитинства знаються. Кілька років разом до інституту їздили, а минулого року, коли гуртожитки скоротили, їхні батьки одну квартиру на двох в обласному центрі винаймали. А Лада ця ще й з Ігором Цекалом з хірургії товаришує.

— Між ними щось є? — розгублено запитав Костогриз.

— Напевно, оскільки вона щодня до хірургії бігає. І подруга її Ліда Савченко також бігає, вона наречена лікаря Хижняка. Тож шляхів, якими ця холера до вас у відділення потрапила, більш аніж достатньо.

— Ти диви… — вражено промовив головлікар. — Ні, Ліда на таке б не пішла, я її батьків добре знаю. А от Лада… Та як це можна довести?

— Лише одним шляхом — викликати до прокуратури і допитати. Якщо все так і було — одразу розколються. А якщо ні?

— Якщо ні, Рябокінь такий глум здійме — мало не видасться. Він в усіх партіях одразу. Ще й профспілковий активіст. Давай почекаємо, Дмитре Івановичу.

— Давай, — згодився Валігура.

— А що зі справою Замриги та архітектурними документами?

— Нуль, зовсім глухо, — побідкався той. — Там же ж не студентки працювали.

— Не студентки, — згодився Костогриз, згадуючи нічну зустріч у полях.

Його викликали вночі, коли вже час було спати. Та Ігор не міг заснути, йому марилася жінка, що мала зіграти фатальну роль у його житті і кар’єрі. Образа засліплювала, та все ж у вухах дзвенів її голос, а з голови не йшла її постать. Коли ж нарешті свідомість почала відключатися, подзвонили з приймального відділення. Поступила хвора з гострим апендицитом.

Пацієнтку вже поклали на ліжко, одразу до індивідуальної палати. Медсестра Женя дивилася на лікаря зі співчуттям.

— Доброго дня. Що у вас болить? — спитав Цекало, підтягуючи стілець ближче до ліжка, та раптом здригнувся, впізнавши пацієнтку.

— Оленко, це ви?

— Як бачите, — уривчасто промовила Оленка. — Знову створюю вам проблеми. Та терпіти більше не могла. Третій день болить. Спочатку не сильно, навіть на пари ходила. А сьогодні зранку вже все… поки зібралася, поки доїхала…

Три дні! Маючи надто грамотну маму-лікарку на керівній посаді, не кажучи вже про її власну нехай початкову, але все ж таки медичну освіту!

— А мама твоя де? — запитав Ігор.

— З татом до села поїхали. У сусідню область. Бабця там вже старенька. Ото удвох поїхали вмовляти її до нас переїздити.

— Нічого, як поїхали, так і повернуться, — похмуро пробурмотів Цекало. — Давай дзвонити.

— Вже пробувала. Зони немає. Там ціла вулиця між горбами. Хіба хтось із них нагору вилізе.

— А до когось іншого подзвонити, щоб їм передали?

— Нікого не знаю, — витерла сльози Оленка. — А сільрада вже зачинена, і медпункт. А що, усе так погано?

Не можна, щоб вона бачила, як його кидає у піт. Тоді паніка перекинеться і на неї. Замість відповіді лікар підтяг догори сорочку і обстежив живіт дівчини, не зважаючи на її зойки та сльози.

— Три дні, кажеш…

— Три — точно. А може й перед тим вже боліло…

— Добре, Оленко, — зітхнув Цекало. — Ти вже не маленька дівчинка, а майбутній лікар…

— Коли це ще буде… — схлипнула вона.

— Колись буде обов’язково. Тому ми тобі не розповідатимемо казок про те, як гріють лампою животик, поки ти спатимеш.

— Та я вже зрозуміла, — намагалася зазирнути йому в очі дівчина. — Просто боюся. А ви не зважайте, робіть усе, що треба. Тільки скажіть — нічого поганого не станеться? Я не помру?

— Сплюнь і не кажи дурниць, — похитав головою лікар. — Прооперуємо твій апендицит й усе буде гаразд. Студентам-медикам, на відміну від інших, у подібних ситуаціях плакати не годиться.

Витерши їй сльози й поплескавши по руці, він вийшов з палати. Щерба саме виходив з ординаторської.

— О! Хотів додому їхати, щойно рану зашив. А тут, кажуть, нова хвора на апендицит, а ми з тобою удвох залишилися.

— В гробу я бачив такі апендицити, — мало не плакав Ігор. — Полянської донька. Дурепа мала. Три дні!

— Ну що ж, прогнешся перед шефинею. Менше гаркатиме, — намагався жартувати Андрій.

— Андрію Івановичу! Три дні! Перитоніт! Треба прокапати, а потім увесь живіт розчімхати! Стан серйозний! Ви ж знаєте, як Полянська ставиться до мене! Та що — Полянська? Дівчину треба рятувати.

— От і рятуй. Чого кіпішуєш? Хіба вперше таке робиш?

— В мене голова обертом! Лужному телефонував — він бозна де. За триста кілометрів. Хижняк до Лідиних батьків поїхав. Я вже не кажу, що шеф щойно звільнився! Не міг ще тиждень зачекати.

— До чого тут Хижняк, — роздратувався Щерба. — Ти, коли згодився сам тут лишатися, думав, що може щось серйозне трапитися? Думав. Отже, на власні сили розраховував, був упевнений, що впораєшся.

— Упораюся! Але ж не з її донькою! Ви що, не розумієте?

— Припини істерику, — наказав Щерба. — До батьків її додзвонитися треба. Дасть Бог, рано чи пізно вийде. А як ні — щойно перекапається — треба брати на стіл. І Костогриза повідомити не завадить.

Схопившись за голову, Цекало пішов до ординаторської.

Насувалася ніч, а у цеху робота йшла повним ходом. Пилюка висіла хмарою, а від дзижчання механізмів не було чутно ні слова. Побачивши Вадима, робітник вимкнув шліфмашину, якою обробляв надмогильну гранітну плиту.

— Доброго дня! — вигукнув Вадим. — Я Олексія шукаю!

— А навіщо він вам? — запитав той.

— Поговорити треба. Петренко Олексій — це ви?

— Нема коли говорити. Бачите, котра година?

Змотавши кабель, демонстративно брязкаючи ключами, чоловік попрямував до виходу.

— Я прошу вас, Олексію! — не здавався Вадим. — Моє прізвище Лужний. Працюю віднедавна лікарем у Ново… пробачте, Нижньороздольській лікарні. Приїхав спеціально, щоб зустрітися з вами. Хочу просити про допомогу.

— Хочете пам’ятник — звертайтесь до директора. Замовляйте — зробимо.

— Ні, у мене інше. Приділіть десять хвилин. Я не створю вам проблеми, повірте. І нікому не сказав, до речі, що ви тут.

— А що вам потрібно?

— Ви ж возили до останнього часу нашого голову міськради. Покійного. Замригу. Так?

— Вам що до того… — не надто привітно зауважив робітник.

— Мені, власне, нічого. Просто… причина як ваших, так і моїх проблем — одна й та сама людина. Жінка. Ви розумієте, про кого я.

— Немає у мене жодних проблем, — похитав головою Олексій.

— Якби це було так, ви б тут не переховувались, — не згодився Вадим. — Втім, мені до цього немає діла. Олексію, я знаю, що та дама, з якою ви розбилися на машині, шантажувала вас і намагалася витягти з вас гроші. Тому ви й втекли сюди. А моя проблема в іншому, мені треба знайти цю жінку.

— То вона вже не в лікарні? — пожвавився Олексій.

— Уявіть собі, накивала п’ятами. Можете повертатися. Там вона більше не з’явиться. І шукати вас не буде.

— Чому? — здивувався той.

— Тому що вона тікає від мене. Олексію, ця жінка — аферистка. Вона мене «кинула», і я її шукаю. Їй тепер не до вас. Бачите, яку цінну інформацію я вам привіз? То допоможіть мені навзаєм. Мені дуже треба її знайти.

— Що ж я можу? — похитав головою той. — Адреси вона мені не давала. Навіть номер телефона її не знаю.

— Номер її ось, — показав Лужний. — Тільки від цього не легше. Вона викинула телефон. Але ж ви спілкувалися з нею? Спробуйте згадати, можливо, вам відомо щось таке, що допоможе її знайти.

— Галя її звуть, — невпевнено почав Олексій.

— Звуть її якраз не Галею. Жанна вона, — зауважив лікар. — І те, що вона плела про себе, швидше за все неправда. Мене інше цікавить. Щось достовірне. Те, що ви могли самі помітити.

— Що ж я міг помітити… — міркував той. — Гарна, сучка…

— Це зрозуміло, — перебив Лужний. — Може якісь документи бачили? Речі особисті… У телефон зазирали?

— Та ні.

— Ну, може хоча б телефонував хтось до неї при вас? І ви розмову чули?

— Навряд чи. А хоча… Було! — згадав Олексій. — Точно. Телефонували, навіть кілька разів, поки ми у кафешці на артемівській трасі сиділи. Нагружали її своїми проблемами. Вона і каже — повернуся, то поговоримо. Підемо, посидимо у «ясенях». Усе вирішимо.

— У «ясенях»? — перепитав Лужний.

— Саме так. Я зрозумів — кабак такий чи що… Ще приколовся тоді — мовляв, а чому не в «дубах».

— Цікаво, — замислився Вадим. — А щось крім цього?

— Більше нічого, — зітхнув чоловік. — Не знати звідки той КамАЗ налетів. Думав — узагалі кінець.

— А водія КамАЗа не знайшли? — з надією запитав Лужний.

— Ні. І номера я не бачив, сутеніло. Вилетіли з дороги — його немає. Я швидку викликав і дременув подалі — під газом був. Потім написав, що КамАЗа переслідував, не наздогнав.

— І шефові те саме доповіли?

— Так.

— Він і без того, кажуть, був кимось наляканий, — зауважив Лужний. — А багато випили?

— Та ні… символічно. Шиконути хотів, «Хенессі» замовив, а вона каже — не треба, однаково гидоти наллють. Давай «Закарпатський», він хоч справжній.

— Слухай, то може вона з Ужгорода? — припустив Лужний. — А ну… У мене там колега працює.

Вадим схопився за телефон, та Олексій зупинив його:

— Не тягне у нас, кар’єр — порода навколо. Виїдеш на горба — тоді й дзвони.

Те, що хтось може намагатися додзвонитися до нього, не спало на думку Вадимові, настільки він був захоплений своїм розслідуванням, і продовжував розпитувати невдаху-шофера.

Остання банка розчину, необхідного для передопераційної підготовки, докрапувала у вену хворої. Операційна була готова, і сестра, вже вдягнена у халат, терпляче чекала.

— Ну що? — запитав Дольний, зазирнувши до ординаторської. — Брати хвору? Чи як?

— Костогриз обіцяв приїхати, — мляво промовив Ігор.

На обличчі анестезіолога з’явився здивований вираз:

— Не зрозумів… Ти хочеш, щоб він тобі в операційній допоміг? Чи потрібен індивідуальний дозвіл від головного лікаря, щоб апендицит оперувати?

— Чого пінишся? — встряг Щерба. — Ти ж розумієш особливість ситуації. Усі телефони мовчать. Ти Горгони не знаєш? Хочеш, щоб потім нам дірку у голові проїла?

— Я розумію, — обурився у свою чергу Дольний. — Але робити щось мусимо? Не ми цю ситуацію створили. То у чім справа? Власне, вам вирішувати…

За його спиною почулися важкі кроки і до ординаторської увійшов головлікар. Кілька хвилин тривало з’ясування ситуації, після чого Костогриз витяг з кишені телефон.

— Не бачу жодних проблем. Вже телефоную до обласної, за півтори години приїде хтось із хірургів по екстреній допомозі. І зробить усе як належить. Дивує інше — чому ви не зробили цього досі, а чекали на мене? Він роздратовано тис на кнопки своїми грубими пальцями.

— А ми не вас чекали, Григорію Віталійовичу, — промовив Цекало. — А батьків хворої. Хотіли поставити їх до відома. І операцію не відкладали. Акурат усе відкапало. Сестра вже готова, а Петрович пішов брати хвору до операційної.

Всі замовкли, а Щерба, що сидів поруч, штовхнув колегу у бік. Йому здалося, що непомітно, але це помітили усі.

— То ви збираєтеся зараз оперувати цю хвору? — нарешті запитав Костогриз. — Ви особисто?! У такому складі?

— А скоро вже і такого складу не буде, — спокійно зауважив Ігор. — Хижняка ви хочете виганяти, шеф на пенсії, а Лужний — людина тимчасова. Вирішить свої проблеми і поїде далі. То ж сьогоднішній склад — ще розкіш.

— Ну, про це ми поговоримо завтра, — відказав головний, знов беручись за телефон.

— Можливо, — знизав плечима Цекало. — А сьогодні я ургентний хірург за графіком, який ви підписали. Хвора підготовлена, дала згоду і потребує негайного оперативного втручання. І я за неї відповідаю.

— І якщо щось піде не так, — упевненим голосом додав Ігор, — я не зможу посилатися на вашу заборону робити операцію. Для прокурора це не буде аргументом. Тому, якщо ви впевнені в тому, що праві, забороніть мені робити операцію письмово. А потім кличте кого вважаєте за потрібне.

— Вийдіть усі! — наказав Костогриз.

Персонал миттєво звільнив ординаторську, а головлікар сів навпроти Цекала.

— Ви не будете оперувати цієї хворої, Ігоре Миколайовичу — майже по складах промовив головний.

— Чому не буду? — не зрозумів Цекало. — За всіма канонами її належить негайно оперувати.

— Тому що це донька Інни Сергіївни, і я хочу, щоб операцію було проведено на більш високому рівні.

— Дайте мені письмовий наказ, — вперся Цекало. — Поставте свій підпис, і я піду геть просто зараз. А якщо потім будуть проблеми, покажу його прокуророві. Григорію Віталійовичу, я розумію, що ви головний лікар, але це фахове питання, і воно не у вашій компетенції. Усі бачили, що ви втручаєтеся неправомірно. Я тверезий, у мене диплом і відповідна кваліфікація. Ви підписалися під моїм правом робити таку операцію — подивіться на графік чергувань на стіні. І якщо ви протидієте, то причина полягає у вашій неприязні до мене і низькій оцінці як лікаря. І усі це розуміють. Може, нічого й не станеться за оті зайвих три години, але як знати… Потім самі себе картатимете, адже формально не праві.

— А по суті?

— По суті тим паче. Врешті-решт, вирішувати повинна сама хвора. Ідіть, Григорію Віталійовичу, і повідомте їй, що я поганий лікар і повний бовдур, то ж оперуватися у мене — великий ризик. Ви ж так вважаєте? Якщо вона відмовиться, я вмиваю руки. Підете?

Замість криків та гупання по столу Костогриз сперся на нього ліктями і сховав обличчя у долоні.

— Я вже не знаю, як витримувати усі ці проблеми, — промовив глухим голосом.

У двері зазирнула санітарка з операційної, повідомляючи, що хвора вже на столі.

Увійшовши до палати, Вересюк мовчки виклав на стіл компакт-диски та пакет з гостинцями. Потім підсунув стільця й сів поруч.

— Володю, я з вами потім не розрахуюся, — ніяково промовила Ольга.

— Тобто? — не зрозумів лікар.

— Приділяєте мені надто багато уваги, — пояснила вона.

— Ну… вважайте, що вже розрахувалися, — посміхнувся він.

— Як це?

Замість пояснення Вересюк поклав перед нею газету зі статтею про цькування чиновниками районної лікарні у Нижньому Роздолі. Стаття була глибокою і аналізувала кричущі проблеми та причини жалюгідного стану медицини.

— Костогриз від вашого матеріалу у захваті. Завтра мабуть сам завітає.

— Отже, усе це, — вона кивнула на розкладені на тумбочці гостинці. — Ви робите за завданням шефа?

— Звісно. А ви що подумали? — Вересюк несподівано обійняв її за плечі.

— А перестаратися не боїтеся? Розіб’єте випадково серце бідній дівчині. Що тоді?

— Чому бідній? — не згодився лікар. — Та й серце у неї, підозрюю, сталеве. Невідомо ще, чиє швидше розіб’ється. Вам скоро на виписку, а мені — заходити до порожньої палати і страждати. Як це трапилося з вашим рятівником Щербою.

— А до чого тут Щерба? — не зрозуміла Ольга.

— У нього буквально перед вашим приїздом така ситуація була. Поїхала — навіть не попрощавшись. Він тепер до цієї палати заходити боїться.

— Я це зауважила, — погодилася вона. — Тільки гадала, це до мене в нього така неласка.

Ольга скрутилася калачиком і притислася головою до його грудей. Він розгубився і тільки ніяково поглядав на двері, аби хтось раптово не зайшов до палати.

Робота в операційній ішла повним ходом.

— Чорти б забрали, — обурювався Щерба. — Я ще можу зрозуміти, коли неграмотна бабця з села тиждень з апендицитом ходить… Але студентка медичного університету!

— Та ще й донька такої мами! — підтримав Дольний.

— Серветку дайте, — попросив Ігор. — І підйомник. От же ж… Гною повно, та ще й апендикс, наче навмисно, під печінку сховався.

Найважче велося Щербі. Він вже змучилися тримати ранорозширювачі, адже Цекало вперто намагався робити операцію через невеличкий розріз, аби шов на тілі дівчини потім міг легко заховатися під трусики.

— Ігоре, розширятися треба, повір мені. Не відмиєш ти живота якісно, навіть якщо зумієш видалити апендикс.

— Світло поправте, — замість відповіді наказав Цекало. — Є верхівка. Під самою печінкою. Давайте довгі затискачі. Але надійні, бо як злетить — буде кровотеча… Навіщо їй рубець на півживота? Зовсім молода дівчина. Гайда б теж так робив, я впевнений в цьому.

— Ну-ну… — не вгавав Андрій. — Гайда зуби з’їв за шістдесят років на тому. А ти зроби як надійніше, і себе побережи. Вона сама винна, що стільки сиділа. Я б — розрізав.

— На литці розріжете, Андрію Івановичу, — відповів Ігор, намагаючись дістатися довгим інструментом під печінку. — Якщо вона ногу зламає. Там для жінки також місце делікатне. От тоді й розгуляєтеся… А тут я… Та тягніть нормально! Нічого ж не бачу!

— Що там, які перспективи? — зі свого місця спитав Дольний.

— Відомо які — видалити апендикс, — намагався бути дотепним Ігор. — Ще один затискач, такий самий. Ще зусилля, Андрію Івановичу…

— А що там у тебе, Ігорчику, з Полянською, до речі? Ти б розповів — різне кажуть! — спитав анестезіолог.

— Ану-ану? — пожвавилась Оксана. — Розкажіть, Ігоре Миколайовичу.

— Відомо що — велике кохання, — похмуро відповів Цекало. Він віддав санітарці чорний апендикс на затискачі. — Глядіть, не викиньте.

— То це таки правда? — допитувався Дольний. — Ви післязавтра з нею на КЕК їдете?!

— Ні, — не міняючи інтонацій, відповів Ігор. — Брешуть. До ресторану. А потім у готель. Ще тільки не вирішили в який.

— Зараз вийдемо, спитаємо в головного, — запропонував Щерба. — Він сам далі оперувати збирається?

— Ні, на медичну реформу розраховує, — прокректав Ігор, перевіряючи надійність затискачів. — Добіжить реформа кінця, скажуть закривати шпиталь, а він — «будь-ласка, у мене і так вже нікого не лишилося, тільки скарби у підвалах. Дивіться, який я молодець»! Так, в’яжемося. Ще зусилля, Андрію Івановичу.

— А може вона до тебе нерівно дихає? — ніяк не міг заспокоїтися Дольний.

— Тихо, колеги… — попросив Ігор. — Дайте лігатуру поставити.

Це був найважливіший момент усієї операції. Належало перев’язати судину у незручному місці, діставшись туди крізь маленький розріз. У такій ситуації хірург сам узяв на себе відповідальність відступити від правил задля ефекту, який для людини сторонньої виглядав більш ніж сумнівним. Раптово, з коротким металевим клацанням, бранша затискача обломилася, і з рани добряче потекло.

Кровотеча була сильною, а місце її локалізації, враховуючи доступ, надзвичайно незручним.

— Серветки лапаротомні, швидко! — вигукнув Ігор. — Ще! Та тягни ж нормально, Андрію Івановичу!

— Та я зараз взагалі її всю підніму!

— Тихо. Дисектор. Затискач! Ще серветку!

— Збільшуй розріз, не клей дурня! — злився Щерба.

Монотонно гудів електровідсмоктувач. Серветки були чисті. Кровотечу зупинено.

Двері відчинилися і з’явився Лужний.

— Що тут? Я потрібен? Полянська дивом мене видзвонила — далеко був. Яка ситуація?

— Приєднуйтесь до нас, — важко зітхнув Цекало. — З гіршого начебто вийшли, але тут ще мити й мити. Затискач китайський зламався. Думав, загнуся тут разом з нею. Анатолію Петровичу, як у вас? Тиск?

— Усе стабільно, закінчуйте швидше.

— Ну тепер, Ігоре Миколайовичу, Горгона точно має вас до ресторану вести замість КЕКу! — весело зауважила Оксана.

Операція йшла до завершення, тим-то настрій у всіх був піднесений. Ігор лише тепер починав розуміти, з якої халепи зумів вискочити. Раптово відчув втому і навіть тремор у руках.

Вадим, вже вдягнений у стерильне, став до столу, зазираючи до рани.

— Ну, ти молодець, — промовив він. — Заради кого так старався — мами чи доці?

— Заради себе, — похмуро промовив Ігор, відчуваючи, як посилюється стан дискомфорту. — Вадиме Борисовичу, прошу, перевірте живіт свіжим досвідченим оком. Може де що лишилося. Гною повно було. Та й зашиєте ви краще. Чув, що ви якийсь секретний косметичний шов знаєте, то вже покажіть нам, не жміться.

Махнувши рукою, Вадим став на місце оперуючого.

Незважаючи на те, що в операційній ситуація давно вже розрядилася, напруга за її межами дедалі зростала. Костогриз нервово ходив коридором, Полянська курила крізь відчинене вікно у порожній палаті, а військком сидів з виглядом настільки розгубленим, що аж ніяк не личив військовому.

— Ну що, Вадиме Борисовичу? — кинулася вона до Лужного, який з’явився першим у дверях оперблока.

— Сказати, що усе позаду, на жаль, не можу, — зітхнув той. — Все ж таки обширний перитоніт. Але зроблено усе, що належить у таких випадках. І на даний момент стан вашої доньки цілком задовільний. А докладніше вам розповість Ігор Миколайович.

— До чого тут Ігор Миколайович? — не зрозуміла вона.

— Він оперував, — пояснив Лужний.

— Що?! — вигукнула Полянська. — Ви хочете сказати, що мою доньку оперував Цекало?

Вона обурено шукала поглядом Костогриза, який хвилин п'ятнадцять тому сповістив подружжя Полянських, що в операційній знаходиться досвідчений хірург Лужний, а отже усе під контролем.

— А що означає ваша реакція? — не зрозумів Вадим. — Усе зробив Ігор. Я прибув лише наприкінці операції. Ви подзвонили — я приїхав. Він ургентний за графіком і усе зробив як належить. У чому проблема?

Вадим також втупився поглядом у головного.

— Інно Сергіївно… — забелькотів Костогриз. — Знаєте… склалася така ситуація…

— Оленку справді оперував Цекало? І ви тут були і допустили це?

Її тон обурив головлікаря.

— Інно Сергіївно, — сказав він. — Подивіться на графік в ординаторській. Сьогодні чергує Цекало. І ви могли би передбачити, що одного дня на стіл може потрапити і ваша донька.

Сплюнувши спересердя, Костогриз покрокував до виходу.

Вона стояла, безпорадно розвівши руки, коли двері операційної знову відчинилися і Оксана вивезла каталку, на якій лежала Оленка.

— Егей, дівчино! — голосно промовив Дольний. — Розплющ очі й скажи матусі, що жива і майже здорова! Бо вона ніяк повірити не може.

Оленка розплющила очі, намагаючись посміхнутися.

Витиснута, наче лимон, подіями скаженої ночі, Полянська присіла на п’ять хвилин у кабінеті зібратися з думками. Хвороба Оленки і так вибила її з колії, та як на зло, ще й приїхала комісія з перевірки видачі листків непрацездатності. Голова комісії увійшла, ввічливо постукавши, і, всівшись навпроти, промовила.

— Інно Сергіївно, нашу роботу завершено. Усі претензії буде висловлено у довідці, яку вам пришлють поштою.

— Скажіть хоч приблизно, до чого готуватися, — попросила Полянська. — Сподіваюсь, кричущих порушень ви не знайшли?

— Чого ж, є. Ось, наприклад, лікар ваш видав листок непрацездатності у лютому. Хворий лікувався у неврологічному відділенні. Читайте, що пише ваш лікар в останньому щоденнику. Читайте! «Скарг не висловлює»! І далі описує його як здорову людину.

— А як же має бути? — остовпіла Полянська. — Хворий вилікуваний. Здоровий. Того й виписуємо до праці.

— Це ви так думаєте? — обурилася чиновниця. — Якщо він здоровий, то повинен працювати на своєму місці, а не лежати у лікарні. Ваш доктор добу тримав у лікарні здорову людину! А держава платила йому зарплату дурно, в той час, як людина мала працювати! Ви хіба не знаєте, що зараз кожну копійку рахують?

— Ніхто раніше не пред’являв претензій такого роду, — знітилася Полянська. — Лікар наш грамотно пролікував хворого, а виписав, коли той став працездатним…

— Лікував може й грамотно, а написав безграмотно, — відрубала голова комісії. — І наступного разу, коли виписуєте хворих, відмічайте у останніх щоденниках, що є скарги і описуйте ознаки хвороби, щоб не потрапляти у ситуацію, яка тепер чекає на вашого лікаря.

— А що на нього чекає? — не зрозуміла Полянська.

— Вирахують денний заробіток цього пацієнта із зарплати, що ж іще…

«Ну, вирахуйте», — подумала вона. — «Мусите ж із чогось жити»…

Голова боліла дедалі сильніше. Покопирсавшись у сумці, вона знайшла пігулку і проковтнула, запивши водою. До біса все! Головне, щоб Оленка одужала.

— Ось так іноді буває у нашому житті, — промовив головлікар, налягаючи грудьми на стіл, за яким раніше працював Гайда. — Я його розумію. Він заслуговує на прижиттєвий пам’ятник. І нехай ще сто років живе і нас на ювілеї кличе. А ми мусимо працювати. То ж прошу любити й вітати Вадима Борисовича. Найбільш досвідчений з тих, хто тут працює. Людина у нас нова, але з’явилася, як кажуть, у потрібний момент і в належному місці. Виконуйте обов’язки, а там побачимо. Удачі, колеги.

Двері ординаторської зачинилися за Костогризом.

— Гаразд, давайте працювати, — ніяково промовив Лужний. — Я, відверто кажучи, не розраховував. Але разом, гадаю, упораємось. Ігоре Миколайовичу, Полянську з реанімації переводять — іди займайся. Зараз це в нас пацієнтка номер один.

— Що ви, Вадиме Борисовичу, Інна Сергіївна з’їсть вас за таке рішення, — знизав плечима Цекало.

— Це що — перше порушення субординації? — спитав Вадим.

— Просто порада, Вадиме Борисовичу, — встряг Хижняк. — Побачите, Горгона за п’ять хвилин прилетить і їстиме вас поїдом.

— Гаразд, сам займуся, — погодився Вадим.

Молоді хірурги вийшли, і Лужний залишився удвох зі Щербою.

— Ну а мені, вочевидь, час взагалі забиратися на хрін, — немов би до стіни промовив той.

— Тобі час припинити банячити і почати думати про своє ставлення до життя та колег, — у тон йому відповів Лужний.

— Моє ставлення до життя — це не ваша компетенція, пане виконуючий обов’язки, — заперечив Щерба.

Полянська влетіла в ординаторську з розгону.

— Вадиме Борисовичу, я тут замоталася зранку! Пробачте. Сподіваюся, ви особисто наглянете за Оленкою?

— Взагалі-то я хотів доручити це Ігорю Миколайовичу, але він категорично відмовився.

— Цекалові?! Навіщо?

— Ну він же її оперував, — пояснив їй Вадим.

— То невже потрібно, щоб він ще її й лікував?

— Інно Сергіївно, — намагаючись зберігати спокій, відповів Лужний. — Я у вас людина нова і деяких моментів ще не відчуваю. Але з упевненістю можу вам сказати, що так не можна. Ні, ви можете мати власну думку про лікаря Цекала, не буду вас переконувати. Але є якесь поняття лікарської етики. Ви самі послухайте, що ви кажете. І є поняття людської вдячності. Я був там і все бачив. Саме Ігор Миколайович без перебільшення врятував вашу доньку. Ще й створив собі незручності під час операції, аби не скалічити їй живота великим розрізом, який належало б робити за всіма інструкціями. Не упевнений, що я вчинив би так само. Я сам буду її лікувати, але ваше ставлення до колеги мені неприємне.

Узявши теку з історіями хвороб, Вадим пішов до виходу з ординаторської, але почув навздогін:

— А чому ви кажете, що Ігор Миколайович сам відмовився?

— Тому що передбачав вашу реакцію. Гадаю, у подібній ситуації відмовилися б і ви.

Сидячи на краю ліжка Ольги, Щерба мовчки й зосереджено крутив гайки на скобах, в які була закута її нога. Спроби журналістки розговорити мовчазного лікаря зазнали фіаско, і вона лежала, іноді кривлячись, коли Андрій робив занадто різкі рухи.

— Ну, слава Богу… — похмуро вимовив Щерба, уздрівши Вересюка, який відчиняв двері, кілька разів постукавши для проформи по одвірку. — Прийшов нарешті. У пацієнтки тут мовна діарея. А це вже ваша парафія, лікарю.

Швидко потиснувши його руку, Андрій мугикнув щось іще і, зачепивши плечем одвірок, делікатно зачинив за собою двері.

— Хочеш анекдот? Наш, лікарняний, — Вересюк поклав на столик морозиво. — Чому у хірургії двері швидше, ніж в інших відділеннях, із ладу виходять? Щерба між одвірками не пролазить.

— Сьогодні особливо, — зауважила Ольга. — Його від поганого настрою розігнало ще більше. Ведмідь.

— Як нога?

— Начебто, все гаразд. Цього разу майже не боліло, як крутив. Казав — останній раз.

— Добре, — зрадів Вересюк. — Не спіши з морозивом, щоб потім горло не лікувати. Геть крижане.

— А ти… машиною приїхав? — несподівано запитала вона.

— Так. Як ти здогадалась?

— Ну, морозиво ж тверде, а магазин поряд з лікарнею вже зачинений.

— Справді, — погодився Вересюк. — А чому ти про машину питаєш?

— Навіть не знаю чи зручно, — нерішуче почала вона.

— Кажи, зручно.

— Хотіла попросити про маленьку прогулянку. Стіни ці вже набридли, а на дворі гарна погода… Хіба не можна куди-небудь проїхатись, бодай на кілька хвилин?

Вмовляти довго не довелося, і зробивши нашвидкуруч макіяж, спираючись на плечі Вересюка і Жені, на одній нозі пацієнтка поскакала до виходу.

Машина виїхала з території.

— Може Андрію Івановичу треба було сказати? — згадала Ольга, коли вони розташувалися в альтанці придорожнього ресторанчика, до якої Вересюк під’їхав упритул.

— Ти ж не сама і не назавжди, — махнув рукою той. — Один його пацієнт отак-от в апараті за тиждень після операції сів на машину і поїхав.

— Що — справді? — не повірила журналістка. — Дякую тобі, Володю. Навіть у кращих мріях не уявляла, що можна отак увечері опинитися поза межами палати… Життя триває.

Принесли страви і вино.

— Ну, а їздити, на відміну від того Щербиного пацієнта, я тепер, напевно, боятимуся, — сумно промовила вона. — Як згадаю — страшно. Щовечора перед очима крутиться нав’язлива картина.

— Чого ж ти мовчала? — здивувався лікар. — Цьому можна зарадити.

— Справді? І як це зробити?

— Ну, насамперед, не тримати у собі. Один із принципів сучасного психоаналізу. Треба дати вихід негативу, все розповісти. Але, зрозуміло, не будь-кому. Лише людям, яким довіряєш, яким не байдужа, тим, кому можна відкрити все, не криючись.

П’ючи вино маленькими ковтками, Ольга довго наважувалася, а він терпляче чекав. Зрештою, психоаналіз таки відбувся.

Того пізнього вечора їй хотілося кидатися на всіх підряд. Так відверто її ще ніколи не ставили на місце, так сильно давно не принижували. І коли б це були високі посадовці чи олігархи, від яких наперед знаєш, чого чекати, це сприймалося б не так болісно. Те, що на цих задвірках люди продемонстрували гідність і волю, виявилося для неї повною несподіванкою. Коли її з ганьбою виставили геть, вона кинулася у першу-ліпшу забігайлівку і випила трохи коньяку, аби заспокоїтися.

Можливо, усе склалося б інакше і її одразу ж потягло б на нові спроби отримання сатисфакції, але несподівано з’явилися люди, через яких вона і потрапила в неприємну ситуацію. Більш того, вони повелися не найкращим чином.

— Мені ж цей репортаж замовили… — зізналася Ольга. — Тільки я не хочу, щоб хтось із ваших знав.

— Не хвилюйся, — він взяв її за руку. — Розповідай.

— Мене розшукали після скандалу в обласній лікарні. Там була неприємна історія — постраждав хлопець. А батьки зчинили галас, почали писати в усі можливі інстанції. Я взяла їхній бік. Так сталося, що і сама буквально перед тими подіями постраждала від неналежного ставлення в одній лікарні, коли захворіла мама. Була заведена до краю.

— Негативні явища є у будь-якій галузі і у будь-якому закладі, але не можна стригти всіх під одну гребінку.

— Розумію, — погодилася Ольга. — А тоді склалося саме так. Не знаю, що там у них насправді відбулося, що спричинило втрату хлопцем ноги. Але крайньою лишилася я. Тим, хто займався його лікуванням, вдалося довести свою правоту, а моє негативне ставлення до лікарів лише посилилось. От тоді й з’явилися ті двоє.

— Хто такі?

— Засновники однієї з антикорупційних громадських організацій, що ростуть тепер наче гриби після дощу. Юристи за освітою. І документи відповідні мали. Заявили, що читали мої матеріали, поділяють мої погляди, і запропонували цю роботу. Завдаток дали.

— А що саме хотіли? — допитувався Вересюк.

— Серію нищівних репортажів про неподобства різного роду, які відбуваються у вас в лікарні.

— І ти погодилася?

— А що? — зірвалася Ольга. — Це нормально, по-твоєму, коли задля пацієнта пальцем не ворухнуть, поки той не заплатить, незалежно має чим платити чи ні?

— Ну, наскільки мені відомо, у тебе ніхто нічого не вимагав. Ти перша почала провокувати. Ти взяла гроші за те, щоб підставити людей, які своєю працею збиралися тобі допомогти. То хто гірший?

— Схоже, це вже не психоаналіз, — зауважила Ольга. — Швидше, промивання мізків.

— Пробач, — знітився Вересюк. — Захопився. Улюблена, знаєш, тема. Але що ж було далі?

— А далі, побачивши мою машину, вони увійшли до кафе, де я сиділа, і потрапили, що називається, під гарячу руку. Вже у розмові я зрозуміла, що провадять ці двоє якусь цілеспрямовану політику, і мета їхня — усунути вашого головного лікаря. Побачила, що лізу у геть зовсім брудні справи. Одне слово, пообіцяла повернути аванс і відмовилася від подальшої співпраці.

— А потім?

— Їм це дуже не сподобалося. Почали хамити і погрожувати. Я пішла нібито до туалету, навіть сумочку на столі залишила. Вони цей трюк розкусили і влаштували перегони. Куди моєму «шевроле» проти їхнього джипа? Темно було. Нерви, коньяк. От і злетіла з дороги на повороті й перекинулася. Далі ти знаєш.

— А яка в них машина? — обличчя лікаря тепер було зосередженим, він ловив кожне слово журналістки.

— Позашляховик здоровезний. «Міцубіші — паджеро». Навіть номер запам’ятала.

— І ти нікуди не заявила?

— Кому я що розповім? — скипіла Ольга. — Що порушила журналістську етику і купилася на брудну пропозицію? Більше нічого не хочу, аби тільки відчепилися. Вони також подібного розвитку подій не очікували, мабуть злякалися, подумавши, що я загинула. Того й пропали.

— Цікаві справи, — промовив замислено Вересюк. — А як вони виглядають? Опиши.

— А що описувати? Фотки маю на камері. І їхні, і джипа. Я ж журналістка.

— Скинеш мені?

— Можу. А навіщо? Хочу, щоб усе це припинилося. Я навіть слідчому вашому слова не сказала. Не дурний дядько. Але мені самій цікаво — як їм вдалося на мене наскочити? Що вони тут робили? Не слідкували за мною — точно. Я завжди уважна й обачна. Щось їх пов’язує з вашим містечком. Ти мене не підставиш?

— Обіцяю. Даю слово, — дивлячись їй в очі, запевнив Вересюк. — Багато всього останнім часом навколо нашого шпиталю крутиться. Хто нас іще захистить, як не ми самі?

Ольга лише мовчки похитала головою.

Стояла тиха місячна ніч. Навколо альтанки було напрочуд тихо, тільки з поля долинало сюрчання цвіркунів. Вони сиділи навпроти одне одного, усвідомлюючи наростаючу взаємну симпатію, проте сейрозність обговорюваних проблем не налаштовувала на романтичний лад.

Увійшовши до палати, Ігор присів на край Оленчиного ліжка.

— Ну, привіт. Як справи?

— Дякую, можна терпіти, — зітхнула вона. — Болить, звичайно, але вже не так, як до операції.

— Це ж треба було стільки чекати.

— Хоч ви не сваріть, Ігоре Миколайовичу, — попросила вона. — Сил вже немає вислуховувати. Якщо вже ви мене взялися регулярно рятувати, то пожалійте.

— Ви так запам’ятали той випадок з вікном? — здивувався Ігор.

— Не лише. Ви й учора мене врятували. Кажуть, головний лікар забороняв оперувати, а ви зробили по-своєму.

— От мене завжди цікавило, — розсердився Цекало, — хто виносить чутки з операційної? Ще й роздувають до слонячих розмірів. Це санітарки тобі нашепотіли?

— Ніяки не санітарки, — закопилила губу Оленка. — Лікар Дольний, той що наркоз давав. Усе розповів. Я також майбутній лікар і цього в інституті не навчать. Скажете — не правда? Ой-й…

— Так, лежи, не смикайся, — наказав Ігор. — І дивися мені, не наїжся якихось апельсинів або цукерок.

— Не бійтеся. Що я дурненька, чи що? — обурилася вона.

— А що — розумна? Три дні… — почав Ігор. — Гаразд, вибач. Нанервувався я зтобою. Не буду. Одужуй.

Він підвівся, але вона зупинила його.

— Ігоре Миколайовичу, а це правда, що ви мене лікувати відмовилися?

— Господи, а цю дурницю хто тобі сказав?! Як можу я від тебе відмовитися? Я весь час то на прийомі, то у роз’їздах. А Вадим Борисович тут постійно. Але я також навідуватимуся.

— Правда? — з надією запитала вона. — Ви ще прийдете?

— Звісно. І не раз. Не скучай.

Зітхнувши з полегшенням, Ігор зачинив за собою двері і наразився на Полянську.

— Перепрошую…

— Е-е… Ігоре Миколайовичу! — загальмувала вона. — Як там моя Оленка? Що можете сказати?

— Н-нічого не можу… — ніяково відповів Цекало.

— А чому? Щось не так?

— Чого ж… Вадим Борисович нею займається. Він повинен спілкуватися з родичами. Пробачте…

Та відкараскатися від Горгони було не так просто.

— Ігоре Миколайовичу! Зачекайте! Щось у нас із вами зовсім не та розмова виходить, яка мала б. Розумію, що я також не подарунок. Але у цій ситуації ви могли б… якось так, по-джентльменськи… власне, допомогти мені.

— Що ви маєте на увазі, Інно Сергіївно? — зупинився Цекало.

— Ви ж бачите, я незручно почуваюся. Заходьте по обіді, як будете вільніші. Це можливо?

— Якщо викликає заступниця головлікаря, то неможливо якраз навпаки — не прийти.

— Я не викликаю, — зніяковіла Полянська. — Запрошую як колега. Поспілкуватися за кавою.

— Тоді — неможливо, — відрубав Цекало. — У вашому кабінеті немає місця джентльменським замашкам. Самі ж казали. Лише субординація. Пробачте.

Робочий день ніяк не закінчувався. Серйозних випадків наче й не було, але у хірургії дрібниць немає.

— А Кравченко мити шлунок? — запитала Женя.

— Не треба. Нехай їсть.

— А Попову другу перев’язку на ніч?

— От його б варто подивитися. Нехай розмотують зараз.

— А доцю Полянську?

Телефон озвався удруге, і Вадим змушений був відповісти.

— О, Михайле, дякую, що пам’ятаєш. На операції був. Бачив твій дзвінок, але ще не встиг передзвонити. Чого ти ще хочеш, Женю?

— Доцю Полянську будете дивитися?

— Ні. Нехай Цекало пильнує.

— Та ж ви її лікар!

— Я для мами Полянської історію хвороби пишу. Все. Дай поговорити.

Знизавши плечима, медсестра вийшла.

— Ну?

— Що — «ну»? Немає у нас в усьому Ужгороді такого кабака «Ясени». Зате є «Три ясеня». Але у розмові народ часто каже — «був у ясенях». Розумієш? Не деталізуючи, скільки їх там. Однаково, як нап’єшся, рахувати важко. Ніхто не скаже — «пішли у три ясеня», усі кажуть — «до ясенів». Ось.

— І нормальний кабак? — запитав Лужний.

— Приїзди, підемо, — була відповідь. — Теплий прийом обіцяю.

— Усе можливо, — промовив Вадим.

Не дарма Жанна полюбляла справжній закарпатський коньяк, адже жила в Ужгороді. Худо-бідно, але справа таки не стояла на місці. Тепер належало виробити план дій. Не сидіти ж день у день у тих трьох ясенях в очікуванні появи жінки, яку навіть в очі не бачив. Настрій був бадьорий і вірилося, що вихід знайдеться.

Вона ще раз пройшлася по кабінету, потім глянула на годинник і сховала до шафи чашки, цукерки та банку кави. Пляшку коньяку покрутила у руках і відправила туди ж. Коли почала знімати халат, у сумці завібрував телефон.

— Рада вас чути, Миколо Прокоповичу! Розповідайте, як ви там?

— Я-то нормально, — кричав Гайда, наче там було погане покриття. — Відпочиваю. Незвично, але добре. Мусить людина і собі колись час приділити. А от ви, я чув, мали проблеми. Але ж усе позаду?

— Сподіваюся, — відповіла вона. — Досі ще собі місця не знаходжу.

— Чув, чув, — зітхнув Гайда. — З нашими вже спілкувався. Більше через вас нервуються, ніж через Оленку.

— Це ж дитина! — Полянська перевела подих. — Коли дізналася, що з нею, зовсім голову втратила. І на вас нарікала, що невчасно залишили шпиталь. Одразу ж за телефон схопилася, а потім згадала, що ви далеко.

— Ну, ви перебільшуєте, — розважливо промовив колишній завідувач. — Нехай молодь працює. Справилися хлопці. Ігорко молодець. Хоча, відверто кажучи, ніколи у ньому не сумнівався. Та й інші також. Як ішов — не страшно було залишати, чесно. Вчиш, бувало, чортів даєш, потім дивишся — а вони вже самі вчені…

Розмова тривала довго. Потім світло у кабінеті загасло, прокрутився ключ у замку, і у порожньому коридорі довго лунали її самотні кроки.

Щерба з’явився саме у той момент, коли, завершивши писанину, Вадим міркував, як би вихопити з цієї круговерті кілька днів на поїздку до Ужгорода. Андрій демонстративно сів навпроти й поклав кулаки на стіл.

— Викликали, пане виконуючий обов’язки завідувача?

— Просто шукав, — незворушно відповів Лужний.

— Пробачте, будь ласка, я ходив до туалету, — знущався Андрій.

— Сподіваюся, успішно? Ну от і добре.

— Дякую, — розплився у посмішці той. — Гадав, сваритимете.

— Андрій, у мене до тебе є пропозиція, — Вадим подивився йому в очі.

— Написати заяву?

— Ні, звичайно. Взагалі не по роботі. Конкретна ділова пропозиція. Вважаю, вигідна для обох. Слухати будеш?

— Ну… цікаво, — здивовано погодився травматолог.

— Тоді слухай. Обидва ми шукаємо одну й ту саму жінку. Ти — за своєю потребою, а я за своєю. Підозрюю навіть, що тобі це набагато потрібніше. І я вже знайшов, де вона живе.

— То поїдь туди, — знизав плечима Щерба. — Бог у поміч!

— Я не маю на увазі фіктивну адресу, вказану в історії хвороби, — посміхнувся Вадим. — Час тобі, Андрію, зрозуміти, що я у своїх пошуках більш спритний. Мова йде про її справжнє місце проживання, вірніше, поки що, на жаль, лише місто. Але мені, окрім цього, відоме кафе, в якому вона часто буває. І що ж у нас виходить? Я знаю, де її шукати, але не знаю в обличчя. Ти її знаєш, але навіть не підозрюєш де шукати. Ми можемо допомогти одне одному. Обіцяю, що не завдам їй шкоди. Розумієш? Мені потрібні лише люди, які за її посередництва мене ошукали.

— Та пішов ти…

Мало не перекинувши стіл, Щерба попрямував до виходу.

— Я-то піду, — кинув навздогін Лужний. — І навіть поїду. Буквально завтра. І знайду когось іншого, хто б міг її упізнати. Тому мої шанси знайти її без твоєї допомоги більші, ніж твої — без моєї. А ти так і не дізнаєшся, де вона, а замість цього потихеньку спиватимешся у своїй норі серед залізяччя.

Щерба загальмував у дверях.

— Розумію, — додав Вадим. — Слухати це все не дуже приємно. Але ти відкинь емоції й таки подумай головою.

Двері за його широкою спиною повільно зачинилися.

Ранок виявився для неї на диво спокійним. Ніхто не насідав з паперами, не докучав Костогриз. І навіть Оленка вже ходила по палаті, посміхаючись і притримуючи рукою пов’язку.

Ближче до одинадцятої Полянська витягла чайник. Далі на столі з’явилися дві чашки, кава та цукерки. Пляшку коньяку вона покрутила в руках, але поставила назад. Потім зняла телефонну трубку.

— Альо! Хірургія? Женя? Це Полянська. Покличте мені, будь ласка, Ігоря Миколайовича до телефону. А де він? Не знаєте? Гм… То спитайте у Лужного. На операції? Ні, тоді не треба. Пошукайте самі. Як побачите, попросіть зайти до мене.

Той, кого так наполегливо шукали, у ці хвилини цілком законно перебував досить далеко. Машини проносилися по вулиці в обох напрямках, періодично створюючи затори, заклопотано снували перехожі, а перед ним височіла будівля з розряду тих, де продукують ідеї, без яких неможливе повноцінне життя суспільства.

Час невпинно рухався до одинадцятої. Пройшовшись алеєю ще кілька разів, зовні спокійний, Ігор сів на лавку.

— Ти як, доцю? — запитала Полянська, сідаючи на край ліжка в її палаті.

— Все класно, ходжу цілий ранок, — посміхнулася Оленка. — Вже уп’яте коридор міряю.

— Не забагато? — засумнівалася турботлива матуся.

— Ні, Ігор Миколайович казав, що можна. Цукерок лишень не дозволяє. А так би хотілося хоч одну! Як він здогадався?

— Тебе ж Лужний лікує, — насторожилася Полянська.

— А… Лужний лише історію пише, — з виглядом знавця махнула рукою Оленка. — А Ігор Миколайович оперував.

— Ого… усе ми знаємо! — здивувалася матуся. — А де він, до речі? Щось я ніяк твого лікаря знайти не можу.

— Зранку на обході був, — знизала плечима дівчина. — Потім перев’язку робив. Більше не бачила. Якщо хочеш — запитаю. Я телефон у нього взяла. Про всяк випадок.

— Про який це випадок?

— А раптом гірше стане?

— Еге, не стане… Бачу, вже танцювати хочеш, — похитала головою Полянська. Давай сюди.

— А тобі навіщо? — поцікавилася Оленка.

— Я, між іншим, заступник головного лікаря у цьому закладі! — обурилася Полянська.

— Мамо, не наїжджай на нього! — прозвучало їй у спину.

— Ну звичайно, — розсміялася вона. — Лежи. І прогулянками не зловживай. На вечерю принесу вівсянку. Сподіваюся, це Ігор Миколайович дозволив…

Шлях до власного кабінету вона подолала швидко.

— Альо! Ігоре Миколайовичу, це Інна Сергіївна. Я вас шукаю. Вибачте за настирливість, але все-таки хочу запросити вас іще раз.

— Куди? — не зрозуміли на тому кінці.

— До себе в кабінет. Я каву зварила. Прошу вас, просто зараз. Прийдете?

— Навряд чи. Це неможливо.

— Ну тоді ваші розмови про джентльменство — пустопорожній звук, — твердо промовила Полянська.

— А до чого тут це? — почулося з трубки. — Інно Сергіївно, я… просто фізично не встигну дістатися. Нам же скоро заходити, а вас немає. Що, мені самому йти?

— Куди заходити? — не зрозуміла вона. — Де ви взагалі?

— А де ж мені бути? — пролунало у динаміку. — Біля управління. Скоро КЕК починається.

— Ви… зовсім голову втратили?! — перехопило подих у Полянської.

— Це чого раптом… Ваші вимоги виконую.

— Гаразд, — швидко промовила Полянська. — Якщо вже ви їх так ретельно виконуєте, то стійте там і нікуди не заходьте. Чуєте?

— Звісно, чую, — пролунало у відповідь.

Операція пройшла на диво легко і швидко. День обіцяв бути вдалим. Вийшовши з операційної, Вадим заглянув до Оленки, яку ще зранку встиг перев’язати Ігор, і сів за папери. Проте, думки крутилися навколо іншого. Жанна десь надзвичайно близько. Тому була велика спокуса взяти кілька днів власним коштом, поїхати до Ужгорода і піти до «Трьох ясенів», або як кажуть місцеві, «у ясені».

Безперечно, вона там побувала вже після повернення, і персонал зауважив, що відбулося з постійною клієнткою. От тільки чи схоче допомогти хтось із обслуги? Велике питання. Може її там добре знають і навіть не зважаючи на допомогу Михайла, котрий когось із них лікував, лише розводитимуть руками. А сидіти самому і чекати жінку, що накульгує і ховає під косметикою рубець на обличчі, може бути безрезультатним марнуванням часу. Тим паче, що Жанна могла бачити Вадима на фотках і запам’ятати, адже документи на виїзд, швидше за все, побували в її руках.

Жіночий крик у коридорі перервав його роздуми. Він вискочив за двері. Кричала Женя. Обидві руки її, що затуляли рота, трусилися, обличчя було бліде, у розширених очах застиг жах. Її намагалися заспокоїти дівчата чергової зміни. Позаду вже чулися важкі кроки Щерби.

— Що сталося? Женю, що трапилося? — смикав її за рукав халата Вадим.

Та вона лише трусилася у нестямі.

— Женю, заспокойся і скажи нормально, у чім річ?

— Там… там…. — здавалося, її замкнуло на цьому слові. — Там…

— Що «там»?

— Там… він… я бачила…

— Кого ти бачила, Женю? — не витримав Щерба.

— Він… Фабіровський…

— Тьху… — сплюнув Андрій. — Казав я, що вона ненормальна, а шеф не вірив.

— Женю, кого ти бачила? — не звернувши уваги на роздратування колеги, продовжував розпитувати Вадим. — Спокійно сядь і розкажи. Дайте їй води!

Женю завели до сестринської і лише тут вона трохи заспокоїлась. Дівчата тримали її за руки, а вона розповідала раз по раз затинаючись.

— Як страшно… Я думала, що баба Жанна дурна, а він…

Медсестра істерично заплакала.

— Хто — він, Женю? — перепитав Лужний.

— Та ж кажу хто! — вигукнула вона. — Я тепер працювати не зможу-у-у…

— Візьми себе в руки, — попросив Лужний і поясни спокійно та без істерики.

— Що пояснювати? — голосила медсестра. — Це він. От як вас бачила! Стою і чую, за рогом хтось є. Там, внизу коло їдальні… Я пішла подивитися, а він від мене — і пішов-пішов… та у їдальні сховався.

— Добре, що від тебе, — загиготів Щерба. — От якби він до тебе посунув…

Від цього зауваження Женя заридала ще дужче.

— Послухай, демонструй свою дотепність десь в іншому місці, — розізлився Вадим. — Не бачиш — зле людині! Женю, а тобі це не здалося?

— Ні, я що — дурна? Що я — Фабіровського не знала? Точно такий, як баба Жанна розповідала! У синій куртці та зимовій шапці… Не дивіться на мене так!

— Кажеш, в їдальню… А ну пішли!

Утрьох з Хижняком і Щербою вони рушили в закуток, двічі повернувши коридорами. Хворі повиходили з палат і пошепки перемовлялися, спостерігаючи дармову забаву. Це відгалуження коридорів було сліпим і закінчувалося двома глухими кутами — один у їдальні, інший у прасувальні. Вийти з відділення, окрім як крізь вікно, у живої людини можливості не було. Що ж до привидів…

— Ніхто нікого не бачив? — питав дорогою Вадим.

Хворі лише розводили руками. Їдальня виявилася порожньою. У посудомиєчній Штунда збирав до відра недоїдки і при вигляді поважної делегації здивовано вирячився на них. Привели й Женю. Дівчата тримали її попід руки, наглядно демонструючи, що ніде нікого немає. Дорогою повідчиняли двері усіх приміщень. Заглядали у кожний закуток.

— Бачиш, Женю, немає куди втекти, — дохідливо пояснював Лужний. — Тож ти не розводься, що не зможеш працювати. Ніде нікого немає.

— Але він був! — наполягала вона.

— Женю, може ти з кимось із хворих поплутала? — засумнівався Вадим. — Думала про те, що баба Жанна місяць тому наплела, воно в голові у тебе трималося, от і здалося. Або зі Штундою. Він собі йшов до кухні, а тобі здалося.

Усі засміялися, не зважаючи на трагізм ситуації.

— Зі Штундою Фабіровського поплутати найважче, — в’їдливо зауважив Щерба.

— Він дуже маленького зросту був, — схлипуючи, пояснила Женя. — Дуже. А Штунда аж до стелі. У ньому по довжині двоє Фабіровських поміститься…

— Тоді це був хтось із пацієнтів, — упевнено промовив Лужний. — Зараз розберемося. З’ясуємо, кого не було в палаті. У кого який одяг є при собі. Це вже не жарти, коли медсестри від переляку мову втрачають. І комусь буде непереливки, це я обіцяю.

Червоний «опель» під’їхав до бордюра і пасажирські дверцята відчинилися перед самим носом Цекала.

— Сідайте, Ігоре Миколайовичу!

— Здається, нам вже час туди, нагору, — не зрозумів Цекало. — Спізнюємося.

— Сідайте, будь-ласка, — повторила Полянська.

Ігор зачинив дверцята і запитально подивився на неї.

— Скажіть, Ігоре Миколайовичу, — не приховуючи хвилювання, промовила вона. — Що ви мені хочете довести?

— Нічого, — він дивився спокійно. — Ви мені сказали, я приїхав.

— Ігоре Миколайовичу, — голос Полянської почав дзвеніти. — У зв’язку з останніми подіями ви могли б самі здогадатися! Де ж ваша шляхетність поділася, якою ви так хизувалися?

— Інно Сергіївно, — вперто вів своєї Цекало. — Ви забули, що зобов’язали мене приїхати сюди? Ви забули, як поклялися, що я не дійду до цього КЕКу лиш у випадку, якщо світ завалиться? Як бачите, світ не завалився, тому я тут. Що знову не так?

— Ігоре Миколайовичу, коли ви станете старшим, то зрозумієте, що загроза життю вашої дитини — це більше, аніж обвал світу!

— То мені радіти, що ваша донька могла померти від перитоніту?! Адже тільки це врятувало мене від вашого гніву! Якби не це, Костогриз вже завтра дав би мені копняка. І лише ваша особиста біда допомогла мені цього уникнути. Хіба це справедливо?

— Ні, це несправедливо, — тихо та сумно промовила Полянська. — У житті, на жаль, взагалі усе несправедливо. Майже все. Ви ще надто молоді, щоб це розуміти. Колись зрозумієте.

— Гадаю, ви докладете до цього максимум зусиль, — жорстко промовив Ігор. — До речі, нагадувати чоловікові про брак віку не менш безтактно, аніж жінці про його надлишок. Пам’ятаєте, як вам не сподобалося?

— Справді? — здивувалася вона. — Якось не думала про це.

— А каміння, що летить у власний город, завжди більше, аніж кинуте у чужий. До того ж, який з мене чоловік? Так, дрібний неохайний доктор.

— Пробачте, ви могли б почекати дві хвилини? — несподівано запитала Полянська.

— Звичайно, можу й більше.

Вона вийшла, відвернулася й скурила цигарку, а потім сіла на місце.

— Ігоре Миколайовичу, ми тут з вами вже достатньо наговорили одне одному різного. Давайте, може, зупинимося?

— Проїдемо, тобто… — уточнив Цекало.

— Ні, чому ж… Є питання, які не можна проїхати, згодна. Але бувають і життєві ситуації, коли з’ясувати істину неможливо, хоч убийся. То що, краще вбитися?! Можливо, у вас багато енергії і ви ще довго пертимете напролом, не шкодуючи ні себе, ні інших лише на тій підставі, що є сили та відчуття власної правоти. А у мене вже немає цих сил! Я це кожного дня відчуваю, коли чиновники своїми ідіотськими інструкціями докучають, коли хворий помирає, коли донька не слухає! Коли чоловік додому на чотирьох приповзає! Давайте, добийте мене лише тому, що усе потрібно доводити до кінця! От просто зараз зробіть це!

Вона опустила голову на кермо, плечі її здригалися. Жахливе відчуття безвиході оволоділо Ігорем. Він не знав, за що схопитися і куди дивитися. Те, що відбувалося зараз перед ним, спричинив він сам, доклавши до цього чимало зусиль. Куди тепер подітися?

Навіть якщо вискочити з машини і втекти, воно не зникне. Навіть, якщо настане кінець світу, ця картина завжди стоятиме перед очима — жінка, доведена до краю. Та, що завжди здавалася найвродливішою, найсильнішою, найрозумнішою. Та, до якої — мов до неба. З відчаю хотілося стиснути кулаки і вдарити у передню панель. Та замість цього його рука торкнулася її голови і незграбно погладила волосся.

Вона подивилася здивовано і нічого не сказала. І тоді іншою рукою він витер її сльози, а потім обома руками прихилив до себе.

— Не плачте, будь-ласка, — насилу спромігся вимовити Ігор. — У житті більше вам слова поперек не скажу — хоч ноги об мене витріть. Тільки більше не плачте.

Мобільний на столі задзвонив, коли на плиті шкварчало, а усі думки після напруженого дня крутилися довкола вечері.

— Слухаю! Доброго дня!

— І тобі привіт! — голос закарпатського колеги був веселий і бадьорий. — Вдалося дізнатися оперативніше, аніж навіть сам думав!

— Міша? — здивувався Вадим. — А що це за номер?

— Одного нашого травматолога, якого я знайшов. Ось, поговори з ним. Іван Михайлович.

Голос незнайомого лікаря виявився привітним:

— Вадиме Борисовичу, доброго вечора!

— Доброго, — хвилюючись відповів Вадим.

— Михайло казав, що ви пацієнтку шукаєте. Чи то пак, апарат. Три дні тому в мене була. Пішла сама, своїми ногами. Апарат на столі, складений. Можете забрати.

— Чекайте, а пацієнтка — хто? — замлоїло усередині.

— Я тут згадував — Воронова Ірина. Не пам’ятаю по батькові. А може й не питав. Я ж не фіксував цього ніде. Вона не наша, казала — з Москви приїхала. Російською розмовляла. Тут, казала, тимчасово. А звернулася у зв’язку з болями. Апарат ваш вона перетримала, запалення навколо шпиць почалося. Ну, я зняв. Знімок зробив — перелом зрісся. Зміщення немає — прийміть компліменти.

— Гадаю, я їх декому передам, — пробурмотів Лужний, швидше сам до себе. — Кажете, Ірина… А яка з себе?

— Гарна, темне волосся, невеличка така, мовби вирізьблена…

— А травми є на обличчі?

— Ви знаєте, сліди збереглися. Зашито косметично, але ще видно. Ліва щока. Казала — просто впала. Я вже потім зрозумів — щось не те.

— Говорити вона вміє, — зауважив Лужний. — А ще щось можете згадати, Іване Михайловичу?

— Що ж іще… — замислився той. — Просто детектив якийсь… Ребра просила глянути — я ще кулончик помітив такий у вигляді черепахи. Пожартував — що це за, мовляв, знак Зодіаку такий. А вона — ні, це нагадування, що тихше їдеш — далі будеш, бо казала, що швидкість полюбляє. Взагалі-то номер мій попросила — раптом що не так. Я дав.

— Краще б навпаки, — пошкодував Вадим.

— Ну, молодий чоловіче, — засміявся закарпатець. — Я вже не у тім віці, щоб у таких панянок телефони випрошувати.

— А повторно не має прийти? — з надією запитав Лужний.

— Навряд чи. Усе ж добре.

— Іване Михайловичу, — вчепився до нього Вадим. — Дуже вас прошу, якщо раптом подзвонить, призначте прийом. Під будь-яким приводом. Налякайте, що гангрена може початися — усе що завгодно. Мені потрібно її побачити. Це дуже важливо.

— Звичайно, — пообіцяв той. — А знаєте що я щойно згадав? Телефонували їй якраз під час процедури. Я вже закінчив шпиці витягати. Їй говорити було незручно і вона просила зателефонувати пізніше. А там щось термінове було. Вона послухала, а потім каже — давай завтра у «Ясенях». Ресторан у нас такий. А той, з ким вона говорила — не хотів туди. Принаймні, я так зрозумів. То вона й каже — мовляв, де знайдеш мене, там і поговорим. Розмова, вочевидь, не телефонна була.

Він уявив, якби його дзвінок до друга відбувся тижнем раніше. І тоді травматолог, з яким щойно відбулася розмова, прийнявши пацієнтку, одразу б зателефонував Михайлові. А зняття апарату призначив на завтра… Не пощастило. Пташка знову випурхнула.

Вони йшли неквапом уздовж безлюдної алеї. Сутеніло. Десь збоку гула та блимала фарами вулиця. А тут нікого. Відцвітали дерева і земля під ногами була встелена білими прив’ялими квіточками. Після розжарених асфальтових вулиць особливо гостро відчувався цей вечірній запах.

— Ось і сходили на каву нарешті, — промовила Полянська. — Дякую вам. Гарне місце. Давно так не відпочивала.

— Ну, кави якраз і не вийшло, — посміхнувся Ігор. — Хто ж знав, що апарат їхній зламається.

— Нічого, — махнула рукою вона. — Завтра на роботі доп’ємо. Прийдете? Два дні канапки роблю, та не знаю, як вас запросити. Незручно. Два дні настроювалася.

— А я два дні на КЕК збирався, — зауважив Цекало. — І не підозрював, що у вас для мене канапки наготовлені. Буває.

— Ну, не тільки канапки. І цукерки. І навіть коньяк.

— Ого…

— Давайте ще трішки погуляємо, — запропонувала Полянська. — Ви маєте час? Завтра знов у цей гармидер…

— Чоловік не насварить? — обережно запитав її супутник.

— А він що, є у мене? Є військком, у якого призови, перевірки, збори та нескінченні пиятики. То ж не переймайтеся.

— Канапки хоч із чим були? — несподівано запитав Цекало.

— Останні з ікрою.

— О-о…

— Шкода було викидати — у холодильник поклала. До завтра нічого з ними не станеться. Прийдете? Десь близько четвертої.

— Завтра… — задумливо повторив Ігор. — Завтра, як ви кажете, знов рутина. Казка, оця, що зараз, скінчиться. Може й думки та бажання ваші будуть інакшими.

— Ні, ви мене не знаєте, — заперечила Полянська. — Я от вас також не знала. Того мало й не наробила дурниць.

— А кави ми все-таки вип’ємо! — несподівано вигукнув Ігор. — Чого до завтра тягти?

Вона провела довгим поглядом постать, яка швидко віддалялася у напрямку ятки, що світилася рекламою, дістала цигарку й закурила. Залишитися на кілька хвилин на самоті було не зайве — надто багато думок крутилося у голові.

Кроки, що чулися поза спиною, раптово стихли. Вона рвучко озирнулася.

— Пані, хіба можна самій гуляти? Добрий вечір!

— Тут хуліганів неміряно! У такий час, — підтримав інший. — Давайте ми вас проведемо.

Вони тримали у руках відкорковані пляшки з пивом.

— Хлопці, йдіть будь-ласка. Не бачите, що мені не до вас?

— То давайте до нас! — вигукнув перший. — Ми налаштовані познайомитися.

— І вас давайте налаштуємо. Посидимо десь, покуримо разом. Ні, не подумайте, що ми якісь… Просто бачимо — пані стоїть самотня.

Саме тієї миті, коли один з них намагався галантно взяти її за талію, повернувся Ігор з двома пластянками кави.

— Це моя пані.

— Ти хто такий, мудило?

— Тут нічого твого взагалі немає!

Обоє кинулись на нього. Не довго думаючи, Ігор хлюпнув кавою просто в обличчя того, хто здавався кремезнішим, а другого що було сили вдарив у щелепу. Ляснуло добряче, і поки один гарчав, а другий борсався у траві, намагаючись підвестися, Ігор схопив жінку за руку і потяг у напрямку людей та машин. Лише у провулку біля супермаркета нарешті віддихались. Вони стояли, дивлячись одне на одного.

— На славу погуляли, — промовила вона.

— Кава укотре не вдалася. От не щастить… — зітхнув Ігор.

— Таки не судилося нам сьогодні випити кави, — погодилась Полянська. — Доведеться завтра.

— Ні, — заперечив Ігор. — По дорозі на виїзді з міста є точка для далекобійників. Там зварять.

— Ще нам далекобійників бракувало! — злякалася вона. — А з тим нічого не буде? Кава, напевно, гарячою була?

— А не треба до чужого руки простягати, — жорстко промовив Ігор. — Це моя пані.

Вона не встигла отямитися, як опинилася в обіймах свого захисника.

— Ігоре… Миколайовичу… Ігоре… Що ви робите…

— Це моя пані, — упевнено повторив він, перериваючи поцілунком потік непотрібних слів.

У цей самий час на темній вулиці зовсім іншого міста до бровки під’їхав легковик. Водій зупинився, вимкнув двигун і посигналив фарами. Струнка, невисока на зріст жінка виринула з темряви і, накульгуючи, рушила до іномарки.

— Нічого не розумію, — знервовано промовила вона, коли зачинилися дверцята. — Це що за приколи? По-людськи не можна?

— По людськи, лялечко, треба було одразу. А тепер так. Слухай мене уважно. Ці твої хлопці київські зробили підставу, і усе накрилося в один момент.

— Яку ще підставу?!

— А що вони везли, ти знаєш? — запитав власник автівки.

— Звідки мені знати, — відхрещувалася вона. — Просили канал — я домовилась. Звідки мені знати, що їм заманеться везти?

— То ось, дорогенька, — промовив той. — Тепер каналу нашого більше не-ма-є. Завдяки твоїм хлопцям. Везли вони швидше за все наркоту, а може ще щось. Думали, що найрозумніші. А на нас через це наїхали дуже серйозні люди. І дебілів цих, коли знайдуть — їм також мало не буде. А якщо твоє ім’я спливе і шукатимуть їх через тебе — то й на твою долю вистачить.

— Та ж я… не знаю де вони! — Жанна взялася за голову.

— Сама це й казатимеш. Тільки хрін тобі повірять. А якщо їх навіть без тебе знайдуть — то тоді вже вони тебе здаватимуть.

— О, матінко рідна… — прошепотіла вона. — Що ж робити? Звідки я могла знати?! Борю, Борюсику, допоможи сховатися!

— Здуріла?! — визвірився той. — Де ж я сховаю? Подякуй, що взагалі поставив тебе до відома. Давай, красуне, залягай на дно і ні мур-мур. Поки усе не скінчиться. Зловлять когось із вас — і мені буде непереливки. Все. Розбігаймося. Бувай.

Стиснувши сумочку, вона взялася було за ручку дверцят, але злякано скрикнула і затулила рота рукою.

— Що ще? — вилаявся чоловік. — З тобою інфаркт можна зловити!

— О Господи… телефон… — промовила вона.

— Який телефон?

— Мій! Старий мій телефон, — скоромовкою заговорила Жанна, — Там усе. Їхні, мої дані, номера, адреси… І ще багато чого. О, б-блін…

— І де він? — вирячився на неї водій.

— У лікарні. Там, де я лежала. Була одна історія. Довелося сховати. Потім вони мене забрали, а телефон там і залишився.

— Ну, подруго, — похитав головою напарник. — Ти не можеш не вляпатися. Міри не знаєш! Усе б загарбала. Це серйозно. Телефон новий? На фірмі купований?

— Так, — ледве чутно відповіла вона.

— І я там є…

Відповіді не було.

— Знаєш, що станеться, як «труба» твоя до когось потрапить? Через оператора вони знайдуть цього «щасливця» і про все дізнаються. Хріново.

— І що робити? — насилу вимовила вона.

— А можливий ще гірший варіант, — продовжував накручувати той. — Київські хлопці знають, що ти телефон загубила? Тоді зовсім жопа.

— Тобто… — затремтіла вона.

— Ну, якщо не повні лохи, то тобі їх ще більше слід боятися.

— О Боже… — плакала вона. — Борю, що робити? Поможи мені!

— Падати на дно, терміново, — повторив він. — А до цього забрати телефон. Інакше це висітиме над тобою ціле життя. Є реальні шляхи це зробити?

— Гадаю, так… — чужим голосом відповіла Жанна.

Незграбна постать у халаті та операційній піжамі постала в її уяві. А ще розуміння, що ця дивакувата і щира людина зробить для неї все.

Розділ VII

Роздовбаний ЗіС заїхав у перекошені монастирські ворота. Троє ченців, що прибирали подвір’я, покинули працювати. Вийшов помічник настоятеля. Капітан Беспалов з петлицями НКВС зіскочив з підніжки й підійшов до них, поправляючи кобуру. Озброєні гвинтівками солдати стрибали з кузова.

— Так, гражданє монахі, — почав чекіст, — вот і прішло врємя новую жизнь начінать! Кличте ігумна чи хто він там. Я ж казав, а ви не вірили. Что скажеш, прєподобний?

— На все воля Божа, — смиренно відповів чернець.

Двоє пішли за ігумном.

— Да? Все можливо… — капітан був явно у гуморі. — Але воля Божа — це щось невизначене. А от в мене у кишені наказ товариша Карачаєва про розформування вашого монастиря та організації у його приміщеннях районної лікарні. Понял?

— І на цей папір також воля Божа, — відповів той, опускаючи очі.

— Дурак ти, братєц! — засміявся Беспалов. — Ти хоч знаєш, що усім вам світить? На Сибір поїдете! Там і будеш проповідувати.

— І на це Його воля, — відповів помічник ігумна. — Напевно, заслужили ми ці випробування.

— Ладно, кінчай філософію, — скомандував капітан. — Увесь особовий склад монастиря до вантажівки! На все-про все десять хвилин! Де ваш отець Пьотр?

Двоє ченців, що ходили по ігумна, підійшли, схиляючи голови.

— Брате Іларіоне, — тихо промовив перший. — Преподобного отця Петра немає у монастирі.

— Не понял! Живо знайти! — загорлав чекіст.

— Преподобного отця немає ніде, — повторив інший.

— Що ти несеш, скотино? — замахнувся наганом капітан. — Та я вас зараз до стінки! Без суда і слідства! Знайти! Усі закапелки перевірити! Швидко!

Солдати кинулися виконувати наказ. До Беспалова підійшов лейтенант:

— Чорти б забрали цю богодільню! — вилаявся Беспалов. — Ти знаєш, що нам світить, якщо цей святий угідник накивав?

— Куди ж йому накивати, трш-капітан? — здивувався той. — Монастир наче на долоні. Ніхто не виходив!

— А ви не проспали часом? — загрозливо запитав чекіст.

— Нікак нєт! Сам слідкував! Гарантую! Там він. Десь у підземеллі ховається. А може потаємний хід є?

— Був би хід — давно б усі тю-тю, — не згодився Беспалов. — Ніякий не хід. Є все-таки потаємна келія. У ній заховався. Кажуть, секрет там якийсь. Так просто не знайдеш.

— Звідки ви знаєте, трш-капітан? — здивувався лейтенант.

— Звідти… Приказчика Потоцького я допитував. Особисто. Доводилося йому чути розмову князя свого з архітектором. Чорти б їх розпротуди… Архітектор втік, тепер ще оцей…

Прибіг захеканий солдат:

— Трш-капітан, усе обшукали. Ніде немає.

— Я вам покажу «ніде», — знову схопився за наган Беспалов. — Усі під трибунал підете! Богодільню догори дригом перевернути! Взвод Вахрушева сюди! А ти чого стовбичиш? Командуй! Очеплення не знімати! Я їм покажу — «секрет»…

Усе прийшло в рух.

…Свічка, що догоряла, ледве освітлювала маленьку капличку, кидаючи по кам’яних стінах та низькій стелі слабкі сполохи. Ігумен Петро опустився на землю, тримаючись рукою за дерев’яну балку. Рука сприснула й посунулася по наскладаному у загорожі краму. Кинджал, прикрашений діамантами, випав, глухо вдарившись об підлогу. Преподобний отець байдуже подивився на долоню, поранену гострим лезом, і притулив рану до одягу.

— Прости мене, Господи! — промовив чернець, звівши очі до низького склепіння. — Але немає у мене іншого виходу. Не чую у собі сил зберегти таємницю. Не витримаю, коли піддадуть нелюдським мукам. Залишаюся тут навічно у надіях молитвами до тебе спокутувати гріхи свої та братів…

Свічка стікала воском додолу на те, блиск чого за кілька годин мав зникнути назавжди.

— Гм… — промовив Костогриз, міряючи поглядом слідчого, який скулився на стільчику. — А я вже грішним ділом подумав, що ви знайшли щось.

— Хотів би я… — простогнав Валігура. — Але, як кажуть у футболі, «не забиваєш ти — забивають тобі». Відчуваю, що ви зараз щось і знайдете.

— Ну так вже одразу й знайдемо, — поблажливо посміхнувся головлікар. — А що учора їли?

— Та нічого особливого, — знизав плечима той. — Макарони, піцу за донькою доїв.

— Піцу? — пожвавився Костогриз. — Це вже цікаво. З магазину?

— Так, а що?

— Там сама хімія. Дегтяр мені розповідав, з чого їх роблять.

— То чого ж не закриють? — обурився слідчий.

— Цілу країну не закриєш, — зітхнув головний. — Вона ж скрізь така.

Постукавши, увійшов Лужний.

— Прошу, Вадиме Борисовичу, — запросив головний. — Наш новий завідувач — кваліфікований лікар. А це — той, хто розслідує усі ворожі інтриги навколо шпиталю. Треба живіт Дмитрові Івановичу оглянути — з вечора турбує. Диван у вашому розпорядженні.

Поклавши слідчого на диван, Вадим швидко обстежив живіт, ставлячи пацієнту стандартні запитання.

— Приїхали… — промовив Костогриз у певний момент. — Зараз навіть я зрозумів, що апендицит. На жаль…

— Чого ж на жаль? — не зрозумів Лужний. — Прекрасне захворювання — підлягає повному виліковуванню.

— Жартуєте?! — обурився Валігура. — На хрін воно мені?

— От і я кажу — не потрібний. Заберемо — і все.

— Ні, я серйозно! — ще дужче занервував той.

— І ми також, — розвів руками Вадим. — Абсолютно.

— То ж налаштовуйтеся на довше перебування у нас і… особливе ставлення. Правда, Вадиме Борисовичу?

— Звичайно, — завірив Лужний.

Обличчя слідчого виглядало доволі кисло. Регулярно відвідуючи шпиталь у справах, він не думав, що, за іронією долі, одного дня стане тут пацієнтом хірургії.

Зачинившись подалі від усіх у гіпсовочній і перехиливши сто грам для тонусу, Щерба подзенькував залізяччям, сортуючи складові своїх апаратів. Гвинтики падали у коробочки для гвинтиків, стриженьки лягали у пачки для довших деталей, дуги складалися стосами просто у шафу відповідно до розмірів. Робота заспокоювала. Рука сама потяглася до шухляди за пляшкою, після чого та знайшла своє місце на підлозі за шафою. Постукавши, увійшла Женя.

— Андрію Івановичу, може тягу Прокопенкові зменшити? Плаче, що сильно скимить.

— Знеболююче вколи, — не обертаючись, порадив лікар.

— Вже колола.

— Скинь кілограм.

Вона не рухалась ні на крок.

— Андрію Івановичу, давайте, я вам чаю зроблю.

— Ні, — промовив той.

— Може чимось допомогти?

— Так. Збігай по пляшку. Гроші у куртці.

— А от вам, а не горілку!

Скрутивши дулю, вона піднесла її під самий ніс.

— Гаразд. Сам піду, — байдуже промовив Щерба, накручуючи гайки на шпильки з різьбою.

Наступна гайка стала косо і застрягла, а потім злетіла з-під пальців й покотилася під шафу.

— Слухай, згинь з очей! — вигукнув Андрій зі злістю. — Не маєш до кого доколупатись? Іди он Фабіровського пильнуй, це те, що ти вмієш.

Двері грюкнули, а він поліз під шафу і, вишпортавши гайку, продовжив свої маніпуляції із залізяччям. Телефон у кишені задзижчав раз, потім дзвінок повторився.

— Ідіть усі на хер…

Та крутити гайки у той час, коли тебе смикають, неможливо. Телефона у його здоровенній лапі і видно не було, здавалося, це порожня долоня приклалася до вуха.

— Слухаю…

Від почутого усе його нутро наче пронизало струмом, а руки зробилися ватяні. Усвідомлення, що це все-таки сталося, не вкладалось у голові.

— Андрію Івановичу… Андрію… Це я.

— Галю… Галочко! — слова застрягали у горлі. — Господи… Це ви?!

— Так, Андрію Івановичу, я. Пробачте мені.

— Де ви, Галочко, благаю, скажіть!

— Андрію Івановичу, насправді мене звуть не Галею.

— Яка в біса різниця! — загорлав Щерба. — Для мене ви Галя і нею завжди будете. Я тут без вас пропадаю… Де ви?

— Я далеко, — відповіла вона, але мені потрібна ваша допомога.

— Я… — мало не захлинувся Андрій, — зроблю все, що зможу! Що у вас сталося? Чому ви забули мене?

— Я нічого не забула, — пролунала відповідь. — Андрію Івановичу, у мене відбулося багато поганого. Мені… просто ніде подітися.

— То скажіть, де ви? Я приїду!

Він справді ладен був кинути усе й бігти на край світу, аби побачити цю жінку, бути їй корисним.

— Я сама приїду, — тихо відповіла вона.

Щербі здалося, що підлога тікає з-під ніг.

— Коли? — тільки й зміг вимовити він.

— Сьогодні. Пізно.

— Це правда?! Я зустрічатиму вас. А коли, яким поїздом?

— Андрію Івановичу, — голос її був серйозним та зосередженим. — Послухайте мене уважно. Будь ласка. Це небезпечно. Це дуже небезпечно для вас.

— Мені байдуже! — вигукнув Щерба, не переймаючись тим, що хтось сторонній може його почути. — Ви мені потрібні. Решта не має значення.

А за кілька секунд лікар вже біг коридором. Та на розі біля сестринської він мало не збив з ніг Женю. Медсестра була в одязі, накинутому поверх піжами.

— Ось, ви просили.

Щерба з подивом дивився на простягнуту йому пляшку горілки.

— Пробач, Женю, — спантеличено промовив Андрій. — Це мені більше не знадобиться.

Він незграбно здер корок, який за мить опинився у смітнику, сама ж пляшка, голосно дзенькнувши, вкарбувалася горлечком в отвір раковини для миття рук. Цілюща рідина, ще донедавна украй потрібна, булькаючи, потекла до каналізації.

Розплющивши очі, він побачив над собою білу стелю. Палата була порожня, поруч нікого. Апаратура в заданому режимі фіксувала його дихання та серцеві скорочення. Це його злякало. А раптом наступний ритмічний звук не з’явиться? Замкне контакти, як іноді це трапляється з технікою, чи щось зупиниться в його організмі?

Валігура ковтнув слину і спробував порухати руками. Відчуття, ніби просто спав. Голова була важкою, наче після добрячої вечірки, але ніде й ніщо не боліло. Він зарухався дужче. От тепер закололо унизу. Рука обережно торкнулася пов’язки. Тіло під нею було наче чуже і біль у рані з’являвся тільки від різких рухів. У животі більше не боліло.

Зрадівши, що все позаду, слідчий подивився на тумбочку — пляшка з трубочкою, книжка і рушник. Примружившись, він спробував прочитати назву на корінці. Це було важко, але Валігурі все ж вдалося: «Привиди безіменного замку». Хтось подбав про його дозвілля. До біса ваших привидів! Коли переведуть до палати, він дивитиметься телевізор. Валігура обережно повернувся на бік. Терпимо. Поправив рукою подушку, а поглядом ковзнув вище, на дерев’яне бильце ліжка, на якому хтось вже пробував затерти нашкрябане слово «Іван».

Голова ще була важка від наркозу, втім неприємна здогадка з'явилася одразу. За вікном насувалася ніч, а він лежав на тому ж фатальному ліжку, що і його останній «глухар» Замрига. У коридорі чулися стишені голоси, вочевидь персонал збирався йти спати. Схопивши книжку, слідчий почав лупити нею по тумбі.

— Сестра! Сестра! Лікар!!!

Рвучко відчинилися двері і люди з переляканими обличчями забігли до палати.

— Що сталося? — стурбовано запитав Дольний, побачивши, що хворий на місці.

— Чого ви кричите? — додала Оксана. — Вам погано?

— Ой… пробачте… — знітився пацієнт. — Це саме… одне слово… нічого. Усе гаразд.

— А навіщо ви крик здійняли? — не зрозумів лікар. — У мене мало серце від переляку не зупинилося.

— Ми вже вирішили… — продовжила Оксана.

— Що вирішили? — не зрозумів слідчий. — Що я … помер?

— Дмитре Івановичу, — промовив Дольний. — Померлі мовчать, то ж про це навіть не йдеться. У нас так волають лише в одному випадку — коли Фабіровський з’являється.

— Хто? — скривився Валігура.

— Фабіровський. Платон Аристархович. Психіатр наш покійний, — поквапилася розтлумачити медсестра.

— Жартуєте? — ніяково посміхнувся пацієнт.

— Та ні, справді, — увійшла у роль Оксана. — То ми й подумали грішним ділом…

— Припини, Оксано, — наказав Дольний. — Не слухайте її, це все приколи лікарняні.

— Чого ж приколи? — не згодилася вона. — Он, книжечку почитайте. Там якраз про це написано.

— Анатолію Петровичу, а… чи можна було б перевести мене до сусідньої палати? — попросив слідчий.

— Навіщо? — не зрозумів Дольний. — Ця порожня, а там бабця семидесятирічна після інсульту лежить. Буде стогнати до ранку.

— Нічого, — махнув рукою Валігура.

— Але навіщо?! Тут ліжко бельгійське, по гуманітарці дали. Найкраще з усіх.

— Навіть мер колись на ньому лежав, — сказала Оксана.

Медсестра одразу ж прикусила язика, та було пізно.

— Переведіть мене на інше ліжко, — вимогливо промовив слідчий.

— Добре, вже переводимо, — підняв руки Дольний на знак капітуляції.

Ліжка зістикували, наче космічні кораблі, пацієнт сам переліз на нове і його відвезли у кут, перебазувавши і вміст тумби.

— Тепер лежіть спокійно, водичку попивайте, але не зловживайте. Вадим Борисович телефонував, то ми заспокоїли його, що усе гаразд, — сказав Дольний. — Чи щось не так?

— Так, гаразд, — закивав головою слідчий. — Тепер спатиму.

— І не лякайте нас, — попросила Оксана.

Усі забралися геть, а Валігура озирнувся по палаті й скрушно похитав головою. Ніч лише починалася і химерні страхи стукалися у серце. Це ж треба було за якоюсь незрозумілою іронією потрапити на те саме ліжко, де помирав Замрига! Погані аналогії не йшли з голови. Сплюнувши спересердя, пацієнт відвернувся до стіни.

Насувалася ніч. В отворі гаражних воріт промайнула вайлувата Щербина постать. Заскавулів пес, та зараз було не до нього. Господар помітно нервував, тому надовго зачепився курткою у тісняві гаражу за дверцята, потім ніяк не міг потрапити ключем до замка запалювання, а поклавши руки на кермо, одразу відчув, як змокріли долоні.

Зрештою, потербана іномарка виїхала на безлюдну вуличку і невдовзі припаркувалася за стіною станційного будиночка під деревами. Хвилини тяглися неймовірно довго, усередині млоїло, а у жадану зустріч навіть зараз настільки не вірилося, що стукіт коліс потяга, долинувши з нічної темряви, до останнього здавався йому лише гупанням крові у власних скронях.

Через три хвилини поїзд вирушив далі і тоді маленька непомітна тінь промайнула під деревами. Відчинилися дверцята, завівся мотор. У Нижньому Роздолі однією щасливою людиною побільшало.

Сон не йшов. Відчувши різницю між бельгійським та вітчизняним ліжком, Валігура відкинув ковдру, глибоко зітхаючи. Перспектива швидко згаяти ніч зникла остаточно. Зробивши кількаковтків через трубочку, він взяв з тумбочки книжку.

Прочитавши ще раз назву на затертій обкладинці, слідчий зазирнув під палітурку. Зі зворотнього боку чиєюсь рукою був зроблений напис: Казав я — від долі не втечеш. А Ви не вірили.

Цього разу він заволав ще голосніше:

— Сестра! Сестра! Лікар!

Вдруге до нього вже не так квапились, а на обличчях нічної зміни проглядало невдоволення.

— Що цього разу? — поцікавився Дольний.

— Я хочу, щоб мені зробили кардіограму, — заявив пацієнт, кладучи книжку на тумбу.

— У вас болить серце? — здивувався Дольний.

— Просто хочу, щоб зробили… — наполягав слідчий. — Можна? Це моє прохання.

— Ваше прохання для нас закон, — зітхнув лікар. — Але серце у вас в нормі. Перед операцією перевіряли. Зараз знімемо — і спати. Добре? Оксано, принесеш мені, як запишеш, я подивлюся. На добраніч, Дмитре Івановичу.

Не зважаючи на пізній час, у цьому помешканні також не спали. На столі парувала кава. Жанна сиділа на дивані, накинувши плед, а Щерба прилаштувався у неї в ногах. Обоє не знаходили собі місця. Він — від несподіваного щастя, вона — від власних проблем.

— Галочко, — переконував Щерба, — ви б не пили кави. — Треба добре виспатися й відпочити.

— Я така змучена, що однаково зараз спатиму, — заперечила вона. — Дві доби не мала такої можливості.

Він сів поруч і обійняв її за плечі.

— Андрію, усе дуже погано. Я не маю права так діяти.

— Помовч, будь ласка, — попросив Щерба.

— Не можу. Я ж розумію, як чиню з тобою. Гадаєш, я геть зіпсута? Користуюся твоєю шляхетністю. Але не маю іншого виходу.

Вона заплакала. Не театрально — по справжньому. А Андрій лише міцніше її обійняв. Без цієї жінки він більше не уявляв свого існування. Жодна думка не могла витіснити одну-єдину: «нарешті вона тут»…

За кілька хвилин гостя вже спала. Щерба поправив ковдру і, вимкнувши світло, вийшов з кімнати.

Дольний за столом зосереджено читав кардіограму, побоюючись пропустити в ній бодай якісь відхилення. Оксана заглядала йому через плече.

— Усе гаразд. З такою можна навіть у космос. Жодних причин для тривоги. Іди його заспокой.

— А ви упевнені? — ще раз перепитав Валігура.

— Абсолютно, — безапеляційно заявила Оксана і, нахиляючись ближче, довірливо прошепотіла: — Дмитре Івановичу, послухайте поради досвідченої медсестри. Давайте вколемо вам снодійне, гаразд? Зараз лікаря запитаюся і вколемо. Прокинетеся о десятій ранку свіженький і майже здоровий. Навіть на обхід не будитимемо.

— Ні! — мало не скочив пацієнт.

— Ну, як бажаєте.

Дольний тримав у руках мобільний телефон, коли повернулася Оксана.

— Не засне, — бідкалася медсестра. — Голову на відсіч даю. Боже, який неспокійний… Я йому пропонувала снодійне… Може, сказати, що вітаміни, і вколоти?

Замість відповіді лікар заговорив по телефону.

— Вадиме Борисовичу, чую, що збудив, пробач. Ти не лякайся, усе гаразд зі «слідаком» нашим, я дивився. От тільки дуже він неспокійний. Увесь на нервах. Не розумію, що сталося. Аналізи, кардіограма — усе в нормі. Якийсь невроз. Зранку буде наче з хреста знятий. Не треба тобі їхати, але… подзвони йому на мобільний, поговори, заспокой. Знаєш, лікар, який оперував, це ж особливий авторитет для хворого. Зроби добру справу. Ти ж розумієш — з ним мусимо нянькатися. Костогриз уже всі вуха продзижчав про особливе ставлення.

— Зараз, — спросоння мугикав Лужний. — Трохи отямлюся. Таке снилося… Ніби ходжу по підвалах і Фабіровського ловлю, бо персонал працювати боїться…

— І як — успішно?

— А я пропоную — вколоти і не ускладнювати життя ні собі, ні іншим, — наполягала Оксана. — Я поганого не раджу. Йому ж краще буде. Скажу, що знеболююче…

Вадим ніяк не міг розплющити очі.

— Добре… подзвоню… заспокою… Номер продиктуй, я запам’ятаю.

Очі знову заплющилися, і він поклав телефон на килим поруч із диваном. Господи… проблеми у людей як заснути… Тут усе б віддав, аби не будили!

Вадим потягся рукою до підлоги, намацуючи на килимі телефон, та спросоння ухопив той, що належав Жанні. Кнопки натискав навпомацки. Якщо остаточно розліпити очі — потім все, до ранку не заснеш. Пішов виклик. Не відповідає, невже таки заснув?

«Як малі діти» — подумав Лужний, провалюючись у сон.

Та почуття обов’язку у лікаря не спить ніколи. Вадим знову прокинувся і набрав номер слідчого ще раз, цього разу вже зі свого телефону.

Погляд слідчого знову впирався у стелю, але він вирішив більше нікого не турбувати, навіть якщо доведеться провести всю ніч із розплющеними очима. Тривога ще не вляглася, та він намагався думати про те, що не варто накручувати себе дурницями, уявляючи бозна що. Завтра буде спати цілий день.

Звук вібросигналу його телефону ніби штрикнув у самісіньке серце, яке одразу ж скажено закалатало. Ось так воно і було! Той, хто лежав на бельгійському ліжку з написом «Іван», напевно спочатку відчув те саме, а потім… Телефон вперто дзижчав, загрожуючи з’їхати з тумбочки, і з завмиранням серця Валігура взяв трубку. Номер, що висвітлився на табло, міг зупинити серцеву діяльність сам по собі, а цифри годинника у куточку зрадливо наближалися до третьої ночі — години смерті Замриги.

Крики, які залунали з палати, мали б збудити не лише реанімаційну зміну — увесь шпиталь.

— Лікар! Сестра!!! — волав не своїм голосом Валігура. — Рятуйте!

Цього разу двері перекосило від того, як в них ввірвалася нічна зміна.

— Що знову?! — поцікавився Дольний, спостерігаючи чергову істерику слідчого. — Дмитре Івановичу, ну не можна так! Я вколю вам заспокійливе в обов’язковому порядку!

— Ні! Лікарю! — непокоївся той. — Терміново робіть ще одну кардіограму!

— Навіщо? — обурився анестезіолог.

— У мене… зараз… буде інфаркт!

— Господи… — злякався Дольний. — Ще раз питаю, у вас є біль у грудях?

— Ні, — замотав головою Валігура. Але робіть, бо потім пізно буде…

Це виглядало жахливо. Стан абсолютної некерованості пацієнта, який ще недавно був цілком адекватним. Дольний взявся за голову. А мобільний Валігури на тумбочці знову почав подавати сигнали.

— Це він! Він!!! — заволав слідчий, вказуючи пальцем на трубку, яка знову зрадливо поїхала до краю.

— Хто — він? — не зрозумів лікар, беручи мобільний.

— Він! Зараз буде інфаркт!

— Та хто — він?! Остаточно втратив терпець Дольний. — Що ви верзете? Дивіться, це Вадим Борисович, переживає, бо я вже дзвонив йому, плакався через вас. Відповідайте ж своєму лікареві!

Схопивши телефон, Валігура подивився на номер, потім на персонал, що скупчився біля ліжка. Нарешті усі почули його переляканий, але вже тихіший голос:

— Вадиме Борисовичу, скажіть їм, щоб викликали кардіологічну реанімаційну бригаду з обласної! У мене зараз буде інфаркт! Звідки я знаю? Знаю, раз кажу! Прошу вас! Тільки не зволікайте — пізно буде! Що — «заспокойтеся»? Що — Дольний?! Вони не вірять!

Сплюнувши спересердя, Дольний пішов до ординаторської. Оксана бігла за ним.

— Куди ви, Анатолію Петровичу?

— Як — куди? Обласну кардіологічну бригаду викликати!

— Ви що — серйозно? — не повірила вона.

— А як інакше?! А якщо у нього справді за півгодини інфаркт станеться… Може таке бути чи ні? Бодай теоретично… Що я потім робитиму?

Вхідні двері реанімаційного відділення відчинилися і Костогриз, не кажучи нікому ані слова, швидко пройшов до палати, де відбувався увесь цей рейвах.

— Що за крики?! Дмитре Івановичу, що тут відбувається?

— Зараз у мене буде інфаркт! — галасував слідчий. — Ось побачите, але тоді пізно буде.

Костогриз остовпів. Заклякнувши посеред палати, він не знав що сказати, руки його знесилено опустилися, а очі злякано перебігали з пацієнта на монітори приладів.

— Дурдом… — промовив Дольний, пожбуривши ручку у найдальший кут ординаторської.

Здавалося, божевільна ніч не скінчиться ніколи.

Такого сніданку ця кухня не бачила вже давно. На столі щоправда не було заморських делікатесів, просто усе мало охайний вигляд, який буває лише тоді, коли занедбаного холостяцького житла торкається жіноча рука. Жанна сиділа у його величезній сорочці, спираючись ліктями на стіл, і говорила, намагаючись нічого не забути.

— Ну, ось… А тепер ні туди, ні сюди. Навіть дихати боюся.

— Що ж вони таке везли? — уголос міркував Щерба.

— Яка тепер різниця? Як відчувала, що колись вляпаюся з цими хлопцями.

— Навіщо ти…

— Жити ж якось треба, — не дала договорити Жанна. — Ти вмієш лікувати, а я не вмію нічого. То що мені, йти на панель?

— Не кажи так, Галочко, — захвилювався Андрій.

— Не називай мене так, — попросила вона. — Неприємно згадувати, як я з тобою вчинила.

Сівши поруч, він взяв її руки у свої.

— Нічого поганого ти мені не зробила. Навпаки, це був найщасливіший час. До того ж… бути Жанною тепер небезпечно.

— Що є, то є, — згодилася вона. — Господи… як же мені витягти цей злощасний телефон?

— Здається, його вже витягли, — важко зітхнув Андрій.

— Як? — злякалася Жанна. — Звідки ти знаєш?

— А мені з нього телефонували, — пояснив Щерба. — І говорили від твого імені. Тільки я зрозумів, що це не ти.

— Ну все, тепер кінець, — приречено мовила вона.

— Не поспішай, — замислився Андрій. — Гадаю, то були не вони. Жінка, яка телефонувала, хотіла вивідати щось про тебе, вона не знала, що мені нічого не відомо. Розумієш?

— Хто ж це міг бути? — здивувалася Жанна.

— Я здогадуюся, — вів далі Андрій. — Він також тебе шукає. І має багато претензій.

— Хто це? — підхопилася вона.

— Один наш лікар. Дізнався, що ти в нас лікувалась, і приїхав навмисне тебе розшукати. Звати його Вадим Лужний.

— Лужний… — повторила вона. — Не знаю такого. Ніколи не зустрічалася. Навіщо я йому?

— Він каже, що збирався виїздити до Штатів, і ти…

Щерба не доказав.

— Вадим! Ось воно як! Валін знайомий… Колишній її колега по роботі. Його що, — завернули?

— Так, — відповів Щерба. — Він розповів мені, коли довідався, що від мене до тебе може тягтися слід. Вважає, що може вийти на тих хлопців лише через тебе. Розумієш, він продав усе — машину, квартиру. Галочко, може усе можна якось поправити? Подумай. Це дуже розумна й наполеглива людина. Він не зупиниться.

— Що поправити? — вигукнула Жанна. — По-перше, у мене нічого немає. І якщо б навіть я схотіла повернути йому з власних заощаджень, то не зможу зараз до них дістатися. Якщо мій телефон справді у нього, гіршого бути не може. Ти кажеш, з нього телефонували, то ж він тримає його увімкненим. Рано чи пізно його розшукають через мобільну мережу. Це їм раз плюнути. І коли його схоплять, він назве насамперед тебе, адже упевнений, що тобі про мене щось відомо.

— Він навіть знає тепер, у якому місті ти живеш, до якого бару ходиш і хто знімав тобі мій апарат.

— Тепер якщо навіть я поїду просто зараз, то цим вже тебе не врятую, — зітхнула вона.

— Не кажи так! — попросив Андрій. — Це я маю тебе врятувати.

— Ти просто не уявляєш, на що вони здатні, — розпачливо похитала головою Жанна. — Андрію, цей телефон треба будь-що знайти і знищити. Назавжди. Тепер це для тебе питання і власної безпеки також.

Коридором хірургічного відділення везли каталку з хворим, якого переводили з реанімації. Поруч ішов цілий ескорт супроводжуючих. Валігура лежав із заплющеними очима і час від часу ворушив губами. Назустріч йшов Хижняк.

— Анатолію Петровичу, тут казали… Що — інфаркт?

— А я чув, розповідали, ти скарби хрестоносців уночі викопав, а з-за рогу визирнув Фабіровський і дав тобі милицею по голові, — похмуро відповів Дольний.

Вигляд він мав мало сказати — не виспаний. Щоки реаніматолога запали. Очі змучено й роздратовано втупилися в одну точку.

— То що — немає інфаркту? — не заспокоювався Роман.

— А де ти бачив, щоб з інфарктом до хірургії переводили?

— А очі чому заплющені? — не вгавав хірург.

— Спить, — коротко пояснив Дольний. — Цілу ніч воював. Змучився.

Каталку повезли далі. Хижняк так і залишився посеред коридора, розгублено проводжаючи її очима.

У двері постукали доволі сміливо. Цекало увійшов переможною ходою із щасливою посмішкою на обличчі, ставлячи на стіл посеред паперів маленький вазонок голубих фіалок.

— Ну, ось… Мої найніжніші вітання.

— Ігоре Миколайовичу… Це вже точно — зайве… — розгубилася вона. — Дякую…

— Чого ж зайве? — не зрозумів Ігор. — Он, на вікні ще є місце. Будете дивитися і про мене згадувати.

— Я й так вас згадуватиму, — завірила Полянська.

Він нахилився через стіл, проте жінка відсторонилася.

— Ігоре Миколайовичу, зупиніться. Послухайте мене. Тільки спокійно та без емоцій. Розумієте… Ми з вами дорослі й розумні люди. Давайте якось поставимо усе на свої місця.

— Що ж, давайте, — голос його впав. — Якщо чесно, я передчував, що так станеться. Учора у вас був настрій почудити. А сьогодні…

— Ігоре Миколайовичу, милий мій, — якомога делікатніше промовила Полянська. — Ви ж самі розумієте — це ненормально.

— Що ненормально? — не зрозумів той. — Якщо двоє людей подобаються одне одному, це ненормально? Нормально, коли клопоти доїдають і чоловік, як ви кажете, додому рачки приповзає? І ще багато чого, про що ви учора розповідали… А я хоч і не плакався, але, повірте, також маю про що. Оце, по-вашому, нормально?!

— Не кричіть так голосно, — злякалася вона. — У коридорі почують. Ненормально у тому розумінні, що… Господи, ну чому я маю це пояснювати?! Хоча б різниця у віці, навіть якщо не усе решта…

— Інно Сергіївно, — стиха промовив Ігор. — Не треба ставити мене на місце. Я все розумію. Обіцяю не ускладнювати вам життя.

Та вийти йому не вдалося, Полянська кинулася слідом і затримала його біля дверей.

— Ігоре Миколайовичу, я вас благаю. Почекайте. Ми ж збиралися каву пити. Ви тепер для мене дуже дорога людина, яку я поважаю. Давайте просто залишимося друзями. Просто добрими друзями.

— Ні, дякую, — дивлячись убік, промовив Цекало. — Навряд чи таке можливо. Ви постійно про свій вік згадуєте, а водночас не розумієте елементарних речей, які, упевнений, навіть ваша Оленка знає.

Він рішуче взявся рукою за клямку, та вона знову зупинила.

— Послухайте… Ну послухайте мене! Я сама збентежена. Але ж… Якщо відпустити гальма, воно невідомо куди все покотиться.

— Розумію, — сумно сказав Ігор. — Нічого більше не хочу. Пустіть мене.

— Ну, прошу вас, не йдіть отак.

— Добре, — згодився Ігор, і вона не зрозуміла, як опинилася у його міцних та гарячих обіймах.

Ця стеля також була білою, проте не лякала й не налаштовувала на тривожний лад. Перевіривши щойно зроблену пов’язку і погортавши затерту безглузду книжку, Валігура взяв до рук телефон. Замінивши у ньому сім-карту й переконавшись, що рахунок не порожній, він рішуче набрав номер, який виявився фатальним для його попередника на бельгійському ліжку.

— Так! — відповів чоловічий голос.

— Доброго дня, — привітався слідчий. — А з ким я говорю?

— Доброго, — відповіли на тому кінці. — А самі ви хто будете?

— Гм… — зібрався з думками пацієнт. — Ну, скажімо так, у мене стосовно вас є певний інтерес.

— У мене стосовно вас також, — погодилися там.

— То може задовольнимо його? — запропонував слідчий. — Обопільно. Ви мій, а я ваш.

— Давайте спробуємо, — погодився співрозмовник.

— Давайте. Хто ви?

— Ви перший, — відрубали на тому кінці.

— Чого це раптом? — не згодився слідчий.

— Якщо хочете моєї відвертості, продемонструйте власну.

— А може ви при цьому дізнаєтеся усе, що вам треба, і більше взагалі не схочете говорити?

— Те саме і я міг би сказати, — заперечили на тому кінці. — Якщо ви дзвоните, то вам більше треба, ви й починайте.

— Гаразд, — змінив тактику Валігура. — Тоді почнемо з іншого. Це ваш телефон?

— А це ваш? — пролунало у відповідь.

— Так, — відповів слідчий. — Мій. Ваша черга.

— Ні, це не мій телефон, — пояснили там.

— Тоді звідки він у вас?

Але співрозмовник виявився впертим.

— Це вже друге запитання.

— То дайте відповідь! — почав втрачати терпець слідчий.

— Спочатку скажіть, чому це вас цікавить.

— Бо у мене є інтерес до справжнього власника цього номера.

— Аналогічно, — відповів незнайомець. — У мене також є інтерес до справжнього власника цього телефона. На жаль, поки що я знайшов лише сам телефон. А хочу ще знайти хазяїна.

— А себе ви назвати не бажаєте… — ще раз уточнив Валігура.

— Звісно, так само, як і ви.

— Тоді я подумаю найближчим часом, яким чином ми з вами ще могли б допомогти одне одному, — промовив слідчий, якого не полишало враження, що голос невідомого, нехай навіть спотворений динаміком, колись уже чув.

— Телефонуйте, — заохотили на тому кінці.

Оленка була вдягнена у спортивний костюм і вже не лежала, а сиділа на ліжку, читаючи книжку з хірургії. Увійшовши, Цекало поклав на тумбочку пакет з бананами.

— Пригощайся, — промовив лікар. — Як справи?

— А що — можна? — здивувалася вона.

— Американці взагалі вважають найкращою післяопераційною дієтою. Не бійся.

— Дякую. Тепер моє лікування взагалі на рівні світових стандартів.

— Ну… ми намагалися, — розвів руками Ігор. — То що, завтра знімаємо шви і додому?

— І що — усе? — не зрозуміла Оленка.

— А ти на що чекала?

— Навіть шкода якось, — пояснила вона. — Класно тут у вас.

— Ну ти скажеш… — здивувався Ігор.

— Ні, я у тому розумінні, що… Навіть не знаю, як висловити. Я ж до медичного пішла не те щоб проти волі, але… мама хотіла, та й кращих варіантів я не бачила. Потім перші заняття, своя специфіка… Ну, ви знаєте. Трупи, анатомка… Попервах лячно було. Куди потрапила? Навіщо воно мені?

— І?

— А тепер на вас подивилася і зрозуміла — сама так хочу. Все-таки моє.

— Ну… — ніяково посміхнувся Ігор, — як каже Вадим Борисович, усе, що робиться, — на краще. Гадаю, варто один раз відмучитися з апендицитом, щоб потім п’ять років вчитися із задоволенням.

Вона весело засміялася, і Цекало, підморгнувши, вийшов з палати. Заплющивши очі, дівчина ледь помітно ворушила губами, повторюючи в уяві розмову, яка щойно відбулася. Справді, варто було відмучитися з апендицитом, щоб зайвий раз цей лікар у незграбно вдягнутій піжамі та розхристаному халаті присів біля неї на ліжку. Ця думка була їй приємна.

Завітавши до палати, в яку поклали Валігуру, Костогриз ніяк не міг розпрощатися:

— Ну, все, Дмитре Івановичу, тримайся. Одужуй! І більше нас не лякай.

— Намагатимуся, — пообіцяв слідчий. — Передавай дружині вітання!

— Обов’язково.

Поспішаючи коридором, головлікар подивився на годинник. Час сьогодні просто летів.

Щерба стояв на стільці в глухому закутку коридора, запхавши руку по саме плече в отвір вентиляційної шахти. Знята решітка стояла прихилена до стіни. Костогриз зупинився і в нього відняло мову. Почувши розлючене сопіння поруч, Андрій похитнувся від несподіванки, намагаючись висмикнути руку. Та плече костоправа застрягло у каналі. Разом з тим стілець, не витримавши його ваги, підвернувся, і більш як стокілограмова туша повисла на руці. Здавлений крик вихопився із грудей, і Щерба, нарешті звільнивши плече з вентиляційної шахти, з гуркотом впав на підлогу.

— Що ж ви тут шукаєте, Андрію Івановичу, — не приховуючи люті, спитав Костогриз. — Чого так примітивно? Під землю треба опускатися, а тут вже до вас усе вигребли.

— Так… я… Хто?! — вичавив з себе Щерба, притримуючи пошкоджену руку здоровою.

— Вадим Борисович, — лагідно посміхаючись, доповів головлікар. — Лише кілька днів тому. То ж спізнилися ви. На відміну від вас, він із головою туди залазив. От і випередив. Тож можете не старатися. Вадиме Борисовичу! Дівчата, Лужного сюди закличте!

— Навіщо? — зовсім розгубився Андрій.

— Як навіщо? Я не травматолог, а здалеку бачу, що вивих у вас. Рука ж не піднімається? Кажу з року в рік, що від цих пошуків скарбів усі наші біди, а ви не вірите. Вадиме Борисовичу, вивих плеча ви вмієте вправляти?

— Можу, як треба… — розгублено промовив Лужний.

— То прошу, ось вам пацієнт. Не знаю, як упораєтеся, — продовжував під’юджувати Костогриз. — Рука у нього грубша за мою ногу. Але, сподіваюся, ваші лікарські таланти більші від організаторських. Порядок у відділенні коли наведете?

— А що у відділенні не так? — остовпів Лужний.

— А що — все гаразд? — скипів головний. — Якась нечиста сила коридорами посеред білого дня розгулює, персонал непритомніє та працювати відмовляється, — це по-вашому нормально?!

— Так… повністю розгубився Вадим. — Ви що — серйозно? Це ж бабські плітки, не більше…

— А у відділенні не місце бабським пліткам! — відрубав Костогриз. — І якщо дух Платона Аристарховича не покине блукати вашими коридорами, то я вживатиму серйозних заходів, причому не до нього, а до вас. Працюйте.

Головний зник миттєво, як і з’явився. Вони дивилися одне на одного. Погляд на зняту решітку усе пояснив Вадимові.

— Як бажаємо, під наркозом чи з блокадою за Куленкампфом? — відверто знущався Вадим. — Треба вправляти, чув, що головний казав? Ходімо, поки ніхто не побачив, що у самого костоправа вивих…

Не без зусиль Андрій звівся на ноги і, підтримуючи вивихнуту руку, підійшов до Вадима.

— Дасть Бог, і я дочекаюсь, коли в тебе буде кишкова непрохідність, — промовив Щерба. — Краще здогадайся, чого я туди поліз.

— Відомо чого, — посміхнувся Вадим. — Тільки пізно — немає там телефона.

— А чого ж мене саме сьогодні туди понесло? Не учора, не позавчора…

— Чого? — насторожився Лужний.

— А того, шановний, що я знайшов її перший. І розповіла вона мені таке, що корисно було б знати й тобі.

— То поділися, — запропонував Лужний, остаточно змінюючи тон.

— Не за дякую, — заперечливо похитав головою Андрій.

— Гаразд, замість гонорару за вправлення вивиху і лікування.

— Розкатав губу! — кривлячись від болю, засміявся Щерба. — Варіант лише один — віддай телефон.

— Ні, так не піде! — обурився Вадим.

— А тобі з нього однаково вже ніякої користі. То віддай. А я тобі розповім дещо справді корисне. Якби ти знав, про що йдеться, сам би просив мене його забрати.

— Звучить інтригуюче. Я подумаю, — пообіцяв Лужний. — Тільки якщо такий обмін і відбудеться, то з нею напряму. Так і скажи їй, якщо справді знайшов. Телефон, власне, можу і тобі віддати, а от інформацію — тільки від неї.

— Я теж подумаю, — не одразу відповів Андрій. — А тим часом вимкни його і не світи у мережах. Зовсім вимкни і карту витягни.

— Навіщо? — не зрозумів Вадим.

— Бо її не лише ти розшукуєш, — пояснив той. — Такі люди, що як схоплять за задницю — мало не здасться.

— Щойно придумав?

— Як знаєш, — скривився Щерба. — Тільки через тебе, ідіота, і я можу постраждати.

— Ти вже постраждав, — змінив тему Вадим. — Йдемо до перев’язочної?

— Ні, — відмовився Андрій. — Хижняк або Цекало вправлять. А ти зроби, що кажу. Поки не пізно.

Притримуючи вивихнуту руку, Щерба посунув у напрямку ординаторської, а Вадим замислився. Те, що розповів колега, аж ніяк не скидалося на хитрощі, на які той просто не був здатний. Витягши з кишені телефон, він зробив те, що порадив Щерба. Розслідування набувало нового, небажаного напрямку.

Валігура лежав на спині, роблячи нотатки олівцем на аркуші паперу, покладеному на книжку з фатальним написом.

— Ну, що там у вас? — випромінюючи оптимізм, запитав Лужний. — Дивимось живіт.

— Начебто, порядок, — відповів слідчий, думаючи про своє.

— Справді, — згодився Вадим. — А ви, Дмитре Івановичу, ніби чимось стурбовані?

— Та, дрібниці, — відмахнувся той. — Робота, рутина. Похворіти по-людськи не дасть. І тут наздоганяє. А ви?

— Що — я? — не зрозумів Лужний.

— Ну, схоже, що і вам гризоти не бракує.

— Звісно, — спробував віджартуватися Вадим. — Он щойно головлікар наказав зловити привида. Дівок наших ночами лякає. Допоможіть, це ж за вашим фахом.

— От це якраз і не наше, — не підтримав жарту Валігура. — Ми живими, реальними речами займаємось. А які в мене перспективи?

— Найкращі з можливих, — обнадіював лікар. — Днів за три шви знімаємо і — додому. А хочете — завтра можу зі швами відпустити. Потім прийдете — знімемо.

— І все? — здивувався слідчий.

— А ви що хотіли… — не зрозумів Лужний. — Казали ж вам — дрібниці, а ви не вірили. Хоч ви нас і добряче вночі налякали. Скажіть хоч тепер, що то було?

— Якщо відверто — згадати соромно, — зізнався Валігура. — Сам не розумію. Обіцяю, я виправлюся.

Двері за Вадимом зачинилися, а Валігура замислився ще більше. Взявши з тумби телефон, він набрав номер і запитав:

— Ну що, Сергію, розкопав щось?

— Так, Дмитре Івановичу, — відповіли на тому кінці. — Номер цей у вас у Нижньому Роздолі засвітився.

— А точніше?

— Територія районної лікарні.

— Що?! — не повірив слідчий. — Ти упевнений?

— Більш аніж, — прозвучала відповідь. — Тільки от…

— Що?

— Буквально кілька годин тому вимкнувся. Зник із мережі.

Відчуття, що кінець нитки, за яку варто було тягти, вислизнув з рук, пригнічувало. Всівшись на ліжку, Валігура взявся до трапези.

Вона вийшла з магазину — як завжди, модно вдягнена і неприступна.

— Привіт кращим дівчатам Роздолу! — промовив водій таксі, опускаючи скло.

— Привіт, Вітю.

— Може підвезти куди?

— Ні, дякую.

— Безплатно! — запрошував той. — З мене ще й кава.

— Дякую, ніколи мені кавувати, — відмовилась Лада.

Тримаючи в руці пакет, з дверей магазину вийшов Цекало, підійшов до машини Полянської біля протилежної бровки і всівся на пасажирське місце. Машина рушила на виїзд із міста.

— Вітю, пропозиція ще в силі? — повернулася дівчина до таксиста.

— Звичайно!

— Тоді поїхали! Он за тим «опелем». Тільки схоже, він далеченько зібрався.

— Та куди завгодно! — махнув рукою таксист.

Обидві машини набирали швидкість.

Сидячи на ліжку, Валігура сортував речі, помалу збираючись додому і уявляючи собі процедуру зняття швів, обіцяну на завтра. Задзвонив запасний телефон. Покинувши все, він схопив трубку. На табло висвітлився невідомий номер, проте, це не завадило впізнати голос.

— Чого раптом з іншого номера? — запитав слідчий.

— А яка тепер різниця, однаково ж розуміємо, що це ми з вами.

— Ну нехай, — Валігура зручніше вмостився на ліжку. — То що далі?

— Давайте вдаватися до конструктивних кроків, — заохотив співрозмовник.

— Давайте. То навіщо вам потрібен господар знайденого телефону, з якого ви більше не бажаєте дзвонити?

— Я б сказав, господиня, — поправили звідти. — У мене до неї багато претензій.

— Отже, номер належав жінці, — уточнив слідчий. — Це вам точно відомо? А якого роду претензії?

— Ваша черга, — обірвав невідомий. — Бачите, завдяки мені ви встановили стать людини, яку також розшукуєте. Тепер щось у відповідь.

— А чого б ви хотіли?

— Скажіть мені щось, що вам відомо. Це буде справедливо.

Вільною рукою Валігура набирав на іншому телефоні номер, з якого зараз зателефонували, щоб відіслати своєму помічникові з метою визначення місця його перебування, адже і цей міг вимкнутися будь-якої миті.

— Що я можу вам сказати… — уголос розмірковував слідчий. — Власник, а якщо вірити вам, то власниця цього номера має неабиякі проблеми з законом.

— Ну, це для мене не дивина, — засміялися на тому кінці. — Ви дайте конкретну інформацію, яка допоможе мені її розшукати. Мені, наприклад, відоме місто, у якому вона проживає, кафе, в якому зазвичай тусується, навіть деякі особливі прикмети. Якщо у вас немає нічого рівноцінного, то навряд чи я зацікавлений з вами співпрацювати.

— Заждіть, — почав хвилюватися слідчий. — У мене немає таких даних, зате більше можливостей для реальних дій! Маючи у розпорядженні ці відомості, я швидко знайшов би її!

— А які гарантії, що після цього ви захочете зі мною ділитися? — послідувало запитання. — Ото ж бо. Тому я подумаю. А ви поміркуйте над гарантіями. До зв’язку!

Телефон вимкнувся. Ще кілька хвилин, можливо, година — і буде встановлено його місцезнаходження. І тоді ще не відомо, хто матиме більше козирів! Його охопив такий азарт, що думки про зняття швів відпали самі по собі.

Червоний «опель» загальмував біля придорожнього кафе.

— Почекай, дай хоч перекурю, — промовила Полянська.

Опустивши скло, вона припалила цигарку.

— Чого личко похмуре? — запитав Цекало.

— На душі неспокійно.

— Чого? Що не так, Інно Сергіївно?

— Все те саме, Ігоре, неправильно ми робимо. Ти просто не замислюєшся. Але ми можемо зробити помилку. Дуже велику помилку.

— Чого ви переживаєте? — стояв на своєму Ігор. — У глибині душі ви також хочете її зробити. Я ж бачу! Самі казали, що чоловіка у вас практично немає. Навіщо ж тлумити свої бажання?

— Ігоре, навіть зараз ти зі мною на «ви». Не помітив?

— Просто… незвично, — знітився той..

— Ось! Сам бачиш, — продовжувала вона. — Дуже багато обставин проти нас. І десь у глибині душі ти й сам це відчуваєш.

— Можливо, — погодився Цекало. — Але через них можна переступити.

Обійнявши, він притяг її до себе.

Водій таксі, що зупинилося позаду, повернувся з кафе, куди бігав по цигарки.

— Гарне місце. Може тут кави вип’ємо?

— Ні, дякую, Вітю, — крижаним голосом промовила Лада. — Дуже цікава й корисна була поїздка. Повертаємось додому. У Роздолі вип’ємо.

Та упродовж зворотнього шляху дівчина усім своїм виглядом випромінювала таку неприховану лють, що водій несамохіть втягнув голову в плечі, а по приїзді й словом не обмовився про свої нещодавні палкі пропозиції.

Робочий день закінчувався, коли хтось несміливо постукав у двері. Оленка вже не трималася рукою за живіт, повністю розпрямилася і повеселішала.

— Що, нудно лежати? — запитав Лужний.

— Є трохи, — побідкалася дівчина. — А Ігоря Миколайовича немає?

— Він сьогодні раніше пішов, в особистих справах. Є проблеми?

— Та ні начебто, — похитала головою вона. — Хотіла запитати, коли можна буде додому.

— Ну, до завтра точно ні, — засміявся Вадим. — А зранку твій улюблений лікар з’явиться, от і запитаєш.

Та дівчина й далі нерішуче товклася у дверях.

— Ще щось? — запитав Лужний.

— Так. Я, взагалі-то Ігорю Миколайовичу хотіла сказати, але навіть вам краще, ви ж тепер завідувач.

— Кажи, — заохотив її Вадим.

— Здається, я знаю, хто тут грається у привида.

— А ну давай, дівчино, кажи. Це більш аніж цікаво, — Вадим відволікся від своїх паперів.

— Щоправда, я не зовсім упевнена… — почала Оленка. — У п’ятій палаті є хлопчик Дмитро. Прізвище Масула. У нього також болів живіт, але операції не робили.

— Ну, знаю, — кивнув Лужний. — Хижняк ним займається. А чому саме він?

— Він одразу після мене поступив. Дуже плакав. А на другий день, як полегшало, дивлюся — вже бігає і розважається. Двоє жінок біля сестринського сиділи, то він їх халатами позв’язував. Вони підвелися йти — мало не попадали, а малий сміється. Я ж увесь час тут. Зайнятись нічим, то ж спостерігаю. У восьму жіночу палату петарду хотів кинути, дівчата побачили — відібрали. Сірник у нього зламався, того й не встиг підпалити. А скандал був через холодильник — пам’ятаєте? Це він хворим продукти поперекладав.

— Чесно кажучи, не знав про ці його подвиги, — здивувався Вадим. — Але це ще не доводить, що саме він вдає Фабіровського. Оленко, він ще дитина, а для такого дорослий розум треба мати.

— А знаєте, він, виявляється, не вперше у відділенні лікується. Цього року вже тут був із підозрою на апендицит. Медсестри пам’ятають.

— І що?

— А знаєте, коли це було? — не вгавала дівчина. — Саме коли міну знайшли.

— Ну, у мінних справах він точно ні при чому, — засміявся Вадим.

— Так, але того ж дня привид налякав бабу Жанну. А ще за день перед тим Дмитрик влив їй зеленки у відро для миття підлоги. Потім, коли розібралися, бабуся добре потягла його ганчіркою по задниці. Може через те він і вирішив її полякати.

— Ну припустимо, — Вадим все ще сумнівався. — Але гадаю, це просто співпадіння. Та й до таких тонкощів хлопець би навряд чи додумався.

— А що ви скажете з приводу наявності у нього синьої куртки та зимової шапки? — видала Оленка останній козир.

— Жартуєш? — не повірив Лужний. — Звідки тобі відомо?

— А от знаю і все! Ви ж не перевіряли.

— Якось не подумали на дитину… — розгубився Вадим.

До палати заходили утрьох із медсестрою та Хижняком, який також іще не встиг піти додому.

— Дмитре, а ну покажи-но мені свою куртку, яку ти в сумці тримаєш, — попросив завідувач. — Ти хіба не знаєш, що верхній одяг належить здавати?

Слухняно відкривши стару спортивну сумку, хлопчик витяг одяг.

— А ну вдягни. Навіщо вона тобі влітку? — не зрозумів Хижняк.

— Дощ був, коли до лікарні їхали, — пояснив хлопець. — А другої нема.

— Та ж вона тобі завелика!

— То й що? Мама на гуманітарці купила, казала, доросту.

— А шапка? Шапка де? Покажи!

З явним небажанням Дмитро дістав шапку і надів, не чекаючи наказу.

— А шапка чому не по сезону?

Припинила розслідування Женя.

— Вадиме Борисовичу, — сказала вона. — Дайте хлопцеві спокій, це не він.

— Як не він? — обурився Вадим. — Синя куртка, зимова шапка, і черевики он стоять — явно на нього великі. З запасом хлопця вдягають. І при попередній «появі» Фабіровського він у відділенні лежав. Чого ще хочете? Чекай, орле, приїде завтра мама, я тобі влаштую. Ти нащо жінок лякав?

— Нікого я не лякав… — уперся Дмитро.

— І ходить зовсім не так, — наполягала Женя. — І хоч який малий був Платон Аристархович, а таки вищий. І найголовніше — грубший. А це ж подивіться — ще дитина!

— Дитина, але бачу, хуліганом росте, — невдоволено промовив Лужний. — Ти там сильно визначала — худий чи грубий. Налякалася й побігла із криком. Одяг забрати до схову. Завтра прийде мама — одразу до мене.

— Ви подумайте, — на прощання підкинула ідею Оленка. — Він же не мав наміру під отого вашого Фабіровського вдягатися. Просто полякати у темному коридорі. А вийшло схоже, бо несвідома частина персоналу на різну містику налаштована.

Заперечити проти цього було важко.

Районний військкомат як споруда викликав повагу доведеністю й закінченістю, а водночас вбивав своєю шкарадністю. Усе було укомплектовано і пофарбовано, проте стіни мали жахливий колір і незрозумілу горбатість, хоч будівництво здійснювалося явно не за часів хрестоносців. Двері дивували щілинами й перекосами.

— Як хочеш, — махнув рукою Віктюк, районний архітектор, перевертаючи догори денцем келишок. — Можеш волати своїм командним голосом ще дві години, але я свого підпису не поставлю.

— Ну, мать же ж твою, чим ти ризикуєш? Коню зрозуміло, що тим стінам нічого не зробиться, — не міг заспокоїтися Полянський. — Як стояли, так і стоятимуть.

— Сказав «ні» — значить ні, — вперся гість. — Отак завжди не думають головою люди, а для біди багато не треба. Хто його зна — що збоку? Який там фундамент? З чого перекриття? Може й не впаде, але тріщини підуть, штукатурка посипеться… Воно мені треба? Був би генплан — інша справа. Тоді на щось спертися можна, чимось обґрунтувати у разі чого. А так…

— Ну, гаразд… — образився військком, — прийдеш ти ще до мене, я те саме казатиму.

— Ну, ти порівняв, Олександре Івановичу! — обурився Віктюк. — То — особисте, а це державне. Тут усе по інструкції має бути. Ти якби прийшов до мене хату собі проектувати, — я б також можливе і неможливе зробив. А тут — пробач. І горілки також більше не питиму — не мої дози.

Поплескавши підполковника по плечу, він вийшов. Військкома розбирала злість. Домовитися із цим кабінетним щуром виявилося важко. Виводити ж вирішення питань на вищий рівень, враховуючи кінцеву мету, було недоцільно. Ситуація заходила у глухий кут.

Телефон на столі задзвонив раптово.

— Райвійськкомат, підполковник Полянський…

— Олександре Івановичу, — промовив приємний жіночий голос. — Ви мене не знаєте. Телефоную, щоб повідомити вам, що у вашої дружини є коханець. Молодий та гарний.

— Що?! Хто дзвонить? — загарчав військком.

— Я ж пояснюю — ви мене не знаєте, — повторила жінка. — Але я найближчим часом повідомлю, де й коли їх можна буде побачити разом.

У трубці залунали короткі гудки, а підполковник так і залишився сидіти за столом з недопитою пляшкою, роззявивши рота. Ще три хвилини тому, здавалося, ніщо в світі не здатне було відволікти його від ідеї розкопок у підвалі.

Цекало намагався вчергове розгребти паперові завали на столі ординаторської, коли у двері постукали. Оленка була вже не у спортивному костюмі. Коротенька сукня сиділа на ній вільно, проте лише підкреслювала її стрункість.

— Можна?

— О, видно, що пацієнтка на виписку зібралась, — посміхнувся Ігор. — Вже розпрямилася і за живіт не тримаєшся. Молодець.

— Так хто ж лікує! Ігоре Миколайовичу, я до вас.

Присівши на краєчок стільця, вона потупила очі.

— Ну, кажи, — заохотив лікар. — Бачиш, скільки у мене тут паперів? Невдовзі й на тебе таке чекатиме.

— Ігоре Миколайовичу, хочу вам подякувати. Дуже-дуже! Я надзвичайно рада, що це виявилися саме ви, а не хтось інший, коли я тоді страшно боялася.

— Кажу ж, усе, що робиться — на краще, — розвів той руками.

— Ігоре Миколайовичу, — зупинила вона. — Це ще не все. Тільки ви не сваріться. Я маю бажання подякувати вам не лише на словах. Ось що я придумала, Ігоре Миколайовичу. Дуже прошу вас прийти до нас додому на обід. У будь-який день. Будь-ласка, не відмовляйтеся.

— Ну що ти таке вигадуєш, — замахав руками Цекало. — Це дуже невдала ідея, повір мені.

— Але чому? Я ж від щирого серця! — образилася вона.

— Ні, Оленко, ніяк неможливо, — з упевненістю повторив Ігор.

— Вам неприємне моє запрошення? — спитала дівчина.

— Зовсім ні, — знітився він. — Просто… Це неможливо. Розмову на цю тему закінчено. Не ображайся.

Настрій її остаточно зіпсувався.

— Добре. Намагатимуся. Але тоді, можливо, ви приймете моє запрошення випити десь кави?

— І як це виглядатиме? — заперечив Цекало. — Та й… до твоєї матусі однаково докотиться. Скільки там того Роздолу?

— Шкода, я сподівалася…

Вона підвелася і тихенько зникла за дверима. А Ігор лише скрушно похитав головою.

Вдячність пацієнтів може набувати найрізноманітніших проявів. Валігура увійшов, тримаючи у руці важкого пакета.

— Дмитре Івановичу, зібралися, нарешті? Бачу, цілий день на це пішов.

— Так. Ось. Усе, — промовив слідчий.

— Сподіваюся, ви задоволені?

— Ще не зовсім, — уточнив пацієнт, ставлячи пакет на стіл.

— Хабар? — картинно здивувався Вадим. — Від слідчого прокуратури? У моїй кар’єрі таке трапляється уперше. Доведеться це відзначити. Символічно, самі розумієте.

— Не заперечую, — ніяково посміхнувся Валігура. — Якщо лікар дозволяє.

— Краще мати справу зі слідчим з приводу його хвороби, ніж коли він приходить до тебе з приводу чужих хвороб, — пожартував Лужний.

Витягши дві кавові чашки, Вадим хлюпнув у них коньяку і заходився розгрібати серед паперів місце на столі. В кишені слідчого засигналив телефон і він мусив відповісти.

— То що там, Сергію? Не зрозумів — набрати просто зараз? І що я побачу?

— Пробачте, Вадиме Борисовичу, — посміхнувся Валігура, витягаючи з кишені ще один телефон. — Помічник веде справи, поки я тут…

Набравши номер, з якого дзвонила людина, що могла бути причетною до смерті Замриги, Валігура підніс трубку до вуха, проте звук почувся зовсім з іншого місця. Вадим ніяково сидів навпроти, заклякнувши із чашкою у руці, не знаючи, як вчинити.

Надовго запала німа сцена.

Червоний «опель» рішуче прямував до парковочного майданчика біля магазину.

— Доню, давай зробимо на вечір піцу? Справжню, домашню, — запропонувала Полянська. — Ігор Миколайович тобі дозволив? І морозиво. Біс із нею, з фігурою.

— Дивно, мамо, від тебе таке чути, — без особливого ентузіазму відгукнулася Оленка. — Чого це ти за фігурою покинула стежити? І до Ігора Миколайовича почала дослухатися. Втім, як бажаєш.

— А що з нею станеться? — у матусі, яка пропустила повз вуха згадку про лікаря, справді був піднесений настрій. — То як? Гуляємо?

— Вирішуй сама.

— Щось, доню, з тобою після виписки коїться, — зауважила Полянська. — Гаразд, вирішую сама. Піцу зробимо обов’язково.

— Мамо, а можна тебе про щось попросити? — запитала Оленка.

— Усе що хочеш, у мене сьогодні гарний настрій.

— Тоді запроси на вечерю Ігоря Миколайовича.

Те, що відбулося далі, лише якимось дивом обійшлося без наслідків. Полянська закашлялася і машина несподівано різко загальмувала. Одразу ж іззаду засигналили, а згодом почулася щира соковита лайка.

— Кого?! — насилу проковтнувши, запитала Полянська, не звертаючи уваги на кремезного водія «лексуса», який продовжував терпляче барабанити пальцями у бокове скло. — А він що, по-твоєму, на це не заслуговує? — не зрозуміла материної реакції Оленка. — До речі, ти йому хоч подякувала?

— Ти вчитимеш мене, як поводити себе з підлеглими?

— Для тебе він може й підлеглий, а для мене — лікар, який врятував життя і приділив багато уваги, — пояснила Оленка.

— А так і має бути, — твердо промовила Полянська.

— То як, запросиш? — перепитала донька.

— Звісно, ні. Як це виглядатиме? Хочеш — сама запрошуй.

— Вже намагалася, — пояснила Оленка. — Та він не погодився. Занадто великий бар’єр, завдяки тобі.

— О! — зраділа Полянська. — От і заспокойся.

— Мам, ну я тебе дуже прошу! Хіба я часто до тебе звертаюсь? Чого ж ти мені не допоможеш?

— Господи… та навіщо це тобі? — дивувалася Полянська.

— Потрібно, — вперто промовила Оленка. — Він мені потрібен. Розумієш?

Полянська заїхала на майданчик, опустила бокове скло і закурила.

— І чого в тебе така реакція? — напосілася Оленка. — Він що — бомж? Вантажник? Алкаш? Може, одружений? Мамо, ти пам’ятаєш, скільки мені років?

Докуривши, Полянська викинула недопалок, а потім подивилася їй в очі та запитала:

— А ти в цьому упевнена?

— Так, — не вагаючись, відповіла Оленка.

— Добре, — безбарвним голосом сказала Полянська. — Даю тобі слово, що запрошу Ігоря Миколайовича на вечерю. Але, принаймні, не сьогодні.

Мовчання затягувалося.

— Здається, це у вас телефон вібрує, — промовив зрештою Валігура.

— Обійдуться, — відмахнувся Вадим. — Вічно хтось турбує у непідходящий момент.

Засунувши руку до кишені, він натис на відбій і простягнув чашкуслідчому.

— А раптом щось важливе? — здивувався той. — Може, хтось із пацієнтів?

— Зачекають, — махнув рукою Лужний. — Ну, що, за здоров’я?

Та Валігура демонстративно знову набрав номер. В кишені у лікаря знову завібрувало.

— Он воно як, — похитав головою Валігура. — Я підозрював, що серед своїх шукати потрібно, а Костогриз не вірив. То навіщо ви спровадили на той світ Замригу? Чим він вам не догодив?

— Ви жартуєте? — обурився Вадим. — Якого ще Замригу?

— Віталія Івановича. Покійного голову міської ради, — промовив слідчий. — Що, не чули?

— Чого ж, — знизав плечима Вадим. — Чув, звичайно. Але до чого тут я?

— А до того, що спровадив його на той світ власник оцього номера, — Валігура вказав пальцем на його кишеню. — Тобто ви.

— Але я не міг цього зробити хоча б тому, що мене ще тут не було! — заперечив Лужний.

— От тільки не треба, — скривився Валігура. — Вадиме Борисовичу, ви свою справу знаєте? Я теж фахівець у своїй. На телефон Замриги за кілька хвилин до його смерті було зроблено дзвінок, одразу після цього в нього стався інфаркт. Після вашого дзвінка безпосередньо. Тож хутенько поясніть мені, навіщо ви йому телефонували!

— Я навіть уявлення тоді не мав не те що про Замригу, а й взагалі про Роздол, — звівся Вадим. — Якого біса? Я в цей час взагалі в Америці був!

— А телефонувати й з Африки можна!

— Можна, але тоді на телефоні мера вашого африканський оператор відіб’ється. А у вас який? Чого мовчите? — наступав Лужний. — Можете перевірити, я в Нью-Йорку був. На кордоні мене тримали разом з окулістом вашим Стихарем. Його спитайте, як не вірите.

— Однаково ви якось замішані, — закрутився на місці Валігура, відчуваючи, як вислизає несподівана здобич. — І через Стихаря, напевно, про Замригу дізналися. Як ви зустрілися? Світ не настільки тісний. А телефон звідки у вас?

— У санітарки забрав, — пояснив Лужний. — Вона знайшла його під час ремонту, коли міни виявили. Перевірте!

— Можливо, ви їй навмисно його підкинули! А мені навіщо з нього дзвонили, коли я в реанімації лежав? Хотіли налякати, щоб я теж від інфаркту помер? А дзуськи! Я виведу вас на чисту воду.

— Спробуйте! — також розлютився Вадим. — А я зараз піду в палату до журналістки і розповім їй, що ви пов’язані з аферистами, які обібрали мене до нитки. І нехай уся область про це читає!

На обличчі Жені, яка зазирнула до ординаторської на крики, читався справжній переляк.

— Ходіть сюди, Женю, — закомандував Лужний. — Будете свідком, як Дмитро Іванович приніс мені хабаря у вигляді пляшки коньяку, сам випив половину, а тепер погрожує. І Костогризу зателефонуйте.

— Женю! Дорогенька, лікар жартує, не треба нікого викликати. Йдіть, відпочивайте. У нас все гаразд! — і собі злякався Валігура.

Та Вадим не міг зупинитися:

— Випадково я не з того телефона ваш номер набрав, коли Дольний пристав із ножем до горла, що ви у реанімації розум втрачаєте! Заспокоїти вас хотів. Спросоння так вийшло. А телефон постійно у мене, бо мушу ту сучку знайти. Ви ж не зробите цього! Вам що привида Фабіровського, що її шукати — результат однаковий. Це ми тут мусимо рятувати усіх підряд…

— Вадиме Борисовичу, — змінив тон Валігура. — Ну погарячкували обоє. Досить вже. Ви себе на моє місце поставте! Що я мав думати? Давайте заспокоїмося і поговоримо конструктивно. Я ж теж для вашої лікарні стараюся!

Схопивши чашку з коньяком, Валігура запитально подивився на Вадима. Той завовтузився на стільці, зиркаючи на нього, але зрештою взяв і свою. З'явився шанс розв'язати ситуацію мирно.

Районний військком відчайдушно міряв кабінет кроками від стіни до стіни. Постукавши, несміливо зазирнула чергова.

— Олександре Івановичу, яким числом протокол затверджувати?

— Який ще протокол? — вигукнув Полянський.

— Та ж останньої медкомісії…

— Яка медкомісія?! — загорлав той. — Де справи? Коли цей бардак припиниться?

— Так… висновку хірурга ще немає… капітан казав… — забелькотіла чергова.

— Сюди капітана! — лютував Полянський. — Всіх сюди! За десять хвилин!

Жінка вискочила, наче корок з пляшки шампанського. Полянський підійшов до сейфа. Клацнув замком і втупився поглядом у кілька папірців, печатку, півпляшки горілки й пістолет.

Наливши у склянку, залпом випив. Поліз до кишені і, знайшовши жуйку, відправив її до рота. Потім покрутив у руці зброю і, не довго думаючи, поклав її у кишеню.

— Ось таким чином я й опинився тут, — закінчив свою розповідь Лужний. — І застряг. Усе марно.

— Ну, хоч би як було, а маєте роботу, пацієнтів, повагу колег, — не згодився Валігура. — Це не так мало. Було б здоров’я, а решта додасться.

— Дмитре Івановичу, пізно мені з нуля починати, — бідкався Вадим.

— То давайте продовжимо… — змінив тему слідчий. — Що вам про неї відомо?

— Не так багато. Гарна, середня на зріст, темне волосся. На обличчі свіжий невеличкий рубець. Поки що накульгує. Напевно, й сліди від шпиць апарата Ілізарова залишились. Носить медальон із золота у вигляді черепахи. Живе, швидше за все, в Ужгороді. Регулярно відвідує ресторан «Три ясені». Займається нелегальним міграційним бізнесом. Все.

— А я ще додам — мала якісь зв’язки з покійним мером Нижнього Роздолу Замригою, — зауважив слідчий. — Що вона робила тут? Вона ж не була постійною пацієнткою?

Взявши пляшку, Валігура налив у чашки залишки коньяку.

— Ні, не була. Я продививися історії хвороби за останній час. Жодної Жанни.

— Ну що ж. Якщо за неї взявся старий і досвідчений слідак Валігура, шанси знайти її доволі великі.

— Хотілося б вірити, — пробурмотів Лужний.

— А звідки вам відомі усі ці прикмети, якщо ви її ніколи не бачили? — запитав несподівано Валігура.

— Як вам сказати… — Вадим завагався. — Це такий собі образ, який вдалося відтворити мені, аналізуючи сказане її київськими подільниками.

Вадим не міг позбутися відчуття, що він чинить невірно. Та попри все не наважився підставити колегу, який хоч і був налаштований вороже, все ж викликав співчуття і навіть деяку симпатію. Йому згадалися слова Алли: «Треба простіше дивитися на життя…». Можливо, у них був сенс, адже тим, хто сповідує такий принцип, живеться на світі легше.

Згадка про колишню кохану була такою невчасною, що настрій зіпсувався остаточно. Слідчий пішов, а Вадим так і сидів, підперши голову руками, не в силі відігнати спогади. Рука несамохіть потяглася до телефона, він почав набирати номер, який так і не зміг забути, та на кнопку виклику не натиснув. Що він мав їй сказати? Хіба побідкатися на життя.

Похмурий вигляд Полянської ніяк не відповідав грайливому настрою Цекала, який, відкривши коробку цукерок, розглядав канапки, що нагадували витвір мистецтва.

— А ось це можна скуштувати? — бадьоро спитав Ігор.

— Звичайно, — без особливого ентузіазму відповіла вона.

— А ось це?

Нахилившись через стіл, він домігся поцілунку, проте це аж ніяк не покращило настрою господині кабінету.

— Давай вип’ємо кави, а потім поговоримо.

— Ні, хочу одночасно.

Наче засліплений, він вперто не помічав, що на нього насувається. Полянська тяжко зітхнула і почала, старанно добираючи слова:

— Гаразд, Ігоре. Пам’ятаєш, ми говорили з тобою про фактори, через які маємо переступити?

— Пам’ятаю. Вже переступаємо.

Обійшовши стіл, він впритул наблизився, та вона відсторонилася і продовжила:

— Послухай мене. Кілька днів тому у мене з’явилася обставина, через яку я переступити не зможу. Пробач.

Ігор зблід. Грайливий настрій умить випарувався. В очах з’явився переляк.

— Що ви маєте на увазі?

— Оленка, Ігоре, моя донька. Та сама, яку ти врятував. Ти їй небайдужий.

— Що?! Кому небайдужий? Що за нісенітниці? Яка це причина?!

— Коли у тебе будуть діти, сам зрозумієш, що неможливо у них щось відібрати на свою користь. Хай би про що йшлося, — переконливо промовила Полянська.

— О Господи… — звів очі до неба Цекало. — Та хіба я належу вашій доньці? Вона ще дитина! В неї ще сто разів усе переінакшиться.

— Це не має значення, — сухо промовила жінка. — Якщо так вийшло, я не буду стояти в неї на дорозі.

— Ні! — грюкнув він кулаком по столу. — Ні! Я так довго вас добивався. І тепер такі нісенітниці?!

— Це не нісенітниці…

— Не хочу цього чути! Інно Сергіївно! — у нестямі ловив її за руки Ігор.

У коридорі почулися важкі кроки, і обоє завмерли. Двері розчинилися, і до кабінету ввалився Полянський. Комір його сорочки перекосився, зелена військова краватка повисла на золотистому затискачі застібками донизу. Кітель був розхристаний.

Підполковник посміхався грізно і водночас задоволено. Він витяг з кишені пістолета і з сарказмом промовив:

— Ну що, голубе, долітався?

Вадим увійшов до роздягальні, скидаючи на ходу шапочку та маску. Піжама на грудях змокла і тепер перед відчиненим вікном приємно холодила тіло. Він стяг піжаму і потягнувся до своєї повішаної на стілець сорочки. Увесь його одяг, перед операцією охайно складений, був розкиданий по кушетці. Та не встиг він як слід здивуватися, як позаду почулися кроки. У дверях стояв Щерба і нахабно витріщався на нього.

— О… — зауважив Лужний. — Навчився нишпорити по кишенях?

— Вчителі гарні, — відповів той.

Увійшовши, Щерба всівся на кушетку поруч із розкиданим одягом і промовив:

— Вадиме, послухай мене уважно. Те, що сталося з тобою, це дрібниці порівняно з тим, що може чекати на всіх нас, якщо знайдуть цей телефон. Надто серйозні люди його шукають…

— Уже не знайдуть, — перебив його Вадим, ставлячи наголос на першому слові. — Бо телефон у Валігури. А старший слідчий прокуратури, гадаю, вашим знайомим не по зубах. Тим паче, він вже передав його до лабораторії, де збираються відновити стерту інформацію.

— А хто її стер? — не зрозумів Андрій.

— Баба Жанна. Випадково, коли знайшла і спробувала користуватися. Я, звісно, постирав тисячі отих твоїх відчайдушних дзвінків, але хтозна, які у них там можливості. То ж про всяк випадок підготуй якесь пристойне пояснення, чого ти надзвонював, а я підтверджу.

У Щерби відібрало мову.

— Це з вашого боку вельми шляхетно, пане тимчасовий завідувач…

— Облиш! — поплескав колегу по плечу Вадим. — Я дуже добре знаю таких жінок, які полюбляють з нас ідіотів робити. Тому ти б з нею зав’язував…

— Дякую, обов’язково візьму до відома.

Укінець спантеличений, Андрій пішов. А Вадим, провівши його поглядом, зауважив чисто виголену потилицю, свіжий комірець сорочки й нові шкарпетки — те, що раніше аж ніяк не було характерним для цього незграбного велетня.

Ігор закляк на місці, не здатний відвести погляд від зброї. В животі раптово утворився вакуум, а ноги, здавалося, навпаки закам'яніли, що годі й поворухнутися. Проте реакція Полянської виявилася протилежною.

— Ти що собі дозволяєш? — вигукнула вона. — Зовсім допився, скотино? Це що таке?

— Мовчати! В атаку не переходити! — гарчав підполковник, вимахуючи «макаровим».

— Та ти розум втратив! Вдиратися до мого робочого кабінету?! Ти ще на площі біля ратуші піди пістолетом повимахуй! Що ти тут робиш?

— На жінку свою прийшов подивитися! І на її кавалера, якому зараз штани прати доведеться!

— У тебе горілка вже всі мізки виїла, — похитала головою Полянська.

— Ти на горілку не переводь! — розмахував пістолетом військком. — Я її сам п’ю! А ти свій кофій розпиваєш з отакими салабонами!

— Сашо, цього чоловіка звуть Ігор Миколайович. І, до твого відома, він запрошений сьогодні до нас на вечерю.

Підполковник замовк. А потім незв’язно почав видушувати з себе:

— А… цей… до нас?! На вечерю? Ти запросила його на вечерю? А як же я?!

— Запросила його не я, а наша донька, — спокійно пояснювала Полянська. — Ти пам’ятаєш, що у тебе є донька? Ось вона й запросила Ігоря Миколайовича.

— Але чому ти з ним… — белькотів спантеличений військком.

— Тому, любий, що Ігор Миколайович відмовляється йти у гості до свого начальства, а я намагаюся його умовити. А тепер, гадаю, це буде складніше, бо хто захоче йти у дім до такого ідіота?

Поклавши «Макарова» на стіл, Полянський насилу вишпортав телефон і набрав номер.

— Доню, привіт! А ти де? А ти що, справді когось запрошувала до нас на вечерю? Так? А чому ж не хотів? Гаразд, квіточко. Звісно, не проти. Ми навіть вже познайомилися. Дуже поважний молодий чоловік. Не скучай.

Він стояв, переводячи погляд з Цекала на дружину і не знав, що сказати.

— А тепер йди геть, і пукалку свою забери!

— Інночко… — почав підполковник.

— Геть, я сказала! Хоча, нормальній людині вибачитися б не завадило.

— Так… цей… Вибачте… Ігор гмм… Миколайович… Увечері, я гадаю… у сімейному колі… Ну ти ж мусиш мене зрозуміти!

— Навряд чи я колись вас зрозумію, — чужим голосом промовив Ігор. — Але спробую.

— Ось, Інночко! — зрадів Полянський. — Бачиш?

Підполковник притис обидві руки до грудей і позадкував до виходу. Коли він вийшов, Полянська змучено впала на стілець і сумно промовила:

— Співчуваю, Ігоре Миколайовичу, але тепер вам вже доведеться з нами повечеряти. Щонайменше для того, щоб нас усіх не підставити.

— Сьогодні найнещасливіший день усього мого життя, — у розпачі промовив той.

— Ігоре Миколайовичу, — невесело посміхнулася Полянська. — Щиро бажаю вам, щоб цей день справді був найнещасливішим у вашому житті. У глобальному сенсі. А що стосується амурних справ — то й у вас, як ви кажете, ще не раз усе переінакшиться.

— Переінакшиться?! — обурився той. — А якщо я не уявляю свого життя без вас? Що тоді?

— Ну… якщо так, можу порадити лише одне. Донька завжди виростає схожою на матір. А моя тим паче. То ж років через десять ви маєте усі шанси отримати бажане.

— А що мені робити десять років?

— Використайте їх з толком, — цілком щиро порадила вона. — Станьте професором. Знайдіть скарби хрестоносців. А якщо серйозно… мені шкода, що я свідомо або несвідомо створила вам стільки проблем. Пробачте…

Розділ VIII

Отто фон Бірхоф сидів у каплиці біля прочиненого вікна і вслухався у звуки близьких розривів. Тривала артпідготовка. Росіяни наче сказилися і вже другу годину поспіль мішали передову їхньої оборони з землею. За годину, максимум дві мав розпочатися наступ, результат якого не важко було передбачити. Можливо частини, що залишились від сто сорок третьої дивізії, протримаються годину, максимум дві. А радше, російські танки безперешкодно пройдуть крізь виснажені війська і тоді не більш, аніж за півгодини можуть з’явитися тут.

Майор СС Бірхоф був реалістом, тому завжди передбачав можливі негативні повороти і заздалегідь планував шляхи відступу як у прямому, так і в переносному розумінні. Саме тому вже добу у підвалі під монастирем працювали зігнані ним полонені, що товкли землю лопатами, а оберлейтенант періодично бігав нагору з доповіддю.

Внизу почувся звук мотора. Мотоцикл заїхав на подвір’я і Штальман, зіскочивши на землю, потяг з коляски Гофмана, адже той сам не міг. Підбігло кілька солдатів і, лишивши пораненого на їхню ласку, Штальман загупав чобітьми нагору. Власне, фон Бірхоф усе зрозумів і без доповіді, адже з трьох повернувся лиш один мотоцикл, та ще й з пораненим стрільцем.

— Гер майор! — видихнув фельдфебель. — Ми в оточенні. Вони замкнули кільце. Поки що там лише розрізнені частини, але росіяни швидко підтягуються. Нам насилу вдалося пробитися. Решта загинули.

— Ось що, Штальмане, — промовив розвідник. — Збираємося на марш. Спробуємо прориватися. Зв’язку немає. Їдь до мосту, там Граве з трьома танками. Нехай негайно висуваються сюди, це наказ. Вирушаємо за годину. І нехай допоможе нам Бог.

Оберлейтенант Брігель з’явився за п'ятнадцять хвилин, важко дихаючи й жестикулюючи руками, вимащеними у світлій глині.

— Так швидко упоралися? — здивовано звів очі фон Бірхоф.

— Гер майоре… ходімте зі мною! Там таке…

— Викопав кістки Великого Магістра? — не приховуючи сарказму, запитав Отто, але тим не менше хутко послідував за ним.

Коли вони увійшли до підземелля й дісталися закутка, у якому велися роботи, фон Бірхоф від подиву роззявив рота. Зазирнувши в пролом, він присвітив ліхтарем.

— О Боже… Чого ж воно так невчасно?

— Як це можливо? — дивувався Брігель. — Два роки тому ми тут усе догори дригом перевернули! Як могли ми не помітити цього?

— Не знаю, — похмуро промовив Отто, роздивляючись старовинний кинджал з руків’ям, прикрашеним діамантами. — Тепер пізно. Так, лейтенанте, хтось іще це бачив?

— Ні. Як ви й наказували, я усе робив власноруч за допомогою полонених. Охорона на вході. Сюди ніхто не заходив.

— Слухай мене, Брігель. Часу маємо від сили годину. Покладіть усе на місце. І закрийте, як було. Архіви сховайте он там, подалі. Усе замуруйте. Вибухівку закладіть з того боку від ящиків. Мінування проведу сам.

— Це не зруйнує монастир! — вигукнув Брігель. — Навіть цієї будівлі.

— А нам не треба його руйнувати. Ми ж іще повернемось!

— Гер майоре! Візьмемо бодай щось!

— Боронь тебе Боже взяти бодай один дукат!

— Хто ж побачить? — наполягав той. — Ви знаєте, скільки він коштує?

Вийнявши монету з кишені, Брігель крутив її в руці. Фон Бірхоф силоміць відібрав монету і прочитав напис латиною по колу CUM DOMINIS ET SPERO — AD VICTORIS! Після цього кинув її на місце.

— І решту, чим набив кишені, також поклади назад. Якщо потрапимо з оцим у полон, тебе змусять все розповісти. І ти розділиш долю тих, що копали разом з тобою.

Здіймаючи хмари пилюки, до монастиря під’їхало три танка. Брігель поліз до переднього з них. Скинувши з плеча автомат, фон Бірхоф озирнувся на стіни, що височіли за спиною, заскочив на броню і махнув рукою уперед. «CUM DOMINIS ET SPERO — AD VICTORIS!» — беззвучно повторив нащадок хрестоносців.

* * *

Житло Щерби скидалося на володіння Шрека, як власне і сам він нагадував персонаж відомого мультика. За височезними ворітьми з табличкою

Ахтунг! Ахтунг!

Злюкен собакен!

Яйцен — клац клац!

у дворі загавкав пес. Прочинивши хвіртку, Вадим побачив, що дворовий собака бігає на довгому ланцюгу, не даючи навіть підійти до вхідних дверей. Навряд чи лікар, який давно й успішно практикує, тримав так пса постійно. Пацієнти б цього не зрозуміли. Та й дріт, вдовж якого рухався ланцюг, був іржавий. Отже, пристрій змайстрували нещодавно, інакше б остання ланка так відшліфувала залізо, що аж блищало б.

Сутеніло. Обійшовши садибу, Вадим переліз через паркан і, крадучись, сховався за рогом. Пес божеволів, гримлячи ланцюгом і пускаючи піну. Промайнула думка, що як пса спустять з ланцюга, шансів втекти буде обмаль.

Двері прочинилися і Щерба визирнув з хати. Потім вийшов на ґанок, тримаючи в руці сокиру. Пес одразу припинив гавкати, але не заспокоївся. Озирнувшись навсібіч, господар поклав сокиру і схилився до пса. Тепер зволікання було смертельним. Скільки часу потрібно аби розстібнути нашийник?

Зібравшись із духом, Вадим кинувся до дверей. Собака смикнувся і мало не завалив навзнак свого господаря. Страшне гарчання стояло у вухах, коли заскакував у відчинені двері.

— Ах ти ж…

Вайлуватий господар звівся на ноги й кинувся за ним. Де ж тут замикається? Двері заклацнулися на замок перед самим носом Щерби. Одразу ж загупало так, що Вадим зрозумів — протримаються вони не довго.

Він заскочив до кімнати, відкриваючи усі підряд двері на своєму шляху. Її ніде не було. Круті сходи вели нагору у мансарду і логіка підказувала, що йому треба туди. Унизу щось жахливо заскреготало. Часу лишалося обмаль, а ще ж тут є підвал…

Вона сиділа, забившись у куток. Темне волосся, невеличкий свіжий рубець на правій вилиці, переляканий погляд.

— Ну от я вас і знайшов, — задоволено промовив Вадим. — Нарешті. Пізнаєте мене?

— Так… — тільки й спромоглася відповісти жінка.

— Ну, слава Богу! Тоді пропоную…

Договорити йому не дали. Унизу почулися матюки упереміш із гарчанням, і розлючений господар, хапаючись за перила, затупотів нагору. Часу на роздуми не було. Вискочивши на сходи, Вадим щосили штовхнув господаря ногою у груди. Втративши рівновагу, Щерба з’їхав сходами додолу. Наступна атака могла стати для Вадима фатальною. Схопивши крісло, він заклинив його між перилами та стіною. Ніжки потрапили поміж балясин, і меблі застрягли у вузькому прольоті, а Вадим нагромадив згори ще й столика. Щерба одразу ж схопився за меблі, намагаючись розібрати завал, але Вадим ще й тиснув згори вагою свого тіла.

— Ах ти ж с-сука… Уб’ю, — гарчав Щерба, шукаючи, чим би розворотити цю імпровізовану барикаду, а потім зник у коридорі.

— Жанно, ви нарешті зробите хоч якийсь розумний крок? — відхекуючись, запитав Лужний. — Зараз він прибіжить із сокирою або бензопилою. Кому від цього стане легше? Може, почнемо нарешті конструктивну розмову?

Щерба й справді з’явився з сокирою, та ще й з ломом на додачу.

— Ну ось, я ж казав! — нервово скрикнув непроханий гість. — Вирішуйте щось, шановна, інакше буде пізно!

Зупинившись на мить і намірившись, Андрій запхав лома у зведену Вадимом барикаду, збираючись її розворотити.

— Досить, — сказала Жанна. — Андрію, не треба. Давайте справді поговоримо…

Звана вечеря нагадувала відому ситуацію, коли лебідь, рак та щука тягнуть віз, не надто розуміючи, що роблять. Підполковник, перебуваючи у піднесеному настрої, справно наливав гостеві, не забуваючи, звісно, й про себе. Полянська сиділа наче на голках, напружена й нервова, намагаючись вдавати гостинну господиню. Оленка від хвилювання не знала, куди подіти руки і ноги. Цекало ж узагалі лише чекав моменту, коли можна буде чемно піти, тому не заперечував проти пропозицій господаря.

— Ну, та не здригнеться рука! — чергового разу промовив Полянський, наповнюючи келишки.

— Так, давайте, — мляво згодився Ігор.

— Закушуйте, Ігоре Миколайовичу, — пропонувала господиня. — Ви ж зовсім нічого не їсте!

— Дякую, усе надзвичайно смачно, — кивнув головою Цекало, не дивлячись на неї.

— А оце ще не пробували, — Оленка взяла до рук тарелю. — Це я сама готувала!

— Дякую. Скуштую обов’язково і буду йти. Завтра на роботу рано.

— Як, уже? — здивувалася Оленка. — А торт?

— Якщо можна, шматочок торта візьму з собою, — попросив гість. — Мені вже час іти.

— Ну, тоді на коня! — рішуче сказав Полянський. — Останній тост за дам, які зібрали нас усіх разом у такий… гм-гм… оригінальний спосіб.

Оригінальності цій вечірці й справді не бракувало. Вони випили.

— Дякую, — насилу орудуючи язиком, промовив Цекало. — Весело провели час. Ну, а завтра… рутина.

— Ігоре Миколайовичу, я вас відвезу! — запропонувала Полянська.

— Що ви, не треба… — похитав головою той, взуваючи черевики.

Оленка побігла по торт. Полянський продовжував наливати сам собі, а господиня вийшла за двері.

— Ігоре Миколайовичу, ви надто багато випили, я за вас переживаю.

— Інно Сергіївно, — розігнувшись, глибоко зітхнув Ігор. — Все найгірше сьогодні вже відбулося, то ж нічого поганого більше не станеться і хвилюватися за мене не варто. Дякую.

Він пішов і Оленка наздогнала його вже на сходах унизу.

— Ігоре Миколайовичу! Ось.

Вона простягнула йому шмат торта, загорнутий у серветки.

— Дякую, Оленко, — сумно промовив Цекало, дивлячись убік.

— Я знаю, вам не сподобалося. Але… дуже хотіла, щоб ви прийшли. І на тата не ображайтеся. Він специфічна людина. Та й хильнути любить зайвого.

— Усе гаразд, — заспокоїв Ігор. — Ти також пробач мені, Оленко. У мене в житті зараз темна смуга…

— Розумію, — просто промовила вона. — Але… Я можу хоч чимось вам допомогти?

— Це особисте, — заперечив Цекало. — Пробач.

Усі троє сиділи внизу за круглим столом. Щерба супився, дивлячись у стіну, а Жанна з цікавістю роздивлялась Вадима, якого заочно знала давно, проте побачила уперше.

— Гарно подумай, з ким зв’язався, і чи добре, що ти приймаєш в усьому її бік, — розлючено вичитував Андрія Вадим. — Зовсім втратив розум! Сподіваюсь, ти «Трьох мушкетерів» читав? Так ця жінка — викапана Міледі! Вона відповідальна за мій зруйнований добробут, а тобі зруйнує ціле життя! Отримає те, чого прагне, і забереться звідси! Врешті-решт вона винна у смерті Замриги!

— Я взагалі не знаю ніякого… — обурилася Жанна.

— Усе ти знаєш, — перервав її Вадим. — Головне, про це знає слідчий. Андрію, з її телефона зроблено дзвінок, після якого у мера стався інфаркт. І після цього вона заховала телефон до вентиляційної шахти, а сама чкурнула. Ну не будь ідіотом!

Щерба продовжував сопіти.

— І я, — продовжував Лужний, — не поступлюся ані на крок. Щоб лишити усе як є, тобі доведеться мене убити. Бо якщо ти цього не зробиш, я просто зараз повідомлю Валігурі, що ти її переховуєш, а діставшись додому, викладу інформацію в інтернеті. Ті, хто шукають її київських друзів, швидко цим скористаються. То ж краще розберіться з моїми неприємностями, і тоді ховайтеся собі спокійно, і я вас знати не знаю.

— Давайте не гарячкувати, — запропонувала Жанна. — Інакше потім справді вже нічого не виправиш. Подумаємо разом. Ви ж самі це пропонували. А я тим часом відкрию карти. Ви ж хочете знати, що було насправді?

Обоє мовчки дивилися на неї.

— Того дня, коли я їздила у зовсім інших, мене підібрав симпатичний чоловік на солідній іномарці, — почала Жанна. — Дорогою він залицявся, запропонував випити кави. Ми пішли у кафе. Він розповідав, що займається бізнесом, що самотній. Посидівши кілька годин і випивши коньяку, ми поїхали далі. Він приділяв надто мало уваги дорозі й надто багато — мені. Скінчилося тим, що мало не влетіли під КамАЗ, перекинулися. Отак я опинилася у вашій лікарні, де й дізналася з часом, що той «бізнесмен» — це водій місцевого мера, який вирішив повихвалятися на службовій машині після того, як відвіз дружину свого начальника до столичного аеропорту, адже вона мала летіти на курорт.

Вони слухали з неабиякою цікавістю.

— Мені спало на думку спробувати витягти з цього пацюка бодай якусь матеріальну компенсацію. Підглянувши у телефоні Андрія номер Замриги, я, коли всі поснули, зателефонувала йому. Той зробив вигляд, що нічого не розуміє, і вимкнув телефон. А на ранок я дізналася, що мер цієї ж ночі помер у реанімації від серцевого нападу і прокуратура шукає людину, яка вночі йому телефонувала. Я по-справжньому злякалася, тому і сховала телефон у вентиляційній шахті, навіть забувши вимкнути, але перед цим подзвонила нашим з вами спільним знайомим з проханням якнайшвидше мене забрати. Щоб уникнути прощання з тобою, Андрію, мені довелося зробити це увечері. А телефон так і залишився у лікарні.

Знову запала мовчанка. Обоє не знали що й сказати.

— Усі ваші дзвінки я пам’ятаю, — дивлячись на Вадима, зізналася вона. — Ще як лежала у палаті. Але що я могла зробити у такому стані? Ваша депортація — нещасливий випадок. І з нашого боку було б порядно спробувати відправити вас до Америки знов. А тепер це неможливо. Хлопці «спалилися» на речах, якими взагалі не варто було займатися. І мене, і їх розшукують такі люди, що краще з ними не мати нічого спільного. Тому я й сховалася, немов миша. Від усіх — від них, від слідства, та ще й від вас на додачу! Не винна я у смерті мера вашого! Хіба це злочин — вимагати компенсації у людини, яка справді завинила? Чому його водій роз’їжджав на службовій машині, пив за кермом і чіплявся до мене?

Запала тиша. Щерба думав про те, що, не виключено, колега правий, і жінка забереться одразу ж, як мине небезпека, а потім навіть не згадає про нього. Жанна думала про своє безвихідне становище. Вадим міркував над тим, чи стане йому краще, якщо він здасть цих двох слідчому.

Усі троє похмуро застигли в однакових позах, підперши голову руками.

Сонце давно перевалило за полудень, коли Ігор швидко йшов по території лікарні з одного корпусу до іншого. День не задався. Операцій сьогодні не було, проте безліч дрібних надокучливих справ не дозволяли розслабитися. Назустріч, вийшовши з хірургічного корпусу, крокувала Полянська. Уздрівши її, Цекало завернув на бокову алею. Вона звернула туди ж. Тепер уникнути зустрічі було неможливо, хіба що піти через клумбу. Привітавшись, він спробував проскочити повз неї.

— Почекайте, Ігоре Миколайовичу! — зупинила начальниця. — Дозвольте два слова. Ходила консультувати вашого пацієнта, а тут і ви наразі… Хотіла вам подякувати, все не було нагоди… І за чоловіка пробачте.

— Це ви пробачте, — відповів Ігор, роздивляючись квіти.

— Повірте, намагатимуся бути делікатною і не ускладнювати вашого життя. І от іще… Навіть не знаю, як сказати.

— Та вже кажіть як є.

— Ігоре Миколайовичу, схоже, почуття моєї Оленки до вас серйозні. Розумію, для вас це зайвий клопіт, але хочу попросити про одне — не ображайте її за те, в чому завинила перед вами я. Будь ласка.

Він мовчки пішов далі. Життя виявилося на диво паскудною штукою. Удача вперто від нього відверталася на усіх напрямках. Що ж до речей, які за переконанням Оленки, були для людини найголовнішими, доля взагалі вирішила познущатися з нього відверто та вишукано. Так, ніби чимось прогнівив.

Пес вже не заходився, як скажений. Та, власне, й гість цього разу не ліз через паркан, а увійшов через хвіртку. У кімнаті був накритий стіл, у центрі якого стояла пляшка коньяку.

— Сідайте до столу, — запросила Жанна.

— Дякую, — похитав головою Вадим. — Празнувати мирову нам ще зарано. Давайте краще до справи.

— У мене є деякі заощадження, — промовила Жанна. — Зараз я не можу до них дістатися, але незабаром, сподіваюсь, усе зміниться.

— Одне слово, ми тобі усе повернемо, — додав Щерба. — Поступово. І я у цьому братиму участь. Сума, на яку ти влетів, нам відома.

— Це все? — здивувався Вадим. — Ви мене покликали, щоб повідомити цю інформацію?

— Не лише, — заперечив Андрій. — Ще ось.

Рука його недвозначно вказала на пляшку.

— Ні, дякую, — похитав головою Лужний. — Ваші обіцянки позбавлені будь-яких гарантій. Ви, пані, чкурнете, як і минулого разу. А без вас зобов’язання цього спадкоємця лицарських традицій дорівнюватимуть нулю. Тож не думайте, що ми про щось домовилися.

— Тоді сам кажи, як маєш що, — у тон йому промовив Щерба. — Ти ж також хотів щось запропонувати?

— Ні, навпаки, спитати, — Вадим зібрався з думками. — Скажіть мені, Жанно, а що саме говорили ви покійному мерові тоді уночі по телефону?

— Я ж розповіла вам, — не зрозуміла вона.

— Ви пояснили загальний зміст, а я б хотів дослівно почути від початку до кінця. Так, ніби у звукозапису. Спробуйте згадати.

Вона якийсь час збиралась з думками, а потім заговорила:

— «Ви що, вирішили, що сховалися? Ви справді гадаєте, що оце вам так зійде з рук?». А коли він запитав хто це, я сказала — «це я, великий привіт з вашої розбитої машини, у якій замість вас чомусь катаються придурошні шофери. Зараз я поруч із вами, через стінку від реанімації, у якій ви намагаєтеся сховатись, і мені увірвався терпець. У мене поламані ноги, я потребую ліків, а ще більше моральної компенсації».

Вадим зосереджено обмірковував почуте, а Жанна додала:

— Ну, десь так приблизно. Далі він кинув трубку і більше не відповідав..

— Цікаво. Усе це надзвичайно цікаво, — замислено промовив Лужний. — Повторіть ще раз.

Жанна повільно повторила і він встиг записати усе на папері, а потім переглянув ще кілька разів.

— Поясніть, що ви там почули, пане тимчасовий завідувач. У вас же мозок краще працює! — під’юджував Щерба.

— Однозначно, — згодився Вадим. — І маю більший досвід шанувальника детективів. А тому є така думка. Припустімо, у цих словах, почутих Замригою безпосередньо перед смертю, є певна загроза. Але чи достатньо її для того, щоб отримати інфаркт? Сумніваюсь. Ну, начудив водій, ну, побив службову машину. До речі, не так і сильно. А те, що стороння людина постраждала — то винен той, хто був за кермом. І знову ж таки, не на смерть… То чого через це так переживати і в реанімації ховатися?

— А що ж тоді? — не зрозумів Щерба.

— Давайте ще раз послухаємо, що сказала йому Жанна. По-перше, що знає, що той сховався у реанімації. Далі — що його переховування якось пов’язане з аварією, до якої потрапила службова машина, де на той момент самого Замриги не було… Що людина, яка телефонує, зараз поруч і їй уривається терпець. А тепер уявімо, що останніх слів Замрига вже не почув. Ви ж казали, що кинув трубку?

— Казала…

— А на яких ваших словах? Перед тирадою про поламані ноги чи після? Встиг про них почути чи ні?

Жанна думала довго.

— Може й не почув. Мене така лють охопила — говорю, зупинитися не можу, а в трубці вже тиша.

— Отже, швидше за все, не почув. І тоді виходить, що сильно він когось боявся. Про те, що КамАЗ його службову машину мало не розчавив, він знав. А водій, який вас за коліна хапав, напевно, про це не розповідав, а клявся, що їхав спокійно, а вантажівка у лобове пішла, ледве втік з дороги. Ну так мало бути за логікою?

— Так, — скривилася Жанна. — За винятком одного — про коліна.

— Ну, нас із Щербою там не було, — дипломатично зауважив Вадим. — Та й не у тому справа! Коли ви передали привіт за розбиту машину і пригрозили, що перебуваєте поруч, Замрига подумав, що машину збиралися протаранити КамАЗом, сподіваючись, що там знаходиться сам керівник. Якщо він не почув про поламані ноги та моральну компенсацію, то попереднім вашим словам можна надати зовсім іншого змісту, і Замрига мав підстави злякатися ще дужче. Він зрозумів, що сховатися не вдалося. Можливо, він знав, хто йому може погрожувати і чого від них можна чекати, тому, почувши, що вони поруч, отримав серцевий напад.

— По-моєму, це фантазії, — не приховуючи насмішки, зауважив Щерба.

— Версія, — поправив Лужний. — Фантазія, це коли припущення зовсім необґрунтовані. А у нас все-таки непогане підґрунтя. З доказовою базою слабувато. А ким був Замрига до обрання на посаду?

— Архітектором, — відповів Андрій. — Головним архітектором району.

— Ого… — здивувався Вадим. — Стає по-справжньому цікаво. І доказова база, гадаю, з’явиться. А зараз хто замість нього архітектурою керує?

— Віктюк. Непоганий хлопець, — Щерба взяв зі столу пляшку і почав відкорковувати.

— Познайомиш?

— Навіщо? — не зрозумів Андрій.

— Здається, бачу я природу фатальних пригод вашого покійного мера..

— А воно тобі треба? — вигукнув Щерба, так і не наливши. — Своїх проблем бракує? Навіщо розбиратися у причинах смерті людини, про яку вже всі забули?!

— Ну, я ж тут не мушу нудьгувати, поки ти останні штани продаватимеш!

Знизавши плечима, він рішуче рушив до дверей.

Цекало швидко йшов через лікарняний двір, дивлячись під ноги й обминаючи глибокі калюжі. Задумана і невесела Оленка вийшла з терапевтичного корпусу, проте, одразу пожвавилась, побачивши Ігоря.

— Доброго дня, Ігоре Миколайовичу! Як пообідали?

— Оленко! — посміхнувся той. — Який там обід… Ходив на виклик до лежачого хворого. А ти до мами приходила? Вже до занять приступила?

— Вашими стараннями, — посміхнулася дівчина.

— Здоров’я в нормі?

— Абсолютно. Навіть шраму майже не видно. От за це я вам так і не подякувала. Мені Дольний розповів, що ви навіть у критичній ситуації не збільшили розріз.

— А це вже якраз не на мою користь, — похитав головою Цекало. — Це називається діяти проти правил. А правила у хірургії не одне покоління розумних людей складало. У таких випадках ріжуть без вагань і про красу не думають.

— А ви подумали, — заперечила вона. — Дякую.

— Таку гарну дівчину не зіпсував би навіть великий рубець. Але, як вийшло, так і вийшло.

— Ви справді так вважаєте? — зраділа вона.

— Звичайно.

— А я ходила папери оформляти, — похвалилася Оленка. — Після першого курсу практику у нашій лікарні проходитиму.

Попрощавшись, Ігор пішов далі та за кілька кроків обличчям до обличчя зустрівся з Ладою. Бажання розмовляти не було, проте довелося.

— Привіт кращим хірургам, — не без сарказму промовила вона.

— Привіт, — сухо відповів Цекало.

— А ти молодець, — скривилася вона. — Усе підряд гребеш.

— Про що ти? — не зрозумів Ігор.

— Як же ж… І маму, і доцю. Обох одразу.

— Кому що, а курці просо… — пробурмотів Цекало, прискорюючи ходу.

— А ченцем прикидався, — кинула вона йому навздогін. — Дивись, вдавишся!

Знервована, Лада пішла швидше, не надто звертаючи увагу на калюжі, і біля виходу наздогнала Оленку. Велика й глибока калюжа розлилася майже на увесь прохід, і хтось завбачливо кинув у неї дошку, яка ледве вгадувалась на поверхні.

— Ой, пробачте, — голосно промовила Лада, штовхаючи боком Оленку, яка вже стала на кінець дошки.

Втративши рівновагу, Оленка зашпорталася і, скрикнувши, впала у калюжу. На шум прибіг Цекало.

— Ти що, зовсім здуріла? — закричав Ігор. — Розум втратила?

— Що? Я ж «випадково»! Пробач… — виправдовувалася вона.

— Бачив я це випадково! — обурювався Ігор.

— Не кричи, а краще допоможи дівчині! — звела брови Лада.

— Ну, ти й стерво! — просичав Ігор. — Вона ж після операції!

— Ой, вона ще десять років буде «після операції», — засміялася Лада, зникаючи у проході.

Піднявши Оленку, Ігор підвів її до лавки і накинув на плечі свою куртку.

— Навіщо ви? Замастите! — крізь сльози промовила дівчина.

— Дрібниці. Виперу, — заспокоював Ігор. — Не плач тільки. Нічого не болить?

— А чому має боліти? — намагалася жартувати дівчина. — Про операцію я вже майже забула, права ваша подруга.

— Хай Бог милує від таких подруг! — обурився Ігор. — А за тебе я, напевно, ще довго хвилюватимуся.

— Не варто, — промовила Оленка. — У вас багато пацієнтів. А я все-таки вас підставила. Їй не сподобалося, що ми розмовляли.

— Це її проблеми. Я приводу не давав, — упевнено відповів Цекало.

— Ну, мені ви також не давали, — не згодилася вона. — Але собі не накажеш.

— Ти права, — згодився Ігор. — Собі не накажеш. Слухай, припиняй мені викати. Я що тобі — старий дід? Давай по-простому.

— Давай, — тихо промовила дівчина.

Щерба намагався триматися природно, проте насправді почувався як на голках. Віктюк також не міг приховати здивування, викликане несподіваним візитом. Проте давнє знайомство і вдячність змусили його піти на контакт з травматологом, завіривши, що про цю розмову не розповість нікому, включаючи надокучливого слідчого, який останнім часом просто таки напосівся на головного архітектора.

— А чим він був відомий? Ну, ще як ваш попередник? — допитувався Вадим.

— Та особливо нічим, — розвів руками Віктюк. — Наша робота паперова. Це Гауді в Барселоні шедеври вигадував. Ми ж проектуємо банальні речі. Погоджуємо, узгоджуємо. Казали, до нього за підписом без конверта можна було не приходити, та й на забудовах добре мав. Але це лише розмови. Я сам не бачив. А як начальник… Нічого поганого не скажу. Хоча, як став головою, мене не надто хотів на цьому місці бачити.

— Як же ви районним стали? — запитав Лужний.

— В обласній архітектурі мене підтримали. О! — несподівано згадав Віктюк. — Як я забув! Він якраз керував, коли у вас в лікарні якийсь корпус добудовували! Я до того не мав відношення, але це ще за старого головного лікаря розпочалося. І саме Замрига тоді цим займався. Особисто проектував добудову. А потім, як Союз розпався, старих керівників порозганяли — і ваш теперішній Костогриз прийшов. То ніяк вони порозумітися не могли. Враження складалося, що це будівництво століття.

— Може і так, — невизначено гмукнув Лужний.

— А тепер як з’ясувалося, що документація пропала, мені самому цікаво стало — що ж там добудовувалося. Але вже не подивимося. Ніяк.

— І все-таки, — розпитував Вадим. — Що ж добудовувалося? Ви бували на місці і з Костогризом не раз говорили, якесь уявлення маєте, нехай і не в деталях.

— Не подобається мені ваш інтерес, хлопці, — зітхнув архітектор. — Ви питаєте, слідчі, ще дехто…

— Хто ж іще?

Обоє лікарів застигли у німому запитанні.

— Навіть військком наш. Причепився, наче кліщ. Ну і ще… Але це вже нікому, я тебе прошу, Андрію, — попросив Віктюк. — Я про це навіть слідчому не казав.

— Давай, не тягни… — заохочував Щерба.

— Є у мене знайомий один, в обласному центрі живе. Не бідний, одне слово. Якось приїхав… навіть без попередження, з якимсь чоловіком. І той питав про цю документацію. Хотів подивитися, копію зробити… От у такому дусі.

— А це було до чи після пропажі?

— На щастя, після, — зітхнув архітектор. — Тож я не міг їм нічим допомогти. А як про слідство розповів, вони й забралися. А те, що ви про добудову питали… Ну, у головному корпусі велися роботи. Добудували флігель, що до «швидкої» виходить, плюс над ним і центральною частиною ще один поверх зробили. Ну, ви розумієте, про що я. Кабінет вашого головного там і ще щось, не знаю.

— А у підвалах роботи не велися?

— Майже ні, — відповів упевнено Віктюк. — Хіба щось дрібне. А чого ви цікавитеся?

— Довго розповідати, — відмахнувся Щерба. — Хоч як би там було, дякуємо. Не хвилюйся — про тебе ніде ані слова.

Запевнення звучали цілком щиро, та все-таки Віктюк провів їх неспокійним та підозріливим поглядом. Лікарі ж, вийшовши на вулицю, зупинилися й не змовляючись, закурили.

— Бачиш, як усе вимальовується? — дивувався Вадим. — Замрига переслідував якусь особисту мету на цьому будівництві. Потім подбав, щоб зникла документація. Згодом спохопилися серйозні люди і, зрозумівши, хто міг забрати папери, почали на нього тиснути. В результаті це скінчилося для нього погано. А леді твоя встрягла у це випадково.

— І що далі? — запитав Андрій. — Що це нам дає?

— Поки що важко сказати, — стенув плечима Лужний. — Ми отримуємо нагоду розібратися у чиїхось комбінаціях, які стосуються нашого закладу. Можливо, з цього вдасться витягти якусь користь. Принаймні, у тебе з’явиться шанс наполовину полегшити життя своїй міледі — відмазати її у слідства.

— А в тебе? — запитав після паузи Щерба.

— А що менше в неї буде проблем, то більше з’явиться можливостей подбати про моє благополуччя, — розтлумачив йому Вадим.

— Усе воно якось застигло, — плакався Костогриз. — Слідство ваше, ну, тобто наше, у мертвій точці зупинилося, розумієте? Наче й зрушення є, наче щось знаємо, а до кінця довести не можемо. Треба щось форсувати, інакше так і сидітимемо. А тут ще нові гризоти додаються.

— Наприклад? — зацікавився Валігура.

— Наше, галузеве, — зітхнув головлікар. — Післязавтра новий начальник управління приїжджає. Попередній був не подарунок, а цей взагалібезголовий. Їде перевіряти, як у нас медична реформа просувається.

— А як вона просувається?

— Спитай щось легше, — махнув рукою Костогриз. — Схоче на якусь дільничну лікарню поїхати, оцінити як в результаті їхніх експериментів медицина до народу наблизилася. Чи є там кардіограф, апарат УЗД, інструментарій для пологів…

Перелічуючи, Костогриз розчервонівся.

— А воно є? — запитав слідчий. — Оте все…

— Звідки?! — заволав Костогриз. — Звідки воно візьметься? Хто на нього кошти дасть? У мене в центральній лікарні цього обмаль, а ти питаєш, що на дільничній. Фінансування ж нульове. Тільки кого це цікавить? Приїде, подивиться, що нічого немає, і закрити примусить. А ти зі своїми болячками поїдеш вже до обласної. Та ти ще доїдеш. А баба з села? На чому і за віщо? А кого це обходить? Ніхто не думає, що люди помиратимуть. І слідство твоє загрузло, наче машина під Манівцями в кінці березня…

— Ну, чого ж, — не згодився Валігура. — Я б не казав так. Багато здобутків маємо. Прийшов розповісти, так ти за свою реформу одразу! Наприклад, по Замриговій справі є конкретна підозрювана. По сотовому номеру встановлено дзвінки цієї людини. Серед її абонентів ваші лікарі Лужний та Щерба.

— Що?! — зірвався з місця Костогриз.

— Не кричи, — попросив слідчий. — Поки що це закрита інформація.

— Таємниця слідства, — іронічно скривився головний.

— Саме так. І якщо з Лужним все більш-менш ясно, хоч і варто б іще перевірити, то стосовно Щерби багато запитань. Лужний саме у пошуках цієї жінки приїхав до вас. Так-так, не дивуйся. Схоже, вона шахрайка, і незадовго до наших подій обібрала його до нитки. Багато що я перевірив і усе сходиться. Не бреше Вадим Борисович. А от Щерба…

— Так натисни на нього! Зараз викличу!

— Стій, Григорію Віталійовичу! Послухай, що ми маємо. Безліч дзвінків з його телефона на її номер. Усі без відповіді. Не спілкувався він з нею жодного разу. Зате додзвонитися намагався. Усе один до одного, як і з Лужним. Може і його вона якось обдурила. Може з якоїсь причини ця дама саме на лікарях і спеціалізується.

— Так спитай у нього!

— Можна і спитати. А якщо я у цьому припущенні не правий? Якщо участь Щерби у цьому має інші підстави? Тоді злякаємо. Далі, а якщо Щербу вашого вона заловила на якійсь протизаконній справі? Тоді він нічого нам не скаже.

— На якій такій протизаконній? — не зрозумів Костогриз. — Що «протизаконного» може зробити лікар, окрім отримання хабаря від пацієнта?

— Не скажи, — помахав пальцем Валігура. — Він працює на призовній комісії? Працює. Міг когось від армії відмазати? Міг. А це вже трохи інший масштаб…

— Він мені сина врятував після аварії, — промовив Костогриз, опускаючи очі. — І я про таке навіть говорити не бажаю.

— От і не кіпішуй, — зрадів слідчий. — А краще слухай. Лужного я перевіряв. Він справді робив спробу емігрувати до Штатів, яка не вдалася через «липові» документи. А Щерба? Він ніколи не намагався виїхати?

— Ні, — замахав руками Костогриз. — Це повна нісенітниця. Йому садка навколо хати і отого його «заліза» вистачає з головою. Його якби задурно вивозили, то впирався б.

— Добре, — згодився Валігура. — А не було в нього останнім часом чогось екстраординарного, нетипового? Якщо персонал питатиму, одразу ж і він дізнається.

— Ну… заглядав у пляшку останнім часом частіше, ніж завжди, — розвів руками Костогриз. — Так на те була причина.

— Яка?

— Начебто щось на особистому фронті.

— О, вже тепліше, — пожвавився Валігура. — А хто, де?

— Я що, з санітарками чаї ганяю? — обурився Костогриз.

— А доведеться…

— Казали, ніби якась пацієнтка. А ну, зараз…

Полянська з’явилася за п’ять хвилин і здивовано привіталася з Валігурою.

— Розмова неофіційна, — одразу попередив головлікар. — Ви мені казали не так давно, що в Андрія Івановича проблеми на особистому фронті. Ну, тоді, коли він запив. Що ви мали на увазі?

— Ви гадаєте, я найкраще джерело, щоб переповідати медсестринські плітки? — образилася заступниця.

— Так, — дивлячись їй в очі, запевнив Костогриз. — Особливо коли треба, щоб про наш інтерес до них ніхто не дізнався. Якщо підемо санітарок питати, буде гірше. Насамперед Щербі. А я цього не хочу.

— Гаразд, зрозуміло, — промовила Полянська. — За достовірність інформації, звичайно, я не поручусь, але йшлося про його пацієнтку. Ту саму, яка потрапила в аварію, перебуваючи в службовому авті з водієм покійного мера.

— Вчіться, Григорію Віталійовичу, як треба бути в курсі подій, — розвів руками Валігура.

— І кажуть, вона просто від нього втекла. Він, бідака, потім місця собі не знаходив. Зараз ніби оговтався.

— Я вас прошу, Інно Сергіївно, — обернувся до неї головлікар. — Знайдіть дані на цю пацієнтку. Але так, щоб ніхто нічого… ви розумієте.

— Ну ось, — зрадів слідчий. — Коли починаємо працювати, результати з’являються одразу. Тепер по «холері». Логічно, що саме Рябокінь спрямував її у ваше відділення. Проте доказова база слабка. Того, що є, недостатньо, щоб довести у суді його причетність. Але можна спробувати ризикнути. Гадаю, вже час опитати його доньку, ту, що на третьому курсі вчиться. Якщо зізнається й підпише свідчення — це вже буде зовсім інша справа.

Костогриз мовчки підвівся і пройшовся кабінетом.

— Щось вас бентежить, Григорію Віталійовичу? — в’їдливо запитав слідчий.

— Так, бентежить.

— І що ж?

— Моральний бік цієї справи.

— Поясніть, бо не цілком розумію, — здивувався Валігура.

— Виходить, що маємо натиснути на дитину, щоб вона почала свідчити проти батька, нехай навіть той остання підлота. І в результаті його чекатиме, як мінімум, величезний штраф, ну й роботу втратить стовідсотково. А може й засудять. І буде ця дитина далі жити з моральною травмою.

— Он як… — вражено похитав головою Валігура. — А якби мої експерти на чашці Петрі, у якій посіви роблять, знайшли відбитки пальців цієї, як ви кажете, дитини? Тоді вас усе б влаштовувало? Власна совість була б чистою, що не скалічили чужої долі? А якби через оцей гармидер помер хтось? Я пам’ятаю, що тут робилося! Усі служби були паралізовані. Тоді як? Ця «дитина» має більше вісімнадцяти років і повинна нести відповідальність за свої дії. А ви її жалієте. Знаєте що? Я хоч і не медик, а знаю, що того, хто не веде боротьби з вошами, вони рано чи пізно заїдять.

— Усе це так, — зітхнув Костогриз. — Але вам не зрозуміти нашої професійної звички. У нас якщо не подумав, помилився, далі — непоправне.

— Що ж, думайте, — сухо промовив слідчий, підводячись зі стільця.

Розкішний чорний «БМВ» під’їхав до роздоріжжя і зупинився на узбіччі під деревами.

— Он, — показав рукою той, хто сидів за кермом. — Бачите — там, де смереки ростуть.

— Ану давай свою куртку, я ж казав тобі зверху покласти.

— А навіщо? Що, вдягатимете?! Для чого?

— Миколо, Миколо… — важко зітхнув новий голова обласної адміністрації. — Чого так туго кумекаєш? Їй-бо візьму когось із місцевих. Вже у черзі стоять.

— Ну чого ви, Васильовичу… — заканючив той. — Я ж служу вам вірою і правдою!

— Гаразд, — скривився Моцур. — Машину тут лишаємо, підемо через галявину. Нехай не бачить твоя ворожка, на чому приїхали. Побачить «беху» і почне про великий бізнес заливати…

— Чого ж тоді йдете? — не зрозумів водій.

— Цікаво. Поважні люди до неї ходять. То ж спробуємо її заплутати. При ній я до тебе на «ви», а ти до мене на «ти», буцім ти бос. І піджак мій вдягни! Все, давай, бо скоро вечір, виспатися треба. Завтра знову «в народ». Як мені це набридло! Швидше б уже вибори…

Вони наблизилися до хатини, невеличкої, але охайної, з новою огорожею та великим квітником. На лавці сиділо кілька людей, тому довелося чекати. А коли увійшли, у Моцура з’явилося враження, що його хотіли здивувати. На жінці середніх років, яка претендувала на статус відомої провидиці, не було жодних характерних причиндалів — народного одягу, релігійної символіки та атрибутики. В кімнаті він не побачив нічого дивного. Звичайна шафа, на господарці проста кофтина і штани від спортивного костюма. Скромна зачіска. Звичайна мова.

— Слухаю вас, чого бажаєте?

— Ми… цей… хотіли б… — почав Моцур.

— Чекай, я поясню, — втрутився водій. — От заступник мій захотів дізнатися про свою долю. Чули про вас. Якраз повз ваш дім їдемо з Карпат. Тільки розцінки б знати. Скільки за таке просите?

— Як дасте, так і буде, не хвилюйтеся, — заспокоїла вона. — А долю… що маєте на увазі? У широкому розумінні? Хочете почути, коли і як помрете?

— Ні-ні! — замахав руками слуга народу. — Найближчу долю.

— Продав ти свою долю.

— Господи… — почав нервуватися можновладець. — Я не хочу, щоб ви говорили загадками. Тільки найближчі події, які на мене чекають. Може якусь користь із візиту до вас винесу, чогось остережуся, заходів вживу.

— Заходів якраз і не вживете, — не зморгнувши заявила жінка.

— Чому? — проковтнув Моцур, відчуваючи дискомфорт.

— Не зможете.

— Чому?

Крижаний холод заповз під його одяг. «Не зможу… А не каже, чому. Бо просив не казати, де і як помру. От, чортівня…».

— Ну, ви ж не здатні по-іншому жити, — пояснила жінка. — Спосіб життя змінити. Не рити собі яму. То про що мова?

— А як я живу? — остовпіло запитав той.

— Навпаки. Хіба ні? Того й боїшся.

— Що ви маєте на увазі? — напосівся чиновник.

— Ви самі аналізуйте. Я лише кажу те, що відчуваю. А ви вирішуйте, брати до уваги чи ні.

— Гм… — зовсім розгубився Моцур. — Я розумію. І все ж таки… Про найближчі події… Хотілося б… якоїсь конкретики.

Вона сіла навпроти і взяла руку гостя у свої, але той міг заприсягнутися — на лінії долоні не дивилася. Просто тримала. Потім зазирнула в очі, тоді попросила пройтися кімнатою і сісти до неї спиною. «Навіщо я сюди приїхав?» — майнула думка, коли неприємний крижаний холодок почав заповзати за спітнілий комір сорочки.

— Бачу я, — нарешті промовила ясновидиця. — Засохлий хліб, залізо на вікнах, кашу на воді, людей з малюнками. І відчуваю, як те, що у тебе завжди йшло наче по маслу, несподівано загальмується.

— Про що ви? Можна конкретніше?

— Транзит продуктів. Більше нічого не скажу.

— І все? — розчаровано вигукнув посадовець.

— Наразі так, — розвела руками жінка. — Більше нічого не бачу взагалі.

— А… що робити?

— Нічого. Нічого ти не зробиш. Я вже казала. Це вище твоїх можливостей. У тебе свій шлях і ти мусиш його пройти.

Він ішов до авта по сухій траві так швидко, що водій ледве встигав. Бурмотів прокльони упереміш з матюками.

— І такі, як вона, підуть за мене голосувати?! А я завтра маю їхати їх агітувати. Дебілка. Чорт мене смикнув сюди пертися. Все ти…

— Я хіба наполягав? — виправдовувався Микола. — Самі схотіли! Та що вона такого, власне, сказала?

— Що сказала?! — визвірився бос, вмощующись на сидіння. — Тюрму напророчила! Сухарі, зеки з татуюваннями і ґрати на вікнах. Звідки вона це взяла?

— Та облиште, Васильовичу, — заспокоював водій.

— Що — облиште? Ти чув чи ні? Вона зразу зрозуміла, хто з нас хто. Сказала, що роблю навпаки.

— Ну то й що? — не здавався підлеглий. — І так видно хто ви, а хто я, яку б куртку не вдягали.

— Сказала, що процес, який завжди йшов гладко, несподівано загальмує! — нервувався той. — А до того все йде! Бісовський натякав, що треба умови переглядати. Ми не схотіли. Лякав, що будуть з транзитом проблеми. Але звідки їй відомо?!

— А що їй відомо… — розгублено пробурмотів Микола. — Ворожка вона, провидиця. Ви ж самі хотіли…

— Невже таке буває…

Машина повільно рушила з місця. Шеф ніяк не міг заспокоїтися.

— Чортівня… Ну, нічого. Може воно й на краще. Треба якось виходити з того ланцюга. Продати свою долю.

— Казала, що ви вже її продали, забули?

— Дурню, частку у бізнесі! А вона хер зна що мала на увазі. Та я й без неї розумію. Глибоко ми зав’язли. Зараз і більші чини «летять». Час непевний, кожен мітить по головах нагору вилізти… Ця дурепа явно натякала, що сяду. Якщо влада після виборів не дай Боже поміняється, то усе можливо.

— Нічого, якось воно буде… — намагався заспокоїти шефа Микола.

— Якось не влаштовує, — відрізав Моцур. — Якщо не пройду, то може не бути навіть твого «якось». Тільки «ніяк».

Ями скінчилися і, виїхавши на трасу, машина набрала швидкість. Хитало значно менше, проте найменший поштовх віддавався болем у не повністю протверезілій після триденного «відпочинку» голові.

Від самого ранку в шпиталі усе вирувало. В лікарняний УАЗ вантажили апаратуру, рахували, перевіряли та готувалися. Усе це мало бути розставлене в амбулаторії, щойно визначиться, до якої вирішать їхати перевіряючі. Костогриз не відходив від телефона, обдзвонюючи дільничні лікарні. Вартість цього дня була без перебільшення високою. Якщо, дасть Бог, усе пройде вдало, — настане період відносного затишшя, невідомо чи тривалий, однак це дасть змогу ще якийсь час працювати.

Дольний зійшов униз не тямлячись від обурення.

— Григорію Віталійовичу, а я з чим лишуся?

— Толю, у мене і без тебе голова болить, — скривився Костогриз.

— Ні, я серйозно. Відділення без дефібрилятора не залишу.

— То залишиш його сам, — майже по складах вимовив головлікар. — Будуть незадоволені — станемо першими претендентами на закриття. Тоді все своє начиння можеш викинути взагалі.

— А якщо…

— А «якщо» — візьмеш в операційній.

— Так беріть звідти!

— Вони не той вигляд мають, а у тебе все нове. Дві години переб’єшся. Ти ж розумієш, до віддаленої лікарні вони не поїдуть, відбиваючи власні зади по наших ямах. У разі чого за двадцять хвилин апаратура у тебе. Якби не дай Бог що — береш хворого просто в операційну. Сьогоднішній день рік годуватиме! І молися, щоб начальник управління не змусив нікого у Манівцях або Дилові твоє причиндалля розпаковувати і демонструвати, як на ньому працюють!

Махнувши рукою, Дольний пішов. Стукіт підборів змусив головного обернутися. Полянська бігла до нього, перестрибуючи ями, що рясно вкривали територію. Костогриз відчув щось недобре.

— Григорію… Віталійовичу… Вет…лицький дзвонив… «ве-о» Замриги покійного…

— Куди дзвонив? — не зрозумів той.

— До приймального…

— А він що, мого номера не має? — розгублено запитав Костогриз, дивлячись на свій мобільний, де не висвітилось жодного вхідного дзвінка.

— Каже… забув ваш номер… з переляку… не може знайти…

— А переляк з якого приводу?

— Моцур їде. Новий голова обладміністрації. Разом з «нашим».

— А якого милого він тут забув? До них же ж їде, напевно? До Ветлицького?

— Ні! — видихнула Полянська. — До нас. «Медицину» дивитись. Ну і… агітувати.

— А ви чого бігли? — похитав головою Костогриз. — Також мобільного не маєте?

— Ваш номер видалила з переляку. Руки трусилися.

— Шляк би їх усіх трафив… — вилаявся головний. — Пошліть Галину ресторан замовити про всяк випадок. Сподіваюся, їх не ми поїтимемо, але бути готовими треба. Та номер мій наново запишіть! Бракувало лише зв'язок втратити у найвідповідальніший момент…

Хижняк, що вискочив по забуті в машині плани роботи, які писав півночі, потрапив на очі головному напрочуд вчасно.

— Романе Петровичу! — загукав Костогриз. — Романе, чуєш мене? Машину звідси забери. Швиденько!

— Куди? — не зрозумів той.

— Куди хочеш! Он, за швидку допомогу зажени, а ще краще за морг — туди не підуть.

— А… — здавалося, у лікаря відняло мову. — Навіщо? Вона тут комусь заважає? Он, поруч Дольного стоїть. Йому що — також відганяти?

— Йому — ні, а тобі — так, — відрізав головлікар.

— А я що — не такий, як інші? — образився Хижняк.

— Ні, — терпляче пояснював Костогриз. — Машина в тебе нова, з автосалону, це видно. Ще й джип. Тому віджени.

— Кому яке діло? — ніяк не міг зрозуміти Роман.

— Таке! — втратив терпець начальник. — В очі впадає. Приїдуть — побачать. Не повинен у нас лікар на нових машинах їздити!

— Це ж китайська, дешева! — розгубився Хижняк.

— То ти хочеш, щоб я їм це пояснював? Не дратуй бугая червоною шматою — здоровіший будеш. А ну заводь!

Сплюнувши, головлікар попрямував до корпусу, та довелося знову затриматися — телефон, який він досі тримав у руці, задзвонив. Це був начальник управління, на якого чекали. Може, відмінилося? Десь у грудях залоскотала божевільна надія. Аж ні.

— Григорію Віталійовичу, — голос обласного начальника не обіцяв нічого доброго. — Значить, ми під’їжджаємо за годину. Машина у тебе є вільна? Якась службова.

— Є, — розгублено відповів той.

— Значить, мусить виїхати до нас на об’їзну. Ви десь три місяці тому новий дефібрилятор купили і ще якусь апаратуру, по рознарядці.

— Електровідсмоктувач… — розгублено промовив Костогриз.

— О, значить, запакувати назад у коробки і привезти на в’їзд до міста.

— А… навіщо? — не зрозумів головний.

— Значить, новий голова адміністрації їде з передвиборчою програмою. Буде привселюдно дарувати лікарні нову апаратуру.

— Так ми ж три місяці вже нею користуємось… — Костогриз насилу добирав слова, не здатний усвідомити глибину абсурдності цієї вимоги. — Де я візьму упаковку? Може й викинули її! Та й усі ж знають…

— Григорію Віталійовичу! — перебив обласний начальник. — Я ж зрозуміло висловлююсь! Розібрати! Запакувати! І вивезти до знака «Роздол»!

— Матінко рідна… — бурмотів на ходу Костогриз, піднімаючись сходами до реанімації, — І коли ж це скінчиться? Знущання це… Діждуться, суки, що народ за сокири візьметься…

— Що таке? — вибіг назустріч Дольний.

— Так… дефібрилятор і відсмоктувач розібрати… запакувати… і у машину… — відхекувався головний.

Очі реаніматолога помалу вилазили з орбіт. Він відкрив рота, щоб ще щось запитати, та не встиг.

— У машину! — заволав Костогриз. — І якщо ти хоч щось запитаєш, я за себе не відповідаю!

Дмитрик гірко ридав, затуливши руками очі, і нервово смикав головою. Який же правий був Шевченко, що його вірші заставляли читати і вчити напам'ять у школі! Нема на світі правди! Їй-Богу нема! Де ж це видано, щоб одному все, а іншому лише стусани та прокльони! За увесь час, скільки пам’ятав, лише раз його запитали, чого він хоче, та й то відшмагали потім, бо сказав, щоб взимі школа згоріла, а у літі — щоб корова здохла. Навіть товкли його далеко не завжди по заслугах, — пам’ятаючи прикру вдачу хлопця, часто-густо намагалися повісити на нього відповідальність за усі підряд негаразди.

Попри все Дмитро нічого не мав проти Аліни, хоч тато завжди, як випивав горілки, казав, що вона його рідна, а він ні. Але ж коли й був тверезий, однаково усе краще діставалося сестрі, хлопець зазвичай ще й отримував запотиличника, коли не бажав доношувати дівчачі речі. Єдиний раз йому на гуманітарці купили майже нову куртку, та й тоді за іронією долі довелося отримати на горіхи, бо вона, бачте, не сподобалася якійсь санітарці у лікарні. От і тепер. Сестрин велосипед, за який його і так дражнили хлопці, давно був для нього замалий, і коліна чіпали за руль. Мама обіцяла. Тато відмовчувався. А тиждень тому до хати принесли комп’ютер. Звісно ж, для Аліни, адже вона відмінниця, не б’є вікон і не грає на гроші. Навіть з цілої школи обрали саме її, щоб вітати якогось важливого дядька, що повинен приїхати у село і дарувати комп’ютер для школи. Мабуть, і їй ще щось подарує…

Дмитро не тямився від образи, та по обіді, як це часто буває, він оговтався і вирішив діяти. Справедлива помста несподівано стала для нього завданням номер один. Може якось зробити, щоб з неї спідниця злетіла у найвідповідальніший момент! Але як? Крем вкрасти, яким вона прищі замазує! Та вона, мабуть, десь має запасний. І хто ж це її туди висунув? Незграбна, цибата, теж мені королева краси… Хіба що вірші гарно декламує. Мабуть за це й обрали.

Не довго думаючи, Дмитро поліз у книжку і віднайшов вірша про любов до квітучої України, який вже тиждень сестра голосно повторювала на кожному кроці. «Треба йому твоєї України…». Кмітливий не по роках Дмитро усе прекрасно розумів. До того ж, дідо вчора, вислухавши вірша, підтвердив його підозри, сказавши, що такі, як отой, люблять дівок по саунах, а Україну лише грабують. І дарма засичала на нього мама, Дмитрик і сам мав розум.

Два дні Дмитро мучився над книжкою, хоч рядки про русалку, яка лізе з води, ніяк не лізли до його голови; чистив щіткою костюм, дарма, що був у ньому ще на першому причасті й штани тепер заледве сягали щиколоток. Краватку довелося позичити з татової шафи. Потім згадав, що Аліна мала бути у вишиванці, і повісив краватку на місце. Та згадавши дідові слова, вирішив таки обрати діловий стиль.

Вчити вірші напам'ять Дмитро любив найменше у житті. Проте, з наступним завданням виявилося ще складніше. Пекти пиріжків сам не вмів, а мама робитиме це лише у неділю. Алінка ж мала пригощати гостей спеціальними, зробленими бабою Василиною, яка славилася на весь Дилів. Залізти до неї і вкрасти? Але він толком навіть не знав, де та живе. Та й якщо зловлять — йому кінець. Мало що тато шкуру спустить, велосипед накриється остаточно.

Стоп! А баба Микитівна? Кілька разів йому доводилося куштувати її пиріжки, адже вона була ріднею. Так… Взувши кросівки, Дмитро стрімголов побіг. Микитівна була вдома і поралася на городі.

— Бабо, добрий день!

— О, Дмитрику! А ти чого тут?

— А, на стадіон ходив, у футбола грати. Так набігався, аж ноги трусяться. Нічого не їв як до школи йшов, не встигав.

— Ну то біжи скорше додому!

— Та не знаю, дуже голова крутиться. Дайте пити.

— Ой, лишенько, — витерла руки об фартух Микитівна, — ходи, я тебе нагодую. Нічого не маю такого, але щось знайду.

— Дайте пиріжків, бабо…

— Та де ж я візьму? У неділю печуться, — здивувалася стара.

— То може лишилися?

— Та ж які вони тепер? Вже курям викинула. Зараз борщу зігрію…

Вона пішла до холодильника, а Дмитро крутнувся по кухні. Невже усі викинула? У кутку стояла велика каструля, така сама, в яку мама скидала залишки для свині. Піднявши кришку, Дмитро мало не захлинувся від радості. Їх було мало не десяток і лежали зверху, лише деякі відвологли від залишків зупи, вилитої на дно. Швидко розпихавши безцінний скарб по кишенях, хлопець вовтузився на стільці, втрачаючи терпець, та мав з’їсти той борщ, аби не ображати добру бабусю.

Найголовніше у будь-якому злочині — мотиви. З них усе починається. Якщо їх достатньо, то залишають за лиходієм слід. Так сказав Валігура у душевній розмові за пляшкою, коли Вадимові вдалося переконати слідчого у відсутності у нього мотиву, і ті його слова добре закарбувалися в пам’яті. Планові операції цього дня довелося відмінити, аби висока делегація не подумала про неповагу до їхнього візиту. Стояти навпшпиньки перед будь-яким начальством — давня традиція на цій території. Так було за часів Гоголя, так є і дотепер. Так буде завжди, незалежно від кількості Майданів та революцій, адже звичка — річ вперта.

Тому, зробивши з самого ранку обхід хворих та перев’язки, потинявшись з півгодини, Вадим вирішив виконати нарешті вказівку головного лікаря щодо наведення порядку у ввіреному підрозділі.

— А що робитимемо? — не зрозумів персонал.

— Будемо ловити Фабіровського. Ну, тобто, його привид.

Найпершою і, здавалося, найважливішою особливістю привида було те, що з’являвся він виключно у хірургічному корпусі. Усі лікарняні будівлі мали однакові заплутані коридори та великі підвали, проте аномалія спостерігалася лише тут, і це наштовхувало на думку про причетність до цього явища когось з працівників, адже версію про появу справжнього привида Вадим навіть не розглядав, хоч і прочитав від початку до кінця книжку покійного психіатра. Проте ніхто з персоналу відділення навіть близько не був схожий комплекцією на легендарного Платона Аристарховича.

Другою особливістю явища було те, що місцева примара являлася виключно жінкам. Хоча, власне, це й не дивно. Можливо, у нього самого щось би й здригнулося усередині від такої картини, проте, безперечно, він не волав би на все відділення. А отже, ефект був би не той. А в разі чого «привид» ще й ризикував отримати у вухо від нього, або іншого працівника відділення, наприклад, від Щерби, то ж з’являтися перед чоловіками було небезпечно для здоров’я.

Третя цікавинка полягала в тому, що той, хто вдавав Фабіровського, завжди з’являвся спиною до своєї жертви і швидко втікав, отже, з лиця не був схожий на Платона Аристарховича. Туманні припущення крутилися в голові Вадима, проте ніяк не складалися у більш-менш пристойну версію.

І тут все впиралося в мотиви. Допит баби Жанни у клізмовочній затягся надовго, що дало можливість, з одного боку, збавити час, а з іншого — встановити цікавий факт: напередодні вона вперіщила мокрою ганчіркою Штунду, обізвавши його дурнем. Причиною такого покарання стала негідна поведінка останнього, що полягала у хронічному невитиранні брудних черевиків та курінні в їдальні під час забору залишків їжі.

Гаврилівна відшукала вдома колективну фотографію двадцятирічної давнини, де працівники майже у повному складі стояли на тлі новозбудованого корпусу. Штунда тоді ще тут не працював. Фабіровський стояв скраю і його було добре видно. Якщо уявити поруч з ним Штунду, то він був би вдвічі вищий за мініатюрного психіатра.

З Женею справи пішли швидше. Запитання ставилися цілеспрямовано. З'ясувалося, що знову ж таки напередодні її зустрічі з привидом, Штунда підглядав до жіночого туалету, за що отримав від Жені рушником по писку.

У випадку ж із операційною санітаркою Люсею — молоденькою дівчиною, котрій не пощастило бути третьою у списку жертв монстра лікарняних підземель, все відбулося за тією самою схемою. Напередодні Штунда увірвався мало не до операційної з відром помиїв, не розрахувавши дози алкоголю у компанії свого наставника Пилиповича. Усе ставало на місця. Незрозумілим залишався тільки спосіб, за допомогою якого той, кому справді бракувало розуму, умів ділити себе навпіл. Пересувався навкарачки? У такий спосіб швидко не побіжиш. А куртка синього кольору, довга й груба? Де її сховати? Усе ретельно обшукували, а в Штунди, крім відра для помиїв, нічого не знайшли. Думка, що все це лише вибрики власної уяви, не сприяла гарному настроєві, а очікування вистави за участі вищого начальства взагалі дратувало.

У ці самі хвилини Вересюк відверто вагався, стоячи перед дверима квартири Журбенків. Зрештою таки постукав.

Колишній анестезіолог завжди радів появі колег. От і зараз, хоч і здивувався ранньому візитові, швидко зарухався, і на плиті весело засвистів чайник, а в кімнаті вже завантажувався комп’ютер. Гість нетерпляче крутився навколо.

— Мені б краще кави. Година ще рання…

— А як вам вдалося вискочити? — дивувався Журбенко. — Відгул маєте?

— Ні, — посміхнувся Вересюк. — У лікарні рейвах неабиякий. Голова обласної адміністрації з медичним начальством до нас пожалували. Ну, наші поїхали зустрічати, потім якусь амбулаторію показувати. Кому я там потрібен у такий момент? А побачитися хотілося. Деякі думки визріли.

— Цікаво, — сторожко пробурмотів господар, дістаючи цукор. — Невже готові співпрацювати?

— Як вам сказати… — засумнівався Вересюк. — Навряд чи я чимось зможу бути вам корисним, Юрію Васильовичу. Я справді не маю жодного зошита від Фабіровського. Готовий заприсягтися. Я навіть переглянув про всяк випадок усі папери в кабінеті. Але потребую вашої допомоги, тому зі свого боку готовий на будь-яку співпрацю.

Флешку швидко вставили у відповідний отвір, і на моніторі з’явилися зображення двох чоловіків разом та поодинці, позашляховик «Міцубіші», на якому можна було прочитати номерні знаки. Усе це супроводжувалося коментарями.

— Я пробивав через даішника знайомого, — розповідав Вересюк. — Машина належить Дудрі Сергію Петровичу, але жоден з цих двох не схожий на нього. Отже, їздять по довіреності. А хто вони, який в них інтерес до Нижнього Роздолу, чим їм не догодив Костогриз — поки що незрозуміло.

Поки пили каву, Журбенко слухав розповідь про Ольгу і робив нотатки у комп’ютері. Потім якийсь час обмірковував почуте і врешті запитав:

— А чому з оцим усім ви вирішили звернутися саме до мене?

— Ну… — розгубився гість. — Ви розумна людина, маєте вільний час і гарні аналітичні здібності.

— Ваші, гадаю, не гірші, — парирував Журбенко.

— Але саме у вас утворився такий собі «центр», — наполягав Вересюк. — Усі про це знають. Ви допомагаєте хлопцям вести пошукову діяльність. А усе це, як на мене, крутиться навколо одного й того самого. Кому потрібна якась там районна лікарня і її головний лікар? Це збитковий державний заклад, який ледве животіє. І ось раптом така увага… Причина, гадаю, лише одна — стара монастирська будівля, у якій ми працюємо. Це може бути єдиним джерелом інтересу для всіх. І цих двох так само.

— А у вас який інтерес? — безапеляційно запитав Журбенко.

— А мій інтерес полягає в тому, щоб допомогти жінці, яка мені не байдужа. У скарби я не вірю, проте готовий допомагати зі свого боку усим, чим тільки можу.

— Не знаю, що й сказати, — замислився інвалід. — Треба думати. Дайте мені трохи часу аби зорієнтуватися. А тоді поговоримо.

Атмосфера скидалася на святкову, проте ще багато чого бракувало. Повітря аж бриніло від загальної нервозності. Ганна Романівна терла пухівкою з майже порожньої пудрениці обличчя, яке зараз пашіло незрівняно більше, аніж у ті моменти, коли про неї несподівано згадував чоловік. Рясний піт одразу вкривав її скроні, щойно Алінка починала укотре читати вірша.

— Отут про любов до України з більшим наголосом, — наставляла вчителька, поправляючи вінок на голові дівчини. — Господи, хоч би забралися швидше к бісовій матері…

Останнє вона тихо бурмотіла собі під ніс.

Голова сільради носився, немов заведений, і все ніяк не міг вирішити, чи правильно визначив місце проведення основного заходу, адже до останнього вагався — школа чи медпункт? Школі будуть дарувати комп’ютера. А для медпункта призначалася лише якась дрібниця. Проте у школі дах валиться, а на амбулаторії того року таки перекрили, бо менша площа. Можливо, як побачить той дах дірявий, то щось і дасть? Принаймні, пообіцяє. А «дати» вже можуть свої, районні начальники, за те що показав неподобство. Схоже, рішення невірне, та міняти вже пізно. Ще й біля медпункта ясен на хату Держилихи як впав, так і лежить. Чорти б його забрали — і вибори, і ясен, і все на світі…

Поява ескорту викликала трепет в рядах мешканців Дилова. Народ плескав у долоні, вітаючи високих гостей. У супроводі вірного Миколи, а також начальника обласного управління медицини, голова обладміністрації наближався до шкільних дверей, посміхаючись на всі боки. Добре, що звідти хоч не видно проваленого даху.

— Ну, не спи… — підштовхнув голова Ганну Романівну, яка востаннє припудрювала щоки, намагаючись не зачепити вій.

— Алінко, Алінко… — зашепотіла вона. — Три кроки вперед, як ми домовлялися, тримай миску і починай читати, тільки виразно!

Та дівчина встигла зробити лише один крок. Не знати звідки несподівано виринув Дмитрик. Штани на ньому ледве сягали шкарпеток, піджак обтягував груди, а рожева у горохи краватка звисала нижче криво застібнутої ширинки. В полив’яній мисці нагромаджувалися пиріжки, за якими досі плакали кури баби Микитівни. Від несподіванки всі завмерли. Можновладець з подивом вирячився на дрес-код представника місцевої спільноти, а хлопець сміливо підійшов і промовив, щиро посміхаючись:

— Шановний олігарху з області! Вітаємо у нашому селі і дуже раді, що ви приїхали! І з’їжте, будь ласка, пиріжка, бо їх спекли для вас.

Поважним гостям нічого не залишалося, як силувано засміятися і поплескати у долоні. Першою отямилася вчителька і, проштовхавшись через натовп, намірилася схопити це диво і відтягти куди подалі від гріха. Та було пізно. Нахиливишись, слуга народу взяв Дмитрика за лікоть і погладивши по голові, запитав:

— Як тебе звати, хлопчику?

— Дмитро, — відповів той і додав: Масула. Беріть!

Це було справою честі. Взявши двома пальцями пиріжок, ніяково посміхаючись, Моцур відкусив з усієї сили, мало не поламавши зуби. У роті після триденного перепою пересохло і прожувати шмат виявилося важко. «Вони що — дебіли?» — майнула думка, коли він здивовано розглядав кулінарний витвір Микитівни. На нижній стороні пиріжка пристало щось чорне, і він почав роздивлятися його пильніше. На свою біду новий голова обладміністрації не був паном з панів, а тому добре знав, що воно таке. На пирогу, який вже з тиждень лежав бозна де, пристала звичайна мишачка, яких повно у кожній сільській хаті…

Спазм стягнув йому глотку і шлунок, проте усвідомлення, що ставки надзвичайно високі, зробило свою справу. Заради результату належало б навіть у разі потреби витерти дупу самій бабі Микитівні, вже не кажучи про поїдання її пиріжків. Боковим зором він бачив об’єктиви камер журналістів, котрі примостилися на сходах. Якщо виплюнути шмат — завтра відео і фотки з’являться у всіх виданнях конкурентів та в інтернеті. Закивавши головою на підтвердження смакових якостей страви, Моцур зробив неймовірне зусилля, намагаючись ковтнути шмат тіста. Та як на зло, цієї миті Микола, відірвавшись від телефона, засичав йому у вухо:

— Вони припиняють транзит! Від наступного тижня! Наврочила, сука…

Звук, що вихопився з грудей голови обладміністрації, налякав усіх. Зробивши відчайдушний жест, Моцур голосно загикав, намагаючись прокашлятися, але це не вдавалося. Шмат потрапив не у те горло. Він хапав ротом повітря, губи посиніли, а тіло почало хилитися, завалюючись навзнак.

Вадим швидко піднімався тихою кривою вуличкою. За поворотом він побачив старий будинок цікавої форми з маленькими вікнами і округлою вежею, який, за словами хлопців, будували невідомо за яких часів. Але наступний також мав незвичну архітектуру. То котрий із них?

Раптом з подвір’я так само швидко вийшов Вересюк і попрямував у бік лікарні. Виявляється, існував коротший шлях. Гукати до нього Вадим не став, адже часу було обмаль.

Двері відчинив господар. Він вправно скеровував свій візок, показуючи шлях у глибину помешкання, форма кімнат якого відповідала зовнішній архітектурі.

— Хлопці часто про вас згадували, — говорив гість. — От, вирішив познайомитися особисто. До того ж, справа така незвичайна, що навіть не знаю до кого, крім вас, з нею звернутися.

— Дуже радий, що ви прийшли… — привітно усміхався Журбенко. — Я про вас теж чув. А гості у моєму становищі — завжди бажані. Щойно он Вересюк пішов. Не зустрілися? Сідайте. Кави?

Вадим розповів про появу «привида» Фабіровського, намагаючись не впустити деталей. Спочатку йому навіть було незручно говорити на таку тему, та колишній анестезіолог виявився вдячним співрозмовником і проявив неабиякий інтерес до розповіді. Він витяг теку зі старими лікарняними фотографіями.

— Ну, у нечисть я, пробачте, не вірю, — посміхався господар. — Тому схиляюся до вашої точки зору про природу цього явища. Є якась заковика. Хтось розважається у такий спосіб. От тільки не можемо збагнути, як це йому вдається. Бачите, скільки зображень Платона Аристарховича покійного у мене є. От, на цьому дуже добре видно. Давайте подумаємо тепер про те, хто на нього може бути схожий. Не зростом, бо таких в нас немає. Я маю на увазі — звички, ходу. Ви ж кажете, саме стиль ходи в очі впав. І те, що він постійно повертався спиною…

Збираючись щось віднайти, Журбенко порухав «мишкою», виводячи зі сну екран комп’ютера. Монітор блимнув, і Вадим остовпів. Просто на нього з екрану дивилися двоє київських хлопців, з якими його звела Жанна.

Журбенко швидко натис якусь клавішу і зображення зникло.

— Зачекайте! Будь ласка! Це вони! — вигукнув Лужний, вказуючи пальцем на екран.

— Хто? — знітився Журбенко.

— Люди, яких я шукаю! Ви їх знаєте?

— Ні, — подумавши, відповів господар.

— У цьому місті всі проти мене! — нервувався Вадим. — Усі щось знають і не кажуть! Покажіть мені їх!

Журбенко повернув зображення на екран, а потім показав інші, отримані від Вересюка.

— Це вони, точно… — видихнув Лужний. — Звідки це у вас, якщо ви не знаєте цих людей?

— Зараз не можу сказати, — відповів Журбенко. — Це не моя таємниця, я обіцяв. Власне про них самих я нічого не знаю, крім того, що нещодавно вони були тут, у Роздолі.

— Тут?! — у Вадима потемнішало в очах. — Юрію Васильовичу, ці двоє…

Тепер він не міг зупинитися і розповідав усю свою історію. Візит голови обласної адміністрації й іншого начальства відсунувся на другий план.

— Вадиме Борисовичу, — нарешті промовив Журбенко. — Я справді не знаю, хто ці люди. Мені й принесли ці зображення, щоб я допоміг розібратися. Ці двоє замішані у неблаговидних діяннях, від них постраждали не лише ви. Я запропоную людині, яка до мене звернулася, поділитися з вами інформацією. Сподіваюся, вона погодиться. Тим часом можу дозволити вам записати номер їхнього авта. У мене відчуття, що вони тут ще з’являться, то ж будьте обережні.

Вадим виходив з будинку надзвичайно збуджений. Він вже забув про полювання на привида і поважну комісію. Перед очима стояла картина, як годину тому звідси виходив Вересюк. Схоже, саме з ним Журбенко розглядав зображення невідомих. Ще один колега, який міг би допомогти вирішити його проблему. От тільки, чи не поведеться він так само, як Щерба?

Ті, хто був поруч, підхопили голову обладміністрації під пахви. Костогриз із Полянською миттєво опинилися поруч. Моцур зблід і трусив руками.

Поклавши його просто на доріжці, Костогриз намагався дістатися до того, що застрягло в горлянці. Але зусилля були марними. Тіло начальника конвульсивно смикалося, він намагався набрати у легені повітря, проте не міг навіть кашляти.

— Григорію Віталійовичу, давайте у медпункт! — тормосила його Полянська.

— Який медпункт? — визвірився той. — Несіть до машини! Бігом! До медпункта десять хвилин, до шпиталю — п'ятнадцять. Що ми тут зробимо?!

Свита насилу підняла Моцура і потягла до джипа.

— Та не до вашої! До нашої! — репетував головлікар, проте його ніхто не слухав.

Моцура загрузили на заднє сидіння джипа і Костогриз, нікого не питаючи, сів поруч із ним, намагаючись тримати щелепу, аби постраждалий хоч трохи втягував повітря. А шмат пирога провалювався дедалі глибше. Чорна «беха», розганяючи гусей і виборців, летіла не розбираючи дороги.

— Не так швидко! — кричав головлікар. — Бо не доїдемо!

На передному сидінні Полянська набирала Дольного, проте покриття не було. Сигналячи, джип робив останній поворот до лікарняного подвір’я.

— Обережно! Тут ями! — несамовито волала Полянська.

Та було пізно. Водій гнав попри лівий паркан, у той час як належало притискатися до правого. Удар страшної сили підкинув машину і під низом щось заскреготало. Кабіну перекосило і «БМВ» вкляк поперек вулиці.

— Я ж просив! — загорлав головний. — Виходимо! Перевантажуймо!

— Наші лише на в’їзді! — мало не плакала Полянська.

— Викликаємо машину з лікарні!

Процедура затягнулася на десять хвилин. Пацієнт ледве дихав і обличчя його набувало синюшного відтінку. Дольний чекав напоготові і, поклавши пацієнта на ліжко, одразу почав інтубувати. Медсестра вводила у вену ліки. Руки Моцура розслабилися і безсило звішувалися додолу.

Костогриз марширував коридором, готовий молитися усім богам, яких знав. В голову лізли зловісні асоціації з Замригою.

— Все, бачу, — сказав Дольний. — Зараз витягну. Якраз у гортані. Дайте корнцанг!

Злощасний шматок вилетів з рота пацієнта разом з рідиною, обливши халат лікаря.

— Аспірація! — спохмурнів Дольний. — Шлунок був повний! По дорозі затягувало блювотіння в легені. Відсмоктувач, швидко!

Костогриз зблід і схопився за серце. Дольний усе згадав і сам.

— Де ваш відсмоктувач?! — заволав начальник обласного управління. — Де?!

— Там, де ви наказали, — несподівано спокійно відповів Костогриз. — Розібраний, запакований в ящик і чекає, щоб оцей встав і подарував колективу привселюдно.

У того відібрало мову. Здавалося, він і сам зараз ляже поруч з Моцуром. У дверях з’явився Хижняк, який притягнув інший відсмоктувач з операційної. Апарат загудів. Дольний швидко очистив бронхіальне дерево, і апарат почав дихати за пацієнта. Іншою трубкою тепер очищували шлунок.

За півгодини прибув реанімобіль з центру екстреної допомоги. Колотнеча продовжувалася ще п’ять годин. Моцур вже дихав сам, гемодинаміка стабілізувалася, проте ніхто з високваліфікованих гостей ще довго не наважувався взяти на себе відповідальність за транспортування хворого, бо в медицині можна стати цапом-відбувайлом незалежно від посади та кваліфікації.

Лише ввечері район зітхнув спокійно. Дмитрика зловили й відходили по задниці висмикнутим з мітли пруттям, і на дев’яту годину вечора він міцно спав, зайвий раз впевнившись, що правди на світі немає, адже усе село говорило, що поважного дядька з області спіткала кара Божа, проте побили за це його, Дмитра. У райраді місцеве начальство довго вирішувало, чи варто відвідати гостя-невдаху в обласній лікарні. Як «за» так і «проти» було достатньо, того й засиділися допізна.

Було вже пів на десяту, коли, повернувшись з кабінету головлікаря, Дольний обвів поглядом палату, у кутку якої, здіймаючи потужні груди, мирно похропував увесь з ніг до голови татуйований Головко, який ще учора намагався перетяти собі вени. В іншому кутку виходив з алкогольної коми Будейко, на плечі якого красувалося татуювання «Маша» поруч із простромленим серцем.

— А що, не можна було оце все поприбирати? — лікар невдоволено запитав Оксану, показуючи на тарілку застиглої блідої каші та злощасний шмат пирога, витягнутий кілька годин тому з високопоставленої горлянки.

— Так… самі ж казали — нехай лежить, поки пацієнт оклигає і на власні очі побачить. — Обурилася Оксана.

— Та ж давно оклигав, уже й слід прохолов!

— О-о! — згадала вона. — Ви не бачили, що відбувалося, бо з Костогризом та обласними докторами на обід ходили!

— А що тут було?

— Він, коли повністю отямився, взяв оцей шмат в руки і роздивлявся. А потім тарілку каші уздрів на сусідній тумбочці. Попросив показати. Тоді на оцих двох розмальованих вирячився. За решітку нашу на вікні питав — для чого. Я пояснила, що хворий у делірії може з вікна скочити. А потім…

— Що ж потім?!

— А тоді іржати почав! Аж заходився! Всі думали, що він збожеволів. А він собі сміється і верзе щось. Я лише два слова розібрала — транзит продуктів. Анестезіолог приїжджий наказав заспокійливе вколоти. Я навмиснеусе залишила, щоб ви самі побачили.

— Дурдом… — зітхнув Дольний. — Прибирайте. І електровідсмоктувач нехай розпакують та підключать. Схоже, дарувати нам його вже не будуть.

Розділ ІХ

Лікар у великих окулярах з прикрученими мідним дротом дужками був надзвичайно маленьким на зріст і виглядав як зморшкуватий дідок з довгим волоссям та дрібною ходою. Від вигляду грубезної старої кофти під неохайним пожмаканим халатом та накинутої зверху теплої синьої куртки, хоч стояла літня пора, ті, хто його бачили, несамохіть здригалися. Тим не менш, жінка дивилася на нього, мов на Бога.

— Будь ласка, спробуйте! — просила вона. — Де тільки не була. Усі обіцяли, обнадіювали, та марно. Не можу більше на ці муки дивитися. Сама скоро розум втрачу. Якщо і ви не зможете, то не зможе ніхто.

Слухаючи її, він продовжував переглядати виписки з різних психіатричних клінік. Суть хвороби сина цієї жінки, — ще молодого чоловіка, — полягала у манії переслідування чудовиськом на ім’я Бурбура — страшним, чорним та волохатим, не схожим ні на що у реальному світі. Сама ж хвороба називалася шизофренією, і не було нічого дивного у подібних її проявах і в тому, що всі спроби допомогти нещасному закінчувалися невдачею.

— Будь ласка, — молила вона. — Я до сусіднього району їздила, там у Чимежині хлопець, кажуть, майже з таким самим. І ви йому допомогли. Я усе віддам, тільки щось зробіть!

— Це для вас — «таке саме», — вимовив нарешті лікар. — Бо ви нічого у тому не тямите. Є лише деякі спільні симптоми, а хвороба інакша. А навіть би й та сама була — одного вдалося вилікувати, а з другим може нічого не вийти. І навіть погіршення не виключене.

— Та куди вже гірше? — заперечила нещасна. — Робіть щось, доктор. Прошу вас. Вже не маю більше куди звертатися.

— Методи, якими я користуюся, ніде не визнані і не дозволені офіційною наукою, — рипучим голосом зауважив той.

— Мені однаково, — погодилася вона. — Що хочте робіть, бо це край.

Молодий чоловік, якого завели до кабінету, озирався навсібіч, здригаючись від найменшого шереху. Зацькований погляд і неприродна реакція, міміка та жести красномовно характеризували психічного хворого у період загострення.

— Здрастуй, Іване, — промовив до нього лікар. — Що тебе турбує?

Та той лише озирався на матір, шукаючи підтримки.

— Тебе хтось переслідує?

Він активно закивав.

— Бурбура? — запитав лікар.

— Так…

— А ти його коли-небудь бачив?

— Ні, — відповів пацієнт. — Але я знаю! Ніхто не вірить, а я знаю!

Збудження хворого наростало, і жінка потяглася до сумки за шприцем та ампулами, проте рука старого психіатра зупинила її.

— Чому ж ніхто? — здивувався лікар. — Я вірю. І навіть бачив його. Але усе не так страшно, повір мені. Дивись, який я маленький, а не боюся. Тому що знаю, як треба. Я сховаю тебе від Бурбури. Лишишся зі мною?

Молодий чоловік ствердно кивнув.

Жінка з братом пішли, згодившись на головну вимогу старого лікаря — лише він і хлопець, більше нікого. А вони вдвох пройшлися порожніми коридорами корпусу і спустилися до підвалу. Зморшкувата тремтяча рука відімкнула двері, а потім ще одні, вже у напівпідвальному поверсі з табличкою «Ізолятор». Приміщення призначалося для тимчасового утримання психічних та наркологічних пацієнтів у кризовому стані.

— Тут тебе ніхто не знайде, — пояснив лікар. — Ніякий Бурбура. Можеш заспокоїтися.

Палата на два ліжка з кривими стінами без вікон була зовсім невеличкою, проте мала перегородку, за якою розміщувався санвузол, і могла таким чином забезпечувати життєві потреби пацієнта без виходу назовні. Вони оглянули приміщення, в результаті чого Іван переконався, що потрапити до його схову не зможе ніхто. Та десь в кутку над стелею несподівано загупало, і хлопець здригнувся.

— Що це?

— Ремонт, — відповів лікар. — Ти ж бачив, коли ми сюди йшли, що поверх добудовують. Скоро шоста година, і робітники підуть. Тоді буде тихо.

Він пояснював усе безбарвним голосом, з характерним старечим тремтінням, і пацієнт поступово заспокоювався. Проте сам лікар виглядав стурбованим. ак, ніби й справді відчував, що уночі, коли всі поснуть, може завітати Бурбура.

* * *

Вадим уже збирався додому, коли у двері ординаторської тихенько постукали. Увійшов Труш, з підозрою озираючись по кутах.

— Що там? — запитав Лужний. — Знову з мамою проблеми?

— Та ні, — нерішуче посміхнувся той. — Але знову родина… Дядько. Навіть і нерідний, але… одне слово, маю попіклуватися.

— Будь ласка, — розвів руками Вадим. — Ви його привезли?

— Та ні, ще тільки збираюся. Але хотів би попросити вас покласти на лікування до вашого відділення, як тільки привезу.

— Хіба ж ми кому відмовляли? — здивувався Лужний. — А що у нього? Від чого лікуватимемо?

— Знайдемо, — ухильно відповів інженер.

— Стоп, що це означає? — обурився Вадим. — На липовий лікарняний натякаєте?

— Який лікарняний? — засміявся Труш. — Дідові сто років! У такому віці болячок шукати не треба, самі знаходяться.

— Як сто? — остовпів Лужний. — Ви серйозно?

— Ні, жартую. Якщо бути точним, то сто чотири.

— Оце так… — почухав голову Вадим. — А все-таки, що його турбує? Може, краще до терапії?

— Ні! — замахав руками Труш. — Я вас знаю, тому й прошу. А діда особливо нічого й не турбує. Заслаб просто, кістки болять, суглоби. То покладете?

— Обов'язково, — завірив його Вадим.

Труш пішов задоволений, а одразу після нього з’явився Щерба.

— Ти можеш собі уявити, — поділівся Вадим. — Інженер наш приходив про діда домовлятися. Сто чотири роки!

— Немає у Труша ніякого діда, — заявив Андрій.

— Так щойно ж просив…

— Кажу тобі — немає. Я точно знаю, — повторив той.

— Ну, не діда, дядька.

— І дядька немає. Стоп…

Андрій надовго замислився.

— Ну, давай, — підганяв Лужний.

— Гм… — Щерба загадково посміхнувся і нарешті видав: — А що як це він?

— Він — то хто?

— Колісник старий. Архітектор. Автор первинного проекту нашої лікарні.

— Ти що, мариш? В Америці Колісник. Сам же казав. Це ти так довго думав, щоб таке видати?

— Ні. Зразу збагнув, та роки його рахував. І ти знаєш, ніби так і виходить.

— Але навіщо йому сюди летіти? Хіба у літаку померти! Він що, дурний?

— Ну, не треба так категорично, — заперечив Щерба. — По-перше у цьому віці давно вже час бути дурним. По-друге, сенс у такій подорожі є, принаймні, для Труша. Проектна документація втрачена. Припустімо, у ній якась підказка.

— Яка підказка? — не зрозумів Лужний. — Про що ти?

— Про скарби, про що ж іще? — розсердився Андрій.

— Ти серйозно? Я гадав, ці казки для Цекала з Хижняком, — тільки й промовив той у відповідь.

— А ти, я бачу, другий Костогриз. Куди серйозніше? Десь воно є, усі знають. А де ще може бути підказка, якщо папери втрачені? У голові старого. Якщо він проектував, керував будівництвом, то міг напоротися на щось, а вивезти не встиг.

— А у сто чотири роки навіщо воно йому? — усерйоз здивувався Вадим.

— Як сказати. Людина, яка володіє скарбом, намагається його реалізувати, перевести в якісь реальні блага. Людина, яка не володіє, але знає, де він лежить, намагається передати його у спадок. У старого Колісника немає більше нікого. Лише Труш. То чого зводити такі припущення у ранг неможливого?

Тепер вже замислився Вадим.

— Давай так, — запропонував Щерба. — Якщо привезе — госпіталізуй його. Знадобиться терапевт — закличемо на консультацію, хай лікування призначить, а де уколи робити — один чорт. А ми за той час розберемося, він чи не він. І невідомо ще, кому старий швидше підкаже — дурному Трушеві чи нам з тобою.

У будь-якій тривалій справі колись настає переламний момент. Саме так і сталося цього дня. Коли Ольга, спираючись однією рукою на плече Вересюка, а іншою на милицю, перескочила поріг Журбенкової квартири, там уже сиділи Хижняк і Цекало. Приємний аромат трав’яного чаю витав у повітрі і, всадовивши нових гостей, господар наповнив чашки. Прибулі пили, вимушено посміхаючись. Говорили ні про що, знаючи про справжню причину зустрічі.

Щерба, ввалившись до кімнати, одразу спростував тезу, що у Журбенка нікому не бракує місця. Усі заходились ущільнюватися, щоб вивільнити простір для нового гостя, а той лише зиркав на них з підозрою — надто ж на свою пацієнтку.

— Андрію Івановичу, — зрештою не витримала Ольга. — Я розумію, що лікарі не вітають панібратства з хворими, але ви вже пробачте, так склалася ситуація.

— Якщо подивитися на Вересюка, то такий висновок не напрошується, — парирував той. — Та й на хвору ви не надто схожі.

— Дякую за комплімент, — мило посміхнулася вона.

— Налийте і мені того пахучого чайку, як міцніше нічого не запасли, — змінив тему Щерба. — Знав би — сам приніс.

— Для міцнішого ще не час, Андрію Івановичу, — заперечив господар.

Останнім прийшов Вадим. Він здивовано обвів поглядом товариство та сухо привітався.

— Ну ось тепер, здається, усі, — промовив Журбенко. — Шановні колеги, сподіваюсь, що навіть зараз маю право на таке звертання. Я запросив вас, щоб запропонувати те, що за даних обставин є логічним. Так вже склалося, що у стінах нашого шпиталю відбувається щось незвичайне. Можливо, у цьому й справді винні духи наших попередників, що за твердженням декого, блукають у підвалах.

Вадим ніяково гмукнув. Усі ж інші мовчали, намагаючись здогадатися, куди той хилить. Журбенко продовжував:

— Без перебільшення можна заявити, що люди нашого фаху звикли днювати й ночувати у стінах, де працюють. Останнім часом у нашому закладі стало неспокійно, у чому значною мірою винні двоє моїх молодих друзів Роман та Ігор. Саме вони віднайшли в собі натхнення для пошуків сліду, що тягнеться з глибини століть. І їхні надбання у цій справі з-поміж присутніх найвагоміші. Тому зрозуміло, що це питання я обговорив насамперед із ними. І отримав згоду. А отже тепер пропоную всім, хто тут зібрався, об’єднати зусилля.

На якийсь час запала мовчанка, а потім Щерба обережно спитав:

— Зусилля у чому, пробачте?

— Поясню, — перейшов до конкретики Журбенко. — Наскільки мені відомо, пошуками тією чи тією мірою займаються усі. І ви також, Андрію Івановичу, як я чув. Навіть, розповідають, руку при цьому вивихнули. Зараз у вас у відділенні лежить хворий, причетний до цього більше, аніж усі ми разом узяті. І ви з Вадимом Борисовичем опікуєтеся ним, що не виключає вашого бажання здобути цінну інформацію та скористатися нею.

— Звідки вам знати, чого ми бажаємо? — обурився Андрій.

— Я, звісно, не знаю, але припускаю, — уточнив Журбенко. Але, якщо ви сподіваєтеся, що столітній старець заведе вас до одного з підвалів і вкаже, де скарб, — це, пробачте, по-дитячому. Щоб скористатися інформацією, отриманою від нього, ще багато що треба. Володимир Васильович, наприклад, взагалі, якщо йому вірити, ніколи серйозно не ставився до цих питань.

— Вірити психіатру — остання справа, — зауважив Щерба.

— Чого це раптом? Я вірю, — вставила Ольга..

— Про вас взагалі не йдеться, — відмахнувся Андрій. — До журналістів довіра ще менша.

— Як сказати, — не погодився господар. — Завдяки пані Ользі Володимир Васильович зрозумів, що до цього питання слід ставитися серйозно, а ми з хлопцями отримали по-справжньому цінні дані для продовження досліджень. Отже, я веду до того, що кожен з присутніх має власні надбання та потенціал, проте результату не досяг. Зрозумійте, Андрію Івановичу, незважаючи на відомий стереотип, що скарби належить шукати у цілковитій таємниці, кожен окремо може досягти значно меншого результату, аніж усі разом. Хлопці можуть підтвердити, що навряд чи зуміли б стільки зробити без моєї допомоги. Тому кожен з вас має подумати над тим, як краще. Ви, Вадиме Борисовичу, гадаю, не будете заперечувати, що воліли б знайти не лише монастирські скарби. Гадаю, насамперед ви шукаєте дещо інше, тому задля цього сюди й приїхали. І у вас, Андрію Івановичу, також є деякі особисті проблеми, зв'язок яких із шпиталем очевидний. І у пані Ольги. І весь колектив останнім часом зазнав різних неприємних подій, що одна за одною відбуваються у стінах шпиталю. І що далі, то більше я впевнений в тому, що усе це зав’язано навколо тієї самої проблеми.

— Ну, у глобальному розумінні — «жовтий диявол» завжди є першопричиною, — розвів руками Щерба. — Хоча Вересюк з Фрейдом вважають інакше…

— Фрейд помилявся, — не змигнувши оком, заявив Вересюк. — Він не був українцем. Тому й стверджував, що все на світі походить від лібідо. Нами ж все-таки керує насамперед «жовтий диявол».

— Ну, якщо вже навіть Володимир Васильович почав Фрейда виправляти, то або він встиг набратися цього від Фабіровського, або ж воно насправді так, — засміявся Журбенко. — Ми дійсно, немов ті польові миші, все життя шукаємо, де б яку зернинку вхопити, — і до нори. Втім, нічого поганого у цьому немає, якщо не порушувати деяких принципів. То ж давайте поступово переходити від загального до конкретного. Маю намір довести вам моє особисте бачення того, що тут відбувається. У 1938 році молодий архітектор Колісник береться за добудову монастиря, у якому за сприяння князя Потоцького мають створити лікарню для бідних. Це історичний факт. За два роки приходить радянська влада, у монастирських підземеллях починаються розкопки. Колісник та Потоцький, переслідувані НКВС, емігрують до Сполучених Штатів, а пошуки потаємної каплиці припиняються через Другу світову війну. Це також усім відомі факти.

Зробивши паузу, Журбенко обвів поглядом присутніх. Навіть в очах Щерби тепер читався неабиякий інтерес.

— Лікарню добудували у 1952 році, а складена під час будівництва архітектурна проектна документація зникла після 1989 року. Саме у вісімдесят дев’ятому проводилася ще одна добудова, і на той час радянські архітектурні документи від 1952 року ще були на місці. Тепер, коли про них згадали під час розмінування, то не знайшли ніде, хоча існувало кілька примірників. Планів же довоєнних, за якими вів будівництво Колісник, узагалі ніхто й ніколи не бачив. Ось факти, на які ми спиратимемось. А от далі вже підуть припущення, наскільки логічні — оцінювати вам.

Зібравшись із духом, він продовжив:

— Усім нам відомий покійний голова міськради Замрига до свого обрання на посаду керував районною архітектурою. У 1989 році, коли почали добудову хірургічного корпусу, саме він цим займався. Після того, як розвалився Союз, Замрига, приватизувавши усіма правдами й неправдами Нижньороздольський міськагробуд, став власником будівельної фірми, я довідувався. Саме з цією фірмою й уклала угоду районна адміністрація на проведення будівельних робіт у лікарні. Це означало для Замриги необмежене поле діяльності у пошуках скарбів. Якщо ж згадати про наявність старих проектних планів, яких окрім Замриги не мав більше ніхто…

— Глибоко ж ви копнули, — зауважив Щерба.

— Буде глибше, — пообіцяв Журбенко. — Гадаю, певних успіхів наш покійний мер все-таки досяг. Про це свідчить зникнення одразу по завершенні робіт архітектурних проектів 1952 року. Але з якоїсь причини Замрига не міг скористатися знахідкою, то ж забрати скарби, швидше за все, йому не вдалося. Про причину можна лише здогадуватися, проте для нього було важливо залишати за собою вплив на лікарню.

— Складно, але поки що логічно, — знову перервав господаря Щерба.

— Пам’ятаєте, якою несподіванкою стало для нас призначення Костогриза на посаду головлікаря? — запитав Журбенко. — Усі казали тоді, що вони з новим мером друзі дитинства і так далі. Ну, друзі-не-друзі, а знайомі були справді з давніх давен. Того й посприяв Замрига його призначенню, щоб мати свого головлікаря. Тільки потім щось пішло не так — постійно гризлися. У Замриги ж лікарня увесь час була наче кістка у горлі.

— Пиріжок… — обережно підказав Хижняк.

— Пиріжок у Моцура, — не згодився господар. — У Замриги — кістка. Не знайшли вони тоді спільної мови. Чому, ви гадаєте, Костогриз скаженіє, коли розмова про скарби заходить? Це ж патологічна реакція, хіба ні, Володимире Васильовичу? Костогриз роздерти готовий того, хто бодай натяк дозволить собі на цю тему.

— Гадаю, тут одне єдине пояснення, — зосереджено промовив Вересюк. — Костогриз дізнався про потаємну каплицю зі скарбами і тепер береже, переживає, щоб ніхто більше не знайшов. Того й переслідує кожного за саму лишень думку.

— Цілком можливо, — ствердно кивнув Журбенко. — Але може бути інше пояснення. Костогриз може справді не вірити у такі речі, а Замрига так його допік цією темою, що головлікар наш тепер на кожного кидається. Щось йому пропонував Замрига, не виключено, розповівши про багатства. Костогриз не згодився, і той розпочав проти нього цілеспрямовану кампанію. І усі негаразди — і «вікна», і «холера», й усе інше є її складовими. Але подальші події свідчать про те, що до таємниці має причетність якась третя сторона. Вочевидь, готуючи доступ до потаємної каплиці, Замрига зрозумів, що сам не впорається, і знайшов спільників, а вони, отримавши достатньо інформації, вирішили його позбутися. Тому мер наш так перелякався, що відправивши дружину на курорт, сам сховався у лікарні, а коли зрозумів, що його викрили, дістав інфаркт.

— Струнка теорія, — подав голос Лужний, який досі мовчав. — Але якщо все так, то чому після смерті Замриги неприємності Костогриза і лікарні не припинилися?

— Я ж і пояснюю — наголосив господар. — З’явилися нові люди. Вони хочуть того самого, що й покійний. І працюватимуть далі у тому ж напрямку, доки не досягнуть мети. Що незрозуміло? Ось…

Натиснувши якісь клавіші, Журбенко вивів на монітор зображення «міцубіші» та двох чоловіків.

— Ось вони. Можливо, ці люди — лиш інструмент у чиїхось руках, але вони встигли вже насолити майже усім тут присутнім. Це вас, Вадиме Борисовичу, вони надурили, залишивши ні з чим. Це вас, пані Ольго, вони найняли для компрометації лікарні, а потім, коли ви передумали, переслідували на нічній дорозі. Скажу більше — з неофіційних джерел я встановив, що їх розшукує слідчий прокуратури Валігура. Причина цього, швидше за все, його дружба з нашим головним. Гадаю, саме з подачі Костогриза ці двоє потрапили у поле зору слідчого.

Запанувала мовчанка. Вадим і Щерба багатозначно перезирнулися.

— Юрію Васильовичу, ви не будете заперечувати, якщо ми з Андрієм вийдемо на кілька слів? — запитав Лужний.

— Звичайно, — розвів руками Журбенко.

Вийшовши надвір, вони закурили.

— Це справді ті, що «нагріли» мене на виїзді за кордон, — затягуючись, промовив Лужний. — Я упізнав. Гадаю, це кореша твоєї Жанни. І вони зараз десь поблизу.

— І що?

Щерба виглядав знервованим і важко дихав.

— Думай сам. Вони мають конкретні плани, пов’язані з нашим містом, і нікуди звідси не подінуться.

— Це я зрозумів, — похмуро відповів Андрій, відкидаючи недопалок.

— А якщо зрозумів, нам варто погоджуватися. Разом боротися легше. Біс із ними — тими скарбами, яких, швидше за все, не існує. Питання в іншому. У тебе є жінка, яка тобі небайдужа. У мене свої проблеми. Їх легше вирішувати разом з усіма.

— Ходімо, — наче не почувши, промовив Андрій. — Послухаємо, що далі.

Їх чекали. Всі запитально на них дивилися, тому Вадим промовив, звертаючись до Журбенка:

— Ми з’ясували між собою те, що хотіли. Що далі?

— Далі я стверджую, що ці двоє — представники третьої сторони, яка нікуди не зникла зі смертю Замриги, і яка створює проблеми кожному з нас і усім разом. І якщо хтось вважає, що може вирішувати власні проблеми відокремлено від колективу, — глибоко помиляється. А тому ще раз пропоную об’єднатися і діяти узгоджено та чесно по відношенню одне до одного. На випадок згоди усіх присутніх, можу взяти на себе функції координаційного центру. Власне, на щось більше у такому стані я не здатний.

— Усі ці висновки — наче вилами по воді… — скривився Щерба. — Ти, Юрію Васильовичу, розумна людина. Але і я можу не лише гайки крутити. Оці двоє — спільники покійного Замриги і будь-що бажають витягти з наших підвалів неіснуючі скарби.

Акцент на слові «неіснуючі» був поставлений з неабияким сарказмом, проте Журбенко лише кивнув головою. Щерба продовжив:

— Ці самі люди свого часу наробили шкоди Вадимові Борисовичу, який жив на той час хтозна де і ні сном ні духом про нашу лікарню з її проблемами не знав. І клопіт Вадима, пов’язаний з ними, почався ще там і тоді. І ось тепер він знову стикається з ними вже як представник нашого колективу… Ви хочете, щоб я повірив у такі співпадіння? Це неможливо. Країна велика, народу у ній багато, тому імовірність такого збігу реально мізерна. Тому усі твої висновки, Юрію Васильовичу, гадаю, просто висмоктані з пальця і підтасовані.

Журбенко думав недовго, хоча й не пропустив зауваження Щерби повз вуха.

— Розумію, куди ти хилиш. І зауваження твоє справді мало б сенс. Але… Гадаю, немає ніякого фантастичного збігу. Просто повинна існувати якась ланка, котра пов’язує одне з іншим. Однак ми її ще не відкрили.

Запанувала тиша.

— Я не належу до вашого колективу, але на пропозицію пристаю першою, — не вагаючись, промовила Ольга.

— Ну, ми з Ігорем давно з вами співпрацюємо, — сказав Хижняк. — Тому і далі продовжуватимемо.

— Я теж згодний, — присуваючись ближче до Ольги, повідомив Вересюк.

Тепер усі дивилися на Вадима і Щербу, чекаючи відповіді.

— Я погоджуюсь, — сказав Лужний.

— А мені куди тепер подітися? — Щерба, рознервувавшись, зірвався з місця. — Я завжди був з усіма, але… Якщо ми маємо на меті насамперед не нашкодити одне одному, а потім вже дбати про сумнівні багатства, то слід подумати.

— У мене відчуття, що думати вже ніколи, — зауважив Журбенко. — Механізм запущений і набирає обертів. Нам слід згуртуватися і триматися напоготові, аби не бути перемеленими поодинці, адже справа вже не тільки у скарбах. Давайте таки налиємо по келишку. Маю враження, що незважаючи ні на що, ми все ж досягли згоди.

Старий виглядав без перебільшення екзотично. Худі кістляві руки, зморшкувата шкіра і охайна доглянута борідка клином на чисто виголеному обличчі. Навіть той, хто жодного разу не був закордоном, міг з упевненістю сказати — дід звідти. Наші люди навіть у сімдесят виглядають інакше. На руках жодного мозоля, доглянуті нігті і благородний тремор. Голова старого дрібно погойдувалася з боку в бік. Воно й не дивно — дожити до такого віку не кожному випадає.

Коли ж він промовив кілька слів своїм рипучим голосом, усе одразу стало на місця. На історії хвороби, оформленій у приймальному відділенні, стояла адреса Труша і прізвище пацієнта Гайовий. Та, власне, перепитувати ніхто й нічого не збирався.

Його поклали до окремої палати, зробили кардіограму, зібрали консиліум і за годину закордонний гість вже отримував належне лікування. Власне, особливих болячок так і не знайшлося, адже атеросклероз та покручені суглоби бувають і в більш ранньому віці.

Труш днював і ночував біля старого, виносив судно, перестилав ліжко, догоджав медсестрам, не залишаючи його ані на мить. Другого ж дня, посадивши пацієнта на крісло-каталку, інженер повіз його по території навколо корпусів, сторожко роззираючись навсібіч, хоча людей, котрі б могли упізнати Колісника, вже, безперечно, не залишилося.

— Послухати б, про що вони розмовляють… — промовив Щерба, спостерігаючи за цією картиною у вікно.

— Нічого цікавого, можу тебе завірити, — похитав головою Вадим. — Якщо це справді він, то востаннє бачив оце все вісімдесят років тому. Тепер усе навколо змінилося, а у нього ще й маразм на додачу. Без толку ці намагання. Сидів би в своїй Америці. Тепер Труш його тут заїздить до смерті.

Прогулянки ставали регулярними. Інженер возив родича коридорами і навіть водив по сходах туди, куди не сягав візок. Старий дрібно трусив колінами, роздивляючись по стінах, і час від часу водив рукою та щось показував пальцем. Судячи з того, що наступного дня усе починалося знову, а Труш ставав дедалі похмурішим, результат цих досліджень залишався нульовий.

Занепокоєння, що виникло в колективі з перших днів перебування незвичайного пацієнта, помалу влягалося. За ним і далі спостерігали, проте ніхто ні на що вже не сподівався.

Раптовий дзвінок збудив Лужного серед ночі.

— Женю, я ж не ургентний сьогодні, — спросоння пробурмотів лікар.

— Знаю, Вадиме Борисовичу, — вибачалася та. — Але ж ви казали дзвонити, якби що зі старим.

— А що з ним?

— Зник, — промовила вона. — Увесь час був тут, разом із Трушем. А у восьмій палаті Крашинська — ви ж знаєте, яка вона… То голова болить, то десь свербить — не догодиш. А тут її справді трусити почало. Я дімедрол з преднізолоном ввела і хвилин двадцять була біля неї, весь час тиск міряла. Потім усе вляглося, я на ніч глянула по палатах, а їх обох немає.

— Може надвір вийшли? — припустив Лужний.

— Уночі?!

— Ну то й що, старий дивний, а Труш догоджає.

— Так немає ніде, — вигукнула Женя. — Ми усю територію оббігали.

— Може додому забрав?

— На чому? — заперечила медсестра. — Машина Труша стоїть під корпусом.

— Зараз буду.

Сон випарувався. Вадим насилу потрапляв ногами у штани. Напряму йти було недалеко і за п’ять хвилин він, захеканий, вже заходив до відділення.

— Досі немає, Вадиме Борисовичу…

— Стійте у відділенні і дивіться, звідки з’являться. Тільки не проморгайте.

Вже на виході він зіткнувся з Хижняком.

— Глянь унизу, двері посмикай, тільки обережно. Я на дворі дивитимусь.

— Зараз ще Ігор підгребе… — і Роман майнув у двері.

Ситуація прояснилася упродовж десяти хвилин. Вивівши старого, Труш обережно зачинив двері підвалу і, не звернувши уваги на докірливий погляд Жені, яка визирнула з сестринської, зник у палаті. А ще за двадцять хвилин турботливий небіж завів машину й від’їхав у невідомому напрямку.

— Треба було б їхати за ним! — крутився дзиґою Хижняк. — А я ж без машини.

— Ну, поїхав додому. Спати ж колись мусить людина? — заперечив Лужний.

— Однаково я збігаю туди. Принаймні знатиму, що він вдома. Інакше до ранку сам не засну.

Та бити ноги не довелося. На в’їзді промайнуло світло фар і з авта показався Щерба. Його й відрядили стежити, після чого усі троє, включаючи щойно прибулого Цекала, спустилися до підвального поверху.

— І що ми тут побачимо? — не зрозумів Ігор. — Такий самий поверх, як наш, тільки на ніч зачиняється. Ну, має загального ключа Труш, і що далі? Усе ж зачинено. Фізкабінет, лабораторія, ЛФК… Походили й пішли нагору.

— Хіба що наша кладовка, де вибухівка була, — зауважив Хижняк. — Але після того, як сапери пішли, Костогриз її зачинив, і потім не відкривали.

— Труш може мати ключа, — зауважив Ігор, прямуючи по коридору.

— Стій! — несподівано вигукнув Лужний. — Не затоптуй. Це що таке?

Підійшовши до злякано завмерлого Цекала, Вадим нахилився. На матовій керамічній плитці підлоги явно розрізнялися краплі прозорої рідини.

— А он іще, далі! — вигукнув Хижняк.

— Тихо-тихо… Що це?

Краплі ланцюжком тяглися серединою коридора аж у дальній кінець. Посередині був боковий коридор, що вів до серологічної лабораторії. Водяна доріжка йшла й туди, але не до кінця. А от по основному коридору краплі тяглися аж до злощасних дверей замінованого фітнес-клубу, біля яких утворювалася справжня калюжка.

— Сеча, — безапеляційно заявив Цекало.

— Точно! — вражено згодився Вадим. — Як ми зразу не здогадалися? Дід не тримає сечі, тому йому поставили катетер. Сеча відводиться у сечоприймач, який висить у нього на поясі. Труш знав, що йдуть надовго, тому перед цим спорожнив мішок і, видно, нещільно засунув корок. От і текло за дідом, а той був настільки зайнятий, що не зауважив.

— І про що це говорить? — знизав плечима Роман. — Лише про те, що ходили коридором. Це й без того зрозуміло.

— Ну, не зовсім, — задумливо промовив Ігор. — До лабораторії не дійшли, як бачиш. Крапель там немає.

— А біля вашого «фітнесу» може й півгодини стояли, — зауважив Лужний.

— А це вже щось.

— Отже, ключів не мали, — зробив висновок Роман.

— А дід, видно, не до кінця у маразмі, адже повів туди.

— Там ми вже були, — упевнено промовив Цекало. — І не лише ми. Сапери усе перерили і не знайшли нічого.

— А може все-таки не туди? — припустив Вадим. — Підвал ваш прямо. Може старий наполягав, що треба направо, Труша за собою потяг. А там, як бачиш, стіна. Та дід вперся, що все-таки у цьому напрямку. От і стояли, а сеча крапала. Що, ви кажете, за цією стіною?

— Приміщення для інвентаря. Вхід з вулиці, оті сходи, що ведуть вниз, біля нашого основного входу.

— Тобто там нічого бути не може.

— Стопудово, — завірив Хижняк.

— Чого ж стояли?

— Треба дати йому спокій, — сказав Лужний. — Фігня це все. А ще краще до терапії перевести, бо ще помре у нас. Старість — підстава для цього більш аніж серйозна. Бачите — останні дні доживає. Буває таке — чекає чогось стара людина і дивом тримається. Наприклад, сина оженити, чи онука дочекатися. Або на батьківщину повернутися, як у цьому випадку. А щойно сталася очікувана подія — людина й помирає. Хіба ні?

— Може й так, — погодилися хлопці.

Медицина — золоте дно для чиновника. Хоча б тому, що дарує нескінченне поле для діяльності. Як неможливо вилікувати усіх хворих, так само нереально виправити усі порушення та непорядки.

Думаючи про це, Полянська готувалася до чергової перевірки, яка також стосувалася документації на працюючих пацієнтів. Цього разу у шпиталь вирішили завітати з Комітету із захисту прав пацієнтів, створеного нещодавно на найвищому рівні. Покарані «гривнею» лікарі виписували тепер в історіях хвороби кожну літеру, а сама заступниця головлікаря не ставила свого підпису доти, доки не переконається, що прискіпатися реально немає до чого. І однаково перед перевіркою спокою не було. Український чиновник завжди знайде, до чого приколупатися.

Цього разу стос документів, які викликали зауваження, що його поклали на стіл Полянської, виявився значно грубшим, хоч перевіряли документацію не за три роки, як попереднього разу, а лише за півроку.

— Що — оце все не в порядку? — здивувалася вона. — Я сама особисто перевіряла. Що не так?

— Не так — м’яко сказано, — похитала головою чиновниця. — Ви тільки подивіться, що ваші лікарі пишуть! «Скарги на болі у правій нозі! Нога підпухла, при ходьбі кульгає…». Ви що, хворих людей до праці виписуєте? Ви ж його десять днів лікували! Яка ефективність вашої роботи у такому випадку?

Посмішка Полянської викликала у перевіряльниці хвилю обурення.

— Інно Сергіївно, я чесно кажучи, не розумію вашої реакції!

— А яка має бути реакція у людини, відрізаної вогнем у палаючому будинку на дев’ятому поверсі? Бачили у новинах недавно? У той бік — згориш, в інший — розіб’єшся. Хоч як крутися — однаково загинеш.

— Не розумію ваших аналогій, — скривилася чиновниця. — Де ви бачите палаючий будинок? Не треба кидатися зарозумілими фразами, краще навчіть ваших лікарів нормально писати історії хвороби.

— Нічого не дасть, — категорично заявила Полянська. — У мене щойно навіть ще краща думка з’явилася — писати два різні примірники. Один для вас, інший для тих, хто перевіряє листки непрацездатності. Та мабуть і це не допоможе. Прокуратура притягне за фальсифікацію даних, адже тоді один з двох точно не відповідатиме дійсності. А про будинок — справді я перегнула. Він не палає. Поки що лише смердить. Але скоро спалахне, будьте певні.

Спека стояла неймовірна. Другу добу збиралася липнева гроза, і гаряче густе повітря буквально обпікало обличчя. В операційній не було чим дихати. Кондиціонер марки «Філіпс», на який щойно скидалися усім колективом, забастував через два місяці роботи, а працівник гарантійної майстерні, заявивши, що «Філіпс», який продається в Україні, виготовляється в підпільних цехах у Китаї, забаг три тижні часу плюс могорич за заміну бракованих деталей та нормальний фреон. Тому ще на початку операції Цекало вже уявляв, як буде почуватися під кінець.

Пацієнт також був не подарунок. Мешканець села спромігся витримати вдома чотири дні з кишковою непрохідністю і поступив у вкрай тяжкому стані зневоднений та виснажений постійною блювотою. Навіть «відкапаний» упродовж кількох годин, він ледве ворушив губами.

— Швидше за все, пухлина, — зітхнув Лужний, вдягаючи рукавиці.

— А може якась спайка кишку перетиснула? — з надією припустив Ігор. — Он, шрам є від апендициту.

— Навряд чи, — засумнівався Вадим. — Починай, твій хворий. А там побачимо. Якщо справді пухлина, ще Хижняка покличемо.

Нервово брязкали інструменти, дорідна операційна сестра Люба, на шостому місяці вагітності, стогнала від задухи, проте трималася. Пацієнт був худий і доступ відбувся без проблем. При низькому тиску кровило мало, і все просувалось нормально.

— Йо-майо… — промовив Ігор, відмежовуючи роздуті кишки і шукаючи перешкоду.

— А чого ти хотів? Чотири дні… — допомагав йому як міг Вадим.

— Вадиме Борисовичу, я зараз сконаю, — Люба благально дивилась на хірурга. — Давайте вікно відкриємо…

— Комарів налетить, покусають тебе… — віджартовувався Вадим.

— Та нехай краще кусають, аніж від задухи помру!

— Любо, ну що ти як маленька? Ти ж знаєш, — не дозволено! Сітку з вікна навіщо зняла? А тепер — «відкриємо»…

— Та ж кондиціонер купили, то нащо сітка?

— Однаково страхуватися треба було. От і не проси.

Цекало порпався між роздутих кишок і, відсмоктавши випіт, продовжував шукати причину.

— Ось спайки…

— Бачу, але таке враження, що вони не заважають. Розділяй, а далі побачимо.

— Слухай, відчини вікно, — попросив Ігор. — Ну які комарі в таку спеку? Попадаємо до кінця операції!

— Ну ви обоє як діти, — обурився Лужний. — Кажу ж, не можна.

— Ось іще одна, — старався Ігор. — І тоді все. Ні, тут кишка нормальна. Має бути інша причина.

— Я… падаю… Вадиме Бо-о…

Яким дивом операційна санітарка встигла підхопити Любу, так і залишилося загадкою. Підскочивши до неї, маленька Люся обхопила її за талію і аж закректала, намагаючись не впасти разом із нею на підлогу. Дольний, кинувши все, оббіг стіл і зловив обох. Так і потягли Любу до стільця.

— Вікно! — нервувався Вадим. — Вікно відкривайте, бігом!

— Бігом… бігом! — передражнював Дольний, всадовляючи жінку в крісло. — А я попереджав! Ніколи ті хірурги не слухаються, завжди по-своєму! Чорт вас заберай!

Нарешті Любу притулили спиною до стіни, і Люся відкрила вікно. Свіже повітря майнуло під халати, і змокрілі тіла працюючих швидко охолоджувалися, прискорюючи роботу. Хотілося дихати й дихати.

— Любо, ти як? — запитав Лужний.

— Зараз встаю.

— Посидь ще, ми поки що самі. Ще вродиш нам тут.

Та Люба героїчно підвелася і стала до столу.

— Люсю, ти молодець, — не міг натішитися Цекало. — Як ти змогла її втримати?

— Ще й так, що не розстерилізувала! — зауважив Дольний.

— Що ви, мужики, верзете! — обурилася Оксана. — Розстерилізувати — фігня, новий халат вдягне. От живота не притиснула — це справді заслуга.

— Ти хоч сама грижі не заробила?

— Нічо мені не буде… А як буде, то ви ж вилікуєте!

— Все, працюємо! — підганяв Лужний. — Давай, дивимося далі. І вікно зачиніть, вистачить.

Усе відбулося миттєво. Величезний волохатий нічний метелик, уздрівши здалеку світло, на повній швидкості влетів у вікно, вдарився в операційну лампу над головами хірургів, впав просто у розкритий живіт пацієнта і, лопочучи крильми, поплив поміж кишками.

— Лови його!

Та це виявилося не так легко. Метелик борсався, втікаючи від інструментів та пальців хірургів. Петлі кишок роздувалися, ховаючи втікача. Роздратуванню оперуючих не було меж.

— Казав я, не можна відчиняти — значить не можна! — лютував Лужний, викидаючи прибульця завбільшки з півкулака у миску. — Мити живіт! І шукаємо далі.

— Еге… одне диво вже знайшли. Що ще знайдете?

— Сьогодні такий дурний день, що все можливо, — сопів Цекало, далі беручись до справи. — Зараз. Я вже зовсім унизу. От, блін…

— Що?

— Схоже, ви праві були, Вадиме Борисовичу, та тільки… дуже низько…

Запхавши руку в живіт, Ігор зосереджено обмацував пухлину. Несподівано очі його вибалушилися від переляку.

— Що? Що сталося?! Кажи, що там?

Але Цекало лише кліпав.

— Ну!

— М… міна…

— Чорти б тебе забрали! — вигукнув зі свого місця Дольний. — Налякав до краю. Вони тепер тобі навіть у животі будуть маритися?

— Яка ще міна… — остовпіло перепитав Лужний.

— Така… — ледве ворушив язиком Ігор. — Вона у кишці… всередині…

— З глузду з'їхав від спеки? — вилаявся Вадим. — А ну пусти мене. Ти хоч сам чуєш, що верзеш?

— Тільки обе… режно… будь-ласка, — белькотів Цекало, стаючи на місце асистента.

Увесь червоний, Лужний зайняв місце оперуючого і запхав руку глибоко вниз живота пацієнта. Запала тиша. Туди, де знаходилася рука хірурга, не міг зазирнути ніхто, навіть він сам.

— Ну, що там?! — не витримав нарешті Дольний.

— Таке як… справді…

Саме слово, для даної ситуації ідіотське, так і не злетіло з язика Вадима.

— Та ну вас до біса! — заревів Дольний. — Ви що, схибнулись? Хворого вже зі столу треба знімати, а вони приколюються!

Проте обличчя Вадима було серйозним. Піт рясно стікав з лоба.

— Так, рамку. Пеленки відгородитися, — зрештою оговтався Вадим. — Помагай. Руками відгороджуй.

Цекало ні живий ні мертвий виконував його розпорядження.

— Ось так…

Тепер оперуючим відкрився нижній відділ живота, де товста кишка готується виходити назовні. Саме там у ній і застрягло щось незрозуміле. Намагаючись не пошкодити кишку, Вадим обережно обмацав знахідку і скомандував Ігорю:

— Розстерилізовуйся. Діставатимемо з обох кінців. Я звідси, а ти… ну, словом, розумієш.

— Інакше кажучи — іди в задницю, — похмуро прокоментував Дольний.

Тягнути довелося хвилин з десять, а коли знахідка таки «народилася» на світ, усі охнули. І лише наймолодша — Люся, кліпаючи очима, невинно запитала, що це таке.

— В даному випадку, гадаю, фалоімітатор, — припустив Дольний. — А взагалі, телевізійна лампа. Ти, дитинко, народилася, коли вже телевізори працювали на мікросхемах. А за нашої молодості — ось на такому. Тепер їх он як використовують.

Зрозумівши, що й до чого, Люся густо почервоніла, а Дольний додав:

— Кожен має право на таке інтимне життя, яким його бачить. Тільки от у цивілізованих людей для цього спеціальне приладдя існує. З безпечного матеріалу та із зручною ручкою, щоб не втікло. А у нас… ось.

Величезна лампа завдовжки п'ятнадцять сантиметрів лежала на серветці, справді нагадуючи мінометний снаряд. З її хвостовика навсібіч стирчали металеві вуса, призначені для з’єднання з гніздом телевізора, які й зіграли з нещасним пацієнтом, а заразом і з озброєними гірким саперним досвідом хірургами жорстокий жарт.

Було пів на першу ночі, коли каталка з хворим поїхала до відділення реанімації, а операційну помалу почали згортати. Усі були наче варені, насилу кліпаючи очима, розтягуючи ще на годину те, що зазвичай робиться за п'ятнадцять хвилин. Лужний, вже перевдягшись, став у дверях, розглядаючи місце вечірньої баталії.

— Ви щось хотіли сказати, Вадиме Борисовичу? — змучено запитала Люба.

— Хотів. Думку уголос висловити. Якщо комусь із вас завтра схочеться розповісти про наші сьогоднішні пригоди колежанкам, то швидше за все історія докотиться і до села, де живе цей нещасний. І тоді, цілком можливо, він просто візьме й повіситься. І це буде на вашій совісті.

— Лікарю, ви що, гадаєте, ми зовсім досвіду не маємо? — ображено запитала Люба.

— Сподіваюся, що маєте, — відповів Вадим.

Коли машина під’їхала до старенької огорожі, їх уже чекали. Старший чоловік, худий, із міцними руками та вимащеними у вапно штанами запросив до хати. Іван Васильович Пересій, якого вдалося розшукати всюдисущому Вересюкові, уже не працював і порався по господарству, штукатурячи прибудову до літньої кухні.

— Дякуємо, але моя супутниця бачите з чим? Їй навіть з машини зайвий раз незручно вибиратися.

— Давайте тут, — попросила Ольга. — Ми вас надовго не затримаємо.

— Як скажете…

— То ви брали участь у будівництві на території лікарні у дев’яностому році? — почав з найголовнішого психіатр.

— Було діло, — посміхнувся той. — Від самого початку. Але не до кінця.

— А чому так? — запитала Ольга.

— Знаєте, часи такі були. Зарплати ніде не платили. А це було приватне підприємство. Щойно тільки відкрилося. Ну і багато обіцяли на початках, а згодом…

— Це ж Замрига покійний там керував? — поступово Вересюк спрямовував розмову у потрібне русло.

— Він самий… — Пересій згадував мера без особливого захоплення. — Хитрий лис, конкретний. І так і сяк крутив. Якісь копійки заплатить, а далі знову — як не одне, то інше. Ну і багато хто почав розбігатися. Я один з небагатьох майже до кінця протримався.

Вони терпляче слухали розповідь будівельника на пенсії, ставлячи запитання і не отримуючи того, на що сподівалися. Коли ж справа торкнулася теми скарбів, той лише засміявся.

— Були серед нас такі, хто справді в це вірив. Замрига й сам кругом носа пхав, дивився. А ближче до середини будівництва двох ханиг найняв. Не наших, не роздольських. Одного бригадиром, іншого я навіть не знаю ким. Будівельники, щоправда, з них такі, як з мене дохтор. Ні хріна не робили. І увесь час із ним про щось секретничали. То він їх за собою водить, то вони його. Подейкували навіть, що вони в нього живуть.

— А гляньте-но сюди, — попросила Ольга, вмикаючи ноутбук. — Чи це не вони часом? Не упізнаєте?

— О… — зрадів пенсіонер. — Вони. Тільки тоді молодші були. Та й вдягалися простіше. Гляди які… А це що — агрегат їхній?

Пересій тицьнув пальцем у фото джипа.

— Ні, це так просто, — поквапився заперечити Вересюк. — То ви кажете, швидше за все, вони були його добрими приятелями?

— Чи добрими — не знаю, — із сумнівом похитав головою пенсіонер. — Але не так як ми. З нами ні покурити, ні сто грам, ні просто посидіти. Окремо трималися, і Замрига якось ніби незручно з ними почувався. А одного разу з тих двох заїжджих залишився тільки один. І тоді раптом несподівано менти приїхали і його пов’язали. Цілу добу тримали. Та зранку вже на роботі був. Шеф так переживав за нього — до відділку їздив, нас взагалі одразу відпустив усіх і навіть робочий день зарахував.

Вересюк з Ольгою перезирнулися. Усе мало-помалу ставало на місця.

— Ти зрозумів? — вигукнула вона, коли машина рушила з місця. — Замрига міг сам це підлаштувати. Нумають право у нас людину на двадцять чотири години затримати до з’ясування. Наприклад, паспорт у нього попер і настукав анонімно. Ті приїхали, а він без паспорта. Або ще як…

— Цілком реально, — погодився Вересюк.

— А сам тим часом перевіряв місце. Не дарма ж він робітників у той день відпустив? Тоді Журбенко правий у своїх припущеннях.

— Усе можливо. Часу, щоб все винести, забракло. Та й дістатися до каплиці, напевно, було не так просто. Слухай, щось на мене Щерба почав косо дивитися. Часом не від ревнощів?

Ольга сміялася довго і весело.

— Зрозумів, — вивертаючи кермо у протилежний від лікарні бік, полегшено зітхнув Вересюк. — Тоді я можу цілком безпечно запросити тебе у гості.

— Ну, якщо мама не злякається цієї конструкції.

— А моя мама клінічну смерть пережила. Давно, коли я був ще малий. Кажуть, після цього люди вже нічого не бояться.

Вона лише стиснула його руку і притулилася до плеча.

Друзі сиділи в ординаторській і тихо перемовлялися.

— Все, ми тут більше нічого не зробимо, — переконано заявив Цекало. — Нам потрібна карта.

— Карта — в «Острові скарбів», — поправив Хижняк. — В нашому випадку — архітектурна документація.

— Байдуже. Для нас це — карта.

— Як сказати, — не погоджувався Роман. — На карті місце схову позначається конкретно. А нам ще належить здогадатися. І невідомо, чи взагалі воно існує. Мені, власне кажучи, це все набридло. І Лідка вже сердиться. А може правий Костогриз, і час вже закінчувати фігнею страждати?

— Так би й казав, — образився Ігор.

— Ну добре, проїхали. Що ти пропонуєш?

— Я… — пожвавився Цекало. — Я так скажу — до тих примірників, які в архітектурі зберігалися, нам не дістатися. Єдиний шанс — папери, що лежали в шпитальному архіві. Взяти їх міг лише Рябокінь. Ти згодний?

— Можливо… — відповів Роман.

— Треба їх віднайти. Давай мислити логічно. Через них прокуратура кругом риє. Чи триматиме їх Рябокінь у себе вдома?

— Навряд чи, — засумнівався Хижняк. — Хіба б зовсім дурний був.

— От і я кажу — сховав у місці, яке юридично йому не належить, щоб не звинуватили у крадіжці. Тільки б дізнатися де. Як це зробити? Якби які круті хлопці «наїхали» — він би показав.

— Нема у нас крутих, — зітхнув Хижняк. — Ти ж бачиш, він усім підряд паскудить, а вони терплять. І Костогриз терпить. Давно б уже вигнати мав. До того ж, круті, схоже, вже пробували. Пам’ятаєш, він побитий ходив? Знаєш… є у мене ідея. Ми його… як рибу. На гідну наживку.

— Як це розуміти? — здивувався Ігор.

— А так і розуміти. От, припустімо, щука — серйозна риба. Зубаста, швидка і обережна. Але коли голодна — то можна шмат бляхи з гачком у воду закинути, а вона одразу клац зубами — і вже зловилася, бо їй здається, що то карасик. Бляха блищить — і карасик теж блищить. А скажи комусь некомпетентному, що можна так рибу зловити — він не повірить.

— Доволі образно, — оцінив Цекало. — Тільки як це стосується Рябоконя? Поясни.

— А це серйозна розмова, — широко посміхнувся той. — І без ста грамів тут не розберешся. Давай десь посидимо пару годин. Сьогодні ж Лужний на службі.

Ловити на наживку у цей самий час збиралися і в іншому місці, де навряд чи хтось розбирався у рибальських хитрощах. Коли Люба, виставивши наперед свій живіт, зайшла до сестринської, там уже зібрався весь жіночий персонал вечірньої зміни на чолі з завідувачем.

— О… це що — збори? — здивовано запитала вона. — Щось намічається?

— Намічається, — рішуче промовив Лужний. — Тільки не те, що ти подумала.

— Щось сьогодні тут має статися?

— Так, — відповів завідувач. — Фабіровського збираємось упіймати.

— О! — засміялася Люба. — А я тут до чого? Он, Хижняка з Цекалом покличте, нехай ловлять. Вони молоді, спритні.

— А вони ловитимуть, — запевнив її Вадим. — Просто… приманка потрібна. Хочемо, щоб ти погодилася.

— Я?! — у Люби мало не відняло мову. — На шостому місяці вагітності?! Хочете, щоб я тут вродила? Ви що — бажаєте пологи приймати?

— Заспокойся, Любо, — посміхнувся Вадим. — Привид не справжній, тому тобі нічого не загрожує. Ти й так його щодня бачиш, тож нічим не ризикуєш.

— Але чому саме я? — не могла заспокоїтися вона.

— Чужих не проситимемо. А ти в нас така апетитна.

Комплімент вирішив справу і, пошепотівшись, колектив почав готуватися. Коли Штунда прямував подвір’ям із порожнім відром до дверей корпусу, нагорі його вже чекала грізна повновида жінка із наготовленим рушником та тирадами про брудні черевики та відсутність бахіл.

«Щука», на яку влаштували полювання Хижняк і Цекало, виявилася винахідливішою, аніж можна було чекати. Власне, якщо розібратися, це не була хижа риба взагалі. Заробітчани, які їздять до Португалії, розповідали, що у великих містах, де водойми надзвичайно забруднені, вивели якийсь спеціальний вид риби, яка швидко росте, поїдаючи різний непотріб, і не гребує навіть туалетним папером та пластмасовими пляшками. Того й смердюча та непридатна до вживання.

Рябокінь ішов територією так швидко, наскільки дозволяли зайва вага, розтоптані черевики та підступні думки, мацаючи у кишені відвологлу від пальців п’ятдесятку, зароблену пошуками в архіві минулорічної історії хвороби, яка «кров з носу» була потрібна тітці з Манівців для оформлення довідки. У подібних випадках папери завжди шукалися доти, доки клієнт не ліз у кишеню або не йшов до головного лікаря. Сьогодні розвиток подій виявився вдалим, і в голові в нього швидко складався кістяк заяви, яку не один місяць збирався послати до галузевого міністерства, а заразом ще до прокуратури та обласної санстанції. Друга рука правдоборця стискала в іншій кишені затерту фотокамеру-мильницю.

Біля приймального відділення крок його сповільнився і, не надто ховаючись, але й не виставляючи себе напоказ, Рябокінь витяг камеру. Зум пристрою був слабенький, тому довелося підійти ближче. З дверей приймального відділення вийшла санітарка з каструлею. Бурко, що терпляче чекав, підвівся з місця, метляючи хвостом, і затанцював біля неї. Жінка примовляла, наливаючи у миску. Пес голосно зацямкав, а Рябокінь добросовісно відзняв увесь процес. Думка, що скаргу варто спрямувати ще й до РНБО, виникла напрочуд доречно. Адже підгодовуючи бродячих псів на території лікарні, персонал, нехтуючи досвідом боротьби з холерою, сприяв розповсюдженню особливо небезпечних інфекцій, а це вже загрожувало надзвичайною ситуацією у державному масштабі.

До приймального під’їхала машина. Батьки вивели дівчинку з замотаною рукою і пішли до входу. Облишивши їжу, Бурко замолов хвостом і до них.

— Бачиш, який собачка гарний, — сказала жінка. — Машини охороняє. Завтра, як приїдемо, дамо йому хлібчика. Ходи, доню.

Кадри виходили без перебільшення вдалі. Ще можна буде написати до Комітету захисту прав дітей. Люди дітей сюди приводять, а головлікар розвів на території антисанітарію. Слава Богу, різних установ у країні не бракувало.

Та складаючи геніальні плани, Рябокінь не міг навіть уявити, що у цей момент хтось слідкує за ним самим. Тому й не виникло жодної підозри, коли, обходячи корпус, почув розмову невідомого по телефону. Чоловік у чорній футболці стояв спиною, тому й виявився легкою здобиччю.

— Ну, я не знаю, що робити, — обурювався незнайомець. — Цей доктор Хижняк взагалі знахабнів — за нещасну довідку сто баксів просить!

Рябокінь завмер на місці, ховаючись за кущі. Хірургічна служба й без того була однією з його найулюбленіших тем. Тут п’ятдесят гривень спробуй зароби, а вони беруть такі грубі гроші!

— Що, кажеш, дати? — продовжував чоловік. — Може де дешевше знаєш? Ну, як скажеш. Однаково нема вибору. Та он, чекаю, казав у приймальне зараз прийде. У перев’язочній поговоримо.

Рябокінь діяв блискавично. Проминувши санпропускник, де на нього не звернули особливої уваги, він пробіг порожнім коридором і штовхнув двері перев’язочної, які ніколи не зачинялися. Перевіривши пам'ять апарата, увімкнув функцію диктофона і накрив пристрій серветкою, влаштувавши його посередині під стінкою шафи. Готово.

Усе зайняло пару хвилин, і він зник з поля зору. Якщо запис вийде, він матиме конкретні факти. Адже насамперед головний лікар винен у тому, що його підлеглі беруть хабарі, то ж це гарний привід зняти його і призначити людину, яка здатна навести справжній порядок.

Хижняк не затримався. Ще б пак. За сто баксів він би й сам покинув дрібні справи. Щоправда, хірург ішов не сам. Отже, спочатку говоритиме з тим, кого привів. Як довго? Чи не забракне пам’яті в апараті?

Залишалося трохи потерпіти. Відчувши незрозумілий дискомфорт попід халатом, Рябокінь запхав руку і потер по ребрах. Вочевидь, камінь, що постійно носила за пазухою ця людина, добряче тиснув на коронарні судини, обкрадаючи серце, проте лікарської компетентності йому бракувало, того й не здогадувався про справжню причину неприємних відчуттів.

Відбувши нічну зміну, Люба збиралася додому. Довго ходила туди-сюди, щось доробляла. Хворі вже поснідали, і санітарка гриміла у їдальні тарілками, розкладаючи посуд по місцях. Довжелезна постать з відром прочовгала коридорами і зникла у їдальні. У більш пожвавлених місцях відділення усе вирувало.

— Любо, ти вже йдеш? — голосно гукнула операційна сестра. — Лишаєшся? Ну, то я сама. Давай, до післязавтра.

Вона приблизно уявляла картину, яку мала побачити. Та тим не менш, злякалася, щойно завернула за ріг у темному та порожньому коридорі з єдиним маленьким віконечком. Низькоросла постать у синій куртці та затертій зимовій шапці ішла від неї, човгаючи величезними черевиками і повертаючи у ще темніший прохід. Кроки були такими неприродними та нерівними, що серце стискалося від розуміння, що живі реальні люди так не ходять.

— Мамо… — тихо промовила Люба, беручись рукою за стіну і спостерігаючи за останніми рухами істоти. — Мамо рідна…

Бідна заклякла операційна сестра не могла бачити того, що відбулося за рогом, куди попрямувала страшна потвора. Щерба, руки в боки, очікував на здобич. Зігнутий навпіл Штунда, застібнувши червону куртку вивернутою синьою підкладкою назовні на два верхніх ґудзика навколо своїх сідниць, які у такому положенні при погляді ззаду цілком скидалися на плечі, прудко переставляв ноги, допомагаючи собі пальцями рук. Не зважаючи на те, що деякі люди мислять саме цією частиною тіла, голови там однаково не було. Тому зимова шапка, яка добре тримала форму, була просто поставлена на крижі акурат за піднятий комір куртки, створюючи подобу голови. Порожні рукави рухалися у такт крокам, тому нещасна Люба, спостерігаючи цю картину ззаду, не могла навіть уявити, що це дрібно чимчикує двометровий Петя.

Останній, аби не впасти під час ходьби у такому екзотичному положенні, мусив дивитися виключно у підлогу і теоретично міг навіть наштовхнутися на стіну, тому немало здивувався, що голова його несподівано зустріла якусь м’яку, але істотну перешкоду. Тож мало не скрутивши собі в’язи, підняв голову, вперся носом в потужне пузо, а потім зустрівся очима із розгніваним поглядом Щерби. Штунда неймовірно зблід і спробував розігнутись, та широчезна лапа травматолога міцно тримала його за худу шию, не дозволяючи уникнути привселюдної ганьби.

До коридору усі збіглися миттєво. Дівчата охали й ахали, розібравшись у природі аномального явища, яке останнім часом тероризувало відділення. Підійшов і Вадим. Слова були зайві. Найдовше процес осмислення тривав у баби Жанни. А коли нарешті це відбулося, її обуренню не було меж.

— Ну що, він чи ні? — задоволено спитав Лужний. — Кажіть. Фабіровський? Якщо ні — маємо відпустити.

— Я вам відпущу! — вигукнула баба Жанна і чкурнула на своїх покручених артритом ногах до клізмовочної.

— За шваброю, — зі знанням справи припустила Женя.

Тільки Люба чекати не схотіла.

— Ах ти ж, негіднику… А кажуть — дурний! — підхопивши однією рукою вже солідний, як для такого терміну, живіт, а іншою піднявши вилогу плаща, вона несподівано розбіглася і завдала копняка в спину удаваного привида, тобто під задницю Штунди.

— Ой! — вимовив Щерба, відступаючи назад після того, як нещасний ткнувся головою в його черево.

— Все, швабра відміняється, — припинив екзекуцію Вадим. — Тягни його на кухню, бо жінки порвуть. Ще за самосуд відповідатимемо. Нехай Костогриз з ним розбирається.

Назад Рябокінь біг іще швидше, адже цінність звукозапису не йшла у жодне порівняння зі знімками рудого пса. Принаймні, він на це сподівався. Зачинившись в архіві й увімкнувши чайник, правдоборець весь перетворився на слух.

Як і очікувалося, перший запис зафіксував розмову з тим, хто прийшов з Хижняком. І благаючи Бога, аби на карточці апарата помістився ще й запис другої розмови, Рябокінь навіть уявити не міг, що після перших слів першого запису геть чисто забуде про хабар у сто доларів, призначений хірургові. Це справді виявилося шоком.

— Романе Петровичу, — почав незнайомець. — Мені вас рекомендували поважні люди, ви їх не знаєте. То ж розмовлятимемо відкрито. Те, що мені потрібно, коштує… ось…

Уява Рябоконя малювала, як гість пише цифру на папері.

— Немало… — здивувався Хижняк. — За десять штук баксів я б віддав, але де його взяти?

— Не треба озвучувати цифри, — попросив той. — Розумію, що ви сумніваєтесь, але повірте, ви особисто ніяк не скористаєтеся архітектурними планами. Вам не вистачить освіти та компетентності. Разом з тим, я знаю, що ви з другом давно займаєтеся пошуками, і гадаю, що папери все-таки у вас. Подумайте. Примарне шукання чи живі гроші у кишені, тим паче, не маленькі. Продайте нам креслення. Ще накинемо. Домовимось.

Хижняк у відповідь лише мовчав.

Німіти під грудьми у Рябоконя почало одразу. Та ще й так, що геть чисто забув про чайник з поламаним індикатором, який міг згоріти після википання води.

— Я не маю документації, — зрештою відповів хірург. — І ніколи нею не цікавився. Знаю тільки, що існує кілька примірників, з різних років. Повірте, не відмовився б від такої пропозиції, але…

— Ну, ви однаково подумайте, — заохотив гість. — Але майте на увазі — це на випадок, якщо все-таки папери у вас. Архітектурних планів справді є кілька версій, залежно від року складання. І нас цікавлять ті, у яких на сторінці, позначеній С-3, у верхньому кутику є винесена стрілка з маркуванням «бет. 500». Якщо це воно — можете сміливо дзвонити.

Подальші звукозаписи відтепер втратили будь-яку цінність, принаймні на найближчу годину, якої мало вистачити Рябоконю, аби навідатися до сховку і перевірити папери. Навіть непрофесійній наружці у складі Хижняка і Цекала виявилося легко відстежити його траєкторію.

Він біг, не розбираючи дороги, а серце завмирало від думки про те, що саме його папери можуть виявитися справжніми. Або навпаки — і тоді навіщо було отак героїчно терпіти знущання тих двох вилупків, хоч і запропоновані ними на початках гроші не йшли у порівняння з цифрою, озвученою Хижняком.

— Ну ви даєте, Вадиме Борисовичу, — вражено промовив головлікар. — Я просто у захваті. Це що — спілкування зі слідчим так вплинуло на вас?

— Валігура тут ні до чого, — посміхнувся Вадим. — З дитинства люблю читати детективи. До того ж, мені усі наші допомагали.

— Он як… Може колектив, коли хоче. Навіть проти потойбічного методи знаходяться.

Подумавши хвилину, головний продовжив:

— А знаєте що? Нам саме детективні таланти і потрібні, аби розібратися в тих проблемах, що останнім часом нас переслідують — раптова смерть Замриги, ви ж чули, хоч тоді і не працювали ще у нас. Потім випадок з холерою, коли хтось учбовий матеріал до заборної посуди хлюпнув. Ще й зникнення архітектурної документації. Розумію, те, що в районній архітектурі зберігалося — не наша компетенція, але примірник з нашого архіву теж зник. Мені, коли хочете знати, за неї грубі гроші свого часу пропонували, та на той час, мабуть, її вже в нас і не було.

— Ви жартуєте? — не повірив Лужний. — Це все кримінальні злочини, які мають розслідуватися поліцією і прокуратурою.

— А вони і розслідують, — запевнив Костогриз. — Та тільки безуспішно. А ви людина розумна, тим більше, тут працюєте. Я попрошу Валігуру, щоб дозволив вам над цим попрацювати. Що скажете?

— Не знаю, — засумнівався Вадим. — Я ж не фахівець. Та й у відділенні роботу треба виконувати.

— А роботи ніхто з вас не знімає, — розвів руками головлікар. — Я мав на увазі, щоб ви зайнялися розслідуванням на дозвіллі. Подумайте.

У Вадима в кишені завібрував телефон, та головний не йшов, чекаючи відповіді.

— Подумаю, — пообіцяв Лужний, мимохіть зазираючи на дисплей телефона, що ніяк не вгавав. — Обов'язково. А що з нашим зловмисником тепер буде?

— А що з нього візьмеш? — промовив Костогриз. — Я йому «мізки» добре промив, більше так не робитиме. Якщо просто вигнати, буде тинятися по підворіттях, почне спиватися, взимку ще десь замерзне. А так він спокійний, роботящий, не агресивний. Та й потім… хто на таке місце піде — за копійки помиї носити? Кому воно потрібне? Сумно це все, Вадиме Борисовичу.

Номер, з якого йому часто дзвонили упродовж останніх трьох днів, уже не позначався в пам'яті телефона як «Алла», та з власної пам'яті Вадим його так і не стер.

— Справді сумно, — погодився він.

— І що далі? — розчаровано мовив Ігор, кинувши олівець на розгорнуті креслення, на яких у нижньому кутку кожної сторінки було засвідчено авторство Замриги. — Що тепер? У нас вже очі вилазять, а ніяких підказок не бачимо. Можемо лише втішатися, що Рябокінь кусає лікті, бо не знайшов на них позначки «бет. 500».

— Завтра кусатиме ще більше, бо не знайде самої проектної документації, — мляво посміхнувся Щерба.

— Нам з цього радості небагато, — пошкріб голову Лужний. — До того ж, тепер вже нас мають притягати за крадіжку документації, а не його.

— Ну, ми ж її не з архіва взяли, а у злодія, — зауважив Роман.

— Це не має значення, — похитав головою Журбенко. — Давайте так. Про папери нікому ні слова. І сховайте надійно в такому місці, яке ні з ким з вас не пов'язане. А взагалі…

— Що — взагалі? — одночасно вигукнули усі.

— Взагалі, я думаю… — Журбенко довго зважував, а потім сказав: Тільки не смійтеся. Варто показати це старому Колісникові. Але так, щоб не бачив Труш. Швидше за все, і це марно, проте хоч якийсь шанс…

— Дурниці, — махнув рукою Ігор. — Ви б його бачили, Юрію Васильовичу! Ледве ноги тягає і сечу не тримає. У нього ще двадцять років тому судини в голові позаростали й мізки атрофувалися. Хоча ми до його років взагалі не доживемо!

— Згодний, — погодився господар. — Але я раджу спробувати. Ви ж нічим не ризикуєте. Навіть якщо старий скаже про це Трушу, то й що? Боїтеся самі — нехай хтось покаже, кого Колісник не зможе потім упізнати. Он Вересюк, наприклад. Існує феномен, коли людина у глибокому маразмі взагалі нічого не кумекає, а професійні навички на рівні рефлексів сидять глибоко. Тож не гайте часу і зробіть це якнайшвидше.

Кількість неприйнятих дзвінків від Алли свідчила, що вона не полишить своїх спроб з ним поговорити, тож Вадим приречено вийняв телефон з кишені і вийшов на двір.

— Слухаю.

Голос, який ще не так давно викликав у його душі радісне тремтіння, тепер дедалі більше дратував.

— Привіт, — як ні в чому не бувало привіталася вона. — Як справи? Я вже кілька днів тобі телефоную.

— Завантажений на роботі, — сухо відповів Вадим. — Давай оперативно, без оцих твоїх… Кажи.

— Ну… давай, — розгубилася Алла. — Кажеш, тебе зараз тут немає?

— Так. Вже давно.

— І де?

— Нижній Роздол.

— Ого… навіть не уявлю собі де це. Я… знаєш, не належу до клубу ерудитів.

— Знаю, — згодився Вадим.

— Нормально, — здивувалася Алла. — Ти почав говорити зі мною відверто.

— Завжди був відвертим, — не згодився той. — Просто щадив твою психіку. А тепер…

— Ну, тепер… — махнула рукою вона. — Тепер моїй психіці взагалі нічого не страшно. Знаєш, чого я телефоную? Хочу зустрітися.

— Для чого? — не зрозумів Лужний. — Облиш цю ідею.

— Нам треба поговорити, — наполягала вона.

— По телефону кажи.

— Ні. Мені треба бачити тебе.

— Гаразд, давай по скайпу.

— Я розумію, тепер твоя черга знущатися, — здавалося, колишня подруга втратила здатність ображатися. — Але побачитись треба. Після цього обіцяю тебе не турбувати.

— Гаразд, — нарешті вимовив Лужний. — Скільки часу має тривати розмова?

— О, ти зовсім по-діловому, — здивувалася вона. — Ну… годину, дві.

— Тоді післязавтра приблизно о дванадцятій у будь-якому кафе біля вокзалу. Квиток матиму туди і назад. То ж вибери місце сама, у тебе для цього більше можливостей.

— Дякую тобі, — відповіла Алла.

Він зауважив, як кардинально змінилися її інтонації та манера вести розмову змінилися кардинально. Втім, відчуття, що почавши так зване нове життя, він далі ведеться на «фокуси» цієї жінки, гнітило. Їхати зовсім не хотілося.

Розділ Х

Була глибока ніч, коли Іван, підскочивши на ліжку, закричав. Світло у цій палаті не вимикалося ніколи і, звівшись на ноги, старий психіатр тремтливими руками намагався вдягнути окуляри.

— Іде! Він іде! — галасував пацієнт.

Обличчя хлопця було спотворене від жаху. Руки затремтіли, погляд метався по стінах. Місяць роботи з пацієнтом виявився марним.

— Що сталося? — допитувався лікар. — Звідки ти взяв? Ми ж говорили — у лікарні вночі працює персонал, хтось міг пройти повз двері.

— Ні… — хлопець весь трусився. — Він там! Він іде, я чую.

Палець пацієнта вказував на стіну, та він не наважувався торкнутися її.

— Іване, — розгнівався лікар, — геть розум втратив?! Там нічого немає. Стіна!

— За нею. Він там.

— Там аптека, вона також у підвалі, але вхід не звідси, а з вулиці. Ти бачив її, сходи йдуть донизу біля головних дверей корпусу. Товщина стін у підвалі не менше метра. Крізь них не можна нічого почути!

— Він іде! — твердив Іван.

— Добре, зараз послухаємо…

Вийнявши з потертого портфеля фонендоскоп, лікар вставив слухавки до вух і притулив мембрану до стіни. Очі його зреагували, і пацієнт це помітив.

— Я ж казав! Ви теж чуєте!

Старий і справді чув якийсь рух за стіною. Навіть можна було сказати — у стіні. Він довго стояв, притуливши інструмент до поверхні, і вслухався. Там монотонно шкребло по твердому каменю, а потім… щось посипалося. Видавалося, що пісок та дрібні уламки сипляться згори і падають на тверду поверхню. Чути було добре і, не довго думаючи, лікар відчинив двері й потяг хлопця за собою. Аптека працювала цілодобово, і коли вони увійшли, працівниця у повній тиші читала книжку. Попросивши її принести аміназин, Фабіровський притулив мембрану до стіни аптечного приміщення, за якою ще дві хвилини тому перебував сам. Звук шкреботіння був дещо іншим, а потім щось посипалося. Він ставав свідком неймовірного — між аптекою та ізолятором, де лише стіна, була якась порожнеча, і там щось рухалось. Здавалося, хтось свердлив згори діру, і вниз сипалося кришево. Він достеменно знав розташування будівель та приміщень у цьому монастирі, адже сприймав цю територію насамперед монастирем, а не лікарнею. Приміщення без дверей… Пацієнт притулився до стіни вухом поруч із фонендоскопом. Він також слухав.

— Так, ніби воно у нашій кімнаті? — несміливо припустив Іван, коли вони вийшли. — Але ж там нікого немає! Ви самі зачинили двері на ключ!

— Правильно, — погодився лікар. — Там справді нічого не відбувається. Зараз повернемось і ти переконаєшся.

— Тоді де воно?

— Подумай, для чого ж тобі голова? — запропонував старий.

— Між аптекою і нами є щось іще? Так виходить?

— Схоже, що так. А нагорі ще донедавна працювали будівельники. А тепер…

— А тепер прийшов Бурбура і хоче дістатися до нас! — вигукнув хлопець.

— Що ти, Йване, — з докором промовив лікар. — Для чого воно йому? Бурбура не вміє ходити крізь стіни. Яка йому користь з того, що влізе туди?

— А якщо вміє?

— Тоді б не свердлив діру. Тоді б і до потаємної кімнати крізь стіну проліз.

Аргументи подіяли, і хлопець знову заспокоївся. Вони повернулися на місце.

— Ти вже не боїшся? — запитав лікар.

— Ні, а що ми будемо робити?

— О, це надзвичайно цікаве питання. Я знаєш, що подумав, Йване? А якщо це та сама свята каплиця із білою глиною, яка рятує від усього? Ти ж пам'ятаєш, я тобі розповідав?

Хлопець ствердно кивнув.

— Ну, ось. Ми мусимо знайти туди шлях. Ось на цій висоті почнемо розбирати стіну. Я вже старий, не зможу. Ти робитимеш. До того ж, сам знаєш — до рятівної глини своїми руками треба дістатися. Завтра інструмент візьмемо, а шафу пересунемо, щоб діру затулити.

— А вона точно там є? — з надією запитав Іван.

— Гадаю, так. Десь же мусили ченці її заховати.

— І що, після цього справді Бурбура мене боятиметься?

— Обходитиме десятою дорогою, — завірив старий. — Але пам'ятай — про усе, що там побачиш — ніколи й нікому. Інакше він тебе знайде.

— Ніколи й нікому… — впевнено прошепотів хлопець.

* * *

Робочий день наближався до завершення, коли до палати номер один увійшов консиліум лікарів у повному складі. Бідолаха Труш на цей час поїхав додому спати, виснажений цілодобовим доглядом за родичем, а дружина, яка змінила його на посту, вийшла до магазину.

Поважний старець тихо лежав на ліжку, відчужено дивлячись у стелю, і ніяк не відреагував на появу такої кількості людей. Риси його худого зморшкуватого лиця загострилися, руки спокійно лежали уздовж тіла. Охайна борідка надавала шляхетності старечому обличчю.

— Казимире Львовичу, — звернувся до нього Лужний. — Як ви почуваєтесь?

Лиш тепер старий повернув голову, розсіяно пройшовся поглядом по лікарях, і промовив уривчасто:

— У моєму віці добре себе не почувають.

— Щось вам болить?

— Ні…

— Може, маєте якісь побажання? Чогось хочете?

Тепер пауза виявилася довшою, а потім старий відповів:

— Так. Померти. Більше нічого. Я на своїй землі. Не на чужині. Тепер лиш померти.

— Це вже як Бог дасть, — філософськи зауважив Щерба. — Прискорювати події гріх. Ми до вашого віку взагалі дожити не сподіваємося.

— І добре робите, — спокійно промовив Колісник. — Не варто.

Знову запала пауза, а потім Вадим промовив:

— Казимире Львовичу, не хочемо вам докучати, але у Роздолі всі знають, що ви проектували ці будівлі. Якщо б трапилася така можливість — чи хотіли б ви побачити свої креслення?

— Так, хотів би, — без найменшої затримки відповів старий.

Не кажучи більше ні слова, Лужний витяг проектну документацію і почав розгортати. Ліжко підняли, щоб пацієнт напівсидів, і поклали папери йому на коліна. Одразу ж увімкнули яскраву настільну лампу, спрямувавши світло на креслення. Колісник надів окуляри. Голова його погойдувалася з боку в бік, а пальці на руках несамохіть робили дрібні рухи.

Він гортав сторінки, уважно роздивляючись кожну, і так аж до кінця, поки не перегорнув останню. Здавалося, ця неважка робота відібрала в нього всі сили.

— Вам не погано? — запитав Хижняк.

— Ні, але то не є моя робота. Хтось накреслив оце все з моїх планів. Усе майже так, крім однієї сторінки. Там усе перероблено. Що, воно зараз і справді так виглядає?

— Покажіть, де? — попросив Лужний.

Перегорнувши зо дві сторінки, Колісник вказав пальцем:

— Ось. За мене було інакше. Це дійсно зараз так є?

Консиліум радився довго, адже жоден із тих, хто входив до його складу, не був фахівцем з архітектури. Найбільше старався Хижняк. А коли закінчили обговорення, Вадим промовив, повертаючи папери старцеві:

— Дійсно, тепер це має такий вигляд. Більш аніж двадцять років тому добудували корпус.

— Цього не може бути.

Важко було уявити, що ледь чутний голос немічного старця може звучати так упевнено.

— Але воно так є, — розвів руками Хижняк. — Хочете вірте, а хочете — ні. Нове крило введене в експлуатацію і стоїть досі.

— Такого не може бути, — вперто повторив архітектор. — Оце, що накреслено, не може стояти на цьому місці. Воно б розвалилося. Я знаю.

— Але, тим не менш, стоїть, і ми регулярно там буваємо, — втрутився Цекало. — І навіть працюємо. Ви щось плутаєте.

— Юначе… — голос старого затремтів ще більше. — Я в своїй роботі не помилявся ніколи. Інших креслень у вас немає?

— На жаль, ні, — розвів руками Вадим.

Замовкнувши, старий почав відвертатися до стіни. Сил йому бракувало, і хлопці допомогли, турботливо укривши діда ковдрою. Розмову було закінчено. Вадим дав знак забиратися.

Нарада перемістилася до ординаторської.

— І що? — не міг заспокоїтися Цекало. — Я лише одне зрозумів. Усі аркуші перемальовані зі старої документації, яку робив ще він. Руками, адже комп'ютерів тоді ще не мали. І лишень одна сторінка змінена. Та, де зображено флігель. І кажіть, що хочете, але мені здалося, що її найбільше і хотів бачити Колісник.

— Так, — відповів Хижняк. — Але мені ще інше в очі впало. Старий побачив якусь невідповідність. Ви ж чули? Воно так не може стояти — і крапка. Не дарма Журбенко мову про фахові рефлекси вів. Цей дід скоро Труша не упізнаватиме, а щойно проект побачив — одразу розібрався.

— Але ж будівля стоїть, — заперечив Лужний. — Чи можна вважати, що старець у свої роки ще щось кумекає? Ти як скажеш, Володимире Васильовичу?

— Розум на диво тверезий, — безапеляційно заявив Вересюк. — Що хочете кажіть, а він при повній тямі. І справді упевнений у тому, про що говорив.

— Що ж виходить? — Хижняк збуджено заходив між столами. — Якщо припустити, що Колісник правий, що будівля неможлива у такому вигляді, як накреслено, отже, не правий Замрига. Наш дорогий покійний мер, який проектував і виконував ці креслення.

— Але ж Замрига не був дурнем, — зауважив Щерба. — Можливо, навмисно намалював не так, як належить. Січете? Збудував, щоб гарантовано стояло, а накреслив, як йому було вигідно, з якоюсь певною метою.

Папери знову лягли на стіл.

— Що я вам скажу… — Хижняк, в якого вдома зараз велося власне будіництво, водив ручкою по архітектурних планах. — Нам все це важко оцінити. Хіба взяти і ще раз переміряти. Тут вказані конкретні розміри. Ми не фахівці, тому нам важко розібратися з цими кресленнями на різних сторінках та у різних проекціях. Але ми можемо все переміряти. Візьмемо рулетку і мірятимемо стіна за стіною. Розумію, не скрізь дістанешся, особливо зараз, але можна почати з цього. Можливо, щось і вдасться знайти, якусь суттєву похибку. А там побачимо.

Збігати у госптовари і купити дві рулетки було справою десяти хвилин. Олівцем просто на плані написали перші літери прізвищ присутніх, аби не поплутати, хто що міряє. Ключа від підвального поверху взяли у лаборантки, яка під час зміни завжди ночувала в основній лабораторії і внизу бувала лише у разі термінового виклику до ургентних хворих. Флігель з приймальнею Костогриза вже зачинили і з цим належало змиритися. Усі розійшлися по коридорах, щоб привертати менше уваги. Лише Хижняк залишився в ординаторській і олівцем від руки переносив фрагмент плану на окремий аркуш, щоб не псувати зайвими позначками оригінал.

Труш з'явився несподівано, коли Цекало із Щербою міряли рулеткою у дальньому закутку коридора. Погляд інженера був красномовним. Вадим вийшов з кладовки, яка знаходилася ще далі.

— Чого не спите, Василю Васильовичу? Зайвий догляд за хворим не завжди на користь.

— Я бачу, ви за нього взялися, — похмуро зауважив Труш. — Що ви йому показували?

— Ну ви ж самі просили призначити щось для прояснення розуму. От Володимир Васильович прийшов і обстежив його. І висновок дав, що у дядька вашого розум ще цілком ясний.

— А показували що? — не вгавав інженер. — Якісь креслення.

— Хижняк від своєї будови приніс, — збрехав Лужний. — Бо Вересюк казав, що для проведення тесту найліпше дати щось пов'язане з фахом пацієнта. Він архітектором був?

— Звідки ви взяли? — змінився на обличчі Труш. — Я вам такого не казав.

— Так він сам і повідомив, — почувся ззаду голос Вересюка. — Я його питав.

— Старечі вигадки! — розчервонівся «Вась-Вась». — Бухгалтером ціле життя працював. Кажу вам — старість розум поїла.

— Буває, — знизав плечима психіатр. — Тут справді нічого не вдієш. Ви б додому його забирали.

— Справді, — підтримав психіатра Вадим. — Це найкращий варіант. Хвороб він конкретних не має, а проти старості ліки ще не вигадали.

— Я подумаю, — пообіцяв Труш, роззираючись. — А що ви тут міряєте?

— Коридор перегородити думаємо, ще одну кладовку зробити.

Інженер пішов, а консиліум від гріха перемістився до квартири Журбенка. Зиркнувши на годинник, Вадим простягнув руку.

— Може відкладеш поїздку? — запитав Щерба. — Разом посидимо, поміркуємо.

— Складається враження, що кульмінація не за горами, — додав Вересюк. — Критичний момент, так би мовити…

— Не можу, хлопці. Мушу, — зітхнув Лужний. — Я швидко — туди і назад. Зв'язок по телефону. І про хворих за цими справами не забудьте.

— Удачі, — побажав Ігор.

Якщо над проблемою працює стільки світлих голів, прорив настає рано чи пізно.

Першим знайшов Ігор. З виміряних ним стін в одному з приміщень дві, що сходилися під прямим кутом, виявилися коротшими, ніж на плані. Хоч заміри і могли бути неточними через те, що старі підвальні приміщення мали заокруглені кути, а стіни були не надто прямі, дві стіни вийшли коротшими аж на сімдесят сантиметрів кожна. В сусідному приміщенні був фізкабінет, який стояв зачинений. А от у наступному, ще через одну стіну, розташувалася аптека, що працювала цілодобово, і поки Вересюк відволікав молоду аптекарку, Хижняку вдалося зробити замір. Результат вразив — і тут бракувало семидесяти сантиметрів. Четверту стіну вирахували простим додаванням і знову не дорахувалися майже метра. Журбенко взяв олівець, папір і, ще раз глянувши на креслення покійного мера, почав малювати схему.

Дві базові стіни підвального поверху перехрещувалися під прямим кутом. І в утвореному ними перехресті кожен з чотирьох елементів у реаліях виявився коротшим за своє зображення на будівельному плані. Всі решта розмірів відповідали кресленням з точністю до сантиметра. Більше того, усі кути, під якими сходилися чотири стіни, виявилися більшими, ніж дев'яносто градусів, що, в принципі, було неможливо. До того ж, вони були заокругленими. Такий трюк ще під час будівництва монастиря давав можливість на перехресті цих стін приховати певний об'єм, в якому можна облаштувати невеличке приміщення завширшки півтора метра, а якщо там зменшити товщину стін, то навіть більше.

— Базові стіни у підвалі, усі без винятку, завширшки майже метр. Це ще плюс он скільки…

Присутні чухали потилиці, не здатні повірити у те, що було тепер очевидним. Глибоко зітхнувши, Хижняк взявся перераховувати ще раз.

— Як же могло статися, що досі ніхто не здогадався? — скрушно похитав головою Ігор.

— Чого ж ніхто… — заперечив Дольний. — Замрига покійний, схоже, якраз і здогадався. А може і бачив те, що там є.

— Чого ж не забрав?

— А як забереш? — зауважив Хижняк, який закінчив перерахунки. — Будівництво, повно людей. Головлікар ходить… Богуш, кажуть, у кожну дрібницю носа пхав. Хіба що вночі, але ж за ніч такої стіни не продовбеш. А почнеш рухатися — хтось щось запідозрить. А ще двоє отих. Вони взагалі з нього очей не зводили! От і вирішив Замрига усе чимшвидше приховати, поки ніхто не здогадався, а креслення так переробив, щоб і теоретично цієї каплички вичислити було неможливо.

— А що там нагорі? — намагався згадати Щерба.

— Як що? Флігель у два поверхи. Кабінет головлікаря, відділ статистики, а ще вище…

— Те, що вище, вже не має значення, — перебив Журбенко. — Ви молодші, не пам'ятаєте. Над перехрестям стін мало бути приміщення для зберігання балонів з киснем. А Богуш несподівано, коли вже обидва поверхи вигнали, закомандував свою приймальню туди перенести. Ще пам'ятаю, як з ним скандалив Замрига, казав, що не можна.

— От і відрізав йому шлях до каплиці наш колишній головний, — зробив висновок Дольний. — Я також щось подібне пам'ятаю. Мабуть, готував собі Замрига шлях згори. Комірчина для балонів — хто там буває? Подалі від хворих, у відмежованому приміщенні, згідно з правилами безпеки. А через примху головлікаря упродовж стількох років мер наш дорогий не знав, як туди дістатися. Розумієте?

— І справді. Ви ж бачили з яких каменів фундамент монастиря складено? Цілі брили. Куди крізь них? Та й поклали їх хрестоносці аж ніяк не на бетон п'ятисотої марки. Пересипали лупокою, кожну брилу добирали так, щоб кутик до кутика. Саме так раніше будували. Якщо кілька брил витягти — глядиш, взагалі усе завалиться.

— А ми тепер як мусимо? — міркував уголос Ігор. — Хоч лікті кусай! Навколо каплиці, якщо вона справді там є, робочі приміщення. Та й самі кажете — камені витягувати небезпечно.

— Тепер я розумію, що мав на увазі Колісник, сказавши, що так бути не може. По-перше, триста шістдесят градусів у нього ніяк не складалися. Він знав, що кути там тупі. А по-друге, не може верхній поверх спиратися кутами своїх стін на стелю попереднього! Це ж елементарно! Навантаження повинно йти на стіну нижнього поверха і так аж донизу. А у Замриги як? Треба бути дебілом, а не архітектором, щоб збудувати так, як намальовано. Але він відкрив потаємну каплицю і знав, що стіни верхнього поверху спиратимуться не на стелі попереднього, а на стіни цієї каплиці, а тому це безпечно. Відкритися усе могло, якби документацію перевірив досвідчений архітектор. Того й беріг її немов зіницю ока.

— Проте, вочевидь, якийсь витік інформації таки відбувся, — припустив Дольний. — через те й з'явилися сторонні люди. Гадаю, сталося це через Рябоконя.

— Можливо, — підтримав Журбенко. — Рябокінь прийшов на роботу саме тоді, як здавали в експлуатацію флігель. Його взяли завідувати відділом статистики. Отже, доступ до архітектурної документації він мав одразу. Вирішив скористатися, але самому знань бракувало. Міг з кимось консультуватися. А вже далі — ланцюгова реакція.

— Звідти й потяглося, — упевнено промовив Журбенко. — У такій справі тільки дай привід — охочі знайдуться. А діє кожен залежно від власних можливостей та апетитів. Такі як ми — власними руками і розумом, інші — залякуванням.

— А треті розраховують лікарню закрити, нас поразганяти і тоді вже безперешкодно перебрати тут усе по камінчику, — додав Дольний.

— А усе це разом, якщо у глобальному розумінні, називається гонитвою за «жовтим дияволом», — підбив риску Вересюк. — І залежні від нього практично всі, не виключаючи й тут присутніх.

Коли потрапляєш до рідного міста після довгої відсутності, це завжди бентежить. Та Вадим не відчував нічого особливого, йдучи вокзальною площею і роззираючись на навколишні будинки. Що ж до зустрічі з колишньою — хотілося чимшвидше її відбути, винятково з поваги до минулого.

Якщо розібратися, він був відсутній не так уже і довго. Всього за кілька місяців встиг побувати у далекому зарубіжжі, а потім осів у глибинці. А з цим містом його вже майже нічого не пов'язувало, хіба що спогади. Жінка, яка чекала у кафе, стала йому чужою.

Та щойно побачив її, зрозумів, що поквапився з висновками, і не все так просто. Вона трохи погладшала, проте це їй навіть личило. Виглядала впевненою і невимушеною.

— Привіт, — сказав Вадим, сідаючи навпроти. — Гарно виглядаєш. Заміж за олігарха вийшла?

Її щирий сміх тільки підтверджував зміни.

— Чому за олігарха? Я ж не в хутрі та діамантах.

— За іншими ознаками здалося.

— Якими ж, цікаво?

— Надто упевнено почуваєшся, — пояснив Лужний.

— А… ну є трохи. Заміж не вийшла. Олігархи не з такими, як я, одружуються, та й мені це не потрібно.

— Гаразд, — припинив порожні розмови Вадим. — Тобі щось замовити? Каву? І давай швидше до справ.

— Діловий підхід, — знов засміялася Алла. — В Америці навчили? Я вип'ю кави. Але сама замовлю, якщо ти не проти.

— Отже, давай до справи, — продовжувала вона. — Я хотіла б відповісти на твої запитання, які ти мені дуже часто ставив і через які нервувався та ображався на мене.

— І заради цього треба було їхати в таку далечінь? Чого не по телефону?

Вадим не приховував невдоволення, і вона здивовано повела бровами.

— Ти також змінився…

— Нічого дивного. Життя змінює усіх. То що далі?

Відчуття, що марно втрачає час, затопило його з головою. Схоже, в цієї жінки виникла якась тимчасова потреба у ньому, а коли вона зникне, то зникне і сама Алла, як це бувало досі не раз. Та тепер це вже не так важливо, адже колишні почуття вмерли. Тому думки про Труша, Колісника та двох невідомих кривдників продожували вирували в його голові, коли Алла почала свою розповідь.

…Два роки тому вона глибоко вкололася голкою, коли робила ін'єкцію. Отримавши результати обстежень пацієнта, вона втратила під ногами землю. Виявилося, що хлопець був інфікований ВІЛ. За правилами, вона мала звернутися у відповідну інстанцію для обстеження і профілактичного лікування. А тоді, коли стався прикрий випадок з використаною голкою, це мало бути зафіксовано у відповідному акті так званих аварійних станів, що дозволило б у випадку її інфікування отримати відповідну допомогу, адже випадок стався під час виконання службових обов'язків.

Усі нюанси катастрофи Вадимові не треба було пояснювати, адже він і сам варився у цьому котлі, а тому надто добре все розумів. У повсякденні з медпрацівниками нерідко трапляються випадки, які підпадають під визначення «аварійний стан». Оформити належним чином бодай один буде означати, що потім впродовж місяця, а то і більше доведеться давати пояснення в різних інстанціях. Виконання ж обов'язків при цьому ніхто не відміняв, а так звана державна допомога у подібних випадках більш ніж символічна. Усе це й змушує медиків заплющувати очі на подібні речі й сподіватися виключно на Бога.

Тож після отримання трагічного для медсестри висновку серологічної лабораторії перед нею відкрилося дві перспективи. Перша — написати заяву про те, що сталося, і таким чином втратити роботу, навісити на себе відповідний ярлик, зате отримати превентивне лікування з невизначеними результатами. Другою була та сама надія на Бога і власне везіння, адже не кожен, хто вколовся інфікованою голкою, отримує ВІЛ. І тоді є ймовірність залишитися на роботі, у колі колег та друзів, зберегти фінансовий стан, обстежуючись щомісяці упродовж цілого року.

З двох можливих варіантів Алла обрала другий. Відтоді життя перетворилося на очікування. Вона здавала аналіз і, отримавши негативний результат, зустрічалася з Вадимом,часто-густо знімаючи стрес алкоголем. А потім упродовж чотирьох тижнів уникала зустрічей, готуючись до дня, який міг перекреслити решту її життя.

— Ось, виявляється, яке пояснення сексу за твоїм суворим розкладом… — вражено вимовив Вадим.

— Так. Усе моє життя відтоді набуло чіткого розкладу. Він визначався отим страшним днем, коли, переживши усі можливі й неможливі потрясіння в очікуванні результатів аналізу, я дозволяла собі зустрітися з тобою, адже на цей момент точно була здоровою і не могла тебе інфікувати. Потім починалося все спочатку.

Взявши сумочку, Алла витягла з неї купу паперів і поклала перед ним на стіл. Це були роздруківки результатів її анонімних обстежень. Він мовчки переглядав аркуші.

— А ось останній. Його я зробила вже офіційно, коли усе скінчилося. Так, для страховки і самозаспокоєння. Ще два місяці чекала, хоча вважається, що рік — це достатньо.

— І ти мовчала… — тільки й зміг вимовити Вадим.

— А що я мала робити? — здивувалася вона. — Сказати тобі?

— Звісно.

Тепер замислилася Алла. Довго розмішувала цукор у філіжанці, прокручуючи в голові нещодавні події. А коли почала говорити, голос її вже не звучав так упевнено:

— Знаєш… я загалом багато дурниць наробила. Мені заціпило. Світ згас. Наче подих з могили відчула. Того й втратила розум. Здається, у медицині працюєш, а багато чого не знаєш. Наприклад, імовірність такого зараження досить низька, а превентивне лікування дуже часто ефективне. І навіть якщо ти інфікувався в останньому притоні або при введенні наркотиків — препарати однаково отримуєш безкоштовно. І маєш право і надалі працювати у медичному закладі. Ти знав про це?

— Чесно кажучи, ні, — здивувався Вадим. — Це дійсно так?

— Дійсно. Про все це я довідалася, коли одного разу ввечері зовсім впала у відчай. І тоді я зареєструвалася на сайті української мережі ВІЛ-інфікованих людей. З деякими й досі підтримую зв'язки. Очі багато на що відкрилися. А ти кажеш — «заміж за олігарха»… Трапляються в житті ситуації, що змінюють статус та світосприйняття. На той час більшість дистанції вже було пройдено, і я вирішила нічого не міняти. А якби ти покинув мене через це? А якби розповів комусь? Що б я робила? Уяви — всі за спиною перешіптуються і мало хто вірить, що сталася ця біда на робочому місці. Хтось, може, і пожаліє, а більшість злоститимуться. Таке наше суспільство. Що мені тоді — вішатись?

— Ти справді гадаєш, що я міг би так зробити? — вражено запитав Вадим.

— Не знаю. Напевно, ні. Але… коли йдеться про надважливі речі, людині властиво сумніватися більше, ніж зазвичай. І краще усе зважити, адже помилка може коштувати надзвичайно дорого. Тож не дивуйся, що я тобі не довіряла. Ти також мені не вірив. Хтозна що думав.

— А як було не думати?! — скинувся Вадим так, що на них звернув увагу бармен. — Як було не думати? Згадай свою поведінку!

— Але ж ти тепер бачиш, що помилявся. Не варто бути занадто впевненим у своїх припущеннях. Не треба думати, що все на світі розумієш. А щодо причини, з якої я не поділилася, то тут навпаки йдеться про довіру.

— Як це? — не зрозумів Лужний.

— Не виключала, що ти мене покинеш, але скоріше боялася того, що навпаки, якщо підтвердиться найгірше, то не зможеш зробити цього і колотитимешся біля мене решту життя, бо ти ж людина обов'язку. І якби результати були позитивними, в той же день сама б покинула тебе. Але доля таки виявилася поблажливою до мене, в усіх відношеннях.

Вадим піднявся з місця і пішов до барної стійки. Повернувшись, сів і сховав обличчя у долоні.

— Куди ти бігав? — запитала вона.

— Випити замовляв. Мене аж трусить.

Вадим замовк надовго, погойдуючи маслянисту рідину у келиху. Пив маленькими ковтками. Те, що він почув, відсунуло лікарняні перипетії на задній план.

— То як? — запитала Алла, так і не торкнувшись свого келиха. — Тепер, коли ти все знаєш, не хочеш залишитися бодай на пару днів і подумати, як бути далі?

— Не знаю, — зрештою спромігся відповісти Вадим. — Якби ти розуміла, що я пережив, то не дивувалася б. Знаєш, коли я ще був тут, сподівався, що все владнається. А потім зрозумів, що в мені наче щось надломилося. І хоч я тепер дізнався про причини твоєї поведінки, як мені повернути ті почуття? Не впевнений, що це можливо. До того ж… Тепер я не те, що до олігарха не дотягую — взагалі голий та босий.

— Що ти маєш на увазі? — не зрозуміла Алла.

— Коли мені урвався терпець, я спробував остаточно тебе покинути, але з'ясувалось, що це не так легко. Тому й вирішив податися світ за очі. Продав усе, оформив виїзд до Сполучених Штатів. Організатори виявилися шахраями і я все втратив. Тепер нема ні машини, ні житла — нічого. Лише руки, якими можу працювати, що й роблю. То ж твоє бажання все мені пояснити вже не актуальне.

— Ти… серйозно? — не повірила вона.

— Куди вже серйозніше. Тож, якщо не знайдеш собі олігарха, будь-який інший варіант однаково кращий за мене.

— І ти не збираєшся сюди повертатися?

Вадим розумів, що розповідь про зміни у його житті не вкладається їй у голові. Від цього та від випитого коньяку стало навіть весело.

— А я взагалі тепер ніхто і нікуди не збираюся. Живу як живеться, роблю, що можу. Живу сьогоднішнім і максимум завтрашнім днем. Ну, мав, щоправда, мрію відшукати тих шахраїв, та видно не судилося. Ну що, вип'ємо за удачу?

Він підняв келих із залишками коньяку і зазирнув їй у вічі. Прочитати щось у них завжди було важко. Тепер тим паче. Вона виглядала зосередженою. Про що вона думала?

— Так, за удачу, — проковтнувши коньяк, Алла дивилася так само серйозно. — А де ти тепер живеш?

— Я ж казав — у Нижньому Роздолі. Винаймаю квартиру. Житло там дешеве. Дві кімнати, дуже близько до роботи. Будинок старий, під справжньою черепицею. Є газ, вода.

— Цікаво, — брови її поповзли вгору. — І що, в гості мене не запросиш?

— Не знаю, — зітхнув він. — Я відвик від тебе. До того ж…

— Що?

Вадим підвівся і взяв сумку, завагався, та все ж промовив:

— Буду до кінця чесним. Навіть сам собі не можу з упевненістю сказати, як повівся б, станься з тобою ця біда. Не сказав би нікому — це точно. А от стосовно решти…

— Так нічого ж не сталося! — щиро здивувалася вона. — Невже ти мене виженеш, якщо візьму і приїду?

Замість відповіді він подивився на годинник.

— Час минув швидко. Мушу вже йти на поїзд. Не проводжай. Дай мені оговтатись.

Нахилившись, він поцілував її, але нічого не відчув. У голові все перемішалося.

Провідниця у вагоні неабияк здивувалася, коли культурний і тверезий з вигляду пасажир у такий ранній час попросив постіль.

Відділення мирно засинало. Женя сиділа у сестринській і доклеювала аналізи, аби вранці мати можливість довше покуняти. Тяжких пацієнтів не було, і ніч обіцяла бути спокійною. Радіо тихенько бубоніло в кутку на столі. Баба Жанна, повозивши шваброю по коридорах, спала у клізмовочній на кріслі. Очі медсестри помалу заплющувалися.

Відчуття, що хтось вовтузиться біля вхідних дверей, миттєво її розбудило. Підвівшись, вона прислухалася, а потім, взувши капці, швидко рушила до виходу.

Скрізь було тихо і, перечекавши хвилину, Женя вже збиралася повертатися до себе. Та у замку знову зашкреблося, а потім клацнуло. Хтось намагався відчинити двері з того боку. Жоден з лікарів, включно із завідувачем, не мав ключа від вхідних дверей. Адже він був не потрібний, бо персонал перебував на місцях цілодобово, і двері зачинялися лише зсередини. Женя навіть не могла б упевнено сказати, чи є десь узагалі ключ від зовнішнього замка.

Клацнуло ще раз, і двері почали прочинятися, а медсестра так і застигла посеред коридора, дивлячись на непроханих гостей. Обоє були в темних куртках, накинутих поверх футболок і, здавалося, зовсім не здивувалися її присутності. Один з них вже тис на ручку замка, зачиняючи відділення зсередини.

— Хто ви такі і що тут робите? — прорізався нарешті голос у Жені.

— Тихо, пані, не треба кричати, — попросив перший. — Якщо проблем не хочете.

Говорив він надзвичайно переконливо.

— Ідіть звідси, — сказала медсестра. — Я встигла у поліцію подзвонити, щойно шарудіння почула. Тут недалеко, вони швидко приїдуть.

— Зараз побачимо, — тихо промовив другий.

Один із зайд обхопив її за шию, і вони усі разом пішли до сестринської. Мобільний телефон лежав на столі і перший, продивившись останні дзвінки, лише посміхнувся.

— Я дзвонила по стаціонарному… — пробелькотіла Женя.

— Значить так. Або ти нам допомагаєш, або ми самі все зробимо, а потім відріжемо тобі вуха, ніс і усе, що стирчить. Ясно?

Женя злякано принишкла.

— Пацієнт, який з Америки приїхав, де лежить?

Її здивування звучало непідробно:

— З якої Америки? Нема тут таких.

— Старий дід. Родич вашого працівника Труша.

— Я… не знала, що він з Америки… — ще тихіше прошепотіла Женя.

— Лежить де? — втрачаючи терпець, по складах повторив здоровидло.

— Вже не лежить. Забрали… — схлипнула медсестра. — Ще в обід. Не чіпайте мене… Будь ласка.

— Ах ти ж, сучко, — знову зловив її бандит за шию, виводячи назад до коридора. — Я казав, що зроблю з тобою?

Ніж з'явився у його руці, і вона скулилася, заплющивши з переляку очі.

Позаду почувся рух. Обоє одночасно повернулися, а Женя розплющила очі. Грізно тримаючи напереваги свою велетенську швабру, з клізмовочної виступала баба Жанна.

Надворі давно було темно, а він продовжував перекладати папери, розкидані по усьому столу. Голова не працювала. Після наради в облдержадміністрації Костогриз ніяк не міг зібратися з думками. Фінансування лікарні урізали так, що перспектива подальшого існування видавалася неможливою. Усе йшло згори. Місцеві ж чиновники та депутати спромоглися лише на мовчазну згоду. І марно було на щось сподіватися. Люди цієї категорії не тільки не вміли приймати конструктивних рішень, а навіть подбати про свій завтрашній день були неспроможні.

Щоб вижити за такої ситуації, належало миттєво щось скорочувати. Але що? Як визначити, що менш важливе для людини — права рука чи ліва нога? Чи варто віддати нирку, адже худо-бідно можна якось прожити й з однією? Можливо, за рахунок скорочень вдасться протриматися ще рік чи два. А може вже за півроку приїде чергова комісія і заявить — та у вас же не всі підрозділи є! Кому потрібна така лікарня?

Увімкнувши чайник, Костогриз пошукав цукор, та не знайшовши, вимкнув чайник і склав усі папери на купу. Завтра загальна п'ятихвилинка. І усе те, почуте сьогодні, треба донести до колектива. Якщо піти додому просто зараз і випити снодійне, о сьомій можна прокинутися у більш-менш пристойному стані.

Та найбільше глупство, почуте сьогодні, ніяк не йшло з голови. Виконувач обов'язків голови міськради, присланий Моцуром, оголосив, що після закриття головного корпусу шпиталю планується відкрити в ньому музей історії краю, щоб розвивати туризм, ну і, звісно, з патріотичних міркувань. Те, що в місті не працює жодне підприємство, а бюрократична надбудова живе виключно з надходжень заробітчан, які гарують як не в Москві, то на португальських будівництвах, анітрохи його не бентежило. Відкриття музею було надважливою справою. Ідея належала славнозвісному шанувальнику пиріжків, голові обласної адміністрації, який і збирався спонсорувати більш ніж сумнівну ініціативу.

Залишалося тільки шкодувати, що імовірність того, що він удруге вдавиться у межах Нижньороздольського району, була надзвичайно мізерною. Зачинивши кабінет, головний пішов до машини. Було спекотно і, опустивши бокове скло, він виїжджав з території. Авто, що було припарковане у сліпому закутку між огорожею лікарні та сусідньою ділянкою, здалося знайомим. Джип, що стояв у такому дивному місці, скидався на той, що не так давно посеред ночі прибув на перемовини у полі. Заглушивши «Ниву», Костогриз перекрив чужій машині можливість здати назад і повернувся до лікарні.

Посмикавши двері флігеля, він повернув ліворуч і зробив те саме з дверима до підвального поверху. І тут зачинено. Якісь звуки долинали з хірургії. Він прискорив крок і взявся за ручку. Двері не відчинялися. В таку пізню годину це було не дивно, проте всередині щось відбувалося. Приклавши вухо, Костогриз почув крики. Смикнув сильніше, а далі розбігся і протаранив двері плечем, а наступним ударом висадив їх.

Від картини, що відкрилася перед ним, він на мить розгубився. Баба Жанна вимахувала своєю шваброю ще радянського виробництва, намагаючись дістати здорованя, який тримав її ззаду. Інший нападник тримав за шию Женю, погрожуючи ножем хворим, які повиходили з палат. Упізнавши обох нападників, Костогриз схопив операційну каталку, що стояла біля стіни і, набираючи швидкість, погнав просто на них. Баба Жанна видиралася, обтоптуючи ноги кривднику, і тому не вдалося її розвернути, підставивши під удар замість себе.

Сили удару каталкою з лихвою вистачило, аби збити зайду з ніг. Схопивши з каталки ноші, Костогриз жбурнув ними в іншого, намагаючись не потрапити в медсестру. Закричавши не своїм голосом, Женя таки видерлася і чкурнула коридором у напрямку операційної. Бандит, що підводився з підлоги, витяг з кишені пістолет.

— Так, доктор, ми йдемо, спокійно, — той, хто відбив ноші, намагався заспокоїти й свого подільника. — Всі заспокойтеся! Ми виходимо. Відійдіть від гріха подалі.

— Старого сюди! — гарчав інший, озброєний. — Де архітектор? Всіх завалю! Де палата?!

— Пізно, — промовив Костогриз. — Не знаю, хто вам потрібний, але ви вже нічого не встигнете. Сюди їде поліція. Якщо хочете — тікайте.

Другий виглядав явно розумнішим. Схопивши товариша, він потяг його до виходу.

— Усім зачинитися в операційній! — скомандував Костогриз. — Кого вони шукають?

— Діда того столітнього! — крізь сльози пояснювала Женя. — Трушевого родича! У першій палаті він.

Заскочивши до палати, головлікар схопив старого на руки і побіг із ним у напрямку операційної з глухими дверима.

— Вже виїхали! — кричав йому у саме вухо хтось із хворих, кульгаючи слідом. — Щойно ще раз дзвонив! Зараз будуть!

Відкривши вікно операційної, дівчата намагалися хоч щось побачити. Увімкнулися фари. Завівся двигун і одразу заскреготало. Не сподіваючись відсунути «Ниву», джип рвонув уперед, зминаючи лікарняну загорожу та клумби.

— Не дадуть власною смертю померти, — відхекувався Костогриз. — Рік-два зачекати. Мусять добивати — машинами давити, з пістолетів лякати…

— Шановний… — обізвався слабким голосом Колісник з операційного столу. — Дякую, що врятували, але то вже було не обов'язково. Я рік-два вже не проживу…

— А я батьку, зовсім не вас мав на увазі, — сумно відповів головлікар.

У лікаря робота — це найголовніше у житті. Навіть тоді, коли не тримають втомлені ноги, заплющуються очі і бракує моральних сил. Її не перекладеш на колег або підлеглих. Звісно, це не через клятву Гіпократа, як думає дехто, і не жага заробітку, як упевнена більшість. Це особливість фаху. Хто з цим не справляється, — відсіюється на ранніх стадіях опанування професією. Ті ж, хто протримався десяток-другий років у практичній медицині, не всидить вдома, не перевіривши, що робиться у відділенні.

Ноги Вадима не несли, а в голові гуло, він зійшов з поїзда і швидко йшов вулицею. Було вже темно. Годину тому він поговорив по телефону з Хижняком, тому зараз збирався повернути праворуч, до будинку під старою черепицею. Та щось потягло ліворуч, у бік лікарні. Навряд чи це була недовіра до колеги, швидше та сама фахова особливість. А ще принцип, у правдивості якого переконував увесь професійний досвід — робота хірурга лікує не лише пацієнта, а й самого лікаря. Хоч як дивно, але це щира правда.

Він швидко йшов поміж кривими парканами до тильного виходу зі шпиталю у напрямку освітлених вікон. Несподівано просто перед ним засвітилися ще два вогні. Заревів мотор, автомобільні фари вихопили фрагмент лікарняної території, і машина, шурхнувши колесами, смикнулася вперед, зминаючи огорожу, кущі та клумби. Заскреготало залізо. Подумавши про те, що дебіли, сідаючи сп’яну за кермо, не дають медикам залишитися без роботи, він автоматично зробив ще пару кроків у тому ж напрямку і закляк. Усе відбувалося миттєво. Протаранивши кущі, авто полетіло просто у ставок. Шубовснуло так, що бризки, здавалося, сягнуть будинків. А потім усе стихло. Нічого не булькало, ніхто не талапав по воді. О, Боже…

Витягши з калюжі цеглину, яку хтось кинув туди, щоб на неї наступати, Вадим кинувся крізь зруйновану огорожу. Кола на воді ще не вляглися, і метрів за чотири від берега щось велике і темне зникало під водою. Тепер вже почало булькати! Вода завирувала, здійнявся фонтан, і на поверхню, гикаючи, виринув чоловік. Якусь секунду він не міг прийти до тями, а потім поплив до протилежного берега, що виявився зовсім поруч. Видершись, невдаха дременув, не розбираючи дороги. Вадим застиг на березі, роззявивши рота. Булькання помалу заспокоювалося, коли страшна думка прорізала його свідомість. Той, хто видерся з машини, з'явився справа за ходом її руху. Тобто, це був пасажир. Отже, там має бути ще один?! Той, хто за кермом!

Вільною рукою він вийняв з кишені телефон і кинув на траву. Зробив нерішучий крок, а потім поліз у воду. Вода одразу ж сягнула шиї, а далі довелося плисти. Скоро наштовхнувся на дах машини, який ще був над водою. Схопившись за якийсь рейлінг, Вадим товк цеглою у вікно, намагаючись виламати його цілком, аби не порізати рук, а потім відчув, що під рукою вже м'яке. Відкинувши цеглину, він потяг потопельника крізь вікно. Схопивши за одяг, Вадим вперся ногами у рамку вікна і щосили потяг чоловіка на себе. Це вдалося. Відштовхнувшись від машини, Вадим разом з постраждалим поплив до берега. Врятований кашляв та блював, але намагався колотити по воді ногами.

Мало не розчавивши ногою власний телефон, рятівник перевернув невдаху обличчям донизу і підставив під його живіт своє коліно.

— Я в нормі… Жорику, не чіпай… Думав, що мені триндець…

Несамовитий кашель викинув залишки води з його легень, після чого нещасний перевернувся на бік і затих. Намацавши телефон, Вадим посвітив йому в обличчя і відчув, що, як образно описала йому сьогодні Алла, втрачає під ногами землю, точніше, під задницею, бо ж він сидів. Просто на нього, зіщулившись, дивився той, кого належало вважати подарунком долі: один з двох київських аферистів — поплічників Жанни, винних в усьому…

— Не світи, Жорику, треба валити, хер із ним, з джипом! Документи забрав?

Не довго думаючи, Вадим з усієї сили зацідив йому в щелепу, аж заніміла рука. Ремінь не хотів витягатися з штанів, тому, покинувши невдалі спроби, він знову схопився за телефон.

— Андрію! Чуєш мене? Ану, бігом! Кидай усе і за хвилину щоб був біля заднього входу! Машиною!

Він зав'язував якісь незрозумілі вузли навколо рук врятованого і полоненого в одній особі його ж ременем. Чеканню, здавалося, не буде кінця, аж ось, нарешті, світло фар показалося з-за рогу. Чути було, як колеса підстрибують на вибоїнах. А з протилежного боку по стіні найближчого корпуса вже метались відблиски від поліцейської мигалки…

Лише коли наряд увійшов до відділення, головний лікар дав волю нервам. Женя ж, навпаки, заспокоїлася і розповідала про все слідчому. Хворі тинялися коридором. Колісника занесли назад до палати і міряли йому тиск. Здавалося, з усіх присутніх, він один зберігав найбільший спокій.

Валігура примчав за десять хвилин. Невдовзі прибули експерти. На клямках висаджених головним лікарем дверей знайшлося стільки відбитків, що навряд чи був шанс ідентифікувати нападників. Питання постало одне — чи хтось упізнав бандитів?

Схопивши Валігуру за рукав, Костогриз потяг його у кут.

— Не знаю, навіть, як бути, Дмитре Івановичу, — невпевнено почав головлікар. — Я, звісно, не бачив, темно тоді було, але голос… У полі ми довго розмовляли, а зараз чув лише кілька слів, та… здається, вони. І машина схожа. Словом, не можу від тебе приховувати. А чи офіційно заявляти… Тоді треба і про зустріч у полях. Як скажеш?

— Гаразд, подумаємо, — пробурмотів слідчий. — А номери машини?

— Не бачив, — зізнався Костогриз.

— Це тоді, а зараз?

— Не запам'ятав, — розвів руками той.

Разом із слідчим вони рушили у двір.

— Івановичу, джип в озері, — сказав хтось із експертів. — Хлопці тягача шукають.

— Чи може хтось сказати, що бачив нападників раніше? — капітан з відділку продовжував опитування.

— Є одна людина!

Баба Жанна йшла до оперативника, так і не випускаючи з рук своєї швабри.

— Хто?

— Дід у першій палаті їх знає.

Вигляд старого справив на капітана враження.

— Кажуть, дідуню, що ви десь бачили цих хлопців, що вдерлися до відділення?

— Так, — слабким голосом відповів старий.

— І де ж? — всівшись на стілець, що стояв біля ліжка, і виставивши з палати зайвих, оперативник вже витягав із теки чистий аркуш.

— У Бостоні, на східній сто сорок третій авеню. Апартамент ей пі девяносто шість.

— Ви марите? — скривився капітан. — Скільки вам років?

— Сто чотири, — незворушно відповів Колісник.

— Тьху… — капітан підвівся зі стільця і рушив до дверей.

— Як знаєте, — прорипів старий. — Якщо завтра помру, то взагалі нічого не довідаєтесь…

Операція визволення «міцубіші» забрала півночі. Лише повернувшись до відділення, Костогриз відчув, як тремтять коліна. Руки й ноги заслабли, зробилися ватяними.

— Принеси водички попити, Женю…

Він присів у холі між сестринською та перев'язочними і відкинув голову назад, розминаючи шию. Згори з образа в рамці просто на нього дивилися святі очі. Думки, що виникли, коли зустрівся поглядом з тими очима, були цілком закономірні. Нещастя валилися на його шпиталь одне за одним. І кожне наступне за масштабом перевершувало попереднє. Це було ніби попередження вищих сил, які терпляче підштовхували до правильного рішення. Треба давно вже зробити так, як зробив Гайда. Тривалий час він опирався тому, що підказувало йому провидіння.

Випивши склянку холодної води, головний знову звів очі. «Почекай ще три дні. Я все зрозумів. Обіцяю Тобі. Завтра колегія, де я маю довести до відома усіх нові вказівки начальства. Післязавтра мушу завершити дрібні справи. Третього ж дня…».

Діставшись свого кабінету, Костогриз витяг аркуш, ручку і почав писати заяву на ім'я нового начальника управління…

Обм'якле тіло із зв'язаними за спиною руками вмостили у Щербиному підвалі серед мішків бараболі та домашньої консервації. Сам господар нервово тупцював у тісному приміщенні.

— Тільки не кажи, що не впізнаєш мене, — гамуючи лють, порадив Лужний.

Полонений вдивлявся у незнайомі обличчя, щиро намагаючись згадати, тільки йому це не вдавалося.

— Не знаю вас, хлопці, — похитав він головою. — Дякую, що врятували, але тепер розв'яжіть, доки я не розізлився, і будемо здорові. Трохи оговтаюсь — розрахуюся. Зараз нічого не маю — усе потопло.

Він вигнувся, підставляючи руки.

— Не впізнаєш? — обурився Вадим. — Київ згадай. Куди ти мене мав відправити? Де влаштувати?

— Він справді не петрає, — знизав плечима Щерба. — Хіба не бачиш?

— Нехай мізки напружить! Згадав? Через Жанну я з вами домовлявся. З тобою і з тим дебілом, який тебе в машині покинув.

Поступово розумовий процес зрушився.

— А… Б-лін… як тебе… Владислав, здається?

— Вадим.

— Точно! Так ти у Штатах мав бути давно! Звідки тут узявся?

— Нарешті, — зрадів Лужний. — У тому-то й справа, що мав бути. Але ваші папери там забракували і мені дали копняка під зад. А вас вже немає. І гроші накрилися.

— Хіба то гроші? — пхикнув полонений. — За двадцять штук такий рейвах здіймати.

— По-перше, двадцять п'ять, — не погодився Вадим. — Плюс побічні витрати. Про моральні збитки я вже мовчу. А по-друге, залежить від того, чиї вони. Чув, у ваших колах і за менше на «лічильник» ставлять.

— То ви мене хочете поставити? — засміявся гість, під яким вже утворювалася калюжа. — Хлопці, давайте, розв'язуйте — і на вихід. Буде тобі твоє бабло. Пацан сказав — пацан зробить.

— Гімно ти розквашене, а не пацан, — похитав головою Вадим. — Читав «Дванадцять стільців»? Спочатку стільці, потім — гроші. А крім того, ти нам розповіси про все, що тут робив, що мав із покійним Замригою, чого тиск на шпиталь організовував. І так, щоб ми зрозуміли й повірили.

Почувши сигнал, Щерба витяг телефон. Двічі мугикнувши у трубку, він запхав його назад до кишені і запитально подивився на колегу.

— Костогриз дзвонив. Ці двоє, виявляється, вчинили розгром у нашому відділенні. І, намагаючись втекти, в ставок заїхали.

— Ого! — здивувався Вадим. — А що ви там робили?

— А ти відвези мене до ментури — я слідакові розкажу, — захихотів невдаха.

— Не діждеш, — похитав головою Вадим. — От куди-куди, а до відділку ми тебе не відправимо. Не хочеш співпрацювати — вчинимо інакше. Знаєш як?

Той дивився з неприхованою зневагою, та тим не менш в очах майнула тінь остраху. За ким гріхи — той завжди боїться.

— Ми в інтернеті твоє фото викладемо. А завтра, коли машину витягнуть, то і її там покажемо. І повідомлення дамо, що знаємо, де ти знаходишся. Влаштовує такий варіант?

— І що? Кому ваша об'ява потрібна?

— Не знаємо точно, кому, — долучився Щерба. — Але декому дуже потрібна. Швидко приїдуть. Не те слово — прилетять!

— Ну, ми попередили, а ти — як знаєш, — чемно посміхнувся Вадим. — Пішли до комп'ютера.

Зачинити ляду вони не встигли.

— Ей, мужики! — загукав з глибини бранець зовсім іншим тоном, у якому вже не було жодної зверхності.

А коли обоє спустилися по драбині на дно імпровізованої в'язниці, він промовив:

— Гаразд. Буде тобі тридцять штук. Дайте «чистий» телефон з новою картою. І штани з мене зніміть. Сцяти хочу.

Житло колишнього анестезіолога тепер майже щодня нагадувало розбурханий бджолиний вулик. Ближче до вечора у його досить просторій квартирі в старому будинку збиралися одні й ті самі люди. Ті, хто вдень працювали разом і мало що важили одне без одного, адже медицина — справа колективна. Вони сходилися, хто коли зможе, кожен приносив з собою якісь наїдки — від шматка голландського сиру, купленого по дорозі, до пирога на цілу пательню, спеченого заздалегідь, адже розуміли, що у цьому домі покличуть до столу кожного — хоч скільки б гостей зібралося.

Сам Журбенко тепер практично не з'являвся надворі, ледве встигаючи опрацьовувати за день різного роду дані, зібрані колегами. Люди, що збиралися тут, попри усю свою зацікавленість та залежність від «жовтого диявола», не мали змоги у робочий час розмірковувати над сторонніми проблемами, адже від їхнього сумління напряму залежало життя та здоров'я інших. Тому той, у кого жорстока доля відібрала можливість займатися улюбленою роботою, перетворився на мозковий центр стихійної корпорації і зранку до вечора просіював, порівнював та аналізував назбирану колегами інформацію.

— Лікарю, що, сусід наш помирає? — запитала того дня Хижняка літня жінка у фартуху, визирнувши з відчиненого сараю, де поралася по господарству.

Роман саме виходив з машини, щоб відкрити ворота і заїхати під журбенкові вікна. Ще троє сусідів, які мудрували поруч над колесом «копійки», підняли зацікавлено голови. Двоє інших, що стояли поряд зі стареньким «опелем», тримаючи в руках по пляшці пива, також мовчки дивилися на лікаря і його дивовижну машину.

— Чого ви так думаєте? — не зрозумів Хижняк.

— Та стільки лікарів щодня до нього ходить, усі щось несуть.

— Він, пані, ще нас усіх переживе, — засміявся Роман.

— А чого ж забігали? — не повірила баба.

— На трав'яну медицину переходимо, — авторитетно заявив той. — Як лікарню закриють, бо ж нікому вона тепер не потрібна — коштів не виділяють, народ мовчить — тоді всі свої болячки травами лікуватимете.

— А як операцію робити треба? — не повірила жінка.

— В область повезуть. Там клініки великі та й лікарі розумніші.

— Смієтеся, лікарю, з мене? — обурилась баба. — Гадаєте, я зовсім стара і темна? Минулого року мого племінника машиною збили, то ледь до нашої лікарні довезли. А до області по наших ямах на чому повезуть?

— Тим не менш, — знизав плечима Роман. — Це не я придумав.

— Вони що — зовсім подуріли?! — не вгавала жінка. — А я туди за які гроші поїду? І хто мене там відвідуватиме?

— От підіть і спитайте, — не витримав Хижняк. — А то мовчите завжди, мов риби, а як вже щось станеться, тоді хтось вам винен…

Прочинивши ворота, Роман рушив до свого авта та завмер від шоку, побачивши картину, що розгорталася перед ним. Його новий китайський джип почав рухатися з місця у напрямку журбенкової залізної загорожі. Ще не звикши до автоматичної коробки передач, відволікшись на бабцю, він просто забув перемкнути важіль на «паркінг» і залишив машину на увімкненій передачі з працюючим двигуном. Доріжка, по якій він заїжджав, йшла вгору, завертаючи у ворота направо, і зусилля двигуна, поки ніхто не тис на газ, бракувало для подолання підйому. Тому авто й застигло на місці, коли Хижняк неквапом відчиняв ворота, теревенячи з сусідкою. Та крутизна підйому виявилася недостатньою, і спочатку по сантиметру, а потім дедалі швидше джип таки почав рухатися. Помітивши це надто пізно, він, замість кинутися до машини і спробувати, відчинивши на ходу дверцята, заскочити в середину, закляк, уявляючи, як китайський метал завтовшки з аркуш паперу зминається об слуп огорожі. Від страху хотілося заплющити очі.

Та, на щастя, кермо виявилося добряче завернутим управо, і крило якимось дивом обминуло слуп, а підйом на заїзді ставав дедалі крутішим, то ж автомат таки змушений був призупинити рух авта саме в той момент, коли дверцята опинилися перед Хижняком. Зборовши дрож, він, не сідаючи до кабіни, провернув ключа і вимкнув двигун, а у те, що цього разу минулося, остаточно повірив, коли вже стукав у журбенкові двері.

Шоковий стан інших спостерігачів дивовижної картини тривав значно довше.

— Ні хера собі… — нарешті промовив один із шанувальників пива.

— Ніколи не чув, щоб таке виробляли, — ковтнувши з пляшки, зауважив господар «опеля».

— А кажуть, що лікарям хріново живеться… — сплюнув власник «копійки», сердито насаджуючи колесо на ступицю.

Цього дня нагорі справді назрівали глобальні зрушення.

— Що, закінчили нарешті? — потис Хижняку руку господар. — Он, читай. Сьогодні тільки з'явилося.

— Що це? — зіщулився Роман, зазираючи в монітор.

— Офіційний сайт обласної ради. Три лікарні, що плануються до закриття. Наша, як бачиш, у переліку перша.

— От і діждали… — скрушно зітхнув Хижняк.

— Це щоб ми поступово звикалися з думкою. Але й це ще не все. Вересюк тільки-но перед тобою пішов. У нього в райраді кум працює. Сьогодні на засіданні прозвучало знаєш що? Після закриття шпиталю у нашому корпусі планується музей історії краю. Вгадай, хто збирається бути спонсором цієї ідеї?

— Невже Моцур?

— Точно. Приватизує будівлю і під маскою реконструкції розбере по цеглині. Гадаю, наші місцеві щурі йому вже нашепотіли, що тут до чого.

— Щоб місце під сонцем зберегти, — додав Щерба. — Тепер старатимуться на повну.

— Дивні люди, — розпачливо похитав головою Хижняк. — Їм би захищати, відстоювати… Вони ж самі тут живуть, родичів мають… Де їхня логіка?!

— У цієї категорії одна логіка — триматися за місце і гребти, хто скільки встигне. Сьогодні. А завтра як Бог дасть…

— Треба розмістити на фейсбуці цю інформацію, — запропонував Хижняк. — Нехай люди читають.

— Ну розмісти, — знизав плечима Цекало. — Що з того? Вони навіть не почухаються. Срали вони на людей. Треба самим боротися. Піти під стіни облради і сидіти там, щоб вони переступали, як до кабінетів ітимуть.

— А тут за цей час хтось помре, і тебе покарають! — заперечив Роман. — Бо ти не на робочому місці був, а людина через це постраждала.

— Так скоро і робочого місця вже не стане! Тоді не страждатимуть?

— От тоді ти вже не будеш винен, — роз'яснював Ігор. — Буде винен той, хто не встигне до області довезти. Однаково хтось із медиків. Бо ті, хто так реформує, ніколи винними не бувають.

— Все, вистачить демагогії, — несподівано обірвав Журбенко. — До того, як усе почнеться, ми маємо знайти спільний знаменник у справі, завдяки якій я маю приємність регулярно вас бачити. Ми остаточно визначилися з потаємною каплицею, але рішення ніхто не знайшов. Ще трохи — і може бути пізно, адже зацікавлених навколо дедалі більшає. Тому пропонуватиму я. Діятимемо сьогодні. Хоча, щоправда, вже по восьмій…

Обвівши колег поглядом, Журбенко продовжував говорити.

У цей вечір він заслужив на довгоочікуваний відпочинок. Ба більше, інтуїція підказувала, що неприємності, які навалились останнім часом, дещо відступили, а далі все владнається якнайкраще. Костогриз всівся в улюбленому кріслі й натяг шерстяні зимові шкарпетки на щойно помиті холодною водою ноги. Рішення прийнято остаточно й годі про це.

Онуки не забарилися. Вручивши їм гостинці, дід спитав у старшої:

— Сонечко, а що ти обіцяла мені зробити?

— Скачати з інтернету зустріч Карпова з Корчним «сторічної» давнини.

— Сама ти сторічна. І як?

У відповідь мала мовчки простягла флешку.

— Молодець. Тоді неси шахи і поклич бабусю.

— Хто там мене кликав? — з'явилася дружина.

— А ти що обіцяла мені зробити?

— Що? — округлила очі господиня.

— Знущаєшся? — почав нервуватися головлікар. — Я ж просив, по дорозі з бібліотеки, пива бочкового у підвальчику купити.

— Костогриз він і є костогриз… — похитала головою дружина, виставляючи на стіл зарошену пляшку з-під мінералки.

— Оце вже інша справа, — розслабився господар. — А тепер йдіть звідси усі!

Двері зачинилися, нарешті запала тиша. Розкривши дошку, він швидко розставив фігури і, вставивши флешку у комп'ютер, зробив перші три ходи, після чого налив повний кухоль пива і глянув на годинник. Часу у переддень вихідних було вдосталь. Блаженний спокій оповив його з голови до ніг, і він зробив наступний хід чорним пішаком.

Телефон задзижчав у кишені робочих штанів, що висіли на іншому кріслі. До біса!.. Треба було вимкнути. Підніматися з насидженого місця ніяк не хотілося, і він, зробивши зусилля, дотягся і взяв трубку. Дзвонив Лужний.

— Слухаю, Вадиме Борисовичу.

— Григорію Віталійовичу, — почав той. — Ми приносимо вибачення за пізній дзвінок. Розуміємо, що відпочиваєте, але… одне слово, у моїй особі колектив, ну, тобто, група працівників лікарні просить вас приїхати для зустрічі. Це дуже важливо.

Це прозвучало так офіційно і навіть урочисто, що Костогризові здалося, ніби він марить.

— Ви хочете, щоб я зараз приїхав до лікарні?

— Ми просимо вас зробити це.

— Навіщо? Проблеми з якимось хворим?

— Ні, для розмови, — відповіли звідти.

Було чути, що поруч із Лужним хтось йому підказує.

— А що означає — група? — тамуючи роздратування, поцікавився Костогриз.

— Нас сім осіб, — пояснив той. — Усі свої. І ми маємо до вас розмову.

— Просто зараз? А до ранку вона не чекає? — здивувався головний. — Я вже не кажу — до понеділка.

— Ми дуже просимо, — повторив Лужний. — Повірте, нам не просто було на це зважитися. Тому розраховуємо на вашу згоду.

— Ну, гаразд, — після нетривалого вагання відповів Костогриз.

Поміркувавши пару хвилин, що б це могло означати і недобрим словом згадавши кляту інтуїцію, що підвела, він взув кросівки, накинув легку куртку і, сказавши дружині, що викликають до лікарні, завів машину.

На нього чекали. Двері корпусу були відчинені, і на майданчику біля приймальні скупчилися заколотники, що посміли порушити його спокій. Склад компанії був незвичним. На інвалідному візку, тримаючись за колеса, сидів Журбенко. Навколо нього стояли Лужний, Хижняк, Цекало, Щерба, Дольний та Вересюк. Усі сім пар очей зосереджено й серйозно дивилися на нього.

— Це що, бунт на кораблі? — розгубився Костогриз. — Треба думати, саме вас, Вадиме Борисовичу, уповноважили вручити мені «чорну мітку»? До понеділка не могли зачекати…

— Ми справді попросили лікаря Лужного говорити від імені усіх, — пояснив Журбенко. — Але це не означає, що він ініціатор того, про що йдеться. Кожен, кого ви бачите, вважає так само. Просто, якщо говоритимуть усі — вийде базар, а хочеться конструктивної розмови.

— Що ж, прошу до кабінету, — знизав плечима головлікар. — Слухаю вас.

— Григорію Віталійовичу, — коли всі розсілися, почав Лужний. — Ми добре розуміємо, що те, про що піде мова, швидше за все, викличе у вас негативні емоції. Але просимо вислухати до кінця. Вам відомо, що наш заклад розміщується у старовинних спорудах, на базі монастиря, який існує багато століть. Ці стіни пам'ятають, що кожне покоління користувачів намагалося знайти у них щось цінне, заховане попередниками. Існують легенди про багатства різного походження, які, начебто, досі лежать у підземеллях монастиря, але немає достовірних даних про те, що комусь щось вдалося знайти.

Наливаючись кров'ю, Костогриз почав повільно підводититися з місця, набираючи у легені повітря.

— Момент, — застеріг Вадим, теж підвівшись, аби попередити цілком очікуваний вибух гніву. — Мова піде зовсім не про скарби. Це лише вступ до подальшої розмови. А пояснити ми збираємось саме те, що в даний час вас найбільше турбує — походження тих негараздів, що посипалися на заклад. Тим паче, ви самі просили мене долучитися до цього розслідування. Почалося з вікон, які замінили в хірургічному корпусі ще до моєї появи. Далі процес продовжився у господарській частині та лабораторії, а наступним мав бути флігель, де ми зараз знаходимось, разом із вашим кабінетом. Згадайте, скільки років поспіль вам доводилося просити кошти на це у того ж Замриги. І коли процес все-таки пішов без його участі, покійний сам його загальмував, нацькувавши на лікарню фінвідділ, прокуратуру, а потім ще й пресу. Акція була спрямованою і відбулася саме тоді, коли роботи мали дійти до флігеля!

— Маячня! — сердито вигукнув Костогриз. — Ви хочете сказати, що Замрига хотів завадити заміні вікон у моєму кабінеті?

— Саме так. Ми це стверджуємо, — встряг Журбенко. — Сестра моєї дружини працює в обласному фінвідділі. Звідти усе й почалося. А сигнал, що кошти використані нецільовó, походить від нашого нині покійного мера. Інформація достовірна. Вам доведеться повірити, тому що зробив це він лише тоді, коли роботи дійшли до флігеля. Саме він, а не Рябокінь, збурив кампанію, щоб вам, як керівникові, стало не до вікон.

— Але навіщо?!

— На все свій час, — продовжив Лужний. — Наступною неприємністю стала невчасна смерть самого голови у незручному для нас місці й у такий спосіб. Але й цьому є пояснення. Коли в лікарні більше двадцяти років тому проводилася остання добудова, Замрига обіймав посаду районного архітектора. Саме він проектував цей флігель, у якому знаходиться ваш кабінет.

— Дався вам цей кабінет, — промовив крізь зуби головний.

— Та якби ж тільки нам… — посміхнувся Вадим. — На жаль, багато кому він, як ви кажете, дався. З нами ще можна упоратись. От з районним керівництвом та заїжджими аферистами — значно важче. А тим більше з Моцуром.

— А до чого тут Моцур? — насторожився Костогриз.

— Дійде черга і до нього. Отже, коли Замрига спроектував добудову, там, де зараз знаходиться ваша приймальня, мало бути приміщення для кисневих балонів, уявіть собі. Тихе відлюдне місце, куди лише раз на кілька днів заходить робітник, щоб перекрутити штуцер, коли спорожніє черговий балон. Так запланував покійний мер. З відповідною метою, між іншим. Але Богуш, ваш попередник, виявився естетом. Увійшов до недобудованого флігеля, подивився навколо, і шкода йому стало такий розкішний командний пункт з вікнами на всі боки під господарське приміщення віддавати. І забажав перенести сюди власний кабінет. А цьому Замрига вже ніяк не міг перешкодити. До речі, неприємності у колишнього головлікаря почалися саме відтоді, як Замригу обрали мером. За рік «з'їли» Богуша і призначили вас.

— Згадайте, ви ж не надто очікували такого повороту, — знову втрутився Журбенко. — Напевно, здивувалися пропозиції очолити лікарню. Та й для нас тоді вибір вищого керівництва став несподіванкою. Ніхто з присутніх не може назвати вас поганим керівником. Особисто я вважаю, що в таких умовах, в яких опинилася тепер медицина, ви геніально знаходите рішення, аби вижити. І всі це цінують. Але тоді були серйозніші претенденти на цю посаду. А призначили вас, бо ви з Замригою в одному класі вчилися, а потім на навчання до одного міста їздили, хоч і до різних інститутів.

— Ще дитячий садок згадайте, — не приховуючи іронії, зауважив Костогриз.

— І це могло мати значення, — не зморгнув Лужний. — До людини, з якою з дитинства знаєшся, легше підхід знайти.

— Так, дуже легко, — саркастично засміявся головний. — Я мало не на колінах кошти на все випрошував і чорта лисого мав.

— А ви згадайте, чи не намагався схилити вас Замрига якимось чином до перенесення вашого кабінету до іншого місця.

Головний замовк.

— Ви натякаєте на нездоровий інтерес до мого кабінету з боку покійного голови міськради?

— Не натякаємо, а впевнені, — знову уточнив Журбенко, який уважно стежив за розмовою. — Скажіть, було таке? Що саме Замрига вам пропонував?

— Євроремонт пропонував зробити, за останньою модою, за рахунок фірми, — без особливого бажання повідомив Костогриз. — Такий сюрприз мав намір зробити, щойно я прийшов на посаду. Через це й посварилися, адже є більш кричущі проблеми, які керівник зі здоровою головою повинен вирішувати насамперед.

— Ось бачите! — зрадів Журбенко. — Усе стає на свої місця! Він одного добивався — похазяйнувати кілька днів у ваших апартаментах! Саме цей корпус добудовував наш покійний мер і користувався для цього проектною документацією, яка зберігалася на той час в архітектурних архівах після попередньої добудови, що проводилася у п'ятдесяті роки і під якою стояв підпис ще старого Колісника. Будучи фахівцем грамотним, Замрига знайшов невідповідності і запідозрив, що даний примірник проекту був навмисно створений, аби не привернути нічиєї уваги до деяких місць будівлі, куди не мав потикатися ніхто. Зацікавившись, Замрига і дізнався, що в останні передвоєнні роки, коли на цій території змінилася влада, Колісник зазнав переслідувань з боку НКВС і емігрував до сполучених Штатів разом із Потоцьким, під патронатом якого створювався проект лікарні для бідних. Логічно було припустити, що оригінал документації Казимир Львович забрав із собою. Замризі вдалося встановити й інші цікаві речі. Наприклад, що у перші роки радянської владипроводилися спроби масштабних пошуків потаємного приміщення у монастирських підвалах, які закінчилися невдачею. Більше того — під обвалами загинуло багато людей. Розчин та спосіб кладки каміння, яким користувалися ще хрестоносці, виключав будь-які перебудови, початі знизу. Одразу ж усе починало сипатися, ховаючи навіки ласих до чужих таємниць. Замрига зрозумів, що єдиний шлях дістатися до монастирських скарбів — відшукати справжній будівельний проект. Інакше доведеться розібрати цілу будівлю по камінчику, починаючи згори.

Костогриз мовчки окинув поглядом колектив.

— Для цього і були найняті знайомі вам темні особи, котрі нещодавно розіграли тут справжній вестерн, втопивши джип у монастирському, тобто, тепер лікарняному ставку, а ще до цього, кілька місяців тому забивали вам «стрілку» у полях поблизу повороту на Рикуни.

Головлікар від подиву роззявив рота.

— А… це вам звідки відомо?! Мовчите? Гмм… Розумію. Не можна колектив недооцінювати.

— Це розповів нам один з них. Той, кого вдалося взяти у полон після купання у ставку.

— У полон?! — підхопився Костогриз. — Як — у полон? І куди він подівся? А чому поліції про це нічого не відомо?

— А чому має бути відомо? — не втримався Щерба, встрягаючи й собі до розмови. — Ми його відпустили.

— Як відпустили? — здавалося, у головного відбере мову. — Ви що — заколотники? Окрема республіка? Що хочемо, те робимо?

— Ні, — знову перебрав ініціативу Вадим. — Ми законослухняні працівники і громадяни, просто, на відміну від інших, не позбавлені здорового глузду та розуму. Ці люди, які є, по суті, кримінальними елементами, замішані у дуже неприємних справах і самі змушені в даний час переховуватись від бандитів значно крупнішого калібру, від таких, проти яких ваша поліція геть безсила. Тож, якби ми здали місцевій поліції нашого полоненого, сліди б оцих двох залишилися тут навічно. І нашими проблемами, цілком можливо, зайнялися б ще й такі люди, проти яких навіть Моцур — пішак. Навіщо було приваблювати їх сюди? Тому, діставши необхідні відомості, якими тепер ділимося з вами, ми його просто відпустили. Так ось, ці двоє — приятелі Замриги ще з часів, коли після «перестройки» народ наш, голодний та босий, кинувся по закордонах торгувати металевими тертками та напильниками. Згадайте ті часи. Там і познайомився покійний голова міськради з ними, коли переховувався у смітнику від тамтої поліції. Земляки виручили, а потім скористалися послугами свого боржника, адже той був чиновником із відповідними зв'язками. Згодом утворився союз, який успішно провертав дрібні торговельні операції у недалекому зарубіжжі, накопичуючи кошти для майбутнього злету. А далі дороги компаньйонів розійшлися. Кожен «злетів» по-різному. Замрига очолив будівельну фірму. Двоє його подільників організували нелегальну діяльність, жертвою якої став і я, коли заманулося виїхати до Сполучених Штатів. Вони обібрали мене до нитки, а коли я почав їх розшукувати, слід привів до Нижнього Роздолу. Ось вам і пояснення моєї появи тут, яку ви завжди сприймали з неабиякою підозрою.

На обличчі головлікаря застигло здивування.

— Згадав Замрига про своїх знайомих, коли постало питання пошуку старих довоєнних документів. Хто ж, як не вони, найкраще могли виконати таке завдання? Знайти людину у Сполучених Штатах і викрасти теку з паперами… Та зробити це виявилося не так легко. Колісник наче розчинився у повітрі. Домовляючись з приятелями, Замрига волів розрахуватися за послугу і попрощатися, а усвідомивши, що гінці повернулися без результату, взагалі не схотів з ними говорити. Хлопці ж виявилися не пальцем роблені. Зрозумівши, для чого архітектору старі проекти, вони забажали частку в спільному бізнесі з видобування скарбів, адже витратилися, виконуючи його доручення. Компроміс таки вдалося знайти. Пошук продовжився. Обоє почали працювати на фірмі Замриги, виконуючи, по суті, роль наглядачів, аби хитрий архітектор їх не надурив. Замрига ж отримував таким чином двох довірених людей, які й мали здійснити безпосередній доступ до сховку, адже сам головний архітектор і начальник будівництва товкти у стіну зубилом, зрозуміло, не міг. Флігель добудували. Скарбів не знайшли, принаймні так вважала наша «солодка парочка», що й повернулася, украй розлючена, до столиці — допомагати землякам виїздити у кращі світи.

— І що з того? — не витримав Костогриз.

— А те, що двоє настирних киян так і не заспокоїлися. Таки влада «жовтого диявола» безмежна. За ці роки їм вдалося розшукати старого, який жив тепер під прізвищем Гайовий, і викрасти проекти. Яким же було їхнє здивування, коли приїхавши до Замриги, вони не знайшли підтримки! Той тягнув час і крутився, наче вуж, вишукуючи нові причини, аби відкараскатись від подальших пошуків. Головним його аргументом стало те, що ви, як керівник закладу, щось запідозрили. Вони навіть запропонували організувати ваше зникнення, тільки Замрига відмовився, сказавши, що після цього почнеться розслідування, яке приверне зайву увагу. Натомість, мер видав своїм виконавцям геніальний план знищення лікарні як закладу, цілком реальний в умовах медичної реформи. Добити, розігнати, приватизувати будівлю і тоді вже пошукам не завадить ніхто. І вони взялися до справи. Знайшли журналістку Ольгу, щоб розкрутити скандал у пресі, простимулювали Рябоконя до активніших дій для вашого зміщення з посади. Виявляється, на Рябоконя Замрига намагався перевести стрілки, заявивши, що той вкрав ще один примірник архітектурного проекту, що зберігався у лікарняному архіві і який конче потрібний для порівняння з привезеним зі Штатів. Натякав, що, можливо, Рябоконь і знайшов скарби. Їм довелося натиснути на Рябоконя. Пам'ятаєте, як він побитий ходив? А після цього хтось вам подзвонив і призначив зустріч уночі нібито з приводу смерті Замриги. Мер на той час вже був мертвий, а наляканий Рябокінь розмірковував, на кого б це перекласти. Вирішив на вас. Тому зателефонував від вашого імені тим хлопцям і зацікавив паперами, а від їхнього імені — вам, зацікавивши Замригою. Втім, це сталося вже згодом, ми надто забігли наперед. Ще раніше, коли Замрига був живий, хлопці зрозуміли, що скарби знайдені без них і самі вони тепер остаточно пошилися в дурні. Їм зірвало дах. От тут і почалися справжні неприємності у нашого мера, такі серйозні, що довелося дружину терміново за кордон відправляти, а самому в реанімації з фіктивним інфарктом ховатися. Ви ж не заперечите, що так і було? Через це і вигаданий інфаркт на справжній перетворився.

— Звідки такі дані? — похмуро запитав головлікар, зиркнувши спідлоба на Дольного.

— Дані достовірні, — завірив той. — Ті, хто тут зібрався, вже не мають секретів одне від одного. Ми знайшли жінку, людину, котру довго і безуспішно розшукував ваш друг Валігура. Ту, яка телефонувала до Замриги уночі за десять хвилин до його смерті. І знаємо тепер, про що вони говорили. Звісно, це лише між нами. Ніхто з присутніх не підтвердить цього, якщо питатиме слідчий, майте на увазі. Так ось, ця людина повторила слово у слово все, що сказала тоді мерові. І стався казус. Слова ці мали вигляд конкретної погрози через ситуацію з вашим кабінетом та зниклими паперами, хоч малося на увазі зовсім інше. Трапляється і таке.

Фразу, написану на аркуші паперу, показали Костогризу, пояснюючи слово за словом, як могло статися, що набула вона для мера зовсім інакшого змісту.

— От і вийшло, що наляканий чиновник, почувши це, отримав смертельний серцевий напад. До речі, холера — також справа рук заїжджих гастролерів. Вони так і не попустили Рябоконя, на якого покладали надії, як на майбутнього головного лікаря. Виконала ж усе Лада, яку Рябокінь обіцяв улаштувати на роботу.

— Гаразд, — розважливо промовив головний. — Припустімо, і мені дещо відомо про нездоровий інтерес деяких третіх осіб до проектної документації. Тільки у чому все-таки суть? Навіщо вона їм? Ви можете конкретно пояснити?

— Так, — ствердно кивнув Лужний. — Ми вже казали вам, саме тоді, коли здійснювалася остання добудова, Замрига очолив будівельну фірму. Вона й здійснювала роботи. Таким чином при проведенні робіт він виконував функції архітектора і виконроба одночасно, тобто мав змогу як планувати на папері, так і вказувати працівникам, що і де робити. Внаслідок подібної організації робіт він дістав змогу обставити деякі моменти будівництва так, як було вигідно йому особисто, і не звітуватися ні перед ким, адже Богуш не заглиблювався у деталі і оцінював роботи лише з точки зору наступної експлуатації приміщень. Робітники ж, навпаки, щось тямили у кладці та фундаментах, проте не здатні були охопити масштабу та кінцевого результату. Про двох аферистів узагалі не йдеться. Замрига від початку до кінця залишався єдиним, хто бачив загальну картину. Розібравшись зі старими кресленнями, що не зовсім відповідали дійсності, він, як ми вважаємо, визначив місце, де можуть бути заховані цінності, і потайки від подільників, під наглядом яких перебував увесь час, підготував шлях, щоб згодом їх вилучити, коли ті, розчаровані невдачею, заберуться геть. Та перешкодив цим геніальним задумам ваш попередник, заявивши, що тут буде приймальня головного лікаря. Таким чином реалізація планів Замриги відклалася на невизначений термін. І йому довелося сховати усю документацію бодай для того, щоб до неї не дісталися інші, адже для компетентної людини там існує підказка. Єдиним примірником архітектурних планів, якого так і не сягнули руки Замриги, був той, що лежав у лікарняному архіві. І сталося це з тієї причини, що Рябокінь поцупив його раніше.

— Усе? — спокійно запитав Костогриз, знову підводячись.

— Ні, — знову встряг Журбенко. — Є ще одна обставина, яка мала вплив на прискорення подій саме тепер.

— І яка ж?

— Сталося так, що на сцені з'явилася ще одна діюча особа — автор першого проекту. Старий Колісник, про якого вже тут усі й думати забули, несподівано заворушився, адже про заховані цінності не забував ніколи. Пам'ятаєте старого в палаті хірургічного відділення, через якого ті двоє зчинили гармидер? Гайовий. Це ж він і є, той старий архітектор Колісник, дядько нашого інженера Труша, якого сам Труш і привіз сюди, на батьківщину, та влаштував у відділенні під теперішнім новим прізвищем. А до цього Труш їздив у Штати до нього, і саме йому старий відкрив таємницю монастирських скарбів, адже сам міг померти будь-якої миті. Тільки щоб вказати точне місце, старий мав узяти до рук власні креслення, які на той час уже зникли. Або ж на власні очі оглянути приміщення, щоб згадати. Та не судилося. Будівлі та територія змінилися, пам'ять підвела, розум вже не той. Натомість, двійко наших романтиків з великої дороги уважно стежили за подіями і зрозуміли, що Колісник — то їхній останній шанс, через те й пішли ва-банк.

Костогриз мовчав, обмірковуючи почуте, а потім запитав:

— І що далі? Ви викликали мене о такій порі, щоб розповісти цей детектив? Припустімо, так усе і сталося, хоч докази ваші важко назвати незаперечними. Але що далі? Чому саме сьогодні вам приперло?

— Тому що усе це справді так, — заявив Лужний. — Скарби, хоч би як вам це було не до шмиги, існують. І ми вже точно знаємо, де.

Тепер головний підхопився з місця остаточно.

— Значить так. Нічна конференція припиняється — це раз. Далі…

— Далі, — перебив Журбенко. — Ви мусите все-таки дослухати. Хоча б із поваги до інваліда, вашого колишнього колеги, який спромігся проробити цей шлях на візку і дістатися до вашого кабінету.

Костогриз замовк, хапаючи ротом повітря, наче витягнута з води риба, а колишній анестезіолог продовжив:

— Зробіть ласку. Я ж ніколи ні про що вас не просив. Так ось, існує таємниця захованих скарбів. Як і пояснення, чому досі їх ніхто не привласнив. І виміри, які ми зробили, свідчать про те, що у місцях, де сходяться стіни різних приміщень, розташованих під вашим кабінетом, існує ще одне — геть маленьке. І саме про цей секрет свідчить проектна документація, адже якщо поміряти довжину стін підвальних приміщень на архітектурному плані і звірити з реальними розмірами, то кожна з них коротша, аніж є насправді. До того ж, кути підвальних приміщень заокруглені і в місці сходження утворюють хрест тієї ж форми, що носили тамплієри на своїх плащах. Отакий геніальний винахід того, хто у тисяча двісті якомусь році будував цей монастир, закладаючи фундамент із величезних брил. Завдяки нерівності стін та їхній товщині це складно побачити, гуляючи підвальним поверхом. Практично неможливо. Тому всі завжди шукали під землею — намагались копати під фундаментом. Саме цю особливість відкрив свого часу Колісник і тримав у таємниці до останнього часу. Її ж побачив і Замрига більше двадцяти років тому. І знаходиться це сховище, за іронією долі, ось тут — під вашим теперішнім кабінетом. Під кабінетом людини, яку ця тема багато років доводить до сказу.

Журбенко глянув на Вадима, наче передаючи естафету, і той продовжив:

— Григорію Віталійовичу, тепер ситуація така, що процес, так би мовити пішов. Дедалі більше людей починають крутитися навколо цього. Воно не зупиниться. І сапери, і військком вже мають різні припущення, тому шукатимуть найменшу зачіпку, аби порпатися у наших підвалах. Нині ж маємо загрозу значно більшу. Моцур, голова обласної адміністрації, ініціював початок реформи в області саме з нашої лікарні. Не здогадуєтеся чому? Щоб приватизувати монастирські корпуси і під машкарою створення музею робити у підвалах те, що заманеться. А ті двоє? Хтозна чи не повернуться вони сюди завтра-позавтра? Так чи інак сюди простягнуть руки ті, проти кого ваш гнів не матиме сили. І усі ми залишимося ні з чим. І тоді ви також будете шкодувати, що нас свого часу не послухали. За існуючим законодавством, ті, хто знайшов скарб, мають право на певний відсоток, а багатства там такі, що цього вистачить на всіх. Згадайте наші пошарпані стіни, застарілу й поламану апаратуру, ліжка, меблі… Усвідомте, що навіть це в недалекому майбутньому буде втрачено. То чим ми ризикуємо? Нічим. Знімемо кілька плиток з підлоги у вашому кабінеті і спробуємо копнути углиб. Навіть якщо ми упремося у точку, де сходяться чотири стіни, як намальовано на плані — яка в цьому трагедія? Власноруч залиємо все цементом і поставимо нову плитку. Усього три дні ви пробудете без кабінету. Але ж не виключено, що нам щось вдасться знайти!

— Ми не архітектори, звичайно, — озвався Щерба. — Але і нам зрозуміло, що в багатоповерховій споруді стіна має спиратися на стіну, а не на стелю попереднього поверху. А якщо усе так, як на тих фіктивних кресленнях, то кути вашого кабінету спираються на центр перекриття приміщень, що під вами. А над вами ж іще один поверх! І лише Замрига знав точно, що усе буде стояти, тому що внизу чотирикутне приміщення і стіни вашого кабінета спиратимуться на нижні стіни, отже така побудова цілком безпечна.

Взявшись за колеса, Журбенко під'їхав до столу головлікаря і, витягши з теки примірник зниклої документації, поклав перед ним.

— Переконайтеся самі. Ось…

— А звідки це у вас? — скинувся Костогриз. — Кримінальну справу з приводу зникнення документації відкрито, а ви отак витягаєте й даєте мені?! У вас тут що тепер, також бандитський осередок?

— Ну, воно ж ваше, — здивувався інвалід. — Того й віддаємо. Якраз той примірник, що зберігався у лікарні.

— А до вас воно як потрапило? Ви, Юрію Васильовичу, фізично не могли його вкрасти, отже покриваєте тут присутніх, які це зробили…

— Ні, Григорію Віталійовичу, вкрали документацію не ми, — знову втрутився Вадим. — Зробив це Рябокінь Ми знаємо точно. Ми лише віднайшли її і забрали. Проте, знову ж таки, інформація лише для вас, не для слідчих.

— Бачу, ви не сиділи, склавши руки… — пробурмотів головний. — Он на що колектив час та енергію витрачає.

— Але зауважте, що намагання наші сприяють не збагаченню, а порятунку закладу та людей, які в ньому працюють і які лікуватимуться. Тож нічого поганого ми не зробили, — озвався нарешті й Цекало.

— І тепер ми сподіваємося на ваш здоровий глузд і почуття свідомості. Завтра вихідні, і кабінет як мінімум два дні вам не потрібен. У випадку, якщо внизу нічого не знайдеться, зранку у понеділок все буде так, як нині. Якщо ж ми праві, то гадаю, ви розумієте, розкурочена підлога вже не матиме значення, адже перед нами відкриються нові можливості. Існує, щоправда, ще один варіант — спробувати дістатися до каплички у підвалі крізь сходження чотирьох стін, але там значна товщина, це по-перше. По-друге, невідомо, яка висота потаємного приміщення, тому доведеться довго шукати. А найголовніше — від цього може послабитися опора, на якій стоїть увесь флігель. Це небезпечно.

Костогриз рішуче вийшов з-за столу і став перед ними.

— Усе! Дискусію завершено. Як керівник, я ціную усе, що ви зробили для закладу, і намагатимуся використати це для логічного завершення слідства, не підставляючи вас. Усе, що ви тут щойно доповіли, я узяв до відома. А решта — маячня, якою, бачу, тепер вже захворів увесь шпиталь. Одне слово, я вас більше не затримую. І прошу негайно залишити мій кабінет. Розмову закінчено, і присягаюся, якщо будь-хто з вас ще колись заведе мову на цю тему, то про це пошкодує. Займайтеся хворими, а ламати будівлю або її елементи я не дозволю!

Запала тиша. Журбенко відкрив було рота, наче бажав ще щось сказати, але Костогриз гупнув кулаком по столу.

— Геть! Геть звідси усі, якщо ви не розумієте людської мови. І в понеділок приходьте на роботу, забувши те все, про що тут говорилося! І я також спробую. Даю дві хвилини на те, щоб звільнити приміщення. Двері зачиню сам.

Чоловіки мовчки перезирнулися. Продовжувати спроби не було сенсу. Журбенко взявся за колеса, спрямовуючи свій візок до виходу. За ним рушили усі решта.

Двері зачинилися і кроки по сходах затихли. Костогриз заметався по кімнаті, наче вовк у клітці. Він не міг заспокоїтися. Колектив остаточно збожеволів. Розумні, виважені люди, фахівці, майстри своєї справи, один за одним втрачали розум. Ну, нехай Цекало з Хижняком, у яких ще грають юнацькі гормони… Але Лужний! Дорослий чоловік із досвідом роботи у великій клініці! А Дольний, розум та інтелект якого не має рівних? А Щерба — учень самого Ілізарова, до якого з'їжджаються хворі з цілої області й не тільки! Навіть Полянська колись заводила розмови на такого роду теми. Та й чужі, неначе таргани, злазилися звідусіль. І нехай у військкома з приїжджими саперами мізки від алкоголізму набрякли, сам Валігура одного разу приперся з пропозиціями стосовно пошуків міфічних скарбів.

А від здогадки, яка спала на думку, взагалі потемнішало в очах. Одна слушна думка таки була висловлена заколотниками. Ось чому перші особи обласного керівництва несподівано перейнялися проблемами Нижнього Роздолу! Ось чим пояснювалося, що Нижньороздольська лікарня стояла першим номером у списку на закриття. Моцур, приватизувавши територію, справді отримував реальну й необмежену можливість шукати де завгодно.

У грудях кипіло. Дурна згадка про пиво, залишене вдома біля шахової дошки, лише підігріла розпач та злість. Пиво тепер не допоможе. Напитися б. Але що воно дасть? Лише попустить на яких пару годин, а далі… От же ж завели, поганці…

На очі головлікарю потрапила скульптура, що стояла в кутку під стіною. Чималенька гіпсова статуя Венери з оголеним бюстом, яку колектив подарував йому на ювілей, жартома зауваживши, що вона замінить йому середньовічні скарби, які він не хоче шукати. Вона стояла вся в золотавому світлі й наче насміхалася з нього. Манила своїми розкішними формами, немовби припрошуючи до кохання. Та хіба могла вона хоч щось зробити без рук? Когось обійняти? Йому так само впродовж багатьох років відбивала руки жорстока, бездарна, тупоголова система. Але вдавалося ще якось пручатися і знаходити вихід, коли це все відбувалося за межами лікарні. Якщо ж недуга вразила колектив ізсередини — тоді вже зробити нічого не можна.

Ситуація повністю вийшла з-під його контролю. Рік тому вони приперли сюди цю Венеру. А щойно приблизно в тому ж складі прийшли позбиткуватися з нього. Несамовита лють нуртувала всередині, потребуючи виходу. Та клапан в людини є лише в серці, і якщо вже там спрацьовує, то, як правило, востаннє. Нерви потребували розрядки. Вхопивши нещасну Венеру, Костогриз підняв її високо над головою і з усієї сили гахнув об підлогу.

Те, що сталося далі, він не встигав аналізувати. Підлога провалилася під ногами і він, ламаючи ребра об краї провалу, опинився у вільному польоті. На голову йому сипалися уламки гіпсу, а нутрощі підкотили до горла. Він навіть не встиг відчути страху, як його дебеле тіло вже вдарилося у тверду поверхню. Від жорсткого падіння одразу ж забило дух. Ніяк не вдавалося набрати в груди повітря, а в правій нозі почав розливатися нестерпний біль. Застогнавши, він спробував поворухнути руками. Біль посилився, і за мить усе накрила суцільна темрява.

Усі стояли під вікнами у Журбенка, збираючись розходитися, хоч він запрошував на каву. Та настрій був не той. Жорстоке розчарування охопило усіх разом і кожного окремо. Те, що відбулося, не вкладалося в голові. Здавалося, легше пробити стіну в підвалі, ніж достукатися до головного.

— Це ж треба бути таким упертим… — розпачливо промовив Хижняк.

— Щось довести йому неможливо… — похитав головою Дольний. — Така невіра вкорінилася в ньому — нічим не проб'єш.

— Так, — згодився Вересюк. — І саме вона є причиною тієї відвертої зневаги до кожного, хто вірить, що скарби існують, і люті до тих, хто намагається шукати. Це замкнене коло. Стійкий невроз. Як фахівець кажу.

— Що ж, нічого більше ми зробити не можемо.

— Так і рябоконем можна стати, — зауважив Цекало. — Не можна ж так до колег ставитися, усіх дурнішими за себе вважати. Хіба б від нього відвалилося, аби послухав?

— Може, ще передумає? — обнадіював колег Вадим. — Покипить трохи, потім поміркує на холодну голову і, глядиш, сам покличе.

— Еге, якраз… — скривився Журбенко. — Не передумає. Ще місяць плюватиметься.

— А от би був прикол, коли б ми зараз повернулися, а він там орудує молотком та зубилом, — чорно пожартував Щерба.

— Ото вже навряд, — розплився у посмішці Дольний. — Хто-хто, але не він. Я його знаю. Його впертість непохитна. Тому це з розряду найнеімовірнішого.

— А може перевіримо про всяк випадок?

Нерви заспокоювалися. В хід пішли жарти, приколи, хтось розповів анекдот. Журбенка завезли до квартири і почали розходитися. Останніми під будинком залишилися Щерба з Лужним.

— А може таки зайдеш? — запропонував Андрій. — Тоді ти казав — ще не час. Зараз усі проблеми вирішені, гроші повернуті. Вип'ємо по п'ятдесят. То як?

— Хіба до мене, — знизав плечима той.

— У тебе ж ні хріна немає, — здивувався травматолог. — І приготувати нікому.

— Ви вдвох, а я сам, — зітхнув Вадим. — На душі прикро. Боляче на чуже щастя дивитись. Як з'їздив… нічого не склалося.

— Тоді пішли до тебе, — рішуче заявив Андрій. — Розповісиш. Може щось пораджу.

Коли двері під'їзду відчинилися, і Щерба, знявши окуляри, намірився вставити ключа у замок чужого помешкання, то побачив маленьку жіночу сумочку, що висіла на дверній ручці. Він подивився наліво. Жінка у легенькій сукні сиділа на дерев'яних сходах, підстеливши газету.

— Ви тут живете? — запитала вона.

— Ні, — розгублено відповів той. — Вадим тут живе.

— А де ж він?

— По пляшку побіг, — пояснював Андрій, намагаючись вдягти окуляри і роздивитися гостю. — До магазину. А я його друг.

— І звуть вас Шрек…

— Ні, Андрій. А ви хто?

— А я до нього приїхала.

— З оцим? — Щерба підозріло скосив очі на сумочку.

— А він казав, що голий і босий, — промовила Алла. — То і я так само, тоді легше.

— Спізнилися ви… — розвів руками Щерба.

Вона мовчки підвелася, взяла сумочку і рушила до виходу.

— То передайте, що я бажаю йому щастя.

— Зачекайте! — злякався Андрій. — Куди ж ви?

— Ну ви ж кажете, що спізнилася, — знизала плечима Алла.

— У тому розумінні, що вже не голий і не босий. За те й питимемо.

Перше, що він побачив, отямившись, — пляму світла високо угорі. Звідти ще сипалося. Протерши очі від піску, Костогриз спробував поворухнутися й одразу ж закричав від болю у гомілці. У голові знову запаморочилося. У плече щось тиснуло. Він намацав і витяг з-під себе голову Венери, а потім, зчепивши зуби і тамуючи біль, таки знайшов прийнятне положення для тіла.

У підвалі стояв морок, і світло люмінісцентних ламп, що лилося крізь пролом у підлозі його кабінету, або ж стелі сховища, кидало тіні та худо-бідно давало змогу роздивитися навсібіч. Кривлячись від болю, він оглядав стіни схову, в якому найбільшою цінністю виявилася голова скульптури, подарованої колегами. Більше не було нічого. Кам'яна підлога вкрита грубезним шаром пороху. У кутку лежав людський череп та купка кісток, які, схоже, належали одній людині. Якесь незрозуміле ганчір'я поруч із ними. Дубова балка простягалася від стіни до стіни, проте за нею також зяяла сама порожнеча.

«Було б на неї впасти — і кранти…» — подумав головлікар, мацаючи по кишенях у пошуках мобільного. Кишені чомусь виявилися не на своїх місцях, до того ж, розтягалися. Спортивний костюм! Він так і поїхав, у чому сидів, коли навіжені колеги витягли з-за шахової дошки.

Нога боліла, і Костогриз спробував знайти зручніше положення, вишпортуючи з-під себе решту шматків оголеної богині та плитки. Коли рука намацала черговий шматок, його грубий мізинець потрапив в ідеально круглий отвір і там застряг.

Клянучи власну дурну голову, Костогриз, кривлячись від болю в нозі, витягав пальця назад. Процедура тривала хвилин десять. Поверхня отвору виявилася рипатою, плитка широкою, до того ж, стиснутий у пастці палець одразу почав набрякати. Уява швидко намалювала картину, як зранку його витягують з поламаною ногою, та ще й розпухлим пальцем в отворі плитки, після чого весь шпиталь ламатиме голову над тим, з якої радості він туди його запхав.

Коли зусилля таки увінчалися успіхом, плитка знайшла місце в кишені куртки, а рука, якою він помацав під собою наостанок, несподівано витягла ще й зошит у чорній обкладинці. Костогриз тримав знахідку, не вірячи очам. В його кабінеті не було подібного зошита, отже він лежав тут раніше. Обкладинка просякла пилюкою, і, судячи з її вигляду, виробили зошит дуже давно. Подібні зошити мали студенти та старшокласники ще за часів його навчання у виші. Пописані крупним та кострубатим почерком аркуші не читалися у суцільному мороці. Скрутивши знахідку в рурочку, Костогриз запхав її до внутрішньої кишені куртки.

Гострий біль наче минув, але той тупий, що поступово розливався дедалі вище по нозі, наростав неухильно. Кричати не було сенсу. Ніхто не почує. От би вони повернулися… Могли б зробити ще одну спробу його переконати… Якби це трапилося двадцять хвилин тому, він збожеволів би від люті. Тепер же готовий був молитися, аби це сталося.

Компетентність головного лікаря в хірургічних дисциплінах залишала бажати кращого, проте несподівано згадалися якісь базові знання з військової медицини, отримані на курсах підвищення кваліфікації. Перелом великої трубчастої кістки, не важливо якої, тягне за собою втрату з судинного русла до півтора літра крові. А це загрожує гіповолемічним шоком. Плюс больовий фактор. Завтра субота. Потім неділя. Ні, дружина, звісно поцікавиться, але телефон лежить у кімнаті, а за його роботи можна несподівано пропасти з дому на невизначений час. За добу без допомоги можна померти від шоку. Усі попередження, до яких так довго залишався глухим, згадалися водночас.

Міцно заплющивши очі, він у відчаї заскреготав зубами.

Тримаючи руки в кишенях, Цекало підійшов до будинка з освітленими вікнами. Внизу біля столика з лавками його чекали.

— Ну що там? — запитала Оленка. — Розповідай.

— Нема чого доброго розповісти, — зітхнув той.

— Розповідай погане.

— А воно тобі треба? — завагався Ігор.

— Треба, не сумнівайся, — запевнила вона.

Довелося повідати про невдалий похід до Костогриза і взагалі про всі подальші сумні перспективи. Ігор сам не помітив, як захопившись, виклав усе, що накопичилось на душі.

— Ось так і закінчимо, — голос його був безрадісний. — Підемо у сімейні лікарі, якщо візьмуть. А ні — глядиш, і за кордон доведеться їхати, щоб руками на хліб заробляти. Я тут не залишуся. Не зможу дивитись, як знищать те, до чого звик, куди стільки своєї праці вклав і де був потрібний. А скарби — це так… В принципі не суттєво. Емоційний додаток до повноцінного життя. І настрій поганий, повір, аж ніяк не через них.

— Розумію, — зітхнула Оленка. — Я цього за останній рік вдома наслухалася. Майже щодня. Тож приблизно уявляю. Але впадати у відчай не варто. По-перше, може ще й зміниться щось на краще. А по-друге… Тільки не смійся. Я ще не надто досвідчена у житті і поради мої навряд чи матимуть для тебе вагу. Але гадаю, що людина справжня, гідна завжди проб'є собі шлях за будь-якої ситуації. Що поробиш, іноді доводиться витрачати зайві зусилля і долати штучні перешкоди. А по-третє… хоча, чоловікам це важче зрозуміти. Для них на першому місці робота, авторитет, значимість…

— А того, що від цього залежить їхнє благополуччя, жінки не доганяють, — відпарирував Цекало.

— А благополуччя жінки — поняття складне і полягає не лише у розмірі матеріальних благ, — пояснила Оленка.

— Це доки не настане зрілість, — зауважив Ігор, — і на зміну вітру в голові тверезі думки оселяться.

Дискусія зупинилася сама собою, оскільки здалеку долинули швидкі й важкі кроки. Вони наближалися. Почулося сопіння і скоро з темряви виринула приземкувата широка постать, зігнута під вагою того, що було у руках. Обоє замовкли. Невідомий ішов просто до них.

— Хто це? — злякано прошепотіла Оленка.

Постать зупинилася перед самою лавкою і голосом Хижняка захекано промовила:

— Так… Погнали… Задовбала мене демагогія. Як нічого не робити, то нічого й не зрушиться….

Важезну сумку Роман поставив на землю, а у руці тримав дриль із довгим свердлом.

— Звідки ти знав, що я тут? — здивувався Цекало.

— А де тобі ще бути? Ну як, ідемо?

— Куди? — розгублено запитала Оленка.

— Туди, куди жінкам зась, — пояснив Роман. — Завтра субота, післязавтра неділя. Ми його так дістали, що два дні сидитиме тихо. Усе встигнемо зробити. І на місце поставити.

— Я з вами! — вигукнула Оленка. — Будь ласка! Вам же потрібно буде, щоб хтось на шухері стояв!

— Тебе мама не пустить! — спокійно зауважив Хижняк.

— Ви не будьте такий розумний, — заявила вона. — Якщо вас упіймають, то матиме значення, що я разом із вами була, повірте.

— Може вона і має рацію, — сказав Роман. — Толкова дівчина.

— Хай іде з нами, — наважився Ігор. — Плитка у його кабінеті з широким проміжком покладена. Шви по півсантиметра мають, не менше. Візьмемо тонке і довге свердло і прозондуємо у різних місцях. Якщо Замрига готував собі доступ через верх, через комірчину для балонів, то швидко дістанемось. Якщо ж нічого немає, діри у швах потім замастимо і плитку помиємо.

— А якщо є?

— Тоді це вже не матиме значення, ти сам казав.

— Чекайте мене три хвилини, — попросила Оленка.

— Куди ти?

— Ключі візьму. У мами є від того поверху.

— Справді толкова, — хитнув головою Роман.

— Ти хоч розумієш, що ми робимо? — про всяк випадок запитав Ігор.

— Сподіваюся.

Стояла ніч, коли усі троє тихо підійшли до корпусу.

— Ну ось, — спересердя сплюнув Хижняк. — Вже посвердлили. Хай йому грець.

Вікна кабінету головного лікаря світилися здалеку, розкидаючи люмінісцентне марево на усі боки.

— Це ж треба, — промовив Ігор. — Чого він? Удома справ не має? Йшов би собі спати.

— Не засне, — констатував Роман. — Довели до ручки. Сидить і п'є просто в кабінеті. Стрес знімає. Пішли. Обламалося. Давай у неділю. О п'ятій ранку прийдемо, встигнемо.

Він повернувся, щоб іти геть.

— Не питиме він, — заперечив Цекало, тримаючи сумку за іншу ручку. — Це ж не людина, а якесь залізне створіння. Робот. А роботи не напиваються.

— Ти ще скажи, що «жовтому дияволу» не підвладний. Усі люди. Усі однакові, — стояв на своєму Хижняк. — І якби вірив, що там справді можуть скарби лежати — сам би поліз.

— Не знаю, — сперечався Ігор, — але через нас він не буде напиватися. Хто ми для нього? Ідіоти, що шурхотять немов миші. І окрім зневаги до нас він нічого не відчуває.

— Може й так, — неохоче згодився Роман. — Але однаково нап'ється.

— Не нап'ється.

— Вже почав! — вигукнув Хижняк, ставлячи сумку.

— А закладемось.

— Давай.

Оленка дивилася на них, зайвий раз дивуючись безглуздим проявам чоловічої натури й марно намагалася заспокоїти.

— А йдемо, — дедалі більше запалювався Хижняк. — Якщо п'є — ти замість мене до кінця року по лікарні чергуватимеш. Як?

— Легко, — погодився Цекало. — А як тверезий сидить — то ти замість мене. А як просто забув світло вимкнути, то стаємо і працюємо.

Вони увійшли до корпусу. Двері нагору були незамкнені. Обоє перезирнулись, усвідомлюючи, що нічия тепер не світить і хтось обов'язково програє. Дійшовши до приймальної, Хижняк взявся за клямку.

— Зачекай, — схопив його за руку Ігор. — А що ти йому скажеш?

— Скажу, що прийшли ще раз спробувати переконати. Або просити вибачення. Сховайся. Марні жертви тут не потрібні.

Останнє призначалося Оленці. Роман постукав у двері. Серце тьохнуло, коли виявилося, що перші, а потім і другі двері незамкнені. У кабінеті горіло світло, посередині підлоги зяяла чорна діра з нерівними кутами. Заклякнувши, друзі дивилися одне на одного, спостерігаючи на власні очі четвертий варіант розвитку подій, якого жоден не припускав навіть у найсміливіших думках. Проте, усе було очевидно. Той, хто усе життя докладав зусиль, аби вилікувати колектив від хвороби, заразився й захворів на неї сам. Не вірячи власним очам, вони схилилися над отвором…

Консиліум в ординаторській хірургічного відділення зупинився на невизначений час. Люди сиділи, чекаючи на того, без кого продовження було неможливе.

— Може хто не знає, — перервав вимушене мовчаня Вадим, — Колісник помер. Вдома, через кілька днів після того, як Труш забрав його.

— Нехай спочиває з Богом…

Знову запала мовчанка. Зрештою величезна вайлувата постать таки запливла у завбачливо розчахнуті двері.

— Ну що, — якось розгублено промовив Щерба. — Сказав, що хоче оперуватися тут. Про поїздку до обласної, як і про виклик когось із їхніх травматологів сюди навіть чути не бажає.

— І? — спитала Полянська.

— Що — «і»? — не зрозумів Андрій.

— Ну, я бачу, вам це не зовсім подобається, — пояснила вона. — Ви впенені, що упораєтеся власними силами?

— Що ж тут поратися, — знизав плечима Щерба. — Перелом як перелом. Просто… Пацієнт особливий. Та й потім… Як оформимо? Що я напишу? Провалився крізь підлогу у власному кабінеті? Це ж виробнича травма тоді буде! Взагалі «чепе»!

— А сам Григорій Віталійович що на цю тему каже?

— Сказав, що йому байдуже, і щоб швидше ногу складали. З ним взагалі говорити неможливо. Як мішком вдарений. Одне торочить — беріть в операційну і крапка.

— Ну то напишемо — вдома на подвір'ї упав. З кожним статися може, — запропонувала Полянська.

— Ага, напишемо… — заперечив Щерба. — Та про це вже увесь шпиталь знає. Та що шпиталь — Роздол гуде, що головний лікар, який усе життя з шукачами скарбів боровся, уночі закрився у власному кабінеті й довбав підлогу, поки у сховище не провалився. Не знаєте, де ви живете? Та Рябокінь вже завтра почне писати всім від прокурора до міністра, що підлеглі виробничу травму головного лікаря ховають! Ще гірше, ніж з вікнами буде. Тут вже точно корупцію пришиють.

— Дійсно, — замислилася Полянська. — Ну, гаразд, іду до нього сама. Можливо, мені краще вдасться.

Цекало зосереджено промовив:

— Все це серйозно, колеги, але нам доведеться ще одну проблему вирішувати. І також терміново. З Костогризом усе ясно — шляк його не трафить, здоров'я залізне має, а Щерба такі переломи немов насіння лускає. І окрім когось одного, кому пощастить бути асистентом на такій поважній операції, йому більше нікого не потрібно.

— До чого ти хилиш? — не зрозумів Лужний.

— А до того, що інші не мають сидіти, склавши руки. Вихідний день, між іншим. У схові дивним чином порожньо, ми це бачили на власні очі, коли його тягли. А мене, якщо ви ще пам'ятаєте, вниз до нього опускали. І місце, куди ми усі доривалися, ще відкрите і туди є доступ. І поки що усім іншим не до нього. Але довго так не буде. Я ще не встиг вам розповісти про одну річ. Там лежать чиїсь рештки. Череп і купка кісток. Шар пилюки конкретний. Під ним тверде. Я пошкрябав у різних місцях — каміння. А під ним?

— Ні хріна собі… — вражено промовив Хижняк. — І ти мовчав?!

— Я там налякався — Костогриз наш зовсім слабий був. У шоковому стані. Все-таки не чужа людина. Ось тепер тільки оговтався. І до чого я веду — людські рештки, це вже компетенція поліції, незалежно від того, чиї вони — якогось хрестоносця чи нашого сучасника. А після того, як хтось долучиться, все вилижуть і винюхають так, що нам нічого не лишиться.

— Треба лізти туди, — впевнено промовив Хижняк. — Щерба Вадима Борисовича попросить на операцію, а ми… Металошукач нам потрібен. Хтозна яке там каміння.

— Слава Богу, почав ворушити мізками, — зрадів Ігор. — Але як? Ключі у Полянської, вона усе замкнула.

— Ну так у кого з нею більший блат? — засміявся Вадим. — Тільки ж мене не «киньте» як знайдете.

— Оперуйте спокійно — не кинемо. Тим паче, якщо справді знайдемо — на всіх стане, — упевнено промовив Хижняк.

Восьма година у серпні — вже не ранок. Коли ж заповнюється розбурхана аудиторія, вже й не пахне отою ранковою свіжістю, яка ще відчувається знадвору. Цього разу конференц-зала була заповнена вщерть. Бажаючих посачкувати, яких не бракувало кожної середи, не знайшлося. Полянська одноосібно займала місце у президії, ряди ж у залі гули, наче вулик. Складалося враження, що люди, які працюють в одному закладі, не бачилися роками.

— А ви чули, чули? Кажуть, головний прийде…

— Що ти верзеш? Людина тиждень, як після операції, вдома лежить.

— Ні, начебто Полянській казав, що прийде.

— А я чув, менти наші розповідали, що оті кістки, які у новому підвалі знайшли, на судмедекспертизу возили. Казали, їм так століть вісім, не менше.

— Та що ти туману напускаєш? У мене однокурсник там працює. Вже встановили — середина минулого століття, чернець з монастиря. І залишки одягу дослідили. Замурували його брати, от і помер голодною смертю.

— А Костогриза на мотузках витягали. Але це ж подумати — нас шугав постійно, а сам…

— Ой, тільки не треба… Там же ж одна плитка зверху була покладена, трісла — і провалився.

— Еге, вірте… Он, Івана Степановича, якраз напередодні до головного викликали! А він ще більше як головний важить! Був би перший проломився.

Тихо й непомітно прослизнути до зали хірургам не вдалося. Аудиторія загула, а репліки до свіжоприбулих ставали дедалі гострішими й дотепнішими. Зрештою, Полянська підвелася, стукаючи ручкою по столу:

— Шановні колеги, давайте будемо починати.

— А головного не чекаємо? — пролунало з задніх рядів.

— Ну, ви ж усі знаєте, що Григорій Віталійович на лікарняному. Прошу, по службах, доповідайте. Порядок той, що завжди.

Та не встигла вона сісти, як за дверима почувся гуркіт. Потім двері повільно відчинилися, і з’явилася одна, а потім інша дерев'яна милиця старого зразка. Після цього головлікар намірився і, відштовхнувшись здоровою ногою, перескочив поріг. Хтось підхопився з місця, аби допомогти.

— Сам, — тільки й промовив головний, скачучи незграбно на милицях до трибуни. Одразу ж за ним з'явилася Ольга, вже без апарата, яка намагалася йти обережно, спираючись на костур. Слідом за нею увійшло ще двоє чоловіків. Один з них ніс камеру на штативі, інший мав на шиї громіздкий фотоапарат. Зал загудів. Схопившись з місця, Вересюк допоміг Ользі й посадив поруч із собою.

Костогриз дострибав на милицях до трибуни і прихилив їх до столу. Запала мертва тиша. Полянська пригнічено дивилася на нього, готуючись почути щось неординарне.

— Дозволите, Інно Сергіївно?

Вона мовчки кивнула.

— Шановні колеги, — почав Костогриз. — Я довго думав, чи варто йти сюди, щоб зробити те, що збираюся зараз. І вирішив, що варто і навіть дуже. Тому наважився і прийшов. І навіть запросив із собою кількох журналістів, серед яких представники центральної преси та телеканалу «Ера-ТВ». Тому попрошу кілька хвилин уваги, тим паче те, про що йтиметься, цікавить усіх без винятку.

Якби раптом над аудиторією пролетів комар, усі б почули його дзижчання.

— Так ось, гадаю, усі ви знаєте, що через випадкову аварію у моєму службовому кабінеті мені довелося стати першопрохідцем і відкрити нове потаємне приміщення, про яке досі ніхто не знав, проте кожен свято вірив.

Головний виставив з-за трибуни ногу, вдягнену у металевий апарат.

— Сподіваюся, ніхто не заздрить. Адже у схові, який, мушу визнати, таки виявився не міфічним, як я вважав, а справжнім, нічого не було. Я хочу сказати — з розряду того, що могло б вас зацікавити. Грубий шар пилюки, дерев'яна балка і рештки людини, яка за життя була ченцем і померла у сорокові роки минулого століття — це достовірно встановлено. Далі хто там тільки не копирсався — і сапери, і представники обласного краєзнавчого музею, дослідники з різною апаратурою… Нічогісінького не знайшли. Порожньо. Якщо й було щось, то офіційна версія краєзнавців така — вивезли у тридцять дев'ятому, або під час війни. Вочевидь, чернець, який знав таємницю схову, мусив його показати, після чого його там і замурували. Скарби ж забрали. Якщо згадати замінований підвал, котрий знаходиться практично поруч, можна припустити, що зробили це все-таки німці.

Костогриз обвів аудиторію поглядом. Та увесь його вигляд свідчив, що він має сказати ще щось.

— Але була там одна річ, колеги, яку я знайшов, забрав і приховав.

Усі завмерли в очікуванні того, що почують далі.

— Так, забрав собі. І весь цей час думав — показати колективові, чи так і залишити у таємниці. Як ви скажете, Ігоре Миколайовичу? Ви ж у нас найбільший фахівець з пошуків скарбів.

— Взагалі-то, Григорію Віталійовичу, брати щось з таких місць і привласнювати — це злочин, — похмуро промовив Цекало. — Навіть стаття у кримінальному кодексі існує…

— Правильно, — несподівано зрадів головний, — тільки те, що знайшов я, під статтю аж ніяк не підпадає! Оскільки належить одному з моїх співробітників. Нехай колишньому. Аотже, я маю право це взяти. І оприлюднити.

Деякі нервово схопилися за спинки передніх крісел, всі боялися пропустити бодай слово. Насолодившись ефектом, Костогриз витяг з внутрішньої кишені куртки грубий загальний зошит, згорнутий у рурку, ще й перетягнутий гумкою. Він підняв знахідку високо над головою, демонструючи всім.

— Ось що було там. Іване Степановичу, — пошукав очима по залі головний. — Ви наш найстаріший працівник. Прошу вас, підійдіть до трибуни і погляньте сюди.

Сивий терапевт-пенсіонер підійшов і, вдягнувши окуляри, уважно роздивлявся розкритий зошит.

— Питаю вас привселюдно — чий це почерк? Упізнаєте?

Обличчя старого лікаря виглядало украй здивованим.

— Кажіть голосніше! — попросив Костогриз.

— Фабіровського! — ще раз промовив пенсіонер.

Аудиторія загула.

— Ось так, шановні! — перекрикуючи галас, продовжив головлікар. — На той момент, коли у підвал потрапив я, воно вже було відкрите нашими сучасниками. І, судячи з того, що зошит там було залишено навмисно, зробив це наш нині покійний незабутній колега. Не хвилюйтеся, зараз усе зрозумієте. Як бачите, зошит Фабіровського також виявився далеко не міфічним і, як з'ясувалося, він не був у Вересюка. Володимире Васильовичу, займіть, будь ласка, моє місце за трибуною і як наступник Фабіровського прочитайте колегам, що тут написано. Вам легше буде розібрати почерк наставника. До того ж, змучився я, якщо відверто.

Демонстративно поклавши зошит на трибуну, Костогриз сів поруч із своєю заступницею, яка тепер виконувала обов'язки головного лікаря. Вересюк, блідий, швидко вибіг до трибуни і обережно відкрив зошит. Час від часу працював спалах, інший журналіст знімав на камеру. Ольга робила нотатки у блокноті.

— Читайте, читайте, — заохотив головний. — Зошит грубенький і написано у ньому багато, але для найцікавішого власник відвів перші сторінки, які, вочевидь, писалися наостанок. Все, що далі, на мою думку, маячня. Я вам залишу, кому цікаво — почитаєте на дозвіллі.

Набравши повні груди повітря і зібравшись з духом, Вересюк почав читати.

— Шановні колеги! Можливо, навіть майбутні, ті, хто мене ніколи не знав особисто, а можливо, навіть і не чув про мене. Якщо цей зошит потрапив до ваших рук, то, вочевидь, ви дісталися до потаємної каплиці, а отже мали на меті відшукати скарби наших попередників у цих віковічних стінах. Мушу вас розчарувати, адже тяжко працювали ви дарма. Каплиця, як бачите, порожня, якщо не рахувати рештків ігумна Петра, котрий спромігся покласти власне життя задля збереження монастирських таємниць. Тепер нічого не вдієш. Усе зникло, принаймні для вас — безперечно. Знання істини — слабка втіха, коли розраховуєш на великі багатства. І тим не менш, якщо все-таки вона вас цікавить, можу її відкрити.

Аудиторія принишкла. Вересюк відірвав погляд від зошита і безпорадно озирнувся. Зараз мала відкритися істина, чому ніхто й ніколи не дістанеться до того, чим завжди жило місто в усі епохи, за будь-якої влади та за будь-яких катаклізмів. У нього пересохло у роті, язик мовби прилип до піднебіння, і слова застрягали у горлі.

Іван Степанович знову підійшов до трибуни і, пошукавши у кишені, простяг йому невеличку металеву фляжечку із завбачливо відкрученим корком. Зробивши ковток, Вересюк продовжив читати:

— На розкриття монастирських таємниць пішло усе моє життя. Для цього, власне, я і став лікарем, адже за моєї молодості у цих стінах вже існував шпиталь. Завдяки цьому я мав можливість перебувати тут постійно і безперешкодно. І я про це не шкодую, хоч навряд чи вам вистачить терпіння прочитати зошит до кінця. Тому, починаючи писати, залишив для найцікавішого не останні сторінки, а перші. Отож, не дарма ви не мали спокою. Скарби справді лежали тут. Ними був заповнений увесь закуток, що відгороджує дубова балка, вмурована в стіну. Так вже склалася історія монастиря, що багатства у потаємній каплиці за весь час її існування лише поповнювалися. Ще за середніх віків ченці вигадали геніальний механізм їх зберігання, супроти якого усі спроби тих, хто за різних часів займався пошуками, виявилися безрезультатними. Та я вбачаю ще одну — чи не найголовнішу — причину цього явища. Кілька разів стороннім людям вдалося дістатися до потаємної каплиці. Але це були випадки, коли вони ставили на меті не пошуки монастирських скарбів, а навпаки намагалися заховати щось своє. Можете не вірити, навіть сміятися, але саме тоді монастирські стіни відкривали секрет і приймали нові скарби, обіцяючи згодом віддати усе. Доля ж щораз розпоряджалася так, що люди, які ставали свідками таємниці, повернутися назад вже не мали змоги.

Тиша стояла мертва і колеги ловили кожне слово наступника Фабіровського.

— Уперше скарбницю монастиря поповнив Гійом де Шалон, лицар ордену храму, наближений магістра, котрому доручили вивезти частину багатств ордену, знищеного французьким монархом. Разом із золотом де Шалон привіз і холеру, а отже, воно залишилося у схованці навічно. Потім був розбійник Байташ, колишній чернець монастиря, який скинув туди награбоване роками, після чого очолив повстання проти герцога Нілаші й загинув у битві. Наступним виявився відомий хірург Ларрей, котрий супроводжував карету з хворою коханкою Наполеона, у якій, крім самої Валевської, знаходилося ще багато дорогоцінних речей та грошей, що знайшли гідне місце у каплиці. Сам же Ларрей разом з драгунським офіцером Жермоном потрапили у полон до пруського короля й були страчені. Наступне поповнення сталося за часів Першої світової, коли аналогічним чином до каплиці потрапила казна Першої російської армії, до чого, за іронією долі, долучився військовий хірург Долматов. Згодом у сутичці з німцями загинули усі. І останнє вкладення до скарбниці зробили вже німці під час Другої світової, коли кілька дивізій потрапили в оточення. Щоправда, цього разу у підвалах намагалися сховати вже не золото, а папери, архіви. Вочевидь, ці стіни із вдячністю приймали усе, розуміючи, що забрати щось назад тому, хто поклав, не судитиметься… Майору розвідки СС Отто фон Бірхофу також не вдалося уникнути загибелі після відкриття таємничої каплиці. Єдиним, хто дістався до неї за інших обставин, був Казимир Колісник, відомий архітектор, котрому допомогли зробити це його знання та професійна інтуїція.

Вересюк перевів подих і, глянувши скоса на Костогриза, продовжив:

— Ви задаєтеся питанням, а яким же чином це вдалося мені? Поясню. Це було нелегко. Досліджуючи впродовж цілого життя історію монастиря, я цікавився не лише меркантильною стороною, і не ставив на меті пошук скарбів з метою власного збагачення, хоч і був не проти такого варіанту. В результаті глибокого вивчення історії цих стін, я відкрив вищезгадану закономірність, і вирішив піти шляхом своїх попередників. У мене не було золота, яке хотілося б сховати. Проте, останній приклад наштовхнув на думку, що багатство не лише у ньому. Власне, фон Бірхоф наочно довів, що ним можуть стати й цінні папери. І я вирішив учинити аналогічно. Цей зошит — докладна історія монастиря. Докладнішої не буває. До того ж, за нього дорого заплачено. Хіба ж не мусить він являти собою цінність для цих стародавніх будівель? І я проникся метою заховати його так, щоб не знайшов ніхто, адже в існування скарбів на той час сам вже майже не вірив. Усі мої попередники, яким вдалося дістатися до каплиці, зробили це різними шляхами — хто крізь потаємний лаз у стіні, хто знизу через підкоп, хто — навпаки — згори. Суть не в тім. Головне, що шлях до відкриття її місцезнаходження знаходив лише той, хто намагався заховати своє, а не заволодіти чужим! Та всі намагання виявилися марними. Я зрозумів, що сам вигадав цю байку, далеку від істини. Саме тоді мені трапився хворий на шизофренію, манія якого полягала у переслідуванні страшним чудовиськом. Попри усі ваші насмішки й невіру я знав толк у таких речах більше, ніж визнані вчені, і користувався власними методами лікування, за їхню пропаганду і постраждав у далекі часи, які нині засуджують. Моя методика передбачала стати на точку зору такого пацієнта і мислити його категоріями з метою змусити нещасного цілковито повірити лікарю. Це довгий та кропіткий процес, упродовж якого можна й самому втратити розум. Захопившись цікавим випадком, геть чисто забувши про міфічні скарби, я пообіцяв хлопцеві, якого звали Іваном, заховати його від чудовиська, не уявляючи, яким виявиться побічний ефект моїх зусиль і які це матиме наслідки! Живучи з ним в ізоляторі підвального приміщення, я почув, як уночі до потаємної каплиці намагається дістатися хтось із людей, котрі здійснювали добудову корпуса. Вочевидь, шлях згори був важчим, а працювати відкрито він не міг, тому я зробив це першим через стіну, використавши свого пацієнта, який був фізично здоровим та сильним. Дивовижний феномен монастирського підземелля укотре підтвердився — щойно я зібрався заховати щось цінне із щирим бажанням — воно відкрило мені свою таємницю. А що може бути ціннішим за врятоване людське життя? Кому ж, як не вам, це розуміти…

Пошукавши очима щирого пенсіонера, Вересюк зробив йому знак, взяв розкручену фляжечку і допив решту, після цього знову вдався до читання.

— А тепер про те, що є для вас найголовнішим, і чого дочекатися у вас уже бракує терпцю. Упевнений, вас тепер не хвилює питання, чи одужав Іван. Куди ж усе поділося? Над цим я думав не один день. Здавалося б, дай Боже знайти, а що з ним робити, вже якось придумаю. На жаль, це так і не вдалося. Судіть самі — скористатися цим усім суто для себе я не мав жодної можливості. Насамперед, я був уже немолодий. Та й що потрібно людині у такому віці? Життя не продовжиш ні за які гроші. А реалізувати хоча б частину… Такі речі неможливо продати, принаймні так, щоб ніхто нічого не запідозрив. Віддати своїм нащадкам, родичам? З яких міркувань? Вони ніколи не любили мене, не розуміли, вважали несповна розуму. Тим не менш, це мої нащадки, а володіння такою таємницею, таким багатством — смертельна небезпека. До того ж, враховуючи їхній інтелект та світогляд, отримавши багатство, вони стануть дармоїдами, що передасться і наступним моїм поколінням. Віддати державі? Тій, яка постійно кривдила мене, яка майже десять років протримала у таборах, яка і зараз являє собою скупчення нечистих на руку і розум людей? Ні. Не хотілося мені віддавати його й вам — тим, з ким пліч-о-пліч довелося прожити у цих стінах, і хто, напевно, заслуговував би на це більше, ніж інші згадані категорії. Проте, кожна людина страждає амбіціями. Не виключення і доктор Фабіровський — старий козел і маразматик. Не буду перелічувати всіх епітетів, подарованих мені вами за часи спільної праці. А хто й не вживав таких слів у силу свого виховання, сміявся з мене майже в очі, вважаючи, що мій склероз вже не дозволяє цього зрозуміти і побачити. Тепер посміюся я.

Вуха і щоки Вересюка пашіли чи то від збудження, викликаного змістом послання, чи то від кількох ковтків з чудодійної фляжечки. Набравши повітря у груди, він видав заключну частину:

— Познущаюся з вас у відповідь. Саме таким чином здалося мені найраціональніше скористатися знайденими скарбами — заховати так, що тепер вам вже точно не вдасться їх знайти, тому що геніальність секрету, який вигадав я сам, не йде у жодне порівняння із тим, на який спромоглися ченці вісімсот років тому. У ньому й полягає моя насмішка, моє знущання. Адже у такому віці не може бути нічого приємнішого за сатисфакцію, за доведення власної правоти й переваги. Тож бажаю вам успіхів, шановні колеги, у цій поважній та кропіткій праці і дай вам Боже досягти результату, про який мені стане відомо навіть на тім світі, оскільки, якщо ви знайдете монастирські скарби, мої грішні кістки одразу ж перевернуться у тій дешевій труні, на яку спромоглися усі, хто мене знав.

То ж, CUM DOMINIS ET SPERO — AD VICTORIS!

Шепіт, що наростав у різних кінцях зали, викликав у головного уїдливу посмішку.

— Що, шановні, знання латини, отримані будь-як за студентських років, геть-чисто вивітрилися? Ну ще б, ви ж навіть рецептів не бажаєте виписувати, як належить…

— Чого ж, — образився Іван Степанович, скрушно похитуючи у руці порожньою фляжкою. — Навіщо аж так? Навіть я ще пам'ятаю. AD VICTORIS — це означає «до перемоги».

— А CUM DOMINIS — «з Богом», — додав Хижняк.

— А ET SPERO — «та надією», — несподівано допоміг Щерба.

— Ну, молодці, —не менш жовчно констатував Костогриз. — Спільними зусиллями таки впоралися. Ви ж звикли, як з нещасним гнояком хворого привезуть — то мусите півшпиталю скликати. І тут так само — один від вуха, другий від горла…

Знову запала тиша, яка б трималася ще невідомо скільки, та Костогриз потяг до себе милиці й неквапом звівся.

— Ну, якщо так, колеги, — у повній тиші пролунав його голос, — гадаю, тепер нам можна спокійно зітхнути і запити розчарування… Звісно, тільки після закінчення робочого часу. Володимир Васильович, щоправда, це вже зробив. І почати нове життя, беручись до своїх прямих обов'язків так, як і годиться досвідченим та кваліфікованим фахівцям, якими я завжди, незважаючи ні на що, вас вважав.

— А як же і де ж він, стерво, отому усьому місце знайшов? — пролунало з якогось ряду.

— І як повиносити спромігся? — підхопив Щерба. — Скільки там того Фабіровського було? Він і води, напевно, по піввідра лише набирав!

— А може просто на місці там десь і переховав? Ви добре дивилися?

Сміх Костогриза лунав весело, хоч у ньому і проривалися жовчні нотки. Похитавши головою, він витяг носову хустку і демонстративно протер очі.

— Смію вас завірити, колеги, доктор Цекало, після того, як витяг мене на ряднині через горішню діру, обшкріб усю пилюку з каміння, а кістки, що купкою лежали у закутку, — обнюхав кожну окремо по три рази. Чи не так, Ігоре Миколайовичу? Звісно, я цього не бачив, але можу заприсягтися, що не встигли мені ще вколоти промедол і накласти шину, як поруч із ним вже був лікар Хижняк. Не будьте наївними, колеги. За два вихідних ці трударі встигли витягнути і замурувати на місце кожен камінь підлоги нововідкритого приміщення, яке ви називаєте потаємною каплицею. Невже не зрозуміло?

— Щира правда, — промовив Ігор, встаючи з місця. — Не зрозуміло інше. Як наважилися ви, Григорію Віталійовичу, принести сюди цей зошит і оприлюднити його зміст? Ви, борець із шукачами скарбів… Не вірю ні очам, ні вухам. Ви хоч розумієте, що тепер…

— Дуже добре розумію, — не дав договорити головлікар. — А вам, мій молодий колего, як завжди, згадка про міфічні скарби геть чисто відбиває не лише здоровий глузд, а й елементарну логіку. Та й іншим, бачу, також. А ви збагніть лише один, найголовніший момент! Є, щоправда, у стародавніх принцип, дійсний і за наших часів — про мертвих або добре або нічого. Але чи є серед вас хоча б хтось один, хто б сумнівався у бажанні Фабіровського познущатися з нас?

Усі мовчали.

— От і я кажу. Увесь лист витриманий у такому стилі, що сумнівів не виникає — писалося щиро і з душею, з розрахунком на ефект, який триватиме ще довго після смерті автора. А ті, хто знав Платона Аристарховича за життя, навіть не потребували такого щирого викладення, адже добре пам'ятають, на що він здатний. Отож, на меті наш покійний і незабутній колега мав одне — щоб усі ми тут присутні отримали психоз від довгих і марних пошуків того, що було майже у руках. Щоб кожен з вас мучився, наче прикутий ланцюгом, довжини якого бракує за півметра до води, аби задовольнити спрагу. Ну поворушіть мізками — який секрет найнадійніший задля того, щоб справді ніхто нічого гарантовано не знайшов?

Аудиторія кліпала очима і не здогадувалась попри бажання.

— Гаразд, — зітхнув Костогриз. — Не буду більше мучити, я ж не Фабіровський. Тим паче, у самого вже сили закінчуються. Секрет у тім, що насправді нічого немає! Жодних скарбів не існує. Надзвичайно надійний секрет для того, щоб ніхто нічого гарантовано не знайшов. Вам же ж ясно сказано, що кістки у труні самі перевернуться, якщо це станеться. Отже, статися такого не може. А найголовніший доказ… Подумайте самі. Ну! Якби там справді лежали скарби… Та навіть не скарби — нехай купка талерів. Чи втримався б покійний від найлогічнішого кроку звести вас із розуму? Уявіть, що ви тримаєте зараз у руках не лише цей зошит, а, припустімо, ще й перстень якогось лицаря, або ж золоті монети, або… Не треба багато — усього лише кілька штук! У вас би слина текла і руки трусилися. Ви б до кінця робочого дня не досиділи, хоч би я навіть заприсягся, що звільню усіх. На перерві б за лопатами побігли. І психоз, якого побажав усім вам Платон Аристархович, почався б не після довгих років марних пошуків, а ще задовго до закінчення цієї п'ятихвилинки. А не зважаючи ні на що, він таки був толковим психіатром, розбирався в людській натурі — цього ніхто не заперечить, отже, мав передбачити. І однаково не залишив у відкритому ним сховку бодай кількох зразків лише з однієї причини — каплиця була порожня. Тому і вдався до методу розвішування локшини на вухах, адже вони у вас завжди стирчать, немов локатори, у надії почути щось сенсаційне. Отже, прийміть мої співчуття, шановні колеги, з приводу масової втрати заповітних мрій, як і вітання з нагоди зникнення перспективи остаточного божевілля. Пробачте мені за перше, а вдячності за друге не потребую. За таку розв'язку варто було пожертвувати ногою. Зошит залишаю вам. Читайте. Тепер це справжня реліквія не лише нашого закладу, а й, гадаю, усієї древньої споруди, в якій він функціонує. А може й цілого Роздолу.

Милиці ритмічно застукали на вихід. У дверях Костогриз озирнувся і промовив:

— Бажаю вам приємної та плідної праці під керівництвом Інни Сергіївни на найближчі три місяці. І тільки спробуйте мені її образити…

У домі, де не зважаючи на проблеми, завжди були раді гостям, така гнітюча атмосфера востаннє спостерігалася кілька місяців тому, коли двоє молодих лікарів, нашкодивши по-серйозному, були на межі звільнення. Але навіть тоді якийсь прихований оптимізм вперто сидів у підсвідомості. Зараз же навіть Журбенко виглядав не те щоб похмурим — зникла якась рушійна сила, що завжди була присутня в його жестах, міміці та інтонаціях.

На столі тихо гудів комп'ютер, ксерокопії креслень лікарняних будівель були розкладені просто на підлозі. На моніторі застигла картинка — кілька людей бесідують у залі перед камерами.

— Та увімкни вже, нехай до кінця докрутиться диск, — попросив Цекало.

— Що тобі ще не ясно? — розлютився несподівано Хижняк. — Кінець передачі.

— Однаково, нехай. Останні слова почуємо.

— Як дитина, — нервувався Роман. — На, самі титри лишилися…

Фрагмент запустився далі.

— То ж можна тепер з упевненістю сказати, — говорив бородань в окулярах. — Монастирські скарби, легенди про які ходили століттями, виявилися міфом. І якщо, не виключено, колись існували насправді, то зрозуміти, коли їх було втрачено, тепер, на жаль, неможливо. Проте історія цінна зовсім іншими речами, і тепер ми отримали багатий матеріал для вивчення минулого не лише монастиря — усього нашого краю.

Зошит у чорній зачовганій обкладинці ліг на стіл між чашками неторканого чаю, печивом та газетами зі статтями невтомної Ольги.

— Я особисто мушу погодитися з ним, — розвів руками Журбенко. — Грамотно. Фундаментально. Нема що заперечити.

— І що тепер, кінець усьому? — ще не вірячи, запитав Хижняк.

— Ну чого ж усьому? — без особливої радості відповів господар. — Хіба ж тільки в скарбах сенс життя? Є робота, пацієнти, довгі роки попереду, можливість фахового зростання…

— Ви хоч самі у це вірите? — похмуро зауважив Ігор. — Фахового зростання… Фаху самого скоро не буде! До того йде. Знищать медицину як таку. Залишаться дорогі клініки для багатих і «пеемсдец» для решти.

— Хтозна, — знизав плечима інвалід. — У нас все можливо. Але хороший лікар потрібен завжди. І постійно матиме попит. За будь-якої системи.

— Як сказати, — не згодився Цекало. — За старих часів, пам'ятаєте, колись до обласного центру чотири потяги ходило — туди і назад. І вільних місць не було. А потім, як почалася криза — три потяги скасували. На початках люди одне в одного на головах товклися. А зараз що? Один туди — один назад. І майже порожній. Так і з нами буде.

— Поживемо — побачимо, — дипломатично зауважив Журбенко. — Але раджу, молоді люди, не втрачати оптимізму. Навіть я в своєму стані з більшою, ніж ви, надією уперед дивлюся. Ну, сталося так зі мною — і нічого. Знання в дещо іншій галузі згодилися. Он, трави збираю, ліки готую, люди лікуються. Задоволені. Ну, з вашого погляду, воно, звичайно, безрадісно виглядає — колись із того світу за кілька годин витягав, а зараз узвари, настоянки і кінця-краю цьому мишачому шурхотінню немає. І усе ті самі пацієнти товчуться, і результати не разючі. Самому так спочатку здавалося. А от і ні. Усе відносно, колеги. Той, хто звик багатоповерхові будови з блоків за кілька днів складати, думає, що як один поріг десь нерівно став — це дрібниці, не варті уваги. Насправді ж воно інакше. Той, кому протяг докучає, бо двері не пристають і нога щоразу через нього шпортається, так не думає. Отже місце, де себе прикласти, завжди знайдеться для гідної людини. Було би бажання. А ви маєте, крім того, багато в житті цікавого! Ти, Романе, риболов, та й майстер на всі руки. Ігор малює. А які дівчата на вас заглядаються? Вище голову. Не зійшовся світ клином на потаємній каплиці. І без неї життя триватиме.

— А з цим, отже, все, — уточнив Хижняк.

— З цим, — зробив наголос Журбенко, — гадаю, так. Правий Костогриз. Праві оті всі історики та археологи. Усе надзвичайно логічно. І Фабіровського я надто добре пам'ятаю — в його стилі каверза. Час заспокоїтися. Ні, можна, звичайно, щось інше шукати, але це вже надто банально. Те саме, що йти грати по весіллях, коли місце у головному камерному оркестрі країни втратили. Та воно, якщо розібратися, може й на краще. Існувало б справді — хтозна, чи дісталося б саме вам. Он як зарухалися всі останнім часом. Особливо ті, кому завжди мало. Безперечно, прибрав би Моцур до рук монастирські корпуси. І нас би дійсно першими закрили. А так… Пийте чай.

— Ти на вихідних не ургентний? — перервав мовчанку Хижняк, жуючи печиво.

— Ні, — відповів Ігор.

— Давай справді на рибу вирвемось. Сто років не був. Дівчат наших візьмемо, юшку зваримо, може й з ночівлею.

— Наших — то яких? — уточнив Цекало.

— А є варіанти? — знизав плечима Хижняк. — Я Ліду, а ти… може, й відпустить Оленку грізна матуся, як особисто попросиш…

— Навряд чи, — похитав головою Ігор. — Я у п'ятницю Микитюка оперую — не залишу ж його потім на два дні. Однаково треба йти дивитися, перев'язувати. А на понеділок маємо резекцію шлунку. Треба готувати хворого. Це ж не апендицит… Може, краще у наступні вихідні.

— Наступної суботи Вересюк збирається огорожу робити. Я обіцяв прийти допомагати. А в неділю «Океан Ельзи» на обласному стадіоні. Це ж не кожен рік буває. А на наступну неділю Вадим на новосілля проситиме. Ти ж чув — він будиночок, що від Кравченків залишився, які до Канади виїхали, купує. А там також повно роботи. Мусимо шефові допомогти. А на рибу, навіть із ночівлею, і в будній день можна.

— Оце вже мені подобається! — не витримав Журбенко. — Виявляється, маємо чим жити! Ще й як маємо — навіть часу бракує, аби усе вмістити.

У кишені в Хижняка задзвонив телефон.

— Так. Угу… Ясно. Ми з Ігорем у Журбенка. Зараз удвох під'їдемо.

Запитливий погляд обох вимагав миттєвого пояснення.

— Лужний дзвонив. Бус перекинувся за Манівцями. Дві «швидких» одразу поїхало. Він із Щербою вже у відділенні.

— Заздрю я вам, хлопці, — промовив Журбенко. — Удачі. Печива на дорогу візьміть. Не забувайте мене. А справжній, істиний скарб — він у можливості жити повноцінно. Робити те, що вмієш, що подобається, відчувати власну потрібність. Запам'ятайте це.

Епілог

Річка тихо й спокійно котила води у напрямку Чорного моря. Вона починалася десь ген на півночі маленьким струмком і добігала сюди, незважаючи на природні перешкоди, урбаністичні явища та звичайне людське свинство, що все разом узяте намагалося протидіяти природному процесу. З півквілометра вище за течією її береги перетинав міст, збудований за бозна яких часів. Вихлюпнувшись з-під свай, вода вирувала, утворювала завороти і ховалася під крутоярами, щоб далі перейти у тихі заводі, зарослі осокою, і замулені мілководдя поміж високим очеретом.

Хижняк сидів на березі, розставивши потужну батарею з восьми закидушок, оздоблених дзвіночками, і вперто чекав на результат. Його не обходило, що за спиною горіло багаття і гомоніли люди, які були йому не чужими, тим паче, що заклики покинути цю безперспективну справу ставали дедалі наполегливіші. Дзвіночки висіли наче в мертвий штиль, і жодна серцевина не калаталася об блискучий метал, щоб сповістити про підхід потенційного улову до наживки.

Серед людей, що товклися позаду, не всі залишалися байдужими. Йому співчували й уболівали. Ольга, Оленка та Алла по черзі навідувались до берега, цікавилися результатами й довгими фарбованими нігтями витягали грубезних хробаків з банки, хоч завзятий риболов міг зробити це й сам. Остання серпнева спека повисла над водою, тиск упав і риба не бажала задовольняти веселу компанію.

— Все! — вигукнув Щерба, насилу проморгавшись від диму з шашличним ароматом. — Починаємо по-справжньому. Ромко, риби вже ніхто не хоче! Ходи сюди!

Не звертаючи анінайменшої уваги на заклики колеги, Хижняк продовжував сидіти, чекаючи на диво. Підійшов Лужний.

— Вадиме Борисовичу, покеруйте будь-ласка, щоб ми нарешті організовано почали! — попросив Журбенко, майже наїхавши своїм візком на вудлища. — Після того, як закінчилася історія зі скарбами, я не маю на нього жодного впливу!

— Підемо вже, — запрошував Вадим. — Ще довго до вечора. Почнемо, а там, дивись, і риба братиме. Я не рибалка, а знаю, що треба чекати вечірньої покльовки.

Зітхнувши, Хижняк неохоче поплівся до столу. Одразу ж відкоркували пляшку. Народ жваво підставляв келихи, випромінюючи святковий настрій.

— Хто оголошуватиме тост?

Та для початку застілля вочевидь ще чогось бракувало. На початку польової дороги, яка вела до річки, почувся звук мотора. Всі повернули голови в бік непроханих гостей. Вигук «о-о-о!» вихопився з усіх без винятку горлянок, коли машина з'явилася між дерев. Бежева «Нива» під'їхала і зупинилася на середині відстані між берегом та застіллям. Клацнули дверцята, і дві милиці одна за одною стали у ще зелену траву, після чого дебела приземкувата постать із зарослим бородою обличчям з'явилася перед очима присутніх. Усі зааплодували.

— Вітаю, колеги! — урочисто привітався Костогриз і, спираючись на милиці, підскоком рушив до збіговиська. — Запахи у вас тут, без перебільшення, розкішні. Приймаєте до компанії?

— Ми ж вас кликали, а ви відмовлялися! — сказав Вересюк.

— Не вважав себе достатньо здоровим, — пояснив головлікар. — А тепер вже можна. Які дівчата гарні! А чого це казан порожній? А вудок скільки! Бачу, усього вас треба вчити.

Повернувшись до машини, він вийняв з багажника спінінг у чохлі. Усе робилося повільно й зі смаком. Дорогу снасть було споряджено і, взявши Вересюка за зброєносця, головний закульгав до берега.

— Григорію Віталійовичу! — обурилися жінки. — Та потім! Ходіть до столу! Ми вже дві години готуємо. Так і виразку шлунку можна заробити!

— Нічого вам не станеться, — відказав Костогриз. — А без юшки застілля біля річки — це ганьба і збочення. Заразом і з молодшим поколінням позмагаємось. Гляньте на цю батарею! Це рахуйте, те саме, що він би на коні сидів, зі списом та весь у залізі, як отой… як його… де Галон? Ну, що скарби у підвалі закопав. А я лише з маленькою шабелькою. Диви, як озброївся.

— Ні! — завівся Хижняк. — Навпаки, це я із шаблями та списами, а у вас хоч і один, але автомат. Та ваше вудлище одне як уся моя батарея коштує. Про котушку взагалі мовчу.

— Якби дур'ю не маявся, а нормально лікував, то вже б і собі заробив, — відпарирував головлікар, закидаючи легеньку блешню під куширі біля протилежного берега.

— Григорію Віталійовичу, так ви риби не зловите! — вигукнула Оленка. — Ви ж нічого на гачок не вчепили! Давайте, я вкраду в доктора Хижняка одного хробака і нахромлю вам, я вже навчилася.

— Сонечко, — розплився у посмішці Костогриз. — Ловити рибу ти вчитимеш лікаря Цекала. А я цим займаюся відтоді, як навчився на ногах стояти. Оця бляшечка маленька із гачечком — бачиш як вона переливається? Копійки коштує, а блищить краще, аніж те, що півжиття шукав Ігор Миколайович.

— До чого тут Ігор Миколайович? — почервоніла вона.

— А-а, так він і тут ні до чого? Я так і думав. Ну то слухай мене…

Провівши кінчиком вудилища над водою, він показав, як пливе блешня.

— Бачиш? Дуже схоже на справжнього карасика. От хижа риба й кидається та хапає. А там гачок. І рук об хробаків бруднити не треба.

— Що вона, дурна, ваша щука? — не повірили жінки.

— А зараз побачимо, — дипломатично заявив головний, раз по раз закидаючі блешню під латаття.

— Це ж до вечора можна дурно таляпати… Йдіть за стіл. Обоє. Колектив чекає, — залунали голоси.

— Ставте казан на вогонь, — закомандував головний. — Воду наливайте.

Ліда з Жанною почали нарізати картоплю та моркву, Ольга витягала спеції. Несподівано спінінг зробив різкий рух догори і зігнувся дугою, а там, куди за мить до цього впала блешня, поверхня води завирувала. Здійнявся справжній рейвах. Народ, забувши про застілля, з вигуками кинувся до берега. Велика здобич завзято тягла у глибину, а рибалка намагався навпаки підняти її на поверхню. Один раз промайнув плямистий хвіст рибини. Шпортаючись у галереї власних вудок, схопивши підсаку, Роман кинувся до води, послизнувся й вскочив у річку по пояс.

А досвідчений рибалка, з усіх сил тримаючи рівновагу на милицях, помалу брав гору у боротьбі. Рибина втомилася і спливла зубастою пащею догори.

— Під низ бери! — командував Костогриз, ніби асистент уперше бачив рибу.

Напружившись, Хижняк черпнув і поліз на берег. Його хапали за одяг і тягли з води. Щерба вчепився у підсаку.

— Жилку порвете! Обережно! Навіжені! Спінінг поламаєте! — репетував Костогриз. — Ну як малі діти!

Невдало повернувшись на милицях у намаганні врятувати снасть, він послизнувся і мало не влетів у воду.

Юрба кинулася до нього.

— Та пустіть вже, куди тягнете?!

— Еге, куди… — сварився Щерба. — Апарат знаєте, скільки важить? Те саме, що камінь на шию…

— То ви за мене чи за ваше залізо переживаєте?

— А риба де?!

Нарешті компанія вгамувалася. Все цінне було витягнуто з води. Хижняк залишився у самих трусах. Вдалого рибалку всадовили на стілець. Майже метрова щука лежала в траві на безпечній відстані від берега, важко здіймаючи зябра. Не менш тяжко сопів і Роман, покладений на лопатки старшим поколінням. Загальному піднесенню не було меж.

— А може ми не будемо з нею нічого робити? — несміливо запитала Ольга. — Дивіться, яка величезна, як її з'їсти? Давайте я сфоткаю для газети! О! Беріть її, а Григорія Віталійовича з вудкою по центру! Це для завершального репортажу!

Червоніючи, Костогриз всівся з милицями та в апараті Ілізарова на передньому плані. Народ щасливо гомонів, посміхаючись в об'єктив.

— Ховайте вже її у багажник, — запропонував Гайда. — Вдома покажете.

— Справді, — підтримав Лужний. — Нехай Григорій Віталійович забере як трофей. А ми вже сідаємо. Дивіться, скільки всього!

— Начальник сказав у котел — отже, в котел, — вдоволено промовив Костогриз. — Щоб не казали потім, що головний лікар про колектив не дбає. Вперед! Хто не вміє ловити рибу, мусить її чистити. Ножа хоч маєш?

Насупившись для годиться, Хижняк витяг ножа і схопив рибину.

— Господи, вона ж жива… — запротестували жінки, проте з подвійною енергією заметушилися біля казана з юшкою.

— А от тепер можна і по сто, — хитро примружився Костогриз. — Сподіваюся, ніхто не бажає відібрати у керівництва права першого тосту?

Налили дуже швидко. Запанувала тиша.

— Шановні колеги, дорогі мої співробітники, — нарешті промовив головний, тримаючи перед собою келишок. — Цей рік видався такий, що не лише я, усі ми згадуватимемо його довго. Надто багато бід звалилося на нас одночасно. Але так влаштована наша людина, що очам страшно, а руки однаково роблять. І не «щось», а усе, що можливо, на що здатні. І дивіться — поступово вичухуємось. І чиновникам з бандюганами не далися, і холеру збороли, й у повітря не злетіли.

— Ще б у тих «нагорі» щось перемкнуло, — не втримався від репліки Дольний.

— Не перемкне, — похитав головою Журбенко. — Швидше Замрига воскресне.

— А от про Замригу — особлива розмова, — зрадів головний. — З нього ж усе почалося. Ви навіть не уявляєте, як я кляв злу долю, котра послала нам цей прикрий випадок! Скільки разів згадував! А вдома на столі у дружини побачив «Майстра і Маргариту» Булгакова, який, усім відомо, нашим колегою був, живучи за часів також не найкращих. І така божевільна думка народилася! У книзі його, згадайте — також все починалося з більш ніж нелогічної смерті Берліоза. А ким був цей Берліоз? Вгодований тупоголовий чиновник — як і наш покійний Замрига. Вибачте за правду, сказану про померлого… Саме після цього й почалися оті всі витівки нечистої сили, без втручань якої щасливий кінець у них там навряд чи вдався б. То може це був знак? Часом як сядеш і подумаєш, серед якого ідіотизму та свинства ми живемо, наскільки це все вкорінилося, стерпілося і навіть звиклося… То іноді й собі думаєш, що без втручання нечистої сили, образно кажучи, нічого й нікуди не зрушиться.

— Але досить про погане, — головлікар підняв вище келиха. — Незважаючи ні на що ситуація нормалізується, і насамперед завдяки нашим зусиллям. Колеги, я радий, справді радий, що живу і працюю разом із вами. Колись випадково мені довелося почути фразу про себе — «він навіжений, але такого ще за щастя мати. Ви ще не бачили, які головні лікарі бувають…». Радий, що ви це усвідомлюєте, хоч і кажете поза спиною. Я ж хотів би сказати вам в очі, що справді вважаю вас компетентними фахівцями і порядними людьми. І якщо іноді кажу протилежне — то вважайте це… недоліком характеру.

Запанувала ніякова мовчанка, адже жоден із присутніх не чекав подібної відвертості від того, хто упродовж тривалого періоду завжди був упевнений в своїй правоті і керував ними в жорсткій манері.

— Ну, якби що забув згадати, то підкажіть… — розвів руками головлікар. — Старався як міг.

— Була ще одна подія з розряду неординарних, — нагадав Журбенко. — Зошит Фабіровського, адже вона вплинула багато на що, на речі, котрі важливі для нас.

— Точно! Як же я забув! — зрадів Костогриз. — Одна з найвидатніших подій у житті закладу взагалі. От з неї й почнеться відродження. Головне, що колектив одужує. І скажу я вам таку річ: якщо в голові ясно — немає чого боятися. Подужаємо усе — і реформу, і скруту, і чиновників. Давайте, щоб усе нам вдавалося і щоб…

— Блін… Що за херня?! — почулося позаду.

Усі миттєво обернулися, а Костогриз замовк. Хижняк стояв рачки, орудуючи ножем над трофеєм. Налитий келишок стояв у траві поруч із ним, а він вже зняв луску і закінчував потрошити.

— Що трапилось?

Розплескуючи налите, усі скупчилися навколо, а Роман, ковзаючи слизькими пальцями по нутрощах, намагався щось витяги з риб'ячого шлунка через розріз, зроблений ножем.

— Більше розріж! — підказав Цекало.

Те, що з'явилося в руці Хижняка, викликало у всіх справжній шок. Вимащена червоним слизом, на долоні лежала велика монета жовтого кольору з якимсь зображенням.

— Воно що — там було?!

— Хіба ви не бачили? — розгублено озирався Хижняк.

Підвівшись з колін, Роман витер знахідку об сорочку і перекинув на долоні. Вона матово відблискувала і була чистенькою, без болота, лише з якоюсь темною плямою на одному боці, де по колу було написано латинськими літерами. На лицьовій же стороні чітко проглядалося зображення двох лицарів, що сиділи на одному коні, боронячись одним щитом.

— Де? Що? — обертаючи колеса візка, Журбенко намагався знайти шпарину у натовпі й проштовхатися до знахідки.

— Пустіть Юрія Васильовича! — загукали усі. — Нехай подивиться, він монети збирає.

Руки Журбенка затремтіли, коли знахідка опинилася на долоні.

— Мати рідна… Це там було?!

— Ну а де ж? — розводив руками Хижняк. — Я що — придумав? Усі ж бачили!

— Що це, Юрію Васильовичу?

— Н-не знаю… — захриплим голосом проказав Журбенко. — Я… ще в жодному каталозі такої не бачив. Але… подібні траплялися. І… я, взагалі-то не ювелір, але… впевнений, що це золото. А зображення — двоє лицарів на одному коні — поширена символіка ордену тамплієрів, тобто лицарів Храму, який існував у тринадцятому столітті і якому приписують закладення нашого монастиря.

— Точно, — підтвердив Цекало. — Це символізує бідність та поміркованість в усьому — один кінь на двох, такий зміст.

— Саме так, — підтвердив Журбенко, перевертаючи монету. — Щось подібне почали чеканити збіднілі європейські феодали, які відправлялися у хрестові походи, і там, у Палестині ставали справжніми магнатами, будували свої замки, відновлювали династії… Дехто доживався і до створення власної грошової одиниці. В історії описано такі приклади. Проте, якщо знаєте, Єрусалим довго не протримався. Саладіну таки вдалося об'єднати схід і вигнати загарбників. Тому монет такого штибу було випущено зовсім небагато. Лицарі, яким вдалося повернутися додому живими, більше не чеканили власних грошей. Навпаки їх чекали бідність та немилість Папи Римського. Тому такого роду монети рідкісні й надзвичайно дорогі. Це справжній флорин, привезений з хрестового походу. Гадаю, йому років так із вісімсот, не менше. У Європі таких грошей ще не виготовляли. Бачите — на звороті щось написано? Це ж хрестоносці уперше почали штампувати на грошах девізи, схожі на ті, якими прикрашали щити, і вже потім ця звичка поширилась на Європу й аналогічні вислови уперше отримав талер — найвідоміша європейська монета, яка проіснувала у деяких країнах майже до наших часів. Ось бачите — на звороті лицарський герб… і слова! Чим же ж це заляпано? Ану прочитайте, я погано бачу.

Взявши до рук знахідку, Цекало прочитав уголос:

— CUM DOMINIS ET SPERO — AD VICTORIS!

— Що?! — вигукнула Ліда. — Десь я таке вже чула! Точно!

— Не десь, а на лікарняній п'ятихвилинці, з вуст Володимира Васильовича, якому було довірено читати послання Фабіровського, — похмуро зауважив Ігор.

— Підтверджую, — лаконічно промовив Вересюк. — Саме ці слова написав на закінчення звернення до нас незабутній Платон Аристархович. А означають вони, якщо пам'ятаєте — «з Богом та надією — до перемоги». Ось чого він нам побажав.

Не довго думаючи, Цекало кинувся до свого наплічника і видобув заповітний зошит, безпечно захований у дорогу шкіряну теку.

— Ти що його скрізь із собою тягаєш? — здивувався Щерба. — Може і спиш з ним?

— Ось, — пропустивши повз вуха його іронію, вказав пальцем Ігор. — Співпадає.

— Хіба можливо таке співпадіння? — не зрозуміла Ліда. — Ви ж кажете, надзвичайно рідкісна монета.

— Ще й як можливо! — не приховуючи люті, промовив Цекало. — Тому що Фабіровський справді тримав її в руках, оцю монету. Як і все інше. Тому й використав ці слова для знущання над нами. Отже, все це справді існувало.

— Існує, — виправив Щерба. — Існує!

— Тому залишається справді дивним, чому старий не підклав пару штук, аби збурити в колективі справжній фурор.

— А я знаю, — несподівано заявив на повний голос Хижняк, про якого вже всі встигли забути. — Знаю, чому! І навіть дуже добре розумію! І зараз вам розповім!

Роман стояв увесь червоний, збуджений і важко дихав. Здавалося, комусь зараз буде непереливки. Він знайшов у траві келишок, котрий якимось дивом ще не встигли перекинути, і випив одним махом.

— Тепер я точно це знаю! І нехай хтось не каже, що погано розуміюся на риболовлі! А сенс якраз і полягає у речах, які Григорій Віталійович отут нам півгодини тому дохідливо пояснював! Як ви вважаєте, чому опинилася монета у шлунку щуки?

— Проковтнула, напевно… — розгублено припустила Ольга. — Отже… усе це… там, на дні?!

— Не думаю, — заперечив Роман. — Навпаки упевнений, що якраз у річці шукати не варто. Ви ж бачили щойно, як зловилася щука на блискучу залізячку! Хижа риба завжди ховається у тихому місці за каменем або лататтям і стоїть — навіть не поворухнеться. Тільки очиськами водить — чи хто не пропливе поруч. І як блисне чиясь луска на сонці — одразу клац зубами і готово. Рефлекс! Ось тому і ловлять її у такий цікавий спосіб. То до чого я веду — не могла ця красуня зубаста винайти монету на дні у намулі й ковтнути, бо не робить такого. Не її це спосіб життя. І хапнути будь-яку блискучу штучку здатна лише в момент падіння у воду, коли та опускалася на дно, перевертаючись й виблискуючи на сонці. Тільки таким шляхом! Це одне. А друге, і це також дуже важливо — монета у шлунку риби недавно, адже не встигла вкритися нашаруваннями, солями. Така, наче щойно з музею, адже до цього справді лежала в зручному місці. То ж кинули її у воду зовсім недавно. Отак-от з мосту й кинули. А щука стояла в цей час тихенько за сваєю у затишку, очікуючи на здобич.

— Схоже, навмисно кинули, — зауважив Щерба. — Навряд чи риболов полізе в човен з таким багатством у кишені, або ж хтось просто розглядав би її, тримаючи над водою, щоб випадково впустити.

— Навмисно, — згодилася Ольга.

— А що ж це за плями коричнюваті? Так, ніби налипла якась гидота і не відшкрябується.

Хижняк, у якого в руках знову опинилася знахідка, намагався нігтем відчистити нашарування.

— Ось, — пояснив Цекало, злісно струшуючи зошитом. — Ось, що воно таке! А я вже кілька тижнів шукаю різні пояснення. Чого тільки не думав! Дайте мені!

Відкривши обкладинку, Ігор показав пошкоджений у чотирьох місцях її внутрішній бік. Складалося враження, наче звідти щось віддерли. Картон обкладинки зошита був грубий і якби щось до нього приклеїти, а потім відірвати, — на ньому неодмінно залишаться сліди.

— Ось, дивіться, — Цекало приклав монету плямою на одне з таких місць, — схоже, саме тут вона була. Форма плями клею на монеті відповідає розміру пошкодження обкладинки. Клей сучасний, щось на кшталт «Супермоменту». Золото міцніше від картону, отже засохлий клей лишився на монеті, а шар картону відірвався разом із нею і потім розмок та відпав у воді.

— А на цих трьох місцях, — припустив Журбенко. — Могли бути гроші, припустімо герцога Нілаші, Наполеона і царські рублі. І приклеїв туди їх не хто інший, як Фабіровський, а отже вчинив цілкомлогічно, так як і мав.

Усі обернулися одночасно, шукаючи поглядом того, для кого зараз навіть не знаходилося ні імені, ні навіть епітета. А той, хто завжди був нагорі, над усіма, хто звик відчувати власну перевагу й маніпулювати іншими, несподівано знітився і принишк. Масивна приземкувата постать головлікаря, який завжди ходив з розгорнутими плечима, несподівано скулилася і стала меншою, ніж завжди. Погляд Костогриза скакав по деревах, не здатний знайти собі місця, а потім втупився у траву.

— Як же ви могли… — промовив Цекало, голос якого несподівано зірвався.

— Отак… цілий колектив… свідомо… який завжди вас підтримував і навіть поважав… Капець… — не стримався й Дольний.

— Ввести в оману…

— «Кинути», — підказала Ліда. — Зараз це так називають.

— Ні, я розумію, якби ще собі забрав… — наче ні до кого бурмотів Щерба. — Сам знайшов — сам забрав. Нікому не винен. Це зрозуміло, а так…

— І знав же, що викидає, — зауважив Журбенко. — Їй-Богу, розумів, що за нашими мірками це капітал…

Вони розмовляли так, наче головного не було тут узагалі.

— Патологією пахне… — сказав Вересюк. — Викинути так у воду задля досягнення мети більш аніж дивної…

— Неадекват… — похитав головою Дольний.

— Та ні, — не згодився Вересюк. — У психіатрії існує специфічний симптом, коли людина намагається обґрунтувати абсолютно неадекватний вчинок більш ніж сумнівними аргументами.

— А оцього вже не треба робити, Володимире Васильовичу, — загрозливо попередив Цекало. — Бачу, ви хочете виправдати його дії якимись відхиленнями… — Ігор красномовно постукав себе по голові. — Не треба цього. Таким вчинкам немає виправдання. І він розумів, що робить.

Уся ця обурена та розгнівана компанія чорною хмарою насувалася на того, хто так кричуще протиставив себе колективові. Втягнувши голову в плечі, незграбно переставляючи милиці, Костогриз інстинктивно задкував до дерева.

— Натовкти б за таке… — промовив хтось позаду.

— Та ні, — озирнувся Хижняк, намагаючись розібрати, кому належить цінна думка. — Бити не будемо. Пацієнт все-таки, не личить. Але прийміть, Григорію Віталійовичу, наше… ну, словом, від усього колективу. Ви хоч розумієте, що намагалися зробити? Вкрасти у людей мрію. Навіть не для себе — просто вкрасти, щоб знищити. А мрії потрібні людям. І не має принципового значення, яке в них підґрунтя — незліченні скарби, вічне кохання чи навіть політ у космос до невідкритих планет. Це не важливо. Просто у людини повинна бути мрія як така, хоча б для того, щоб життя не здавалося сірим та буденним. І правильність цього твердження доводить те, що ви, поклавши стільки зусиль, щоб відібрати її у нас, самі ж щойно й віддали назад. Ось як розпорядилося провидіння.

Народ скупчився навколо інвалідного візка, так, що Журбенка взагалі не стало видно, не кажучи вже про зошит та монету. Натовп вирував і гомонів, назовні виривалися тільки уривки фраз.

— … і куди ж він сховав?

— …у зошиті обов'язково має бути підказка…

— …якісь «хвости», щоб потягти…

— …вивчати його життя, мав якийсь слід залишити…

— …стоп, а що з тим Іваном?! Ну, з божевільним? Хто б це міг бути…

— …а кажуть, найнадійніше ховати на самому видному…

Звук, що раптово пролунав позаду, змусив усіх повернутися. Стоячи на обох ногах, із оскаженілим обличчям, Костогриз несамовито трощив милиці об дерево.

Оглавление

Розділ І

Розділ ІІ

Розділ ІІІ

Розділ IV

Розділ V

РозділVІ

Розділ VII

Розділ VIII

Розділ ІХ

Розділ Х

Епілог