Висотка [Джеймс Грем Баллард] (fb2) читать онлайн

Джеймс Грем Баллард Висотка

1 Критична маса

ізніше, сидячи на балконі та ласуючи собакою, доктор Роберт Лейнг думав про незвичайні події, що відбувалися в цьому великому багатоквартирному будинку протягом трьох попередніх місяців. Тепер, коли все повернулося в нормальне русло, він був здивований тим, що не було ніякого очевидного початку,— не було пункту, після якого їхні життя набули однозначно більш зловісного розмаху. Ця висотка з її чотирма десятками поверхів і тисячами квартир, з її супермаркетом і басейнами, банком і початковою школою, фактично закинутими в небеса, пропонувала більш ніж досить можливостей для насильства та конфронтацій. Звісно ж, його власна однокімнатна квартира на двадцять п'ятому поверсі була останнім місцем, яке Лейнг обрав би для першого бою. Цю переоцінену клітку, запхану майже випадково у скелю багатоквартирного будинку, він придбав після розлучення умисно — задля власного спокою, тиші й анонімності. Як не дивно, попри всі зусилля Лейнга дистанціюватися від двох тисяч сусідів і режиму дрібних суперечок і роздратувань, що були єдиними ознаками їхнього спільного життя, саме тут, а не десь іще, відбулася перша помітна подія — на цьому балконі, де він тепер сидів навпочіпки біля вогнища з телефонних довідників, поїдаючи смажене заднє стегенце німецької вівчарки, перед тим як відправитися на лекції до медичної школи.

Під час приготування сніданку невдовзі після одинадцятої години ранку однієї суботи три місяці тому доктор Лейнг був приголомшений вибухом на балконі вітальні. З поверху п'ятдесятьма футами вище полетіла пляшка ігристого вина, падаючи, зрикошетила від навісу та розбилася об викладену кахлями підлогу балкона.

Килим вітальні був поцяткований піною та битим склом. Лейнг стояв босими ногами посеред гострих скалок, спостерігаючи, як розбурхане вино клекотить на тріснутих кахлях. Високо над ним, на 31-му поверсі, відбувалася вечірка. Він міг почути звуки демонстративно динамічної балаканини, агресивний рев програвача. Імовірно, пляшку перекинув через поруччя якийсь галасливий гість. Зайве казати, що нікого на цій вечірці ані в найменший спосіб не турбував кінцевий пункт призначення цього снаряду, але, як уже зрозумів Лейнг, люди у висотках зазвичай не думають про мешканців нижче за них хоч на два поверхи.

Намагаючись визначити квартиру, Лейнг переступив басейн холодної піни. Сівши до такого, він легко отримав би найдовше похмілля в світі. Він перехилився через поруччя та придивився до фасаду будівлі, ретельно рахуючи балкони. Хоча, як і завжди, від розмірів сорокаповерхівки в голові паморочиться. Опустивши очі на кахляну підлогу, він сперся на одвірок. Величезний обсяг відкритого простору, що відділяв будівлю від сусідньої висотки за чверть милі звідси, збило його відчуття рівноваги. Іноді він почувався так, ніби мешкає в гондолі чортового колеса, що постійно зупиняється на висоті трьох сотень футів над землею.

Проте, Лейнгові досі подобалася ця висотка, один із п'яти тотожних блоків у рамках проекту розробки і перший, який було завершено та заселено. Їх було розміщено на місці покинутого доку та складів площею з квадратну милю, уздовж північного берега річки. П'ять висоток стояло по периметру проекту зі сходу, дивлячись поверх штучного озера — нині ще порожнього бетонного басейна, оточеного паркувальними майданчиками та будівельною технікою. На протилежному березі стояв нещодавно добудований концертний зал із медичною школою Лейнга та новими телевізійними студіями обабіч. Маса скляної та бетонної архітектури та її вражаюче розташування у вигині річки, проект, разюче відокремлений від зубожілих районів довкола нього,— побудованих у дев'ятнадцятому столітті будинків-розвалюх із терасами та порожніх заводів, уже готових до утилізації.

Попри всю їхню близькість до Сіті (усього лише дві милі на захід уздовж річки) офісні будівлі в центрі Лондона належали до іншого світу — як у часі, так і просторі. Їхні дзеркальні стіни та телекомунікаційні антени були в полоні смогу від дорожнього руху, що розмивало спогади Лейнга про минуле. Шість місяців тому, продавши будинок у Челсі та перебравшись у безпечну висотку, він перенісся в часі вперед на п'ятдесят років і опинився далеко від галасливих вулиць, дорожніх заторів, подорожей підземкою в годину пік до своїх аспірантів, до загального офісу в старому навчальному корпусі лікарні.

Тут, з іншого боку, мірилом його життя були простір, світло та задоволення від витонченої анонімності. Дорога до фізіологічного відділу медичної школи забирала в нього п'ять хвилин, і, за винятком цієї екскурсії, життя Лейнга у висотці було самодостатнім, як і сама будівля. Та й справді, житловий будинок був невеликим вертикальним містом, а дві тисячі його мешканців — запаковані в небеса. Мешканці спільно володіли будівлею, якою опікувались менеджер, що тут жив, і його співробітники.

Як усі будови таких розмірів, висотка мала вражаючий спектр послуг. Увесь десятий поверх було віддано під широкий вестибюль, величезний, ніби палуба авіаносця, де було розташовано супермаркет, банк і перукарню, плавальний басейн і тренажерний зал, добре укомплектований винний магазин, а також початкову школу для кількох дітлахів будинку. Високо над Лейнгом, на 35-му поверсі, був другий, менший басейн, сауна і ресторан. Радіючи цьому перенасиченню зручностями, Лейнг робив усе менше і менше спроб покинути будівлю. Він розпакував колекцію аудіозаписів і грав себе в новому житті, сидячи на балконі та витріщаючись на паркувальний майданчик і бетонні площі під ним. Хоча квартира була не вище 25-го поверху, він уперше відчув, що саме він дивиться на небо згори вниз, а не навпаки. Із кожним днем вежі в центрі Лондона здавалися трохи більш віддаленими — пейзаж на покинутій планеті, що повільно вивітрюється з його голови. На відміну від спокійної та вільної геометрії концертної зали та телестудій під ним, обірваний горизонт міста нагадував схвильовану енцефалографію невирішеної психічної кризи.

Квартира була дорогою, її студія-вітальня та спальня, кухня і ванна кімната були з'єднані між собою, що заощаджувало простір та усувало внутрішні коридори. Своїй сестрі Еліс Фробішер, що мешкала з чоловіком-видавцем трьома поверхами нижче, Лейнг зазначав, що «архітектор, певно, провів роки становлення в космічній капсулі — я здивований, що стіни не криві...»

Спершу Лейнг знайшов бетонний ландшафт проекту дещо відразливим: архітектура, що призначена для війни, на несвідомому рівні, якщо немає інших. Після всієї напруженості процесу розлучення останнім, на що він волів би дивитися щоранку, був ряд бетонних бункерів.

Проте Еліс незабаром переконала його в невловимій привабливості життя в елітній висотці. Старша за Лейнга на сім років, вона чуйно оцінила потреби брата, коли ще не минуло й місяця після розлучення. Вона підкреслювала ефективність послуг будівлі, повну конфіденційність. «Ти міг би побути тут на самоті, у порожній будівлі, поміркуй над цим, Роберте,— і нелогічно докинула: — Крім того, тут повно такого штабу людей, із якими та повинен зустрітися».

Тут вона звернула увагу на те, що і Лейнг уловив під час інспекційних візитів. Дві тисячі мешканців утворили практично однорідну спільноту заможних професіоналів — юристів, лікарів, податкових консультантів, старших викладачів і керівників-рекламщиків, а також меншу групу — пілотів, кінотехніків і трьох стюардес, що ділили квартиру на всіх. За звичайними фінансовими й освітніми мірками вони, імовірно, були ближче один до одного, аніж члени будь-якого мислимого соціального міксу: мали ті ж смаки та стосунки, примхи та стилі, чітко відображені у виборі автомобіля на паркувальному майданчику, що оточив висотку, в елегантній, але якимось чином стандартизованій манері, у якій вони обставляли меблями помешкання, у виборі вишуканих продуктів у супермаркеті делікатесів, у самовпевненому тоні їхніх голосів. Якщо стисло, вони являли собою ідеальне тло, на якому Лейнг міг залишатися невидимим. Радісний образ Лейнга — одного в порожньому будинку,— змальований сестрою, був набагато ближчий до істини, ніж вона собі уявляла. Висотка була величезною машиною, призначеною для обслуговування не колективного тіла мешканців, а кожного окремо пожильця. Його персонал, що обслуговує вентиляційні шахти, ліфти, сміттєпроводи й електромережу, забезпечив надійний запас турботи й уваги, який століттям раніше потребував би армії невтомних служників.

Крім того, коли Лейнг дістав посаду старшого викладача на кафедрі фізіології в новому медичному інституті, логічно було придбати квартиру ближче до роботи. Так йому знову вдалося відкласти важливе рішення: чи слід залишити викладання та відкрити власну практику. Але він повторював собі, що все ще чекає на справжніх пацієнтів. Раптом вони знайдуться просто у висотці? Зваживши все, до ціни включно, Лейнг підписав договір оренди на дев'яносто дев'ять років і в'їхав до квартири — однієї тисячної частки скелі.

Над головою тривала гулянка — галас вечірки розносився завихреннями вітру навколо будівлі. Останні краплі вина, блиснувши, витекли з балкона. Босий Лейнг став на холодні балконні кахлі і пальцями ноги здер етикетку зі скалок. Він одразу впізнав вино — дорогу підробку під шампанське, яку продавали охолодженою у винному магазині на 10-му поверсі і яка була найпопулярнішим трунком у крамниці.

Те ж саме вино вони й самі пили вчора ввечері в Еліс на святі, такому ж безладному, як і те, що шуміло зараз над головою. Лейнг, який хотів розслабитися після довгого робочого дня у фізіологічій лабораторії, кинув оком на привабливу гостю, проте незрозуміло яким чином утягнувся в суперечку зі своїми найближчими сусідами з 25-го поверху — молодим честолюбним хірургом-ортодонтом, на ім'я Стіл, та його настирливою дружиною — консультантом із моди. Із п'яної балаканини Лейнг тільки й усмідомив, що примудрився чимось образити їх і це якось пов'язане зі сміттєпроводом. Парочка затисла Лейнга за стійкою бару, і Стіл почав закидати його гострими запитаннями, немов пацієнта, що безвідповідально ставиться до власних зубів. Худе обличчя хірурга-ортодонта (проділ посередині завжди був для Лейнга ознакою складного характеру) насувався ближче і ближче — ось-ось застромить між зубів металевий ретрактор. Його завзята гламурна дружина, чомусь роздратована бездіяльністю Лейнга у важливій справі організації життя у висотці, підтримувала атаку Стіла. Її бісила пристрасть Лейнга до коктейлів перед обідом і загальне нехтування умовностями. Вона була впевнена, що Лейнг у свої тридцять років повинен працювати по дванадцять годин на день і бути з усіх поглядів таким же респектабельним і самозадоволеним, як її чоловік. Безсумнівно, вона сприймала Лейнга як свого роду втікача з медицини, що знайшов потаємний підземний хід у світ безвідповідальності.

Ця безглузда суперечка здивувала Лейнга, хоча одразу ж після переїзду у висотку він почав відчувати навколо себе загальну неприязність. Висотка ніби жила подвійним життям. Розмова на вечірці в Еліс відбувалася на двох рівнях: під тонкою плівкою професійної балаканини переховувався товстий шар особистих чвар. Часом Лейнг відчував: люди тільки й чекають, коли хто-небудь зазнає серйозного прорахунку.

По сніданку Лейнг підмів скалки на балконі. Дві декоративні плитки взялися тріщинами. З почуттям невдоволення він підняв шийку пляшки з фольгою та дротом на корку і жбурнув через поруччя балкона. За кілька секунд з автостоянки долинув дзвін.

Схаменувшись, Лейнг обережно визирнув за поруччя: раптом поцілив комусь у лобове скло. Втім, він тут же вголос розсміявся та поглянув угору, на 31-й поверх. Що за свято таке о пів на дванадцяту ранку? Гомін тим часом наростав — гості прибували. Ця вечірка помилково стартувала зранку або триває зі вчора, а тепер відкрилося друге дихання? Внутрішній час у висотці, як і її штучний психологічний клімат, підпорядковувався власному ритму, що задавали алкоголь і безсоння.

На балконі вище і збоку від квартири Лейнга одна із сусідок, Шарлотта Мелвілл, ставила на стіл тацю з напоями. Погладжуючи втомлену печінку, Лейнг пригадав, що вчора на вечірці в Еліс прийняв пропозицію на коктейль. Спасибі Шарлотті, вона врятувала його від ортодонта, стурбованого сміттєпроводом. Лейнг занадто набрався, щоби в нього щось вийшло з цією миловидною тридцятип'ятирічною вдовою; він тільки з'ясував, що вона працює копірайтером у невеликому рекламному агентстві. Лейнгові імпонували легкість у спілкуванні з нею та близькість розташування її квартири, це пробуджувало дивну суміш розпусти та романтики — з віком він ставав і романтичнішим, і цинічнішим водночас.

Секс — це те, чого у висотці було досить. Знуджені дружини сиділи біля басейнів і в ресторані або гуляли рука в руці по вестибюлю 10-го поверху. Лейнг спостерігав, як вони коротають пусті години, кидаючи на всі боки чарівні, але обережні погляди. Попри весь свій цинізм, Лейнг розумів, що після розлучення перебуває в небезпечній зоні: один необережний романчик хоч із Шарлоттою Мелвілл, хоч іще з кимось — і він влипне в черговий шлюб. У висотку він переселився, щоби позбутися стосунків — будь-яких. Досить було присутності сестри та спогадів про нервово хвору матір — лікарську вдову, що поступово сповзає в алкоголізм.

Однак Шарлотта рішуче розвіяла його страхи. Її думки були занадто зайняті смертю чоловіка від лейкемії, благополуччям шестирічного сина і, як зізналася вона Лейнгу, безсонням — звичайною недугою мешканців висотки, що набула характеру епідемії. Усі мешканці, з якими зустрічався Лейнг, дізнавшись, що він лікар, рано чи пізно повідомляли, що погано сплять. На вечірках безсоння обговорювали так само, як інші недоліки висотки. Рано-вранці дві тисячі мешканців накривав тихий приплив снодійного.

Лейнг познайомився із Шарлоттою в басейні на 35-му поверсі, де зазвичай плавав, щоб побути на самоті і щоб уникнути дітлахів (вони користувалися басейном на 10-му). На запрошення в ресторан Шарлотта охоче погодилася, але, коли вони вже сиділи внизу за столиком, одразу відверто сказала:

— Зважайте на те, що я хочу просто поговорити про себе.

Лейнгові це сподобалося.

Увечері, коли він з'явився у квартирі Шарлотта, там був ще один гість — телевізійний продюсер Річард Вайлдер. Кремезний, забіякуватий, колишній професійний регбіст, Вайлдер жив із дружиною і двома синами на 2-му поверсі. Галасливі вечірки, які він улаштовував із друзями, що живуть поверхом нижче — пілотами авіаліній і сусідками-стюардесами,— уже зробили його героєм численних пересудів. У певному сенсі вільний графік мешканців нижчих рівнів відрізав їх від верхніх сусідів. Сестра Лейнга одного разу необачно шепнула йому, що десь у висотці організовано бордель. Еліс турбували таємничі пересування стюардес, які ведуть активне суспільне життя, особливо на більш високих поверхах; немов вони якимось чином порушували природний соціальний порядок у будівлі, його ієрархію, що базується на номері поверху. Лейнг помічав, що і він сам, і його знайомі набагато спокійніше ставляться до шуму або його відсутності з верхніх поверхів, аніж із нижніх. Проте йому подобався Вайлдер, його гучний голос і таранні манери регбіста. Стосунки Вайлдера та Шарлотти Мелвілл не піддавалися аналізу. Не дивно, що його дружина, бліда молода жінка зі ступенем магістра, яка писала для журналів рецензії на дитячі книги, завжди була виснаженою.

Стоячи на балконі, Лейнг узяв келих від Шарлотти; галас вечірки нагорі дзвенів у чистому повітрі, немов самі небеса проводили звук. Шарлотта показала на скалку на балконі Лейнга, що уникнула щітки.

— На вас напали? Я чула, як щось розбилося.

Вона повернулася до Вайлдера, який, розвалившись посеред дивана, вивчав власні ноги:

— Це ті самі, на 31-му поверсі.

— Які «ті самі»? — запитав Лейнг.

Він вирішив, що мова йде про якихось конкретних людей, про декілька занадто агресивних кіноакторів або податкових консультантів, а може, про купку довбанутих алкоголіків. Але Шарлотта ледь знизала плечима: немовби ніяких пояснень тут не було потрібно. В її мозку, безсумнівно, пролягала якась демаркаційна лінія, і вона, як і Лейнг, оцінювала людину за поверхом її квартири.

— До речі, що ми святкуємо? — запитав Лейнг, коли вони повернулися до вітальні.

— А ви не в курсі? — показав на стіни і стелю Вайлдер.— Фул-хаус. Ми досягай критичної маси.

— Річард має на увазі, що заселили останню квартиру,— пояснила Шарлотта.

— А нам обіцяли дармову вечірку, коли продадуть тисячну квартиру.

— Цікаво, чи дотримаються вони обіцянки...

Вайлдер ставився до висотки з явним упередженням.

— Невловимий Ентоні Ройял повинен був підігнати випивку. Ви, здається, з ним знайомі, це проектувальник нашого висячого раю.

— Ми лише граємо разом у сквош,— знизав плечима Лейнг.

Уловивши виклик у тоні співрозмовника, він додав:

— Раз на тиждень; я його до ладу не знаю, але він мені подобається.

Вайлдер, нахилившись уперед, уперся підборіддям у кулаки. Лейнг уже давно помітив, що продюсер постійно себе торкається: погладжує волосся на міцних литках, обнюхує тильну сторону долоні, укриту шрамами, немов тільки-но дізнався про існування власного тіла.

— Ви удостоєні честі з ним спілкуватися. Цікаво чому. Має вдачу самітника; я мав би обурюватися, але мені чомусь дуже шкода цього чоловіка, що нависає над нами, ніби якийсь грішний янгол.

— У нього квартира і пентхаус,— прокоментував Лейнг.

Він волів би не втягуватися в суперечки навколо його нетривалого знайомства з Ройялом. Лейнг познайомився з успішним архітектором (колишнім членом консорціуму, що проектував цю будівлю), коли той відновлювався після невеликої автомобільної аварії. Ройял мешкав «на маківці» будівлі та викликав загальну цікавість. У пентхаусі, де Ройял проводив свій час, Лейнг допоміг йому сконструювати складний механізм для виклику, заходившись коло цього з великою цікавістю та увагою. Як усі без кінця товкмачили, Ройял мешкав «на шпилі» будівлі, як ніби в якійсь гламурній халупці.

— Ройял вселився першим,— повідомив Вайлдер.

— Є в ньому щось каламутне. Можливо, навіть почуття провини: він бовтається нагорі, ніби чекає, коли його знайдуть. Я думав, що він з'їде ще кілька місяців тому. Має багату молоду дружину. Чого стирчати в цій славетній висотці?

Не встиг Лейнг заперечити, як Вайлдер продовжив:

— Я знаю, що після переїзду в Шарлотти є сумніви з приводу життя тут: біда таких будинків у тому, що вони не пристосовані для дітей. Єдине місце для ігор раптом виявляється чиєюсь стоянкою. До речі, докторе, я планую зняти документальний фільм про висотки: пильним оком глянути на фізичний і психологічний тиск у подібних величезних кондомініумах.

— Ну, матеріалу у вас предостатньо.

— Я би навіть сказав, що більше, ніж потрібно. Цікаво, чи захоче Ройял узяти участь. Його думка як архітектора і першого мешканця була би цікавою. І ваша також...

Лейнг звернув увагу на те, що Шарлотта в той час, коли Вайлдер швидко говорив і його слова перелітали крізь сигаретний дим, що виривався з його рота, уважно дивилася на того, серйозно киваючи. Лейнгові імпонувала її готовність постояти за себе та за маленького сина, її розсудливість і здоровий глузд. Його власний шлюб із колегою, фахівцем із тропічних хвороб, виявився недовгим і закінчився катастрофою — чортзна-чим. Він зв'язав себе із претензійною жінкою-лікарем, якій його відмова полишити викладання та повністю віддатися профілактичній медицині подарувала нескінченні можливості для сварок і суперечок. Вони прожили разом лише шість місяців, після цього вона вступила в міжнародну організацію допомоги нужденним і поїхала на три роки. Лейнг навіть не подумав вирушити слідом за нею. З незрозумілих причин він не хотів кидати викладання і сумнівне задоволення крутитися в середовищі студентів.

Шарлотта, як він здогадався, зрозуміла би це. У думках Лейнг спроектував можливий шлях розвитку стосунків із нею. Близькість і відстань, які одночасно пропонує висотка, рівне емоційне тло, на якому могли б розвиватися найбільш інтригуючі стосунки, цікавили Лейнга самі по собі. З якоїсь причини він повертався навіть у вигадану зустріч, відчуваючи, що вони набагато більше прихильні одне до одного, ніж усвідомлюють. Їх пов'язало сплетіння суперництва й інтриг, яке майже можна було відчувати на дотик.

Він здогадувався, що навіть ця, на вигляд звичайна, зустріч у квартирі Шарлотти, була організована, щоб з'ясувати його думку щодо нового конфлікту: мешканці верхнього рівня хотіли заборонити дітям користуватися басейном на 35-му поверсі.

— Умови найму гарантують рівний доступ до всіх зручностей,— пояснила Шарлотта.

— Ми вирішили зібрати ініціативну групу з батьків...

— Хіба ж я вам у такому разі буду корисний?

— Нам у комітеті потрібен лікар. Педіатричні доводи з ваших уст, Роберте, будуть звучати переконливіше.

Лейнг не горів бажанням записуватися:

— Ну, можливо...

Перш ніж встигне щось уторопати, він стане героєм документалки або візьме участь у сидячому пікеті перед офісом менеджера, що опікується будівлею!

На цьому, аби не дати себе вплутати в міжповерхові чвари, Лейнг вибачився і вийшов. Шарлотта озброїлася списком скарг і, сидячи поруч з Вайлдером, почала позначати пункти, які мала намір обговорити з керівником — так педантичний викладач планує наступний семестр.

Коли Лейнг повернувся до свого помешкання, то гулянка на 31-му вже закінчилася. Він стояв на балконі у тиші, насолоджуючись чарівною грою світла на стінах сусідньої багатоповерхівки за сотню метрів від нього. Будівлю щойно було завершено, і за дивним збігом, перші мешканці там з'явилися того ж ранку, коли до висотки Лейнга в'їхали останні. Меблевий фургон задом здавав до вантажного ліфта — незабаром килими і стереосистеми, туалетні столики та нічники помчать ліфтом, аби сформувати елементи чийогось особистого світу.

Лейнг думав про захват і передчуття, що відчують нові мешканці, коли вперше визирнуть зі свого гніздечка на схилі скелі, і співставляв це із щойно почутим у розмові з Вайлдером і Шарлоттою Мелвілл. Він мусив визнати те, із чим не бажав би погоджуватися: що останні півроку були повні безглуздих суперечок і постійних сутичок між сусідами з приводу зламаних ліфтів і кондиціонерів, незрозумілих вимкнень електрики, шуму та місць на паркувальному майданчику,— загалом, щодо купи дрібних недоліків, які архітектори, ніби навмисне, спроектували в непомірно дорогих квартирах. Прихована напруга мешканців частково приглушувалася респектабельною атмосферою будинку, частково природною необхідністю зробити цю величезну багатоквартирну хоромину успішною.

Лейнг пригадав дрібну, але неприємну подію, що сталася вчора у вестибюлі 10-го поверху. Він чекав на готівку за своїм чеком у банку, коли біля входу до басейну розгорілася сварка. Група дітей, ще мокрих після купання, відступала перед імпозантною постаттю бухгалтера із 17-го поверху. Гелен Вайлдер протистояла йому в нерівній сутичці. Войовничість її чоловіка давно позбавила жінку будь-якої впевненості в собі. Прикриваючи собою дітей, вона стоїчно вислуховувала догану бухгалтера, лише зрідка невпевнено встигаючи вставляти зауваження.

Повз чергу біля кас супермаркету, повз ряд жінок під сушарками в перукарні Лейнг, залишивши касира, попрямував до скандалістів. Зупинившись поруч із місіс Вайлдер і чекаючи, поки вона його пригадає, Лейнг зумів розібрати, що бухгалтер скаржився на те, що її діти вже не вперше насцяли в басейн.

Лейнг хутко втрутився, однак бухгалтер шумно ретирувався через рухливі двері, упевнений, що залякав місіс Вайлдер достатньо, аби вона забрала своїх дітей назавжди.

— Спасибі, що заступилися, зі мною мав бути Річард...

Місіс Вайлдер прибрала з очей вологе пасмо.

— Це стає нестерпним, адже ми домовилися про години, призначені для дітей, а дорослі все одно приходять!

Вона схопила Лейнга за руку і нервово зиркнула в бік залюдненого вестибюля.

— Ви проводите мене до ліфта? Розумію, це схоже на паранойю, але мені дедалі більше віриться в те, що одного дня на нас можуть напасти...— вона зіщулилася під вологим рушником і підштовхнула дітей уперед.— Наче це й не ті люди, що живуть поруч із нами.

Увесь день Лейнг згадував останні слова Гелен Вайлдер. Вони, хоча і звучали абсурдно, були схожі на правду. Його сусіди, хірург-ортодонт із дружиною, раз по раз виходячи на балкон, насурмлювалися, незадоволені звичкою Лейнга відпочивати у своєму розкладному кріслі. Лейнг намагався уявити їхнє існування разом: хобі, розмови, статеве життя. Не виходило виобразити ніякої побутової реальності в їхньому виконанні, так ніби Стіли були парою секретних агентів і лише старанно зображували подружжя. А ось Вайлдер був, навпаки, абсолютно реальним, але не пасував висотці.

Лейнг лежав на балконі, спостерігаючи, як сонце ховається за фасадами будинків навпроти. Через гру світла сусідні будинки немовби змінювали розмір. Іноді, повертаючись увечері з медичного інституту, Лейнг був упевнений, що висотка за день примудрилася вирости. Сорокаповерховий будинок, що стояв на бетонних опорах, здавався вищим, ніби група робітників із телестудії під час відгулу випадково звела зайвий поверх. П'ять багатоквартирних будинків зі східного боку комплексу утворювали штахетник, який із заходом сонця занурював приміські вулиці в темряву.

Висотки кидали виклик самому Сонцю — Ентоні Ройял зі своїми архітекторами, розробляючи комплекс, не передбачили драму щоденного зіткнення бетонних плит зі світилом. Сонце, як навмисне, з'являлося з-за обрію між опорами висоток, немов побоюючись будити гігантів. Увесь ранок Лейнг із вікна свого кабінету на верхньому поверсі інституту спостерігав, як тіні переповзають через автостоянки і порожні площі комплексу, немов через шлюзи, що відчиняють, аби впустити день. Попри всі сумніви, Лейнг першим готовий був визнати, що будинкам-гігантам вдалося колонізувати небеса.

Невдовзі по дев'ятій вечора збій в електромережі тимчасово занурив у темряву 9-й, 10-й і 11-й поверхи. Згадуючи потім цей випадок, Лейнг не втомлювався дивуватися: яку нечувану метушню викликали п’ятнадцять хвилин темряви. У вестибюлі 10-го зібралося сотні зо дві мешканців, і деякі з них отримали травми у тисняві біля дверей ліфтів і на сходах. У темряві розгорілося багато безглуздих і неприємних сварок між тими, хто прагнув спуститися до своїх квартир, і мешканцями верхніх поверхів, які були переконані, що рятуватися потрібно саме там. Під час вимкнення світла зламалися два з двадцяти ліфтів. Система кондиціювання вимкнулася; поки лагодили електрику, жінка, що застрягла в ліфті між 10-м та 11-м поверхами, учинила істерику (можливо, після нерішучої спроби сексуального домагання: у сприятливих умовах повної темряви можна зібрати великий урожай незаконних зв'язків).

Коли згасло світло, Лейнг прямував до спортзалу. Щоб не потрапити в натовп у вестибюлі, він сховався в порожньому класі початкової школи. Він сидів за мініатюрною партою; навколо нього були пришпилені до стін ледве видні картинки, що їх намалювали діти,— він слухав, як їхні батьки б'ються та лаються перед ліфтом. Коли знову дали світло, Лейнг вийшов до збуджених мешканців і спробував усіх заспокоїти. Він допоміг довести істеричку від ліфта до дивана в холі. Жінка, ширококоста дружина ювеліра з 40-го поверху, із силою вчепилася Лейнгу в руку і не відпускала його, доки не з'явився її чоловік.

Коли натовп розсмоктався і мешканці розійшлися, натискаючи пальцями на кнопки ліфта, Лейнг виявив, що під час аварії в іншому класі сховалися ще двоє діточок. Тепер вони стояли біля входу в басейн, зіщулившись від страху перед високою фігурою бухгалтера із 17-го поверху. Добровільний водний охоронець, немов химерну зброю, тримав великий сачок із довгим держаком.

Розлючений, Лейнг побіг до них. Але дітей із басейну не проганяли. Коли Лейнг наблизився, вони відійшли вбік. Бухгалтер стояв біля води, незграбно рухаючи сачком по спокійній поверхні. На глибокому кінці басейну три плавці, що просиділи у воді весь час вимкнення світла, вилазили на бортик. В одному з них Лейнг одразу впізнав Річарда Вайлдера. Лейнг взявся за держак сачка. Супроводжуваний дитячими поглядами, він допоміг бухгалтеру дотягнутися до того, що було у воді.

Посеред басейну плавав труп афганського хорта.

2 Вечірка

 наступні дні після того, як знайшли потонулого пса, атмосфера перезбудження у висотці поступово вляглася, але докторові Лейнгу цей відносний спокій здавався ще більш зловісним. Басейн на 10-му поверсі залишався порожнім, частково, на думку Лейнга, через те, що всі думали, ніби воду було забруднено мертвим афганцем. Над нечистою водою висіли майже відчутні на дотик міазми, так ніби дух утоплого звіра притягав до себе думки про помсту і відплату, що кружляли будівлею.

Через кілька днів після інциденту дорогою до медичного університету Лейнг зазирнув до вестибюля на 10-му поверсі. Замовивши корт для сквошу — вони щотижня грали з Ентоні Ройялом,— Лейнг підійшов до входу в басейн. Він пригадав паніку та біганину під час вимкнення світла. Зараз, навпаки, супермаркет був майже порожній: один-єдиний покупець вибирав щось у винному відділі. Лейнг штовхнув двері й обійшов навколо басейну. Кабінки для переодягання були закриті; завіси ховали від поглядів нутро душових кабінок. Офіційного доглядача, учителя фізкультури на пенсії, на його звичному місці (у кімнатці за трамплінами) не було. Осквернення його води, очевидно, занадто для нього.

Лейнг стояв на викладеній кахлями підлозі з боку глибокого кінця басейну, під рівним сяйвом ламп денного світла. Раз у раз від легкого здригання висотки під поривами вітру водою пробігали тривожні брижі, немов могутня істота сонно ворушиться в потаємних глибинах. Лейнг згадав, як допомагав бухгалтеру діставати з води афганського хорта, своє здивування тим, що пес виявився занадто легким. Шикарне собаче хутро просочилося хлорованою водою, і пес лежав на кольорових кахлях, як величезний горностай. Чекаючи, поки господиня, телеактриса з 37-го поверху, спуститься і забере труп, Лейнг уважно оглянув собаку. Не було помітно ані відкритих ран, ані ознак зв'язування. Вірогідно, тварина втекла з квартири, випадково зайшла до ліфту й опинилася в торговому залі серед метушні під час вимкнення електрики, а потім упала до басейну і втонула від виснаження. Утім, таке пояснення було дурницею. Електрика зникла, проте лише на п'ятнадцять хвилин, а собака такого розміру може плавати годинами. Або просто стати на задні лапи на мілкому кінці басейну. Але якби її кинув до басейну і утримував у темряві під водою сильний плавець...

Здивований власними логічними викладками і підозрами, Лейнг іще раз обійшов довкола басейн. Щось підказувало йому, що утоплення собаки — провокація, спроба підбурити зробити крок у відповідь. Присутність близько п'яти десятків собак у висотці давно була джерелом роздратування. Господарі майже всіх собак мешкали на десяти верхніх поверхах, а майже всі з п'яти десятків дітлахів — на десяти нижніх. Усі пси разом утворили цілу династію розпещених домашніх улюбленців, господарі яких вочевидь не надто переймалися комфортом і спокоєм сусідів по будинку. Собаки голосно гавкали під час вечірніх прогулянок автостоянками та позначали проходи між машинами. Нерідко двері ліфта були забризкані сечею. Лейнг чув, як скаржилася Гелен Вайлдер: власники собак зазвичай пересідають на ліфти нижнього рівня, заохочуючи вихованців використовувати кабіну як туалет, а не користуються п'ятьма швидкісними ліфтами, що піднімаються з окремого вестибюля до верхніх поверхів.

Це суперництво між собачниками та батьками дітей у певному сенсі вже поляризувало висотку. Центральна частина квартир — приблизно між 10-м та 30-м поверхами — являла собою щось на кшталт буферної держави. На деякий час після смерті афганського хорта у висотці запанував спокій, начебто мешканці усвідомили, що відбувається в будинку.

Лейнг зрозумів це, повернувшись увечері з інституту. О шостій годині ділянки автостоянки, призначені для поверхів із 20-го по 25-й, зазвичай уже були забиті, і тому Лейнгові доводилося залишати машину на гостьовому майданчику за сотню метрів од будинку. Архітектори цілком передбачливо поділили зони стоянки таким чином: чим вище розташована квартира (і відповідно, чим довше мешканцеві їхати ліфтом), тим ближче до будинку було паркувальне місце. Мешканцям з нижніх поверхів доводилося топати досить далеко від машини і назад, за чим Лейнг спостерігав не без задоволення. Якимось чином висотка підігрівала найпідліші пориви.

Однак того вечора Лейнг, діставшись набитого паркувального майданчика, здивувався миролюбній поведінці сусідів. Він під'їхав одночасно з доктором Стілом. Їм би наввипередки рвонути до останнього вільного місця, а потім підійматися на свої поверхи окремими ліфтами. Але сьогодні ввечері вони з перебільшеною галантністю почали пропускати один одного вперед, чекаючи, поки припаркується інший. Вони навіть разом увійшли до головного входу.

У вестибюлі група мешканців, обступивши кабінет менеджера, що опікувався будинком, галасливо лаялася з його секретарем. Електрику на 9-му поверсі досі ще не полагодили, і вночі поверх занурювався в темряву. На щастя, було літо, і темніло пізно, проте п'ятдесяти мешканцям 9-го поверху жилося нелегко. У квартирах не працювала ніяка апаратура, а сусіди поверхом вище та поверхом нижче швидко втомилися бути гостинними.

Стіл поглянув на юрбу без жодного співчуття. Хоча йому не було й тридцяти, він поводився, як чоловік середнього віку. Лейнг замилувався його чітким проділом, що нагадував отвір.

— Вічно вони на щось скаржаться,— шепнув Стіл Лейнгові, заходячи до ліфта.— То не так і ось то не так. Ніби не можуть утямити, що новій будівлі потрібен час, аби налагодилися усілякі служби.

— Усе-таки залишитися без електрики дуже неприємно.

Стіл похитав головою.

— А не треба перевантажувати запобіжники навороченими стереосистемами і непотрібними електроприладами! Електронні няні, бо матусям ліньки вставати з м'якого крісла, спеціальні міксери для дитячого харчування...

Лейнг ледве дочекався свого поверху: він уже шкодував про те, що досяг солідарності із сусідом. Стіл його чомусь нервував. І вже не вперше Лейнг досадував на те, що не купив квартиру вище 30-го поверху. Швидкісні ліфти — це щастя.

— Як на мене, діти тут мають достатньо добрий вигляд,— зауважив він, виходячи на 25-му.

Ортодонт притримав його за лікоть залізною хваткою та багатозначно посміхнувся, блиснувши полірованими зубами.

— Повірте мені, Лейнг. Я бачив їхні зуби.

Звинувачувальний тон Стіла (чоловік ніби говорив про безвідповідальну банду гастарбайтерів, а не про власних заможних сусідів) вразив Лейнга. Він випадково познайомився з кількома мешканцями 9-го поверху — соціологом, який дружив із Шарлоттою Мелвілл, та авіадиспетчером, що організував із друзями з 25-го поверху струнне тріо, цікавим і витонченим чоловіком, із яким Лейнг частенько базікав, коли той із віолончеллю їхав ліфтом. Втім, на відстані він не здавався таким уже й чарівним.

Лейнг збагнув усю ступінь відчуженості, коли відправився грати у сквош з Ентоні Ройялом. Він приїхав на 40-й поверх, як завжди, на десять хвилин раніше і тому мав можливість прогулятися дахом, роздивляючись навкруги. Неймовірний краєвид бетонного ландшафту завжди змушував Лейнга усвідомлювати амбівалентність його відчуттів. Частково привабливість пейзажу полягала в тому, що це було його природне середовище,— не для людини, але для людської відсутності.

Лейнг перехилився через парапет, відчуваючи приємний дотик легкого спортивного костюма до тіла. Долонею він прикрив очі від сильних повітряних потоків, що вирували уздовж фасаду висотки. Дахи аудиторій, вигини дорожніх насипів, прямолінійні стіни, що утворювали загадкові геометричні візерунки, нагадували, як він відзначив, не житлову архітектуру, а кодовану схему загадкової психічної події.

За п'ятнадцять метрів ліворуч була в розпалі коктейльна вечірка. На двох сервірувальних, накритих білими скатертинами столах красувалися таці з канапе і склянки, а офіціант за портативним баром готував напої. Близько тридцяти осіб у вечірньому вбранні розмовляли, розбившись на невеличкі групи. Кілька хвилин Лейнг не звертав на них уваги, неуважно постукуючи чохлом ракетки по парапету, але потім щось у звуках надто жвавої бесіди змусило його обернутися. Кілька гостей дивилися на Лейнга, і він був упевнений, що вони обговорювали саме його. Вечірка стала ближче — до гостей залишалося метра зо три. Це все були мешканці трьох верхніх поверхів. Особливо дивувала в них навмисна формальність убрань. Жодного разу Лейнг не бачив на вечірках у висотці гостей не в повсякденному одязі, а тут чоловіки були у смокінгах із чорними метеликами, а жінки — у вечірніх сукнях до підлоги. Усі вони трималися манірно, немовби прийшли не на вечірку, а на конференцію з планування.

Майже на відстані простягнутої руки від Лейнга опинилася імпозантна фігура заможного торговця витворами мистецтва; лацкани смокінга колихалися, як перевтомлені ковальські міхи. З обох боків його супроводжували дві середніх років жінки, що несхвально дивилися на білий спортивний костюм Лейнга та на його теніску,— дружина маклера фондової біржі та дружина світського фотографа.

Лейнг підхопив чохол для ракетки та сумку з рушником, проте люди, оточивши його, заблокували йому прохід до сходів. Уся вечірка рушила з місця, лише офіціант самотньо стирчав між баром і столиками.

Лейнг ще раз перехилився через парапет, уперше усвідомивши величезну відстань до землі. Його оточували важко дихаючі сусіди, вони були так близько, що він відчував суміш ароматів дорогих парфумів і лосьйону після гоління. Лейнгу було цікаво, що саме вони збираються робити, і водночас він зрозумів, що будь-якої миті може відбутися акт безглуздого насильства.

— Докторе Лейнг... Дами, пропустіть, будь ласка, доктора! — здавалося, в останній момент пролунав упевнений голос, що належав знайомій постаті із вправними руками та легкою ходою.

Лейнг упізнав ювеліра, дружину якого він оглядав під час вимкнення електрики. Коли він привітався з Лейнгом, гості поступово перемістилися, як статисти, що переходять до іншої сцени, бездумно повернувшись до напоїв і канапе.

— Я, здається, вчасно? — вдивлявся ювелір у Лейнга, немов дивуючись, як той потрапив у приватні володіння.— Ви хотіли пограти у сквош із Ентоні Ройялом? Боюся, він вирішив скасувати гру.

І, звертаючись уже більше не до Лейнга, а до себе самого, додав:

— Моя дружина збиралася сюди. Ви знаєте, вона таке пережила серед тих тварин...

Трохи тремтячи, Лейнг дійшов із ювеліром до сходів. Він озирнувся на коктейльну вечірку, на її вихованих гостей, невпевнений, чи він не вигадав, ніби вони хотіли на нього напасти? Зрештою, ну що вони могли йому зробити? Не кинули б вони його через парапет?

Продовжуючи міркувати, Лейнг помітив у пентхаузі, що виходить на північний бік даху, знайому біляву фігуру в білій мисливській куртці, що стояла, поклавши руку на гімнастичний тренажер. Біля ніг Ройяла лежала розкішна німецька вівчарка — поза всякими сумнівами, головний пес у висотці. Навіть не намагаючись сховатися, Ентоні Ройял задумливо розглядав Лейнга. На його обличчі, як завжди, застигла суміш зарозумілості та невпевненості, немов він занадто добре уявляв вбудовані недоліки величезного будинку, який допомагав створювати, і готовий був незворушно вислухати будь-яку критику, навіть не гребуючи певною театральністю на кшталт німецької вівчарки та білої мисливської куртки. Попри те, що Ройялу було вже п'ятдесят, світле волосся до плечей надавало йому неймовірно юного вигляду, ніби холодне повітря на висотці якимось чином оберігало його від звичайного старіння. Його костисте чоло, на якому все ще був помітний шрам після аварії, нахилилося в один бік: здавалося, ніби він перевіряв перебіг його експерименту.

Лейнг привітно помахав йому, коли ювелір квапливо вів його вниз, але Ройял не відреагував. Чому він не подзвонив, щоби сказати, що скасував партію у сквош?.. Якоїсь миті Лейнга пройняла впевненість, що він навмисне запросив його на дах у розпал вечірки,— із простої цікавості, як відреагують і поводитимуться гості.

Наступного ранку Лейнг прокинувся рано повний сил. Він почувався відпочилим, проте чомусь вирішив узяти відгул. Близько дев'ятої, провалявшись зо дві години, він зателефонував своїй секретарці в інститут і скасував вечірні заняття. Коли вона поспівчувала і побажала швидкого одужання, Лейнг відмахнувся:

— Та я не хворий. Просто... сталося дещо важливе.

Але що? Спантеличений власною поведінкою, Лейнг тинявся своєю маленькою квартирою. Шарлотта Мелвілл також була вдома, причому в діловому костюмі, хоча виходити, схоже, не збиралася. Вона покликала Лейнга на каву, але коли через годину він прийшов, байдуже простягнула йому келих. Його запросили, як Лейнг невдовзі зрозумів, лише для того, щоб він оглянув її сина. Хлопець грався у своїй кімнаті, але, за словами Шарлотти, погано себе почував і не хотів іти до молодшої школи на 10-й поверх. Найгірше було те, що молодша сестра дружини пілота з першого поверху сидіти з ним відмовилася.

— Жах якийсь, вона завжди була така чуйна, кілька місяців я на неї покладалася. І якось дивно говорила по телефону, ухильно.

Лейнг слухав її зі співчуттям. Чи не хоче вона, щоб він посидів із дитиною? Ні, схоже, про це й мови немає. Граючи з хлопчиком, Лейнг зрозумів, що той цілком здоровий. Жвавий, як і завжди, спитав матір, чи може він піти до дитячого садка на 3-му поверсі. Шарлотта без жодних роздумів заборонила. Як і Лейнг, вона очікувала, що щось станеться.

Довго чекати не довелося. Після обіду почалися нові провокації між ворогуючими поверхами: це запрацював притихлий до цього механізм руйнувань і ворожнечі. Випадки були достатньо безглуздими, але Лейнг уже розумів, що вонивідображають глибинні антагонізми, які у висотці прориваються на поверхню в дедалі більшій кількості місць. Багато приводів давно були очевидними: скарги на галас і неправильну роботу комунальних систем, суперечки з приводу краще розташованих квартир (подалі від ліфтових холів і технічних шахт). Домішувалася ще й дрібна заздрість привабливих жінок, які вважають, що вони гідні поверхів вище; у поширеності цієї переконаності Лейнг переконався особисто. Під час вимкнення електрики на вісімнадцятирічну дружину модного фотографа з 38-го поверху в перукарському салоні напала незнайомка. Мабуть, щоби помститися за це, на трьох стюардес із 2-го поверху напали кілька матрон із верхніх поверхів, їх очолювала широкоплеча дружина ювеліра.

З балкона Шарлотти Лейнг стежив за розвитком цих випадків. Стояти поруч із симпатичною жінкою, тримаючи в руці келих, і ні про що не думати було приємно. Під ними, на 9-му поверсі, у повному розпалі було дитяче свято. Батьки навіть не намагалися приструнити своїх нащадків — навпаки, під'юджували галасувати з усіх сил. За півгодини, підігрівшись спиртним, батьки розійшлися не гірше за дітей. Шарлотта заливисто сміялася, коли слабоалкогольні напої рікою потекли вниз, на машини, заливаючи дахи дорогих лімузинів і салони спортивних авто.

За цими нестримними веселощами спостерігали сотні мешканців, що висипали на балкони. Працюючи на публіку, батьки продовжували підцьковувати дітей, і вечірка незабаром зовсім вийшла з-під контролю. Без догляду п'яні діти розходилися. Високо над ними, на 37-му поверсі, розлючено закричала жінка-адвокат: шкіряні сидіння її спортивного кабріолета були залиті розталим морозивом.

У будинку панувала карнавальна атмосфера. Нарешті це було щось інше, аніж офіційна поведінка мешканців висотки. Не витримавши, Лейнг і Шарлотта розреготалися та заплескали в долоні, як на виставі аматорського цирку.

Того дня вечірок було дуже багато. Зазвичай рідко хто збирався не у вихідні, однак сьогодні, у середу, кожен був залучений бодай у якусь гулянку. Телефони дзвонили безперестанку: Шарлотту і Лейнга запрошували на шість різних заходів.

— Мені потрібно зробити зачіску.— Шарлотта весело взяла Лейнга за руку, майже обійнявши.— А що саме ми святкуємо?

Лейнг здивувався цьому запитанню. Він узяв Шарлотту за плече, ніби захищаючи.

— Бог його знає, навряд чи це буде весело.

Одне із запрошень і Лейнг, і Шарлотта отримали від Вайлдера — і обидва відмовилися.

— А чому ми відмовилися? — запитала Шарлотта, усе ще тримаючи в руці слухавку.— Він ніби чекав від нас відмови.

— Вайлдер мешкає на другому,— пояснив Лейнг.— Там справді занадто буйні...

— Роберте, це відмазки.

Коли Шарлотта говорила, телевізор за її спиною показував новинний сюжет про спробу втечі з в'язниці. Звук було вимкнено, і між ногами жінки миготіли постаті наглядачів, поліцейських і яруси забарикадованих камер. Лейнг подумав, що всі мешканці висотки дивляться телевізор із вимкненим звуком. Він бачив це в прочинені двері сусідських квартир, коли повертався до себе. Уперше люди залишили вхідні двері відчиненими навстіж і вільно ходили одне до одного.

Утім, така інтимність обмежувалася тільки сусідніми квартирами, а в цілому розкол висотки був дуже помітний. Виявивши, що залишився без лікеру, Лейнг спустився на ліфті на 10-й поверх.

Як він і думав, трунок був нарозхват — біля алкогольної крамниці зібралася черга з мешканців. Помітивши недалеко від прилавка сестру, Лейнг спробував звернутися до неї. Вона прогнала його і почала навздогін рішуче засуджувати за сьогоднішню дурість. Чомусь вона однозначно пов'язувала Лейнга з винними мешканцями нижніх поверхів, ставлячи його в один ряд із Річардом Вайлдером і його друзяками.

Поки Лейнг очікував своєї черги, якісь мешканці з верхніх поверхів — щось на зразок каральної експедиції — зчинили в басейні веремію. Серед мешканців трьох верхніх поверхів була й актриса, чий афганський хорт утопився в басейні. Актриса та її супутники почали хуліганити у воді, пити шампанське, лежачи на надувних матрацах,— у порушення правил басейну — і бризкати на тих, хто виходив із роздягалень. Після марних спроб утрутитися, літній доглядач здався і пішов до себе в кімнатку за трамплінами.

Ліфти кипіли від агресивної штовханини. Кнопки спрацьовували через раз, і шахти ліфтів гуділи від нетерплячого стукоту у двері. Коли Лейнг і Шарлотта, притиснуті одне до одного, прямували на вечірку на 27-й поверх, до ліфта втиснулося тріо п'яних пілотів і спрямували його на 3-й. Тримаючи в руках пляшки, вони вже півгодини намагалися доїхати до 10-го поверху. Добродушно обхопивши Шарлотту за талію, один із пілотів ледве не затягнув її до маленького кінотеатру поряд зі школою, де раніше показували дитячі фільми. Тепер там крутили приватні порнофільми, у тому числі ті, що було знято явно тут, із місцевими виконавцями.

На вечірці на 27-му поверсі, влаштованій Адріаном Талботом, женоподібним, але симпатичним психіатром з їхнього медичного інституту, Лейнг уперше за день розслабився. Він одразу помітив, що всі гості — із сусідніх квартир. Їхні обличчя та голоси були заспокійливо знайомими. У певному сенсі, як відзначив Лейнг у розмові з Талботом, вони всі немовби з одного села.

— Напевно, точніше було б,— з одного клану,— прокоментував Талбот.— Населення висотки зовсім не таке однорідне, як може здатися на перший погляд. Скоро ми вже перестанемо розмовляти з людьми за межами нашого анклаву. Сьогодні пляшкою розбили вітрове скло моєї машини. Можна мені ставити її подалі, поряд із вашою? — додав він.

Дипломований лікар, Талбот мав право ставити машину біля самого будинку. Лейнг, мабуть передбачаючи небезпеку зближення, не відповів. Прохання психіатра швидко задовольнили сусіди: жоден член клану не міг ухилитися від призову до солідарності.

Ця вечірка була однією з найкращих серед тих, де бував Лейнг. На відміну від більшості вечірок у висотці, де виховані гості стоять і розмовляють на професійні теми, ця була справді життєрадісною, на ній панувало піднесення. Через півгодини майже всі жінки набралися — для Лейнга це було перевіреним показником успішної вечірки.

Однак Талбот у відповідь на комплімент засумнівався:

— Так, ми радіємо, тільки чи пов'язано це з хорошим настроєм і почуттям дружби? На мою думку, зовсім навпаки.

— І вас це не турбує?

— З якихось причин набагато менше, ніж повинно було б. Утім, як і всіх.

Таке зауваження насторожило Лейнга. Слухаючи жваві бесіди навколо, він був вражений явною ворожнечею до людей, що живуть на інших поверхах висотки. Чорний гумор, бажання повірити в будь-які чутки та небувальщини про тупість нижніх мешканців або зарозумілість верхніх іноді виглядали ознаками справжнього расизму.

Але, як і зазначив Талбот, Лейнг виявив, що не дуже цим переймається. Він навіть відчував певне задоволення, підтверджуючи чутки і дивлячись, що Шарлотта Мелвілл випила вже набагато більше своїх звичних двох келихів. Принаймні, завдяки цьому вони могли зблизитися.

Однак у розпал вечірки в ліфтовому холі 27-го поверху стався неприємний інцидент. Хоча було вже більше десяти вечора, увесь будинок гудів від галасу. Мешканці тинялись по квартирах сусідів, кричали на сходах, як діти, що відмовляються йти спати. Замучені невпинним натисканням кнопок, ліфти завмерли, і холи заполонили банди нетерплячих пасажирів. Хоча їхній наступний пункт призначення, вечірка у лексикографа на 26-му, був усього на поверх нижче, люди, що покинули квартиру Талбота, навідріз відмовлялися йти сходами. Навіть розрум'янена Шарлотта, радісно повиснувши на Лейнгові, приєдналася до неподобств у холі і тарабанила в двері ліфтів сильними кулаками.

Коли ліфт нарешті прибув, за дверима виявилася єдина пасажирка — вузькоплеча молода масажистка, що жила з мамою на 5-му поверсі. Лейнг одразу впізнав у ній одну з «безпритульних», що їх було багато у висотці. Домогосподарки, що нудилися в чотирьох стінах, і замкнені в будинку дорослі дочки більшу частину часу проводили, катаючись ліфтом і блукаючи довгими коридорами величезного будинку, безцільно мігруючи в пошуках змін або розваг.

Налякана п'яним натовпом, що повстав перед нею, дівчина вийшла із задуми і натиснула кнопку навмання. П'яні гості весело заухкали. Дівчину миттю витягли з ліфта і стали нібито жартома допитувати. Перезбуджена дружина статистика закричала на бідолаху страшним голосом, протиснула через перший ряд руку і вдарила її в обличчя. Відірвавшись від Шарлотти, Лейнг кинувся вперед. Сусіди були схожі на статистів, що без репетиції грають сцену лінчування.

— Ходімо, я проведу вас до сходів.

Обійнявши дівчину за худі плечі, він спробував направити її до дверей, коли почулися крики протесту. Жінки, відштовхнувши чоловіків, почали бити дівчину по руках і грудях.

Здавшись, Лейнг відступив і дивився, як бідолаху проковтнув натовп і прогнав крізь удари кулаками, лише після цього дозволивши вислизнути на сходовий майданчик. Його звичне лицарство і здоровий глузд відступили перед цією ватагою ангелів помсти середнього віку. Він гірко сказав самому собі: «Обережно, Лейнг, а то якась дружина брокера запросто відірве тобі яйця, їй це як кісточку з авокадо дістати».

Ніч тривала галасливо, з безперестанним блуканням коридорами, криками та дзвоном битого скла в ліфтових шахтах, із гуркотом музики в темряві.

3 Смерть мешканця

езхмарне небо, нудне, як повітря над вистиглою ванною, закутало бетонні стіни та пандуси житлового комплексу. На світанку після дивної ночі Лейнг вийшов на балкон і подивився вниз, на тиху парковку. За милю на південь річка продовжувала свою вічну втечу з міста, але Лейнг обшарював поглядом увесь краєвид, немов очікуючи знайти кардинальні зміни. Загорнувшись у халат, він погладив побиті плечі. Попри те, що він волів донині цього не помічати, на цих вечірках було багато фізичного насильства. Лейнг погладив ніжну шкіру, потикав пальцем у м'язи, ніби в пошуках іншого себе,— того фізіолога, що в'їхав до цього тихого помешкання в недешевому будинку півроку тому. Усе вийшло з-під контролю. Через безперестанний галас Лейнгові вдалося поспати не більше години. Зараз будинок затих, хоча остання із сотні вечірок, що відбувалися у висотці, закінчилася лише п'ять хвилин тому.

Далеко внизу під ним машини в перших рядах парковки були забризкані розбитими яйцями, вином і талим морозивом. Із десяток лобових стекол було вибито кинутими пляшками. І попри ранню годину, десь із дванадцять мешканців уже стояли на балконах, розглядаючи смітник, що виріс біля підніжжя скелі.

Стривожений, Лейнг приготував сніданок, бездумно випивши каву, навіть її не покуштувавши. Він насилу пригадав, що зранку має заняття на кафедрі фізіології. Події в будинку цілком поглинали його увагу, немов ця величезна будівля існувала тільки в уяві, і якщо про неї не думати, могла просто розчинитися в повітрі. Коли Лейнг дивився на себе в дзеркало, на руки зі слідами від вина, на неголене обличчя, йому захотілося просто вимкнути свій розум. «Одного разу, Лейнг,— сказав він собі,— ти вирвешся з в'язниці своєї голови». Тривожний спогад: банда немолодих жінок, що напали на юну масажистку, відсилала його зовсім до іншої реальності. А його власна реакція — те, як він із готовністю опустив руки,— багато що говорили про розвиток подій.

О восьмій годині Лейнг вирушив до інституту. Підлога ліфта була всипана скалками скла та пивними банками. Частину кнопкової панелі було розкурочено з явною метою не дати мешканцям нижніх поверхів викликати ліфт. Проходячи автостоянку, Лейнг із жалем озирнувся на висотку, ніби прощаючись із частиною власного розсудку. Діставшись інституту, він ішов пустельними коридорами, насилу впізнаючи кабінети й аудиторії. Він заходив до операційних факультету анатомії та прогулювався між скляних столів. Групи студентів безперервно ампутували на них кінцівки, різали грудні клітки, голови та животи, до кінця семестру перетворюючи кожен труп на купку кісток і похоронну бирку,— все це дуже нагадувало розпад світу навколо висотки.

Протягом дня Лейнг вів заняття, потім обідав з колегами в їдальні, але подумки був далеко звідти — у багатоквартирному будинку, цій скриньці Пандорри, яка поступово відкривала одну за одною тисячі своїх кришок. Він відзначив для себе, що домінували у висотці, були найбільш пристосованими для життя в ній не буйні пілоти авіаліній та працівники кіностудій із нижніх поверхів, і не дурні й агресивні дружини заможних податківців з верхніх поверхів. Хоча, на перший погляд, саме ці люди провокували напруження і ворожнечу, справжня відповідальність лежала на тихих і стриманих мешканцях на кшталт ортодонта Стіла та його дружини. Висотка створила новий соціальний тип — холодних, байдужих людей, що не піддаються психологічному тиску життя в багатоквартирному будинку і не дуже прагнуть приватності,— vip-машин в атмосфері нейтральності. Цим мешканцям вистачало простого сидіння в дорогій квартирі, перегляду телевізора з вимкнутим звуком й очікування помилки когось із сусідів.

Можливо, недавні інциденти були останньою спробою Вайлдера та пілотів повстати проти такої логіки? На жаль, шансів на успіх у них мало якраз тому, що протистоять їм люди, задоволені життям у висотці, яких не хвилює безликий ландшафт із бетону та сталі, не турбує втручання в особисте життя урядових установ і статистичних служб, їм навіть подобається це втручання, і вони використовують його у власних інтересах. Вони процвітають у калейдоскопі знайомств, у відсутності тісних зв'язків між людьми, що, живучи в самоізоляції, ніколи не зазнають розчарування.

Втім, не виключено, що їхні справжні потреби проявляться пізніше. Чим нуднішим і сірішим ставало життя у висотці, тим більше відкривалося можливостей. Висотка з великою ефективністю виконувала завдання зберегти соціальну структуру, яка усіх улаштовувала. По-перше, вона знищувала необхідність пригнічувати антисоціальну поведінку та дозволила людям досліджувати будь-які аномальні пориви і забаганки. Захищені мушлею висотки, немов пасажири авіалайнера під керуванням автопілота, мешканці могли поводитися, як завгодно, відкриваючи у своїх душах найтемніші закапелки. У багатьох сенсах висотка була моделлю тієї технології, що відчиняє двері дійсно «вільній» психопатології.

Упродовж цього довгого дня Лейнг подрімав у кабінеті, чекаючи, коли ж він таки зможе відправитися додому. Нарешті він виїхав, пролетів повз недобудовану телестудію, потім його на п'ять хвилин затримала колона цементовозів, що в'їжджала на будівельний майданчик. Саме тут потрапив в аварію Ентоні Ройял (на його машину, задкуючи, наїхав грейдер), і це завжди видавалося Лейнгові дуже іронічним і по-своєму типовим для однозначної персони Ройяла, який не лише став першою жертвою житлового комплексу, але й допомагав проектувати місце нещасного випадку.

Роздратований затримкою, Лейнг сердито вчепився в кермо. Чомусь йому здавалося, що за його відсутності відбуваються важливі події. З'явившись у висотці близько шостої, він зрозумів, що таки сталося багато свіжих інцидентів. Переодягнувшись, він зазирнув до Шарлотти Мелвілл випити. Вона приїхала зі свого рекламного агентства одразу після обіду, турбуючись про сина.

— Не хочу лишати його тут самого, а на доглядальниць покладатися не можна.— Шарлотта налила віскі у склянки, тривожно махнувши карафою, немов збиралася жбурнути його за поруччя.— Роберте, що відбувається? Це схоже на якусь кризу? Я боюся сама заходити до ліфта.

— Шарлотто, ти перебільшуєш,— почув власний голос Лейнг.— Немає чого хвилюватися.

Чи вірив він сам, що життя йде своїм звичаєм? Лейнг прислухався до власного голосу і помітив, наскільки переконливо він звучав. Перелік заворушень і провокацій був достатньо довгим, навіть як для одного вечора. Уже дві компанії дітей із нижніх поверхів виганяли з прогулянкового саду на даху. Цей обгороджений простір із гойдалками, каруселями та ігровими скульптурами Ентоні Ройял спершу виділив для дітей мешканців. Тепер сад було замкнено на колодку і всіх дітей гнали геть. Тим часом дружини деяких мешканців із верхніх поверхів заявляли, що їх зґвалтували в ліфті. Інші мешканці, збираючись уранці поїхати до роботи, виявляли, що шини їхніх машин було спущено. Якісь вандали вломилися до класів початкової школи на 10-му поверсі та позривали зі стін дитячі малюнки. Вестибюлі п'яти нижніх поверхів таємничим чином виявилися заваленими собачим лайном; мешканці негайно завантажили його до швидкісного ліфта й відправили назад, на останній поверх.

Коли Лейнг розреготався над цими розповідями, Шарлотта постукала пальцями по його руці, немов намагаючись його розбудити.

— Роберте! Будь серйознішим!

— Я серйозний.

— Та ви ж у якомусь трансі!

Лейнг поглянув на неї, усвідомивши раптом, що ця розумна і миловидна жінка не розуміє суті. Він обхопив її рукою, нітрохи не здивувавшись, коли вона в свою чергу люто обхопила його. Не звертаючи уваги на маленького сина, що намагався відчинити кухонні двері, Шарлотта притулилася до них і потягнула Лейнга на себе, гладячи його руки так, ніби переконувала себе, що нарешті вона знайшла когось, на кого можна покластися.

Вони цілу годину чекали, доки син Шарлотти засне, і весь цей час її руки не відривалися від Лейнга. Але не встигли вони і сісти в її ліжко, як Лейнг уже знав, що їхні стосунки — як ілюстрація парадоксальної логіки життя у висотці — першим сексом радше завершаться, а не розпочнуться. Насправді він у прямому сенсі відокремить їх, а не з'єднає. Відповідно до того ж парадоксу, прив'язаність і потяг, що їх відчув до Шарлотти Лейнг, здавалися радше грубими, а не ніжними, і саме тому, що не мали ніякого стосунку до світу, що їх оточував. Знаки, якими вони повинні були обмінятися і які би засвідчили справжню турботу одне про одного, були зроблені з набагато хиткішого матеріалу — еротики і розпусти.

У сутінках, коли Шарлотта заснула, Лейнг залишив її квартиру та вирушив на пошуки нових друзів.

У коридорах і ліфтових холах юрмилися люди. Не поспішаючи повертатися до помешкання, Лейнг переходив від однієї групки до іншої та прислухався до розмов. Ці інформаційні мітинги скоро набули майже офіційного статусу. Це були форуми, на яких мешканці могли озвучити свої проблеми і думки. Як зауважив Лейнг, тепер невдоволення було спрямовано здебільшого на інших мешканців, а не на саму висотку. Зіпсовані ліфти ставили в провину мешканцям верхніх і нижніх поверхів, а не архітекторів і не вважали наслідком неефективності служб.

Сміттєпровід, яким Лейнг користувався разом зі Стілом, знову забився. Лейнг спробував подзвонити менеджеру, що цим опікувався, але чоловік був виснажений скаргами та вимогами з будь-якого приводу. Кілька його підлеглих звільнилися, а ті, що залишилися, докладали найбільших зусиль, щоби підтримати працездатність ліфтів, і намагалися відновити енергопостачання 9-го поверху.

Озброївшись тим, що трапилося під руку, Лейнг відправився в коридор, щоби прочистити сміттєпровід. Стіл негайно прийшов йому на допомогу, принісши складний пристрій із кількома лезами. Поки двоє чоловіків колупалися у сміттєпроводі, намагаючись дати раду загорнутим у вузол парчевим заслонам, які, схоже, стали на перешкоді стовпу кухонних відходів, Стіл по-дружньому ділився із сусідом відомостями про верхніх і нижніх мешканців, винних у перевантаженні системи утилізації.

— У декого якесь надзвичайно незвичне сміття: трапляються речі, яких і не сподіваєшся там побачити,— сказав він Лейнгові.— Хоч поліцію моралі викликай. Косметолог із 33-го і ще ці двоє, нібито рентгенологи, що живуть разом на 22-му. Дивні дівчата, навіть як на теперішні часи...

Якоюсь мірою Лейнг був із ним згоден. Як би жалюгідно не звучали ці скарги, але п'ятидесятирічна господиня перукарського салону і справді нескінченно переробляла квартиру на 33-му і пхала до сміттєпроводу старі ганчірки та навіть меблі — маленькими шматками.

Стіл стояв у нього за спиною, коли стовп відходів лавиною зійшов униз. Він узяв Лейнга за руку, обводячи навколо пивної банки на підлозі коридора.

— Я чув, що на нижніх поверхах люди залишають невеликі пакети сміття біля дверей квартир... Зайдете випити? Дружина буде рада з вами побачитися.

Лейнг пам'ятав про сварку, попри те без вагань погодився. Як він і підозрював, в атмосфері більшої конфронтації всі дрібні сварки були забуті. Місіс Стіл, із бездоганною зачіскою на голові, метушилася довкола гостя з радісною посмішкою, як мадам навколо першого клієнта. Вона навіть похвалила музичний смак Лейнга: вона через тонкі стіни теж чула те, що він слухає. Лейнг вислуховував натхненні описи безперервних відмов систем у будівлі та вандалізму в ліфтах і роздягальнях біля басейну на 10-му поверсі. Місіс Стіл вважала, що висотка є чимось на кшталт живої таємничої сутності, яка підглядає за людьми, спостерігаючи за розвитком подій. У такому баченні був сенс: ліфти, що снують угору і вниз довгими шахтами, нагадували роботу серцевих клапанів. А мешканці, що рухалися коридорами, були клітинками в мережі артерій; вогні у квартирах були нейронами мозку.

Лейнг дивився крізь темряву на залиті яскравими вогнями поверхи сусідньої висотки і майже не помічав інших гостей, що сиділи в кріслах навколо нього,— диктора теленовин Пола Кросленда і кінокритика Елеонори Пауелл, рудоволоски, яка так сильно закладала за комір, що Лейнг часто бачив, як вона у стані п'яної гарячки ганяє ліфтами вгору та вниз, намагаючись вибратися з будівлі.

Кросленд зробився номінальним лідером їхнього клану — скупчення з близько тридцяти сусідніх квартир з 25-го, 26-го і 27-го поверхів. На завтра вони планували спільну вилазку на закупи їжі до супермаркету на 10-му поверсі, ніби банда селюків, що збирається нагрянути до неконтрольованого владою міста.

Сидячи на дивані поруч із Лейнгом, Елеонора Пауелл витріщалася на Кросленда скляними очима, доки диктор у своїй бундючній манері викладав пропозиції, як убезпечити свої квартири. Час від часу Елеонора простягала руку, немов збиралася підлаштувати зображення Кросланда: можливо, трохи підправити колір рожевих щік або прикрутити звук його голосу.

— А це не ваша квартира поряд із ліфтом? — спитав її Лейнг.— Вам би треба забарикадуватися.

— З якої радості? У мене двері завжди навстіж,— у відповідь на спантеличений погляд Лейнга вона додала: — Хіба ж це не частина забави?

— Ви думаєте, ми тут нищечком цим тішимося?

— А хіба ні? Я думаю, так, докторе. Разом ми поборемо порожній ліфт. Уперше в житті — років, мабуть, із трьох — не має значення, що ми робимо. І якщо замислитися, то це дійсно дуже цікаво...

Коли вона навалилася на нього, поклавши голову на Лейнгове плече, той сказав:

— Схоже, кондиціонер не в порядку... На балконі, напевно, повітря свіжіше.

Тримаючи Лейнга за руку, Елеонора взяла сумку.

— Добре. Ви, докторе, сором'язливий розпусник...

Вони дійшли до балконних дверей, і тут високо над ними пролунав дзвін розбитого скла. Скалки майнули в нічному повітрі, ніби ножі. За шість метрів від їхнього балкона пролетів незграбний силует. Елеонора злякано ткнулася в Лейнга. Отямившись, вона почула, як знизу долинув неприємний металевий брязкіт, як від зіткнення автомобілів. Настала повна тиша. «Дійсно повна,— подумав Лейнг,— такої висотка не чула багато днів».

Усі висипали на балкон, Кросленд і Стіл вчепилися один в одного, немов кожен намагався не дати іншому стрибнути через край. Притиснутий до поруччя, Лейнг бачив власний балкон за три метри під ним. У немислиму мить паніки в його голові промайнуло: а що, якби жертвою був він? Люди навколо, перехилившись через поруччя, вдивлялися в темряву через біноклі.

Далеко внизу, вчавлене у зім'ятий дах автомобіля в передньому ряду, лежало тіло людини в елегантному костюмі. Елеонора Пауелл, із перекошеним, ніби від болю, обличчям, відсахнулася від поруччя і протиснулася повз Кросленда. Лейнг учепився в металеве поруччя, шокований та збуджений водночас. Майже на всіх балконах величезного фасаду тепер стояли люди: мешканці дивилися вниз, немов із лож величезної опери під відкритим небом.

Ніхто не підійшов ані до розбитої машини, ані до вм'ятого в її дах тіла. Лейнг, дивлячись на розірваний смокінг і лаковані туфлі маленького розміру, упізнав у небіжчикові ювеліра із 40-го поверху. Його окуляри лежали біля переднього колеса машини, у неушкоджених кришталевих лінзах відбивалися яскраві вогники.

4 Угору!

ісля смерті ювеліра впродовж тижня події стрімко розвивалися в найтривожнішому напрямку. Річард Вайлдер, який мешкав на двадцять чотири поверхи нижче доктора Лейнга і тому набагато сильніше відчував тиск висотки, одним із перших повною мірою відчув зміни.

Вайлдер три дні був у від'їзді: знімав сцени для нового документального фільму про заворушення у в'язниці. Заколот арештантів у великій провінційній в'язниці, який широко висвітлювався в газетах і на телебаченні, дав можливість вставити у фільм гострі кадри. Вайлдер повернувся додому після обіду. Він щовечора дзвонив Гелен із готелю й обережно розпитував про стан справ у висотці, але вона ні на що особливо не скаржилася. Проте її ухильні відповіді його непокоїли.

Припаркувавшись, він поштовхом відчинив дверцята і витяг важке тіло з-за керма. Зі свого паркувального місця з краю автостоянки він уважно оглянув фасад величезного будинку. На перший погляд усе було спокійно. Сотні машин рівними рядами стояли на паркувальному майданчику. Поверхи балконів піднімалися назустріч сонцю, за перилами пишно квітли рослини в горщиках. На мить Вайлдеру навіть стало прикро: завжди готовий до дії, він насолоджувався суперечками минулого тижня, коли доводилося осаджувати агресивних сусідів (особливо з верхніх поверхів), які псували життя Гелен і двом хлопцям.

Певний дисонанс вносило тільки розбите велике вікно на 40-му поверсі, через яке вийшов нещасний ювелір. На даху було два пентхауси: північний займав Ентоні Ройял; у південному жив ювелір із дружиною. Зламану раму не замінили, і зірочка-скалка нагадала Вайлдеру чи то клинопис, чи то позначку на фюзеляжі бойового літака.

Вайлдер дістав із машини валізу і сумку з подарунками для Гелен і синів. На задньому сидінні лежала кінокамера: Вайлдер планував відзняти кілька сот футів пілотних кадрів для фільму про висотку. Незрозуміла загибель ювеліра підтвердила його впевненість у тому, що слід зняти документальний фільм про життя у висотці, можливо взявши смерть ювеліра за відправну точку. Яке щастя, що Вайлдер мешкає в тому ж будинку, що й покійник: це додасть фільму автобіографічності. Коли закінчиться поліцейське розслідування, справу передадуть до суду, а великий знак питання поганої слави так і залишиться на тому, що Вайлдер називав «переоціненим будинком» або «висячим палацом, що розсіює насіння інтриг і руйнації».

Підхопивши багаж м'язистими руками, Вайлдер пішов стоянкою до будівлі. Його власна квартира була розташована прямо над головним входом, і Вайлдер очікував, що Гелен вийде на балкон помахати рукою — одна з компенсацій за те, що він мусив паркувати машину в кінці стоянки. Однак майже всі жалюзі були опущені.

Пришвидшивши крок, Вайлдер дістався перших рядів машин. І тоді ілюзія порядку почала відлітати геть. Машини в перших трьох рядах були всипані брудом, вилощені колись боки вкрилися подряпинами і вм'ятинами. Доріжки навколо будівлі вкривали пляшки, банки та скалки; сміття було стільки, ніби воно сипалося з балконів безперервно.

У вестибюлі Вайлдер побачив, що два ліфти не працюють. У холі панувала тиша, немов будинок покинули. Офіс менеджера будинку було замкнено, на викладеній плиткою підлозі біля скляних дверей лежала нерозібрана пошта. На стіні напроти ліфтів виднівся напівстертий напис — перший серед закликів й особистих послань, які незабаром покриють усі доступні поверхні. Достатньо влучні, ці графіті демонстрували рівень інтелекту й освіченості мешканців. Попри виявлену в них жвавість розуму та багату уяву, вправні акровірші, паліндроми та грайливі непристойності, намальовані на стінах аерозольними фарбами, перетворилися на різнобарвну нечитабельну мішанину на кшталт дешевих шпалер (мешканці висотки так ними гребували) у пральнях і туристичних агентствах.

Вайлдер із дедалі більшим нетерпінням чекав біля ліфта. Він бив по кнопках, але ліфти не виказували йому жодних ознак взаємності. Усі ліфти зависали між 20-м і 30-м поверхами і здійснювали лише короткі переміщення. Підхопивши багаж, Вайлдер попрямував до сходів. У темному коридорі другого поверху він перечепився об пластиковий мішок, набитий сміттям, що забарикадував двері його квартири.

Коли він увійшов до передпокою, то першим його враженням було, що Гелен поїхала, забравши синів. Жалюзі у вітальні були опущені, кондиціонер не працював. Дитячі іграшки й одяг валялися на підлозі.

Вайлдер відчинив двері до спальні хлопців. Вони спали у себе в кімнаті, важко дихаючи застояним повітрям. На таці між ліжками лежали залишки вчорашньої їжі.

Вайлдер перетнув вітальню й увійшов до своєї спальні. Жалюзі на одному вікні були відкриті, і сонячне світло без перешкод лягало на білі стіни. Чомусь Вайлдер згадав камеру в психіатричному крилі в'язниці, яку знімав два дні тому. Гелен, повністю одягнена, лежала на акуратно застеленому ліжку. Вайлдер подумав, що вона спить, але, коли він рушив спальнею, намагаючись заглушити важкі кроки, вона підняла на нього абсолютно байдужий погляд.

— Річарде... Усе гаразд,— спокійно сказала вона.— Я не сплю відтоді, як ти вчора подзвонив. Добре з'їздив?

Гелен хотіла піднятися, але Вайлдер втримав її голову на подушці.

— Що з хлопчиками?

— Нічого,— вона торкнулася його руки і заспокійливо посміхнулася.— Вони хотіли спати, і я дозволила. Все одно зайнятися більше нічим. Уночі дуже шумно. Вибач, що у квартирі такий безлад.

— Забудь про квартиру. Чому хлопчики не в школі?

— Її зачинено; відколи ти поїхав, вони вже й не ходили.

— Чому?

Вайлдер, роздратований пасивністю дружини, зчепив пальці великих рук.

— Гелен, не можна ж цілий день лежати! А сад на даху? А басейн?

— Здається, вони існують тільки в моїй голові. Це дуже складно пояснити...

Гелен показала на кінокамеру на підлозі біля ніг Вайлдера.

— А це навіщо?

— Мені треба дещо зняти для фільму про висотку.

— Ще одна документалка про в'язницю,— невесело посміхнулася Гелен.— Я пораджу, із чого почати.

Вайлдер узяв її обличчя в долоні, намацав худі вилиці, немов хотів переконатися, що тонкі кісточки ще на місці.

Він мав якось її підбадьорити. Сім років тому, коли він познайомився з Гелен під час роботи в комерційній телекомпанії, вона була яскравою і впевненою в собі асистенткою продюсера і її гострий язичок припав Вайлдеру до серця. Якщо вони не були в ліжку, то невтомно сперечалися. Зараз, народивши двох синів і проживши рік у висотці, Гелен замкнулася в собі, пристрасно віддавшись турботі про дітей. Навіть рецензування дитячих книг було в минулому.

Вайлдер приніс Гелен чарку її улюбленого лікеру. Намагаючись вирішити, що робити, він помацав м'язи на грудях. Те, що раніше приносило йому радість, а тепер здебільшого викликало занепокоєння,— це те, що Гелен перестала помічати його романи з незаміжніми жінками висотки. Навіть якщо вона просто бачила, як чоловік говорить з однією з них, Гелен лише підходила, тягнучи за собою синів, немов їй було вже однаковісінько, куди його може завести випадковий секс. Деякі з цих молодих жінок (на кшталт телеактриси, чийого афганського хорта Вайлдер утопив під час перебоїв з електрикою, або асистентки режисера поверхом вище) подружилися з Гелен. Асистентка, серйозна дівчина, яка читала Байрона в чергах за продуктами, працювала на незалежного порнопродюсера — так, принаймні, повідомила чоловіку спокійним голосом Гелен.

— Вона повинна запам'ятовувати сексуальні пози між дублями. Приваблива робота. Цікаво, яка в них кваліфікація і коли їх відправляють на пенсію?

Вайлдера це шокувало. З дурної своєї ввічливості він сам не намагався розпитувати асистентку. Коли Вайлдер займався з нею любов'ю в її квартирі на 3-му поверсі, у нього з'являлося важке відчуття, ніби вона автоматично реєструє всі обійми і сексуальні пози — на випадок, якщо її кудись покличуть,— і може продовжити з того самого місця з іншим партнером.

Широта професійної приналежності мешканців висотки мала й свої неприємні аспекти.

Вайлдер дивився, як дружина попиває лікер. Він погладжував її худі стегна, намагаючись оживити її.

— Гелен, послухай, ти ніби чекаєш кінця. Ми все поправимо і поведемо хлопчиків до басейну!

Гелен похитала головою:

— Занадто багато ворожнечі. Вона була і раніше, а зараз просто вирвалася назовні. Люди чіпляються до дітей, і мені іноді здається, що самі цього не помічають.

Поки Вайлдер переодягався, Гелен сіла на краєчок ліжка і подивилася у вікно на сусідні будівлі на тлі неба.— Взагалі-то, це не мешканці винні. Це висотка...

— Я знаю. Але коли поліція завершить розслідування, усе заспокоїться, ось побачиш.

— А що вони розслідують?

— Звичайно що, смерть. Нашого стрибуна-ювеліра.

Вайлдер підібрав камеру та зняв кришку з об'єктива.

— Ти поговориш із поліцією?

— Не знаю. Я ні з ким не хочу зустрічатися,— зібравшись із силами, Гелен підійшла до Вайлдера.— Річарде, як ти дивишся на те, щоб продати квартиру? Ми справді могли би з'їхати звідси. Серйозно.

— Гелен...— зніяковівши, Вайлдер поглянув на крихітну, але міцну фігурку дружини. Він виставив широкі груди, зняв штани, продемонстрував важкі стегна, мов задля того, щоб самому переконатися у власному авторитеті.— Це все одно, що нас виселили. І ми вже не повернемо витрачених грошей.

Він почекав, поки Гелен опустить голову і знову обернеться до ліжка. Саме за її наполяганням півроку тому вони переїхали з першої квартири на цокольному поверсі. Тоді вони серйозно подумували зовсім залишити висотку, але Вайлдер умовив Гелен залишитися, з невідомо і для нього самого яких причин. Перш за все, він ні за що не визнав би провал своєї спроби спілкуватися на рівних із сусідами, дивитися в очі самовдоволеним бухгалтерам і маркетологам.

Коли до кімнати увійшли сонні сини, Гелен зауважила:

— Можливо, удасться перебратися вище.

Вайлдер міркував над останніми словами дружини, голячи підборіддя. Хворобливі відмовки мали тут особливе значення, так ніби у її голові застрягли якісь давні амбіції. Гелен, зрозуміло, мала на увазі соціальні ліфти, підйом до «кращих сусідів», подалі від низьких «передмість», ближче до пристойних житлових районів, десь між 15-м і 30-м поверхами, із чистими коридорами, де дітям не доведеться грати на вулиці, де толерантність і витонченість ушляхетнюють повітря.

Сам Вайлдер задумав дещо інше. Слухаючи, як Гелен тихим голосом муркоче до синів, він вивчав своє відображення у дзеркалі і, подібно бійцеві, який виходить на ринг, погладжував м'язи живота. Вайлдер майже був певен, що душею та тілом у висотці є найсильнішим чоловіком, і його дратувала безвольність Гелен. Він розумів, що не в змозі впоратися з такою пасивністю. Він реагував на неї відповідно до свого виховання, яким завдячував надмірно велелюбній матері, що душі не чула в синові впродовж усього його дитинства, щосили намагаючись подовжити його, і вселила в Вайлдера те, що він вважав непохитною впевненістю в собі. Мати з батьком — примарною фігурою із сумнівним бек-граундом — розійшлися, ще коли Вайлдер був дитиною. Удруге вона вийшла заміж за приємного, але тихого рахівника — шахового фаната, повністю присвятивши себе спілкуванню з упертим сином. Зустрівши майбутню дружину, Вайлдер наївно вважав, що буде все життя доглядати за нею і забезпечить їй нескінченний потік спокою та радості. Звісно ж, як Вайлдер розумів тепер, люди не міняються, і, попри всю непомірну впевненість у собі, він сам потребує догляду, як і раніше. Раз або два в перші роки шлюбу він намагався грати з дружиною у дитячі ігри, як це було з матусею. Але Гелен не могла змусити себе поводитися з Вайлдером, як із сином. Для неї ж, як вважав Вайлдер, любов і турбота мали найнижчу цінність. Можливо, проблеми у висотці більше відповідали її підсвідомим бажанням, ніж вона сама думала.

Масажуючи щоки, Вайлдер прислухався до нерівного гудіння повітря в трубі системи кондиціонування за душовою кабінкою; повітря нагніталося з даху будинку, за тридцять дев'ять поверхів над ними. Проточна вода з крана проходила довгий шлях від резервуара на даху, збігаючи величезними внутрішніми свердловинами, що пронизували будинок, як крижані потоки пронизують підземні печери.

Його намір зняти документальний фільм був умисною спробою домовитися з висоткою, відповісти на кинутий нею виклик і здобути перемогу. Віднедавна він уже усвідомлював, що в нього розвинулася сильна фобія. Він постійно відчував непомірну вагу бетону над головою, йому здавалося, ніби в його тілі сходяться силові лінії, що пронизують будівлю, так ніби це Ентоні Ройял навмисно розробив її тіло таким чином, аби володарювати нею. Уночі, лежачи поруч зі сплячою дружиною, Вайлдер часто прокидався від неспокійного сну і відчував, як інші 999 квартир тиснуть на нього через стіни і стелю, видавлюючи з грудей повітря. Він був упевнений, що афганського хорта він утопив не тому, що той йому не подобався, і не з бажання насолити господині, а щоб помститися за себе мешканцям верхніх поверхів будинку. Він схопив у темряві собаку, коли той упав у басейн. Піддавшись владному пориву, опустив тварину під воду. Коли він утримував під поверхнею її напружене і тремтяче тіло, то відчував, що в якомусь дивному сенсі бореться із самою висоткою.

Думаючи про ці далекі висоти, Вайлдер став під душ, пустив холодну воду на повну потужність і підставив крижаним струменям груди і пах. Коли Гелен починала проявляти непевність, він почувався налаштованим ще більш рішуче, як скелелаз, який досяг нарешті підніжжя гори, на яку готувався піднятися все життя.

5 Вертикальне місто

к би він не планував свій підйом, який би не вибрав шлях, незабаром Вайлдер зрозумів, що за нинішнього ступеня ерозії від висотки скоро мало що залишиться. Усе, що можна, працювало неправильно. Вайлдер допоміг Гелен прибратися у квартирі, намагаючись оживити сонну родину, піднявши всі жалюзі та голосно тупаючи в кімнатах.

Однак оживити їх Вайлдеру виявилося непросто. Кожні п'ять хвилин ламалася система кондиціонування, і в теплу літню погоду повітря в помешканні робилося важким і застояним. Вайлдер зауважив, що уже не помічає смороду. Гелен казала, що вона чула, нібито мешканці верхніх поверхів навмисне скидають у вентиляційні шахти собаче лайно. Відкритим простором між висотками комплексу кружляли сильні вітри, налітаючи на нижні поверхи будинків між бетонними опорами. Вайлдер відчинив вікна, сподіваючись впустити свіже повітря, але квартира миттю забилася пилом і цементом. Шафи та полиці вкрила сіра плівка.

Увечері повернулися з роботи мешканці. У ліфтах зробилося галасливо і тісно. Три з них уже зіпсувалися, а ті, що залишилися, були переповнені людьми, яким нетерпілося досягти свого поверху. У відчинені двері квартири Вайлдер бачив, як сусіди відштовхують один одного, немов сердиті шахтарі, що рвуться з кліті, і крокують повз нього, прикриваючись портфелями та сумочками, ніби бронежилетами.

Піддавшись пориву, Вайлдер вирішив перевірити своє право вільного проходу будівлею та доступу до всіх зручностей, особливо до басейну на 35-му поверсі та саду зі скульптурами на даху. Узявши камеру, вони зі старшим сином вирушили на дах. Однак одразу з'ясувалося, що швидкісні ліфти або ремонтуються, або застигли із відкритими дверима на верхніх поверхах. До них можна було потрапити тільки через приватний окремий вхід, від якого в Вайлдера не було ключа.

Усе більше жадаючи дістатися даху, він став чекати проміжного ліфта, на якому можна було доїхати до 35-го поверху. Коли той приїхав, він утиснув сина до переповненої кабіни — пасажири дивилися вниз на шестирічного хлопчика з однозначною ворожістю. На 23-му поверсі ліфт відмовився рухатися далі. Пасажири гамселили портфелями по закритих дверях кабіни ліфта, що нагадувало ритуальну демонстрацію злоби.

Вайлдер пішов до сходів, узявши малого сина на руки. Його фізична міць дозволяла йому дійти до даху пішки. Однак двома поверхами вище сходи заблокувала група місцевих жителів (серед них був і молодий хірург-ортодонт, сусід Роберта Лейнга), які намагалися знайти справний сміттєпровід. Підозрюючи, що ці люди винні у псуванні системи постачання повітря, Вайлдер хотів пройти повз, але чоловік, у якому він упізнав диктора з конкуруючої телекомпанії, грубо зупинив його плечем.

— Вайлдере, ці сходи закрито! Що неясно?

— Що? — така ворожість збила з пантелику Вайлдера.— Чого це раптом?

— Закрито! І взагалі, що ви тут робите?

Обоє чоловіків приготувалися до бійки. Захоплений зненацька агресивною поведінкою диктора, Вайлдер підняв камеру, ніби знімаючи його червоне обличчя. Коли Кросленд владно махнув Вайлдеру, щоб той ішов геть, він відчув спокусу прибити диктора на місці. Не бажаючи лякати сина, який і без того нервував у гнітючій обстановці, Вайлдер повернувся до ліфта і поїхав на нижні поверхи.

Сутичка, хоча і дрібна, засмутила його. Не звертаючи уваги на Гелен, Вайлдер ходив помешканням, крутячи в руках камеру. Він відчував дивне збудження не тільки від планів зробити документальний фільм, але і через те, що згущалася атмосфера протистояння й ворожнечі.

З балкона він дивився на величезні будівлі найближчих висоток, що нагадували в'язницю Алькатрас. Матеріалу в цих будівлях — і візуального, і соціологічного — було вдосталь. Вони можуть зняти висотки з гелікоптера та із сусідніх будівель, зі стометрової відстані; у своїй уяві Вайлдер уже прокручував повільне, секунд на шістдесят, масштабування від цілої будівлі до крупного плану квартири — одного з осередків цього кошмарного термітника.

Перша частина фільму стосуватиметься життя увисотці з точки зору недоліків проекту і дрібних роздратувань, а в другій частині буде розглянуто психологію життя двох тисяч людей, набитих у коробку посеред неба,— усе, від кримінальних злочинів, розлучень і сексуальних гріхів до змін у здоров'ї мешканців, разом із частими нападами безсоння та інших психосоматичних розладів. Усі свідоцтва, накопичені протягом десятиліть, дозволяють поглянути на життєздатність висотки як соціальної структури у критичному світлі, однак питання рентабельності в державному житловому будівництві і висока прибутковість приватного будівництва продовжують витягувати ці вертикальні міста в небо, не звертаючи уваги на реальні потреби тих, хто їх населяє.

Психологія життя у висотках стала цілком зрозумілою. Відсутність почуття гумору, наприклад, завжди здавалося Вайлдерові єдиною значною властивістю — усі дослідження стверджували, що мешканці висоток не створюють про себе анекдотів. Життя в цих будинках було в буквальному сенсі «безподійним». Із власного досвіду Вайлдер знав, що помешкання у висотці було недостатньо гнучким каркасом для того, аби вести спосіб життя, який би містив якусь діяльність, окрім спання та харчування. Життя у висотці вимагало певного типу поведінки — поступливої, стриманої — і навіть, можливо, певного божевілля. Вайлдер зазначав, що психу тут було би роздолля. Вандалізм підточував панельні вежі від самого початку. Кожна відірвана слухавка, кожна ручка, відкручена з дверей пожежного виходу, кожен розбитий електролічильник означав повстання проти гальмування.

Що бісило Вайлдера у способі життя в цих будівлях, так це те, що однорідне на вигляд збіговисько успішних професіоналів розкололося на три відверто ворожі табори. Старі соціальні поділи, обґрунтовані владою, капіталом і корисливістю, тут, як і скрізь, вилилися в нову форму.

Загалом висотка зразу розділила себе на три класичні соціальні групи — нижчий, середній та вищий класи. Торговий центр 10-го поверху явив собою чітку межу між нижніми дев'ятьма поверхами, житлом «пролетаріату» (працівників кіностудій, стюардес та їм подібних), і середньою секцією висотки, що тягнулася від 10-го поверху до басейну і ресторану на 35-му. Центральні дві третини висотки заселив середній клас — лікарі, юристи, бухгалтери та податківці, що працювали не самі на себе, а на великі корпорації та медичні інститути. Високоморальні і дисципліновані, вони єдині прагнули зберегти своє друге місце.

Над ними, на п'яти верхніх поверхах, зі швидкісними ліфтами, килимами на сходах і вишколеною прислугою, мешкав вищий клас — скромна олігархія, яку представляли другорядні магнати, промисловці та телеактриси. Саме вони задавали тон у будівлі. На їхні скарги реагували в першу чергу, вони вирішували, коли пускати дітей до басейну і сад на даху, які страви подавати в ресторані і за які ціни — недоступні нікому, крім них самих. І головне, саме їхній м'який нагляд утримував середній клас у шорах — привабливою морквиною дружби або схвалення.

Думка про ексклюзивних мешканців, настільки вищих за нього у своїх цитаделях, наскільки феодал був вищим за васалів, усе більше наповнювала Вайлдера нетерпінням і образою. Однак організувати бодай подобу контратаки було дуже важко. Нескладно грати роль вождя народу і говорити від імені сусідів із нижніх поверхів, але їм бракувало єдності і розуміння своєї вигоди; не зрівняти їх і з дисциплінованими професіоналами центральної секції висотки. Тут мешкали тихі й безтурботні, схильні терпіти непомірні знущання, поки не настане момент просто зібрати речі і виїхати. Якщо стисло, інстинкт «своєї території» у мешканців нижніх поверхів (у його психологічному і соціальному сенсі) атрофувався настільки, що вони були цілком готові до експлуатації.

Щоб згуртувати сусідів, Вайлдерові бракувало чогось, що могло би вселити в них відчуття єдності. Документальний телефільм підходив ідеально, це щось зрозуміле для них. Фільм драматизує всі їхні образи та продемонструє спосіб, у який служби й установи опинилися під владою мешканців верхніх поверхів. Можливо, доведеться навіть трохи перебільшити біди, щоб посилити напругу, якою живе висотка.

Однак невдовзі Вайлдер виявив, що основа для його фільму вже є.

Палаючи бажанням помститися, він все ж вирішив дати дружині та дітям відпочити від його безкінечного ходіння помешканням. Кондиціонери тепер працювали лише по п'ять хвилин на годину — із сутінками в квартирі ставало задушно і волого. З балконів над ними долинали гучні звуки розмов і магнітофонів, що працювали на повну потужність. Гелен Вайлдер підійшла до зачиненого вікна і безпорадно притисла долоні до клямки, немов намагаючись відштовхнути ніч.

Занадто зайнятий власними думками, щоб допомагати дружині, Вайлдер схопив рушник і плавки і відправився до басейну на 10-му поверсі. Зателефонувавши кільком сусідам із нижніх поверхів, він переконався, що вони готові брати участь у зйомках, але тепер Вайлдер мав потребу в учасниках із верхніх і середніх поверхів висотки.

Несправні ліфти все ще не полагодили, тому Вайлдер вийшов на сходи. Мешканці з горішніх поверхів перетворили сходи на сміттєзвалище. Уламки скла, якими було завалено сходинки, різали його черевики.

У торговому центрі було повно людей, вони вешталися приміщенням і на повний голос базікали, немов чекали початку політичного з'їзду. У басейні, зазвичай порожньому в цей час, дуріли відвідувачі: зіштовхували одне одного у воду з бортиків й обдавали бризками кабінки для переодягання. Доглядач залишив пост, і басейн уже починав виглядати занедбаним: у калюжах мокли покинуті рушники.

У душі Вайлдер побачив Лейнга. І, хоча доктор відвернувся, Вайлдер це проігнорував та встав під сусідній душ. Вони обмінялися етикетними фразами. Вайлдеру завжди подобалася компанія Лейнга, що проводжав кожну красуню, яка проходила повз нього, своїм гострим оком, але сьогодні доктор тримався непривітно. Як і всі навколо, він відчував вплив атмосфери конфронтації.

— Поліція вже приїхала? — перекриваючи шум, запитав Вайлдер дорогою до трамплінів.

— Ні, а ви чекаєте, що приїде? — Лейнг, здавалося, щиро здивувався.

— Вони захочуть опитати свідків. Що відбулося насправді? Його зіштовхнули? Його дружина має доволі непоганий вигляд — може, захотіла швидкого розлучення?

Лейнг терпляче посміхнувся, немов саме від Вайлдера очікував подібного сумнівного зауваження. Його гострий погляд здавався підкреслено невизначеним і лишався закритим для будь-якого зондування.

— Я нічого не знаю про цей нещасний випадок. Підозрюю, це могло бути і самогубство. А вас що, сильно це хвилює?

— А вас ні? Дуже дивна штука: людина випадає з вікна сорокового поверху, а ніякого розслідування не проводиться...

Лейнг піднявся на вишку. Вайлдер зауважив, що у того відмінно накачане тіло, схоже, останнім часом він активно тренувався, виконуючи по кількадесят підтягувань.

Лейнг чекав, поки в переповненому басейні звільниться ділянка води.

— Думаю, ми прослідкуємо за тим, аби його сусіди про все подбали.

Вайлдер підвищив голос:

— Я задумав документальний фільм, і смерть ювеліра стане зав'язкою.

Лейнг поглянув униз із несподіваною цікавістю. Він рішуче покрутив головою.

— Я б на вашому місці про все це забув, Вайлдере.

Він ступив на край дошки, відштовхнувся, зробив два оберти і чітко, чисто увійшов у жовтувату воду.

Плескаючись на самоті на мілкому кінці басейну, Вайлдер дивився, як Лейнг та його друзі пірнають на глибокому. Раніше Вайлдер приєднався би до них, тим більше що там було двоє привабливих жінок — Шарлотта Мелвілл, яка вже кілька днів не з'являлася на зборах батьківського комітету, та алкоголічка-початківець Елеонора Пауелл. Однак Вайлдера з компанії явно виключили. Лейнгове вперте звертання до нього за прізвищем було однозначним маркером відчуженості, як і його розпливчасті зауваження з приводу смерті ювеліра, і втрата інтересу до фільму, хоча схвалення саме Лейнга колись надихнуло Вайлдера на сценарій. Мабуть, доктор, із його відчайдушною потребою приватності, не бажав бачити на телеекранах країни колективну нерозсудливість мешканців, їхні дитячі чвари та дрібні образи.

Або тут спрацювали інші мотиви: слід зазначити, у першу чергу це було небажання усвідомлювати, що насправді відбувається у висотці, отже, події могли відбуватися відповідно до якоїсь власної внутрішньої логики. А відтак дедалі більше виходити з-під контролю? Навіть Гелен, розмовляючи ввечері по телефону з мамою, говорила ухильно: «Все добре. З кондиціонерами невелика проблема, але вже ремонтують».

Зростаючий опір реальності Вайлдера більше не дивував. Рішення вважати хаос у висотці внутрішньою справою мешканців пояснювало загадкову смерть ювеліра. Щонайменше тисяча людей бачила тіло; Вайлдер пригадав, як він вийшов на балкон і остовпів — не від вигляду небіжчика, а від того, яка аудиторія з-під самих небес спостерігала за його смертю. Чи хтось взагалі повідомив поліцію? Спочатку Вайлдер вважав, що це певна річ, однак тепер уже сумнівався, що мудрий і самовпевнений чоловік міг наважитися вкоротити собі віку. І все ж це нікого не турбувало, можливість убивства сприймалася так само, як відвідувачі басейну сприймали винні пляшки та пивні банки, що каталися підлогою під ногами.

Упродовж вечора роздуми Вайлдера поступилися місцем більш нагальним питанням — боротьбі за збереження розуму. Уклавши дітей, вони з дружиною сіли вечеряти, але раптове вимкнення електрики занурило їх у темряву. Сидячи за обіднім столом одне навпроти одного, вони чули безперервний галас у коридорі, чули, як у вестибюлі сварилися сусіди, а через відчинені двері квартир волали транзистори.

Гелен почала сміятися, розслабившись уперше за кілька тижнів.

— Дік, це просто величезна дитяча вечірка, яка вийшла з-під контролю.

Вона намагалася заспокоїти Вайлдера. У кімнаті, трохи освітленій примарним світлом вікон найближчої висотки, її худе обличчя здавалося нереально спокійним, відстороненим, начебто вона більше не відчувала себе частиною того, що відбувається довкола.

Стримуючи своє роздратування, Вайлдер застиг над столом у темряві. Йому аж кортіло стукнути кулаком по тарілці із супом. Коли знову увімкнули світло, він спробував зателефонувати менеджеру будівлі, але комутатор був зайнятий. Нарешті автоматичний голос повідомив, що менеджер хворіє і що всі скарги буде записано для подальшого розгляду.

— Господи, оце він наслухається: там, напевно, кілометри плівки...

— Гадаєш? — захихотіла Гелен.— А може, іншим байдуже. Ти єдиний, хто подзвонив.

Збій електричної системи вплинув і на кондиціонери. З вентиляційних отворів у стіні повалила пилюка. Вайлдер роздратовано стиснув кулаки. Немов величезний та агресивний злочинець, висотка була ладна використати будь-які засоби, щоби завдати їм неприємностей. Вайлдер спробував заткнути вентиляційні ґрати, але через кілька хвилин йому довелося рятуватися на балконі. Їхні сусіди звисали через поруччя, дивлячись на дах, немовби сподіваючись розгледіти там відповідальних за це.

Залишивши дружину, що блукала помешканням і посміхалася кружлянню пилюки, Вайлдер вийшов до коридора. Усі ліфти скупчилися у верхній частині будинку. Безліч сусідів зібралося у вестибюлі, ритмічно гатило у двері ліфта — вони висловлювали невдоволення безперервними провокаціями з боку мешканців верхніх поверхів.

Вайлдер протиснувся до центру холу, де два пілоти, стоячи на кушетці, набирали добровольців у диверсійну групу. Вайлдер чекав своєї черги, намагаючись привернути увагу пілотів, поки не розібрав зі збудженої балаканини довкола себе, що мета цієї експедиції — всього лише потрапити до басейну 35-го поверху і публічно насцяти у воду.

Вайлдер збирався було посперечатися, що така дитяча витівка буде безглуздою. Допоки їм не вдасться організуватися, будь-яка каральна експедиція абсурдна: вони занадто відкриті для удару у відповідь. Однак в останній момент передумав. Він стояв біля дверей на сходову клітку, відчуваючи, що вже не так відданий цьому натовпу неврівноважених мешканців, що підбивають одне одного на дурні вчинки. Їхнім справжнім супротивником була не ієрархія мешканців у височині далеко над ними, а образ будівлі в їхній власній свідомості, численні шари бетону, які притискали їх до підлоги.

Пролунав радісний вигук, що супроводжувався дружним свистом. Із 35-го поверху вниз поїхав ліфт, номери поверхів спалахували справа наліво. Чекаючи, коли прийде кабіна, Вайлдер думав про Гелен і синів — він уже знав, що його рішення розірвати стосунки із сусідами ніяк не пов'язане з почуттями турботи про дружину і дітей.

Ліфт дійшов до 2-го поверху і зупинився. Коли його двері відчинились, раптово запала тиша. На підлозі кабіни лежала ледве притомна фігура одного із сусідів Вайлдера — авіадиспетчера-гомосексуаліста, який звик обідати в ресторані 35-го поверху. Він відвернув побите обличчя від натовпу і намагався застібнути порвану на грудях сорочку. Розгледівши його, натовп подався назад, вражений цим доказом відвертого насильства, і Вайлдер почув, як хтось сказав, що 5-й та 8-й поверхи залишилися без світла...

6 Небезпека небесних вулиць

весь день Річард Вайлдер готувався до сходження. Після гучної ночі, яку він провів, заспокоюючи синів і дружину, що безперестану хихотіла, Вайлдер поїхав до телестудії. Там він скасував призначені зустрічі та сказав секретарці, що його не буде кілька днів. Говорячи, Вайлдер не усвідомлював ані спантеличеного погляду секретарки, ані цікавості колег із сусідніх офісів: він поголив тільки ліву половину обличчя і не переодягався зі вчора. Стомлений, він ненадовго задрімав за столом на очах секретарки, що дивилася, як він утупився в нерозібрані листи. Провівши в студії не більше години, він зібрав портфель і повернувся у висотку.

Вайлдерові його коротка втеча з будівлі здалася майже сном — настільки вона була нереальною. Він залишив машину на паркувальному майданчику, навіть не замкнувши, і з дедалі більшим почуттям полегшення поспішив додому. Навіть сміття, що навалили біля стін будівлі, порожні пляшки та брудні машини з розбитими лобовими стеклами дивним чином зміцнили впевненість Вайлдера в тому, що справжнє життя в нього відбувається тільки всередині висотки.

Хоч було вже за одинадцяту, Гелен і діти досі спали. Шар білого пилу вкрив меблі у вітальні та спальнях, ніби він повернувся до квартири, а трійко сплячих її мешканців упродовж тривалого сну зібрали довкола себе кам'яну наморозь. На ніч Вайлдер блокував кондиціонери, і квартира зараз була беззвучна і нерухома. Вайлдер поглянув на дружину, що лежала на ліжку в оточенні дитячих книжок, які рецензувала. Знаючи, що через кілька годин покине її, Вайлдер пошкодував, що вона занадто слабка, щоби йти з ним. А вони могли би піднятися висоткою разом.

Намагаючись зосередитися на сходженні, він почав прибиратися в квартирі. Вийшовши на балкон, Вайлдер підмів скалки та недопалки, презервативи й обривки газет, що нападали з верхніх поверхів. Він не міг пригадати, коли йому спало на думку піднятися вгору, він не мав ані найменшого поняття, що там робитиме. Крім того, він прекрасно усвідомлював невідповідність між простою справою підйому на дах — всього-то й треба натиснути кнопку ліфта — і міфологізованою версією цього сходження, що засіла в нього в голові.

Така сама капітуляція перед логікою, сильнішою за розум, була помітна і в поведінці Вайлдерових сусідів. У вестибюлі біля ліфтів він дізнався про останні чутки. Вранці сталася серйозна сутичка між мешканцями 9-го та 11-го поверхів. Вестибюль 10-го тепер перетворився на нічийну землю між ворогуючими сторонами — тими дев'ятьма поверхами, що були нижче, та середньою секцією будівлі. Попри наростання насильства й агресії, це вже нікого не здивувало. Буденні справи всередині висотки, походи до супермаркету, винної крамниці та перукарського салону тривали, як і раніше. Висотка немовби визнала цю подвійну логіку. Навіть голоси сусідів залишалися спокійними та буденними під час обговорення спалахів насильства, як у мешканців зруйнованого війною міста, що обговорюють черговий повітряний наліт. Уперше Вайлдером оволоділа думка, що людям подобаються ці нескінченні несправності та щоразу більший градус протистояння. Усе це об'єднувало їх, поклавши край холодній ізоляції минулих місяців.

Увесь день Вайлдер грав із синами та чекав вечора. Гелен безшумно рухалася квартирою, майже не помічаючи чоловіка. Після вчорашнього нападу нестримного сміху її обличчя застигло, зробилося восковим і невиразним. Лише зрідка сіпалися куточки вуст, видаючи тремтіння глибоко всередині неї. Вона сиділа за кухонним столом, механічно розчісуючи сина. Вайлдер дивився на дружину і, не знаючи, як допомогти їй, майже повірив, що це вона залишає його, а не навпаки.

Коли почало сутеніти, Вайлдер побачив, як повертаються з роботи перші мешканці. Серед них була Джейн Шерідан, що виходила зі свого автомобіля. Півроку тому Вайлдер замутив з актрисою швидку інтрижку, достатньо легковажну, бо ж це була спроба дістатися 37-го поверху!.. Він зрозумів, що в її помешканні він не зможе залишатися собою. Вайлдер постійно думав про величезну відстань до землі, про дружину і дітей, які залишилися в далеких глибинах, ніби підневільні жінки і змучені роботою діти дев'ятнадцятого століття. Утупившись у телевізор під час занять любов'ю в спальні актриси, Вайлдер почувався так, ніби він летить високо над містом у шикарному приватному авіалайнері, обладнаному будуаром і коктейль-баром. Їхні розмови, навіть вимова та словник, також виявилися стилізованими під бесіду незнайомців, що опинилися в літаку в сусідніх кріслах.

Актриса пройшла через приватний вхід до ліфтів верхніх поверхів, немов не помічаючи битих пляшок і порожніх банок. Єдина поїздка до її помешкання піднесе Вайлдера, як драбина в настільній грі, майже на вершину будівлі одним кидком гральної кістки.

Гелен укладала хлопців до сну. Вона присунула до їхніх ліжок гардероб і туалетний столик, намагаючись захистити від шуму та хвилювання, які мала принести ніч.

— Річарде... Ти йдеш?..

Говорячи ці слова, вона ніби визирнула на мить із глибокого внутрішнього колодязя, протягом цих кількох секунд усвідомивши, що залишається із синами сама по собі.

Вайлдер чекав, коли настане цей момент осяяння, знаючи, що не зможе пояснити Гелен, яку місію на себе взяв. Вона мовчки сиділа на ліжку, поклавши руку на купку дитячих книг, та з кам'яним виразом обличчя дивилася в дзеркало, як Вайлдер виходить у коридор.

Незабаром Вайлдер з'ясував, що піднятися на 37-й поверх не так просто, як йому думалося. П'ять ліфтів або не працювали, або застрягли нагорі з відчиненими дверима. У вестибюлі 2-го поверху зібрався натовп сусідів Вайлдера: хто в діловому костюмі, хто в купальних халатах, вони сперечалися, немов роздратовані туристи, захоплені валютною кризою. Вайлдер протиснувся до сходового майданчика і почав довгий підйом на 10-й поверх, де шансів підловити ліфт нагору було більше.

Коли Вайлдер дійшов до 5-го поверху, він зустрів із десяток пілотів — експедиційний корпус, що повертався з чергового невдалого походу. Тремтячи від злості, вони кричали щось людям, які насміхалися з них з верхніх майданчиків. Вихід у вестибюль 10-го поверху був забарикадований столами і стільцями, притягнутими з початкової школи та поскиданими у проліт. Десант із батьків учнів школи, який спробував повернути меблі на місце, був атакований мешканцями середньої секції, які нетерпляче чекали нових надходжень до винної крамниці.

Вайлдер протиснувся крізь них. Поки він дістався 10-го поверху, групи суперників уже розсіялися. Вайлдер пробирався крізь розбиті парти на сходах і розкидані довкола олівці та крейду. Шкодуючи, що не прихопив із собою кінокамеру, він помітив двох мешканців із 18-го поверху, інженера-хіміка та менеджера з набору персоналу, що стояли біля дверей. У кожного з них у руках була камера, якою вони фільмували підйом Вайлдера.

Залишивши їх наодинці зі зйомками власного випуску новин, Вайлдер штовхнув двері й окинув поглядом залу торгового центру. Сотні мешканців розштовхували одне одного, прориваючись між полиць із вином і пральними порошками, їхні сітчасті візки сплелися в єдину дротяну стіну. Розгнівані голоси перекривали металевий брязкіт кас. А збоку від цього стовпотворіння жінки в перукарському салоні сиділи рядком під сушарками та байдуже гортали журнали. Двоє касирів, що працювали в банку у вечірню зміну, незворушно рахували купюри.

Відмовившись від спроб перетнути вестибюль, Вайлдер підійшов до знелюдненого басейну. Рівень води знизився більше ніж на шість дюймів, немов хтось крав жовтувату рідину. Вайлдер прогулявся довкола басейну. У його центрі, навколо порожньої пляшки з-під вина, плавали пачки сигарет і розмоклі сигарні недопалки. Під вишками ліниво розпласталася газета; її заголовок, що коливався у воді, здавався посланням з іншого світу.

У вестибюлі 10-го поверху натовп мешканців нетерпляче навалився на двері ліфтів, тримаючи в руках коробки зі спиртним та упаковки делікатесів, припасені для агресивних гулянок цього вечора. Вайлдер повернувся на сходи. Десь високо над ним пасажири вийдуть із ліфта, звільнивши йому місце.

Він підіймався, долаючи одним кроком дві сходинки. На сходах було порожньо: чим вище жила людина, тим дедалі більш неохоче вона користувалася сходами, ніби це її принижувало. Піднімаючись угору, Вайлдер поглянув у вікно на стоянку, яку не можна було роздивитися з нижніх поверхів. Удалині дедалі більш темним пейзажем протікала річка — дорожній знак, який указував шлях у забутий світ.

Повернувши на останній проліт на 14-му поверсі, пробираючись між накиданими банками та сигаретними пачками, він відчув нагорі рух. Вайлдер зупинився і підняв погляд, розриваючи диханням тишу. Над його головою в повітрі пролетіло кухонне крісло; його кинув хтось на три поверхи вище. Сталеве крісло вдарилося об поруччя і, зачепивши праве плече Вайлдера, полетіло вниз.

Він сховався за сходовим виступом і потер забите плече. Нагорі його чекали троє або четверо, загрозливо постукуючи палицями по металевому поруччю. Стиснувши кулаки, Вайлдер озирнувся в пошуках зброї. Небезпека на небесних вулицях — першим імпульсом, що він відчув, було бажання контратакувати.

З його-то фізичною формою він легко міг змусити тікати розжирілих фінансових директорів і юрисконсультів, яких на подвиги відправили дружини. Проте Вайлдер стримав себе, відмовившись від лобової атаки, маючи намір дістатися вершини виключно хитрістю, а не грубою силою.

Він спустився до вестибюля 13-го поверху. Через стіни шахти ліфта було чути гуркіт ременів і кабелів. Пасажири виходили з ліфтів на своїх поверхах. Двері до ліфтового холу 13-го поверху були замкнені на засув. Чоловік із похмурим обличчям різким жестом наказав йому забиратися геть.

Аж до 10-го поверху всі двері ліфтових вестибюлів було забарикадовано. Розчарований, Вайлдер повернувся до торгового центру. Величезний натовп все ще чекав на ліфти, явно розділившись на групи з різних поверхів: кожна націлилася на свій ліфт.

Вайлдер залишив їх і пішов до супермаркету. Полиці було спустошено, персонал, замкнувши турнікети, розійшовся. Вайлдер перескочив касу і попрямував до складського приміщення в кінці залу. За пірамідами порожніх коробок ховався один із трьох важливих вузлів висотки, що складався з вантажного ліфту, водного, вентиляціного та електричного стояків.

Вайлдер зачекав, поки повільно спустився вантажний ліфт. У кабіні розміром із підйомник транспортного літака можна було возити кухонні гарнітури, ванни і величезні поп-артові й абстракціоністські чи експресіоністські картини, які так цінували мешканці верхніх поверхів.

Відсунувши сталеві ґрати, Вайлдер побачив зіщулену за панеллю управління вузькоплечу молоду жінку. Бліда і слабка, вона все ж подивилася на Вайлдера з інтересом, немовби рада була вітати його у своїх володіннях.

— Вам на який? — спитала вона його.— Можете їхати куди завгодно. Я поїду з вами.

Вайлдер упізнав у ній масажистку з 5-го поверху, одну з «безпритульних», що присвячували весь свій час валанданню висоткою; вигнанці внутрішнього світу будівлі, що сформували власну невидиму популяцію.

— Дуже добре, як щодо 35-го?

— На 30-му люди приємніші,— вона звичним рухом натиснула кнопку, приводячи в рух важкі двері.

За кілька секунд ліфт важко поніс їх угору. Юна масажистка підбадьорливо посміхнулася Вайлдеру, ніби була оживлена цим рухом.

— Якщо ви схочете вище, я покажу вам дорогу. Знаєте, там повно вентиляційних шахт. Ось тільки туди набилися собаки — вони голодують...

Годиною пізніше, коли Вайлдер ступив на щедро встелений килимами хол на 37-му поверсі, він усвідомив, що відкрив новий світ усередині знайомої будівлі. За ним ішла юна масажистка. Вони пробирались кружними шляхами. Катаючись із нею другим вантажним ліфтом до 28-го, потім вгору і вниз плутаними коридорами на межі ворожих анклавів, до ліфта верхнього рівня, щоб піднятися ще вище, Вайлдер побачив, як облаштувалися середній і верхній рівні будівлі.

Якщо сусіди з нижніх поверхів залишалися розрізненим натовпом, який об'єднувало тільки почуття безпорадності, то тут виникли місцеві групи по тридцять сусідніх квартир — неформальні клани, які базувались на двох-трьох поверхах, що були пов'язані коридорами, холами та ліфтами. Існувало близько двадцяти таких груп, кожна з яких утворювала альянси з іншими. Відбулося помітне посилення усілякого роду діяльності. Споруджувалися бар'єри, блокувалися пожежні виходи, сміття скидали у сходові прольоти або звалювали на ворожу територію.

На 29-му поверсі Вайлдер потрапив до жіночої комуни, кластеру помешкань, яким заправляла літня дитяча письменниця — жінка лякаючих розмірів і сили особистості. Помешкання з нею ділили три стюардеси з 1-го поверху. Вайлдер боязко проходив коридором повз квартири, радіючи, що його супроводжує юна масажистка. Вайлдера збентежило, що коли вони гукали його через напіввідчинені двері помешкань, очевидним було їхнє вороже до нього ставлення, не тільки тому, що він чоловік, але і тому, що він, очевидно, намагався піднятися на рівень вище за них.

Вайлдер із полегшенням вийшов у порожній хол 37-го поверху. Він насторожено завмер на сходах, здивований тим, що хол не охоронявся. Мабуть, мешканці і не підозрювали, що діється в них під ногами. Килими в тихих коридорах були достатньо товстими, аби ізолювати їх від справжнього пекла.

Він пішов коридором до квартири Джейн Шерідан. Вона, може, і здивується, побачивши Вайлдера, але він був упевнений, що ніч він проведе з нею. Завтра він оселиться тут назовсім, а Гелен і хлопців відвідуватиме по дорозі на роботу і повертаючись.

Натиснувши кнопку дзвінка, Вайлдер почув за дверима її сильний, чоловічий голос, знайомий йому з незліченних теледрам. Нарешті двері відчинилися, убезпечені ланцюжком. Коли вона поглянула на Вайлдера, напружено пригадуючи його, він зрозумів, що вона чекала на його приїзд. Вона була водночас байдужою та неспокійною, як глядач, змушений дивитися, як хтось потрапив в аварію. Вайлдер пригадав, що розповів про мету своєї подорожі одній із жіночих груп.

— Джейн, ти чекала на мене, як приємно.

— Вайлдере... Я не можу...

Вайлдер не встиг відповісти: раптово відчинилися двері сусідньої квартири. На прибульця з неприхованою ворожістю втупилися податківець із 40-го поверху і перекачаний хореограф, з яким Вайлдер не раз грав у м'яча в спортзалі на 10-му поверсі.

Зрозумівши, що всі ці люди чекали на нього, Вайлдер розвернувся, але коридор виявився заблокованим. Група із шести мешканців височилась із вестибюля, що біля ліфта. Вони були одягнені у спортивні костюми та білі кеди і на перший погляд нагадували групу підлітків-розбишак: у кожного з них у руках була полірована бита. Очолював цю немолоду, але бадьору групу, що складалася з біржового маклера, двох педіатрів і трьох солідних учених, Ентоні Ройял. Як завжди, він красувався в білій мисливській куртці, яка завжди дратувала Вайлдера: таке вбрання пасувало би хіба що доглядачеві зоопарку. Коридорні лампи освітили біле волосся Ентоні Ройяла та шрами, що яскраво виднілися на суворому чолі, ніби стривожені знаки питання. Він рушив у бік Вайлдера, помахуючи хромованою тростиною, ніби дрючком. Вайлдер дивився, як полірована поверхня виграє світлом, із задоволенням чекаючи на можливість затиснути нею Ройялеву шию.

Розуміючи, що потрапив у пастку, Вайлдер голосно розсміявся з групи розбишак. Коли світло згасло — спочатку попереджувально кліпнувши, а потім зникнувши зовсім,— Вайлдер притиснувся спиною до стіни, пропускаючи нападників. Дерев'яні бити зацокали в темряві довкола нього, вибиваючи добре відрепетируваний дріб. У відчинених дверях помешкання Джейн Шерідан загорівся ліхтар.

Нападники взялися за справу. Перші бити закружляли в ліхтарному світлі. Без жодного попередження Вайлдер відчув на плечах шквал ударів. Перш ніж звалитися з ніг, він схопив одну з бит, але інші повалили його на килим, до ніг Ентоні Ройяла.

Коли Вайлдер прокинувся, то виявив, що лежить розпростертий на канапі у вестибюлі цокольного поверху. Навколо нього блищали люмінесцентні лампи, їхнє світло відбивалось у скляних панелях стелі. Здавалося, це безплідне сяйво споконвіку горіло десь усередині його голови. Двоє мешканців, що пізно поверталися додому, чекали на ліфт. Міцно вчепившись у портфелі, вони не звертали уваги на лежачого, очевидно, вважаючи, що він п'яний.

Обмацуючи побиті плечі, Вайлдер потягнувся та погладив шишку за правим вухом. Коли він зміг піднятися, то поплентався від канапи до скляних дверей. Шереги припаркованих машин тяглися в темряву, готові везти його в тисячі напрямків. Він вийшов на холодне нічне повітря. Тримаючись за шию, подивився на фасад висотки. Він майже розгледів вогні на 37-му поверсі. Раптом він почувся розчавленим як громадою будівлі, так і тяжкістю власної поразки. Його лиха й непродумана спроба піднятися вгору будівлі закінчилася приниженням. У якомусь сенсі його відкинула сама висотка, а не Ройял зі своїми друзяками.

Відірвавши погляд від даху, він побачив дружину за якихось двадцять метрів від себе, вона стояла на балконі та дивилася на нього. І хоч одяг його був розідраний і обличчя розбите, її погляд був спокійний, наче вона його більше не впізнавала.

7 Приготування до від’їзду

алеко вгорі, на 40-му поверсі, до від'їзду готувалися двоє перших мешканців.

Весь день Ентоні Ройял і його дружина пакували речі. Після ланчу в спорожнілому ресторані 35-го поверху вони повернулися додому, де Ройял провів останні, як він уже це розумів, години у висотці. Закриваючи проектну студію, він не поспішав: просто настав час залишити будівлю, і Ройял неквапливо виконував останнє ритуальне завдання.

Система кондиціонування не працювала, і відсутність її знайомого дзижчання — колись джерела роздратування — бентежила Ройяла. Нехай із нехіттю, але він змушений був визнати те, від чого останній місяць відхрещувався і докази чого мав просто перед очима. Величезна будівля, яку він допомагав проектувати, помирала, її життєві функції згасали одна за одною: вода, коли вимкнули насоси, зникла, електрощити на поверхах повибивало, ліфти застигли в шахтах.

Ніби від співчуття, занили старі рани на ногах і спині. Ройял сперся на свої креслення, відчуваючи, як біль поширюється від колін до паху. Схопивши хромовану тростину, Ройял вийшов зі студії та рушив мимо столів і зачохлених крісел до вітальні. Через рік після аварії він зрозумів, що біль можуть утамувати лише постійні вправи, а гру у сквош із Робертом Лейнгом він пропустив. Так само, як і фізіотерапевт Ройяла, Лейнг казав, що травми, отримані в автокатастрофах, заживають довго, але Ройял останнім часом почав підозрювати, що рани діють за своїм власним таємним сценарієм.

Три спаковані вранці валізи стояли напоготові в холі. Ройял подивився на них, сподіваючись, що вони належать комусь іншому. Він ніколи не користувався цими валізами; і роль, яку їм належало зіграти в його особистому Дюнкерку, тільки додавала ситуації приниження.

Ройял повернувся до майстерні, продовжуючи знімати креслення та проектні дослідження, прикріплені до стін. Цей невеликий офіс у переробленій спальні, який він використовував для роботи над проектом,— колекція книг і креслень, світлин і креслярських дощок, спочатку призначених для того, щоби надати сенсу меті його одужання,— невдовзі перетворився на своєрідний приватний музей. Більшість планів і дизайнерських досліджень після його аварії було замінено колегами, але старі фасади концертного залу та телестудій, як і світлина Ройяла, на якій він стояв на даху висотки в день переїзду, дивним чином описували більш реальний світ, ніж будівля, яку він зараз збирався покинути.

Рішення з'їхати з квартири, що і без того вже відкладалося занадто довго, давалося нелегко. Як би сильно Ройял, як один з архітекторів, не ототожнював себе з висоткою, його внесок був не дуже великий, але, на жаль, стосувався тих ділянок, що викликали найбільшу ненависть мешканців — вестибюля 10-го поверху, початкової школи, оглядового даху з дитячим садом зі скульптурами та ліфтових холів. Ройял із небувалою ретельністю підбирав матеріали для оздоблення стін, тепер обмальованих непристойностями. Це було дурницею з його боку, але він не міг не сприймати всіх цих написів на свій рахунок, зокрема й тому, що не сумнівався у ворожості сусідів до нього особисто,— і хромована тростина, і біла вівчарка давно перестали бути реквізитами.

Власне кажучи, повстання цих успішних професіоналів проти будівлі, яку вони придбали у складчину, не відрізнялося від десятків добре описаних повстань мешканців із робітничого класу проти муніципальних багатоквартирних будинків, що так часто спалахували в післявоєнні роки. І все ж Ройял сприймав вандалізм як особистий виклик. Поразка будівлі як соціальної структури так на нього вплинула, що в перші дні після незрозумілої смерті ювеліра він чекав, що тепер нападуть на нього.

Однак пізніше деградація висотки почала зміцнювати бажання Ройяла з нею впоратися. Випробування будівлі, яку він допомагав проектувати, було випробуванням і для нього самого. Перш за все, він зауважив, що в будівлі сформувався новий громадський устрій. Ройял був упевнений: жорстка ієрархія є ключем до успіху цих величезних будівель. Як він часто повторював Енн, офісні будівлі, що містять до тридцяти тисяч працівників, можуть справно працювати десятиліттями завдяки ієрархії — чіткій і формалізованій, як у мурашнику, із практично нульовою ймовірністю соціальних заворушень і навіть дрібної злочинності. Незрозуміла, але очевидна поява нового громадського устрою — явно на основі дрібних племінних анклавів — заворожувала Ройяла. По-перше, як він продовжував стверджувати, усе повинно йти, як іде, і яка б ворожість особисто йому не загрожувала, він повинен сприяти народженню нового. Власне, лише це не давало йому повідомити колишнім колегам про той хаос, що опанував висоткою. Як він сам без кінця повторював, такий провал висотки свідчитиме радше про успіх, аніж про невдачу. Сам того не розуміючи, він дав людям сенс утечі до нового життя та схему соціальної організації, яка стане взірцем для майбутніх висоток.

Але ці його мрії про те, щоби привести дві тисячі жителів до нового Єрусалиму, не зачіпали Енн. Коли почали відмовляти кондиціонери та стала вимикатися електрика, коли стало небезпечно пересуватися будинком без супроводу, вона сказала Ройялові, що вони переїжджають. Граючи на турботі Ройяла про неї та на його власному почутті провини стосовно невдачі з висоткою, вона миттєво умовила чоловіка на від'їзд.

Бажаючи подивитися, як вона збирається, Ройял пішов до спальні дружини. Дві дорожні скрині, набір маленьких і великих валіз, скриньок із коштовностями і косметичок лежали розкритими на підлозі, як на вітрині магазину дорожніх товарів. Енн чи то упаковувала, чи то, навпаки, розпаковувала валізу, сидячи перед дзеркалом туалетного столика. Нещодавно Ройял звернув увагу на те, що дружина оточує себе дзеркалами, немов власні відображення дарували їй відчуття захищеності. Енн звикла до поваги, тому останні тижні, навіть у відносній безпеці пентхауса, переживала важко. У її поведінці знову почали прослизати дитячі риси, наче вона налаштувалася на надто тривале чаювання у Божевільного Капелюшника, під час якого вона почувалася незапрошеною Еліс. Візити до ресторану на 35-му поверсі перетворилися на щоденне випробування, і тільки перспектива покинути будівлю назавжди підтримувала її.

Енн піднялася і обняла чоловіка. Як завжди, вона машинально торкнулася вустами шрамів на лобі, немов намагалася прочитати підсумки двадцяти п'яти років, що розділяли їх, ключ до тієї частини життя Ройяла, якої вона ніколи не знала. Коли він відновлювався після аварії, сидячи біля вікон пентхауса або займаючись на тренажері, він помітив, наскільки її хвилювали його рани.

— Жах,— глянула вона з надією на купу валіз.— Мені треба ще годинку. Ти викликав таксі?

— Знадобиться як мінімум дві машини. І вони відмовляються чекати біля будівлі, тому нема сенсу викликати, поки ми не спустимося вниз.

Обидва їхні власні автомобілі, припарковані біля самої стіни, були безнадійно зіпсовані мешканцями нижніх поверхів, їхні лобові стекла було розтрощено кинутими пляшками.

Енн продовжила збори.

— Головне, що ми їдемо. Слід було переїхати ще місяць тому, коли я говорила. Чому тут узагалі хтось може залишатися — не уявляю.

— Енн, ми їдемо...

— Нарешті. І чому ніхто не подзвонив у поліцію? Або не поскаржився власникам?

— Власники — ми.

Ройял відвернувся від неї, ховаючи ніжну посмішку. Через вікна він дивився, як світло розчиняється на завісах стін найближчих висоток. Він, безсумнівно, сприймав критичність Енн як зауваження саме йому.

Як він уже розумів, його молода дружина не зможе бути щаслива в особливій атмосфері висотки. Єдина дочка провінційного підприємця, Енн виховувалася в замкнутому світі великого маєтку, що був докладною копією шато на Луарі і за яким наглядав, абсолютно наслідуючи манеру дев'ятнадцятого століття, цілий штат прислужників. У багатоквартирному ж будинку їй прислуговувала невидима армія термостатів і датчиків вологості, комп'ютеризованих ліфтових перемикачів і реле, що грали свою роль у нових, набагато модерніших та абстрактніших стосунках господаря і прислуги. Однак у світі Енн мало значення не тільки те, щоб роботу було зроблено, але й потреба бачити, як вона робиться. Поступова відмова служб будівлі та конфронтація між ворогуючими групами мешканців виявилися для неї занадто серйозним випробуванням, зіграло свою роль відчуття безпеки, протягом довгих років підтримуваний острах вищого класу втратити своє місце на вершині. Проблеми в багатоквартирному будинку нещадно виявили цей острах. Зустрівши Енн уперше, Ройял вважав її цілковиту впевненість у собі природною, але насправді все було навпаки: аж ніяк не впевнена в собі Енн постійно потребувала підтвердження свого місця на верхній сходинці. У протилежність їй, професіонали, що оточували її та добилися всього власними силами, являли собою зразок упевненості.

Вони стали першими мешканцями, що переїхали у висотку: обидва вирішили, що квартира стане лише тимчасовим притулком, дуже зручно розташованим для Ройялової праці над проектом. Але тільки-но знайдуть будинок у Лондоні, тут же звідси заберуться. Проте Ройял зауважив, що відкладає будь-яке рішення з приводу від'їзду. Його заінтригувало життя в цьому вертикальному поселенні і те, як людей приваблює його спокійний функціоналізм. Як перший мешканець і володар найкращої та найвищої квартири, він почувався феодалом, володарем маєтку — цей титул він запозичив із книг Енн, хоча він йому й не подобався. Його почуття фізичної переваги — недарма ж він був чемпіоном із тенісу, нехай всього лише в молодшій аматорській лізі — із роками неминуче слабшало, але тут воно трохи зміцніло через присутність стількох людей просто під ним, на чиїх скромних оселях надійно покоїлася його власна.

Навіть після аварії, коли йому довелося продати свою частку в консорціумі і в'їхати до пентхауса на кріслі-каталці, він відчував цю оновлену фізичну перевагу. Протягом місяців одужання, поки затягувалися рани, кожен новий мешканець, здавалося, утотожнювався з його міцніючими м'язами і сухожиллями, оновленими рефлексами, кожен із них робив невидимий внесок у здоров'я Ройяла.

А ось Енн безперервний приплив нових мешканців, навпаки, дратував. Вона насолоджувалася помешканням, лише коли вони жили у висотці самі; вона була переконана, що більше тут нікого не буде. Вона каталася ліфтами, немов користуючись пишними кабінками приватного фунікулера, плавала на самоті в чистих водах обох басейнів і блукала торгівельним центром, користувалася власними банком, перукарнею та супермаркетом. Коли ж останні з двох тисяч мешканців зайняли своє місце внизу, Енн уже не терпілося поїхати.

А ось Ройяла тягло до нових сусідів — персонажів, які не мали нічого спільного з тим, що він вважав за зразок пуританського ставлення до праці. У свою чергу, він знав від Енн, що сусіди вважають його загадковим відлюдним типом, жертвою автокатастрофи, що живе у кріслі-каталці на даху висотки, із багатою дружиною, вдвічі молодшою за себе, яку він не проти віддати якомусь іншому чоловікові. Попри символічну кастрацію, Ройяла все одно вважали охоронцем ключа від будинку. Його чоло у шрамах і хромована тростина, улюблена біла куртка, у якій він був схожий на мішень,— усе це здавалося елементами секретного коду, що втілював у собі реальні стосунки архітектора величезного будинку з неспокійними мешканцями. Навіть неминучі майбутні зради Енн увійшли до системи парадоксів, пестили любов Ройяла до «ігор», де можна ризикнути всім і не втратити нічого.

Ройяла цікавило, як реагують на події сусіди, особливо Річард Вайлдер, готовий підніматися на Еверест, озброєний лише роздратуванням (гора вища за нього), або доктор Лейнг, що цілими днями стирчить набалконі, уявляючи, що зовсім відчужився від висотки, хоча він-то і є ледве не найреальнішим її мешканцем. Принаймні, Лейнг знає своє місце і тримається його; а Вайлдера три ночі тому довелося різко і жорстоко провчити.

Розмірковуючи про вторгнення Вайлдера — лише про одну зі спроб людей знизу пробитися до верхніх помешкань,— Ройял вийшов зі спальні та перевірив засуви на вхідних дверях.

Поки він стояв у порожньому коридорі, Енн чекала. З нижчих поверхів долинав безперервний темний гул, підіймаючись шахтами ліфтів. Енн показала на три чоловікові валізи:

— Це все, що ти береш?

— Поки все. Потім повернуся, якщо знадобиться.

— Повернешся? Навіщо тобі це? Може, і зовсім залишишся?

Швидше для себе, ніж для дружини, Ройял сказав:

— Першим прийшов, останнім пішов...

— Це жарт?

— Звісно ж, ні.

Енн поклала долоню йому на груди, немов шукаючи стару рану.

— Ти ж знаєш, що все скінчилося. Мені дуже неприємно це казати, але з будинком не все гаразд.

— Може бути...— з гіркотою прийняв її співчуття Ройял.

Не усвідомлюючи цього, Енн часто грала на його відчутті провалу, налякана новим сплеском рішучості Ройяла довести собі, що будівля може все-таки досягти успіху. Крім того, їхні сусіди трохи залегко сприйняли його як лідера. Його партнерство в консорціумі було значною мірою сплачене з кишені батька Енн, чого вона ніколи не дозволяла йому забути,— не для того, аби осадити Ройяла, а скоріш за все, щоби довести свою цінність для нього. Однак справу було зроблено. Він вийшов у світ у надто багатьох сенсах цього вислову. У якийсь божевільний спосіб його аварія, мабуть, була спробою вирватися з пастки.

Але тепер це все було в минулому. Ройял розумів: вони йшли саме вчасно. Протягом останніх декількох днів життя у висотці було неможливим. По-перше, це безпосередньо стосувалося мешканців верхнього поверху. Руйнування всього нагадувало повільну психологічну лавину, яка тягнула їх униз.

Якщо не живеш у будинку, існування в ньому здається цілком нормальним: більшість мешканців кожен день вирушало на роботу; супермаркет, банк і перукарня працювали у звичному режимі. Насправді атмосфера всередині висотки нагадувала крихке співіснування трьох військових таборів. Відбулося зміцнення позицій — і контакти між вищим, середнім і нижчим рівнями практично звелися до нуля. Протягом першої половини дня ще вдавалося пересуватися будинком, після обіду це було важче, а з настанням сутінків будь-яке переміщення ставало неможливим. Банк і супермаркет зачинялись о третій годині. Початкова школа переїхала з розгромлених класів до квартири на 7-му поверсі. Вище 10-го поверху кількох дітлахів можна було зустріти хіба що в саду скульптур, у який Ройял вклав стільки сил. Басейн на 10-му перетворився в напівпорожню яму із жовтою брудною водою та сміттям, що в ньому плавало. Один із залів для сквошу замкнули, інші три були завалені сміттям і поламаними шкільними меблями. Із двадцяти ліфтів три не працювали зовсім, а інші до вечора перетворювалися на приватні лайнери ворогуючих груп, що встигли їх захопити. П'ять поверхів залишилися без електрики, і вночі фасад висотки прорізали темні смуги, що нагадували травмовані ділянки згасаючого мозку.

На щастя для Ройяла і його сусідів, на верхніх поверхах умови проживання погіршувалися не так стрімко. Ресторан припинив роботу вечорами, але отримати такий-сякий обід вдавалося кожен день — у ті кілька годин, коли персонал (скорочений) мав можливість вільно входити і виходити. Однак два офіціанти вже звільнилися, і Ройял підозрював, що за ними скоро підуть шеф-кухар із дружиною. Хоча басейн на 35-му поверсі функціонував, рівень води істотно знизився: подавання води залежало від примх водяних баків на даху й електричних насосів.

З вікна вітальні було видно стоянку. Багато автомобілів не рушало з місця тижнями: лобові стекла вибиті, салони завалені сміттям, присівши на шинах, що геть спустились, машини губилися в морі відходів, що розкинулося навколо будинку, ніби пляма, що продовжує розширюватися.

Помітний індекс занепаду будинку водночас вимірював ступінь визнання процесу руйнації його мешканцями. Іноді Ройялу здавалося, що люди чекають, поки все стане ще гірше. Він зауважив, що обурені мешканці перестали брати в облогу приміщення менеджера з функціонування будівлі. Навіть сусіди з верхнього поверху, які в перші дні за першої ж нагоди летіли скаржитися, тепер на будівлю не нарікали. За відсутності керівника, який досі відлежувався з нервовим зривом у своїй квартирі на цокольному поверсі, збіднілий штат (дружина звукооператора з 2-го поверху і дружина першої скрипки з 3-го) тримав героїчну оборону за стійкою у вестибюлі, не звертаючи уваги на занепад, що йшов повним ходом у них над головами.

Що дивувало Ройяла, так це те, чому мешканці відповідали висотці перебільшеною грубістю, навмисно псували ліфти та кондиціонери, перевантажуючи електромережу? Така байдужість до власних зручностей означала зрушення системи цінностей, а можливо, і появу нового соціального і психологічного устрою, на який чекав Ройял. Він пригадав напад на Вайлдера: чолов'яга радісно сміявся над групою педіатрів і вчених, що гамселили його, як команда знавіснілих гімнастів. Епізод здавався Ройялу гротескним, але він у душі здогадувався, що Вайлдер був радий тому, що його, побитого до напівпритомного стану, вкинули до ліфта.

Ройял пройшов повз меблі, що були в чохлах. Він підняв тростину і рубонув затхле повітря таким само ударом, який завдав Вайлдеру. У будь-який момент може з'явитися батальйон поліцейських і затягти всіх до найближчої в'язниці. Чи ні? Мешканцям припала до вподоби самодостатня природа висотки — саморегульованого анклаву серед приватних володінь житлового комплексу. Менеджер і його штат, майже всі працівники супермаркету, банку та перукарського салону самі жили у висотці, лише кілька чужинців утекли або були звільнені. Інженери, які обслуговували будівлю, робили це за інструкціями менеджера, і було очевидно, що їм це все до лампочки. Навіть можна було сказати, що вони вмили руки: водій сміттєзбірної машини телефонував кілька днів, коли велика кількість баків була завалена сміттям.

Попри хаос довкола, мешканці все менше цікавилися зовнішнім світом. Тюки нерозібраної пошти лежали у вестибюлі. Розбиті машини були поховані під будівельними матеріалами, дерев'яними піддонами та купами піску. Немовби на підтримку мовчазної змови з метою відгородитися від зовнішнього світу, у висотку не наїжджали гості. Ройял з Енн уже кілька місяців нікого до себе не запрошували.

Ройял дивився, як його дружина рухається спальнею. Подзвонила Джейн Шерідан, найкраща подруга Енн, і прийшла, щоб допомогти збирати речі. Дві жінки передавали безкінечні вечірні сукні з гардеробу до скрині, повертаючи непотрібні сорочки і штани назад на полиці. З боку неможливо було зрозуміти, укладаються вони перед від'їздом чи розпаковуються після прибуття.

— Енн! Ти приїхала або ідеш? — запитав Ройял.— Схоже, ми не спакуємося до вечора.

Енн безпорадно розвела руками.

— Це все через кондиціонери: я просто не тямлю нічого.

— Вам усе одно зараз не вибратися,— сказала Джейн.— Ми тут під замком, наскільки я розумію. Усіма ліфтами керують інші поверхи.

— Що? Ти чуєш? — сердито накинулася Енн на Ройяла, немов це рейдерство стало наслідком невдалого проектування ліфтових холів.— Гаразд, поїдемо завтра, просто зранку. Але як бути з їжею? Ресторан зачинено.

Удома вони ніколи не харчувалися — Енн зневажала нескінченні турботи сусідів із приготування їжі. У холодильнику зберігався тільки собачий корм.

Ройял подивився на себе в дзеркало, поправив білу куртку. У тьмяному світлі він у дзеркалі здавався блідим, як привид чи труп, на який падає світло.

— Придумаємо щось.

Кумедна відповідь, зазначив подумки Ройял, немов є інші джерела їжі крім супермаркету. Він подивився на грубу фігуру Джейн Шерідан. Побачивши покірний вираз обличчя Ройяла, вона йому заспокійливо посміхнулася. Він узяв на себе турботи про цю милу молоду жінку після того, як втопили її афганського хорта.

— Ліфти звільняться приблизно за годину. Поїдемо до супермаркету,— сказав він їм.

Подумавши про вівчарку, що мабуть спала на його ліжку в пентхаусі, він вирішив, що вигуляє її на даху.

Енн почала розбирати напівпорожні валізи. Вона й сама не усвідомлювала, що робить, немов велика частина її мозку вимкнулася. Скільки б вона не скаржилася чоловікові, вона ніколи не дзвонила менеджеру. Можливо, вона вважала, що це їй не личить, але ніколи не висловлювала ані однісінького критичного зауваження стосовно висотки жодному з друзів за її межами.

Розмірковуючи про це, Ройял зауважив, що вилку її телефону біля ліжка висмикнуто з розетки, а дріт акуратно намотано на слухавку.

Пройшовшись помешканням, перш ніж іти шукати собаку, він побачив, що три інші телефони, у передпокої, вітальні та кухні, також вимкнені. Ройял зрозумів, чому вже тиждень не отримував дзвінків із зовнішнього світу, і відчув спокій, знаючи, що їх не буде і надалі. Він уже здогадався, що, попри всі заяви, вони не виїдуть ані завтра вранці, ані жодного з наступних ранків...

8 Хижі птахи

 відчинене вікно пентхауса Ройял дивився на величезних птахів, які збиралися над шахтою ліфта за п'ятнадцять метрів від нього. Незнайомі види мартинів місяць тому прилетіли з річки і скупчилися між вентиляційними шахтами і водяними баками, заповнили проходи спорожнілого саду скульптур. Ройял спостерігав за їхньою появою, сидячи у кріслі-качалці на особистій терасі. Потім, коли поставили тренажер, птахи незграбно ходили перевальцем навколо нього, поки Ройял займався спортом. Мабуть, їх приваблювала біла куртка та світле волосся, близькі за тоном до їхнього пір'я, що впадало в око. Можливо, вони вважали Ройяла за свого — за старого кульгавого альбатроса, який знайшов притулок на даху недалеко від річки? Ройялові подобалося це порівняння, і він часто й густо про це думав.

Скляні двері відчинилися у вечірнє повітря, і вівчарка понеслася. Літо скінчилося, і рідко хто піднімався на дах. Обривок заляпаного дощем тенту для коктейльної вечірки валявся в жолобі біля поруччя. Мартини, склавши важкі крила, поважно походжали серед сирних паличок, що висипалися з коробки. Пальми в горщиках стояли недоглянутими вже кілька місяців, і увесь дах неймовірно нагадував занедбаний садок.

Ройял вийшов на дах. Йому подобалися ворожі погляди птахів, що сиділи над шахтою ліфта. Передчуття варварства, що відроджується, нависало над перевернутими кріслами і розлогими пальмами, над кинутою парою дорогих сонячних окулярів (діаманти з оправи було виколупано). Що ж приваблювало птахів на цьому ізольованому куточку даху? Коли Ройял наблизився, кілька мартинів знялися в повітря і пірнули вниз, щоб зловити крихти, кинуті з балкона за десять поверхів унизу. Птахи харчувалися тим, що люди скидали на автостоянку, але Ройялу подобалося думати, що їх тягне на дах те саме, що і його самого, що вони прилетіли сюди з якогось давнього світу, залучені сакральним насильством, що ось-ось настане. Боячись, що птахи полетять геть, Ройял часто приносив їм корм, немов хотів переконати, що очікування того варте.

Він відсунув заіржавілу хвіртку саду скульптур. Із ґратчастого декоративного світильника він дістав пачку сухого корму, призначеного, взагалі-то, для вівчарки, і почав розсипати пластівці по бетонних доріжках і під скульптурами. Проектування саду принесло йому особливе задоволення, і він шкодував, що діти більше сюди не приходять. Хоча би задля птахів сад приступний. Мартини невідступно слідували за ним, мало не вибиваючи коробку із пластівцями з його рук сильними крилами.

Спираючись на паличку, Ройял окинув поглядом залитий водою бетонний дах. Він завжди мріяв про власний зоопарк: півдюжини великих котячих, а головне — неосяжний вольєр з усіма видами птахів. Роками він малював ескізи зоопарку, деякі — за іронією — нагадували висотку, у якій птахи мали би повну волю переміщатися ділянками неба, яке було їхнім справжнім домом. Зоопарки й архітектура великих споруд завжди були предметом особливого ставлення Ройяла.

Вимоклий труп сіамської кішки лежав у жолобі там, де її наздогнали птахи. Нещасна тварина, утікши з квартири, довго дерлася вентиляційною шахтою, кинувши тепле, комфортне приміщення, осліпла від денного світла протягом останніх кількох секунд свого життя, перш ніж птахи її знищили. Поруч із кішкою лежав скелет мартина. Ройял підняв несподівано важкий кістяк і сильним кидком запустив далеко в повітря. Той понісся до землі, увійшовши в круте піке, і вибухнув білою бомбою на капоті припаркованої машини.

Ройяла ніхто не бачив, та йому було все одно. Попри всю цікавість до поведінки мешканців, він все-таки дивився на них зверхньо. П'ять років шлюбу з Енн не пройшли безслідно. Доводилося визнати, що він зневажає сусідів за те, що вони охоче пристосувалися до відведених їм осередків багатоквартирного будинку, за відсутність індивідуальності.

Перш за все, він зневажав їхній хороший смак. Висотка була пам'ятником доброму смаку, добре продуманій кухні, витонченій обробці, елітній побутовій техніці, елегантним, але не занадто меблям — якщо стисло, усьому тому естетичному почуттю, яке професіонали засвоїли в школах промислового дизайну і затвердили до останньої чверті двадцятого століття у найкращих кресленнях з інтер'єру. Ройял ненавидів цю ортодоксальність інтелекту. Коли Ройял гостив у сусідів, його просто нудило від обрисів престижних кавоварок, від прорахованої кольорової гами, від хорошого смаку й інтелігентності, яка, як Мідас, перетворювала все у квартирах на бездоганний союз функції та дизайну. В якомусь сенсі ці люди були авангардом благополучного та високоосвіченого пролетаріату майбутнього, замкненого в дорогих квартирах з елегантними меблями — без можливості втекти. Ройял багато віддав би за вульгарну прикрасу на камінній полиці, за не білосніжний унітаз, за одну іскру надії... Хвала господу, вони почали бігти геть зі своєї облямованої хутром розкішної в'язниці.

*

Мокрий від дощу бетон поглинав вечірній туман. Вівчарка кудись зникла. Мартини, сидячи на оголовках вентиляційних і ліфтових шахт, дивилися надзвичайно уважними очима. Подумавши, що це птахи, можливо, й пообідали собакою, Ройял відкинув ногою перевернуте крісло і попрямував до сходів, голосно кличучи пса.

За три метри від особистої тераси, біля перил з південного краю даху, жінка середнього віку куталася в довге хутряне пальто і дивилася через будівлі комплексу на сріблясту спину річки. Три ліхтери тяглися за буксиром проти течії, уздовж північного берега йшов поліцейський катер.

Наблизившись, Ройял упізнав удову загиблого ювеліра. Невже вона чекала на поліцію? Хоча з якоїсь збоченої гордості сама її не викликала? Ройял збирався запитати, чи не бачила вона вівчарку, але вже знав, що відповіді не отримає, бо навіть попри старанно і акуратно нанесений макіяж було помітно вираз крайньої ворожості. Ройял ухопив палицю міцніше. Він не бачив рук жінки і готовий був повірити, що в рукавах пальта, прикрашені перснями, вони стискають пару довгих лез. Чомусь йому раптом спало на думку, що саме вона винна у смерті чоловіка, а зараз будь-якої миті може кинутися і на нього. Водночас він із подивом зрозумів, що хоче торкнутися її, обійняти за плечі. Його охопила якась дика сексуальність. На мить він відчув дивну спокусу віддатися їй.

— Я шукаю вівчарку Енн,— сказав він зніяковіло і, не дочекавшись відповіді, додав: — Ми вирішили залишитися.

Спантеличений своєю реакцією на цю жінку у скорботі, Ройял повернувся і пішов до сходів. Не звертаючи уваги на біль у нозі, він пішов коридором, постукуючи палицею по стінах.

Діставшись центрального вестибюля, він почув несамовитий гавкіт вівчарки, що доносився із шахти найближчого з п'яти швидкісних ліфтів. Ройял притиснув голову до дверей. Кабіна ліфта, де гарчала і стрибала вівчарка, стояла на 15-му поверсі з відчиненими дверима. Чути було глухі металеві удари в підлогу і стіни кабіни і крики трьох нападників: двох чоловіків і жінки.

Коли скавучання собаки затихло, ліфт нарешті відповів на виклик. Кабіна піднялася на останній поверх, і двері відчинилися. Ледве жива вівчарка лежала на закривавленій підлозі, голова та спина її були в крові. Жмутки сплутаної шерсті прилипли до стінок кабіни.

Ройял спробував заспокоїти собаку, але вівчарка клацнула зубами, злякавшись тростини. Підбігли сусіди, стискаючи в руках грізну зброю — тенісні ракетки, гантелі та палиці. Але всіх їх попросив розступитися приятель Ройяла, гінеколог на прізвище Пенгборн. Він ходив у басейн з Енн і часто бавився з вівчаркою на даху.

— Дайте поглянути... Бідолаха, ці дикуни тебе збили на квасне ябко... Ройяле, віднесемо його до вашої квартири. А потім, думаю, потрібно обговорити, що робити з ліфтом.

Пенгборн став на підлозі навколішки, видавши над собакою серію дивних свистів. Кілька тижнів гінеколог переконував Ройяла втрутитися в систему комутації електричних ланцюгів будівлі — засіб помсти нижнім поверхам. Ця передбачувана влада над висоткою головним чином і привертала сусідів до Ройяла. Пенгборн трохи дратував Ройяла м'якими руками і манерами лікаря під час обходу, він ніби постійно намагався втішити неспокійну пацієнтку в цікавому стані. Втім, Пенгборн належав до нового покоління гінекологів, які взагалі не торкаються пацієнток і новонароджених. Він був спеціалістом із комп'ютерного аналізу криків породіль, за якими прогнозував усі майбутні скарги. Він грався з цими записами, як раніше чаклуни — нутрощами. І, природно, єдиною прихильністю Пенгборна у висотці була лаборантка з 2-го поверху — худа тиха брюнетка. Але він порвав із нею після того, як стали виникати сутички.

Так чи інакше, він мав знатися на травмах. Ройял дивився, як Пенгборн заспокоює пса і оглядає рани. Він тримав собачу морду білими руками, ніби щойно вивільнив бідну тварину з клітки. Потім вони наполовину донесли, наполовину дотягли собаку до квартири.

На щастя, Енн і Джейн Шерідан вирушили до супермаркету на 10-му — єдиним ліфтом, залишеним для загальних потреб.

Пенгборн уклав собаку на покривало канапи.

— Добре, що ви тут,— сказав Ройял.— Ви не на роботі?

Пенгборн погладив вівчарку по голові, що опухла, і його біла долоня від крові здавалася ще тоншою.

— Я їжджу до консультації два рази на тиждень — якраз вистачає часу прослухати останні записи криків. А так тут чергую.

Він пильно подивився на Ройяла.

— На вашому місці я б приглядав за Енн, якщо ви не хочете, щоб вона...

— Розумна рада. А ви не думали виїхати? Нинішні умови...

Гінеколог насупився, ніби не розуміючи, чи всерйоз говорить Ройял.

— Я тільки в'їхав. З чого б це я поступався цим людям? — він рішуче ткнув у підлогу закривавленим пальцем.

Вражений тим, з якою рішучістю цей витончений і педантичний чоловік збирався відстоювати свої володіння, Ройял проводив його до дверей, подякував за допомогу і пообіцяв обговорити з ним диверсії в ліфтах. Наступні півгодини Ройял промивав вівчарці рани. Попри те, що собака заснув, кров'яні плями вселили в Ройяла неспокій. Напад розбудив у ньому майже усвідомлене бажання конфлікту. Досі він діяв як миротворець, стримуючи сусідів від безглуздої помсти. Тепер він жадав заворушень. За будь-яку ціну.

Десь унизу розбилася пляшка, упавши на балкон,— короткий вибух на тлі щораз гучнішого реву магнітофонів, криків і грюкання. Світло в будинку почало гаснути, меблі в чохлах навколо Ройяла ніби танули в тумані. Наближався вечір, скоро настане найнебезпечніший час. Уявивши, як Енн буде пробиватися назад із 10-го поверху, Ройял повернувся до виходу з квартири.

Біля дверей він зупинився, накривши долонею циферблат наручного годинника. Про Енн він турбувався з колишньою силою, принаймні, відчував до неї сильні власницькі почуття, але вирішив почекати ще з півгодини, перш ніж вирушати на пошуки. І нехай це лише збільшить небезпеку та можливість сутички. Ройял спокійно пройшов помешканням, зважаючи на телефони з акуратно накрученими дротами, що лежали на підлозі. Енн, навіть якщо потрапить у пастку, подзвонити не зможе.

Чекаючи в темряві, він піднявся в пентхаус подивитися на мартинів. У вечірніх сутінках їхнє пір'я здавалося примарним. Мов птиці, що чекають на карнизах мавзолею, вони сяяли крилами над білим бетоном. Ройял думав про дружину, про те, що на неї можуть напасти, і майже сексуальне тремтіння від небезпеки і спраги помсти скрутило йому нерви. За двадцять хвилин він покине квартиру і почне вбивчий спуск — смертельне піке. Шкода, що не можна взяти із собою птахів. Ройял уявив, як вони пірнають у ліфтові шахти, кружляють над сходовими прольотами і мчать по коридорах. Він дивився, як птахи кружляють у повітрі, слухав їхні крики і думав про майбутнє насильство.

9 У район висадки

 сьомій годині Ентоні Ройял із білою вівчаркою пішов розшукувати дружину. Пес оговтався після побоїв і йшов, накульгуючи, попереду. Його мокра від крові шерсть була вкрита яскраво-червоними плямами. Цими знаками битви Ройял пишався, як і плямами крові на своїй куртці. Немов наслідуючи пса, Ройял носив на грудях і стегнах його кров — знаки відмінності на костюмі ката.

Він почав спуск у глибини будівлі з холу біля швидкісних ліфтів. З кабіни щойно вийшла група збуджених сусідів: чотирма поверхами нижче мешканці з 15-го розграбували квартиру. Такі нальоти відбувалися дедалі частіше. Особливо вразливими були порожні квартири, навіть залишені всього на один день. Якась нематеріальна система зв'язку сповіщала готових до рейду грабіжників, що квартиру десятком поверхів вище або нижче можна було розорити.

Нарешті Ройял знайшов ліфт, який довіз його до 35-го поверху. Ресторан був закритий; приготувавши останній обід, шеф-кухар і його дружина зникли назавжди. Крісла та столи були нагромаджені безладною барикадою, на дверях висів замок. Високі оглядові вікна, через які можна спостерігати чарівний вид, були зачинені віконницями, і північний кінець басейну тонув у пітьмі.

Останній плавець, ринковий аналітик із 38-го поверху, якраз вилазив із басейну. Поки він перевдягався, його дружина чатувала в роздягальні. Ройял дивився, як вівчарка прочвалала калюжами на липких кахлях під вишками і справила нужду біля відчинених дверей порожньої роздягальні. Жінка навіть не скривилася. Ройял відчув гордість за пса: у того відроджувався примітивний рефлекс території. Маркування цієї кабіни надмірно яскравою сечею собаки позначило невеличку територію, що підпадає під його вплив.

Ще годину Ройял продовжував шукати дружину, спускаючись усе нижче, до центральної частини висотки. Переміщуючись із одного поверху на інший, від одного ліфта до іншого, він усвідомив всю міру катастрофи. Повстання мешканців проти будинку йшло повним ходом. Гори сміття не давали змоги доступитися до забитих сміттєпроводів. Сходи були всипані битим склом, уламками кухонних стільців і відірваних сегментів поруччя. Таксофони в ліфтових холах стояли розбитими, немов мешканці (такі само мешканці, як Енн і він сам) домовилися перервати будь-які контакти із зовнішнім світом.

Чим нижче спускався Ройял, тим сильнішою була розруха. Двері пожежних виходів було зірвано з петель, кварцове скло оглядових вікон вибите. Освітлення в коридорах і на сходах не працювало, розбиті лампи ніхто змінювати не збирався. До восьмої години ранку коридори занурювалися майже в повний морок, тут і там валялися мішки сміття. Написи на стінах, зроблені фарбами, що світяться, нагадували декорації фільму жахів.

У холах збиралися войовничі групи мешканців, що охороняли свої ліфти; вони дивилися одне на одного з різних кінців коридора. Багато жінок носили на плечах радіорації, які вони переключали з каналу на канал, ведучи якусь свою акустичну війну. Інші тягали камери зі спалахами, готові зафіксувати будь-який акт насильства, будь-яке вторгнення на їхню територію.

Переходячи з ліфта в ліфт, обстежуючи по два поверхи за раз, Ройял нарешті дістався нижньої половини будинку. Його не чіпали, коли він з'являвся в холах, розступалися. Поранена вівчарка та плями крові на куртці давали йому пропуск на територію ворогуючих кланів, немов володарю, що спустився зі своєї цитаделі, щоби пред'явити рани повсталим підданим.

Поки він дістався 10-го поверху, там спорожніли коридори і холи. Кілька мешканців никали торговим центром, витріщаючись на порожні хромовані полиці. Банк і винний магазин були закриті, опущені ґрати було замкнено. Ані сліду Енн тут не було. Ройял повів вівчарку в басейн, тепер заповнений ледве наполовину. У жовтій воді, повній сміття, в оточенні картонних коробок і газет плавав матрац.

«Та тут навіть труп залишиться непоміченим»,— майнула думка у Ройяла. Поки вівчарка оббігала варварськи зруйновані роздягальні, він помахав тростиною, розганяючи вологе повітря. У нижній секції будинку було важко дихати. Навіть зараз, під час короткого візиту, Ройял відчував тиск тисяч людей над головою.

Із ліфтового холу за басейном долинули крики. Підкликавши собаку, Ройял попрямував до заднього виходу. Біля входу в початкову школу розгорілася запекла суперечка. Сварилися два десятки чоловіків і жінок — група батьків із нижніх поверхів несла парти та стільці, дошку та мольберти, інша група не давала їм увійти до класів.

Невдовзі спалахнула бійка. Підбурювані монтажером, задерши парту над головами, батьки рішуче рушили вперед. Противники — мешканці 11-го і 12-го поверхів — позицій не здавали. Почулася непристойна лайка, а потім жінки і чоловіки почали незграбно штовхатися.

Ройял підтягнув вівчарку до себе: нехай самі розбираються. Коли він повернувся, щоб продовжити пошуки Енн, двері, що вели зі сходів у хол, розчинилися. Натовп мешканців (здебільшого з 14-го і 15-го поверхів) приєднався до бійки. Цих очолював Річард Вайлдер, що підняв у руці кінокамеру, як бойовий штандарт. Ройял вирішив, що Вайлдер знімає документальний фільм, про який стільки говорив. І напевно, він і зрежисував усю цю сцену. Однак Вайлдер у запалі битви лише агресивно розмахував камерою, ведучи нових союзників у бій на своїх же колишніх сусідів. Батьків, що покидали парти і дошки, відтіснили в безлад, на сходи.

Вайлдер зачинив за ними двері. Вигнання колишніх сусідів і друзів принесло йому неприховане задоволення. Камерою він тикав у бік класу початкової школи. Там, за перекинутою дошкою, зіщулилися дві молоді жінки — дружина Ройяла та Джейн Шерідан. Як учениці, що їх заскочили за пустощами, вони дивились на Вайлдера, який поманив їх до себе театральним жестом.

Узявши вівчарку на короткий повідець, Ройял штовхнув скляні двері та проминув мешканців, що в запалі трощили дитячі парти.

— Усе гаразд, Вайлдер,— сказав він твердим, проте звичайним голосом.— Я розберуся.

Потім пройшов повз Вайлдера до класу й підняв Енн на ноги.

— Ходімо. Не хвилюйся про Вайлдера.

— А я і не хвилююсь...— абсолютно спокійно говорила Енн і дивилася на Вайлдера з неприхованим захопленням.— Господи, він просто божевільний...

Ройял чекав, що Вайлдер нападе на нього. Попри двадцять років різниці між ними він почувався спокійно та був упевнений у собі, готовий до фізичного протистояння. Проте Вайлдер із цікавістю дивився на Ройяла і чухав під пахвою — зовсім по-звірячому. Він немов радів, що небожитель зійшов нарешті на нижні рівні і приєднався до боротьби за територію та жінок. Сорочка Вайлдера була розстібнута до пупа, оголюючи гордо виставлену напоказ широку грудну клітку. Він тримав камеру біля щоки, начебто керував постановкою чи хореографією складної дуелі, яка має відбутися за більш зручної нагоди на сцені у високій частині будівлі.

Увечері, повернувшись до квартири на 40-му поверсі, Ройял почав стверджувати своє лідерство на верхніх поверхах. Для початку, поки його дружина і Джейн Шерідан відпочивали в ліжку Енн, він відвів вівчарку на кухню і згодував собаці залишки їжі. Рани на плечах і голові пса вкрилися жорсткою кіркою, і це хвилювало Ройяла куди більше за образи, що їх зазнала дружина. Він практично сам улаштував їй випробування, відкладаючи її пошуки. Як він і підозрював, Енн і Джейн, закінчивши купувати їжу в супермаркеті, не змогли знайти справний ліфт. Коли до них пристав п'яний звукооператор, жінки сховалися в порожньому класі.

— Там усі знімають фільми,— сказала чоловікові Енн, збуджена безрозсудною пригодою в середовищі нижчих класів.— Як тільки когось починають бити, тут же включають камери.

— А потім набиваються в кінозал,— підтвердила Джейн,— і дивляться, хто що записав.

— Тільки не Вайлдер. Він чекає чогось дійсно страшного.

Обидві жінки повернулися, не думаючи навіть дивитися на Ройяла, але він сприйняв це по-своєму. Як не дивно, саме любов до Енн змусила Ройяла пред'явити її сусідам знизу — це був внесок у нове царство, яке вони будували разом. Вівчарка належала до більш практичного світу, і вже зрозуміло, що для обміну в тому майбутньому, яке на них чекає, пес виявиться набагато кориснішим, ніж жінка. Він вирішив не викидати закривавлену куртку, радий носити кров собаки на грудях. Він відмовився від будь-яких пропозицій вичистити її від дружин своїх співгромадян, які прийшли, щоби заспокоїти двох молодих жінок.

Після нападів на вівчарку та на дружину Ройяла його квартира природним чином перетворилася на центр тяжіння для сусідів, які вирішили перехопити ініціативу, поки не втрапили до пастки на даху висотки. Пенгборну Ройял пояснив, що життєво важливо заручитися підтримкою мешканців на поверхах трохи нижче 35-го.

— Щоб вижити, нам потрібні союзники — необхідно убезпечитися від нападів нижніх рівнів і розширити доступ до ліфтів. Нас можуть відрізати від центральної частини будинку, а це небезпечно.

— Слушно,— погодився гінеколог, задоволений тим, що Ройял нарешті тверезо оцінює їхнє становище.— Варто нам утвердитися, і ми нацькуємо їх на нижні рівні, тобто «балканізуємо» центральну частину і почнемо колонізацію всієї будівлі...

Потім Ройял дивувався, як легко їм вдалося здійснити задум. О дев'ятій годині, до початку вечірок, вони почали вербувати прихильників на поверхах нижче басейну на 35-му. Пенгборн майстерно маніпулював людьми, яких образили, яких мучили ті ж проблеми, що й мешканців верхнього поверху: їхні машини теж були розбиті, вони теж страждали від несправностей водопроводу та кондиціонерів. Ройял і Пенгбон обачливо запропонували сусідам користуватися верхніми ліфтами. Більше їм не доведеться входити через головний вхід і продиратися через тридцять ворожих поверхів: досить дочекатися мешканця з останнього поверху, увійти з ним до приватного вестибюлю і без пригод піднятися на 35-й поверх, а потім спуститися на один-два прольоти до своєї квартири.

Пропозицію було прийнято, адже Ройял і Пенгборн не просили натомість ніяких поступок. Повернувшись на 40-й поверх, парламентарі розійшлися по домівках готуватися до вечірніх святкувань. Упродовж попередньої години мало що сталося, хіба що немолоду непритомну жінку бухгалтера з 28-го поверху скинули в напівпорожній басейн, а радіолога з 7-го поверху побили біля сушуарів у перукарському салоні, але в цілому ситуація у висотці залишалася нормальною. З настанням ночі будівля наповнилася звуками гулянок. Починаючи з нижніх поверхів, вечірки поширювалися по будинку, захищаючи його панцирем світла та веселощів. Стоячи на балконі, Ройял слухав, як ширяться музика і сміх, і чекав, поки одягнуться жінки. Далеко внизу до сусідньої висотки під'їхала машина, і трійко її пасажирів вийшли і, задерши голову, подивилися на сотні забитих людьми балконів. Будь-який спостерігач, безсумнівно, вирішив би, що дві тисячі мешканців живуть разом у стані загальної ейфорії.

Заспокоєні бадьорою атмосферою, Енн і Джейн Шерідан швидко опановували себе. Енн більше не заговорювала про від'їзд і взагалі немов забула, що колись хотіла поїхати. Після зіткнення в початковій школі у неї з'явилося відчуття єднання з іншими мешканцями. У майбутньому насильство неодмінно стане цінним засобом зміцнення суспільства. У супроводі Ройяла Енн і Джейн йшли рука в руці на першу сьогоднішню вечірку, організовану газетним оглядачем із 37-го поверху, і слухали розповіді про нові зіткнення й інциденти. Зокрема, зникло світло ще на двох поверхах — 6-му і 14-му.

Пенгборн привітав із цим Ройяла: очевидно, він вважав, що без того тут не обійшлося. Схоже, ніхто навіть на верхніх поверхах не бачив невідповідності між задоволеними лощеними гуляками та занепадом у будівлі. Коридорами, усипаними неприбраним сміттям, повз забиті сміттєпроводи та зіпсовані ліфти, йшли люди в смокінгах. Елегантні дами підіймали подоли суконь, щоби переступити розсипи битих пляшок. Аромат дорогих лосьйонів після гоління змішувався зі смородом кухонних відходів.

Цей дикий контраст радував Ройяла, показуючи, як легко цивілізовані та статечні люди здатні відмовитися від раціональної поведінки. Він згадав власне протистояння з Вайлдером.

Той, до речі, напевно, почав нове сходження, раз дістався вже до 15-го поверху. Воістину у висотці повинні залишитися тільки двоє — Вайлдер і Ройял, тоді і почнеться справжня сутичка серед пустельних коридорів і кинутих квартир, на очах у птахів.

Енн, усвідомивши загрозу насильства, начебто загартувалася. Стоячи біля каміну у вітальні, Ройял з любов'ю дивився на дружину. Вона більше не кокетувала з літніми бізнесменами та молодими підприємцями, натомість уважно слухала Пенгборна, немов відчувала, що гінеколог може стати їй у пригоді не тільки в професійному сенсі. Хоч і приємно було показати дружину іншим мешканцям, Ройял відчував за неї відповідальність. Його сексуальне заступництво поширювалося і на Джейн Шерідан.

— Чи не хотіли б ви перебратися до нас? — запитав він у Джейн.— Ваша квартира небезпечна.

— Із задоволенням, Енн теж пропонувала. Я вже дещо перенесла.

Ройял танцював із нею в засміченому передпокої, не криючись обмацуючи міцні стегна і таз, немов проведена інвентаризація закріплювала його права на майбутню зустріч із цими частинами тіла.

По кількох годинах після півночі, Ройял прокинувся в порожній квартирі на 39-му поверсі. Він лежав на канапі, Джейн притулилася до його плеча. Столи навколо було заставлено брудними склянками та попільничками — слідами покинутої гостями вечірки. Музику з балконів перекривав шум випадкових актів насильства. Десь кричали щось невиразне і били у двері шахти ліфта.

Світло вимкнулося. Лежачи в темряві та намагаючись угамувати запаморочення від світла із сусідньої висотки, Ройял машинально почав пестити Джейн, гладити її важкі груди. Вона навіть не спробувала відсунутися. За кілька митей, коли вже була електрика і засвітилася настільна лампа, що лежала на підлозі балкона, жінка впізнала Ройяла та, відсунувшись, сіла напроти.

Почувши шум, Ройял озирнувся довкола і побачив дружину, що у вечірній сукні сиділа за столом у кухні, поклавши руку на кавоварку, що якраз грілася. Ройял обійняв Джейн і притягнув її до себе з навмисною повільністю, ніби демонструючи дружині переваги повільного відтворення фільму. Він знав, що Енн може їх бачити, але вона спокійно сиділа за кухонним столом, закурюючи сигарету. На подальший сексуальний акт вона дивилася мовчки, немов схвалювала його. Не як модну нині відповідь на подружню зраду, як розумів Ройял, але з племінної солідарності, з поваги до вождя клану.

10 Пересохле озеро

досвіта Роберт Лейнг сидів на своєму балконі, доїдав убогий сніданок і слухав перші звуки будинку, що прокидався. Кілька мешканців уже поспішало на роботу, пробираючись через сміття до брудних автомобілів. Сотні людей продовжували щодня ходити в офіси і студії, їздити в аеропорти і на біржу. Попри перебої з водою та опаленням, чоловіки і жінки були елегантно і чисто вдягнені, і з їхнього вигляду ніяк не можна було здогадатися про події минулих тижнів. Утім, більшу частину робочого часу вони спали у своїх кабінетах.

Лейнг повільно та ритмічно жував шматочок хліба. Сидячи на потрісканих кахлях балкона, він почувався паломником, який втомився під час небезпечного підйому на гору і тепер виконує простий, але важливий обряд у придорожній каплиці.

Минула ніч принесла суцільний хаос — п'яні вечірки, сварки, розбій і напади на самотніх мешканців. Ще кілька поверхів занурилися в пітьму, аж до 22-го поверху, де жила Еліс, сестра Лейнга. Навряд чи бодай хтось спав. До того ж майже ніхто не виявляв ознак утоми, немовби життєвий ритм людей пересунувся з дня в ніч. Лейнг підозрював, що безсоння, від якого страждав багато хто з мешканців,— це підсвідома підготовка до майбутніх несподіванок. Сам він, попри синці на плечах і руках, був у чудовій фізичній формі. Невдовзі йому належало причепуритися і їхати до інституту.

Першу половину ночі Лейнг прибирав квартиру Шарлотти Мелвілл: ту пограбували, поки Шарлотта з маленьким сином ховалася у друзів. Потім він кілька годин допомагав охороняти ліфт, який вдалося перехопити його сусідам. Їхати ніхто нікуди не збирався, головне, захопивши ліфт, деякий час його утримувати, чинячи в такий спосіб психологічний тиск.

Вечір почався, як завжди, з вечірки у Пола Кросленда — теледиктора, а нині вождя клану. Сам Кросленд перебував в студії, але гості дивилися, як він зачитує новини, знайомим, добре поставленим голосом розповідаючи про велику автокатастрофу, у якій загинуло шестеро людей. Поки його сусіди купчилися біля телевізора, Лейнг чекав, що Кросленд згадає настільки ж страшні події в їхній висотці: смерть ювеліра, про яку тепер уже всі забули, розподіл мешканців на протиборчі табори. Можливо, на завершення випуску ведучий додасть і спеціальне послання членам свого клану, які в його кімнаті наповнювали один одному склянки, сидячи серед сміттєвих мішків.

Коли Кросленд ввалився до квартири — у спортивній куртці з каптуром і у важких черевиках, немов пілот, який повернувся з бомбардування,— всі були п'яні. Розрум'янена та збуджена Елеонора Пауелл хилилася до Лейнга, весело тикаючи в нього пальцем і звинувачуючи в тому, що він намагався вломитися в її квартиру. Цю новину сприйняли із захопленням, немов зґвалтування було цінним і випробуваним засобом згуртування клану.

— Низький рівень злочинності, докторе,— казала вона дружнім тоном,— точна ознака громадського занепаду.

Лейнг пив без зупинки. Він розумів, що навмисне накручує себе, пригнічуючи будь-які сумніви в розумі людей. А в практичному сенсі напитися — це найкоротший шлях зближення з Елеонорою Пауелл. Твереза, вона ставала вимотуюче чутливою і блукала коридорами з відсутнім виглядом, немов загубила ключі від мозку. Зате після декількох коктейлів вона оживала, її настрій стрибав подібно до того, як зіпсований телевізор скаче по програмах, причому весь цей божевільний хаос Лейнг міг зрозуміти, тільки якщо сам був п'яний. Він підняв Елеонору, радісно відзначивши, що вона вчепилася в лацкани його піджака, і не вперше подумав, що і сам, і його сусіди прагнуть неприємностей як найефективнішого засобу урізноманітнити статеве життя.

Лейнг відкрив кавоварку і спорожнив її через поруччя балкона. Відходи тепер скидали з балконів, і нікого не турбувало, що вітер може занести сміття до нижніх квартир. Від постійних вимкнень електрики їжа в холодильнику зіпсувалася. Пляшки з кислим молоком стояли цвілою шеренгою, згіркле масло, що розтануло, крапало через решітку. Смерділа протухла їжа досить специфічно, але Лейнг, не надто цим переймаючись, згріб усе в пластиковий мішок і викинув у напівтемний коридор.

У ліфтовому холі сперечалася група сусідів — назрівав конфлікт із мешканцями 28-го поверху. Кросленд викрикував якісь загрози в порожню шахту ліфта. Зазвичай у таку ранню пору Лейнг не звертав на нього уваги. Занадто часто Кросленд і гадки не мав, про що суперечка,— аби почалася сутичка. Без макіяжу, виражаючи обурення, Кросленд нагадував диктора, який уперше звинуватив читачів у поганих новинах про себе.

З мороку за дверима з удаваною байдужістю вийшли хірург-ортодонт і його дружина з кам'яним лицем. Вони, озираючись, трохи постояли серед сміттєвих мішків, потім Стіл оглядно підійшов до Лейнга, м'яко, але владно взяв його за руку, наче готувався до складного видалення зуба, і показав униз.

— Вони хочуть замкнути двері. Хочуть переробити проводку двох ліфтів так, щоб від цоколя до 28-го зупинок не було.

— А як же решта? — запитав Лейнг.— Як нам виходити з будівлі?

— Дорогий мій, навряд чи вони думають про нас. Наш 25-й — ключовий поверх для електромереж. Відрізавши три поверхи під нами, вони отримають буферну зону — розділять верхню і нижню частини будинку. І, прямо кажучи, докторе, коли це станеться, дуже важливо опинитися на потрібному боці...

Стіл замовк: підійшла сестра Лейнга зі своїм електричним кавником. Чолов'яга вклонився і розчинився в темряві, маленькі черевики спритно простукали серед сміттєвих мішків, проділ у волоссі блиснув у неясному світлі. Безсумнівно, він із такою ж спритністю прошмигне між майбутніх небезпек. Як помітив Лейнг, ортодонт узагалі перестав виходити з будівлі. Після битв останніх тижнів він, певна річ, очікував бурхливого підвищення попиту на якісну стоматологічну допомогу.

Привітавшись із Еліс, Лейнг усвідомив, що вона також (якщо Стіл має рацію) буде жити з чоловіком-алкоголіком не на тому боці демаркаційної лінії — у темряві. Сестра прийшла ніби скористатися розеткою на кухні Лейнга, але неуважно поставила електричний кавник на столик у передпокої і, вийшовши на балкон, утупилася в ранкове повітря, немов радіючи, що піднялася ще на три поверхи.

— Як Чарлз? — запитав Лейнг.— На роботі?

— Ні... Він відпросився. Як на мене, назовсім. А ти?

— Сьогодні поїду. Хочеш, дорогою провідаю його?

Еліс проігнорувала його пропозицію. Вона вчепилася в поруччя і почала розгойдуватись, як дівчисько.

— Тут так мирно... Роберте, ти не уявляєш, на що це схоже для багатьох.

Лейнг розсміявся у відповідь на зауваження Еліс, ніби його не стосуються події у висотці,— типова думка старшоїсестри, приреченої з дитинства доглядати за молодшим братом.

— Заходь, коли схочеш.

Він поклав їй руку на плече, легенько притримуючи, на випадок, якщо вона втратить рівновагу. У минулому він завжди фізично відмежовувався від Еліс (вона була занадто схожа на їхню матір), але тепер (і не тільки із сексуальних причин) ця подібність його заводила. Хотілося торкатися її стегон, гладити груди. Нібито усвідомлюючи це, вона прихилилася до його грудей.

— Можеш користуватися моєю кухнею,— сказав Лейнг.— Наскільки я розумію, на нас чекає хаос. Тут буде безпечніше.

— Добре. Тільки в твоїй квартирі брудно...

— Для тебе я приберу.

Лейнг задумливо подивився на сестру. Вона розуміє, що відбувається? Навіть не усвідомивши цього, вони тільки що домовилися про побачення.

Усі люди у висотці пакували валізи, готуючись до подорожей, коротких, але важливих, на кілька поверхів угору або вниз, або, принаймні, в інший кінець коридора. Крім того, відбувався потаємний обмін партнерами. Шарлотта Мелвілл зійшлася зі статистиком із 29-го поверху і майже не з'являлася у своїй квартирі. Лейнг не ображався. Шарлотті потрібна людина, яка допоможе розкритися її силі та твердості.

Подумавши про неї, Лейнг відчув жаль, що сам нікого не знайшов. Утім, необхідну підтримку дасть йому Еліс, з її немодною тепер прихильністю до домашніх цінностей. Попри те, що йому не подобалася її смілива постава, що так болісно нагадувала йому їхню матір, це давало йому незбагненне відчуття безпеки.

Обіймаючи сестру за плечі, Лейнг подивився на дах висотки. Здавалося, він не піднімався на оглядовий дах багато місяців, але вперше його туди не тягло. Він побудує собі житло на цьому місці, із цією жінкою і в цій печері.

Коли його сестра пішла, він почав готуватися до походу в інститут. Зручно прилаштувавшись до повного сміттєвого мішка, Лейнг сидів на підлозі і дивився на гору немитого посуду в раковині. Роздивляючись кухню в незвичному ракурсі, від низу до верху, Лейнг був вражений тим, на що вона перетворилася. Підлогу було завалено недоїдками та порожніми консервними банками. З подивом Лейнг нарахував шість повних сміттєвих мішків, а він же думав, що мішок всього один.

Лейнг витер руки об забруднені штани і сорочку і, відкинувшись на м'яке ложе з власних відходів, мало не задрімав. Підніматися довелося, докладаючи зусиль. Неухильний занепад, постійне зниження стандартів тривало не тільки в квартирі, але і в особистих звичках. Певною мірою були винні перебої з водою й електрикою, проте істотну роль відігравало і падіння зацікавленості в будь-яких умовностях. Нікого із сусідів уже не хвилювало, що вони їдять. Ані Лейнг, ані його друзі тижнями не готували чогось пристойного — вони просто відчували голод і їли те, що було під рукою. Так само нікого не хвилювало, чим напиватися, аби швидше заглушити відчуття, які ще залишалися. Лейнг тижнями не торкався улюблених аудіозаписів. Навіть мова його стала грубою.

Він поглянув на товстий шар бруду в себе під нігтями. Такому занепаду і в собі, і в оточуючих він майже радів. Бруд, несвіжа одежа та відмова від гігієни, байдужість до їжі та питва — все це допомагало виявити себе справжнього.

Лейн прислухався до гудіння холодильника. Електрика повернулася, і апарат почав смоктати напругу. Із крана закрапала вода: запрацювали насоси. Згадавши скептичні слова Еліс, Лейнг спробував навести хоч якийсь лад у помешканні. Але за півгодини, тягнучи сміттєвий мішок із кухні в коридор, зупинився і кинув мішок на підлогу. Усе це нічого не дасть, безглуздо переносити бруд з одного місця на інше.

Набагато важливішою була фізична безпека квартири, особливо коли його не було вдома. Він пройшовся уздовж довгих книжкових полиць у вітальні, скидаючи медичні та наукові томи на підлогу. Секцію за секцією, він розібрав полиці, відніс дошки в передпокій і цілу годину метушився, перетворюючи приступну квартиру на саморобну домашню фортецю. Важкі меблі — обідній стіл і різьблену дубову шафу зі спальні — він пересунув до передпокою, із крісел і письмового столу спорудив міцну барикаду, потім переніс запаси їжі з кухні до спальні. Запаси були невеликі, але дозволять протягнути кілька днів — мішечки рису, цукру і солі, банки з яловичиною та свининою, черствий буханець хліба.

Тепер, коли перестав працювати кондиціонер, у кімнатах стало задушливо. Нещодавно Лейнг помітив сильний, але неприємний запах, характерний душок квартири — дух самого Лейнга.

Він здер із себе брудну футболку і помився в останніх струмках води з душу. Потім поголився і надів чисту сорочку і костюм. Якщо прийти в інститут, одягненим як заброда, можна проговоритись якомусь гострозорому колезі, що насправді діється у висотці. Лейнг оцінив себе в дзеркалі гардероба. Худющий, блідошкірий чоловік із синцями на лобі, у діловому костюмі, завеликому для нього, виглядав вкрай непереконливо, як той в'язень, що вийшов на свободу, одягнений у чужий костюм, щулиться на денне світло після довгої відсидки.

Зміцнивши запори на вхідних дверях, Лейнг наважився покинути квартиру. На щастя, вийти з висотки було простіше, ніж пересуватися всередині неї. Немов неофіційна лінія метро: за одностайною згодою в робочий час один ліфт продовжував курсувати від головного вестибюля. Попри це всюди ясно відчувалася атмосфера напруженості та ворожості. Барикади з меблів і сміттєвих мішків загороджували вхід на кожен поверх. Не тільки стіни коридорів і холів, а й стелі, і килими були списані гаслами — плутанина кодованих сигналів, які свідчили про атаки диверсійних груп із верхніх або нижніх поверхів. Лейнг ледве стримався, щоби не нашкрябати олівцем номер свого поверху на стіні ліфта серед безлічі цифр (деякі по три фути заввишки), що нагадували нотатки в шаленому гросбуху. Зіпсовано було майже все, що тільки можна: дзеркала в холах розбиті, телефони-автомати зірвані зі стін, обшивка на дивані порізана. Ступінь вандалізму був навмисно надмірним, бо виконував ще іншу, більш важливу роль — маскування відомого способу, у який мешканці висотки, перериваючи всі телефонні лінії, відрізали себе від зовнішнього світу.

Кілька годин на день неформальне перемир'я робило транспортну систему будівлі приступною, але період затишшя ставав усе коротшим. Мешканці пересувалися висоткою маленькими групками, чуйно цураючись чужинців. На кожному з цих облич був знак — номер поверху. Протягом цього короткого перемир'я (чотири або п'ять годин), підтверджуючи свій попередньо визначений статус, вони могли пересуватися між нападами — учасники ритуальної битви за сходи. Лейнг та інші пасажири ліфта застигали в кабінці, що повільно повзла вниз, як музейні манекени з табличкою: «Мешканець висотки другої половини двадцятого століття».

Діставшись цокольного поверху, Лейнг обережно рушив до виходу, повз замкнений кабінет менеджера та тюків нерозібраної кореспонденції. Він уже кілька днів не вибирався до інституту, так що світло та прохолодне повітря за скляними дверима приголомшили його — так лякає атмосфера чужої планети. Аура незвичайності, набагато реальніша за все всередині будівлі, тягнулася від висотки всібіч бетонними площами та бруківками комплексу.

Обернувшись через плече, Лейнг подивився, немов перевіряючи ментальний зв'язок із будівлею, і пішов автостоянкою. Поміж машин валялися сотні битих пляшок і банок. Напередодні приїжджав санітарний інспектор із центрального офісу комплексу, але поїхав за півгодини, задовольнившись поясненням, що гори відходів — це наслідок нечіткої системи вивозу сміття. Оскільки формальних скарг від мешканців не надходило, то і заходів вживати не було потреби. Лейнга вже не дивувало, що мешканці, які декілька тижнів тому одностайно лаяли розвал служб будівлі, тепер із тією ж одностайністю переконували чужинців, що у них усе гаразд,— почасти під впливом збоченої гордості, а почасти через бажання вирішити конфлікт без втручання. Так ворогуючі банди, що воюють на смітнику, об'єднуються проти будь-якого чужинця.

Лейнг дістався центру стоянки — запечатаної прямокутної планети зі скляною поверхнею (всього за двісті ярдів від сусідньої висотки). До квартир, схожих аж до останньої фіранки і посудомийної машини на квартири у висотці Лейнга, вселилися вже майже всі мешканці, але чужа будівля здавалася далекою та страшною. Дивлячись на нескінченні ряди балконів, Лейнг здавався собі відвідувачем злого зоопарку, де в складених одна на одну клітках утримувалися непередбачуваної жорстокості звірі. Кілька мешканців, обіпершись на поруччя, байдуже розглядали Лейнга; він раптом уявив, як дві тисячі мешканців вилітають на балкони, починають жбурляти в нього все, що під руку підвернеться, і хоронять його під курганом винних пляшок і попільничок, аерозольних балончиків та упаковок презервативів.

Дійшовши до машини, він нахилився до вікна. Лейнг раптом усвідомив, що протистоїть тут спокусам зовнішнього світу, його прихованим загрозам. Попри всі конфлікти, висотка означала безпеку та захищеність. Коли він відчув целюлозу віконної опори, йому згадалося застійне повітря квартири, зігріте теплом його власного тіла. А тут яскраве світло, відбите хромованою поверхнею на сотнях машин, наповнювало повітря гострими ножами.

Повернувшись до автівки спиною, Лейнг почав ходити стоянкою паралельно будівлі. Він ще не готовий вийти у відкритий простір, зустрітися з колегами в інституті, продовжити заняття зі студентами. Може, краще сьогодні залишитися вдома і підготуватися до наступної лекції?

Лейнг дістався берега декоративного озера (витонченого овалу у сто ярдів завдовжки), спустився сходами і за своєю тінню пішов злегка покатим бетонним дном. За кілька хвилин він зупинився в центрі порожнього штучного озера. Або, точніше, у центрі величезної могили, закругленої з усіх боків, гладкої та безликої, але чомусь лякаючої, як обриси глибоко прихованого психозу. Пустий вільний простір уособлював усі небезпеки світу за межами висотки.

Не в змозі тут залишатися, Лейнг повернувся та швидко пішов до «берега», а потім побіг до будинку між запилюжених машин.

За десять хвилин він опинився у своїй квартирі. Замкнувши двері, переліз через барикаду і почав блукати напівпорожніми кімнатами. Вдихаючи сперте повітря, Лейнг відновився завдяки власному запаху, майже вгадуючи частини тіла: ось ноги, ось геніталії, ось складна суміш запахів із рота. Зірвавши в спальні одяг, жбурнувши костюм і краватку на дно шафи, він знову натягнув забруднений спортивний костюм. Він знав, що більше ніколи не спробує покинути висотку. Лейнг подумав про те, як заманити Еліс до своєї квартири. Якимось чином саме такі потужні запахи і повинні були привабити її до нього.

11 Каральні експедиції

о четвертої години вечора останні мешканці повернулися у висотку. З балкона Лейнг спостерігав, як з'являються машини та займають свої місця на парковці. З портфелями в руках водії прямували до входу. Лейнгові сподобалося, що всілякі розмови припинялися, коли мешканці підходили до будинку. Цивілізована поведінка його дратувала.

Увечері Лейнг відпочивав, вирішивши охолонути та набратися сил для майбутньої ночі. Коли-не-коли він перебирався через барикаду і визирав у коридор, сподіваючись застати Стіла. Занепокоєння стосовно сестри, яка мешкала всього на три поверхи нижче з алкашем-чоловіком, не давало йому спокою. Потрібен спалах насильства, потрібен привід її врятувати. Якщо план розподілу будинку втілиться в життя, сестри Лейнгові вже не побачити.

Лейнг ходив квартирою, перевіряючи примітивні оборонні укріплення. Мешканці верхніх поверхів набагато вразливіші, ніж уявляють собі, і легко можуть опинитися під владою мешканців нижніх рівнів. Вайлдеру та його посіпакам нічого не варто заблокувати виходи, повністю від'єднати будинок від електрики та води і влаштувати пожежу на верхніх поверхах. Лейнг чітко уявив, як перші язики полум'я здіймаються ліфтовими шахтами і сходовими прольотами та як перелякані мешканці шукають порятунку на даху.

Приголомшений моторошним видінням, Лейнг від'єднав акустичні колонки і додав їх до барикади — меблів і кухонного начиння. Платівки і касети заважали йти — Лейнг відкинув їх ногою. Від підставки для гардеробу в спальні він відірвав кілька мостин і в утворену схованку розміром із валізку запхав чекову книжку, страховий поліс, податкову декларацію та сертифікати акцій. Увіпхавши ще лікарську сумку з ампулами морфію, антибіотиків і серцевих стимуляторів і повернувши мостини на місце, Лейнг відчув, що залишки колишнього життя вже за сімома печатками, і він беззастережно готовий до майбутнього життя.

Зовні висотка виглядала спокійною, але Лейнг із полегшенням почув увечері гамір перших інцидентів. Уже пополудні він чекав на це в ліфтовому холі із групою сусідів. А раптом, спаси Господи, нічого не трапиться? Оглядач-міжнародник приніс новину: десятьма поверхами нижче відбулася жорстока битва за ліфт. Адріана Талбота, симпатичного психіатра з 27-го поверху, облили сечею, коли він діставався сходами додому. Поширився навіть поголос, ніби зазнала руйнації квартира на 40-му поверсі. Такі провокації гарантували гарячу нічку.

Ходили чутки про те, що багато мешканців, повернувшись із роботи, знаходили свої квартири перевернутими: меблі та кухонне приладдя було поламано, дроти видерто. Дивно, що запаси їжі при цьому залишалися недоторканими, буцімто грабежі були випадковими і безглуздими. Або весь розгром улаштовували самі господарі, навіть не відаючи, що творять, аби підняти градус насильства?

Вечір огортав висотку, а сутички тривали далі. З вікон восьми занурених у темряву поверхів пробивалися промені ліхтариків, немов позначаючи приготування до жорстких кривавих ритуалів. Лейнг сидів у темряві на килимі у вітальні, притулившись спиною до надійної громади барикади. Світло запалювати не хотілося зі страху (зрозуміло, абсурдного) перед нападом ворогів іззовні, через балкон. Ковтаючи віскі із фляжки, Лейнг дивився телевізор — перші вечірні програми. Звук він вимкнув не з причини нудних документальних фільмів і комедійних серіалів, а від того, що це було безглуздо. Навіть реклама, така націлена на повсякденну реальність, здавалася трансляцією з іншої планети. Умостившись серед сміттєвих мішків, Лейнг стежив за тим, як фальшиві домогосподарки наводять чистоту на бездоганних кухнях і поливають дезодорантом доглянуті пахви. Так вони формували елементи таємничого домашнього Всесвіту.

Спокійний і безстрашний, Лейнг прислухався до голосів із коридора. Думаючи про сестру, він радів першим ознакам насильства, що насувалося. Гидливій Еліс занедбаний стан помешкання, мабуть, здасться огидним, зате їй буде що критикувати. Піт Лейнга та наліт на зубах одягали його у броню бруду та тілесного запаху, але сморід надавав упевненості: тілесними виділеннями він позначав, що він домінує на своїй території. Навіть те, що туалет скоро заб'ється зовсім (раніше Лейнг лише однієї думки про це жахався), тепер майже радувало.

Таку ж відмову від стандартів гігієни можна було спостерігати й у сусідів. Від їхніх тіл йшов найсильніший сморід — фірмовий знак висотки. Світ за стінами будівлі і лякав найбільше саме відсутністю цього «аромату», хоча найближчий його відповідник таки можна було знайти в інституті — у прозекторських анатомічного блоку. Кілька днів тому Лейнг зловив себе на тому, що треться біля столу секретарки, підбираючись ближче, щоб вона могла відчути стійкий запах. Дівчина отетеріла, круглими очима дивлячись на імпозантного безхатька.

Трьома поверхами вище розбилася кинута на балкон пляшка. Скалки від неї миготіли в темряві, як трасуючі кулі. Магнітофон біля відчиненого вікна заревів на всю котушку. Величезні фрагменти гучної музики вибухнули в ночі.

Лейнг переліз через барикаду та відімкнув двері квартири. Кілька сусідів підтягли сталеві двері пожежного виходу до сходового майданчика біля ліфтового холу. П'ятьма поверхами нижче в самому розпалі був напад. Лейнг і члени його клану стовпилися біля сталевих дверей, вдивляючись у темряву сходового колодязя. Було чутно, як гудуть шестерні ліфта, як їздить угору та вниз кабіна, переправляючи нових атакуючих до місця бійки. З 20-го поверху, ніби з ями катівні, долинув жіночий крик.

З нетерпінням чекаючи, коли на допомогу прийде Стіл, Лейнг уже готовий був іти на розшуки. Але хол і коридор були набиті людьми, які бігли в темряві і наштовхувалися одне на одного, намагаючись продертися до своїх квартир вище 25-го поверху. Атакуючих відкинули. Промені ліхтарів бігали по стінах божевільними семафорами. Лейнг послизнувся в липкій калюжі і впав серед тіней. Схвильована жінка, що бігла позаду нього, наступила на його руку, порізавши каблуком зап'ястя.

Протягом наступних двох годин у коридорах і на сходах точилися локальні бої, то вище, то нижче, а барикади відновлювалися і знову руйнувалися. Опівночі Лейнг, зіщулившись за перевернутими пожежними дверима, вирішив уже піти до квартири Еліс, коли побачив серед повалених сталевих крісел Річарда Вайлдера. У руці продюсер, як і раніше, стискав кінокамеру. Як величезний звір, що переводить подих, він стежив за тінями на стінах і стелі, немов ось-ось стрибне на спину своїй тіні та пожене інші вгору повітряними шахтами висотки, як зграю звірів.

Сутичка вщухла, ізсунувшись на нижні поверхи. Лейнг і його сусіди зібралися у квартирі Адріана Талбота. Вони розсілися на підлозі вітальні серед поламаних столів і легких стільців із продавленими сидіннями. Ліхтарі біля ніг мешканців утворили коло світла, у якому поблискували пляшки віскі та горілки, що передавалися з рук у руки.

Психіатр із забинтованою рукою ходив по квартирі, намагаючись картинами в розбитих рамах завісити гасла, написані на стінах веселенькими аерозольними фарбами із супермаркету. Схоже, Талбота більше ображали особисті гомофобні випади, ніж загальний занепад будівлі, але Лейнг вважав їх стимулюючими. Злісні карикатури на стінах виблискували у світлі ліхтарів, як пріапічні^[1] малюнки печерних людей.

— Принаймні, вас не чіпали,— сказав Талбот, присівши навпочіпки поруч із Лейнгом.— А мене явно вибрали цапом-відбувайлом. Цей будинок немов осередок образ: усі буквально вихлюпують нерозтрачені запаси інфантильної агресії.

— Вони перегорять.

— Можливо. На мене сьогодні вилили відро сечі. Ще трохи — і я сам схоплюся за дубину. І неправильно вважати, ніби ми всі прямуємо до наївного примітивізму. Ми бачимо тут набагато менше благородних дикунів, ніж наших не таких вже безневинних постфрейдистських особистостей, роздратованих звичкою до унітазу, грудного вигодовування та батьківської любові — однозначно набагато небезпечнішу суміш, ніж усе те, із чим мали справу наші вікторіанські попередники. У наших сусідів було щасливе дитинство, і все одно вони розлючені. Може, їх обурює те, що в них не було шансу стати збоченцями...

Погладжуючи синці та передаючи по колу пляшки — для хоробрості,— сусіди заводили розмови про контратаки та помсту. Стіла, як і раніше, не було. Чомусь Лейнгові здавалося, що той повинен тут бути — майбутній вождь, набагато більш значущий за Кросленда. Попри травми, Лейнг відчував підйом і силу та хотів стати до бою. Темрява надавала впевненості, це було природне середовище проживання у висотці. Лейнг пишався собою: він навчився пересуватися в абсолютно неосвітлених коридорах (по три кроки, не більше), зупинятися і слухати тишу. Навіть власного квартирою він рухався, пригинаючись до підлоги. Він майже зневажав сонячне світло, яке мав принести прийдешній ранок.

Справжнє світло висотки — це миттєвий фотоспалах, який допомагає зберегти мить бажаного насильства, щоби потім у вуаєристському запалі переглядати знімки. Які види розпусної електричної флори з'являться на забруднених килимах у коридорі у відповідь на нове джерело світла? Підлоги було завалено засвіченою фотоплівкою — пластівцями, які випадають лише під внутрішнім сонцем.

Накачаний алкоголем, Лейнг насилу встав, коли сусіди, немов п'яні студенти, почали підштовхувати одне одного задля хоробрості. Поки вони спускалися в темряві на три поверхи, Лейнг утратив орієнтацію. Вони увійшли в анклав покинутих квартир на 22-му поверсі, проходячи порожніми кімнатами, штовхали екрани телевізорів і били кухонний посуд.

Намагаючись прочистити мізки, перш ніж іти рятувати сестру, Лейнг пішов на балкон і засунув у рот два пальці. Нитки слизу простяглися фасадом будівлі. Зігнувшись над поруччям, Лейнг чув, як коридором ходять сусіди. Коли підуть, він буде шукати Еліс.

За спиною в нього спалахнуло і почало блимати електричне світло, як серце, хворе на аритмію. Задихаючись, Лейнг обіперся на поруччя, чекаючи нападу. Лейнг глянув на свій брудний одяг і плями блювоти. Навколо нього освітилася розорена вітальня та підлога, завалена сміттям, ніби він прокинувся на полі бою.

На ліжку у спальні лежало розбите дзеркало, мерехтячи уламками, ніби фрагменти іншого світу, що намагаються зібратися докупи.

— Дивіться, Лейнг,— покликав знайомий чіткий голос ортодонта.— Це цікаво.

Стіл кружляв кімнатою, тримаючи в руці шпагу з тростини. Іноді він робив випад у підлогу, немов репетирував мелодраму. Він поманив Лейнга до себе, у блимаюче світло.

Лейнг обережно підійшов до дверей, радіючи, що Стіл знайшовся, але розуміючи, наскільки він сам беззахисний, якщо тому спаде на думку якась примха. Лейнг вважав, що Стіл уполював господаря квартири чи волоцюгу, який знайшов тут притулок, але в спальні нікого не було. Потім, прослідувавши поглядом за лезом шпаги, Лейнг побачив, що Стіл загнав під туалетний столик невеликого кота. Стіл метнувся вперед, змахнув парчевою завісою, зірваною з вікна, і потягнув перелякану тварину до ванної.

— Стривайте, докторе! — голос ортодонта був просякнутий дивною крижаною радістю, як у сексуальної машини.— Не йдіть...

Світло й надалі блимало, Лейнг немов дивився страшну кінохроніку. Сам собі дивуючись, він спостерігав, як Стіл розправляється з котом під завісою. Діючи відповідно до якоїсь потворної логіки, ортодонт, що мучив тварину, отримував подвійне задоволення від присутності бридливого, але зачарованого свідка. Лейнг стояв біля входу до ванної кімнати, сподіваючись усупереч собі самому на те, що вогні не погаснуть знову. Він чекав, поки Стіл спокійно придушить кота, убиваючи його під завісою, як ніби здійснюючи комплексну реанімацію під лікарняною ковдрою.

Насилу відірвавшись од видовища, Лейнг мовчки вийшов. Він обережно йшов темним коридором, а в дверях розорених квартир блимало світло від перекинутих на підлогу ламп, від телеекранів, що востаннє повернулися до життя. Десь поруч лунала тиха музика. Знову працював покинутий програвач. У порожній спальні на стіні перед ліжком кінопроектор докручував останні кадри порнофільму.

Коли Лейнг дістався квартири Еліс, він затримався, не знаючи, як пояснити свій прихід. Але коли сестра відчинила двері і поманила його, Лейнг тут же зрозумів: вона знала, що він прийде. Дві валізи, уже зібрані, стояли у вітальні. Еліс востаннє підійшла до дверей своєї спальні. Там, у жовтому, переривчастому світлі непробудним сном спав Фробишер; поруч стояв напівпорожній ящик віскі.

Еліс взяла брата за руку.

— Ти пізно,— сказала вона з докором.— Я давно чекаю.

Залишаючи квартиру, вона навіть не подумала озирнутися на чоловіка. Лейнг пригадав, як багато років тому, вдома, вони з Еліс так само вислизнули з вітальні, де мати лежала непритомна, поранивши себе під час запою.

Коли вони у безпечній темряві піднімалися на 25-й поверх, від сходової клітки відлунювали звуки незначної сутички. Тепер на п'ятнадцяти поверхах, поміж ними і на поверсі Лейнга, світла не було зовсім.

Як буря, що не бажає вщухати, інколи налітаючи новим поривом, так і насильство тривало всю ніч, поки Лейнг із сестрою лежали без сну на матраці в його спальні.

12 Уперед, до вершини

а чотири дні, приблизно о другій пополудні, Річард Вайлдер повернувся з телестудії та в'їхав на автостоянку біля будівлі. Скинувши швидкість, щоби повною мірою насолодитися моментом повернення, він зручно влаштувався за кермом і впевненим поглядом оглянув фасад висотки. Довкола нього були довгі шереги припаркованих автомобілів, що вкрилися шаром бруду та цементного пилу, який летів через відкритий простір комплексу від споруджуваної розв'язки за медичним центром. У ці дні мало машин від'їжджало зі стоянки, так що вільних місць майже не було, але Вайлдер катався під'їзними доріжками, доїжджаючи до кінця і здаючи назад до відправної точки.

Вайлдер погладив пальцем свіжий шрам на неголеному підборідді — пам'ять про жорстоку коридорну сутичку напередодні вночі. Він навмисне розколупав рану і з задоволенням поглянув на закривавлений палець. Дорогою з роботи Вайлдер гнав на повній швидкості, немов намагався вирватися зі злого сну, гудів клаксоном і кричав на інших водіїв. Тепер він був спокійний і розслаблений. Сам вигляд п'яти висоток умиротворив його, як завжди, надавши реальності, якої не вистачало в студії.

Упевнений в тому, що знайде вільне місце, Вайлдер продовжував їздити стоянкою. Спочатку він паркувався, як і його сусіди з нижніх поверхів, у рядах по периметру стоянки, але в попередні тижні він поступово наближував машину до будівлі. Те, що починалося як мирна гра марнославства (іронія стосовно самого себе), скоро перетворилося на серйозний процес — очевидний показник успіху чи поразки. По декількох тижнях сходження на вершину він відчув, що має право паркуватися в тих же рядах, що і його новоспечені сусіди. У момент тріумфу, коли він підніметься на 40-й поверх, його машина стане поряд із дорогими розвалинами біля самих стін.

Минулої ночі Вайлдер кілька годин утримувався на 20-му поверсі і навіть за кілька хвилин несподіваної сутички досяг 25-го. До світанку його змусили відступити із зайнятих позицій до попереднього базового табору на 17-му поверсі, до квартири асистента режисера з телестудії, Хіллмана, колишнього товариша по чарці, який без особливого бажання прихистив зозуленятко у своєму гнізді. Захоплення поверху, за суворою кваліфікацією Вайлдера, означало більше, ніж випадкові захоплення покинутої квартири. Вільних жител у висотці були вже десятки. Вайлдер вибрав для себе більш складну версію сходження — нові сусіди повинні визнати його за свого, за людину, яка отримала права на квартиру не просто грубою силою. Якщо стисло, він повинен стати їм потрібним.

На 20-й поверх Вайлдер потрапив унаслідок однієї з демографічних примх, які супроводжували його сходження. Під час локальних сутичок, які заповнювали ніч, він допоміг заблокувати зламані двері квартири на 20-му поверсі. Там проживали дві жінки — фахівці з фондового ринку. Спочатку, мало не вибивши пляшкою шампанського мізки Вайлдеру, коли він засунув голову в дверний отвір, вони потім із радістю прийняли його пропозицію допомоги (він був на диво спокійний у хвилини кризи). Старша з жінок, яскрава блондинка років тридцяти, навіть зробила Вайлдеру комплімент, назвавши єдиним розсудливим чоловіком у висотці. Вайлдер, зі свого боку, радий був грати роль господаря будинку, а не вождя народу і Бонапарта на барикадах у ліфтових холах або інструктора загону недосвідченої міліції, що складався з редакторів журналів і фінансових директорів, що радить, як штурмувати захищені сходи або захоплювати ворожий ліфт. Крім того, чим вище він видирався, тим більше місцевих знаходив у поганій фізичній формі: довгі години на велотренажері готували їх тільки до довгих годин на велотренажері.

Надавши допомогу двом жінкам, Вайлдер коротав час до світанку, попиваючи їхнє вино і очікуючи на запрошення переїхати в їхню квартиру. Як завжди, він розмахував кінокамерою і розповідав про документальний фільм про висотку, запрошуючи жінок з'явитися на екрані. Проте така пропозиція їх не дуже приваблювала. Якщо на нижніх поверхах мешканці радо готові були брати участь у програмі та виплакати свої жалі, то мешканці верхніх поверхів уже всі бували на телебаченні, багато хто і не по одному разу,— як експерти в актуальних програмах.

— Телевізор потрібен, щоб його дивитися, Вайлдере,— суворо сказала одна з жінок.— А не для того, щоби в нього лізти.

З настанням світанку з'явилися члени жіночого диверсійного загону. Їхні чоловіки і супутники хто переїхав до друзів на інший поверх, хто зовсім зник, їхня очільниця, літня дитяча письменниця, у відповідь на пропозицію стати зіркою документального фільму тільки сердито зиркнула на Вайлдера. Зрозумівши натяк, той вклонився і повернувся на проміжну базу, до квартири Хіллмана на 17-му поверсі.

За тридцять футів од машини Вайлдера, який намірився знайти гідне свого нового статусу місце, на дах чийогось автомобіля, розлетівшись хмарою блискучих скалок, упала пляшка. Вона прилетіла з далеких висот, мало не з 40-го поверху. Вайлдер пригальмував машину, майже зупинивши її, являючи собою мішень. Він навіть готовий був побачити фігуру Ентоні Ройяла (у позі месії) в білій куртці біля поруччя пентхауса і білу вівчарку біля його ніг.

Протягом останніх днів Вайлдеру кілька разів мигцем довелося побачити архітектора: той зникав в експроприйованому ліфті, несучись у цитадель верхніх поверхів. Поза всякими сумнівами, він навмисне виставлявся перед Вайлдером, приманюючи того вгору. Іноді здавалося, ніби Ройял незбагненним чином знає про каламутну фігуру біологічного батька, що з'являється у високих вікнах дитячої, яка зачаїлася на горищі мозку Вайлдера. Чи свідомо Ройял грав цю роль, сподіваючись, що складні почуття Вайлдера до батька похитнуть його рішучість до сходження?.. Вайлдер ударив важкими кулаками по керму. Щоночі він ставав ближчим до Ройяла, роблячи кілька кроків до їхньої вирішальної сутички.

Під шинами захрустіли скалки скла — ніби розстібали блискавку. Просто перед очима Вайлдера, у першому ряду, призначеному для мешканців верхнього поверху, виявилося вільне місце; раніше там стояла машина загиблого ювеліра. Без коливань Вайлдер повернув кермо і встав на вільне місце.

— Давно пора...

Він відкинувся назад, із приємністю споглядаючи руїни обабіч нього. Вільне місце — добрий знак. Він не поспішаючи вибрався з машини та голосно грюкнув дверима. Потім пройшовся до входу з видом заможного землевласника, який тільки-но прикупив собі гору.

Біля входу до холу група з 1-го поверху дивилася, як Вайлдер стрімко пройшов повз ліфти до сходів. Вони ставилися до його пересування будинком, до зміни його прихильностей із підозрою. Удень Вайлдер кілька годин був із Гелен і синами на 2-му поверсі, намагаючись підбадьорити дружину, від якої щораз більше віддалявся. Рано чи пізно він піде назавжди. Вечорами, коли він відновлював сходження, Гелен трохи оживала і навіть говорила з ним про його роботу в телестудії — про програми, над якими він працював кілька років тому. Минулого вечора, коли Вайлдер зібрався йти, заспокоюючи синів і перевіряючи запори на дверях, Гелен раптом обійняла його, немов хотіла зупинити. М'язи на її худому обличчі нервово затремтіли, наче всередині намагалися стати на місце деталі замка із секретом.

На подив Вайлдера, увійшовши у квартиру і пробравшись коридором між барикадою і сміттєвими мішками, він знайшов дружину в стані радісного збудження. Гелен із групою домогосподарок святкувала невелику перемогу. Втомлені жінки з їхніми некерованими дітьми — громадянська війна у висотці зробила їх войовничими, як і їхні батьки,— спромоглися на щось путяще.

Дві молоді жінки із 7-го поверху, колишні вчительки початкової школи, вирішили відновити заняття. По тому, якими похмурими поглядами вони дивилися на групу добровольців, трьох чоловіків-татусів,— продавця комп'ютерів, звукорежисера та кур'єра трепел-агенції,— що захищали жінок з боку дверей, Вайлдер зрозумів, що їм довелося пережити жорстоке викрадення.

Поки Вайлдер готував вечерю з останніх консервів, Гелен сиділа біля кухонного столу; її білі руки метушилися, як перелякані птахи в клітці.

— Просто не віриться, що я на якийсь час звільнюся від хлопчиків.

— А де проходитимуть заняття?

— Тут, у нас, завтра і післязавтра.

— Але тоді ти зовсім не будеш вільна від хлопчиків... Утім, хоч щось.

Вайлдер запитував себе, чи зможе Гелен кинути дітей. Вона тільки про це і думала. Граючи із синами, Вайлдер всерйоз роздумував, чи не взяти їх із собою нагору. Він дивився, як Гелен намагається поприбирати в квартирі. Вітальню було розграбовано під час нападу. Поки Гелен із синами ховалася в сусідів, грабіжники переламали меблі, практично повністю знищили кухню. Гелен принесла поламані стільці з їдальні та поставила рядком перед понівеченим столом Вайлдера. Понівечені стільці спиралися один на одного — дика пародія на шкільний клас.

Вайлдер навіть не намагався допомогти. Іноді йому здавалося, що дружина навмисне виснажує себе і що синці на зап'ястях і колінах були частиною складної системи самокатування — спробою відвоювати чоловіка. Кожного дня, повертаючись додому, він був майже впевнений, що знайде Гелен в інвалідному кріслі зі зламаними ногами і пов'язкою на поголеній голові: наважилася на останній відчайдушний крок — лоботомію.

Чому він повертався? Єдиною його метою було кинути Гелен, позбутися ваби повертатися щовечора до квартири і будь-яких застарілих зв'язків із власним дитинством. Розлучившись із Гелен, він від'єднається від усієї системи підліткових заборон, від якої намагався звільнитися з юності. Навіть його агресивна розпуста була частиною тієї ж спроби відкинути минуле, хоча Гелен своєю байдужістю зводила цю спробу нанівець. Утім зрештою саме його романи підготували ґрунт до сходження на висотку, створили опори, які допоможуть йому піднятися на дах по тілах колишніх коханок.

Вайлдеру стало важко тепер перейматися станом дружини або життям її сусідів-невдах. Було вже ясно, що нижні поверхи приречені. Саме маніакальна ідея вчити дітей — останній рефлекс будь-якої пригнобленої групи, готової здатися,— говорила про те, що опір закінчується. Гелен тепер навіть погоджувалася на допомогу групи жінок з 29-го поверху. Під час денного затишшя дитяча письменниця та її служниці обходили будинок, пропонуючи допомогу покинутим і самотнім жінкам.

Вайлдер увійшов до спальні синів. Вони стріляли по порожніх мисках із пластикових пістолетів і зраділи, побачивши батька. На хлопчиках були дитячі камуфляжні костюми парашутистів і бляшані каски. Вайлдер мимохіть відзначив, що форма неправильна. У світлі подій, що насувалися на висотку, правильна військова уніформа — діловий костюм брокера, портфель і капелюх.

Хлопчики хотіли їсти. Покликавши Гелен, Вайлдер повернувся до кухні. Дружина стояла на колінах біля електроплити. Дверцята духовки були відкриті, і Вайлдеру раптом здалося, що Гелен намагається заховати там своє маленьке тіло. А може, саму себе приготувати як прощальний дар сім'ї?

— Гелен...

Він нахилився до дружини, здивувавшись крихітним розмірам її тіла — жменьці кісточок під блідою шкірою.

— Заради всього святого, та ти ж як...

— Усе гаразд... Я потім щось приготую.

Гелен відсторонилася і почала бездумно шкребти пригорілий жир на дні духовки.

Дивлячись на скорчену біля його ніг дружину, Вайлдер зрозумів, що вона часто-густо втрачає свідомість із голоду. Він дозволив їй обіпертися на плиту й обвів поглядом порожні полиці.

— Почекай тут, я сходжу до супермаркету, куплю що-небудь поїсти. Чому ти не сказала, що голодуєш?

— Річарде, я тисячу разів говорила.

З підлоги вона спостерігала за тим, як він шукає в неї в сумці гроші — свої останнім часом були Вайлдеру ні до чого. Він навіть не перевів у готівку останній зарплатний чек. Він узяв кінокамеру, переконавшись, що кришка об'єктива була на місці. Коли він озирнувся на Гелен, то помітив, що її очі зробилися напрочуд важкими на її маленькому обличчі, майже так, ніби вона була задоволена залежністю чоловіка від вигадок цієї складної іграшки.

Зачинивши за собою двері, Вайлдер подався на пошуки їжі та води. Під час денного перемир'я мешканцям нижньої секції будинку ще був приступний шлях до супермаркету на 10-му поверсі. Майже всі сходи перегороджували міцні барикади — вітальні гарнітури, обідні столи та пральні машини височіли від сходинок до стелі. Понад дванадцять ліфтів із двадцяти не працювали. Решта працювала з перебоями, за бажанням будь-якого владного клану.

У холі Вайлдер обережно зазирнув до порожніх шахт. Шматки металевого поруччя та водопровідних труб, що перегороджували шахти як стопори, щоби не дати ліфтам проїхати, самі утворювали щось подібне до сходів.

Стіни було списано гаслами і непристойностями, списки мешканців перетворилися на божевільні каталоги. Біля дверей холу чіткий дороговказ у військовому стилі позначав єдині безпечні сходи, якими можна користуватися рано-вранці та в комендантську годину — протягом трьох годин.

Вайлдер підняв камеру та подивився на знак через видошукач. Відмінний вийде початковий кадр. Вайлдер, як і раніше, був переконаний, що необхідно залишити візуальне свідчення всього, що відбувається у висотці, хоча рішучість його танула. Розпад висотки нагадував йому один фільм: містечко в Андах сповзало схилом гори до загибелі, а мешканці неквапливо знімали з мотузок білизну в садках, що розвалювалися, продовжували готувати на кухнях, поки навколо валилися стіни...

Уже двадцять поверхів уночі залишалися без світла, та понад сотню квартир було покинуто мешканцями. Кланова система, що давала мешканцям почуття безпеки, тепер майже розвалилася: мешканцями опановувала апатія або параноя. Повсюди люди ховалися у квартирах, а то і збивалися в одну кімнату, завалюючи вхід барикадою. На майданчику 5-го поверху Вайлдер зупинився, дивуючись, що навколо немає ні душі. Він чекав біля дверей до холу, ловив кожен підозрілий звук. З тіні виникла висока фігура літнього соціолога з мішком відходів у руці і рушила, ніби привид, засміченим коридором.

Попри руйнацію будинку — води майже ніколи не було, вентиляційну систему засмітили недоїдками й екскрементами,— завидна більшість мешканців вели себе стримано. На майданчику 7-го поверху Вайлдер зупинився ще раз, щоби справити нужду прямо на сходинки. Чомусь його здивував вигляд сечі, яка тече між ногами. Але це була дрібниця. Вайлдер бачив особливе задоволення в тому, що під час нічних сутичок і нападів може мочитися, де захоче, та срати в занедбаних квартирах. Минулої ночі він радісно ганяв перелякану жінку, яка благала його не сцяти на підлозі її ванної.

Так чи інакше, Вайлдер любив і розумів ніч: тільки в темряві звільнялися пригнічені інстинкти. Він радів прояву нових збочених рис характеру. На щастя, вести себе як виродок ставало тим легше, чим вище він піднімався,— немов під впливом таємничої логіки висотки.

Вестибюль 10-го поверху був порожній. Вайлдер прикрив двері на сходи і рушив до торгового центру. Банк було зачинено, як і перукарню, і винну крамницю. Остання касирка супермаркету — дружина оператора з 3-го поверху — стоїчно сиділа за касою, приречена панувати, як Британія, над морями сміття. Вайлдер пройшовся вздовж порожніх полиць. На дні морозильних прилавків у жирній воді плавали гнилі пакети. У центрі торгового залу розсипалася піраміда упаковок із собачими бісквітами.

Вайлдер поклав у кошик три пачки бісквітів і шість банок котячого корму. Із цим Гелен і хлопчики протягнуть, поки Вайлдеру не вдасться вломитися в чужу квартиру і знайти схованку з їжею.

— Залишився тільки корм для тварин,— поскаржився він касирці.— Нічого не замовляєте?

— Попиту немає,— відповіла жінка, машинально погладжуючи рану на лобі.— Усі, напевно, затоварилися кілька місяців тому.

«Бреше»,— подумав Вайлдер, крокуючи до ліфтового холу. Відімкнувши не одну квартиру, він добре знав, що мало хто зберігав бодай якісь запаси їжі. Люди просто перестали замислюватися над тим, що буде завтра.

Через п'ятдесят футів, за перевернутими сушарками, що валялися біля перукарні, світлодіодні цифри над дверима ліфта стали переміщатися зліва направо. Це останній на сьогодні громадський ліфт рухався вгору будівлею. Десь між 25-м і 30-м поверхами його зупинить вартовий — це буде кінець денного перемир'я і початок ще однієї ночі.

Вайлдер несвідомо наддав ходи. Коли кабіна пригальмувала на 9-му, випускаючи пасажира, він опинився біля дверей ліфта. Тільки-но кабіна почала рухатись, Вайлдер встиг натиснути кнопку.

У ті секунди, що залишалися до відкриття дверей, він зрозумів, що остаточно вирішив кинути Гелен і синів. У нього тепер тільки один шлях — угору. Як альпініст, що відпочиває за сто футів од вершини, він не мав вибору.

Двері ліфта відчинилися. Десь із п'ятнадцять людей дивилися на Вайлдера, вони були нерухомі, як пластмасові манекени. Тільки ноги трохи шаркнули, звільняючи місце.

Він зачекав, придушивши в собі бажання розвернутися і кинутися сходами вниз до своєї квартири. Очі пасажирів були спрямовані на Вайлдера — усіх стомила його нерішучість, і всі боялися якогось вибрику.

Коли двері почали зачинятися, Вайлдер ступив у кабіну, виставивши перед собою кінокамеру. Він знову почав сходження на висотку.

13 Бойове розфарбування

ісля двадцятихвилинної затримки, дратуючої, як гаяття часу на сонній прикордонній заставі, ліфт піднявся з 16-го на 17-й поверх. Стомлений очікуванням, Вайлдер ступив у хол, шукаючи, куди би жбурнути коробки із собачою та котячою їжею. Бухгалтери і телемагнати, що залишилися в ліфті, притиснуті плечима одне до одного, учепилися в портфелі і щоб не дивитися на попутників, що пильно вивчали графіті на стінах. Сталевий дах кабіни кудись зник (виламали і забрали з якоюсь метою?), і довга шахта йшла вгору над їхніми головами, відкритими будь-кому, кому трапиться під руку цегла.

Три пасажири, що вийшли з ліфта разом з Вайлдером, зникли серед барикад, які перегороджували тьмяно освітлений коридор. Діставшись до квартири Хіллманів, Вайлдер знайшов надійно замкнені двері. Ізсередини не долинало ніяких звуків. Спроби зламати замок не вдалися. Мабуть,Хіллмани покинули квартиру і сховалися в друзів. Раптом із глибини передпокою почулося ледве чутне дряпання. Притиснувши голову до дверей, Вайлдер розібрав, що це місіс Хіллман тихим голосом сперечається сама із собою, пересуває по підлозі щось важке.

Після довгих перестукувань і перемовин, які Вайлдеру доводилося вести, наслідуючи улесливий тон самої місіс Хіллман, він був допущений у квартиру. Громіздка барикада з меблів, кухонного обладнання, книг, одягу і навіть настільних прикрас перегороджувала передпокій, нагадуючи звичайне міське звалище в мініатюрі.

На матраці в спальні лежав Хіллман з розбитою головою, перев'язаною роздертою сорочкою, через яку сочилася на подушку кров. Коли Вайлдер увійшов, рука пораненого заворушилася, намагаючись намацати уламок балконного поруччя, що лежав із ним поруч. Хіллман став одним із перших цапів-відбувайлів: безцеремонність і незалежність перетворили його на природну мішень. Під час нальоту на верхній поверх асистента режисера вдарили по голові статуеткою — премією за кращу телепрограму. Вайлдер дотягнув його до квартири і наглядав за ним уночі.

При непрацездатному чоловікові місіс Хіллман цілком залежала від Вайлдера, і тому така залежність подобалася. Коли Вайлдер був відсутній, місіс Хіллман безперервно хвилювалася, як надтурботлива мати хвилюється за непутящого сина. А відразу після його повернення забувала, хто він такий.

Вона потягнула Вайлдера за рукав — геть від Хіллмана. Її більше турбувала барикада, ніж чоловік. Усе в квартирі, що можна було зрушити з місця, навіть дрібниці, вона додавала до завалів перед дверима, ризикуючи одного разу замуруватися навіки. Щоночі, коли Вайлдер кілька годин дрімав, згорнувшись у кріслі, він чув, як місіс Хіллман невтомно рухається навколо, додаючи до барикади випадково знайдений предмет меблів, три книжки, вінілову платівку, шкатулку для коштовностей... Одного разу Вайлдер, прокинувшись, виявив, що вона використала і його власне тіло. Часто вранці доводилося по півгодини пробиратися до дверей.

— Що це таке? — роздратовано спитав її Вайлдер.— Що ви робите з моєю рукою?

Місіс Хіллман втупилася в коробку собачої їжі — за відсутності меблів Вайлдер не знав, куди її дівати, а додавати в барикаду чомусь не хотілося.

— Я прибрала,— з гордістю сказала вона.— Ви ж цього хотіли?

— Зрозуміло...

Вайлдер хазяйським оком оглянув квартиру. Чесно кажучи, змін він не помітив.

— А це що?

Вона нетерпляче показала на коробку, грайливо тицьнувши Вайлдера під ребра, як мама, що зловила маленького сина з подарунком.

— Сюрприз?

— Облиште це,— грубо відсунув її Вайлдер, майже зваливши з ніг.

Йому подобалися такі абсурдні ритуали. У них вони виходили на такий рівень інтимності, якого він не досяг би з Гелен. І чим вище він підіймався поверхами, тим легше йому давалися такі ігри.

Крихітна жінка швидко витягла з коробки упаковку собачих бісквітів і втупилася на перегодованого бассет-хаунда на етикетці. Хіллмани обидва були худі, як опудала. Із щедрості Вайлдер простягнув їй банку котячих консервів.

— Розмочіть бісквіти в джині; я знаю, десь прихована пляшка. Це вам обом корисно.

— У нас буде собака!

У відповідь на сердитий погляд Вайлдера вона припала до нього, поклавши долоні на його груди.

— Собака! Будь ласка, Дік...

Вайлдер хотів відсунутися, але хтивий і улесливий тон жінки і дотик її пальців до його сосків збивав з пантелику. Їхні несподівані сексуальні ігри пробуджували приховану напругу в його характері. Хіллмен, із сорочкою навколо голови, ніби у кривавому тюрбані, пасивно дивився на них, на його обличчі не було ніяких фарб. Вайлдерові подумалося, що за таких травм порожня квартира, здавалося б, була повна переплетених реплік його самого та пані Хіллман. Він зробив вигляд, що заграє, із цікавості обхопивши долонями маленькі, як яблучка, сідниці місіс Хіллман, щоби подивитися, як відреагує поранений. Але Хіллман, схоже, нічого не помітив.

Вайлдер припинив гладити місіс Хіллман, коли вона почала відкрито відповідати на ласки. Не такого розвитку відносин він хотів.

— Діку, я знаю, чому ви прийшли врятувати мене...

Місіс Хіллман пішла за ним навколо барикади, усе ще тримаючи за руку.

— Ви їх покараєте?

Це теж входило в гру. «Вони», мешканці висотки нижче 17-го поверху, повинні прийти з повинною і впасти ниць — нескінченна черга біля її дверей.

— Аякже, покараю,— заспокоїв її Вайлдер.— Усе добре?

Вони сперлися на барикаду, місіс Хіллман сховала гостре обличчя в нього на грудях. Така пара якнайбільше пасувала би для того, аби погано зіграти роль матері та сина. Кивнувши, спрагла помсти місіс Хіллман вихопила з надр барикади чорну металеву трубку. Раптом Вайлдер зрозумів, що це дуло дробовика.

Здивований, Вайлдер забрав у жінки зброю. Місіс Хіллман підбадьорливо посміхалася, ніби чекала, що Вайлдер зараз же піде в коридор і пристрелить когось. Він переломив затвор. Зброю було заряджено.

Вайлдер прибрав зброю подалі від місіс Хіллман. Йому спало на думку, що цей дробовик лише один з, можливо, сотень стволів у висотці: мисливські рушниці, зброя на пам'ять про військову службу, дамські пістолети. Але попри всю вакханалію насильства ніхто жодного разу не вистрілив. І Вайлдер точно знав чому. І чому сам він нізащо не стане стріляти з цього дробовика, навіть на порозі смерті. Мешканці висотки уклали мовчазну угоду — вирішувати протистояння тільки за допомогою фізичної сили.

Він заштовхав дробовика у глиб барикади і пхнув місіс Хіллман у груди.

— Ідіть, рятуйтеся...

Коли вона, наполовину жартома, наполовину всерйоз, запротестувала, він почав кидати на підлогу перед нею собачі бісквіти. Йому подобалося знущатися з неї. Він насміхався з неї на очах її чоловіка, забравши в неї їжу, поки вона не здалася та не відступила в кухню. На висотку спускалася темрява, і Вайлдер більше і більше тупів, напускаючи на себе грубість, як винний юнак, що викобенюється перед директоркою.

Усю ніч, що переривалася спалахами насильства, Вайлдер провів у помешканні Хіллманів на 17-му поверсі. Те, що інцидентів стає менше, його засмутило: здійснюючи сходження на висотку, він ставив собі за мету пропонувати послуги бойовика тим чи іншим воюючим угрупованням. А відкриті племінні конфлікти минулого тижня тепер, безсумнівно, припинилися. Межі та лінії перемир'я стерлися, кланова структура розпалася, поступившись місцем маленьким анклавам, що об'єднували три-чотири сусідні квартири. Проникати й експлуатувати ставало дедалі важче.

Сидячи в темряві на підлозі вітальні під протилежними стінами, Вайлдер і місіс Хіллман прислухалися до приглушених звуків довкола — так звірі в темніючому зоопарку укладаються поруч у похмурій тиші, іноді кидаючись одне на одного під час коротких спалахів жорстокості.

Найближчі сусіди Хіллмана — страховий брокер і його дружина, два фінансові директори та фармаколог — були абсолютно позбавлені ініціативи та дезорганізовані. Вайлдер відвідав їх кілька разів і зрозумів, що ніякі заклики на них більше не діють, їхні застиглі мізки можна було розворушити тільки найбільш кричущими проявами безглуздої злоби. Удаваний і щирий гнів Вайлдера, його фантазії на тему помсти лише на мить виривали бідолах із заціпеніння.

Перегрупування навколо найбільш радикальних й агресивних вождів відбувалося по всій території висотки. Після опівночі світло ліхтарів блукало барикадами в холах та коридорах: там дрібні анклави по п'ять-шість мешканців, присівши серед пластикових сміттєвих мішків, під'юджували самі себе, як гості на весіллі споюють одне одного, знаючи, що скоро будуть спокійно займатися сексом серед десертів.

О другій годині Вайлдер вийшов із квартири Хіллманів і пішов розворушувати сусідів. Чоловіки скупчилися з кийками і списами в руках, додавши фляжки з віскі в загальну купу. Промені ліхтарів вихоплювали з темряви велику музейну експозицію сміттєвих мішків. Вайлдер сидів у центрі кола і розповідав про план чергової експедиції на верхні поверхи за провіантом. Сусіди, хоч і харчувалися багато днів надголодь, не рвалися брати участь у нападі, побоюючись потужної відсічі. Однак Вайлдер уміло грав на їхній уяві, на роль цапа-відбувайла вкотре вибравши Адріана Талбота, якого цього разу звинуватив у домаганнях до дитини в роздягальні басейну. Брехливість звинувачення, очевидна для всіх, тільки зміцнила їхні наміри. Проте, перш ніж вирушити, вони наполягали на тому, щоб Вайлдер вигадав ще більш кричущі злочини, немов уявна природа сексуальних злочинів Талбота могла підкріпити сутність їхніх претензій. За логікою висотки стали найбільш винуваті ті, хто був невинен ні в якому правопорушенні. Незадовго до світанку Вайлдер опинився в порожній квартирі на 26-му поверсі. Жінка з маленьким сином, що жила тут, пішла, навіть не подумавши навісити на колодку. Стомлений нічним буйством, Вайлдер утік від диверсійної групи, нацькувавши їх удесяте громити квартиру Талбота. У його плани входило облаштуватися в порожній квартирі та весь день спати, щоби в сутінках продовжити сходження висоткою.

Вайлдер обійшов усі три кімнати, переконавшись, що ніхто не сховався в кухні чи ванній кімнаті. Він ходив у темряві, відкриваючи шафи та скидаючи на підлогу книги і прикраси. Господиня, залишаючи квартиру, зробила боязку спробу прибрати, склавши дитячі іграшки до гардероба в спальні. Вайлдера засмутив вигляд підметеної підлоги й акуратно складених фіранок. Він вивалив шухляди на підлогу, зірвав із ліжок матраци та помочився у ванну. Його огрядна фігура з розстебнутими штанями, що демонстрували великі геніталії, дивилася із дзеркала в спальні. Вайлдер мало не розбив люстерко, але вигляд власного пеніса — білої палиці в темряві — заспокоїв його. Треба б якось його прикрасити, може, бантик із букетиком пов'язати.

Вайлдер не сумнівався в успіху. Навіть почуття голоду заглушалося радістю перемоги — було вже пройдено більше половини шляху до вершини. З вікна було важко розгледіти землю внизу — залишений позаду світ. Десь у височині прогулюється зі своєю білою вівчаркою Ентоні Ройял, не підозрюючи, який на нього чекає сюрприз.

На світанку прийшла господиня квартири і навпомацки рушила на кухню, де відпочивав Вайлдер. Він сидів, розслаблений, на підлозі, спиною до плити, розкидавши навколо залишки їжі.

Він знайшов кілька консервних банок і дві пляшки червоного вина в примітивній схованці — під днищем гардероба в спальні. Відкривши банки, Вайлдер узявся за магнітофон на батарейках, знайдений серед дитячих іграшок: похрюкав і повідригував у мікрофон, потім прослухав, що вийшло. На серію відрижок вдалося накласти другу і третю, причому все це власноруч — пальцями з обгризеними брудними нігтями.

Пляшки кларету навіяли на нього приємну дрімоту. Розмазуючи червоне вино по широких грудях, Вайлдер дружньо подивився на приголомшену господиню, яка, зайшовши на кухню, перечепилася через його ноги.

Коли жінка поглянула на нього згори вниз, нервово поклавши долоню на горло, він пригадав, що колись її називали Шарлоттою Мелвілл. Ім'я тепер існувало окремо, як зірваний вітром зі спортсмена жилет із номером. Він знав, що частенько заходив до цього помешкання, і тому йому і здалися дещо знайомими дитячі іграшки та меблі, хоча крісла і диван було пересунуто, аби замаскувати сховки.

— Вайлдере?..— тихо, немов із сумнівом, вимовила Шарлотта Мелвілл.

Уночі вона ховалася із сином трьома поверхами вище, у квартирі статистика, з яким нещодавно подружилася. Удосвіта, коли все затихло, вона повернулася, щоб забрати залишки запасів їжі та піти — уже назовсім. Швидко оговтавшись, вона критично оглянула великого чоловіка з розкритим лоном, який лежав, немов дикун, серед пляшок; його груди прикрашали червоні смуги. Вона не відчувала втрати або образи, прийнявши хаос у квартирі і міцний запах сечі у ванній як належне.

Вайлдер, схоже, дрімав, і Шарлотта Мелвілл повільно рушила до дверей. Раптом Вайлдер потягнувся і схопив жінку за щиколотку. Він хтиво їй посміхнувся. Вставши, обійшов довкола, піднявши магнітофон, немов збирався вдарити. Але він тільки вмикав і вимикав магнітофон, демонструючи колекцію відрижок і рохкання, задоволений, що може похвалитися такою неочікуваною майстерністю. Він повільно водив її помешканням, від однієї кімнати до іншої, демонструючи своє відредаговане бурмотіння.

Перший раз ударивши її і притиснувши до підлоги, Вайлдер спробував записати її переривчастий подих, але стрічку зажувало. Він акуратно розправив стрічку, нагнувся і знову почав лупцювати жінку, зупинившись тільки тоді, коли запис криків його задовольнив. Він насолоджувався, тероризуючи її, давив на неї все більше, аж поки вона не починала перелякано задихатися. Під час незграбного злягання на матраці в дитячій спальні Вайлдер залишив поруч на підлозі увімкнений магнітофон і програвав запис короткого насильства з накладеним на нього тріском розривання одягу та злого пихтіння.

Потім йому набридли і жінка, і гри з магнітофоном і він закинув апарат у кут. Звук власного голосу, нехай і грубого, привносив якусь дисгармонію. Говорити взагалі не хотілося, ніби слова надавали всьому неправильного значення.

Шарлотта одяглася, і вони разом поснідали на балконі, сидячи за столом, згідно з недоречними звичаями колишнього світу. Шарлотта їла залишки м'яса з банок, які знайшла на підлозі. Вайлдер допив кларет і оновив червоні смуги на грудях. Сонце, що сходило, зігрівало його розкрите лоно, і він почувався задоволеним чоловіком, який снідає з дружиною на терасі вілли, що приліпилася до схилу гори. Він простодушно хотів розповісти Шарлотті про своє сходження на висотку і сором'язливо показав на дах. Але Шарлотта не зрозуміла; запахнувши розірваний одяг на міцному тілі, вона отупіло дивилася в далечінь. І хоча вуста її та горло були зранені, вона, здавалася безтурботною, спостерігаючи за Вайлдером із виразом пасивності на обличчі.

З балкона Вайлдер бачив дах висотки — десь біля дванадцяти поверхів над ним. Така висота вдаряла в голову навіть сильніше вмісту пляшки. Він уже міг розгледіти птахів, що сиділи рядком на поруччі: вони, безсумнівно, чекали, коли він з'явиться і візьме командування на себе.

Унизу, на балконі 20-го поверху, чоловік готував їжу на вогні: підкладав відламані ніжки кавового столика до купи тліючих палиць, на яких балансувала консервна банка.

До краю автостоянки під'їхала поліцейська машина. Кілька мешканців висотки (акуратно одягнені в костюми і плащі, з портфелями в руках) саме відправлялися в цю ранню годину на роботу. Залишені на під'їзних доріжках автомобілі не давали поліцейським доїхати до входу. Вони вийшли з машини і заговорили з мешканцями. Зазвичай ніхто не став би відповідати чужим людям, але зараз мешканці зібралися навколо двох поліцейських. Вайлдер здивувався: невже збираються злити інформацію? Втім, не чуючи ані слова, він усе ж розумів, про що вони говорять. Мешканці, безсумнівно, заспокоювали поліцейських, що все гаразд, попри сміття і биті пляшки навколо будівлі.

Вирішивши перевірити захищеність квартири, перш ніж лягати спати, Вайлдер визирнув у коридор, відчуваючи, як застояне повітря несеться в бік балкона. Потягло багатими ароматами. Як і сміття, так і екскременти мешканців верхніх поверхів явно відрізнялися за запахом.

Повернувшись на балкон, Вайлдер подивився, як поліцейські сідають у машину і ідуть геть. Із двох десятків мешканців, які продовжували щоранку виходити на роботу, троє повернули назад, до висотки, без сумніву вибиті з колії спілкуванням із поліцією. Не підводячи погляду, вони шмигнули до головного вестибюля.

Вайлдер знав: ще раз вони навіть і не спробують вийти. Не за горами повна ізоляція висотки від зовнішнього світу, і, можливо, вона збіжиться у часі з його появою на вершині. Умиротворений такою картиною, Вайлдер сів на підлогу, поклав голову на плече Шарлотті Мелвілл і заснув, а вона гладила винні смуги на його грудях і плечах.

14 Остаточний тріумф

з настанням сутінків, посиливши охорону, Ентоні Ройял наказав запалити свічки на обідньому столі. Тримаючи руки в кишенях смокінга, він стояв біля вікна пентхауса на 40-му поверсі та дивився на бетонні майданчики комплексу. Усі, хто їздив сьогодні на роботу, уже припаркували машини і пішли додому. Дочекавшись їхнього повернення, Ройял відчув, що може розслабитися,— так капітан, давно готовий підняти вітрила, зустрічає останніх членів екіпажу зі звільнення на берег в іноземному порту. Вечір розпочався.

Ройял сів на чільному місті стола в дубове крісло з високою спинкою. Полум'я свічок грало на срібних приладах і золотій тарілці, відбивалося на шовковій оторочці смокінгу. Як завжди, Ройял посміхався з театральності оточення, що нагадувало дешеву телерекламу продуктів високої якості. Три тижні тому вони з Пенгборном вирішили переодягатися до вечері щодня. Ройял велів жінкам максимально розсунути стіл в їдальні, щоби сидіти на чільному місці стола спиною до високих вікон і освітлених поверхів сусідніх висоток. За його наказом жінки дістали зі схованок свічки та срібний посуд і готували вишукані страви. Тіні жінок гойдалися на стелі, як в обідніх палатах феодала. Сидячи в кріслі на дальньому кінці довгого стола, Пенгборн захоплювався всім цим.

Ясна річ, гінеколог прекрасно розумів, що цей маскарад не має сенсу. Усього за крок, за кордоном освітленого свічками простору, біля стіни товстим шаром лежали сміттєві мішки. Коридори та сходи забиті поламаними меблями та перекриті барикадами з пральних машин і морозильних камер. Шахти ліфтів перетворилися на нові сміттєпроводи. Жоден із двадцяти ліфтів висотки не працював; у шахтах накопичувалися кухонні відходи і трупи собак. Хоч якась подоба цивілізації залишилася тільки на трьох верхніх поверхах, в останньому племені висотки. Ройял і Пенгборн помилково вважали, що під ними завжди лишатиметься якась громадська структура, якою можна керувати та користуватися. Насправді ж висотка скочувалася у світ без соціальної організації взагалі. Клани розпалися на дрібні групки вбивць і самотніх мисливців, які ставили пастки на людей у порожніх квартирах або зненацька наздоганяли необачних у ліфтових холах.

До кімнати увійшла жінка, тримаючи в сильних руках срібну тацю. Придивившись, Ройял упізнав місіс Вайлдер. Вона була у витонченому брючному костюмі Енн. Не вперше Ройял подумав, що ця розумна жінка дуже легко пристосувалася до верхнього рівня висотки. Два тижні тому, коли її, кинуту Вайлдером, знайшли зіщуленою із синами в порожній квартирі на 19-му поверсі, вона була зовсім виснажена і замучена. Чи то в пошуках чоловіка, чи то підкоряючись якомусь інстинкту, вона почала сходження. Розвід-група доставила її на останній поверх. Пенгборн хотів викинути цю анемічну волоцюгу, але Ройял не дозволив. Десь унизу ще намагався здійснити сходження на висотку Вайлдер, і його дружина могла виявитися цінною заручницею. Її відвели до групи кинутих дружин, які разом із дітьми жили в сусідній квартирі та виконували роль прислуги.

Протягом кількох днів до місіс Вайлдер повернулися сила і впевненість, і вона знову стала нагадувати Ройялові себе колишню: серйозну та привабливу дружину завзятого тележурналіста, що з'явився у висотці рік тому.

Він звернув увагу, що перед кріслом Пенгборна жінка прибирає прилади для їжі, укладаючи бездоганно чисте срібло на тацю.

— Вони здаються достатньо чистими,— сказав їй Ройял.— Не думаю, що доктор Пенгборн би помітив.

Вона проігнорувала його, Ройял спитав:

— Він вам передавав щось? Я так розумію, він не прийде сьогодні ввечері?

— І в ніякий інший вечір також. Він вирішив відмовитися від їжі зовсім.— Місіс Вайлдер глянула через стіл на Ройяла, немовби співчуваючи йому, і буденно додала: — Я би з доктором Пенгборном була дуже обережною.

— Я завжди був із ним обережний.

— Коли таку людину, як доктор Пенгборн, перестає цікавити їжа, логічно припустити, що він знайшов більш цікаву роботу зубам, набагато небезпечнішу.

Її холоднокровне зауваження Ройял не прокоментував. Його не здивувало, що спільні вечері добігли кінця. І він, і Пенгборн передбачали неминучий розпад останнього клану висотки, і тепер, забравши своїх жінок, вони сховалися в штабах на протилежних кінцях даху. Пенгборн перебрався в пентхаус, що належав покійному ювелірові. Ройялу подумалось: кожен мешканець замикається у своїй квартирі,— дивно, усе повертається до початку.

Щось підказувало йому відмовитися від їжі, але він чекав, що місіс Вайлдер служитиме йому. Зайшовши так далеко, гінеколог був готовий на все, аби вижити. Протягом останніх місяців наслідки автокатастрофи зникли майже повністю, і Ройял почувався навіть сильніше і впевненіше, ніж до аварії. Він переміг у спробі панувати над висоткою і заслужив право управляти величезним будинком, нехай навіть ціною власного шлюбу. А що стосується нового громадського порядку, народження якого він хотів побачити, то Ройял почав розуміти, що він тепер перебуває до істини набагато ближче, аніж тоді, коли проектував висотку. Сам того не усвідомлюючи, він створив гігантський вертикальний зоопарк із сотень поставлених одна на одну клітин. Усі події минулих місяців мають сенс, якщо уявити, що яскраві й екзотичні істоти просто навчилися відчиняти двері.

Ройял чекав, поки місіс Вайлдер обслужить його. Оскільки в кухні не було ніякого обладнання, готувати доводилося в сусідній квартирі. Місіс Вайлдер знову увійшла з тацею, переступаючи через сміттєві мішки, навалені в передпокої: навіть скотившись у варварство, мешканці висотки залишилися вірні корінню і продовжували виробляти величезну кількість відходів.

Як завжди, головною стравою вечері була печеня. Ройял ніколи не питав, що це за м'ясо: напевно собака. Жінки самі дбали про постачання. Поки Ройял куштував гостро приправлену страву, місіс Вайлдер стояла поруч, дивлячись у нічне небо. Як вишколена домогосподарка, вона чекала знаку схвалення, хоча її, схоже, не хвилювали ані похвали, ані критика. Місіс Вайлдер говорила безбарвним голосом, проте з Енн і іншими жінками вона жваво тріскотіла. Насправді місіс Вайлдер проводила навіть більше часу із дружиною Ройяла, ніж він сам. Шість жінок у сусідній квартирі жили дружно нібито для того, щоб їх простіше було захистити в разі раптового нападу. Іноді Ройял відвідував Енн, але його бентежив тісний гурток жінок, що сиділи на ліжках в оточенні сміттєвих мішків і разом доглядали дітей Вайлдера. Їхні очі наскрізь пропалювали Ройяла, що товкся на порозі: чекали, коли він піде. Навіть Енн віддалилася від нього, зрозумівши, що більше йому не потрібна. Після довгих місяців боротьби за збереження вищого статусу вона вирішила приєднатися до простих мешканців.

— Чудово. Чудово, як завжди. Стривайте... перш ніж ви підете...— Ройял відклав виделку і недбало запитав: — Про нього що-небудь чути? Може, його хтось бачив?

Місіс Вайлдер, стомлена одноманітними розпитуваннями, похитала головою.

— Кого?..

— Вашого чоловіка, як його... Річард, здається? Вайлдер.

Місіс Вайлдер подивилася в обличчя Ройялу і похитала головою. Напевно, вона забула не лише свого чоловіка, але і взагалі всіх чоловіків. Щоби перевірити припущення, Ройял поклав руку на її стегно, потиснувши міцні м'язи. Місіс Вайлдер нерухомо стояла з тацею, не помічаючи, що Ройял пестить її, почасти тому, що протягом останніх місяців дуже багато чоловіків приставали до неї, а ще тому, що зґвалтування втратили сенс. Тільки коли Ройял запустив два пальці їй між сідниць, вона ворухнулася, але не відштовхнула його руку, а підтягла долоню до талії і притримала там — так вона зупинила би пустотливу руку сина.

Коли вона пішла, забравши частину м'яса, яку Ройял завжди їй залишав, він залишився сидіти за довгим столом. І добре, що пішла. Місіс Вайлдер, навіть не спитавшись, випрала його білу куртку, видаливши плями крові, які Ройял колись носив із такою гордістю.

Чи вона зробила це навмисно, розуміючи, що цим немовби каструє його?.. Ройял ще пам'ятав період нескінченних вечірок, коли будинок був залитий світлом, як святковий лайнер. Ройял самовіддано грав роль феодала, головуючи щовечора на засіданнях ради, що проходили в його вітальні. Сидячи у світлі свічок, нейрохірурги, професори та біржові маклери демонстрували таланти до інтриг і виживання, розвинені роками служби в промисловості, комерції та науці. Попри всю офіційність порядку денного і протоколів, пропозицій і клопотань, попри всю словесну атрибутику, виплекану сотнями нарад, це були, по суті, збори племені. Тут обговорювалися новітні прийоми захоплення їжі та жінок, захисту верхніх поверхів від грабіжників, обговорювалися союзи та зради. Виник новий порядок, за якого життя у висотці оберталося навколо трьох стимулів: безпеки, їжі та сексу.

Встаючи з-за столу, Ройял узяв срібний свічник і підніс до вікна. Світла не було в усій висотці, за винятком двох поверхів: 40-го та 37-го, але й там його не вмикали. Темрява заспокоювала, у темряві розцвітали справжні ілюзії.

Сорока поверхами нижче на автостоянку заїхала машина і рушила лабіринтом доріжок до свого місця за двісті ярдів од будинку. Водій у льотній куртці та важких черевиках квапливо пішов до будівлі, не піднімаючи голови. Ройял здогадався, що цей невідомий, мабуть, єдиний із тих, хто вирушав сьогодні на роботу. Хай би там що було, йому вдалося знайти шлях від та до свого помешкання.

Десь на даху заскавучав собака. Далеко, із пащі квартири поверхів на двадцять нижче, долинув короткий крик — болю, похоті чи гніву. Тепер уже неважливо. Ройял чекав, його серце забилося швидше. За мить пролунав другий. Ці крики висловлювали абсолютно абстрактні емоції, ніяк не пов'язані з реальними подіями.

Ройял чекав, що хтось зі свити увійде з доповіддю про причини заворушень. Крім жінок у сусідній квартирі в коридорі зазвичай тинялася серед сміттєвих мішків, спираючись на списи та наглядаючи за сходовими барикадами, пара молодих людей — власник галереї з 39-го та модний перукар з 38-го.

Узявши хромовану тростину, Ройял вийшов з їдальні; дорогу йому освітлювала самотня свічка в срібному свічнику. Натикаючись на чорні пластикові мішки, він запитав себе: «Чому їх не скидають із даху?» Можливо, сміття залишають не стільки, щоби не привернути увагу зовнішнього світу, скільки з бажання вчепитися в себе самих, оточити себе рідними залишками недоїдених трапез, обривками закривавлених бинтів, битими пляшками, у яких колись було п'янке вино, ледве розрізнюване тепер крізь напівпрозорий пластик.

Його помешкання з високими стелями було порожнім. Ройял обережно вийшов у коридор. На посту біля барикади вартового не було, із сусідньої квартири, де жили жінки, не пробивалося ні промінчика. Здивувавшись, що світла немає навіть на зазвичай жвавій кухні, Ройял вийшов у темний передпокій, відкинув ногою дитячу іграшку та підняв свічник над головою, силкуючись розгледіти бодай одну з фігур, що спить у кімнатах.

На матрацах, що покривали підлогу в спальні власника, лежали відкриті валізи. Ройял, стоячи на порозі, відчував у темряві суміш запахів — яскравий слід, залишений жінками, що втекли. Повагавшись, він ступив у кімнату і клацнув вимикачем.

Яскраве електричне світло, таке чуже після хиткого вогника свічки і мерехтливих променів ліхтарів, вихопило з темряви шість матраців. На кожному лежала наполовину зібрана валіза, немов жінки пішли, підкорившись раптовому пориву або дочекавшись домовленого сигналу. Багато одягу залишилося: Ройял упізнав брючний костюм, у якому місіс Вайлдер прислуговувала за вечерею. Вішаки із сукнями та костюмами Енн висіли в гардеробах, як на вітрині магазину.

Рівне світло, мертве, як місце злочину на поліцейській фотографії, заливало рвані матраци та покинутий одяг, винні плями на стінах і забуту косметику на підлозі.

Дивлячись на це, Ройял раптом почув, як віддаляються в коридорі слабкі звуки. Ці хрипи й ухкання він чув упродовж багатьох днів, безуспішно намагаючись не звертати на них уваги. Вимкнувши світло, він ухопив палицю двома руками та вийшов із квартири.

Звуки, металеві та віддалені, лунали в квартирах на дальньому кінці поверху — це були звірі його приватного зоопарку.

15 Вечірні розваги

удинок занурювався в темряву. Як завжди о цій порі, настала тиша, наче всі мешканці висотки пробиралися прикордонною смугою. На даху почали вити собаки. Ройял загасив свічки в їдальні та попрямував сходами до пентхауса. Світло далеких вогнів сусідніх висоток відбивалося у хромованому каркасі гімнастичного тренажера. Здавалося, ніби ртутні стовпчики стрибають угору-вниз і складний апарат записує психічний стан мешканців. Коли Ройял вийшов на дах, то побачив, що темрява повниться білими силуетами сотень птахів. Їхні крила сяяли в ночі, коли мартини намагалися відшукати місце на переповнених оголовках ліфтових шахт і на балюстраді.

Ройял почекав, поки птахи оточать його, тростиною відводячи дзьоби від своїх ніг. Навалився спокій. Жінки й інші члени його оточення, що дедалі зменшувалося, вирішили піти — ну і нехай, так навіть краще. Тут, у темряві, серед галасливих птахів, серед псів, що скавучать у дитячому саду скульптур, він удома. Як ніколи раніше, він був упевнений, що птахів приваблює лише його присутність.

Ройял відчинив ворота до саду скульптур. Упізнавши його, собаки почали скавучати і рватися з повідців. Кілька ретриверів, пуделів і такс — все, що залишилося від десь сотні тварин, що жили на верхніх поверхах висотки. Їх тримали тут як стратегічний продовольчий резерв, але турботами Ройяла поки що з'їли небагатьох. Собак — особисту мисливську зграю — він зберігав для останньої битви. Тоді він спустить звірів із повідців, пустить вниз будівлею і відкриє навстіж вікна в забарикадованих квартирах, щоби впустити птахів.

Собаки тяглися до його ніг, повідці обплелися навколо ігрових скульптур. Навіть улюблениця Ройяла — кавказька вівчарка — поводилася дуже схвильовано. Він спробував заспокоїти її, погладивши блискучу шерсть, усе ще в плямах крові. Пес нервово ткнувся лобом у ноги, підштовхуючи Ройяла до порожніх годівниць.

Звівшись на ноги, Ройял почув, як із центрального сходового колодязя долинули голоси, а в темряві виникли вогники — рухалася процесія ліхтарів. Промені світла прорізали нічне повітря, сполохавши птахів у небо. Портативний касетний магнітофон майже заглушав музикою постукування гантелей. Ройял причаївся за оголовком ліфтової шахти і дивився, як вихлюпується на дах натовп сусідів із верхніх поверхів. Під проводом Пенгборна люди зібралися в широке коло, готуючись відсвяткувати нову перемогу. Без дозволу Ройяла і навіть не повідомивши його, вони пройшли рейдом по нижніх поверхах.

Гінеколог у стані неймовірного збудження підганяв людей, що відставали, руками, ніби знавіснілий кур'єр. З рота в нього виривалися дивні завивання і стогони, наче неандерталець кликав подругу. Насправді Пенгборн видавав крики породіль, записи яких аналізував на комп'ютері. Ці страшні лякаючі звуки Ройял був змушений слухати тижнями, коли члени його оточення підхоплювали приспів. Кілька днів тому Ройял заборонив шуміти, це відволікає: неможливо сидіти в пентхаусі та думати про птахів, коли неподалік жінки на кухні теревенять і хрюкають. Однак Пенгборн продовжував регулярні сесії у своєму штабі з іншого боку даху, де вмикав записи криків породіль на прохання гуртку жінок, що збирався довкіл нього. Усі разом вони повторювали ці дивні звуки — оральну емблему влади Пенгборна, що дедалі зростала.

Покинувши Ройяла, жінки сповна показували, чого вони навчилися: вили та гарчали, як хор божевільних вагітних, що накрикують пологові травми майбутнім дітям.

Вибираючи момент, щоб вийти з укриття, Ройял відвів вівчарку за оголовок ліфтової шахти. Добре, що він надів чорний смокінг: біла куртка виблискувала б, як полум'я.

Привели двох «гостей» — бухгалтера з 32-го поверху із забинтованою головою і короткозорого метеоролога з 27-го. У жінці, що несла касетний магнітофон, Ройял упізнав свою дружину Енн, що його не здивувало. Недбало одягнена, із розпатланим волоссям, вона відчепилася від плеча Пенгборна і дибала в колі світла ліхтарів, як похмура повія, помахуючи магнітофоном на двох бранців.

— Пані... прошу тиші. Ми продовжуємо,— утихомирював Пенгборн супутниць, а його тонкі пальці ворушилися в непевному світлі.

Поставили портативний бар. Поряд — столик і два крісла, на яких всадовили переляканих гостей. Бухгалтер намагався поправити пов'язку на голові, що постійно сповзала, наче боявся, що його змусять водити в піжмурки. Метеоролог короткозоро мружився на ліхтарі, сподіваючись побачити в учасниках свята когось із знайомих. Ройял знав усіх присутніх — вони вже рік були його сусідами — і готовий був повірити, що він був на звичайній коктейльній вечірці, які влітку на даху влаштовували безліч. І все ж він немов дивився на перший акт стилізованої опери або балету, де ресторан зображується одним столиком, а хор офіціантів лускає зі сміху з приреченого героя перед тим, як штовхнути його в обійми смерті.

Заводіяки вечірки почали пити задовго до появи двох гостей. Вдова ювеліра в довгому хутряному пальті, Енн із магнітофоном, Джейн Шерідан, що трусила коктейльним шейкером,— усі вони рухалися, згинаючись, немов під музику, якої не чув лише Ройял.

Пенгборн знову став закликати до тиші.

— А тепер займіть наших гостей. Вони, схоже, занудьгували. У що ми граємо сьогодні?

Посипалися пропозиції:

— Піратська дошка!

— Докторе! Льотна школа!

— Прогулянка Місяцем!

Пенгборн повернувся до гостей.

— Я віддаю перевагу льотній школі... Ви знаєте, що ми тут відкрили льотну школу? Не знаєте?..

— Ми вирішили дати вам кілька безкоштовних уроків,— пояснила Енн.

— Один безкоштовний урок,— виправив її Пенгборн під загальний хихіт.— Одного буде досить. Правда ж, Енн?

— Так, курс дуже інтенсивний.

— Точно, самостійний політ із першого разу.

Під керівництвом вдови ювеліра пораненого бухгалтера вже поволокли до балюстради. На спину жертві прикріпили пару подертих крил із папьє-маше від дитячого костюма ангела. Знову залунали виття і гарчання.

Тягнучи за собою вівчарку, Ройял вийшов уперед. Народ так захопився близькою стратою, що ніхто його не помічав. Намагаючись говорити спокійно, Ройял покликав:

— Пенгборне!.. Докторе Пенгборне!..

Гамір затих. Промені ліхтарів майнули в темряві, ковзнувши по шовкових лацканах смокінга, і вперлися в білу вівчарку, яка намагалася сховатися за ногами господаря.

— Льотна школа! Льотна школа! — знову заволав хор.

Дивлячись на цю некеровану ватагу, Ройял начебто бачив натовп напівграмотних діточок. Зоопарк повстав проти свого наглядача.

Почувши голос Ройяла, гінеколог одвернувся від в'язня, витер руки та пішов дахом, пародіюючи кульгаву ходу Ройяла. Але очі вивчали його обличчя із професійною зацікавленістю, немов Пенгборн прикидав, чи вираз твердої рішучості можна підправити, перерізавши лише кілька нервів і м'язів.

Повітря наповнилося співом. Ліхтарі ритмічно пронизували темінь, б'ючи Ройялові в обличчя. Він спокійно чекав, поки стихне гамір. Енн, відірвавшись від натовпу, кинулася вперед, і він підняв свою палицю, готовий ударити. Вона зупинилась перед Ройялом і з провокативною посмішкою струснула довгою спідницею. Потім раптом увімкнула магнітофон на повну потужність, і повітря наповнили невиразні крики породіль.

— Ройяле! — крикнула вдова ювеліра.— Бережіться, там Вайлдер!

Почувши це ім'я, Ройял злякано смикнувся, рубонувши тростиною темряву. Навколо забігали промені ліхтарів, бетонним дахом заметушилися тіні від повалених крісел. Побоюючись нападу Вайлдера зі спини, Ройял перечепився об тент і заплутався в собачому повідку.

За його спиною пролунав сміх. Насилу стримавшись, він знову повернувся до Пенгборна. Але гінеколог уже пішов геть, беззлобно озираючись. Він легко змахнув рукою, немов метнувши дротик, відпускаючи Ройяла назавжди. Ліхтарі залишили Ройяла, і всі повернулися до більш важливого заняття — катування двох гостей.

Ройял із темряви спостерігав, як вони сперечаються зі своїми в'язнями. Протистояння з Пенгборном завершилося або, радше кажучи, і не відбулося. Піддавшись на примітивну хитрість, Ройял тепер і сам не міг зрозуміти: невже він і справді настільки боїться Вайлдера. Ройяла принизили, і він на це заслуговував. Зараз усім керував гінеколог. Зоопарку не прожити довго з таким наглядачем, як Пенгборн, але той дасть поштовх насильству та жорстокості, що розпалять в інших волю до життя.

Нехай переможуть психи. Тільки вони розуміють, що відбувається. Учепившись у повідець, Ройял дозволив вівчарці тягти себе в безпечний морок у саду скульптур. Білі силуети птахів скупчилися на кожному з карнизів і парапеті. Голодні собаки скавучали — годувати їх було нічим. У скляних дверях відбивалися птахи, що літали, ніби замкнені у таємничому вольєрі. Треба було заблокувати сходи і сховатися в пентхаусі, можливо, узяти як служницю місіс Вайлдер. Звідси він керуватиме висоткою і знайде останній притулок серед неба.

Ройял відчинив ворота саду скульптур і ходив у темряві між скульптурами, одв'язуючи собак. Одна за одною, вони тікали, поки він не лишився наодинці із птахами.

16 Радісна угода

езрозуміла сцена»,— вирішив Лейнг. Він більше не міг довіряти відчуттям. Квартиру заливало загадкове світло, сіре та сире, хоча і підфарбоване легким внутрішнім світлом. Стоячи на кухні посеред мішків зі сміттям, Лейнг намагався наточити з крана хоч кілька крапель і озирався на сумовитий туман, що простягнувся завісою через вітальню... Чи через його власний мозок? Цікаво, котра година? Як довго він уже не спить? Лейнг ніби пригадав, що задрімав на картатому килимку на підлозі кухні, між ніжками столу, поклавши голову на мішок зі сміттям. Він збирався зазирнути до спальні, де спала сестра, але ніяк не міг утямити, прокинувся він уже наступного дня чи всього лише після п'яти хвилин сну.

Він потрусив годинника і колупнув потрісканий циферблат брудним нігтем. Годинник зупинився під час бійки в ліфтовому холі 25-го поверху кілька днів тому. Хоча Лейнг забув про точність моменту, стрілки його розбитого годинника позначили годину, коли той розбився, ніби копалина, викинута на пляж, яка, кристалізуючись, назавжди зберігає коротку послідовність подій, що відбулись в океані, який тепер для неї зник. Утім, яка різниця, котра година, аби не ніч, коли слід ховатися в квартирі, зіщулившись за ненадійною барикадою.

Лейнг крутив кран холодної води, слухаючи, як змінюється тон гудіння. На короткий час, мало не на хвилинку на день, із крана точилася зелена від водоростей рідина. Маленькі порції води, рухаючись угору-вниз величезною мережею труб по всій будівлі, оголошували про свою появу і зникнення легкою зміною тону гудіння. Ловлячи цю далеку і складну музику, Лейнг відточив слух і тепер краще сприймав узагалі будь-які звуки. І навпаки: зір, що використовувався переважно вночі, показував йому світ ніби через непрозору плівку.

Висотка практично завмерла. Як часто повторював собі Лейнг, майже все, що могло статися, уже сталося. Покинувши кухню, він протиснувся у вузький простір між вхідними дверима та барикадою і притулився правим вухом до дверної панелі, з легкої вібрації визначаючи, чи ходять по сусідніх квартирах грабіжники. Кожен день, коли і він, і Стіл вислизали зі своїх квартир, як символічне нагадування про часи, коли люди справді виходили з дому, вони по черзі притискали долоні до металевих стінок ліфтової шахти, відчуваючи, як тілу передається тремтіння раптових рухів п'ятнадцятьма поверхами вище або нижче. Скоцюрбившись на сходах і поклавши пальці на металеве поруччя, вони ловили таємниче бурмотіння висотки, далекі осередки насильства, немов спалахи випромінювання з іншого всесвіту. Висотку подекуди пронизували тихі пошерхи: поранений мешканець крадеться сходами, пастка закривається за бродячим собакою, необережна жертва падає від удару кийка.

Утім, сьогодні в цій зоні без часу і світла не лунало ані звуку. Лейнг повернувся на кухню і продовжив слухати водопровід — частину гігантської акустичної системи, керованої тисячею клапанів, агонізуючий музичний інструмент, на якому колись активно грали. Усе було тихо. Мешканці залишалися на місці, ховалися по домівках за барикадами, намагаючись зберегти залишки розуму і підготуватися до ночі. В якомусь сенсі життя у висотці почало копіювати зовнішній світ,— там теж жорстокість і агресія стримується завдяки коректним конвенціям.

Так і не зрозумівши, скільки він уже не спить і чим був зайнятий півгодини тому, Лейнг сів на підлозі в кухні, посеред порожніх пляшок і відходів, і став дивитися на залишки пральної машини і холодильника, що перетворилися на сміттєві баки. Йому було важко пригадати, для чого ці предмети використовувалися раніше. В якомусь сенсі у речей з'являлося нове призначення, нова роль, яку ще належало зрозуміти. Занедбана висотка стала моделлю світу, в яку тягло людей майбутнє,— у пейзаж по той бік технологій, де все або розвалюється, або радикально перебудовується. Лейнг задумався: іноді здавалося, що вони живуть у майбутньому, що воно вже не тільки прийшло, але й видихлося. Присівши навпочіпки біля пересохлого джерела, як пустельний кочівник, який нікуди не поспішає, Лейнг терпляче чекав, коли піде вода. Він поколупав бруд на тильній стороні долонь. Митися всі давно перестали. Висотка смерділа. Ані туалети, ані сміттєпроводи не працювали, і вранці фасадом будинку з балконів текли тонкі цівки фекалій. Але над цим характерним запахом панував новий двозначний, солодко-гнильний аромат, що пробивався з порожніх квартир,— і вдаватися в подробиці Лейнг не хотів.

Попри всі незручності, життя у висотці йому подобалося. Зараз, коли мешканців залишилося мало, Лейнг готовий був рухатися вперед і жити своїм життям. Як і де — цього він ще не вирішив.

Але його по-справжньому турбувала сестра. Еліс підчепила незрозумілу хворобу і весь час або лежала на матраці вспальні, або тинялася напівгола квартирою, її тремтяче тіло, як надчутливий сейсмограф, відгукувалося на непомітне тремтіння будівлі. Коли Лейнг постукав по зливу під раковиною, посилаючи гул порожньою трубою, Еліс тихим голосом покликала його зі спальні.

Лейнг відправився до неї, пробираючись через купи трісок, наколотих із побитих меблів. Він отримував задоволення, трощачи столи і стільці.

Еліс простягла до нього худу руку.

— Цей шум... ти знову подавав комусь сигнали. Кому цього разу?

— Еліс, нікому. Та й кого ми знаємо?

— Тих людей на нижніх поверхах. Вони тобі подобаються.

Лейнг стояв поруч із матрацом, вагаючись, присісти чи ні.

Обличчя сестри блищало, як восковий лимон. Очі, намагаючись сфокусуватися, плавали в очницях загубленими рибками. Лейнг на мить злякався, що сестра помирає: за останні два дні вони з'їли лише кілька шматочків консервованого копченого лосося, банку якого він знайшов під мостинами в порожній квартирі. Забавно, що меню у висотці ставало все різноманітнішим у дні повного занепаду,— на світ з'являлися нові й нові делікатеси.

Утім, їжа не головне: з усіх інших поглядів Еліс була повна життя. Лейнг із задоволенням вислуховував приємну критику на свою адресу, коли намагався догодити безглуздим примхам сестри. Усе це було лише грою, але він насолоджувався роллю відданого слуги уїдливої господині, вірного прислужника, для якого головним задоволенням були брак схвалення з боку господаря та нескінченне перерахування його промахів. Багато в чому, насправді, його стосунки з Еліс були тим, що несвідомо намагалася створити його дружина, випадково натрапивши на єдине можливе джерело гармонії між ними, і що Лейн тоді відкинув. Він думав іноді, що у висотці його шлюб міг би скластися щасливо.

— Еліс, я намагаюся роздобути води. Ти б хотіла чаю?

— Чайник смердить.

— Для тебе я його помию. Тобі загрожує зневоднення.

Вона неохоче кивнула.

— А що відбувається?

— Нічого... Усе вже відбулося.— Від тіла Еліс виходив сильний, але не огидний запах.— І тепер починає приходити в норму.

— Що з Аланом? Ти казав, що доглянеш за ним.

— Боюся, його немає.— Лейнг терпіти не міг згадок про чоловіка Еліс.— Я ходив до твоєї квартири... Вона порожня.

Еліс відвернулася, показуючи, що сита братом по горло. Лейнг нахилився, щоби зібрати з підлоги тріски, які сестра накидала біля матраца. Ніжки від крісла з вітальні, густо просочені клеєм і лаком, будуть відмінно горіти. Ці крісла Лейнг притягнув із квартири Адріана Талбота після зникнення психіатра. Також він був дуже вдячний за копію репродукції картини Гепплюата — смаки мешканців середніх поверхів виявилися дуже доречними. А от мешканцям нижніх поверхів туго доведеться з модними колись стільцями із хромованих трубок і необробленої шкіри: на них можна тільки сидіти.

Їжу тепер готували на вогнищах, які розводили на балконах або в декоративних камінах. Лейнг виніс дрова на балкон. Присівши навпочіпки, він зрозумів, що готувати насправді нема чого. Банки зі схованки во дні они довелося пожертвувати сусідові-ортодонту. Становище Лейнга рятували лише приховані ампули з морфієм.

До Стіла, страшного своєю непередбачуваною жорстокістю, Лейнг звертався лише за потреби. Безліч людей зникли або повністю перестали боротися. Кинули висотку заради зовнішнього світу? Лейнг був упевнений, що ні. В якомусь сенсі він залежав від невизначених стосунків з ортодонтом і стежив за його убивчими вивертами, як в'язень, закоханий у похмурого наглядача. У попередні тижні поведінка Стіла лякала. Демонстративно бездумні напади на самотніх і беззахисних, дитяча звичка мазати кров'ю стіни порожніх квартир — на це Лейнгові дивитися було важко. Відтоді, як зникла дружина, Стіл ходив ніби туго натягнута тятива величезних арбалетів, які він змайстрував зі струн од піаніно і встановив у холах і коридорах. На стріли він пустив ключки для гольфу. При цьому Стіл залишався дивно спокійним, немов проходив якийсь квест.

Вечорами він відсипався, даючи можливість Лейнгу роздобути води. Узявши чайник, Лейнг почув голос сестри, але, коли увійшов, вона вже забула, чого хотіла.

Вона простягнула до нього руки. Зазвичай Лейнг тер їй долоні, намагаючись передати хоч трохи тепла, але зараз через якусь смішну відданість ортодонтові він навіть не спробував допомогти Еліс. Невеличка демонстрація черствості, відмова від особистої гігієни і навіть навмисне нехтування здоров'ям складали систему, яка влаштовувала Лейнга. Тепер його думки займав тільки наступний напад, наступна квартира, яку вони пограбують, і наступний мешканець, якого поб'ють. Йому подобалося дивитися на Стіла в ділі — бездумне насильство заворожувало. Кожен інцидент наближав їх до кінцевої мети — царства, у якому найбільш збочені пориви нарешті зможуть проявлятися у всіляких видах. На цьому етапі фізичне насильство остаточно має припинитися.

Лейнг почекав, поки Еліс впаде в забуття. Турбота про сестру забирала надто багато сил. Якщо вона вмирає, він не спроможний їй допомогти. Доведеться вколоти останній грам морфію і заховати тіло, не віддавши на поталу Стілу. Улюбленим заняттям ортодонта стало наряджати трупи і влаштовувати з них гротескні композиції. Уява дантиста, пригнічувана роками роботи із зубами, ставала живою, коли він грав із мертвими. Напередодні Лейнг застав Стіла, коли той наносив грим на обличчя рекламного агента, одягненого в шовкову нічну сорочку. Таким чином Стіл згодом зможе знову-таки заселити всю висотку — трупів йому явно не бракуватиме.

З чайником у руках Лейнг вийшов із квартири. Коридор і ліфтовий хол наповнювало те ж тьмяне світло, підфарбоване сріблясто-перламутровим внутрішнім сяйвом,— отруйні випари самої висотки, суть її мертвого бетону. Стіни поверх аерозольних графіті було забризкано кров'ю, це нагадувало витончені картини в стилі ташизм^[2], яких було повно в квартирах на верхніх поверхах.

Сміттєві мішки уздовж стін заснувалися павутинням розкрученої з котушок магнітофонної плівки. Під ногами хруснули кинуті негативи — на кожному було зображено давно забутий акт насильства. Лейнг завмер, щоби не привернути увагу хижака, що причаївся: із дверей до холу біля сходів вийшов чоловік у льотній куртці та шкіряних черевиках.

Дивлячись, як Пол Кросленд діловито крокує брудним килимом, Лейнг усвідомив, що диктор повернувся з телестудії, де читав денні новини. Кросленд був єдиним, хто виходив із будівлі,— останньою сполучною ланкою із зовнішнім світом. Навіть Стіл його цурався. Деякі мешканці все ще дивилися новини за допомогою телевізорів на батарейках, і засинали на сміттєвих мішках за барикадами. Можливо, вони ще сподівалися: раптом Кросленд відкладе підготовлений текст і викладе всьому світу, що відбувається у висотці.

На сходах Лейнг улаштував пастку на собаку за допомогою тропічної москітної сітки, яку прихопив із квартири антрополога трьома поверхами вище. Висотку заполонила навала собак: вони спускалися з рідних угідь на верхніх поверхах. Лейнг не мав надії зловити велику собаку, а ось такса або пекінес цілком могли би заплутатися в нейлонових мереживах.

Хол перегороджувала барикада з меблів, і Лейнг рушив коридором, в який виходили десять квартир північного крила.

Через три двері він виявив покинуту квартиру. Кімнати були порожні, меблі та апаратура давно зникли. На кухні Лейнг покрутив крани, потім, розрізавши ножем шланги пральної та посудомийної машин, набрав у чашку води з присмаком металу. У ванній на викладеній кахлями підлозі лежало голе тіло літнього податківця. Карафа на підлозі ще зберігала запах віскі — слабкий аромат викликав майже запаморочливу ностальгію.

Лейнг пішов до наступної квартири, також занедбаної і випотрошеної, і Лейнг звернув увагу на округлу припухлість килима в спальні. Запідозривши, що там приховано запаси їжі, він згорнув килим і виявив, що в паркеті та бетонній плиті зроблено лаз до нижньої квартири.

Замкнувши двері, Лейнг ліг на підлогу і зазирнув униз. У круглому скляному столику, що дивом уцілів, відбилася його закривавлена сорочка та бородате обличчя, як ніби Лейнг дивився в глибокий колодязь. Біля столу лежали два перекинутих крісла. Балконні двері було акуратно зачинено, з двох сторін вікна висіли чисті фіранки. Дивлячись на мирну сцену, Лейнг відчував, що йому випадково відкрився паралельний світ, де не діють закони висотки,— чарівне царство, у якому величезні будинки обладнані та прикрашені, але не заселені.

Не втримавшись, він опустив у лаз худі ноги та прослизнув до нижньої кімнати. Стоячи на скляному столі, Лейнг оглядав квартиру. Загострене чуття підказало, що він не один: десь дзвякнув крихітний дзвіночок. Зі спальні почулося тихе шарудіння, наче маленька тварина намагалася вибратися з паперового пакета.

Лейнг штовхнув двері спальні. Руда жінка, років за тридцять, повністю одягнена, лежала в ліжку та гралася з перською кішкою. На тварині був оксамитовий нашийник із дзвіночком, а повідець був прив'язаний до закривавленого зап'ястка жінки. Кішка злизала з шерсті крапельки крові, а потім учепилася в зап'ястя жінці, намагаючись прогризти тонку шкіру і роз'ятрити рану.

Жінка, у якій Лейнг улізав Елеонору Пауелл, навіть не намагалася завадити кішці, яка мала намір поласувати її плоттю, а із серйозним синюшним обличчям дивилася на тварину, як терпляча мама дивиться на ігри дітей.

Поруч з її лівою рукою, на шовковому покривалі, лежали олівець та журналістський блокнот. Екранами до неї, за фут від ліжка, стояли чотири телевізори, налаштовані на різні канали. Три екрани були порожні, четвертий телевізор, на батарейках, показував розпливчасту картинку кінних перегонів — без звуку.

Забувши про блокноти, Елеонора періодично підносила закривавлене зап'ястя до пащі кішки, яка жадібно терзала шкіру навколо суглоба. Лейнг спробував відігнати кішку, але Елеонора смикнула повідець, повертаючи тварину до рани.

— Я не даю їй померти,— докірливо сказала жінка Лейнгу і безтурботно посміхнулася. Потім підняла ліву руку.— Докторе, можу запропонувати вам інше зап'ястя... Бідолаха, ви зовсім схудли.

Лейнг слухав звуки, що їх видавала кішка. У квартирі панувала тиша, і його власне прискорене дихання лунало неприродно гучно. Він що, скоро залишиться єдиним живим мешканцем висотки? Сам-один буде поневірятися поверхами та галереями, підходити до тихих ліфтових шахт, сидіти на самоті на балконах — почергово на кожному? Сон, що дуже давно його вабив, раптом здався жахіттям, особливо, якщо врахувати, що, залишившись тут на самоті, він постійно чутиме свої кроки та зустрічатиметься в помешканнях із самим собою.

Лейнг увімкнув звук телевізора. З динаміка долинув голос коментатора перегонів — божевільна скоромовка із кличок. Диктор немов квапливо перераховував тих, хто повинен населити висотку за допомогою екстреної пересадки особистостей.

— Що? Де програма? — підняла голову Елеонора, утупившись в екран.

Ліва рука потягнулася до блокнота й олівця.

— Що він говорить?

Лейнг підсунув під неї руки, збираючись підняти, однак худе тіло виявилося несподівано важким. А він виявився несподівано слабким.

— Ви можете йти? За телевізором я потім повернуся.

Елеонора, знизавши плечима, прихилилася до Лейнга, як п'яна в барі, яка прийняла двозначну пропозицію від старого знайомого, окинула його оцінюючим поглядом і погладила по руці.

— Гаразд. Тільки спочатку знайдіть батарейки.

— Зрозуміло.

Під її поглядом Лейнг витяг із гардероба валізу і почав набивати в неї одяг.

Так Лейнг забрав Елеонору Пауелл і її портативний телевізор до себе. Елеонору він улаштував на матраці у вітальні та цілими днями бігав покинутими квартирами в пошуках їжі, води та батарейок. Повернення в його життя телевізора переконало Лейнга, що все у висотці приходить у норму. Коли Стіл перебрався на більш ситні пасовища — вгору, Лейнг відхилив пропозицію супроводжувати його. Він зі своїми двома жінками вже вирішив від усіх відокремитися. З Еліс й Елеонорою він зможе бути таким агресивним і самодостатнім, таким пасивним і покірним, яким забажає. Поки що він не уявляв, ким стане для цих двох жінок, але свою роль він буде грати в рідних стінах.

Лейнг знав, що він почувається краще, ніж будь-коли, попри загрозу для життя і можливість померти в будь-яку хвилину від голоду або нападу. Його радувала впевненість у собі, уміння справлятися із завданнями з виживання — пошук їжі, збереження розуму, охорона своїх жінок від грабіжників, які захотять забрати їх собі. І головне, він пишався, що тримає під контролем пориви до Елеонори та сестри,— ці збочені думки, які навіювались нескінченними можливостями висотки.

17 Павільйон біля озера

аче не наважуючись турбувати нутрощі будинку, ранкове сонце акуратно обстежило напівприкритий скляний дах сходового колодязя на 40-му поверсі, ковзнуло між уламків розбитого скла і косо вляглося на сходинки. П'ятьма поверхами нижче, тремтячи на холодному повітрі, Річард Вайлдер чекав, коли сонце доповзе до нього. Він сидів, притулившися спиною до обіднього столу, який разом з іншими меблями перегороджував сходи. Провівши так усю ніч, Вайлдер змерз. Чим вище він забирався, тим холодніше ставало; іноді поривало піти вниз. Вайлдер подивився на тварину, що згорнулася біля його ніг,— схоже, колись це був чорний пудель,— заздрячи його кучерявій шубці. Сам Вайлдер був майже голий, він розмазав по грудях і плечах губну помаду, сподіваючись зігрітися цією солодкою маззю.

Очі пса дивилися на сходовий майданчик угорі. Вуха стали сторчма, коли він почув звуки, недоступні Вайлдеру,— за барикадою хтось рухався. За десять днів чоловік і тварина утворили прекрасний загін мисливців, і Вайлдерові не хотілося змушувати пса атакувати, перш ніж він буде до цього готовий.

Потріпані залишки штанів Вайлдера, обрізаних по коліно, були заплямовані кров'ю і вином. Велике обличчя заросло бородою, що частково відкривала поранену щелепу. Виглядав Вайлдер стомленим і виснаженим, але насправді м'язи його були налиті силою. Широкі груди було розмальовано смугами, що переходили на плечі та спину. Час від часу Вайлдер перевіряв візерунок, який зробив учора губною помадою, знайденою у покинутій квартирі. Розпочата сп'яну гра незабаром перетворилася на серйозний ритуал. Бойове розфарбування не тільки наводило жах на перехожих, а й давало Вайлдеру почуття самоідентифікації. Крім того, вони святкували свій довгий, а нині практично успішний підйом на вершину. Намагаючись виглядати якнайкраще, коли він, нарешті, вийде на дах, Вайлдер облизав поранені пальці, масажуючи себе однією рукою і поновлюючи макіяж іншою.

Міцно тримаючи собачий повідець, він дивився на майданчик за десять сходинок од себе. Сонце, продовжуючи спускатись сходами, узялося відігрівати шкіру. Прямокутник білого неба за дахом, за шістдесять футів над головою, виглядав неприродно, ніби стеля знімального павільйону.

Здригнувшись, пес витягнув лапи вперед. Хтось усього за декілька кроків поправляв барикаду. Вайлдер терпляче чекав, підтягнувши пса на сходинку вгору. Попри весь свій дикунський вигляд, Вайлдер поводився дуже стримано. Уже майже досянувши мети, він не хотів, щоби його заскочили зненацька. Він глянув через щілину в обідньому столі: хтось за барикадою відсував убік письмовий стіл червоного дерева, що слугував потаємними дверцятами. В отворі з'явилася майже лиса жінка років сімдесяти з напруженим обличчям і, повагавшись, пролізла через отвір до сходових поручнів, тримаючи в руці відерце для шампанського. На ній були залишки дорогої вечірньої сукні, що відкривали плямисту білу шкіру м'язистих рук і плечей.

Вайлдер дивився на жінку з повагою. З такими старушенціями він стикався не раз і знав, що вони здатні на дивовижну жвавість. Довелося почекати, поки вона, перехилившись через поручні не вилила з відерця помиї. Холодна жирна вода оббризкала Вайлдера і пса, але ті й не здригнулися. Вайлдер акуратно витер кінокамеру, що лежала поруч на сходинці. Лінзи вже вкрилися тріщинами після сутичок і нападів, які довели його до даху висотки, однак кінокамера залишалася його знаменом. Вайлдер відчував таку ж єдність із камерою, як і з собакою. Втім, попри всю любов і вірність до тварини, їм скоро доведеться розлучитися. Вайлдер подумав з похмурим гумором, що вони обидва візьмуть участь у святковому банкеті, але пудель буде в каструлі.

Думаючи про це перед вечерею, першою пристойною їжею за кілька тижнів, Вайлдер продовжував стежити за жінкою, яка щось бурмотіла. Витерши бороду, він обережно піднявся з колін, потягнув собачий повідець — обривок електропроводу, зашипів крізь розбиті зуби.

Як на замовлення, пес заскавучав, піднявся, тремтячи, і підскочив на дві сходинки вгору. Прямо на очах у бабусі він присів і жалібно заскавучав. Жінка швидко зникла за барикадою. Через кілька секунд в її руці блиснув важкий обробний ніж. Хитрими очима вона дивилася на пса, що зіщулився на сходах і повернувся на бік, відкривши жадібному погляду м'ясистий живіт і плечі.

Коли пес знову заскавучав, Вайлдер виглянув із-під столу. Цей момент завжди його бавив. Справді, чим вище він підіймався висоткою, тим більше знаходилося приводів для сміху. Вайлдер все ще тримав повідець, який тягнувся від собаки по сходах, але не натягував його. Жінка, не в силах відвести погляд від собаки, зробила крок через отвір у барикаді. Вона свиснула крізь штучні зуби і поманила пса.

— Бідолаха. Загубився, красунчик? Іди, іди сюди...

Ледве утримуючись від реготу, побачивши лису бабусю, що з перебільшеним співчуттям засюсюкала до собаки, Вайлдер притулився до столу. Ось-ось вона отримає сюрприз — важкого черевика на шию.

За барикадою виникла друга фігура. Молода жінка років тридцяти — можливо, дочка — визирнула з-за плеча бабусі. Її застібнутий замшевий жакет відкривав пару замурзаних грудей, але волосся було дбайливо накручено на бігуді, немов для якихось частин тіла готувалося свято, але інші не були на нього запрошені.

Дві жінки спокійно дивилися на пса. Дочка чекала з обробним ножем у руках, а мати підійшла до сходів. Заспокійливо бурмочучи, вона потріпала пуделя по загривку та нагнулася за повідцем.

Як тільки її міцні пальці вхопилися за шнур, Вайлдер рвонувся вперед. Пес теж ожив, злетів по сходах і встромив зуби старенькій у руку. З несподіваною жвавістю вона метнулася до проходу в барикаді із собакою, що повис на її руці. Вайлдер ледве встиг проскочити за нею і відіпхнув письмовий стіл, не давши дочці повернути його на місце. Потім відірвав пуделя від закривавленої руки жінки, схопив її за шию і жбурнув на штабель картонних коробок. Старенька лежала приголомшена — розпатлана герцогиня, здивована тим, що напилася на балу. Коли Вайлдер повернувся, заспокоюючи пса, до нього кинулася дочка. Ніж вона відкинула і тепер в одній руці тримала папільйотки, а в іншій — срібний жіночий пістолет. Вайлдер відступив убік, вибив пістолет із руки та повалив дівчину на барикаду.

Поки дві жінки, важко дихаючи, сиділи на підлозі, Вайлдер подивився на пістолет біля своїх ніг, підібрав його і почав оглядати власні нові володіння. Він стояв біля входу в басейн 35-го поверху. У калюжі смердючої води, заваленої сміттям, відбивалися пагорби сміттєвих мішків на підлозі, укладеній кахлями. У завмерлому назавжди ліфті було влаштовано невеликий курінь. Біля вогнища спав чоловік похилого віку — начебто колишній податківець. Димова труба, зібрана з двох половинок балконних ринв, протяглася над головою чоловіка через стелю ліфта.

Вайлдер розглядав жінок, усе ще тримаючи пістолета в руці. Мати сиділа серед картонних коробок і по-діловому забинтовувала руку, відірвавши з цією метою смужку від своєї шовкової сукні. На підлозі біля барикади дочка гладила розбиті губи і тріпала Вайлдерового пуделя по голові.

Вайлдер виглянув на сходи і подивився в напрямку 36-го поверху. Сутичка надихнула його, і він готовий був пройти весь шлях до даху. Однак він не їв уже більше доби і жадібно вдихав запах тваринного жиру від багаття біля входу до куреня.

Вайлдер поманив молоду до себе. Її безбарвне, коров'яче обличчя здавалося смутно знайомим. Дружина директора кіностудії?.. Вона піднялася і підійшла до Вайлдера, із цікавістю розглядаючи смуги, що покривали його груди і плечі, та виставлені напоказ геніталії. Прибравши пістолет у кишеню, Вайлдер потягнув жінку в курінь. Переступивши через літнього чоловіка, вони увійшли в ліфт. Зі стін звисали завіси, на підлозі лежали два матраци. Притримуючи жінку за плечі, Вайлдер сів до задньої стіни ліфта і через хол подивився на жовту воду басейну. Деякі роздягальні свого часу перетворилися на маленькі однокімнатні хатинки, але тепер і вони були занедбані. У басейні плавали два трупи, які майже неможливо було помітити серед іншого сміття — кухонних відходів і шматків меблів.

Вайлдер узяв собі залишки смаженої тушки маленького кота. Зуби вп'ялися в жилаве м'ясо, а злизавши ще тепле сало з рожна, він мало не захмелів.

Молода жінка привітно схилилася до Вайлдера і не заперечувала, коли він сильною рукою обхопив її плечі. Свіжий запах жіночого тіла вразив його: чим вище він забирався, тим чистішими були жінки. Вайлдер глянув на нефарбоване обличчя, відкрите і привітне, як мордочка ручної тварини. Її наче зовсім не стосувалися події у висотці, вона ніби чекала в якійсь таємній кімнаті появи Вайлдера. Він спробував щось сказати, але почув тільки гарчання: він не міг вимовити ні слова зламаними зубами та пораненим язиком.

Під кайфом від м'яса, Вайлдер зручно ліг поруч із жінкою, граючи срібним пістолетиком. Бездумно розстібнув її замшевий жакет, випустивши на волю груди. Поклавши долоні на маленькі соски, присунувся ближче. У напівдрімоті він бурмотів щось молодій жінці, а вона гладила намальовані смуги на його грудях і плечах — її пальці безперервно рухалися його шкірою, немов залишаючи послання.

Лежачи в затишному павільйоні біля озера, Вайлдер відпочивав після обіду. Молода жінка сиділа поруч, грудьми ледь не торкаючись його обличчя, заколисуючи цього величезного, майже оголеного чоловіка з розфарбованим тілом і відкритим лоном. Її батьки тинялися по холу. Іноді бабуся у вечірній сукні витягала з барикади що-небудь із меблів і рубала обробним ножем на тріски.

Вайлдер не звертав на старих уваги — він помічав лише тіло молодої жінки та величезні колони, що йдуть до самого даху. У вікнах навколо басейну виднілися вежі чотирьох сусідніх висоток, що розсікали вечірнє небо прямокутними променями. Тепло в ліфті, що виходило ніби з грудей жінки, висмоктало волю й енергію Вайлдера. Спокійне обличчя молодиці додавало впевненості. Вона прийняла його, як прийняла би будь-якого мисливця-грабіжника. Спочатку спробувала вбити, а коли не вийшло, віддала їжу та тіло, грудьми повернула в дитинство і, можливо, полюбила. А як тільки він засне, переріже йому горло. Сценарій ідеального шлюбу.

Зібравшись, Вайлдер сів і штовхнув черевиком пуделя, що спав на матраці біля ліфта. Хотілося спати, але спочатку потрібно було перебратися в безпечне укриття, інакше старенька та її дочка швидко з ним розправляться.

Не оглядаючись, він встав, засунув пістолет за пояс штанів, перевірив візерунок на грудях і плечах, переліз через барикаду та повернувся на сходи, залишивши за спиною тиху стоянку і молоду жінку біля жовтого озера.

Сходи були встелено килимом, який притишував кроки. Діставшись 37-го поверху, Вайлдер відчув, як крижане повітря з відкритого неба омиває його оголене тіло. Чітко чути було, як долинають скрики чайок. Коли пес заскавучав, відмовляючись іти далі, Вайлдер відпустив його, провівши поглядом.

37-й поверх геть спорожнів. Виснажений Вайлдер не зволікаючи знайшов порожню квартиру, забарикадувався у вітальні та на підлозі провалився у глибокий сон.

18 Кривавий сад

авпаки, Ентоні Ройялові за три поверхи над (ним на відкритому даху спати зовсім не хотілося. Він нарешті був готовий приєднатися до птахів, стояв біля вікна пентхауса, дивлячись на далеке гирло річки. Омите недавнім дощем, ранкове повітря було чистим, але морозним, і річка витікала з міста у вигляді потоку льоду. Ройял вже два дні нічого не їв, проте відсутність їжі не виснажила його, навпаки, напружила всі нерви та м'язи. Крики мартинів наповнювали повітря і ніби вдруковувалися у відкриті тканини мозку. Птахи, безперервно зриваючись з оголовків ліфтових шахт і поруччя, злітали вгору вихором, що без кінця розширювався, і знову пірнали до саду скульптур.

Тепер Ройял був переконаний, що птахи кличуть його. Собаки втекли; варто було їх звільнити, як вони кинулися вниз сходами та коридорами; залишилася тільки біла вівчарка. Пес сидів поруч із господарем біля відчиненого вікна, заворожений рухом птахів. Рани вже зажили, і густа північна шерсть знову стала білою. Роялу не вистачало червоних плям, як не вистачало кривавих слідів рук на випраній місіс Вайлдер куртці.

Маленькі запаси їжі, з якими Ройял замкнувся в пентхаусі, він віддав собаці, а сам уже не відчував голоду. Три дні він не бачився ні з ким і був радий, що відокремився від дружини та сусідів. Мартини, що вирували хмарою в повітрі, здавалися йому справжніми мешканцями висотки. Сам того не бажаючи, він створив сад скульптур саме для них.

Ройял мерзлякувато зіщулився і вийшов на дах. Тонкий льон мисливської куртки не захищав од вітру на бетонному даху. На світлі біла тканина здавалася сірою в порівнянні з блідою шкірою. Ледве в стані контролювати себе і не впевнений, чи знову не почали відкриватися рани після нещасного випадку, він прослідував на терасу і пройшовся дахом.

Мартини крутилися під ногами, похитуючи головами і витираючи дзьоби об бетон. Поверхня даху була поцяткована кривавими смугами. Ройял уперше розгледів на карнизах і поруччі ці знаки — символи кривавого тайнопису.

Вдалині почулися невиразні жіночі голоси. У центрі оглядового майданчика, за садом скульптур, мешканки вели публічний диспут.

Засмучений їхнім посяганням на приватні володіння і нагадуванням про те, що він ще не один у будинку, Ройял сховався за стіною саду скульптур. Голоси лунали навколо нього, і схоже було, що жінки тут не вперше. Може, він спав під час їхніх минулих відвідувань, а може, через холодну погоду жінки перенесли місце засідань під захист його пентхауса.

Вихор птахів розпався — мартини пірнали за край даху. Пустивши вівчарку вперед, Ройял вийшов з-за стіни саду скульптур. Дві жінки стояли вже в пентхаусі, одна поклала руку на гімнастичний тренажер. Вражала їхня невимушена поза: вони немов оглядали віллу, яку орендували на відпустку.

Ройял відступив за оголовок ліфтової шахти. Вид інших людей пригнічував його по тривалому усамітненню із птахами та вівчаркою. Краще почекати в саду, поки прибульці заберуться.

Штовхнувши задню хвіртку саду, він пішов між пофарбованими геометричними формами. Десятки мартинів слідували за Роялом, із надією дивлячись на нього, немов чекали подачки.

Він послизнувся на мокрих плитках і, глянувши на черевик, побачив, що до підошви прилип хрящик. Ройял відчепив його, спершись на бетонну скульптуру — кулю в половину людського зросту, пофарбовану в яскраво-червоний колір. Птахи розійшлися, звільняючи йому місце, і виявилося, що весь сад посередині покритий кров'ю. Підлога зробилася слизькою від яснобарвного слизу.

Пес, жадібно принюхавшись, накинувся на клаптики плоті по краю невеликого басейну. Вражений, Ройял утупився в залиті кров'ю плитки, у свої забруднені руки — і у білі кістки, очищені птахами.

Вайлдер прокинувся ввечері. Зимний протяг носився порожньою кімнатою, граючи газетою на підлозі. У вентиляційній шахті гудів вітер. Крики мартинів замовкли, немов птахи відлетіли назавжди. Сидячи на підлозі вітальні, Вайлдер готовий був повірити, що він — перший та останній мешканець висотки.

Піднявшись, він вийшов на балкон. Далеко внизу на паркувальному майданчику виднілися сотні машин, прикриті легким серпанком,— деталь, що підтверджувала існування іншого світу.

Злизуючи з пальців залишки жиру, Вайлдер увійшов у кухню. Шафи і холодильник були порожні. Вайлдер згадав молоду жінку, тепло її тіла в ліфті біля басейну і задумався. Чи не повернутися до неї? Йому пригадалося, як вона гладила його груди і плечі,— шкіра ще зберігала відчуття її долонь.

Продовжуючи обсмоктувати пальці, уявляючи себе покинутим у величезній будівлі, Вайлдер вийшов із квартири. У коридорі було тихо, холодне повітря ворушило клаптики сміття на підлозі. Вайлдер тримав у лівій руці кінокамеру, хоча вже й не пам'ятав точно, для чого вона потрібна і навіщо він так довго носить її із собою.

А ось срібний пістолет у правій руці він упізнав одразу. Вайлдер грайливо прицілювався у відчинені двері та сподівався, що хтось вийде та приєднається до гри. Верхні поверхи будівлі було частково захоплено небом. Піднімаючись на 40-й поверх, крізь ліфтові шахти та скляні бані сходових колодязів Вайлдер бачив білі хмари.

Виставивши перед собою пістолет, він пронісся ліфтовим холом. Тут хтось явно намагався підтримувати лад. Сміттєві мішки були прибрані, барикади розібрані, до холу знову виставили меблі. Стіни відтерли, відчистили графіті та здерли графіки чергувань і розклад руху ліфта.

За спиною грюкнув дверима вітер, перерізавши промінь світла. Вайлдер насолоджувався грою в порожньому будинку і знав, що дуже скоро хтось приєднається до нього. Він опустився на коліно і навів пістолет на уявного противника. Промчав по коридору, відчинив ударом ноги двері й увірвався до квартири.

Такого великого та просторого помешкання він раніше не бачив — навіть на верхніх поверхах. Хол із коридором і квартира були ретельно прибрані: знову вистелені килимами, на високих вікнах висіли заслони. На полірованому обідньому столі стояли два свічники.

Вражений побаченим, Вайлдер обійшов сяючий стіл. Чомусь йому здалося, що він уже бував тут, за багато років до того, як з'явився в цьому порожньому будинку. Високі стелі та строгі меблі нагадали будинок, у якому він жив маленькою дитиною. Вайлдер пройшов по знову обставлених кімнатах, майже очікуючи побачити іграшки, ліжечко і дитячий манеж, розкладений до його приходу.

Між спальнями вгору вели непримітні сходи, до іншої зали та кількох кімнаток, що визирали на дах. Зачарований таємницею і викликом секретних сходів, Вайлдер почав підійматися вгору. Злизавши з пальців останній жир, він протрубив свою перемогу.

Він уже дістався середини сходів, як щось перегородило йому дорогу. Величезний силует високого білявого чоловіка виник із тіні. Набагато старший за Вайлдера незнайомець із розпатланим вітром волоссям стояв на верхівці драбини, мовчки розглядаючи зверху незваного гостя. Лице його розмилося в яскравому світлі, але шрами на лобі було ясно видно, як і свіжі відбитки долонь на білій куртці.

Непевно пригадавши цього старого чоловіка на оглядовому майданчику даху, Вайлдер завмер на сходинках. Він не знав, чи Ройял вирішив пограти з ним, чи прогнати його геть. Із нервової пози Ройяла та з його нещасного вигляду Вайлдер зрозумів, що він десь переховувався,— це не було частиною гри.

Все ж таки сподіваючись залучити Ройяла до гри, Вайлдер радісно помахав пістолетом. На його подив, архітектор відсахнувся, немов зображуючи переляк. Коли Вайлдер рушив сходами вгору, Ройял підняв хромовану тростину та кинув її вниз.

Металевий прут, зачепивши поруччя, ударив Вайлдера у плече. Від болю той випустив кінокамеру. Рука заболіла, і на мить Вайлдер відчув безпорадність, як несправедливо покарана дитина. І коли архітектор зробив крок сходами вниз, Вайлдер підняв пістолет і вистрілив йому в груди.

Коли гуркіт затих у морозному повітрі, Вайлдер здолав останні сходинки. Тіло архітектора незграбно вляглося на сходах, ніби він удавав свою смерть. Лице в шрамах, зовсім бліде, було повернуто вбік.

Він був іще живий, він дивився у відчинене вікно на останніх птахів, яких постріл сполохав у повітря.

Спантеличений несподіваним поворотом гри, Вайлдер переступив через тіло, залишивши кінокамеру біля підніжжя сходів. Погладжуючи забите плече, він кинув пістолет, від якого чухалася рука, і ступив через скляні двері.

За двадцять ярдів від нього в саду скульптур грали діти. Двері було відчинено, і Вайлдер бачив геометричні візерунки ігрових конструкцій яскравих кольорів на тлі білих стін.

Він помахав дітям. Попри те, що вони нічого не помічали, їхня присутність його оживила. Дивний пошрамований чоловік у закривавленому смокінгу, що лежить позаду на сходах, просто не зрозумів ігри.

Один із дітлахів, хлопчик десь років двох, абсолютно голий, бігав серед скульптур. Вайлдер швидко розстебнув роздерті штани, і вони впали до щиколоток. Трохи похитуючись, немов розучившись користуватися ногами, голий Вайлдер побіг до своїх нових друзів.

У центрі саду скульптур, біля маленького басейну, жінка розводила велике багаття із залишків меблів. Сильними руками вона виправляла важку частину хромованої трубки від тренажера. Вона присіла біля вогню, склавши ніжки від стільців, доки діти бавилися собі осторонь.

Вайлдер ступив уперед, сором'язливо сподіваючись, що жінка все ж помітить візерунки на його грудях. Поки він чекав, що діти покличуть його грати, він зауважив зліва ще одну жінку — у сукні до кісточок і картатому фартусі. Її довге волосся, прибране із суворого лиця, було зав'язане вузлом на потилиці.

Вайлдер застиг серед статуй, стривожений тим, що його не помічають. Серед статуй рухалися інші жінки, беручи Вайлдера в щільне коло. Вони немов прийшли з іншого століття чи інших місць, якщо не зважати на сонячні окуляри, які виділялися чорними плямами на забризканою кров'ю терасі на даху.

Вайлдер чекав, що з ним заговорять. Він радів, що голий і що видно візерунки на тілі. Нарешті жінка, що сиділа біля багаття, озирнулася, і, попри її дивний наряд, Вайлдер упізнав дружину, Гелен. Він мало не кинувся до неї, але був зупинений безпристрасним поглядом, що ковзнув по його важких геніталіях.

Тепер він усвідомив, що знає всіх присутніх навколо жінок. На нього без ворожості дивилася Шарлотта Мелвілл у шаликові, що закривав синці на шиї. Поруч із Джейн Шерідан стояла молода дружина Ройяла, нині вихователька молодших дітей. Упізнав Вайлдер і дружину ювеліра в довгому хутряному пальті; її обличчя, як і його груди, було розфарбоване червоним. Глянувши через плече — шлях до відступу відрізаний,— Вайлдер побачив струнку фігуру дитячої письменниці: вона сиділа біля відчиненого вікна пентхауса, як королева у своєму шатрі. У божевільній останній надії Вайлдер вирішив, що, може, вона йому почитає казку.

Діти в саду скульптур грали з кістками.

Коло жінок стискалося. Над багаттям з'явилися перші язички полум'я — лак на старих кріслах швидко займався. Очі за сонячними окулярами уважно стежили за чоловіком, немов нагадуючи, що важка робота викликала здоровий апетит. Кожна щось дістала з глибокої кишені фартуха.

У закривавлених руках виблискували обробні ножі. Збентежений, але нарешті щасливий, Вайлдер пошкандибав дахом назустріч своїм новим матерям.

19 Нічні ігри

ечеря була майже готова. Сидячи на балконі 25-го поверху, Роберт Лейнг ворушив попіл багаття, запаленого зі сторінок телефонного довідника. Язички вогню освітлювали на рожні спокусливі плечі та грудну клітку вівчарки. Лейнг роздував полум'я і сподівався, що Еліса й Елеонора Пауелл, що лежать поряд на матраці, схвалять усе, що він зробив. Він не забував поливати жиром темну шкіру вівчарки, яку добряче нашпигував часником і зеленню.

— Одне є правило в житті,— бурмотів він про себе.— Чуєш запах часнику — отже, усе гаразд.

Нарешті все владналося, принаймні, станом на сьогодні. Вівчарка майже готова — чудова страва, яка піде жінкам на користь. Вони обидві останнім часом були невдоволені через недоїдання, від утоми вони навіть не похвалили Лейнга — з якою майстерністю та сміливістю він зловив собаку, не кажучи вже про непросту задачу оббілувати та обпатрати величезну тварину. Жінки навіть скаржилися на нервове скиглення Лейнга, коли він квапливо гортав сторінки куховарської книги, знайденої в квартирі неподалік. Він довго вибирав, як саме приготувати собаку. По тому, як тремтів і скавучав пес, він і сам оцінив важливість моменту, немов зрозумів, що залишився однією з останніх тварин у висотці і тому заслуговує особливих кулінарних підходів.

Думка про наближення тижнів голоду засмутила Лейнга, і він підкинув у багаття ще кілька сторінок. Хоча на нижніх поверхах, можливо, і водилася дичина, спускатися його поки не тягнуло. Огидний сморід від басейну на 10-му пробирався в усі вентиляційні короби та ліфтові шахти. Лише одного разу за останні місяці Лейнг потрапив на нижні рівні, коли, як добрий самаритянин, допоміг Ентоні Ройялу.

Він спокійно колов дрова в холі 25-го поверху. Варто було йому висмикнути з хиткої вже барикади туалетний столик, як у пролом, що утворився, ввалився Ройял. Кров із маленької рани на його грудях покривала білу куртку червоними відбитками долонь, немовби архітектор намагався себе позначити, щоби не загубитися. Він був майже не жилець: очі дивилися нарізно, шкіра обтягнула худе чоло. Якимось чином Ройял зміг дістатися сюди від самого пентхауса. Постійно спотикаючись, він шкутильгав сходами вниз за допомогою Лейнга, поки вони не досягай 10-го поверху. Над порожніми полицями супермаркету висів сморід гнилої плоті; Лейнг вирішив було, що зламали замкнений холодильник і м'ясо псується. Сплеск апетиту мало не змусив його кинути Ройяла та вирушити на пошуки їжі.

Але Ройял, майже не розплющуючи очей, вхопив Лейнга за плече та кивнув у бік басейну.

У жовтому світлі, що відбивалося від жирних плиток, перед ними простягнувся довгий могильник. Вода вже давно висохла; дно басейну було всипане черепами, кістками та спотвореними кінцівками десятків тіл. Переплутані тіла нагадували відвідувачів величезного пляжу, захоплених раптовою катастрофою.

Вражений не стільки видом знівечених тіл — мешканців, що померли від старості або хвороби і дісталися, схоже, диким собакам,— скільки смородом, Лейнг відвернувся. Ройял, що відчайдушно чіплявся за нього під час спуску сходами, далі міг упоратися сам і рушив до ряду роздягалень. Востаннє Лейнг бачив Ройяла, коли той підходив до сходів біля мілкого кінця басейну, немовби сподівався знайти собі місцинку на цьому останньому схилі.

Лейнг, присівши навпочіпки біля вогню, потикав шампуром стегно вівчарки і з зусиллям прогнав із пам'яті вид могильника. Іноді в нього виникали підозри, що хтось із мешканців дійшов до канібалізму — з дуже багатьох трупів хірургічно майстерно було зрізано цілі шматки плоті. Можливо, мешканці нижніх поверхів, змучені тяготами та дискримінацією, здалися необхідності.

— Роберте! Що ти робиш?..— незадоволений голос Еліси перервав роздуми Лейнга.

Витерши руки об фартух, він поспішив до спальні.

— Усе гаразд, вечеря майже готова.

Лейнг говорив заспокійливим тоном — так він розмовляв під час клінічної практики з найтупішими дітьми-пацієнтами. Такий тон не пасував двом розумним жінкам, що уважно стежили за ним із ліжка.

— Напустив диму в квартиру,— сказала Елеонора.— Знову сигнали подаєш?

— Ні... Це все телефонні довідники. Папір, напевно, із пластиком.

Еліс стомлено похитала головою.

— Де батарейки для Елеонори? Ти обіцяв знайти. Вона хоче знову писати огляди.

— Я знаю...

Лейнг подивився на порожній екран портативного телевізора на підлозі. Відповісти було нічого: як він не старався, останні батарейки вже сіли.

Елеонора уважно дивилася на нього. Вона розколупала рану на зап'ясті та манірно показувала її кішці, що сиділа в дальньому кутку.

— Ми обговорювали, чи не переїхати тобі в іншу квартиру.

— Що?

Не знаючи, чи це серйозно, чи знову розігрується пантоміма, Лейнг весело розсміявся.

Жінки лежали впритул одна до одної, ніби зливаючись докупи. Періодично приносячи їжу, Лейнг навіть не розумів точно, кого обслуговує. Вони об'єдналися в одному ліжку для тепла і безпеки, а можливо, і щоб спільно стежити за ним. Елеонора й Еліс знали, що залежать від Лейнга. Попри «пантоміми», вони своєю поведінкою повністю задовольняли потреби Лейнга — в обмін на його турботу. Такий обмін чудово підходив Лейнгові, як і те, що обидві були в одному ліжку: він терпів лише один набір улесливих вимог, один репертуар нервових ігор.

Йому подобалося, коли в Елеонорі прокидався старий дух. Обидві жінки страждали від недоїдання, і Лейнг радів, коли вони знаходили сили виконувати свої ролі в цьому уповільненому фарсі та поводилися з ним, як дві гувернантки, що служили багатому господареві, дратуючи норовливу та замкнуту дитину. Часом Лейнгові подобалося доводити гру до логічного завершення: він уявляв, що ці дві жінки командують ним та нескінченно його зневажають. Така роль виручила його, коли у квартиру увірвалася банда грабіжниць. Побачивши, як знущаються над Лейнгом і прийнявши його за бранця Елеонори й Еліс, жінки пішли. З іншого боку, можливо, вони надто добре усвідомлювали, що відбувається.

Так чи інакше, Лейнг міг вільно жити в цьому тісному сімейному колі. Тепер він мав повну свободу досліджувати себе, а постійна непередбачуваність тримала всіх у тонусі. Він міг просити цицьку, а міг і розгніватися. Ампул із морфієм залишалося достатньо, і Лейнг подумував познайомити жінок із цим п'янким еліксиром. Звикання знову схилить баланс сил на його користь і посилить їхню залежність. Як не дивно, саме тут, у висотці, він знайшов своїх перших пацієнтів.

Потім, розділивши собаку та роздавши щедрі порції жінкам, Лейнг, притулившись спиною до балконного поруччя, задумався про своє везіння. Тепер уже неважливо, як він поводиться, яким примхливим поривам дає волю, якими збоченими стежками слідує. Шкода, що Ройял помер: Лейнг був йому безмірно вдячний за проект висотки і взагалі за все, що тут відбувалося. Незрозуміло, з якого дива Ройял відчував перед смертю якусь там провину.

Лейнг бадьоро помахав жінкам — вони сиділина матраці з тацею та їли з однієї тарілки,— доїв темне м'ясо, заправлене часником, і подивився на фасад будівлі. Усі поверхи були занурені в пітьму, і Лейнг цьому зрадів. Хоча він дійсно любить і підтримує свою зграю, це не заважає новознайденій свободі.

Загалом життя у висотці вдалося. Усе поступово приходило в норму. Лейнг знову почав подумувати про медичний інститут. Завтра можна під'їхати до фізіологічної лабораторії: може, дадуть студентів. Тільки спочатку треба прибратися. Він бачив, як дві сусідки підмітали в коридорі. Є надія запустити ліфт. Напевно, варто зайняти ще одну квартиру, розібрати барикаду та заново обставити кімнати. Лейнг згадав про погрозу Елеонори прогнати його і відчув величезне аж до непристойності задоволення. Треба подумати, як знову завоювати їхню прихильність.

Втім, усе це, як і морфій, який він буде їм давати, збільшуючи дозу, тільки початок, репетиція майбутніх розваг. Відчуваючи, як росте всередині радість, Лейнг притулився до поруччя.

Сутеніло, у темряві світилися вогники догоряючого багаття. Великий собака на рожні нагадував силует летючої понівеченої людини, що підіймається в нічне небо, і вуглинки горіли на його шкірі, ніби коштовне каміння.

Лейнг подивився на сусідню висотку. Там стався збій електропостачання, і на 7-му поверсі згасло світло. У темряві вже миготіли промені ліхтарів: мешканці намагалися зрозуміти, що відбувається. Лейнг посміхнувся, готовий вітати їх у новому світі.

Про автора

Джеймс Грем Баллард (1930-2009) — одна з найвидатніших фігур англійської літератури другої половини XX століття. Народився майбутній письменник у Шанхаї, в сім'ї британського дипломата. Під час Другої світової війни разом із батьками перебував у японському концтаборі для цивільних осіб. Після звільнення повернувся до Лондона, де закінчив школу і вступив до ВПС Великої Британії. Від 1956 року почав публікувати оповідання в науково-фантастичних журналах, а в 1961 році вийшов друком його перший роман «Вітер нізвідки», що був написаний у жанрі роману-катастрофи.

Однак русло звичної фантастики не влаштовувало Балларда. У 1970 році побачила світ збірка його оповідань «Виставка жорстокості», яка принесла письменнику скандальну відомість. Відтоді всю його увагу було зосереджено на відхиленнях у психології людини за екстремальних обставин. Кульмінацією нового періоду творчості став роман «Автокатастрофа» (1973), герой якого одержимий пристрастю до проектування смертей знаменитостей в автокатастрофах. Потім вийшли друком романи «Бетонний острів» (1973) і «Висотка» (1975), які також представляють примарні злами свідомості людини, яку загнано в тісну нішу сучасного мегаполісу.

Наприкінці XX — на початку XXI століття письменник публікує романи «Божевільні» (1988), «Суперканни» (2000) та «Люди міленіуму» (2003), де йдеться про відхилення у вчинках людей, які живляться мікродозами насильства, що їх регулярно надають засоби масової інформації. Останніми книгами сучасного класика стали роман «Царство боже» (2006) й автобіографічна книга «Дива життя» (2008).

Джеймса Балларда вважають одним із найкращих англомовних стилістів, письменником-пророком. Його твори удостоєні безлічі літературних нагород, номінувалися на Букерівську премію, а найпочеснішою стала британська премія «Золоте перо», яка присуджується за видатні досягнення в літературі. Серед її лауреатів такі зірки, як Айріс Мердок, Мюріел Спарк, Салман Рушді та Гарольд Пінтер.

...Лондон, 1975 рік. Після смерті своєї сестри молодий доктор Роберт Ленг переїжджає на двадцять п’ятий поверх нового елітного висотного житлового комплексу. Висотка надає мешканцям усі сучасні зручності: всередині є басейн, власна школа та супермаркет, з’єднані з житловими зонами швидкісними ліфтами. Таким чином будівля ізолює мешканців від зовнішнього світу — їм потрібно залишати свої апартаменти лише для того, щоб іти на роботу. Це підштовхує їх до поступового створення власного закритого суспільства.

І тут починається головне: з якоїсь причини життя у висотці починає швидко деградувати. Гинуть люди й тварини, руйнується інфраструктура, накопичується сміття, окремі групи мешканців захоплюють частини будівлі, встановлюючи власні режими. Формується класова система — вищий клас займає верхні поверхи, фахівці та інтелігенція — середні, менш забезпечений середній клас — нижні. Ба більше: згодом класи перетворюються на войовничі, жорстокі та підступні «племена». Чому це відбувається? Чи не є справжнім винуватцем усіх смертей та жахливих збочень архітектор, що створив цю будівлю, а наразі мешкає у пентхаусі на даху висотки? І чи не є все це якимсь жахаючим, нелюдським експериментом?

Примітки

1

Пріапічний — тут: (заст.) хтивий, сластолюбний (від імені бога Пріпа — покровителя чуттєвих насолод). (Прим, ред.)

(обратно)

2

Ташизм — течія в західноєвропейському абстракціонізмі 1940 — 1960-х років; являє собою живопис плямами, що не відтворюють образів реальності, а виражають несвідому активність художника. (Прим, ред.)

(обратно)

Оглавление

1 Критична маса

2 Вечірка

3 Смерть мешканця

4 Угору!

5 Вертикальне місто

6 Небезпека небесних вулиць

7 Приготування до від’їзду

8 Хижі птахи

9 У район висадки

10 Пересохле озеро

11 Каральні експедиції

12 Уперед, до вершини

13 Бойове розфарбування

14 Остаточний тріумф

15 Вечірні розваги

16 Радісна угода

17 Павільйон біля озера

18 Кривавий сад

19 Нічні ігри

Про автора

*** Примечания ***