Київ — New York [Ірина Тетера] (fb2) читать онлайн

Ірина Тетера Київ — New York

Привячуеться А. 

Київ — New York

Я ніколи не боялася подорожувати літаками. Може, тому, що колись позбулася страху смерті? Людям не лячно літати, вони бояться падати, бо банально страшаться болю. Але хіба падіння з такої висоти може завдати мук? Напевно, серце не витримає перепадів тиску й переляку ще до удару об землю. І тоді, не встигнувши відчути той самий біль, ви зустрінетеся лицем до лиця зі смертю.

Немов не помічаючи ваших острахів, вона принесе полегшення та невагомість. Вона щедро обдарує свободою свідомості, прохолодою й умиротворенням, відібравши думки та почуття. Руйнуючи перешкоди часу, вона зітре межі реальності й навчить довіряти вічності, відкривши очі на щось більше.

Смерть — лише початок чогось нового й невідомого. І лише ця невідомість уводить нас у стан заціпеніння, змушуючи забути, що за будь-якого розвитку подій рано чи пізно кожен із нас вдихне смертельний холод, аби назавжди зануритися в цю безодню й розчинитися в ній. Але за всієї удаваної величі смерть — лише неминучість. Тоді навіщо так мучити себе через те, що однаково має статися?

Життя — ось чим треба перейматися, не забуваючи ні на секунду, яке воно коротке. І оберігати його, щосили намагаючись наповнити кожну мить тим, чого найбільше бажаєш.

— Вам потрібні навушники, мем?

Я відвела погляд від темної порожнечі, яка владарювала за товстим склом ілюмінатора. Біля мене стояла стюардеса в небесно-блакитному костюмі, що був їй трохи завеликим. Дівчина привітно всміхалася. Вона говорила англійською. Я ще раз подивилася на плазмову панель у кінці проходу. Величезні сині люди літали на драконах, керуючи ними за допомогою волосся, заплетеного в коси. Я ніколи раніше не бачила цих кадрів. Смішно, але я, напевно, остання людина цивілізованого світу, яка досі не подивилася «Аватара». Я не перебільшую. Я справді не стежу за новинками кінематографа, віддаючи перевагу старим стрічкам — їхні режисери, не ховаючись за спецефектами, несли глядачам зворушливу реальність і правду життя.

— Дякую, я хочу відпочити. Мені не завадив би плед, — всміхнулась я до стюардеси.

— Звичайно! — Вона відразу дістала з нижнього ящика свого візка, що перекривав і так завузькі проходи між рядами, флісову ковдру з фірмовим значком авіаліній, вишитим у правому нижньому кутку. — До Нью-Йорка залишилося трохи більше восьми годин. Вас розбудити, коли ми розвозитимемо їжу? — Вона говорила з явним німецьким акцентом. Нічого дивного, це ж Ьи/їкапіа.

— Не варто, дякую за турботу.

— Дасте мені знати, якщо передумаєте.

Я ледь помітно кивнула та вкрилася пледом, який ще пахнув пральним порошком. Стюардеса пішла, і я заплющила очі.

Спати зовсім не хотілося, але я надто любила самотність. У літаках я завжди користувалася цим трюком: спочатку нарікала на втому, потім заплющувала очі. Це дозволяло уникнути порожніх розмов із сусідами й награної турботи настирливих, наче мухи, стюардес. Я насолоджувалася польотом.

Щоразу я замислювалася над тим, що на борту літака простір немов зависає в часі, перебуваючи між небом і землею. На кордоні життя та смерті. На межі початку й кінця. І літаки, рухаючись у іншому вимірі, несуть нас за собою.

Прохолода салонів, привітний персонал, напівсонний спокій, монотонне гудіння моторів — це те, чим наповнений борт, тимча-сом сотні міст миготять далеко внизу. Вони ховають у своїх вулицях і підворіттях незнані долі, життя, звички...

Намагаючись не привертати до себе уваги, я обережно перевернулася на правий бік. У салоні приглушили світло.

Крісло, хоч і не розкладалося повністю, було зручне. Я завжди літала бізнес-класом.

Треба віддати належне Олегу — він ніколи не шкодував на мене грошей.

І хоча останнім часом мої заробітки збільшилися, і я могла не відмовляти собі ні в чому навіть без його фінансової підтримки, — це теж сталося не без участі Олега.

Ми були разом уже десять років. Ми взагалі не мали спільних інтересів, поглядів на життя та звичок. Інколи за вечерею я ловила себе на думці, що нам зовсім нема про що поговорити, але, на щастя, мовчання поруч із ним не обтяжувало. Ми були рідними людьми, які проживають два життя під одним дахом. Але ж це значно краще, ніж жити одним на двох життям із чужою тобі людиною.

Олег слухав класику й перебирав документи, складені рівними стосиками на столі з червоного дерева в ідеально прибраному кабінеті. Я замикалася у своїй майстерні, підспівувала реперам із приймача й ходила босоніж по підлозі, заляпаній фарбами та закиданій пожмаканими ескізами. Я малювала нові шалені картини, вимазавшись із голови до ніг.

Напевно, протилежності таки притягуються. Бо як інакше пояснити бажання Олега — жорсткої, цілеспрямованої, позбавленої будь-якого натяку на емоції й у чомусь навіть грубуватої людини — пов’язати своє життя зі мною — безладною дівчиною, яка літає в хмарах і зовсім не пристосована до земних турбот. Ми чудово уживалися разом, створивши на диво міцний союз.

Чесно кажучи, я вірю в те, що в житті не буває випадковостей, і все, що відбувається, обов’язково спричинить якісь наслідки. Ось чому мені здається, що наша з Олегом історія почалася задовго до його появи на моєму шляху. Я почну з подій зовсім інших. Якби не сталися вони, навряд чи колись я зустріла б його.

Минуле

Мені було сімнадцять. Того першого весняного дня (ні, це не було перше березня, але боязкі сонячні промені нарешті прорвали щільну завісу сірих хмар, висушивши брудні калюжі, зігрівши замерзле місто) в мої двері подзвонили. На порозі стояв дільничний у темно-синій міліцейській формі й безрозмірному кашкеті. Перше, що я відчула, відчинивши двері, — це різкий запах алкоголю, який ударив у носа. Я не бачила очей міліціонера через пластиковий козирок кашкета, який сповз на лоба. Трохи розтягуючи слова, але досить рівним голосом він уточнив:

— Квартира Островських?

Я кивнула.

— Ти Аліса?

Я знову кивнула. Дуже дивне, незнайоме відчуття тривоги відразу заповнило мене зсередини й важко осіло десь у шлунку. Здавалося, ще трохи — і я зблюю. Вечір напередодні промчав вихором у голові. Хлопці з сусіднього двору проводжали мене додому, і один із них, заради сміху, подряпав ключем двері старенької «копійки» сусіда згори. Невже хтось побачив цю картину у вікно? Адже двір був порожній.

Але все виявилося набагато гіршим. Без будь-якого натяку навіть на фальшиве співчуття дільничний дуже спокійно промовив: — Твої батьки загинули в автокатастрофі. Завтра на першу годину прийдеш на впізнання до районного моргу. Усе зрозуміло?

Я опустила голову.

Що я відчула тієї миті? Біль, образу, гіркоту, спустошення?.. Я не можу позначити щось конкретне. Усі ці почуття вмить обплели мене липкою павутиною, цілком поглинаючи. Мій світ зазнав краху, і я відразу позбулася всього, що здавалося буденним, вічним, навіть обридлим іще декілька секунд тому. Він розсипався на дрібненькі, непомітні шматочки, з котрих, як із частин мозаїки, складалася повсякденна картинка мого життя. Я знала, що вона вже не буде колишньою — забагато складових втрачено.

Я щиро шкодувала про це, адже наша сім’я була незвичайною. По-справжньому дружною й міцною, такі сім’ї рідкість. Може, тому, що в її основі лежала любов? Польський письменник Януш Леон Вишневський колись сказав: «Найкраще, що може зробити батько для своєї дитини, — кохати її матір». І мій батько, безсумнівно, робив усе найкраще для мене.

Цілими днями він пропадав на роботі. Але щойно в замковій шпарині обертався ключ, ми з мамою опинялися в передпокої, зустрічаючи батька. Він завжди всміхався ще з порога, залишивши напругу, роздратування та проблеми поточного дня по той бік дверей, оберігаючи нас.

Скинувши коричнево-руді туфлі зі збитими носами, він розстібав піджак, і мама забирала його, дбайливо розправляла комір і акуратно розміщувала на пластиковій вішалці. Передпокій умить наповнювався деревно-цитрусовими нотками татового одеколону. Іноді він приносив букет польових квітів для мами та плитку чорного шоколаду для мене. Він цілував мою щоку, лоскітно поколюючи шкіру вусами із запахом тютюну.

Поки мама розігрівала вечерю та гриміла на кухні каструлями, тато мив руки у ванній, а я, стоячи за його спиною, поспіхом ділилася з ним нехитрими подіями свого дня, намагаючись перекричати шум води.

А потім ми всі разом сідали за круглий сервірований за всіма правилами стіл, який дістали у спадок від бабусі. Його розхитані ніжки рипіли від кожного незручного руху, а лакована стільниця пішла тріщинами. Але тато пишався ним:

— Це справжній антикваріат! Він стояв на дачі самого Сталіна у Форосі ще до Другої світової війни. Отже, багато чого бачив і пережив, — час від часу розповідав тато.

Тоді я не звертала на цей стіл уваги, як і на надзвичайні ювелірні прикраси мами, які дісталися їй теж від бабусі. Мама зберігала їх на тумбочці біля ліжка, в невеликій коробці, обшитій чорним оксамитом. Та й церковні книги в позолочених обкладинках я теж нібито не помічала. Їх було багато, але мама знімала їх із полиць лише для того, щоби змахнути пил. Ми не були набожними й рідко ходили до церкви. Мама казала мені:

— Бог живе всередині кожного з нас. Відчувай Його серцем. Говори з Ним не завченими фразами, а від душі. Бо неважливо, скількома каратами покриті твої молитви. Коли вони будуть щирими, Він обов’язково почує тебе. І допоможе.

Я вірила мамі й навіть відчувала Його. Але тільки до тієї весни. Втративши батьків, я назавжди втратила віру.

Після їхньої загибелі мене швидко виселили з квартири, яка була невід’ємною частиною нашої сім’ї. Я досі сумую за її рідними стінами. Пам’ятаю, як влітку, сидячи на пофарбованому набіло підвіконні, я розглядала кораблики, що курсують по річці. Ми жили на набережній Подолу. Квартира була дуже світла, простора й тепла. Три кімнати з високими, майже під чотири метри, стелями, стінами коралового кольору й вікнами з видом на Дніпро. Три кімнати втраченого світу, у який я ніколи не зможу повернутися.

Уже після того, як з’явився Олег, я взяла за звичку приїжджати до будинку свого дитинства, коли почувалася особливо сумно. Я ніколи не глушила мотор автівки й не виходила на вулицю. Просто сиділа у дворі, знаючи, що не зможу подолати страх і ввійти всередину. Та й іти, власне кажучи, було нікуди. У цих стінах, де досі лунали мої кроки, на мене вже не чекали.

Квапливі сусіди, проходячи через двір і не пізнаючи мене через тоноване скло, відводили розгублений погляд від дорогого авто, яке перегороджувало шлях. Після того, що сталося, вони навряд чи очікували побачити мене за кермом «Мерседеса Gl». Вони поспішно прикривали парадні двері, намагаючись сховати від моїх допитливих очей затерті часом, списані стіни свого житла. А я жадібно пробігала по них очима — намагалася знайти своє ім’я, нашкрябане ключем на вапні, — ще до того, як ці двері знову зачиняться, відгороджуючи мене від минулого.

У цьому дворі все було мені рідним: лавочки із зеленою облупленою від часу фарбою; клумби під вікнами, на яких навесні розцвітали тюльпани; запах жасмину теплих літніх вечорів; гудіння трансформаторної будки в кутку, за білизняними мотузками; і, звісно, вікна, через котрі колись я дивилася на світ.

Я довго вдивлялася в темряву, намагаючись відживити в пам’яті запахи та звуки, які жили там колись. Але вдавалося це мені рідко. Іноді, ближче до вечора, там запалювали світло, і мої спогади наповнювали незнайомі голоси, шипіння олії на чавунній пательні, мовлення диктора кабельного каналу, дитячий сміх. Усі ці чужі звуки, які марно відкидала моя свідомість, доводили: життя не стоїть на місці. Руда дівчинка років десяти з розсипом веснянок на блідому обличчі визирала у двір з балкона моєї кімнати. Я не злилася на неї. Хіба трохи заздрила.

Одного разу, не здолавши охоту краще розглянути її, я опустила скло у водійських дверцятах. Наші очі зустрілися, але дівчинка не відвела погляд. У її збільшених зіницях я прочитала єдине бажання, яке спочатку навіть потішило мене. Дівчинці хотілося опинитися на моєму місці. Бути дорослою жінкою за кермом дорогого автомобіля, зі свіжим глянцевим манікюром на нігтях. Так само природно віяти запахом дорогих французьких парфумів, носити такі самі туфлі за пару тисяч доларів і, звісно, недбало покласти кредитну картку в сумку від Hermes, яка валяється десь на підлозі за сидінням. Я відвернулася. Я мусила зупинитися. Зрозуміти, що означає бути по-справжньому дорослою, у такому юному віці, на жаль, неможливо. Удавана розкіш не подарувала цій дурненькій дівчинці ні найменшого шансу, щоби з’ясувати для себе деякі подробиці мого «блискучого» життя. Вона просто хотіла бути мною.

— Катю! Вечеря вистигає! — долинув м’який жіночий голос із кухонного вікна.

Дівчинка ще раз кинула на мене заздрісний погляд і зникла за щільною шторою. У кораловій кімнаті згасло світло.

Я не вагаючись віддала б цій рудій крихітці все, що мала, тільки б замість неї почути, як мама кличе мене до вечері, і, перечепившись через поріг, бігти на кухню, креслячи рукою невидиму смугу по кораловій фарбі та всміхаючись у відповідь на мамине: «Донечко, припини бруднити стіни!».

Того ранку, коли батьки поїхали на дачу, я чекала в гості подругу й заварювала чай у тендітному білому чайнику з китайського фарфору. Я діставала з бляшаних банок засушені листочки м’яти, малини, календули та змішувала їх із заваркою, принюхуючись до аромату трав, якій наповнював кухню. Я навіть не глянула у двірне вічко, коли в передпокої пролунав дзвінок. Після перших фраз діалогу з дільничним я перестала чути його голос. Я лише дивилася, як ворушаться його губи та сповзала по стінці на підлогу.

Не почула я і звичного скрипу ліфта, але побачила, як відчиняються його важкі двері. У сходовому прольоті з’явилася подруга. Дільничний перехопив мій погляд і уточнив, чи ми знайомі. Я кивнула. Тоді він почав пояснювати щось їй. Вона слухала мовчки, намагаючись підвести мене на ноги. А потім ми втрьох пили чай. З крихкого білого чайника. Його подарували мамі на 8 Березня за тиждень до всіх цих подій. Вона не розпаковувала його, бажаючи приберегти. І коли б вона повернулася з дачі, напевно, була б засмучена, побачивши цей чайник на столі. Якби вона лишень могла повернутися!..

Усе це оповите туманом років у моїй пам’яті, і спогади спливають лише уривками. Це дуже ускладнює відтворення цілісної картини минулого й заважає впорядкувати події. Я погано пам’ятаю послідовність того, що відбувалося, і, відверто кажучи, намагаюся зовсім не згадувати ті дні.

Хоча в одному впевнена: саме того весняного ранку я перестала боятися смерті. Тепер я знала, що вона пахне чаєм з м’ятою й календулою. І я вдихала її до останньої нотки, а потім наповнювала кімнату відчайдушним почуттям незворотності — воно вилітало з мене з кожним видихом.

Напевно, тоді я й зрозуміла, що не варто бігти від чогось, що є сильнішим, хитрішим і більш непередбачуваним за тебе. Хай би скільки часу тобі знадобилося, хоч би яким швидким і спритним ти є, смерть таки чекатиме тебе на фінішній прямій. І хай би якою дорогою йшли, збиваючи ноги до крові, хоч би які непереборні перешкоди траплялися на нашому шляху, хай би скільки падали, скорчившись від болю, ми невблаганно рухаємося на зустріч із нею. Часом, утомившись від нелегкої дороги й остаточно виживши з розуму, ми навіть починаємо вірити в те, що лише її холодні обійми можуть подарувати довгоочікуваний спокій. Адже найчастіше біда не приходить сама.

Так було і зі мною. Невідомо звідки один за іншим раптом почали спливати борги батьків. Зараз я, звісно, розумію, що вони були вигаданими. Тоді мені було сімнадцять. Що я могла знати про квартирні афери? Задобрений, як це зазвичай буває, дільничний із розумним виглядом перебирав розписки, написані незнайомим мені почерком, і довірливо кивав на всі запевнення сторонніх людей про те, що вони найближчі друзі нашої сім’ї. Ось так я втратила квартиру «за борги». Але хтось із працівників місцевого ЖЕКу виявився поблажливим. Мені дісталася прокурена кімнатка гуртожитку з потрісканими й пожовклими стінами.

Уже й не знаю, хто збирав мої речі, переїзд немов покритий шаром пилу в моїй пам’яті, але точно то була не я. Напевно, саме тому мені так і не вдалося знайти в коробках з речами щось цінне. Книги, кришталь, прикраси, навіть сімейні фотографії назавжди загубилися дорогою в нове, порожнє життя.

Брудні вікна набутої мною кімнати виходили на подвір’я. У самому центрі стояли сміттєві контейнери, від яких завжди тхнуло чимось кислим. Улітку над ними роїлися мухи. Дуже скоро мені почало здаватися, що я ввібрала в себе цей протухлий запах. Не знаючи, як іще боротися з цим амбре, я просто перестала відчиняти вікна. Але розсохлі рами, навіть зачинені, не рятували від смороду.

Я, по суті, ще дитина, залишилася одна в дорослому світі, не будучи готовою до цього. Коли я зрозуміла, що мені доведеться піклуватися про себе самостійно, то впала в страшну депресію. Я нічого не вміла. Лежала на панцирній сітці ліжка й розглядала стелю. Вона була в темно-коричневих розводах, і я, подружившись із безсонням, намагалася розгледіти фігури.

Я закинула навчання, назавжди забувши про золоту медаль, яку мала отримати. Раніше я уявляла собі, як отримаю атестат, а мої батьки, сидячи в першому ряду старенького актового залу школи, аплодуватимуть мені й гордо всміхатимуться одне до одного. Мама у вечірній сукні із зібраним у гульку волоссям. Тато — у строгому чорному костюмі... Але я більше не мала батьків, а отже, не мала і мрії.

Через тиждень повної бездіяльності стало зрозуміло, що депресія мені не допоможе. Я вийшла зі стану абсолютної апатії несподівано для самої себе, коли перерила всі ящики своєї келії й виявила, що їжа закінчилася. І тут зі мною сталося те, чого не траплялося ніколи раніше: мене охопив напад нестримного гніву. Я влаштувала справжній погром: перевернула шкереберть увесь свій нехитрий скарб, сипала прокльонами, жбурляла порожні скляні банки об стіну, навіть не намагаючись ухилитися від осколків, які рикошетили в мене. Я зупинилася лише на мить, коли зловила своє відображення в уламку мутного дзеркала й раптом злякалася порожніх злісних очей із чорними синцями на витягнутому через худорлявість обличчі. У дзеркало полетів останній уцілілий кухоль.

Розбивши весь посуд, я переключилася на меблі й без зусиль розправилася зі столом і хиткою табуреткою. Я кричала, бігаючи по кімнаті, раз-у-раз ударяючись об стіни, відчиняла вікно та намагалася залізти на підвіконня, але якась невідома сила й далі втримувала мене на землі, і я знову падала в кімнату. Я немов із глузду з’їхала: розмазувала брудними руками сльози на обличчі й каталася по підлозі.

Знесилилася так само раптово. Не змогла навіть дійти до ліжка. Згорнувшись калачиком, я заснула на уламках свого божевілля.

І тоді мені вперше наснилася мама. Я навіть не знаю, чи був це сон, чи лише замальовка моєї хворої уяви. Але мені раптом привиділося, що одна зі стін кімнати стала прозорою. Вона поступово блідла, розчиняючись як туман, і незабаром зникла зовсім. За нею виявилася зелена лука, у центрі якої стояла моя матуся. Вона була так близько, здавалося, я зроблю лише крок — і опинюся поряд із нею, назавжди покинувши сіру розтрощену кімнату. Її розпущене довге волосся переливалося на сонці, а легкий вітерець ворушив тоненькі пасма. Мама всміхалася, перебираючи поділ кольорової сукні, але в її очах я бачила тривогу. Я сіла, а потім запитала її:

— Навіщо ти пішла? — Я розуміла, що говорю ображено й навіть злісно, але нічого не могла із собою вдіяти.

— Так було потрібно. Мене покликали. — Її голос був м’який і ніжний. Він нітрохи не змінився відтоді, як вона стала лише частиною моїх спогадів. — Колись ти зможеш зрозуміти. І перестанеш злитися.

— Колись? — перепитала я. — А що зараз? Що тепер мені, по-твоєму, робити? — Я відчувала гарячі сльози на своєму обличчі. Нічого дивного. Я так хотіла, щоби мої батьки знову були поруч. — Ви пішли, забравши із собою моє життя, і прирекли мене на це жалюгідне існування. Як ви могли кинути мене саму?

— Усе буде добре! Ми завжди будемо поруч. Ти тільки згадай, чого я тебе вчила.

Не слухаючи маминих слів, я підвелася з підлоги, зробивши крок назустріч до неї, і тієї миті моя сіра реальність поглинула частину соковитої зеленої луки і яскраво-синього неба. Я хотіла обійняти маму, торкнутися її руки. Але чим ближче я підходила, тим далі опинялася вона.

— Стривай! — крикнула я щосили.

— Ти не зможеш, — відповіла вона тихо й сумно зітхнула.

Не бажаючи здаватися, я подалася вперед. Здійнявся сильний вітер, і стрімкі вихори повітряних потоків закружляли навколо мами, дроблячи її на піщинки, відносячи за розмиту лінію горизонту.

Я прокинулася від власного плачу. Ані злості, ані гніву не залишилося. У мені народжувалися якісь інші, ще не зрозумілі почуття.

Вранці я почала малювати. Це були невмілі, нікому не потрібні картини. З нечуваною наполегливістю, пропускаючи повз вуха глузування сусідів по гуртожитку, я носила продавати їх на Андріївський узвіз.

Малювати мене з дитинства вчила мама. Вона казала, що малюнок вийде щирим, а отже, цікавим, якщо довірити аркушу свій настрій — малювати те, що відчуваєш.

У той час мої картини були похмурими й навіть приреченими. Я майже не використовувала фарб, малюючи тушшю або олівцем. Це були самотні порожні вулиці, перехожі, що мокнули під дощем, недобудовані мости, покинуті будинки. Я виплескувала на папір свій біль. Малюючи чужу самотність, я забувала про свою. Картини допомагали мені вижити: варто було першому штриху лягти на білий аркуш — і я починала існувати в іншому, вигаданому мною світі. З часом я знову повернулася до фарб, і від яскравих відтінків робилося тепліше.

Я отримувала справжнє задоволення, сидячи поруч із бородатими художниками, які розпивали портвейн. Я розглядала їхні роботи, які користувалися попитом, та намагалася перейняти досвід. Іноді випадкові перехожі за безцінь купували й мої картини. Навряд чи комусь насправді подобалася моя творча діяльність того часу. Скоріш за все, вони робили це через жаль. Напевно, я і виглядала жалюгідною. Погано вимите волосся (шампунь тоді був недозволеною розкішшю для мене), заляпані фарбою безрозмірні футболки, що дісталися у спадок від тата, розтягнуті джинси. Маючи метр сімдесят два зросту, я важила заледве сорок два кілограми. Мені завжди доводилося обирати, що купити — фарби чи продукти. І я завжди обирала фарби.

Постійні мешканці Андріївського узвозу не любили новеньких, але мене чомусь терпіли. Можливо, вони не відчували в мені конкурента, а може, їм лестило моє непідробне захоплення їхніми творіннями. Траплялося навіть, що, перебравши портвейну, вони вчили мене малювати. Я намагалася не зважати на їдкий запах алкоголю й дешевих сигарет, пильнуючи за їхніми жестами. Мене зачаровували рухи забруднених рук, а помахи пензля я могла порівняти з чарівною паличкою, за велінням якої на безликому аркуші паперу виникав особливий казковий світ.

Не брехатиму, вони справді багато чого мене навчили. Правильної розстановки тіней, добору відтінків, вигину ліній. Вони часто казали, що я старанна учениця, але ніколи не обнадіювали, що з мене може вийти справжня художниця. До їхньої думки мені було байдуже — головне, я вірила в себе сама.

Завдяки цим випадковим урокам мої роботи з часом стали більш живими та цікавими. У мене навіть з’явилися свої клієнти. Особливих грошей це, звичайно, не приносило, але дарувало відчуття справжнього задоволення.

А потім з’явився Олег. Він був заможний і зарозуміло демонстрував свою перевагу над оточуючими. Проходячи повз нас, він залишав на тротуарі шлейф дорогого одеколону. Варто було йому появитися в натовпі, як художники пожвавлювалися — Олег був гарним покупцем. Щонеділі він прогулювався по бруківці з черговою дівчиною, які практично не відрізнялися одна від одної. Високі, довгоногі, з правильними рисами обличчя й великими грудьми — як за шаблоном. І всі вони, не розділяючи його захоплення живописом, відверто нудьгували, поки він розглядав нові роботи. Кожна спочатку оглядалася по сторонах, метеляючи сумочкою, потім закурювала і, нарешті, не витримавши, намагалася відвести Олега з узвозу. Вони пропонували прийти сюди пізніше, скаржачись на спеку, холод, спрагу, голод або просто погане самопочуття. Олег тільки відмахувався. Він завжди був уважний і зосереджений, а між його бровами проступала глибока зморшка, коли він ходив від художника до художника, свердлячи поглядом полотна, що з’явилися за тиждень.

Побачивши його вперше, я відразу зрозуміла, що Олег погано знається на техніці живопису, але безпомилково визначає роботи, написані від душі. Одного разу він зупинився навпроти моїх стендів і довго вдивлявся в картини. Він купив мою улюблену. Маленька дівчинка грає з ляльками на бежевому килимі в кімнаті з кораловими стінами. Вона щаслива й усміхається проміннячкам сонця, які підглядають за нею крізь прозору фіранку. Це був автопортрет. Я назвала цю роботу «Кімната, якої вже нема».

Добре, що нам не дано дізнатися наше майбутнє й воно не може затьмарити сьогодення.

Відтоді Олег щонеділі купував мої картини. Він завжди давав більшу суму, ніж та, яку я називала. І завжди всміхався, коли бачив мої старі рукавички з обрізаними пальцями на обвітрених червоних кистях, а я знічувалася й ховала руки за спину.

Мої роботи насправді подобалися йому. Я зрозуміла це, коли вперше потрапила до його будинку. Картини висіли майже на всіх стінах коридору та в багатьох кімнатах і були оздоблені занадто помпезними для них, вигадливими позолоченими рамами. Збоку здавалося, наче вони опинилися там випадково, так само, як я.

Той вечір був холодним. Здається, весна ще не встигла закінчитися, але я навряд чи точно згадаю це зараз. Здійнявся сильний вітер. Він постійно перекидав стійки з картинами на землю. Людей, які зазвичай прогулюються о цій порі Андріївським, майже не було, і десь о пів на дев’яту, коли остаточно споночіло, з художників на узвозі залишилася тільки я. Сидячи просто на тротуарі й загортаючи свої роботи у старі газети, я скріплювала їх дротом і фіксувала на розкладному візку з маленькими пластмасовими колесами. А коли майже закінчила, мене засліпило блакитне холодне світло ксенонових фар. Воно з’явилося до того, як я почула шурхіт шин на бруківці. Зовсім поруч зупинилася машина. У прочинене вікно я побачила Олега, якій сидів за кермом.

— Ти що, одна залишилася? — Він обвів очима порожній тротуар, неначе розшукуючи когось із художників.

— Усі розійшлися, — стенула я плечима.

— Далеко живеш? — запитав він.

— На Лівому березі.

Остаточно закріпивши всі картини, я підвелася, ухопившись за ручку візка. Невгамовний вітер роздував моє заплутане волосся, і воно хльостало обличчя. Холод пробирав аж до кісток. Я підняла комір затертого піджака, щоби хоч якось сховатися від крижаних поривів вітровію. А потім обережно поставила візок на тротуар.

— Я ніколи раніше не помічав, що в тебе довге волосся. — Олег був здивований.

— Я заплітаю його, коли працюю.

Я вже рушила вгору, коли він раптом запитав:

— Хочеш, я тебе підвезу? Насправді нам по дорозі. Мені потрібно документи забрати в аеропорті, у Борисполі.

— Навіть не знаю. — Звісно, можливість не тягтися в метро зі своїм громіздким візком несказанно тішила. Навіть незважаючи на те, що вагони о цій порі майже порожні й можна подрімати, сама дорога від метро до будинку темною вулицею щовечора змушувала мене здригатися. Однак я не розуміла, наскільки зручною виглядатиме ця згода.

— Ну ж бо. — Олег вийшов із машини і, відчинивши багажник, поклав туди мій візок раніше, ніж я встигла прийняти рішення й відповісти відмовою. — Давай, стрибай вперед! — І він відчинив пе-реді мною дверцята.

У салоні величезного чорного автомобіля було тихо. Пахло шкірою, чоловічим одеколоном і ментоловою гумкою. Я відкинулася на спинку крісла. Олег мовчав.

Ми їхали залитим вогнями містом. Ледь чутно говорив про щось невловиме діджей радіостанції, кудись квапилися люди, а закохані парочки, навпаки, не поспішаючи гуляли Пішохідним мостом. Уперше за довгий час мені було тепло й затишно. Я заплющила очі, відчуваючи, як обм’якає тіло, і провалилася в сон.

Я не відразу зрозуміла, що відбувається і де я, коли машина зупинилася. Мабуть, я виглядала розгубленою, тому Олег поспішив усе пояснити:

— Це аеропорт. Ти заснула, і я не став будити тебе. Я ж не знав твою адресу, от і подумав, може, спочатку документи заберу, а потім завезу тебе додому.

— Усе гаразд. — Я потерла очі.

— Сподіваюся, твої батьки не хвилюватимуться.

Я нічого не відповіла.

Чоловік із рудою бородою постукав у вікно з боку водія, і Олег вийшов на вулицю, але вже за хвилину знову сів у салон, кинувши на заднє сидіння тонку пластикову теку.

— Ну, справа зроблена. Пропоную випити по філіжанці кави. Тут, в аеропорті.

— У мене грошей немає. — Я не обтяжувала себе кокетством з Олегом і була вдячна йому за те, що він не чекав його від мене.

— Із задоволенням пригощу тебе, — усміхнувся він. Його усмішка здалася мені схожою на оскал. — В обмін на знижку при купівлі наступної картини, — додав він.

До кави Олег замовив млинці. І дивлячись на те, як я розправляюся з ними, підсунув мені і свою порцію.

— Ти хоч іноді їси що-небудь?

— Щоранку вівсянку на воді. А там як випаде нагода. — Я всміхнулася.

— У тебе гарна усмішка.

— Що?

— Їж.

Відтоді Олег щовечора підвозив мене додому. Художники перемовлялися позаочі, але варто було мені сісти в машину — і їхні пересуди, які залишалися потойбіч тонованого скла, здавалися дешевими й нікчемними.

А через тиждень, стоячи на старезному ґанку мого гуртожитку, не звертаючи уваги на п’яні крики постояльців і уважний погляд вахтерки, яка з цікавістю позирала у віконце своєї комірчини, Олег, обережно прибравши пасмо волосся з мого обличчя, поцілував мене.

Можливо, когось це здивує, але я не чекала поцілунку. Ніколи не уявляла його в своїх мріях. І зовсім не будувала планів щодо нашого спільного майбутнього та його капіталів. Усе вийшло само собою. Не знаючи, що робити з кінцевим результатом і яким він може бути, я вирішила спробувати жити з Олегом. Або, правильніше сказати, вирішила спробувати не бути самотньою.

Олег завжди був ніжним і турботливим. Але головне, він, як колись мої батьки й ніхто інший після їхньої загибелі, вірив у мене.

У день мого дев’ятнадцятиріччя я переїхала в його будинок. Він виділив під мою майстерню величезну кімнату з вікнами, що виходять на озеро. Озеро потопало в кронах дерев і заростях очерету. А вода в ньому була чорна й завмерла. Іноді на озеро прилітали лебеді. Красиві білі птахи, які беззвучно розкреслювали темну гладь, наздоганяючи одне одного і свої відображення. Вони здавалися мені загадковими та зворушливими, тому я часто виходила до озера, сідала біля краю й годувала їх хлібом просто з долоні.

Птахи зовсім не боялися мене. А до Олега не підходили. Він казав: це тому, що поважають. Я вдавала, що поділяю його думку, але в моєму світі повага будувалася на довірі. Якщо птах виходить із води і, струшуючи своє пір’я, обдає мене холодними бризками, а потім тицяє твердим дзьобом у долоню, отже, він мені довіряє.

Я теж не відразу навчилася довіряти Олегу. Іноді його погляд здавався мені відразливим і навіть страхітливим, але з часом настороженість минула.

Лебеді завжди прилітали в міжсезоння. Наше озеро стало для них перевалочним пунктом між зимою й літом. Між двома різними життями в різних кінцях світу. Я заздрила легкості, з якою, кидаючи насиджені місця, не чуючи сили земного тяжіння, вони злітали в хмари, збиралися у зграю і мчали назустріч сонцю. Я завжди з сумом дивилася услід, коли лебеді піднімалися над землею, щоби вирушити в подорож. І, напевно, відчуваючи це, вони почали відлітати на світанку, коли я ще спала.

Лебеді літають парами. І якщо з їхньою другою половиною щось трапляється, то покинутий птах уже не полетить. Вони знають, як обдурити смерть, перетворивши почуття на вічність. Вражаюча лебедина вірність, одна любов на все життя.

Я мало що знала про це. Я ніколи не кохала Олега. Між нами було щось, як мені здавалося, більше. Взаєморозуміння та взаємоповага. Він відчував, що я завжди буду поруч із ним, бо вмію бути вдячною. А я натомість розуміла, що він піклується про мене, не шукаючи моєї вдячності, від щирого серця. Олег оплачував моє навчання в школах мистецтв по всьому світу й купував дорогі подарунки, до яких я на диво швидко звикла, залишаючись байдужою. Йому подобалося, що я рідко виходжу за межі нашого будинку, не рахуючи моїх поїздок, пов’язаних із живописом. Точніше, за межі своєї майстерні.

Хоча в цьому, звісно, були свої мінуси, з якими він, схоже, устиг змиритися. Наприклад, я завжди була поганою господинею. Я ніколи не готувала й не прибирала. Цим займалася наша хатня робітниця. Вона з’явилася в будинку Олега задовго до мене. Спершу нам було важко знайти спільну мову. Мабуть, вона побоювалася, що я претендуватиму на частину її кухні. Але все владналося, щойно вона зрозуміла, що я не зазіхатиму на її професійну діяльність. І тоді хатня робітниця, яку звали Машенька, оголосила «мирову», виражену досить своєрідним способом. Вона старанно вихваляла смаки Олега й цілком ігнорувала мої звички.

— Сьогодні на сніданок оладки з малиновим джемом! Олег їх так любить! Принести вам? — питала вона мене, коли ми стикалися на сходах.

— Ні, Машенько! — Чесно кажучи, мені не раз спадало на думку, що значно доречніше називати її на ім’я та по батькові. — Можна мені геркулес на воді? — Вона краще за інших знала, що я їм вівсянку щоранку. Але завжди пропонувала щось борошняне або жирне. — Я буду в майстерні.

— Звісно, Алісо. Вівсянка — то вівсянка, — стенала вона плечима й ішла на кухню.

За п’ятнадцять хвилин я відчиняла двері майстерні й забирала тацю з їжею, яка вже стояла на комоді в коридорі. Всередину Машенька не заглядала. Нам вдалося позначити кордони одна для одної.

Алісою мене назвала мама. Дитиною вона брала мене на руки й казала: «Моя Аліса в країні чудес! Давай намалюємо твою країну». Ми розстеляли великий білий ватман прямо на підлозі й малювали. Іноді це було галасливе місто з безліччю пішоходів, машин, різнокольорових вітрин і аптекою на розі. Іноді — густий, яскраво-зелений ліс із квітучою галявиною. Іноді — пустельний пляж, де, розлітаючись сотнями бризок, билося до скелястого берега нескінченне море.

Наші малюнки ніколи не повторювалися. Мама питала мене, про що я думаю сьогодні або що наснилося мені напередодні. Залежно від цього ми вибирали тему для нової картини. Вона завжди була проти фломастерів. Так мені довелося полюбити фарби. Я навчилася змішувати їх між собою для більш насичених відтінків, зуміла відчути, з якою силою доторкатися пензлем до аркуша, щоб отримати бажаний мазок. Ми довго сперечалися з матусею, обираючи колір або контур. Але вона завжди здавалася, поступаючись мені, усміхаючись моїм аргументам.

З Олегом усе було інакше. Ми ніколи не сварилися й навіть не сперечалися. Не мали причин. Я заплющувала очі на його зради, бо вони ніколи по-справжньому не ранили мене. Він — на мої поїздки, присвячені живопису, бо в цей час міг безперешкодно дозволити собі розслабитися в компанії чергової нової знайомої. Але при цьому ми проводили разом вихідні, ходили на виставки, їздили у відпустки, відвідували друзів і, напевно, були насправді щасливі.

У нашому житті все виходило так, як ми загадували. Тобто життя наше складалося лише зі щасливих моментів. Принаймні, для мене це було саме так. Але в Олега не все було гладко.

Він шалено хотів дітей. На мій сором, материнський інстинкт якщо й жив у мені, то десь дуже глибоко всередині, я про нього навіть не підозрювала. Я ніколи не суперечила Олегу й на його прохання припинила приймати протизаплідні таблетки, але результату не було. Щомісяця мої тести видавали лише одну смужку.

Усі ці спроби, які переросли в нав’язливе чоловіче прагнення, остаточно позбавили його здорового глузду. Він самостійно вираховував найбільш підходящі дні в моєму менструальному циклі та практично щовихідних возив мене в «Дитячий світ». Там, занурюючись у відповідну атмосферу, ми годинами ходили поміж рядів із колясками та ліжечками, щоби зарядитися необхідною енергією, яка підживила би нас. Ми розглядали шкарпеточки, що за розміром підійшли б лялькам, і мереживні чепчики; заводили пластмасовими ключами каруселі, які зазвичай підвішують над ліжечками, слухали колискові; вивчали переваги колясок і нові моделі термокомбінезонів... Але ми нічого не купували. У мене всі ці брязкальця не викликали трепету. А Олег уважав, що заздалегідь не можна — погана прикмета. Однак навіть марновірства не допомогли йому досягти бажаного.

Через три роки марних спроб ми таки опинилися на прийомі у лікаря в дорогій заміській клініці з планування сім’ї. Це був гарний день: яскраве сонце, теплий вітерець і щебетання птахів. Ми сиділи в просторому кабінеті зі світло-блакитними стінами, які, здавалося, ще пахнуть фарбою. Перебираючи квадратні ланки браслета, який висів на моєму зап’ясті, я розмірковувала про те, чому в більшості медичних установ віддають перевагу саме цьому кольору. Колись мені вдалося відвідати конференцію в Китаї, де проводилася паралель між відтінками й лікувальним ефектом, але я не могла згадати, що саме чула там про лазур.

Під вікнами кабінету розташовувався дитячий майданчик. Здавалося, що з прозорих фіранок, які пурхали від легких і теплих подувів, злітає тоненький дитячий сміх, наповнюючи кабінет. Але того дня ці звуки не викликали звичайного розчулення в Олега. Радше навпаки, дратували його, і він монотонно постукував брелоком по дерев’яній ручці дивана, намагаючись заглушити цей вуличний шум.

Від нудьги я почала читати назви книг на полиці над письмовим столом. Але, так і не розібравшись, що означає як мінімум половина з них (я завжди була далека від медицини), поступово перейшла до обрамлених дипломів і сертифікатів, які висіли на тій самій стіні. Судячи з усіх цих грамот, за столом сидів дуже висококваліфікований фахівець, що, напевно, тішило Олега.

На лікареві був костюм із білої накрохмаленої тканини й така сама шапочка, яка щільно облягала неправильної форми череп. Він переглядав наші аналізи. Перебираючи сірі аркуші паперу товстими грубуватими пальцями, він удивлявся в жахливі каракулі, якими зазвичай пишуть медики. Я не мала жодного сумніву, що він устиг розібратися з діагнозом і лише відтягував момент істини. Вердикт був жорстоким, і, напевно, саме тому доктор намагався не дивитися нам в очі.

Ми не могли мати дітей. Точніше, Олег не міг. Але для мене це було одним і тим самим.

Доктор стенав плечима, смикаючи в руках чорнильний Рагквг.

Сперматозоїди Олега виявилися неактивними. Я насилу стримала посмішку. Забагато іронії було в тому, що в такого чоловіка, як Олег, могли бути малорухомі сперматозоїди. В нього був насичений спосіб життя, який потребував багато енергії, щоби проводити цілий день у русі. Він навіть ніколи не втомлювався, а може, просто не показував утоми. А тут... Мабуть, на генетичних пуголовків його заряду бадьорості вже не вистачало.

Пам’ятаю, як ми йшли коридором до сходів, і Олег дістав із кишені пачку сигарет, мріючи скоріше опинитися на вулиці, щоби закурити. Я теж хотіла швидше вийти надвір, сісти в машину й відвернутися до вікна, щоби не бачити цієї нестримної скорботи на його обличчі. Він мовчав, дзвінко карбуючи кожен крок, і я ледь устигала за ним, дрібочучи підборами. Відлуння нашої ходи розганялося по коридору, оглушаючи мене.

Водій, мабуть, побачив нас здалеку й чемно відчинив задні дверцята, щойно ми наблизилися. Але перехопив важкий погляд Олега, опустив очі й швидко сів за кермо. Мотор «Роллс-ройса» замуркотав майже нечутно, і ми плавно виїхали на дорогу. Я розглядала телеграфні стовпи й дерева, які бігли невідомо куди. Опустивши скло, Олег курив, і частинки попелу, схожі на сніжинки, кружляли по салону. Якби ми дозволили собі ці вільності іншого дня, то Олег давно попросив би мене зачинити вікно, а я б наполягла на тому, щоби він погасив сигарету. Але тоді ці нюанси здавалися дрібницями, навіть не вартими розмови. Дорогою ми так і не зронили ані слова. Олег — бо не знав, як пережити почуте. Я — бо не відчувала геть нічого з цього приводу й не знала, як сказати йому про це. А брехати я не хотіла.

Увечері того дня, коли зазнали остаточного краху всі його мрії, Олег довго пив, зачинившись у своєму кабінеті. Він любив коньяк. Extra old. Переважно Martell. Якщо мені не зраджує пам’ять, тоді йому довелося топити своє горе в Courvoisier, відкоркована пляшка якого завдяки щасливому випадку стояла в одному з ящиків кухні. Удома Олег пив украй рідко. Напевно, Машенька приберегла її для приготування їжі.

Коли він увійшов, я вже спала. Мене розбудило монотонне човгання капців у темряві. Я лежала, не рухаючись, навіть затамувавши подих, сподіваючись, що він не виливатиме на мене свої переживання. Але, всупереч моїм надіям, його кроки наближалися до мого боку ліжка. В останній спробі порятунку я заплющила очі за секунду до того, як він заглянув мені в обличчя.

— Алісо! — Він акуратно торкнувся пальцями моєї щоки. — Алі-со, ти спиш?

— Ні. — Я сіла надто різко, мимоволі зморщившись від запаху спиртного, яким було наскрізь просякнуте його дихання (я б віддала перевагу зухвалому ментоловому присмаку Blend-a-med), і клацнула вимикачем нічника. Безлика кімната наповнилася м’яким жовтим світлом.

— Прости мені. — Його голос тремтів, а в кутиках очей блищали сльозинки.

— Олеже, що сталося? — Я намагалася говорити якомога спокійніше, приховуючи своє роздратування. Терпіти не можу прокидатися ночами, тим більше заради п’яних розмов.

— Алісо, я не зможу зробити тебе мамою. У нас ніколи не буде дітей. І... я зрозумію, якщо ти вирішиш піти. Я готовий допомагати тобі якийсь час, поки ти матимеш у цьому потребу. Я знаю, що рано чи пізно це таки станеться. Ти зустрінеш молодого чарівного хлопця, який зможе дати тобі щось більше. Щось справжнє. — Він по-дитячому шморгнув.

Заплакані чоловіки — ще один пункт зі списку ненависних мені речей і явищ.

— Ш-ш-ш! —притиснула я палець до його вологих губ. — Я ніколи не піду від тебе. Поки ти сам цього не забажаєш.

— Але ж рано чи пізно ти зустрінеш кохання. Захочеш божевілля, емоцій, чуда. Усього того, чого немає в нашому житті. Ти ж не кохаєш мене, я бачу це. — Він опустив очі.

— Звідки ти знаєш, як саме я кохаю? Чи, може, існує якісь шаблон поводження закоханої дівчини?

— Але твої очі не палають... — Він досі дивився долу.

— Досить. — Я примусила Олега поглянути мені в очі, піднявши його підборіддя вказівним пальцем. — Ми можемо розійтися прямо зараз. Я зберу картини й поїду, якщо тебе щось не влаштовує. Але це моє право — любити так, як я вмію!

— Ти справді любиш мене?

У його голосі була надія. Така явна, що й бажання самопожертви, і біль відійшли на другий план.

«Ні», — хотіла відповісти я. Але, звісно, промовчала. Олег не потребував моїх одкровень. Він шукав твердої підтримки й безперечних запевнень. Він хотів напевне знати: я буду поруч, хай би що сталося.

— Я люблю тебе, справді, — промовила я спокійним, рівним голосом.

І, знайшовши цю впевненість у словах, він сів поруч, поклавши голову на моє плече. Іноді, розбиваючи тишу, він ще схлипував. Я не жаліла його. По-перше, тому що ніколи не була сентиментальною, а по-друге, чоловік, який викликав у мені почуття жалощами, для мене переставав бути чоловіком. Звісно, мені було небайдуже до його страждань. Напевно, це можна назвати співпереживанням. Так, я співпереживала його почуттям. Але сама нічого не почувала.

Ми просиділи так до світанку. Під ранок, коли він нарешті заснув, я мучилася від болю — плече жахливо заніміло.

Я не брехала Олегу, коли казала, що завжди буду поруч і що люблю його. Я насправді любила його по-своєму: як друга, як брата. Та неважливо, як. Він був частиною мого життя, і я знайшла спосіб вираження моєї вдячності — присутність поруч із ним.

Адже я справді була страшенно вдячна Олегу за тепло, яке він мені дарував. За те, що вже не прокидалася на зламаній розкладачці в холодній обшарпаній кімнаті гуртожитку. За те, що в моїй майстерні завжди були дорогі фарби й папір, а я мала можливість навчатися улюбленої справи в найкращих педагогів. Але найбільше я була вдячна йому за ту дбайливо створену ним країну чудес, яка оточувала мене. І мені здавалося, що моя подяка набагато сильніша за любов. Адже я була впевнена, що любов закінчується.

Я не сумнівалася в цьому. Так було в однієї художниці з Андріївського узвозу. Ця історія чомусь запам’яталася мені.

Художниця не була красивою, хоча, звісно, судження про красу необ’єктивні. У кожного свої ідеали, але моїм вона явно не відповідала. У ній текла гаряча східна кров. Гадаю, вона була узбечкою чи, може, татаркою. Про це говорила її зовнішність: трохи розкосі чорні очі, густе кольору воронячого крила волосся й помітний

темний пушок над верхньою губою. У її зовнішності було щось диявольське, і, напевно, саме це мене відштовхувало.

Усі чоловіки втрачали голову, коли вона дарувала їм усмішку. І, знаючи про свою владу над ними, вона вміло цим користувалася.

Близько року її полотна приносив худорлявий юнак, який нічого не тямив у живописі. Він мав великі блакитні очі та світлі кучері, що спадали на бліде, напівпрозоре обличчя. Синюватий відтінок його шкіри завжди наводив мене на думки про проблеми зі здоров’ям.

Юнак, не помічаючи нічого навколо, мовчки розставляв картини коханої на іржавих розхитаних підставках і відразу йшов. Але ненадовго. Він повертався не пізніше, ніж за чверть години, при-носячи дешеву світло-коричневу каву в пластиковому стакані.

Вгледівши юнака в натовпі, художниця махала рукою, оголюючи криві жовті зуби. Іноді він залишався з нею до обіду, захоплено стежачи за кожним помахом її пензля, якщо вона малювала, або шепотів щось їй на вухо, сидячи поруч і насолоджуючись цим моментом близькості, погладжуючи заляпану фарбами долоню. Він завжди дуже міцно, так, що біліли кісточки на пальцях, стискав її руку перед тим, як піти. І в його погляді було стільки неприхованих емоцій, аж я мимоволі відводила очі, відчуваючи, що підглядаю в замкову шпарину та, не маючи на це права, пхаю носа у їхній світ — один на двох.

Увечері він незмінно повертався, щоби допомогти їй зібрати полотна. Вона жадібно цілувала його губи, плутаючись брудними пальцями в світлих локонах, не зважаючи на перехожих, які витріщалися на них. Він обережно гладив її волосся й торкався губами чола. Питав, як минув її день. Чи не змерзла? Чи не втомилася? Що нового встигла намалювати?

Вона всміхалася та проводила вказівним пальцем по його щоці, називаючи ангелом, запевняючи, що навічно кохає.

— Як це — кохати? — питала я, зазираючи в її темні бездонні очі. Такі розмови траплялися між нами не раз.

— Аліско! — Вона драматично зітхала, прибираючи за вуха темні важкі пасма. — Кохання не можна пояснити словами. Просто ти хочеш, аби цей чоловік завжди був із тобою поруч. І все.

— Хіба це не егоїстично? — обурювалася я.

— Невже ти ніколи не любила? — відповідала вона питанням на питання і всміхалася. Усмішка була самовдоволена й нахабна.

Я стенала плечима, а потім відверталася. Я любила своїх батьків. Але це було раніше, в житті іншої, щасливої Аліси, і я забороняла собі згадувати, якою буває любов. Я взагалі була скупа на почуття. Ні, я не була жадібною. Просто я розучилася висловлювати те, що кипіло всередині мене. І цьому допомогли обставини.

У день похорону батьків я вила вовком на лавочці біля будинку. Тоді літня сусідка з під’їзду напроти підійшла до мене і, погладивши по спині, сказала:

— У тебе велике горе, крихітко! Але не треба це всім показувати. Ну, дехто поспівчуває. Але запам’ятай: якщо тебе жаліють, це означає, що ти жалюгідна та слабка. А люди не люблять слабких. Тому навчися тримати свої емоції в собі. Бо просто заклюють.

І я навчилася.

А потім, одного похмурого дня тієї осені, яку я провела з вуличними художниками, східну принцесу привіз темноволосий хлопець на старенькій «шістці», яка заходилася в страшенних приступах «кашлю». «Ангела» не було. Від нового залицяльника художниці тхнуло потом і дешевим одеколоном. Він дістав із багажника її полотна й недбало кинув їх на асфальт нерівним стосом, не зважаючи на благальний хрускіт рам. Залишив жадібним поцілунком багряний синець на її шиї й пообіцяв заїхати ввечері. Він додав щось іще незнайомою мені мовою — схоже, ця фраза була зрозуміла лише їм двом. Задоволену художницю осяяла усмішка, яка здалася мені вульгарною.

«Ангел» прийшов близько опівдня. Він був блідіший, ніж зазвичай. Ставши навпроти її робіт, так і не наважився відірвати розгублений погляд від бруківки. Його біль проступив опуклою веною на шиї та бився в конвульсіях в унісон з ударами серця. Мені здавалося, що він, як епідемія, може передаватися повітряно-крапельним шляхом, що ще зовсім трохи — і жовто-червоне місто, підкорившись його владі, стане сірим і похмурим. Художниця теж відчу-вала дискомфорт від присутності «ангела». Вона попросила, щоби він пішов. Так само, як пішла її любов. Непомітно й безболісно, бодай для неї.

Уночі був сильний вітер, і, здавши свої позиції перед його поривами, дерева оголили гілки, вмить утративши всі свої фарби, потонувши до ранку в тумані, немов захлинувшись у невиліковному болю «ангела».

Люди — не лебеді. Їхня любов не сильна вічністю.

Хоча це коротке кохання мало свою колосальну силу. Непохитною рукою долі воно зламало «ангелу» крила на очах у байдужих перехожих. Напевно, він потребував його, як повітря. А може, «ангел» просто вигадав це кохання, наділивши примарними якостями й неіснуючими достоїнствами?

Десь за півроку, коли мені остаточно набридло стежити за постійними оновленнями списку залицяльників легковажної художниці, разом із першими теплими промінчиками весняного сонечка на узвозі з’явилася молодша сестра «ангела». Їй було не більше десяти років, і вона мала такі самі сумні прозорі очі. Вона підійшла до художниці і, перебираючи в руках стрічку, вплетену в біляву косу, попросила провідати його.

Після їхнього розриву «ангел» явно здав, закинув інститут, припинив спілкуватися з друзями, рідко виходив із дому. Напади почалися приблизно два місяці тому. Лікарі діагностували пухлину в головному мозку, він потребував термінової операції. Але «ангел» навідріз відмовився лягати до лікарні та приймати хоч якісь ліки. Його життя урвала любовна зрада. І це сталося значно раніше, ніж напади, які його не лякали. Тепер він не розумів, за що його просять боротися. Та й боротися було б не так просто.

Через кілька місяців швидко прогресуюча пухлина стала практично непереможною. Він довго лежав без тями, не впізнавав рідних і близьких, бився в епілептичних припадках. Лише ночами, коли краплі холодного поту проступали на лобі, його обличчя, здавалося, ставало світлим і живим. А коли на потрісканих губах проступала усмішка, він ледь вловимо пошепки повторював ім’я художниці.

Крихітка сестра вірила в дива, тому і прийшла на узвіз.

Художниця поскаржилася на сильну зайнятість, але пообіцяла зробити все, що зможе, і провідати хворого, щойно випаде нагода. Не чужі ж люди.

— Ти передавай йому мої вітання! — Вона сіла навпочіпки й узяла за руку сестру «ангела», дивлячись на неї знизу вгору. — І, знаєш, візьми ось це, віддай йому. — Художниця згорнула в рулон одну зі своїх робіт — церква на Андріївському узвозі — і простягнула її дівчинці.

Через тиждень я запитала про нього.

— Я не встигла, — струшуючи сигаретний попіл на черевики, вона говорила так буденно, наче проґавила. — Він пішов.

— Як ти? — Я хотіла зрозуміти, що вона відчуває тепер.

— Що мені станеться? — махнула вона рукою, намагаючись виказати байдужість. — Чи це я його просила не пити ліки? Алісо, кожна людина завжди має вибір. У всьому. І все, що з нами трапляється, — результат зробленого нами вибору. Його вже немає. — Вона розвела руками, а потім подивилася на мене. — Отже, він так хотів.

— Коли ти пішла, хіба був у нього вибір? — Я не стримала емоцій, і мій голос прозвучав занадто різко та грубо, але мою співрозмовницю це анітрохи не збентежило.

— Звісно. — Вона кинула сигарету на тротуар і наступила ногою. — Він міг обирати — прийняти наше розлучення чи ні. Він не прийняв...

Тоді я і зрозуміла, що вона зовсім не почувається винною. Та й чи була ця вина насправді, теж питання неоднозначне.

Але я таки запитала її про те, що хвилювало мене найбільше:

— Тобі боляче? — Я дивилася в її очі, шукаючи там хоч натяк на скорботу.

— Ні. — Вона відвернулася, ховаючи від мене погляд. — Просто дивно, що я вже не зможу побачити його.

Вона дивилася на храм, а я далі спостерігала за нею.

— Дивно, що тепер у церкві доведеться запалювати свічку біля розп’яття, а не перед ликом Богородиці. І ще мені дивно думати, що він уже ніколи не прийде. От і все. А болю немає.

Я не повірила. Я досі вважаю, що він ще з нею, вона бачить його щоночі в неспокійних снах. Бо ангели не вмирають.

Після тієї нічної розмови, коли ми з Олегом усвідомили, що назавжди залишимося вдвох, він став ще більш турботливим і дбайливим. Він почувався винним. Я не розуміла, чому. Я ніколи не звинувачувала його. Мене цілком влаштовувало наше життя, і я не збиралася міняти його на щасливе материнство. До того ж я чудово розуміла, що пелюшки й безсонні ночі віднімуть у мене живопис, а для мене це було б непоправною втратою. Тому я закрила для себе цю тему, прийнявши все, що відбувається, як даність. І ця даність не завдавала мені того болю, з яким доводилося жити Олегу.

Ми поверталися до цієї розмови. Лише раз. Це сталося приблизно через рік після візиту до лікаря. Для мене все виглядало вкрай несподіваним: я була впевнена, що Олег давно звикся з настирливою думкою про дітей і перестав мучити себе. Але, як виявилось, я не надто добре його знала.

Ми були у відпустці на Мальдівських островах. Олег пірнав з аквалангом, а мені подобалося просто малювати океан, сидячи на березі. Ніколи раніше не думала, що пісок може бути таким білим.

Того ранку, коли Олег зважився поговорити зі мною, я прокинулася рано і, щоби не заважати йому відсипатися після важких робочих буднів, вийшла на дерев’яний поміст, що з’єднував наше бунгало з островом. На горизонті, у рожевій заграві світанку, прокидалося сонце. Просто піді мною білою мильною піною тихо сичав прозорий, наповнений життям океан. І легкий вітерець гнав по небу пухнасті хмари. На екваторі небо зовсім низьке, от чому здається: стань навшпиньки — і торкнешся його рукою. Справжній рай на землі.

Я чула, що Олег вийшов на поміст слідом за мною, але не обернулася. Він обняв мене зі спини, провівши колючою щокою по моїй вилиці.

— Знаєш, Алісо, ми могли б піти на штучне запліднення. Зараз це звичайне діло. — Він зробив паузу. — Ми підберемо максимально схожого на мене донора. Якщо ти хочеш стати мамою.

Я подивилася йому в очі. Складно було навіть уявити, скільки безсонних ночей він витратив на те, щоби зважитися на цю розмову. Кожне слово давалося йому важко, я бачила, як тремтіли його руки та дрижав голос.

Утім, він міг дихати вільно й не хвилюватися через свою пропозицію. Я не хотіла ставати мамою. Для мене це була завелика й нічим не виправдана відповідальність. Мені подобалося жити для себе. І тим паче я не хотіла бути мамою зовсім чужої дитини. Носити під серцем частинку людини, яку я навіть жодного разу не бачила. І злитися з нею в одне на двох життя...

Олег дивився кудись за горизонт.

— Правда, красиво? — Я обернулася й поцілувала його в щоку. — Піду, візьму фарби.

— Це означає, «я подумаю»?

— Це означає: мені гарно з тобою. Удвох.

— Алісо, ти найдивовижніша жінка з усіх, кого я зустрічав. — Він обійняв мене сильніше.

— Удам, що повірила. — Я роз’єднала його руки й пішла в бунгало.

Я не винесла мольберт. Олег іще довго сидів на дерев’яному помості, звісивши ноги. Я добре знала, коли йому потрібно побути самому.

Офіційно ми не були одружені, але для мене зовсім нічого не означав горезвісний штамп у паспорті, якого так прагнуть дівчата. Я рідко робила вчинки, що не мають для мене жодного сенсу. Ця печатка не могла нічого змінити в моїй долі, то навіщо вона? Я ніколи не збиралася ділити з Олегом майно, якби нам судилося розлучитися. Я ніколи не думала про те, що це може статися. Наші стосунки залишалися стабільними, і забруднена сторінка паспорта була зовсім не потрібна. Олег любив мене, без жодних гарантій. Хіба можуть мати гарантії почуття?

Як ніхто інший, він умів вгадувати мої бажання, обертаючи життя на свято. Саме він навчив мене вірити в те, що якщо щиро чогось бажати — це обов’язково станеться.

У мій двадцять п’ятий день народження, коли Олег вирішив, що я дозріла для цього, він подарував мені галерею. Alice in Wonderland — побачила я неонову вивіску на затишному будиночку в центрі міста, коли він дбайливо вивів мене з машини та дозволив розплющити очі. «Моя країна чудес», — подумала я.

Ставши повноправною господинею галереї, я мусила з головою піти в роботу. Не помічаючи шаленої втоми, точніше, заплющуючи на неї очі, я жила з одним відчуттям: поява Alice in Wonderland допомагає мені бути абсолютно щасливою.

Я раптом збагнула, якими популярними стали мої роботи. Досі не розумію, як, але я стрімко зайняла, як то кажуть, власну нішу в культурному житті столиці, поступово виходячи за її межі. Відверто кажучи, я ніколи не шукала визнання, але, на власний подив, дедалі частіше зустрічала своє ім’я на сторінках модних журналів.

До того ж про мене заговорили критики, а відомі галереї шикувалися в чергу, очікуючи моїх виставок. У мене ніколи не було мети стати популярною. Я просто писала свої картини серцем, відчуваючи кожен мазок.

Усе це божевілля навколо моїх робіт принесло перші «шалені» гроші, які я не стала витрачати на одяг і брязкальця. Мені хотілося робити щось корисне. І це не було показухою або прагненням досягти схвалення оточуючих. Це було моїм внутрішнім станом. Немов підлаштовуючись під нього, життя звело мене з художниками, які займалися благодійністю. Я, не роздумуючи, опинилася серед них. Тоді ще навіть не уявляючи, з чим мені доведеться зіткнутися на цьому шляху.

Спочатку все було досить просто. Ми купували апаратуру для реанімацій і центрів переливання крові при дитячих лікарнях, шерстили Інтернет у пошуках клінік, які бідували, та їздили туди, щоби запропонувати свою допомогу. Під час одного з таких візитів хтось із лікарів попросив дати уроки малювання в лікарні, де хворі на рак діти доживали свої життя, які не встигли навіть розпочатися. Про те, що загрожує цим пацієнтам, лікарі знали. Так само, як і батьки, хоча ніхто з них не хотів вірити в такий кінець. Але самі діти, у яких, здавалося, вже не залишилося в серці місця для надії, ні на хвилину не замислювалися про смерть. Вони жили вірою в диво. Хіба мали інший вихід? Вони навіть не думали про нього.

Так я і відкрила для себе зовсім інший світ. Пам’ятаю, саме ця непохитна віра здивувала, коли я вперше опинилася в коридорах тієї самої онкологічної лікарні. І, всупереч приреченій та визначеній реальності, вже на кінець нашого першого заняття я помітила, що неймовірно яскраві картини цих дітей сповнені фарб і світла.

Нудьгуючи за безтурботною свободою, яка панувала за похиленим парканом лікарні, вони малювали своїх однолітків — інших, здорових. Тих, що летять на велосипедах назустріч вітру. Хлюпо-чуться в морі, довіряючись хвилям. Не ховаються від сонця, гріючись у його променях. Позбавлені всього цього, маленькі пацієнти страшної клініки, як і я, довіряли свої мрії аркушу паперу. Віра в диво не давала їхнім наповненим життям картинам шансу на приреченість. А розгублені художники, щосили намагаючись бути переконливими, награно всміхалися й обіцяли своїм учням, що їхні мрії дуже скоро здійсняться. Дорослі вірили, що ця неправда була на благо. Чи мали вони право вчинити інакше? Хтозна...

Діти не кривили душею. Вони напевно знали: чудеса трапляються. Бодай іноді. Якщо в них вірити. І, не зраджуючи своїй вірі, вони слабкими тремтячими пальцями виводили на папері невмілі закарлючки. Ці дитячі малюнки були більш зворушливими й щирими, ніж сухі професійні роботи.

Марно говорити, що нам, успішним і здоровим, ці уроки давалися важко. Я дедалі частіше чула відмовки колег. Їхнє завзяття відвідувати хворих дітей згасало з кожним днем. Точніше, хай як жорстоко це прозвучить, із кожним згаслим життям. І вже через рік я їздила до лікарні сама. Інші художники обмежувалися грошима, переведеними на рахунок клініки.

Я не звинувачувала їх. Це справді було дуже важким випробуванням. Багато хто з моїх колег впадав у депресію, варто було їм побачити порожні панцирні сітки на ліжках у палатах, де ще вчора жила дитяча надія. Дорослі знали: у цих стінах усе залежить від випадку, від сліпої волі долі. Знала це і я. І намагалася закінчити з кожною дитиною її роботу, не відкладаючи нічого на завтра. Бо завтра могло не бути. А вони не розуміли мого поспіху.

У цих лікарняних стінах, не бажаючи миритися з реальністю, текло буденне життя. І діти, подібні на інопланетян своєю блідою шкірою й безволосими головами, поспішали в коридори, щойно медсестри виймали з їхніх вен голки крапельниць. Вони так само, як і їхні ровесники, дружили, закохувалися, сварилися, мирилися, дарували одне одному подарунки, відзначали дні народження та свята, мріяли про майбутнє, загадували бажання.

Тут вони, не помічаючи й навіть не усвідомлюючи цього, билися зі смертю, відвойовуючи по хвилинах, по годинах одне на всіх життя. І мені часом доводилося бути свідком дуже щирої, справжньої дружби, з різних причин неможливої за воротами лікарні. Я була впевнена: зустрівши одне одного в кращому, здоровому житті, багато з цих дітей не знайшли б спільних тем для звичайної приятельської бесіди. Тут усе було інакше. Вони стояли перед прірвою смерті, міцно тримаючись за руки. Може, тому, що одному стрибати в холодну порожнечу набагато страшніше?

На відміну від колег-художників, я звикла до цих дітей і їхніх проблем. До тиші в знесилених коридорах. До запалених і заплаканих очей батьків. До мовчазного безсилля персоналу. Так, я справді звикла. Але й це не відучило мене дивуватися усмішкам на дитячих обличчях. І їхньому бажанню жити всупереч болю, навіть не розглядаючи можливості поразки.

Що й казати, розмови про смерть у цих стінах були негласним табу. І якщо, повернувшись з дому після двотижневої відпустки — блоку їхньою мовою, — хтось із дітей не знаходив своїх друзів у сусідніх палатах, для них це означало лише одне: друзі одужали.

Саме тут, в онкології, я навчилася цінувати сьогоднішній день, хоч би яким він був. Звісно, до багатьох дітей я встигала прикипіти. Але хай би що трапилося завтра, я ніколи не плакала. Можливо, тому, що була скупа на емоції, а можливо, через те, що не вважала їхню смерть кінцем, вірячи в світлі душі. І лише лютий фізичний біль викликав моє щире співчуття. І я щосили намагалася відволікти дітей від цього болю.

Я почала помічати, що багато вбитих горем батьків не завжди можуть дати дітям позитивні емоції, яких вони так потребували. Не тому, що не хочуть цього. Дорослі просто й самі вже не пам’ятають, що таке щастя. Вони дуже втомилися боротися зі смертю. І дуже втомилися боятися. І ніхто не має права засуджувати їх за це. Бо ніхто не знає, скільки сил доводиться витрачати матері на те, щоби, прокинувшись уночі від повторюваного кошмару втрати, вслухатися в тишу палати, ловлячи ледь вловиме дихання своєї дитини, щоби переконатися: вона жива.

Я завжди вірила, що роблю існування багатьох у цих стінах трохи світлішим, відводячи дітей за собою в інший, хай і вигаданий світ. І це було важливіше за порожні переживання, не здатні змінити ситуацію.

Але одного разу справді талановита дівчинка, порушуючи всі тутешні правила, запитала мене:

— А вмирати — це страшно?

Ми сиділи на кушетці в її палаті. Я принесла їй фарби. Я не знала, що відповісти. Тут не було заведено розмовляти про смерть.

— Не бійся, скажи як є. Я маю знати, — вона немов прочитала мої думки.

— Ні, не страшно. — Я погладила її по голові, яка вже забула, що таке волосся.

Якщо волосся випадає — це гарний знак. Отже, хімія діє й шанси збільшуються.

— Тому що я залишуся в моїх малюнках?

Я відразу згадала її картини, що відрізнялися від робіт інших дітей. Вони не просто були наповнені глибоким змістом, вони мали в собі диво. Легко ігноруючи повсякденні сцени, вона малювала дивовижну, пронизливу дійсність, ту, що бачила не очами, а душею та серцем.

— Бо ти залишишся в серцях тих, хто тебе любить, — відповіла я.

— І в твоєму теж?

— Припини. Ця розмова безглузда. Усе буде добре. Звичайно, рано чи пізно нас усіх не стане. Але замислюватися про це зараз не варто.

— Будь ласка, для мене це дуже важливо. Чи залишуся в твоєму серці?

Вона повернула до мене бліде обличчя, і я зловила напружений погляд уважних очей.

— Звісно, і в моєму теж, — всміхнулася я.

Я говорила щиро. Я справді залишала частинку кожного, з ким мені випала честь познайомитися в цих палатах, усередині себе. Це не були жалощі. Мені просто хотілося їх пам’ятати.

— Я хочу залишитися в твоєму серці.

— Справді? — Це одкровення стало для мене несподіваним. Я ніколи не замислювалася над тим, як ці діти до мене прив’язані. — Чому?

— Тому що ти згадуватимеш мене з усмішкою. Ти не боїшся смерті. — Вона знову дивилася вниз, не повертаючи до мене обличчя. — Не так, як мама.

— Твоя мама ніколи не забуде тебе.

— Ночами, коли мама думає, що я сплю, вона плаче. Значить, через мене їй погано?

— Вона боїться, що їй буде погано без тебе. Тож тобі доведеться побути з нею якомога довше, щоби не засмучувати. — Я торкнулася її щоки, і вона здалася дуже холодною.

— Не вийде. Вже зовсім скоро. Я відчуваю це. — Вона помовчала трохи, розглядаючи свої зношені капці.

Я боролася з бажанням запитати, що саме вона відчуває. Цікавість була б недоречною.

А потім вона знову подивилася мені прямо в очі:

— Моя мама навчиться згадувати мене з усмішкою? Адже це непогано, що я була? Нехай навіть моє життя було не таким, як у всіх.

— Ти найкраще, що є у твоєї матусі. Повір. І в неї обов’язково вийде думати про тебе з усмішкою. Просто для цього їй треба трішечки часу.

— Вона робить найсмачніші на світі пиріжки з капустою. І коли вона поруч, я перестаю боятися. Скажеш їй? Потім.

— Ти одужаєш і сама розповіси їй про це.

Я встала, збираючись піти, але вона зупинила мене, вхопивши за руку:

— Будь ласка, мені нема кого попросити. Адже ніхто з моїх друзів, крім тебе, так і не дізнається, що мене не стало.

— Ти вважаєш мене своїм другом? — Я була здивована таким зізнанням.

Вона кивнула.

— Я зроблю все, про що ти мене просила. Якщо тільки це знадобиться, — прошепотіла я, торкаючись губами її чола.

Через тиждень вона подарувала мені останню картину.

Я повісила її біля ліжка в нашій з Олегом спальні. Вона назвала її «Вічність», намалювавши на червоно-жовтому небі двох лебедів, які летять назустріч заходу. Колір неба на цьому полотні такий пронизливий, що промені сонця можна сплутати з язиками полум’я, які чи то вкривають, чи спопеляють птахів. Але вони ніби не помічають нічого навколо. Просто летять поруч, торкаючись один одного крилами. І здається, що цей політ ніколи не скінчиться. На зворотному боці вона написала рівним дитячим почерком: «Лише надвечір’я приносить вічність».

Напевно, перебуваючи на межі, ці діти відчувають щось більше, ніж усі решта. Інакше як їм вдається бачити вічність у фарбах заходу?

Вона подарувала мені цю картину у свій дванадцятий день народження. Вісім років вона провела на лікарняних ліжках. З голками у венах, у страшних болях після чергового курсу хімії. Із вдячною усмішкою за кожен новий день, подарований кимось із небес.

Я приготувала їй подарунок — щоденник у рожевій шкіряній обкладинці, щоби вона могла записувати свої думки.

Вранці її не стало. А я принесла їй чисті аркуші для нових робіт...

Я зрозуміла, що вона померла, зайшовши в палату й побачивши її матір, яка притискала до грудей подарований мною блокнот з од-ним-єдиним записом: «Сьогодні ввечері мені стало гірше. Я вже випила таблетку, але біль не відпускає. Скоріше б повернулася мама».

Її мати сиділа на брудному лінолеумі й підпирала спиною вже не застелене ліжко. Вона плакала. Плакала від горя, бо втратила доньку. Від полегшення, бо нарешті перестала боятися смерті. Від розпачу, зрозумівши, як усе незворотньо. Але перш за все від того, що не встигла повернутися. І її змучене подіями останніх років обличчя, вкрите павутиною зморщок, того ранку здавалося ще старшим. Зрідка вона схлипувала, порушуючи тишу палати, нагадуючи самій собі про біль у грудях, і знову заходилася в беззвучних риданнях.

Я сіла поряд і торкнулася її плеча.

— Не кажіть нічого. Ви все одно не зрозумієте мене. Для вас вона одна з багатьох хворих дітей, яких ви вчите малювати. Для мене вона була єдиною донечкою. Найріднішою людиною, якої вже немає. А це означає, що я не танцюватиму на її випускному вечорі. І не благословлятиму її перше кохання. Я не побачу її в білій весільній сукні. І не візьму на руки своїх онуків. У мене не буде нічого цього. Але найстрашніше, що цього не буде в неї. Усе, що вона пам’ятатиме про це життя, — це біль, голки у венах і очікування нездійсненного дива в осоружних лікарняних коридорах. То навіщо я дала їй це життя? Таке життя?

— Вона пам’ятатиме вашу усмішку, — я перебила її. — І запах молока, який відчула, коли ви вперше взяли її на руки. Вона пам’ятатиме колір ваших очей. Медово-зелений. І ваші пиріжки з капустою. — Я помовчала трохи й додала: — Ми були близькі з нею.

— Це все вона вам розповідала? — у голосі матері звучала надія.

Я кивнула.

— Але це не все. Більше смерті вона боялася, що ви шкодуватимете про те, що вона була. І, судячи з ваших слів, вона дуже добре вас знала. Ваша донечка мучилася думкою, що ви не зможете згадувати її з усмішкою, бо вона завдала вам забагато болю й розчарувань. Діти часто розуміють значно більше, ніж ми можемо собі уявити. Розуміють усе по-своєму. Але ж у цьому вона помилялася. Бо, крім випробувань, у вас із нею було багато приємних моментів.

— Вона знала, що помре?

Я опустила очі. Відповідь була очевидною.

— Вона боялася смерті?

У цей момент мені вперше стало справді шкода жінку, яка сиділа поруч зі мною, бо, люблячи свою доньку й лякаючись невідворотності її смерті, вона так і не зуміла використати відведений їм короткий термін, аби встигнути зрозуміти її.

— Вона говорила, що страх відступає, коли ви поруч із нею.

— Мене не було поруч. Сьогодні вночі я їздила за речами додому. Я ледь переступила поріг квартири, як мені зателефонували, щоби повідомити: їй стало гірше і її підняли до реанімації. Я абияк покидала речі в пакет і вибігла з квартири. Назад поверталася на таксі. По сонному місту. Я раптом відчула, що вулиці стали іншими: сірими, спустілими, чужими. А коли повернулася... — Її очі знову наповнилися сльозами.

Я обняла її за плечі.

— Що ж мені робити?

Тепер убита горем матір чекала від мене поради, і, не знаючи, чи маю на це право, я радила їй, виконуючи дану колись обіцянку:

— Не намагайтеся забути про те, що вона була. Навчіться жити з тим, що вона була не така, як більшість дітей. Усміхайтеся, згадуючи про неї. Вона цього дуже хотіла. Напевно, мої слова зараз видаються вам абсурдними. Але ж ви не можете нічого змінити. І нехай нам не дано дізнатися, куди йде душа, поки не закінчиться відведений нам термін, це не має перешкодити вам вірити: по той бік реальності, забувши про фізичні страждання, вона матиме спокій, побачивши вашу усмішку.

Жінка, не перебиваючи, вслухалася в кожне моє слово. А потім, помовчавши з хвилину, дістала з кишені фотографію та провела пальцями по закарбованому на ній блідому обличчю. Востаннє схлипнувши, вона зібрала всю волю в кулак і всміхнулася. Вона всміхалася, не помічаючи, як котяться сльози по її щоках. Вона не бачила, як я вийшла з палати. Її донечку звали Ангеліна. Гарне ім’я.

На порозі я зіткнулася з хлопчиком з сусіднього блоку. Він злякано заглядав за мою спину:

— А де Ангеліна?

— Її немає.

— Виписали?

Я невизначено кивнула та прошепотіла:

— Зараз у неї все гаразд.

— А чому її мама плаче? — Він не міг збагнути, чи можна вірити моїм словам.

— Від щастя. — Я поклала руку на його плече.

— Зрозуміло. — Він позадкував, потім повернувся й за мить уже біг по коридору, підриваючи тишу лікарняних стін. — Друзі! — кричав він, заглядаючи в усі палати. — Ангелінка одужала! Ура! Чуєте мене! Ангеліну виписали!

— Щастить їй! — промовила, проходячи повз мене, лиса дівчинка.

Увечері того дня, вийшовши з лікарні, щоб їхати додому, я довго сиділа в машині на парковці. Я не заводила двигун, лише дивилася, як знехотя, поскрипуючи, «двірники» розмазують по лобовому склу осінню негоду. Вітер завивав у водостічних трубах. А я всміхалася жовтому листю, яке кружляло над алеєю, вдихала вологий, тягучий запах дощу. Я ловила й запам’ятовувала кожен момент цього життя. Бо остаточно зрозуміла, що не можу знати напевне, скільки разів іще для мене настане осінь.

Не дивно, що багато художників не витримували в лікарні.

У галереї все було простіше. Там я знайомилася з безліччю людей, котрі мали той чи інший стосунок до богемного світу мистецтва. Вони не були обтяжені страшними проблемами та втратами, принаймні вони не говорили про це вголос. Наші розмови зводилися до живопису. Я виставляла чиїсь роботи в себе, натомість хтось виставляв мої, і моя популярність молодої просунутої художниці зростала. Я їздила світом у товаристві так само відданих своїй справі людей, відвідуючи конференції, школи, фестивалі, аукціони та галереї. І все це шалено мені подобалося.

За тиждень до того, як я опинилася на борту літака, що прямував до Нью-Йорка, мені зателефонував Пол. Він американець. Наша співпраця, переваливши через дворічний рубіж, поступово уподібнилася до дружби. Відтоді, як ми познайомилися, він виступав у ролі агента, часто виставляючи художників-початківців у моїй галереї.

Пол повідомив, що в Нью-Йорку відкривають нову школу сучасного мистецтва. Спочатку збирають знаних майстрів, і, звісно, моє ім’я прикрашає список запрошених. А потім — лекції для обдарованих студентів, благодійні заняття з дітьми з неблагополучних сімей і ще багато подібних речей, які завжди супроводжують захо-ди такого штибу. Я не могла відмовитися. І тепер, після пересадки в паризькому аеропорті імені Шарля де Голля, я наближалася до Нью-Йорка — мегаполіса на Атлантичному узбережжі. Міста, яке всім дає вибір і можливість знайти себе.

— Шановні пасажири, наш літак готується до посадки в аеропорті імені Кеннеді. Температура за бортом плюс одинадцять градусів за Цельсієм. Місцевий час — п’ята ранку. Пристебніть ремені й надайте спинкам сидінь вертикального положення.

Я розплющила очі. В ілюмінаторі міріадами вогнів переливався Нью-Йорк.

Сьогодення

Аеропорт Кеннеді нітрохи не відрізняється від аеропортів усього світу. І неважливо, яким класом ти прилетів і скільки коштував твій квиток, ти таки стоїш біля стрічки, вдивляючись у багаж, сподіваючись побачити свої валізи. І твої ніколи не будуть першими.

Одного разу, коли в компанії Пола я летіла до Австралії, щоб узяти участь в одній із галерей Сіднея, він навіть висунув припущення, що люди, які першими знімають зі стрічки свій багаж, — підставні працівники аеропорту.

Насилу подолавши нетерпіння й урешті-решт завантаживши обидві валізи на візок, я покотила його до зони паспортного контролю, думаючи про те, що відправити кілька своїх робіт у подарунок школі кур’єрською доставкою БНЬ було гарною ідеєю.

— Ласкаво просимо до Сполучених Штатів! — запопадлива дівчина простягнула у віконце мої документи. Вийшовши з терміналу, я нарешті перейшла кордон, опинившись в Америці. Англійська вже не здавалася незвичною.

Я замовила еспресо біля першої-ліпшої стійки бару в залі аеропорту. Годинник показував шосту, отже, у Києві вже перша година дня. Перевернувши догори дриґом свою сумку й учергове здивувавшись, скільки в ній непотребу, я насилу знайшла мобільний. Дивина: у Нью-Йорку лише починається новий день, котрий уже встиг набрати обертів у Києві. Олег відповів після третього гудка. — Уже на місці. — Я висипала в чашку пакетик цукру.

— А я вже сумую, — зітхнув Олег.

Я знала, що це правда, та не могла відповісти йому тим самим. Сумувати потрібно за тим, кого вже ніколи не побачиш. Зараз я просто жила в передчутті нашої зустрічі.

— Я пропонувала тобі поїхати зі мною.

— Сама знаєш, робота. Ти вже в готелі?

— Ні, зараз піймаю таксі. — Металевий голос диспетчера, що оголошував рейси, позбавив необхідності пояснювати, де я.

— Сподіваюся, тобі сподобається номер, який я замовив для тебе. Я люблю тебе!

— І я! — Я завжди так відповідала. Це була звичка.

«...Перше, що нас вразило в Нью-Йорку, — це його «голос»: несамовитий крик сирен поліцейських автомобілів, стривожений гавкіт собак і передзвін мідних дзвонів на пожежних машинах, якій розбурхував свідомість; безперервний гуркіт моторів, шелест шин, стук голосів і свистків, котрими швейцари численних готелів викликають таксі...» Може, коли в 70-х роках XX століття автори так описували Нью-Йорк у книзі «18000 кілометрів Сполученими Штатами Америки», це місто справді було напруженим, нервовим, злісно-загрозливим. Не дивно, адже такої думки дотримувалися й журналісти International Herald Tribune. Свого часу ця газета стверджувала: злочинці в Нью-Йорку вбили й поранили людей більше, ніж уся Америка втратила вбитими та пораненими в Першій світовій війні.

Нью-Йорк на початку XXI століття мав іншу репутацію — це місто добилося найнижчого рівня злочинності серед двадцяти п’яти найбільших американських мегаполісів.

Для мене ті самі звуки Нью-Йорка стали сигналами поспіху, суєти, ділової напруги та свята життя, яке не закінчується ні вдень, ні вночі, ні взимку, ні влітку.

«Велике яблуко» прийняло в себе мільйони людей, які представляють сотні націй. І тепер, розмальований яскравими фарбами усміхнено-білозубої Африки, Нью-Йорк співає загадковим голосом Індії, кричить мовою китайських зазивах, грає на німецькій губній гармошці, рахує гроші з прискіпливістю британського банкіра, готує за рецептами кухонь усіх країн. І дивиться в майбутнє як підкорювач світу.

Це не крапка на карті, не штат або країна. Це — усесвіт, який уміщається на маленьких клаптиках острівної землі в бухті Гудзону. І лише Бронкс, якій міцно розташувався на материку, зарозуміло заявляє від імені міста: Нью-Йорку належить Америка й усе решта, що в неї не вмістилося.

Я легко піймала таксі біля аеропорту. Водій слухав реп. Це моя музика. Jay Zі Alicia Keys співали про те, що в їхньому Нью-Йорку, одному на двох, у місті бетонних джунглів, здійснюються мрії. Адже тут немає нічого неможливого. Я розглядала через скло людей, які метушилися й поспішали невідомо куди, і вірила Jay Z.

Водій ледь чутно підспівував і, намагаючись встигнути за жвавим репером, ковтав закінчення. Я насилу розрізняла слова, але мені таки подобалася ця пісня. І подобалося це таксі. І це місто.

Якби зі мною був Олег, на його обличчі, напевно, з’явився б не-вдоволений вираз. Він слухав тільки класичну музику й часто просив мене скласти йому компанію, вирушаючи на концерти симфонічних оркестрів. На мій сором, я вмирала від нудьги на подібних вечорах, а віртуозні помахи паличок диригента лише дратували. Напевно, те саме почуття долало Олега, коли він чув «мою» музику. Часто, не зумівши побороти бридливий вираз на обличчі, він вривався в мою майстерню і, намагаючись пом’якшити невдоволення, смиренно просив зробити тихіше. Він майже завжди посилався на головний біль або на справи, що вимагають цілковитого зосередження.

Олега поруч не було. І я попросила водія підсилити звук. Він зробив голосніше, усміхнувшись до мене.

Олег забронював для мене номер у готелі Trump Soho. Він знав, що я буду в захваті від 46-поверхової скляної вежі, зведеної за проектом знаменитого дизайнера Девіда Роквелла. До того ж готель знаходився в Сохо, одному з моїх улюблених районів. Колись він був місцем концентрації художників і їхніх галерей. З часом більшість перебралися в дешевші райони.

Але мені таки подобалися ці вулиці, забиті будівлями з чавунними фасадами в різних стилях, з абсолютно неймовірними елементами декору. А ще недалеко від готелю була галерея Мімі Ферст із таємничою «багатогрудою Кибелою» Михайла Шемякіна, яка стоїть на тротуарі біля входу. У цій галереї виставляють і продають роботи наших художників, і я почувалася як риба у воді поруч із нею.

Просторий готельний хол був виконаний у темних тонах. Я підійшла до стійки портьє й простягнула документи адміністратору, отримавши натомість ключі від combination suite. Хоча Олег наполягав на дорожчому варіанті, мені вдалося переконати його, що багато зайвих кімнат лише пригнічуватимуть порожнечею.

Номер у спокійних бежевих тонах вразив величезними вікнами до самої підлоги. Спочатку навіть здавалося, що частина стін — скляна.

Дизайнерські меблі від Fendi Casa та постільне приладдя Bellino доповнювали приємні враження. Простора ванна кімната була прикрашена елементами з бронзи й кам’яними стільницями.

Я прийняла душ і вдягла готельний халат. Вони завжди висять у ванних кімнатах люксів гарних готелів. Білі, з пухнастою махрою й емблемою готелю, яка вишита на грудях із лівого боку. У них мені завжди було затишно, немов я приміряла на себе інше життя.

На тумбочці стояв букет білих троянд із маленькою листівкою від Олега. Він завжди дарував мені білі троянди. А я ніколи не говорила йому, що люблю польові квіти. Мені не хотілося його засмучувати. Або створювати незручності, ламаючи звичні стереотипи.

Залишаючи на підлозі мокрі сліди, я підійшла до вікна й сіла за мольберт, заздалегідь встановлений на моє прохання. Тепер можна працювати. Раз-у-раз поглядаючи у вікно, я накидала невеликі графічні ескізи перехожих. Я завжди знала: якщо уважно спостерігати за людьми, які цього навіть не підозрюють, можна зафіксувати миті, вирвані з нескінченного потоку суєти. Мені не вдавалося розгледіти всі деталі, але їх одразу домислювала моя уява.

На аркуші з’явився рожевощокий малюк у візочку, який випустив зі своїх маленьких ручок повітряну кульку. Вона летіла чер-воною плямою на блакитному полотні неба, і чоловік у строгому діловому костюмі, що говорив по телефону, усміхнувся їй услід. А ось хлопець на іншому боці вулиці зупинив таксі одночасно із заплаканою дівчиною на розі, і, завагавшись на секунду, поступився їй, а вона всміхнулася йому крізь сльози.

Я малювала літню жінку з букетиком фіалок. Вона з’явилася на перехресті, пригостила льодяником малюка, який голосно плакав, дивлячись услід кульці, і схвально поплескала по спині його матір. Слідом за нею на мій аркуш прийшла молода жінка у вицвілому від часу сарафані й потертій джинсовій куртці. Її вбрання здавалося надто легковажним для мінливої весняної погоди. Вона стояла біля вітрини дорогого магазину й розглядала сукню з червоного шовку, у яку був одягнений манекен, знаючи наперед, що нечу-вана ціна цього розкішного наряду навряд чи дозволить їй зважитися навіть на примірку. Але вона таки всміхалася своєму відображенню в блискучому склі. Може, тому, що подумки вже йшла вулицею в цій сукні, і всі чоловіки оберталися їй услід, аби ще раз торкнутися поглядом її силуету.

У людях, які оточують нас, дуже багато світлого. Треба просто прагнути побачити це.

Ось так, епізод за епізодом, я поміщала повсякденне життя на папір, акуратно складаючи в стосик. Можливо, колись одна з цих замальовок стане картиною. А може, це буде ціла серія, присвячена Нью-Йорку.

Від мольберта мене відірвав телефонний дзвінок. Лише тоді я помітила, що мокрий халат став зовсім холодним.

Я скинула його й загорнулася в рушник.

— Алісо! Як ти? — звичне для всіх американців питання, на яке вони ніколи не чекають правдивої відповіді. Телефонував Пол.

— Добре. А ти?

— Сподіваюся, ти сьогодні приїдеш. — Він навіть не намагався мені відповісти. — Буде фуршет. Чекаємо тебе на шосту.

Я глянула на годинник. Маю чимало часу.

— О’кей. Буду радийпобачити тебе знову! — Від цієї думки мене осяяв усміх. Пол був єдиним моїм другом.

— Тримай себе в руках, я буду з новою пасією. — Я почула, як він сміється. — Вона скульптор, школа — її ідея. Тобі вона сподобається.

— Безперечно. — Мене завжди вражала здатність Пола оточувати себе талановитими цікавими людьми. — До вечора.

Кинувши телефон на ліжко, я почала розбирати валізи. Мені належало прожити в Нью-Йорку не менше двох місяців, тому гардероб був значний.

Я зупинила свій вибір на короткій бежевій сукні-футлярі та черевичках у тон. Не дуже люблю шпильку, але сьогодні захід зобов’язує. Від зачіски я, як завжди, відмовилася. У мене задовге неслухняне волосся пшеничного кольору. Воно збивається в кучері, як йому заманеться, і я ніколи не протидію. Пару крапель парфумів — і образ завершений. Я підвела губи прозорим блиском і вимкнула у ванній кімнаті світло. Косметика завжди була тим видом фарби, до якої я залишалася байдужою. Не забуваючи про те, що на вулиці квітень, і погода в Нью-Йорку в цю пору непередба-чувана, я надягла ще й жилет із лисячого хутра.

Швейцар зловив для мене таксі. Повірте, це не завжди так легко, як здається на перший погляд. Приблизно кожен третій житель Америки, котрий користується громадським транспортом, мешкає в Нью-Йорку. Дивовижне місто, що тут скажеш.

Я прилипла до вікна. Мені подобалося колесити вулицями цього мегаполісу. Ми часто бували тут з Олегом. Він — у справах. Я — за компанію.

У Нью-Йорку кожна людина зайнята своєю справою. Але всі ці дії — частина одного цілого. Мене завжди захоплювала насичена симфонія цього великого міста. І нехай його простір переповнений вивісками й вогнями, вони не здаються химерними, як у Москві, або вульгарними, як у Бангкоку. Це місто взагалі нема з чим порівнювати. Тому що ім’я йому — Нью-Йорк.

Під час поїздок з Олегом я частенько ховалася за склом якогось непримітного бістро і, попиваючи каву з паперового стаканчика, спостерігала збоку за всією цією гармонійною суєтою. Я завжди думала про те, що, якби мала ще одне життя — без Олега, галереї, живопису, усталених звичок і невідступних спогадів, — прожила б його в Нью-Йорку. В одній із маленьких квартир аж під дахом хмарочоса: з тісним балкончиком, прилеглим прямо до сусідньої будівлі. І знаходився б він так високо, що навіть голуби були б там рідкісними гостями.

Школа мистецтв розміщувалася в гарному будинку XIX століття на Манхеттені. Чесно кажучи, я ніколи не помічала, що такі будинки, схожі на маленькі замки, пліч-о-пліч співіснують із нью-йоркськими напівскляними громидлами. Та й уся архітектура XIX — початку XX століття в цьому місті суттєво відрізнялася від звичних для ока київських будівель, які досі не досягли такої висоти в прямому сенсі слова. Будівля була чотириповерховою. І якщо комусь би спало на думку сфотографувати особняк збоку, в оточенні величних сусідів, то цей кадр можна було б надрукувати в розділі ребусів дитячого журналу з питанням: «Що зайве?». Це було справжнім перетином часів, від якого захоплювало подих.

Біля входу стояла молоденька темношкіра дівчина з бейджиком на грудях — організатор заходу.

— Добрий вечір! — всміхнулася вона мені білозубою американською усмішкою, ідеально підкресленою кольором її шкіри. — Назвіть, будь ласка, ваше ім’я.

— Аліса Островська.

— О-с-т-р-о-в-сь-ка, — переглядаючи список запрошених, вона смішно повторила моє прізвище, перекручуючи звуки з типовим акцентом, а потім, поставивши галочку в потрібному рядку, запропонувала увійти.

— Ласкаво просимо, міс Аліса.

Я увійшла всередину, і старовинний особняк зник, відкриваючи погляду простори в стилі hi-tech: усе біле, скляне й мінімалістське. Я ледь встигала вітатися з присутніми. Офіціант, який проходив повз, подав мені келих шампанського. По кутках у чорних трико завмирали в неймовірних позах гімнасти. Але публіка була захоплена собою й не звертала на них жодної уваги.

Роззирнувшись по сторонах, я нарешті помітила Пола. Він стояв біля вікна. Як завжди, бездоганний. У чорному строгому ко-

стюмі й білій сорочці з запонками у вигляді бульдогів. Здається, я бачила щось подібне в каталозі Dunhill за 2008 рік.

— Алісо! — помахав він мені рукою.

— Привіт! — Я поцілувала його в щоку.

Щетина і Fahrenheit. Дві речі, яким Пол ніколи не зраджував. Загалом, у всьому іншому він теж був бездоганним. Коротка стрижка. Окуляри в тонкій оправі. Полу було близько сорока. Але ніхто не зміг би дати йому стільки. Навіть Олег, його ровесник, виглядав набагато старшим.

— Стільки людей, — обвела я поглядом запрошених.

— Ти чудово виглядаєш! — Пол проігнорував моє здивування. Він завжди знав, що потрібно сказати і в який момент, аби дівчина відчула себе обраною. — Хочу представити тобі Кейт. Вона тут господиня. Кейт створює відмінні скульптури, а в живописі вона профан.

Тільки після цих слів я помітила дівчину, що стояла за його спиною.

— Дуже приємно.

Його супутниця, пропустивши повз вуха їдкий коментар, усміхнулася й простягла мені руку:

— Пол багато розповідав про вас і ваші картини.

— Я сподіваюся, лише гарне?

— Безумовно, — всміхнулася вона знову, і я піймала себе на думці, що мені подобається її усмішка.

Судячи з усього, Кейт було близько тридцяти. Висока, підтягнута, темне волосся, модна коротка стрижка. І крапка родимки ліворуч, на краєчку верхньої губи.

— Ходімо, ми проведемо для тебе екскурсію. — Пол узяв мене під лікоть і повів у бік коридору. Кейт ішла попереду.

Близько півгодини ми блукали по школі. Кейт розповідала, де який зал, пояснювала, як проходитимуть заняття. Це було б захоплюючим, якби не мої підбори. Останнім на маршруті виявилося приміщення для ліплення, і я вже уявляла собі, як зовсім скоро вмощуся на одному з тих шкіряних диванів у холі.

Я відразу й не помітила, що за столом, заваленим купою паперів з ескізами, сидів хлопець. Розпатлане русяве волосся. Великі блакитні очі. Він був молодшим, ніж мені здалося на перший погляд.

Що почувають лебеді, коли зустрічають свою половину? Як вони безпомилково визначають, що саме з цим птахом потрібно летіти далі? І чи завжди їхні почуття взаємні?

Ми підійшли ближче, і я помітила тендітну, немов статуетка, дівчину, яка сиділа в кутку.

— Джастіне, це Аліса! Вона приїхала з України. Пам’ятаєш, ти питав про неї? — Кейт представила мене хлопцю.

— Так-так, звісно. — Він підвівся з-за столу й простягнув мені руку.

— Алісо, це мій брат Джастін.

— Ви цікавилися мною? — Я всміхнулася якомога більш дружелюбно.

Цей зал був особливо спекотним. Я доторкнулася до його простягнутої руки, і сотні дрібних мурашок побігли по моєму тілу. «Просто хочеш, аби ця людина була завжди поруч. І все», — спливла зовсім недоречно фраза з глибини моєї підсвідомості. Я відвела руку. Вийшло, мабуть, досить різко. Мені здалося, що Джастін почервонів.

— Так. Мені подобаються ваші полотна. Я хотів би поспостерігати, як ви пишете. — У нього був дуже м’який, з оксамитовим відтінком голос.

— Чим я справила таке враження? — Я відверто фліртувала з ним, сама з цього дивуючись.

— Ви перекручуєте дійсність. І коли дивишся на неї вашими очима, вона здається іншою. Більш м’якою, можливо. Мені хотілося б зрозуміти, як вам вдаються ці моменти. Подивитися, як ви викладаєте на папір штрихи. Відчути роботу, спостерігаючи за вами в процесі, — він говорив схвильовано, із забутим мною юнацьким запалом.

— Гадаю, ми матимемо час.

Я відповіла трохи невизначено. Стало кепсько лише від думки, що я «матиму час» для цього хлопця. Якісь години свого життя я маю провести поруч із ним, і якась невідома сила, вигадана кимось задовго до мого приїзду сюди, привела мене в задушливу залу для ліплення, за тисячі кілометрів від мого будинку.

Я завжди вірила в те, що наше життя — це коридор. Довгий коридор із безліччю дверей по обидва боки. За кожною ховаються обставини й події, які мимохіть захоплюють нас. Проте лише нам вирішувати, у які з цих дверей увійти та скільки залишатися всередині. Я думала так, поки не ввійшла у двері цієї майстерні. Я ніколи б не вибудувала такий ланцюг подій самостійно. Це занадто велика спокуса. Двері відчинилися самі собою.

Дівчина, що сиділа в кутку, підвелася і, ховаючи своє збентеження за незграбними рухами, наблизилася до нас.

— Я Вікі, — простягла вона мені руку.

— Дуже приємно, — кивнула я, легко торкнувшись її тонкого зап’ястя.

— А ви імпресіоніст?

Питання заскочило мене зненацька. Дівчина, зрозумівши, що бовкнула щось смішне, спробувала виправити ситуацію.

— Джастін годинами розглядає ваші роботи в Інтернеті, постійно дивуючись, як вам вдалося передати швидкоплинне враження. От я й вирішила...

— Усе гаразд, — не дала я їй договорити. — Дякую, що помітили мою манеру. Але я схильна не обмежуватися якимось одним напрямком.

Вона трохи почервоніла. Джастін усміхнувся, і мені здалося, що її недалекість розчулює його.

— Нам уже час. — Кейт попрямувала до виходу.

Рушивши за нею, ми з Полом повернулися до загальної зали. Богема танцювала й веселилася.

— Не зважай на Вікі. Вона далека від мистецтва, — перекрикувала Кейт музику. — Вона лише Джастінова натурниця.

— Зрозуміло, — усміхнулася я.

— А він морочить цій дурепі голову.

— Морочить голову? — перепитала я, сама не знаючи навіщо.

— Вона по вуха закохана в нього. А він спить з нею час від часу. — Кейт зловила своє відображення в скляних дверях балкону й поправила пасмо волосся на маківці.

— Може, її влаштовує? — міркувала я вголос. — Чому б і ні, адже вона сама вибрала для себе ці стосунки?

— Гадаю, що таки ні. Вона регулярно просить мене про допомогу, наче я можу вплинути на його почуття. Я не хочу втручатися в усе це.

— Кейт! — Кругленька блондинка, яка стояла біля входу, помахала рукою.

Кейт підняла вгору праву руку, а потім повернулася до мене:

— Перепрошую, мені треба провести. — Кейт торкнулася мого ліктя і попрямувала до виходу.

Я випила ще один келих шампанського й вийшла на балкон.

У Нью-Йорку немає часу доби. Нескінченний потік машин хоч і рідшає трохи після опівночі, але й далі поспішає хтозна куди, не зважаючи на годинникові стрілки. І повітря зовсім не пахне весною. Хоча яке це має значення? Важливо зовсім не те, що оточує тебе. Важливо, як ти це сприймаєш. І якщо в твоїй душі весна, то жодна січнева хуртовина не переконає в протилежному.

На темному полотні неба переливалися боязкі зірки. Сотні вогнів мегаполіса заглушали їхнє неясне мерехтіння. Але зірки були наповнені чимось справжнім. Як той хлопець, Джастін. Цікаво, як йому вдалося визначити, що саме я малюю? Ще жодна людина у світі не давала такого точного визначення моїм полотнам.

Звичайно, я була модною художницею. Але це лише питання вдалого тару. Люди розбавляли моїми картинами свої інтер’єри, щоби віддати данину моді, боячись сперечатися зі своїми дизайнерами. Вони не намагалися проникнути в суть. А цей хлопець зумів. Цікаво, скільки йому років? Двадцять? Чому він не йде з моєї голови?

Я дістала мобільний. Олег узяв слухавку після другого гудка.

— Я на прийомі. Усе гаразд.

— Алісо, я тебе кохаю! — Голос сонний.

— Ти спиш?

— Голова болить. — Олега часто мучила мігрень.

— Вибач, що розбудила, перетелефоную.

Я вимкнулася.

Джастін стояв за моєю спиною. Я відчула це раптово. І, обернувшись, переконалася, що мала рацію.

— Алісо, не хочеш потанцювати?

— Ні, дякую. — Я відскочила від його простягнутої руки, а він знову почервонів.

— Я набридаю? — Тепер він говорив сухо й навіть трохи відсторонено, при цьому дивлячись на проїжджу частину вулиці під нами.

— Ні-ні! — Мені не хотілося його образити. — Вибач, але я трохи втомилася. — Я підняла ногу, продемонструвавши йому свої підбори. — Може, просто поговоримо?

Він усміхнувся.

— А де Вікі? — Я подивилася крізь скляні двері в хол і не змогла знайти її поглядом.

Джастін стенув плечима.

— Я вирішила, що ви зустрічаєтеся.

— Це голосно сказано.

— А чим ти займаєшся? Маю на увазі творчість. — Я не мала права пхати носа не в свої справи й переключилася на нейтральну тему.

— О, усім потроху. Трохи малюю, трохи ліплю. Я ще не визначився, чи подобається мені все це. Але ж Кейт попросила мене допомогти їй тут, у школі. Ось я і займаюся ліпленням із дітьми з неблагополучних сімей. Нічого серйозного: магніти на холодильники, смішні фігурки. З найменшими — пластилін. Чого не зробиш заради любимої сестри, чи не так? — Він уперся в перила. — При школі працює благодійний центр, чула?

— Так, я збираюся помалювати з цими дітьми завтра.

— Чудово! — схвально кивнув він.

— Покажи мені свої картини.

— Ну, не знаю... — Моє прохання заскочило його зненацька. Здавалося, ніби він збентежений, немов його лякає моє можливе несхвалення.

— Облиш. Обіцяю не критикувати. — Мені було важко повірити, що він сприймає мене так серйозно.

Він довго дивився в очі, немов промацуючи зсередини, ще не розуміючи, чи можна мені довіряти, а потім узяв за руку й потягнув через натовп танцюючих. Незважаючи на мої підбори у дванадцять сантиметрів і далеко не маленький зріст, він був вищий за мене. І при цьому зовсім не здавався довготелесим. Мабуть, через спортивну статуру.

Він міцно стискав мою руку зіпрілою від хвилювання долонею. Вона була сильною й теплою. І здавалося, що мені теж двадцять. Або навіть сімнадцять. Що це моє перше в житті справжнє побачення. І ми, взявшись за руки, біжимо бозна-куди, не звертаючи уваги на здивовані погляди оточуючих. А вдома мене чекають батьки. Які не питатимуть, де я так затрималася. Вони зрозуміють все відразу з блиску моїх очей і повірять, що я зможу не наробити дурниць, насолоджуючись першим у житті коханням. Звичайно, вони подарують мені можливість самій приймати рішення.

Інше життя з іншою Алісою. Життя, яке я так і не встигла прожити. Двері, у які не ввійшла.

Ми зайшли до маленької кімнати, у центрі якої стояв мольберт. Я озирнулася. У кутку, просто на підлозі, лежав матрац. До стіни навпроти величезного вікна був прикріплений стелаж. На його нижній полиці рівним стосиком розташувалися речі: пара джинсів, кілька футболок і пайта. Решта — книги: біографії та збірники репродукцій відомих художників, класика, якісь підручники й десятки маленьких глиняних статуеток.

— Кейт дозволила мені пожити тут. — Він простежив за моїм поглядом, який досліджував кімнату.

— То це твій барліг?

Його потішило таке порівняння.

Я повільно обійшла кімнату по колу, торкнувшись кінчиками пальців маленького гномика з глини, і зробила крок до мольберта.

На полотні була балерина. Я впізнала її зразу. Вікі. Сіро-рожеві тони. Правильний обрис тіла. Красиво вигнута спина. Джастін був, безперечно, талановитим. Ця дівчина здавалася такою тендітною та природною. Ще мить — і вона зістрибне з аркуша паперу й продовжить свій танець тут, у цій кімнаті-майстерні.

Звісно, я відразу помітила, що обриси балерини та моделювання світла й тіні в цілому були пом’якшені, щоби передати повітря, яке її огортало.

— Ти обіцяла...

Я обернулася. Він підпирав спиною одвірок, злегка схиливши голову праворуч.

— Я і не збиралася критикувати. Ти гарно малюєш. Сфумато?

— Лише спроба.

Я ще раз подивилася на картину:

— Мені завжди подобалися балерини Дега. Особливо «Блакитні танцівниці». Але ця робота схожа на «Танцювальну залу». Я маю на увазі образ дівчини...

— Де ти навчилася англійської? У тебе майже немає акценту, — остаточно зніяковівши від моєї оцінки, він поспішив змінити тему.

— Займалася з викладачем, щойно познайомилася з Полом. Мене дратувала його перекладачка, і це був єдиний спосіб позбавитися її.

Він знову всміхнувся. У нього неймовірна усмішка. Я могла б назвати її ангельською, якби не ті диявольські бажання, які вона викликала в мені.

— У казці про Алісу та Країну чудес не було гномиків, це з Білосніжки, але візьми його собі. — Він кивнув у бік полиці.

Я знову доторкнулася до фігурки.

— Нехай він буде твоїм талісманом.

Я поклала фігурку в сумку й повернулася до дверей.

— Напевно, мені час.

— Я показав тобі свої картини, тепер твоя черга. — Він досі стояв біля входу, перегороджуючи мені дорогу.

— Іншим разом. Я дуже втомилася після перельоту. Піду попрощаюся з Полом і Кейт. До побачення.

Я наблизилася до нього майже впритул. Настільки, що відчувала на своїх губах його дихання. Все тривало близько трьох секунд, але мені здалося, що Земля призупинила свій квапливий рух, даючи можливість відчути цю мить до кінця. Лише крок — і я могла опинитися в його обіймах, вщент розбивши своє життя. І те, що я уявляла можливість цього кроку, лякало більше за наслідки. А потім він обережно підняв руку й провів тильною стороною долоні по моїй щоці. Знизу вгору та назад.

— До побачення, Алісо! Я чекатиму завтрашнього дня. — Він зробив крок убік, звільняючи вихід.

Я йшла темним коридором на світло й голоси загальної зали. Він дивився мені вслід. Я відчувала це, і мене кидало в жар. Крапельки поту проступили між лопатками. Наприкінці коридору я озирнулася. Він іще стояв у проході. Світло з кімнати за його спиною було схоже на ангельське сяйво. Я не бачила його обличчя, але мені здавалося, що він усміхається. Ще крок — і залишилися тільки удари серця, що заглушали стукіт моїх підборів по мармуровій плитці підлоги. «Він чекатиме завтрашнього дня», — нашіптували зі стін герої безмовних раніше картин. І я раз-у-раз оберталася на їхні голоси.

Пол засмутився, що я не дочекаюся десерту. Він вибирав його особисто.

По дахах тарабанив дощ. Я не стала чекати таксі й повільно побрела в бік універмагу в кінці вулиці, сподіваючись зловити машину там. Туфлі я несла в руках, голосно ляскаючи по холодних калюжах. Панчохи на ступнях порвалися. Мені було добре, і я всміхалася. Я так і не встигла дійти до універмагу. Поруч зупинилася жовта машина таксі. Я сіла на заднє сидіння, прибравши мокрі пасма з обличчя, і назвала готель.

— Змокли? — Таксист співчутливо подивився в дзеркало заднього виду.

— Чарівний вечір. — Я всміхнулася до нього.

Тієї ночі мені вперше наснився Джастін. Ми гуляли піщаним пляжем, тримаючись за руки, і теплий океан торкався наших ніг.

Ранок почався із дзвінка будильника. Я насилу розімкнула очі й занадто довго простояла біля шафи, підбираючи одяг. Тому довелося відмовитися від улюбленої вівсянки, замінивши її чашкою кави з круасаном — перше, що я знайшла на шведському столі за сніданком. Бачила б мене Машенька! Але на мені були обтягуючі сірі джинси і майка того ж кольору. І ще вкорочена чорна куртка з дуже м’якої шкіри. На шиї — широкий шарф із чорно-білим орнаментом у стилі кубізму. Одне слово, воно було варто цього.

Подивившись на годинник і переконавшись, що встигаю, я дістала з сумки телефон, не перестаючи жувати. Олег відповів після четвертого гудка. У слухавці щось тріщало, нагадуючи, що між нами океан і тисячі кілометрів. І усвідомлення того, що він зараз так далеко, на мій подив, робило мене неймовірно щасливою.

— Так. — Він говорив трохи сухо.

— Як ти? — Я безсовісно чавкала в динамік.

— Усе гаразд, рідна. Давай перетелефоную...

— Олежик! — пролунав віддаленим фоном тоненький жіночий голосок. І швидко осікся.

— Звісно, цілую. — Я вимкнула телефон: ніколи його не ревнувала.

За вікном весняні яскраві промені сонця намагалися потрапити на нью-йоркські вулиці, пробившись крізь стіни кам’яних велетнів, що стикалися плечима. І легкий вітерець дбайливо шелестів зеленим, зовсім свіжим листям. Офіціант, який розливав до філіжанок каву зі срібного кавника з вузьким носиком, був занадто усміхнений. Я залишила йому подвійні чайові. Чому б і ні? Чудовий ранок.

У залі для занять із дітьми було повно народу. Маленькі художники сиділи біля мольбертів і дивилися на мене трохи перелякано.

— Привіт. Мене звуть Аліса. Сподіваюся, ми подружимося, — всміхнулася я, але напруга не спадала.

Тоді я почала малювати хлопчиська з першого ряду, розмотуючи на ходу свій шарф. Вони впізнали його миттєво.

І їхні обличчя освітили усмішки. Я зробила кілька ескізів: карикатурний, портретний і уявний, на якому помістила хлопчика у вигадану реальність. Судячи з вигуків, дітям сподобалося те, як можна грати з реальністю, і вони пожвавилися.

— Давайте малювати одне одного! — запропонувала я дітям. Ідею вони схвалили відразу. Я лише пояснювала, з чого почати й на що звернути увагу. Декому довелося допомогти з першими штрихами. Портрети виходили різними. Дехто зовсім не вмів малювати. Комусь вдавалося краще. Я намагалася похвалити кожного.

— А як називається те, що ми робимо? — запитала дівчинка з останнього ряду.

— Ну, у когось виходить портрет, у когось — жанровий живопис. Ви знаєте, що це таке?

Вони заперечно хитали головами.

— Жанровий живопис — це картини буденного життя, — вказала я на свою замальовку кучерявого хлопця за партою, — або епізод анекдотичного змісту, — повела я рукою в бік карикатури. — Головне, щоб усе намальоване було відзначено жвавістю й великою кількістю подробиць.

Вони знову взялися за роботу.

З цими дітьми я почувалася інакше. Не так, як із лікарняними. Річ не в тому, що тут не потрібно прислухатися до дитячого дихання, боячись, що воно може обірватися будь-якої миті, або вдивлятися в обличчя, намагаючись зрозуміти, чи не наближається біль. Просто поруч із ними я не відчувала провини за те, що є здоровішою й сильнішою за них. Я лише ділилася з ними своїм захопленням.

До кінця заняття діти почали довіряти мені. Збираючи речі в наплічники, вимазані фарбою, вони були відверто задоволені своїми творіннями й сьогоднішнім днем, сміючись і обговорюючи малюнки. Я пообіцяла, що наступного разу ми обов’язково підемо малювати надвір.

— Алісо! — зазирнув Пол у двері.

— Привіт! — помахала я йому рукою.

— Хочу запросити тебе на ланч.

Нам насилу вдавалося перекрикувати дітей.

— Залюбки! — Їсти зовсім не хотілося, але я б не відмовилася від філіжанки латте в його товаристві.

— Яка кухня?

— На твій смак.

— Чекаю тебе надворі.

Я повільно склала в сумку щоденник і телефон. А потім навмисно довго виливала воду з баночок, протирала стіл вологою серветкою. Я відтягувала момент, коли мені доведеться залишити будівлю школи.

У коридорі було тихо й безлюдно. Намагаючись довести самій собі, що я не чекаю випадкових зустрічей із Джастіном, я поквапилася на вулицю.

Пол сидів у величезному чорному «Шевроле кабріолеті».

— Мені здавалося, що такі машини доречніші десь на пляжних просторах Флориди.

Я подивилася на Пола, але, не повертаючись до мене, він рвонув із місця. Холодне повітря торкнулося мого обличчя, і я щільніше загорнулася у шарф. Мій феєричний настрій зник, щойно я зрозуміла, що не побачу Джастіна, — на сьогодні справи в школі були закінчені.

— Життя занадто коротке, щоби думати про правила й доречності вибору. Тобі не здається?

Я промовчала.

— Невже наша Аліса не порушувала правил? — Пол картинно підняв брову в очікуванні відповіді. Він не збирався відступати.

— Не пригадую. — А я не збиралася сповідатися.

— Тоді це чудова нагода, щоби ризикнути, — усміхнувся він.

— Про що ти? — Його усмішка мені не сподобалася.

— Припини, ми всі помітили, як Джастін пожирав тебе очима. Та й ти нівроку, кокетувала, як старшокласниця.

— Це натяк на мій вік?

— Ні, радше на явну цікавість із твого боку. Не хвилюйся, я не згадував Олега в розмові з Джастіном. Завести молодого коханця до тридцятирічного ювілею — це символічно, тобі не здається?

— Пол, — перебила я його тріскотню, хоча насправді мені подобалося говорити про Джастіна, — мені нецікаво. І давай не повертатися до цієї теми. До того ж кому, як не тобі, знати, що тридцять років — це зовсім мало. Спіймаєш мене на цьому десь у сімдесят.

— Як скажеш, — стенув Пол плечима.

— Куди ми їдемо?

— Нове місце. Вишукана кухня, шикарне обслуговування та проблема із замовленням столика. Але нам пощастило.

— Ми не стоятимемо знову в черзі, як у «Венеціанському антрекоті»?

— Це не Париж, мала. Тут мене знають усі.

Біля входу до ресторану, куди мене привіз Пол, нас зустрів метрдотель. Пол сказав, що нас чекають, і назвав прізвище. Метрдотель шанобливо кивнув і повів на терасу.

— З ким ми обідатимемо? — поцікавилася я дорогою, роздивляючись людей, що сидять на терасі.

— Звісно, з Кейт. Ну, і з її братом.

Пол не встиг договорити, коли я помітила його. Він сидів боком до входу, тому я бачила лише профіль. Він був такий гарний, що мені довелося одразу відвести погляд, борючись із незручністю й удаючи, ніби я розглядаю вітрину з десертами.

— Привіт! — Джастін підвівся, щойно ми підійшли до столу, і відсунув стілець для мене. Кейт підвелася й поцілувала мене в щоку. Слідом за нею Джастін зробив те саме. Його губи були холодними та трохи липкими. У вазочці навпроти нього лежали дві кульки фісташкового морозива.

— Тобі личить сірий, Алісо! — Він оцінююче подивився на мене.

Я промовчала, не знаючи, як правильно відреагувати. І почервоніла. Пол придушив смішок, і, не зумівши стримати себе, я штурхнула його, втупившись у меню.

Наслідуючи приклад Кейт, Пол замовив бізнес-ланч. Я обмежилася великим латте та трюфелями з молочного шоколаду від шеф-кухаря. Розмова потекла у звичному для людей мого кола руслі: виставки, нові імена, галереї. Пол ділився з нами намірами поїхати до Франції, щоби познайомитися з новою художницею. Вона працювала маслом і малювала виключно квіти. Я бачила її роботи в Мережі. Мені вони здалися недоладними, важкими й навіть мертвими. Пол розгледів дивізіонізм і великий потенціал.

Джастін підтримував мене. Він переконував Пола м’яким вкрадливим голосом. І всміхався, по-котячому мружачи очі та крутячи в руках сірникову коробку. У нього були гарні руки. Довгі, рівні пальці.

Я відчайдушно намагалася не дивитися на нього. Мені варто було ковзнути поглядом по його обличчю — і сотні неконтрольованих фантазій, перехоплюючи подих, спливали в моїй уяві. Я відверталася, умовляючи себе, що все це мені ні до чого, нагадуючи, що в мене є Олег. До того ж я не знала, що таке любов. Я не хотіла цього знати. Але погляд повертався до обличчя Джастіна.

У сумці завібрував телефон.

— Вибачте. — Я дістала апарат і відійшла в куток тераси.

— Привіт! — Судячи з напруженого тону, Олег ламав голову над тим, чи встигла я почути його «гостю».

— Привіт! — Я намагалася вдавати, що не чула.

— Чим займаєшся?

— Обідаю з Полом і його новою подругою.

— І як вона?

— Гарна дівчина. Розумна й талановита. Ти ж знаєш Пола.

— Я сумую за тобою.

Схоже, мені вдалося його заспокоїти, і Олег розслабився.

— Взаємно.

— Ну, хочеш, я кину все і приїду?

Джастін устав із-за столу й рушив у мій бік.

— Я перетелефоную. Потрібно розплатитися з офіціантом.

— Передавай привіт Полу!

Я встигла вимкнутися до того, як Джастін підійшов до мене впритул.

— Алісо!

Я всміхнулася. Коли він був поруч, мені хотілося всміхатися.

— Як минув урок?

— Добре.

— Що малювали?

— Одне одного.

— І кого малювала ти?

— Хлопця з першого ряду. Такого смішного, з кучерявим волоссям.

— А я сподівався, ти намалюєш мене... — Він усміхався, і моє тіло покривалося гусячою шкірою.

— Колись намалюю... — Я сказала це більше собі, ніж йому.

У кутку зали чоловік із широкими густими вусами грав на саксофоні. Звуки долинали до нас через розчахнуті двері. У проходах між столами, немов танцюючи під цю зворушливу музику, кружляли офіціанти в довжезних білих фартухах, зав’язаних на спині у великі банти. Ми стояли, підпираючи перила, і дивилися одне на одного. Вже тоді я знала, що ніколи не забуду його очі: сині, з блакитно-сірим відтінком у зіницях. Пильні, теплі, блискучі.

— Ти не хочеш повернутися до школи зі мною? — Джастін підставив мені лікоть, і я взяла його під руку, коли ми йшли до столу.

— Навіщо?

«Хочу, звісно, хочу!» — кричало, вистрибуючи з грудей, моє серце.

— Розумієш, у мене ще заняття. Ліплення. І там є одна дівчинка, з якою мені не вдається знайти спільну мову. Точніше, зацікавити її. Думав, може, ти допоможеш. Я сьогодні підглядав за твоїм заняттям, діти тягнуться до тебе. Та й твій досвід роботи в лікарнях... Мені говорили про це.

— Добре. Чому б і ні? — Він підглядав за мною — це все, що я вловила з його монологу.

Проводжаючи мене до столу, Джастін злегка торкнувся моєї талії, і я остаточно втратила розум.

До школи ми рушили пішки. Іти було недалеко, лише кілька кварталів. І він, як і попереднього вечора, взяв мене за руку. Підкоряючись його магнетизму, я не могла вирвати долоню. Але най-жахливішим буле те, що я не хотіла цього робити! Я всміхалася перехожим, які йшли назустріч, і почувалася цілком щасливою.

— Скільки тобі років? — Це питання не давало мені спокою.

— Двадцять два. Ти думала, мені більше? — Він відпустив мою руку і, обігнавши, повернувся до мене обличчям. Тепер він ішов, задкуючи.

— Ні. — «Добре, хоч не двадцять», — подумалося мені.

— А тобі?

Варто було здогадатися, що він поцікавиться тим самим. Але його питання таки заскочило мене зненацька.

— Як гадаєш? — Я ніколи не відповідала такими ідіотськими кривляннями на питання про свій вік. І ніколи так сильно не мріяла, щоби співрозмовник помилився.

— Не знаю. — Я затримала подих. — Може, років двадцять три. Але виглядаєш ти молодшою.

Видих.

— Чому ж тоді двадцять три? — Я всміхалася. Через три місяці мені виповнювалося тридцять.

— Тобі знадобився час, аби стати тим, ким ти є.

Заняття з ліплення викликало у дітей набагато більший ажіотаж, ніж живопис. Жваво обговорюючи тему уроку, вони розкладали свої речі на партах. Я відразу здогадалася, про яку саме дівчинку йшла мова. Вона сиділа біля вікна, роздивляючись дорогу через забруднене фарбою скло. Її волосся, зібране на потилиці в пучок, виглядало заплутаним. На ній був розтягнутий запраний светр блакитного кольору, манжети якого посіріли від постійного тертя об парту. Вона неприховано нудьгувала, не вступаючи в загальні ігри й розмови. Та й інші діти не поспішали звертатися до неї.

— Привіт! — Я сіла на краєчок парти. — Я Аліса.

— Меггі. — Вона навіть не повернулася в мій бік.

— Тобі не подобається тут?

— Подобається. — Вона неохоче подивилася на мене. У неї були великі сумні очі. Невиразного бляклого кольору. І такого ж мишачого відтінку волосся. Але, незважаючи на свою невиразність, вона вабила погляд чимось внутрішнім, тим, що неможливо описати словами.

— То чому ти не ліпиш з іншими дітьми? — Я намагалася говорити м’яко, щоби не обірвати бесіду, яка тільки почалася.

— Наче вам не байдуже.

Вона знову відвернулася до вікна. І в тоненьких зморшках на дитячому лобі я побачила, як вона щосили ховається в панцир грубості, боячись, що хтось може завдати їй болю.

— Знаєш, ці заняття були придумані для того, щоби приносити дітям задоволення. Якщо тобі не подобається бути тут, ти можеш записатися в інший гурток. А сюди приходитимуть ті, хто справді цього хоче.

— Я люблю ліпити, — ця фраза прозвучала з жаром, але потім Меггі затнулася, — тільки не з пластиліну. Я хочу ліпити з глини! — У її голосі був виклик.

— З глини ліплять у старших групах. — Мені чомусь дуже захотілося обійняти її, поділившись своїм теплом.

— Мій тато ліпив із глини. А я йому допомагала. Коли була ще меншою, ніж зараз. А потім він поїхав до Іраку. Чули, там була війна? Він надсилав мені листи щотижня, обіцяючи, що скоро приїде. Але він не повернувся. Новий мамин чоловік не любить глину, він говорить, що від неї багато бруду. — Вона зітхнула, знову відвернувшись до вікна.

Ця маленька дівчинка, якій ледь виповнилося сім, поділилася зі мною своєю історією, зовсім не розраховуючи на жалість або співчуття. Переживаючи свій біль по-дорослому. Наодинці, смиренно.

— Знаєш, Джастін дуже переживав, що ти просто не хочеш приходити сюди. Давай домовимося так: сьогодні ти ліпитимеш з усіма з пластиліну, а я попрошу його вже наступного тижня взяти тебе з собою на заняття в старшу групу, де ліплять із глини. Глину ж не довіряють дилетантам. Звідки йому було знати, що ти в цій справі майстер? Сьогодні всі ліплять слона. Ти колись була в зоопарку?

— А можна мені зліпити квіти? Я б віднесла їх татові.

— Звісно, — погладила я її по спині, — ти можеш ліпити те, що підказує тобі твоє серце.

Коли я підійшла до Джастіна, він дивився на Меггі, яка створювала свій букет.

— Як ти зробила це?

— Пообіцяла, що ти ліпитимеш із нею з глини.

— Але...

— Заперечення не приймаються.

— Я й не збирався сперечатися з тобою.

Він обережно поправив моє волосся. І клас поплив у мене перед очима. Найбільше я бажала, щоби він не прибирав руку з мого обличчя. І щоби, перейнявши його безпосередність, я так само, не замислюючись, могла торкнутися і Джастінової щоки, відчувши на дотик його шкіру. Він усміхнувся мені й пішов по рядах, допомагаючи дітям. Там, де щойно була його рука, моє обличчя пашіло.

— Ну, що ж, заняття закінчилося. Завтра вас чекає сюрприз — ми ліпитимемо зі справжньої глини! — Джастін підморгнув Меггі, і вона заплескала в долоні.

Діти почали збирати речі.

— Ходімо, хочу дещо тобі показати. — Джастін потягнув мене до своєї кімнати. — Але відразу попереджаю, — він зупинився на порозі, — сьогодні я хвилююся значно більше.

— Нова картина? — Я пожвавилася.

Він лише усміхнувся у відповідь.

А потім відчинив двері, і мій погляд уперся в закріплене на мольберті полотно. Ця картина, як і попередня, була написана маслом. Темна вулиця, яскраві зірки, що відбиваються в калюжах разом із нічними вогнями міста. Дощ. Дівчина. Вона босоніж іде по мокрій стрічці асфальту. Її довге волосся, намокнувши, прилипло до спини. На ній бежева сукня-футляр. І жилетка, хутро якої стирчить урізнобіч, як у мокрої кішки. Однією рукою вона поправляє волосся, в іншій тримає туфлі. Вона зображена зі спини. Але я знаю, що вона всміхається. Це я.

— Ну що, вдалося піймати мить?

— Напевно, так.

Я не могла відірвати погляд від полотна. Він бачив мене такою, якою малював. І в його очах я була справді красива. Учора, коли я йшла до таксі, думаючи про нього, він дивився мені вслід. І запам’ятав цей момент.

— Тобі подобається?

Він підійшов іззаду зовсім близько, так, що кожен його видих зігрівав мені шию. Моє серце забилося частіше, а дихання стало переривчастим і важким.

— Як називається робота? — Я трохи відсторонилася, ситуація виходила з-під контролю, передусім тому, що я не хотіла її контролювати.

— «Аліса всміхається», — прошепотів він.

Я не вірила своїм вухам.

— Ти ж бачив мене зі спини. Як ти міг знати, що я всміхаюся?

— Просто відчув.

Він був явно задоволений справленим на мене враженням.

— Мене ніхто досі не малював...

Я повернулася до полотна й акуратно торкнулася власного силуету.

— Що робитимеш завтра?

— Вранці заняття... — Я говорила, не обертаючись, і далі розглядаючи картину.

— А потім?

Джастін торкнувся моєї руки, примушуючи подивитися на нього.

— Не знаю. — Мені здалося, що я почервоніла. Тільки б він цього не помітив!

— Я хочу поїхати в Коні-Айленд. Складеш мені компанію?

— Це те місце, куди О’Генрі відправляв розважатися своїх героїв?

Він кивнув.

— Із задоволенням.

— Чудово! — Він знову підійшов зовсім близько.

— Чудово! — Не знаючи, куди себе подіти, я поплескала його плече ідіотським жестом і поспішила до виходу.

— До завтра, Алісо! — Задоволена усмішка вгадувалася навіть у його голосі.

Я не відповіла.

У Коні-Айленд ми їхали на метро. Уже стоячи в щільно набитому вагоні гілки F, Джастін шепнув мені на вухо:

— Це найдовший маршрут. Він петляє по Брукліну й доїжджає до Коні-Айленда приблизно за годину з чвертю.

— Є коротший? — Я здивовано дивилася на нього. Він лише лукаво всміхнувся, примруживши по-лисячому хитрі очі. — То чому ми їдемо цією дорогою?

— Я знав, що тут буде тісно, година пік, а отже, ми стоятимемо, притулившись одне до одного. Хіба міг я проґавити цю можливість?

Я штурхнула задоволеного Джастіна ліктем у бік. Це було просто показною демонстрацією. Я теж насолоджувалася близькістю його тіла. І з кожним погойдуванням вагона, якій летів у темряву тунелю, поїзд метро зближав нас ще сильніше, наповнюючи мене теплом ізсередини. Якоїсь миті я подумала, що хочу якнайдовше їхати в цьому вагоні, що з’єднує стукіт коліс з ударами його серця.

— У Коні-Айленді відкрили перший у світі фаст-фуд і побудували перші «американські гірки», — сказав Джастін, коли поїзд зупинився на однойменній станції.

Її термінал — найбільший у Північній Америці. По суті, він радше подібний на маленький вокзал, ніж на зупинку метро — під його дахом заховані вісім шляхів і чотири депо кожної гілки.

Ми вийшли в центральний хол станції, де замість меморіальної скульптури була встановлена рятувальна вишка з усією необхідною пляжною екіпіровкою у вигляді жилета, кола та брезентової парасольки оранжевого кольору. Джастін ішов на кілька кроків попереду. Його хода здавалася мені кумедною: він підстрибував на кожному кроці й ледь помітно сутулив плечі, тримаючи руки в кишенях.

Я бачила, як метеляються краї його темно-синьої куртки. На плечах висів коричневий рюкзак із емблемою спортивної фірми. Боячись загубитися в натовпі, я сама взяла його за руку, опустивши свою долоню до його кишені. Він навіть не обернувся, пробираючись до виходу, лише міцно стиснув мою долоню.

— Зголодніла? — запитав він, щойно ми опинилися на вулиці.

— Не дуже.

— Ну, тут таки треба перекусити. Обов’язково. Ти була в Nathan's? — Він вказав на закусочну через дорогу.

— Ні. А мала бути?

— Ти не чула про Nathan's? Жартуєш? — Він награно закотив очі й потягнув мене до переходу. — Цю закусочну відкрили в тисяча дев’ятсот шістнадцятому році. Тут проходять усесвітньо відомі чемпіонати з поїдання хотдогів. — Відчинивши скляні двері, Джастін пропустив мене вперед. — А у тридцять сьомому, під час візиту британського короля Георга й королеви Єлизавети,

Рузвельт пригощав їх хотдогами з Nathan's, стверджуючи, що неможливо стати президентом Америки, не маючи фотографії, де ви їсте хотдог у цій закусочній. Сідай і почекай мене хвилинку. — Він поспішив до барної стійки, поклавши мені на коліна свій рюкзак.

Я роззирнулася. Закусочна справді користувалася неабияким попитом, практично всі столики були зайняті.

Джастін з’явився за кілька хвилин і поставив переді мною плас-тикову тацю з хотдогами й колою. Ми сиділи біля вікна, на узбережжі вічно бурхливого океану, і мені здавалося, що навіть щільний пластик віконних рам не може приглушити шум хвиль.

Згорнувши паперову серветку, Джастін обережно торкнувся куточка моїх губ. Я здригнулася.

— Кетчуп, — він розвів руками, — це був лише кетчуп.

Джастін усміхнувся, щойно прочитав хвилювання на моєму обличчі.

Наївшись досхочу, ми пройшлися дерев’яним променадом, що відділяв Коні-Айленд від океану, і зупинилися біля атракціонів.

— Ти боягузка? — Джастін зробив крок до кас.

— Ні. — Я подивилася вгору. І щойно побачила всі ці круті металеві вигини, мені запаморочилося в голові. Річ була не в висоті або небезпеці. Я боялася, що мій вестибулярний апарат просто не витримає навантаження.

— Зараз перевіримо. — Джастін уже купував квитки.

— Може, іншим разом?

— Не бійся, я триматиму тебе за руку.

Привітний хлопець у фірмовій футболці перевірив наші ремені безпеки, перекинувшись кількома фразами із Джастіном.

— Ви знайомі?

— Ти про нього? — Джастін подивився на хлопця, який ледве встиг відійти від нашого сидіння. — Ми навчалися разом у старшій школі. Він підробляє тут. І навчається в університеті.

«Що я роблю з цим хлопчиськом, друзі якого підробляють у парках атракціонів?» — подумалося мені, але вже за мить ця думка зникла. Ми помчали з шаленою швидкістю, злітаючи вгору та стрімко провалюючись униз. Я сміялася, як дитина, притискаю-чись до його плеча. Назавжди забувши про всі забобони, раптом усвідомивши, що тепер напевно знаю, яким буває щастя.

Того вечора ми стріляли в тирі, каталися на колесі огляду і їли солодку вату, сидячи на лавочці. Солоний океанський вітер розвіював пасма мого волосся, і вони раз-у-раз прилипали до губ. Джастін, ледь торкаючись моєї щоки тильною стороною долоні, прибирав їх. І я, як і першого разу, мимоволі здригалася від цих дотиків.

Від того вечора я проводила з Джастіном увесь вільний час. Ми годинами безперервно обговорювали улюблені картини та скульптури. Або просто базікали. Книги, фільми, музика... Здавалося, наші думки збігаються в усьому, адже варто було почати фразу, як Джастін закінчував її замість мене. Поруч із ним я почувалася студенткою. Молодою, безтурботною, вільною. І ця свобода поширювалася не лише на взаємини, але й на життєві погляди та принципи, на нудну рутинну буденність, звільняючи мене від себе самої.

Тримаючи його за руку на черговій прогулянці, я щосили намагалася згадати, якою була у двадцять два. Чи було в мені стільки життєрадісності й веселощів? Мені хотілося воскресити епізоди несподіваних учинків, прогулянки до світанку, знайомство з різними людьми, галасливі компанії, натовпи шанувальників — але в моєму житті нічого цього не було. У свої двадцять два я вже жила в будинку Олега. Я малювала свої картини, зачинившись у майстерні, і лягала спати не пізніше дев’ятої години. Я не мала друзів. Просто не потребувала їх. Ні, сумно не було, мені навіть подобалося таке життя. Воно здавалося розваженим і продуманим кимось згори. Адже я домоглася успіху й визнання, навіть не ставлячи перед собою таких цілей.

Але ця весна в Нью-Йорку була зовсім іншою. Вона відкрила мені дещо незвідане. Довірившись їй, я дізналася, що таке божевілля. Попрощавшись із розсудливістю, хай навіть на якийсь час, я насолоджувалася безумством і не думала про те, що чекає попереду.

Щодня після занять у школі ми їздили до Центрального парку — зелених легень Манхеттена. Ми сиділи біля озера або прогулювалися по алеях. Іноді каталися на ковзанах або заходили взоопарк. Джастін замовляв ланч у кав’ярні на розі П’ятдесят дев’ятої вулиці, або ми скуплялися в продуктовому підвалі Time Warner Center, а потім годували одне одного сандвічами на овечому лузі. Забувши про наближення тридцятиліття (адже цьому віку притаманні солідність і серйозне ставлення до життя), я дуріла нарівні із Джастіном. І лишень ненароком піймавши на собі пильний погляд перехожих, замислювалася: чи дивляться вони на нас як на життєрадісну пару, чи дивуються нехтуванням вікової різниці? Ці сумніви не давали спокою, але одне було очевидно: якщо хтось і помічав цей дисбаланс, то точно не Джастін. Навіть здавалося, що він пишається, тримаючи мене за руку під час наших прогулянок.

Щоп’ятниці ми ходили на концерти його улюбленого гурту до малопомітного нічного клубу, який ховався від сторонніх очей в одному з підворіть Бронксу. Ми танцювали аж до ранку під речитативи темношкірих хлопців, що народилися з ритмом у крові. Наші тіла були так близько, я відчувала його тепло, і хвиля божевільного бажання лоскотала низ живота. Я всміхалася, втрачаючи на секунди його обличчя в мерехтінні стробоскопів, а він, бажаючи щось сказати, щоразу, мов ненароком, торкався губами мочки мого вуха, зводячи мене з розуму.

Щонеділі вранці ми їздили до Іст-Віллідж, де він проводив уроки живопису для містян у сквері на розі Шостої вулиці й авеню Бі. Він сидів в одній із плетених альтанок, і я милувалася ним збоку. Іноді і я брала з собою пензлі, малюючи квітучі дерева, хмарочоси або перехожих.

Дорогою додому ми заходили до подібного скверу на розі Дев’ятої вулиці й авеню Сі, щоби подивитися безкоштовні спектаклі вуличних артистів. Не помічаючи наближення сутінків, годинами сиділи під, напевно, найбільшою в Нью-Йорку вербою.

Я ні на хвилину не припиняла милуватися Джастіном. Але особливо зворушливим він здавався в церкві. Я здивувалася, коли він одного разу попросив зайти з ним до храму, повз який ми проходили. Храм був католицьким, а я сповідувала православ’я.

— Нічого. Просто посидиш поруч. Мені хочеться, щоби ти завжди була поруч зі мною.

Це був собор Святого Патріка, побудований в неоготичному стилі. Він не втратив своєї величі навіть в оточенні хмарочосів. Мені здавалося, що він, викладений з білого й коричневого мармуру, зачепився за небеса своїми стометровими вежами. Усередині було тихо. Ми сіли на лавку недалеко від входу. Обличчя Джастіна стало світлішим. Він ледь помітно ворушив губами, дивлячись в одну точку. Тоді він здавався мені маленьким хлопчиком, який вірить у здійснення бажань. Несамовито, віддано, непохитно. І таке непрактичне ставлення до життя ще сильніше прив’язувало мене до нього.

Коли ми вийшли на вулицю я, не втримавшись, запитала:

— Ти читав молитву?

— Я розповідав про тебе. — І він знову взяв мою долоню.

Він став моїм найкращим другом, але я не переставала бажати більшого. Щоразу, проводжаючи до готелю, він цілував мене в щоку. І я завмирала в очікуванні справжнього поцілунку. Я заходила в скляні двері холу, що оберталися, а він, залишаючись на вулиці, дивився мені вслід, аж доки я зникала у ліфті. І коли двері зачинялися, мені найбільше хотілося встигнути вислизнути назовні, до Джастіна. Щоби ще трохи подихати його запахом, вбираючи тепло його долонь.

Одного суботнього вечора ми поїхали до Мет — відомого в усьому світі музею Метрополітен. По суботах він працює до дев’ятої. Чудове місце, де кожен без фіксованої плати може насолодитися величезною кількістю творів мистецтва. Варто лише зазирнути до каси та простягнути будь-яку монетку або просто попросити вхідний квиток, якими служать маленькі різнокольорові значки. Свій колір на кожен день. Цей значок можна забрати напам’ять.

Мій значок від того вечора завжди залишався в моєму гаманці.

Ми йшли, за звичкою тримаючись за руки, через епохи й культури. Я завжди відчувала легкий трепет у прохолодних музейних коридорах, наповнених тишею поваги до минулого. Вони таїли в собі пам’ять про час, якого вже немає. А безмовний метал і камінь разом із полотнами у важких рамах говорили з людьми нового часу, доносячи уривки чогось вічного, що не зникло в прірві років.

— Ти бувала тут раніше?

Джастін міцніше стиснув мою долоню. Він робив так щоразу, коли звертався до мене. Я кивнула.

— І яке ж полотно твоє улюблене?

— Мені подобається Вермер. Особливо його бачення світла, яке він подає то розсіяним, то спрямованим потоком. У його картинах світло набуває матеріальної конкретики. — Я заглянула в його очі. — А ти що скажеш?

— Люблю Ренуара. «Дівчинка, яка розчісується». Ну і, звісно, скульптури. «Заснулий Ерот». І Роден...

— Я захоплююся його «Поцілунком».

— Отакої! Я хотів би, щоби ти захоплювалася моїм, — торкнувся він губами моєї щоки.

— Тобі не здається, що це вже занадто?

— Що саме? Те, що він відродив прийом створення попередніх глиняних моделей, і його манера така вільна, що можна розрізнити сліди роботи пальцями або інструментом?

Мені подобалося розмовляти з Джастіном про мистецтво, і я відразу забула про те, що хотіла позначити межу дозволеного. Ми захоплювалися тими самими майстрами, відчуваючи їхні роботи однаково. Знаходячи в них одне на двох натхнення.

Коли Джастін говорив про мистецтво, його обличчя починало світитися зсередини. Розгладжувалася ледь помітна зморшка між брів, і легка тінь усмішки торкалася губ. Я щодень більше переконувалася, що книжкові томи, якими забиті полиці на стелажі в його кімнаті, не частина інтер’єру. У свої двадцять два він чудово розумівся на творчості відомих художників і скульпторів, даючи їм власну розкуту оцінку. І я дедалі частіше думала про те, чи справді двадцять два так мало, як мені здалося спочатку? Чи є люди, котрі встигають до цього віку зробити більше, ніж багато хто, звікувавши вік? Адже в двадцять два Моцарт мав тридцять симфоній, а Леонардо да Вінчі встиг намалювати «Благовіщеня». Та й одну з моїх улюблених робіт, крім «Серед хвиль», — «Вид на Великий

Каскад і Великий Петергофський палац» — Іван Костянтинович Айвазовський створив до двадцяти двох, і її навряд чи можна назвати «юною». То що ж визначає зрілість?

Після Мета ми знову поїхали до школи. Від її відкриття минуло два тижні. Стільки ж минуло від дня нашого знайомства із Джасті-ном, і він запевняв, що нам варто це відзначити. Не знаю, про що я думала, коли погодилася. Все відбулося спонтанно, коли ми вже їхали в таксі. Дорогою він купив у супермаркеті пляшку шампанського та пластиковий лоток із полуницею. Може, втомившись від довгого, наповненого емоціями дня, я втратила пильність, не помітивши двозначності ситуації. А може, саме такого перебігу подій я й чекала найбільше. Утім, того вечора подібні думки зовсім не мучили мене. Ми сиділи поруч на задньому сидінні таксі, і лише це мало значення.

У школі нікого не було. Я зрозуміла це, щойно побачила темні вікна, що відображають міське життя своєю самотністю. Тільки чорна вивіска з палаючими білими літерами освітлювала ґанок. Ми обійшли будівлю, і Джастін відчинив двері чорного ходу своїм ключем, ледве встигнувши ввести код на пульті сигналізації. Не вмикаючи світло, ми йшли довгим коридором до його кімнати. Двері були прочинені, і крізь цю щілину просочувалася ледь помітна смужка світла однієї з безлічі вулиць Нью-Йорка, який ніколи не спить. Ми ввійшли всередину, так само не вмикаючи світла. Я зупинилася в дверному отворі, боячись зачепити в темряві мольберт. Джастін, відпустивши мою руку, перетнув кімнату. Трохи покопирсавшись у ящиках, що стояли на стелажах, він дістав келихи і дві рівні квадратні свічки з білого воску.

— Проблеми з проводкою розв’язали лише за три дні до відкриття. — Він підняв свічки вгору, підставляючи їх під слабке світло вуличних вогнів, які потрапляли у вікно, так, щоб я змогла побачити. — А до цього рятувалися, як могли.

Джастін поплескав по кишенях і, так і не знайшовши того, що шукав, знову повернувся до стелажів. Піднявши кришку великої дерев’яної скрині, витягнув звідти плоский коробок сірників із глянцевим рекламним логотипом мережі стейк-хаузів. Він чиркнув сірником — і в пронизливій тиші, що нагадувала про наше усамітнення, шипіння сірки здалося осудливим бурчанням. Кімнату відразу осяяло м’яке жовте світло. Джастін опустив свічки на підлогу, а поруч розстелив плед, через що довелося змістити мольберт.

Ми пили шампанське, яке зразу проступило рум’янцем на наших щоках. Від нього завжди швидко п’янієш. Маленькі бульбашки газу, вишикувавшись змійкою та звиваючись, ударялися об стінки келихів, а потім злітали вгору, поспішаючи вирватися назовні. У кімнаті не було темно: повний місяць і вогні міста кидали легкі відблиски на стіни, підігруючи таїнству свічок. І язики полум’я відбивалися в його очах. Він без сорому вдивлявся в моє обличчя, а я перебирала пасма волосся, не знаходячи собі місця від хвилювання. Мені здавалося, що він відчуває це. А може, то я хотіла, щоби він це відчував. Ми були самі, і зазвичай переповнена голосами та звуками школа мовчала, немов боячись порушити чари митей, які належали лише нам. Або, навпаки, мовчала, розгубивши слова й обурюючись тим, що ця мить таки існує?

Тиша була особливо відчутна того вечора, бо вперше наша розмова не клеїлася. Алкоголь, що мчав на хвилях крові, приспав розум, і ось уже шалені фантазії, яким раніше не дозволялося спливати в уяві, метнулися, змінюючи одна одну. Про них не варто було говорити вголос. Може, тому розмова не клеїлася? У повітрі висіло збентеження.

— Знаєш, мій перший поцілунок трапився якраз через проблеми з електропроводкою. — Я вирішила будь-що-будь відвернути себе й Джастіна від «цих» думок.

— Що за історія? — Він прихилився спиною до стелажа.

— Мені було п’ятнадцять. — Я поставила келих на підлогу й обережно відсунула його, притримуючи за довгу ніжку. А потім, підтягнувши під себе коліна та зчепивши зап’ястя в замок, почала покусувати кінчик великого пальця лівої руки. — Ми приїхали на дачу до татового друга. «Будинок біля озера», — говорив про це місце тато. Великий, із червоної цегли, з різьбленими білими віконницями. «Комарине пасовище», — висловлювала свою думку мама. А мені там подобалося.

Так от, того літа в місті була нестерпна спека. Люди, рятуючись від задухи, тікали за місто, в такі самі будинки. А потім усі гуртом вмикали електроплити й вентилятори. Від перевантаження на лінії рівно о десятій вечора світло в нашому будинку згасло. Ми якраз пили чай у саду, біля яблуні. Тато і його товариш вирушили шукати на горищі ліхтар. У темряві, незадоволено бурмочучи щось собі під ніс, мама збирала зі столу посуд.

Я сиділа поруч із Сашком, племінником татового друга. Ми разом каталися на велосипедах, ганяючи навколо озера, і читали одне одному вголос книги зі шкільної програми, валяючись на зеленій траві. Коли світло згасло, він повів мене в глиб двору. Казав, що хоче показати дещо цікаве. Ми йшли, тримаючись за руки, і його долоня була дуже гарячою. Напевно, він хвилювався. Коли голоси батьків стали ледь чутні, ми зупинилися. У темряві я майже не розрізняла його обличчя. Лише відчувала, як наближаються його губи.

— А він щасливчик! — усміхнувся Джастін.

— Не думаю, — я знову взяла свій келих. — Мені тоді зовсім не сподобалася ця ідея, і він дістав ляпаса.

Джастін розреготався.

— Отже, — він нахилився вперед, опершись на виставлену вперед руку так, що його обличчя виявилося занадто близько, — мені треба подумати, перш ніж тебе поцілувати? І для цього недостатньо вимкненого світла? Дідько, схоже, я погано підготувався.

Я промовчала. Мені ставало важче дихати від його близькості. Я прибрала з плеча волосся, і цей жест допоміг мені відхилитися убік. Але дихати чомусь стало ще важче. Напевно, тому, що тієї миті я дихала ним, Джастіном.

Я випила свій келих практично залпом. Він знову потягнувся до мене, щоби налити ще. І саме тоді поцілував.

Пляшка глухо впала на підлогу, і волога пляма почала швидко розповзатися по пледу. Непосидючим бульбашкам вдалося нарешті звільнитися.

Моїх губ торкнулися його теплі губи: спочатку дуже обережно, немов питаючи дозволу, а потім цілком упевнено. І замість того, щоби зупинити Джастіна, я жадібно ковтала його дихання. Я не могла не відповісти йому, бо ніколи досі так не хотіла поцілунку. Я обняла його, і здавалося, що серце може вибити мені ребра своїми скаженими ударами. Він гладив моє волосся, шию, спину. У приглушеному світлі свічок ми сиділи, обійнявшись, на підлозі його майстерні, на мокрому пледі, і мені здавалося, що саме тепер я й починаю жити.

Я знала, що маю вирватися з його рук і поїхати в готель. Зателефонувати дорогою Полу і, пославшись на важливі справи, полетіти до Києва. До Олега. Забитися знову в свій напівмертвий кокон, у звичний світ, який висів на волосині. Але я просто хотіла, щоби Джастін був поруч. І все.

На вулиці заверещали гальма, а потім пролунав занадто різкий гудок автомобільного сигналу.

— Мені треба йти. — Я спробувала відсторонитися, закликаючи розум до перемоги над емоціями.

— Не йди. — Він міцно тримав мене в обіймах.

— Уже пізно, мені справді час. — Я провела рукою по його щоці, вперше відчувши ніжність на дотик.

— Вибач, — він відпустив мене. — Хочеш, я проводжу?

— Не варто, я піймаю таксі.

— Тоді до завтра, — він знову торкнувся мене губами.

Тепер уже нічого не могло зупинити мене. Я не пам’ятаю, як ми опинилися на матраці, куди подівся наш одяг, чи були зачинені двері до кімнати. Досі я не уявляла, що можна так несамовито віддаватися чоловіку, стаючи з ним одним цілим. Тієї миті мені слід було подумати про стосунки з Олегом, але хіба могла я про щось думати? Я божеволіла, безупинно повторюючи його ім’я. Мені подобалося промовляти, немов пробуючи на смак, кожен звук, переконуючись, що він поруч. Він відповідав стогоном, і я розчинялася в його руках, що блукали моїм тілом.

Досі Олег був моїм єдиним чоловіком. Одного разу, трохи перебравши віскі, я поділилася цим із Полом. Пам’ятаю, як він здивовано підняв брову й запитав:

— Бідна Алісо! Невже тобі не хочеться скуштувати забороненого плоду?

— Навіщо? — Я щиро не розуміла.

— Ну, бодай для порівняння.

— І мучитися все життя, якщо це порівняння буде не на користь Олега?

Тоді ми розсміялися. Тепер я розуміла, що мала рацію. З Олегом я ніколи не почувала нічого подібного. Джастін грав на моєму тілі, як на музичному інструменті. Знаючи наперед, яку витягне мелодію. Мені здавалося, що це він старший і досвідченіший за мене. І я підпорядковувалася його рухам, відкинувши реальність, переселившись на полотно, де була ескізом картини. Хтось невідомий, узявши мій образ, помістив його у вигаданий світ. Справжня сюрреалістична любов. І що є реальністю, а що — казкою, мрією? Розібратися було понад мої сили.

Ми просто стали одним цілим, зрослися настільки, що, здавалося, варто йому лише трохи відсунутися вбік — і я відчую нестерпний біль. Адже не можна не чути болю, відриваючи від себе частину власного тіла? Наша близькість була такою відвертою, що не доводилося думати про свою позу, про те, як цієї миті лежить волосся й наскільки голосно лунають стогони. Мені не кортіло здаватися кращою, ніж я є насправді. Мені хотілося, щоби він любив мене такою, якою я була. Розпатланою, блідою, щасливою. І, читаючи цю любов у його очах, я знов і знову зраджувала своє життя в ім’я свого щастя.

Джастін заснув, міцно притискаючи мене до свого оголеного тіла й час від часу стогнучи. Уві сні його обличчя здавалося ще більш дитячим, але не втрачало своєї бездоганності.

Що було найважче для розуму? Усвідомлення того, що я ні про що не шкодую. Я справді не почувала нічого подібного на докори сумління. Не було нічого, крім знемоги. І ця безстрашність перед катастрофою мого життя змусила замислитися.

Обережно, намагаючись не розбудити його, я підвелася й насилу відшукала в темряві хаотично розкидані речі. На щастя, таксі вдалося зловити біля самого входу. Коли ти потрапляєш у глухий кут і не можеш проламати стіну обставин, потрібно просто розвернутися й піти в інший бік. Так учив мене Олег. Тому я знала, що вранці полечу до Києва й «піду в інший бік». Просто повернуся в свою колію, з якої несподівано вибилася. Щоб уже ніколи не переступати поріг цієї школи, ніколи не відчувати його запаху й не чути його голосу. І лише це могло допомогти мені надалі не піддатися більшій спокусі зловити насолоду на попелищі свого життя. Я була певна, що зможу знайти в собі сили.

Уночі, хоч місто і не спить, на вулицях Нью-Йорка з’являється більше повітря та простору. Щільні дорожні затори ненадовго звільняють місто, дозволяючи розігнатися випадковим машинам. Я вдивлялася у вогні будинків та одиноких вітрин, що проносилися за вікном таксі занадто швидко, щоби встигнути стати частиною мого життя. Щоби хоч якось відвернути себе від настирливих думок, я уявляла людей, що живуть у цих будинках, і їхні життя. Я вигадувала їм звички та сімейні подробиці. Робила їх радісними або сумними й малювала в уяві їхні долі, розмірковуючи про те, що, можливо, і я — лише частина уявленої кимось картини. Мені подобалося думати так і звільняти саму себе од відповідальності.

У готелі, проходячи повз стійку портьє, я на ходу пригладжувала розпатлане волосся, намагаючись не зустрітися поглядом з адміністратором. Мій чорний плащ був не застібнутий, і, на свій сором, я виявила, що вдягнула светр навиворіт, коли поспішала піти від Джастіна. У холі було порожньо, і стукіт моїх підборів підривав тишу, привертаючи увагу сонного персоналу. Мені здавалося, що від мене пахне близькістю.

І що саме тому, вловлюючи запах, люди обертаються мені услід.

Зайшовши в ліфт і навіть не чекаючи, поки зачиняться двері, я зняла туфлі, підперши спиною стінку. Заплющивши очі, я спробувала забути про те, що сталося. Невдало. Переді мною виникло обличчя Джастіна. Хоча я й не сподівалася, що мені вдасться щось забути.

У номері я довго стояла під душем, намагаючись змити з себе те, що найбільше хотілося назавжди залишити на тілі, — його дотики, його губи, його подих, його шепіт. Я ненавиділа себе й любила Джастіна. Я прожила з Олегом майже десять років, так і не дізнавшись, що таке кохати. Джастін навчив мене цього за два тижні. Чотирнадцять днів знадобилося досі зовсім незнайомому хлопцю, щоби звести мене з розуму.

Я знову згадала слова тієї художниці, котра так бездарно, як мені здавалося, розмірковувала про кохання. Адже я справді хотіла, щоби Джастін був поруч, і все. Я хотіла гладити його волосся, зривати дихання з його губ своїм поцілунком, я хотіла торкатися мочки його вуха, чуючи легкий стогін.

Я уявляла білий будинок десь у передмісті: із зеленим газоном і масивним дерев’яним парканом по периметру, з ротанговим кріслом-гойдалкою на терасі та збитим із важких колод столом, накритим лляною скатертиною, з букетом польових квітів у вазі по центру. Ця ваза була б особливо дорога для нас, бо ми б отримали її в подарунок на наше весілля, і щоразу, виставляючи її на стіл, я б дивувалася, як давно це було. І яким безсилим щодо нашого кохання виявився час. Підлога тераси, обов’язково дерев’яна, викладена з великих темних дощок, скрипіла б від наших кроків. А в кутку стояв би мольберт. І я б виходила босоніж на терасу, розставляючи білий посуд на столі. А Джастін би малював. Я б підходила до нього зі спини й милувалася написаною ним картиною, намагаючись не заважати. Навколо будинку, пустуючи, бігали б наші онуки. І високо в небі рівною зграєю летіли би білі, як дим, лебеді...

Так, я хотіла прожити з ним усе життя, цінуючи кожну мить. Але мені здавалося, що навіть цього часу було б замало, щоби встигнути насолодитися ним сповна.

І усвідомлення того, що це неможливо, завдавало нестерпного болю. Душ не допоміг. Закутавшись у рушник, я підійшла до шафи, витягла валізи й покидала свої речі. Зібрати все акуратно не було сил. Я сіла просто на підлогу біля вікна. На вулиці почало світати, і побляклі вогні на мить здалися фальшивими. У двері номера постукали. Приглушений, тихий стук. Я не відразу зрозуміла, що стукали саме до мене.

На порозі стояв Джастін.

— Чому ти пішла? — Він різко притягнув мене до себе. Його руки тремтіли. І я чула, як б’ється його серце.

Я мовчала. Я не могла зізнатися йому, що вирішила втекти. І водночас не могла пообіцяти йому залишитися. Він увійшов до кімнати, подивився на валізи, накидані речі... І я прочитала на його обличчі непідробний страх втрати.

— Порядкую в шафах. — Я брехала, щоби хоч трохи заспокоїти його.

Він узяв моє обличчя в долоні.

— Я злякався, що можу більше не побачити тебе.

— Рано чи пізно так трапиться. — Я відступила назад.

— Алісо, може, це схоже на маячню, але я хочу, щоби ти була поруч, розумієш? Я зрозумів це, щойно ти переступила поріг школи. Або навіть ще раніше, коли побачив у соціальній мережі твої картини й фотографії в альбомах Пола. Я не зможу жити без тебе, принаймні зараз, коли я знаю тебе справжню.

— Але ж...

Він поцілував мій лоб, потім щоки, губи, не даючи мені промовити й слова. І я знову втратила розум. І відпустила ще вологий рушник. Мені було добре, тут і зараз. А все інше просто втратило сенс.

— Ти змерзла!

Він узяв мене на руки й відніс на ліжко, намагаючись накрити собою моє холодне тіло. Але порівняно з усім іншим холод здавався несуттєвим і зовсім мене не турбував. Я знову й знову віддавалася Джастіну за велінням серця. Я здалася.

Я заснула на його плечі, коли нью-йоркський ранок був у розпалі. Кудись поспішали автомобілі й автобуси. Сотні тисяч людей сідали в потяги метро. Містяни смакували просто на вулиці каву й хотдоги, гортали свіжі газети на автобусних зупинках. Земля й далі оберталася. А мені так хотілося, щоби життя за вікном обвалилося, не давши мені можливості піти та залишити Джастіна в минулому.

Уві сні я бачила білий будинок із рівним зеленим газоном. І мені було спокійно, бо Джастін сидів поруч зі мною на дерев’яній терасі й моя рука лежала в його руці.

Усупереч своїм очікуванням, я прокинулася абсолютно щасливою. Джастін був у душі, коли задзвонив телефон. Я подивилася на екран і, побачивши знайомий набір цифр, неохоче натиснула на кнопку прийняття виклику.

— Я телефонував тобі вчора близько одинадцятої! — Олег нервував і забув привітатися зі мною.

— Ну, передусім, привіт! Хіба ти телефонував? — розігрувала я здивування. — Ніби ти не знаєш, що я рано лягаю.

Моя брехня була бездоганна.

— Чомусь вирішив, може, ти в місті з Полом. — Він перевіряв мене.

— Пол на кілька днів відлетів до Франції. — Я подивилася на годинник. — Ти на роботі? Що робив?

— Переживав за тебе.

У душі вимкнулася вода. Я сіла в ліжку, поправляючи волосся.

— Я забалакалася з тобою, потрібно бігти. Перетелефоную пізніше. Люблю тебе. — Я поклала слухавку, не чекаючи його відповіді.

Вода в душі знову ввімкнулася. Коли я відчинила скляні двері кабіни, він стояв до мене спиною, і мильний струмінь стікав між його лопаток. Обернувшись на потік холодного повітря, він одразу притягнув мене до себе, огорнувши задушливою парою. На мені була тонка нічна сорочка. Намокнувши, вона прилипла до тіла, повторюючи його вигини. Спіймавши захоплений погляд, я потонула в ньому, забувши про Олега. Перебуваючи на сусідній півкулі й не розуміючи, що відбувається зі мною, він, напевно, міряв кроками кабінет, тиняючись від стіни до стіни з келихом коньяку. Проте яка різниця, що він робив?

— Аліса всміхається, — прошепотів Джастін і торкнувся губами моєї щоки.

До школи я їхала на таксі. Одна. Джастін пішов на метро. Це було моїм проханням. Я не хотіла, щоби наші стосунки стали надбанням публіки. Я була занадто затиснута та зважала на думку оточуючих. Раніше в мене не було можливості довіряти своїм почуттям.

А Джастін не міг зрозуміти, чому наші стосунки треба приховувати. Йому хотілося кричати про них на весь білий світ, як хлопчиськові, який у дворі розмахує новенькою машинкою перед носом своїх друзів. Я говорила, що не люблю підвищеної уваги. І врешті він удав, що повірив.

Того ранку все було інакше. Інше, яскравіше сонце. Інше повітря, справді просочене запахом весни. Інші люди. Вони поспішали у справах, не звертаючи жодної уваги на жовту машину з емблемою таксі. Машину, у якій, ламаючи свою долю, одна дівчина їхала назустріч своєму щастю. Дівчина з іншої країни та іншого світу. У який їй врешті-решт належало повернутися.

Я не зраджувала своїм звичкам і судженням, залишаючись вдячною Олегу. Я знала, що ця вдячність буде зі мною завжди. Але попередньої ночі, засинаючи на плечі Джастіна, я остаточно вирішила, що проведу ці два місяці з ним. Запам’ятовуючи кожен подих, ловлячи кожну усмішку, зберігаючи кожен дотик. Аби колись наприкінці свого шляху, крадькома перегортаючи спогади про нього, знати, що він був у моєму житті. І мені вдалося, хоч і ненадовго, зігрітися його теплом.

Мені здавалося, що мій слід у його долі зітреться так само стрімко, як літак, на борту якого я злітатиму в небо, щоби повернутися до реальності. Джастін був молодий, талановитий і привабливий. Хіба не було все це запорукою його щасливого й бурхливого життя? Я уявляла, як із часом він знайде собі ідеальну дівчину, з якою, неквапливо йдучи рука до руки назустріч мрії, гідно зустріне старість на терасі білого будинку з дерев’яним парканом по периметру. Милуючись, як під помахами лебединих крил бігатимуть по зеленому газону їхні онуки. У свята, сидячи на лавці в кутку двору, вони розглядатимуть альбом із весільними фотографіями та знімками їхнього первістка. Його рука лежатиме на її плечі, дбайливо поправляючи пухову хустку. І, піддавшись часу, вони вишукуватимуть у спогадах підтвердження почуттів один до одного. Бо любов закінчується. Люди — не лебеді.

— Мем, у вас усе гаразд?

Таксист пригальмував біля школи, спантеличено дивлячись на мене у дзеркало заднього виду. Скупа на емоції, я плакала. Я сама не помітила, як солоні сльози, скочуючись по моєму обличчю, залишали темні плями на світло-блакитних джинсах. Я плакала вперше за останні тринадцять років, заново звикаючи до солоного присмаку на губах. Знаючи наперед, що нас очікує, я оплакувала те, що мало статися. Але я була щаслива, адже в мене залишалося ще два місяці. Комусь здасться, що два місяці — це замало. Але вдячна долі людина скаже: «Два місяці повного щастя — чого ще бажати?».

Я витерла серветкою обличчя.

— Я можу вам чимось допомогти? — запитав таксист, вимикаючи радіоприймач.

Він зняв кепку, поклав її на сидінні поруч із собою й повернувся до мене.

— Я плачу від щастя. Вам колись доводилося плакати від щастя?

Очевидно, моє питання здивувало та збентежило його. Було помітно, що він вагається. А потім, усміхнувшись, дістав із гаманця фотографію й показав її мені. На знімку рожевощокий малюк із відерцем у руках сидів у надувному басейні.

— Це Майк. Мій син. Я плакав від щастя, коли вперше взяв його на руки. Діти — це все, про що нам варто мріяти. Вони стають продовженням нашої любові.

— Напевно, ви маєте рацію. Він дуже схожий на вас. Вам пощастило.

— Дякую, мем.

Того ранку дітей у школі не було. А заняття з дорослими ще не почалися. Кілька художників стояли в коридорах і холі, обговорюючи останні новини. Кейт розповідала, що Полу вдалося вмовити француженку приєднатися до нас на кілька днів. Джастін ще не приїхав. Відверто нудьгуючи, я розглядала розкладені на столі фотографії робіт і дивувалася, як по-різному можна зобразити однакові предмети, вулиці, будинки, почуття. Хтось малював портрети, хтось — пейзажі, натюрморти, абстракції. І якщо на картині зустрічалася людина, я вдивлялася в обличчя, намагаючись зрозуміти, що почував до неї художник. Уже не вперше погляд зупинявся на одній роботі: в засипаному жовтим листям парку сиділа на лавці дівчина. На ній було блідо-рожеве пальто і в’язані білі рукавички. У руках — букет жовтого листя. Вона дивилася кудись у далечінь. І обличчя її неможливо було розгледіти. У всьому цьому осінньому хороводі мені бачилося стільки відверто-дошкульної самотності, що здавалося, я чую, як дівчина плаче, виразно розрізняю її схлипи.

— Кейт, — я зловила за лікоть господиню, яка пробігала повз мене, — чия це робота?

Картина була справжньою. Художник не намагався прикрасити намальовану дівчину. Але її сутуле поникле тіло залишалося прекрасним і гордим, зовсім не викликаючи почуття жалості.

— Це? — Кейт мигцем глянула на фотографію. — Справа рук Джастіна. Це Вікі. Його натурниця, пам’ятаєш її?

Авжеж, як же я відразу не впізнала цю балерину?

— Вона тепер виступає із підтанцьовкою у бродвейських мюзиклах, мріючи про головні ролі. Але ж ти чула, яка там конкуренція?

Я кивнула.

— Джастін іще два тижні тому попросив її більше не приходити сюди. Не знаю, що на нього найшло. Хоча він і не мав до неї жодних почуттів, але мені здавалося, що вони друзі. Он, поглянь. — Я перевела погляд у той кут, куди вказувала Кейт. Там справді стояла Вікі. Вона була трохи налякана й пильно розглядала людей у холі.

Я не помітила її раніше. Розгубленість і усвідомлення безглуздості того, що відбувається, читалися в її силуеті, вона нагадувала маленького зайця, який потрапив у світло автомобільних фар і за інерцією мчить у цьому потоці світла, не знаючи, як вирватися за його межі.

— Ця дурненька, — у голосі Кейт не було ні докору, ні зловтіхи, але, схоже, не мені одній становище Вікі здавалося безнадійним, — і далі сподівається, тому й оббиває пороги. Що вдієш, у вісімнадцять років вірити в класичний happy end набагато простіше. Згадай себе.

Вісімнадцять років... Я замислилася. Скільки часу минуло.

— Вона давно тут?

— Не знаю. Чекає на нього. — Кейт, помахавши рукою Вікі, вийшла на балкон, прихопивши зі столу пачку сигарет.

Я розглядала розгублену та схилену балерину. Вона, присівши в кутку на край дивана з рудої шкіри, не піднімаючи очей, перебирала поділ спідниці. І я раптом несподівано для самої себе побачила її з іншого боку. Таки неймовірно сильною, попри свою тендітність, виявилася ця дівчина. Адже вона могла плисти за течією, відмовившись від свого кохання. Але, незважаючи на образу, усупереч законам здорового глузду, вона намагалася повернути час назад, проявляючи силу характеру, тамуючи біль і гіркоту в душі. Вона й далі чекала та вірила, коли чекати було нікого, а віра була розтоптана.

У дверях з’явився Джастін. Він помахав мені рукою. Обличчя Вікі освітилося усмішкою, варто було йому ввійти до зали. Він приніс ромашки. Ромашки для мене. Ромашки в Нью-Йорку — це, як на мене, дуже зворушливо. Я ніколи не казала йому, що люблю польові квіти. Він підійшов майже впритул і, простягнувши букет, торкнувся губами мого чола.

— Це тобі.

— Я ж просила не привертати уваги, — ледь чутно прошепотіла я.

За його спиною вже стояла Вікі.

— Друзі, мені потрібна хвилинка, — він підняв руку вгору, щоби привернути увагу. Вікі відсахнулася й напружилася. Вона боялася того, що він скаже. Так само, як і я. Ба навіть сильніше. Вона при-тисла до губ кулак правої руки і вперлася очима в підлогу.

— Прошу тебе, не треба! — Я не знала, кого більше мені хотілося врятувати цієї миті — себе чи її.

— Я приніс Алісі букет ромашок на знак подяки за те, що вона допомогла мені знайти спільну мову з однією дівчинкою з групи ліплення. Я гадав, що ніколи не зможу достукатися до дитячого серця. А от Аліса все розставила по своїх місцях. Загалом, у нас тепер є штатний психолог. Звертайтеся, якщо треба.

Усі зааплодували. Мені здалося, що Вікі полегшено видихнула. І зробила це одночасно зі мною.

— Ходімо! — Джастін потягнув мене за руку.

У його кімнаті, де вчора вперше я відчула смак його губ, досі пахло моїми парфумами. Біля вікна стояла Вікі. Як їй вдалося випередити нас? Вона помітно нервувала й тепер смикала в руках носовичок. Цікаво, вона змогла вловити тут мій запах? Ще не застелений, у кутку лежав матрац, а на полиці стелажа стояли обгорілі свічки.

— Я невчасно? — У її голосі не було ні виклику, ні роздратування. І ця покірність вражала мене.

— Привіт, Вікі! — Джастін, навпаки, не приховував свого розчарування її присутністю. — Якщо чесно, у нас купа справ.

— Привіт! — Я простягнула дівчині руку, намагаючись пом’якшити незручність моменту.

— Гарні ромашки. — Вона без жодної заздрості подивилася на букет, легенько торкнувшись моєї руки холодними пальцями. — Добре, що ви знайшли спільну мову. Джастін мріяв познайомитися з вами. Він захоплений вашими роботами.

— Ви мене бентежите. — Її щирість радше вражала мене.

— Це його думка, ви лишень не подумайте, я не збиралася лестити вам. Я, взагалі-то, не дуже тямлю в живописі. Мені просто надзвичайно подобаються роботи Джастіна. — Вона крадькома глянула на нього й одразу відвела погляд.

— Він чудово пише, — усміхнулася я.

— О, йому напевно дуже приємно чути це від вас. — Вона трохи почервоніла. У її скромності було щось зворушливе. Вона й далі дивувала мене своєю самовідданістю.

— Вікі має рацію. Я завжди чекав зустрічі з тобою. — Джастін обійняв мене за талію, і я відразу забула про бідолашне закохане дівчисько біля вікна.

— Я, напевно, піду. — Вона все зрозуміла з наших очей.

На останньому слові її голос затремтів, і вона швидко вийшла з кімнати. По склу барабанив дощ. Я не чула провини перед закоханою балериною. У них із Джастіном, можливо, попереду ціле життя. Їй потрібно лише трохи потерпіти. Пережити пару місяців мого щастя, а потім повернути собі любов. Бо такій відданості належить винагорода.

Гучно грюкнули двері кімнати Джастіна. Я відійшла на крок, аби подивитися в його очі.

— Безглуздо вийшло.

— Не зважай. Краще покажи мені, як ти малюєш. — Він потягнув мене за руку, і ми повалилися на його імпровізоване ліжко.

— Ти надто нетерплячий. — Я розтріпала його волосся.

— Хтозна, а раптом у нас зовсім мало часу? Може, завтра на нас звалиться величезний астероїд, або Земля зійде з орбіти, або мене зіб’є машина.

Мій любий Джастін. Якби він міг знати, як близько був до істини. Тільки для передбачуваного ним фіналу зовсім не знадобляться трагічні події. Усе відбудеться занадто банально, миттєво перетворивши його захоплення мною на ненависть, а віру — на розчарування.

Усвідомлюючи це, я щосекунди більше мучилася почуттям провини. Я розуміла, як несправедливо вчиняю із Джастіном, даруючи йому марні надії. Адже я мала би пояснити йому правила гри, якій я заздалегідь відвела недовгий термін. Та я навряд чи змогла б дібрати потрібні слова, щоби розповісти, як вдячна іншому чоловікові. До того ж я дедалі чіткіше розуміла: те, що відбувається між нами, не можна назвати грою. Все це не було скороминущим романом. Я вперше, нехай і не до місця, зустріла справжнє кохання.

На жаль, тоді я навіть не здогадувалася, що зовсім не ми креслимо життя на квадратики подій. І хоч як би нам хотілося, ми нездатні розподілити точки почуттів на площинах реальності. Любов панує над нами, цілком поглинає наш час, опановує думки. Вона дає нам відчуття, завдяки яким ми знов і знову нерозважливо підкоряємося їй. І нам залишається приймати те, що судилося, і дякувати за це долі або бігти, злякавшись її руйнівної сили. Та варто відвернутися від кохання — і його відбитки лягають на наші життя, залишаючи шрами в душі, відгукуючись болем на кожну згадку.

Поза тим, ця подвійна реальність, придумана мною й позбавлена справедливості, затягувала у світ ілюзій і марень. Не розкриваючи Джастіну подробиці свого життя, я обманювалася, будуючи повітряні замки нашого майбутнього. І часом здавалося неважливим, чи судилося цьому майбутньому існувати насправді. Головне, що воно оживало в моїх думках, варто було на секунду заплющити очі.

Кейт по-хазяйськи, без стуку, увійшла до його кімнати, коли я майже закінчила роботу.

Останні мазки, підкоряючись рухам руки, лягали на аркуш. Я писала аквареллю. Джастін стояв поруч, уважно спостерігаючи за моїми діями. Іноді він накривав моє зап’ястя долонею, притискаючись так, що я відчувала його кожною клітинкою. Тоді я затримувала подих, аби зловити його видих і почати дихати в унісон. Щойно наші дихання зливалися, ми бралися водити пензлем разом. Цієї миті його рука ставала податливою, віддаючись моїй владі.

Коли двері рипнули, я, мимоволі здригнувшись, обернулась.

— О! Алісо! Не знала, що ти ще тут. Усі давно розійшлися.

— Я малювала. Джастін хотів подивитися, як я пишу, — мені вчувся докір у голосі Кейт, і я, сама того не бажаючи, виправдовувалася.

— Це незрівнянно.

Вона окинула поглядом мою картину. Це був пейзаж, якій відкривався з вікна: розпливчастий, переданий через призму крапель дощу, що скочуються по склу. Будинки, автівки, перехожі... У них немає чітких ліній і силуетів. Промальовані лише краплі, що ховають місто за своїми візерунками.

— Схоже на сльози. Сумна робота. — Кейт довго дивилася на моє «Вікно». — Ти не проти, якщо я розміщу її в себе?

— Звісно, не проти.

— Джастін, я зайшла у справі, тобі треба з’їздити до Айсбері-пар-ка на кілька днів.

— Навіщо?

Він був явно незадоволений такою перспективою. Настрій упав і в мене. Два дні без Джастіна, коли цих днів у нас і так занадто мало...

— Один багатий колекціонер хоче подарувати якусь маловідому роботу раннього Далі нашій школі^[1]. Можеш у це повірити?

— Алісо, ти бувала в Айсбері-парку? — Джастін повернувся до мене, ігноруючи її питання.

— Жодного разу. — Я не брехала.

— Може, ти перенесеш заняття Аліси? — тепер він звертався до Кейт.

— Без проблем. — Мені здалося, що їй не сподобався такий перебіг подій, але вона намагалася не показувати цього. І я була вдячна їй. — Візьміть мій «Порше». В Айсбері-парку приємно ганяти без даху. Ключі в ящику стола, — останню фразу вона говорила вже з коридору.

Мені довелося дуже постаратися, щоб умовити Джастіна відпустити мене в готель, аби зібрати речі.

Нас чекала поїздка в Айсбері-парк. Удвох. Це була наша маленька справжня подорож. Я думала про це в таксі, слухаючи мелодію дощу, який змивав сліди моїх помилок. А я й не помітила, як встигла полюбити дощ. Мені подобалося ходити по мокрих вулицях, насолоджуючись аніонами, що кружляли в повітрі. Розглядаючи патьоки на склі, я дістала телефон. Олег узяв слухавку після третього гудка.

— Агов, привіт! Як ти? — Схоже, він був радий мене чути.

Я торкнулася скла, де зі зворотного боку впала крапля, і, наздоганяючи її, повела пальцем вниз.

— Усе гаразд. Якщо не рахувати того, що сумую за тобою. — Мені захотілося сказати йому щось приємне.

— Я теж сумую, мала! Минуло пару тижнів, а я вже безмежно сумую. Як добре, що це лише невелика відпустка і скоро ти повернешся додому. Машенька передає тобі вітання!

— Скажи їй, що я вранці їм круасани. — Я всміхалася.

— Вона однаково не повірить. А що це змусило тебе змінити звички? — Схоже, Олег насторожився.

— Брак часу. Ти ж знаєш Нью-Йорк. До того ж я досі не можу звикнути до різниці в часових поясах.

— Будь розумницею, Алісо!

Ця фраза повернула мене до реальності.

— Мало не забула, я завтра їду в Айсбері-парк. Це приблизно вісімдесят миль від Нью-Йорка, у Нью-Джерсі.

— Навіщо? — Здається, Олега не дуже здивувала ця звістка.

— Якийсь колекціонер вирішив подарувати школі одну з перших робіт Далі. — Я не брехала, лише трохи недоговорювала.

— Ти їдеш сама?

— Ні, звісно. Хіба ти б довірив такий цінний вантаж малознайомій художниці з України? — Я намагалася говорити невимушено.

— Справді. Надовго? Сергій, заходьте, одну хвилину, я закінчу розмову з дружиною, — остання фраза була адресована явно не мені. Знаючи зайнятість Олега, я нітрохи не здивувалася. — Вибач. Мені принесли документи на підпис.

— Усе гаразд. Поїздка забере щонайбільше три дні, разом із дорогою. Ми їдемо машиною.

— Заздрю твоїм компаньйонам. Три дні з тобою. Я люблю тебе. Ну, все, мені вже час.

Я подумки подякувала незнайомому Сергію і, кинувши телефон в сумку, розрахувалася. Біля дверей мене зупинив портьє:

— Міс Островська! Для вас букет, — і простягнув мені білі троянди.

Я поставила їх у ванній кімнаті. Біля ліжка стояли ромашки.

Джастін заїхав за мною о третій годині ночі, коли я ще спала.

— Ти чому так рано? — запитала я, протираючи очі. — Ми ж збиралися зустрітися о п’ятій унизу.

— Хотів повалятися з тобою ще пару годин.

Я повернулася до ліжка. Він сів поруч.

— Звідки в нас білі троянди?

І коли він тільки встиг помітити їх?

— Я люблю польові квіти.

— Це відповідь? — підняв він брови.

— А чому ні?

Він ліг поруч, не знявши сирого від дощу одягу.

— Я кохаю тебе, Алісо!

Ці слова, які лише підтверджували те, що я й так уже знала, ранили мене кожним звуком, розриваючи серце. Я не готова була говорити про наші почуття вголос.

— Ти ж зовсім не знаєш мене. — Я не хотіла завдати йому болю.

— Я не хочу нічого знати. Я просто люблю тебе!

Я відчувала щирість, розуміючи, що його любов не потребує мого схвалення. Він кохав мене всупереч моїм страхам, протиставляючи свою віру моїй нерішучості. І, не маючи на це права, я хотіла лише одного...

— Обіцяй, що пам’ятатимеш про це.

— Про що? — Він поцілував мою кисть у плетиві наших рук. Ми розглядали рівну білу стелю.

— Про те, що в твоєму житті була Аліса, яку ти кохав. І що цій Алісі личив сірий. Що вона всміхалася під дощем, ідучи босоніж по холодних калюжах. І любила Вермера. Пам’ятатимеш картину, яку ми малювали разом... — Трохи помовчавши, я перекотилася на живіт і тепер дивилася на його обличчя згори. — Обіцяй, що збережеш у своїй пам’яті частоту мого дихання й тембр голосу. Не дивлячись ні на що, пам’ятатимеш запах мого волосся й вигини тіла. Те, як я тримала твою руку, коли ми повільно гуляли Нью-Йорком, що вічно поспішає. І як торкалася твого тіла, — я ковзнула рукою під його футболку і провела пальцем по животу, — коли ми залишалися вдвох. І ще, пообіцяй пам’ятати, що та Аліса теж кохала тебе. Хай там що станеться з нами завтра, пообіцяй, що ніколи не сумніватимешся, що я кохаю тебе. По-справжньому, так, як мені не доводилося раніше.

Остання фраза так зачепила його, що Джастін не відразу зрозумів суть мого прохання.

— Скажи ще раз! — Він узяв мене за руку.

— Я кохаю тебе!

Це зізнання не було заготовленим, як перед розмовою з Олегом. Я не прагнула сказати це Джастіну лише для того, щоби підняти йому настрій. Мені простохотілося вимовити це вголос. Аби він не просто відчував мою любов, а знав напевне. Ці слова були чимось самозрозумілим. І мені зовсім не важко було їх вимовляти. Я вперше робила це щиро. Від серця. Вимовляла їх для того, щоби він запам’ятав.

— Не говори так, немов збираєшся прощатися зі мною. Я нікуди тебе не відпущу, чуєш? — Він притиснув мене до себе, і я відчула, що знову провалююся у безумство.

«Доведеться», — подумала я й віддалася насолоді.

Коли ми ночували разом, я часто мучилася безсонням. Напевно, тому, що мій організм не давав мені відключитися, знаючи цінність цих недовгих хвилин. Два місяці — це не вічність. Це лише шістдесят один день. Тисяча чотириста шістдесят чотири години. І вісімдесят сім тисяч вісімсот сорок хвилин. Уже тоді я розуміла, що вони будуть головними в моєму житті.

Коли я просила Джастіна пам’ятати про мене, я знала, що й сама, скільки сил, постараюся зберегти його всередині себе. Мені хотілося запам’ятати його обличчя. Усі дрібниці. Кожну зморшку й родимку. Мені хотілося назавжди зберегти у своєму серці пульсуючу вену на його шиї. Силует тіла під тонким простирадлом. Силу рук, з якою він притискав мене до себе. Його жести, навіть найнепомітніші. Як він тримає виделку під час обіду і як усміхається. Як поправляє скуйовджене волосся та піднімає за підборіддя моє обличчя, аби за мить торкнутися губ.

Я запам’ятовувала його смак і запах. Я вбирала в себе все навколо. Знаючи, що потім усі ці деталі, які здаються зовсім незначними зараз, легко повернуть мені Джастіна. Нехай і на мить. Але ж я почую пісню, що звучала в кав’ярні за ланчем, коли він сидів навпроти; побачу хлопця з подібною ходою; розраховуючись у супермаркеті, відкрию кишеньку свого гаманця й висиплю на пластикову тацю для копійок блакитний значок Метрополітену, якій загубився серед монет; забреду на галявину за озером, біля будинку, де навесні квітують ромашки, — і цього вистачить, аби відчути неймовірний біль від усвідомлення, що його немає поруч. І незбагненну знемогу від згадки, що він таки був. Ці два почуття сплетуться воєдино, і я вже не осягну, яке з них сильніше. Я не намагатимуся боротися з ними. Адже любов не вічна.

Згодом підправлені роками спогади стануть коротшими й безболісними. Я надам йому вигаданих манер, забуваючи про справжню сутність, і в тумані років важко розрізнятиму риси його обличчя. Але одне мучитиме мене до кінця: думки про те, яким би стало життя, якби я все ж пішла від Олега. Підкоряючись швидкоплинному почуттю. Довіряючи бажанню бути щасливою. Зробивши зовсім інший вибір. Бо навіть я не могла бути впевнена в тому, що обране життя закінчилося б у білому будинку моєї мрії.

Усе могло би скластися прозаїчніше. Через кілька років мого перебування в Нью-Йорку, спекотного червневого ранку, спускаючись ескалатором метро, він міг зустріти Вікі. На ній був би летючий сарафан із крепдешину. Вона б змінила зачіску, перетворившись на платинову блондинку, і всміхалася б йому так само щиро, як і на перших картинах. Він, звісно, зрадів би зустрічі. Спіймавши себе на думці, що сама юність усміхається її очима.

Хоч як дивно, але ми надто часто починаємо сумувати за людьми й подіями того часу, який безповоротно канув у безодню минулого. Бо поруч із ними ми були іншими: молодшими, безтурботнішими. Адже наша пам’ять значно краще зберігає щасливі моменти. І ми хочемо повернути цих людей у своє життя, бо здається, що це допоможе змінити нас самих.

Ось чому, відчувши незрозуміле почуття захоплення від цієї зустрічі, він не зміг би подолати своєї цікавості й запропонував би провести її до будинку. Біля під’їзду, трохи провагавшись, погодився б на її пропозицію піднятися на чашечку кави, щоби згадати минуле. І поки на кухні дзижчала б кавомолка, Джастін розглядав би фотографії на стінах. Вона, напевно, вивісила б у рамки всі свої досягнення. До того часу Вікі давно б грала перші ролі на Бродвеї. Але при цьому встигала б пекти пироги, на відміну від мене, — хтозна, чи навчилася б я справлятися з домашніми обов’язками. І він би неодмінно оцінив її кулінарні здібності.

А мені б напевно спало на думку зателефонувати йому тієї невідповідної миті, щоб, як ведеться, пред’явити чергову претензію, з котрих складається сімейне життя. І він би непомітно скинув виклик, а потім вимкнув звук телефону, не виймаючи руки з кишені та слухаючи її розповіді. А пізніше, неохоче прощаючись із нею на порозі, він би раптом помітив, яка гладенька в неї шкіра. І навколо очей не збираються зморшки. Нездатний стриматися, він би знову ступив за поріг, їй назустріч і, трохи піднявши її підборіддя, поцілував у пухкі губи, провівши тильною стороною долоні по щоці. Знизу вгору. Як ножем по моєму серцю.

А потім, десь за півроку, схудлий і виснажений брехнею таємних зустрічей, але задоволений собою, він би заявив, що втомився і хоче пожити сам, аби розібратися в своєму житті. Він напевно пообіцяв би забирати по неділях дітей, якби вони в нас з’явилися, або просто заїжджати до мене, поки я не навчуся жити зі своєю самотністю. І він би справді приїжджав. Перші три місяці. Але його візити ставали б щораз коротшими, розмови скупішими, а прірва між нами ширшою. Поки він остаточно не стер би мене зі свого життя, вважаючи помилкою молодості.

Він би знову ходив по нічних клубах, музеях і виставках, перегорнувши сторінку наших стосунків. І зависнувши в часі, між двох світів, я б залишилася сама в місті, яке б раптом стало чужим для мене, і намагалася б розібратися, а чи була я тут колись своєю. Я б не могла повернутися в своє колишнє життя, бо мости за моєю спиною спалені. І десь там, у колись рідному мені місті каштанів, зяяла б порожнечею моя майстерня. З вікном, що виходить на озеро. Іноді вечорами Олег пив би коньяк, сидячи на заляпаній фарбою підлозі, розглядаючи кинуті полотна, намагаючись забути мою зраду. І всі його спроби були б марними.

Я хворіла грою своєї уяви. Звідки я могла знати, як повернеться життя? Іноді нам щастить, і ми виграємо в лотерею. Але частіше боремося з розчаруваннями. І в цьому нерозумно звинувачувати когось, бо все, що ми робимо, є результатом нашого вибору. Я знала, що не зможу зіграти в цю доленосну лотерею ціною життя Олега. Занадто дорогим мені здавався щасливий квиток.

Тоді я ще не розуміла, що прийняла таке рішення, бо боялася поставити на кін зовсім не життя Олега, а своє. І моя втеча з Нью-Йорка була спровокована не високим почуттям вдячності, а божевільним страхом відповідальності. Напевно, я занадто звикла плисти за течією.

В очікуванні світанку я дивилася на фіранку, яка злітала від раптових поривів вітру, а потім вириваючись з обіймів повітряного потоку, притискалася до підвіконня, ховаючи за собою місто, яке вже прокидалося. Десь там, за дахами будинків, вирушав на відпочинок місяць, щоби повернутися наступного вечора, прино-сячи з собою ще одну ніч. Ніч, яку я крала у свого життя й дарувала Джастіну. Ні на що не сподіваючись і ні про що не шкодуючи. Просто щоби відчути, як зовсім поруч, під моєю долонею б’ється його серце.

Ми сіли в машину ще до світанку. Борючись зі сном, я накрила долонею його руку, що лежала на важелі перемикання передач. Потужний двигун, заглушаючи своїм ревом шепіт вулиць, відвозив нас іще далі від мого звичайного життя. І я насолоджувалася цією втечею.

Я думала про те, що немає нічого кращого, ніж їхати в машині з коханою людиною по незнайомих місцях, коли ідеально рівна темно-сіра смуга асфальту веде нас далі від буденності, ближче до мрії.

— Тобі подобається ця музика, Алісо? — Він додав звук і знову поклав свою долоню під мою.

Яохвїїв надривно співали про те, що потрібно слухати своє серце, коли не залишається нічого іншого. Було складно повірити, що Джастін слухає таку музику. Він був занадто молодий для неї.

— Мені подобається все, що відбувається зараз, — всміхнулася я.

«Послухай своє серце перед тим, як ти скажеш йому: «Прощавай...»

— Знаєш, мій батько був далекобійником. Він часто брав мене з собою в поїздки. — Джастін знову підкрутив коліщатко приймача, цього разу збавляючи гучність. — Уяви: я, зовсім маленький, сидів із ним у кабіні величезної вантажівки. І він завжди вмикав цей диск. А коли ми зупинялися на заправках, я дивився з вікна кабіни на випадкових перехожих і був страшенно гордий собою і ситуацією. — Він розсміявся.

— А мій тато працював лікарем. — Коли я раптом зрозуміла, що почала говорити про батьків, зупинятися було вже запізно. — Мені рідко дозволяли приходити до нього у відділення. Там завжди було прохолодно, тихо й дуже світло. У повітрі висів густий запах ліків, яким були наскрізь просякнуті світло-блакитні стіни. По кутках у дерев’яних діжках стояли кімнатні квіти, дешеві репродукції відомих художників висіли на стінах у химерних бронзових рамах. Тато в білому халаті ходив коридорами з купою паперів у руках, постійно роблячи якісь нотатки. Його не можна було відволікати від роботи. Коли мені таки доводилося бувати в лікарні, то, побачивши його в кінці коридору, я бігла назустріч, розбиваючи лікарняну тишу гулом своїх кроків і дитячим сміхом. Він хапав мене в обійми та строго казав: «Алісо, тут не можна галасувати!». Але його очі всміхалися. Слідом за мною входила мама, вона забирала мене на руки зі словами: «Ми ненадовго, рідний. Проходили повз, і Аліса мене затягла. Ти ж знаєш, що її неможливо зупинити!». Тато відповідав, що завжди радий нам. І простодушна медсестра з приймальної з його дозволу простягала мені шоколадку. А потім тато проводжав нас до лікарняних воріт і цілував мене у лоб, а маму в щоку.

Вперше після загибелі батьків я дозволила цим спогадам спливти з глибин моєї пам’яті. Я боялася, що вони завдаватимуть мені болю. Але цього не сталося. Я пишалася своїми батьками, тим, що вони зуміли пронести через життя, не злякавшись смерті, таке ніжне та трепетне ставлення одне до одного. І з кожним словом дивна, невимовна теплота розтікалася моїм тілом.

— Ти теж хотіла стати лікарем? — Джастін поглядав на мене, і далі стежачи за дорогою.

— Ні! Я страшенно боюся крові. А ще більше я боюся відповідальності. — Я стиснула його долоню.

Він усміхнувся.

— Що? Ти ж малюєш у лікарні?

— Це інше. Від моїх дій і рішень не залежать життя дітей. Я просто намагаюся зробити їхній замкнений світ трохи яскравішим. Вивести його за межі реанімацій, процедурних і палат. Навчити їх жити по-іншому, бодай на аркуші паперу.

— Ти ходиш малювати до тієї ж лікарні, де працює твій батько?

— Ні. — Питання заскочило мене зненацька. Я не знала, чи хочу бути щирою з Джастіном у цій розмові. Чесно кажучи, я ніколи не говорила ні з ким про своїх батьків після їхньої загибелі. Я обмежувалася короткими фразами про ранню втрату сім’ї, даючи зрозуміти, що на цьому розмова закінчена. Але тепер слова лилися самі собою. — Його більше немає. Він загинув. Разом з мамою. — Я говорила уривчасто, роблячи великі паузи між реченнями. — Я ніколи й нікому не розповідала про них так детально після того, як це сталося. До сьогоднішнього дня. Я боялася, що не впораюся зі спогадами.

Я трохи помовчала. Джастін дивився на дорогу.

— Це була автокатастрофа. Водій фури не впорався з керуванням, його винесло на зустрічну смугу, і він розчавив їхню машину.

На очі набігли сльози. Джастін зупинився біля узбіччя й міцно притиснув мене до грудей.

— Вибач, я не знав. Не говори, якщо не хочеш.

— Усе гаразд.

— Коли це сталося?

— Мені було сімнадцять. Як то кажуть, важкий вік. Я постійно сперечалася з ними. Того дня ми збиралися на дачу, але я розсердилася, зараз навіть не згадаю, через що. І залишилася. Ми посварилися, коли їх не стало. Розумієш, що це означає? Іноді я звинувачую себе в тому, що трапилося. Може, якби тато не був засмучений через ранковий скандал, то уважніше стежив би за дорогою.

— Алісо! — Джастін взяв моє обличчя в долоні й пильно подивився в очі. — Ти ні в чому не винна. Це безглуздий збіг обставин. Я впевнений, що твої батьки раді, що у вас трапилася ця безглузда сварка. Тому що це змусило тебе залишитися й утримало на землі. І тепер ти пишеш чудові картини, які тішать людей. Ти допомагаєш хворим дітям. Ти змінюєш на краще все, до чого торкаєшся.

В очах защипало, і я відчула, як велика сльозинка покотилася по моїй щоці, залишаючи неприємний холодний слід. Він піймав її губами. Ми довго сиділи мовчки. Його долоня лежала на моєму коліні. Коли ми рушили, він запитав:

— А мама? Чим займалася твоя мама?

— Мною. — З кожним спогадом легшало, наче я наводила лад на полицях комори, куди вже давно ніхто не заглядав, і, здмухуючи пил, діставала звідти рідні серцю речі. — З мамою ми малювали. Розкладали на підлозі величезні аркуші паперу й малювали. Це вона навчила мене любити живопис. А ще вона пекла пироги, найсмачніші на світі. І від неї завжди пахло ваніллю.

— А ти знаєш, чим пахне від тебе? — Він скоса поглядав у мій бік.

— Від мене? — Такого питання я не очікувала.

Він кивнув. Я стенула плечима.

— Від тебе пахне дощем.

— Це погано? — Я задумалася.

— Моя дурненька! — Він погладив моє волосся. — Це найприємніший з усіх запахів, які я знаю.

Якийсь час ми їхали мовчки.

Поруч із Джастіном мені завжди було легко. І я завжди ставала з ним іншою. Наче й справді проживала якесь чуже, раніше незнайоме мені життя. І маю визнати, що в цьому житті я була молодшою та щасливішою. Тому, напевно, вразливішою для навколишнього світу. Я сміялася й цілувала його на очах у сотень перехожих. Я дихала його присутністю й починала задихатися, варто мені було втратити його з поля зору. У тому житті я, переступивши через свої принципи, жила для самої себе. І мені ставало трохи сумно, коли замислювалася: а що, як саме це і є справжня Аліса? Цій Алісі відводилося дуже мало часу. Я знала, відчувала до болю в грудях: коли мене вже не буде, Джастін не згадуватиме про мене з усмішкою. Я пройду крізь його життя, залишаючи біль і нерозуміння. І тоді йому здаватиметься, що я руйную все, чого торкаюся.

Проїхавши трохи більше п’ятдесяти міль, ми зупинилися на заправці. Джастін, відкрутивши кришку паливного бака, вставив у нього пістолет колонки й попрямував у бік магазину. Трохи про-вагавшись, я вирішила скористатися його відсутністю й дістала мобільний. Годинник показував шосту, отже, в Києві одинадцята вечора. Олег узяв слухавку після другого гудка.

— Привіт! Як ти?

— Виходжу з офісу. Справ зібралося достобіса.

— А ми на шляху в Айсбері-парк. Ти був би в захваті від автобану. Жодної ями.

— У тебе гарний настрій. — З інтонації я зрозуміла, що його це дратує.

— Ловлю момент.

— Машенька просила передати тобі вітання.

— Навзаєм, я сумую за її вівсянкою.

— Я кохаю тебе, Алісо.

— А я — тебе.

Я не помітила, як Джастін підійшов до машини. Через приспущене скло він простягнув мені запітнілу банку кока-коли.

— Ну, гаразд, наберу пізніше.

Джастін розраховувався з хлопцем у фірмовому комбінезоні мережі заправок, навіть не повертаючись у мій бік.

— Цілую.

Я поклала телефон у сумку.

Він сів у машину й завів мотор.

— Хто телефонував?

— З Києва. — Я вирішила обійтися без подробиць.

— Я зрозумів, ти говорила українською. То хто це був? — Виявляється, саме подробиць він і чекав.

— Тобі не здається, що ти зазіхаєш на мій особистий простір? — Моє питання видалося дурним і грубим навіть мені. Ми заздалегідь не встановлювали меж і кордонів.

— Складно відповісти? — Він дивився на мене.

Я витримала погляд. У його очах була злість. Вона раз-у-раз змінювалася на безпорадність. А може, була викликана саме нею.

— Ці питання тиснуть на мене. — Я відвернулася до вікна. Як мені хотілося закінчити цю безглузду, дурну розмову, яка лише забирала наш дорогоцінний час. Нехай це видається дивним, але я справді була роздратована, розуміючи, що наші стосунки перейшли зовсім в інше русло. Я не цього прагнула. Не хотіла, щоби він став моїм тягарем. Не хотіла вдаватися до брехливих спроб приховати реальність. І, звісно, не хотіла стати його болем. І загадкою, яку він неодмінно прагнув би розгадати, а потім стерти правду, яка відкрилася, зі своєї пам’яті. Мені хотілося залишитися для нього спогадом — прозорим і повітряним, як туман, який розвіється від перших сонячних променів майбутнього літа. Бути легкою. Даруючи легкі стосунки й залишаючи легкі спогади. Але замість цього прийшли руйнівної сили почуття, що з часом стають кошмаром.

Вперше невелика пауза в нашій розмові гнітила. Вона висіла в повітрі, тиснучи на скроні.

Він не зводив погляду з дороги:

— Не відповідай.

Його голос здався мені чужим і колючим. І ці нотки сотнями маленьких осколків врізалися в моє серце. Я не могла завдавати йому болю.

— Дзвонили з галереї.

Його обличчя пом’якшало, і ледь помітна усмішка торкнула куточки губ. Він знову взяв мене за руку. Через декілька миль, заколисана дорогою, я заснула.

Усупереч здоровому глузду, я і далі відгороджувала Джастіна від свого справжнього життя. Адже було б чесніше та простіше з мого боку зізнатися, що я от-от розміняю четвертий десяток, і в своєму звичайному, іншому житті, ніколи не розпиваю віскі, аж до рання танцюючи в нічних клубах. Але й це не найстрашніше, бо в Києві, місті з іншого світу, мене чекає інший чоловік. І це визнання вмить звільнило б від гнітючого почуття провини за непотрібну зраду.

Я мала би пояснити, що наш роман — лише ковток свіжого повітря в моєму житті, затягнутому смогом щоденних проблем; що з ним я почуваюся молодшою, запізніло проживаючи солодкі миті юнацької прихильності. І навіть якби ці слова були брехнею, яка не містила й найменшої частки того, що я насправді відчувала, для нас вони могли виявитися порятунком. Бо, віддаливши його від себе, я звільнила б наші стосунки від невдоволення та претензій, які б просто втратили сенс. Але водночас я позбавила б нас майбутнього. Навіть найменшої надії на нього.

Хіба лебідь, якому підрізали крила, не перестає мріяти про безкрайні простори неба, хоч і не може злетіти? Хіба приречена любов перестає бути справжньою?

І я безсовісно брехала йому, даруючи надію й обманюючись сама. Я змушувала його слідувати моїм правилам, які відразу порушувала. Я просила його про те, чого не могла прийняти і тим більше дати натомість. А він погоджувався з моїми витівками, заплющуючи на все очі.

Мій закоханий Джастін... Він, як міг, намагався вплинути на результат цієї битви з долею, дописавши власний сценарій фіналу. Кейт таки мала рацію: у такому юному віці happy end здається близьким і можливим. Ось чому люди, які досягли колосального, приголомшливого успіху, зуміли зробити це ще до тридцяти. Саме в цей період життя ми наївно віримо, що світ обертається навколо нас і наших бажань. І для того, щоби щось отримати, потрібно дуже сильно захотіти цього. А отже, неможливе можливо. Але я все вирішила за Джастіна, позбавивши його навіть натяку на диво. Мої почуття до нього, як і кожна справжня любов, були занадто егоїстичні.

Утім, якби чудеса таки існували і біля останньої межі сам диявол запропонував би мені пекельну угоду, вимінявши мою нікчемну душу на шанс повернути час назад і прожити життя заново, зробивши одну-єдину поправку, я почала б усе спочатку саме там, у нью-йоркській школі сучасного мистецтва. І мені не знадобилося б ані секунди на роздуми. Але життя одне. І лише одного разу ми приймаємо рішення, з наслідками якого живемо до кінця. Ось чому не варто покладатися на диво. Варто просто простягнути вперед руку, щоби спіймати удачу за хвіст.

Звісно, виникає питання: то чого я зволікаю тепер? Просто я проґавила момент. А в те, що все можна змінити, поки людина жива, я не вірю. Бо іноді після того, як ми оступаємось, щось усередині нас помирає. І тоді вже немає дороги назад.

Маленьке містечко в штаті Нью-Джерсі зустріло нас яскраво-блакитним небом і теплими сонячними променями, які зовсім не зважали на ватні біли хмари на обрії. Воно здавалося іграшковим після невгамовного Нью-Йорка. Занадто вузькі вулиці, занадто низькі будинки, занадто багато повітря. Я знала, що до сімдесятих років це місто було дуже популярним курортом, але потім почало повільно згасати. Нам і зараз подекуди зустрічалися покинуті, на-півзруйновані будівлі. Це додавало вулицям романтики та свободи.

Маленькі міста схожі одне на одне. Вони обростають своїми особливими легендами та звичками. В Америці у таких містах завжди є супермаркет на центральній вулиці, десь між лавкою з сувенірами й колоритною місцевою кав’ярнею, де неодмінно подають смачні страви відповідно до тутешніх кулінарних переваг. На однакових вулицях рівними рядами стоять будиночки, які лише трохи відрізняються один від одного. Біля них на під’їзних доріжках припарковані громіздкі пікапи й велосипеди, які підпирають акуратно пофарбовані дерев’яні перила терас. Жителі, які згодом стають чимось схожими одне з одним, доброзичливо вітаються на вулицях. Вони зустрічаються по неділях у затишній каплиці на околиці, з цвинтарем на задньому дворі. А після служби обговорюють останні новини свого містечка.

Чи був Айсбері-парк таким місцем? Навряд чи мені вдасться згадати це. Адже я була надто захоплена своїм супутником, аби встигати оглядатися по сторонах. А може, це просто час стер його вулиці з моєї пам’яті, залишивши швидкоплинні уривчасті спогади, розмиті й у чомусь вигадані? Але мені хочеться вірити, що це містечко, яке стало нашим притулком лише на кілька днів, було саме таким.

Хоча Айсбері-парк таки мав перевагу над іншими провінційними містами — це океанське узбережжя. Напевно, тому моїй пам’яті вдалося зберегти, нехай і невиразні, спогади про ресторан на причалі, у якому ми провели один із вечорів. Причал був збитий із широких дерев’яних дощок, що прогнили від вологи. У ресторані пахло рибою. Рибалки з огрубілою від сонця й вітру шкірою приносили в тенетах свій улов.

Я пам’ятаю рожевий захід на причалі біля ресторану, який відбивався від поверхні океану мерехтливими відблисками, схожими на лусочки. Немов відчуваючи поклик безодні й вірячи в диво моменту, я дивилася на сонце, яке тануло на горизонті, і загадувала бажання. Щоразу те саме. Щоби Джастін назавжди запам’ятав мене в рожевій заграві цього дня.

Ми зупинилися недалеко від причалу в невеличкому прибережному готелі, що належав другу Кейт. Велика вілла, пофарбована в світло-жовтий колір, зливалася з піском на пляжі, і лише яскраво-зелений газон робив її відокремленою. Вілла була побудована в стилі бароко. З двома витіюватими сходами з боків і білою балюстрадою на терасі. Всі номери виходили на океан маленькими балконами — з такими ж білими балясинами й жовтими трояндами в дерев’яних діжках.

Господар зустрічав нас на парковці, і поки Джастін теревенив із ним, я вийшла на газон. Трохи постоявши біля входу, побрела до води вузькою стежиною, викладеною диким каменем у густій траві. Просто переді мною невгамовний океан вбивав свої хвилі в берег. Я сіла на ще вологий від ранкової роси пісок, шкодуючи, що не взяла з собою фарби. Я б намалювала Джастіна. На пляжі. Я б обрала один і той самий відтінок блакитного для хвиль і його очей.

Подекуди невеликими купками лежали висушені вітром водорості. Відкидаючи їх убік, я набирала повну жменю піску, стискала кулак, а потім, трохи розслабляючи пальці, випускала тонкий струмінь піщинок, наче з пісочного годинника. Я уявляла кожну з цих піщинок миттю, проведеною з Джастіном, намагаючись порахувати, скільки таких моментів я можу втримати в своїх руках. Я підставляла іншу долоню знизу — і піщинки, зіткнувшись зі шкірою, накривали лінії моєї долі.

Тут було так легко дихати. Мені здавалося, що в Айсбері-парку солоне навіть повітря. Великі пихаті чайки вдивлялися в лінію горизонту, періодично скрикуючи.

— Усе готово! — Джастін сів поруч. Дивовижна звичка виникати з нізвідки. Але йому жодного разу не вдалося заскочити мене зненацька. Напевно, тому, що я завжди чекала його.

Я обережно торкнулася рукою темної щетини, яка ледь проступила на його щоці. Він не був ідеальним. Але я ніколи раніше не думала, що любов дозволяє бачити світ у зовсім іншій реальності. Його краса була явною й досконалою, аж не вірилося, що лінії тіла й риси обличчя можуть бути такими правильними. Може, тому я ніколи не втомлювалася ним милуватися.

— Знаєш, господар дозволив нам узяти напрокат його велосипеди. Як ти на це?

— Мені байдуже, що робити, коли ти поруч. — Це була щира правда.

— То вперед! — Він потягнув мене за руку в бік готелю.

Ми їхали вузькою второваною стежкою. Я бачила його спину, від напруги на його шиї проступили м’язи. Його тіло викликало в мені цілу гаму невідомих раніше почуттів: від трепетного захоплення до шаленого бажання. І я не могла зосередитися на дорозі.

Джастін обіцяв показати мені якесь незвичайне місце в передмісті. Виявляється, він часто проводив у родичів у Айсбері-парку шкільні канікули й об’їздив тут усе вздовж і вшир.

Мені ця затія здавалася безглуздою, адже найнезвичайніше місце було поруч із ним.

Навкруги, потопаючи в зелені дерев, стелилася по землі папороть. Ліс гудів. А небо було таким високим, що, здавалося, до нього ніколи не долетіти.

— Ще зовсім трохи. — Він кинув цю фразу через плече, напівобернувшись. — Сподіваюся, сьогодні вони тут.

— Хто «вони»? — Я насилу встигала за Джастіном.

— Алісо, трохи терпіння.

Його наставницький тон викликав у мене усмішку. Але, якщо чесно, мене зовсім не цікавило, куди ми їдемо й навіщо. Я просто раділа, що він поруч. Що зустрічний вітер раз-у-раз доносить до мене його тепло, запах і ледь вловимі звуки пісень, які він наспівує собі під носа. І будь-якої миті я можу зупинитися, щоби торкнутися губами його щоки.

Поступово дерева розступалися перед нами, і попереду з’явився просвіт. Ми виїхали на берег озера, що сховалося в лісовій гущавині. Промені яскравого сонця пробивалися крізь гілля, і картина здавалася голограмою. Водойма була смарагдовою через віддзеркалюване листя. Я не очікувала побачити таке. Розтинаючи водну гладь, озером плавали лебеді. Їхні вигнуті шиї складалися в серця, коли вони опинялися зовсім близько одне до одного.

Я на ходу зістрибнула з велосипеда.

— На озері, яке видно з вікна моєї майстерні, теж є лебеді.

— Ти покажеш мені свою майстерню? Коли-небудь? — Він підійшов до мене, і я вже звично зловила його дихання. Теплий потік повітря, що змушував мене застигнути на місці... Лишень би й далі відчувати його.

— Колись... — Я цинічно роздаровувала порожні обіцянки.

— Ти знаєш, що лебеді обирають собі пару раз і назавжди? — Він стояв за моєю спиною, поклавши руки мені на плечі.

Я кивнула й обернулася. Джастін усміхнувся.

— Щоправда, після досліджень австралійських орнітологів стало зрозуміло, що дехто з них здатен на зраду.

— Припини, — я театрально закрила вуха руками, — навіть не хочу цього чути!

— Лебеді феноменальні. Не лише через вірність. — Джастін зробив крок уперед і тепер стояв пліч-о-пліч зі мною, поклавши руку мені на талію й розглядаючи гордих птахів. — Вони завжди поруч зі своєю другою половиною. Хай би що з нею трапилося. Уявляєш? У хвилини хвороби та слабкості віддають їй всю свою любов і турботу й навічно залишаються там, де втратили одне одного.

— Знаю. У радості й горі, поки смерть не розлучить їх. А в Австралії неправильні лебеді. — Я поклала голову йому на груди, прислухаючись до глухих ударів серця. Найчарівніших у світі звуків. Звуків його життя.

— А що, як я — лебідь? — Він схилився й зазирнув у мої очі.

— О, тоді мені варто побоюватися твоєї лебідки! — Я трохи відсторонилася. І спробувала всміхнутися. Я думала, що зможу перевести цю розмову в жарт. Але жартівливої розмови того вечора так і не вийшло.

— А якщо я вже зробив свій вибір і хочу летіти з тобою до кінця?

На його обличчі не залишилося й тіні усмішки. Здавалося, він був серйозний, як ніколи. Я не знала, чого мені хотілося більше: почути ці слова про зроблений ним вибір або взагалі ніколи не чути їх. Він хотів бути зі мною до кінця. Це було найбільшим щастям і найбільшим болем, який мені доводилося переживати. І на якусь мить навіть здалося, що я можу залишитися тут назавжди, сховатися від усього світу та свого життя в маленькому містечку Айсбе-рі-парк із тридцятьма тисячами жителів і смарагдовим озером, загубленим у лісі. Але в цьому маленькому світі, як і в будь-якому іншому, через мене для нас просто не було місця.

— Слухай, Джастіне, — я взяла його за руку, — давай не будемо зараз ускладнювати. Нам добре разом. Ми знайомі лише пару тижнів. І в нашому, людському, світі немає нічого вічного.

— А як же кохання? — Здавалося, він щиро не розуміє мене.

— А що — кохання? — опустила я очі.

— Ти віриш у справжнє кохання, Алісо?

Він підняв моє обличчя за підборіддя, змушуючи подивитися йому в очі. Я стенула плечима.

— Не віриш... — Невже він зміг прочитати це в моїх розширених зіницях?

Це відкриття вразило його. Він безсило опустив руку і, трохи помовчавши, немов підбираючи слова, знову заговорив:

— Не віриш, так? А якщо мені вистачило лише раз торкнутися твоєї долоні, щоби зрозуміти: я хочу назавжди залишитися з тобою? Знаєш, іноді люди живуть разом роками, не відчуваючи нічого подібного.

Чи мені було не знати цього? Але я наполягала:

— Те, що з’явилося так раптово, не може затриматися навічно. Твої почуття подібні до спалаху блискавки. Потужний електричний розряд, що висвітлює темряву лише на мить. Він залишає на чорному полотні неба слід від кривої жовтозубої посмішки.

— Алісо, навіщо ти намагаєшся переконати себе і тим більше мене у помилковості моїх почуттів? Ми можемо вдавати, що нічого не відбувається, авжеж, але це не змінить того, що вже сталося всередині нас. Занадто пізно щось змінювати. Вже клацнуло. І нам ніколи не перемкнути це, хоч як старайся. Ми можемо жити в різних кінцях світу, так само, як і всі, читати газети, всміхатися знайомим, запікати індичку на День подяки...

— У моїй країні немає Дня подяки. — Я говорила різко, перебиваючи його. — Ми різні й по-різному дивимося на життя. У нас різні свята, світогляд, ідеали, принципи і...

— Та до біса цей День подяки. Хіба в цьому річ? У нас одна любов...

Я не дала йому закінчити:

— Досить, благаю тебе! Тільки не зараз! Давай не говорити про це зараз.

Я поцілувала його губи, намагаючись заспокоїти. Трохи повагавшись, він додав, дивлячись убік:

— Ми повернемося до цього. Обов’язково. Коли ти будеш готова.

Це могло означати лише одне — ніколи. Добре, що тоді він не знав про це.

Близько півгодини ми сиділи на березі озера. Повітря було чистим, від його надлишку паморочилося в голові. А у воді стояло наше перевернуте відображення.

Дорогою до готелю ми мовчали, і він намагався не їхати поруч, ховаючи своє замислене обличчя.

Коли ми залишали велосипеди біля входу, вже стемніло, і я почувалася дуже втомленою. Піднявшись у номер, я лягла на ліжко, не знімаючи взуття. Джастін затримався біля стойки портьє. На тумбочці лежав телефон. Він дбайливо зберігав чотири пропущені виклики від Олега. Накинувши куртку, я вийшла на балкон, набираючи його номер.

— Привіт! — Мене зовсім розморило, і я позіхнула в трубку.

— Як Айсбері-парк? — Олег був у поганому гуморі.

— Усе гаразд. Ходила повечеряти й забула в готелі телефон. — Я вирішила випередити його питання.

— Де зупинилася? — Він виявляв підвищений інтерес.

— Якщо чесно, навіть не знаю. Готель належить другу Кейт, вона господиня школи. Я розповідала тобі про неї, пам’ятаєш?

— Більш-менш. — Олег часто слухав мене неуважно. Напевно, був упевнений, що нічого з моєї балаканини не може вартувати його уваги.

— Хочеш, я спущуся до портьє й запитаю назву готелю?

— Нема потреби.

— Мій номер виходить на океан.

— Я сумую за тобою.

— Знаю, — зітхнула я, — залишилося зовсім трохи.

— Ти мене просто заспокоюєш.

— Я тебе просто люблю.

Він вимкнувся, а я довго вдивлялася в згаслий екран телефону, насилу стримуючи клубок, який підступив до горла.

Сотні ножів пронизували моє серце, і я відчувала, як в’язка, гаряча кров тече тонкими струмками по моєму тілу. Я ж навіть тоді справді любила Олега. По-особливому, не як чоловіка. Але це не робило моїх почуттів до нього слабкішими. І мені було по-справжньому боляче. Від того, що я не могла поділитися з ним — людиною, яка вже десять років була і моєю родиною, і близьким другом одночасно, — своїм щастям. Не могла познайомити його з Джасті-ном і розповісти, як багато він важить для мене і як я втрачаю голову, коли його руки торкаються мого тіла.

Олег не зміг би мене зрозуміти. А я не змогла б його ранити зізнаннями. В одну мить людина, котра оберігала мене, немов ан-гел-охоронець, стала для мене ворогом. Я виверталася та брехала йому, я не чекала його дзвінків і не хотіла чути його голосу, я раділа, що між нами тисячі кілометрів і він не може доторкнутися до моїх губ або, перебираючи перед сном пасма волосся, взяти мене за руку. Я підло ховала від нього своє щастя, забуваючи, як він ділив зі мною моє горе.

Джастін постукав у скло балконних дверей. Я повернулася. Він вийшов і сів поруч.

— Ти сумуєш?

Він провів тильною стороною долоні по моєму обличчю. Знизу вгору. І я відразу забула про все.

— Ні. З тобою мені добре. — Я поклала голову на його плече.

Рівна місячна стежка розкреслила неспокійний вир хвиль, обережно розкладаючи на них своє відображення. І, немов не звертаючи на нас уваги, торкнулася поручнів балкона. Її переливи не були такими яскравими, якими бувають сонячні зайчики. І, звісно, не були такими теплими. Але м’яке біле місячне світло, огортаючи узбережжя, як ранкова імла, приносило відчуття спокою й затишку. Вже по-весняному тепла зоряна ніч остаточно стерла думки про Олега. Зараз для нього просто не було місця.

— Знаєш, — я подивилася Джастіну в очі, — хай би де ти був, зірки над тобою ті самі. І коли я поїду до Києва, ти бачитимеш ті самі зірки, що і я. Із запізненням в сім годин.

— А вони пам’ятатимуть нас разом. У них гарна пам’ять. — Джастін поцілував мене в маківку.

Джо Діккенс (так звали колекціонера) був дуже старий. Принаймні, виглядав саме так. Він сидів у високому шкіряному кріслі кабінету на першому поверсі свого будинку з сигарою еокіЬа в тремтячій руці й дивився у вікно. На ньому був строгий чорний костюм і світло-коричнева сорочка. Сиве волосся акуратно зачесане на правий бік. Він був задумливий і, здавалося, ігнорував нас.

У кабінеті, незважаючи на сонячну погоду, було темно. Щільні, кольору мокрого асфальту штори не пропускали світло. На стінах, оббитих чорним шовком, висіли картини. Оригінали відомих художників різних епох і стилів, фантастична колекція, яку ми розглядали із завмиранням серця. Містер Діккенс розумів, яке дивовижне враження справляють ці полотна, і просто давав нам можливість насолодитися ними. Принаймні, відтоді, як усміхнена жінка похилого віку в чорно-білій уніформі, з незафарбованою сивиною на скронях провела нас до цього кабінету, Джо не вимовив ані слова. Ми терпляче чекали. Він постукував пальцями по стільниці з червоного дерева, і величезний сапфір у персні на безіменному пальці блищав, потрапляючи під промінь світла настільної лампи. Він настукував дуже знайому мелодію, одну з тих, що постійно звучать на радіохвилях, але я ніяк не могла вгадати її. Нарешті Джо Діккенс повернув до нас своє зморшкувате обличчя.

— Ненавиджу живопис. — Він відкашлявся.

Ми перезирнулися. Ця заява була щонайменше дивною, враховуючи кількість дорогих картин навколо, які, без сумніву, складали частину світової історії мистецтва. Такі роботи неможливо просто ненавидіти. Але, провівши півгодини у вітальні цього старого, можна було з легкістю передбачити, що й уся розмова з ним буде щонайменше дивною.

— У вас стільки чудових картин! — Джастін намагався ненав’язливо вказати на абсурдність заяви.

— Це все Марі. Моя дружина. Вона збирала всі ці картинки. — Містер Діккенс, як міг, прикривався іронією в розмові про полотна, і я поки не могла здогадатися, що він ховає за цим. — Ми витрачали великі гроші на все це. — Він обвів вицвілими очима кабінет. — Я ніколи не розумів її захоплення. Але й відмовити їй не міг. Розумієте мене, містер Робертсон?

— Можна просто Джастін. І, якщо не заперечуєте, хочу представити вам Алісу Островську. — Джастін поклав руку мені на плече. — Вона художниця з України.

— Перепрошую, мила леді, поцікавитися вами треба було в першу чергу. Але, сподіваюся, ви мене не судитимете суворо за помилку. Тут така справа, — він усміхнувся, — з роками я розгубив галантність. — Діккенс посунувся до столу, поклавши на нього покручені руки. — Сподіваюсь, моє ставлення до живопису не образило вас?

— Усе гаразд.

Я постаралася всміхнутися якомога доброзичливіше. Мені подобався цей старий.

— Що змусило вас перетнути океан?

— Я приїхала на відкриття школи мистецтв міс Робертсон.

— Аліса проводить семінари й допомагає в благодійних акціях.

— Джастін, до чого ці подробиці? — Мені не хотілося акцентувати увагу на своїй роботі.

— Припиніть, Алісо! Це дуже похвально. Про гарні справи треба говорити вголос, і, можливо, тоді комусь спаде на думку взяти з вас приклад. — Джо Діккенс випустив густу хмару диму. — Моя Марі була схожа на вас. Вона була француженка.

Він повернув до нас фотографію у важкій дерев’яній рамі, яка стояла в кутку столу. На чорно-білому знімку берегом океану йшла жінка років сорока. На ній був довгий білий сарафан зі струменистої тканини. На голові — крислатий капелюх із підгорнутим переднім краєм. Із-під капелюха, танцюючи на вітрі, вибивалися пасма пшеничного волосся. Поділ сарафана змок, але таки майорів. У її руках був довгий мундштук, схоже, зі слонової кістки. Вона всміхалася на камеру, і маленькі зморшки біля очей зібралися ледь помітною павутиною. Вони зовсім не псували краси її обличчя. Краса, підкреслена щастям, не має віку. А щастя Марі було очевидним. Воно світилося ореолом, обрамляючи її всю.

Я була впевнена, що цей знімок зробив сам містер Діккенс. Занадто відкритою була усмішка Марі. Вона немов говорила з об’єктивом, зізнаючись у любові через клаптик паперу з полинялим зображенням.

— Вона дуже гарна... — Я справді так вважала.

— Курила безперервно. — Джо всміхнувся сам до себе. — Ох уже ці європейки! Вони завжди здавалися мені привабливішими. Правда, містере Робертсон? Вибачте, Джастін.

— Згоден із вами. — Джастін кивнув і, подивившись на мене, усміхнувся.

— Фотографії я теж недолюблюю. — Містер Діккенс знову повернув знімок до себе. — Хіба це справедливо? На них ми завжди всміхаємося, намагаючись удавати, нібито все в нас значно краще, ніж є насправді. А що ховається в душах людей, зображених на знімках, не знає ніхто, та й самі вони навряд чи згадають про це через роки. Цілком можливо, що за секунду до клацання камери людина підвернула ногу. Або дізналася якусь погану новину, а може, взагалі переживала любовну драму. Але хтось зловив у об’єктив її силует, вигукнувши: «Всміхайся!». І, піддаючись канонам, обличчя осяяла усмішка. Ось чому нам завжди здається, що події минулих років яскравіші та кращі за теперішні.

— Можу посперечатися, її усмішка щира. Вона була щаслива з вами. — Я знала, що містера Діккенса потішать ці слова, і була впевнена, що вони правдиві.

— А вас не обдуриш! — Він лукаво посміхнувся, повторюючи: — Ох уже ці європейки!

І після невеликої паузи додав:

— Полотно, яке я обіцяв показати вам, уже приготовлено. Але, сподіваюся, ви зробите ласку й пообідаєте з дідом?

Ми мовчали. Джо Діккенс запитально подивився на нас, додавши з жалем:

— Після смерті Марі гості в моєму будинку — велика рідкість. Але не подумайте, я не намагаюся викликати в вас жалість і зрозумію, якщо вам треба їхати...

Не змовляючись, ми взялися переконувати старого колекціонера, що абсолютно вільні.

— От і добре. Майже тиждень дощило. Місто буквально потопало в холодних, брудних калюжах. — Містер Діккенс насилу підвівся з крісла, спираючись на дерев’яну палицю з руків’ям у вигляді орла. — А відучора тримається напрочуд гарна погода. Так і хочеться посидіти в саду. Попрошу, щоби нам накрили в альтанці. Чи не замерзнете, Алісо?

— Не турбуйтеся. — Я показала йому куртку, перекинуту через ручки сумки.

— Але я таки попрошу приготувати кілька пледів. Про запас. — Він не надав особливого значення моєму жестові й вийшов у коридор.

Ми сиділи в альтанці, обплетеній диким виноградом.

— У вас чудовий двір, містере Діккенс. — Джастін не переставав милуватися околицями.

— Я знаю. — У словах старого звучала гордість.

Ділянка, застелена зеленим газоном, розташовувалась на пагорбі, відкриваючи навдивовижу чарівний вид на місто. У правому кутку двору був невеликий фруктовий сад, який зараз вкривали дрібні квіточки. Трохи віддалік — кілька рядів винограду з акуратно підв’язаними за натягнуті дроти гілками. Лівіше — ставок, де вже розпустилося яскраво-біле латаття. Дерев’яний міст, що повторював дугою обрис веселки, вигинався над ставком і виходив до фонтану з білого нешліфованого мармуру. У його центрі оголена жінка, схиливши голову вниз, тримала на плечі глечик. Мабуть, звідти мала стікати вода, але зараз фонтан не працював. Краєчок глечика був надколотим. Але ця деталь лише надавала статуї солідності й вагомості. А в кутку каскадом униз від стіни опускалися клумби з дивовижними квітами.

— Цей сад — теж справа рук Марі. Вона до невпізнання перетворювала все, чого торкалася. — Джо простежив за моїм поглядом.

— Її давно немає? — Джастін намагався говорити якомога тактовніше.

— Це сталося чотири роки два місяці та п’ятнадцять днів тому.

— Вона була хвора? — Я розуміла, що моє запитання може здатися нетактовним, але бажання почути історію Марі переважило.

Містер Діккенс, зітхнувши, поглянув на горизонт і занурився в спогади:

— Тієї ночі була страшенна хуртовина. Дороги замело. А в неї боліло серце. Машина «швидкої допомоги» їхала занадто довго. Я злився і ходив по кімнаті з кутка в куток. Я знов і знову намагався набрати «дев’ять один один», щоби поквапити їх. Але в телефоні пропали гудки. Лише мостини скрипіли піді мною, і бодай ці звуки заглушали її слабкі стогони й важке дихання. Вона трималася й намагалася усміхатися, варто було мені тільки подивитися на неї. Але клятий біль був очевидний. Він спотворив рідне обличчямоєї Марі, зробивши його кам’яним і блідим. Важкий мокрий сніг порвав лінії, тож телефон і далі мовчав. Я знав, які таблетки зазвичай зупиняють її напад, і, намагаючись знайти їх, перевернув догори дном ящик із ліками. Банки, розсипаючись, падали на підлогу, а я, не помічаючи цього, кришив таблетки в порошок, наступаючи на них. Вона випила дві дози. І хоч зазвичай їй вистачало й половини вмісту капсули, це нічого не дало. Тієї ночі — нічого. І щосекунди паніка, що росла всередині мене, дедалі сильнішала. Мені було нестерпно боляче усвідомлювати свою безпорадність. Адже я завжди намагався оберігати її від переживань і стресів. Не ділився проблемами бізнесу, не розповідав про свої недуги. Марі навіть ображалася на мене через цю скритність. А я не міг інакше. У неї був міокардит. Ускладнення після грипу, яке вона «заробила» ще в юності. Але вона ніколи не сприймала його серйозно. І ніколи не пила вітаміни, які виписував їй кардіолог. Та і я молодець, міг і простежити за цим. — Він махнув рукою. — Тієї ночі моя Марі ніби знала, що має статися. І була разюче спокійною. На відміну від мене. Вона лягла в ліжко й закурила. Я намагався умовити її загасити сигарету, але вона лише всміхнулася. На ній була чорна нічна сорочка до п’ят. І постільна білизна була теж чорна. На цьому фоні її обличчя здавалося пронизливо блідим і млявим. Вона попросила мене не метушитися та просто побути поруч із нею. Я ліг скраю, обнявши її зі спини. Я гладив її руку, повторюючи, що все буде добре. І, клянусь, навіть уявити не міг, що все може закінчитися інакше. Хіба може собі уявити людина, що раптом не стане повітря або сонця? — Він запитально подивився на нас. — От і я не міг. Я говорив їй про те, що нам пора взяти тайм-аут. Поїхати на острови й пожити трохи в бунгало на березі. Або навіть вирушити в маленький круїз на яхті нашого сина. Я описував їй, як здорово було б заходити у крихітні гавані й вечеряти на заході в рибальських ресторанчиках. Вона мовчала. Напевно, тому, що кожне коливання повітря всередині неї відлунювало болем. А я, дурень, намагаючись відвернути її увагу, будував плани: що подарувати на шістнадцяти-річчя нашої онучки. Ми збиралися відзначати його через місяць, розмірковуючи, яка з нових суконь гардероба моєї Марі була б доречною. Я всміхався, кажучи їй, що навряд чи хто-небудь зможе повірити, що вона — бабуся цієї юної красуні. Але знайте, при цьому я був чесним із самим собою. Вона і на маму навряд чи скидалася. Радше на досить молоду тітоньку. Час не мав над красою Марі жодної влади. Незважаючи на те, як стрімко мчать роки, вона залишалася настільки прекрасною, що всі чоловіки, які траплялися їй на шляху, проводжали її захопленими поглядами. Я ніколи не втомлювався милуватися нею. Часом мені навіть здавалося, що вона заслуговує більш гідного супутника життя. Вона завжди сміялася, коли я озвучував ці припущення, повторюючи, що навряд чи комусь ще вдасться розгледіти в ній цю красу і що в усьому винна моя короткозорість. — Джо всміхнувся своїм спогадам. І трохи помовчавши, вів далі: — Коли буря трохи вщухла, а вітер припинив гудіти в димоході, вона перекинулася на спину. Її дихання стало легким, майже непомітним. Обличчя посвітлішало, немов чола торкнувся ангел. На мить мені навіть здалося, що біда вже позаду. Але вона взяла мою руку, торкнувшись губами зап’ястя, і насилу промовила: «До побачення, Джо. Я чекатиму тебе». А потім заплющила очі.

Містер Діккенс без жодного збентеження витер сльози. Трохи заспокоївшись, він повів далі:

— Я навіть не встиг нічого відповісти їй. — Він зітхнув.

— Я впевнена, вона відчувала вашу любов. — Мені хотілося підтримати старого Джо, але я не розуміла, як. На думку спадали лише банальні фрази.

— Спасибі, Алісо! Ви такі ласкаві до мене. Але я дедалі частіше згадую ту злощасну ніч, думаючи, як багато сил витратив на безглузду суєту, не спроможну запобігти неминучому. А міг просто лежати поруч, притискаючи її до себе ці останні хвилини. Замість того щоби відкидати реальність, говорячи про плани на майбутнє, якого ми вже не мали. Хтось згори вирішив, що її життя дійшло краю. І вже ніщо не могло втримати її зі мною поруч. Але й моє життя закінчилося. От тільки мене забули тут, між двома світами. І щодня я лаю себе за те, що не ловив короткі миті її останнього подиху. Я мав розповісти Марі, що коїться зі мною, коли я тримаю її руку, так явно чуючи її запах. Який я вдячний їй за ті роки щастя й затишку, що вона мені подарувала. Я кажу їй все це тепер. Бо знаю: вона чує мене, адже смерть безсила перед любов’ю. І якщо вона сказала, що чекатиме мене там, — він підняв свій зморщений вказівний палець, направивши його в небо, — отже, так воно і є. Я вірю їй. І ця думка зігріває мене, допомагаючи жити. Але я таки злий на неї. І саме тому я роздаю її картини. Це моя маленька помста Марі за те, що вона залишила мене самого. О, вона, звісно, захотіла б запобігти всьому, що відбувається зараз. Тоді нехай повернеться та стереже свої картини. Або нарешті забере мене звідси.

— Ви дуже кохали її? — Уражена його розповіддю, я скоріше констатувала факт, ніж питала.

— Не дуже точно підмічено, Аліса. — Він розсміявся. — Я й досі її люблю. Бо, хай би що трапилося, вона жива в моєму серці. Вона жива в моїх думках. Вона завжди зі мною. Я бажаю їй доброго ранку, щойно розплющую очі. І перед сном розповідаю, як минув день. Я приношу на її могилу нові книги тих авторів, яких вона любила, і читаю їй уголос. Я купую компакт-диски з її улюбленою музикою, складаючи їх у стосик на тумбочці при ліжку. Я й далі живу нашим життям, підкоряючись встановленим Марі законам. Але коли її образ воскресає в моїй свідомості, на очі навертаються сльози. Я шкодую про те, як мало часу було відведено нам, аби насолодитися одне одним, але знаю наперед: якщо існує безсмертя душі, то цей час нескінченний, бо вона завжди буде зі мною. У самісінькому центрі мого сонячного сплетіння. — Містер Діккенс постукав кулаком собі в груди.

— Ви довго були разом? — Джастін відклав убік столове приладдя.

— Понад шістдесят років. Але всі вони пролетіли, як одна мить.

— А як ви познайомилися? — Мені стало трохи сумно від того, що я ніколи не зможу побачити цю жінку.

— О, це було в сорок шостому році. — Покрите глибокими зморшками обличчя Джо Діккенса, здавалося, вирівнялося й посвітлішало. — Мені тоді щойно виповнилося двадцять два. А світ іще не міг отямитися після Другої світової війни. Хоч як намагалася Америка оминути цю бійню, але напад на Перл-Харбор сьомого грудня сорок першого року, коли ми втратили чималу частину нашої військової техніки й солдатів, змусив нас вступити до лав воюючих. Я був на фронті, тому кінець війни викликав у мені бурю емоцій.

Вашому поколінню складно уявити, який це був час. Ми заново будували життя на руїнах, на попелищі, на кістках убитих. І були наповнені воістину всесильним оптимізмом, який здобули завдяки тому, що зуміли вижити. У ті повоєнні роки я підробляв в одній соціальній організації Нью-Йорка. Вони постачали гуманітарну допомогу нужденним сім’ям, які емігрували до Америки. Я розносив пайки. Шістдесят чотири роки минуло, а я пам’ятаю цей день, як зараз. Було спекотне літо. Я йшов по вулиці з картонною коробкою в руках. Залишалася одна сім’я, і я вже передчував вечірню прогулянку з друзями. Ми збиралися випити по келиху пива в якомусь пабі. Ми чудово знали, що варто лише з’явитися в формі, як обов’язково знайдеться хтось, хто пригостить солдатів. Після пабу ми завжди гуляли Центральним парком, знайомлячись із дівчатами. І проводили решту вечора під розлогими кронами дерев, зриваючи поцілунки з губ нових знайомих.

Джо Діккенс подивився на мене, і я всміхнулася.

— Ви тільки не подумайте нічого поганого, мила Алісо! По суті, ми були великими дітьми, які залишили свою юність на війні. Усі ці війни — лише політичні ігри великих чинів, але, на жаль, саме ми, розмінні пішаки в цих іграх, опиняємося покаліченими. Хоча в чомусь я навіть удячний тій війні. Вона подарувала мені Марі, а разом із нею й сенс життя. І нехай простять мені мільйони людей, чиї долі згоріли в цьому непроглядному пеклі, якби навіть наша зустріч із Марі була єдиною причиною початку бойових дій — воно було того варте.

Але повернемося в те літо. Занурившись у власні думки, я не відразу знайшов потрібний будинок. За цією адресою мене відправили вперше. Щоби потрапити у квартиру під номером дев’ять, мені довелося пройти через внутрішній дворик. Опинившись між будинками, я здивувався, як тут тісно та брудно. Навіть порівняно з усіма іншими районами Нью-Йорка, теж занедбаними після війни. Не знаючи, куди далі йти, я дістав із кишені пачку сигарет і закурив. Дві молоді дівчини в запраних квітчастих халатах розвішували білизну на натягнутих між двома деревами мотузках. Вони струшували його, дістаючи з кошиків, і білі, густо накрохмалені простирадла, як вітрила, майоріли та плескалися на вітрі. Я запитав у дівчат, де знайти сім’ю Бернар. Тоді одна з них, прибравши з лиця пасмо кучерявого яскраво-рудого волосся, витерла піт з чола тильною стороною долоні і, всміхнувшись, вказала мені на вікна другого поверху. Подякувавши, я загасив цигарку й попрямував до під’їзду, але, обернувшись на порозі, помітив, що дівчина, як і раніше всміхаючись, дивиться на мене. Можу посперечатися, вона була першою красунею в тому дворі. Вогненно-руде волосся великими хвилями спускалося на плечі, а лисячі очі медово-золотистого відтінку відбивали промені сонця. На гладенькій опуклій вилиці красувалася темна родимка. Не марнуючи часу на роздуми, я запросив її приєднатися до мене й моїх друзів цього вечора.

— Це й була Марі? — Я з цікавістю дивилася на містера Діккенса.

— Яка ж ви нетерпляча, міс Алісо!

Він налив бордо у свій фужер:

— Улюблене вино Марі. Я досі замовляю по п’ять пляшок щомісяця. Його доставляють мені з Франції. — Він розвів руками. — Що поробиш, звичка. Вам налити ще трохи вина, Алісо?

— Якщо можна. — Я підсунула свій келих ближче до містера Діккенса. — Прошу, розповідайте далі.

— Отже, на чому я зупинився... Дівчина в халаті з розсипаними по подолу трояндами погодилася й пообіцяла чекати мене у дворі. Відчиняючи важкі вхідні двері, я розмірковував, чи є в гардеробі моєї нової знайомої більш-менш пристойні сукні, адже мені не хотілося червоніти перед друзями, які частенько приводили із собою начитаних подружок із коледжу в картатих плісированих спідницях і строгих сорочках, застебнутих на всі ґудзики. Звідки мені було знати, що за лічені хвилини моє життя назавжди стане іншим? І я вже не згадаю про такі дрібниці, як фасон сорочки або колір спідниці. Перед тим як зайти всередину будинку, я востаннє обернувся, щоби поглянути на дівчат. Було близько восьмої вечора. І тепле сонце чіплялося своїми останніми променями за дахи хмарочосів. Не бажаючи йти, воно мстилося часу, назавжди забираючи в минуле той день і моє безладне життя.

У під’їзді пахло смаженою цибулею. А у мене в животі бурчало, бо через велику кількість посилок я не встиг пообідати. Намагаючись відволіктися, я тихенько наспівував якусь мелодію. Потрібні мені двері були відразу за ліфтом. Оббиті чорним полопаним дерматином, вони сяяли начищеною цифрою дев’ять. Я постукав. Мені відповіла тиша. Тоді я обережно натиснув на ручку. Виявилося, що двері не замкнені. Я переступив поріг, ще навіть не підозрюючи, який подарунок приготувала мені доля. Квартира зразу вразила убранням. У ній усе було занадто помпезно для цього бідного кварталу та злиднів післявоєнного часу. Скрізь, де тільки можна, були розкладені мереживні серветки, в’язані гачком із товстих ниток, схоже, ірису. Розхитані дошки дерев’яної підлоги були застелені ворсистими індійськими килимами. На стінах висіли ікони й картини в позолочених рамах. На підлозі стояли квіти у великих вазонах. Але найбільше мене здивувала шафа у передпокої, забита аж до антресолей книгами. Я навіть не чув про половину тих авторів, хоча вони вже тоді були гордістю світової літератури. Я був із малоосвіченої родини, де купівля книжок ува-жалася абсурдом. Ось чому я із роззявленим ротом розглядав цю шафу. Отямившись, я покликав господарів, але у відповідь знову була тиша. Якийсь час я вагався, розмірковуючи, може, варто піти.

Скажу чесно, у ті часи, розносячи пайки, я обійшов тисячі сімей у різних кінцях міста, але ніде не зустрічав такого багатства. Зазвичай я бачив брудні порожні приміщення, де, зачувши найменший шурхіт, мешканці вибігали на поріг, сподіваючись мене побачити. Жителі цієї квартири явно не потребували допомоги. Утім, не мені було вирішувати. Знявши стоптані черевики, я пройшов до кімнати. На ліжку під старенькою ковдрою лежала дівчина. Я не відразу помітив її. Вона була настільки худою та прозорою, що, здавалося, я міг розгледіти всі її сухожилля, вени й кістки під тонкою безбарвною шкірою. На її чолі, як намистини, проступили крапельки поту. Вона тряслася в лихоманці і, як мені здалося, навіть не зрозуміла, що в будинку з’явився сторонній. Вражений побаченим, я підійшов ближче, прислухаючись до її дихання. У кімнаті було тихо. «Гей, міс!» — гукнув я, але вона навіть не ворухнулася. Я сів на краєчок ліжка і, взявши її за зап’ястя, спробував вловити пульс. Він був м’яким і ледве вловимим, більше схожим на шепіт, ніж на чіткі удари пульсуючої крові. Я не зміг залишити її, вона б просто загинула. Після нападу на Перл-Харбор я допомагав лікарям у госпіталях на Гавайях. І в мене залишилися певні навички. Так вона, сама того не знаючи, потрапила в мої руки. — Він усміхнувся. — На її тонкій шиї висіла шовкова стрічка з нанизаними золотими літерами М А Р І. Я розмовляв з нею, називаючи на ім’я. Я виміняв глюкозу на кілька книг з її полиць у сусідній аптеці й робив їй уколи. На роботі я збрехав, що прихворів і не зможу приходити в найближчі дні. Годинами я сидів біля її ліжка та тримав за руку, не розуміючи, чому життя цієї нещасної дівчини стало для мене важливішим, ніж моє власне. Іноді їй ставало легше, тремтіння вщухало. До кінця другого дня почалися жахливі напади кашлю, і я став побоюватися набряку легенів. Ще кілька картин пішли на антибіотики. Але завдяки моїм зусиллям і невмілим молитвам до її ікон через три дні вона розплющила очі. Вони були зелені й дуже сумні. «Ти ангел?» — запитала вона. «Ні. Мене звуть Джо. Я приніс пайок». — «Там є цукерки?» Дивно, але вона зовсім не злякалася присутності чужої людини. Пам’ятаю, як вона сказала: «Хіба мені варто боятися тебе? Не думаю, що ти витягнув мене з того світу, щоби вбити». — «Тоді навіщо?» — запитував передусім себе. Вона стенула плечима.

Отже, я дізнався, що мою підопічну справді звали Марі. Вона іммігрувала з Парижа разом із родиною в розпал війни. Залишатися в Європі було дуже небезпечно, оскільки її бабця була чистокровною єврейкою, яка потрапила в нацистські списки. Покрутивши в руках глобус, вони вибрали Нью-Йорк. Нічого дивного, у воєнні роки рівень імміграції сильно зріс, і це місто стало першим притулком для людей, які прибували до Сполучених Штатів у пошуках кращого життя. Як і всі інші, вони припливли на кораблі. Місць не було, але їх погодилися перевезти у відсіках із пораненими. Усю дорогу бабка Марі доглядала солдата, якому пророкували смерть. Але, всупереч прогнозам, вона виходила його. За щасливим збігом обставин, солдат виявився сином високопоставленого чиновника, тому родині Марі беззастережно виділили квартиру під номером дев’ять у брудному будинку старого кварталу. Марі не хотіла жити в цьому місці. Вона не любила це число. Але кого це хвилювало, коли тисячі людей залишалися без даху над головою? Їхнє життя текло розмірено та спокійно. Лише іноді ночами її мучили кошмари, ніби вона потерпала від хитавиці в затхлому трюмі старого залатаного корабля, а з усіх кутків чувся стогін поранених солдатів і крики про допомогу. Через півроку після втечі її мати повернулася в Париж, не зумівши побороти тугу за рідними краями й чоловіком. Вона обіцяла забрати Марі до себе, щойно їй вдасться влаштуватися, написала лише один лист, у якому розповіла про загибель батька, і на цьому зв’язок урвався. До того часу як війна закінчилася, бабця Марі злягла, і, звісно, про повернення до Франції не доводилося й мріяти. Стара француженка з єврейським корінням віддала Богу душу за місяць до моєї появи. Марі щойно виповнилося вісімнадцять. Вона погано володіла англійською, попри те, що прожила в Америці не один рік. Вона не мала друзів, вечорами не бігала на танці, як інші мешканки їхнього багатонаціонального будинку, а грала на скрипці біля розкритого вікна. Напевно, тому її не любили сусіди. Опинившись у чужому місті одна, Марі не змогла навіть прогодувати себе.

Зізнаюся, я дивувався, — Джо прикурив нову сигару, — адже в квартирі було повно цінних речей, які можна було обміняти на їжу та прогодувати роту солдатів, не те що маленьку худорляву дівчинку. Але Марі сказала, що краще померти від голоду, ніж розлучитися з ними. — Він хмикнув. — Вона завжди тягнулася до прекрасного. Ось так ми й стали зустрічатися. — Він поправив перстень на пальці, помовчав трохи й знову повернувся до своїх спогадів, кожним словом воскрешаючи свою любов. — У мене тоді ні кола ні двора не було. Але вона в мене вірила, хіба міг я її підвести? Спочатку я підробляв у лікарні й вивчав фармацевтику в інституті. Потім почав сам готувати ліки. І ось одного разу, повернувшись увечері з навчання в квартирку під номером дев’ять, я побачив голі стіни. Марі сиділа на кухонній табуретці. Її обличчя було припухлим від сліз, але вона стійко трималася. Того дня вона продала все. Ікони, книги, картини, килими, кришталь, столове срібло та навіть в’язані мереживні серветки. На столі в паперовому пакеті лежали гроші. Багато грошей. Вона віддала їх мені, щоб я відкрив аптеку. Вона сказала, що допомагає мені, щоб я зміг допомогти іншим. З часом ця аптека переросла в мережу, потім у фармакологічний завод. Я закопався в паперах і справах. Не помічаючи, як літо змінюється на зиму. Я не бачив, як ростуть наші діти, і ніколи не бував на шкільних виставах, у яких вони брали участь. У мене була одна-єдина мета: заробити грошей. Стільки грошей, аби моя Марі змогла купити собі нову колекцію прекрасних речей. Вона ніколи не просила мене про це. І завжди чекала мого повернення. — Містер Діккенс зітхнув. — Іноді я приїжджав уже після опівночі. Але вона незмінно виходила зустрічати мене на ґанок. Ніколи не забуду її захват, коли я приніс додому нашу першу картину. Її очі світилися такою непідробною радістю, що захотілося подарувати їй Метрополітен цілком. Просто мені дуже подобалася її усмішка. — Містер Діккенс задумався. — Із часом доходи збільшувалися, і ми не встигали витрачати зароблене. Підросли діти, вони допомагали мені на заводі. Поступово я передав їм більшу частину своїх справ. Тоді ми й вирішили перебратися в Айсбері-парк, подалі від суєти Нью-Йорка. Нам тут подобалося. Тут ми могли побути удвох.

— Неймовірна історія. Це так зворушливо, що ви змогли пронести свою любов через все життя. — Я всміхнулася йому.

— Мила Алісо, любов не потрібно нести. Вона сама йде за тобою.

— Але ж часто любов закінчується, залишаючи натомість банальну звичку.

— Дозвольте не погодитися з вами, — він примружив очі, — справжня любов не може просто піти. Вона вічна. Але, на жаль, не всім вдається знайти її. Ось це факт. Вам доводилося чути легенду про те, що колись по сусідству з богами жили неймовірно сильні й горді істоти — андрогени. Вони мали все — красу, розум, велич... Тоді, побоюючись за свою владу, Зевс розірвав тіло кожного з них на дві половини, які тепер бродять по світу в пошуках одна одної. Світ занадто великий. І десь є саме твоя друга половинка. Вона є у кожного. Така людина може лише одного разу торкнутися твого життя, але залишить слід на ньому назавжди. Якщо ти не злякаєшся й зіллєшся з нею, станеш сильним і непереможним. Але головне, ти нарешті зможеш стати самим собою.

Джо Діккенс знову спрямував свій погляд на лінію горизонту, туди, де, підкоряючись плину часу, відходило на нічний відпочинок сонце, залишаючи за собою червоно-рожеву заграву. «Лише надвечір’я приносить вічність», — згадалися мені слова Ангеліни. Тепер я знала, що Марі вічно житиме в надвечір’ї містера Діккен-са. Дивного старого з чарівним даром любові.

За десертом ми майже не розмовляли. Кілька разів Джо телефонували по роботі, і я дивувалася, яким жорстким і твердим він був у цих бесідах. Мені насилу вірилося, що цей чоловік здатен на ті переживання й сентиментальності, якими він устиг поділитися з нами.

Близько сьомої дворецький містера Діккенса виніс тубус із картиною.

— Не відкривайте його при мені. Це полотно особливо подобалося Марі. Не хочу його бачити. — Він махнув рукою. — Ходімо, проведу вас до машини.

Мені було шкода, що я вже ніколи не відвідаю цей будинок, який зберігає історію сильного почуття, котре перемогло закони життя, і не побачу людину, здатну так самовіддано кохати.

Поки Джастін укладав тубус на заднє сидіння, Джо Діккенс поклав свою руку мені на плече й заглянув в очі:

— Повірте в любов, Алісо! Поки ви не наробили дурниць. Цей хлопець, — він перевів погляд на Джастіна, — він і є саме той. Я тямлю в таких речах.

— Хіба я казала, що не вірю?

— У ваших очах сумнів. І він відбивається болем у його серці. Він знає це краще за мене, просто не говорить вам про це. Він хоче, щоби ви самі прийняли це рішення. Не з жалю. Так зробіть правильний вибір.

— Але як знати, який вибір правильний?

— Потрібно просто довіряти собі. Відключати свою голову, яка піклується про громадську думку, вигоду чи ще якісь дурниці, і приймати рішення серцем. Це не кожному дано. — Він усміхався.

— Напевно. — Я всміхнулася до нього і, повагавшись, обняла за плечі. Містер Діккенс погладив моє волосся важкою холодною рукою.

Коли ми поверталися до готелю, легкі сутінки лягли на плечі міста, зробивши все навколо чорно-білим. Джастін тримав мене за руку. Роздивляючись у вікно сірі незнайомі вулиці, я ховала від нього свої сльози, не здатна заглушити слова містера Діккенса. Я вперше замислилася про те, що, можливо, справді роблю помилку, не даючи шансу нашому коханню, і моє місце саме тут. Поруч із цим ледь знайомим, але таким рідним мені чоловіком. А мій приїзд до Америки — ніщо інше, як подарунок долі, що дозволила знайти мені свою другу половину, яку я колись проґавила через примху жорстокого Зевса. Напевно, саме тому я так швидко зрослася з Джастіном кожною своєю клітинкою.

Коли ми в’їхали на парковку готелю, у Джастіна задзвонив телефон. Він відповів, не подивившись на екран.

— Алло! — І майже відразу: — Привіт, Вікі!

У мене кольнуло в грудях, і мені не без зусиль вдалося придушити напад ревнощів. Я не мала права ревнувати його. Як і я, Джастін мав інше, реальне життя. Розуміючи це, я намагалася не слухати їхню розмову.

— Усе гаразд. Я в Айсбері-парку. Ні, не один, з Алісою.

Я не знала, що вона говорить йому. Із хвилину він мовчав, вслу-хаючись у її слова. Я почувалася зайвою, намагаючись зосередитися на пейзажі за вікном. Коли він знову заговорив, його тон був занадто різким.

— А це вже не твоя справа. Я кохаю її. Зрозуміло?

— Мені байдуже. Вікі, любов не можна пояснити словами й логікою.

— До біса все. Я кохаю її не за якісь там учинки. Мені просто добре, коли вона поруч. Слухай, я ніколи й нічого тобі не обіцяв. Вікі, вибач, але я не хочу, щоби ти приходила до школи. І тим більше не хочу, щоби ти мені телефонувала. Це все зайшло надто далеко. Бувай.

Він кинув телефон на торпеду і, помовчавши з хвилину, повернувся до мене:

— Мені шкода, що тобі довелося стати свідком цієї розмови.

— Джастін, ти не правий. — Я набрала побільше повітря в легені, намагаючись бути переконливою. — Ця дівчинка обожнює тебе, і у вас усе може скластися. Не будь із нею грубим. І даремно ти розповів їй про нас. Скоро я поїду, а вона залишиться тут, із тобою. Зрозумій...

— Це ти не розумієш про що говориш! — Це вперше він підвищив голос. — Та що з тобою? Що тримає тебе в твоєму чортовому Києві? Це чоловік, так? Розкажи мені про нього.

Не бажаючи починати цю болісну розмову, я смикнула на себе металеву ручку дверей, але Джастін устиг схопити мене за зап’ястя. У його диких очах горіли вогники злості. Я не боялася його. Він би ніколи не завдав мені болю. Я спробувала вирвати руку, але він сильніше стиснув мою кисть. І оскільки піти я не могла, це була прекрасна можливість викласти йому всю правду. Пояснити раз і назавжди, що, на жаль, у нас немає одного на двох майбутнього. Залишалося тільки стерти трикрапку, відкривши йому свою гнилу, брехливу сутність. Але я не могла зробити цього. Зневажаючи себе, я несамовито хотіла залишатися для нього кращою, ніж була насправді. Бути такою ж, як і він, — молодою, безтурботною, вільною. Навіщо? Я й сама не знаю. Я боялася того, що, почувши мою сповідь, він назавжди викреслить мене зі свого життя. Ні-ні, я знала, що він зненавидить мене, але заспокоювалася думками про те, що це трапиться набагато пізніше. Коли мій літак, піддавшись земному тяжінню, злегка торкнеться шасі посадкової смуги аеропорту «Бориспіль». І між нами проляжуть кілометри. Тоді б я не стала свідком розчарування в мені. І не побачила б ненависті, змішаної з презирством у його очах.

Це була вирішальна мить, черговий коридор із дверима. Адже я ніколи не говорила Джастіну про те, що вільна. І тепер преді мною стояв серйозний вибір: зізнатися йому в усьому, давши відповіді на багато питань, або ж цілком загрузнути в болоті власної брехні. Але, обходячи правила, я вибрала неіснуючий третій, і, засуджуючи себе за кожне ще не сказане слово, я повернулася до нього й подивилася прямо в очі:

— Слухай, я ж не питаю про інтимні подробиці твого з Вікі життя. Не уточнюю, коли ти перестав спати з нею. І чи взагалі перестав?

Він відпустив мою руку занадто раптово. Навколо зап’ястя, там, де залишився червонуватий слід від його руки, пекло. Ми мовчали. Сотні речень і фраз, обганяючи одне одного, проносилися в мене в голові. Але я так і не змогла вимовити ні слова.

Він вийшов із машини, щосили грюкнувши дверцятами. Я відчувала, як, із кожною секундою віддаляючись, його силует тане в темряві, там, де закінчується світло блакитних ксенонових фар. Він ішов, розмахуючи руками, немов і далі сперечаючись із собою. Поли його розстебнутої куртки метлялися. Він зі злістю вдаряв ногою по купах піску, і вони перетворювалися на піщану бурю. Але, навіть проклинаючи мене, він залишався прекрасним.

Посидівши ще трохи в машині, де пахло його одеколоном, я зрозуміла, що Джастін не прийде. Тоді, діставши тубус із полотном, я піднялася в номер і вийшла на балкон.

Кинутий «Порше» Кейт самотньо стояв у самому серці парковки, займаючи щонайменше три місця й сумно кліпаючи аварійними вогнями. Я не наважилася припаркувати його, лише витягла ключі із замка запалювання. Постоявши трохи, я зателефонувала Олегу.

— Привіт, мій світ! — Він часто вітався так зі мною, коли був задоволений чимось. — Як ти там?

— Ми забрали полотно. Цей колекціонер — просто дивовижний. Він розповідав нам про свою кохану. Вражаюча історія.

— Тобі варто було розповісти про мене. Щоби не боргувати йому.

Я промовчала.

— Мала, у тебе ж день народження на носі. Як відзначатимемо свято?

— Олеже, до дня народження ще є час, до того ж хіба тридцятиріччя — це привід для свята?

— Ну ж бо, що за настрій? Ти ніколи не замислювалася про свій вік. Виходить, усе людське не чуже моїй Алісі? — розсміявся він.

— Виходить, що так. — Невже в певному віці всі стають жертвами банальності?

— Гаразд, вигадаю що-небудь. Це буде сюрприз.

— Як знаєш. — У мене не було бажання сперечатися з ним.

— Гей, що з тобою? Ти сумуєш?

— Ні, я просто втомилася.

— Ну, все, мені пора бігти. Спізнююся на роботу. Цілую. Забув сказати, на вихідні приїжджає мама.

— Я рада. Бувай.

Як добре, що моя свекруха приїжджає, коли мене немає. Я б точно не витримала спілкування з нею відразу після повернення. Та й спілкуванням те, що відбувалося між нами, було складно назвати. Вона зненавиділа мене з першої хвилини нашого знайомства. Мабуть, материнське серце не обдуриш. А вона хотіла, щоб її синочок був коханим. Її обурювала повна відсутність у мене кулінарних здібностей і небажання обговорювати з нею сусідів нашого котеджного селища. Приїжджаючи лише раз на рік, на відміну від мене, вона знала їх поіменно й була в курсі кожної дрібниці, яка траплялася в їхніх сім’ях. Треба віддати належне Олегу, він завжди брав мою сторону в цих нескінченних конфліктах, які щоразу починалися однаково — зауваженнями про мою марність. І, скорчивши скривджену гримасу, свекруха збирала валізи, щоби виїхати в аеропорт набагато раніше запланованої дати.

Вона сердечно обіймалася з Машенькою, наповнюючи запахом валеріани й корвалолу передпокій, коли таксі вже чекало її на доріжці біля будинку. Підводила губи біля трельяжа й на повен голос нарікала, що дні, коли, приїжджаючи до сина, можна було перебувати в товаристві виключно гарних людей, минули. Ось чому вона клянеться, що саме цей візит стане останнім. Вона говорила про це щоразу, намагаючись уловити моє відображення в дзеркалі. Дорогою до таксі, голосно стукаючи підборами, на котрих я не витримала б і п’ять хвилин (а ще скаржиться на варикоз!), вона викрикувала щось про змію на грудях. А потім, щосили грюкнувши дверима, давала нам спокій на рік. Іноді вона телефонувала, але я не бачила потреби відповідати на ці дзвінки. Я поважала цю жінку за те, що вона виховала гарного сина. Але була абсолютно впевнена, що займатися моїм вихованням вона не має жодного права.

Навіть через щільно зачинене вікно я чула шум хвиль. Здавалося, клубок хвилювання в моєму горлі перекрив доступ кисню до легень, а може, це була просто підвищена вологість і солоне повітря? Я ходила з кутка в куток, не знаходячи собі місця. Без Джастіна я кожною клітинкою відчувала порожнечу цих кімнат, які тепер здавалися фальшивими декораціями дешевого серіалу.

Я ловила себе на думці, що не можу зрозуміти, де перебуваю й навіщо. На очі потрапив тубус, кинутий на ліжко, я відкрила його й дістала полотно. Цю роботу Далі я бачила вперше. Незмінний сюрреалістичний стиль.

Я набрала Кейт.

— Алло! — Вона смішно розтягувала голосні, але мені подобався її голос.

— Кейт, це Аліса! Ми забрали картину.

— Розповідай швидше, що там? — Її била нетерплячка.

— Я вперше бачу цю роботу. Щось схоже на «Жінку з головою з троянд». Але квіти інші. Кольори більш насичені. Та й задній фон — зовсім не ті відтінки.

— Це ж треба, ще одна данина Арчімбольдо! — Пол явно недооцінював знання Кейт у живописі.

— Схоже на те. Містер Діккенс згадував, що Сальвадор написав це полотно, коли вони з Галою переїхали до Америки. Я маю на увазі війну.

— Тоді цю роботу складно назвати ранньою. Мені так кортить її побачити. Пропоную влаштувати невеликий фуршет із цього приводу. Пол прилітає вранці. Разом із Жозель, ну, тієї француженкою, яка малює божевільні квіти.

— Добре.

— Як Джастін?

— Усе гаразд, він на парковці. — Мені довелося збрехати.

— Тоді до завтра.

— До завтра.

Кейт відключилася першою. Я уявляла, як вона підриває тишу шкільних коридорів стуком підборів і, добігши до столу, поспіхом гортає блокнот із номерами телефонів, аби перетелефонувати всім знайомим і повідомити їм фантастичну новину, не забувши запросити на завтрашній захід. Неважко було уявити, як блищать при цьому її яскраво-сині глибокі очі. Такі ж, як у Джастіна.

Я згадала, як із кожним моїм словом його погляд ставав темнішим. І те, як він грюкнув дверцятами, щоби піти від мене. Тому що не хотів мене бачити. Це було наше перше розлучення.

Я замовила вечерю в номер. Овочевий салат і морепродукти на грилі. Трохи повагавшись, попросила офіціанта — капловухого хлопця, на чиєму фірмовому жовтому готельному бейджику було ім’я Джеремі, — принести келих вина. Він оголосив список незнайомих мені назв, і врешті я поклалася на його смак. Джастін не повертався. Джеремі накрив стіл. Коли він пішов, я перенесла їжу на балкон і запалила свічки.

Я уявляла собі, як, блукаючи узбережжям, Джастін побачить запалені гніти, які колишуться у темряві, і, приваблений їхнім тьмяним жовтим світлом, немов вогнями маяка, повернеться до мене. Минуло не менше години. Пориви вітру посилилися, і я остаточно змерзла. Потонувши в калюжі розплавленого воску, погасли свічки. Джастін не прийшов. Я, не зачиняючи двері, зайшла до кімнати й лягла на ліжко, загорнувшись у теплу ковдру, немов у кокон. Я слухала шум прибою. Він допомагав мені заспокоїтися, але заснути так і не змогла.

Ще кілька годин потому, зігрівшись під ковдрою, я таки змусила себе встати й вимкнути світло. Але не спала. Лежала в темряві, думаючи про нього. Він, намагаючись не шуміти, увійшов у номер і сів поруч.

— Я хвилювалася.

Він навіть не повернувся до мене.

— Де ти був?

— Просто ходив по вулицях. Утім, яке це має значення? Де я був, і де я буду? Тебе однаково не буде поруч.

Я сіла, насилу намагаючись угамувати тремтіння, і поклала руку на його плече.

— Я не вірю в те, що ти говориш. Ти не зможеш просто взяти й поїхати.

Він повернувся до мене, і навіть у темряві я бачила його обличчя, перекошене болем. Я уявляла, як, проходячи зону паспортного контролю, обертаюся, щоби востаннє побачити ці риси, а потім вирвати з серця й назавжди залишити в чужій мені країні. Він би дивився на мене таким відчуженим поглядом. Навіть якби вірив, що колись я знову повернуся до нього. Любляче серце, всупереч надіям, завжди відчуває, за яким поворотом кінцева зупинка. І вже тоді я розуміла, що не зможу просто піти. Тут він цілковито мав рацію.

— Мене багато що тримає в Києві. — Було ніяково, що я говорю про Олега в третій особі.

— Я не прошу тебе кинути все. Якийсь час ми можемо пожити на дві країни, а потім зробити висновок, де тобі краще. Зрозумій же нарешті, ти не зможеш просто перегорнути цю сторінку. Книга дописана. Це кінець. Інших персонажів не буде. Вона про нас.

Я мовчала.

— Навіщо ти робиш це зі мною? Я просто хочу бути поруч. Я готовий іти до кінця. Дотримуватися будь-яких твоїх правил, тіль-

ки, будь ласка, не ламай наше життя. Не позбавляй нас надії на майбутнє.

— Я не можу тобі нічого обіцяти.

— Не обіцяй, просто довіряй своєму серцю. Будь зі мною. — Його руки, що лежали на колінах, тремтіли і, напевно, спітніли від хвилювання.

— Добре. — Я здалася, сама не розуміючи, як це трапилося.

— Добре? — Він не повірив.

— Я буду з тобою.

— Скажи ще раз. Будь ласка, повтори це.

— Я буду з тобою.

Він обняв мене за плечі.

— Який він? — Я здригнулася, але Джастін вів далі. — Я маю на увазі Київ. Якби тобі можна було використовувати лише один епітет, що б ти вибрала?

— Різний. — Я задумалася. — У цьому місті, як і в інших містах, вечорами мерехтить світло неонів, а до опівночі одне за іншим гаснуть каскадом вікна будинків, які вдивляються в вулиці. Сотні тисяч машин і людей метушаться, не помічаючи одне одного. Улітку на річці ходить повільний річковий трамвайчик. Будуються мости, з’єднуючи два береги. Широкі проспекти й вузькі вулички дихають спогадами. Мені подобається ходити по вулицях, коли йде сніг. Тоді місто здається казковим і затишним, гостинно відчиняючи двері маленьких кав’ярень, де можна погріти руки об кухля з гарячим шоколадом. Добродушні старенькі у скверах годують голубів. А в травні каштанові дерева запалюють свої білосніжні свічки. Але там немає тебе. І тому це місто порожнє.

Джастін провів рукою по моїй спині, а потім довго цілував кожен міліметр обличчя, дякуючи мені за безсовісну й бездарну брехню. Тоді мені здавалося, що вона звучить заради спасіння. Я вірила, що рятую його. І в той неминучий момент, коли я від нього піду, всі ці запевнення допоможуть замінити його любов іншим, сильнішим і всепоглинаючим почуттям — ненавистю. Вона заповнить його зсередини, пожираючи спогади про мене. Вона потече по його венах, змушуючи мої дотики назавжди покинути його тіло. Він зрозуміє, що я збрехала йому. А це означає — зрадила. Саме тому він намагатиметься якнайшвидше стерти з пам’яті все, що було між нами. Забути мене. Вирвати з грудей і закинути на якусь далеку полицю свідомості. Щоби ніколи не згадувати. Бо такі спогади завдаватимуть болю. І я дуже бажала, щоби він зненавидів мене. Так йому було би простіше.

У ті два місяці я навчилася жити з почуттям провини. І воно вже не ятрило мою свідомість. Я знала, що моя любов егоїстична, але від цього вона не слабшала. Я марно шукала сили, щоби відгородити від себе Джастіна до від’їзду. І не була впевнена, що зможу після. Моя любов, набираючи сил, міцнішала щохвилини, розпираючи мене зсередини. У мені вирувала купа нових відчуттів і емоцій. І я боготворила цю любов, забуваючи про те, що вона завдає болю справді дорогим мені людям. Мені було байдуже до всього. Бо простіше було припинити дихати, ніж перестати думати про Джастіна. Відмовитися від їжі й води, ніж від його тіла. Я знала наперед, що в складному лабіринті вибору це почуття залишилося останнім ковтком повітря, наділяючи вірою в щастя кожного дня. І я б, не замислюючись, ризикнула життям усієї земної кулі, тільки б знати, що він іще трохи побуде поруч зі мною. Діккенс прав, я погодилася б навіть на Третю світову війну.

Вранці, коли ми вийшли на парковку, Джо Діккенс чекав нас біля машини й помахав рукою, побачивши здалеку.

— Доброго ранку.

Він був у чорному лляному костюмі, підкресленому білою сорочкою. І поруч із ним ми почувалися трохи ніяково. На мені був сірий байковий костюм широкого крою з останньої колекції Stella McCartney для ADIDAS, на Джастінові — подібний костюм чорного кольору. У цьому одязі було зручно в дорозі, але до строгого стилю містера Діккенса нам було далеко.

— Вітаємо! — Ми перезирнулися. — Щиро кажучи, ми не очікували побачити вас тут. Щось сталося? — Я говорила насторожено, але чемно.

— Алісо, ви прекрасні. — Він узяв мене за руку, відступивши на кілька кроків, і обвів захопленим поглядом. — Але я приїхав не для того, щоби повідомити вам про це. Ви, друзі, не йшли мені з голови. Я думав усю ніч, і дещо спало мені на думку. — Він простягнув коробочку з пурпурного оксамиту. Ми стояли незворушно. — Беріть!

Джастін узяв її. Всередині лежали дві золоті обручки. «Як добре, що я зміг тебе знайти», — було вигравірувано на внутрішній поверхні кожної.

— Це вам. Вони належали нам з Марі. Але зараз ви потребуєте їх набагато більше. У цих маленьких шматочках металу велика сила. Вони вміють єднати серця.

Джастін нерішуче торкнувся рукою м’якого оксамиту.

— Сподіваюся ще колись побачитися з вами. — Джо Діккенс кивнув, і водій у темно-синій уніформі відчинив дверцята його «Кадиллака». — Може, вам спаде на думку запросити старого на весілля?

— Спасибі. — У мене не знайшлося інших слів.

— Не варто дякувати мені. — Він говорив уже з машини. — Дякуйте долі. Вона не до всіх така прихильна.

— Надінеш? — запитав мене Джастін, коли ми залишились удвох, а «Кадиллак» містера Діккенса розчинився в потоці машин.

Я простягнула йому руку. Я безтямно хотіла надіти цю обручку, забуваючи про те, яким безумством стає все, що відбувається. Я хотіла, щоби цей напис і його сенс назавжди залишилися зі мною, щоби вони відкарбувалися кожною літерою в моїй душі.

Другу обручку він надів на свій палець: «Як добре, що я зміг тебе знайти...».

Назад ми їхали довше. Білий щільний туман приховував дорогу. Наче нізвідки, на зустрічній смузі раптово з’являлися величезні вантажівки. Джастін ледве встигав узяти праворуч, аби розминутися з ними. І щоразу із завмиранням серця я думала про те, що, можливо, саме ці машини спроможні позбавити нас нескінченних тягарів реальності. На швидкості смертельний лобовий удар міг виявитися майже непомітним, але навіть біль не страшив мене, адже ми могли навіки залишитися разом, обернувшись на спогад для наших знайомих і на вічність — одне для одного. І я хотіла цього. Якщо тільки смерть могла допомогти мені назавжди лишитися поруч із Джастіном, отже, я хотіла смерті.

У школі був справжній ажіотаж із приводу нашого приїзду. Усі з нетерпінням чекали картину. Щойно ми в’їхали на вулицю, я помітила на балконі гурт художників. Вони жваво дискутували, випускаючи в повітря клуби білого напівпрозорого тютюнового диму, схожого на хмари. Джастін не без зусиль відшукав місце в підземному паркішу, а я зловила таксі, щоби поїхати в готель і привести себе до ладу.

На безіменному пальці блищало кільце.

Самотній номер зустрів мене букетом свіжих білих троянд на тумбочці у ванній кімнаті. Біля ліжка ще стояли ромашки. Від них пахло полем і весною. Їхні тонкі великі пелюстки ледь помітно погойдувалися на протязі.

Я довго перебирала свої речі, але так і не змогла вибрати нічого, що підійшло б. Довелося спуститися до готельної крамниці. Я постояла біля входу, роздивляючись чорну, занадто коротку сукню з глибоким вирізом на спині, у якій красувався лисий манекен у вітрині. Ще місяць тому я вважала б її занадто вульгарною. Зайшовши всередину, я всміхнулася до продавчині і вказала на сукню. Схваливши завченими репліками мій смак, дівчина заметушилася навколо манекена. Плаття щільно обтягувало моє тіло. Я зрозуміла це ще до того, як застебнула бокову змійку. І коли таки втиснулася в нього, то відразу відчула себе голою. Покрутившись біля дзеркала, я відійшла трохи назад і нарешті здалася. Усміхнувшись іще раз до свого відображення, я кивнула продавчині. Уже на касі попросила покласти в мій пакет червоний блиск для губ.

Але найяскравішим акцентом цього маскараду стала мереживна білизна. До зустрічі з Джастіном я віддавала перевагу трикотажу, але сьогодні, проїжджаючи повз крамницю Victoria's Secret, під владою раптового пориву я попросила водія таксі почекати мене кілька хвилин. Тепер яскраво-червоний ажур щільно облягав моє тіло, піднімаючи груди. Я крутилася перед дзеркальними дверима шафи в передпокої свого номера й не впізнавала незнайомку, що свердлила мене поглядом із холодного скла. Того дня я раз і назавжди переконалася в тому, що жінка красива, коли її кохають. І ця краса не виражається в одязі або макіяжі. Вона блищить в очах і проступає рум’янцем на щоках, змушуючи перевтілюватися та ставати іншою.

Я справді була зовсім іншою в Нью-Йорку. І найдивніше, мені це подобалося. Відтоді я завжди ділила своє життя на «до» і «після» цієї поїздки, суворо забороняючи собі думати про те, що було під час неї, і чітко розуміючи, що неможливо ступити двічі в одну річку. А вті шалені дні я, забуваючи про здоровий глузд, до божевілля хотіла, щоби, незважаючи на такий короткий термін, відведений нам долею, Джастін устиг побачити мене різною. Заспаною й ніжною, звабливою й сексуальною, зосередженою й суворою. Мені здавалося, що я, хай там що, маю розкритися перед ним до кінця, умістивши себе в двох місяцях його життя. Я не замислювалася про те, що всі ці образи щільно засядуть у його голові, завдаючи болю кожним спогадом. Я ігнорувала реальність, забула про його ненависть і хотіла, щоби моя поява, мов ранковий бриз спекот-ного літнього дня, тільки торкнулася його долі, залишаючи ніжну легкість. Але вже тоді це була зовсім інша стихія. Сама того не бажаючи, я змушувала його палати в пеклі, згораючи разом із ним.

Якби тоді мені спало на думку замислитися, що я роблю! Але я нерозважливо й віроломно робила помилку за помилкою. І поруч із моєю любов’ю до Джастіна завжди йшов біль.

Він міцно тримав його за руку.

Я справді збиралася прожити без нього, не помічаючи, що навіть маленьке розставання на кілька жалюгідних годин зводить мене з розуму і я не можу знайти собі місця. Здавалося, мені довелося нестерпно довго чекати ліфт. Але, опинившись всередині, я зрозуміла, що моя напруга збільшується.

Лише Богу відомо, скільки зусиль я витрачала, аби стримати напади раптового гніву, коли незнайомі люди, усміхаючись і розмовляючи про щось, натискали зовсім непотрібні кнопки, змушуючи кабіну раз-у-раз зупинятися. Коли на табло висвітилася цифра «1» і двері відчинилися, я ледь не вибігла на вулицю, але і там мене чекало чергове випробування.

Я довго не могла зловити таксі. Жовті машини проносилися повз, а водії вперто не бажали мене помічати. Як божевільна, я махала рукою, але всі спроби були марними. Якоїсь миті навіть здалося, що я перебуваю на межі паніки. Це була моя власна, зрозуміла лише мені фобія. І боялася я лише одного: що можу не побачити Джастіна. На допомогу прийшов швейцар, але, навіть опинившись у салоні таксі, оббитому сірим прокуреним велюром, я нетерпляче поглядала у вікно, проклинаючи автомобілі, які болісно довго повзли в міському потоці.

Я вдивлялася в дорогу, знаючи, що мені залишилося кілька кварталів, але від цього нетерпіння тільки зростало. Спочатку мені навіть спало на думку вискочити на тротуар і піти пішки. Однак, уявивши себе в короткому вечірньому платті, яка біжить на тонких підборах у натовпі, я відмовилася від цієї ідеї.

Біля входу в школу стояла машина Пола. Я простягнула таксистові потерту купюру і, не чекаючи здачі, вийшла на вулицю, ви-носячи разом із собою запахи вечірнього парфуму. Компанія молодих людей обернулася мені вслід, і я зловила себе на думці, що було б чудово, якби Джастін бачив це з вікна своєї кімнати. Стукаючи підборами, я підійшла до вхідних дверей і смикнула ручку. Всередині було повно народу. У самому центрі холу висіло полотно Далі. Але присутні вже встигли неабияк випити і, схоже, навіть забути, з якого приводу зібралися тут. Я відразу побачила Пола в компанії молодої некрасивої дівчини. Вони стояли біля стійки адміністратора. Дівчина була по-дитячому незграбна. Жорстке темне волосся стирчало неслухняними завитками врізнобіч, обрамляючи обличчя з неправильними рисами й занадто великим носом. Я здогадалася, що це Жозель, щойно почула її акцент. Чесно кажучи, моя уява малювала її більш привабливою. Вона захоплено розглядала картини на стінах, слухаючи Пола та зрідка киваючи у відповідь на його фрази.

Усміхнувшись, я зібралася пройти в зал, але Пол піймав мене за руку.

— Аліса! Це ж сама Аліса Островська! — Останньою фразою він звертався до француженки. — Ви знайомі?

Вона заперечно хитнула головою. Судячи зі здивованого виразу на її обличчі, мого імені вона взагалі ніколи не чула, але охоче простягнула мені руку. У неї були довгі тонкі пальці з нерівно обрізаними нігтями й потрісканою кутикулою. Ми обмінялися рукостисканням. І Пол, скориставшись нагодою, зачепився поглядом за мою обручку.

— Схоже, антикваріат. — Він усміхнувся. — Відколи ви з Джасті-ном носите однакові обручки? Чи я щось проґавив?

— Щедрий колекціонер подарував їх нам. — Я знала, що Пол не повірить мені, він занадто проникливий, і його неможливо задовольнити безглуздими відмовками. Але зараз мені було абсолютно байдуже, що він може подумати про все це.

— Отакої.

Він злегка стиснув мою кисть у своїй долоні, уважно розглядаючи прикрасу. Я хотіла належно відреагувати на його саркастичний тон, але помітила Кейт, і все інше чомусь стало неважливим.

На ній була бузкова сукня до колін. Тканина переливалася в яскравому світлі ламп. По-хазяйськи усміхаючись до гостей, вона стояла біля нового полотна. Але побачивши мене, кивнула й відразу відвела погляд. Я забрала у Пола руку й попрямувала до неї.

— Привіт. — Мій голос тремтів.

Вона простягла мені келих із шампанським.

— Ти любиш «Кристал»?

— Відверто кажучи, — я взяла келих за тонку кришталеву ніжку, — не дуже знаюся на ігристих винах.

— Вийдемо на балкон?

Я кивнула.

Шум залів зник, щойно зачинилися балконні двері. Тут не було чутно ані слова із заумних розмов фанатичних художників і скульпторів. Тут жили інші звуки: далеке виття сирен, гул моторів, приглушені голоси пішоходів, сигнали машин і ледь вловимий шелест листя. На вулиці споночіло, але хіба може місто, що світиться мільйонами ліхтарів, зануритися в темряву? Мені подобалися вечори в Нью-Йорку, до того ж вони ставали щодень теплішими.

Кейт уперлася в поручень і прикурила сигарету, простягнувши мені пачку.

На Андріївському узвозі мені доводилося покурювати з тамтешніми художниками. Радше за компанію або від нудьги, ніж від бажання.

Ось і цього разу, сама не розуміючи навіщо, я витягла сигарету з пачки Кейт. Мені хотілося мати з нею щось спільне. Наче недостатньо було мистецтва, школи та любові до Джастіна. Вона клацнула запальничкою, мало не обпаливши мої вії, і їдкий дим миттєво наповнив легені. Попри очікування, я не закашлялася, а навіть відчула щось подібне до задоволення. З кожним затягуванням білий папір і тютюн перетворювалися на нову порцію попелу. Так само, дихаючи Джастіном, я спопеляла його життя. Від цього порівняння я зніяковіла. А може, голова йшла обертом через тютюновий дим?

Ми мовчали. Я загасила тліючу сигарету й попросила в Кейт іще одну.

— Не знала, що ти куриш. — Вона всміхнулася.

— Я і сама не знала.

— Не найкраща звичка. — Вона покрутила в руках пачку сигарет. — Я закурила, коли мені було вісімнадцять. Моє перше кохання закінчилося. Він грав на бас-гітарі у шкільному рок-гурті. І носив рвані джинси в комплекті з картатими сорочками. — Вона всміхнулася. — А ще він мав чорне волосся до плечей. І по вихідних брав мене з собою в гараж його друга, де вони репетирували й покурювали марихуану. Але чомусь він запросив на випускний бал мою подругу. Я проплакала всю ніч, а вранці дорогою до школи купила на заправці свою першу пачку сигарет. Червоне «Мальборо». Тоді курити було модно. А тепер у Нью-Йорку практично не залишилося ресторанів, у яких дозволяють викурити сигарету під філіжаночку кави.

— У Києві все не так.

— Ти мені подобаєшся, Алісо! Мені навіть здається, що ми з тобою могли би бути подругами.

— Твоя симпатія взаємна. — Я говорила абсолютно щиро.

— От тільки є одне «але», — Кейт подивилася мені прямо в очі, — Джастін.

— Кейт, я...

— Стривай, прошу тебе, тільки не треба стверджувати, що нічого не відбувається. — Кейт узяла мене за руку. І я відчула тремтячу напругу її холодних пальців. Мабуть, не лише мені ця розмова давалася важко. — Я надто добре знаю свого брата. І не брехатиму, він уперше так закохався. Але саме це й турбує мене. Він окрилений стосунками з тобою, Алісо. — Вона відвернулася до дороги. — Ти не подумай, я зовсім не проти щастя. Але чим вище літаєш, тим болючіше падати.

— Він дорослий хлопчик. — Я не знала, що ще сказати.

— Справді дорослий. — Кейт опустила очі. — Ми без матері виросли, він розповідав про це?

Я похитала головою.

— Її не стало, щойно Джастін з’явився на світ. Важкі пологи, втратила багато крові. Батько досі не змирився з її відходом, а тоді просто впав у депресію. У нас із Джастіном різниця у вісім років, і я завжди дбала про нього. Можна подумати, що мені тоді було легко. Але, якщо чесно, коли Джастін був поруч, ставало простіше. Хоча він був важкою дитиною. У початковій школі звинувачував себе у смерті матері, і мені не вдавалося похитнути його впевненість. Одного разу він сказав, що назве її ім’ям свою дочку. Я тоді всю ніч проплакала. А під ранок він поклав свою дитячу долоню мені на плече й попросив, щоб я не переймалася, бо наступну він назве Кейт. Він подумав, що я просто ревную його. — Вона всміхнулася. — Джастін рано подорослішав. У шістнадцять він підсів на марихуану, а потім ще на якусь погань, пропадав із дружками в клубах, загруз в одноразових зв’язках, але при цьому завжди залишався людиною: багато читав, писав картини, створював скульптури. Приблизно три роки тому він прийшов додому набагато раніше звичайного. Ми тоді жили з батьком у Чикаго. Він був змучений, синці під очима, бліде обличчя, з носа струменіла кров. Я приготувала вечерю, але він пожалівся на головний біль і пішов до себе. Того вечора було відкриття моєї першої виставки. Я хотіла попросити Джастіна піти зі мною, тому й заглянула до нього. Мені досі боляче згадувати те, що я побачила. Він лежав на ліжку, очі закотилися, а з рота текла піна. Я кинулася до нього, затискаючи рукою язик. Батько викликав «швидку». Це був напад епілепсії, спровокований передозом. Джастіна відвезли. На свою виставку я так і не потрапила. Але для мене він — понад усе. Йому вистачило однієї ночі в лікарні, щоби ніколи вже не торкатися цієї гидоти. Я розповідаю тобі це, аби ти знала: він сильний. Зараз його вже не треба жаліти, і, повір, він і сам може бути моєю надійною опорою у важку хвилину. Незважаючи на те, що мені тридцять, я не маю нікого ріднішого за нього. Не нажила... Здається, Пол говорив, що ми з тобою ровесниці?

— Ти вважаєш мене застарою для нього? — Тепер і я дивилася на дорогу.

— Облиш, зараз двадцять перше століття. До того ж ми творчі люди, а отже, позбавлені усіляких забобонів. Річ не в цьому, а в тому, — вона трохи помовчала, мабуть, добираючи делікатні слова, — що в твоєму житті немає для нього місця. То навіщо ти граєшся з ним?

— Я не хочу завдавати йому болю.

— Алісо, ти не можеш не розуміти, що навіть якщо йому добре з тобою тут і зараз, то майбутнє занадто непевне. Що буде, коли ти підеш? Адже ти підеш?

Вона подивилася на мене, чекаючи відповіді. Я мовчала. І вона відповіла замість мене.

— Ти підеш. Ти полетиш, залишивши цей швидкоплинний роман за тисячі кілометрів від свого серця. А він і далі житиме в ньому. Він ходитиме по кімнатах, де нещодавно звучав, як музика, твій сміх, і, не вірячи в порожнечу, прокляне тишу. Він годинами розглядатиме твої картини, згадуючи кожну рисочку твого задумливого обличчя. Він не пратиме футболки, поки з них остаточно не вивітриться запах твоїх парфумів. Він щосили намагатиметься знайти частинки тебе в усьому, що його оточує, аби переконатися, що ти існувала насправді. Але для нього дедалі прикрішим буде усвідомлення, що ти й далі є десь. І, забувши про здоровий глузд, він шукатиме тебе в натовпі, відмовляючись вірити, що йому немає місця в твоєму житті. Він наздоганятиме дівчину зі схожою ходою, не розуміючи, що ти занадто далеко й не можеш раптом вийти з кав’ярні на іншому боці вулиці. Він чекатиме, не зважаючи на плин часу, бо час не відразу лікує. І йому буде боляче. Нестерпно боляче. Та що говорити, ти ж сама знаєш, якими бувають любовні переживання.

— Не знаю. — Я зловила її погляд. — Просто я не любила...

— Навіть так... — Кейт не намагалася приховати розчарування.

— Я маю на увазі, до Нью-Йорка. До того, як зустріла Джастіна.

Після цих слів розчарування зникло. Вона подивилася на мене приречено, безпорадно чи, може, захоплено. Занадто багато емоцій змішалося на її обличчі. І мені було важко витримати цей погляд.

— Я кохаю його. — Мій голос прозвучав зовсім глухо. Я і сама його не впізнала.

Кейт нічого не відповіла. Лише зітхнула, як мені здалося, з полегшенням. І її погляд одразу ж пом’якшав. В її зітханні я прочитала співчуття, і це дало мені сили, набравши повні легені повітря, вести далі:

— Я знаю, що не маю права на це кохання. Але нічого не можу з собою вдіяти. Розумієш, Олег, — я знітилася на мить, — ти знаєш, про кого я? — Вона кивнула, знову закуривши. — Він надто багато зробив для мене. І я буду вдячна йому до кінця життя. Я маю бути вдячною йому. Це правильно. У тому, чого я домоглася, є його заслуга. Я не зможу піти від нього. Ось у чому ти цілковито маєш рацію. Коли моє життя було порожнім, лише він був поруч. Іноді мені здається, що він примусив мене жити всі ці роки, не дав здатися. Але потім з’явився Джастін. І я по-справжньому захотіла жити. Сама, без поштовхів у спину. Я не відразу зрозуміла, що зі мною діється. Неначе кольори навколо стали більш яскравими й насиченими. Я не знала, що таке любов. Мені здавалося, що я просто не здатна на це почуття. І думала, що цілком щаслива. Бо любов не вічна. До того ж рука до руки з нею завжди йдуть інші почуття: ненависть, образа, ревнощі. Вони пожирають людей ізсередини. Любов завжди приносить біль. Вона не буває рівною й однозначною. Вона змушує мучитися від недоговореного та прислухатися до тиші. Але коли Джастін поруч, все інакше. Тепер я дізналася, що, крім усіх сумнівів і душевних тягарів, любов здатна подарувати крила та спонукати літати. Це відчуття з’явилося з першого дня мого перебування тут. Я намагалася не помічати змін усередині самої себе, але кілька днів тому ми стали близькі. Не знаючи, що робити з цим, я хотіла поїхати, щоби запобігти всьому, що неминуче чекало нас попереду, але не знайшла в собі сили відірватися від нього. Тоді я вирішила, нехай і недовго, але бути з ним. І, наплювавши на те, що чекає попереду, розчинитися в солодкому сьогоденні. Вибач мені, Кейт, я розумію, яке егоїстичне моє рішення, але нічого не можу з собою вдіяти.

— Не мені тобі прощати. — Кейт промовила цю фразу надто повільно. Роблячи великі паузи між словами. — Просто я сподіваюся, що ти приймеш правильне рішення до свого від’їзду. Подяка — не найсильніше почуття. Не ображай його, Алісо! Він дуже щирий хлопчик, таких зараз мало.

— Не переживай, він залишиться тут, із тобою, і знайде собі кращу дівчину. — Я всміхнулася, але ця усмішка, напевно, нагадувала гримасу.

— Цей варіант насправді мені подобається найменше. Але тепер я принаймні знаю, що ти відчуваєш. Для мене важливо, щоб усе було по-справжньому. Байдуже як, скільки й за яких обставин. Головне, щоб усе було щиро. Спасибі, що поділилася зі мною.

— Облиш, мені й самій треба було поговорити. — Ми стояли, вдивляючись у дорогу. І мені починало здаватися, що я задихаюся в затісних вулицях Нью-Йорка.

Незручну тишу порушив телефонний дзвінок. На екрані висвітився номер Олега.

— Добре, що ми поговорили. Не заважатиму. — Кейт загасила сигарету й повернулася до зали.

Я піднесла телефон до вуха:

— Привіт. — І відразу, не стримавшись, шморгнула.

— Ти плачеш? — Олег зреагував миттєво.

— Ні. — Я брехала. Розмова з Кейт викликала в мені бурю емоцій, які я так і не змогла стримати. Слава Нью-Йорку! Я їм круаса-ни на сніданок і плачу від кожної дрібниці. У цьому місті справді немає нічого неможливого! — Напевно, мене продуло. У дорозі.

— Уже в Нью-Йорку?

— Так, у школі. Ти як?

— Їду в яхт-клуб. Там сьогодні якась презентація.

— Повеселися від душі.

— Не можу, ти забрала її з собою.

— Подивися гарненько на полицях у передпокої, здається, я виклала її в останній момент!

Він щось іще розповідав про спільних знайомих і справи в Києві, але я не вслухалася в слова. Я дивилася у вікно на Джастіна, який розмовляв із Полом і Жозель. Я бачила, як він усміхається після коротких реплік, швидше за все, через її акцент. Як поглядає на двері, не знаючи, що я вже прийшла. І як переливається на безіменному пальці його руки золота смужка.

«Як добре, що я зміг тебе знайти».

Тоді ми ще не знали, що ця знахідка обернеться для нас найбільшою втратою. Ціна, яку виставило життя за ці два місяці безмежного щастя, була зависокою. Хоча я, не задумуючись, навіть тепер заплатила б її знову. Щоби побачити його. Здалеку. Лише на мить.

— Мені час, Олеже. Я наберу тебе пізніше.

— Алісо, ти стала іншою.

— Іншою?

— Мені здається, ти віддалилася від мене.

— Дурниці. Мені час.

Я зайшла в зал. Він досі не бачив мене.

— Привіт. — Я взяла його за руку, і його холодні пальці, миттєво зреагувавши, щільно переплелися з моїми. Я давно припинила грати за правилами, і мені таки доведеться горіти в пеклі.

Коли він утямив, що ми вже не приховуємо стосунків, Джастіна осяяла задоволена, як у Чеширського кота, усмішка. Він поцілував мене в щоку, провівши губами по волоссю.

— Отакої! Це заява? — Пол засяяв.

— Нехай буде зізнання. — Я стенула плечима.

— Аліса порушує правила?

— Скоріше робить виняток.

— Похвально. До речі, як тобі робота? — Пол переключився на подарунок містера Діккенса. Варто тайному стати явним — і всі навколо вмить утрачають до цього інтерес.

— Навіть не знаю. — Я ще раз подивилася на полотно. — Сказала б, скрупульозне відображення деталей надає сюрреалістичній картині підкресленої достовірності.

З виразу обличчя Жозель легко було здогадатися, що вона не зрозуміла ні слова. Швидше за все, її англійська була далеко не ідеальною.

— Для мене Далі — це «Сталість пам’яті». — Пол іще раз подивився на новий експонат.

— Облиш, це занадто просто — судити про таку складну людину за однією картиною. Нехай навіть геніальною. — Джастін поплескав Пола по плечу. — Ти знаєш, що це саме він розробив дизайн обгортки і назву «чупа-чупс»?

— Справді? — Пол підняв брову, і годі було зрозуміти, чи він розігрує подив, чи так воно і є. — А він тямущий. — Остання фраза Пола призначалася мені.

— Він найкращий. — Я прийняла цей виклик.

Після опівночі натовп почав роз’їжджатися.

— Залишишся? — Джастін поцілував мене в чоло.

— Не сьогодні. — Мені справді хотілося побути одній. Я хотіла малювати.

— Чому? — Він виглядав засмученим.

— Хочу попрацювати. Я надто довго не брала в руки пензля.

— Гаразд, тоді я підвезу тебе.

— Не варто, я візьму таксі.

— Завтра ти покажеш мені свою нову роботу?

— Якщо встигну закінчити.

Він вийшов зі мною на ґанок і дивився услід, аж поки машина зникла за поворотом.

Джастін завжди проводжав мене поглядом, немов знаючи наперед, що одного разу я не повернуся. Почуття затуманювали його розум, не даючи проникнути в суть і розгледіти неминучість фіналу. Він, як і я, відкладав свій біль на потім. І щоразу, прив’язана до нитки його погляду, я намагалася уявити, як залишу його колись за межею, що розділяє наш із ним світ навпіл. Для того щоби ніколи не перетнути цій кордон у протилежний бік, не повернутися до нього знову. Щоразу ці думки викликали біль і гіркоту. Я ще не знала, скільки пекельних зусиль потрібно буде докласти, щоб, торкнувшись востаннє його обличчя, назавжди залишити в минулому його очі, які так свято чекають мого повернення. Але вже зараз я здогадувалася, що це буде найскладніше рішення з усіх, які мені доводилося приймати.

Ще не ввімкнувши світло в номері, я побачила, ба навіть відчула, що ромашки зникли. Імовірно, їх викинула покоївка. Ще вдень я помітила, що вони почали в’янути, але їхня відсутність засмутила мене. Добре, що я встигла засушити одну. Поклала її між сторінок свого паспорта, і тепер вона назавжди залишиться зі мною.

Прийнявши душ, я, як зазвичай, сіла біля вікна. На годиннику була одинадцята. Сьогодні я не вдивлялася у вуличне життя. Я знала, що хочу намалювати на щільному білосніжному аркуші. І знала наперед, якою буде ця картина. Відтінки, сюжет, лінії — я вперше чітко уявляла собі кінцевий результат. Я просиділа за мольбертом до сьомої ранку, не відчуваючи втоми. На підлозі стояв кухоль вистиглого чорного чаю, я так і не зробила ані ковтка.

Давно мені не доводилося малювати так несамовито, надривно, фанатично. Ба більше: таке нестримне бажання зобразити дійсність гранично достовірно наздогнало мене вперше. Забруднивши всю палітру в пошуках потрібних відтінків, я викладалася на всі сто. Я ніколи не була такою щирою з неживим аркушем паперу, довіряючи йому свій біль, ховаючи свою слабкість. Я завжди знала, як складно ділитися сокровенним, даруючи написаному свої почуття, але навіть не могла собі уявити, як легко від цього стає.

Коли я нарешті дісталася ліжка, то відразу провалилася в сон. У кожній клітині панувало чарівне відчуття невагомості, яке обертало мене у вирі думок і надій. Там, у вигаданому світі ожилих мрій, я знов і знову віддавалася Джастіну. Цілком, не засмічуючи голову сторонніми думками й докорами. Там ми були лише вдвох. Не існувало жодного іншого життя, яке чекало мого повернення. Не було жодної іншої Аліси, здатної зрадити любов. Аліси, яка була занадто справедливою й чесною. Утім, хіба можна назвати чесною людину, яка обманює всіх навколо й саму себе?

Але тієї ночі Джастін зник із моїх видінь. Його витіснила намальована мною картина. Я бачила її згори. Я злетіла над нею, не відчуваючи свого тіла. Спочатку цей політ навіть потішив мене, але несподівано я зрозуміла, що не керую собою. І чим сильніше мені хотілося відчути землю під ногами, тим вище я піднімалася, а потім зовсім випурхнула у вікно. Якась невідома сила забирала мене далі й далі від полотна. Я впізнавала будинки й вулиці, повз які летіла, хоч вони були іншими. Я гукала перехожих піді мною, просила їхньої допомоги, але зрадник вітер розвіював крики, не даючи їм приземлитися, і випадкові перехожі, усміхаючись, махали рукою, чомусь зовсім не дивуючись дівчинці, яка парила над землею.

Я сама не помітила, як долетіла до школи. Побачивши тьмяне світло в майстерні Джастіна і його силует у вікні, я так і не зуміла зупинитися. Я відлітала далі й далі від нього, фізично відчуваючи цю болючу відстань. Остаточно зникли вогні Нью-Йорка, його вулиці та хмарочоси, і я занурилася в цілковиту темряву, продовжуючи летіти.

А потім я впала. Різко. Так, що приплив адреналіну забив мені дихання. Здавалося, що вижити після такого падіння було б нагородою, але найбільше лякало те, що я не знала, чи потрібен мені такий приз. Я розплющила очі за секунду до того, як моє тіло торкнулося землі. Я падала разом із краплями дощу, немов і сама перетворилася на дощ. Я була так близько від землі, чула її сирий запах. І, заплющивши очі, прошепотіла його ім’я.

На тумбочці біля ліжка розривався мобільний. Насилу намацавши вібруючий холодний метал, скинувши на підлогу тюбик із кремом для рук, я нарешті натиснула кнопку прийняття виклику — і мелодія стихла.

— Алло! — Я відразу впізнала Кейт.

— Привіт! — Мій сонний, трохи захриплий голос видавав мене.

— Люба, я тебе розбудила? Усе гаразд? — Я не могла зрозуміти, чи після нашої вчорашньої розмови її тон став теплішим, чи мені здалося. — Може, перенести твої заняття?

О боже, заняття! Нагадування про них змусило мене сісти в ліжку.

— Ні-ні, все гаразд. А котра зараз година?

— Десята.

— Я встигну. — Півтори години в запасі, добре, що сьогодні не було ранніх лекцій.

— Я хотіла запитати... Мені, звісно, ніяково, але чи Джастін часом не в тебе?

— Ні.

— Зрозуміло, вибач. Він пішов кудись із самого ранку. А мені терміново потрібно переговорити з ним. Може, малює десь у парку.

— Усе гаразд, не треба перепрошувати.

— Ну, побачимося тоді.

Вона вимкнулася. Я кинула телефон на тумбу й подивилася на мольберт.

Джастін був у мене.

Він стояв у центрі аркуша, прикріпленого до мольберта. І він був прекрасним. Щільна темна щетина вигідно відтіняла його блідість. Чітко виражені вилиці, як і піднесене вгору підборіддя, надавали зарозумілості його обличчю, але через це він виглядав привабливішим. Синій колір очей здавався яскравішим, бо їх обрамляли довженні густі вії. Лоб розкреслювали пухнасті брови, темні, немов підфарбовані. А ледь помітна зморшка, що пролягла між ними, надавала занадто молодому обличчю статечності. Його волосся — жорстке, стирчить урізнобіч, що створює художній безлад, неможливо зрозуміти, чи зроблено це руками досвідченого стиліста, чи він просто забув розчесатися. Відтінок волосся — щось середнє між темно-русявим і медовим. Рівний ніс і опуклі губи. Не пухкі, а саме опуклі. До яких так і хочеться доторкнутися, щоби дізнатися, якими вони можуть бути на смак. Я знала, і від цього моя голова йшла обертом. Я знову перевела погляд на картину. Довга лебедина шия. Широка спина. Сильні руки... Але зараз вони безсило звисають. Ні, він не розслаблений. Це виказують вени, які проступили на його шиї. Він приречений.

У його позі є щось незграбне, але ця маленька деталь лише додає достовірності його образу. Він у білому. Незастебнута біла сорочка з довгими, недбало закоченими до ліктів рукавами. Вона не приховує рельєф його тіла й темних завитків волосся на грудях, які поступово лягають у смугу і, опускаючись нижче, ховаються за ременем брюк. Штани теж білі, знизу трохи забруднені дорожнім пилом.

Він стоїть босоніж на розділовій смузі, яка промальована так чітко, аж спочатку здається, ніби це фотографія. Він стоїть посеред дороги. На роздоріжжі. Смуга не безперервна, а отже, він от-от може зробити крок будь-куди, обираючи свій шлях. У рисах обличчя легко читається його сутність. Він гордий, вірний своїм принципам, але самотній. За його спиною сяйво, ніби ав-тівка під’їхала занадто близько, світячи фарами. Але насправді це крила. Розгорнувшись, вони піднімаються за його плечима. Крила чорні. Бо чорні лебеді найбільш надзвичайні та красиві. У Києві таких немає.

Я обережно, щоби не розмазати ще не висохлі фарби, провела рукою по його обличчю. Цей Джастін назавжди залишиться зі мною. Він дивитиметься на мене трохи холодно, трохи приречено. Він ніколи не постаріє й ніколи не всміхнеться. Він уже знає, що ми ніколи не зможемо бути разом. І вже простив мені, бо встиг змиритися. Хай би що трапилося, він завжди буде поруч. І забуваючи про те, що це просто картина, мені завжди буде складно дивитися в його очі. Бо я завжди бачитиму в них відображення того болю, з яким доведеться жити.

Я не помітила, що того ранку від початку все пішло шкереберть. За сніданком я замастила джемом плащ, але не мала часу, щоби переодягнутися. Та й таксі довелося чекати довше, ніж зазвичай. До того ж погода була похмурою. Важкі свинцеві хмари, здавалося, лежали прямо на дахах величезних будинків, пронизуючи місто сирою імлою. Таксі дорогою застрягло в заторі, і мені довелося вийти з машини на квартал раніше. Вітер насвистував тужливу пісню в провулках і роздмухував поділ мого плаща.

Біля школи стояла Вікі. На ній були вузькі чорні джинси, біла сорочка й чорний жилет. І туфлі, звісно, на високих підборах. Якби не ці підбори, вона була б схожа на школярку. Вікі дивилася в протилежний бік. І я хотіла вдати, що не помічаю її. Але, немов відчувши мою присутність, вона обернулася й гукнула мене, коли я взялася за ручку вхідних дверей.

— Алісо! Ви поспішаєте?

Я награно подивилася на годинник, хоча в мене справді було обмаль часу:

— Вітаю, Вікі. Чесно кажучи, так. Щось трапилось? Може, я зможу тобі допомогти після занять?

Вона подивилася мені в очі. Тієї миті вона була схожа на маленьке вовченя в клітці зоопарку, безпорадне й озлоблене. Воно проводжає поглядом, сповненим ненависті, кожного, хто заради забави засовує руку через залізні прути, зазіхаючи на його простір. Цього разу нав’язливим відвідувачем виявилася я.

— Так, — у її голосі виразно чувся виклик, — сталося.

Я мовчала, очікуючи продовження.

— Він мій.

— Не розумію, про що ти.

Я відвела погляд. Звісно, я розуміла. І ця спроба повернути собі Джастіна не викликала ні найменшого подиву. За нього було варто боротися. Але така заява з її вуст здалася мені безглуздою й навіть абсурдною. Кому, як не мені, було знати, що Джастін ніколи не належатиме Вікі. Він ніколи не знайде для неї стільки ніжних слів, як для мене, і ніколи не торкнеться її тіла в пориві такого бажання. Та й хіба ця дівчинка могла почувати до нього щось порівняне з моїм божевіллям? Вона нагадувала вередливу дитину, яка тупає ногами й вимагає чергову коробку з рожевим бантом біля вітрини магазину іграшок. Але ляльку вже купили іншій дівчинці. У душі я зловтішалася, хоча й ненавиділа себе за це. Адже я чудово розуміла, що, на відміну від мене, Вікі була гідна його любові, бо могла віддати натомість своє життя. І вона вірила, що цього достатньо. Дурненька дівчинка ще не знала, який несправедливий цей світ, і продовжувала свій концерт:

— Дайте йому спокій! Вам уже тридцять, чи не так, Алісо?

Останньою фразою вона змусила мене відвести погляд, і, зрозумівши, що потрапила в точку, повела далі:

— До того ж ви заміжня. Цікаво, чи ваш чоловік знає, чим ви займаєтеся у вільний від високого мистецтва час? Чула, він із нетерпінням чекає вашого повернення...

Вона переможно осміхнулася, даючи мені зрозуміти, що, незважаючи на все, що відбувається, вона виграє цю війну, коли, капітулювавши, я відступлю.

— Але річ аж ніяк не у вашому чоловіку, до нього мені байдуже. Ви граєте із Джастіном. Немов кішка з мишкою. Ви дозволяєте йому піти, при цьому міцно тримаючи свою лапу на його хвості. Зараз він цього не бачить, але щойно ваша гра добіжить кінця, сліди ваших гострих кігтиків відлунюватимуть болем у його душі. От за що я зневажаю вас. І повірте, я допоможу йому перетворити солодкі спогади на страшний кошмар, який він захоче скоріше забути.

Я не знала, що відповісти їй. Виходить, я недооцінювала балерину. Вона підготувалася до бою. У її очах не було ненависті, лише лють, з якою вона готувалася відстоювати до кінця своє життя, адже я увірвалася в нього без дозволу. Вона занадто довго грала ролі другого плану для коханого чоловіка. Вона була натурницею, коли Джастіну хотілося малювати або ліпити. Була подругою, коли йому не було з ким подивитися новий фільм або випити по кухлю пива. Вона навіть була коханкою, коли йому хотілося задовольнити свою хіть, розуміючи, що на ранок він знову зведе стіну дружби між ними. Вона сумлінно грала всі ці ролі, і коли до її заслуженої прем’єри залишалися лічені тижні, наче нізвідки, з’явилася я.

Іноді навіть найменше вовченя може боляче вкусити. Вовк завжди залишається хижаком.

— Я не знаю, що тобі відповісти! Ти не зрозумієш, що я відчуваю, а я не шукаю твого розуміння. До того ж ти, як виявилося, не гірше за мене знаєш, чим закінчиться вся ця історія. Тому просто дай мені спокій. Потерпи ще місяць, а потім забудь мене так само, як забуде він.

Трохи відхилившись убік, я знову взялася за ручку вхідних дверей, але завмерла, піймавши наші відображення у склі. Молода дівчина із зібраним у високий пучок волоссям, яка виглядає особливо тонко та граціозно завдяки своїм підборам. Вона дивиться з викликом на свою суперницю, і лише ледь помітне тремтіння в руках видає її хвилювання. Суперниця явно старша. Їй близько тридцяти. На її сумці, подібній на великий мішок, висить плащ. Незважаючи на те, що надворі прохолодно, вона зняла його, щоби не ховати чорний комбінезон, який щільно облягає тіло. Він приховує її недоліки, підкреслюючи достоїнства. Варто віддати належне: славетні талановиті дизайнери творять дива, але й оцінюють їх у нечувані суми. Такі речі цій дівчинці явно не по кишені. А от її суперниці легко вдається заховати за вишуканістю та складним кроєм свій вік. Але під її очима темні кола, які просвічуються навіть під щільним шаром тонального крему: цієї ночі їй майже не вдалося поспати. На превеликий жаль, коли входиш у четвертий десяток, на твоєму обличчі зразу відображається мінус година сну попередньої ночі.

Ми були зовсім різні, при цьому бажаючи одного й того ж. Я знову подивилася на Вікі.

— Я тебе ненавиджу! — Вона перестала кричати, і тепер її голос нагадував шипіння змії.

— Мені байдуже.

Я уважно вдивлялася в її обличчя, і мене не залишало відчуття, ніби я пропустила щось дуже важливе. Але ж пружність шкіри — не головна відмінність між мною й Вікі. І вона чудово розуміла, що, поки я із Джастіном, їй мене ніколи не здолати. Бідолашній малій доведеться приймати поразки знов і знову, поки я сама не наважуся відступити. Результат битви видно в моїх очах, що горять від почуттів, які переповнюють мене зсередини. І це зовсім не лють, це кардинально інше відчуття, про яке Вікі поки доводиться лише мріяти.

Я опустила очі, намагаючись обійти її.

— Може, не варто обривати бесіду на півслові? — Спробу піти вона сприйняла як прагнення уникнути розмови.

— Я справді дуже поспішаю. А слухати твою балаканину в мене немає не лише часу, а й бажання. Вибач, ідеться не про плюшевого ведмедика, і ми не ділимо його в пісочниці. У дорослому житті не завжди допомагають аргументи. Іноді тут усе відбувається їм усупереч. Але ти зрозумієш це сама. — Я всміхнулася. — Десь близько тридцяти.

Я дивилася їй в очі, мені хотілося, щоби вона зрозуміла: мене не турбує вік, бо в неї нема переваг, які дозволили б їй перевершити мої недоліки.

У дверях з’явився Джастін.

— Я побачив тебе у вікні.

На мить обличчя Вікі освітилося, а очі стали ніжними й м’якими, немов і не було цього раптового нападу злості.

Він узяв мене за руку, а потім поцілував у губи. Від учорашнього вечора ми вже не приховували стосунків. Його подих, запах, тепло миттєво розтеклися в моєму тілі, роблячи все інше незначним. Отямившись, я обернулася. Вікі обм’якла, і по яскравих смугах рум’янцю на її щоках було зрозуміло, що вона втратила весь свій запал. Вона почувалася зайвою поряд із нами, і це почуття не було оманливим. У житті чоловіка, про якого вона мріяла, не було місця для неї.

— Вікі, я просив тебе не приходити. — Він обережно підштовхнув мене до дверей, намагаючись сховати від її нападів.

Начебто для мене вона могла бути небезпечною. Він досі не помічав, що ховає лева від овечки.

— Я приходила до Аліси.

— Отакої, відколи це у вас з’явилися спільні теми для розмов? — Він звертався до неї, але дивився вбік. У його голосі чулося невдоволення, її нав’язливість пробуджувала роздратування.

— Джастіне, припини. — Я торкнулася його плеча. — Ми говорили про живопис. Вікі питала моєї поради щодо підбору кольору декорацій.

Я могла б обдарувати її величним поглядом чи презирливо посміхнутися, але не стала цього робити. Я не бачила в Вікі суперниці.

— А в тебе? Чи давно в тебе з нею з’явилося щось спільне? — Вона відвернулася від нас, але, нерішуче ступивши кілька кроків, знову повернулася. — Я не можу повірити, що ти такий сліпий! Ти виглядаєш цілковитим бовдуром, коли захоплено дивишся на неї через свої рожеві окуляри. Господи, та розплющ нарешті очі! Хіба ти не розумієш, що вона не заслуговує такого ставлення?!

Вікі говорила голосно, активно жестикулюючи й зачіпаючи руками випадкових перехожих. Їм, так само, як і нам із Джастіном, було байдуже до її крику. Напевно, саме тому за мить вона вже поспішала геть забитою людьми вулицею, ставши частиною натовпу, до смішного незначною мешканкою Нью-Йорка, безликою декорацією до нашої краденої любові. Їй не залишалося нічого, крім як визнати, що її вчинки та слова безсилі й безглузді, як і присутність у житті Джастіна. Але вона не хотіла миритися з цим.

Я дивилася їй услід, не відчуваючи ні жалю, ані співчуття.

— Вона образила тебе? — Джастін узяв мене за руку.

— Радше повернула до реальності.

— Твоя реальність — це я.

— А що, як вона має рацію? Якщо я зовсім інша, ніж здаюся тобі? І якщо я допоможу тобі зняти рожеві окуляри?

— Ти найкраща. Цього мені достатньо. І ніщо не переконає мене в протилежному. — Він торкнувся губами мого чола, потім кінчика носа, щоки й нарешті губ. Здавалося, його дихання — це чистий потік, який змиває всі слова Вікі.

Він дійшов зі мною до класу. Сьогодні я займалася зі студентами. Вони вже сиділи на своїх місцях. Тому Джастін обмежився скромним поцілунком у щоку. Я із зусиллям розтиснула пальці, щоби випустити його руку, а потім дивилася йому вслід, коли він ішов своєю розгонистою ходою по вузькому коридору. І мені здавалося, ніби за його спиною колишуться чорні, як ніч, крила.

Весь урок я не могла зосередитися. Я запропонувала студентам зробити ескізи на вільну тему. Мені було цікаво, про що вони думають. Я вдивлялася в їхні фантазії. Вони були різними. Хтось намагався намалювати те, що виходило в нього найкраще, а хтось, не боячись помилок, ділився з папером найпотаємнішим.

У живописі я завжди цінувала щирість. Адже лише такі роботи можуть торкнутися чогось всередині нас, достукавшись до самого серця. Але того божевільного дня навіть такі наївні й гарні малюнки не могли змусити мене відволіктися. І я знов і знову подумки поринала в безпідставні, на перший погляд, переживання.

Саме на занятті мене вперше відвідала думка, що все йде шкереберть. Я раз-у-раз намагалася побороти почуття страху, що виникало нізвідки, піднімалося холодною грудкою від низу живота й підступало до горла. Чітко розуміючи, що причин для хвилювань немає, я не могла знайти собі місця. І ховаючи переляк за зосередженням, я водила олівцем по аркушу під різним нахилом у різні боки, але результат виходив однаковий.

Із купи паперів на столі, з кожного аркуша мені всміхався Джастін. Я хотіла опинитися поряд із ним. Ось так легко та просто встати під час заняття і, нічого не пояснюючи, вийти в коридор, аби за кілька хвилин влетіти до його кімнати, притиснутися до його грудей, зрозумівши нарешті, що нічого не змінилося.

Але те, що недавно говорила Вікі, викликало в моєму серці появу першої тоненької тріщинки. І я поки не знала, як повернути все назад, аби знову відірвати себе від реальності, та, забувши про безглузде майбутнє, довіряти короткому сьогоденню.

Умить усе немов повисло на волосині. І почуття, що здавалися недавно такими міцними, уподібнилися до мильної бульбашки. Ось чому я досі залишалася в класі. Адже мильна бульбашка лускає від будь-якого необережного руху. Я боялася, що Джастін може зникнути. Здавалося, я раптом розучилася жити моментом, бо ця дівчинка промовила вголос те, про що я намагалася не думати, а Джастін навіть не здогадувався.

Чому Вікі при Джастіні не нагадала мені про Олега? Я не розуміла. Може, вона просто вирішила приберегти це для кращої нагоди, щоби насолодитися моїм провалом сповна? А може, розуміла, що часто й гонець, який приніс погану новину, позбавляється голови.

Староста групи поклала мені на стіл стосик ескізів:

— Алісо, ви добре почуваєтеся?

— Не виспалася. Я малювала до ранку, і мені майже не вдалося поспати.

Я спробувала всміхнутися.

Після закінчення лекції, як зазвичай, я попрямувала до кімнати Джастіна. Через щільно зачинені двері долинали звуки музики. Обережно доторкнувшись до ручки, я завмерла на секунду, але, так і не наважившись відчинити двері, поквапилася геть. Підкоряючись раптовому непоясненому пориву, я викликала таксі й поїхала в готель. Усе залишилося, як і раніше, тільки мені нестерпно хотілося побути на самоті, щоби розкласти саму себе по полицях та впорядкувати власні почуття. Я не хотіла повертатися до Києва й думала про те, що, хай там що, стану вільною, а отже, щасливою. Але обміркувати це рішення мені потрібно було на самоті.

Я знала напевно, що через пару годин, виявивши мою відсутність, Джастін обов’язково приїде слідом. Я розуміла це так само чітко, як і те, що моє раптове зникнення образить його. Але я не могла відкрити свої переживання. Була впевнена, що, вгадуючи мої сумніви в кожному жесті, він би обов’язково образився ще сильніше. І знову спробував би поговорити зі мною про майбутнє, яке я й сама поки не уявляла.

Відчинивши двері номера, я зняла черевики біля входу, підперши плечем одвірок. Постоявши на порозі, немов не наважуючись увійти, я неквапливо пройшла в кімнату й кинула папку із замальовками з сьогоднішнього заняття на стіл. На них був Джастін. Він усміхався або сумував. Пив каву, сидячи на підвіконні та притулившись скронею до холодного скла. Вів машину. Курив. Спав, то неспокійно перевертаючись, то блаженно всміхаючись. Він був різним. Він був моїм Джастіном, і я мусила малювати його, щоби назавжди запам’ятати риси обличчя й тіла, навчившись протистояти часу. Я підійшла до мольберта, обережно торкнувшись нічної картини кінчиками пальців. Мені хотілося перевірити, чи висохла фарба, але вона ще була сира. Я взяла склянку й налила мінеральної води, не відводячи погляду від полотна.

— Хто він?

Склянка вислизнула з моїх рук, голосно дзенькнула об стільницю й розлетілася на сотні дрібних осколків, які бризнули в густий ворс килима. Аж тоді я обернулася — повільно, наче не вірячи своїм вухам.

— Олег?

— А ти чекала когось іншого?

Він сидів у кріслі за моєю спиною. Як завжди незворушний. І лише нервове погойдування ноги видавало хвилювання. На пом’ятому втомленому обличчі читалися сліди виснажливого перельоту. Він напружено всміхався, ховаючи за цією усмішкою переможну зарозумілість, усвідомлюючи, як легко своєю появою зруйнував мій повітряний світ.

— Вирішив зробити тобі сюрприз. А тут — він. — Голос занадто різкий. Олег раніше не дозволяв собі розмовляти зі мною таким тоном.

Я змусила себе всміхнутися й підійти до нього. Як я досі не помічала, що його обличчя пошматоване глибокими зморшками? А блякло-сірі очі тепер здавалися вицвілими. Я торкнулася губами його щоки. У ніс вдарив запах одеколону, чужий і неприємний. Від Джастіна пахло інакше.

— Я рада тебе бачити. — На цій фразі мій голос здригнувся. Залишалося тільки сподіватися, що він не відчув моєї брехні. — Сюрприз вдався.

— Я запитав, хто він.

Олег дивився на полотно, і я мимохіть закрила картину спиною, ніби побоюючись, що він спопелить її поглядом.

— Це? — Я махнула рукою в бік картини, намагаючись надати своєму жестові якнайбільше недбалості. — У школі проводять конкурс на найкращий портрет. Ми малюємо одне одного. Знайомся, Джастін, молодший брат господині.

— Дивна картина. За його спиною крила. — Олег немов розмовляв сам із собою.

— Навіть не знаю, — я стенула плечима, — захотілося спробувати себе в чомусь новому, от і вийшло щось на зразок зооморфізму.

Чоловік-лебідь. Це в мене перший експеримент у такому жанрі. Вдався?

Олег напружено вдивлявся через моє плече в намальовані очі.

— Припини, йому двадцять. Чи ти вважаєш, що Аліса захоплюється молоденькими хлопчиками? — Я намагалася говорити жартівливо, наперед знаючи, що голос мене підведе.

Олег голосно видихнув і притягнув мене до себе. Він почув тільки те, що хотів чути. Його руки здалися мені липкими й занадто гарячими. Від нього пахло потом і несвіжим одягом. Я не хотіла його дотиків. І не хотіла близькості з ним. Але його пальці, блукаючи по моєму тілу, намагалися знайти блискавку комбінезона.

Я трохи відсторонилася:

— Ти побудеш зі мною? — Своєму голосу я надала інтонацію непідробної надії, а в голові крутилася лише одна думка: хай би він поїхав.

— У мене справи в Майамі, але я не міг не заїхати до тебе. Не хочеш злітати зі мною на пару днів? Я звідти відразу в Париж, а ти повернешся назад.

Два дні в Майамі. Два дні без Джастіна. Два дні вдавання. Вони мали стати тренуванням перед довгими роками брехні, які чекали попереду.

— Навіть не знаю.

Насправді я не мала жодних сумнівів, бо іншого виходу не існувало. Мені потрібно було погоджуватися, бо, якщо я збиралася залишитися, Олег міг затриматися зі мною в готелі. І зустрітися із Джастіном. Він би прийшов з хвилини на хвилину, адже заняття закінчилися, а я так і не зайшла до нього. Згадавши ранкову розмову з Вікі, він би мучився невиправданим почуттям провини й вирішив підняти мені настрій, опинившись на порозі з букетом ромашок. Тільки від цих думок мені стало погано. Потрібно забиратися звідси якомога швидше.

— Я зателефоную Полу, і він владнає за мене всі справи в школі. Чому б і ні? Коли вилітаємо? — Я марно намагалася надати своєму понурому голосу нотки щастя.

— Літак через чотири години.

— Тоді нам варто їхати до аеропорту. — Я рішуче встала.

— Нам нема куди поспішати, — Олег попрямував до мене, — до аеропорту якихось дванадцять кілометрів.

На його обличчі грала хтива посмішка, і він спробував обійняти мене.

— Зараз на дорогах жахливі затори. — Я могла хіба сподіватися на це, щоби приховати свою брехню. — Чекай, я зберу речі. — Ухилившись від його обіймів, я позадкувала й вийшла з кімнати.

Я розгублено дивилася на полиці шафи. Олег, клацаючи пультом, перемикав телевізійні канали.

І фрази з ток-шоу змішувалися з уривками пісень, остаточно заплутуючи мої думки.

— Не пам’ятаєш, на якому каналі ВВС?

Я не відповіла, неуважно кидаючи якісь кофти в невелику дорожню сумку від Луї Віттона. Ми купили її з Олегом в «Сакс», одному з найкращих нью-йоркських молів на П’ятій авеню. Це було позаминулого Різдва. У цей час тут завжди божевільні знижки. Тепер я не могла уявити, як знаходилася в цьому місті без Джастіна, як раніше нічого не знала про нього. А він, можливо, тоді стояв за моєю спиною в черзі до кас чи сидів за сусіднім столиком в кав’ярні, читаючи «Нью-Йорк таймс». Або навіть, поспішаючи у своїх справах, випадково зачепив мене плечем у метро? Невже я могла жити, не знаючи, що він є?

Відганяючи ці несвоєчасні думки, я поспішала, і за п’ятнадцять хвилин ми вже сиділи в таксі.

— Аеропорт Ла Гардія, будь ласка. — Я всміхнулася. Водій поскаржився на дощ і зробив голосніше музику.

«І like the way you lie», — співала Ріанна.

— Зробіть тихіше.

Я б із задоволенням слухала цей трек на повну, але Олег був жахливим занудою.

Водій невдоволено заклацав кнопками приймача. Не помічаючи цього, Олег дістав мобільний і, втупившись у вікно, почав переговори, що стосувалися його бізнесу. Обернувшись, я лише на мить зловила поглядом двері готелю. Віддавши ключі паркуваль-нику, Джастін вибрався з чорного «Порше» й попрямував до входу. У його руках був букет ромашок.

Ла Гардія, як і аеропорт Кеннеді, знаходиться в Квінсі, щоправда, на його північній околиці, і використовується переважно для внутрішніх рейсів. Може, тому він здається спокійнішим.

Ми сиділи в кав’ярні з видом на злітну смугу. Олег досі розмовляв по телефону. Було дуже незвично чути і українську мову, і його голос. Я дивилася у вікно. На вулиці, як і раніше, дощило. Великі сумні краплі, схожі на сльози, стікали по склу. І мені хотілося ридати разом із дощем через свою безпорадність.

Аж тепер я зрозуміла, як просто все може бути. Мені лише треба сказати Олегу, що між нами все скінчено. Пояснити йому, що тут, у Нью-Йорку, я знайшла другу частину себе. І він зрозуміє. Може, не відразу, але зрозуміє. У нього не залишиться вибору. Як і в мене зараз. Адже якщо він — не моя друга половина, отже, і я не можу бути призначеною йому жінкою. Звільнивши його від ілюзії щастя, я подарую шанс зустріти когось, кого він справді потребуватиме. Було цілком зрозуміло: іти в майбутнє, наче нічого не сталося, уже неможливо. Адже тепер усе інакше, зовсім інакше. Це був наш один на двох шанс жити: шалено, нестримно, пристрасно. І при цьому щасливо.

Олег нарешті поклав телефон на стіл.

— Дідько! Акумулятор сів. — Він голосно сьорбнув із кухля остиглий зелений чай. Чому ця його звичка ще місяць тому не викликала в мені відрази?

— Олеже, — я взяла його руку, — не знаю, з чого почати...

— Слухай, — він усміхнувся, перебиваючи мене, — коли я приїхав у готель і побачив цю картину, думав, здурію. Молодий хлопець, красиве тіло. Але це не все. Він був такий справжній і ніс у собі стільки емоцій. Неможливо саме так намалювати людину, коли не маєш до неї особливих почуттів. Присягаюся, я ніколи не бачив нічого подібного. Так, це, безперечно, найкраща з твоїх робіт. Але коли я дивився на неї, мені ставало боляче. Ніби цей хлопчисько забрав моє життя. Забрав тебе. Його біле ангельське вбрання й чорні диявольські крила досі стоять мені перед очима. — М’який, трохи переляканий голос Олега здавався мені жалюгідним. — Він підняв сумніви з глибин моєї підсвідомості.

Я забарилася:

— У цьому є якась частка правди, річ у тому...

Я насилу добирала слова, не розуміючи, що саме хочу сказати, але Олег зупинив мене:

— Стривай. Добре подумай перед тим, як озвучити те, що крутиться в твоїй голові. Не треба вважати, що все просто.

Я не могла повірити своїм вухам. Олег розумів, про що піде мова? Тоді, можливо, це може полегшити моє зізнання. Але його тон миттєво змінився, ставши холодним і розважливим, до того ж його явно влаштовувала моя розгубленість.

— Ти не підеш від мене. І знаєш, чому? Я просто знищу твого лебедя. Зітру на порох. Повір, у мене знайдуться на це кошти й сили. — Він говорив спокійно, але в його очах було стільки жорстокості, що я не сумнівалася: все буде саме так.

Я мовчала, не знаючи, як повестися далі. Я очікувала чого завгодно, але не цих погроз. Дотепер я переживала за почуття Олега, не беручи до уваги можливість його агресії.

— Невже ти думала, що я такий дурень? Алісо, тобі ніколи не спадало на думку, чим я займаюся в звичайному житті? З якими людьми мені доводиться мати справу? Тільки не треба робити такі перелякані очі. Досить зображати наївну дуру! Ти ж прекрасно розумієш, мені не доведеться докладати зусиль, аби зробити все, про що я зараз кажу.

Намагаючись розчинити цукор у кухлі з холодним чаєм, я дивилася на ложку, не піднімаючи очей. У моїй пам’яті, обганяючи одна одну, проступали картинки з минулого. Допити в прокуратурі після загибелі одного з компаньйонів Олега. Начальник охорони з хтивою посмішкою, схожий на цинічного вбивцю-рецидивіста. Пожежа на великому успішному заводі, власник якого відмовлявся співпрацювати з Олегом. Статті в газетах про його незаконну діяльність. Чому досі я не зважала на ці факти? Як вийшло, що я не лише не цікавилася справами його компанії, але навіть не могла б виразно пояснити, чим саме він займається? Я замкнулася в чотирьох стінах своєї майстерні, не помічаючи нічого навколо. Я існувала в зручному мені світі, не бажаючи бачити того, що загрожувало зоні мого комфорту.

— Мала, я не ображатиму тебе. Ти ж знаєш, я ніколи нічого не шкодував, коли йшлося про твоє щастя. Але я вірю, що й ти не зрадиш мене.

У його погляді змішалися гнів і справжній страх перед втратою. Олег не вмів програвати. І зараз він міцно тримав мене за руку. Він хотів бути зі мною. Він купив мене. І, напевно, тому вибрав шлях сліпої віри. Так було набагато простіше для нього. Вдавати, що нічого не відбувається. Він ніколи б не відпустив мене. Просто так. Бо амплуа покинутого чоловіка могло зруйнували його цілісний образ непереможного в усіх сенсах цього слова.

Відчуваючи справжній жах, я зрозуміла, що він заплющить очі на багато чого, якщо я залишуся з ним. Але й не зупиниться ні перед чим, якщо я захочу піти. Він явно насолоджувався, усвідомлюючи мою залежність від нього, знаючи, що я залишусь. Я б ніколи не поставила під удар життя Джастіна. І через це ніколи б не знайшла в собі сили зізнатися Олегу, що в моєму житті є інший чоловік. У моєму іншому житті.

Можливо, та інша Аліса й не була б йому настільки близька. Вона підспівує реперам разом із таксистами й танцює до ранку в нічних клубах. Вона все робить не так. Їсть круасани на сніданок і голосніше за всіх сміється, не помічаючи осудливих поглядів. Вона ходить на височенних підборах і занадто яскраво фарбує губи. Вона вільна, зухвала, рішуча. Любить ромашки й життя. І, зачароване її почуттями, життя відповідає їй взаємністю.

Але час цього роману з життям недовгий. Бо для Олега набагато важливіше вийти переможцем із його власної гри в любов, ніж перенести удар спустошливої правди. Він, як і я, був занадто егоїстичний у своїх почуттях. Він хотів бути зі мною, і йому було байдуже, скільки життів заради цього доведеться поламати або навіть обірвати. Я точно знала: хай би що трапилося, я не дам йому дістати Джастіна.

— То що ти хотіла сказати? — Олег дивився мені в очі, чуючи мій страх, насолоджуючись своєю перемогою.

— Нічого. — Я прийняла єдине можливе рішення, ковтаючи сльози. Він бачив їх і самовдоволено посміхнувся.

— Але я тебе перебив.

— Ну, тобто я хотіла сказати, що по-справжньому закохалася. Я маю на увазі, закохалася в це місто. — Я затиналася на кожному слові, і чомусь мені було начхати, що Олег відчуває брехню в кожному звуці. Мало значення лише те, що зовні він залишався непроникним. — Загалом, я подумала, може, ми колись купимо тут квартиру? Ну, щоби приїжджати в будь-який час?

— Обіцяю подумати, але мені чомусь здається, що ти навряд чи ще колись захочеш провести тут свою відпустку. — Олег торкнувся губами мого зап’ястя.

— Я зовсім забула зателефонувати Полу. Попередити його, що ми їдемо.

Олег кивнув. Пол відповів після шостого гудка.

— Привіт! Слухай, така справа, тут Олег прилетів.

— О Боже, скажи, що ти мене розігруєш! Ти сказала Джастіну?

— Ні, я з Олегом в аеропорту. Він летить у Майамі. Кличе мене з собою на пару днів.

— Хочеш залишитися? — Питання пролунало як запрошення до участі в змові.

— Напевно, так! — Олег уважно вслухався в мої слова.

— Ну, тоді скажи йому, що ми з Кейт відлітаємо до Лос-Анджелеса, і саме тому я збирався попросити тебе доглянути за школою.

— Ну, знаєш, про такі речі попереджають заздалегідь. — Вступивши в гру, я намагалася вдати, що обурена.

— Щось трапилося? — Здається, Олег попався на нашу вудку.

Не забираючи телефон від вуха, я повторила Олегу вигадану Полом фразу.

— Дай йому слухавку. — Пол вирішив, хай там що, допомогти мені.

Я простягнула Олегу телефон. Він привітався з Полом і перетворився на слух. Потім, кивнувши кілька разів, широко всміхнувся, зронивши:

— Гаразд, але ти наш боржник!

І, попрощавшись, віддав мені телефон. Екран уже погас, отже, Пол вимкнувся.

— Мала, схоже, твоя поїздка зі мною відміняється. — Він знову взяв мене за руку.

— Тільки не кажи, що йому вдалося переконати тебе! — Я зображала досаду.

— Він це вміє. До того ж він має рацію. Ці люди чекали твого приїзду й цінують кожну твою лекцію. — Олег грав чоловіка, який усе розуміє. — Проведеш мене?

Я кивнула. Ми обидва чудово виконували свої ролі, прекрасно знаючи, що відбувається насправді.

— І ще одне. — Олег промокнув губи паперовою серветкою. — Я ж таки не дурень. Ти можеш побавитися, граючи з почуттями цього молокососа, але коли повернешся до Києва, усе буде як і раніше. Сподіваюся, мені вже не доведеться бачити цей ідіотський блиск у твоїх очах. Я розумію, іноді нам хочеться пограти в любов, але твої мрії залишаться тут. Сподіваюся, ти розумієш — жодної квартири в Нью-Йорку. — Він підвівся.

— Я...

Нахилившись так, що його обличчя виявилося занадто близько, Олег поклав палець на мої губи:

— Звільни мене від подробиць, будь ласка. Усе мине, Алісо. Повір мені, усе мине.

Ми мовчки дійшли до воріт, і коли, отримавши посадочний талон, він зник за поворотом, я не відчула нічого, крім полегшення. Отже, він знав про все. І великодушно дозволив мені мріяти, тим самим покриваючи свої грішки. А може, вирішив, що я закрутила роман від нудьги. Неважливо. Головне, що він полетів. Подалі від Нью-Йорка, Джастіна та школи Кейт.

На вулиці пахло дощем. Свіже повітря заряджало бадьорістю й бажанням творити. І я відразу забула про Олега. Його літак, залишаючи білу смугу над моєю головою, щосекунди віддалявся. Я зловила таксі й назвала адресу школи. Телефон запищав десь на самому дні сумки. Повідомлення від Олега: «Я кохаю тебе, мала.

Забудь усе, що я тобі наговорив. Дурість якась». Я не відповіла. Він знав, що я не пишу смс.

У таксі, притискаючись лобом до холодного скла задніх дверей, я думала про те, яким дивним видався цей день, що почався з портрета Джастіна. Спочатку Вікі влаштувала скандал біля дверей школи, підштовхуючи мене до рішення не їхати з Нью-Йорка, і, ніби зумівши передбачити це, Олег раптово з’явився в моєму номері, з головою зануривши мене в реальність. Він хотів відвезти мене в Майамі, щоби позбавити фантомних, як йому здавалося, емоцій, але я, знову обдуривши життя, їду до Джастіна. Напевно, він засмучений моєю відсутністю, і я, роззувшись біля входу, щоби не видати себе стуком підборів, на носочках проберуся в його кімнату. Він стоятиме біля вікна, що виходить на вулицю, тому я зайду з чорного входу, обережно підійду зі спини й обійму його. Він усміхнеться. А потім, забувши про всі халепи, я віддамся солодкій насолоді, щоб, відчувши його дотики, знову забути про розум і жити лише почуттями. Хай і недовго.

Дорогою я попросила таксиста заїхати в «Арома-кафе» та взяла з собою сандвічі з лососем на пшеничному хлібі (їх любив Джастін) і ароматну каву.

Над вхідними дверима горіла вивіска, хоча на вулиці ще не стемніло. Я пояснила таксистові, як заїхати у внутрішній двір. На щастя, було не замкнено. У шкільних коридорах, як завжди цієї пори, тихо. Двері кабінету Кейт, праворуч від входу, щільно зачинені. Судячи з усього, її не було на місці. Я зняла черевики й тихенько пішла до кімнати Джастіна. Я переймалася через те, що міг наговорити йому портьє з готелю. Джастін напевно цікавився, чи з’являлася міс Островська у готелі. По-зрадницьки видаючи мене, шаруділи в руках паперові пакети. За дверима його кімнати панувала тиша. Я обережно, скривившись від ледве чутного скрипу, натиснула на ручку.

Вони лежали на матраці, закутані в біле простирадло. У пальцях Джастіна тліла цигарка. Вікі опустила голову на його плече. Вона дивилася мені прямо в очі й усміхалася. Вона чекала моєї появи й навіть не намагалася приховати звитяжної радості в блискучому, трохи відчуженому погляді. Джастін не повернувся в мій бік. Я, як укопана, застигла на порозі. Мені не доводилося потрапляти в такі ситуації, і я не розуміла, як тепер поводитися. Що могла я вимагати від чоловіка, коли мені нема чого дати натомість? Але ж ті емоції, які ми дарували одне одному, були чимось більшим, ніж просте спільне життя. Хіба міг він так легко забути моє тепло, лише торкнувшись губами іншої жінки?

Він сів, підпираючи спиною стіну, уникаючи мого погляду. А я не могла відірвати очей від його оголеного блідого тіла. І з фанатичним мазохізмом подумки уявляла моменти їхньої близькості. Її губи, що ковзали по його грудях, пальці, що заплуталися в неслухняних пасмах волосся...

Щоб якось приховати хвилювання, я почала рахувати глухі удари власного серця. Здавалося, воно розривало своїм стуком напружену тишу.

Один... Два... Три...

Легше не ставало. Я ковтала повітря та стримувала сльози. Тут вони були ні до чого. Я не хотіла, щоби він бачив, як я плачу, бо знала: від цього, незважаючи на все, що відбувається, йому буде боляче. Я не хотіла завдавати йому болю.

У пластмасовій урні, у кутку, голими стеблами назовні стирчав букет ромашок. І, розсунувши важкі щільні хмари, тонкий промінь сонячного світла, немов даруючи надію, пробрався до кімнати, загравши на жовтій смужці металу, що лежала в кутку стелажа: «Як добре, що я зміг тебе знайти».

Чотири... П’ять... Шість...

Я провернула свою обручку на пальці, і вона зісковзнула мені в долоню. Я поклала її всередину обручки Джастіна, і вона фальшиво брязнула об скляну поверхню полиці. Вікі дивилася на мене в упор. Їй був цікавий кожен мій жест. Я відчувала її погляд спиною, але не оберталася. Сама не знаючи для чого, я підійшла до вікна.

Я чекала, що світ завалиться, але... Всупереч моїм очікуванням, незмінно поспішали невідомо куди таксі, і люди, що проходили повз, піднімали очі на вивіску школи, сміялися, жартували, відверталися. Вони бігли у справах, поверталися додому або тільки виходили з дому, зовсім не чуючи мого болю. Я ковтала шум життя, який долинав через маленьку щілинку відчиненого вікна.

А в кімнаті досі пахло моїми парфумами. І здавалося, що стерти з цих стін моє ім’я вже неможливо.

Тиша ставала все важчою. Я опустила пакет із сандвічами на підвіконня. Зібравши волю в кулак, повернулася до них обличчям. Але мені вже не вдавалося розгледіти обриси голих тіл. Сльози, що наповнювали очі, заломлювали картину реальності, роблячи силуети розмитими, змушуючи мене думати, що це зовсім не вони.

Я хотіла перепросити за незручне вторгнення в їхній відновлений світ, але слова застрягли в горлі. Немов акваріумна рибка, я просто відкривала й закривала рота, так і не видавши ані звуку. Я ненавиділа себе за неможливість бути з Джастіном і за те, що сама штовхнула його на цю зраду. Ненавиділа, що розуміла: зради немає. Бо все, що відбувалося, було лише тонкою матерією реальності, яка проступила назовні через райдужну оболонку мильної бульбашки — чарівної недовговічної кулі, у якій я жила останній місяць, забувши, що скоро вона лусне.

Сім... Вісім...

Я кліпнула, і теплі солоні краплі потекли по щоках. Знову відвернувшись до вікна, я змахнула їх рукою, сподіваючись, що вони залишилися непоміченими. Джастін нарешті повернувся в мій бік. Він пильно дивився на мене, і я бачила, як, вбираючи мій біль, збільшуються його зіниці, а очі стають чорними, схожими на перестиглі вишні. Боліло так, що в моєму серці не залишилося місця навіть для ненависті до себе.

Зауваживши в його збожеволілих зіницях відображення тих самих почуттів, я беззвучно вийшла в коридор, так, ніби перелетіла цю відстань у кілька кроків. І щільно зачинила за собою двері. Повільно опустивши на підлогу туфлі, наче даючи собі час на роздуми й можливість повернутися, я обернулася, впершись поглядом у байдужу дерев’яну поверхню. Повернутися, щоби потім знову піти, не порушуючи циклічності? І знову зробити йому боляче? Або ж, нарешті, розірвати це нескінченне коло, просто давши йому спокій. Вийти з його життя так само буденно й непомітно, як колись я опинилася на його порозі. Насилу, ніби мені доводилося заново вчитися ходити, я зробила перший крок. Вперед по коридору, геть від його дверей.

Переходячи на біг і підриваючи могильну тишу школи, я дряпала мармурову плитку металевими підборами, врізаючись у стіни, не обертаючись назад. Я бігла. Мені не вистачало повітря. Здавалося, зовсім трохи — і я задихнуся. Але вже ніщо не могло зупинити мене. Ось він, вихід, зовсім близько, варто лише трохи поквапитися.

Дев’ять...

Я щосили штовхнула двері.

Десять...

Я дихала. Я стояла на розділовій смузі сірого асфальту й дихала, не зважаючи на автомобілі, які сигналили, пролітаючи дуже близько. Я набирала повні легені повітря, захлиналася киснем, і голова йшла обертом. Мені раптом здалося, що варто зробити ще один крок, врізатися в металевий каркас будь-якої з цих машин — і всі проблеми, обернувшись на туман, випаруються й заберуть із собою моє нікчемне й неправильне життя. Але хіба у життя існують правила? І хто, як не ми, вигадує їх?

Джастін не був би винен у моїй загибелі. У моєму житті я жила за моїми правилами. Я сама не раз умовляла його придивитися до Вікі. Я ніколи не змогла б дати йому і найменшої частки того, що було в неї, — молодості та свободи. Але головне — майбутнього. Бо Вікі, як і він, досі вірила в любов. Навіть після загибелі батьків мені не доводилося думати про смерть. Але ж вона, позбавляючи нас усього мирського, приносить полегшення. Жити складніше.

Тільки от чомусь саме тепер, як ніколи досі, я хотіла жити. Щоби знати, що він є, і зберігати спогади про нього. Навіть якщо мені не було куди йти й чого прагнути, я була впевнена, що зовсім не земне тяжіння утримує мене на слизькому мокрому асфальті в ці секунди.

Я перейшла на тротуар, піднявши погляд на його вікно. Він дивився на мене крізь скло очима, сповненими жаху. Піднявши вгору розкриту долоню, я відвернулася.

Біля входу школи зупинилося таксі, і, на ходу прощаючись із водієм, із задніх дверцят, як завжди бездоганна, вийшла Кейт. Побачивши мене, вона всміхнулася, а потім розгублено втупилася в моє червоне обличчя.

— Алісо, ти плачеш? Що сталося?

— Усе гаразд. — Не знаю, яким дивом мені вдалося відповісти їй. Я стояла на тротуарі геть промокла від дощу, зі сльозами, що зливалися з краплями на щоках.

— Ходімо швидше, розповіси, що сталося. — Вона взяла мене під руку й повела в бік школи.

Я вирвалася, напевно, занадто різко:

— Не можу. Я не можу туди піти. Прости мені.

Я пішла вперед дуже швидко. Я знала, що ніхто мене не наздоганятиме, поки я розчиняюся в натовпі. Мені просто хотілося швидше піти. Іти, куди очі дивляться, аби подалі від своїх проблем і почувань.

Через квартал я уповільнила хід і, ставши частиною байдужого до чужих переживань міста, озирнулася по сторонах. Немов не помічаючи дощу, боязкі промінчики сонця ковзали по вулицях і знову ховалися за сірою масою. Вітрини, вивіски, машини, різнокольорові парасольки перехожих кружляли перед моїми очима.

Повз мене на немислимій швидкості пролетів із приголомшливим ревом мотоцикл. До хлопця в темно-червоному шкіряному комбінезоні притискалася дівчина. Її волосся, що вибилося з-під шолома, майоріло на вітрі. Проводжаючи їх поглядом, я раптом подумала, що варто купити собі такий байк і летіти по сірій стрічці дороги назустріч вітру. Обганяти час, піддавшись невгамовній швидкості, і не бачити нічого навколо. Довірити своє життя залізу, ставши з ним єдиним цілим. Не вірити зведенням про ситуацію на дорогах міста й петляти між завмерлими машинами. Не перейматися, що тобі забракне часу. Не боятися жити, відчуваючи, як розпечена гума прилипає до асфальту, несучи тебе вперед, і розуміти, що лише це нетривке зчеплення з поверхнею й утримує тебе на землі.

Хоча, може, краще стати подружкою байкера? Сидіти за його спиною й навіть не бачити дороги, не встигати вдихнути його запах, розвіяний вітром. Просто бути поруч із коханою людиною, притулившись усім тілом. Ловити цей момент божевільної близькості, насолоджуючись першим теплом і сонцем, що відбивається від фар. Мчати в нікуди під захопленими поглядами хлопчаків на узбіччі. Пахнути бензином і знати все про кінські сили й різниці між літровим двигуном і «шестисотою». Знатися на якості шкіряних комбінезонів і, знімаючи шолом біля магазину на заправці, струшувати волосся, відчуваючи на собі зацікавлені погляди чоловіків і ревнощі його, єдиного. Віддати себе своїй другій половині, довіряючи в усьому, і зовсім не злякатися, коли на спідометрі висвітиться двісті п’ятдесят, забувши, що залізний кінь здалеку чомусь схожий на метелика. На жаль, одноденного. Політ якого обов’язково урветься. Може, навіть за цим поворотом. І, розділивши на двох останній подих, закінчити цей політ, притискаючись до нього всім своїм тілом...

Я зачаровано дивилася їм услід. Зовсім поруч зупинилася патрульна машина.

— Усе гаразд, мем?

Схоже, поліцейського це справді цікавило.

— Так-так, усе гаразд, — постаралася я всміхнутися.

— Я можу підвезти вас. — Він не зводив з мене очей.

— Не варто, мені подобається цей промоклий сонячний вечір.

Повернувшись, я знову попрямувала вперед по вулиці та загубилася серед тисяч перехожих. Вони не помічали, як сотні моїх думок, перемішуючись, плуталися в них під ногами, а потім збилися з курсу й зазнали кораблетрощі в холодних калюжах.

У вечірній час Музей сучасного мистецтва Соломона Гуггенхайма напрочуд порожній. Коли я опинилася всередині, до закриття залишалася година. Про це мене попередила привітна касирка. Я стояла біля картини Марка Шагала «День народження». Знаючи, що мій день народження точно не вдасться таким само кольоровим, адже в ньому не буде окриленого закоханого хлопця, якій кружляє над буденністю поруч зі своєю коханою.

— Вибачте, мем, ми вже зачиняємося, — переступаючи з ноги на ногу, біля мене стояв охоронець.

Важко було повірити, що минула година.

— Так, перепрошую, я вже йду. — Я ховала заплакане обличчя за розпатланим волоссям.

— Я можу вам чимось допомогти? — Мабуть, я справді виглядала безпорадною. Інакше кожен зустрічний не став би приділяти мені стільки уваги.

— Ні, дякую.

Я попрямувала до виходу, не уявляючи, куди піду далі. Але не встигла зробити й кількох кроків, як відчула, що хтось торкнувся моєї руки. Пальці вгадали до болю знайому долоню Джастіна.

— День народження? — Він підняв брову, злегка обертаючись на картину.

— Мій теж на носі. — Я дивилася під ноги.

— Чекаєш його?

Ми повільно йшли до виходу. І моя холодна рука залишалася в його теплій долоні.

— Ні.

— Чому?

— Мені буде тридцять.

— Я знаю. Як на мене, це чудовий вік, — сказав Джастін. І в грудях у мене кольнуло.

— Знаєш? Звідки?

— Про тебе багато пишуть в Інтернеті.

Якою ж дурепою я була!

— Олег поїхав?

Не витримавши, я подивилася йому в очі, намагаючись зрозуміти, навіщо він ставить це питання. Але ні в голосі, ні в погляді Джастіна не було й натяку на іронію.

— Про нього я прочитав там же. Ти тільки не подумай, я зовсім не збирав на тебе досьє. Просто після розмови з портьє вирішив дещо уточнити.

— Поїхав. — Я знову відвела погляд.

— Він повернеться? — Це питання далося Джастіну насилу.

— Ні.

— А ти? — Він сильніше стиснув мою долоню. — Ти повернешся до мене?

Я не знала, що відповісти. Адже я не йшла. Бо хай би де була і що робила, я вже назавжди залишилася з ним — у думках, у серці, у коротких, але щасливих уривках снів.

Ми вийшли на вулицю. Сутінки зробили білу будівлю музею ще яскравішою. Джастін зупинився й міцно мене обійняв.

— Прости мені. — Він промовив цю фразу, впираючись губами в мою скроню.

— Мені нема за що тобі прощати! Я не маю права ставити тебе перед вибором. До того ж, навіть якщо б цей вибір існував, ти вільний приймати будь-які рішення.

— Прости, що я зробив тобі боляче!

— Ти про це? Нічого, як бачиш, пережила! — Я звільнилася з його рук і відсторонилася. Холодний вітер миттю пробрав до кісток.

— Мені це було потрібно.

— Тобі видніше. — Я сховала руки в кишені плаща.

— Ти не запитаєш, для чого?

— Для чого?

— Мені було потрібно це, щоби переконатися: я не можу без тебе.

— Переконався? — Питання пролунало занадто грубо.

— А ти? — Він відплатив тією ж монетою.

— У мене з Олегом нічого не було. Не цього разу. — Я хотіла, щоби Джастін знав це.

— Вибач, — він обхопив руками голову, — сам не знаю, що кажу. Мені байдуже, що у вас було й чого не було, головне, що ти тут. І тепер я знаю напевно, що не можу без тебе.

Знайомим жестом він провів по моїй щоці тильною стороною долоні, знизу вгору.

— Підемо додому?

Я кивнула, і він узяв мене за руку. Ми повільно почалапали вулицею, мружачись від світла фар зустрічних машин.

— Як ти знайшов мене?

— Не знаю. Просто мені здалося, що ти можеш бути в цьому музеї. Пам’ятаєш, ти казала, що любиш приходити сюди сама. Особливо якщо тобі сумно.

Я всміхнулася.

— Похвально, ти вмієш слухати.

— Біля кас мені сказали, що музей уже зачинений, і тоді я вирішив використати останній шанс. Я сказав, що шукаю свою знайому, яка мала чекати мене тут. Охоронець, який стояв біля входу, одразу відчинив турнікет і попросив мене поквапитися, бо дівчина, яка вже годину сидить біля картини Шагала, плаче.

Джастін обігнав мене, повернувшись вперед спиною, і тепер ішов так, що я могла бачити його обличчя. Тепер я рухалася повільніше.

— Ти більше ніколи не заплачеш через мене. Я обіцяю тобі. — Він дістав із кишені наші обручки. — Давай ніколи не знімати їх, хай там що.

Я відчула, як холодний метал, торкнувшись до шкіри, зігріває мені душу.

«Як добре, що я зміг тебе знайти».

Ми більше ніколи не говорили про той день. Я не знаю, чи розумів Джастін після всього, що моє повернення в Київ неминуче. Або ж, навпаки, зітхнув із полегшенням, вирішивши, що точки у стосунках з Олегом остаточно розставлені. Про що він думав тоді? Для мене це назавжди залишиться таємницею.

Кохання — занадто дивне почуття. Воно нагороджує уяву людей, підкорених його владі, неймовірними здібностями. І ми починаємо бачити свою половину через призму власних бажань. Ми наділяємо коханих тими якостями, які здаються нам найбільш прийнятними й підходящими. Тому й захоплюємось незначними дрібницями, не звертаючи уваги на головне, на саму суть. Як інакше пояснити безоглядну закоханість молодого талановитого юнака, оточеного прихильницями, у тридцятирічну жінку, обтяжену зрозумілими лише їй стосунками?

Любов не бажає втрачати привабливості, тому й не підпорядковується сірим будням і логіці, доступній розуму. Вона завжди залишається аксіомою, яка не потребує доказів. Куди вже було сперечатися з цим? Адже факти залишалися фактами. Джастін був зі мною, незважаючи на біль і брехню. Він помічав мою усмішку. І, всупереч усім канонам, прощав мені непрощенне, зробивши ті два місяці в Нью-Йорку справді найкращими в житті.

Я дуже швидко забула про раптову появу Вікі. Хоча після того випадку бачила її ще раз. Це сталося на дні народження Джастінового друга. Компанія зібралася молода й добре мені знайома. Ми часто гуляли разом, тому я почувалася цілком у своїй стихії. Поки не з’явилася вона. Вікі всміхалася, обмінюючись рукостисканнями або ж усмішкою з усіма, хто траплявся на її шляху. І, схоже, її були раді бачити.

У мерехтінні неонових ламп нічного клубу шкіра Вікі здавалася бездоганною. Шоколадне плаття вигідно підкреслювало колір її очей. Цілий вечір вона танцювала з молодим чоловіком у смугастій кофті, який дивився на неї закоханими очима. Іноді вона зиркала в наш бік, наче ненароком, — і одразу ховала погляд за густою смугою штучних вій. Я вдивлялася в обличчя Джастіна, намагаючись вловити бодай натяк на ревнощі в напружених вилицях або зведених на переніссі бровах, але він, здавалося, був зовсім байдужий і навіть не помічав її поглядів. Коли всі вже встигли неабияк випити та втомитися від нескінченних танців, Джастін вирішив зіграти партію у більярд, і, на мій подив, скориставшись тим, що ми не разом, Вікі підійшла саме до мене, широко всміхаючись.

— Привіт, Алісо!

— Вітаю. — Я дивилася вбік.

— Як справи? — Вона ж, навпаки, намагалася зустрітися зі мною поглядом.

— Не розумію, навіщо ти питаєш мене про це! — Мені насилу вдавалося перекрикувати музику.

— Хотіла перепросити.

Я не вірила Вікі, але не сказала про це вголос. Просто стояла й мовчала. Вона вела далі:

— Я не знала, що бувають такі почуття. Ну, коли інша людина може раптом стати більшою частиною тебе. І навіть слабка спроба змінити це завдає болю вам обом.

— Бувають, — кивнула я.

Хлопець у смугастій кофті підійшов до нас і обняв Вікі за талію.

— Ледь не втратив тебе!

— Познайомся, Алісо, це Том. — Голос Вікі миттєво набув поблажливого відтінку. — Ми танцюємо в одній трупі. А це Аліса. — Вікі повернулася до Тома. — Художниця з України. Пише дивовижні картини. Я рада, що знайома з нею, вона мене справді багато чого навчила.

Том потиснув мені руку й на прохання Вікі вирушив за віскі.

— Цікаво, як саме мені вдалося навчити тебе чогось?

— Тоді, у школі, я відчула ваш біль. Один на двох. Він був страшенний.

— Він закоханий у тебе, — провела я поглядом бойфренда Вікі, змінивши тему розмови.

— Знаю. І мені б дуже хотілося відповісти йому взаємністю. Цілком імовірно, це трапиться. Колись, — стенула Вікі плечима. — Можна я тебе обійму?

Не чекаючи моєї відповіді, вона на мить притулилася до мене, прошепотівши: «Не проґав свого щастя». І поспішила геть.

Іноді по вихідних ми їздили в Айсбері-парк провідати містера Діккенса. І коли він знов і знову розповідав нам подробиці стосунків із Марі, я чітко усвідомлювала, що остаточно повірила в любов. Але тепер додавалося відчуття того, що Олег міг усе зруйнувати, будь-якої миті прискоривши сумний фінал.

Я дедалі рідше з’являлася в школі на лекціях. Довіряючи Джастіну кожну хвилину свого життя, я, як і в своїх картинах, ловила момент, намагаючись вирвати маленький шматочок щастя зі щоденної рутини.

Я і тепер без жодних зусиль можу згадати його міміку й жести, колір його очей, тепло його рук. Усі ці спогади закарбувалися в моєму серці. Як ніхто інший, я знаю, що, змінюючи одна одну, нескінченні картинки життя засмічують пам’ять. Але є особливо дорогі нашому розуму епізоди, над якими час не має влади.

Одного разу Джастін повіз мене на Бруклінський міст. Ми залишили машину на узбіччі на в’їзді, а самі піднялися на доріжку пішоходів, що підноситься над рівнем дороги. Дві величезні вежі в готичному стилі з’єднували між собою три прольоти моста. Закутаний напівпрозорим серпанком, якій підіймався від води, ввібравши тепло затоки, здавалося, він повис у повітрі, допомагаючи відображати захід від річкової гладі. І останні фарби вечірньої заграви — все, що залишилося від ще одного щасливого дня, який назавжди тікав від мене, розчинившись у лінії горизонту. Ми йшли не поспішаючи, і я подумки читала Маяковського:

Так і не встигнувши поніжитися в легких обіймах темряви, міст зайнявся тисячами різнокольорових вогнів. Я взяла Джастіна під руку, а він торкнувся губами моєї маківки. Ми зупинилися на середині мосту.

— Тобі подобається? — Він дивився на місто, упершись підборіддям мені в голову.

Мене заворожував вид, який відкривався перед очима.

— Мені здається, всупереч усім земним законам, лінія екватора має проходити саме тут, під Бруклінським мостом. — Джастін усміхнувся.

— Не можу повірити, що цей міст витримує такий потік машин і людей!

— Коли його відкрили, таких невіруючих, як ти, — він заглянув мені в очі, — було справді багато. І тоді по мосту провели двадцять одного слона з найближчого цирку й так засвідчили його міцність. Повір, він витримає й не таке.

Цей уривок із Маяковського я прочитала вголос. Джастін здивовано підвів брови, і я старанно переклала вірш.

До мого від’їзду залишалося два дні.

Він не знав, що я їду. Не знав, що в кишені моєї сумки вже лежить квиток, схожий на смертельний вирок, оголошений нашим надіям. Вступивши в злочинну змову з обставинами, цей нешкідливий, на перший погляд, клаптик глянцевого паперу вб’є нашу любов. Я не показувала Джастіну цю бомбу уповільненої дії, приховуючи й те, що її механізм уже запущений. Мені не хотілося затьмарювати наші останні дні переживаннями. Так я виправдовувала свою брехню, народжену боягузтвом. Звісно, я так і не набралася сміливості подивитися йому в очі біля останньої межі. Сказати «до побачення», насправді залишаючи його в минулому. Знаючи наперед, що цього побачення вже ніколи не буде. Я не змогла б оживити думки в словах, що безладно блукали в моїй голові. І не змогла б випустити його долоню. Я просто дихала ним, немов вітром. Але буря от-от мала вщухнути назавжди. «Я вітер, і не намагайся мене втримати. Дихай, поки даю тобі собою дихати».

Свого останнього нью-йоркського ранку, заздалегідь склавши всі речі у валізи, я, як зазвичай, поїхала до школи. Почувалася кепсько. Паморочилася голова, нудило, нило внизу живота. Я списувала всі ці симптоми на нерви й ковтала заспокійливе.

Літо, рішуче витіснивши весняну прохолоду, господарювало на вулицях. Сховавши всі проблеми за сонячними окулярами від Chanel з колекції поточного року зі стовідсотковим UF-фільтром, я стояла на балконі разом із Кейт. Наші спільні перекури вже встигли ввійти у звичку. І я не без гіркоти думала про те, що сумуватиму за нею й нашими балконними балачками.

Сьогодні Кейт уперше була в джинсах і звичайній майці. Вона виглядала зовсім молодою в такому одязі.

— Чи не сумуєш за лекціями? — Кейт усміхнулася. Уже тиждень, як мої заняття в школі закінчилися.

— Трохи.

— Що збираєшся робити? — Поставивши це питання, вона намагалася не дивитися на мене.

Я витягнула з тонкої пачки сигарету й клацнула запальничкою.

— Я... — Набравши повні легені гіркуватого теплого диму, я навіть не встигла придумати, що відповісти. Мій рот наповнився кислою слиною, і я стрімголов помчала до вбиральні, ледве стримуючи блювотні позиви. Відчуття було таке, ніби хтось намагається витрусити з мене Нью-Йорк, вивертаючи нутрощі. У дверях з’явилася Кейт:

— Гей, усе гаразд?

— Так. Напевно.

— Ти щось їла зранку?

— Омлет. На сніданок у готелі. Дідько, напевно, щось негаразд було з цими яйцями. Солодкавий присмак стоїть мені в роті. — Знесилена, я сіла на долівку, опершись на холодну стіну з чорної плитки. Дихати стало легше.

— Ходімо.

Налякана Кейт допомогла мені підвестися.

— Давай проведу тебе до Джастінової кімнати.

Його не було з самого ранку. Він поїхав у передмістя провідати батька. За безглуздим збігом обставин наш останній день він провів не зі мною. Якби він лише міг знати, що цей день останній...

— Гадаю, тобі варто трохи полежати. Якщо знадоблюся, я в холі. — Кейт вийшла, причинивши за собою двері.

На мольберті в кутку стояла нова картина Джастіна — «Спляча Аліса». Він і справді намалював її, коли я спала. Я лежала на животі, і моє голе тіло подекуди ховало біле простирадло. Золотистим розсипом на подушці лежало волосся. Складені під головою руки робили спину більш вигнутою, випинаючи лінії лопаток. Немов на тому місці колись були крила. А тепер їх не стало. Але в моєму профілі було стільки умиротворення: мені снився Джастін. Я знала це напевно, бо він завжди мені снився. А якщо так, то все інше не мало значення.

Я любила себе в картинах Джастіна. Він малював мене чуттєво й м’яко. Шкода, що жодну з його робіт я так і не змогла забрати з собою.

Полежавши з півгодини, я відчула себе краще. Навіть хотіла вийти в Інтернет, аби відправити листа до галереї, але варто було мені сісти, як нудота знову підступила до горла. Напевно, через різкий запах фарби від картини. І я повернулася в загальний зал.

Джастін знову привіз мені ромашки. Ми обідали в ресторані МЕОи, що в перекладі з японської означає «благословення». Того дня ця назва здавалася нагадуванням про іронію долі. У центрі залу стояла крижана статуя Будди в п’ять футів, осяяна потужним потоком світла, що лився з величезного дзвона під стелею. З нами були Пол і Кейт. Це я покликала їх, аби не залишатися наодинці з Джастіном. У їхньому товаристві за розмовами про мистецтво було простіше приховувати хвилювання.

Я замовила купу ролів із вугром. І ще якийсь десерт. Їжа здавалася мені неймовірно смачною.

— Ти їси наче за двох! — Пол усміхнувся.

— Дуже смачно! — Я не зрозуміла, про що він.

— Джастіне, — Пол удав, що згадав щось важливе, — мало не забув, хотів попросити твоєї допомоги.

— Я слухаю. — Джастін тримав мою руку.

— Заїдеш після обіду до мене? Хочу порадитися з тобою щодо нового скульптора. Мені надіслали фотографії його робіт, і я не знаю, чи варто за нього братися.

— Відколи це ти потребуєш порад?

— Мені просто подобається твоя, так би мовити, свіжа думка.

— Добре, — кивнув Джастін. — Але, хай там що, я з’ясую, що ти затіяв. Це ж не просто так?

Усміхнувшись Джастіну, Пол обдарував мене таким поглядом, що я мимоволі відвернулася. Звісно, він знав про мої плани. І якби не він, мені навряд чи вдалося б довго приховувати свою втечу. І тепер я сумнівалася, чи не відмовиться він брати участь у цій підступній змові.

Розплатившись за рахунком, ми всі разом вийшли на вулицю. Кейт поїхала першою.

— Алісо, може, поїдеш із нами? — Джастін обіймав мене за талію.

— Я сьогодні нездужаю. Зловлю таксі й поїду в готель.

— Судячи з того, з яким апетитом ти обідала, хвороба відступила. — Джастін усміхався. Його усмішка зводила мене з глузду.

— Я залишив машину приблизно за квартал звідси. — Пол махнуврукою, вказуючи місце парковки. — Доведеться прогулятися.

— Для початку треба піймати таксі Алісі.

За першим помахом руки поруч зупинилася жовта машина із позначкою на даху. Як часто їх доводиться чекати по чверть години! Але коли мені так хотілося, щоби час зупинився, прудкий водій — помічник підступного року — вмить опинився поруч.

Перед смертю не надихаєшся. Сьогодні, на відміну від останніх двох місяців, я була в сандалях на пласкій підошві. Мені довелося стати навшпиньки, щоби торкнутися губами щоки Джастіна. Я встигла востаннє вдихнути його запах, відчути тепло шкіри, почути стукіт серця, вловити невидимий потік дихання. Я дивилася йому прямо в очі, не знаючи, як змусити себе відвернутися, і якоїсь миті побачила в них переляк. Немов він здогадався про все. А може, мені це лише здалося?

— Я кохаю тебе, Алісо! — прошепотів він слова прямо мені у вухо, і від лоскітного дихання сотні мурашок забігали по тілу.

Я взяла його руку й тильною стороною долоні провела по своїй щоці, знизу вгору. Мені хотілося запам’ятати цей жест. Цей дотик. Аби назавжди зберегти ніжність його рук.

Таксист невдоволено пробурчав щось собі під ніс. Я нахилилася до вікна:

— Вмикайте лічильник.

Він одразу змінив гнів на милість.

Я розуміла, що це прощання не можна затягувати, щоби не видати себе, але не могла сісти в машину. І поїхати, щоб уже ніколи не зустріти погляд цих синьо-блакитних очей, назавжди забувши, що таке щастя.

На допомогу прийшов Пол:

— Голубки, закругляйтеся! Я пішов уперед. Джастіне, наздоганяй! — І він, ледь помітно підморгнувши мені, рушив вулицею.

— Тобі час. — Я ще раз поцілувала його щоку. А потім торкнулася губами губ. Це був найніжніший поцілунок. Солодкий і гіркий одночасно. Сльози наповнили мої очі. Тепер усе, що залишалося, — це сісти в машину, ховаючи погляд. Мені здавалося, що присмак гарячого болю залишився на моїх губах. Таксі рушило.

— За три години я буду в тебе. — Джастін махав рукою мені навздогін.

За три години я перейду межу, кордон Сполучених Штатів, опинившись у терміналі. На шляху до іншого світу. До іншого чоловіка. За три години Аліси, яка належала Джастіну, не стане. Мені доведеться викинути її в сміттєвий бак десь у аеропорті, щоби назавжди залишити в минулому.

Коли я розраховувалася в готелі біля стійки, спостерігаючи, як виносять мої валізи, портьє несподівано запитав, чи не буде повідомлень для містера Робертсона. Здригнувшись, мов прокинувшись від сну, я витерла сльози, які покотилися по щоках, і заперечно похитала головою. Портьє, опустивши очі, перепросив.

Приїхавши в аеропорт, я дістала телефон із сумки. Олег відповів після третього гудка.

— Уже в аеропорті.

— Нарешті. Ура, завтра ти будеш вдома!

— Завтра я буду вдома. — Ця фраза знищила мене. Відключившись, я дістала сім-карту мобільного телефону й поклала її в попільничку на барній стійці.

Я сиділа в кріслі залу очікування серед сотень валіз, розгорнутих газет, розмов і пасажирів, що дрімали, очікуючи свої рейси. Аеропорт був, як завжди, забитий людьми, зустрічами, розлуками, байдужими оголошеннями диспетчерів, вкрадливими оглядами митниці та нескінченними перевірками паспортів. Немов живучи окремим життям, у якому люди, довіряючи небу, забувають про відстані, намагаючись дотягнутися до зірок. І залізні птахи, взявши їх під своє крило, підіймають високо над землею, проносячи через хмари й тисячі кілометрів, перемішуючи культури, релігії, кліматичні та часові пояси. Проводячи на карті світу рівні білі лінії з пункту А в пункт Б. Як і завжди, занадто голосно ревли мотори, оплакуючи розлучення й радіючи зустрічам. І весь цей гул забивав останні, напевно, найважливіші слова. Ті, яких зазвичай чекаєш усе життя. Слова, які говорять лише тоді, коли перед розставанням уже нема чого втрачати. Або ж, навпаки, зрозумівши, як багато можна втратити, переживши самотність.

Не всім дано звикнути до легкості, з якою переплітаються на вокзалах події й долі сторонніх людей, змішуючи воєдино зустрічі і розлуки, радість і біль, надію і відчай. У цих стінах мимохіть ми стаємо свідками чужого життя, не знаючи, чи маємо на це право. Але ж і всі ці люди, які купчаться в терміналах, заглядають у наші душі, намагаючись прочитати там чергову слізну історію про те, що залишили ми за воротами аеропорту, через що біжимо й що чекає нас попереду.

На посадку я проходила останньою, коли зал очікування вже спорожнів. Простягнувши дівчині у форменому одязі свої документи, я обернулася. Я знала, що за моєю спиною порожнеча.

Просто на якусь долю секунди моя уява намалювала Джастіна, який біжить до мене наповненими світлом коридорами аеропорту. Я вперше зізналася сама собі: я чекаю, що він не дасть мені піти.

— Місць біля вікна, на жаль, не залишилося, — винувато всміхнулася дівчина за стійкою.

В обмін на мій квиток вона простягнула мені посадковий талон. Знову підступила нудота. Може, тому, опинившись у кріслі літака, я заснула раніше, ніж він відірвався від землі.

Уся ця історія могла б закінчитися на цьому місці. У галасливому аеропорті імені Кеннеді міста Нью-Йорк. Якби я змогла забрати її з серця. Але...

Майбутнє

Нам не дано знати, що несе в собі майбутнє. Чи найкращі моменти життя минули, чи ще чекають попереду. Майбутнє розбурхує нашу свідомість мінливістю й непередбачуваністю. У нашому житті, де Майбутнє — мета, Минуле та Сьогодення — лише засоби. Happy end або розбиті серця, злети чи падіння, крапки або трикрапки... Не вірте, якщо хтось скаже, що все давно вирішено наперед. Не чекайте, що доля сама розставить все по місцях. І продовжуйте боротися за власне щастя. Бо майбутнє несе в собі безмежну кількість варіантів. Так, і в історії Аліси могло існувати безліч кардинально різних кінцівок.

Джастін писав мені листи на електронну адресу сайту галереї. Він надіслав мені сім листів, по одному на місяць, перш ніж зв’язок між нами остаточно урвався, залишивши тільки відблиски спогадів у моїй пам’яті. Але, як і обіцяв містер Діккенс, його слід у моїй долі не потьмянів до кінця. І навіть через сорок років після того, як він перетвориться на мій спогад, я пам’ятатиму все до останньої дрібниці: його усмішку, його голос, манеру ходити, його руки, тепло й запах. Я пам’ятатиму, як горіло моє обличчя, коли він торкався його тильною стороною долоні. І пам’ятатиму, як горіло моє тіло в тих місцях, де ковзали його губи. Я зумію зберегти все до останнього подиху й погляду. Тому що ніколи не намагалася забути його.

Перший лист я отримала, коли під час пересадки в Амстердамі, радше від нудьги й потреби відволіктися, увімкнула ноутбук. Відкривши сайт галереї та зайшовши в свою пошту, я виявила конверт без теми з незнайомої мені адреси. Чекаючи, що наштовхнуся на чергову рекламну сторінку, я завантажила листа.

«Дорога Алісо!»

Прочитавши цей перший рядок, я довго не могла опанувати себе. А потім стала читати далі. Я боролася зі сльозами, що застили очі, але бажання дізнатися його думки перемогло.

«Виявилося, що скульптури Пола були цілковитим несмаком, і я, запідозривши щось не те, відразу поїхав до тебе в готель. Напевно, я спізнився на якусь мить, бо в ліфті ще пахли твої парфуми. Але, хоч як дивно це звучатиме, лише мить розвела нас по різних півкулях. Біля твого номера, на візку покоївки, сумували ромашки. Ти кинула їх, як і мене. Вони зів’яли, розтративши твоє тепло.

Я б міг зненавидіти тебе, визнавши це зрадою. Але відчув лише сердечний біль і душевну порожнечу. Я ніколи не зможу ненавидіти тебе.

Я вибіг на вулицю, прямо на проїжджу частину, намагаючись зупинити таксі. І коли, не чуючи вереску гальм, уперся в жовтий бампер спітнілими від переживань долонями, раптом зрозумів, що не зможу утримати тебе. Бо ти прийняла рішення. У мене не вистачило б сил дивитися тобі у спину, стоячи серед сотень людей в аеропорту. Ти знала це, і, потурбувавшись про мене, попросила Пола про допомогу.

Я міг би бути жалюгідним, благаючи тебе залишитися, міг плакати й сипати аргументами, і, швидше за все, ти б здалася. Але я не хотів впливати на твоє рішення. Не тому, що боявся відповідальності за нього. Просто мені дуже хотілося, щоби ти сама вирішила залишитися зі мною. А ти пішла.

Але ж те, що ти вирішила поїхати, зовсім не означає, що ти не повернешся до мене. Я чекатиму тебе. Дбайливо зберігаючи всі наші спогади. Я чекатиму навіть тоді, коли час безжально зітре твої риси з моєї пам’яті, змушуючи засумніватися в твоїй бездоганності. Я буду з тобою до кінця. Буду гладити твоє волосся першими променями сонця на світанку й торкатися раптовими поривами вітру твого обличчя. Я спостерігатиму за тобою очима дворового пса й вилятиму хвостом, коли ти проходитимеш повз. Тільки б ти знала, що мої двері назавжди відчинені.

Опинившись у центрі галасливого мегаполісу, я раптом зрозумів, що місто, забите людьми, стало без тебе порожнім.

Немов мандрівник, що збився зі шляху, я не знав, куди йти тепер. Я ніколи не був таким розгубленим і пригніченим.

Я й далі сподівався, що ти зателефонуєш або чекатимеш мене на порозі школи. Глибоко в душі я вірив, що ти не зможеш піти. Виявилося, даремно. Я набирав твій номер десятки разів, але оператор торочив, що мережа перевантажена. А потім я почув: «Абонента не існує». Я не повірив. Бо ти й далі існуєш всередині мене.

Мила Кейт... Який сюрприз вона приготувала мені. На підвіконні в моїй кімнаті у рамці з темного, покритого лаком дерева стояла наша з тобою фотографія. На знімку ми на терасі ресторану, зовсім близько один до одного, але досі в передчутті близькості. Ти в сірому. Коли вона тільки встигла зробити це фото? Ти будеш завжди зі мною. Нехай поки це буде просто аркуш паперу. Але все зміниться. Я знаю це.

Я кохаю тебе, Алісо!

P. S. Тобі справді дуже личить сірий!»

Я плакала і сміялася, не звертаючи уваги на людей навколо. Притискала до себе ноутбук, кілька разів підводила курсор до віконця з написом «відповісти», але так і не натиснула на нього. Я знала, що мої листи завдаватимуть йому болю. Я знала, що мені нема чого йому сказати. Про мої почуття він і сам усе знав. Решта було занадто жорстоким. І я мовчала. Боягузливо, зрадницьки мовчала.

Я ніколи не видаляла цих листів. І навіть тепер вони в моїй скриньці. Я можу перечитувати їх знов і знову. Але в цьому немає жодної потреби. Я знаю їх напам’ять. Кожне слово, кожну кому, кожну крапку.

Олег зустрічав мене в аеропорту з букетом троянд.

— Усе гаразд? Мені здається, ти бліда.

Він складав мої валізи на візок. Нудота не відступала.

— Усе гаразд, трохи втомилася.

Опинившись у салоні його машини, я ловила себе на думці, що всі ці до болю знайомі дрібниці — іконка, приклеєна під кермом, диски в бардачку, освіжувач повітря на дзеркалі заднього виду — стали для мене чужими. Я дивилася у вікно, впізнаючи своє місто, але не почуваючи до нього й найменшої частини того, що почувала до Нью-Йорка. Я знала, що вже ніколи не житиму на цих вулицях, бо залишила кращу частину себе за океаном.

Усю дорогу Олег розповідав мені про новини, про події, що відбулися за моєї відсутності. Я намагалася вдати, що уважно слухаю. І мріяла швидше опинитися у своїй майстерні, увімкнути комп’ютер і відкрити пошту. Вже тоді я зрозуміла, що назавжди стала заручницею всесвітньої павутини, яка зберігала останню ниточку, що пов’язує мене з Джастіном. Про нього Олег не згадував, але, думаю, відчував його присутність у моєму серці, намагаючись приховати це від самого себе.

На під’їзді до будинку Олегу таки довелося зупинити машину, бо я вже не могла боротися з нападами нудоти. Він притримував за спиною моє волосся, доки мене рвало прямо на його ексклюзивні черевики з крокодилячої шкіри.

Щойно ми ввійшли в будинок, з кухні вибігла Машенька.

— Алісо! Ви схудли, помолодшали! — сплеснула вона руками. — А я вам вівсяночку зварила. На водичці. Усе, як ви любите.

— Машенько, — я обняла її за плечі, — мені хочеться оладок! Із джемом.

— Оце вже справді заколисало. Побіжу, насмажу! — І вона знову зникла на кухні.

Піднявшись до спальні, я, не роздягаючись, лягла на ліжко. Тут зовсім нічого не змінилося. На тумбочці лежала моя шпилька, немов я зовсім нікуди не виїжджала. І над ліжком летіли поруч одне з одним лебеді, намагаючись наздогнати захід, у якому ховалася вічність.

— Хочеш, я побуду з тобою?

Олег насправді був стурбований моїм самопочуттям. Але я не хотіла, щоби він залишався зі мною. Нудота посилювалася, варто було мені лише відчути його запах. І часом навіть здавалося, що мене нудить від нього й самої себе. Мої думки були з Джастіном. Я чекала його листів, свідомо знаючи, що не відповідатиму на них. Я уявляла собі, як, сидячи біля вікна, він вибудовує слова в невигадливі рядки, раз-у-раз поглядаючи на вулицю. Так і не закінчивши, вимикає комп’ютер, устає, охопивши голову руками, іде до дверей, потім знову до вікна, і знову вмикає свій ноутбук, аби таки дописати лист.

— Усе гаразд, Олеже. Мені просто потрібно поспати.

— Я буду внизу. — Він поцілував мене в щоку, а потім допоміг роздягнутися й зачинив за собою двері.

Я увімкнула ноутбук, але в скриньці був лише один новий лист. Від Пола. Француженка, що малювала божевільні квіти, воліла виставити свої картини в моїй галереї. І ще Пол подумував про те, щоби привезти кілька скульптур Кейт. Він просив, щойно мені вдасться розібратися зі своїми справами, відразу перетелефонува-ти йому, щоб обговорити ці питання. Ось начебто й усе. Короткий лист на п’ять рядків. І аж наприкінці: «Даремно ти з ним так. Хлопець місця собі не знаходить. Та що казати, ми всі сумуємо за тобою. Кейт передає вітання. До зв’язку».

Вони сумували за мною. І при цьому залишалися разом. Вони вечеряли в ресторанах і гуляли в Центральному парку. Збиралися вечорами у школі, пили вино й курили на балконі, обговорюючи світ мистецтва. Вони сперечалися про нові картини й останні скульптури. Вони залишилися в тому житті, про яке я тепер не зважувалася і мріяти. Вони сумували за мною навіть після того, як я зрадила їх, не знайшовши сил попрощатися.

Індикатор батареї заблимав, і за кілька секунд екран згас. Я опустила ноутбук на підлогу та провалилася в сон.

Надвечір у мене піднялася температура. Було так кепсько, що я ледве розрізняла голоси й обличчя людей, які заходили до кімнати. Мій душевний біль переплівся з фізичним. Я стогнала, не розплющуючи очей, відчуваючи, як пересохли й потріскалися губи. Переляканий Олег викликав лікаря. Я лежала в спальні під теплою байковою ковдрою і тремтіла в лихоманці. За вікном, у сіруватих барвах оповитого вечором міста, рівною гладдю переливалося озеро. Лебедів не було. Машенька принесла склянку молока з медом і, промокнувши краплі поту з мого чола рушником, просоченим оцтом, тяжко зітхнула. Олег стояв у дверях. Пролунав дзвінок, і він вийшов, а через кілька хвилин повернувся з високим чоловіком у білому халаті. Він мав блакитні очі. Присівши на край ліжка, він став розпитувати мене про самопочуття, при цьому промацуючи пульс. Потім узяв кров із вени й відніс пробірку в машину «швидкої допомоги», яка чекала надворі. Після уколу жар почав спадати, очі злипалися, але я не давала собі заснути. Лікар захоплювався інтер’єром нашого будинку, намагався жартувати й бути доброзичливим. А мені здавалося, що я можу померти, нарешті відшукавши той безболісний вихід, про який так часто думала останні два місяці. Я лежала на ліжку, дивлячись у стелю, і прислуховувалась до своїх відчуттів. Я ловила кожен удар свого серця, сподіваючись, що він виявіться останнім.

Минуло близько півгодини, і лікар пішов у машину за результатами аналізів.

— Ну, що ж, здається, картина вимальовується, — почав він із порога.

Я спробувала підвестися в ліжку, але ослаблене за лічені години тіло відмовлялося коритися. Доктор подивився на мене, примруживши синьо-блакитні очі. Мені зустрічалася лише одна людина, яка робила так само. Це було останнє, що спало мені на думку перед тим, як я знепритомніла.

— А-лі-со! А-лі-со!

Хтось повторював, немов наспівуючи, моє ім’я. Різкий запах нашатирного спирту вдарив у ніс, і чиїсь м’які руки торкнулися моєї щоки. Тильною стороною долоні. Ковзнувши знизу вгору. Я розплющила очі.

— Що зі мною? — У кімнаті не було нікого, крім лікаря й мене.

— Усе гаразд.

— Отже, аналізи в порядку?

— Невеликий гормональний збій. Але це й не дивно, ви скоро станете мамою.

— Стану ким? — Я не могла повірити в почуте. У мене не може бути дітей. Я звикла жити з цією думкою. Олег безплідний. Але мені відразу привидівся рожевощокий малюк із синьо-блакитними очима й ангельською усмішкою на ніжному обличчі. Він був схожий на Джастіна.

— Термін близько місяця. — Лікар неквапливо складав своє приладдя у великий шкіряний портфель. — Мабуть, у вас із чоловіком різні резус-фактори, тому ваш організм так важко переносить вагітність.

Він залишився всередині мене, зрісся з моєю плоттю. Що ж може бути кращим за це?

— Щоби переконатися, що все справді гаразд, мені потрібно буде запросити вас на обстеження до клініки. Але це буде потім. Спершу ви маєте зміцніти. Я випишу вам ліки й викладу Марії особливості вашої дієти. Бережіть себе. Зараз вам, звісно, потрібен постільний режим, якщо ви хочете зберегти дитину. Але година на день на свіжому повітрі вам не завадить.

Хочу зберегти дитину? Я хотіла цього понад усе на світі! Я хотіла, щоби моя дитина була зі мною, втілюючи несправджену любов. Аби вона обіймала мене та сміялася, як дзвіночок. Я хотіла, щоби моя любов, якій не судилося вижити в мінливому світі емоцій, росла в мені, знайшовши фізичну оболонку, і тоді я змогла б почути, як б’ється її серце. Я дякувала Богові за подарунок, котрий Він вирішив зробити мені, розуміючи, що не заслуговую такого щастя. Лише в цьому був сенс життя. І якщо б не існувало дитини, хтозна, коли б закінчилося моє життя.

— Робитиму все, що ви скажете, будь ласка, допоможіть мені. — Я взяла лікаря за руку.

— До чого такі крайнощі? Усе й так буде добре. Це я вам обіцяю.

І я йому повірила.

Розмови з Олегом я чекала з важким серцем. Він прийшов до мене після опівночі. Від нього пахло спиртним. Усе це скидалося на дежа-вю. Я не спала, гладячи свій ще зовсім плоский живіт, і беззвучно наспівувала колискову. Він сів поруч. Густа задушлива ніч, обійнявши місто, дарувала темним закуткам слабке світло молодого місяця. А я не звертаючи уваги на біль Олега, усміхалася своєму щастю.

— Я знав, що так станеться. Рано чи пізно. Адже я попереджав тебе про це, пам’ятаєш?

— Прости.

— Не хочу нічого обговорювати. Це наша дитина. І крапка.

Верх благородства...

У день свого тридцятиріччя я вперше побачила її на моніторі апарату УЗД. Так, вона була дівчинкою. Я відчувала це дуже чітко, хоч ще не могла знати напевно. Але ж моє серце підказувало мені, що ці передчуття не даремні.

Я вийшла з будівлі лікарні, стискаючи в руці чорно-білий знімок, на якому можна було розгледіти хіба що маленьку невиразну грудочку.

Олег дотримав свого слова не повертатися до розмов про Джастіна й усіляко намагався догоджати моїм примхам. Уранці я побачила у дворі нашого будинку нову машину, перетягнуту червоним бантом.

— Ти ж завжди любила швидкість.

Він простягнув мені ключі від чорного «Порше». Господи, невже він не міг вибрати іншу модель? Будь-який інший автомобіль, тільки не цей.

— Дякую. — Я взяла ключі й сіла в такий знайомий салон. Я бачила, як пальці Джастіна підкручують гучність на приймачі, як ковзають по поверхні керма. Це був інший «Порше». З іншим запахом, із салоном, оббитим рудою, а не чорною шкірою. І він був порожній.

— Подобається? — Олег чекав від мене щенячого захоплення.

— Так. Дуже. — Я зачинила дверцята, і далі говорячи з ним через опущене скло: — Після лікарні поїду в галерею.

— Тоді до вечора. Я замовив столик у твоєму улюбленому ресторані.

— Давай побудемо вдома.

— Як забажаєш, це твоє свято.

І в це моє свято найкращий із подарунків чекав мене попереду.

Я приїхала в галерею й за звичкою відразу ввімкнула комп’ютер.

На мене чекав другий лист.

«Дорога Алісо!

Сьогодні тобі тридцять. Ти боялася цього віку, але, повір, даремно. Він не зміг залишити слід на твоєму тілі й у твоїй душі. Він не владний над тобою. Ти так само прекрасна.

Ти поїхала лише місяць тому, а мені здається, що з того моменту минула ціла вічність. Ти забрала з собою все, що було в мене: безтурботність, легкість, уміння радуватися життю. Головне, ти забрала моє серце. Хочу, щоби ти знала: я радий, що воно в тебе. Ніхто не зможе подбати про нього краще. Моє серце в надійних руках.

Тут, у Нью-Йорку, літо видалося спекотнішим, ніж завжди. Пол і Кейт постійно вилежуються на пляжі. А я майже завжди один. Але навіть якщо ми проводимо разом час, я все одно почуваюся самотнім. Коли ми гуляємо в парку і я бачу переплетення їхніх рук, то відразу згадую твої теплі долоні й те, як ти пахла дощем.

Я годинами сиджу в майстерні, розглядаючи картини, на яких намальована ти. Коли намагаюся написати тебе знову, моя пам’ять втрачає твоє обличчя, і в мене нічого не виходить.

Я закинув живопис. Кілька разів, прагнучи повернути натхнення, ходив у Мет. Але в пустельних прохолодних коридорах мені чувся твій голос і відлуння твоїх кроків. Повернувшись, набирав номер готелю, у якому ти жила, щоби запитати, чи не приїхала міс Островська.

Я заздалегідь знав відповідь. Як зараз знаю й те, що даремно шукаю тебе в коридорах Музею сучасного мистецтва або на алеях Центрального парку. Одного разу я навіть зняв твій номер. Пролежав усю ніч на ліжку, яке вже забуло вигини твого тіла. Там не залишилося твого запаху, немов ти ніколи й не була в цих кімнатах. Імені стало страшно: а раптом колись і з мого тіла вивітряться спогади про тебе?

Дивно шукати когось, хто перебуває всередині тебе.

Я питав про тебе у Пола, але він лише відводить погляд.

Я хочу, щоби ти знала: незважаючи на біль, який ти залишила в моєму серці, я не шкодую про те, що зустрів тебе. Не багатьом випадає можливість купатися в променях такого світла, яким ти висвітлювала все навколо в наші два місяці.

Цього дня, коли світ став кращим, тому що в ньому з’явилася ти, я хочу побажати тобі щастя. Щирого щастя.

Я кохаю тебе, Алісо. Я тебе пам’ятаю».

Моє серце стискалося, завдаючи неймовірного болю, але я наказувала собі заспокоїтися. Заради неї. Я поклала свої долоні на живіт:

— Не бійся, маленька. Усе буде добре. Колись, хай там що, я познайомлю тебе з ним. І ти все зрозумієш сама.

Виставка Жозель у моїй галереї викликала справжній фурор. Та й роботи Кейт отримали схвалення українських критиків. На жаль, Пол не зміг приїхати. Але ми говорили з ним телефоном практично щодня. Напевно, він відчував, що я потребую дружньої підтримки. Ми говорили про все, крім Джастіна. І, звісно, я нічого не казала про свій стан.

Фігурка гномика на тумбочці, значок із Мета в гаманці, засушена ромашка між сторінок паспорта й обручка на моєму пальці незмінно нагадували про нього.

Поступово вагітність нормалізувалася. Напади зникли. Олег був награно уважним і з задоволенням розповідав усім знайомим про майбутнє поповнення в нашій сім’ї. Іноді він намагався погладити мій живіт, але я прибирала його руки. Наче він міг завдати шкоди моїй дитині навіть через шкіру. Олег удавав, що не помічає цього.

Третій лист прийшов на початку вересня. Коли перше жовте листя застелило стежки в лісі за нашим будинком.

Я завжди любила осінь. Свіжі вересневі вечори вкутували в плед. Я сідала на підвіконні з кухлем гарячого ароматного чаю та слухала тужливе завивання вітру, розрізане проводами. А за вікном, піддавшись вихорам листопада, кружляло в танці жовто-червоні конфетті осіннього листя. Воно прикривало двір і терасу різнобарвним килимом, який шурхотів під ногами, і я дедалі частіше гадала, чи спроможне листя думати. Тоді, напевно, падаючи вниз, воно хотіло б злетіти вгору. Я замислювалася над тим, чи боїться воно вирушати в політ, чи, навпаки, смиренно чекає його як останнього кроку в нескінченність.

Мені завжди подобалося малювати цю пору. Але тієї осені з картинами не щастило. Я не могла підібрати палітру, мазки були різкими й нерівними. А якщо мені таки вдавалося написати бодай щось, робота здавалася незакінченою. Намагаючись не думати про це, я закинула пензлі.

Того ранку я сиділа на галявинці біля озера й пила з металевого термоса гарячий чай, дбайливо заварений Машенькою.

«Дорога Алісо!

Я поїхав із Нью-Йорка. Мені стало затісно в цьому величезному місті, де кожна дрібниця нагадує про тебе. Минулого тижня біля входу в музей Гуггенхайма (я ще шукаю тебе біля картини Шагала) я наздогнав дівчину. Вона була в сірому. І її довге пшеничне волосся розвівалося на вітрі. Я вхопив її за руку.

Я думав, це ти. Вона всміхнулася мені у відповідь, глянувши чужими очима. А я проронив: «Вибачте!». І пішов геть. Я ненавидів її. Тому що вона не була тобою.

Я повернувся в Чикаго. Я знімаю маленьку квартирку з пожовклими шпалерами та прокуреним парадним. Вікна виходять у внутрішній двір. Вечорами тут особливо тихо, але я не боюся тиші, так мені набагато легше згадати твій голос. Я працюю в місцевій газеті, пишу статті про людей мистецтва. Одну з них я присвятив тобі, але редактор відмовив у публікації, назвавши написане «занадто особистим».

У нескінченній низці днів я втратив сенс існування, і моє життя було б зовсім порожнім і безглуздим, якби ти не приходила до мене ночами. Щоночі ти зі мною. У моїх снах — ти поруч. І варто мені лише вимкнути світло — я починаю відчувати приємну вагу твоєї голови на своєму плечі. Я перебираю твоє волосся, пасмо за пасмом, розповідаючи про те, що трапилося зі мною за день. Ти, мій ангел-охоронець, захищаєш мене від негараздів, заколисуючи солодким шепотом. А потім, міцно обнявши тебе, я провалююся в сон, прокидаючись уранці з подушкою в руках.

Час невблаганно біжить уперед. І ось уже осінь. Я уявляю тебе у вихорах листопада і шкодую, що ми не побували тієї пори в Центральному парку. Восени він особливо гарний.

Цю осінь у Нью-Йорку не вдалося застати й мені. Тут, у Чикаго, якщо випав не надто завантажений день, вечорами я сиджу на причалі біля озера, особливо коли дощить. Я ховаю в дощі свої сльози. Хтось вигадав, що чоловіки не плачуть. Наче ми не маємо почуттів...

Як і обіцяв, я не знімаю з пальця обручку. «Як добре, що я зміг тебе знайти». І досі так вважаю. Бо насправді набагато важливіше, що ти таки була в моєму житті. Нехай це було миттєвим спалахом, скороминущою веселкою, секундним затьмаренням — байдуже. Заради цих хвилин я маю жити. І за те, що вони були, я готовий розраховуватися до кінця.

Я досі вірю, що ти носиш свою. І що колись я зможу переконатися в цьому, доторкнувшись до твоїх пальців.

Я кохаю тебе, Алісо. Як добре, що я зміг тебе знайти».

Вимкнувши ноутбук, я набрала номер свого перукаря. Абсолютно випадково в нього звільнився сьогоднішній вечір — хтось із клієнток не міг прийти. Я підстригла волосся й пофарбувала його у темний шоколадний колір. Тепер у мене було пекуче каре. Я вирішила зробити це, щойно прочитала його лист. А потім, повернувшись додому, довго плакала, зачинившись у ванній. Бо не знала, чи впізнав би він мене тепер, коли на вітрі майорітиме моє вже не пшеничне волосся.

Із крана, заглушаючи мої схлипи, бігла вода.

Аби відволіктися, я знову занурилася у творчість. Писала картину за картиною, діставши нью-йоркські ескізи. Я хотіла підготувати виставку, присвячену цьому місту. Місту, де я знайшла та втратила свою любов. І саму себе.

Не знаю, чи любила я Нью-Йорк. Але мені страшенно бракувало його метушливої невгамовності. Присвячуючи цьому місту свої картини, я віддавала данину його свободі, схиляючи перед ним коліна.

Наприкінці місяця я отримала лист від Кейт. Вона розповідала, як ідуть справи в школі, і нарікала на те, що не змогла бути присутньою на виставці в Києві. У прикріплених файлах я знайшла фотографію: Кейт і Пол під час чергового заходу. Я відразу впізнала хол її школи, помітила кілька нових картин на стінах. А в кутку стояв Джастін. Майже спиною до об’єктиву. Я побачила його, і мене пронизав біль. Він схуд і посірів. Здавалося, і подорослішав теж, втративши юнацьку легкість фігури. Саме тоді я зненавиділа себе за те, що зробила з ним.

Четвертий лист прийшов на початку жовтня. Це був особливий день. Моя мала вперше штовхнула мене ніжкою. А на озеро прилетіли лебеді. Я довго гуляла, ступаючи опалим листям. Я була в передчутті. Я знала, що сьогодні він напише мені. Я просто відчувала це.

«Дорога Алісо!

Можливо, ти здивуєшся, але час не лікує! І здається, я щодень частіше думаю про тебе. Усупереч усім відомим законам, моя любов стає сильнішою. І, незважаючи на твоє мовчання, я знаю, що ти відчуваєш те саме. І мені шкода. Бо я не хочу, щоби тобі було так само боляче.

На вихідних я літав в Айсбері-парк. До Джо Діккенса. Мені став рідним цей старий. Може, тому, що він один із багатьох, хто знає, що мої почуття не зникнуть. Ти пам’ятаєш, що любов вічна?

Він не намагається жаліти мене й не вмовляє про все забути. Він просто слухає, погоджуючись із тим, що ти надзвичайна. До речі, Джо просив передати тобі вітання.

Усі інші зовсім не розуміють мене. Кейт злиться. Вона каже, що я став відлюдником. Ми зустрічалися з нею минулого тижня в Нью-Йорку. Схоже, мені доведеться туди повернутися. Наш дядечко залишив мені у спадок будинок у передмісті. Я навіть не уявляю, скільки часу доведеться витратити на його реконструкцію. Але вже зараз бачу кінцевий результат. Будинок буде білим, із дерев’яної терасою й зеленим газоном по периметру. З великими віконницями й вікнами до підлоги. Я вірю, що господинею цього будинку колись станеш ти. Ти метушитимешся на веранді, накриваючи на стіл. А я писатиму твої портрети й милуватимуся твоєю красою... Але поки це лише пошарпана часом халупа.

У поштовій скриньці цього будинку я знайшов лист від тебе. Лист до Кейт. Я не втримався та прочитав його. Ти розповідаєш про свою галерею, про місто, про погоду, але ні слова — про себе. Ніби тебе більше немає. Це тому, що ти сумуєш?Якщо так, то прости мені за це.

Коли я знайшов цей лист, то не стримався й зайшов на сторінку твоєї галереї. Там багато нових фотографій. І на всіх ти виглядаєш такою втомленою й сумною, аж моє серце рветься на шматки. Ти змінила зачіску та вдягаєш летючі балахони. Тобі дуже личить ця нова стрижка. Тільки з нею ти здаєшся мені ще більш далекою. Але навіть там, у чужому мені світі, ти ніколи не перестанеш бути моєю Алісою.

Кейт дуже тішить успіх її виставки, яку ти організувала. Шкода, що я не зміг прийти. Хоча, звісно, варто було просто купити квиток на літак та приземлитися в місті, вулицями якого ходиш ти. І, всупереч долі, знову побачити твоє обличчя.

Я розумію: зараз ти далеко від мене, ця відстань нездолана, і річ аж ніяк не в кілометрах.

Але це не означає, що так буде завжди.

Я прошу тебе, Алісо, дай мені знати, якщо я буду потрібний тобі, і я з'явлюся на твоєму порозі, хай би де ти була й хоч би чого мені це коштувало.

Я незмінно люблю тебе, моя Алісо! І я завжди чекатиму на цей знак».

Читаючи ці листи, я краяла серце. Але хіба я могла не чекати їх? Вони були останнім ковтком повітря у водоспаді життєвих проблем, поривом свіжого вітру спекотного дня, рідкісним променем сонця похмурої осені. І, незважаючи на весь біль, із ними ставало тепліше.

У квапливому плині часу дні змінювали один одного, несучи Джастіна далі в минуле. Я не хотіла вірити в те, що час збігає так швидко. Напевно, тому перші заморозки здалися мені раптовими й несправжніми. Вони обмалювали вікна моєї спальні срібним мереживом вигадливих візерунків, схожих на павутину. Мої прогулянки біля озера ставали коротшими, сотні маленьких крижаних голочок кололи обличчя, і я щільніше куталася в шарф. Лебеді полетіли. Зелена трава, яка не встигла зів’янути, примерзла аж біля краю озера, укрившись кіркою насту. Він хрустів під підошвами, перетворюючись на крижані уламки. Випаровуючи збережене тепло, озеро вранці ховалося під товстим шаром сірого туману. До обіду туман розсіювався, просочуючи вогкістю щільний шар різнобарвного листя, розсипаного на змерзлій землі. Втягуючи в себе останні кольори осені, яка вже поспішала геть, він фарбував сірим іще недавно такий яскравий ліс. Розлучившись зі своїм строкатим вбранням, дерева простягали до мене голі гілки. Здавалося, що в очікуванні довгої зимової сплячки навіть природа виглядає понуро, ділячи зі мною самотність.

З виставкою нового художника в листопаді прилетів Пол.

Я зустрічала його в аеропорті. На мені була бежева кашемірова сукня, яка щільно облягала мій круглий живіт. Через це або через мою нову зачіску він пройшов повз, не впізнавши мене. А потім торкався мого живота й темних прядок волосся, що спадали на обличчя, немов переконуючись, що це справді я.

Ми обідали з ним у «Космополіті». За вікном щільним потоком мчали машини, розбиваючи калюжі. Вода покірно розходилася в сторони, як море за велінням Мойсея. Офіціант поставив перед нами дві філіжанки кави. Я замовила без кофеїну. Чого тільки не буває в нашому фальшивому житті! Кава без кофеїну, сигарети без нікотину, пиво без алкоголю, усмішки без щастя.

— Олег не може мати дітей. — Пол розмішував цукор, що лежав на щільній молочній пінці.

Я чекала цієї розмови.

— Ти маєш рацію.

— Навіщо ти ламаєш стільки життів відразу?

— Бо любов не вічна.

— А що вічне, біс забирай?! Досить цієї комедії! Досить розповідей про вічність і вдячність!

У його голосі я чула злість, і це здивувало мене. Він відкинув ложку, і кавові краплі розлетілися по столу. Люди за сусідніми столиками обернулися. Ми говорили англійською, тому мені залишалося сподіватися, що їм не вдалося розібрати, про що йде мова.

— Я не можу зрозуміти тебе, Алісо. Може, досить сипати цими відмовками? Він має право знати. Ти вбила його, розумієш? Але ще можеш воскресити.

— Ти не скажеш йому. — Я взяла Пола за руку. — Ти правий. Річ в іншому. Олег... він погрожував мені, що якщо я вирішу піти... — Я замовкла.

— Ми зможемо захистити тебе.

— Будь ласка... Подумай про Джастіна. Про школу. Про Кейт. Я не маю права ризикувати життями всіх вас. І тем паче її життям. — Я поклала руки на живіт, вимовляючи останню фразу.

— Я вмію зберігати секрети.

— Це дівчинка. — Я гладила свій живіт.

Він мовчав. Він довго мовчав перед тим, як продовжити розмову. Він знав Олега. Він розумів, що я маю на увазі.

— Ти вигадала ім’я?

— Ні. — Я була вдячна йому за розуміння.

— Його маму звали Вероніка. З наголосом на другому складі.

Я відчула легке ворушіння під своїми долонями.

— Їй подобається! Їй подобається це ім’я. — Пол відвернувся до вікна.

Того дня прийшов п’ятий лист.

Він починався з незмінного:

«Дорога Алісо!

Тебе немає зі мною вже півроку. Півроку я не чую твого голосу, не бачу твоїх очей і не відчуваю твого запаху. Це зводить мене з розуму. Але, всупереч смутку й розпачу, я далі живу. На відміну від Діккенса, у мене ще є надія, що колись я відчиню двері, а на порозі будеш ти. Хоча інколи мені здається, що поява Марі на його порозі значно вірогідніша.

Але поки людина жива, все можна змінити. Ти ніколи не відповідаєш мені, але я знаю, що ти читаєш мої листи. Я відчуваю це. Набираючи кожен рядок, я уявляю, як світиться твоє обличчя, коли ти торкаєшся поглядом моїх слів. Аліса всміхається...

Я перебрався в той будинок, що дістався мені у спадок. Добре, що тут вистачає роботи, і мені вдається ненадовго залишити затерті до дірок спогади про тебе. Останнім часом ти перестала мені снитися. Тому мені тепер складніше заснути. Кейт привезла мікстуру, вона в’язка й гірка. А сни після неї нагадують чорну яму. Провалюючись у неї, я перестаю відчувати. І хоча біль, який живе в мені після твого від’їзду, мучить дедалі сильніше, стає ще гірше, коли це почуття притупляється. Наче я втрачаю частину себе. Дуже важливу для мене частину.

Гуляючи змерзлими пляжами Нью-Йорка, я креслю на холодному мокрому піску твоє ім’я. Вчора я повірив, що час можна повернути назад. Я написав на стіні у своїй кімнаті зеленим фломастером «квітень». Багато разів, обписавши всю стіну. Але це нічого не змінило, і той квітень, коли ти прийшла до мене, назавжди залишився в минулому.

Алісо, мені дуже бракує тебе.

Я кохаю тебе».

Перед від’їздом Пол запитав:

— Ти читаєш його листи?

— Знаєш про листи? — Я була здивована.

— Трохи. Він часто пише?

— По одному на місяць. — Я дивилася вдалину.

— Що ти відчуваєш?

— Я кохаю його.

— То навіщо все це?

— Бо так буде правильно.

Залізний голос диспетчера оголосив посадку. Пол дістав із кишені мобільний телефон і гаманець, а потім відстебнув з руки годинник із металевим браслетом і поклав все це в кошик перед металошукачем. Обійнявши мене, він торкнувся долонею мого живота, і, відчувши удар, шепнув: «Я передам йому, малятко». Він змішався з натовпом пасажирів. А я не могла повірити, що за декілька годин він опиниться в місті, яке тепер мені лише сниться. Виявиться поруч із чоловіком, якого я люблю. Потисне його руку, доторкнеться до нього. І побачить його нові картини. Він сходить із ним на бейсбол або вип’є кави на веранді модного ресторану. І мене там не буде.

Аж біля дверей Пол обернувся:

— Може, передати йому щось і від тебе?

— Передай, що я...

— Пане, пройдіть, будь ласка, в термінал. — Охоронець не дав мені закінчити, і двері за спиною Пола зачинилися. У кишені завібрував телефон.

— Говори швидше, що передати?

— Нічого. Не потрібно нічого передавати. Гарного польоту. — Я вимкнулася.

Шостий лист прийшов на початку грудня. Коли, укрившись білою ковдрою першого снігу, місто встигло звикнути до коротких днів і нескінченних ночей. Я саме сиділа в кав’ярні біля вікна, читаючи газету, коли ноутбук подав характерний звук. Він не був схожий на всі інші. І не починався з фрази «Дорога Алісо!», до якої я встигла звикнути. Ці слова були пекуче сумними і втраченими, вони лякали мене. І я знов і знову перечитувала вимучені рядки:

«Ярозучився вірити. Ні, я не перестав чекати тебе. Просто, зраджуючи свої очікування, я знаю, що ти не прийдеш.

Учора я був у школі. Пол розповідав про поїздку до Києва. Сухі подробиці. І ні слова про тебе. Я дивився в його очі, які ще зовсім недавно бачили твоє обличчя. Мені хотілося залізти в його думки, щоби зчитати твій образ. Я привітався з ним за руку, якою ще зовсім недавно він обіймав тебе за плечі, і подумав про те, що, можливо, даремно перейшов межу дружби з тобою. Адже тоді в мене, як і в Пола зараз, була б цілком реальна можливість приїжджати до тебе в гості й пити з тобою чай, обговорюючи останні новини. Ми б гуляли по вулицях твого міста, і ти тримала би мене під руку. А я би безперервно дихав твоїм теплом. Не сподіваючись на більше. І нехай я був би лише спостерігачем у твоєму житті, але я був би в ньому, хоч зрідка отримуючи твої листи.

Я не міг грати за правилами, які встановив Пол, і запитав про тебе. А він лише розвів руками, порадивши забути. Він сказав, що ти дуже змінилася після Нью-Йорка. І що ти вже не любиш життя. Я й сам бачив це в твоїх картинах, які він привіз. Але Пол каже, що я тут ні до чого. І що ти не читаєш моїх листів. Я пішов, щосили грюкнувши дверима. Біля входу в школу висить твоє «Вікно». Я ніколи не забуду тебе. Я хочу тебе пам’ятати».

Після цього листа мені стало погано. Спочатку я відчула легке запаморочення й біль внизу живота. Потім там стало гаряче, і, намагаючись не піддаватися страху, я, тримаючись за стінку, дійшла до туалету. Зачинившись у кабінці, я приспустила штани та провела рукою між ніг. На пальцях залишилася кров. І я відразу відчула її нудотний запах, що відгонить залізом. Я повернулася за стіл і попросила офіціантку викликати «швидку». Лікарі приїхали через п’ятнадцять хвилин, коли мої світло-блакитні джинси наскрізь просякли темно-бордовою рідиною, що витікала з мене. Я лежала на жорсткому ліжку в холодній машині. Поруч сидів Олег, якому встиг зателефонувати мій лікар. Я не дивилася йому в очі. Я закрила долонями вуха, аби не чути виття сирени, а за вікном, байдужий до всього, падав перший сніг. Білий сніг із чорного неба.

Увесь місяць я провела в лікарні. Моя шкіра навколо вен почорніла від крапельниць, але я не відчувала болю. Усе, про що я тоді думала, — це Вероніка. Заради можливості побачити цю маленьку частинку Джастіна я була готова піти на все. Мої материнські інстинкти, про які я навіть не здогадувалася, виявилися сильнішими за всі інші почуття. Я мала стати мамою. Наша любов мала жити.

І я відстояла мою дитину у долі. У перші дні нового року, коли місто не встигло ще відійти від святкової ейфорії, на кілька тижнів раніше визначеного терміну я вперше почула її крик. Незважаючи на січень, погода була сонячна. Машини пробиралися через брудні потоки снігу, що танув під колесами, мружачись від яскравого світла, перемішуючи старий рік із сльотою, зливаючи всі його невдачі у водостоки.

А потім вона лежала в кувезі біля мого ліжка. Підносячи долоню до її маленького обличчя, я відчувала тепло дихання. Наша любов, отримавши фізичну оболонку, була так близько, я могла торкнутися її рукою. У її грудях билося серце, а отже, вона була справжньою. Того дня прийшов сьомий лист.

«Це останній лист. Ти тільки не подумай, що я вирішив залишити тебе в минулому. Просто не хочу надалі ворушити твої спогади. Пол сказав, що мої листи ранять тебе. Він зізнався, що вони знаходять адресата.

Знаєш, тепер, коли я чітко розумію, що, можливо, це наша остання з тобою розмова, я не можу знайти потрібні слова. Так багато хочеться тобі сказати. Знай, япам’ятаю все. Пам’ятаю, як ти увійшла в майстерню і як різко забрала руку під час знайомства, напевно, відчувши те саме, що і я.

Я пам’ятаю, як, усміхаючись, ти йшла босоніж по холодних квітневих калюжах. Я пам’ятаю, як пахла твоя шкіра.

І, авжеж, пам’ятаю, що тобі личив сірий. Я пам’ятаю, як ти торкалася мого тіла. Я пам’ятаю, що ти кохала мене. Я знаю, що кохаєш і далі. Лише завдяки цьому я досі ходжу по цій землі. Твоя любов утримує мене на цьому світі, вона всесильна, знай це. Долаючи божевільну відстань у тисячі кілометрів, огинаючи земну кулю, вона наздоганяє мене, оберігаючи від нещасть.

Як добре, що я зміг тебе знайти. Ти назавжди залишишся в моєму серці. Я завжди кохатиму тебе, Алісо!

P. S. Ти маєш рацію, люди не лебеді. Але, мабуть, трапляються винятки».

Він не брехав, і цей лист був справді останнім.

У клопотах про маленьку Вероніку було легше заповнювати порожнечу, яка утворилася в моєму житті. Але, хай би чим була зайнята й хоч де перебувала би, щодня я перевіряла пошту, сподіваючись прочитати: «Дорога Алісо!».

Наша з ним донечка була схожа на нього. У всьому. І від цього мені ставало легше. Хоча іноді по вечорах, коли червона смуга заходу на горизонті починала тьмяніти, я плакала, не здатна побороти почуття провини.

Я розуміла, що краду в Джастіна більшу частину його життя. І що не Олег, а він мав стояти біля мене в пологовому будинку й першим узяти на руки нашу крихітку. Обрізати їй пуповину. Міняти їй пелюшки. Читати казки й цілувати в лоб перед сном. Знімати на відео її перші кроки й тішитися з перших гаркавих слів. Карати й балувати. Вести в школу на першу лінійку і з гордістю підписувати щоденник наприкінці тижня. Допомагати задути свічки на торті на честь дня народження й кататися наввипередки на велосипедах. Обирати подарунки та схвалювати друзів. Відвозити на гуртки. Давати ліки під час застуди. Це все належало йому, Джастіну. Це була його донечка. І це було його життя. Він простив мені багато чого, але цього, напевно, не простив би ніколи.

Через одинадцять років я вперше після цієї історії потрапила до Нью-Йорка. Якимось дивом Полу вдалося домовитися про мою виставку в музеї Гуггенхайма. Вероніці тоді щойно виповнилося десять. Ми прилетіли удвох. Я показувала їй це місто, і мені дуже хотілося, щоби вона зуміла відчути, як багато воно означає в її житті. Ми гуляли Бруклінським мостом і Центральним парком. І так само, як колись Джастін шукав у натовпі мене, я шукала очима його. Всюди.

На виставку я прийшла в сірому. І мені здавалося, що я йду назустріч долі.

Біля входу мене чекала Кейт. Вона, я думаю, відразу про все здогадалася, лише глянувши в обличчя моєї донечки. Вони стояли поруч і були занадто схожі одна на одну. Ніби це Кейт, а не я, була її мамою.

— Вона немов чарівна принцеса! — Кейт обняла мене за плечі.

— Я знаю, вона — найкраще, що є тепер у моєму житті, — всміхнулася я.

— Шкода, що все так вийшло. Як тебе звати, крихітко? — Вона присіла навпочіпки й узяла за руку мою дівчинку.

— Вероніка, — промовила вона на український манер, — але мамі більше подобається, коли я роблю наголос на другий склад.

— Дякую, — промовила Кейт самими губами, піднявши на мене очі.

Жодного слова про Джастіна. Він не прийшов. Було б нерозумно приховувати, що я цілий вечір шукала його в натовпі. Я була в Нью-Йорку, але не бачилася з ним. Може, я мала б, знехтувавши умовностями, постукати в його двері? Але я боялася зруйнувати світ, у якому він жив. Я не знала, як познайомити його з Веронікою. Я боялася, що мій візит може остаточно виселити з його пам’яті образ Аліси, яку він кохав. А ще більше я боялася, що він перестав мене чекати.

Моя виставка називалася: «Київ — Нью-Йорк. Лебедина». І в центрі залу висів його портрет. Той самий, із крилами за спиною. Це, безумовно, була моя найкраща робота. Моя «Мона Ліза». Кейт довго розглядала картину.

— Якими безглуздими часом бувають долі! — Вона подивилася на мене.

— Він не прийде? — Я обняла її за плечі.

— Він збирався. Правда, збирався. І навіть нарвав ромашок. Він вирощує їх у себе в теплиці, щоби завжди бути готовим до твого приїзду.

— Я б дуже хотіла побачити його. Бодай здалеку.

— Він завжди буде тобі радий.

Коли ми прощалися, Кейт попросила надсилати їй фотографії Вероніки. По одній щомісяця. Я пообіцяла.

Вероніка вдалася в нас. Вона малювала й займалася ліпленням. Їй подобалося все, пов’язане з мистецтвом, і вона вирізнялася різкими й точними судженнями. Як і її батько, з яким вона так і не познайомилася.

Коли їй виповнилося двадцять, я пішла від Олега. Виснажений моєю нелюбов’ю, він навіть не опирався. Але коли речі були упаковані, а таксі чекало мене біля входу, обнявши мене наостанок, він сказав:

— Не смій повертатися до нього. Можеш жити, як тобі заманеться, але його в цьому житті не буде. Інакше нарікай на себе.

І це не було порожніми словами. Через півроку я закрила галерею й переїхала жити в Нью-Йорк, місто своєї мрії. Я зняла квартирку аж під дахом хмарочоса. З балконом, що виходить на цей самий дах. І вирощувала в горщиках фіолетову гортензію. Живопис я закинула.

Одного разу в ранковій газеті вийшло повідомлення про те, що школа Кейт згоріла. Вдалося врятувати деякі картини, але більшість перетворилася на попіл. У списку згорілих було й моє «Вікно». Увечері зателефонував Олег.

— Ти тепер у Нью-Йорку? Так от, це було попередження.

Я поклала слухавку, а вранці наступного дня перевела всі гроші зі свого рахунку на рахунок Кейт, попросивши в банку, щоби транзакція залишилася анонімною.

Щонеділі я їздила в передмістя. Спочатку на електричці, а потім ще кілька зупинок на автобусі. Я йшла вузькою вуличкою з будинками, схожими один на інший. Лише один відрізнявся. Він був білий, з дерев’яним парканом і терасою. Із зеленим газоном по периметру. Я завжди зупинялася метрів за двадцять до нього й милувалася Джастіном, який порався в саду.

Він змінився. Скроні посивіли, а рухи стали такими, наче завдавали йому незручності. Але він залишився чоловіком, котрого я кохала. Я бачила мольберт на його терасі, але він ніколи не малював. І ніколи не помічав мене. Ближче я не підходила, просто не маючи права на цю зустріч.

Іноді його сад був порожнім, і я не могла дочекатися наступних вихідних, аби переконатися, що з ним усе гаразд. Іноді мені доводилося бачити, як він влаштовувався за столом з ноутбуком в руках, і тоді я поверталася раніше, щоби перевірити свою пошту, але листи були не для мене. Ще до розлучення з Олегом я припинила спілкування з Полом і Кейт, і вони нічого не знали про мій переїзд, бо, напевне, розповіли б йому. Але понад усе я мала знати, що йому нічого не загрожує.

Вероніка часто відвідувала мене. Відразу після закінчення інституту вона переїхала жити до Парижа, де їй запропонували роботу дизайнера у великій будівельній компанії. Спочатку вона приїжджала сама. Потім із чоловіком і сином. Вона назвала його Джастіном. Я дуже просила її про це. Напевно, я була поганою бабусею. Трохи відчуженою й літаючою в хмарах. І моя дочка завжди казала, що за мною потрібен ретельніший нагляд, ніж за її сином.

Я маю зізнатися, що помилялася. Кохання вічне. Воно завжди залишалося зі мною.

У тумбочці біля мого ліжка лежала смішна фігурка гномика, значок із Метрополітену й засушена ромашка. Я до останнього подиху пам’ятала смак його губ і запах його тіла. Я зігрівалася його теплом холодними зимовими ночами. І знала напам’ять кожен рядок з усіх його листів. Я помилилася, зруйнувавши життя найближчих мені людей. Зробивши їх нещасними. Не повіривши самій собі.

А вчора мене не стало. Я ніколи не уявляла, якою буває смерть. Я не була особливо релігійною та забобонною. Це був звичайний день. Потерпаючи від звичного безсоння, десь опівночі я відчула сильний головний біль. Я випила склянку теплого молока й лягла в ліжко. Тоді я побачила світло. Я заплющила очі, але воно не зникло. Воно наближалося, змушуючи мене мружитися, і за якусь мить я опинилася в білій порожній кімнаті. Біль зник. Я розчинилася в стані невагомості, почуваючись прозорою. Навпроти мене стояв чоловік у чорному костюмі.

— Хто ви? — Мій голос був незвично дзвінким.

— Я янгол.

— Отже, все скінчено? — Я подивилася на нього.

— Так. — Він узяв мене за руку, але я не відчула дотику. — Скажи, що було найкращим у твоєму житті?

— Джастін, — всміхнулася я.

— Я знав це. — Янгол провів тильним боком долоні по моєму обличчю. Знизу вгору.

— Дякую. — Я ще раз усміхнулася йому.

— Ти боїшся смерті?

— Я боюся, що більше не побачу його.

— Не бійся. Все ще попереду. Я обіцяю.

Ідучи за ним по світлих коридорах нескінченності, я думала лише про те, що тоненька невидима ниточка, натягнута між мною та Джастіном, виявилася набагато міцнішою за ціле життя. А отже, дива трапляються...

* * *

Мене звуть Джастін Френк Робертсон. Але мені подобається просто Джастін. Сьогодні в мене ювілей. Мені виповнюється шістдесят, хоч, ніде правди діти, виглядаю я набагато старшим. Може, тому, що на моєму обличчі кожне переживання викарбувалося зморшкою. Ні, не подумайте, я не скаржуся на своє життя. І навіть навпаки, я вдячний Богу за ті події, які випали на мою долю.

Я сиджу на дерев’яній терасі свого будинку. Уже тридцять вісім років кожні два роки я фарбую фасад у білий колір. По периметру моєї невеликої ділянки посіяна трава для гольфу — мені подобається її жива пружність. У правому кутку — напівкругла клумба з ромашками. Це пам’ятник моєму минулому. Хоча, звісно, пам’ятники зводять як нагадування про колишні події, а я й так ні на хвилину не забуваю про найважливіші дні мого життя. За будинком декілька фруктових дерев і ще пара клумб із дикими трояндами. Я сам займаюся своїм садом, зазвичай по неділях. Чи є щось краще, ніж запах свіжоскошеної трави й букета квітів, які виросли на твоїх очах?

На терасі стоїть мольберт. Але це лише данина моєму давньому захопленню. Я вже багато років не брав до рук пензля. Хоча колись мені здавалося, що я пов’язав себе з живописом на все життя. Це було так давно. Тоді я був іншим. Я дуже вірив у себе.

На столі з грубих дощок, пофарбованих темно-коричневою фарбою, — білий посуд. Я завжди дістаю його на свята. Мені подобається, що він контрастує з кольором столу. Жодних скатертин і тканинних серветок, адже я затятий холостяк. У нашому колі, як ви розумієте, серветки не шанують.

Цей будинок завеликий для мене, але я звик до самотності. Проте у правилах теж є винятки, і сьогодні я чекаю на гостей. Моя сестра приїде разом із чоловіком, і ми відзначатимемо мій день народження. Вип’ємо по кухлю пива, згадаємо молодість, посміємося над собою теперішніми. Дідько, як я не люблю ці свята! Але, ігноруючи мої прохання, Кейт і Пол приїжджають щороку. Тому мені доводиться давати лад барбекю й маринувати м’ясо. І щоразу, коли спускаюся за вугіллям у підвал, я знову натрапляю на картину. Вона написана на папері, але варто мені торкнутися її поглядом, як зображення оживає, набуваючи об’єму, відроджуючи запахи та звуки. Так-так, я досі пам’ятаю ту ніч. І, щойно заплющую очі, знову переношуся в той час.

Святкуючи прихід весни, дощ барабанить по дахах будинків. А бруківкою крокує дівчина і, зовсім не боячись вогкості, всміхається небесним краплям. Знаю це, навіть не бачачи її обличчя, адже я дивлюся їй у спину. Ця картина — справа моїх рук. Я підглядав за мокрою бруківкою з вікна своєї майстерні першого вечора нашого знайомства. Тоді я ще довіряв паперу. І ця робота, скажу без удаваної скромності, вдалася, як жодна інша. «Аліса всміхається».

Кілька разів, намагаючись побороти спогади, я відвертав картину лицем до стіни. Але навіть впираючись поглядом у посірілий від часу зворотний бік аркуша, я таки чітко бачив силует дівчини. І її усмішку. Я все одно згадую про неї.

Її звали Аліса. Вона була відомою українською художницею, їздила по світу з виставками, займалася благодійністю й була прекрасна. Як полюбляв казати мій давній знайомий: «Ох уже ці європейки!». Але я б виправив його: «Слов’янки».

Я з першого погляду закохався в її картини. Це вони спонукали мене малювати, бо на питання про те, чим займався до знайомства з нею, я можу відповісти лише: «Усім потроху». Я почав цікавитися її творчістю, підкорившись безперечному таланту. Вона неймовірно точно вловлювала й передавала швидкоплинні миттєвості, які зберігали в собі світло. Напевно, тому в її роботах таїлося щастя, якого їй так не вистачало в повсякденні. Ось чому я вирішив, що обов’язково, хай там що, познайомлюся з нею.

Зізнаюся, мене підкорили не лише її картини, а й бездоганна краса, яку я побачив на її фото в альбомах Пола, чоловіка моєї сестри. Вона мала особливий погляд. І навіть коли на фото всміхалася, її очі сумували. У них було щось привабливе й чарівне.

Пол співпрацював із її галереєю, коли в Кейт, моєї сестри, виникла ідея відкрити школу мистецтв у Нью-Йорку.

До слова, Кейт і зараз відмінний скульптор. Незважаючи на вік і важкість у руках, вона створює божественні фігури.

Як і багато інших господарів подібних шкіл того часу, вона мріяла вмовити Алісу на майстер-клас, адже та була відома не лише в межах своєї країни. Звісно, Пол допоміг переконати Алісу.

Не приховую, я чекав її приїзду, хоч і намагався не виказувати цього. Я не вийшов до всіх, аби зустріти її. Напевно, я боявся стикнутися із зарозумілістю, якою вирізнялися художники її рівня. Якби вона була такою, вмить зламався б вигаданий мною чарівний образ. Але побоювання виявилися марними.

Я не забуду мить, коли вона вперше переступила поріг моєї майстерні, висвітлюючи яскравим, пронизливим сяйвом похмуру кімнату. На ній була бежева сукня й туфлі того ж відтінку на жахливо високих підборах. Почуваючись у них явно незатишно, вона залишалася неймовірно граціозною й витонченою, усміхнено слухаючи теревені Пола. Вона була ніжною, м’якою і, безумовно, красивою. Мене захоплював колір її шкіри та запах волосся, який розлітався по кімнаті, варто було їй лише трохи нахилити голову. Напевно, вона не відразу помітила мене, бо я сидів у самому кутку. Я відкашлявся, але не для того, щоби привернути її увагу, просто в горлі пересохло від хвилювання. Ми зустрілися поглядом лише на секунду, а потім вона зніяковіло сховала очі за густими віями. Я відрекомендувався та простягнув їй руку. Сотні голок прокололи тіло, коли вона торкнулася мене своєю теплою долонею. Здалося, що вона занадто різко забрала кисть, сховавши її за спиною, але я навіть не смів сподіватися, що це пов’язано з раптовою, недоречною симпатією до мене. І я відразу закохався — самозабутньо й безоглядно, по-справжньому, хоча мені ледве виповнилося двадцять два. Кохання не має віку, вже тоді я зрозумів це. Зрозумів, пізнавши її.

Ми не розлучалися з першого вечора. Спочатку я став її другом, а потім коханцем. Це було схоже на божевілля. Ні, це й було справжнім божевіллям. Будучи безнадійно закоханим, я дізнався, що в Києві на неї чекає чоловік. Ця новина приголомшила мене, адже я вже не міг уявити своє життя без Аліси. Без її голосу, сміху, запаху волосся й чарівних очей, які втрачали смуток, коли ми були поруч.

Вона була старша за мене на вісім років. Але ніхто не дав би їй такий вік, та і я спочатку не здогадувався про нього. А вона соромилася його, викликаючи в мені розчулення. До моменту нашого знайомства вона прожила з чоловіком десять років і рішуче збиралася повернутися в колишнє рутинне життя, згорнувши мене у спогад. Я не хотів навіть думати про те, який нескінченний біль принесе наше розлучення, бо за недовгий час, який вона подарувала мені, я зрісся з її тілом і душею, не вірячи, що все це може закінчитися. Але навіть якби мені було дано знати, яка мука чекає попереду, я б таки й далі кохав її. Не замислюючись. Адже в моєму житті не було нічого прекраснішого.

Чи розумів я, що вона піде, чи таки сподівався на перемогу почуттів над розумом? Хтозна... Намагаючись не думати про завтрашній день, я ловив її дихання. Я поводився, як дурень. Я був лише хлопчиськом. Ось чому я змушував її давати мені порожні обіцянки, що вона таки обере мене. Я вірив у них, водночас відчуваючи, що рано чи пізно зі мною залишиться тільки її тінь, яка до останньої хвилини покриватиме історію мого життя. Адже й Аліса кохала мене. Вона могла не говорити про це. Я відчував її кохання кожною клітиною свого тіла, вбираючи крізь шкіру, зігріваючи своє серце.

Вона була навіженою й волелюбною. Про таких кажуть: «Не від цього світу». Хіба міг я утримати її? Вона просто не вірила в любов, знов і знову повторюючи, що почуття не вічні. Мила Аліса, будучи творчою людиною до кінчиків нігтів, залишалася моторошною реалісткою. А я не втомлювався повторювати, що дива трапляються.

Наш роман тривав два місяці, а потім вона поїхала, позбавивши мене можливості навіть попрощатися з нею. А це так важливо. Обійняти одне одного до болю в грудях, запам’ятати прощальний стукіт серця й солоний від сліз присмак останнього поцілунку, встигнути зловити гарячий пульс перед тим, як, піддавшись розпачу, назавжди розчинитися в плині часу.

Вона не сказала мені, що їде. Пол попросив мене подивитися деякі скульптури в нього вдома, але вони виявилися повною бездарністю, і я відразу зрозумів, що це був лише привід відволікти, відірвати від неї, відтягти час. Я прямо запитав його, а він опустив очі. Пам’ятаю, як я вибіг із його квартири і, не дочекавшись ліфта, помчав сходами вниз. Я перестрибував через прольоти, падав, підводився і знову біг. У холі готелю я врізався в носильника, який випустив через мене валізу, але я навіть не зупинився.

Її номер був порожній, а телефон вимкнений. Сотні думок і недомовлених фраз переповнювали мене, і тоді я почав писати їй листи. Я написав сім. Сім листів — і жодної відповіді. Я писав їх не заради відповідей, я хотів, аби вона знала — я не змирився.

Мої листи були різними й однаковими. Але кожним рядком вони несли в собі нагадування про те, що я, як і раніше, вірю в любов, а отже, мої двері для неї назавжди відчинені. І нехай вона не відповідала мені. Але вона читала мої послання, а це значно важливіше.

Я бачив її лише раз після тих двох божевільних місяців, які ми провели разом, фотографії в Інтернеті не рахуються. Її виставляв музей сучасного мистецтва. Що й говорити, несказанний, але заслужений успіх.

Ще за місяць до відкриття виставки все місто заповнилося афішами з її ім’ям. Аліса знову відростила пшеничні локони та знову була в Нью-Йорку. Вона всміхалася мені з глянцевої реклами на кожному перехресті. Щиро й безтурботно. Я б так точно не зміг. Тоді я вперше і засумнівався, що й у її житті залишилася така сама непоправна порожнеча. Адже минуло одинадцять років, і вона могла навіть не згадати мого імені. Але я таки намагався не думати про погане, хоч і почав мучитися безсонням. Я годинами лежав у темряві, поступово починаючи розрізняти обриси кімнати, і уявляв, що скажу їй при зустрічі. Час від часу я вставав, вмикав світло й починав міряти кімнату кроками. Я записував свої думки, черкав, рвав аркуші й записував знову. Я так багато хотів розповісти їй про своє життя. Я знав, що вже нікуди її не відпущу. І відчував, що вона не зможе піти ще раз.

У призначений день випав сніг, і скло на моїх вікнах вкрилося плетеними морозними візерунками. Я зірвав букет ромашок. Я завжди дарував їй ромашки. Я вирощував їх у кімнаті, адже вони теж були її частиною.

Перемішуючи минулі образи з дорожньою сльотою, кудись поспішав звичний потік машин. Але я знав, що тепер у ньому є щось особливе, адже в одній із них могла бути Аліса. І пам’ять одразу малювала в моїй уяві її сумні очі. Мороз щохвилини посилювався, до того ж здійнявся вітер. Його різкі пориви збивали снігові шапки з крон дерев. А я, не помічаючи негоди, йшов на зустріч із нею. Я підняв комір кашемірового пальто сірого кольору (Аліса любила сірий) і сильніше закутався в шарф, так, що не можна було роздивитися мого обличчя.

Я насилу потрапив до будівлі. Охочих відвідати виставку було забагато. Хлопці з нашої школи роздавали біля входу рекламні брошури з інформацією про те, що гроші, виручені на виставці, підуть на благодійність. Аліса завжди так чинила, і це змушувало мене захоплюватися нею ще сильніше.

Перше, що впало мені в око, коли я зайшов до зали, — це був мій портрет. Величезний, він висів у самому центрі. Я стояв, немов на роздоріжжі, на розділовій смузі асфальту, а за моєю спиною були розправлені крила. Вона завжди говорила, що, якби ми були лебедями, могли б назавжди залишитися разом, бо їхня любов вічна й не підвладна часу. Напевно, на цій її картині я й був лебедем.

Мені не довелося довго шукати Алісу. Я побачив її відразу. Вона стояла трохи віддалік і всміхалася. Вона була прекрасна. Одинадцять років минуло від нашої весни, але вона анітрохи не змінилася, і, незважаючи на те, що їй було вже сорок, щось ніжне, дівоче залишалося в її рухах і жестах. У грудях закололо. Розштовхуючи зівак, що витріщалися на картини, я попрямував до неї, але за мить завмер. Вона тримала за руку дівчинку, неймовірно схожу на неї. Її пальці ледь помітно погладжували маленьку долоньку. Це була її донька. Аліса всміхалася. Щиро, тепло, щасливо. Вона час від часу озиралася і, піддавшись раптовому пориву, я підняв руку вгору, але вона не помітила.

Я розвернувся й пішов геть. Я не зміг підійти до неї. Мені не хотілося поставити її в незручне становище, а може, я просто злякався бути відкинутим. Я залишив букет ромашок на кріслі біля входу й назавжди пішов з життя моєї Аліси. Але вона й далі була зі мною. Жила всередині мене. Тому що я завжди знав: Земля кругла, і, йдучи, Аліса йде саме до мене. Все, що мені залишалося робити, — подумки благати її не зупинятися. Продовжувати історію одного кохання.

Але я таки зрадив її. Це трапилося через п’ять років після її виставки. На конференції в Парижі я зустрів Жозель. Ця француженка теж приїжджала до школи Кейт. І, як Аліса, була художницею. Вона малювала квіти. Нескінченні букети. Алісі вони ніколи не подобалися.

На конференції ми сиділи на сусідніх місцях, і від неї пахло чимось солодким, схожим на корицю. Вона поглядала на мене, прибираючи з лиця неслухняні пасма волосся, і всміхалася. Після офіційних заходів запропонувала показати Париж. Ми блукали вузькими вуличками старого міста. Піднімалися на Ейфелеву вежу, розглядали найбільші твори мистецтва в Луврі, сиділи в затишних маленьких ресторанчиках із непристойно галантними офіціантами. Я не розумів, як настільки непомітно в цьому місті перемішуються між собою прикмети далекого минулого з романтизмом новітнього часу. Паризький центр практично не постраждав протягом двох світових воєн, здавалося, прекрасні бульвари й витончені особняки досі пам’ятають кроки Наполеона. І кожна вулиця дихає історією, а кожен тротуар є театром повсякдення.

«Париж — місто кохання й мистецтв», — повторювала Жозель. І я почувався спокійно поруч із нею. Я навіть почав був знову малювати. Мене веселив її акцент і зовнішність. Вона була невисокого зросту, з густим чорним волоссям і занадто тонкими губами на витягнутому обличчі. Її руки постійно були забруднені фарбами, і вона ховала їх у кишенях безрозмірно широких штанів. А коли сміялася, то сильно закидала голову назад. Ми провели разом п’ять днів, і я знову почав усміхатися. Не так, як це було з Алісою. У цих усмішках не було щастя й запалу. Але я таки вже не був тим похмурим відлюдником, якого оминали сусіди й побоювалися студенти.

Повернувшись до Нью-Йорка, я знайшов лист від Жозель в електронній скриньці. Ми почали листуватися, говорячи ні про що, ділячись подіями, що відбулися за день. На Різдво вона збиралася приїхати до Нью-Йорка, і я зголосився зустріти її в аеропорту. Ми сиділи в невеликому індійському ресторані, коли вона запитала мене, чому б нам не спробувати пожити разом. І, розніжений вином, я погодився.

На нашому весіллі майже не було гостей. А через рік я став ненавидіти її. Бо вона не була Алісою. І всі її звички та кривляння, які нещодавно викликали розчулення, доводили мене до сказу. Одного з вечорів, коли я за звичаєм розстеляв собі диван, аби тільки не лягати в одне ліжко з Жозель, вона з’явилася на порозі вітальні.

— Ти ніколи не забудеш її.

Я не обернувся.

— Ненавиджу цю шльондру. Так-так, саме шльондру. І як таким, як вона, вдається закрутити всім голову? Її чоловік простив їй тебе, а ти й далі чекаєш її, незважаючи на зради та брехню. Я ненавиджу твою Алісу! Чуєш? Як я хочу, щоби вона горіла в пеклі!

Усе сталося раптово, швидше, ніж я сам встиг зрозуміти, що накоїв. Я підлетів до Жозель і вдарив її по обличчю. Я ніколи раніше не бив жінок. У кутику її рота виступила кров, але несподівано для себе я не відчув жалю. Навпаки, у мені вирувала лють, хотілося знов і знову завдавати Жозель болю за те, що вона наважилася вимовити ім’я Аліси, за те, що вона не була нею. Насилу стримуючи себе, я ліг на диван.

Мені наснився Айсбері-парк. Його околиці. І Аліса, яка крутила педалі велосипеда. Її волосся розвівалося на вітру, і, ледве встигаючи за мною, вона просила мене почекати.

Коли я прокинувся, ні Жозель, ні її речей вже не було. Більше ми не бачилися, і я ніколи не сумував за нею.

Мені не хотілося розмінюватися на порожні стосунки. До того ж я був стовідсотково впевнений, що такої, як Аліса, більше не існує. Лише вона досі живе болем у моїх грудях, десь у центрі сонячного сплетіння, у тому самому місці, про котре колись згадував Джо Діккенс. Просто я навчився ховати ці почуття від оточуючих і навіть від себе.

Я досі не знаю, чому мій роман із Жозель (звісно, якщо це визначення доречне), який тривав близько двох років, не залишив сліду в моїй душі. Я не пам’ятаю подробиць і точних дат, пов’язаних із цією жінкою. Чого не скажеш про Алісу. Вона переступила поріг моєї майстерні вісімнадцятого квітня, рівно о сьомій годині вечора й провела зі мною поруч шістдесят чотири дні. Це все, що я міг протиставити сімейному життю із Жозель. Але ці лічені дні виявилися набагато сильнішими безжального часу. І хоча стосунки із Жозель були в моєму житті набагато пізніше Аліси, я не пам’ятаю запаху її шкіри й волосся, відтінку очей і тембру голосу. Я не можу змусити свою пам’ять вивудити з купи спогадів її усміхнене обличчя, щоби зрозуміти, чи з’являлися в цей момент на її щоках ямочки.

Та й розлучення із Жозель не принесло ні порожнечі, ні болю. Воно було схоже на полегшення, даруючи самотні вечори, під час яких не доводилося витрачатися на порожні розмови з нецікавим співрозмовником, обговорюючи заяложені й непотрібні теми. Мій вільний час знову цілком належав Алісі.

Я розпалював камін і сідав у плетене крісло, укутуючи ноги пледом. Я вдивлявся в танцюючі вогники полум’я, схожі на чортенят у її очах під час тих ночей, які ми проводили разом. І кімната вмить наповнювалася божественним ароматом її волосся й тіла. Я знов і знову чув її дзвінкий сміх, пам’ятаючи кожну мімічну зморшку, які тонкими промінцями обрамляли її очі. Так само, як пам’ятав її ніжність і прискорене серцебиття, що виникало раптово, варто було провести тильною стороною долоні по її щоці. Пам’ятаю приємну вагу тіла на моєму плечі, мирне сопіння, коли її дихання лоскотало мій сосок, змушуючи покриватися гусячою шкірою. Хода, манера говорити, жестикуляція, смак губ, тепло тіла, стукіт серця — спогади про це, як і весь її образ, безсмертні.

Ну от, мене знову затягнуло в минуле. Пора повернутися до реальності, щоби ви не визнали старого божевільним.

Ви чуєте цей дивний звук сигналу? Можу посперечатися, не встигну я дорахувати до п’яти — і машина Кейт з’явиться на розі. Один, два, три... Ну, що я казав?

Я підводжуся їм назустріч. Роблю це не без зусиль. Уже кілька років мене мучить артрит. Пол, як зазвичай, у чорній футболці. На Кейт сарафан із рожевої тканини. Вона за кермом. Старина Пол сильно здав за останні кілька років, впав зір, і він уже не може керувати автомобілем.

— А де малюки? — Я підходжу ближче, але їхні онуки, яких я обожнюю, не вибігають, як завжди, мені назустріч.

— У них канікули. Поїхали до Діснейленду. — Пол дістає з багажника сумки й загадково всміхається, дивлячись мені в очі. — Але ми привезли до тебе гостю.

І аж тоді я помічаю на задньому сидінні жінку. Вона молода. Тридцять із гаком.

— Познайомся. Це Вероніка. Вона художниця з Києва. — Кейт відчиняє дверцята машини, і жінка виходить.

— Вероніка... Яке гарне ім’я. Якби в мене була донечка, я б назвав її саме так.

Серце починає калатати в грудях, і мені здається, що всі навколо чують ці удари. Вероніка до біса схожа на Алісу. Висока, красива, світловолоса, вона зніяковіло дивиться на мене, не розуміючи, очевидно, мого сум’яття.

Я помічаю, що Кейт насторожено вдивляється в моє обличчя, немов намагаючись зрозуміти, що я відчуваю. А Пол, насвистуючи, вдає, що досі зайнятий речами. Поруч із незнайомкою — хлопчик. Йому не більше десяти. У нього смішні неслухняні кучерики й лагідний, трохи наляканий погляд.

— Це мій син. Його звати Джастін. — Вероніка легенько підштовхує хлопчика вперед. — Це ім’я дуже подобалося моїй матері. — Вона повертається до Кейт і Пола, нібито питає дозволу продовжити. І, побачивши схвальні погляди, знову говорить. — Ви були знайомі з нею. Тому я тут. Її звали Аліса Островська, пам’ятаєте?

Аліса... Я не можу повірити своїм вухам. Я не розумію, що за безглуздий розіграш вони влаштували. На кілька секунд моє серце зменшує оберти, потім зупиняється, і ось, наповнивши болем грудну клітку, починає стукати сильніше. Ніби прочитавши це на моєму обличчі, Кейт дістає пляшечку, капає ліки для серця в пластмасову білу кришку та простягає її мені.

«Добре підготувалися», — пролітає в моїй голові. Я випиваю залпом, а потім повертаюся до гості.

— Як вона? — Я беру Вероніку за руку. І мені здається до болю знайомою бархатистість її шкіри.

Отже, це і є та маленька дівчинка, яку колись я бачив у музеї. А тепер її вже не дитячу долоню я тримаю в своїх руках.

— Вона померла. Два місяці тому. Її більше немає. — Голос Вероніки тремтить.

Із моїх грудей виривається зойк, і Джастін дивиться на мене зі зростаючою в погляді недовірою, немов вирішивши, що старий вижив із розуму.

Моєї Аліси вже немає! А я навіть не відчув цього. Хіба міг я не помітити, що Земля стала порожньою? З моїх очей ллються сльози, але мені байдуже. Я стою посередині двору, біля будинку, у якому я збирався прожити все життя разом із нею. У будинку, на поріг якого вона так ніколи й не ступила. Я плачу. Аліси вже немає. І немає надії.

— Вона похована в Нью-Йорку. — Вероніка веде далі. — Мама жила тут останні вісімнадцять років. У маленькій квартирці, під дахом одного з хмарочосів.

Спопеляючим поглядом я дивлюся на Пола.

— Клянуся, я не знав, — розводить він руками, грюкнувши, нарешті, кришкою багажника. — Вона зникла рівно сімнадцять років тому. Зачинила галерею. Кілька разів я писав їй. Вона не відповідала, але звіти про доставку листів приходили. Її скринька й далі працювала, але не моїх звісток вона чекала. — Мені здалося, що в його голосі було щось схоже на докір.

— Мама була дуже самотньою, — ніби підтверджуючи слова Пола, каже Вероніка. — Вона спалила всі свої картини й казала, що ненавидить живопис. Вона не малювала й не підтримувала стосунків ні з ким, хто знав її як художницю. Але одну роботу вона зберігала. Власне, тому я тут. Вона залишила електронну адресу Пола та просила через нього доставити цю картину вам, коли її не стане. Для неї це було вкрай важливо.

Ще до того, як Вероніка розгорнула полотно, я знав, що побачу на ньому. Звісно, це мій портрет. Саме той. З крилами за спиною. На зворотному боці я бачу маленький конверт, недбало приклеєний скотчем. Я розгортаю аркуш паперу в клітинку, списаний від руки. Мої пальці тремтять.

«Дорогий Джастіне!

Я отримала всі сім твоїх листів, і, незважаючи на те, що минуло майже сорок років, пам’ятаю кожне речення з них. Прости, що аж тепер, через тридцять вісім років, я наважуюся написати тобі свою відповідь, навіть не знаючи, чи пам’ятаєш ти моє ім’я.

Якщо ти читаєш ці рядки, отже, мене вже немає. Я стала частиною надвечір’я, у якому ховається вічність. Я не шкодую про смерть, бо моє життя було, здається, безглуздою випадковістю.

Останні вісімнадцять років я живу в Нью-Йорку, місті, яке подарувало мені тебе. Щонеділі я приїжджаю в передмістя, щоби знову торкнутися поглядом твого силуету. У тебе чудовий сад і приголомшливі ромашки. І ти зовсім не змінився. Нехай на твоєму обличчі з’явилися зморшки, нехай сивина посріблила твої скроні, ти той самий Джастін, якого я кохаю. Я так і не наважилася підійти до тебе, я просто не змогла б знайти потрібних слів. Мені здається, ти не хотів зустрічі зі мною...

Тебе не було на моїй виставці в музеї Гуггенхайма. Чесно кажучи, я чекала тебе. А потім, коли зали спорожніли і я збиралася йти, помітила букет ромашок на диванчику біля входу. Але я забороняю собі навіть думати про те, що це міг бути ти. Ти обов'язково підійшов би до мене. І провів тильною стороною долоні по моїй щоці. Знизу вгору. Я так сумую за цим жестом...

Коханий мій Джастіне!

Я відчуваю, що мій кінець близько. І дедалі частіше головний біль не дає мені заснути, тому я хочу сказати тобі, побоюючись, що це мій останній шанс.

Я вірю в кохання! Я кохаю тебе! Я кохала тебе всі ці сорок років, кожну мить, кожну секунду. Я пам’ятала запах твоєї шкіри, блиск очей, смак губ. Ти був найдорожчим, що в мене було і чого в мене ніколи насправді не було. І нехай у нашому житті не існувало спільного будинку, великого лагідного собаки, друзів, сім’ї, побуту, походів по магазинах перед Різдвом і індички на той самий День подяки, ми таки були разом завжди. І я чула стукіт твого серця й відчувала твоє тепло.

І тепер я благаю тебе лише про одне: прости мені! І знай, я чекатиму тебе по той бік реальності. Я обіцяю, там ми будемо разом до кінця.

Але не квапся. В тебе ще залишилися справи. І дуже скоро ти зрозумієш, про що я кажу.

Як добре, що я змогла тебе знайти...»

Я сідаю на газон, не помічаючи, що він досі мокрий від роси. Біль, який усі ці роки жив у мені, рветься назовні, і це все, що я зараз відчуваю.

— Вона розповіла мені про вас. — Вероніка сідає поруч. — Лише за день до того, як пішла. Вона говорила, що дуже сумує.

Я кручу на пальці обручку. Вероніка бере мене за руку й торкається холодного металу.

— Мама дуже дорожила нею. Обручка залишилася на її пальці. Вона сказала, що ніколи її не зніме.

Господи, яким же безглуздим виявилося моє життя! Я хочу кричати й бігти, не важливо куди, аби подалі звідси. Але я не можу навіть поворухнутися. У цьому житті все можна змінити, поки людина жива, — я завжди повторював це. Але що ж залишається робити мені тепер, коли моя Аліса зникла? Вісімнадцять років щонеділі вона стояла на моїй вулиці, а я жодного разу не відчув її погляду. Вона була так близько, що я міг би витратити лише кілька годин на дорогу, щоби знову зловити її дихання, насолодитися запахом її шкіри, відчути тепло її тіла. І залишитися з нею назавжди. А я, підкорившись долі, просто перестав дивитися навколо. А може, любові й справді не існує? Хіба міг я не відчути близькість жінки, про яку так мріяв? Може, все це вигадана історія, з якою я чогось живу? Обожнюючи когось, кого вже навіть не впізнаю при зустрічі на вулиці.

— І ще ось це.

Вероніка дістає з сумки червону картонну коробку, перетягнуту золотою стрічкою і, розв’язавши її, висипає вміст у мою тремтячу долоню. Засушена квітка ромашки, глиняний гном і блакитний значок із Метрополітену...

— Ходімо до будинку. — Кейт бере під руку Вероніку й повільно веде її на терасу.

Джастін біжить по газону, наповнюючи двір дитячим сміхом. Пол допомагає мені підвестися.

— Пам’ятаєш, коли вона поїхала?

— Тридцять вісім років тому.

— Вероніці тридцять сім.

— Її дочці?

— Чоловік Аліси не міг мати дітей.

Я дивлюся на Пола. Він відвертається:

— Вибач, про це я знав.

Ми обидва мовчимо — кожен про своє. А потім він веде далі:

— Пам’ятаєш, я провідував її? Цього не можна було не помітити.

— А Кейт? — Я запитально дивлюся на нього.

— Вона про все здогадалася на виставці. Аліса привозила Вероніку з собою в Нью-Йорк. Відтоді вони листувалися, і Аліса щомісяця надсилала нам її фотографії. — Він досі не може дивитися мені в очі. — Мені шкода...

Моя сестра здогадалася про те, що маленька крихітка — її племінниця, а я не зміг розгледіти в ній донечку. Пихатий бовдур, я думав лише про свої почуття!

— А Вероніка? Вона знає?

— Дізналася зовсім недавно. Аліса розповіла їй.

— Чому вона вчинила так зі мною, Пол?

— Вона боялася Олега. Він був пов’язаний з кримінальним світом, вона розповіла мені про це ще в Києві. Він погрожував їй розправою над тобою. Лише почувши твоє ім’я, вона ставала занадто вразливою. Це ж він підпалив школу Кейт відразу після переїзду Аліси до Нью-Йорка. Думав, що вона захоче розшукати тебе, і вирішив налякати таким чином. І треба віддати належне, йому це вдалося. До речі, ті гроші від анонімного благодійного фонду, на які ми все відновили, були переказані з її рахунку, я дещо довідався з допомогою Вероніки.

— Нісенітниця... — шепочу я.

— Що саме ти вважаєш нісенітницею? — Пол встиг обігнати мене на кілька кроків. — Те, що жінка вирішує врятувати життя коханого ціною власного щастя?

Я мовчу. Ми йдемо стежкою до будинку. А високо в небі, не відаючи перешкод, рівною зграєю летять лебеді.

Сьогодні я переконався в одному: нехай життя лише безглуздість, але я вже не боюся смерті. Бо знаю: за тією межею ми нарешті знайдемо одне одного. Я завжди любитиму тебе, моя Алісо! Знай: я справді не тримаю зла. Я ніколи й ні в чому не звинувачував тебе. Я вдячний Богу за те, що знайшов тебе на своєму шляху.

Як добре, що я зміг тебе знайти...

Замість епілогу

Звісно, історія Аліси могла закінчитися інакше. Можливо, вона не піддалася б гнітючому почуттю тваринного страху, яке вселяв у неї Олег, і справді стала б однією з тих бабусь, що в’яжуть гачком серветки й печуть пироги в очікуванні візиту онуків. Вона прожила б із Джастіном до глибокої старості, і вони б прогулювалися з ним рука до руки Центральним парком, відвідували Мет, продовжували писати свої чарівні картини...

А може, вона повернулася б до Києва, поринула б у звичну буденність і з подивом виявила, що досі лише нудьгувала. І сидячи з кухлем чаю у власній майстерні, Аліса б раптом зрозуміла, яке ілюзорне було її нью-йоркське щастя. Вона б знову засинала на плечі Олега, почуваючи ще більшу вдячність до нього, адже він би дотримав слова й заплющив очі на її слабкість, переступивши через себе та свою образу. І тоді, виявивши таку небачену милість, час би стер по крихті з її пам’яті всі спогади про Джастіна. Аліса без жодних докорів сумління викинула б усе це — ромашки, значки, фігурки, — адже для неї вони б уже нічого не важили. І лише через декілька років, побачивши його фотографії на сторінці Пола в соціальних мережах, їй довелося б довго й безуспішно згадувати його ім’я...

Якби вона, звичайно, повернулася до Києва. Адже літак призначенням Нью-Йорк — Амстердам, на борт якого сіла Аліса, міг не впоратися з черговою зоною турбулентності, і тоді вона назавжди розчинилася б у небі між двох своїх життів, жодне з яких так і не склалося...

Майбутнє... Добре, що воно потопає в мільйонах здогадок, надій та планів і залишається для нас найбільшою таємницею. Через це йому несила затьмарити сучасність. Нехай ніхто не знає наперед, що винесемо ми з сьогоднішнього дня, — це не має заважати нам цінувати кожну щасливу мить. Хтозна, чи вистачить нам духу забрати її з собою в день завтрашній...

Примітки

1

Тут і далі: згадана картина — художній вимисел (Прим. автора).

(обратно)

Оглавление

Київ — New York

Минуле

Сьогодення

Майбутнє

Замість епілогу

*** Примечания ***