Мисливці за орхідеями (fb2)


Настройки текста:



Франтішек Флос МИСЛИВЦІ ЗА ОРХІДЕЯМИ Роман





Ілюстрації ВАЦЛАВА ЮНКА

Художнє оформлення МАРАТА КAЛІБЕКОВА


Перекладено за виданням: Frantiśek Flos. Lovсі orchideji. SNDK. Praha, 1962.



I В РАНЧО НА ЮКАТАНСЬКІЙ РІЦІ КАНДЕЛЯРІЯ


— Єндо! Єніку! Єно! Де це ти вже знову щез?

Ось уже три тижні в глухому кутку мексіканського Юкатану лунали вигуки чеською мовою. А коли настирливе волання не давало ніяких наслідків, увсебіч линули такі «заманливі» обіцянки, що якби Єнік почув їх, то радніше віддав би перевагу дружбі з кайманом[1], аніж поверненню до того, хто його гукав.

Найделікатнішою була погроза спустити з хлопця шкуру або посадити його в купу червоних мурашок, які за півгодини залишили б од Єніка хіба обглодані кістки.

— Єндо! Єніку! От капосний хлопчисько! — Із низької, але просторої будівлі з верандою на південь, усміхаючись, вийшов високий поставний кароокий юнак років двадцяти. Над верхньою губою в нього засіялися невеличкі вусики, та, на жаль, цю юнакову окрасу можна було помітити лише зблизька: вуса ще не наважились прибрати якогось певного кольору, і хоч Вацлав Веверка запевняв, ніби вони такі ж самі русяві, як і волосся, однак волосся його було явно темніше.

Голосні погрози не справили на Вацлава ніякісінького враження: зачувши їх, він зареготав, блиснувши білими зубами, відтак склав долоні рупором і крикнув:

— Єндо, тікай!

Неподалік на горбі стояло двоє чоловіків — дон Фернандо Альварес, гостинний хазяїн ранчо[2], та його приятель Франтішек Долежал, той лютий чоловік, який погрожував щезлому Єніку страшною карою, коли він зараз же не повернеться. Вацлав Веверка попрямував до них неквапливо й ліниво, немов щойно прокинувся після тривалого сну.

Денна спека помалу спадала, сонце вже хилилося до невисоких, укритих лісом гір. Було десь пів на шосту — пора досить пізня для прогулянок у країні, де сонце заходить одразу ж по шостій і тут же, майже без сутінків, западає ніч.

Чоловіки, що стояли на пагорку, жваво розмовляли. Франтішек Долежал, ставний чоловік років тридцяти, про щось розпитував хазяїна ранчо, а той охоче відповідав.

Бистрі чорні очі, орлиний ніс і круте підборіддя Долежалове свідчили про те, що він — людина рішуча, смілива й метка. Коротко обстрижене чорне волосся та обвислі вуса надавали його обличчю суворого виразу; тож не було нічого дивного, що ця запальна людина розсердилася на малого шалапута.

Долежал пильно поглядав на горби та верхівки гір і розпитував дона Фернандо про породи дерев у тутешніх лісах, про те, чи не добралися до цих хащ лісоруби або «доярі» дорогоцінного соку каучуконосів. Він добре знав, що жадоба наживи нерозважливо губить мексіканські ліси й що навіть уряд неспроможний покласти край цьому злочинному винищенню, бо й справді, це було злочинне винищення — адже тільки вороги природи можуть вирубувати ліси, не дбаючи про нові насадження.

Дон Фернандо заспокоїв Долежала:

— Ні, сюди ще не дотяглися жадібні пазури гендлярів. Найближче місто Сан-Філіпе лежить за чотирнадцять льє[3] на схід; до Боланкана, розташованого на заході, — ще далі, а гватемальський Сан-Хуан — ген за лісами на півдні.

Метис дон Фернандо Альварес швидко збагнув, що цікавить його несподіваних, але приємних гостей.

Ось уже другий день він щедро приймав їхній невеличкий загін, що складався з трьох чоловік, і йому завтра буде трохи сумно, коли вони вирушать до лісу. Хто знає, чи повернуться вони ще сюди, на північ, — адже дон Франтішек сказав, що вони мають намір дістатися до озера Петен у Гватемалі, а звідти — до Британського Гондурасу.

Вчора ввечері чужинці співали в його ранчо таких дивних пісень, що збіглися всі пастухи, робітники, охоронники та слуги й жадібно слухали їх аж до пізньої ночі.

Щоправда, коли на території ранчо з'явився цей маленький караван — попереду на ослах їхали двоє чоловіків та хлопець, а за ними в супроводі трьох індіанців і негра повільно котився візок, запряжений двома мулами, — обережний дон Фернандо волів виїхати їм назустріч верхи, з рушницею напоготові. Одначе невдовзі все з'ясувалося. Начальник експедиції, Франтішек Долежал, вільно розмовляв по-іспанському. Він чемно попрохав у дона Фернандо дозволу зупинитися в його домі, пообіцяв гарно заплатити слугам і відверто відповів на запитання дона Фернандо, куди й чого їде: його експедиція збирає рослини, пакує їх у ящики, складені на візку, й відсилає до далекої Англії.



Це пояснення начебто вдовольнило ранчеро, але не надовго. Ввечері, трохи відпочивши, Франтішек Долежал усівся разом зі своїми товаришами в колі господаревої родини й почав оповідати, що шукає квіти, які ростуть на кронах високих дерев, у болотах на старих, трухлявих пнях або на скелях, де коріння цих рослин вільно висить у повітрі.

Остаточно сумніви дона Фернандо розвіялись лише тоді, коли молодший із чужинців, хлопець років п'ятнадцяти, на прохання дона Франтішка приніс книгу з малюнками рослин, у яких було тверде коріння, широке листя й чудесні квіти.

Подивитися на них збіглися всі хатні; хазяйка дому та її дві доньки щиро повірили дону Франтішку, що цими розкішними квітами багаті англійські дами охоче прикрашають свої туалети, бо квіти ці не в'януть не лише протягом кількох годин, але зберігають свою свіжість багато днів; досить лише вранці занурити їх у воду, й вони можуть правити за окрасу дамам на балах та в театрах багато вечорів.

Виявилося, що дехто із слуг дона Фернандо бачив такі квіти в лісі після бурі: вони валялися на землі, очевидно, зірвані вітром з верхівок дерев. Мисливці й пастухи мовчки усміхались — їм теж траплялося бачити такі рослини. Словом, тубільці знали про орхідеї, але не звертали на них особливої уваги — адже вся тутешня природа була суцільним квітучим садом. Почувши, що в їхніх лісах працює не одна така експедиція й що в Європі ці квіти ціняться дуже високо, вони страшенно здивувалися.

— Але ж вони у вас зав'януть, — озвалася сеньйорита Іза, молодша дочка хазяїна. — До Європи ж дуже далеко, далі, як до Веракруса або до Меріди.

Всі голосно зареготали й сказали Ізі, що до Англії в сто раз далі, ніж до їхньої столиці Меріди, та дівчинка лише похитала головою.

— Неправда, світ не такий уже й великий! З першого-ліпшого пагорка видно його край! Там, де небо з'єднується з землею, і є край світу.

Шкода, що Єнік Сатрапа не вмів говорити по-іспанському. А то він міг би розповісти цій дівчинці, що, мабуть, була його ровесницею, який великий той світ! Навіть в Англії, куди з Центральної Америки справді дуже далеко, не видно кінця світу. З Англії треба довго їхати, перш ніж потрапиш до Чехії, а там теж не близько від Хрудіма до його рідного села Лготки. Якщо ж їхати ще далі, на схід, — то там лежить далека країна Росія та ще якісь інші землі, і ніде нема краю світу…

Дізнавшись, чому всі регочуть з Ізи, Єнік відчув жаль до цієї дівчинки, яка виросла в такій глушині; він пам'ятав, які мізерні були його власні знання, коли він іще жив у Лготці. В школі Єнік, щоправда, чув про те, який великий світ, але хіба можна уявити собі його безмежні простори, якщо ти ніколи не їздив далі Хрудіма? Тепер, коли Єнік перетнув океан і опинився в Центральній Америці, навіть дорога з Чехії до Англії здавалася йому легкою прогулянкою.

— Ця маленька американка знає поки що небагато, але, щиро кажучи, досвід іноді важить значно більше, ніж знання. Людина найкраще зрозуміє те, що пізнала на власній шкурі, — зауважив трохи згодом Єнік своєму «брату» Вацлаву, коли вони вже лежали в ліжку.

А потім, коли до спальні зайшов «дядечко» Франтішек, всі троє довго розмовляли потемки про те, що їх чекає наступного дня, аж поки сон не склепив їм повіки.

Дивна була ця родина — «дядечко» і двоє «братів», кожен з яких носив інше прізвище. Про те, як вона виникла, ми незабаром дізнаємося.


II ЕКСКУРС У НЕДАВНЄ МИНУЛЕ


1890 рік. В одному з кварталів західної околиці Лондона розкинулись велетенські сади, з яких стирчать численні гостроверхі дахи. Здалеку ці дахи скидаються на зубці гігантських пил. Однак якщо підійти ближче, то видно низькі будівлі з похилими скляними дахами, поверненими на південний схід. Здебільше ці будівлі вельми прості: на фундаменті з червоної цегли стоять залізні стовпи з перекладками. Це теплиці. Належать вони не садівникам, а лондонським багатіям та торгівцям. В теплицях вирощують різноманітні заморські рослини, рідкісні фрукти, виноград, дині, огірки, ананаси, а в довжелезних підземних коридорах, темних і вогких, із сотень тисяч білесеньких цяточок, які швидко бубнявіють і робляться пухкими, виростають печериці, тобто шампіньйони.

Але в багатьох із цих теплиць вирощують лише орхідеї, і кожен власник пишається, коли його теплицю прикрашає якась незвичайна або рідкісна рослина. Ціни на ці незвичайні рослини дуже високі: деякі види коштують кілька сот крон, а деякі — ціле багатство! Заповзятливі люди на цій пристрасті до заморських рослин наживають величезні гроші; вони вирощують орхідеї у своїх теплицях, а потім збувають аматорам цих рослинних скарбів або цілі кущі орхідей, або самі лише квіти.

Багато видів орхідей ростуть на стовбурах та гіллі дерев, але є й такі орхідеї, коріння яких висить у повітрі й дістає з нього живлення, зокрема вуглекислий газ; деякі орхідеї живуть на корінні дерев, а багато росте прямо з бульб, закопаних у землі. Орхідеї — не паразити, хоч і ростуть на деревах. Дерева лише правлять їм за опору.

Обвиваючи гілляки, листя й кору дерев, густе коріння орхідей закриває до них доступ світла та повітря. Листя й кора на стовбурі обвитих дерев поступово перетворюються на гумус[4], яким і живляться орхідеї.

У нас в Чехії також нараховується понад сорок видів зозулинця, тобто орхідей, але жаркі пояси землі дають притулок понад трьом тисячам їхніх різновидів. А яка велика різниця між європейськими й тропічними орхідеями!

Усе це Єнік Сатрапа знає вже давно: він часто навідувався до лондонських теплиць містера Гау, в яких вирощували ці чудові квіти двоє чехів — Франтішек Долежал і Вацлав Веверка.

Але як потрапив Єнік Сатрапа до Лондона і взагалі до Англії? Адже цей малий мандрівник дуже охоче згадує про невеличке чеське сільце Лготку поблизу Хрудіма!

Єнік народився у Лготці. Коли п'ять років тому його батько, кравець, переконався, що в Чехії кравецтвом родину не прогодуєш і що його майстерність краще оцінювали в Лондоні, де він працював до одруження, Єнік невимовно зрадів.

Мати й сестра Терезка, щоправда, трохи боялись далекої дороги, але Єнік не боявся.

Сатрапа-старший розмірковував недовго. Він написав лондонським друзям листа і. отримавши позитивну відповідь, продав свою хатину разом із невеличким клаптиком поля, а тоді з усією сім'єю вирушив за кордон.

Оселились Сатрапи в передмісті Лондона, і батькові щодня доводилось їздити на роботу в центр, у велику крамницю готового одягу, де він креслив викройки, кроїв матерію й діставав за це цілком пристойну платню.

Ясна річ, Єніковій матері нелегко було звикнути до нового оточення. Незнайома обстановка, чужа, незрозуміла мова — все викликало в неї тугу за батьківщиною, і, хоч земляки вряди-годи навідували Сатрапів, їй дедалі дужче хотілося додому. «Нема в світі як свій край», — казала вона. Бідолаху тішило лише те, що чоловік обіцяв повернутися до Чехії, тільки-но заробить трохи грошей.

Терезка теж ніяк не могла привикнути до життя на чужині. Зате Єнік, — тоді десятирічний хлопець, — почував себе на околиці Лондона наче дома.

Незнайома країна, велике місто, нові люди, все незрозуміле й незвичайне непереборно вабило хлопця до себе й полонило його уяву. Йому хотілося все бачити й усе знати.

З Франтішком Долежалом Єнік познайомився випадково на вулиці, коли одного разу раптом почув чеську мову; незабаром він заприятелював і з Вацлавом Веверкою, котрого Долежал відрекомендував родині Сатрапів як свого друга.

Непомітно й спокійно промайнули п'ять років. Аж нараз містер Гау, в теплиці якого працював Долежал, вирішив послати його на розшуки нових видів орхідей. Експедиція на чолі з Долежалом повинна була пройти південний Юкатан і Гватемалу, щоб знайти нові бульби відомих уже сортів, а відтак вирушити в Південну Америку, до ріки Амазонки й Бразілії, де ростуть нікому не відомі ще й рідкісні види орхідей.

Витрати не лякали містера Гау. Він знав, що вони окупляться з лихвою, і тому дозволив Долежалу взяти з собою помічника — його земляка й приятеля Веверку.

Долежал лаштувався в експедицію грунтовно й довго — на це пішло цілих два місяці. Він ні від кого не приховував, що збирається в далеку дорогу, і Єнік, тільки-но почув цю новину, одразу ж вирішив будь-що поїхати разом з Долежалом і взагалі втекти з дому! Долежал уже втретє вирушав до тропіків, озброєний неабияким досвідом, надзвичайною відвагою та багатими знаннями. Він сам називав себе «мисливцем за орхідеями», бо вважав цю справу не простим колекціонуванням: адже той, хто шукає нові види цих рослин, має бути готовий до боротьби з дикими звірами й лихими людьми, з морем та бурями, з тропічною спекою й хворобами, не кажучи вже про тисячі різних інших небезпек та непередбачених перешкод.

Оскільки Долежал дуже любив свого молодого друга Веверку й у всьому довіряв йому, то, не вагаючись, узяв його собі за супутника.

— Одна розумна голова добре, а дві ще краще! — сказав він якось, коли в родині Сатрапів зайшла мова про труднощі, що можуть трапитися експедиції в дорозі.

— А три голови? — швидко запитав Єнік.

— А де три голови, там уже пахне зрадою, — спокійно й серйозно відповів Долежал, пильно подивившись на почервонілого хлопчиська, який сидів на ослінчику біля материних ніг й уважно слухав розмову дорослих. У цю хвилину ніхто навіть гадки не мав, що Єнік уже щось надумав.

Хлопець уже цілий рік працював у майстерні крамниці готового одягу, де його батько був закройщиком. Хоч у крамниці містера Бріндсона Єнік міг набути багато корисних різноманітних знань, цей молодий вітрогон почував себе нещасним у цьому чудовому палаці з заліза, бронзи, скла та мармуру.

Торік Єніку запропонували на вибір: він міг навчитися дамського кравецтва або, якщо це ремество йому не сподобається, стати продавцем. Та жодна із цих перспектив не дуже захоплювала Єніка: хлопець мріяв про далекі країни й заздрив Долежалові та Веверці, яких чекала така чудова мандрівка.

В родині Сатрапів точно знали, коли і яким поїздом Долежал з Веверкою виїдуть у порт Саутгемптон і коли вони зійдуть на палубу торговельного судна «Вулкан», яке прямує до Великих Антільських островів, а звідти — у порт Веракрус.

Сатрапи запросили Долежала й Вацлава до себе на прощальну вечерю. Пані Сатрапова, за чеським звичаєм, напекла їм на дорогу пиріжків, круглих і рум'яних. Пиріжки неодмінно мали бути круглі, щоб мандрівники щасливо повернулися додому. Пані Сатрапова була б глибоко засмутилася, якби хтось із друзів відмовився від її скромного подарунка.

Сердечно попрощавшись із Сатрапами, земляки поїхали.

Наступного дня увечері старий Сатрапа, повернувшись додому, запитав, де Єнік: його чомусь цілий день не було на роботі. Мати перелякалася, бо вдома Єніка теж не було: вранці він, як завжди, поїхав на роботу. Подружжя Сатрапів пережило страшну ніч, а Терезка так плакала, що ніхто не міг її заспокоїти.

Тільки-но зазоріло, батько оббігав усю околицю, шукаючи сина, і зрештою звернувся по допомогу до поліції. Але марно: хлопець немовби в землю запався — ніхто його не бачив; ніхто про нього нічого не чув. У великому місті заблудитися набагато легше, аніж у лісі. У лісі можна стріляти, кричати, можна розкласти вогнище — робити все можливе, щоб допомогти тому, хто заблудився; а місто — глухе, байдуже, бездушне, і коли хто-не-будь заблудиться у лабіринті його вулиць, то мов у воду впаде, і ви вже його не знайдете ніколи, а надто якщо він сам не хоче, щоб його знайшли. А небезпека чигає в місті на людину значно частіше, ніж у лісі або в пустелі.

Зненацька Терезка скрикнула: їй спало на думку, що Єнік міг утекти з Долежалом та Вацлавом.

Обережний Єнік, котрий понад два місяці таємно готувався до втечі, ані словечком не прохопився про свій задум, якщо не рахувати, того вечора, коли він запитав Долежала, що означають у дорозі три голови.

Єніків батько у відчаї негайно послав у порт телеграму, а також подзвонив у поліцію. Майже одночасно він одержав дві відповіді: поліцейське управління повідомляло, що про долю хлопця йому нічого не відомо, зате друга телеграма все з'ясувала.

Франтішек Долежал і Вацлав Веверка вже з борту «Вулкана» телеграфували, що виявили Єніка на пароплаві. Щоб відпрацювати вартість проїзду, він найнявся кухарчуком.

— Ось дожену його й витягну йому вуха на сто шістдесят три сантиметри! — вигукнув Сатрапа. Бозна-чому саме ця цифра спала йому на думку.

— Та ти дочитай спочатку телеграму! — крізь сльози благала дружина.

«… Тепер, звичайно, Єнікові доведеться їхати з нами, й ми радимо вам упокоритися перед долею. Докладемо всіх зусиль, щоб він повернувся до вас цілий і здоровий. Ваші друзі Франтішек і Вацлав».

У Сатрапи опустилися руки, а Терезка раптом перестала плакати. Обнявши матір за шию, вона почала її втішати:

— Не плачте, мамо! З Єніком нічого не станеться, адже з ним пан Вацлав і пан Долежал, а пан Долежал не боїться нічого на світі! — зітхнула дівчина. — Що ж то вони привезуть нам гарного?

— Різку! Різ-ку! — чітко проказав Сатрапа. — Там ростуть чудові різки! Хай він тільки швидко повернеться, я всиплю йому перцю!

Потроху майстер заспокоївся. Він раптом згадав свою молодість. Йому також свого часу було тісно в рідній Лготці, його також необорно вабило в мандри по світу.

— Яке коріння, таке й насіння, що правда, то правда, — зробив він висновок і поїхав на роботу.

Мати з Терезкою то плакали, то втішали одна одну й весь час згадували Єніка.


III ПОЧАТОК ПОДОРОЖІ


А Єнік тим часом плив на «Вулкані». Розуміється, зустріч із друзями на пароплаві хлопець уявляв собі дещо інакше — на його думку, вона могла бути веселіша й сердечніша. Він гадав, що Франтішек і Вацлав неймовірно зрадіють, несподівано зустрівши його на палубі пароплава, але де там! Пан Долежал категорично заявив, що висадить Єніка в Мадейрі й відправить назад до Лондона, але Веверка почав просити за хлопця, та й зрештою капітан пароплава був проти цього: він найняв Єніка згідно з законом, за два тижні до відплиття, тож усе гаразд. Кінець кінцем пан Долежал охолов і вирішив, що Єнік поїде з ними далі; одначе він залишив за собою право вчинити дещо на власний розсуд.



Викликавши хлопця до серйозної розмови, пан Долежал почав суворим тоном:

— Те, що ти вчинив, негарно й безглуздо. Тільки невдячний, навіжений хлопчисько може так глибоко засмутити своїх добрих батьків і любу сестричку. Ану признавайся, негіднику, скільки грошей ти поцупив удома?!

Єнік злякався: так суворо пан Долежал ще пі разу з ним не розмовляв. Але останнє запитання дійняло його до живого:

— Нічого я не цупив! У мене є п'ять фунтів, але я їх сам заощадив із того, що одержував за свою роботу в майстерні й що мені дарували батько та мати.

— Ну, щастя твоє, хлопче, а то я негайно відіслав би тебе назад і не зважив би ні на які вмовляння, — похмуро промовив пан Долежал. — А що ти взяв із собою?

— Два костюми, дві пари черевиків, три сорочки, штани, носовики, ніж і… монтекристо, пістолет із десятьма патронами.

Єнік аж спітнів, поки все це перерахував.

— Ого! — здивувався суворий пан Долежал. — Ти, виявляється, завбачливий. Ну, монтекристо якраз для тебе! А що ти збираєшся робити з нами на Юкатані?

Єнік мовчав. Спаленівши, він благально подивився на Веверку, немов сподіваючись од нього допомоги.

— Будь ласка, візьміть мене з собою, я вам допомагатиму… — ледь чутно прошептав хлопець.

Пан Долежал засміявся.

— Ти? Допомагатимеш? Та ти, напевно, диню від кропиви не одрізниш! Чудасія! Таке мале, а вже хоче бути мисливцем за орхідеями! Оце так утяв! Значить, ти вирішив іти з нами в болота, в одвічні ліси, в гори, до хижих звірів, поміж незнайомих людей?

— З вами і з паном Веверкою я ладен піти хоч на край світу, — вже трохи впевненіше промовив хлопець: він відчув, що пан Франтішек уже майже не гнівається. — Ви не думайте, я тепер уже добре знаю, чим відрізняється одонтоглоссум від онцідіума і кеттлейя від стангопеї![5]

— А сто чортів! — вигукнув пан Долежал так голосно, що на нього озирнулися пасажири, які стояли неподалік на палубі. — Де ж це ти набрався цієї премудрості, паливодо?

— Та хіба я мало бував у вашій теплиці? Хіба ж я не кохаюсь у гарних квітах так само, як і ви?

— Он воно що! То ти теж кохаєшся у гарних квітах?.. Ти теж кохаєшся в орхідеях? Подумати тільки! Він кохається в орхідеях! Неначе англійський лорд, банкір або якась знатна дама, що присилала до нас по квіти! Він, шибеник, котрий утік із дому! — вже тільки про людське око лютував пан Долежал.

Єнік не міг і придумати кращої відповіді, щоб потішити пана Франтішка. І це вирішило справу: якщо Єнік кохається в орхідеях, то він поїде з паном Долежалом та паном Веверкою й стане маленьким мисливцем за рідкісними рослинами.

А коли Єнік признався, що захопив із собою карти Мексіки, Південної Америки, а також іспанський розмовник та ілюстрований підручник природознавства, його пробачили зовсім. На превелику Єнікову радість, пан Франтішек тут же поставив вимогу, щоб хлопець називав його дядечком. Вацлава Веверку він теж хотів зробити Єніковнм «дядечком», але той вирішив, що краще називатися його «старшим братом». Вацлав був дуже радий, що хлопець їде з ними й що вони ділитимуть на чужині усе навпіл — і радість, і горе. Він уже давно полюбив Єніка, який трохи нагадував йому молодшого брата Тоніка, котрий залишився в далекій Чехії.

Дядечко Долежал вирішив, що Єнік і далі служитиме кухарчуком на пароплаві. Нехай звикає до фізичної праці й дисципліни; про те, що він робитиме, коли вони всі троє зійдуть на берег, хлопець дізнається пізніше.

На дозвіллі обидва «брати», Вацлав і Єнік, вивчали іспанську мову. Якщо вони чогось не розуміли, то бігли до вчителя, пана Франтішка, який володів іспанською, англійською і французькою мовами так само добре, як і рідною чеською.

Серед фахівців Франтішек Долежал користувався пошаною, й містер Гау в усьому довіряв Долежалові, бо той зробив багато цінного для його закладу. Долежал не тільки побував у Мексіці, але й з'їздив уздовж і впоперек увесь басейн ріки Тапажос і привіз звідти багато рідкісних видів орхідей та інших рослин, зокрема болотяних. Містер Гау виручив за них чималеньку суму грошей.

Справедливо кажуть, що найшвидше дружба між людьми виникає на морі, але також справедливо й те, що на суші та морська дружба скоро забувається. Інша річ любов. Пан Франтішек почав приділяти Єнікові багато уваги, і що більше він придивлявся до хлопця, то дужче його любив. І коли згодом усі троє — Долежал, Веверка та Єнік — зійшли з корабля на мексіканську землю, то вони були мов троє братів, мов троє людей, яких єднало почуття щирої й гарячої любові.

Єнік швидко переконався, що дядечко Франтішек не тільки не сердитий і не суворий, але найкращий дядечко в світі; до того ж, він сміливий, досвідчений і спритний — справжній герой.

Те, що хлопець переконався в усьому цьому, було непогано; але гірше було те, що він побачив також, як дядечко Франтішек його любить. Єнік швидко зрозумів, що дядечко лише погрожує, але не карає, що він хоч і лається інколи, проте його міцна рука може хіба пестити. Дядечко Франтішек не давав Єнікові нудьгувати за домівкою, постійно дбав про те, щоб хлопець був ситий і мав м'яку постіль; дядечко Франтішек невтомно просвіщав Єніка й Вацлава, давав їм численні поради, показував під час подорожі все, варте уваги. Просто дивно, що цей мисливець за орхідеями й квітникар уподобав собі подорожі по далеких країнах. Адже за своїми знаннями пан Долежал міг бути професором.

«Брати» Вацлав і Єнік часто заводили розмову про дядечка Франтішка, як тільки він залишав їх на самоті. Обидва сходилися на тому, що це надзвичайно освічена людина; їхня повага до нього не перетворилася з часом на обожнювання тільки тому, що пан Франтішек «хворів» на безмежну добрість.

Щоб Єнік і Вацлав змогли побачити Усмаль, експедиція з порту Веракрус рушила до Прогресо, гавані столиці Меріди, звідки всі троє дісталися до американських Фів[6], Усмаля. Єнік і Вацлав захоплено оглянули величні руїни храмів, палаців і пірамід епохи розквіту народу майя.

З Усмаля наші мандрівники вирушили на південь, у Кампече. Там дядечко Франтішек і двоє «братів» сіли на пароплав, який плив з товаром та пасажирами до порту Кармен у гирлі ріки Канделярія. Дядечко Франтішек обрав цей порт тому, що там найлегше було купити візок, ящики та в'ючаків. Звідти, простуючи вгору проти течії річки, мисливці могли без надто великих зусиль дістатися вглиб півострова.

Південна частина Юкатану заселена значно менше, ніж північна, але, якщо йти уздовж рік, то можна надибати села й самотні ранчо, де місцеве населення, здебільшого метиси й креоли, за існуючим тут звичаєм завжди охоче й безкорисливо виявить подорожнім належну гостинність.

У Мексіці дороги, як правило, дуже кепські, але вздовж піщаного узбережжя Юкатану і в карстовій центральній частині півострова вони взагалі майже непрохідні. Печери, ущелини, прірви, підземні річки — все це, може, й привабливе для мандрівника, який шукає пригод, але Франтішек Долежал та його друзі мали іншу мету й інші наміри. Вони хотіли досягти одвічних лісів на кордоні Гватемали й тому швидко посувалися вперед у супроводі чотирьох найнятих людей — негра Хосе й трьох індіанців, недовірливих, мовчазних, зате старанних і спритних. Життя індіанців на Юкатанському півострові не дуже солодке — стосунки між землевласником та його слугами або сільськогосподарськими робітниками багато в чому нагадують рабство, яке, щоправда, давно вже скасоване.

Подорож уздовж ріки була для наших мисливців приємною; тут не було неродючих, випалених сонцем схилів, як на півночі; дорога вилася чудовою долиною, яка то розступалася, то знову звужувалася. Там, де шар родючого грунту грубший, землі було дбайливо оброблено; взагалі земля в штаті Кампече набагато родючіша, ніж у північному Юкатані. Тут вирощують рис, кукурудзу, кавове дерево, цукрову тростину, тютюн і майже повсюди — чорні боби, так звані «фріхолес», харч бідняків. Навколо хиж, споруджених з колод, скріплених між собою ликом замість гвіздків і шипів, та навколо мазанок ростуть стрункі кокосові пальми й незліченні хлібні, бананові та помаранчеві дерева.

Експедиції не загрожувала ніяка небезпека: тут на грабунок зважуються хіба що мандрівні індіанські племена, а троє наших друзів були добре озброєні й подорожували лише вдень, завидна. На ніч вони знаходили притулок у метисів, які виявляли їм щедру гостинність, бо завжди були раді освіченим людям.

Дядечко Франтішек не встигав відповідати на запитання своїх молодих друзів. Єнік і Вацлав, наприклад, зацікавилися, чому тут вирощують стільки сисалових агав, і дуже здивувались, дізнавшись, що з волокон цієї рослини жінки сукають тут вірьовки, плетуть мати, сіті й такі інші вироби. Росте тут також бавовник, але йому не приділяють належної уваги.

Одне слово, кожен день приносив нашим мандрівникам щось нове й цікаве. За тиждень вони дісталися до ранчо дона Фернандо, де мали намір добре відпочити перед тим, як рушити далі, углиб лісів.


IV ОПОВІДЬ ПРО ТЕ, ЩО СТАЛО ВЖЕ ДАВНИНОЮ


— Єндо, Єніку! От капосний хлопчисько!

— Іду, дядечку, біжу! — озвався Єнік звідкись із заростів, і не встиг Вацлав дійти до пагорба, як Єнік уже стояв коло дядечка Франтішка.

Слідом за ним із хащів вийшли негр Хосе та один із індіанців. У високо зведеній руці хлопець тримав якусь рослину з фіолетовими квітами.

— Де тебе носить, шибенику? Цілісіньку годину гукаю тебе, шукаю скрізь, — уже трохи лагідніше мовив дядечко, одразу ж забувши про свої погрози спустити з хлопця шкуру.

— Поки ви спали, — почав пояснювати Єнік, — ми втрьох пішли до лісу на розвідку. Подивіться, що я знайшов. Схоже на косарика, але як пахне! А колір!

— Це болотяна рослина. І як ти наважився заходити так далеко? Постривай, ось я прив'яжу тебе до воза! Ти, бачу, забув, що ми в дикому Юкатані, в країні змій і крокодилів, жовтої гарячки й малярії!



Добре, що дон Фернандо Альварес не розумів по-чеському! Він обов'язково заперечив би проти такого страхітливого опису його батьківщини — адже місцеві жителі люблять Юкатан, який він є, і вважають себе справжніми мексіканцями. Клімат на Юкатані здоровий, хоч і трохи мінливий.

На землю швидко спускалася ніч, і до ранчо звідусіль поспішали пастухи, робітники та ратаї. Був червень — місяць, коли на Юкатані настає пора весняних польових робіт, що їх часто переривають страшні грози, які приходять із північного заходу.

От і сьогодні на ніч збиралася буря, і все живе квапилося сховатися під захисток ранчо та решти будівель, які разом з головним будинком утворювали квадрат, і тому маєток нагадував невелику фортецю.

Після вечері, на яку зійшлися до просторої кімнати всі члени родини й слуги, ніхто навіть не подумав про те, щоб іти спати. Здійнявся сильний вітер. Надходила гроза. Всі вікна й двері, всі щілини з півночі й заходу були дбайливо позатикані, віконниці защеплені на гачки, ворота підперті й закладені колодами: тутешні старожили добре знають, на що здатні юкатанські бурі. Вони вже гадали, що цього літа обійдеться без грози — червень був наприкінці, — але сьогодні, очевидно, одна з них таки здійметься.

— Гарне місце вибрав я для нашого ранчо! — мовив дон Фернандо й задоволено потер руки. — Ліс і пагорб захищають нас від найстрашніших бур. А втім, примхи тутешнього клімату люди знали давно: всі ранчо з давніх-давен будувалися в затишних місцях.

Останні слова дона Фернандо наштовхували присутніх на спогади про минуле, й невдовзі одна по одній полилися розповіді про колишню славу цього краю.

Коли черга дійшла до індіанців, вони з гіркотою згадали минувшину, як непрохані гості завоювали їхню батьківщину й споконвічних гордих господарів цієї прекрасної, винятково родючої землі перетворили на покірних слуг, старців та рабів.

Дядечко Франтішек слухав усе це з великою цікавістю, та, спостерігши, що розмова повільно, але певно починає переростати в небезпечну суперечку, він сам, як нейтральний чужинець, зголосився розповісти, що з цього приводу сказано в історії Мексіки.

— Невже ви, чужинець, цікавитеся історією нашої країни? — здивувався ранчеро, а його дружина, креолка за походженням, склала на колінах руки й зацікавлено схилила набік голову.

Інші присутні тихо підійшли до гурту чужинців, один з яких, отой чорнявий, умів так гарно розповідати.

Єнік, стомлений пообідньою прогулянкою, притулився до Вацлава. «Брат» Вацлав обняв хлопця лівою рукою, праву поклав на стіл і задивився на мальовничу групу пастухів та слуг. Тьмяне світло лампи, почепленої під стелею, вихоплювало з темряви засмаглі обличчя, білі зуби, білки очей та блискучі дрібнички на одязі; індіанці й метиси до нестями люблять блискучі оздоби.

— Індіанці мають рацію, — почав дядечко Франтішек. — Земля ця з самого початку належала їм, хоч нині вже важко точно з'ясувати, якому саме племені. Вже в сьомому столітті згадується про появу тут культурного племені тольтеків, яке через кілька сот років перемогли дикі зайди, так звані чічімеки. Про плем'я освічених ацтеків — деякі з них називали себе мексіканцями — згадується лише в дванадцятому сторіччі. Ацтеки збудували місто Теночтітлан, яке через кілька віків сплюндрував іспанець Ернандо Кортес. Було це тисяча п'ятсот двадцять шостого року. На руїнах Теночтітлана згодом виросло нове місто, так зване Мехіко.

Дядечко Франтішек на мить замовк і підпер голову рукою. В просторій кімнаті запанувала тиша.

Індіанці мимоволі підійшли ближче, але чужинець тим часом знову підвів голову й провадив далі:

— Європейці дізналися про Юкатан ще тисяча п'ятсот восьмого року, коли біля його берегів уперше кинули якір мореплавці Соліс та Пінсон. Тисяча п'ятсот сімнадцятого року намісник Куби Веласкес послав на захід у розвідку Хуана де Гріхаво. Дон Хуан відкрив береги Мексіки; восени того ж року Веласкес послав до Мексіки горезвісного Ернандо Кортеса, який і завоював країну тисяча п'ятсот двадцять шостого року. В Мексіку посунули іспанські переселенці й назвали цю країну Нуева Еспанья, тобто Нова Іспанія. Нинішні креоли — їхні прямі нащадки.

Господиня дому на початку оповіді гордо поглядала на присутніх, але тільки-но чужинець заговорив про жорстокість і честолюбство переселенців, а також про суворість і жадібність усіх іспанців, які всіляко утискували тутешнє населення й придушували його повстання, вона одразу ж похилила голову.

— Але й іспанці не змогли довго втриматися на загарбаній землі, — провадив далі дядечко Франтішек. — Тисяча вісімсот десятого року мексіканці повстали проти іспанського панування. Повстання п'ятдесяти тисяч невдоволених мексіканців очолив уславлений Мігель Ідальго-і-Кастілья. Через рік його було вбито, але тисяча вісімсот п'ятнадцятого року повстання спалахнуло знову; цього разу його очолив якийсь Хосе Марія Морелос, завдавши іспанським властям чимало мороки. Потім, з тисяча вісімсот двадцять другого року, коли командуючий військами Ітурбіде оголосив себе імператором Аугустіном Першим, ваша країна була імперією, але вже за рік Мексіку проголошено республікою, першим президентом якої став генерал Вікторій. Французькому імператорові Наполеону Третьому теж заманулося втрутитись у вирішення долі Мексіки. Він хотів створити тут противагу Сполученим Штатам Америки. На цій землі загинув австрійський ерц-герцог Максіміліан, який мав посісти трон реставрованої імперії, але Хуарес, чистокровний індіанець із племені запотеків, президент мексіканської республіки, звів нанівець його плани.

Всі зацікавлено слухали розповідь дядечка Франтішка.

У просторій кімнаті панувала тиша. Ці прості люди — слуги й пастухи — розуміли, що проти правдивих слів дона Франтішка нічого не заперечиш; вони, власне, теж були такої думки. Мексіка — країна досить велика й могла б прогодувати в десять разів більше людей; то чому ж тоді людське покоління не живе спокійно, чому не змагається в корисній праці, в мистецтві й науці?

— Так, чому? — запитали один одного дядечко Франтішек і дон Фернандо, коли залишилися вдвох. Гроза вже вщухла, й усі, хто вдень працював, пішли спати.

Люб'язний господар пообіцяв, що накаже збудувати в лісі для мандрівників хатину на палях. Про те, щоб наші мисливці ночували в лісі в шатрах, не могло бути й мови, бо земля тут була сира й дуже холодна вночі. Крім того, ввечері й уночі джунглі прокидаються, на полювання виходять хижі звірі та численні плазуни, і тільки велике вогнище може тримати їх на належній відстані від людей. Проте вогонь ненароком може згаснути, й тоді ті, що сплять коло нього, залишаються без захисту. Все це дон Фернандо знав дуже добре й тому знову повторив дону Франтішку свою пропозицію.

Дон Франтішек із вдячністю прийняв її і, задоволений, пішов до спальні, щоб теж відпочити перед завтрашньою експедицією до лісу.

Єнік і Вацлав уже спали.


V У РОЗВІДКУ


Експедиція вирушила вранці лише після спільного сніданку. Наші троє друзів надягли добротні полотняні костюми, взули високі чоботи з м'якої шкіри, які надійно захищали ноги: відомо, що ніде немає стільки гадюк, земноводних, жаб і ящірок, як у Мексіці, а надто на Юкатані.

Дядечко Франтішек не відпускав од себе Єніка ані на крок, бо ці ліси аж кишіли дикими звірами; тут можна було надибати не лише ягуара та пуму, але й рись.

Оскільки в червні сюди прилітають із півночі перелітні птахи, дядечко пообіцяв Єнікові, що той почує в лісі багатьох співочих птахів, побачить цілі зграї різноколірних колібрі, які пурхають над квітами, немов літаючі коштовні камені або великі мінливі іскри.

На чорну роботу найняли негра Хосе: він повинен був переносити ящики, дбати про нічліг і варити їсти. Спритним індіанцям доручили збивати з верхівок дерев квіти орхідей. Цю роботу можна було доручити лише людям, які лазили по деревах, наче ящірки, стрибали з гіллі на гіллю, немов вивірки, й ночували себе на карколамній висоті, ніби мавпи або великі папуги.

Дон Фернандо разом з усією родиною провів любих йому чужинців добрий шмат дороги до лісу. А робітники дона Фернандо, які мали збудувати для мисливців у лісі хатину, супроводжували наших друзів аж у зелену хащу джунглів.

Експедицію вів пастух: він знав, у якій саме частині лісу ростуть рослини, що їх шукають ці молоді запальні чужинці.

Дорогою європейці пильно роздивлялися на оброблені поля, на яких росли кукурудза, рис, тютюн і чорні боби. У найнижчій, мокрій частині долини розстелилася плантація цукрової тростини.

— Виходить, тут нема ні картоплі, ні збіжжя, як у нас? — здивовано зауважив раптом Єнік.

— Нема, хлопчику. Тутешнім мешканцям їх заміняють батати, маніок, ямс і арум, тож за європейською їжею ніхто тут не скучає, — одразу ж відповів йому дядечко Франтішек, а потім детально почав пояснювати хлопцеві, що тут навколо росте.

— Батати, або, як їх тут іще називають, патати, — це солодкі бульби повзучої рослини. Маніок, або «маніхот», належить до родини молочаєвих; вирощують його тут тому, що коріння маніока містить у собі крохмаль, борошно кассаве і їстівне саго тапіока. Бульби ямса теж їстівні. І нарешті арум — ти бачиш його там, у тіні пальм, — рослина теж дуже корисна. Вона містить крохмалисте борошно, яке вживають тут майже в усі страви.

— Погляньте, яка краса! — вигукнув зненацька Єнік, показуючи на шереги низьких деревець, усипаних білим цвітом. Ці деревця росли поряд з високими деревами.

— Напевно, це цвітуть вишні, — зробив припущення Вацлав.

— Які там вишні! — засміявся дядечко Франтішек. — Це кавові дерева. А оті високі дикі дерева захищають їх від бур та сонця.

— Від сонця? — здивувався Єнік. — Але ж сонце їм якраз і потрібне, хіба ні?

— Сонячне тепло цим деревам потрібне, це правда, але рости вони можуть лише в тіні; пряме сонячне проміння їм шкодить. Їхні плоди схожі на наші вишні — це гарні червоно-лілові ягоди, спокусливі на вигляд, але не їстівні.

Єнік і Вацлав не переставали дивуватися.

— Якби ви запитали тутешніх людей, вони б вам розповіли, скільки праці вимагають ці плоди, коли дозріють. Їх обривають з дерев і зсипають на купи. Трохи перегодя м'якоть плодів починає гнити. В Коста-Ріці їх промивають у воді. Тому цей сорт кави називають «випрана кава». Потім ягоди висушують на гарячому сонці, а тоді робітники спеціальними машинами обдирають з них висохлу м'якоть і розривають оболонку плоду, з якої випадає двоє зерняток.

— Це ми де-небудь побачимо? — запитав Єнік.

— Так, у Коста-Ріці й у Гватемалі ти побачиш такі гори кави, що тобі аж моторошно стане.

Єнікову увагу раптом привернув пагорб, порослий сизувато-зеленими кущами. Підійшовши до кущів, він побачив, що листя їхнє м'ясисте й колюче.

— Це агави! — вигукнув Єнік. — Але вони не схожі на ті, які ми вже надибували.

— Правильно, — похвалив його дядечко Франтішек. — І вирощують їх тут не для краси й навіть не заради їхнього волокна: з них роблять національний напій «пульке».

Тільки-но дядечко Франтішек вимовив це слово, як провідник вийняв з торбини плескату пляшку й простяг йому; очевидно, він подумав, що чужинці захотіли освіжитися.

— От бачите! — засміявся Франтішек. — «Пульке» для мешканців Юкатану — чарівне слово. Тут усі охоче п'ють цей напій. Покуштуйте, може, й вам смакуватиме!

Тим часом загін підійшов до лісу й нарешті сховався в його прохолодній тіні від палючого сонячного проміння, проте дядечко Франтішек не дозволив відпочивати під деревами, хоч Єнік і Вацлав його дуже просили.

— Любі мої друзі, ви не в Чехії і не в Англії; якщо не хочете наражатися на небезпеку, то не здумайте лягати на цю пишну траву або на м'який мох. Це вам не вдома! Перш ніж лягти, треба пильно обдивитися місце, чи нема там гадюки, ящірки, скорпіона, павука або якого іншого непроханого гостя. Крий вас боже також лягати на холодну траву, якщо ви розігрілись, бо Юкатан — батьківщина гарячки, а вона, на мою думку, особливо любить чіплятися саме до білих.

Досвідчений керівник експедиції почав шукати галявину, на якій можна було б спорудити хатину; пощастило її знайти лише перед другою годиною. Пологим схилом у трав'янисту, порослу кущами улоговину біг потік, бурхливий після вчорашньої зливи. Дядечко Франтішек обрав цей схил, звернений на схід, і робітники негайно взялися до роботи.

Треба було викорчувати кущі й прогнати небажаних сусідів. Найкраще в цьому міг прислужитися вогонь. Всі квапливо метнулися увсебіч і почали зносити на купи все, що могло горіти: сухе галуззя, суху траву й кору дерев. Через кілька хвилин пастух усе це запалив.

Долину оповило густим димом; нашим друзям доводилося пильнувати, щоб вогонь не поширювався за межі багаття.

Озброївшись ломаками, вони збивали полум'я, як тільки воно заповзало надто далеко. В траві раз по раз мелькали гадюки, ящірки й гризуни, які рятувалися втечею до лісу. Та пастух запевняв, що ще більше цієї нечисті втекло непомітно.

Коли багаття вигасли, всі взялися до сокир і кіс. До вечора місце було розчищене, й стомлені мандрівники лягли спати на возах. Лише індіанці всілися навколо багаття, обхопивши руками коліна, дрімали й про щось думали.



Наступного дня, поки люди дона Фернандо будували хатину зі стовбурів дерев та привезених дощок, троє озброєних європейців вийшли оглянути навколишню місцевість, а коли пощастить, то дещо й уполювати. Для Франтішка Долежала головне було знайти дерева, що на них, як він знав з досвіду, трапляються рідкісні види орхідей. Тому він неймовірно зрадів, побачивши неподалік на височині гарні міцні дуби, вільхи, в'язи, лаври та акації. Франтішек сподівався знайти там і хвойні породи — сосни та ялини.

Зате Єнік ніяк не міг розстатися з лісовими галявинками. Він зовсім не захоплювався дикими фуксіями, геранями, величезними фіалками й цініями — його вабили великі пістряві метелики з блискучими перламутровими крильцями та гарні птахи. Хлопець дуже шкодував, що не знає їхніх назв, але, почувши, що метеликів у Мексіці більш як шістсот видів, негайно відмовився од спроби запам'ятати ті назви.

Раптом Єнік злякано шарахнув убік і кинувся до Вацлава, весь тремтячи зі страху.

— Що з тобою? Ти щось побачив?

— Цсс, тихо, бо розбудиш! — прошептав хлопець, показуючи на блискучий клубок — плямисту змію, яка лежала непорушно, немов грубезний сталевий канат.

Вацлав хотів вистрелити в неї, але дон Франтішек стримав його:

— Не витрачай даремно заряду — це однак не допоможе. Краще покличемо сюди індіанців, вони знають, як і що з нею зробити. Та ви погляньте он туди! — вигукнув він зненацька й показав на сполохану зграйку звіряток, схожих на мишей. — Бачите, як тікають? Напевно, десь поблизу полює ще одна змія. Атож, атож, подивіться он туди! Бачите, в траві щось блищить?

Єнік і Вацлав аж подих затамували, побачивши, як швидко й спритно наздоганяла змія беззахисних звіряток.

Єнік раптом засмутився: йому було дуже шкода цих маленьких гризунів. Даремно дон Франтішек переконував його, що такий уже неписаний закон джунглів: дужий перемагає слабкого.

Зненацька десь неподалік пролунав пронизливий крик, і Єнік злякано притулився до Вацлава.

— Ех ти, герой! — засміявся дядечко. — Це ж тільки папуга! Подивись, цей пістрявий чепурун вітає нас у своїй домівці.

Цієї миті більш як десяток вивірок вискочили з лісу й метнулися через поляну до велетенського дуба. Вони спритно видряпалися по його міцній корі на самий вершечок і, розпушивши свої хвости, почали з цікавістю дивитися на просіку. А за. кілька секунд повз мисливців промчав і щез у лісі на смерть переляканий заєць.

— Увага! — крикнув своїм супутникам дядечко Франтішек. — Наготувати рушниці! Тут полюють не лише змії!

Сховавшись за дуб і затамувавши подих, мисливці чекали, хто з'явиться на поляні.

— Одверто кажучи, час до полювання не дуже підходящий, — пошепки зауважив дядечко. — Хижаки виходять на лови лише вночі. Напевно, ми ненароком порушили в одного із них солодкий сон — ото він і виліз із свого барлога серед ясного дня.

Раптом Вацлав побачив звіра. Гордий з того, що перший помітив його, він похапцем вистрелив, але, мабуть, схибив, бо звір щез у заростях. Судячи з його слів, це могла бути або пума, або просто дикий кіт.

Вацлаву, замість похвали, довелося вислухати розумну пораду: стріляти треба тільки влучно й не тривожити даремно всіх лісових мешканців.

Друзі повернулися ні з чим, і пастух порадив дону Франтішку піти вниз уздовж потоку й засісти де-небудь у затишному куточку — можливо, й пощастить щось уполювати.

— Розумію, — мовив дядечко. — Ви маєте на увазі оленів? Але ж м'яса у нас поки що досить! Я не люблю вбивати звірів без потреби.

— Ваша правда, — погодився пастух. — Ми теж не вбиваємо звірів без потреби. Тільки от завтра ми повинні повернутися на ранчо, а там усі дуже зраділи б, якби ми принесли шматок оленини, а надто молодої.

Цей аргумент переконав дядечка Франтішка. Звелівши нікому не відлучатися з табору, він пішов уздовж потоку. Швидко знайшов місце, куди вів лабіринт стежинок. Очевидно, олені ходили сюди пити воду. Сховавшись у кущах, дядечко Франтішек почав чекати.

Сонце вже от-от мало зайти, й зеленкувата лісова сутінь поступово забарвлювалася в рожеві тони. Звідкись здалеку долинало кумкання жаб; легкий вітрець шелестів у кронах дерев; десь скрикнув птах. Надвечір тихе дзижчання комашні змовкало.

Дядечко Франтішек геть забув про полювання. Він ліг на зелену траву, і йому пригадався рідний край, рідне полабське село, де точнісінько так само цілі ночі в ставку під лісом скрекочуть жаби. Перед ним постав його батько, сільський учитель, який сидить біля школи під липою і задоволено попихкує люлькою на довгому цибусі. Побачив він і матір, яка поралася на подвір'ї. Франтішку навіть здалося, що він чує її рідний голос.




Пригадалися йому й друзі дитинства. Цілісінький день бігали вони разом і пустували на сільському майдані, аж поки не посутеніє й батьки не покличуть вечеряти та спати.

Нараз дядечко Франтішек підняв голову. Метрів за тридцять од нього стояла олениця, а поруч з нею маленьке оленя. Поки оленя пило, вона сторожко прислухалася до кожного підозрілого шерхоту.

Дядечко Франтішек якусь хвилину дивився на цю зворушливу картину, відтак тихо відповз назад і повернувся до табору.

— Вітер дув з мого боку, і нічого сьогодні не нагодилося мені на мушку, — пояснив він пастухові, не звертаючи уваги на його глузливу посмішку.


VI ЖИТТЯ В ТАБОРІ


Після вечері нікому не хотілося йти спати. Перший день у лісі промайнув, наче в казці: ніхто не відчував ніякої втоми, і всі, розташувавшись навколо багаття, повели неквапливу розмову.

Вацлав з Єніком почали згадувати рідну домівку, а індіанці мовчки дивилися на вогонь і прислухалися до розмови людей із ранчо.

— Слухайте, друзі, — озвався, трохи помовчавши, дядечко Франтішек, — чи не міг би хто з вас дістати де-небудь доброго собаку? Або навіть двох? Я гарно заплачу.

— А чого ж, можна, — відказав хтось. — Тільки чому ви, сеньйоре, не натякнули про це на ранчо? Дістали б дуже гарних собак задарма.

Дядечко Франтішек усміхнувся й підкинув у вогонь хмизу.

— Я не люблю брати подарунків, за які не можу віддячити. І, крім того, мені потрібні не гарні собаки, а хороший пес тутешньої породи.

— Мисливський чи сторожовий? — спитав пастух.

— І той і другий. Один стерегтиме хатину, а другий міг би супроводжувати нас у лісі.

— Я можу дістати вам таких собак, тільки вони дорого коштуватимуть. Щонайменше десять песо, — мовив пастух і пильно подивився на дона Франтішка: що той скаже про таку ціну?

— Коли собаки мені сподобаються, то я заплачу й двадцять, та ще й дам п'ять песо тому, хто їх сюди приведе, — відказав Франтішек і несподівано підвівся: праворуч із лісу долинали якісь дивні звуки, наче хтось волік дуже важку ношу. Франтішек пішов у тому напрямку, звідки чулися ці звуки.

Пастух схопив палаючу галузку й побіг слідом за ним.

— Тю, та це ж черепаха! Можете не боятися! — весело вигукнув він. — їй захотілося пити, от вона й поспішає до потоку.

Вацлав і Єнік вистрибом побігли на їхні голоси; індіанці навіть не поворухнулися, очевидно, це видовище не викликало в них цікавості. Хосе тут же радісно запропонував убити черепаху — завтра він зварить смачний суп. Але дядечко Франтішек не дозволив цього, і черепаха безборонно посунула далі.

Лише тепер, дивлячись на омахи полум'я, Єнік несподівано згадав про велику блискучу змію, яку він бачив удень. Коли ж про неї заговорив і дон Франтішек, пастух докірливо похитав головою.

— Чому ж ви раніше не сказали мені про це? Судячи з ваших слів, це так званий німий бушмен! — схвильовано мовив він. — Цей небезпечний розбійник ладен задушити не тільки людину, але й коня або віслюка, якщо вони пасуться де-небудь на узліссі. Шкода, що ви мені його не показали! Зараз він спокійнісінько перетравлює здобич, а міг би вже давно висіти на дереві облуплений. Тільки-но розвидниться, ми підемо туди, де ви його бачили, — може, він іще там. Ця вража душа страшенно лінива: коли об'їсться, то може пролежати на одному місці й кілька днів.

Єнік і Вацлав мовчали. Вони знову полинули думками до рідного краю.

Дядечко Франтішек звернувся до них з якимсь запитанням, але вони нічого не чули.

— Ви помітили, що зірки тут зовсім інші, ніж у нас? — удруге запитав він. — Погляньте хоча б на он те чудесне сузір'я. Це Південний Хрест — про нього ви, напевне, чули або читали.

Єнік і Вацлав закинули назад голови й почали роздивлятися по низькому темному небосхилу, всіяному тисячами мерехтливих зірок, які виблискували, наче діаманти.

— Яке тут усе гарне, чудове! — зітхнув Вацлав, але враз додав: — Та мені все ж таки набагато миліше наше чеське небо, наша в стократ скромніша рідна земля.

— Не сумуй, друже, — підбадьорив його дядечко Франтішек. — Що ж тоді казати Єнікові?

— А мені, дядечку, тут усе дуже подобається! Я нічого не боятимуся. От побачите, який я буду сміливий, коли краще освоюсь із цією місцевістю! Людина повинна перш за все знати про своїх ворогів — лише тоді вона може з ними змагатися. Індіанці ж нічого не бояться й з будь-якого становища вміють знайти вихід. — Єнік озирнувся на індіанців. — Тільки чому вони весь вечір сидять біля вогнища, наче мумії, такі німі й похмурі? Та ось коли вивчу їхню мову, все буде гаразд. Ми з ними розмовлятимемо й краще зрозуміємо одне одного. Гадаю, що вони мене полюблять. Погляньте, дядечку, вони вже й зараз перестали супитись, немов відчули, що я говорю про них доброзичливо.

Дядечко Франтішек замислено усміхнувся:

— У них сотні причин не довіряти білим, хлопчику мій. Але якщо тобі пощастить завоювати їхнє довір'я, ти здобудеш справжніх, вірних друзів. Лестити їм не треба — будь із ними справедливий і стався до них прихильно, цього вистачить.

Багаття вже ледь жевріло, табір повільно поринав у сон.

Європейці пішли спати до хатини, вкритої лише гіллям і широким листям тропічних рослин; робітники дона Фернандо лягли під повіткою. Вони спорудили її перед тим, як смерклося: забили в землю вісім стовпів і з гілля зробили легкий дах. Лише індіанці все ще не спали, як і досі, вони сиділи навколо багаття й монотонно бубоніли щось.

— Моляться, — тихо пояснив дядечко Франтішек. — Відтоді, як індіанці прийняли християнство, вони стали дуже побожні й страшенно люблять пишні церковні обряди.

Ніч минула без особливих пригод, але Єнік все одно ніколи не забуде її — це була його перша ніч у джунглях.

Не встигли вранці європейці встати й умитися, а чорний Хосе — зварити сніданок, як троє індіанців разом зі старшим робітником ранчо принесли з лісу велетенську забиту змію й повісили її на дереві. Змія висіла, немов грубелезний блискучий сталевий трос, де-не-де вкритий іржею. Пастух самовдоволено оглядав її, прикидаючи в думці, скільки хороших поясів, батогів і ременів зробить він з її шкіри. Коли трохи згодом з хатини вийшли Єнік і Вацлав, пастух розповів їм про іншу, набагато меншу, зате отруйнішу змію — маленьку небезпечну куфію.

Дядечко Франтішек щедро заплатив усім робітникам ранчо, а пастухові нагадав про його обіцянку дістати двох хороших собак. Потім він передав сердечний привіт усім мешканцям ранчо дона Фернандо Альвареса.

Люди попрощалися й пішли собі: одні попрямували до ранчо, інші — в глухі джунглі. В таборі зостався лише негр Хосе; він пішов до хатини й заходився будувати піч — просте вогнище його явно не задовольняло. Але, перш ніж по-справжньому взятися до роботи, Хосе напоїв мулів і прив'язав їх там, де трава була густіша. Потім почав носити будівельний матеріал з берега потоку — каміння і в'язку глину. Попрацювавши так години зо три, Хосе з гордістю оглянув свою споруду; в цю мить він трохи скидався на чеських карапузів, які люблять будувати греблі на розмоклих після дощу шляхах, — грязюки на тих пустунах тоді більше, ніж на їхній споруді. Але Хосе це було байдуже, бо гостей він чекав аж надвечір, і часу попереду було ще багато.

За вдачею Хосе був досить-таки ледачий, любив поспати. Тож і цього разу він не витримав — простягнувся на маті, сплетеній з трави, й прокинувся лише в ту драматичну мить, коли над головою в нього щось кілька разів гримнуло.

Це, звичайно, гнівалося не небо, а добрий дядечко Франтішек, який повернувся разом з друзями й помічниками на вечерю. Хосе схопився, наче олень, і миттю затопив у своїй новій печі, тій, ясна річ, таке поводження не сподобалося, й вона так почала куріти, що всі змушені були тікати якомога далі від хатини.

Однак не минуло й години, як Хосе поставив на стіл витвір свого кухарського мистецтва — горщики з кукурудзяною кашею; та, на жаль, похвали він не дочекався: вибагливих європейців розбестила кухня дона Фернандо.



Що ж до індіанців, то вони зі смаком взялися до їжі, а потім, як і напередодні, всілися навколо багаття, розкладеного на віддалі пострілу від хатини.

Сьогодні всі попрацювали як слід. Індіанці спиналися на високі дерева й паліччям збивали з їхніх вершечків кущики орхідей. Єнік і Вацлав швидко збирали їх і відносили дядечкові Франтішку. Той уважно оглядав і сортував орхідеї: одні викидав, інші обережно складав у плетені кошики, що їх члени експедиції прихопили з собою із табору. Правда, сьогодні їм не пощастило знайти щось надто цікаве, але містер Гау міг бути цілком задоволений: на ці великі фіолетові кеттлейї в Лондоні завжди був чималий попит.

Головне для Франтішка тепер полягало в тому, щоб зацікавити роботою індіанців і навчити їх швидко розпізнавати рідкісні види орхідей, квітка в яких часто буває непоказна, маленька, завбільшки з муху з розчепіреними крильцями, а іноді така, як чеська квітка «черевичок» або «човник»; і все ж таки ціняться ці види досить високо. Якби нетерплячий дядечко Франтішек міг на повітряній кулі або на якомусь іншому літальному пристрої злетіти над вершечки дерев! О, тоді він вибрав би все найкраще з царства орхідей! Але, на жаль, літати й спинатися на велику висоту дядечко Франтішек не міг, тож йому не залишалось нічого іншого, як задовольнятися тим, що скинуть на землю байдужі індіанці.

Єнік, бачачи це, вирішив, що він повинен якомога швидше навчитися лазити по деревах, аби приносити рослини цілі й неушкоджені. Сьогодні він уже пробував видертися на вершечок дерева, але дядечко Франтішек злякано крикнув йому спускатися вниз.

— Ану, зараз же мені злазь! Подереш на собі одежу, впадеш та ще й, боронь боже, скрутиш собі в'язи. Швидко мені злазь!

Єнік слухняно зліз і заходився ловити метеликів та жуків. Незабаром це заняття цілком захопило його. Мабуть, ніде в світі нема таких гарних барвистих комах, як тут, на Юкатані. Але, на жаль, на Юкатані, крім барвистих метеликів, поширені велетенські мурахи, а також страшні піщані блохи. Ці блохи дістаються навіть крізь взуття і впинаються в шкіру ступні та під нігті, викликаючи пекельну сверблячку. Ця сверблячка триває доти, поки людина не виріже комаху або не витягне її голкою і поки ранка не загоїться.

Дядечко Франтішек усе це передбачив іще в Лондоні й тому замовив для себе та для Вацлава спеціальні черевики з двох шарів шкіри, між якими було прокладено тонкі алюмінієві платівки; такі черевики піщана блоха вже неспроможна прокусити.

Про Єніка, звичайно, він тоді подбати не міг, і тому хлопець носив свої звичайні черевики, а також краги, припасовані до його ноги.

— Все це тобі доведеться викинути, — буркнув дядечко Франтішек, тільки-но Єнік з гордістю показав йому свої знахідки.

— Але ж, дядечку, я хотів би зібрати велику колекцію комах, метеликів і жуків. Знаєте, як дивуватимуться наші хлопці, коли…

— Дурниці! — урвав його дядечко Франтішек. — Якщо ця колекція не зіпсується в дорозі, то її зжере міль або ще яка-небудь негідь, це вже напевно. Коли я вперше мандрував, то теж спробував був збирати комах, але все пішло нанівець. Хто хоче привезти із тропіків таку колекцію, повинен гарненько до цього підготуватися. Колись я зустрів якогось німецького професора — той мав із собою цілу похідну аптеку. Якби ти побачив, скільки в нього було всілякої рідини, порошків, отрут, коробочок, пляшечок, мішечків! А він іще скаржився на збиток, який йому заподіяли манюсінькі нікчемні створіння, що немов узяли собі за мету свого життя пожирати вченим їхні колекції.

Єнік засмучено слухав дядечка й дивився па великих прекрасних метеликів, що літали навколо. Досить було тільки рукою сягнути — й вони твої. А дядечко розвіяв усі його сподівання. Єнік уже уявляв собі, як зраділа б Терезка, коли б він привіз додому цих райдужних перламутрівок. Він міг би, скажімо, викласти з них мозаїчну картину — таку картину Єнік уже десь бачив. Та, мабуть, Єнікові доведеться відмовитися від свого задуму. Маленькі жучки — точильники — однаково все знищать!

— Бережися, Єніку, також стоніжок і скорпіонів, — сказав йому дядечко Франтішек. — їхні укуси так само отруйні, як і укуси павуків. — Тут завжди треба пильнувати.

На зворотному шляху наші мисливці були свідками полювання лисиці на землерийок. Індіанці, побачивши цю картину, почали кричати: «Таїра!» й кидати у звірятко камінням.

Але найнеприємнішою за цілий день була зустріч із гримучою змією. І хоч та змія одразу ж утекла, проте сама думка, що небезпека чатує неподалік од табору, не давала спокою дядечкові Франтішку та Вацлаву. Вони боялися головним чином за Єніка, хоч обидва не прохопилися про це ані словечком.


VII ЛГОТКА Й ПЛУТОН


Головним заняттям наших європейців були щоденні експедиції в ліс по орхідеї. Але час від часу доводилося виходити й на полювання, щоб хоч трохи урізноманітнити харчування.

Втім, індіанці вдовольнялися кукурудзяною кашею і «фріхолес», чималий запас яких вони взяли з собою із ранчо, та пагінцями різних рослин, що їх вони ламали в хащах і їли з величезним смаком. Вряди-годи їм навіть траплялися ранні овочі. У тропіках овочі достигають цілий рік, проте під час жнив їх буває особливо багато. Пуп'янки, квіти, плоди, достиглі й достигаючі, нерідко можна побачити на одному й тому ж дереві або кущі — і в цьому нема нічого незвичайного.

Нашим друзям овочі теж смакували, але без м'яса їм було таки сутужно. Риби в юкатанських річках та потоках водиться дуже мало, а в струмку, що вився долиною, її не було зовсім. Доводилося або полювати на звірину, або ловити дичину на сильця. Індіанці теж могли б узяти участь у полюванні, але вони не прихопили з собою ні луків, ні стріл, та й, крім того, Франтішек, знаючи з власного досвіду, як важко лазити по деревах, не хотів обтяжувати їх зайвою роботою.

У цих підступних, повних небезпеки юкатанських лісах полювання без собаки річ неможлива, бо собака не тільки вистежує звіра, а й попереджає про небезпеку. Тому Франтішек дедалі гостріше відчував, що йому дуже бракує собаки.

Можна уявити собі, як зраділи наші друзі, коли одного вечора, повертаючись до табору, ще здалеку зачули гавкіт собак. Для вух європейців він здався просто-таки райською музикою.

— Ходімо швидше, пастух, здається, виконав свою обіцянку й привів собак! — вигукнув Єнік.

— Одначе він не дуже поспішав! — зауважив Вацлав. — Цікаво, яких він пришв?

На східцях хатини справді сидів пастух і тримав на смику двох чудових псів. Вони вже давно зачули, що йдуть незнайомі люди, й так натягували смик, що пастух ледве міг їх утримати.

Дядечко Франтішек привітався з пастухом й одразу ж заходився оглядати собак. Одна з них виявилася високою сухорлявою сукою з короткою світло-жовтою шерстю та довгою мордою, або «нюхалом», як висловився дядечко Франтішек. Лише кінчики вух і смуга уздовж хребта в суки були трохи темніші. Це й була обіцяна мисливська собака, тим часом як другий пес, дужий, з довгою коричневою шерстю, маленькими нашорошеними вухами й широкими грудьми, очевидно, мав бути за сторожа.

Індіанці, підійшовши до табору, дали великого гака, щоб обминути собак. Вони зовсім не приховували свого незадоволення з появи псів у таборі, але на це ніхто не звернув уваги.

Пастух вибачився, що свою обіцянку виконав з деяким запізненням: по собак йому довелося йти в ранчо, розташоване дуже далеко звідси. Погладжуючи тварин по спині, він на всі лади вихваляв їх. Сука, мовляв, дуже цінна, бо незабаром приведе щенят. Це віддана й надійна тварина, а на полюванні вона робить справжні чудеса. Що ж до другого пса, то він найдужчий на цілу околицю й захистить свого хазяїна краще, ніж вогнепальна зброя.

Єнікові страшенно кортіло якомога швидше заприятелювати з новими знайомими, але грізне гарчання та оскал білих ікол змусили його шанобливо відступити.

— Злий собака! — мовив Хосе, показуючи на сторожового пса. — Хотів роздерти мене, коли я ніс йому їсти.

— Він злий, як і кожен пес із чорним піднебінням, — погодився пастух, — але кидається тільки на злодіїв і негідників. Він їх чує здалеку.

— Хосе не злодій і не негідник! — спалахнув Хосе.

— Тоді йому нема чого боятися! — відрубав пастух, якому не сподобалося, що негр почав ганити його товар.

Франтішка цікавило, скільки років цим собакам, і він непомітно перевів мову на інше.

— Вдача свійських тварин залежить від людини, яка їх або виховує, або псує. Навіть найлютіший звір, якщо його взяти маленьким, піддається вихованню ласкою й справедливістю. Так, так, не посміхайтесь — саме справедливістю! Тварин дуже важко обдурити. Спробуйте їх обдурити або скривдити — вони зразу стануть жорстокими. І навпаки, за ласку тварини завжди вдячні. Крім того, вони мають якесь особливе чуття, котре допомагає їм одрізнити добрих людей од поганих.

Франтішкова розповідь зацікавила всіх, хоч, можливо, не всі йому повірили.

— Звичайно, з зіпсованої тварини пуття не буде. Варто собаці або коневі хоча б раз утратити довіру до людини — і вони навіть через багато років можуть помститися людям зовсім невинним. — Хвилину помовчавши,

Франтішек додав: — Ну, а декому з тваринами навдивовижу щастить. Тварини немов бачать по очах, чують по голосу, що ці люди ласкаві й добрі. Таким людям справді нема чого боятися тварин. — Він поглянув на двох нових мешканців табору і сказав, пояснюючи їхню роздратованість: — Сьогодні вони збуджені присутністю чужих людей, стомлені дорогою. Дамо їм відпочити й заспокоїтися.

Пастух щиро подякував Франтішку за його щедру плату. Він був дуже задоволений і пообіцяв, що охоче передасть Фернандо Альваресу листи, хай тільки дон Франтішек дасть йому їх завтра вранці.

Повечерявши, європейці пішли до хатини й заходилися писати листи.

Дядечко Франтішек встиг уже закінчити три листи — один містерові Гау в Лондон, другий банківському дому в Белізі й третій стареньким батькам у Чехію, — а його друзі не склали ще й жодного.

Зокрема чомусь не щастило Єнікові: він довго гриз ручку, але далі за багатообіцяючий початок: «Дорогі мої тату й мамо і ти, люба Терезко, я обіймаю й цілую вас сто тисяч разів…» — справа нітрохи не посувалася.

Дядечко Франтішек спочатку поглузував з нього, але потім трохи покартав хлопця:

— Невже ти не знаєш, що листи — це стисла, коротка розмова? Початок у тебе гарний. Але» уяви собі: повернувся ти додому, й перше, що батько й мати чують од тебе, — це запевнення, що ти їх любиш та безліч разів цілуєш… Уявив? Дома про тебе щохвилини тривожаться, турбуються про твоє здоров'я, нетерпляче ждуть хоч вісточки, а ти відбуваєшся пустими словами.

— Що ж мені робити, коли я не знаю, як почати! — поскаржився Єнік.

— Не знаєш? Гаразд, у такому разі поясни мені, навіщо ти пишеш? Мабуть, щоб розповісти батькові й матері те, чого вони не знають. Ну, а про що хочуть знати твої тато й мама? Чи ти здоровий, як ся маєш, які поруч тебе люди, яка тут природа, яка земля. Вони бояться за тебе, тому ти їх даремно не хвилюй і не лякай, але й не здумай обманювати або щось вигадувати. Чесна людина ніколи не бреше. Запам'ятай раз і назавжди: брехня часта, але пуста, а правда рідка, зате як квітка. До того ж, треба ощадити час, а тому не будь багатослівний. Ну, тепер ти приблизно знаєш, що писати і як писати. Пиши, а я піду трохи прогуляюся.

Франтішек пішов зумисне: він не хотів більше підказувати Єнікові. В листі людина завжди буває така, яка вона є насправді: в написаних рядках відбиваються і її вдача, і її розум. Тому писати листи кожен повинен сам, хай кострубато, зате по-своєму.

Єнік знову мужньо взявся писати листа. Він одрізав уже написане й почав заново:


«Дорогі тату й мамо! Кохана моя Терезко! Я здоровий і почуваю себе добре. Минув уже тиждень, як я живу з моїми друзями й дядечком Франтішком у лісовій хатині. Стоїть вона на узліссі джунглів, біля самісінького кордону між мексіканським Юкатаном і Гватемалою. Якщо ви накреслите олівцем лінію від міста Сан-Філіпе на південь, прямо до кордону, то приблизно знайдете місце, де я зараз перебуваю. Разом з нами тут живе негр Хосе, який варить їсти й стереже табір, а також троє індіанців. Вони скидають з верхівок дерев орхідеї. Я допомагаю дядечкові й Вацлаву, але поки що користі з мене небагато. Я всім дуже задоволений, але часто згадую про вас. Вацлав також. Колекцію комах, яку я хотів тут зібрати й привезти додому, ви, очевидно, ніколи не побачите. Я хотів нею похвалитися, коли повернуся, але поки що з мого задуму нічого не виходить, бо тут водяться такі маленькі жучки, котрі миттю нищать будь-яку колекцію. Тому доведеться облишити це. А шкода! Коли б ви бачили, які тут гарні метелики!

Сьогодні пастух привів нам із садиби — по-тутешньому «ранчо» — двох собак. Я ще не знаю, добрі вони чи ні, але, мабуть, що добрі. Дядечко Франтішек сказав, що тварини бувають добрі або злі, залежно від того, як до них ставляться люди.

Дядечко Франтішек і брат Вацлав (знаєте, ми ще на кораблі домовились, що я так називатиму їх) нічого тут не бояться, і я також. Тут нема нічого схожого на те, що я читав у книжках про індіанців. Індіанці — нещасні люди. Вони завжди якісь зажурені й недовірливі: їм здається, що кожен білий хоче їх ошукати. Зла вони не чинять нікому, багато працюють, а потім увесь вечір мовчки сидять біля вогнища.

Дядечко Франтішек сказав, що ми підемо на захід, до Гондурасу, а потім у Коста-Ріку. Я вже не можу дочекатися цієї мандрівки, а також повернення додому. Сподіваюся, ви тоді вже не будете на мене гніватися. Я хочу, бути квітникарем, як дядечко Долежал, і тому мені треба відвідати різні країни, де ростуть рідкісні рослини. Коли по дорозі я знайду щось надзвичайно гарне, то обов'язково привезу вам. Тільки, будь ласка, не гнівайтесь на мене й не хворійте! Цілую вам руки, і а Терезці шлю багато-багато поцілунків. Я її дуже люблю, і вас усіх теж, а Дікові з майстерні передайте мій щирий привіт. Скажіть, хай приїде до нас, — йому тут теж дуже сподобається.

Ваш вірний син і брат Ян Сатрапа Штат Кампече, червня 1890».


Дописавши останній рядок, Єнік побіг шукати дядечка Франтішка.

— Ну от, бачиш, це вже ліпше, — похвалив той перший великий хлопців твір. — Що правда, то правда, ти все дуже гарно змалював. Тільки мені здається, ти мало каєшся, що втік із дому, та й пробачення просиш лише так, для годиться. Ось ти пишеш, що любиш усіх: і тата, й маму, й Терезку. Але в майбутньому ти повинен довести це якось інакше, не засмучуючи їх.

Єнік подивився на дядечка, й той навіть у сутінках, які вже огорнули ліс, побачив на очах у хлопця сльози.

— Ну, годі-бо, я не хотів тебе образити! — Франтішек погладив Єніка по голові. — Що сталося, того вже не вернеш, а в твої літа часто чинять нерозважливо. Але я вірю, хлопче, що з тебе колись будуть люди.

Другого дня вранці дон Франтішек поніс собакам їсти. Мабуть, він сам належав до тих людей, яким із тваринами надивовижу щастить. Уздрівши його, собаки дружелюбно закрутили хвостами, а мисливська сука радісно забігала по колу, наскільки їй дозволяла припона; вона явно прагнула волі й бодай крихти людської ласки. Франтішек погладив її по голові й спустив з припони. Сука шарпонула вбік і, задерши хвоста, весело помчала по табору. Ретельно обнюхавши все навколо, вона вистрибом повернулася до

Франтішка. Той знову погладив її по голові й покликав до хатини.

Сука легко вибігла по східцях, а коли Єнік, клацнувши язиком, покликав її до себе, вона довірливо підбігла, обнюхала йому ноги й замахала хвостом. Проте її розумні коричневі очі пильно поглядали на Франтішка.

— Ось твій хазяїн, — значливо й повільно промовив Франтішек, роблячи наголос на слові «хазяїн» і показуючи на хлопця. — Люби його, він теж буде тебе любити, правда, Єніку?

— Дядечку… ви не жартуєте?! — розгублено вигукнув хлопець. — Ви гадаєте, вона буде мене слухатись? А кличка як? Можна мені самому придумати?

— Авжеж. Цікаво, що ти придумаєш.

— Я ще вночі думав про те, що було б добре, якби одного з оцих собак назвати Лготкою. Як ви гадаєте, дядечку? То ж прекрасно, коли цей чудовий собака нагадуватиме нам про невеличке сільце з Чехії, правда?

— Чудесно! — засміявся дядечко. — Лгот-ко! Лготко! Лготко, ти задоволена?

Сука глянула спочатку на одного, а потім па другого, ніби намагаючись зрозуміти, що говорять про неї ці люди, і якесь чуття підказувало їй, що нічого лихого з нею трапитись не може, коли вони так привітно всміхаються.

Єнік обійняв суку за шию. Вона не пручалася, а, навпаки, вдячно лизнула Єніка в щоку.

Ото було радощів! Вацлав запевняв, що зроду не бачив розумнішого собаки. Потім усі четверо пішли до сторожового пса, який голосно скавулів, очевидно, з заздрощів, що його подруга вже на волі, а він іще прив'язаний. Побачивши, що люди підходять до нього разом з його подругою, пес миттю збагнув, що настала і його черга. Він почав стрибати, гавкати, вищати з радощів і навіть терся животом об землю.

— Ось вам яскраве свідчення того, чого вартий приклад. Цей лютий пес одразу ж присмирнів, тільки-но побачив, що Лготка завоювала нашу прихильність своєю слухняністю й лагідністю. Ну, Вацлаве, — звернувся дядечко до юнака, — як ти гадаєш, буде він тебе слухатись?

— Що? Невже ти хочеш віддати цього пса мені?! — вигукнув Вацлав. — А як же ти сам?

— Я вже не маленький, щоб гратися з цуциками, — пожартував Франтішек. — Іди до нього, йди спокійно, не бійся. Одв'яжи його й побачиш, як він буде тебе слухатися.

Вацлав підійшов до пса. Пес тремтів од нетерпіння, але ворожості в його прудких рухах уже не було. Опинившись на волі, він почав радісно стрибати й у захваті кинувся до гурту індіанців,

— Плутон, сюди! Плутон, назад! — закричав Вацлав, метнувшися за ним.

І — о, диво! — собака підкорився. Кличку «Плутон» він чув уперше в житті, але підкорився людському голосові, в якому лунав наказ.

— Звідки ти знаєш, що його звуть Плутон? — вражено спитав Єнік.

— Та це в мене просто так вихопилося, — засміявся Вацлав. — У нас удома колись був собака Плутон, а я оце так злякався, що пес кинеться на індіанців, ну й…

Всі голосно засміялися.

— Ми сьогодні ж випробуємо собак на полюванні, — сказав Франтішек. — Треба, щоб вони якомога швидше звикли до нас. Та й індіанцям корисно буде трохи відпочити від виснажливого лазіння по деревах…

Проте індіанці сприйняли цю новину цілком байдуже. Здавалося, що непередбачений відпочинок їх анітрохи не тішив. Але й бажання взяти участь у полюванні вони теж не виявили. Щільніше всівшись навколо вогнища, індіанці, як і минулих вечорів, почали щось тихо бубоніти.


VIII ПОЛЮВАННЯ В ДЖУНГЛЯХ


Єнік із радощів аж заверещав. У нього є власна рушниця, яку йому дав сам дядечко Франтішек! Він теж піде до лісу, піде на полювання і вперше в житті вистрелить!

Від щастя в Єніка аж голова пішла обертом. Мати рушницю і йти полювати в тропічному лісі — хіба це не велике щастя для кожного хлопця? Стискаючи в руках двостволку, Єнік думав про те, що незабаром, можливо, сам зазнає таких пригод, про які досі тільки читав у пригодницьких романах. Власне, саме сьогодні починається те справжнє, про що він мріяв цілих два місяці ще в Англії, перш ніж остаточно зважився на втечу.

Вацлав Веверка теж тішився з полювання. Він, правда, мав уже двадцять років, але це не заважало йому, як і Єнікові, по-хлоп'ячому радіти з майбутніх ловів. Франтішек уважав, що Вацлав анітрохи не розсудливіший за Єнду Сатрапу, якому було лише п'ятнадцять років.

Озброївшись двостволками й ножами, мисливці ввійшли в таємничий праліс. За порадою Франтішка, Вацлав і Єнік правий ствол рушниці набили дрібним шротом, а лівий — шротом трохи більшого калібру, на випадок, якщо їм зустрінеться великий і небезпечний звір.


Хосе пообіцяв, що цього разу не засне й зварить добру вечерю, а також як слід догляне за в'ючаками.

Лготка була ще нетерплячіша, ніж Єнік. Було видно, що рушниця їй не дивина, бо Лготка безупинно підстрибувала, крутилася коло людей, немов кваплячи їх швидше вже рушати. Не встигли наші мисливці вийти за межі табору, як Лготка, випроставши хвоста, ластівкою майнула в кущі.

Зате Плутон показав, який він дурник. Він також високо підстрибував, плутався в усіх під ногами, гавкав хрипким басом, проте явно не знав, що йому робити; не бачачи навколо себе ні худоби, ані овець, яких звик охороняти, бідолаха почував себе в лісі досить-таки непевно.

За півгодини Плутон уже висолопив язика мало не до землі й ледве плентався за своїми новими хазяїнами. А Лготка тим часом не минала жодного кущика, щоб не обнюхати та не оглянути його. Вона сполохала безліч птахів і вивірок, поки нарешті сама зрозуміла, що це нічого не варта дичина й полювати на неї мисливському собаці не годиться.

Сьогодні наші друзі не шукали орхідей і не мали наміру придивлятися до навколишньої рослинності, однак їм доводилося це робити, інакше вони могли потрапити в непрохідні хащі колючого чагарника чапаралес. А в ті хащі, як відомо, не наважиться ступити жоден мисливець, коли не має на собі шкіряного костюма: будь-який інший одяг за кілька хвилин перетворився б на ганчір'я.

Продиратися джунглями — справа нелегка, тут жодного кроку не можна ступити спокійно, й дуже помиляється той, хто вважає, що полювання в тропічних хащах схоже на полювання в наших лісах. Хоч дядечко Франтішек завбачливо вибрав найзручніший шлях — уздовж потоку, одначе й тут, щоб пройти принаймні кілька кроків, доводилося перестрибувати через ліани, обрубувати гілки або просуватися поповзом. Іноді мисливці брели потоком по коліна у воді, западаючись у в'язку багнюку. Попереду й позаду стіною стояв праліс, шлях заступали все нові й нові перешкоди. В таких місцях важко помітити звіра, а коли мисливцеві це й пощастить, то все одно лишається надто мало часу, щоб зорієнтуватись і прицілитись: звір тільки майне й миттю зникне в хащах. А коли це птах, то ви даремно шукатимете його в густих кронах дерев. Полювати в тропіках можна лише на лісових полянах та в кущах, де мисливець має ширший круговид і де може як слід розвернутися.

Наші друзі двічі ставали на відпочинок, перш ніж надибали видолинок, схожий на той, де розташувався їхній табір. У них зажевріла надія, що мисливське щастя нарешті таки всміхнеться їм.

— Я раджу вам далеко не заходити, — мовив дядечко Франтішек. — Нехай кожен займе місце, яке я йому вкажу, й не кидає його доти, поки почує мій ріжок. Зберемося біля того дуба, де стоятиме Єнік.

Вацлав одійшов на сто кроків праворуч, а дядечко Франтішек як головний ловчий покрокував до видолинка ліворуч.

Вже за п'ять хвилин з дядечкового боку озвався постріл і вигук: «Піль, Лготко, піль!» Це свідчило про те, що дядечко вистрелив не марно. Після цього він стріляв іще тричі: по хмарках блакитного диму Єнік визначив, що дядечко дістався вже до середини видолинка.;

Хлопець так пильно стежив за блакитним димком від пострілів дядечка Франтішка, що не помічав нічого навколо. Зненацька щось зашурхотіло в нього під ногами, й не встиг він отямитись, як із кущів шугнув заєць, потім другий; вони промайнули так близько, що трохи не зачепили Єніка.

А він, геть забувши в цю хвилину, що тримає в руках рушницю, ошелешено дивився, як сполохані вухані мчать повз нього, задерши вгору свої білі пухнасті хвостики.

Раптом гримнув постріл із Вацлавової двостволки, й навкруги розлігся вигук:

— Мерщій до мене, я підстрелив страуса, але він тікає в кущі!

— Стій, не ворушися! — крикнув з видолинка дядечко Франтішек. — Я біжу до тебе з собаками!

Єнік пильно розглянувся навкруги. Невже він так нічого й не вполює? Правда щойно тут були зайці, але вони промчали, наче навіжені, не чекаючи, поки Єнік вистрелить. Але Єнік навряд чи й вистрелив би, бо тієї миті він геть забув про рушницю.

А у видолинку тим часом раз по раз розлягалися постріли й лунало чітке дядечкове: «Піль!» Єнік раптом відчув гірке розчарування. Дядечко вибрав собі найкраще місце, а його, Єніка, зумисне поставив осторонь, щоб він навіть не вистрелив. До горла хлопцеві підкотив клубок, і він мало не заплакав. Мають його за дітвака: ось, мовляв, тобі рушничка, грайся, хлопчику, грайся!

Хур-р-р… хур-р-р… Три… чотири… п'ять птахів, схожих на фазанів, летять просто на Єніка. Він швидко зводить рушницю й стріляє, не цілячись: «Бабах!» Але птахи летять собі далі й спокійнісінько ховаються в густому гіллі.

Тремтячи від збудження, Єнік викидає порожні гільзи й знову заряджає рушницю. Раптом повз нього знову щось промчало, але дуже швидко, а позаду здійнялося вгору щось велике, більше за півня: велетенський казковий птах. Але птах той звертає праворуч і зникає Єнікові з очей. Знову лунає Вацлавів постріл, гавкають собаки.

Єнікові страшенно хочеться перейти на інше місце, але він боїться дядечкового гніву. Його хвилювання дедалі зростає. Раз по раз повз нього шугає якась звірина й, перш ніж Єнік устигає прицілитися, зникає в кущах, у траві, в лісових хащах. Єнік зводить рушницю й заприсягається, що цього разу неодмінно вистрелить, хай тільки що-небудь ворухнеться. За хвилину він двічі пальнув, але так і не наважився піти подивитися, влучив чи ні.

— Єніку, обережніше! Ми з Вацлавом ідемо до тебе, не стріляй! — гукнув з видолинка дядечко, й тієї ж миті один за одним гримнули два постріли.

Єнік зрадів, що Вацлав і Франтішек повернулися, але, почувши пересторогу «не стріляй», сердито закинув рушницю за плече й, насупившись, прислухався до тупоту черевиків, хрускоту хмизу, сапання мисливців і гучного подиху Лготки, яка бігла попереду.

Дядечко й Вацлав поверталися веселі й збуджені. Дядечко Франтішек ішов, високо піднявши вгору рушницю, а Вацлав ніс здобич. Єнік зацікавлено й трохи заздро почав роздивлятися, що той несе. У лівій руці Вацлав тримав двох зайців, а в правій — свого «страуса». Виявилося, що то не страус, а просто дикий індик. Та той індик був дуже великий, тож не дивно, що Вацлав помилково вважав його за страуса. Найдивніше було те, що Вацлав Веверка, який брав рушницю в руки лише вряди-годи, взагалі зважився вистрелити. Вацлав нетерпляче ждав тієї миті, коли зможе розповісти Єнікові про свою хоробрість та мисливське мистецтво, але дядечко Франтішек звелів йому негайно вирушати по решту дичини, бо залишати її в джунглях не можна ані на хвилину — одразу ж пропаде: або мурахи її знищать, або поцупить хижак.

Невдовзі Вацлав повернувся, несучи ще одного зайця та двох птахів, схожих на тетеруків, тільки без ліроподібного хвоста. Підходячи до Франтішка та Єніка, він почув, як Єнік скаржиться, що його поставили на дуже кепське місце.

— Ні! Дичина сюди теж ішла, це безсумнівно, — заперечив Франтішек, — тільки очі в тебе ще не призвичаєні, й ти не помічаєш її вчасно. Нічого не вдієш, скрізь потрібен досвід. Заспокойся, з часом ти цього навчишся. Моє перше полювання закінчилося так само безславно, та ще й до того ж я мало не прострелив собі ногу. — Дядечко задоволено озирнувся навкруги. — Дичини тут більш, ніж треба, колись ми ще навідаємося сюди.

Охочій до ласки Лготці давно кортіло почути похвалу, й вона терлася об Єнікові черевики, немов запитувала, чи задоволений він, чи що-небудь устрелив? Які не схожі були ці собаки! Плутон лежав під дубом, поклавши передні лапи одну на одну, й важко дихав, хоч зовсім не стомився на полюванні. Очі його немов промовляли: полювання штука гарна, але полежати таки краще!

Нараз Лготка підхопилася, понюхала повітря й стрілою майнула в кущі.

— Певно, на узліссі причаївся якийсь звір, — зауважив дядечко Франтішек. — Ану, Єніку, спробуй свого щастя!

Та Єнік так поволі скинув з плеча рушницю, що, зрозуміло, знову забарився: не встиг він націлитися, як із кущів вилетів птах, такий великий та блискучий, що хлопцеві аж подих перехопило. Крила в птаха були смарагдово-зелені, черевце вогненно-червоне, а довгий хвіст маяв у повітрі, неначе прапор. Всі зачаровано дивилися, як цей казковий птах безшумно й плавно, немов барвиста повітряна куля, почав здійматися вгору. Птах уже ось-ось мав досягти верхівки дуба, як раптом Єнік узяв його на мушку й натиснув курок.

— Чудово, Єніку, влучив! — зраділо вигукнув Вацлав, аж луна покотилася лісом, і побіг слідом за Лготкою, щоб підібрати дивовижного птаха раніше, ніж собака схопить його своїми гострими зубами.

— Це куруку! Справді рідкісна здобич! — щиро похвалив дядечко Єніка. — Ну, вітаю тебе, хлопче, з першим влучним пострілом!



— Єніку, таж ти збив літаючий скарб! — здалеку гукнув Вацлав. — Зроду-віку не бачив такого птаха!

— Це правда, — підтвердив дядечко Франтішек. — Куруку — найгарніший серед усіх верхолазів тропічного лісу. Цього красеня з чудовим кольоровим пір'ям тут називають ще кетцал. До речі, він зображений на державному гербі Гватемали.

— Поглянь, Єніку, з ним не зрівняється ні папуга, ні який інший птах — де там! Це ж справжній скарб!

Нарешті Єнік трохи отямився. Серце в нього в грудях радісно закалатало.

— Куруку, кажете? Значить, це куруку… Справжнє диво!.. А можна зробити з нього опудало? Я подарую його нашим. Ох, дядечку, ви собі навіть не уявляєте, як зрадіють тато й мама! А Терезка! Вона поставить його дома на шафу, і кожен, хто до нас прийде, буде дивуватися! Ото хлопці заздритимуть мені!..

Якусь хвилину Єнік стояв, немов приголомшений. Дядечко Франтішек обережно взяв од нього рушницю й промовив якось особливо лагідно:

— Ну, біжи по свою здобич.

Цієї миті з кущів вийшов Вацлав, несучи в руці куруку й відбиваючись від Лготки, яка високо підстрибувала навколо нього.

Не тямлячи себе від щастя, Єнік схопив красеня-птаха: ні, він нікому його не довірить! Далебі, він певен, що полювати сьогодні більше не варто, вистачить з них і цієї здобичі.

Дядечко всміхнувся. О, йому добре знайомий цей мисливський запал. Франтішек полює вже не один рік, але й він зараз почуває себе так, немов оце вперше вполював дичину.

Так, мабуть, на сьогодні вже справді досить і треба повертатися додому.

Залишилося ще тільки похвалити Лготку. Всі троє лагідно поплескали її по спині. Які гам двадцять песо! Навіть за двадцять дукатів не продав би тепер Лготку дядечко Франтішек! Лготка, немов розуміючи це, невтомно гасала навколо них і ретельно шукала дичину, як і на початку полювання. Коли мисливці переходили вбрід потік, вона, тихо завищавши, попередила їх про те, що десь близько здобич.

Дядечко Франтішек підійшов до Лготки й, простеживши за її поглядом, побачив на низькому березі темну, нерухому, як камінь, купу. Він хотів краще роздивитися, що то таке, але темна купа, зачувши небезпеку, раптом глухо зарохкала і ту ж мить щезла.

— Та це ж тапір! Ну гаразд! Ми з ним іще зустрінемося, коли нам закортить печені, — пожартував дядечко й знову вдячно погладив Лготку. Лготка рвонула вслід за звіром, але Франтішек тут же гукнув на неї, і вона слухняно підбігла до нього.

Надвечір маленький караван повернувся до табору.

В таборі все було гаразд, хіба що тільки бракувало вечері. Хосе досі нічого не зварив, хоч і не порушив своєї обіцянки. Сьогодні він справді не заснув. Ні, боронь боже! Він тільки трохи задрімав.

Індіанці відпочивали, а в'ючаки паслися неподалік.

Побачивши знайому хатину, лінивий Плутон зайшовся радісним гавкотом, миттю добіг до повітки й ліг, чекаючи заслуженої вечері.

Дядечко Франтішек покликав індіанців — усі вони змалечку чудові мисливці — й попросив оцінити здобич. Побачивши зайців, індіанці зневажливо закрутили носами, відсунули ногою схожих на курей птахів, і тільки індик привернув їхню увагу. Куруку вони поки що не бачили: Єнік тримав його за плечима. Але, вгледівши блискуче пір'я, індіанці схвально закивали головами й не могли приховати свого захоплення, особливо коли дізналися, що птаха підстрелив наймолодший із білих мисливців. Вони пожвавішали, ще дужче закивали головами й почали плескати долонями по стегнах, висловлюючи в такий спосіб своє захоплення й здивування. Що ж до зайців, то якийсь червоношкірий сказав, що не варто марнувати на них заряди: зайців можна ловити просто сильцями. Наостанку індіанці ще раз копнули ногами підстрелених жирних птахів, пояснивши, що вони неїстівні.

Єдиний, кого захоплювало все, був Хосе. Прочумавшись, він радісно закліпав очима й сказав, що зараз геть усе обскубе та обпатрає. Найласіше Хосе поглядав на куруку, бо, мовляв, куруку найсмачніший: недаремно ж він має такі шати!

Але Єнік обурено пояснив Хосе, що хай він задовольняється самими зайцями; куруку годиться лише на прикрасу.

Хоч, одверто кажучи, зайці були приготовлені не за порадами «Кухарської книги», однак вони всім припали до смаку. Хосе знав один-єдиний спосіб приготування дичини: розрубавши облуплених зайців, він посолив м'ясо, відтак посипав його перцем, кинув у казан, поклав туди жиру й налив води. Під казаном Хосе розпалив великий огонь і менш ніж за годину вже зміг запропонувати зголоднілим мисливцям першокласну м'ясну кашу власноручного приготування; каша всім надзвичайно смакувала.

Собаки теж мали чим поласувати. Плутон гриз кістки й так при цьому гарчав, немовби заслужив свою вечерю бозна-якою старанністю. Лагідна Лготка — того дня вона справді страшенно виснажилася — по черзі клала морду на коліна до тих, що з апетитом уминали зайчатину, й спритно та обережно забирала щедру подачку.

Єнік раз по раз підбігав до свого куруку й не заспокоївся доти, аж поки майстер на всі руки, дядечко Франтішек, зняв з птаха шкурку й протруїв її.

— Щиро кажучи, опудала набивати я не вмію, — признався він. — Не може ж людина вміти геть усе. Надішлемо краще шкурку до Англії разом з орхідеями — сподіваюся, що в дорозі шкурка не зіпсується: миш'яку я не пошкодував.

Потім Франтішек розповів слухачам, які вмостилися навколо багаття, що предки мексіканців виробляли з пір'я куруку особливі тканини, схожі на гобелени; навіть мантії вождів племен було зроблено з такого ось пір'я. Він іще раз нагадав, що в Гватемалі зображення куруку прикрашає державний герб.

Єнік заснув того вечора безмежно щасливий. І навіть уві сні над його головою кружляли зграї куруку.

Після вечері індіанці, як завжди, мовчки розійшлися, але потім іще довго про щось шепотіли, усівшись навколо вогнища.

— Хто цей великий чужинець? — ледь чутно питали вони один одного. — Він усе знає й усе вміє. Чарівник? Напевно! Але чарівник добрий, із тих чарівників, які нікого не кривдять. Залишимося з ним: він іще нікого з нас не обдурив, і, здається, служити в нього нам буде не важко.

Так поступово розвіювалося недовір'я до європейців.

Помітив це і Єнік: наступного ранку в поглядах індіанців, спрямованих на нього, світилося більше ласки й довіри, ніж досі. Єнік підбіг до індіанців, потиснув їм руки, а тоді гарно вимовив по-індіанському привітання, якого навчив його дядечко Франтішек. Бронзові обличчя розквітли усмішками. Один індіанець щось відказав по-своєму, а решта схвально закивали головами.

Відтоді Єнік щодня знаходив на своїй постелі добірні свіжі овочі, але так ніколи й не дізнався, хто їх йому приносив. Ніхто в цьому не признавався, але по очах мовчазних індіанців було видно, хто це так дбає про нього.


IX ЕКСПЕДИЦІЯ ЛАШТУЄТЬСЯ ДО ПОХОДУ НА ПІВДЕНЬ


Збирання орхідей тривало. Мисливці разом із своїми помічниками дедалі глибше просувалися в серце джунглів. Індіанці вже навчилися розпізнавати нові види орхідей, на які раніше вони не звертали уваги, й зривали їх тепер дуже обережно. Хосе теж домігся дозволу ходити в ліс і щоранку вирушав разом із загоном у супроводі лінивого Плутона; до табору Хосе, ясна річ, повертався сам, щоб до приходу решти зварити вечерю.

Місцевість здавалася безпечною: ні ягуари, ні пуми тут не з'являлися. Тільки весь час треба було пильнувати, аби не стати жертвою змій. Та обережний мандрівник завжди може легко уникнути зустрічі з ними: досить лише цьвохнути поперед себе лозиною, і змії звичайно тікають, не наважуючись на марну атаку.

Хосе ніколи не повертався з лісу з нічим — у індіанців завжди знаходилась для нього якась дичина, що потрапила в сильця, а також овочі. Ці корінні мешканці тутешнього краю скрізь уміли знайти сліди та непомітні стежини, якими звірі ходили до водопою, примудрялися так ставити свої сильця, що їх не помічали навіть найобережніші лісові хитруни.

Дедалі зростаюче довір'я між білими та індіанцями сприятливо впливало на хід експедиції. Без допомоги індіанців наші мандрівники змарнували б дуже багато часу на другорядну підготовчу роботу, а так усі допомагали один одному, жили у злагоді й не відчували ніяких нестатків. Лише розваг, звичайно, бракувало: коли людині добре ведеться, вона прагне розваг.

Та досвідчений дядечко Франтішек і цьому зумів зарадити. Він забив у стовбур дерева гак і прив'язав до гілки шнур з кільцем на кінці. Той, хто кидав кільце так спритно, що воно чіплялося за гак, діставав похвалу, Індіанцям ця гра дуже сподобалася, й невдовзі вони навчилися накидати кільце майже без промахів.

Іншим разом дядечко Франтішек підвісив на кінці міцного шнура кулю, а на високу лаву, вкопану в землю, поставив колодки, схожі на кеглі. Той, хто брав участь у грі, повинен був розгойдати кулю й пустити її так, щоб вона збила якомога більше колодок. Знову веселощі, знову радощі! Але найулюбленішою розвагою Вацлава та Єнди була стрільба в ціль. Індіанці змайстрували собі луки й стріли, — звичайно, заради втіхи, а не як зброю, — й перевершили всіх білих у спритності.

Якось, шукаючи щось у своїй валізі, Вацлав надибав губну гармонію. Ото була знахідка! Вацлав умів грати багато пісеньок і вечорами розважав усіх своєю нехитрою музикою.

У наших мисливців були, звичайно, й книги. Дядечко Франтішек пильно стежив за тим, щоб Єнік і Вацлав не забували вивчати іспанську мову. Незабаром, однак, виявилося, що вони навчилися якоїсь мішанини іспанської та індіанської мов; це ще раз підтвердило давню істину: практичне використання мови має безсумнівну перевагу перед нудним студіюванням її з підручника.

Минав уже восьмий тиждень перебування мисливців у таборі, коли це одного дня дядечко Франтішек звелів «зніматися з якоря», як кажуть моряки, й лаштуватися в дорогу далі на південь. Здійснити цей задум було нелегко: про те, щоб подорожувати далі пралісом на возах, не могло бути й мови.

Тому-то мандрівники так зраділи, коли, повернувшись з лісу, побачили в хатині дорогого гостя, який допіру приїхав сюди.

Дон Фернандо Альварес не забув про своїх європейських друзів і разом з пастухом вирушив до табору, щоб довідатися, чи не може стати їм у пригоді. Гість та мандрівники сердечно потисли один одному руки — і запитання посипалися градом.

Із запасів мандрівників та щедрих дарів дона Фернандо швидко приготували багату вечерю. Пастух, дізнавшись, що обидві його собаки вже добре показали себе, аж засяяв од радості.

— В нашому ранчо всі живі та здорові й сердечно вітають вас, — мабуть, уже вп'яте повторював ранчеро. — Ми щодня згадуємо про вас, а надто жаліємо в дощову погоду, бо ця халупа не може вам правити за зручне й надійне сховище! Це ж не ранчо!

Наші друзі поквапливо запевнили бажаного гостя, що вони теж вдячно згадують усю його милу родину, а Єнік попросив передати обом дочкам ранчеро найкращі побажання. Він дуже хотів би подарувати їм на згадку щось вельми гарне… Правда він мав опудало куруку, але пообіцяв його вже своїм батькам. Єнік вирішив, що коли йому ще раз пощастить підстрелити якогось гарного птаха, то він неодмінно пошле його як дарунок до ранчо.

Наступного дня дон Фернандо захотів оглянути кількатижневу здобич мисливців і був страшенно здивований та розчарований, коли йому показали зів'яле листя та пожовклі бульби.

— Вони ж згниють, перш ніж ви дістанетеся до моря! — мовив він. — І варто вам було марнувати сили заради цього жовтого ії зів'ялого бадилля!

Дядечко Франтішек лише всміхнувся.

— Любий друже, ці жовті, побабчені кореневища дуже живучі, можете мені повірити. Навіть далека подорож через океан їм не зашкодить, я вже про це подбаю. А в Англії на них чекає чудовий догляд, який їх воскресить. У теплицях, де підтримується належна температура, їх вчасно поливатимуть; у землю їм дадуть дрібно потовченої цегли й трохи гною. Вологе повітря й рівномірне тепло відновлять їхні сили. Ох, коли б ви побачили, як вони відродяться! Я розраховую, що в січні або лютому наступного року на них уже виростуть нові пишні квіти. Цієї хвилини нетерпляче жде містер Гау, адже тільки тоді він зможе пересвідчитися, чи пощастило нам знайти новий або принаймні якийсь рідкісний вид орхідей.

— Дивина та й годі… — знизав плечима дон Фернандо. — Бавовна, індиго, червоне дерево, дорогоцінні метали, кава, прянощі й усілякі інші корисні речі — це я ще розумію. Але щоб люди їхали в джунглі лише по квіти, це мене справді дивує.

— І все ж таки англійці, німці, французи, а останнім часом і північні американці споряджають великі експедиції саме по квіти, — заперечив Франтішек. — І цим експедиціям іноді щастить зробити дуже цікаві відкриття! Звичайно, в Центральній Америці, зокрема в Мексіці, важко знайти щось нове, бо наші земляки Генке і Резл — а цьому особливо щастило — вже визначили багато нових видів цих рослин.

Це дуже зацікавило Єніка — він згадав, що часто бачив ці імена в теплицях містера Гау.

Приходячи до Франтішка, Єнік не раз читав написи на дощечках, прикріплених до кошиків з вазонами. Так, Генке і Резл — ці імена траплялися там дуже часто, але Єнік і гадки не мав, що то імена двох його співвітчизників та мандрівників, які вперше визначили багато нових видів орхідей.

Потім докладно обговорювали план дальшого просування експедиції. Франтішек сподівався, що знайде в Петенській улоговині рідкісні види орхідей, які люблять рости в низинних місцях. Крім того, він мав надію, що на відногах Кокскомбських гір, найвища вершина яких сягає 3700 метрів над рівнем моря, їм пощастить виявити нові види гірських орхідей.

Дон Фернандо лише мовчки кивав головою. Йому теж було ясно, що з повозкою через джунглі експедиція не пройде. Він запропонував прив'язати ящики до хребтів в'ючаків, тоді членам експедиції доведеться лише розчищати тваринам дорогу. Звичайно, просуватися вперед вони будуть дуже повільно: щоб експедиція змогла пройти якихось сто метрів, доведеться добре-таки попрацювати сокирою та мачете. Але ж це легше, ніж морока з повозкою.

Пастух, крім того, порадив Франтішкові найняти людину, яка добре знає ці місця й змогла б провести їх маловідомими стежками. Пастух також уважав за свій обов'язок попередити, що в лісах никають зграї волоцюг, які часто нападають на подорожніх біля озера Петен, а іноді доходять навіть аж на південь Гватемали, до Кордільєрів.

— Доведеться мені знайти для вас якусь надійну людину, — вів далі пастух, — бо розбійники можуть напасти на вас на кожному кроці. Втім, ці волоцюги — боягузи й зважуються нападати лише тоді, коли чисельна перевага на їхньому боці, а перед дужим супротивником вони покірні, наче приручені вовки.

— Як би там не було, а ці люди небезпечні, бо вони можуть навмисне збити вас з дороги, — зауважив дон Фернандо, — тому будьте з ними обережні!

Надходив вечір, і дон Фернандо подумував про повернення додому. Він вирішив, що хатину не будуть розбирати: можливо, колись вона стане бажаним притулком для людини, яка зблудить із шляху. Повозку він візьме з собою до ранчо, а натомість пришле дону Франтішку ще двох в'ючаків.

Прощаючись, дон Фернандо поклав руку на плече своєму європейському другові.

— Якщо вам неодмінно треба йти далі, то скористайтесь порадою пастуха, але не забувайте й найліпшого тутешнього правила: немає надійнішого друга за добру рушницю та гострий ніж! Не довіряйте нікому, навіть моєму пастухові. Хоч він мені вірно служить уже цілих два роки, проте хто зна, яке в нього минуле. Щось він надто охоче запропонував вам свої послуги — а це вже підозріло. Скажіть мені, чи можете ви цілком покластися на своїх індіанців?

— Досі вони поводилися дуже добре, — відказав дон Франтішек. — І, здається, довіряють нам що далі, то все більше.

Дон Фернандо обняв усіх на прощання, зробив подарунки Хосе та індіанцям і поїхав під голосні вигуки на своїй повозці, до якої пастух запріг тих двох коней, що на них вони приїхали сюди.

— Я скоро повернуся! — вже здалеку крикнув пастух. — Приведу вам провідника! Щонайпізніше за тиждень ви зможете вирушити в дорогу!

Вацлав Веверка гладив Плутона по голові й довго дивився вслід дону Фернандо та пастухові. Потім він обернувся до Єніка:

— Тобі не здається дивним, що собаки не впізнали пастуха?

— А чого б вони мали його впізнавати? — трохи подумавши, відказав Єнік. — Він же не був їхнім хазяїном. Просто десь купив їх, а тоді перепродав нам.

Вацлавові довелося погодитися, що Єнік має рацію, і, не поспішаючи, друзі повернулися до табору.


X ПОДОРОЖ ДЖУНГЛЯМИ


Пастух дотримав слова: за чотири дні він повернувся й привів із собою мулів, нав'ючених мішками та кошиками. Дон Фернандо виявив свою щедрість і цього разу. В'юки були набиті подарунками й харчами: копченим м'ясом, яке зберігається найдовше, кавою, чаєм, цукром і дуже потрібною річчю — сіллю. За сіль тубільці запропонують вам усе, що мають найцінніше: пташине пір'я, які завгодно тканини, капелюхи, сплетені з трави, й химерні статуетки божків та різних чудовиськ, вирізані з дерева.

Європейці з вдячністю прийняли подарунки, укладені в місткі мішки та кошики дбайливими руками господині ранчо та її дочок. Про те, що це справа жіночих рук, свідчив ретельний добір найнеобхідніших речей. Європеєць ніколи не забуде взяти з собою в дорогу мило, гребінь, носовичка й зубну щіточку — але, крім цього, в експедиції до тропіків потрібні й деякі інші речі. Дочки ранчеро вважали за необхідне покласти між подарунки й таке, що, на їхню думку, було дуже дорогоцінне: на самому дні одного з мішків наші мандрівники виявили червону стрічку. Можливо, ця стрічка потрапила сюди через недогляд, але в такий спосіб Лготка теж дістала подарунок: з гарної стрічки Єнік одразу ж змайстрував їй чудовий нашийник.

Пастух, ніби між іншим, повідомив, що в якогось приятеля йому пощастило зустріти двох індіанців — батька й сина, — котрі знають більш-менш прохідну дорогу до озера Петен і охоче погодилися б вести експедицію, коли їм платитимуть за це по два песо в день і годуватимуть. Завтра вони обіцяли прийти до табору. Сам пастух узяти участь в експедиції не зможе, бо має багато роботи.

Дядечко Франтішек звелів негайно лаштуватися в дорогу: експедиція вирушить одразу ж, тільки-но прийдуть провідники.

І справді, наступного ранку з лісу вийшло двоє незнайомих людей. Перший був уже літній чоловік, а другий — підліток, очевидно, його син. Хлопця, гарного індіанця, звали Дієго, а його батька Сана. Обидва досить добре розмовляли по-іспанському, але майже зовсім не вживали особових займенників.

— Сана доведе кабальєрос до Петенського озера. Сана — добра людина, зовсім самотня. Дружина Сани давно померла. Дієго — слухняний і меткий хлопець, Дієго охоронятиме і захищатиме сеньйорів.

Індіанці навантажили на в'ючаків усі ящики, а потім клумаки, мішки й кошики. Наші друзі закинули за плече рушниці, застромили за пояс ножі й узяли в руки короткі гострі сокирки, щоб, коли буде потреба, допомогти прорубати дорогу. Хосе та індіанці разом із провідником пішли попереду. Караван рушив.



Єнік гукнув Дієго, йому кортіло якнайшвидше з ним познайомитися і про дещо розпитати; але молодий індіанець був дуже несміливий і довго не наважувався підійти.

Вацлаву було дивно, що собаки не виявили ніякісіньких ознак тривоги, коли до табору прийшли чужі люди. Єнік на мить замислився, а потім пояснив це просто тим, що собаки вже, мабуть, призвичаїлися до індіанців; іншої причини він тут не бачив.

Старий провідник якийсь час вів караван уздовж потоку, а тоді збочив на захід, пообіцявши, що за два, щонайбільше за три дні вони залишать позаду густі джунглі й вийдуть на значно прохіднішу місцевість.

Перш ніж покинути долину, європейці востаннє оглянулися назад, туди, де залишилося їхнє колишнє житло. Всі троє мимоволі зупинилися. Кілька тижнів ця проста хатина правила їм за притулок, ховала їх від небезпеки й негоди. Вони знали, що не раз вдячно згадуватимуть про неї, а надто тоді, коли їм доведеться ночувати на голій землі просто неба.

Похід виявився нелегким з першого ж дня, і експедиція просунулася вперед лише на кілька кілометрів. Обід і відпочинок тривали недовго; треба було якнайшвидше знайти зручне місце на ночівлю, поки ще не смеркло.

Вдень хижі звірі сплять у своїх лігвах. У густих лісах пташня майже не водиться — вона любить широкі простори й сонце, а хащі джунглів її не приваблюють. Тому наших мандрівників розважали в дорозі хіба маленькі вивірки, які стрибали з дерева на дерево. То тут то там мелькали зграї землерийок, у кущі з шурхотом тікали змії, а з гілки дерева примруженими, сонними очима дивилася на караван велика ящірка.

Ніде й сліду людського — тільки дерева, кущі, ліани, а там, куди могло пробитись сонячне проміння, дорогу експедиції заступали густі зарості.

Іноді до хрускоту гілок і цюкання сокири домішувався гавкіт собаки. То Лготка, никаючи скрізь, натикалася на черепах, або з гидливістю хапала бридких жаб.

Караван намагався якнайшвидше проминути болотисті місця, де все живе обсідали хмари надокучливих комарів, таких великих, як у Чехії водяні бабки; обличчя й шию доводилося затуляти хустками.

Повітря було насичене важким духом боліт, до якого домішувався запаморочливий, солодкий аромат кліщинцевих рослин.

Пізньої пообідньої пори експедиція дісталася до горба, на якому Франтішек вирішив заночувати. Але Сана, показуючи на захід, запевняв, що знає краще місце.

— Ні, ми залишимося тут, — твердо вирішив дядечко Франтішек. — Розкладіть у кількох місцях багаття й виженіть звідси непроханих гостей!

І сам теж негайно взявся до роботи. З в'ючаків зняли вантаж і прив'язали їх неподалік багать, так, щоб вони могли дотягтися до соковитої трави. Потому Франтішек звелів індіанцям на старанно розчищенім майданчику напнути кругле шатро, а Хосе якомога швидше розташувати кухню й починати варити вечерю.

Незабаром вечеря була вже готова. Єнік хотів якось привернути до себе молодого індіанця й подав йому добру порцію м'яса, але Дієго швидко одійшов од вогнища й повечеряв на самоті в тіні дерева.

Стомлені за день європейці невдовзі пішли до шатра спати, а індіанці — їх тепер стало па два чоловіка більше — знову всілися навколо вогнища й поринули в свою звичну мовчанку. Ніхто з них не спитав ні Сану, ні його сина, звідки ті прийшли; здавалося, що індіанці з ранчо й не помічають їх. Індіанці взагалі люди дуже недовірливі й лякливі; вони добре пам'ятають, що від білих, а надто від іспанців, ні вони, ні їхні батьки не бачили нічого хорошого. І хоч переважно це бадьорі, працьовиті й веселі люди, але іноді таки здається, що в очах їхніх прихована якась одвічна дума. Життя навчило їх не йняти віри навіть своїм одноплеменцям. Часом тому, хто спостерігає за ними, кортить запитати, що в них на думці, про що вони так довго й зосереджено розмірковують, сидячи вечорами біля вогнища й дивлячись на жовті омахи полум'я.

— Ми йдемо на захід, — облягаючись спати, несподівано промовив Єнік. — А згідно з картою мали б прямувати на південь.

— Бачиш, якби ми мандрували по Хрудімському краю, то все було б значно легше й простіше, — спокійним тоном відповів Вацлав. — А тут, друже, треба обминати глухі нетрі й гори, тут справа зовсім інша. Правду я кажу, дядечку?

— Безперечно, — озвався дядечко Франтішек. — Але спіть уже. Чуєте, як пильно стереже вас під шатром Хосе? Хропе, наче дрова пиляє. Маємо щастя, що в нас є Плутон, — цей таки кращий сторож… — Раптом він стривожено підвівся й сів на постелі. — Чого цей пес весь час гавкає? Що його непокоїть? Піду подивлюся.

Було вже темно, коли дядечко Франтішек вийшов із шатра. Слідом за ним метнулася Лготка. Вона одразу ж загавкала, немов допомагаючи Плутону, й раптом кинулася вниз по схилу. Франтішек завернув собаку.

На небі в усій своїй величі вже сяяли південні зорі. Яскраве багаття освітлювало все навколо. Франтішек підійшов до вогнища, навколо якого тихо сиділи індіанці.

— Що тут діється? — запитав він.

— Собака гавкає, — байдуже відповів один з них.

— А чому він гавкає? Ви нічого не помітили? Ви ж краще знаєте, що робиться навколо.

— Мабуть, неподалік пройшла пума, — озвався старий Сана.

— Ні, — заперечив один з робітників, літній індіанець, — видолинком пройшли люди.

— Скільки?

— Двоє.

Дієго спав на землі недалеко від багаття, і хоч дихав він рівно й глибоко, Франтішкові раптом здалося, ніби очі в хлопця блиснули.

Нарешті собаки замовкли.

Індіанці знову схилили голови. Дядечко Франтішек востаннє обійшов навколо багаття й повернувся до шатра.

Дивно: які мовчазні були джунглі вдень, гак тепер, увечері, вони сповнилися різними звуками. Вдень ліс здавався мертвим. Чулося тільки протяжне дзижчання комах, порушуване подеколи ревінням звірів або криками птахів. А ввечері ліс раптом ожив: хижаки вийшли із своїх барлогів, кричали стривожені птахи, голосно скрекотали жаби, і десь удалині озивалися розпачливі зойки жертв, яких шматували хижаки.

Наступного дня після раннього сніданку експедиція знову рушила в дорогу. Європейці відітхнули з полегкістю: перша тривожна ніч лишилася позаду. Джунглі вмовкли й немов вимерли, тиша і спокій розвіяли згадки про вчорашні нічні тривоги. Людині, яка мандрує тропічним лісом, нема коли розмірковувати про справжню й уявлювану небезпеку. Небезпека чатує на неї щохвилини. Отруйна гадюка, комаха, хижий звір або розбійник, гнила вода або плоди, які зовні здаються гарними, але таять у собі смерть, — усе це на кожному кроці загрожує життю людини.

Які нерозважливі іноді бувають люди, а надто молодь, котрі прагнуть пригод! Недосвідчена молодь мріє про екзотичні країни й гадає, що тропіки — це рай. Як гірко вона обманула б себе, як дорого заплатила б за свою нерозважливість, якби з дурного розуму вчинила так, як наш нерозсудливий Єнік, — утекла з дому!

А втім, не можна сказати, щоб Єнікові було в експедиції дуже погано. В особах досвідченого дядечка Франтішка та вірного брата Вацлава він знайшов двох надійних захисників; крім того, хоч Єнік про це й не здогадувався, до нього доброзичливо ставилися також індіанці, робітники з ранчо, котрі, будучи дітьми природи, потяглися душею до цієї дитини.



Міцно полюбило Єніка ще одне створіння — Лготка. Вона цілими ночами вартувала біля нього, а під час подорожі через джунглі гасала навколо каравану, наче та вівчарка навколо череди овець.

Та, незважаючи на все це, Єнік дедалі дужче шкодував, що вчинив так нерозважливо, і сумував за рідною домівкою.

Спотикаючись об коріння дерев, Єнік продирався крізь кущі, що крок зупинявся, щоб розсунути ліани або колюче гілля, і поринав у сумні роздуми. Він уже страшенно стомився, але дядечко Франтішек змушував усіх напружувати останні сили. Вперед, тільки вперед, не відставати ні на крок!

Єніка мучила спрага, а води ніде не було. Рушниця відтягувала йому плече, ремінь впивався в боки, руки й ноги терпли. Тож не дивно, що хлопець майже не звертав уваги на дерева, а саме на них росли нові види орхідей. Він не помічав ні папуг, ні мавп. А шкода, бо тут траплялися дуже рідкісні види птахів і тварин. Не помічав Єнік і гарних блискучих жуків. Він ледь тримався на ногах, і коли індіанці, які йшли попереду, раптом закричали: «Вовк! Праворуч вовк!» — хлопець навіть не озирнувся.

Побачивши, що він таки дуже відстав од каравану, Єнік хотів уже був кинутися наздоганяти інших, як раптом відчув на своєму плечі чиюсь руку й здригнувся.

Літній індіанець, робітник з ранчо, пішов поруч Єніка й шепнув:

— Перекажи своєму великому сильному братові, що перед нами тут уже пройшло багато людей, індіанців. Сана, мабуть, лиха людина… Але ти не викажи мене!

Не встиг Єнік опам'ятатись, як індіанець щез у лісових заростях і на хлопців оклик застережливо цитькнув.

Єнікової втоми немов і не було. Він швидко пішов уперед, розшукуючи дядечка. Індіанець, їхній друг, помітив щось підозріле, значить, усім їм загрожує небезпека! Проти них замислили щось лихе! Треба якнайшвидше повідомити про це дядечка Франтішка!

Наздогнавши незабаром Франтішка, Єнік поквапливо переповів йому свою розмову з індіанцем. Здавалося, ніби новина ця зовсім не стривожила дядечка Франтішка.

— Розумна людина завжди пильнує й мовчить! — озвався він і звелів Єнікові нічого не казати про це Вацлаву.

На першому ж привалі дядечко Франтішек спитав, чи довго ще Сана думає вести караван на захід.

— Адже Петенське озеро лежить на південь од нас, — сказав він, — і далі йти в обхід нема рації; ліс став уже набагато рідший.

— Ми йдемо прямо до озера, — заперечив Сана, вперто показуючи рукою на захід.

Дядечко Франтішек знову повторив, що озеро — на півдні, в тому напрямі — і він показав рукою.

— Хто тобі таке сказав? — ображено мовив Сана. — Дорогу туди знаю лише я.

— Ніхто нічого мені не казав, — спокійно відповів дядечко Франтішек. — Ти не розумієшся на карті й не знаєш, що ось ця засклена коробочка завжди говорить мені тільки правду. Отже, завтра ми повертаємо на південь. Або ти поведеш нас прямо, як слід, або ми підемо самі. Кордон Гватемали, безсумнівно, залишився вже позаду, й ми можемо зустрітися з лісорубами, які рубають тут ліс.

Сана не на жарт образився й, насупившись, відступив. Дієто перелякано глянув на Єніка, який спирався на рушницю.

— Сьогодні ми не підемо далі ані на крок, — несподівано вирішив Франтішек. — Навряд чи знайдемо де зручнішу поляну. Розіпніть шатро й розпаліть багаття! Сьогодні нам не зашкодить дещо триваліший відпочинок.

Всі були задоволені, крім Сани, який явно засмутився. Індіанці з ранчо гадали, що то його розсердила суперечка з «доном Франтішком».

Поляна, велика, наче міський майдан, була оточена з усіх боків деревами. Такі природні поляни, більших або менших розмірів, трапляються в джунглях досить часто. Вони утворюються внаслідок різних причин: або навколишні дерева ламає буря, або органічний склад самого грунту несприятливий для їхнього росту.

Гігантська Петенська западина виникла внаслідок землетрусу, викликаного найімовірніше вулканічною діяльністю. Найглибша частина западини наповнилася джерельною й дощовою водою, яка швидко ринула в цю гігантську воронку. Так утворилося озеро.

Чи далеко ще до цього озера, наші мисливці за орхідеями не знали, але що Сана веде їх зовсім не в тому напрямку, Франтішек нітрохи не сумнівався. З повідомлення літнього індіанця він зробив належний висновок.

Франтішек розумів, що від індіанця більш нічого не довідаєшся: індіанець сказав тільки те, що хотів, — застеріг їх. Тому, щоб не викликати в Сани ніяких підозр, Франтішек вирішив спочатку розладнати його плани передусім цим несподіваним привалом, а потім і зміною напрямку.

До ночівлі мандрівники приготувалися ще завидна: розіп'яли шатро, назбирали хмизу. Люди відпочивали, пустивши пастися стомлених тварин.

Єнік не міг більше таїти од Вацлава своєї таємниці й пошепки сказав йому, що старий індіанець з ранчо не довіряє Сані й що в лісі, неподалік каравану, ховається багато чужих індіанців.

Тим часом ліс непомітно огорнули сутінки, й він почав пробуджуватися до свого нічного життя. Вацлав і Єнік сиділи неподалік шатра. У вечірній темряві спалахнули багаття, і легкі стовпи диму здійнялися в небо, на якому висипали перші зірки. Стомлива спека потроху спадала, й люди з полегкістю відчули ледь помітний подих свіжого вітерця. В'ючаки, що паслися поблизу, радісно зафоркали, вітаючи вечірню прохолоду. А шум у лісі дедалі зростав. І хоч Вацлав та Єнік уже четвертий місяць були свідками пробудження вечірніх джунглів, вони з тривожним хвилюванням прислухалися до цих звуків. Мабуть, нема на світі такої людини, за винятком хіба що індіанця, яка не відчула б страху від крику птахів, скрекоту жаб, сичання змій, вереску мавп і папуг, заглушуваних іноді ревінням ягуара, таким жахливим, що аж мороз пробігає поза спиною. Сьогодні, так само, як і вчора, цей страшний концерт жене од людини сон. Задрімавши, людина зненацька прокидається, хапає зброю й марно вдивляється в темряву. Але до її слуху долинає тільки суміш моторошних звуків, схожих на крик розлютованого хижака та на стогін жертви. А зірки, як і тисячоліття тому, незворушно дивляться вниз; голову запаморочують пахощі рослин, що, наче дим, здіймаються над джунглями, в темних глибинах яких точиться невпинна боротьба.

Єнік притулився до Вацлава й узяв його за руку.

— Як ти гадаєш, Вацлаве, що зараз роблять наші? Тато, напевно, повернувся з роботи, мама варить вечерю, а Терезка виконує домашнє завдання. Чи згадують вони нас хоч інколи?.. Адже там, у Лондоні, навіть зірки не такі, як тут. Зовсім не такі…

Вацлав теж поринув у спогади про своє дитинство й почав згадувати про те, як колись давно, ще в Чехії, ганявся ввечері за незграбними хрущами, що глухо билися в стіни хатин, та як прислухався до розмов сусідів, котрі сиділи на ослінчиках під вікнами й тихо гомоніли у вечірньому присмерку. Він так виразно уявив собі все це, що на мить почув і вечірній церковний дзвін, і гуркіт воза запізнілого селянина, який по росі накосив трохи конюшини, щоб не повертатися додому порожнем…

Незабаром дядечко Франтішек покликав друзів вечеряти. Вони пішли дуже неохоче — які приємні були їхні спогади, а дядечків голос змусив їх прокинутись від солодких мрій і знову повернутися до суворої дійсності…

— Сьогодні ми не повинні спати, — тихо домовилися Вацлав і Єнік, прямуючи до багаття. — Але дядечкові про це анічичирк — йому треба відпочити.

Під час вечері панувала незвична тиша. Навіть індіанці, робітники з ранчо, й ті здавалися мовчазнішими, ніж звичайно. Багаття вони розклали сьогодні набагато далі від шатра, ніж учора. Дивно…

І взагалі сьогодні багато речей раптом постало в зовсім іншому світлі.

Дядечко Франтішек, який пильно стежив за всім, помітив, що сьогодні дехто й тварин припнув до себе ближче, ніж будь-якого іншого вечора.

Плутон, якого посадили на довгому цепу, лежав біля в'ючаків. Кілька хвилин тому він повечеряв і тепер задоволено махав хвостом, дружньо вітаючи Франтішка, який, за звичкою, перш ніж увійти до шатра, обходив увесь табір.

— Гарно пильнуй сьогодні, Плутоне, — довірливо шепнув собаці Франтішек, погладивши його по голові.

Плутон закрутив хвостом і звів очі на свого господаря; але людина не зрозуміла, чи ці очі що-небудь обіцяють, чи дивляться зачудовано.

Індіанці з ранчо дона Альвареса не скинули своїх поясів з довгими ножами, які по-іспанському називаються мачете. Та, зрештою, в цьому не було нічого дивного, бо жоден індіанець не розлучається зі зброєю навіть уночі. Дивніше було те, що в провідника Сани взагалі не було ніякого ножа. Невже він справді нічого не мав при собі? Дієго блукав десь неподалік табору, весь час тримаючись у тіні.

Повертаючись до багаття, дядечко Франтішек перехопив на мить погляд старшого з ро-бітників-індіанців і прочитав у ньому засторогу та похвалу. Індіанець скоса зиркнув на старого Сану, який, очевидно, дрімав. Франтішек мовчки кивнув йому головою й повільно попрямував до шатра.

— Спіть спокійно, хлопці, — мовив він, заходячи до шатра. — Все гаразд. І ти, Лготко, теж лягай!

Лготка ніжно потерлася об його ноги, потому, за собачою звичкою, покрутилася на місці й нарешті лягла, трохи піднявши своїм тілом полотнище шатра біля входу.

Дядечко Франтішек ліг теж; усі чули, як під його втомленим тілом зарипіла мата.

Джунглі й далі глухо гули, але навіть найчуткіше вухо не могло б визначити, звідки саме долинають ці незвичайні звуки — зблизька чи здалека. Години минали одна за одною, зорі над поляною міняли своє положення, й великі кажани швидко, безшумно та невтомно ловили комах. Гул лісу вщухав — чи це тільки так здавалося тим, що засинали? Мабуть, що здавалося.

Над шатром опустилася важка, задушна тропічна ніч.


XI НІЧНИЙ НАПАД


Дядечко Франтішек довго не міг заснути, але потім сон таки здолав його, й він не чув раптового, короткого гавкоту Плутона. Спала й Лготка. Але прокинувся Єнік, точніше, його розбудили: він зненацька відчув на своєму обличчі чиюсь руку, хтось затис йому долонею рот й тихо прошептав:

— Тікай! Тікай з Дієго, поки ще є час!

Розпитувати Єнікові не було коли. Він миттю прочумався, згадав застереження індіанця й усе зрозумів. Хлопець викотився з шатра, зваливши на землю Дієго, який навколішки стояв з зовнішнього боку, піднявши трохи полотнище. Так ось хто його розбудив!

За мить Єнік був уже на ногах і, вихопивши з-за пояса пістолет, вистрелив у повітря.

Пралісом покотилася громова луна. Заревли в'ючаки. Багаття вже майже погасли, але й у їхньому тьмяному світлі видно було численні тіні — якісь люди бігли з лісу на поляну.

Лготка, пронизливо виючи, метнулась у пітьму. Дядечко Франтішек, вибігши з шатра, щось крутив у руках і голосно лаявся. Раптом із його правиці вихопився сліпучий вогонь, і яскрава, палаюча куля дугою пролетіла над поляною. Ракета освітила навколишній простір лише на якусь часточку секунди, але й цього було цілком досить, аби Франтішек міг побачити, що сталося.

Так, на них напали. Близько тридцяти напасників бігло до табору. Сліпуче світло ракети на мить зупинило їх.

Вацлав вискочив із шатра, тримаючи в кожній руці по рушниці.

— Як тільки я випущу другу ракету, пальни двічі! — наказав дядечко Франтішек. — Але вгору!

В повітрі засичала друга ракета, й два постріли тут же гримнули один за одним. Цієї ж хвилини яскраво спалахнуло одне, а тоді й друге вогнище. Це Єнік та Дієго, зміркувавши, що краще, коли напасників буде видно, швидко накидали сухого галуззя на жевріючі вуглини.

— Не стріляйте, хазяїне! — крикнув хтось із темряви.

Вгору звилася третя ракета, і в її світлі всі побачили, що на поляні точиться короткий бій. Назустріч напасникам метнулися якісь тіні. Блиснули мачете.

— Це наші індіанці! — вигукнув дядечко Франтішек. — Швидко на поміч їм! Пістолети!

Вацлав кинувся до шатра й за мить вискочив звідти зі зброєю. Єнік і Дієго теж дістали по пістолету. Вони швидко наздогнали дядечка Франтішка й Вацлава, які вже підбігали до місця сутички. Але запізнилися: ворог кинувся навтікача.

Боягузливі розбійники, які хотіли вдатися до грабунку під захистком темряви, злякалися й не наважилися на бій. Крім того, їх одігнала вогнепальна зброя: вони знали, що їхні мачете не витримають проти рушниць і пістолетів.

Боягузи! Сподівалися напасти на сплячий табір і здолати жменьку приголомшених людей раніше, ніж ті встигнуть отямитись. Тішили себе надією, що заберуть у мандрівників в'ючаків, гроші, одіж і всяке інше добро, на яке завжди так зазіхають розбійницькі ватаги волоцюг. Але літаючий вогонь, стрілянина, яку зчинив Вацлав, неочікуваний удар збоку викликали в їхніх лавах таку паніку й страх, що вони розгублено кинулись тікати; чорна глибінь джунглів знову поглинула їх. Всі в таборі добре розуміли, що про погоню нема чого й думати.

На місці сутички лежало двоє: один був мертвий, а другий — поранений. Це були Плутон і Сана. Вони лежали один коло одного, неподалік від прив'язаних до дерев тварин.

Індіанці принесли палаючі гілки, й усі побачили, що Сана непритомний. Очевидно, він утратив надто багато крові, яка застигла обіч нього великою калюжею. Між ребрами в Плутона стирчав мачете.

Усе одразу з'ясувалося. Сана виявився зрадником! Він хотів здихатись сторожового собаки, Плутона, який пильно охороняв в'ючаків, що мали стати цінною здобиччю для його спільників.

Над цими двома жертвами тепер стояли всі мешканці табору; до одної вони відчували жаль, до другої — презирство.

Індіанці й дужий Хосе перенесли Сану ближче до вогнища, промили й перев'язали йому рани. Робили вони це не із співчуття, а за наказом дядечка Франтішка.

Після довгих зусиль трьом європейцям пощастило привести старого до притомності. Побачивши схилені над собою обличчя білих, Сана здригнувся від страху.

— Я помру? — спитав він і ледь чутно додав: — Пити…

Йому подали води з горілкою, і Сана жадібно припав до кухля — його вже почала палити гарячка.

— Чому ти нас зрадив? — суворо спитав Сану Франтішек. — Чи я не обіцяв тобі щедрої винагороди, якщо ти безпечно і спокійно доведеш нас до озера? А коли тобі потрібні в'ючаки, я дав би тобі й в'ючаків.

Сана мовчав, заплющивши очі.

— Чому ти зрадив нас, відповідай! — повторив Франтішек.

— Я не зрадив, я нічого не знаю.

— Він бреше! — озвався позаду чийсь схвильований голос.

Всі озирнулися. Це був Дієго. Він весь тремтів — чи то від гніву, чи то від страху. Показуючи на Сану, хлопець безперервно повторював:

— Він бреше! Бреше!

— Собака, — просичав Сана, — це ти брешеш!..

— Чому ти не хочеш відповідати? — знову запитав Сану Франтішек. — Ти вбив нашого Плутона, хоч він тобі нічого лихого не заподіяв, поки ти сам не напав на нього.

— Ні, — прохрипів старий, — собака кинувся на мене, а я лише захищався.

— Він бреше! — знову крикнув Дієго. — Сана ще вчора ввечері ходив без мачете, щоб не викликати підозри. Мачете він сховав неподалік тварин, щоб мати його напохваті. Від вогню Сана пішов, коли великі зірки сховалися за лісом. Я скрадався слідом за ним і побачив, що біля дуба Сана розмовляє з якимись чужими людьми. Тоді я швидко побіг до шатра, щоб попередити молодого білого.

Очевидно, це була найдовша з промов, яку Дієго досі коли виголошував. Його іспанська мова була трохи кострубата, зате наміри — чесні.

Єнік стис хлопцеві руку й підтвердив:

— Так, Дієго вчасно розбудив мене!

— Плутона мені шкода дужче, ніж тебе, — звернувся до Сани Франтішек. — Собака був наш друг і сторож, а ти — зрадник і злодій! Та ми не будемо тобі мстити: Плутон покарав тебе й без нас. Але далі ти з нами не підеш. Нехай тепер про тебе дбають твої любі спільники.

Сана вперто мовчав і не розплющував очей.

Білі відійшли до іншого вогнища й покликали з собою всіх індіанців-робітників.

— Я знаю, що суд джунглів короткий, — мовив Франтішек. — Я також знаю, як пролунав би вирок, але не згоден з ним. Сподіваюся, спільники Сани втекли не дуже далеко, бо вночі через джунглі важко тікати. Тому й прошу тих із вас, хто володіє кількома індіанськими наріччями, піти до лісу й крикнути, що Сана поранений і що завтра ми залишаємо його біля вогнища. Нехай вони про нього подбають!

Індіанці погодились і пішли в ліс, різними наріччями голосно вигукуючи наказ білого. Тільки негр Хосе був непримиренний: він вимагав, щоб Плутонів убивця поплатився за свій злочин життям.

— Ти краще вари сніданок, герою! Щось ми не бачили тебе в бою! Заспав, мабуть? Тож не барися: ми рушимо далі, тільки-но зазоріє.

Лготка сама перейняла на себе Плутонові обов'язки. Вона весь час бігала навкруги, нюхала повітря, але чужі люди, очевидно, були вже дуже далеко, бо собака не виявляла ніяких ознак тривоги.

Франтішек покликав юного індіанця до шатра, і там троє білих гаряче подякували Дієго. Щиро кажучи, Дієго врятував їм життя; але він не хотів про це й слухати й дуже бентежився. З'ясувалося, що Сана — не батько й навіть не родич його. «Батько» — дуже поширена в індіанців форма звертання молодших до старших. Дієго потроху розговорився. Він був сирота і виріс у бродячій ватазі. Дієго був іще хлопчак, і йому подобалося швендяти по лісу, але все ж таки іноді він мріяв про яке-небудь інше заняття. У ватазі йому не раз доводилося терпіти голод, побої і всілякі злигодні мандрівного життя. З Саною він зустрівся зовсім недавно й охоче пристав до нього, бо ватага, в якій Дієго служив до останнього часу, розпалася після одного з невдалих нападів на ранчо в Юкатані.

Європейці злякалися думки, що грабіжники могли напасти на ранчо дона Фернандо, але Дієго сказав, що банда орудувала на сході.

Хлопець розповів також, що Сана вже два дні залишав на дорозі позначки, а вночі покрадьки відлучався з табору. Дієго мовчав про це, боячись, щоб Сана не помстився, та й зрештою він тоді ще точно не знав, що Сана задумав.

— Ти знаєш дорогу до озера? — спитав хлопця дядечко Франтішек.

— Я вже якось там був, — замислено відповів Дієго, — тільки ми підходили до нього з іншого боку. Але якби ми підійшли ближче до озера, то я одразу впізнав би місцевість.

— Що ж, звіримося на карту й компас, — вирішив дядечко Франтішек. — Думаю, що ми трохи збилися з дороги.

— Так, — озвався Вацлав, — я теж так гадаю. Сана завів нас далеко на захід. Тепер треба повернути на південь й ані на крок не відхилятися від обраного напрямку.

— А як же наші вороги? Чи не нападуть вони знову? — висловив Єнік свої побоювання.

Дядечко Франтішек на мить задумався.

— Важко сказати напевно, але, на мою думку, вони більш не зважаться, бо розуміють, що тепер ми будемо на сторожі. — Трохи помовчавши, він додав: — Уранці нам доведеться самим поховати Плутона. Індіанці образяться, якщо ми попросимо їх це зробити, — вони гидують собакою.

— Плутон заслужив, щоб його поховали як слід, — мовив Єнік. — Бідолашний старий Плутон. Я ніколи його не забуду. А ти, Дієго, нас не покинеш, правда ж?

Юний індіанець не тямив себе з радості.

— Дієго охоче залишиться з білими, коли вони не проженуть його. Дієго служитиме їм вірно! — вигукнув він.

— Ходи з нами, хлопче, — мовив дядечко Франтішек, — тебе ніхто не скривдить.

Дієго радісно всміхнувся й вибіг із шатра.

Зірки на небі зблідли, знявся вітерець, стало прохолодно. Невдовзі червоний відблиск заграв на верхівках високих дубів. Швидко світало. Наші друзі, самі цього не помітивши, не склепили очей цілісіньку ніч. Коли настав ранок, вони викопали яму — могилу для вірного Плутона. Витягши мачете з його боку, Плутона поклали в яму й присипали землею. Як слід утрамбувавши могилу, зверху накидали купу колючих кущів, щоб дикі звірі не змогли вирити Плутонів труп.

Єнік метнувся до дуба й невдовзі повернувся з трьома жолудями, кожен завбільшки з індиче яйце. Хоча гватемальські дуби й не досягають висоти наших, зате на них ростуть надзвичайно великі плоди. Єнік посадив жолуді на Плутоновій могилі, сподіваючись, що з них виросте колись хоч одне дерево, яке огортатиме своєю тінню могилу їхнього вірного друга.

Подбали мисливці й про Сану. Дядечко Франтішек дав йому хініну, щоб трохи спала гарячка, а тоді звелів поставити коло пораненого воду та їжу.

Караван квапливо почав лагодитися в дорогу. Оскільки роботу справедливо розподілили між усіма членами експедиції, то незабаром лаштування до подорожі було закінчено. Швидко поснідавши, караван почав спуск пологим схилом.

Білі, озброївшись рушницями, охороняли загін, що його тепер вів Дієго. Лготка безперервно бігала навколо й надійно стерегла людей.

При денному світлі джунглі знову замовкли й поринули в легку дрімоту. Лише надокучливе дзижчання комах, шерхіт листя та чарівний спів птахів супроводжували наших мандрівників.

Минув іще один день, а джунглям не видно було кінця-краю. Ніде жодного людського сліду.

Джунглі — це гарна, але страшна пустеля. Ростуть там мільйони гарних дерев і кущів, як ніде в світі, буяють квіти, живуть звірі, комахи, змії, пташня й мільйони всіляких інших створінь, проте йдеш день, два, три, десять, а кінця джунглям не видно. Вони стомлюють людину своєю красою та гігантськими розмірами; стомлюють тим, що справляють на неї таку силу вражень, яку вона ніколи не спроможна збагнути. Очі людини бачать лише загальну картину джунглів, залишаючи поза своєю увагою численні деталі. Джунглі притуплюють нюх і зір людини, запаморочують її мозок вогким, напоєним різноманітними пахощами повітрям, заколисують монотонною музикою.

Входячи до Альп, мандрівник застигає від подиву. Очі його перебігають з одного краєвиду на інший і довго не можуть намилуватися красою небачених досі гір, голих скель, стрімких урвищ та смарагдових долин. Синь бистрих річок і потоків, зелень озер, білість хаток зачаровують його. Але не минає й двох тижнів, як він, наситившись красою скель та долин, стомлено відвертається від них і нестримно прагне повернутись на рівнину, на горбисту місцевість, де один милий пейзаж змінюється іншим, заспокоюючи й звеселяючи серце. Мертве каміння, похмурі хвойні дерева та низькоросла сосна, холодні льодовики і вбогі долини нараз перестають його вабити. І тільки повернувшись додому, на просторі лани, в гарні сади й тихі села, він з великою радістю відчуває, що лише тут земля — квітучий сад і лише тут домівка людини. І там, унизу, між своїми, мандрівник цей, можливо, інколи згадує про те, що гарного бачив він колись високо в горах.



Те ж саме можна сказати й про джунглі. Тут надто багато такого, чого людина неспроможна ані зажити, ані оцінити. Джунглі приголомшують її своїми розмірами. Крім того, на кожному кроці тут чатує стільки небезпек, що думка про них отруює всяке почуття захоплення. Не дивно, що під час переходу через джунглі людина швидко стомлюється: повсякчасна обережність, невпинне напруження нервів і сил украй виснажують її.

Тим часом, як караван рухався джунглями, до Сани наспіла допомога. Його спільники втекли недалеко й чули все, що кричали з Франтішкового наказу індіанці.

Грабіжники жадібно накинулися на те, що завжди залишається в покинутому таборі. Сана, добре знаючи звички своїх приятелів, вчасно сховав од них харчі й тепер спокійно чекав звинувачень та докорів, які й справді градом посипалися на нього. Розбійники не підмовилися од свого лихого задуму. Їхній ватажок вирішив іти слідом за експедицією, бо, може, те, що не пощастило їм тут, пощастить в іншому місці. В цьому, звичайно, не було нічого дивного, адже старе прислів'я каже: «Кішка ніколи не кине ловити мишей, а злодій — красти».


XII ГВАТЕМАЛЬСЬКІ ЛІСОРУБИ


Ще цілих чотири дні простував караван на південь, перш ніж юний провідник сказав, що впізнає навколишню місцевість. Дядечко Франтішек теж зрозумів, що вони вже близько від мети своєї мандрівки. Праліс рідшав. Кілька разів перед очима здивованих мандрівників відкривалися широкі луги, облямовані стрімкими урвищами, а довгі лісисті гребені гір поступово знижувались у довгоочікувану рівнину.

— Пройдемо ще день у південному напрямку, — мовив дядечко Франтішек. — Може, якраз пощастить. Там, на узліссі джунглів, мабуть, ростуть численні види орхідей. Треба лише знайти зручне місце, де можна було б поставити курінь.

Цю пропозицію було зустрінуто з одностайним захопленням: усі вже ледь трималися на ногах від утоми. До того ж і харчі кінчалися, а дичина на лугах і в лісових заростях аж кишіла. Єнік уже наперед тішився, що знову спробує свого мисливського щастя.

— Ще день дороги — і ми будемо дома, — шепнув він Вацлавові, коли вони ввечері вкладалися спати.

Що хлопець розумів під словом «дома»? Хатину, дах над головою? Можливо. Чи просто місце, куди вони повертатимуться щодня протягом цілого місяця? Можливо, що й це. Бо справжній дім, про який він так часто згадував, дім, де залишились дорогі для нього люди, був дуже далеко, так далеко, що навіть надія на повернення заверталася назад з середини дороги, неспроможна перелетіти безкрає море, яке лежало між Гватемалою та Європою.

Лугами та вздовж узлісся йти було набагато зручніше й легше. Очі, стомлені джунглями, могли тепер спочивати на зеленому морі трав, стежити за зграями птахів, які здіймалися над мочарами, а груди могли вільніше дихати на широкому просторі. До мандрівників, які нарешті вибралися з тісного полону дерев, кущів та ліан, повернувся гарний настрій. Стомлені руки застромили ножі й сокири за пояси, притуплені почуття прокинулися знову, звільнившися від дурману важких запахів та вологого повітря.

А ночі! Казкові ночі, коли земля засинає під неосяжним небесним шатром, всіяним незліченними вогнями золотих зірок! На півдні небосхил темніший, і зорі там не здаються прибитими до порожнистої півкулі неба; навпаки, людина бачить, що ці чудові світила, які мерехтять у повітрі тропіків і відкидають веселкові промені в чорноту простору, світять звідкись із безмежної далини.

Червоний серп місяця низько повис над джунглями.

Єнік лежить нерухомо. Він страшенно стомився й відпочиває в тіні трьох дубів, під якими караван розташувався на ночівлю. Хлопець дивиться на крони дерев і мріє. Коли дядечко Франтішек вважатиме, що тут можна поповнити їхню колекцію орхідей, то мандрівники затримаються тут трохи довше.

Ліворуч гримить, стогне й гуде ліс, як звичайно ввечері. А праворуч розкинувся чудовий луг — широкі савани, всіяні незліченними квітами. Єнік звернув на них увагу ще завидна, як тільки експедиція дісталася сюди. Над лугом мелькають тіні: це полюють велетенські кажани. Непогамовно скрекочуть жаби, і лише вряди-годи різкий скрик болотянки, схожий на свист стріли, що летить низько над головою, порушує їхнє одноманітне скрекотіння.

Нараз із того боку, де було прив'язано в'ючаків, долинув крик індіанців. Тварин доводилося прив'язувати досить далеко від табору, бо комахи, приваблені сюди їхнім запахом, нестерпно дошкуляли й людям.

Замріяний Єнік не зразу збагнув, у чім річ. Та не встиг він отямитись, як гримнув рушничний постріл, а за ним і другий.

Єнік злякано схопився. Ні дядечка Франтішка, ні Вацлава поблизу не було, а крики не припинялися. Та за якусь хвилину вони змінилися на радісні вигуки.

Єнік побіг туди, де були прив'язані в'ючаки. Серед групи індіанців він побачив дядечка Франтішка, Хосе й Вацлава.

— Нам неймовірно пощастило! — вигукнув дядечко Франтішек. — Тягніть його до вогню!

В метушні ніхто не звертав на Єніка уваги — всі були дуже зайняті: спільними зусиллями волокли до табору щось страшенно важке.

Незабаром Єнік про все дізнався. Індіанці прибігли повідомити «дона Франтішка», що якийсь великий хижак підкрадається до в'ючаків. Франтішек і Вацлав, не зволікаючи ні секунди, схопили рушниці й метнулися за ними. Вони прибігли саме вчасно: якийсь спритний хижак уже встиг стрибнути на одного з в'ючаків. У темряві важко було що-небудь розрізнити, тому Франтішек вирішив просто відігнати звіра пострілом, але все-таки націлився, перш ніж спустити курок. Коли після пострілу звір упав і з страшним ревінням почав качатися по землі, стрілець підбіг ближче й націлився ще раз. Гримнув постріл, ревіння ввірвалося, й за хвилину звір перестав метатися.

Ту ж мить до поціленого хижака підскочили індіанці з мачете в руках, але в цьому вже не було потреби: звір був мертвий. Незабаром його підтягли до вогнища. Неправильної форми чорні плями на шкурі звіра свідчили про те, що це був найстрашніший ворог усього живого в гватемальських джунглях — ягуар. Перша куля перебила хижакові хребет, друга поцілила знизу в груди і, очевидно, зачепила серце.

Такого звіра Єнік бачив уперше в житті. З жахом дивився він на вищирені зуби, на блискучі зелені очі, яких уже торкнулася тінь смерті. Хлопець затремтів і притулився до дядечка Франтішка.

— Бачиш, — мовив той, — ось такі бешкетники та їхні родичі й не дають нам уночі спокійно спати. Тепер на одного розбійника й крикуна стало менше. Ягуари, щоправда, уникають зустрічі з людьми, зате охоче нападають на свійських тварин, що й довів сьогодні цей сміливець. Ну, та ми застукали його на місці злочину, й він за все поплатився. А тепер ходімо спати. Мертвий ягуар пахне не дуже приємно.

Єнік, Вацлав і дядечко Франтішек попростували до свого шатра під дубами, а індіанці розклали нове багаття, ближче до в'ючаків.

Тільки наступного ранку Єнік зміг як слід роздивитися ягуара. Хлопець страшенно здивувався, коли дядечко Франтішек звелів не чіпати труп звіра й швидко лаштуватися до відходу.

— Пошукаємо трохи зручніше й безпечніше місце, — сказав він. А коли Єнік запитав, чи візьмуть вони з собою хоч шкуру ягуара, Франтішек відповів: — Ні в якому разі. Нас прислали полювати на орхідеї, а не на хижаків. У нас нема потрібних засобів, щоб уберегти шкуру від псування, та й бажання тягати її скрізь з собою, зрештою, теж нема. Я гадаю, що індіанці не дадуть пропасти цьому плямистому хутру й не проминуть такої нагоди.

Караван ішов узліссям цілих вісім годин, перш ніж знайшов зручне місце для табору. Франтішек вважав за краще розташуватися на якій-небудь височині, звідки добре видно все навколо й завжди можна вчасно помітити небезпеку.

Індіанці вже почали були знімати в'юки із тварин, коли раптом до табору прибіг Дієго й повідомив, що неподалік він помітив дим. Франтішек знову схопив рушницю й швидко пішов за юним індіанцем, звелівши нікому не виходити з табору.

Лготка бігла попереду: її гострий нюх вже здалеку вловив запах диму й людський, мабуть, теж.

За чверть години Франтішек помітив два вози, криті брезентом, і велике багаття. Біля вогню сиділи якийсь чоловік і жінка.

Жінка саме підвішувала над полум'ям мідний казан.

«Це мирні люди», — з полегкістю відітхнув Франтішек і, не дбаючи вже про обережність, швидко закрокував до вогню. Але Лготка вважала за свій обов'язок випередити його й, підбігши до людей на віддаль пострілу, коротко загавкала.

Чоловік і жінка дуже здивувалися. Вони з цікавістю стежили за білим, слідом за яким ішов юний індіанець.

— День добрий! — привітався до них Франтішек.

Чоловік доторкнувся до капелюха:

— Хто ви й чого від нас хочете?

— Я мандрівник і теж хочу знати, хто ви, — відповів Франтішек. — У місті я не питав би вас про це, але в джунглях, самі розумієте, треба знати свого сусіду.

— Ми члени артілі лісорубів, — пояснив чоловік. — Наші товариші пішли оглядати ліс.

— Вас багато?

— Сім чоловіків і ось ця жінка.

— Яке дерево ви шукаєте?

— Голубе.

— А де ваш старший?

— У лісі. Але він незабаром повернеться.

Франтішек розглянувся по табору лісорубів.

— Ми розташувалися неподалік, — мовив він. — Якщо я прийду сюди години за дві, то, мабуть, застану його?

— Звичайно! Хай вам щастить!

— До побачення. Лготко, ходімо!

Повернувшись до табору, Франтішек і Дієто розповіли про все, що бачили й чули.

— Хоч лісоруби й спустошують ліси, проте зустріч з ними радує мене. Звичайно, це мирні люди, й коли ми розташуємося поблизу них, то принаймні матимемо більшу безпеку, — зробив короткий висновок Франтішек. Потім звелів усім перебратися трохи далі на південь — горбів тут було багато — вибирай який хочеш.

Десь за годину Дієго дав знати дядечкові Франтішку, який відпочивав у шатрі, що до табору простують якихось двоє незнайомих — очевидно, лісоруби.

Франтішек вийшов їм назустріч і ласкаво привітався з ними.

Обидва чоловіки, метиси з узбережжя, на знак того, що на думці в них нема нічого лихого, подали Франтішку руки й увійшли на його запрошення до шатра. Вони підтвердили те, що сказав Франтішку чоловік біля вогнища. Лісоруби справді збиралися отаборитися тут, бо знайшли поблизу багато голубого дерева, а головне тому, що сюди порівняно легко можуть дістатися підводи. Вони сказали, що їхня група — передовий загін великої партії лісорубів. Таких груп тут близько десяти, й усі вони працюють на дона Мігеля Серпенту, котрий поставляє деревину якійсь гамбурзькій фірмі. Передові загони рубають та обробляють дерева, а інші дбають лише про транспортування деревини. Чоловіка, який так добре був з усім обізнаний і давав пояснення Франтішкові, звали Хуан Брачате, а його друга — Баб Панса.

Франтішек усміхнувся. Він мимоволі згадав Санчо, вірного зброєносця Дон-Кіхота: портрет цього ненажери, брехуна й провінційного мудрагеля наче був змальований з сеньйора Панси, який сидів тут, широко розставивши коротенькі ноги й погладжуючи кругленьке черево.

Розповівши про все, Хуан Брачате знову подав руку дядечкові Франтішку. Це означало, що за довір'я він вимагає довір'я. Бо досі йому ще ні разу не доводилося зустрічати чужинців, які збирали б у джунглях квіти, — а це вже чогось варте, оскільки Брачате було понад п'ятдесят і по джунглях він вештався змалечку.

Наостанку Брачате сказав, що він і сеньйор Панса дуже раді з такої зустрічі. Сеньйор Панса спромігся лише на одну фразу, увічнити яку ми неспроможні, бо вона була надто малозрозуміла.

Зненацька над улоговиною прогримів постріл, і обидва метиси підняли вгору голови.

— Не тривожтеся, — заспокоїв їх Франтішек. — Це мої молодші товариші пішли на полювання, бо ми вже давно не ласували свіжим м'ясом. Скоро ви з ними познайомитесь — вечоріє, й мисливці ось-ось мають повернутися до табору.

Лісоруби прийняли частування й, вихиливши по склянці спиртного, вже зібралися були йти, як до шатра вбігла розпалена Лготка.

— Ну, ось і наші мисливці! — мовив Франтішек і разом з гостями вийшов із шатра.

З лісу мчав Єнік, радісно розмахуючи птахом, схожим на нашу чаплю.

— Я приніс чудесну здобич, дядечку! Ото буде вечеря! І уявіть собі — я підстрелив її на льоту!

Лісоруби зачудовано подивилися на хлопця, а губи на круглому, м'ясистому обличчі сеньйора Панси розтяглися в широкій усмішці. Цей хлопчина з рушницею через плече й здобиччю в руці йому, напевне, дуже сподобався. Тим часом до гурту чоловіків підійшов Вацлав і міцно потис шкарубкі руки лісорубів.

Європейці провели метисів аж за табір. Вони домовились, що допомагатимуть одні одним, і лісоруби запропонували мисливцям поставити шатро в одному з ними таборі. Франтішек пообіцяв, що перебереться ближче до них.

Він розпитав нових друзів, як найкраще дістатися до озера Петен, і невимовно зрадів, почувши, що йти туди щонайбільше два дні.

Сеньйор Панса ні на мить не спускав очей з Єніка. Він ішов поруч хлопця й схвильовано стежив, як той бавився з Лготкою: Єнік посилав собаку то в кущі, то в траву, а потім гукав її назад. Коли всі стали прощатися, Панса своїм грубелезним пальцем торкнувся Єнікової щоки й мовив дуже лагідно:

— В мене теж був синок, точнісінько такий, як оце ти. Його звали Мігель. На жаль, він помер.

Єнік співчутливо взяв лісоруба за руку:

— Ваш син помер? Бідолашний! А що ж з ним таке скоїлося?

— Він пішов до лісу, і його вкусила гримуча змія. Кинулися рятувати, але вже пізно. Ти колись увечері прийдеш до нас разом із своїми друзями, гаразд?

Голос огрядного Панси затремтів.

— Неодмінно! — щиро пообіцяв Єнік. — І ви будете розказувати про Мігеля!

Сеньйор Панса притис Єніка до своїх могутніх грудей і, похиливши голову й не звертаючи більш ні на кого уваги, подався за своїм товаришем.

— От бачиш, Єніку, — мовив дядечко Франтішек. — Розумієш тепер, якого ти горя міг завдати нам усім своєю необережністю?

Єнік збентежився. Він зрозумів, як дядечко любить його. Адже дядечко не сказав: «Якого ти горя міг завдати своїм батькам», а сказав «нам», тобто йому й Вацлавові!

— Що ви, я нізащо в світі не хотів би вас бодай трохи засмутити! — прохопився Єнік і обняв обох своїх старших друзів. — Навпаки, мені хочеться щодня приносити вам лише радість!

Лготка ображено дивилася на людей, які обнімалися один з одним, а про неї геть забули. Вона тут же заявила про свої права: високо підстрибнувши, сперлася лапами Єнікові на плечі, й не встиг він одвернутися, як Лготка облизала йому все обличчя. Не залишалося нічого іншого, як обняти також і її. Але Єнік зробив це так прудко, що вони обоє покотилися в траву.

— В сусідстві з лісорубами нам буде набагато безпечніше, — радів дядечко Франтішек. — Тепер і Хосе зможе частіше ходити з нами до лісу.

— А, можливо, Хосе й від куховарки дечого навчиться, — додав Вацлав. — Ні йому, ні нам не завадить, коли він трохи запозичить у неї куховарського досвіду.

— Еге! — засміявся дядечко. — То ти, може, захотів уже чеських пиріжків чи кнедликів?

— Якби ж то! — зітхнув Вацлав. — Зараз я б не погребував і оладками.

— Що то за оладки, про які ти тільки й говориш?

— Оладками в нас називають картопляні галушки, посипані товченими сушеними грушами, — пояснив Вацлав. — Це така ж національна страва, як і кнедлики зі сливами.

— То це ти про картопляники? — здогадався дядечко Франтішек.

Усі засміялися. Оладки, галушки, картопляники! Тепер уже всі зрозуміли, про що йдеться.

— У нас посипають їх цукром і тертим маком — ну й, звичайно, поливають маслом, — пригадав дядечко Франтішек.

— А в нас тертим сиром, — похвалився Єнік.

— І все-таки це не те, що з сушеними грушами! — не поступався Вацлав.

Дуже дивно лунала та розмова на самому краю пробуджених гватемальських джунглів!

Але в ті слова чехи вкладали всю свою тугу за далекою батьківщиною. Скільки в них було любові й ніжності до рідного краю! «Якщо хочеш навчитися любити свою батьківщину, поїдь на чужину». Хто вперше сказав ці слова, той, напевно, сам скуштував усю гіркоту чужини.


XIII БЕЗПЕЧНІ СУСІДИ


Лісоруби й справді виявилися приємними сусідами, спокійними й працьовитими людьми. Ввечері, коли всі відпочивали після денних турбот, коло багать панували веселощі. Жарти й розваги чергувалися з численними спогадами про різні цікаві пригоди в джунглях.

Лісоруби заходили в ліс не дуже далеко. Вони дбали головне про те, щоб якомога швидше переправити звалені дерева на узлісся джунглів або хоча б на поляни, а вивозити деревину звідти було вже легше. Нашим мисливцям за орхідеями доводилося набагато важче; приваблювані квітучими садами на верхівках дерев, вони заходили в джунглі дедалі глибше.

Іноді, повертаючись із лісу, лісоруби приносили цілі кущі орхідей, знайдені в кронах зрубаних дерев. Вони віддавали орхідеї Франтішкові й кожного разу дуже дивувалися, що мисливці дбайливо вкладають у ящики лише кореневе пагіння та зів'яле листя з коричневими, пообриваними корінцями, а чудові квіти викидають. Дивувалися так, як зовсім недавно дивувався дон Фернандо, тож Єнікові знову довелося пояснювати.

Єніків авторитет і повага до нього серед членів експедиції зростали з кожним днем. Поступово хлопчина став непоганим знавцем і досвідченим збирачем орхідей. Кінець кінцем Єнік навіть ублагав дядечка Франтішка дозволити йому вилізти на верхівку дерева й зазирнув у горішні квітучі сади.

Літній індіанець і Дієго пообіцяли, що пильнуватимуть за Єніком. Під їхнім наглядом і керівництвом хлопець невдовзі навчився лазити по деревах, наче вивірка.

А дерева в джунглях — це вам неабищо. Для того, щоб забратися на них, потрібна справді велика майстерність. Вилазячи на дерево, людина використовує не лише силу рук і ніг — вони тільки допомагають їй триматись угорі; чималу роль тут відіграє також голова, а надто шия, з допомогою їх людина прокладає собі дорогу крізь переплетене гілля. Вона не стрибає по деревах, як вивірка, не скаче, мов дятел, а скоріше лазить по них, наче ящірка. Ця думка сяйнула Єнікові, коли він якось спостерігав за маленьким і спритним Дієго. Єнік також зауважив, що в м'якому індіанському взутті дуже зручно лазити по деревах; а крім того, воно оберігає ногу від ударів та вивиху.

Уперше опинившись на верхівці високого дерева й розглянувшись навколо, Єнік не стримався й скрикнув од захоплення. Він побачив тисячі квітів найрізноманітніших форм і відтінків, але над усім переважав теплий фіолетовий тон з золотавим полиском. Тут, нагорі, розкинулися цілі луки, казкові плантації тропічних квітів вогненної барви. Спочатку Єнік навіть розгубився — чи то не метеликів, жуків, мух або велетенських комарів він бачить? — таку дивовижну форму мали деякі фантастичні квіти.

А над цією тропічною красою, високо над небезпеками одвічного лісу гули, співали, пищали, мелькали у сяйві нестерпно палючого сонця невгамовні комахи. Квітучі плантації на верхівках дерев правили їм за гостинне пристановище. Навколо літали чарівні колібрі; вони сідали, щоб погойдатися на гнучких стеблах, занурювали свої тоненькі дзьобики в ніжні чашечки квітів, щоб напитися з них солодкого соку, нектару. Єнік ладен був дивитися на це видовище цілий день.

Раніше хлопець багато в чому помилявся. Він, наприклад, вважав, що колібрі вибирають із чашечок квітів дрібних комашок, якими й живляться. Але дядечко Франтішек пояснив йому, що ці маленькі пташки ласують солодким соком квітів, точнісінько, як метелики. «Тому в нас іноді їх називають «медососами», — сказав дядечко.

Єніка огортав приємний і ніжний аромат, у якому переважав солодкий запах. ванілі. Часом медвяні пахощі аж запаморочували його.

Єнік сидів і дивився. Геть забувши, що він мисливець, хлопець мріяв, зачарований навколишньою красою.

На одній гілці, на віддалі випростаної руки, буяв пишний кущ орхідей. Його стебло з кількома побурілими, майже засохлими квітами повисло в повітрі. Єнік обережно обірвав кущ і скинув на землю.

Це була його перша здобич. Він гадав, що то, мабуть, якась дрібничка, й дуже здивувався, коли десь за годину прибіг дядечко Франтішек і звелів усім індіанцям старанно шукати саме цю рослину на дереві, на якому сидів Єнік.

— Єніку, то це ти знайшов? — кричав дядечко радісним голосом. — Який ти молодець! Ти навіть гадки не маєш, як тобі знову пощастило!

Єнікові згори було добре видно, як Франтішек, нахиляючись, знову й знову розглядав коричневі м'ясисті квіти з жовтогарячою чашечкою, немовби збризкані золотою фарбою й покреслені бузковими рисками.

Пополудні, тільки-но мисливці повернулися до табору, дядечко Франтішек одразу ж почав гортати книги, які взяв із собою, й порівнював знайдені квіти з малюнками.

— Ти знайшов рідкісний різновид, парубче, так званий цимбідія! — схвильовано промовив він і поплескав Єніка по плечу. — Якщо тобі ще раз так поталанить, то ти окупиш усе, що витратив на тебе містер Гау.

Єнік почував себе безмежно щасливим. Нарешті він став потрібною в експедиції людиною! Хлопець твердо вирішив, що від сьогодні розшукуватиме тільки найрідкісніші види орхідей і доведе всім, на що він здатний!

Трохи згодом індіанці відшукали ще один такий самий кущ, і дядечко Франтішек був надзвичайно задоволений здобиччю цього дня.

Але куди ж поділися грабіжники, які весь час ішли слідом за мисливцями? Про них ніхто нічого не відав. Мабуть, вони дійшли по сліду аж до нового табору мисливців, — одначе, побачивши, що білі несподівано знайшли надійний захист у лісорубів, пішли з порожніми руками; напасти на табір лісорубів у них забракло сміливості. Накинутися на беззбройну жертву в цих волоцюг відваги ще вистачить, але перед дужим супротивником вони завжди тікають.

Розлогі навколишні луги, як судити з їхнього темно-зеленого кольору, розкинулися на болотистій місцевості. Там кишіла пташня; про це свідчили не лише незліченні зграї, що кружляли над лугами вдень, але й багатоголосий вереск, який лунав, тільки-но надходила ніч.

Одного прохолодного ранку наші друзі вирушили на полювання.

Лготка радісно бігала в траві й вищала од щастя, коли перед нею злітала зграя сполоханих куріпок або вискакували птахи, схожі на степових дрохв. Вона переколошкала безліч болотяних пернатих, які нагадували собою курочок, коростилів та бекасів; усе це з голосним криком злякано злітало над болотом і щезало десь удалині.

Тож не дивно, що постріли лунали один за одним і синюватий дим серпанком стелився по траві. Лготка забула про втому: вона то нюшила дичину, то просто кидалася на зграю птахів, то звідкілясь приносила впольовану здобич. Навіть коли втома звалила з ніг мисливців і вони сіли відпочити на м'якій подушці сухої трави, Лготка без упину бігала навколо й щось винюхувала, шукала.

Дядечко Франтішек, сидячи на пагорбі, звернув увагу своїх друзів на одну особливість гватемальської савани. Це не пістрявий луг, де перемішано всі барви. Ні. Савана — це площина, що складається з окремих острівців певних видів рослин: туди, де панує один сорт трав, ніколи не дістанеться інший; і ці острівці різних відтінків та барв — голубих і рожевих, жовтих і коричневих, фіолетових й ніжно-білих — приємно милують людське око.

Дієго, який супроводжував мисливців, був у них за гучка й носив упольовану дичину, несподівано покликав усіх до себе й показав на нору, сховану в молодому порості. Обережно підійшовши, мисливці побачили в норі чорного звірка з білими смугами від голови аж до самого хвоста. Звірок спокійно спав, зануривши в шерсть свою вузьку довгу морду.

— Це ж мурахоїд, — шепнув дядечко Франтішек і тихенько відійшов убік разом з усіма. — Не чіпайте його — цей ласун надто смердючий. Побажаємо йому всього найкращого й приємних снів

Єнік хотів був розбудити мурахоїда, але дядечко не дозволив.

— Облиш. Ось коли ми зустрінемо тапіра, то обов'язково застрелимо його, — пообіцяв він хлопцеві. — Панцерники, яких ми тут, мабуть, теж побачимо, та мурахоїди не годяться до їжі. Недавно повз наш табір бігло стадо пекарі — на м'якому грунті залишилися відбитки їхніх ніг. От коли б нам пощастило їх зустріти, то можна було б улаштувати справжній банкет.

Потім дядечко Франтішек пояснив цікавому Єнікові, який вигляд мають пекарі: це досить жваві тварини, схожі на кабанів, тільки трохи вищі на зріст.

Лготка, не дочекавшись стрільців, почала полювати на власний страх і риск. У траві зненацька пролунав писк — так пищить Дикий кролик, коли на нього нападе лисиця, — і тієї ж хвилини прибігла Лготка. В пащі вона тримала звірятко, схоже на морську свинку й геть обросле щетинястою шерстю.



— Пхе, що це ти принесла? — вичитав їй Єнік. — Ану, зараз же кинь!

Лготка у відповідь лише радісно закрутила хвостом, проте здобич не кинула.

— Та це ж агуті, — мовив дядечко. — Навіщо ж його кидати? Він схожий на нашого зайця. Віддай його Дієго й ти скуштуєш чудового м'яса. Якщо нам пощастить спіймати таке звірятко живим, то візьмемо його з собою. Воно дуже ласкаве, і приручити його зовсім легко.

Єнік стрімголов кинувся разом із Лготкою до того місця, де вона впіймала агуті, — Дієго називав його «цупол», — але запізнився: звірятка вже розбіглися й поховалися в заростях.

Дієго засміявся, побачивши, як засмутився Єнік, і пообіцяв, що завтра принесе йому цих агуті скільки завгодно: їх за іграшки ловлять сильцями, так само як і ховрашків.

Мисливці вже поверталися до табору, коли раптом Дієго, який допомагав їм нести здобич, відскочив убік, кинувши свою ношу.

— Отові! — з жахом крикнув хлопець і озирнувся, шукаючи гілляку або яку іншу зброю.

Дядечко Франтішек миттю зірвав з плеча рушницю й підбіг до переляканого індіанця, який показував на траву. Гримнув постріл, але дядечко і хлопець ще довго стояли непорушно. Лише коли розвіявся дим, Франтішек ступив уперед кілька кроків і довгою палицею тричі вдарив по траві.

— Ходіть ближче, не бійтеся, тепер уже ніхто вас не вкусить! — сказав він.

Всі підбігли до них і з цікавістю розглядали огидне, перебите навпіл тіло змії.

— Ця змія зветься отові. Вона така ж небезпечна, як і гримуча змія, ба навіть ще небезпечніша, бо нападає на свою жертву зненацька, а отрута її діє надзвичайно швидко.

Дядечко Франтішек, здається, знав буквально про все, що тільки росло, літало, плавало, повзало або стрибало.

— Погляньте, його перебило шротом навпіл, а він усе ще сіпає головою!

— Бережіться цієї негіді! Отові — страшніший за найлютішого хижака!

Отові добили гіллякою, й наші друзі швидко рушили далі, бо комарі ставали чимраз нестерпніші. Мисливці поспішали до таборового багаття, щоб нарешті спекатися цієї погані. Лісоруби знали, гілля яких кущів дає багато диму. Вони цілими оберемками кидали те гілля на вогонь і таким робом досить швидко здихалися кровожерних нападників.

Ви, певно, уявляєте собі, з якою радістю зустрів Хосе мисливців і їхню здобич. Те, що він не варив сьогодні, треба було закоптити: інакше в жарких країнах зберегти м'ясо неможливо — воно псується наступного ж дня. Тому дядечко Франтішек, як правило, не дозволяв забивати дичини більше, ніж це потрібно на один день. І все ж таки другого дня вранці він сам показав Єнікові птаха з червоно-золотавим пір'ям.

— Цей карпінтеро пасуватиме до твого куруку, — тихо прошептав він. — Карпінтеро — тутешній різновид дятла. Бачиш, яке в нього гарне забарвлення! Тільки гарненько цілься, щоб не схибив!

Єнік вистрелив, і гарний птах упав додолу, немов палаюча ракета.

— Тепер у мене є подарунок для тата й для мами! Лишається тільки підстрелити що-небудь для Терезки… — застрибав хлопчина з радощів.

— Вибирати тут є з чого! — заспокоїв його дядечко Франтішек. — Ти ще побачиш безліч гарних папуг і туканів з величезними дзьобами.

Того ж дня Єнік познайомився іще з однією дивною твариною. Дієго покликав його подивитися на лінивця. Єнік часто чув про цього незвичайного звіра, але не йняв віри, що тварина справді заслужила таке ім'я. А тут він переконався, що це саме так. Лінивець висів на дереві нерухомо, наче мертвий. Міцними пазурами він ухопився за гілляку й, очевидно, спав. Дієго засміявся й потицяв у нього палицею — байдуже: лінивець навіть не ворухнувся. Тоді Єнік потрусив гілляку, на якій висів звір, але теж марно.

— Він, мабуть, здох! — сказав Єнік.

— Та де там! — засміявся Дієго. — Він живий, тільки не хоче ворушитися! Та зараз я допоможу йому злізти, стривай!

За мить Дієго зіскочив з дерева, застромив за пояса сокирку й знову видряпався нагору. Єнік зрозумів, що Дієго хоче підрубати гілляку, на якій повис лінивець, і з нетерпінням чекав, що буде далі. Лінивець тим часом не виявляв ніякісіньких ознак життя. Навіть удари сокири, здавалося, не розбудили його. Лише коли гілляка затріщала й почала хилитися долі, звір міцніше припав до неї і — бебех! — гепнув разом з гілкою в кущі, заскигливши, немов дитина спросонку.

Єнік підбіг ближче й з усіх боків роздивився звіра, вкритого шорсткою шерстю. В лінивця була коротка волохата морда й дужі лапи, озброєні довгими гострими пазурами. Дивовижний звір — напрочуд незграбний та непорушний!



— Він страшенно лінивий, — почав оповідати Дієго. — Вилізши на дерево, сидить там доти, поки не об'їсть геть усе листя і плоди. А потім, коли зголодніє, просто пускає гілляку й падає вниз, наче мішок. Злазити як слід він не вміє.

— Що ж ми з ним робитимемо? — запитав Єнік.

Дієго засміявся:

— Нічого! Наші, щоправда, з’їдять його м'ясо, але дон Франтішек гидуватиме. Ходімо!

Хлопці пішли. А лінивець знову заснув чи, може, тільки вдавав, що спить. Ледацюга навіть не попрощався з хлопцями!


XIV У ГОСТИННИХ ГОСПОДАРІВ


Лісоруби оселилися в таборі на узліссі на п'ять-шість місяців, а наші мисливці, перебувши там чотири тижні, знову почали лаштуватися в похід. Дядечка Франтішка цікавила не кількість зібраних рослин, а розмаїтість їхніх видів. Гірські орхідеї — рідкість, а саме їх можна знайти лише в Коста-Ріці.

Лісоруби, вся славна лісова артіль, умовляли європейців хоча б на кілька день відкласти відхід. Саме почався період тропічних злив, а в таку негоду особливо приємно, коли поруч тебе хороші люди, а ще приємніше вести з ними дружні розмови. Та дядечко Франтішек поспішав. Він сказав, що, мабуть, затримається ще на день-два, аби зробити запаси копченого м'яса, а тоді вже експедиція негайно вирушить у дорогу.

Індіанці вистежили велике стадо пекарі й навели мисливців на їхній слід; таким робом пощастило вполювати шістьох тварин. А Вацлав, крім того, підстрелив якогось невідомого звіра й дуже з цього зрадів. Та дядечко Франтішек звелів викинути ту здобич.

— Хоча у твого єнота й хороша шкура, проте м'ясо його нікуди не годиться. Хіба ти не відчуваєш, як він смердить?

Єнік вражено дивився на єнота.

— Справжній ведмідь! А чи не могли б ми прийняти від нього в дарунок хоча б оті його лапи. Я колись читав…

Дядечко Франтішек щиро зареготав:

— Я теж у дитинстві читав, що єнотові лапи — чудові ласощі, а запах від них, мовляв, неначе від черепашачого супу. А деякі робінзони начебто ласували єнотячими лапами, немов устрицями. Але, любий мій Єніку, не можна вірити в усе на світі. Тобі вони не сподобалися б — чехам єнотячі лапи не смакують. Зате копчене м'ясо пекарі — справжні ласощі, ось побачиш!

Хосе довелося чимало-таки поморочитися, поки він засолив і закоптив усе м'ясо.

— Бережи сіль! — попередив його дядечко Франтішек. — Коло озера Петен вона дуже дорога, індіанці принесуть тобі за сіль усе, що ти тільки забажаєш.

Нарешті всі ящики було спаковано, шатра згорнено, а тварин підготовлено в дорогу: настав час прощатися. Лісоруби, люди прості й щирі, за кілька тижнів прихилилися до своїх білих друзів і були щиро засмучені розлукою з ними. Вони провели наших мандрівників далеко за межі табору й ще довго дивилися їм услід, махали руками та кричали:

— Щасливої дороги, до побачення!

— Може, й до побачення! — зітхнув Франтішек. — Може, доведеться колись іще завітати в ці краї…

Найтяжче було прощання сеньйора Панси з Єніком. Вони обидва виконали свої обіцянки: Єнік щовечора приходив до огрядного метиса, сідав, схиливши голову йому на плече, й слухав розповідь про його померлого сина Мігеля.

— Я радо подарував би тобі щось на згадку, — мовив Панса, коли вони прощалися. — Тільки в мене нічого нема… Хіба що ось цей мачете… Візьми його, може, колись тобі стане в пригоді. Я багато днів заклинав його берегти тебе. Не смійся! Ти гадаєш, що зброя не розуміє людської мови? Oro, ще й як розуміє! Разом з оцим мачете за тобою піде й моя правиця, затям це собі!

Єнік узяв з рук у Панси гострий ніж в оздоблених піхвах і гордо почепив його до пояса. Потім простяг Пансі один із своїх пістолетів, попросивши взяти його на згадку про білого хлопця, який завжди вдячно згадуватиме про свого далекого доброго друга.

— Гаразд, я візьму й пістолет, але вибач мені: одну річ я вже сам узяв, крадькома. Ось цю книжку, бачиш? Візьми її й вибач мені!

— Ні, ні, сеньйоре Панса, будь ласка, залиште її собі! Дозвольте мені лише написати в ній кілька слів.

Єнік сів на землю й написав у книжці по-іспанському:

«Любий сеньйоре Панса, коли будете згадувати про свого Мігеля, згадайте й про чеського хлопця Яна Сатрапу, який вас так щиро любив».

— Ех, шкода, що я не вмію читати! — зітхнув сеньйор Панса. — Ну, та наш старший уміє: він читатиме це мені щовечора. Бувай здоровий і щасливий, синку!

Дядечкові Франтішку довелося покликати Єніка, бо караван уже зник за далеким вигином лісу. Хлопець вирвався з обіймів сеньйора Панси й кинувся наздоганяти своїх.

Експедиція, коли була змога, уникала джунглів. Це було не дуже важко — мандрівникам для цього не доводилося навіть міняти напрямку, бо джунглі тут розкинулися лише на відногах гір, що тяглися з півночі на південь.

Широченна Петенська улоговина, як ми вже казали, виникла внаслідок опускання верхніх шарів земної кори, викликаного вулканічною діяльністю. Найнижча її частина не має стоку й наповнилася джерельними водами.

Навколишня природа казково гарна й невимовно багата. На кожному кроці вона вражає своїми небаченими плодами. Прозорі потоки й студені джерела, прохолодні й теплі струмки дають мандрівникові свіжість; пахощі сп'яняють його, а безліч неповторних за своєю красою картин милує зір.

Хоч до Гватемали часто приїздять багато іноземців — французів, іспанців, англійців, — проте на берегах озера Петен вони тоді ще не з'являлися, бо серце країни майже не мало зв'язку з далеким узбережжям.

Наші мандрівники переконалися в цьому дуже швидко. Ще в передгір'ї, перш ніж спуститися до озера, вони зустріли тубільців, які полювали тут. Європейців вразив вигляд високих дужих чоловіків, які кольором шкіри майже не відрізнялися від білих. Тубільці не виявили ніяких ознак страху перед чужоземцями й на запрошення охоче підійшли до шатра. Прийнявши частування, гості запропонували чужинцям свіжу дичину: зайців і птаха, завбільшки з курку. Їхню мову індіанці, що супроводжували караван, добре розуміли. Одягнені тубільці були майже по-європейському — в сорочки й штани, — але на плечах носили шматок тканини, щось на зразок вузького плаща. Озброєння їхнє складалося з луків і стріл, але рушниці їм, очевидно, теж були знайомі: тубільці заздро поглядали на зброю, але тут же опускали очі, коли європейці це помічали.

Дядечко Франтішек подякував за дарунок, але взяти його відмовився, пояснивши, що експедиція добре забезпечена всілякими харчами. Прощаючись, він кожному індіанцеві подарував жменю солі, й це викликало в них неймовірну радість.

Наші мисливці невимовно зраділи, діставшись другого дня до невеличкого індіанського села, яке лежало в улоговині. Кілька мешканців села кинулося їм назустріч. Це були низенькі, тендітні, несміливі й послужливі люди. Вони навперебій почали запрошувати чужинців до своїх гостинно відчинених хатин і частували їх, чим тільки могли.



Земля навколо села була старанно оброблена, й висока кукурудза кивала на вітрі своїм широким і довгим листям, немов теж вітала чужинців.

Поміж хатинами греблися стада курей, а на м'якій землі ліниво лежали свині.

У хатинах не було ніяких меблів, але скрізь висіли гамаки, що правили за постіль дорослим; діти індіанців спали на долівці. Оскільки хатини були дуже маленькі, нашим мандрівникам довелося розділитися на дві групи. Тут їм не загрожувала ніяка небезпека: місцеве населення навіть уявлення не має про нечесність.

Тільки-но наші друзі розташувалися в найпросторішій хатині, як увійшов господар, щоб іще раз вклонитися гостям і вислухати їхні побажання.

Хосе, кухар, міг сьогодні відпочивати: господиня вже заходилася смажити курчат і пекти яйця. В казані кипіла кукурудзяна каша, а двоє хлопчаків років десяти-дванадцяти ретельно підкидали у вогонь. Вони, як і всі індіанські діти, були голі й босі, тим часом як їхній батько мав на собі гарну вовняну сорочку й штани. Він був навіть озутий — за взуття йому правили шматки м'якої волячої шкури, дбайливо прив'язані до литок. Наряд господині складався не лише з сорочки, але й з чистої спідниці в блакитну смужку… Дочка їхня, тендітна дівчина років двадцяти, надягла червону спідницю, а в чорне, як вороняче крило, волосся вплела яскраві стрічки.

Після багатої вечері почалася розмова. До хатини один за одним тихо заходили сусіди, й незабаром усі мешканці села, всівшись скромно на долівці, пильно слухали розповіді гостей.

Найдивніше було те, що до всіх чужинців тут зверталися однаково: «дон Хосе». Це страшенно розгнівало чорношкірого кухаря експедиції. Де це чувано? — обурювався він. Адже гарне ім'я «Хосе» належить тільки йому. Марно пояснював йому дядечко Франтішек, що в тутешнього населення така вже звичка: кожного іноземця вони називають «дон Хосе», а кожну іноземку — «донья Марія». Негр не хотів нічого слухати про якісь там звички й репетував на всю хатину:

— Не Хосе! Дон Франсіско, дон Вацлаво, дон Єніко, тільки я дон Хосе!

Індіанців цікавило, що то білі шукають у їхніх краях. Дізнавшись, що білі збирають орхідеї, вони відразу ж запропонували свою допомогу.

— О, такі квіти ростуть тут повсюди, — казали вони навперебій. — Дорогі гості їх знайдуть багато, й що довше вони тут залишаться, то буде ліпше.

Тутешнє індіанське населення могло б жити в повному достатку, але католицька церква обкладає його такою силою податків і такою великою даниною, що індіанцям доводиться працювати зрана до вечора, аби залишити й собі дещицю.

До озера Петен залишився вже тільки день дороги, й дядечко Франтішек вирішив здійснити невеличку вилазку в південному напрямку. На схід експедиція мала намір завернути по дорозі до Гондурасу; а там уже вона швидко досягне озера.

Дні минали дуже приємно. Наші друзі знайшли в індіанському селі стільки добровільних помічників, що самі вже почали лінуватися.

Ящики поволі наповнювались, і дядечко Франтішек задоволено потирав руки.

Єнік на якийсь час забув про джунглі. Він бігав по селу й скрізь знаходив що-небудь варте уваги. Цілими годинами простоював хлопчина поруч місцевого гончаря, який голіруч виробляв глиняний. посуд. Єнік не міг надивуватися зі спритності жінок, які швидко й майстерно плели гамаки з волокон алое, капелюхи із ситника й сухих волокнистих корінців. Він ніколи не повірив би, якби не побачив на власні очі, що гарна тканина, так звана ребосос — справа тендітних рук дочки господині. Адже це скоріше було павутиння, аніж тканина. Тільки дядечко Франтішек міг належно оцінити таку майстерну роботу й запропонував за неї п'ять фунтів, та молода індіанка, мило усміхнувшись, відмовилася від грошей. Не встиг дядечко Франтішек отямитись, як дівчина простягнула йому гарну хустину.

— Це — подарунок дону Хосе, — просто сказала вона.

Звичай вимагав, щоб «дон Хосе» в свою чергу теж чимось обдарував дівчину, й дядечко Франтішек довго сушив собі голову, що б то їй запропонувати. Нічого не придумавши, він розклав перед дівчиною весь свій скарб і попросив її вибрати собі, що їй до вподоби. Молода індіанка взяла книжку з яскравими малюнками, на яких було зображено квіти. Ця дівчина, яка все своє життя прожила в розкішному саду природи, серед дикої краси Центральної Америки, де від розмаїття живих квітів аж голова йде обертом, вибрала собі мертві, віддруковані зображення квітів бідної Європи!

Досвідчений дядечко Франтішек ще в Лондоні передбачив, що під час майбутньої подорожі йому знадобиться для обміну сила різних дрібничок, і запасся разками намиста, стрічками, сережками, скляними прикрасами й іншим товаром, який користується тут попитом. Тому, коли він запропонував дівчині на додачу до книжки ще й цих недорогих прикрас, вона наодріз відмовилася від такого багатства; на її думку, цей дарунок коштував у десять раз дорожче, ніж її хустка.

Залишившись на самоті, дядечко Франтішек заходився розглядати вишивану хустину молодої індіанки.

«Такі гарні мереживні накидки носять на голові іспанські жінки, прикріплюючи їх до волосся високими гребенями. — Він на мить замріявся. — Одвезу я, мабуть, цей чудовий сувенір кому-небудь до Європи…»

Єнік купив Терезці панаму; він сподівався, що лондонська модистка надасть капелюхові елегантного вигляду, прикрасивши його пером і квітами. Дядечко Франтішек, усміхаючись, схвалив його покупку.

Чотирнадцять днів промайнули непомітно. Тому, коли дядечко звелів експедиції лаштуватися в дорогу, всі дуже засмутилися — й гості, й гостинний господар, котрий рішуче відмовився взяти від них будь-яку плату. Тож дядечкові Франтішку довелося розраховуватися з господинею: він змусив її взяти подарунки майже силоміць. Наступного дня караван вирушив із гостинного сільця.

Єнік і Дієго крокували на чолі загону. Попереду, кроків за п'ятнадцять, як головний дозорець, бігла Лготка, а за нею тяглася ватага голих дітлахів. Вони галасували, кричали, змагалися з бігу й стрибків. Веселий то був похід.

До озера караван дійшов лише пізно ввечері. В дорозі всі страшенно стомилися й нічого не помічали навколо себе. Тож біля багаття, де вони поставили й в'ючаків, наші мандрівники миттю заснули міцним сном стомлених людей, які досягли мети своєї подорожі.

Сторожко спала лише Лготка. Коли з озера долинув дзвін, вона повільно підняла голову й жалібно завила. Ті звуки собака чула вперше в. житті. Так, з озера долинав дзвін; там миготіли якісь вогні, і їхні відблиски довгими світлими смугами сягали кудись у таємничу глибінь. Але все це залишилося прихованим од стомлених мандрівників: солодкий сон міцно тримав їх у своїх обіймах…


XV У ПЕТЕНСЬНІЙ УЛОГОВИНІ


— Ми тут днів зо два відпочинемо, — сказав уранці дядечко Франтішек. — Оглянемо озеро та його околиці. Після такого напруження не завадить нам трохи розважитися, та й дечого повчитися тут.

— Повчитися? Тут? — перепитав Вацлав, позіхаючи, бо ще не встиг як слід прочуматися.

— Так, повчитися, — мовив дядечко Франтішек. — Я прочитав свої записи про Петен і довідався з них, що на озері безліч острівців. На найбільшому з них стоїть містечко, яке називається Флорес; туди ми сьогодні й подамося.

— Ура, місто в пустелі! — радісно закричав Єнік. — Я вже й не пам'ятаю, коли востаннє бачив міські майдани, будинки, церкви, готелі й крамниці.

— Може статися, що це місто тебе розчарує, — замислено сказав дядечко Франтішек. — Боюся, що Флорес не відзначається розкішшю. Але, зрештою, й у селі Лготці в Чехії теж тільки один майдан.

— Зрозуміло, але ж Лготка — навіть не містечко, а просто село, — не поступався Єнік.



— Ну й що з цього? Тут і село, схоже на Лготку, пишно називається місто. Та, зрештою, ми ще сьогодні все це з'ясуємо. А зараз нам передусім треба знайти щось подібне до пристані, тому найкраще іти вздовж берега — може, й надибаємо. Отже, вставайте! Рушаймо!

Вони йшли узбережжям вже цілу годину, та ніде не побачили ні човна, ні порому; тільки великі зграї птахів злітали з високої трави та очерету.

Часто, щоб обминути болото, мандрівникам доводилося значно віддалятися від берега. Терпець їм, здавалося, от-от увірветься, як раптом неподалік берега вони побачили купку дерев і поряд — хатину. На водянім плесі темніла якась річ, оповита ранковим туманом.

— Нарешті пристань і острів! — вигукнув Вацлав. — Ще трохи — і ми досягнемо мети!

І справді: в хатині мешкав поромник, а на воді погойдувався широкий пором з довгими жердками й веслами по боках. Не встигли наші друзі роздивитися навколо, як поромник вийшов їм назустріч.

— Хіба цей чоловічок зможе нас перевезти? — засумнівався Єнік. — Він на зріст не більший за мене!

— А ми йому допоможемо, — озвався дядечко Франтішек. — Втім, ось і другий поромник, дужчий. Спочатку переправимося лише ми втрьох, решта зостанеться тут. Вони, коли матимуть бажання, поїдуть пізніше, як ми вже повернемося.

Дядечко Франтішек швидко домовився з перевізниками, а тоді, звелівши розвантажити в'ючаків та гарненько стерегти їх і вантажі, разом з Вацлавом та Єніком зійшов на пором.

Раптом — гоп! Лготка одним стрибком опинилася поруч з ними. Хоч її ніхто й не кликав на екскурсію до містечка, вона без запрошення подалася слідом за господарями. Правда, шерсть на її хребті трохи настовбурчилася: собака злякалася, побачивши навколо себе стільки води.

Поромники були майстрами своєї справи. Спочатку вони дуже спритно орудували довгими жердками, й лише згодом узялися за весла. Вацлав хотів був їм допомогти, та вони чемно попросили його не турбуватися, бо він тільки заважав би їм. Вацлав погодився з ними й сів скраю на поромі.

Острів повільно виринав з туману. Туман поступово розвіювався; коли він щез остаточно, наші друзі раптом побачили купу дерев, а під ними — дахи будинків і хатини, які стояли в хаотичному безладді.

Дядечко Франтішек належав до тих передбачливих мандрівників, котрі перш ніж вирушити в дорогу, читають різну літературу про природу та людей країв, які вони мають намір відвідати, його цікавило, що варто побачити в тій чи іншій країні й що там має якусь історичну цінність. Часто траплялося, що дядечко Франтішек вражав місцевих жителів — не лише далеких тропічних, але і деяких європейських країн — тим, що знав про їхню батьківщину більше, ніж вони самі.

Стоячи тепер на поромі, дядечко Франтішек розповідав Єніку й Вацлавові, що на озері Петен є безліч островів, на яких збереглися рештки водних споруд індіанського племені майя.

Причаливши до берега, всі троє розчаровано побачили, що містечко Флорес навіть менше, ніж вони собі уявляли: десятків зо три будиночків, розкиданих серед тропічних дерев, — оце й усе місто. Головну вулицю, тобто широку утрамбовану дорогу, утворювали ряд будиночків і пальмова алея.

Непоказна, збудована з круглих колод споруда з вежею, на якій висів дзвін, правила тут за храм. До цього храму привітні тубільці завжди водили заїжджих іноземців.

Дядечко Франтішек пішов за тубільцем до храму дуже охоче, але своїм друзям порадив не йти за ним — мовляв, з них досить буде зазирнути досередини крізь відчинені двері.

Внутрішній вигляд храму цілком гармоніював із зовнішнім. Там було порожньо й незатишно, ні лав, ні амвона — лише вівтар посередині, власне, не вівтар, а муроване підвищення, заслане покрівцем. Над вівтарем висів образ, намальований дуже яскравими фарбами. З дерев'яних стін виступали кінці колод, оздоблені гарною різьбою та малюнками. Це свідчило про те, що цьому малочисельному народові не бракувало любові до мистецтва та мистецького хисту.

Чорні дубові колоди, засипані землею й зарослі кущами, — ото й усе, що зосталося від давніх водних будівель майя. Мисливці стояли над цим пам'ятником старовини в глибокій задумі. Франтішек пояснив, що тут колись здіймалися на квадратних фундаментах високі будівлі, що місто було оточене частоколом з дерев'яних колод, міцно забитих у землю, а фортечний мур був укріплений земляним валом і глибоким ровом, в який під час небезпеки — так само, як і в європейських фортецях, — пускали воду.

Було очевидно, що колись тут жили винахідливі люди, здатні захистити свої житла від неспокійних і зажерливих сусідів.

Відвернувшись од руїн, Єнік раптом побачив знайомі дерева.

— Та це ж яблуні! — зраділо вигукнув він. — Вацлаве, поглянь, яблуні!

— Авжеж, — підтвердив дядечко Франтішек. — Якби ми тепер повернули не на схід, а на південь, до Гватемали, то знайшли б там пшеницю і навіть… картоплю! Ту саму картоплю, за якою ти так сумуєш! Зрозуміло, садять її тут тільки на височинах. А в долинах мешканці тутешніх країв уважають за краще вирощувати кавове дерево, цукрову тростину, банани й тютюн, бо на ці продукти великий попит, так само як на каучук, на всі цінні сорти кольорового дерева та на ваніль.

У містечку Флорес не було ні готелів, ні ресторанів, бо заїжджі чужинці, як правило, недовго затримуються тут.

Кілька тубільців провели білих аж до порому, а коли дядечко Франтішек висипав на долоню провідникові жменю дрібних монет, усі оточили щасливця, голосно вихваляючи щедрість «дона Хосе».


XVI СНІП ВІДДЯЧУЄ ДІЄГО ЗА ПОСЛУГУ


Дядечко Франтішек поспішав на схід. Час минав, а попереду ще чекала далека й нелегка дорога.

Ящики були вже майже повні, тому довелося купити в якогось ранчеро кілька кошиків. Дядечко Франтішек переконався, що кошики значно зручніші, ніж ящики, і їх легше навантажувати на в'ючаків. Дядечко Франтішек і далі наполегливо шукав нові види орхідей, і індіанці принесли йому кілька рідкісних екземплярів цієї рослини.

Подорож Петенською улоговиною була значно легша, ніж джунглями. Тут уже нікого не лякали пустинні місця; майже щодня караван зустрічав тубільців, які поспішали до Флореса.

Наші друзі намагалися здобути прихильність місцевих мешканців, роблячи їм різні послуги й запрошуючи на спільну трапезу.

Несміливі індіанці ввічливо дякували їм, але жодного разу не наважилися прийняти запрошення білих. Проте завжди, коли мандрівники заходили до хатин власників невеличких кукурудзяних плантацій, їх чекав гостинний і щедрий прийом.

Смуглі дітлахи, наче мавпенята, швидко вилазили на дерева, щоб дістати іноземцям найспіліші плоди. 1 коли в нагороду за це вони щось діставали, то дитячій радості не було меж.

Та дядечко Франтішек завжди квапив друзів рушати далі. Він розпитував тубільців про Олд Рівер — Стару ріку, уздовж якої розраховував потрапити в Бун Таун — невелике містечко в Британському Гондурасі, а звідти — до порту Беліз.

Він з'ясував, що перш ніж вони дістануться до верхів'я ріки, їм доведеться знову йти уздовж відногів Кокскомбського хребта.

— Щоправда, в горах живе плем'я індіанців-велетнів, проте в усьому іншому дорога безпечна, — пояснював дядечкові Франтішку один з місцевих жителів.

Вимовивши слово «велетні», тубілець показав на дядечка Франтішка. І тут навіть Єнік засміявся: було зрозуміло, що цей маленький чоловічок, на зріст хіба що трохи вищий за Єніка, вважає «велетнем» кожного високого мужчину.

Ще цілі два дні караван ішов саваною — чудовими луками, на яких буйно квітне безліч рослин. Земля тут не страждає від посухи: лише з лютого по квітень тут не буває дощу.

Чому ж так поспішав дядечко Франтішек? Чому час від часу змушував своїх друзів приймати невеличкі дози хініну? Та тому, що він знав, яку велику небезпеку ховає в собі ця навколишня краса. Багатющий тропічний квітник день у день непомітно видихає свою згубну отруту, яка іноді діє навіть на тубільців.

Ось чому керівник експедиції так зрадів, коли одного дня караван підійшов до гір, схили яких густо поросли лісом.

Коли індіанці розіп'яли шатро, ніхто з мисливців навіть і не подумав про те, що це їхня перша ніч у володіннях англійської королеви Вікторії — Британському Гондурасі.

Рано-вранці дядечко Франтішек звелів негайно ладнатися в похід.

— Чого це ми весь час так поспішаємо? — спитав Вацлав. — Може, ми взагалі вже не будемо збирати орхідеї?

— Будемо, коли знайдемо дорогою якісь рідкісні екземпляри. Сам бачиш, ящики й котики вже повні, а перевантажувати тварин не варто. До того ж мені кортить якнайскоріше скараскатися вантажу, і я не заспокоюся, поки побачу все зібране нами на борту корабля. Тільки тому я обрав найкоротшнй шлях. Незабаром ми досягнемо берега Старої ріки, яка без пригод доведе нас до мети.

Єнік був дуже задоволений, і Лготка теж. Чому? Та тому, що, досягши нарешті ріки, вони часто влаштовували полювання. Уздовж ріки караван посувався вперед набагато швидше, ніж джунглями по відногах гір, а дичини навколо було дуже багато.

Іноді наші мисливці впольовували оленя, іноді — тапіра, а якось вони сполошили ціле стадо агуті, схожих на наших зайців. Недарма агуті називають «сріблястими»: вони мають гарну густу сіру шерсть. Живуть агуті в дуплах дерев або в норах, а пастися виходять тільки ввечері.

А якось наші мандрівники побачили й підступного степового вовка, або койота. Єнік знав із книжок, які читав іще вдома, що койот — боягузливий і хижий собакоподібний; звір, кумедний герой індіанських казок.

Було тут також безліч вивірок, які змагалися з папугами, гойдаючись на ліанах та: гілках прибережних дерев. Тукани сиділи мовчки, немов мудреці, тим часом як спритні гарні куруку вогненними кулями мелькали серед листя дерев.

А яке життя буяло на сонячних полянах! Скільки чудових метеликів і жуків літало навколо! Бджоли дзижчали свою одноманітну пісню, наче на європейських лугах, а повз них кулею мчали злі оси. Чарівні бабки гойдалися на гнучких стеблах квітів, які відбивалися в дзеркалі водяного плеса.

— Справжня казка! — зітхнув Єнік. — Якби тільки тут не було такої сили бридких жаб, ящірок та гадюк!

— Ну, якби не вони, то тут розвелася б тьма-тьмуща шкідливих комах, — заперечив дядечко Франтішек.

— Та що там жаби і ящірки! — засміявся Вацлав. — Гадаю, пуми і ягуари гірші.

— Якщо не гірші, то принаймні й не кращі.

Єнік ішов з Вацлавом понад річкою й приглушеним голосом розповідав:

— Ти маєш рацію, Вацлаве, — не києм, то палицею. Та все-таки хижаки трохи чемніші: вони принаймні уникають людини, а ця нечисть сидить собі десь у засідці й чигає, тож людина ніколи не знає, звідки чекати нападу. Ось учора, наприклад, я розітнув мачете якусь гидоту. Тьху, навіть згадувати не хочеться! Стрибнула на мене з дупла дерева. Дієго казав, що то була куфія, дуже отруйна гадюка, тож ти дядечкові краще нічого не говори, бо він іще злякається й уже не пустить нас з Дієго до лісу.

Вацлав справді нічого не сказав дядечкові Франтішку, але ввечері дуже шкодував за цим. В якомусь тихому закруті річки Дієго виявив селище бобрів і повів Єніка подивитися на цих тямущих звіряток. Хлопці йшли дуже обережно, бо знали, що бобри надто полохливі.

Травою поміж очеретом вони підповзли аж до ріки. Дієго повз попереду, нечутно розсуваючи перед собою стебла. Зненацька він пронизливо зойкнув і відчайдушно заметався, немов потрапив рукою в капкан.

Єнік підскочив, немов пружина, й ужахнувся: коло Дієго, який метався на всі боки, лежав, упираючись у землю короткими плямистими лапами, велетенський кайман і зубастою пащею міцно стискав хлопцеві руку.

Єнік миттю забув про свій страх і, підскочивши до каймана, вдарив його по голові мачете. Потворне чудовисько люто змахнуло хвостом, проте руку Дієго не пустило. Єнік доти сік каймана по голові гострим клинком, поки забив його.

Права рука в Дієго була страшенно зранена, і тільки мужній індіанець міг витримати такий жахливий біль без крику. Бліді й перелякані, геть забувши про бобрів, хлопці кинулися до води, й Дієго занурив у неї розчавлену, заюшену кров'ю руку.

Незважаючи на протести Дієго, Єнік, як міг, перев'язав йому руку носовиком, а тоді обидва побігли до табору.

Дядечко Франтішек змусив їх розповісти геть усе й не на жарт розгнівався. Рани на руці в Дієго були серйозні. Хоч індіанці як один запевняли, що укуси каймана швидко загоюються, дядечко Франтішек не міг заспокоїтися. Він побоювався, чи не потрощені в Дієго деякі кістки, й, старанно промивши рани, уважно обмацав хлопцеві руку, дивуючись у душі з мужності Дієго, який жодним звуком не виказав, що йому боляче.

Єнік, дивлячись на це, тремтів: бідолашному Дієго, мабуть, нестерпно боліло!

Дядечко Франтішек не відмовився від соку цілющих рослин, який йому принесли індіанці, але, крім того, витесав ще дві тонкі дощечки, наклав їх на тонку смуглу руку Дієго й міцно перев'язав.

— А тепер ти проковтнеш ось цей порошок від гарячки, — категоричним тоном промовив дядечко Франтішек, подаючи Дієго дозу хініну.

Та ковтати порошок Дієго нізащо не хотів. Біль він зносив героїчно, а ось порошку боявся. І тільки Єнік, який теж випив дозу хініну, переконав юного індіанця прийняти порошок.

Бідолашний Дієго! Як він настрахався! Коли згодом друзі сиділи біля вогнища, він сумно шепотів Єнікові на вухо:

— Коли я вмру, закопай мене глибоко-глибоко, щоб не зміг дістати жоден хижак!

— А чого б ти мав умирати? — здивувався Єнік. — Рука твоя швидко загоїться.

— Рука загоїться, це правда, а от гірка отрута… — Дієго засмучено похитав головою.

А Єнік щиро зареготав:

— Невже ти гадаєш, що дядечко міг тебе отруїти? Ми тебе так любимо!

І під столітніми деревами на березі ріки, там, де досі, мабуть, не ступала нога білої людини, щиро обнялися двоє хлопців: індіанець і білий.

Вони заприсяглися в дружбі до самої смерті.

Цього дня Єнік заснув з почуттям, що сьогодні йому пощастило принаймні хоч трохи сплатити давній борг. Він поклав хворого Дієго до себе в шатро й багато разів прислухався вночі, як дихає його друг — чи не починається в нього гарячка?

Заснув Єнік лише перед світанком, знеможений утомою.


XVII ЩАСЛИВА ЗУСТРІЧ


Що далі просувався караван уздовж ріки, то важче було йти. Незліченні потоки, які впадали у ріку, примушували наших мандрівників або переходити їх тут же, біля гирла, або давати великого гака, шукаючи броду. І тим більшою була їхня радість, коли через тиждень вони вийшли на велику просіку, вирубану сокирами людей.

У Британському Гондурасі лісорубів дуже багато. З його пристаней вивозиться на численні європейські ринки чорне, червоне та кедрове дерево.

Наші мандрівники вийшли до пристані, де двадцятеро чоловіків зв'язували плоти, а з п'ятдесятеро ставних горян — світлошкірих, мускулястих людей — звозили до ріки сотні й сотні колод.

Наглядач-англієць радісно привітав членів експедиції. Він і не сподівався, що тут, у джунглях, зустріне білих людей, які розмовляють по-англійському. Довідавшись, що наші мандрівники збирають орхідеї для лондонської фірми, він негайно запропонував землякам свою допомогу.

— Звідси ріка для плотів уже судноплавна, — сказав він. — І якщо хочете зручно та без зайвих зусиль подорожувати далі — сідайте на плота! Звичайно, пліт пливе досить повільно, та навряд чи ви дістанетеся суходолом швидше, бо вам часто доводиться давати гака.

Дядечко Франтішек з великим задоволенням прийняв цю пропозицію: він тільки зауважив, що їм потрібен короткий пліт, — таким плотом і керувати легше, і пливе він швидше.

— Гаразд, — погодився англієць. — Я накажу змайструвати для вас пліт із легких колод; краї його ми зробимо трохи вищі — це скоріше буде барка, аніж пліт. У ній ви попливете за течією швидко та безпечно.

Люб'язний англієць виконав свою обіцянку. Він не тільки звелів змайструвати пліт із бортами, але й послав одного із своїх плотарів супроводити експедицію до Бун Тауна, а звідти вже можна пливти далі пароплавом. До столиці Британського Гондурасу Беліза від Бун Тауна лише день дороги.

Єнік радів з майбутньої подорожі: знову буде щось нове! Вони попливуть великою тропічною рікою! У них буде власний пліт і власний лоцман!

Спільна вечеря біля вогнища лісорубів минула дуже жваво. Розмовляли, сміялися й так щиро веселилися, як уміють веселитися лише прості люди. А коли трохи згодом змовкла музика — якщо, звичайно, можна назвати музикою пронизливе верещання немудрого інструмента — й робітники обляглися на спочинок, білі щільно всілися коло догораючого вогнища й поринули в спогади про далеку батьківщину.


XVIII НА ПЛОТУ


Ще й на світ не зазоріло, а наші друзі були вже на ногах.

Лісові голоси поступово змовкли, свіжий вітрець перебігав по верхівках дерев і вкривав брижами гладінь ріки. Народжувався новий день.

Індіанці, що супроводжували Долежалову експедицію, поскладали вже на плоту всі ящики й кошики з орхідеями й чекали, коли Франтішек накаже перевести на пліт в'ючаків. Але той барився. Практичний англієць умовляв Франтішка продати в'ючаків.

— Гроші за них я перекажу на нашу контору в Белізі, — сказав він. — В'ючаки вам зараз не потрібні, до Гондурасу й Коста-Ріки ви їх теж не повезете, бо в'ючаки там дуже дешеві, й ви зможете купити собі інших.

Дядечко Франтішек визнав, що наглядач має рацію: справді, в'ючаки їм більше не потрібні, а тут вони дуже знадобляться для перевозки деревини.

Тим часом на пліт навантажили харчі, й усе вже було готове до відплиття.

Наші мисливці сердечно попрощалися з молодим англійцем і зійшли на своє нове судно. Пліт і справді був добрий — мав дванадцять метрів завдовжки й чотири завширшки, корма й ніс були оснащені стернами. Ним можна було легко керувати, він був невеликий і немалий — якраз для Долежалової експедиції та його незвичайного вантажу.

Робітники-індіанці спритно орудували тонкими довгими жердками. Англієць іще встиг гукнути їм, щоб остерігалися алігаторів, і пліт, відпливши від берега, повільно рушив за течією.

Індіанці відштовхувалися жердками від дна ріки, й пліт плив досить швидко — як добрий човен. Посередині на плоту розіп'яли шатро, по краях бортів спорудили огорожу з ящиків, щоб хижі каймани не могли дістатися на пліт. Крім того, дядечко Франтішек заради безпеки звелів поставити варту. Вартові час від часу мали змінювати один одного.

Дієго, правиця в якого була в лубку, не міг вартувати з рушницею, як інші, й це його дуже засмучувало. Зате негр Хосе розкошував: він заздалегідь, ще коли споруджували пліт, подбав про свою кухню, й тепер його триніжок та казан зручно розташувалися над кам'яним вогнищем.

Пліт швидко плив за течією, береги бігли назад. Дядечко Франтішек не виходив з шатра: він щось записував у свій щоденник. Зате Вацлав і Єнік, вмостившись на ящику, з рушницями на колінах захоплено дивилися на казковий пейзаж, що раз по раз змінювався, немов декорації в театрі.

Лготка сиділа поруч Вацлава та Єніка. Очі й вуха в неї так і грали. Час від часу вона жалібно скавуліла, немов шкодуючи, що не можна стрибнути у воду, сколошкати зграю качок чи прогнати койота, який прийшов на водопій. А одного разу собака мало не перескочила через ящики, охоплена нездоланним бажанням напасти на тапіра, що ховався на березі. Він був дуже гарний, цей тапір, який так хвилював Лготку. Європейцям ці тварини з короткою чорнобурою шерстю нагадують кабана з довгастим рилом. Зачувши гавкіт собаки, тапір перелякано метнувся в густу траву савани, і наші друзі більше його не бачили.



— Тапіри надзвичайно боягузливі, а м'ясо їхнє дуже смачне, — наслідуючи голос дядечка Франтішка, промовив Єнік.

Вацлав, зрозумівши натяк, засміявся:

— Я тебе розумію: людину іноді починає дратувати, коли її весь час повчають. Та дядечко Франтішек і справді багато знає. Він чимало бачив на своєму віку, багато читав. Коли життя в людини таке багате, як у нього, то воно прожите немарно. Я значно старший за тебе, але вдячний дядечкові за кожну його пораду та зауваження.

Єнік спаленів. Звичайно, він і гадки не мав нарікати на дядечкові повчання, але, щиро кажучи, значно приємніше самому повчати інших, ніж коли тебе повчають. Втім, Єнік був безмірно вдячний дядечкові за все те нове, що від нього довідався.

Єнік і Вацлав спостерігали за Лготкою, яка невідривно дивилася на берег і воду. Одного разу вона навіть стрибнула в ріку й потім на знак кари дві години мусила просидіти на припоні. Дядечко Франтішек ще й показав їй палицю, й Лготка зрозуміла, що стрибати у воду не можна. Зараз вона вмостилася на краю плоту, близько стерна, і вся тремтіла від нетерпіння.

Нараз майже одночасно гримнули два постріли. Дядечко Франтішек вискочив із шатра саме тієї миті, коли Лготка за Єніковим наказом кинулась у воду, щоб принести підбитих качок. Побачивши цілий табун качок, наші юні мисливці не стрималися й вистрелили навмання.

— Йолопи! Бовдури! Телепні! — вигукнув дядечко Франтішек у щирому гніві. — Наче п'ятирічні дітваки! Чи, може, вам Лготка так набридла, що ви женете її кайманові просто в пащу? Швидко веслуйте до неї! Бийте жердками по воді, щоб налякати цих потвор! — І, вихопивши револьвер, він разів зо три вистрілив у очерет.

Лготка тим часом допливла до качок і, схопивши двох, радісна, поверталася назад. Дядечко Франтішек допоміг їй вилізти на пліт, а коли вона знову хотіла кинутись у воду — стримав її.

— Доведеться знову прив'язати тебе, на цих недотеп я покластися не можу, — вже спокійніше сказав він. — На що здатний кайман на суходолі, ви вже бачили з того, як він повівся з Дієго. А у воді кайман — наче ягуар у лісі. Він перекусив би тебе навпіл, а тоді ці хлопчаки плакали б за Лготкою гіркими сльозами, — примовляв дядечко Франтішек, прив'язуючи Лготку.

— Невже ми так і покинемо тих качок? — спитав Вацлав.

— Ні, кидати таку здобич шкода!

Пліт уже повернув до затоки, й спритні індіанці жердками підтягли підстрелених качок і витягли їх руками.

Так Лготка втратила свободу, й цього разу надовго. Вона засмучено поклала голову на лапи й, мабуть, розмірковувала про людську невдячність.

Коли посутеніло, мисливці розпалили на носу плоту великий вогонь і пливли ще години дві, поки ріку освітлював серп місяця; а як місяць сховався за хмари, вони закот-вилися біля берега, порослого густою травою.

— Вогонь треба підтримувати цілу ніч, — наказав дядечко Франтішек. — Вартуватимемо по два. Ця ночівля на воді щось мені не подобається.

Вона нікому не подобалася. Хмари надокучливих комарів дзижчали в темряві, ревіння мешканців поблизьких джунглів змішувалося з шумом води; підозріливі тіні то виникали над гладінню ріки, то щезали знову. Все це гнало від людей сон та будило в них почуття незнаного ще страху. Попереду була справді-таки неприємна ніч.

Зрештою всі дійшли згоди, що наступну ніч вони перебудуть на землі, якнайдалі від ріки.

Цілу ніч із плоту стріляли, наче салютували на честь якого свята; наші друзі палили в кожну підозріливу тінь. Тільки індіанці, як завжди, залишалися байдужі й ретельно підкидали у вогонь хмиз. Дієго, загорнувши голову плащем, крадькома кусав собі губи, щоб не кричати; рани в нього почали вже гоїтися, але так свербіли, що хлопцеві хотілося лише одного — зірвати пов'язку й занурити поранену руку в холодну воду.

Пекельні комарині укуси й страх перед кайманами так змучили всіх, що о третій годині попівночі дядечко Франтішек звелів відпливти од берега.

Мандрівники відітхнули з полегкістю, коли нарешті пліт, підхоплений течією, безшумно покинув кляту затоку. Єнік з Вацлавом були такі стомлені, що миттю заснули на голому помості плоту, немов на пухових подушках.

Не спали тільки дядечко Франтішек та індіанець-стерничий, решта, мабуть, не прокинулася б і в каймановій пащі.

Сонце вже високо підбилося на небі, коли наші мисливці пробудилися. Береги за ніч змінилися: гори з джунглями відступили, й навколо, скільки сягало око, простягалася савана.

Зграї водоплавних і болотяних птахів кружляли над саваною; їхній крик сповнював повітря, насичене пряними пахощами. Мандрівники добре бачили стежини, протоптані до води. Десь поблизу були люди! Години за дві вони вже пливли повз село, яке розкинулося на березі, і вперше за довгий час угледіли млин.

Радощам їхнім не було меж: вони щасливо проминули страшну пустелю й знову поверталися в населені краї!

А ще години через дві-три з-за вигину ріки вигулькнуло нове село. Його мешканці — індіанці й метиси — вибігли на берег поглянути на дивовижне судно й привітно помахати рукою його пасажирам. На запитання, поставлене по-іспанському, вони відповіли каліченою, але зрозумілою англійською мовою:

— До Тауна звідси день дороги!

— Тобто ще одна жахлива ніч! — зітхнув Єнік.

— Ну, тут уже не буде так зле, — втішав його Вацлав — Коли до вечора ми дістанемося до якого-небудь села, то заночуємо в хатині.

Та ба, села на обрії вже щось не було видно. Почало сутеніти, а дядечко Франтішек усе ще не давав наказу пристати до невисокого берега.

— Хіба сьогодні ми взагалі не будемо зупинятися? — здивувався Вацлав.

— Ні, не будемо, — відповів дядечко Франтішек. — Місяць сьогодні світитиме на цілу годину довше, ріка судноплавна, тож буде найкраще, коли ми попливемо далі.

Близько дев'ятої години вечора місяць зайшов, але далеко на сході наші мандрівники вгледіли якийсь мерехтливий вогник. Через годину вони вже добре бачили його; то був ліхтар сторожового судна, яке охороняло вхід до містечка Бун Таун.

Об одинадцятій годині наші друзі разом з індіанцями вже відпочивали під дахом готелю. Англієць — міський наглядач — запевнив їх, що товари експедиції складено в надійному місці.

Плавання від Бун Тауна до Беліза на палубі пароплава після стількох жахів, яких наші друзі зазнали минулих ночей, здавалося тепер чудовою прогулянкою. Спершись на поруччя, дядечко Франтішек, Вацлав і Єнік дивилися на захід — вірніше, на південний захід, де залишився похмурий Кокскомб з його голими верхівками. Потім вони переводили погляди на околиці. Для очей, які так довго змушені були задовольнятися виглядом джунглів, то було великим відпочинком. За рисовими ланами простягалися плантації цукрової тростини та безкраї поля кавових дерев. Купки хатин, у мальовничому безладді розкидані по березі, викликали в мандрівників спогади про далеку батьківщину, про мирні чеські села.

Пасажирів на палубі було не надто густо — кілька службовців, купців, англійських унтер-офіцерів і — жодної жінки. Індіанці їхали в трюмі.

Об одинадцятій годині невеличкий пароплав, раз по раз пронизливо гудучи, вже заходив у порт Беліз. Наші мандрівники дісталися до столиці Британського Гондурасу. Місто з семитисячним населенням привітно зустріло своїх нових гостей.


XIX У БЕЛІЗІ


Дядечко Франтішек передусім подбав про житло для всіх членів експедиції, а вже тоді почав шукати корабель, на якому міг би відправити до Англії свій дорогоцінний вантаж.

Найточніші відомості щодо цього йому могли дати службовці банку, з якими містер Гау підтримував ділові стосунки.

Дон Фернандо Альварес дотримав свого слова й переслав у Белізький банк листа дона Франтішка; тож банківські службовці вже знали, що одного дня до них за дальшими інструкціями й грошима прийде містер Франтішек Долежал, представник фірми Д. С. Гау з Лондона. Тому містера Франтішка Долежала було зустріто надзвичайно люб'язно, й директор банку запросив його до свого кабінету. Зайшовши до приймальні, Франтішек звернув увагу на елегантно вдягненого чоловіка, котрий теж, мабуть, прийшов сюди в якійсь справі. Франтішек уже сидів у кабінеті директора, а незнайомець усе ще не йшов йому з голови. Мізкуючи, чим цей чоловік його так зацікавив, Франтішек згадав швидкий, наче блискавка, погляд незнайомця, котрий одразу ж опустив очі. Франтішек устиг іще помітити сиве волосся на схиленій голові незнайомця — очевидно, цей чоловік був уже немолодий. Детальніше розглядати його не було коли, та й, зрештою, навіщо? Хіба такі випадкові зустрічі в місті дивина?

Франтішек уже кілька хвилин сидів у зручному кріслі й люб'язно відповідав на люб'язні запитання містера Блека. Дивне враження від зустрічі з незнайомим чоловіком потроху розвіялося. Містер Блек повідомив містера Франтішка, що корабель, який іде в Меріду, вже вийшов із Лівінгстона. Він забере в Белізі вантаж, який у Меріді перекладуть на великий трансатлантичний пароплав, — сам Беліз не має прямого пароплавного сполучення з Європою.

Містер Блек запевнив містера Франтішка, що той може цілком спокійно відправити свої ящики на каботажному судні. Капітани цих кораблів, метиси — люди надійні й чудові моряки, а ці властивості в тутешніх місцях украй необхідні, підкреслив містер Блек, бо вздовж узбережжя розкидано безліч маленьких острівців, а це вимагає особливої пильності. Велику небезпеку являють собою також різні тутешні авантюристи, які швендяють неподалік портів і не від того, щоб поживитися за рахунок чийогось майна.

Містер Блек поцікавився, чи має містер Долежал намір повернутися цим кораблем до Європи. Дізнавшись, що експедиція хоче тільки позбутися зайвого вантажу й подорожувати далі на південь, до Гондурасу, а можливо, й до Коста-Ріки, він тут же люб'язно запропонував свої послуги: сказав, що може дати містеру Долежалові рекомендаційні листи до всіх своїх знайомих та друзів-комерсантів у Гватемалі, в місті Лівінгстоні, в Гондурасі, в Пуерто-Кортес та в костаріканському Лімоні.

Франтішек був вельми вдячний містерові Блеку за всі його поради й дружню допомогу. Містер Блек справді мав повсюди численних друзів. Крім того, він до найменших подробиць знав навіть найвіддаленіші пункти Центральної Америки. Почувши, наприклад, що містер Долежал збирається дістатися до костаріканських гір, він запропонував йому найзручніший шлях: морем до Лімона, а звідти — залізницею до гірського містечка Карільйо.

— Гроші, які на ваше ім'я переказав містер Гау… — сказав, підводячись, містер Блек.

— З вашого дозволу, я залишу їх у вас, — урвав його Франтішек. — Зараз мені потрібно зовсім небагато. Напередодні від'їзду я візьму ще частину; коли решту ви перекажете на адресу комерційного дому в Лімоні, я буду вам вельми вдячний. Та про це ми домовимося згодом. Боюся тільки, що наші канікули триватимуть тут довше, ніж я бажаю.



— Я не дивуюся, що ви хочете якнайшвидше поїхати звідси. Беліз не може запропонувати вам багато розваг. Нас, білих, тут близько чотирьохсот чоловік. Англійці, німці, французи, іспанці та північноамериканці утворили свої самостійні групи й партії. Вони живуть недружно, розрізнено, кожен намагається якомога швидше зробити солідний маєток і накивати звідси п'ятами. Добре розважатися, можна лише в Європі.

Останню фразу містер Блек вимовив уже в приймальні. Франтішек знову побачив там незнайомця з гострим поглядом, який, стоячи біля віконця, щось підписував.

Дядечко Франтішек неквапливо попрямував до набережної, де містилися контори лісозаготівельних фірм і транспортних компаній. Рекомендаційний лист містера Блека позбавив його зайвих турбот. Дядечка Франтішка скрізь зустрічали з усмішкою й запевняли, що його вантаж буде дбайливо навантажено на пароплав і доставлено в Лондон. Дядечко Франтішек заплатив митний та страховий внески і, задоволений, повернувся до готелю.

У дворі готелю дядечко Франтішек застав лише індіанців, які відпочивали в тіні. Вони сказали, що Вацлав, Єнік і Дієго пішли оглядати місто.

Після двогодинної прогулянки наша молода трійця повернулася до готелю. Ні Беліз, ані його околиці не викликали в неї захоплення. Зразу ж за містом починалися багнисті луки, подекуди перетяті піщаними валами або порослі деревами.

Місто складалося з одного майдану й чотирьох більш-менш прямих вулиць. Решта будинків і хатин було розкидано в безладді. Головні будівлі — церква, лікарня, резиденція губернатора, банк і різні інші установи — стояли на амарантових палях, тобто на колодах з червоного дерева, забитих у болотистий грунт.

Найважливіша й найпожвавленіша частина міста — звичайно, порт. І саме в порту наші друзі перебували більшу частину свого часу. Трудящий кольоровий люд, замбо й ладіно, вантажив на кораблі найрізноманітніші овочі, паки бавовни, лантухи рису, бочки індиго[7], цукор і кошики бананів. Замбо — негритянсько-індіанські метиси — складають більшість населення Британського Гондурасу, й найтяжчі роботи виконують саме вони.

Найбільші партії вантажів привозили з величезних складів лісопромислових компаній. Порт був ущерть забитий штабелями деревини рідкісних тропічних порід. Звідси відправляли кольорові колоди в усі частини світу. Тут було червоне, чорне й кедрове дерево, одначе найчастіше траплялися палісандровий кедр, жовте й рожеве дерево, яке в Європі цінилося дуже високо.

Негр Хосе найохочіше розгулював по ринку. Тепер йому не треба було куховарити, він мав багато вільного часу й міг милуватися купами свійської птиці, риби, черепах та овочів. Тут усе було дуже дешеве. Белізькі торгівці скаржилися на поганий збут. Місто спорожніло, в ньому залишилося десь близько тисячі людей, решта працювали — хто в навколишніх лісах, хто на ріці. Зате напередодні різдвяних свят, коли до міста повертаються всі лісоруби й чисельність населення зростає до п'ятнадцяти тисяч, товар іде назахват.

Незабаром з Лівінгстона прибуло судно й навантажило всі ящики та кошики з орхідеями у свій велетенський трюм. Через два дні воно знову вийшло в море й узяло курс на північ. У дядечка Франтішка немов камінь з серця впав.

Тепер йому залишалося тільки знайти корабель, який би вирушав на південь і взяв би наших мандрівників на свою палубу. Маленьких пароплавчиків тут не бракувало, проте дядечко Франтішек не хотів їхати на якомусь із них, бо вони простоюють на ремонті біля кожного прибережного села або острова. Містер Блек допоміг дядечкові Франтішку в його пошуках, і за два дні після відправки вантажу їм пощастило знайти підходяще судно, яке прямувало до Лівінгстона. Містер Блек був трохи здивований, що Долежал скрізь возить із собою негра й чотирьох індіанців. Він запевняв його, що в Лівінгстоні, а тим паче в Коста-Ріці, можна вільно найняти потрібну кількість людей; та дядечко Франтішек не погодився з ним.

— Не гнівайтесь, — відповів він містерові Блеку, — але цього разу я не послухаюся вашої поради. Кілька зайвих фунтів для мене нічого не важать, зате на цих людей я можу цілком покластися: вони віддані мені й уже опанували мистецтво збирання рослин. Я радію з їхньої готовності їхати зі мною далі й не увільню їх. — Згадавши про те, як самовіддано поводилися індіанці під час нічного нападу в джунглях, він додав — Ці люди вже кілька разів доводили нам свою відданість, а це вже неабищо. Мені не хотілося б відмовлятися від них.

І тільки поведінкою Дієго дядечко Франтішек був трохи незадоволений. Останніми днями хлопець весь час кудись зникав, тож можна було подумати, що він лаштується до втечі.

Покликавши Єніка, дядечко Франтішек сказав йому таке:

— Звичайно, в мене немає ні прав, ні тим паче бажання затримувати Дієго, але мені не подобається його таємнича поведінка. Поговори з ним, Єніку. Якщо Дієго має намір піти від нас, то нехай іде, але принаймні хоч скаже про це. Я не відпущу його ні з чим.

Єнік також був незадоволений Дієго. З самого ранку юний індіанець десь зникав і повертався лише пізно вночі; на всі Єнікові запитання Дієго відповідав ухильно.


XX НЕЗВИЧАЙНІ ЗАСЛУГИ ДІЄГО


Наші друзі неквапливо лаштувалися до від'їзду. Судно рано-вранці мало вийти з порту, й капітан попросив усіх пасажирів звечора зайняти свої місця.

Дядечко Франтішек пішов з останнім візитом до містера Блека, зняв з рахунку частину грошей, укинув у поштову скриньку свої листи, а також ті, що їх написали Єнік і Вацлав, а тоді звелів усім перед заходом сонця бути на пристані. Не знайшовши ніде Дієго, який і цього разу десь пропадав, дядечко Франтішек знову подався до міста.

Хосе з індіанцями прийшли на пристань одразу ж пополудні й, сховавшись у тіні пальм, спостерігали за метушнею біля причалу.

Єнік, Вацлав та повсюдна Лготка пішли трохи прогулятися за містом й тинялися берегом моря, збираючи різноколірні мушлі. Берег був піщаний, подекуди порослий колючим чагарником, але там, де зосталися болітця, росли буйні дерева й високі трави. Ці зелені острівці аж кишіли дичиною, і Єнік пошкодував, що його рушниця вже запакована й прив'язана до кошика в трюмі пароплава.

Вечоріло.

Море, по якому перебігали низенькі гребені хвиль, вигравало всіма барвами веселки. Море не скрізь однакове: іноді воно схоже на безмежну савану, на якій голубі луки перемежовуються з фіолетовими, жовті — з коричневими, рожеві — з оливково-зеленими. А коли цю неозору морську гладінь розкошлає вечірній вітрець і хвилі заяскріють у промінні призахідного сонця, від цієї захоплюючої картини не можна одірвати очей.

Єнік і Вацлав уже хотіли були повернути назад, коли це Лготка зненацька загавкала й метнулася вперед. Друзі не стямились, як із кущів вискочив Дієго і, радісно скрикнувши, кинувся до них.

— Швидше! Швидше! — закричав він іще здалеку. — На дона Франтішка зараз буде вчинено напад!

І, не чекаючи відповіді, не вдаючись у пояснення, він побіг понад морем до пристані, аж босі п'яти замелькали.

Вацлав і Єнік перезирнулися й притьмом кинулися слідом за ним. Серця їм тривожно закалатали.

Пробігши близько кілометра, вони знову почули Лготчин гавкіт і голос Дієго:

— Швидше, швидше!

За купою дерев одігравалася жахлива сцена. Лготка душила якогось незнайомого чоловіка, одним стрибком збивши його з ніг. Поруч, на землі, дядечко Франтішек боровся з другим незнайомцем, який лівою рукою стиснув дядечкові горло, а в правій тримав ніж. Незнайомець уже заніс був руку, щоб ударити ножем, але не встиг: завивши від болю й відкинувши Єніка та Вацлава, він кинувся навтьоки геть від моря.

Хто врятував дядечкові Франтішку життя? Мачете сеньйора Панси, точніше Єнік.

Побачивши, що діється, Єнік підскочив до напасника і, не довго думаючи, вдарив своїм гострим мачете по зведеній угору руці. Дієго тим часом погнався за третім негідником, який досі ховався за деревами, очевидно, вартуючи, щоб хто не надійшов з боку пристані.



Вацлав кинувся на допомогу Лготці, та запізнився. Негідник штрикнув собаку ножем у шию й теж утік. Вацлав квапливо роздер носову хустину й перев'язав Лготці рану, щоб зупинити кров.

Дядечко Франтішек насилу підвівся. Тільки тепер усі побачили, що він тяжко поранений. Обороняючись голіруч проти озброєного напасника, він дістав у ліве плече дві ножові рани. Напасник не зміг би здолати його, бо дядечко Франтішек був молодший і дужчий за нього, та другий грабіжник, вискочивши з засідки, повалив жертву долі.

— Але ж завіщо? Завіщо? — допитувався Вацлав, усе ще тремтячи всім тілом.

— Хотіли пограбувати, — відказав дядечко Франтішек; йому теж тремтів голос. — Я впізнав розбійника й одразу ж зрозумів, що він нападе на мене, хоч спочатку він поводився цілком пристойно.

— Ви впізнали цього негідника?! — вигукнув Єнік. — То ви, дядечку, здибалися з ним тут, у Белізі?

— Так, першого ж дня, коли ходив до банку. Я зустрів його в конторі банку й пам'ятаю, що вже тоді його погляд на мить чимось занепокоїв мене. Шкода, що я з самого початку не надав цьому належного значення. Треба було хоча б містера Блека про нього спитати… Відтоді цей елегантно вдягнений мерзотник кілька разів навертався мені на очі в місті, але я знову не звернув на нього уваги… Одначе поспішаймо, час уже на судно.

— Стривайте, а що це таке з нашою Лготкою? — скрикнув Єнік.

Собака лежала на землі й тремтіла.

— Вона поранена ножем у шию, — відказав Вацлав. — Я перев'язав її, а що буде далі — побачимо. Сподіваюся, рана не смертельна.

— Клята країна! Дядечко Франтішек поранений, Лготка конає… — Клякнувши, Єнік погладив собаку по голові.

Лготка мляво крутнула хвостом і знову заплющила очі.

— Він убив її! Убив! — у розпачі вигукнув Єнік.

— Та стривай, зовсім не вбив він її! — відсторонив хлопчину Вацлав. — Я візьму й понесу її на руках, а ти допомагай дядечкові. Нам треба якомога швидше забратися звідси. Треба знайти допомогу та повідомити про напад міські власті.

— Всім нам треба щонайшвидше на корабель, — простогнав дядечко Франтішек. — Там ми знайдемо допомогу. А власті нема чого турбувати — це тільки даремно затримало б нас у цьому розбійницькому кублі.

Вацлав узяв на руки Лготку і попросив Єніка й дядечка Франтішка якомога швидше йти за ним. Аж тут із кущів вийшов Дієго.

— А-а, ось і наш волоцюга! — суворо вигукнув дядечко Франтішек.

— Волоцюга, який урятував вам життя, дядечку, — сказав Єнік. — Коли б не Дієго, котрий вчасно покликав нас на поміч, не знаю, як би воно було…

— Дієго? — здивувався дядечко Франтішек. — Підійди до мене, хлопче. Де це ти бігав, чому так захекався?

— Я гнався за третім грабіжником, — відказав Дієго, насилу зводячи дух. — Він утік, але я бачив куди.

— Ти бачив, куди він утік? А як же ти довідався, що на мене нападуть? Ну й дивина…

— Я все розповім вам, але згодом. А зараз швидко ходімо звідси, — квапив усіх Дієго. — Розбійників багато, і можуть прийти інші!

Наші друзі швидко попрямували до пристані, де на них уже чекали з речами індіанці та чорний Хосе.

Дорогою дядечко Франтішек намагався розпитати Дієго про все, що той знає, та хлопець тільки порадив поки що не сідати на корабель, а краще забрати звідти речі, повернутися до міста й поселитися в іншому готелі.

Дядечко Франтішек повірив йому й звелів індіанцям та Хосе повернутися до міста. Дієго під захистком темряви мав одвести їх до готелю в іншому кінці Беліза, де наші друзі ніколи не жили.

Дядечко Франтішек волів краще втратити гроші, вже сплачені капітанові за проїзд до Лівінгстона, ніж знову наразити на небезпеку себе та своїх юних друзів. Після вечері, коли всі трохи заспокоїлися, Дієго розповів про цікаві подробиці. Троє білих міцно потиснули хлопцеві руку: він і цього разу зробив їм неоціненну послугу. Пояснення було просте.

Перші дні в Белізі Дієго сумував. Йому було сором своєї пораненої руки в лубках. Одначе зняти ті лубки він не наважився, бо дон Франтішек суворо наказав хлопцеві, щоб ніхто не смів чіпати перев'язку. Дієго знайшов у дворі готелю затишний куточок і там, під купкою дерев, сидів годинами, поринувши в думки. Потім знічев'я він став спостерігати за тим, що відбувалося навколо на подвір'ї готелю.

Невдовзі недовірливому індіанцеві видався підозрілим якийсь чоловік, котрий часто приходив у двір і зазирав у відчинені вікна першого поверху. Іноді незнайомець обережно вилазив на дах сарая й заглядав до кімнат другого поверху. Так тривало кілька днів. Якось у двір зайшов іще один незнайомий чоловік і про щось пошепки розмовляв з першим незнайомцем; його явно цікавили двоє вікон саме того номера, де мешкав пан Франтішек Долежал.

Дієго подвоїв пильність. І, коли перший із підозрілих незнайомців пішов з двору, хлопець подався назирці за ним. Хто зверне увагу на підлітка-індіанця? Вони вештаються по місту, пропонують білим овочі, квіти й різні дрібнички.

Тож ніким непомічений Дієго дістався до шиночка на передмісті, де надвечір панувало велике пожвавлення.

Підозрілий незнайомець до шиночка не зайшов. Разів зо два він пройшов повз вікна, відтак попрямував до берега, порослого деревами й кущами.

За якийсь час Дієго побачив, що із шиночка почали виходити люди, по одному, по два і, жваво розмовляючи між собою, теж прямували до берега.

Дієго, скрадаючись, пішов за ними. Серце в нього завмирало від передчуття чогось недоброго. Нарешті він нишком дістався до невеличкої полянки, ліг за деревом і почав наслухати. Поляна, оточена деревами, була перед ним мов на долоні, тож Дієго не пропустив жодного слова.

Незабаром він дізнався про страшні речі. Незнайомі люди розмовляли каліченою іспанською мовою, але часто вживали й таких слів, яких Дієго не розумів. Вони доповідали про щось чоловікові в м'якому сірому капелюсі; коли той підвів угору голову, Дієго одразу ж упізнав незнайомця, який так ретельно обстежував вікна номера, де мешкав дон Франтішек. Чоловік цей слухав, щось занотовував у маленькому записничку, а потім давав кожному вказівки.

Першого вечора Дієго не багато дізнався, але розбурхана цікавість щодня гнала його на таємну раду незнайомих людей, які замишляли щось лихе.

Дієго зрозумів, що на поляні збирається банда грабіжників, щоб обміркувати свої брудні справи, а чоловік у сірому капелюсі — їхній ватаг.

І тільки вчора Дієго пощастило підслухати, що грабіжники замишляють напасти на його білих друзів — точніше, на дона Франтішка. Вони дізналися, що мандрівники лаштуються виїхати до Лівінгстона. Знали вони й те, що дон Франтішек лише напередодні від'їзду візьме з банку чималу суму грошей на дорогу — словом, їм було відомо все, крім єдиного, де трапиться найзручніша нагода для нападу.

Домовилися на тому, що перший спробує щастя сам ватаг із двома помічниками. Вони хотіли дістатися до кімнати дона Франтішка крізь вікно, а якщо це не пощастить, то напасти на нього на вулиці. Тому двоє бандитів повинні були весь час ходити за ним назирці. Коли й на вулиці не пощастить напасти, тоді вони вчинять напад на Франтішка на кораблі.

— Чому ж ти нам нічого не сказав? — докірливо спитав дядечко Франтішек. — Адже ти міг нас попередити!

— Не міг, сеньйоре, — відповів підліток. — Почувши про їхній страшний задум, я скрикнув і цим виказав себе. Негідники миттю кинулися нишпорити в заростях кущів. Я пустився тікати, а двоє погналися за мною. Мені пощастило втекти, але я мусив був ховатися, бо вони, ясна річ, цілий день скрізь підстерігали мене. Я сидів на дереві у дворі готелю й чекав, поки вони полізуть до вас у вікно; тоді я й хотів здійняти тривогу. Незабаром двоє грабіжників прийшли до готелю, але вас не було дома, й вони невдовзі пішли. Тоді я швидко зліз з дерева й почав шукати вас по всьому місту, але марно. Тільки надвечір я побачив, що негр з індіанцями простують до пристані. Я побіг за ними, вже майже був наздогнав їх, як нараз побачив чоловіка в сірому капелюсі — той кудись поспішав понад берегом. Я подався за ним, та, помітивши позаду ще двох негідників з оцієї зграї, сховався в болоті. Коли вони пройшли, я одразу ж виліз на дерево подивитися, куди вони попрямували. Аж тут я побачив вас — ви походжали берегом — і здогадався, що вони зараз на вас нападуть. Мене охопив безмежний жах. Я зісковзнув з дерева і, давши великого гака, притьмом побіг у інший бік, щоб покликати кого-небудь на поміч. На щастя, поблизу загавкала Лготка. Решту ви вже знаєте самі.

— Навіщо ж ти погнався за третім бандитом, який стояв на чатах?

— Я хотів побачити, чи побіжить він сповістити інших про те, що сталося. Він так і вчинив: повідомив своїх, що напад провалився, що одного напасника поранено, а другого мало не загриз собака. Бандити зчинили страшенний крик і заприсяглися жорстоко вам помститися. Тому я й просив вас не сідати на корабель.

Дядечко Франтішек здивувався з кмітливості юного індіанця:

— Ти добрий хлопець, Дієго, я ніколи тобі цього не забуду! Тепер нам доведеться змінити напрям нашої мандрівки. Дієго знає бандитів, отож нехай він і далі стежить за ними. Вацлав завтра піде до містера Блека й від мого імені попросить, щоб той навідав мене. А зараз давайте відпочивати, всі ми страшенно змучені. Як там наша Лготка, Єніку? — голосно гукнув він до хлопця.

— Їй уже краще, дядечку. Перев'язка і мазь мабуть-таки допомогли. Лготка заснула й уже не тремтить.

Рани в дядечка Франтішка також були обмиті й перев'язані. Індіанці на це справжні мастаки. На щастя, поранення виявилося не надто серйозне: лезо ножа пошкодило лише м'язи.

Минула ніч. Усі спали неспокійно, але найтяжчою була ця ніч для дядечка Франтішка. Вранці він був дуже блідий, стомлений і не міг навіть підвестися з ліжка, коли до нього в готель завітав містер Блек. Містер Блек, дізнавшись про подробиці вчорашньої події, порадив не надавати їй розголосу й не звертатися до властей.

— Це тільки викличе зайвий шум, і негідники розбредуться по всіх кутках країни й чинитимуть там ще більші злочини. Покладіться на мене. Я подбаю про те, щоб органи безпеки виявили притон цих бандюг. Звичайно, діяти треба обережно й таємно, щоб застукати зненацька й знешкодити всю байду. Що ж до вас, то я цілком схвалюю ваше рішення змінити маршрут дальшої подорожі. Якщо вас задовольнить корабель, котрий піде прямо в Лімон, то можу вас утішити: «Кугуар», який повертається з Веракрус, буде в Белізі завтра ввечері або післязавтра вранці. Це судно цілком надійне, воно курсує до Панами. Вам турбуватися нема чого. Я подбаю про все, ви тільки ладнайтеся в дорогу, а головне — швидко видужуйте.

Дядечко Франтішек щиро подякував за все містерові Блеку і, коли той попрощався, віддав наказ членам експедиції негайно лаштуватися до відплиття.


XXI УГЛИБ КОСТА-РІКИ


На третій день дядечко Франтішек, трохи блідий, стояв на палубі «Кугуара» й махав на прощання містерові Блеку, який дивився вслід кораблеві. «Кугуар», гарний двотрубний пароплав, спокійно й урочисто рушив на південь.

Корабель, який відходить од пристані, завжди являє собою гарне видовище. Він відпливає велично й нечутно, наче велетенський лебідь; спритно обминає човни та острівці й немовби розправляє своє біле пір'я — морські хвилі спінюються за ним двома широкими крилами… 1 тоді вже здається, ніби корабель не пливе, а летить. Помалу зникають з очей деталі, судно чимраз меншає, поки, нарешті, перетворюється на маленьку, ясну хмаринку. Скоро й та хмаринка блідне, блідне — і ось уже погляд марно блукає поміж небом і морем, шукаючи маленьку цяточку диму: вона щезла, розтанула вдалині.

Хоч Лімон — чудова гавань, глибока й добре захищена з усіх боків, найбезпечніше сховище для кораблів, одначе саме містечко зі своїми двома тисячами мешканців мало чим знамените. Певне значення воно має лише для купців.



Наші мандрівники дісталися до Лімона здорові й заспокоєні, але перебули в місті лише кілька годин. Їхньою метою було маленьке містечко Карільйо, куди вони мали намір доїхати залізницею. В Карільйо вони відпочинуть, дядечко Франтішек купить там в'ючаків, ящики, кошики, а тоді вже експедиція вирушить далі в гори.

Всі вже заздалегідь тішилися з дальшого полювання за рідкісними видами гірських орхідей, яких у Коста-Ріці росте дуже багато. За словами дядечка Франтішка, ця країна ще майже не відкрила Європі свої дорогі скарби.

Подорож залізницею була вельми цікава. Спочатку паровоз тягнув за собою вгору від узбережжя довгу низку вагонів. Та чим ближче під'їздили до гір, тим менше ставало вагонів. На маленьких станціях задні вагони відчіплювали, тож коли почався справжній гірський підйом, паровоз, важко сопучи, тягнув по рейках лише чотири вагони.

Рельєф Коста-Ріки надзвичайно своєрідний. Високі Кордільєри перетинають країну з північного сходу на південний захід двома гостроверхими кряжами, які подекуди сягають двох тисяч метрів. Між цими природними гігантськими валами на височині тисяча п'ятсот метрів над рівнем моря розкинулося плато. На цій багатій, родючій гірській рівнині ростуть ліси — до речі, тільки листяні, — а між ними в далечінь простяглися широкі савани.

Між поперечними відногами гір пролягли долини, а на скелястих схилах та урвищах, опріч запашної ванілі, ростуть орхідеї. Втім, ваніль — теж різновид орхідей; це витка рослина з тугим, наче шкіряним, ясно-зеленим листям, з жовтаво-зелених квітів якої утворюються циліндричні коробочки. Разом з іншими різновидами орхідей ваніль сповнює чисте гірське повітря найніжнішими пахощами. Кущі орхідей сидять на стрімчаках, розплатавши своє сіре, подеколи вузлувате коріння. Іноді вони ліпляться до скель, наче ластівчані кубельця, а коріння їхнє вільно має в повітрі.

Грунт тут вулканічного походження. Кілька вулканів діють, і досі, а невеличкі землетруси, які не завдають ніякої шкоди, трапляються так часто, що місцеве населення їх уже не боїться.

В Карільйо дядечко Франтішек легко знайшов усе те, що йому було потрібне. В'ючаків у Коста-Ріці не бракує, а щодо кошиків, то місцеве населення дуже майстерно плете їх з ліан, ротану та іншого гнучкого пруття.

Наші друзі ще в поїзді переконалися, що чутки про привітність, гостинність і добродушність тутешніх мешканців анітрохи не перебільшені. Скрізь вони зустрічали лише привітних і гостинних людей.

Основне заняття корінного населення — хліборобство й скотарство, а головний продукт експорту — кава. Колись дядечко Франтішек обіцяв Єнікові, що в Коста-Ріці той побачить гори кави, й хлопець це запам'ятав. Однак ті неосяжні купи, справді-таки гори кави, які вони тут побачили, вразили навіть самого дядечка Франтішка. Вилущена, промита й висушена кава лежить прямо на полі, в купах, таких довгих і високих, як у Чехії піраміди цукрових буряків, що ними селяни восени завалюють цукроварні.

Крім кави, в Коста-Ріці вирощують також рис, тютюн, цукрову тростину, бобові, банани та інші плоди. І все ж таки тут обробляють заледве п'ять відсотків землі, решта лежить облогом або поросла одвічним лісом.

Єнік відчув себе безмежно щасливим, коли побачив на пасовиську череду корів; з радощів він випив стільки молока, що потому з острахом погладжував свій живіт, а на овочі й глянути не міг.

Привітні господарі запрошували наших друзів до себе на ранчо. Всі тутешні старожили були за походженням іспанці й не забули рідної мови та звичаїв з далекої батьківщини, їхні коні, хоч і невисокі на зріст, знамениті своєю гарною поставою, могутньою шиєю, довгою буйною гривою та маленькими міцними ногами.

Як зрадів Єнік, коли дядечко Франтішек подарував йому коня, сірого в яблука! Вацлав теж дістав коня — вороного, для різноманітності. Звичайно, для перевезення вантажу надійніший обережний мул, тому для себе дядечко вибрав саме цю розумну тварину.

Єнік цілком по-іспанському накинув на коня червоний чапрак і дуже пошкодував, що лондонські бешкетники не бачать, як гордо сидить він оце зараз у сідлі, лівою рукою взявшись у бік, а правою тримаючи гнуздечку. Ох, а яка ж гарна була та ремінна гнуздечка, оздоблена мідними бляшками!

— Хвалилася коза, що в неї хвіст довгий, — усміхнувся дядечко Франтішек, стежачи, як хизується Єнік. — Гляди, бо впадеш!

Єнік на це засміявся:

— Впасти з цього козеняти — все одно що з лави скотитися! Дивіться, стремена в мене лише на півметра від землі!

Коник також був задоволений своїм господарем. Зате Лготка, яка вже одужала, явно ревнувала. Варто було Єнікові сказати Вітерцеві — так Єнік назвав свого коня — ласкаве слово, як Лготка одразу ж вимагала, щоб її теж приголубили. Вона стрибала навколо юного вершника, а коли той не помічав її, вистрибувала до нього в сідло. Єнік, звичайно, тут же прогонив її, і собака, задерши хвоста, притьмом бігла вперед і несамовито гавкала.

Нова країна всім дуже сподобалась, і лише дощ, який ішов щодня, псував хороший настрій. Опівдні обрій запинали хмари, гуркотів грім, спалахували блискавки, й десь до третьої години дня лило як з луба; потім дощ раптово вщухав, наче відтяло, — й знову гарненько світило сонце.

Справді, примхливий клімат! Майже після кожного дощу сонце сяяло й пекло ще дужче, ніж доти; з долин і лісів здіймалася біла, як дим, пара, на листі рослин, наче коштовне каміння, сяяли краплі води, схилами ще стрімкіше мчали струмки, а гострі пахощі квітів паморочили людей.

Дядечко Франтішек швидко розгадав примхи тутешнього клімату й купив усім членам експедиції гумові плащі з капами. Навіть на шатра він дістав непромокальний верх, щоб у горах, коли караван покине Карільйо, людям було де відпочити.

— Ну й погода, хай їй грець! — лаявся Єнік, коли злива якось зненацька захопила його на прогулянці. — У гербі цієї Коста-Ріки, напевно, жаба або водяник…

— Коли б ми перейшли південний кряж Кордільєр, — озвався дядечко Франтішек, — ти побачив би іншу картину. Там, по той бік гір, протягом десяти місяців не випадає ні краплини дощу. Гадаю, що це тобі також не сподобалося б. Там тільки хирляві безлисті ліси та випалені сонцем скелі — гола, спрагла земля.

Єнік одразу ж замовк. Він давно переконався, що скаржитися дядечкові немає рації: завжди пошиєшся в дурні.

Незабаром експедиція знову почала шукати орхідеї, й дядечко Франтішек плекав надію, що невдовзі їхні кошики та ящики будуть повні.

Мисливці за орхідеями вирушили на захід, до гір.

Якщо в джунглях треба було спритно лазити по деревах, то тут, у горах, доводилося не менш спритно дертися на скелі, бо орхідеї ростуть здебільша на найстрімкіших урвищах та над глибокими проваллями.

Індіанці працювали дуже спритно й приносили несогіршу здобич. Та найвідважнішим з усіх був Дієго, й часто його сміливість захоплювала Єніка; за це дядечко Франтішек лаяв їх обох, а іноді й суворо карав.

— Тут теж небезпека чатує на кожному кроці, — почав він якось, коли всі розташувалися біля вечірнього багаття. — Я вже прочитав дещо про цей край і можу вам сказати, що тут нітрохи не краще, ніж у найнепрохідніших джунглях. Ягуар і кугуар — а це, власне, та ж сама пума — водяться тут, як і в Гватемалі. Крім того, в Коста-Ріці налічується сто тридцять різновидів плазунів, і серед них — багато отруйних змій. Я вже не кажу про безліч скорпіонів, павуків, стоніжок, укуси яких отруюють кров людини. Отже, пильнуйте! Ніколи не виходьте за межі табору без зброї й завжди будьте насторожі!

Тихі, спокійні ночі в горах були членам експедиції дуже до речі: люди могли хоч виспатися. Страшні ночі джунглів, коли після заходу сонця лунало моторошне ревіння, голосіння, виття, регіт, передсмертний хрип спостигнутої жертви, — залишилися в минулому. Тут, у горах, навколо панувала врочиста тиша, й великі яскраві мерехтливі зірки спокійно дивилися на землю.

Часто, коли починало сутеніти й у кущах заводили свою пісню перепелиці, Єнік обнімав Лготку й довго оповідав їй, що в них удома, в далекій Лготці біля Хрудіма, теж бувають такі тихі вечори, — якось вона сама в цьому переконається.

Незабаром юнакам знову закортіло на полювання. Безліч дичини — птаства й гризунів — так і спонукало до ловів, але дядечко

Франтішек не хотів полювати без Лготки. Що ж скоїлося з Лготкою? Нічого особливого. Просто вона не хотіла покидати шатро. Там, у кошику, вона мала троє цуценят!

Три Лготки, як із захопленням проголосив Єнік. Вони пищали в кошику, прагнули материного тепла — троє маленьких, сліпих, дурних, але надзвичайно зворушливих цуценят. Лготка ревниво оберігала своїх дитинчат, весь час турботливо облизувала їх і нікому не дозволяла брати в руки. Тільки Єнік мав право гладити їх. І коли він пообіцяв, що дасть їм пристойне, але суворе виховання, Лготка мовчки погодилася.

— Послухай, Лготко, ось цього голованя з білою плямкою ми назвемо Плутоном. Ти згодна? Ми віддамо його Вацлаву — він досі ще сумує за твоїм давнім товаришем. Плутон був молодець, що правда, то правда, відважний і вірний друг; але твій Плутон буде ще кращий! Отже, вирішили: Плутона віддамо Вацлавові. Ні, ні, Лготко, не супереч, так треба. А он того, насупленого, назвемо Каро й подаруємо дядечкові. Зате дочку залишимо собі, гаразд? Дієго хотів би, щоб ми віддали її йому, але ми не можемо, — нам було б сумно за нею. Вона, звичайно, трохи слабша, тому нам доведеться гарненько її доглядати. Тільки як ми її назвемо, га?

— Гав-гав, — запропонувала Лготка.

— Хіба ж це ім'я! — заперечив Єнік. — Треба придумати щось інше. В нашій Лготці у Новаків була собака Бела, вона мене дуже любила. Що ти скажеш, Лготко, подобається тобі ім'я Бела?

Лготка невдоволено заворушилася — певно, не погоджувалася.

— Гаразд, придумаємо інше ім'я, — мовив Єнік. — А що, коли ми назвемо її Костаріка? Правда, гарно? Вона ж тут народилася! Ну що, непогано, еге ж? Гадаєш, що це ім'я трохи задовге? Байдуже, ми його скоротимо. Вибирай: Коста чи Ріка?

Лготка загарчала, і з того гарчання Єнік зрозумів, що їй більше подобається ім'я Ріка.

На десятий день експедиція Франтішка Долежала підійшла до широкої гірської ущелини; здавалося, ніби якийсь гігантський плуг провів через плато глибоку борозну. На дні ущелини шумів потік, а схили, з яких стриміли скелі, наче зуби з ясен, так густо поросли деревами й кущами, що далі шлях можна було прокласти, лише наполегливо й уперто орудуючи сокирами.

Експедиція хотіла перейти на той бік ущелини, тож не залишалося нічого іншого, як узятися до роботи й не лякатися перешкод.

Проте дядечко Франтішек вирішив спершу оглянути цей бік ущелини й докладно дослідити околиці. Тут, на його думку, крім різновидів гірських орхідей, мали бути й орхідеї, що ростуть на деревах.

І справді, перед очима наших мандрівників несподівано виник квітучий сад. Буйні орхідеї наче пишалися своїми чудовими квітами. Та, на жаль, вони були неприступні — неприступніші, ніж десь-інде. Мисливці бачили їх перед собою за якихось двадцять-тридцять метрів, але дістати не могли. От якби вони вміли літати, як ті грифи, котрі кружляли над верхівками гір, або як соколи, що з криком падали з височини на крони дерев.

— Які незграбні ми, люди! — зітхнув Єнік. — Коли б то я був колібрі або хоч метелик, який пурхає над квітучим повітряним садом!..

Треба було добре запам'ятати, в якому напрямі ростуть дерева з орхідеями. Поки наші мисливці стояли на краю урвища, їм здавалося, що це можна зробити за іграшки. Але тим, хто спускався вниз у долину й намагався знайти уподобане дерево, доводилося скрутно.

Проте індіанці впорались і з тією роботою; перегукуючись, вони облазили всі дерева, де, на їхню думку, могла бути багата здобич. Вацлав, Єнік і Дієго допомагали їм, і ця пустеля, куди досі навряд чи ступала людська нога, сповнилася криками, а часто й сміхом та співом.

Тим часом Лготчині діти підростали, й через дев'ять днів у них розплющилися синюваті оченята. Єніковим розмовам із Лготкою тепер не було кінця. Цуценята швидко росли й намагалися вилізти з кошика. Єнік суворо заборонив їм це робити. Та хіба такий шибеник, як Каро, послухається? Хіба хто годен упильнувати Плутона або Ріку? Вивалиться одне й друге з кошика, й незграбно шкутильгають собі. Та Лготка жартів не любила: хапала кожного непослуха за холку й гульк з ним назад у кошичок! Одверто кажучи, це їй уже почало набридати: навколо стільки роботи, а вона сидить тут цілими днями й стереже цих пустунів!

Вацлавові стало шкода Лготки, й він сплів новий кошик — рідкий і з віком; цуценята були в ньому наче в клітці. Ох і реготав Єнік, дивлячись на їхні марні спроби втекти! Коли цуценятам давали їсти, то випускали їх на волю. І тоді Плутон доводив, що виросте бійцем. Він викликав на бій кожен придорожній камінь, нападав на оцупки дерева, на черевики й навіть на кістки. Загарчавши, він люто кидався на ворога, але назад гузь, наче рак.

— Поверни голоблі! — кричав йому Єнік. — Поверни голоблі, ти не туди їдеш!

Ріка спокійно собі гралася. Ще б пак, дівчата ж не б'ються! А Каро ріс філософом. Він завжди сидів замислений; іноді лише вушком ворухне або почухає лапкою черевце — і знову поринає в задуму. Покладеш його на спинку — лежить, на животик — теж лежить, а якщо Вацлав суне його собі в кишеню — навіть не писне.

— З нього виросте добряга, — зробив висновок Єнік. — Саме для дядечка Франтішка! — шепнув він Вацлавові на вухо.

Коли цуценята навчилися одне з одним гратися, Лготка вирішила, що постійний нагляд тепер їм непотрібний. Вона потроху почала повертатися до своїх буденних обов'язків. І тоді, нарешті, дядечко Франтішек дозволив полювання, про яке давно мріяли Вацлав і Єнік. Щоночі мисливців вабило таємниче ревіння, яке долинало з ущелини, чимось нагадуючи гватемальські джунглі. Очевидно, десь неподалік був водопій.

В полюванні мали взяти участь також індіанці. Вони наладнали луки й стріли, а Дієго, за його виняткові заслуги, нарешті довірили справжню рушницю.

Рано-вранці наші мандрівники вкрили гіллям свої шатра й поховали кошики та ящики. Індіанці взяли з собою харчі. Замкнених у клітці цуценят Вацлав повісив на гіллі, яка стирчала над урвищем, немов мускуляста рука.

Мисливці безтурботно покидали таборище: тут їм ніщо не загрожувало, боятися не було чого, тим паче, що смерком вони повернуться назад.

План полювання був дуже простий: посуватися вперед понад урвищем, поки знайдеться зручне місце, де можна зійти в ущелину. Лготка радісним гавкотом висловила своє схвалення й вирішила по-своєму відзначити початок походу: високо задерши хвоста, вона тричі голосно гавкнула, відтак, немов досвідчений розвідник, метнулася вперед понад урвищем. Собака весь час нюшила повітря й раз по раз, давши чималого гака, поверталася до мисливців, які йшли позаду.

Всіх сповнювала невимовна радість. Можливо, тому, що вони вперше вийшли на лови після тривалої перерви.

Цього разу експедицію супроводжував і негр Хосе. Він ублагав дядечка Франтішка взяти його з собою хоча б до полудня, потім він повернеться до табору й швидко впорається: й цуценят нагодує, й зварить стомленим мисливцям гарну вечерю з упольованої дичини.

XXII ПРИГОДА З ОЛЕНЕМ


Дядечко Франтішек мав намір спуститися на дно ущелини й рухатись уздовж потоку або річки доти, поки вони натраплять на зручне місце, де можна буде вийти на той бік плоскогір'я. Він міркував так: коли пощастить пройти мисливцям, то згодом зможе пройти і весь караван з в'ючаками та вантажем, оскільки дорогу вже буде розчищено.

Індіанці чимраз далі заходили в зарості кущів, невтомно орудуючи мачете, стинаючи гілля, суки, повзучі стебла, ліани й невисоку поросль.

Мисливці обережно обминали кам'яні брили, пильно оглядали кожен закуток, кожну печеру, які могли б правити за сховище хижим звірам.

Після тяжкої двогодинної праці вони нарешті дісталися річки. Її студена чиста вода пробивалася крізь каміння, а на вільних місцях розливалася, утворюючи невеличкі заводі. Глибокі місця було видно по темному забарвленню води.

— Риба! — вигукнув Вацлав. — Тут водиться чудова риба… Але, на жаль, у нас немає вудочок!

Та індіанці не потребували вудочок. Стрибнувши у воду, вони стали один поруч одного й погнали рибу проти течії. Повільно просуваючись уперед, індіанці блискавично нахилялися й руками хапали рибу, яка шукала рятунку на мілині між камінням. Негр Хосе підбадьорював їх захопленими вигуками. Та невдовзі дядечко Франтішек звелів рушати далі.

Мисливці йшли проти течії й знаходили безліч слідів, але дичини поки що не надибували. Над головами в них кружляли птахи, вряди-годи траплялися зграйки маленьких спритних мавпочок. Нарешті просвіти між деревами сповістили, що неподалік поляна. Та яке було здивування наших мандрівників, коли вони раптом опинились у просторій улоговині, оточеній з усіх боків голими скелями! Лише біля підніжжя кам'яних стін зеленіла трава та кущики — це було єдине місце, куди просякало сонячне проміння.

— Ось де багато дичини, — зауважив дядечко Франтішек. — Одначе бережіться — тут можуть бути й гадюки!

Полювання розпочалося. Лготка та індіанці зникли в кущах.

Перший вистрелив Вацлав у якихось птахів, що кинулися тікати; двох з них поцілив. Незабаром пальнула і Єнікова рушниця; хлопець радісно скрикнув і, вистреливши вдруге, притьмом помчав за здобиччю, не чекаючи Лготки. В улоговині справді було багато дичини: пекарі, бабаки та зайці кинулися врозтіч, з пронизливим криком здіймались у повітря гірські куріпки.

Єнік тим часом переслідував пораненого звіра. Він поцілив оленятко, гадаючи, що то великий олень. Хлопець бачив, як тварина впала після першого пострілу, а потім швидко підхопилася й побігла вперед. Друга куля не досягла мети.

Оленятко помчало на південь, де улоговина вужчала. Єнік кинувся за ним слідом. Вибігши з улоговини, хлопчина побачив, що оленя продирається вгору крізь молоду поросль, геть знесилене. Єнік дерся схилом за оленям. Він уже наздоганяв свою жертву, й наготував мачете, щоб завдати їй смертельного удару, як раптом нещасне оленя одним стрибком опинилося на краю крутого урвища. Єнік зрозумів, що далі оленяті нема куди тікати й, шукаючи порятунку, воно кинеться схилом униз. Тієї ж миті хлопець стрибнув на поранену тварину й ударив її мачете в шию; оленя впало. І тут Єнік припустився фатальної помилки. Схопивши оленя за ноги, він спробував одтягти його від краю урвища. Але звір ще не був мертвий і так навально рвонув убік, що необережний мисливець відлетів на кілька кроків. Єнік відчув, що втрачає рівновагу, і з запаморочливою швидкістю покотився вниз, марно намагаючись ухопитися за траву та кущі. Нараз він відчув, що летить у повітрі, й — бебех! — з розгону гепнув у кущі. Вони відразу ж зімкнулися над ним, наче вода в ставку.

Тим часом лови в улоговині закінчилися. Здобич була непогана: два пекарі, півдесятка зайців, дві пари куріпок і кілька якихось невідомих птахів було складено до ніг дядечка Франтішка.

— Але де ж це подівся наш Єнік? — раптом тривожно спитав Вацлав. — Я бачив, як він гнався за оленем.

Тут усі згадали, що Єнік справді кудись побіг, не на жарт злякалися й почали голосно гукати хлопця. Та марно: він не озивався.

— Хосе залишиться біля дичини, — вирішив стривожений Франтішек, — а ми негайно вирушимо на розшуки. Ану, Лготко, шукай Єніка!

Собака одразу ж зрозуміла наказ, коротко дзявкнула й побігла вгору проти течії річки. Дієго кинувся за нею, а індіанці, наче гончаки, — слідом за ним.

Невдовзі вони вибігли схилом нагору й знайшли забите оленятко, але Єніка не було ніде.

Лготка кілька разів оббігла навколо цього місця й раптом завила, зупинившись на краю прірви завглибшки щонайменше двадцяти метрів. Схил спочатку був досить пологий, а потім уривався прямовисною скелястою стіною, яка щезала в густих колючих чагарях.

— Напевно, Єнік упав з оцієї кручі! — вигукнув Вацлав. — Погляньте, ось іще видно його сліди: він хапався за траву…

Сумнівів не залишалося — сліди були надто красномовні. Лготка кинулась униз пологою частиною схилу й знову завила. Спускатися далі вона не могла, а стрибати боялася.

— Ліани! — скрикнув Дієго, й усі одразу ж зрозуміли його рятівну думку.

За хвилину індіанці повернулися з довгими ліанами й почали випробовувати їхню міцність. У петлю, зроблену на кінці ліани, Дієго просунув рушницю, став на неї ногами і, попросивши тихенько попускати ліану, почав з'їжджати униз.

— Індіанці дуже спритні верхолази. Вони посувалися слідом за Дієго аж до прямовисного урвища, а тоді лягли на животи й, міцно тримаючи за один кінець зв'язану ліану, повільно спустили хлопця в прірву.

За мить юний індіанець зник у густих заростях.

Через кілька хвилин почувся його радісний крик.

— Знайшов! — гукав Дієго знизу, розсуваючи кущі. —Живий! — додав він трохи згодом.

Потім було чути лише, як унизу під скелею Дієго прорубував мачете прохід. Незабаром до нього наспіла допомога — літній індіанець теж спустився вниз по ліані.

В житті дядечка Франтішка та Вацлава це були найстрашніші хвилини. Нарешті куші розхилилися, й індіанець підняв угору безвладне Єнікове тіло.

Дієго прикинув на око висоту прямовисної скелі й похитав головою. Розглянувшись навкруги, хлопець раптом побачив, що східний схил прірви менш стрімкий. Знову пірнувши в кущі, він почав квапливо орудувати мачете, щоб прорубати дорогу літньому індіанцеві, який ніс Єніка.



Дядечко Франтішек, Вацлав та обидва індіанці, що залишилися нагорі, розгадали задум Дієго. Забувши про обережність, не звертаючи ніякої уваги на перешкоди, вони кинулися до східного схилу ущелини, проте добігли туди тієї миті, коли літній індіанець і Дієго вже майже вийшли з прірви.

Єнік усе ще був непритомний.

— До води, швидше до води!

Та хіба ж тут можна було йти швидше? Дядечко Франтішек узяв із рук стомленого індіанця дорогоцінну ношу і поніс Єніка, наче немовля, на високо зведених угору руках, щоб гілки кущів не шмагали хлопця по обличчю.

— Бідолашний молодий пан помер! — жалібно заголосив Хосе. — Очі заплющені, блідий, як місяць…

Дядечко Франтішек швидко поклав Єніка на землю, обмив йому обличчя, а коли намацав рукою пульс, почав робити потерпілому штучне дихання, рівномірно й невтомно розводячи руки хлопця. Нарешті дядечкові зусилля принесли успіх: хлопцеві повіки затремтіли, серце забилося дужче — і маленький мисливець глибоко зітхнув.


— Врятований! — мовив дядечко Франтішек і теж відітхнув з полегкістю.

Та тільки-но він витер з чола піт, як знову нахилився до Єніка, обережно обмацуючи йому ноги й руки, чи не поломані під час падіння.

— Нічого страшного, коли тільки в нього не ушкоджені внутрішні органи, — зробив висновок дядечко Франтішек, пильно оглянувши хлопця. — Садна й подряпини загояться швидко.

Вацлав іще довго бризкав Єнікові в обличчя водою, а Дієго, знявши з потерпілого черевики, заходився розтирати йому холодні ноги.

Ще одне, набагато глибше зітхання, груди високо здійнялися — і Єнік розплющив очі.

Він дуже здивувався, побачивши всіх навколо себе.

— Що сталося? — запитав він. — Чому я лежу? — і спробував підвестися.

— Лежи, хлопче, й мовчи! — звелів йому дядечко Франтішек, — Який дідько скинув тебе в прірву?

— Сарна! — відповів Єнік і вмить усе згадав.

— Ага, олень! — здогадався дядечко Франтішек. — Той, якого ми знайшли на краю прірви.

Двоє індіанців швидко підвелися й побігли: у метушні вони геть забули про здобич і залишили її на краю прірви.

Єнік сів.

— Пити! Дайте мені, будь ласка, чогось напитися. Я вам усе розкажу.

— Тобі нічого не болить? — заклопотано спитав Вацлав.

— Болить усе тіло, але це тому, що я подряпався об терня.

Відтак Єнік коротко розповів про те, що з ним сталося. Закінчивши, він попросив:

— Вибачте мені, що я завдав вам стільки клопоту, але це оленя мене дуже розпалило… Ага, ось і воно! Погляньте, яке гарне!

Єнік, побачивши свою здобич, переміг біль і підвівся.

— А хто приніс ось це? — несподівано скрикнув дядечко Франтішек, піднявши з землі якийсь кущ з тугим листям і волокнистим корінням. — Це ж просто-таки прекрасна знахідка! — мовив він, уважно оглядаючи рослину.

— Напевно, її приніс Єнік, — відповів Вацлав. — Котячись схилом, він хапався за все руками й, очевидно, вирвав оцю орхідею.

— Мабуть, твоя правда, — погодився дядечко Франтішек. — Але в такому разі виходить, що наш Єнік — найщасливіший мисливець за орхідеями, якого я тільки знаю. Адже він випадково знайшов таку рідкість, про яку мріють усі аматори орхідей у Англії! — Дядечко Франтішек невимовно радів. — Ти трішки відпочинь, — звернувся він до Єніка, — а ми тим часом пошукаємо, чи нема на схилі сестер твоєї знахідки.

Дядечко Франтішек у супроводі індіанців побіг схилом униз. Хосе тим часом заходився «накривати на стіл» і вибирав для Єніка найласіші шматочки. Лготка, хоч мисливці гукали на неї, не відійшла від хлопця. Опріч усього іншого, вона вирішила, що після такого переполоху не завадило б трохи підкріпитися.

Так вони бенкетували втрьох, бо Хосе, пропонуючи кому-небудь ласий шматок, не забував про «бідолашного негра», котрий так само, як і Лготка, ніколи не скаржився на брак апетиту.

Дядечко Франтішек не помилився, наказавши пильно обстежити схил: індіанці знайшли ще вісім кущів рідкісних орхідей.

Полювати далі нікому вже не хотілося. Всі раптом затужили за табором. Єнік відпочив і вже міг іти без сторонньої допомоги — він тільки трохи спирався на руку Дієго. Дорогі гою до табору Єнікові довелося ще раз розповісти своєму другові про пригоду з оленятком, яке, вже б'ючись у передсмертних корчах, скинуло його в безодню.

— Дієго, мій дорогий Дієго, — раз по раз повторював Єнік, — чим я тобі віддячу?

— Візьмеш мене з собою на твою батьківщину, — випалив раптом юний індіанець і стиснув руку білому другові.

В таборі їх чекало нове лихо: вони ледве встигли врятувати Лготчиних дітей, Лготка, немов щось передчуваючи, побігла далеко вперед, обігнавши людей. І лихе передчуття не обмануло її: за хвилину вона люто загавкала й відчайдушно завила, немов благаючи допомоги.

Єнік і Дієго кинулись туди, звідки чувся Лготчин гавкіт, і жахнулися: майже півдесятка маленьких мавпочок стрибало на гілляці, де висіла клітка з цуценятами. Одна мавпочка вже сиділа верхи на клітці й намагалася відчинити дверцята. Та тут гримнув постріл, і мавпа, посічена крупним шротом з Вацлавової рушниці, гепнула додолу, наче стигла груша. Решта злодюжок кинулися навтьоки, проте багатьом із них усе-таки дісталося на горіхи: одним у шкуру вп'ялися стріли, іншим — по жмені дрібного шроту.

Найзухваліша з напасниць була мертва — Лготка жартів не любила. А коли Дієго зняв з дерева клітку, собака затулила цуценят своїм тілом. Вона вся тремтіла.


XXIII НЕСПОДІВАНІ ДРУЗІ


Повернувшись із ловів, дядечко Франтішек вирішив не переходити через ущелину, а прямувати уздовж неї на південь і, коли буде можливість, обминути її. Якщо ж цей каньйон дуже довгий, то, можливо, пощастить знайти не дуже зарослий схил, по якому легко буде дістатися до протилежного боку. Крім того, дядечко Франтішек сподівався, що назбирає тут рідкісних орхідей, які випадково знайшов Єнік.

— Я бачу, хлопче, що в тебе легка рука, — сказав дядечко Франтішек, знову розглядаючи орхідеї. — Ти вже вдруге знайшов рідкісний різновид. Ця гірська орхідея досі ще нікому не відома, й ти можеш дати їй свою назву.

— Терезка! — вигукнув хлопець, засяявши од щастя.

Дядечко Франтішек усміхнувся:

— Гаразд, з латинським закінченням це лунатиме непогано.

— А навіщо давати латинське закінчення? — здивувався Єнік. — Чому рослина не може мати чеське ім'я?

— Тому, що ця назва стане надбанням учених усіх народів, а вони домовилися називати рослини латиною, щоб усім було зрозуміло, — пояснив дядечко Франтішек, підводячись. — Ну та годі про це. Хоч ти ще й дуже молодий, однак питання про твоє покликання, на мою думку, вирішується вже тепер. Навряд чи ти й далі орудуватимеш метром у галантерейній крамниці. Ні-ні, я вже це бачу! Га, Єніку?

— Мабуть-таки, що не буду, дядечку, — погодився Єнік. — Я вчитимусь у вас.

Дядечко Франтішек учинив вірно, змінивши маршрут. Простуючи на південь, індіанці щодня знаходили чудові й рідкісні різновиди орхідей. Шкода лише, що тривалі дощі заважали пошукам.

Якось наші друзі були приємно вражені несподіваними відвідинами. Це трапилося раннього ранку. До їхнього таборища приїхали двоє тубільців на мулах і пояснили, що їх привабив сюди дим таборового вогнища. Дядечко Франтішек привітно зустрів гостей. Це були мирні, балакучі чоловіки зі світлою шкірою. Обидва розмовляли по-іспанському й запевняли, що це їхня рідна мова. Мешкали вони в селі на тому боці улоговини — там у них були свої стада й поля.

Дядечко Франтішек був приємно вражений, що зустрів у такій глушині цивілізованих людей. Молодший гість розмовляв добірною літературною мовою, і запитання, які він ставив, свідчили про те, що юнак дістав пристойну освіту.

Дядечко Франтішек звелів подати гостям сніданок, а сам тим часом почав розповідати про склад та наміри своєї експедиції.

Гості, як і дон Фернандо свого часу, щиро здивувалися, почувши, що ці білі люди поїхали аж за океан тільки заради рослин, на які тут ніхто не звертає уваги, хіба що, може, деякі безтурботні дівчата інколи закосичуються тими квітками.

Обидва тубільці від усієї душі запрошували наших мисливців до себе в гості. Коли ж дядечко Франтішек чемно відмовився, — мовляв, він залюбки прийняв би запрошення, та надто вже ризикований перехід через гірську ущелину, — обидва тубільці дали йому дуже цінну пораду: далі на південь караван легко подолає ущелину, бо широка кам'яниста стіна там змінюється в пологий схил. До речі, на тім схилі чудове пасовисько для худоби.

Всі зраділи цьому повідомленню, а оскільки ніщо не передвіщало дощу й не було, власне, ніяких підстав затримуватися тут далі, мисливці разом з гостями рушили на південь.

І справді, приблизно за годину вони дійшли до улоговини, де очам європейців раптом відкрилася чудова картина: схили полого спускалися вниз, порослі травою, серед якої подекуди темніли плями кущів. На цій пагористій луці паслися череди корів, телят і овець — все було точнісінько так, як розповідали тубільці. Мальовничу картину доповнювала темна гладінь озерця, яке блищало долі, на самому дні долини. Десь тут, мабуть, брала початок гірська річечка, яка розлилася від тривалих дощів.

Дядечко Франтішек уважав, і, мабуть, цілком вірно, що ця глибока ущелина утворилася або під час землетрусів, які трапляються в цих краях досить часто, або внаслідок руйнівної сили води, яка тисячоліттями гризла скелі й нестримно ринула на північ. Молодший із тубільців цілком погоджувався з думкою дядечка Франтішка.

Привітні тубільці швидко провели караван улоговиною, а коли наші мандрівники вийшли на її протилежний схил, то побачили перед собою невеличке сільце, навпіл закрите деревами. Наші друзі зрозуміли, що потрапили на благословенну землю передгір'я.

Пустеля змінилася в неозорі кукурудзяні лани. Здивовані мисливці дізналися, що врожай із цих полів збирають тричі на рік. Вони побачили також плантації кави, бобів, цукрової тростини і — що їх найбільше вразило — зелені хліба. Хоча збіжжя ще не колосилося, але це була така знайома, мила картина, що нашим подорожнім на мить здалося, ніби вони знову повернулися додому.

— Що це, дядечку? — одразу ж поцікавився Єнік. — Невже збіжжя?

— Звичайно, збіжжя! — відказав той і не без хвилювання почав намотувати на палець один із тих зелених листочків пшениці, між якими незабаром виросте пружне стебло.

— Ой, та не кажіть! — засяяв Єнік. — Може, десь зовсім близько нас чекають калачі та паляниці?

Тубільці лише всміхалися. Єнік говорив по-іспанському, й вони розуміли кожне його слово.

В селі зчинилася неймовірна метушня. Мешканці миттю висипали зі своїх хатин і щиро вітали несподіваних гостей. Наші друзі не могли надивуватися з їхньої привітності.

Кожна садиба тут також називалася ранчо. Будинки стояли на міцних кам'яних підмурівках, щілини між колодами були старанно замащені глиною, стіни чисто побілені. Дахи, вкриті бляхою, спиралися на вертикальні стовпи, й кожен будинок був оточений верандою.

— Не будинки, а клітки на птахів, — зауважив Вацлав.

— Вони дуже міцні, — відказав дядечко Франтішек. — А чи знаєте ви, чому люди тут будують широкі й низькі будинки? Щоб не руйнувалися під час землетрусів. Погляньте, в них навіть димарі з дощок! Кам'яний димар був би небезпечний для мешканців будинку.

— Димарі з дощок? — вражено перепитав Єнік. — Таж вони згорять!

— Коли ти підійдеш ближче, то побачиш, що вони дбайливо обмазані з усіх боків глиною, а всередині в них — залізна труба.

Єнік тільки плечима знизав: дядечко Франтішек знав геть усе на світі.

Мешканці села одразу ж запропонували нашим друзям свої житла — за правом господарів, які привели гостей до себе в дім.

Так само, як і в тубільців Петенської улоговини, меблів у їхніх будинках було дуже мало. Замість ліжок висіли гамаки, але це не означало, що люди жили бідно. Навпаки, все в селі свідчило про певну заможність. Та це й зрозуміло: земля тут надзвичайно родюча, а населення — невелике. І все-таки головна причина багатства цієї країни полягала в тому, що її з двох боків омивають води океанів. Таке географічне положення дає можливість провадити жваву торгівлю й підтримувати зв'язки з чужоземними країнами. Тож не дивно, що працьовите населення Коста-Ріки вигідно збуває продукти своєї праці.

Про це розповідав мисливцям сам господар, не забувши, звичайно, похвалитися й тим, що протягом трьох років він одвідував школу в Сан-Хосе де Коста-Ріка. На думку тубільця, це найгарніше й найбагатше місто в світі: там є і національний музей, і собор, і архів, є там школи, банки, готелі, вулицями ходить трамвай, і місто освітлене електрикою.

Дядечко Франтішек згодом пояснив Єнікові, що в цьому місті понад сорок тисяч мешканців і що Сан-Хосе де Коста-Ріка — столиця держави Коста-Ріки.

Вислухавши господареву розповідь, наші мисливці якийсь час сиділи засмучені. Згадали про Лондон. Як давно вже не бачили вони електричного світла, готелів і трамваїв! Як давно не користувалися вигодами, які здавалися такими буденними й природними в європейських містах!

Господаря, в якого вони мешкали, звали дон Педро Сайяс. Він був старостою села.

Дон Педро зі стриманою гордістю показував гостям табуни своїх коней, стада свиней і череди корів. А коли він привів їх нарешті до себе в дім, то щиро зрадів, побачивши здивування іноземців. Тут, у цій глушині, серед одвічних лісів та саван, вони несподівано потрапили до обставленої по-європейському кімнати, з картинами на стінах, з гарною зброєю, з книжками в шафі.

Дон Педро дуже шкодував, що вдома не було його дружини: вона кілька днів тому поїхала відвідати сина в Сан-Хосе.

— Хлопець навчається там у ліцеї! — гордо пояснив він своїм гостям. — Але він сумує в місті, і, коли йому стає нестерпно сумно, мати їде до нього на кілька тижнів, поки він знову заспокоїться.

Три дні європейці користувалися гостинністю господарів, а коли на четвертий день дядечко Франтішек поклав на стіл жменю золотих песо, дон Педро зібрав їх і висипав йому назад у кишеню. Це було зроблено так тонко і ввічливо, що дядечко Франтішек не образився, але натомість щедро винагородив усіх слуг дона Педро.

Вирішивши виповнити тут орхідеями останні порожні мішки й повернутися через Карільйо в Лімон, де легше знайти корабель, який пливтиме до Європи, дядечко Франтішек усі свої ящики и кошики тимчасово залишив на ранчо. Тоді він, звичайно, ще й гадки не мав, що повернеться до Англії значно раніше, ніж сподівався.

Вирішено було, що караван піде понад ущелиною в північному напрямку, весь час підтримуючи зв'язок із селом, у якому завжди можна купити харчі.

Негр Хосе радів. Усміхаючись, він навантажував на в'ючака свій скарб: мішечок пшеничного борошна, мішечок манної крупи, копчену свинину, бочечку сала, кошик яєць, цукор, каву, какао…

Дон Педро супроводжував гостей аж до полудня, поки вони розіп'яли свої шатра й узялися до звичної роботи — збирання орхідей. Дону Педро дуже сподобалася Лготка, і Єнік уже хотів був подарувати йому маленьку Ріку, та побоявся засмутити її матір. Пополудні дон Педро поїхав додому й дорогою ще довго посилав їм побажання всіляких успіхів.

Індіанці працювали аж до вечора: дощу цього дня не було, й усі раділи, що нарешті випогодиться — про це їх запевнив дон Педро.

Ввечері біля вогнища тільки й мови було, що про привітного господаря та гостинність тубільців.

Усі заздалегідь тішилися з майбутнього збирання орхідей. Та, на жаль, наступного дня один робітник-індіанець стривожив усіх звісткою про те, що з високого дерева він помітив дим, який повільно здіймався над ущелиною.


XXIV ЗНОВУ НАПАД


Робітник, який приніс дядечкові Франтішку тривожну звістку, був дуже недовірливий та обережний, як і перший-ліпший індіанець. Тому, не гаючися ні хвилини, він попрямував до того місця, звідки здіймався дим. Індіанець скрадався надзвичайно обережно й зумів так близько підійти до вогню, що побачив навколо нього шістьох чоловіків. Він одразу ж зрозумів, що це — білі, хоч вони й були дуже засмаглі. Віддалік було напнуто намет. Рушниці, прихилені до дерева, свідчили про те, що це не лісоруби, а скоріше мисливці. Це було все, що індіанець зміг дізнатися. Найдужче занепокоївся Дієго. Хоч уже хилилося на вечір, він заявив, що повинен сам з'ясувати, хто ці чужі мисливці й що вони тут шукають. Дієго вже не раз казав Єнікові, що белізькі грабіжники, напевне, ще переслідуватимуть їх; не тільки щоб пограбувати експедицію, але головне, щоб помститися.

Індіанець охоче повів Дієго до того місця, де вдень помітив таборище чужинців. Ще здалеку обидва побачили, що дим уже не куриться. Тоді вони стали ще обережніше скрадатися до місця, яке індіанець запам'ятав по навколишніх деревах і скелях. Наспіли саме вчасно: чужинці ще не пішли, але вже ладналися рушати.

— От якби почути, про що вони говорять! — тихо мовив Дієго. — Залишся тут і почекай на мене.

Хлопець пригнувся й спритно, мов гадюка, ковзнув у зарості кущів. Індіанець сидів і терпляче ждав. Десь за півгодини знову зашелестіли кущі, й з них вигулькнув Дієго, блідий та схвильований. Він мовчки кивнув головою індіанцеві, щоб той ішов за ним, і вони обидва швидко подалися до табору своїх білих друзів.

Дядечко Франтішек з Лготкою вже йшов їм назустріч.

— Сьогодні вночі на нас нападуть белізькі розбійники! — квапливо прошептав Дієго. — Чоловік у сірому капелюсі тут — він веде їх.

Дядечко Франтішек сполохнувся:

— Це неможливо! Звідки вони могли дізнатися, що ми тут? Це нісенітниця! Ти, мабуть, помилився, хлопче!

— Ні, сеньйоре, я не помилився! Тікаймо, поки ще є час! Шестеро добре озброєних чоловіків, які прагнуть помсти, — о, на нас чекає не дуже приємна ніч… І вони про нас знають геть усе! Вони йдуть по наших слідах, а це не важко. Вони хочуть напасти на нас сьогодні вночі з боку села, щоб ми нікого не змогли покликати на поміч. Не баріться, розбійники вже лагодяться рушати!

Тепер уже дядечко Франтішек не гаявся. Швидко повернувшись до табору, він, хоч уже вечоріло, звелів згорнути шатра, нав'ючити все на тварин і як найхутчіш прямувати до села.

На жаль, уже смеркло й у темряві неможливо було швидко згорнути табір. Та й поки підготували в дорогу в'ючаків, теж змарнували чимало часу. А коли караван нарешті рушив, то поночі ледве сунув незнайомою місцевістю. В'ючаків теж доводилося вести якомога обережніше, щоб вони не скотилися в прірву.

На небі засвітилися зорі, а далеко, за горами, пломенів обрій — це провіщало, що незабаром зійде місяць.

Цього разу саме місяць зрадив наших друзів. Не встигли вони подолати й половини дороги, як знизу, з ущелини, гримнуло п'ять пострілів, і кулі одна за одною просвистіли над головами людей. Наші друзі теж тримали рушниці напоготові й миттю відповіли вогнем у темряву.

— Розсиптеся, але всі просувайтесь у напрямку села! — приглушеним голосом наказав дядечко Франтішек. — І стріляйте! Може, на наші постріли наспіє допомога!

Раптом від каравану метнувся кінь, здавалося, без вершника. Це Єніків Вітрець помчав з ущелини до рівнини.

Розбійники, очевидячки, не сподівалися на опір; часта стрілянина переслідуваних на мить збентежила їх. Але невдовзі знову пролунало кілька їхніх пострілів. Куля поцілила одного в'ючака, і він упав на землю разом з вантажем.

Індіанців охопила паніка, й вони хотіли вже кинутися геть од в'ючаків.

— Стійте! — крикнув дядечко Франтішек. — Тварини прикриватимуть вас, сховайтеся за них!

Він швидко роздав індіанцям пістолети й звелів стріляти лише зблизька, коли бандити кинуться на здобич. Чекати довелося недовго: за кілька хвилин з ущелини вискочили двоє чоловіків, але один з них тут же впав, прошитий кулею, пущеною звідкись збоку. Другий негідник миттю стрибнув назад за прискалок.

Хто ж це наважився підкрастися аж до самої прірви? Хто відбив першу небезпечну атаку? Наступний постріл у гущавину теж був улучний: голосний крик звідти свідчив, що куля досягла мети.

— Це рушниця Дієго, — мовив Вацлав. — Але, ради бога, де Єнік?

Усі переполошилися. Потемки знову й знову рахували своїх, але нарахували хіба п'ятьох: троє індіанців, Вацлав і дядечко Франтішек. Обидва хлопці зникли.

Переслідувані намагалися якнайшвидше вийти з ущелини й дістатися до села; та село було ще далеко.

Розбійники, щоб напасти на жертви, теж мусили вийти з ущелини, але це було небезпечно: десь там, під захистком темряви, на них чатував вправний стрілець.

Якийсь час бандити нічим не виявляли своєї присутності, але наші друзі добре розуміли, що небезпека ще не минула. Всі чекали нападу з боку ущелини і, ховаючись за в'ючаками, квапилися відійти якнайдалі. Однак на них напали звідти, звідки вони не сподівалися: просто перед утікачами раптом виросли темні постаті й заступили їм дорогу. Гримнули постріли, й дядечко Франтішек, який ішов на чолі каравану, упав, мов підтяте дерево.

Бій на цьому, власне, закінчився: з боку села швидко наближався гучний тупіт кінських копит. Двадцятеро вершників, давши великого гака, вихором мчали до ущелини.

Дон Педро зі своїми друзями наспів саме вчасно. Він зіскочив з коня й побіг до гурту. Тривожні голоси й плач свідчили про те, що сталося велике лихо. Єнік, — це він привів допомогу, — стояв навколішки поруч дядечка Франтішка, намагаючись руками зупинити кров, яка цебеніла з грудей пораненого.

Дон Педро відсторонив хлопця, сам клякнув поруч Франтішка й притулив до його грудей вухо.

— Ще живий, хлопці! — мовив він. — Швидко знімайте з коней чапраки й майструйте ноші!

Незабаром сумний караван рушив до переколошканого села. Люди вийшли назустріч з ліхтарями, але дон Педро звелів усім розійтися й не здіймати галасу. Він користувався серед мешканців села великою повагою — його тут же послухались.

Носії віднесли дядечка Франтішка на ранчо дона Педро й за наказом господаря одігнали юрбу цікавих. Дозвіл увійти до будинку дістав тільки один чоловік. Він був там понад годину. Навіть друзям Франтішка було заборонено входити досередини. Вацлав, Єнік і Дієго мовчки сиділи перед верандою й ковтали сльози.

— Сердешний дядечко, дорогий брат, ласкавий сеньйор! — чулося з усіх боків серед нічної тиші.

Дядечко Франтішек усе ще не опритомнював. Куля пробила йому груди з правого боку й застряла в спині. Її треба було вийняти, й це зробив той мовчазний чоловік, який щойно вийшов з будинку. Всі обернулися до нього: він тримав на долоні смертоносний шматочок олова.

— Чужинець утратив багато крові, — сказав у сінях чоловік, прощаючись з доном Педро, — і якщо почнеться гарячка, він помре ще сьогодні вночі, не приходячи до тями.

Це була страшна новина для Франтішкових друзів. Вони раптом відчули себе покинутими й безпорадними, загубленими в цій далекій заокеанській землі.

— Навіщо нам жити, коли наш дядечко, добра, справедлива й розумна людина, помре? Прокляті орхідеї, куди вони нас завели?!

Смуток друзів кілька разів змінювавсь у гнів, гнів знову переходив у сум і гіркий біль, жаль будив відчай; так тривало цілу ніч.

Ця страшна ніч була неймовірно довга. Ранчо мовчало. Воно було схоже на домовину, освітлену місяцем і накриту чорним покривалом, на якому блищали срібні лелітки зірок. Наші осиротілі друзі сиділи по-індіанському — підібгавши ноги й схиливши обличчя на долоні — й не склепили очей до самісінького ранку.

Коли нарешті повіяв уранішній вітрець і заспівали півні, в ранчо відчинилося вікно. В ньому з'явився дон Педро, блідий від безсонної ночі й турбот.

— Він опритомнів. Нарешті він опритомнів, — прошептав дон Педро. — Дякувати богові, дон Франтішек тепер заснув!

Вікно зачинилося знову. Друзі схопилися на ноги й дивилися один на одного, немовби не йняли віри власним вухам.

— Дядечко опритомнів! — вигукнув Єнік і помчав у поле. Він не міг далі залишатися тут, йому треба бути на самоті, на самоті!

— Дядечко Франтішек опритомнів!


XXV ХВОРИЙ ОДУЖУЄ


Три дні смерть тримала дядечка Франтішка в своїх пазурах. Три дні до ранчо приходив небалакучий чоловік, три дні дон Педро не виходив з дому.

Привітні мешканці села зі зворушливою увагою піклувалися про наших друзів.

Вперто й мужньо змагався дядечко Франтішек зі смертю, яка все ще не відступала від його постелі. І тільки на десятий день цього поєдинку мовчазний лікар оголосив, що битву виграно.

— Ваш дядечко Франтішек одужає й, перш ніж почнуться жнива, стане на ноги.

В ранчо настало справжнє свято. З міста на цей час повернулася господиня дому. А Франтішковим друзям уперше було дозволено навідати свого дорогого дядечка.

Вони насилу впізнали його — так він змарнів і знесилів. Усі, й Лготка теж, кинулися до нього, неначе до воскреслого з мертвих. Скільки вони мали всього йому розповісти! — але їм дозволено було бачити хворого лише кілька хвилин. Вони навіть не встигли сказати йому, як плакали й сумували за ним, якими самотніми почували себе і як безмежно вони його люблять!



Дядечко Франтішек лише всміхався й стискав їм руки своїми схудлими пальцями.

Друзям дозволено було приходити до нього щодня, але на кілька хвилин. А коли через місяць слуги винесли хворого на веранду, всі з'юрмилися навколо нього, й розповідям не було краю. Прийшли навіть Лготчині діти. Ці непосиди своїми зубками й пазурчиками хапали геть усе. Кожне з них уже мало свою вдачу. Маленька Ріка ладна була весь час сидіти в кого-небудь на колінах, Плутон грався з усім, що стояло й рухалося, а Каро міркував, сидячи на хвості, й ворушив вухами, наче відганяючи від себе мух.

— Дорогі мої друзі, — сказав якось дядечко Франтішек, — лаштуйтеся до від'їзду. Як тільки я оклигаю, ми вирушимо додому.

— Додому! — надто голосно вигукнув Єнік: він мало не збожеволів з радощів. — Додому? Це правда, дядечку?

— Так само, як те, що я поранений, бешкетнику! — вперше за час хвороби спробував пожартувати дядечко Франтішек. — Завдання своє ми виконали добре, дуже добре. А коли я видужаю, мені доведеться як слід відпочити. Зараз я не витримаю великого напруження. Та й, крім того, тутешній лікар радить мені повернутися додому.

— Тутешній лікар? — здивувалися всі.

— Так, любі друзі, цей мовчазний чоловік — чудовий лікар. Можливо, в нього й нема університетського диплому, зате він надзвичайно обдарований, досвідчений і, що найголовніше, любить своїх хворих, дуже терплячий з ними.

Ласкава господиня дала очима знак, що друзям час уже кінчати розмову. Повіки в хворого склеплялися від утоми. Він був іще дуже кволий і часто засинав.

Друзі порадилися між собою й домовилися, що віднині годі бити байдики. Якщо вони незабаром поїдуть додому, то треба лаштуватися в дорогу. В них залишилося ще кілька невиповнених ящиків та кошиків, і наші мисливці вирішили шукати орхідеї без дядечка Франтішка, тим паче, що тепер тут було цілком безпечно.

Наступного ж дня Вацлав повів експедицію на північ, Єнік залишився в ранчо — чекав, коли йому дозволять зайти до хворого.

Сидячи в ногах у дядечка, він намагався якось пояснити йому Вацлавову відсутність, але поранений, усміхаючись, сказав:

— Годі, хлопче, ти мене не обдуриш! Я ж добре знаю, що вам остогидло байдикувати й Вацлав з людьми пішов до ущелини.

Що міг відповісти на це Єнік? Спаленівши, він вибіг з кімнати. Та дядечко Франтішек не розгнівався, навпаки, здавалося, ніби він став тепер іще лагідніший.

Дон Педро видумував для хворого усілякі забави й одного дня приніс шахи; дядечко Франтішек дуже зрадів. Обидва чоловіки одразу ж посідали коло шахівниці й навіть почали навчати цієї королівської гри господиню. Не минуло й тижня, як кмітлива учениця за іграшки ставила шах і мат обом учителям.

Тепер уже Франтішек не нудьгував: не встигав од нього піти Єнік, як заходив Вацлав і починав розповідати про роботу в ущелині. Ясна річ, він розповідав дуже обережно — лише про те, що не могло схвилювати хворого. Скажімо, Вацлав ані словом не прохопився про пуму, яку Дієго застрелив з відстані двадцяти кроків; це, безперечно, стривожило б дядечка Франтішка, й він, можливо, заборонив би їм ходити по орхідеї.

А з пумою було так. Хижаки в цій країні — ягуар і пума — уникають людей, та коли хто на них нападе або сполохає їх, тоді люті їхній немає меж і вони дуже небезпечні. Тут уже людину не врятує навіть утеча на дерево, бо пума, як майже всі хижаки з родини кошачих, дуже добре лазить по деревах.

Дієго наскочив на пуму в печері серед скель. Хижак зіщулився, готуючись до стрибка. Меткий Дієго, побачивши це, блискавкою впав на землю. Пума перелетіла через нього, але не втекла, а, навпаки, била по землі могутнім хвостом, готуючись до нового стрибка. Дієго ще й досі тремтів, коли розповідав, як страхітливо палали її зелені очі.

З печери почулося нявчання — там були малята! Дієго зрозумів, що справи його кепські: пума не піде від печери й пошматує непроханого гостя. Діяти треба було негайно. Лежачи на землі, Дієго швидко звів рушницю й вистрелив у звіра, який, присівши за двадцять кроків од нього, готувався до нового стрибка.

Постріл, на щастя, був влучний: пума підстрибнула, але тут же впала на землю, смертельно поранена. Дієго метнувся за камінь, звідти ще раз вистрелив у звіра й кинувся навтьоки.

Лише десь за годину привів він індіанців на місце бою. Пума була вже мертва.

Дон Педро, дізнавшись про цю подію, негайно послав своїх людей забрати маленьких звірят. Тубільне населення не боїться ні ягуарів, ані пум, але винищує їх, бо ці хижаки нападають на худобу. Слуги дона Педро охоче подалися в гори: вони принесуть маленьких пум у кошику, годуватимуть їх удома молоком, а тоді візьмуть за них чималі гроші. В Сан-Хосе, куди приїздять агенти багатьох зоологічних садів і звіринців, за такий товар непогано платять.

За два місяці дядечко Франтішек почував себе вже так добре, що міг зважитися на далеку подорож додому.

Не легко, звичайно, було нашим друзям розлучатися з господарями ранчо та привітними мешканцями села, які проводжали гостей, немов рідних у далеку дорогу.

Прощання тривало аж два дні. Скільки тут було висловлено обіцянок, скільки побажань! Раз по раз чулося:

— Не забувайте нас!

— Не забудемо до самої смерті!

— До побачення в Коста-Ріці!

— До побачення в Європі!

— Бувайте здорові!

— Щасти вам!

— Щасливої дороги!

Добре споряджені, упакувавши дорогоцінний вантаж, наші мисливці за орхідеями вирушили уже знайомою їм рівниною. Попрощавшись з найгостиннішими людьми, яких їм пощастило зустріти в Центральній Америці, вони взяли напрям на Карільйо.


XXVI ДОДОМУ


Всі вигоди залізниць та пароплавів по-справжньому оцінює лише той, хто поспішає додому. Якою вдячністю сповнюється серце мандрівника за кожну пройдену милю, за кожен вузол швидкості корабля!

Від Карільйо до Лімона наші друзі їхали дуже зручно. А коли в Лімоні вони дізналися, що цього тижня сюди прийде пароплав, який курсує до Меріди, Єнік з радощів тричі перекинувся.

Розвагами Лімон похвалитися не може, його околиці — пустельний берег, над яким здіймаються гори. Деякі з тих гір іноді куряться — в Коста-Ріці діє кілька вулканів. Найжвавіше, звичайно, в порту, і наші друзі — Вацлав, Єнік і Дієго, як і в Белізі, перебували здебільша тут. Дядечко Франтішек тим часом занотовував у щоденник свої враження й підбивав рахунки.

Робітники-індіанці та Хосе вирішили залишитись у Коста-Ріці — на кавових плантаціях тут для них знайшлася вигідна, добре оплачувана робота — й зворушливо та сердечно попрощалися зі своїми білими друзями.

Дієго в Лімоні не байдикував. Він вирішив дізнатися, як розбійники натрапили на слід експедиції. І йому пощастило. Він розшукав у порту робітників, які добре пам'ятали шістьох озброєних чоловіків. Ті вдавали з себе мисливців за звірами й розпитували про своїх товаришів, які нібито випередили їх. «Двоє білих чоловіків, двоє хлопців: один білий, один кольоровий, і троє індіанців; — так змальовували негідники своїх «друзів», які мали припливти сюди з Беліза пароплавом. У Лімоні знайшлося багато людей, які добре пам'ятали експедицію з Європи й щиросердо розповіли їм, що вона поїхала поїздом до Карільйо. «Друзі» негайно вирушили слідом.

— Невже вони не знайшли вас? — здивовано питали мешканці Лімона.

— Не знайшли, — відказував Дієго. — Я не став би питати, якби ми знали, де вони зараз.

— Може, їм щось переказати? Вони, мабуть, іще повернуться до Лімона.

— Коли хто з них сюди повернеться… — Дієго на мить замислився, — то скажіть їм, що ми знову поїхали в Беліз і вказівки для них залишимо у віце-губернатора.


* * *

І ось наші друзі вже пливуть на борту колоса, який зветься «Бат». На деякий час «Бат» кине якір у Трінідаді, а тоді вже вирушить у плавбу безмежними просторами Атлантичного океану.

Дядечко Франтішек, усе ще блідий, але вже здоровий і задоволений, дивиться на даленіючі береги Юкатану. Він згадує минулий рік, труднощі, працю й небезпеки, яких він зазнав разом із своїми друзями. У спогадах цих нема гіркоти. Мандрівники зустріли в Центральній Америці багато добрих, привітних людей, побачили своєрідну красу природи. Експедиція справді була вдала.

Єнік має мисливське щастя. Батьки його дуже здивуються, коли він принесе винагороду за свою працю. Вони напевно вибачать своєму нерозважливому синові його дещо необачний вчинок. То була для хлопця сувора, але дуже корисна школа.

З горішньої палуби дядечко Франтішек замилувався Єніком, який разом із Вацлавом стояв унизу біля поруччя. Тепер дядечко міг щиро признатися: він радів, що хлопчик поїхав з ними в експедицію.

Та хіба ж Єнік усе ще хлопчик? Дядечко Франтішек звик його так називати, але ж погляньте на Єнікове засмагле обличчя, на його міцні м'язи! А, головне, який у нього досвід! Хіба знайдеш де п'ятнадцятилітнього хлопця з таким досвідом? Єнік уже не боїться ніяких небезпек, він хоробрий, розважливий і витривалий. Тіло його зміцніло й загартувалося, розум збагатився багатьма знаннями. Він вивчив іспанську мову. Вміє поводитися з людьми. На нього можна в усьому покластися. За рік подорожі він набув стільки, скільки вдома не набув би й за п'ять років. Ні, Єнік дійсно став справжній мужчина!

Вацлав також збагатився багатьма неоціненними знаннями й досвідом, які йому згодом стануть у пригоді. Він також, мабуть, не шкодує, що зважився на цю подорож.

Потім погляд дядечка Франтішка зупинився на Дієго. Юний індіанець сидів на ящику біля цуценят і навчав їх різних фокусів. «Мій відважний хлопчику, ти назавжди залишишся зі мною. Скільки разів ти рятував нам усім життя! Скільки разів ти давав нам неоціненні поради, скільки зробив послуг! Де знайти серце, відданіше й вірніше за твоє? Що ж, тепер ти скуштуєш іншого життя, і я не пошкодую витрат на твою освіту, на те, щоб дати тобі все, мій любий, смуглолиций хлопчику…»

Хто знає, може, Дієго відчув, що цієї хвилини дон Франтішек думає про нього, про його майбутнє. Бо раптом хлопчина покинув цуценят, підбіг до Франтішка й припав до його грудей. «Сеньйоре, дорогий сеньйоре!»— тільки й зміг він зворушено прошептати. Дієго, мабуть, згадав той день, коли разом зі старим Саною, цим зрадником і негідником, прийшов до табору білих, а дон Франтішек, після Саниної зради, узяв усіма покинутого та осиротілого Дієго й ставився до нього, як до рідного сина.

— Не кажи мені «сеньйор», клич мене дядечком, як Єнік! Я ж люблю тебе так само, як і його!

Ще довго по тому, як Дієго знову повернувся до своїх цуценят, дядечко Франтішек дивився на нього.

Пароплав плив швидко, але нетерпіння наших мандрівників обганяло будь-яку швидкість. І ось одного разу Єнік оголосив:

— Ще ніч — і ми будемо вдома!

На очах у Вацлава забриніли сльози; він засоромився, але опанувати себе не міг.

Коли четверо наших нерозлучних друзів ступили на землю старої Англії, Єнік обняв Дієго.

— Віднині, любий Дієго, ти вже не індіанець, а європеєць! — мовив він. — Дивись, як тобі пасує новий костюм!

— Ні, Єніку, я до самої смерті залишуся індіанцем, так само, як ти завжди й скрізь залишишся чехом. Проте в Європі я хочу стати справжньою людиною, такою, як наш дорогий дон… ні, не дон — як наш дядечко Франтішек.






Примітки

1

Кайман — рід крокодила з панциром на спині й на череві; водиться в Південній Америці.

(обратно)

2

Ранчо — в Латинській Америці хутір із розвиненим скотарським господарством, скотарська ферма. Ранчеро — господар ферми.

(обратно)

3

Льє — міра довжини, дорівнює 4,5 км.

(обратно)

4

Гумус — перегній.

(обратно)

5

Різновиди орхідей (лат.).

(обратно)

6

Фіви — одне з найбагатших міст стародавнього світу, в ХХІ-ХІ віках до н. е. — столиця Єгипту. Фіви — справжня скарбниця пам'яток образотворчого мистецтва стародавнього Єгипту.

(обратно)

7

Індиго — барвник, синя фарба, яку видобувають з тропічної рослини індигоноски.

(обратно)

Оглавление

  • Франтішек Флос МИСЛИВЦІ ЗА ОРХІДЕЯМИ Роман
  • I В РАНЧО НА ЮКАТАНСЬКІЙ РІЦІ КАНДЕЛЯРІЯ
  • II ЕКСКУРС У НЕДАВНЄ МИНУЛЕ
  • III ПОЧАТОК ПОДОРОЖІ
  • IV ОПОВІДЬ ПРО ТЕ, ЩО СТАЛО ВЖЕ ДАВНИНОЮ
  • V У РОЗВІДКУ
  • VI ЖИТТЯ В ТАБОРІ
  • VII ЛГОТКА Й ПЛУТОН
  • VIII ПОЛЮВАННЯ В ДЖУНГЛЯХ
  • IX ЕКСПЕДИЦІЯ ЛАШТУЄТЬСЯ ДО ПОХОДУ НА ПІВДЕНЬ
  • X ПОДОРОЖ ДЖУНГЛЯМИ
  • XI НІЧНИЙ НАПАД
  • XII ГВАТЕМАЛЬСЬКІ ЛІСОРУБИ
  • XIII БЕЗПЕЧНІ СУСІДИ
  • XIV У ГОСТИННИХ ГОСПОДАРІВ
  • XV У ПЕТЕНСЬНІЙ УЛОГОВИНІ
  • XVI СНІП ВІДДЯЧУЄ ДІЄГО ЗА ПОСЛУГУ
  • XVII ЩАСЛИВА ЗУСТРІЧ
  • XVIII НА ПЛОТУ
  • XIX У БЕЛІЗІ
  • XX НЕЗВИЧАЙНІ ЗАСЛУГИ ДІЄГО
  • XXI УГЛИБ КОСТА-РІКИ
  • XXII ПРИГОДА З ОЛЕНЕМ
  • XXIII НЕСПОДІВАНІ ДРУЗІ
  • XXIV ЗНОВУ НАПАД
  • XXV ХВОРИЙ ОДУЖУЄ
  • XXVI ДОДОМУ