машину, поїхали.
Йому дали пістолет Стечкіна — знайома ще з колишніх часів надійна перевірена зброя з повним магазином і дві запасні обойми. Це було вже щось. Він відчув у долоні знайому шорсткість рифлених накладок на руків’ї пістолета, і впевненість швидко повернулася до нього.
«УАЗик» був старий, а от двигун у ньому — новий, від двохсотого «Мерседеса». Автомобіль так рвонув з місця, що у всіх, хто в ньому був, мотнулася назад голова. Добре, що на кріслах підголівники були.
Тої ж миті, коли машина з втікачами вилетіла через службовий виїзд, ворота парадного масивним бампером протаранив величезний військовий вантажний автомобіль, стулки розлетілися на різні боки, та так потужно й гучно, що в «УАЗі» почули цей гуркіт. Утім, стрілянини, яка логічно мала би зчинитися під час штурму, не сталося: очевидно, круті професіонали, котрими були і оборонці, і нападники, одразу вирішили, що вбивати одне одного заради людини, яка вочевидь приречена, жодного сенсу немає.
«УАЗ» летів, пропускаючи під черевом полотно другорядної дороги, з однією метою — подалі від резиденції, і жоден із чотирьох, що сиділи в ньому, не знав напевне, куди їхати.
А ті двоє, заради котрих і затіялася ця поїздка, неабияк сумнівалися, чи можна хоч трішечки довіряти приставленим до них буцімто для їхньої охорони капітану Булкіну та майору Кочетову.
2.
Дорога, хоч і другорядна, виявилась у пристойному стані — хай там як, а вела вона до урядової резиденції «Кедри», тож її тримали в порядку. Потужний двигун мірно гудів, виконуючи свою роботу. Мікроавтобус котив уперед. За вікнами обабіч пролітали лісові узбіччя. Майор, котрий сидів поряд із водієм, повернувся до охоронюваного, що зайняв місце позаду водія:
— Куди далі, шефе?
Така фамільярність геть не сподобалася тому, кого назвали шефом. Проте сварки були не на часі, тому він просто сказав:
— Прошу запам’ятати. Поки все не закінчиться, я для вас — Віктор Іванович Ільїн. Неллі, тебе це теж стосується.
Чемпіонка витріщилася на коханця, а Кочетов любенько, наче й не він, спокійно так перепитав:
— То куди далі, Вікторе Івановичу?
— А де ми?
— Отут, — тицьнув пальцем у закріплений на торпедо навігатор Булкін. Це знову не сподобалося «Віктору Івановичу». Якусь годину тому цей капітан не насмілився би так нечемно розмовляти з ним. Утім, як людина, що бачила різні види, він знав, що в час, коли пахне смаленим вовком, гризотня до добра не доводить, тож лише смикнув кутиком рота. Хто його добре знав, зрозумів би, що такого нечемного ставлення він Булкіну не подарує і, лишень випаде нагода, порахується з ним, хай навіть це станеться через роки.
— Зменшіть масштаб зображення, — наказав «Ільїн». — Онде, за кілька кілометрів, перехрестя із ґрунтовим путівцем. От на нього і звертайте.
— В який бік? — уточнив капітан.
— Ліворуч.
...Їхати лісовою ґрунтовкою не так просто, як асфальтовою дорогою, водій мусив скинути газ і старанно об’їздити ями, калюжі й бугри, котрих траплялося чимало.
— Зупиніть, будь ласка, — раптом сказав «Ільїн».
— Що сталося? — запитав, не повертаючись, шофер.
— До туалету... — зніяковів чоловік.
«УАЗ» повільно вирулив на узбіччя. Не чекаючи, поки він зупиниться, «Ільїн» вистрибнув з салону, тюпки побіг до лісу й зник за кущами.
— От як приспіло чоловікові, — не соромлячись Неллі, єхидно хмикнув Булкін.
— Доживеш до його віку, взнаєш, що до чого, — в тон йому відповів Кочетов.
— Я все розповім про вашу поведінку... — Віктору Івановичу! — від обурення Неллі мало не назвала відсутнього справжнім іменем.
— Не треба, ми більше не будемо, — показово покаявся капітан, та жінка йому не повірила.
Вона ніколи не була дурепою, а останніми роками у неї до того ж неабияк розвинулася інтуїція, і їй геть не сподобалося, як себе тримали ці двоє. Звісно, обслуга й охорона завжди перемивають кістки сильним світу цього, біля яких годуються, й особливо любити їм своє начальство не доводиться, та й знають вони про нього майже все і бачать ті сторони, котрі зазвичай люди намагаються приховати від широкого загалу. Але щоб так відверто нахабніти — це явно щось не те.
«Ільїн» не показувався вже хвилин п’ять, і охоронці попервах підморгували одне одному, потім переглядалися, — а справді, скільки там треба часу на таке діло? — і врешті занервували. Вони вийшли з машини, закурили й заходилися перешіптуватися.
Раптом поряд з кущів вискочив «Віктор Іванович» з перекошеним лицем та «Стечкіним» у правиці і стрімголов понісся до мікроавтобуса, лівою рукою показуючи кудись у тайгу і хрипко вигукуючи:
— Там! Там!
Обидва охоронці рефлекторно вихопили пістолети й ступили кілька кроків у бік узбіччя, причому Кочетов став так, щоб закрити собою «Ільїна» від можливого вогню із придорожніх заростей. Це — захищати охоронювану особу — було вбито в
