Отрута від Меркурія [Ксенія Ковальська] (fb2) читать онлайн

Ксенія Ковальська Отрута від Меркурія

Моїм друзям Тетяні Кравчук та Віктору Корнійчуку.

Розділ 1

У романтичних іноземних фільмах дівчата часто впускають на підлогу стоси паперів або просто вміст своїх сумочок, нахиляються й ніби ненавмисно зіштовхуються лобами з чарівними принцами. Потім обоє розтирають забиті місця та чарівно посміхаються, ще не цілком розуміючи, що то і є доля. Зважаючи на стан паркету в довжелезному коридорі нашого відділу, я була потенційною жертвою такого банального сюжету. Втім, не маючи жодних ілюзій щодо принців, яких у цьому коридорі можна здибати, та зовсім не бажаючи зламати собі карк через якусь дурницю, я міцно тримала під пахвою чималий рулон креслень та уважно дивилася під ноги.

Якщо за всіма правилами, то варто було б ще трохи почекати, поки рулони сфальцюють, тобто гарненько складуть за розміром на спеціальній машині, але часу на це не було. Я глянула на годинник і навіть не стала по-підлабузницькому канючити, аби саме мої креслення потрапили в ту машину першими. Тепер хотілося якнайшвидше здихатися тих здоровенних аркушів, роздрукованих на новому кольоровому принтері, не знаю вже з якої спроби: то шрифти не читалися, то лінії були не тієї товщини… Але зусилля виявилися не марними — зараз кожне креслення мало вигляд демонстраційного матеріалу досить високої якості. Отже, з завданням я, здається, впоралася, і на конференції за кордоном керівництво гордо продемонструє, яку продукцію може видавати наша контора. Не гіршу за інші аналогічні фірми, а може, й кращу. Принаймні, зовні.

Коли я вийшла з ліфта, побачила нашого вельмишановного начальника в оточенні такого собі натовпу робітників, що зранку тинялися коридором, поки остаточно вирішувалося питання, які саме приміщення ремонтуватимуться в першу чергу. Сенс робіт полягав у переобладнанні кабінетів радянського типу на цілком сучасні офіси з тим, щоб надалі здавати їх орендарям.

Із діалекту я миттєво визначила, що робітники — земляки мої, з Прикарпаття. О, ця рідна вимова! Неначе бабуся по голівці погладила. Нічого не вдієш, така вже я сентиментальна.

Натовп нібито мітингував. Я зупинилася, вдаючи, що не в змозі відчинити собі дверей, бо саме поправляю креслення, які ось-ось вислизнуть із-під пахви. Насправді ж було просто цікаво, чого це робітники такі схвильовані, особливо старший, до якого решта зверталися шанобливо — «дядьку Степане». Не те, щоб я була такою вже цікавою Хвеською, що не пропускає жодних коридорних чуток, але ж так рідко останнім часом у нас траплялися позаштатні ситуації…

Я підійшла ще на кілька кроків і розчула щось про ртуть, потім про те, що бригада в таких умовах працювати не буде, бо тут усім начхати на людей. Начальник невдоволено глянув на мене та ще на кількох співробітників, які повиходили на галас:

— У вас що, роботи нема? Розходьтеся по робочих місцях!

Отакої! Шеф навіть не помітив, що я гордо тримала під рукою довгоочікувані креслення. А ще сьогодні зранку вони становили його щастя, і протягом дня він вже тричі цікавився, чи встигнемо все підготувати на вечір. Я пішла геть. Неприємно, коли на тебе ні за що ні про що отак просто нагримають.

Мабуть, щось серйозне трапилося, бо ж іще годину тому Віктор Степанович був усміхненим, навіть жартував зі мною, хоча й нервував трішки через ті самі креслення. Взагалі шеф рідко підвищував голос. Кажуть, що міг і виматюкати когось, але ж не при людях і лише за діло. Подейкували навіть, що це вияв надзвичайної довіри, бо таким чином вказувати на недоліки та прорахунки в роботі наш начальник дозволяв собі лише людям із найближчого оточення. Я про таке й не мріяла, якщо про подібне взагалі можна мріяти.

І ще мені не подобається, коли місце, де проходить значна частина мого життя, іменується «робочим». По суті, це дійсно так, але яка ж безвихідь оселяється в душі, коли хтось каже «робоче місце». Ніби ти в стійлі чи за конвеєром і з хустиною в цяточку на голові. Щоденно ходиш собі на роботу, не замислюєшся, що заробляєш на хліб, а так просто ходиш — за звичкою, чи що. А потім хтось візьме та скаже, щоб ти йшла на «робоче місце», і враз стає себе шкода, бо розумієш: це на все життя, до самої пенсії. Після пенсії робочого місця не буде, але яке життя після пенсії?

Але я все-таки повернулась на своє законне робоче місце та взялася оформляти документи до тих самих горезвісних креслень. Бо ж усе не так просто — треба їх іще підписати у всіх, хто доклав руку до роботи, та віднести в палітурну, щоб їх там переплели.

Саме розпочався обід. Я зварила собі кави та почала шукати в інтернеті новини про футбол. Зараз роздрукую, а ввечері покажу Ромі.

Рома — то мій хлопець. Ми давно вже зустрічаємося та проводимо разом чи не весь вільний час. Напевне — він моя доля. Він називає мене «кузочкою», і мені це подобається. Рома неабияк знається на футболі, а я маю вільний доступ до інтернету — чому б і не скористатися без шкоди для основної роботи? Намагалась і я полюбити футбол, перед сном перечитувала календар зустрічей, повторювала прізвища тренерів, але марно… Чомусь найкраще пам’яталися почуті ще в дитинстві прізвища гравців: довге та загадкове — Бекенбауер та коротке, але від того не менш таємниче — Пеле. Інші не трималися.

Щоправда, в Роми також є можливість заходити до всесвітньої мережі, та ні на що, крім роботи, йому часу не стає. Каже, що очей цілий день від монітора не відриває, а на екрані — таблички, схеми, всілякі символи. Він програміст, працює тестувальником.

Останню відпустку ми провели разом — відпочивали в Єгипті. А перед поїздкою Рома підхопив хворобу Боткіна, коли був у відрядженні, в Саратові. Боже, як же я за нього хвилювалася!

Тоді він зник несподівано, довго не давав про себе знати, а я за цей час встрягла в карколомну пригоду, й участь у ній мало не коштувала мені життя. Не перебільшую. Втратила близьку подругу — Наталію Генріхівну — якої мені тепер так бракує! І ще довго бракуватиме. Решта учасників тих трагічних подій залишилися живі та здорові, навіть отримали певний матеріальний зиск. Щоправда, за винятком сусіда, Андрія Вікторовича, який з власної волі пішов із життя. Можна сказати, через надмірну любов до рідкісних синіх сапфірів. Швидше, навіть не до сапфірів, а до благ і добробуту, які мали йому принести ті незвичайні старовинні камені. Інколи згадую те все, й навіть не віриться…

Тим часом співробітники порозбігалися в своїх обідніх справах. Хто подався до найближчих магазинів, бо саме почався сезонний розпродаж товарів літніх колекцій, хто просто дихав повітрям, чи то пак бензиновими та асфальтовими випарами, думаючи, що дихає повітрям. Самонавіювання — дивовижна річ. А яке ж повітря в моїх рідних Карпатах!

Я їжджу додому хоча б на вихідні приблизно раз на два місяці. Але до Києва за три роки вже також звикла. Варіантів цікавого проведення вільного часу тут безліч. Наприклад, найближчі вихідні ми з Ромою плануємо провести, так би мовити, на природі — на дачі у його мами, Лідії Дмитрівни. Завеземо, як завжди, чогось солоденького. У центральному гастрономі я бачила новий вид круасанів. Ще треба взяти свіжої преси, теплого светра та упаковку покришок для консервування. Ромина мама консервує все, що росте на її деревах та грядках, а потім змушує всіх їсти салати, ікру з кабачків та зелених помідорів, вишневе варення з горішками замість кісточок і таке інше. Банок їй завжди не вистачає. Це називається хобі, напевне.

Щоправда, деколи жінки не знають, що це хобі. Вони гадають, що це життя. Втім, останніми роками кількість людей, які мають таке важке та традиційне хобі, значно зменшилась — у магазинах цілий рік є все, що потрібно людині з харчів. Тож консервують тепер лише справжні фанати. Роминої мами не стосуються всі ті асортименти, вона скуповує покришки та невтомно закручує банки, щоб потім, взимку, роздати все знайомим і родичам. Рецепти записує в грубезний зошит, котрий сподівається з часом передати мені як додаток до Роми. Як то кажуть, у надійні руки.

Не завадило б і собі вийти на вулицю, але ліньки. Після роботи встигнемо купити, що потрібно. Головне — не спізнитися, бо Рома залишився без зв’язку, його мобільний у ремонті, тобто коли що, навіть попередити не вдасться.

Я люблю робити шопінг разом із Ромою — нам весело вдвох. То насмішить пихатий вигляд продавця, який не знає, що продає, то потішать самі покупці, які не знають до пуття, чого хочуть, то розвеселять якісь товари чи реклама на них. Гадаю, якщо людям добре, коли вони разом стоять у черзі до каси — їм взагалі в житті по дорозі.

Тільки одне мені геть не подобається — Рома ніколи не відтісняє від прилавка тих, хто нахабно лізе вперед, ігноруючи чергу. Мій коханий, не чинячи жодного опору, пропускає до каси всіляких типів, котрі ніби тільки хочуть спитати щось, а потім настирливо замикають увагу продавця на своїй персоні, доводячи до точки кипіння порядних людей таких, як я, наприклад. Та що там магазин! Навіть коли разом стоїмо в черзі до маршрутного таксі, й попереду пруться всі, кому не ліньки — Рома скромно їх пропускає, ще й підсаджує. Пояснює він свою поведінку, ганебну для борця за місце під сонцем, тим, що, можливо, люди поспішають, то хай їдуть чи купують поза чергою — он же ще маршрутка підходить. Я дратуюся, але десь у душі радію, що він такий порядний та вихований.

По обіді скінчила всі необхідні процедури з кресленнями, занесла зброшуровані книги шефу та спитала:

— Вікторе Степановичу, перепрошую, про яку ртуть говорили робітники? Десь розлито ртуть, чи що?

Шеф миттєво розлютився. Відсунувши геть від себе переплетені книги, він навіть не подивився, що вийшло та чи варто везти таке демонструвати перспективним замовникам.

— Не базікайте зайвого! Вперше чую про ртуть. Якийсь дитячий садок, а не…

Я не стала чекати, щоб дізнатися, що «не», натомість неввічливо перебила:

— Як це вперше?! А кілька годин тому? Я чула, що вони говорили про ртуть, а ви поруч стояли і ще прогнали всіх по робочих місцях.

— Чого ви вічно в коридорі стовбичите, замість того, щоб працювати? Будете збирати плітки — на атестаційній комісії розберемося, за що ви зарплату отримуєте! За те, що розповсюджуєте неперевірену інформацію, чи за те, що видаєте якісну продукцію згідно з графіком?

— Я не стовбичила, я креслення несла… А вони про ртуть, і ви там стояли. Може, забули? І не тільки я там стовбичила, всі тепер тільки про ртуть і говорять. А я, до речі, про неї багато чого знаю! От не повірите, вона мені мало життя не зіпсувала, пам’ятаю…

На цьому місці моєї оповіді шеф скривився:

— Віко, я просто вирішував з підрядниками, з чого їм починати.

— А якщо там ртуть?

Договорити шеф не дав, ударивши переплетеними кресленнями об стіл так, що аж мобільний телефон підскочив та пилюка здійнялася. Видно, прибиральниця вдає, що прибирає, — он стільки порохів на столі зібралося. Віктор Степанович вигукнув:

— Ану до роботи! Совість зовсім втратили! В робочий час вештаються коридорами, каву п’ють… А ще хочуть, щоб їм платили, як у Європі!

— У Європі людей негайно евакуюють, коли ртуть знаходять. І в Гватемалі б так зробили, і в якій завгодно країні світу!

— Вона ще мені тут про Гватемалу торочити буде! Я сказав, годі! І хай я тільки почую, що про ртуть хто чутки поширює…

На робоче місце я повернулася приголомшена. Хотілося сісти та розплакатися через таке несправедливе ставлення. Він же завжди такий ввічливий був, цей двуличний Віктор Степанович. І хіба я щось особливе спитала?

Час до кінця роботи тягся довго. Краєм вуха чула: хтось казав, що в сусідній кімнаті знайшли ртуть, що це дуже шкідливо, що тепер інститут можуть закрити на деякий час, а нас, скоріше за все, відправлять у відпустку за власний кошт. Я кусала губи й не втручалася в розмови — щойно вже отримала за свою цікавість. Лише вуха позатикати лишилося. Хтось спитав, чи не дадуть усім путівки в санаторії. Його запевнили, що обов’язково дадуть, а потім доженуть і ще раз дадуть.

Я думала про те, що шеф не правий, це ясно, наче Божий день. Розмови вже точаться й будуть точитися, обростаючи всілякими неймовірними деталями, подробицями… Он тільки-но забіг хтось із відділу кошторисів і спитав, чи правда, що в сусідній кімнаті знайшли крадену ртуть і відбитки пальців на стінах. Ну, й народ!

Хто-хто, а я дещо про ртуть знала — саме з відром цього хімічного елементу були пов’язані деякі невеселі спогади з не таких уже й давніх часів. По закінченні школи я складала вступні іспити до технічного університету. Дійшла черга до фізики — предмета, який ніколи мені не подобався і не дуже давався, якщо відверто. На запитання білета все-таки відповіла досить пристойно, майже все сказала, що вимагалося за програмою, задачку так-сяк довела до кінця. Вже тихо раділа, що з білетом пощастило. Старенький професор деякий час замислено та прихильно дивився на мене, як мені здавалося, маленьку симпатичну абітурієнтку, а потім сказав:

— Чудово. А тепер, панночко, зайдіть у сусідню аудиторію і попросіть лаборанта, щоб дав відро ртуті. Хочу вам показати один дуже цікавий дослід. Ви ж, напевне, знаєте, що таке ртуть?

Я зраділа: це означало, що додаткових завдань не буде. Дослід, то й дослід, ці маразматичні професори такі кумедні. Кажуть, ніколи не знаєш, чого від них чекати. Можуть навіть нахабно залицятися, забувши про вік. Але хай показує, може, ще й «відмінно» поставить.

Сусідня аудиторія виявилася замкненою, і я побігла сходами вниз, шукати когось, хто б мені її відчинив. Отримати кляте відро було конче необхідно, тож я ладна була виламати двері. Якби ж це татка сюди пустили! Але він чекав у скверику біля входу. Батьки близько до аудиторій, де приймали іспити, не допускалися. А ніхто сторонній допомагати мені не збирався. Нарешті дісталась до вахтера, та він ключа не давав, бо, мовляв, я тут не працюю і ще навіть не навчаюся. Якщо дасть ключа невідомо кому, то матиме неприємності, навіть звільнити з роботи можуть, а в нього діти, і взагалі… Я мало не ридала, благаючи його, казала, що можу поставити свій підпис, де він скаже, можу потім грошей дати, скільки захоче, гаманця з собою не мала. Але, довелося повернутись до аудиторії ні з чим, а іспит тим часом тривав. Професор дивився на мене з саркастичною посмішкою:

— Ви просто не хотіли нести відро, зізнайтеся.

— Як не хотіла? Дуже навіть хотіла, мені ключа ніхто не давав, не вірите? Вахтер каже, що в нього діти.

— А якби дали вам ключа, то принесли б?

— Звичайно.

— Іспиту ви не склали, приходьте наступного року — він показав рукою на двері. Жахливий театральний жест. Штамп. Це ж не театральний інститут.

— Як це не склала? Я задачу розв’язала і про дифракцію світла все написала. Ви ж такі дурниці вигадуєте, а по білету я відповіла все.

— Е, ні, це не дурниці! Я вважаю, що середня освіта має бути якісною, і з фізики в першу чергу, бо фізика — це наука з наук, цариця наук, так би мовити. Без знань із фізики світ би загинув миттєво. А відро ртуті, панночко, важить стільки, що людина його підняти не зможе. Навіть отой парубок, вдвічі більший за вас, який старанно списує в кутку… Очевидно, ви не маєте жодного уявлення про питому вагу, чи не так?

І тут я все збагнула: Боже ж мій, це ж треба так упійматись!

Отакі ось невеселі спогади. Цілий рік по тому я старанно готувалася до нових вступних іспитів, прочитала силу-силенну літератури про ртуть і таке інше. І доля знову звела мене з професором, який так легко викреслив із мого молодого життя цілий навчальний рік із усіма радощами студентського життя. Звичайно, він мене не впізнав. Знову глянув мені у вічі тим самим запитливим поглядом, тільки-но я скінчила відповідати. Не встиг розтулити рота, щоб поставити додаткове запитання, як я зухвало випередила:

— Якщо ви про ртуть, то по неї не піду, відра не донесу, бо питома вага ртуті настільки велика, що не підніме ніхто з нас. Питома вага ртуті становить…

Професор сміявся. Підлабузники, що чекали своєї черги відповідати, аж заходилися від реготу, хоча навряд чи могли адекватно оцінити ситуацію. Коли старенький професор заспокоївся, то витер очі хусточкою і запитав:

— Гаразд, із ртуттю все ясно. А скажіть-но мені тоді, як звали дружину Бойля-Маріотта?

Напевне, я почервоніла:

— Хіба це зі шкільної програми? Нам про дружин ніколи не говорили, навіть не розповідали, чи були ті фізики одружені, чи розлучені. Тільки про Кюрі, бо тут не приховаєш — була в нього дружина Марія Склодовська. А про інших не знаю. Шкільна програма така недосконала, ви ж самі це знаєте. Якби нас учили, ми б про всіх знали — і про дітей, і про родичів. Я вважаю, що це дуже пожвавило б процес навчання, бо все так сухо…

Професор пропустив повз вуха про сухість фізики, але не відступався від запитання:

— А якщо подумати? — примружився він.

— Може, також Марією, як Склодовську?

— А може, Анною? — засміявся професор.

— Точно, Анною! Я згадала, Анною, просто з голови вилетіло.

— Панночко, Бойль та Маріотт — це вчені, які жили в різних країнах: один у Англії, другий у Франції. Так сталося, що вони одночасно відкрили закон, який на їхню честь так і назвали «Закон Бойля-Маріотта». Як же це в них могла бути одна дружина? Теоретично, звісно, могла б, але тільки теоретично: якби один із нею розлучився, вона переїхала до іншої країни, а потім вийшла заміж за другого. Але ж так не сталося. Будемо вважати, що цього запитання я вам не ставив, але ж треба таке знати, точніше, орієнтуватися в просторі та часі. Мене дивує сучасна молодь: жодної логіки, жодного аналізу.

Отак я стала студенткою. Чи треба казати, що про ртуть та Бойля-Маріотта запам’ятала на все життя?

Розділ 2

Маю звичку, коли десь зводить доля з земляками — шукати спільних знайомих. Це так приємно, коли ще хтось, крім тебе, знає якісь майже інтимні деталі життя Івано-Франківська. Можна згадати дивовижне дерево гінкго, що росте на вулиці Богунській, смачну каву в кафе біля лялькового театру та зі знанням справи порівняти тамтешні пробки на дорогах із київськими: проїхати від перехрестя Галицької та Дністровської до залізничного вокзалу в нашому місті дуже важко (машин там неймовірна кількість, а вулиці вузенькі та вічно розкопані). Поговоривши про відоме тільки землякам, неначе допінг отримуєш. Ти їх любиш уже за те, що вони недавно ходили вулицями твого дитинства, що їхні діти вчаться в твоїй школі й у їхніх домівках подушки на диванах вишиті такими самими «жібкатими» чи «хрестатими» візерунками.

Тому, побачивши в коридорі хлопців, які ще й досі не розпочали ремонт, я не могла просто так пройти повз них. Розговорилися. Як я й думала, працьовиті хлопці були родом із моїх країв.

Знали вони свою справу добре, часу не гаяли. До того ж, їхня бригада будівельників була комплексною — разом могли реалізовувати все, що нафантазують замовники. Наймали їх, здебільшого, робити євроремонти у дорогих оселях, придбаних у старих хазяїв, які перебралися з центру в спальні райони. Також траплялося доводити до ладу порожні квартири в новобудовах, де ще не було ні підлоги, ні сантехніки.

Цього разу потрібно було надати сучасного та охайного вигляду кільком кімнатам у проектному інституті. Щоб комусь не соромно було їх під офіс винайняти та різних клієнтів там приймати, кавою поїти і тому подібне. Але ж робітникам до того діла не було — хіба не все одно, офіс чи квартира. Головне, щоб заплатили, а вони вже постараються.

Зайшли до кімнати. Велике вікно над запилюженою батареєю, покоцана паркетна підлога землистого кольору, яку вже давно лаком не вкривали (та й чи вкривали колись хоча б раз), засмальцьовані шпалери, велика вицвіла карта СРСР на стіні. Домовлялися ж, що з приміщень, де буде робитися ремонт, усе потрібно виносити, а драбина й все інше необхідне для роботи у бригади своє. Але кажи їм, не кажи — завжди щось лишають! У цьому випадку письмовий стіл та крісло з брудним оббиттям. На столі телефонний апарат неприродного салатового кольору з обірваним дротом. Хоча в даному випадку ці меблі могли навіть знадобитися — стіл вирішили винести до сусідньої кімнати й на нього звалити речі. Та й пообідати за ним можна, шкода тільки, стілець один. Схоже, їдальні в інституті взагалі немає.

Двоє хлопців із грюкотом посунули стіл до сусіднього приміщення. Роботи було багато. В першу чергу треба було зірвати паркет, обдерти шпалери, розібратися з електрикою. Це тільки на сьогодні. А може, ще й не встигнуть.

Почали роздягатися. Бригадир, дядько Степан, акуратист, тому вся бригада також мала охайний вигляд як під час ремонту, так і в побуті. Верхній одяг помістився у вмонтовану стандартну радянського зразка шафу, яку також за проектом треба було викинути, замінивши на гарненьку шафу-купе, та це робитимуть лише за кілька днів.

Андрій — наймолодший з бригади — проходячи повз стіл з драбиною, зачепив нею телефон, та так невдало, що той спочатку грюкнув об стіну, а потім уже впав на підлогу. Сама по собі подія не варта ні доброго, ні поганого слова: упав, то й упав, однаково викидати. Але річ у тім, що телефон розбився й по паркету в різні боки розтеклося декілька живих сріблястих крапель. Дядько Степан матюкнувся, нахилився і потрусив нещасний апарат. Ще краплин з п’ять чи шість весело ковзнули на підлогу.

— Ртуть, — здивовано сказав Андрій.

— Ртуть, — у тому ж тоні повторив ще хтось. Андрій присів біля озерця та почав пачкою з-під цигарок ганяти ртуть по підлозі. Напевне, згадав, як у дитинстві грався з розбитим термометром, щоб хворіти було веселіше.

— Годі, — голос бригадира був суворим, — ти що, в школі не вчився?

— Вчився. Дивіться, вона жива, — і далі ганяв сріблясті намистинки Андрій.

— Зараз збираємо речі та поки що до іншої кімнати переносимо, — бригадир не поділяв настрою Андрія. — Я двічі не повторюватиму! Геть відійди, ти що, вар’ят?

Андрій здивовано звівся на ноги. Чого це дядько Степан так розійшовся? Сказився чисто. Подумаєш, ртуть. Не з тієї ноги встав, чи аванс малий дали? Якби просто виматюкав, то якось нормально, а то відразу «вар’ят». Будівельники мовчки перейшли до сусідньої кімнати. Дядько Степан, трохи подумавши, сказав:

— Не будемо тут працювати, я поверну їм аванс.

— Ти що, здурів? Чого це? — мало не накинувся на нього один із робітників. — Де ми швидко щось інше знайдемо? Вже й так тиждень у простої. Більше проїдаємо, ніж заробляємо.

— Знайдемо! А як і не знайдемо, то все одно краще, ніж із ртуттю поруч.

— Чим вона тобі заважає? Ми зараз усе зберемо та викинемо.

— Ніяких збирань! Ви таки справжні придурки!

— Та що тут такого? Очманів, чи що?

— Дурних багато, та не при купі ходять, а ви якраз усі при купі зібралися. Це ж ртуть! У неї отруйні випари. Все життя можна лікуватися. Краще забираймося геть якнайшвидше.

Андрієві гратися зі ртуттю розхотілось. Дядько Степан пішов та за кілька хвилин повернувся вже із начальником відділу, чиї апартаменти мали ремонтуватися. Той був стурбований та вкрай невдоволений. Однак непорозуміння не виникло. Була ртуть на підлозі й у телефонному апараті.

Потім зателефонували інженерові з техніки безпеки. Той неохоче зійшов на дев’ятий поверх, бо був стареньким ледачим дідком, якого невідомо за які минулі заслуги тримали в інституті до цього часу. Дідок пережив усі скорочення та реформи. Роботи від нього, вочевидь, вже не чекали, хіба що мінімального інструктажу нових співробітників, що їх не так уже й багато приходило останнім часом. Хтось із молодих спеціалістів поткнувся був до нього, щоб якось вплинув на керівництво, мовляв, не можна так довго сидіти за комп’ютерами, але дідок не розгубився та проблему закрив миттєво:

— Кому не подобається, хай шукає інше робоче місце, не у нас.

Інколи він розносив по відділах роздруковані аркушики, де повідомлялося, чого нам чекати від консервантів, якими нас годують. Звичайно, про консерванти теж незайве знати, але чи це справжнє піклування про персонал? Про себе дідок піклувався трохи більше. Щоб запобігти опроміненню — до комп’ютера навіть не наближався, а папери носив друкувати у відділ кадрів.

Розділ З

Рома чекав на мене біля метро. Забігли до прохолодного супермаркета по круасани. Чарівні дівчата у дурнуватих синіх капелюшках, заважаючи процесу торгівлі, та, можливо, прогулюючи заняття в інституті, рекламували серед покупців чаї. Купивши два пакуночки, ми отримали в подарунок ще по пакетику чаю та дві паперові підставки під чашки. От зрадіє Лідія Дмитрівна! Вона просто обожнює лотереї, акції та дзвінки на радіо. На розкладці біля електрички прихопили цілу упаковку покришок для банок — має вистачити до кінця сезону, хоча, хтозна. Якщо осінь затягнеться, консервуванню не буде кінця-краю. І як той ключ витримує таку напругу, не кажучи вже про м’язи? Светра ще зранку Рома захопив із собою, пресу купив після роботи. Його мама полюбляла «Бульвар» та «Комсомольську правду», але загалом читала все, що траплялося на очі.

Електрички в п’ятницю ідуть одна за одною, але й людей море. Не любить наш народ проводити вихідні в місті, якщо є можливість податися кудись на природу, це зрозуміло. Це, так би мовити, «інстинкт вихідного дня». У вагонах везли котів, псів, маленьких вередливих дітей, великі порожні кошики, вудки, відра та шампури. Нарешті дісталися до давно обжитого дачного масиву по Яготинському напрямку. Від електрички до нашого кінцевого пункту призначення ще хвилин десять швидкої ходи вздовж чиїхось урожаїв за огорожами.

Ромина мама половину ділянки мудро відвела під дерева, іншу половину — під городину. А ще вона перекопала на околиці дачного масиву пустир, чи то смітник, спалювала на ньому все, що горіло, закопувала голови оселедців, лушпиння яєць та спитий чай, взимку висушений за батареєю парового опалення. Великі надії покладала на голови оселедців, вони, за її словами, мали відлякувати вовчка, чи як ще іноді кажуть, капустянку — дивовижне створіння, яке люто ненавидять дачники і яке чхати хотіло на всі ті методи боротьби. Якось я бачила вовчка і що скажу — просто красень, дивовижне екзотичне створіння.

Усі намагання Лідії Дмитрівни залучити власного сина до збирання побутових відходів на благо врожаю терпіли фіаско. Товкти лушпиння та сушити заварку Рома категорично відмовлявся.

Лідія Дмитрівна обплутала відвойовану у дикої природи ділянку по периметру якимись різнокольоровими мотузками, що спочатку зв’язувалися докупи, а потім чіплялись до патиків, жердин, решток невикористаної арматури. Вирощувала ще й там картоплю, кабачки та гарбузи, щоправда це була зона ризикового землеробства, бо красти вирощене злодіям тут ніхто не заважав, якщо грамотно вибрати час. Дивлячись на цю мальовничу огорожу, Рома казав: «Красиво жити не заборониш». Мама дуже пишалася своїми грядками, деревами, квітами, а особливо ділянкою самозахвату. А мені більше за все подобались її маленькі охайні газончики. Один із плямистої конюшини, інший — із польових квітів. Другий називався мавританським. Цікаво, де вона, Мавританія?

Чомусь цього разу ніхто не вийшов нам назустріч. Хвіртка виявилася трішки прочиненою, а не закладеною на клямку, як звичайно. Мені навіть здалося, що вона зарипіла якось особливо жалісно. На ґанку стояли каструлі з недомитою картоплею, брудні кросівки та лежав букет польових квітів, яких ніхто в воду чомусь не поставив. А може, це вони так сохнуть для того, щоб узимку бути завареними замість чаю?

Хатні двері виявилися замкненими. Може, зсередини? Під найближчим деревом побачили величезного гарбуза. Якийсь новий сорт, котрий нарешті цієї весни дістався Лідії Дмитрівні шляхом переговорів та потрійного обміну. З вигляду гарбуз мав би важити кілограмів з п’ятдесят, якщо не більше. Принести його з кінця городу ніхто б не зміг, очевидно, прикотили. І що ж тепер із ним думає робити господиня?

Я з острахом дивилася на диво селекції. А якщо це для мене таке вирощено? Якби ми не підійшли до дива природи зовсім близько, то не побачили б пожмаканого аркуша, який виглядав з-під цеглини, покладеної біля гарбуза. На аркушику бліденьким фломастером було щось написано французькою. Очевидно, це стосувалося гарбуза, чого ж іще. Оце трофей! І який божевільний виводить такі неергономічні сорти?

— Що там написано? — спитала я.

— Написано, щоб забрали додому, — стурбовано промимрив собі під носа Рома.

Мама мого коханого колись викладала в технікумі французьку, полюбляла спілкуватися з сином такими ось цидулками — щоб він також вивчав мову. Якось їй навіть запропонували поїхати до Франції чи то на якийсь семінар, чи просто для обміну досвідом із вивчення мови іноземцями. Ми з Ромою дуже за неї раділи, розглядали закордонний паспорт із французькою візою, та комусь нагорі спало на думку, що логічніше буде відрядити до Франції молодого викладача, що й було втілено в життя. Лідія Дмитрівна посумувала, але мусила оговтатись і повернутись до улюбленої справи — вирощування садових та городніх культур. Краще б репетиторством заробляла. Але учнів вона брала рідко — лише якщо вже дуже хтось просив зі знайомих. Весь час забирала дача. Навіть взимку вона чогось їздила провідувати свою ділянку. Казала, що зайці розплодилися, дерева гризуть.

Ми ще потинялися подвір’ям, позаглядали у вікна. Рома підняв драбину, яка валялася в кущах, і приставив до стіни. І тут побачили сусідку, що ходила зустрічати до електрички дочку з онуками. Сусідка, вгледівши нас, прискорила ходу, наче ми збиралися втікати, але діти й сумки заважали їй, тому здаля вигукнула:

— Ромо, яке нещастя, ваша мама, мабуть, ногу зламала! Полізла по груші, драбина зсунулась, і вона впала. Повезли бідолашну в Київ до травмопункту, добре, що Петрович на машині був. Вам додзвонитися не могли… — жінка полізла в кишеню по клаптик газети, де був записаний київський телефон сусіда, який мав знати, де саме перебуває Лідія Дмитрівна.

Оце відпочили! Рома розгублено дивився на драбину, яку колись сам змайстрував.

— Ось тобі й парижанка! — скрушно мовив він.

— Яка парижанка? — спитала я, не розуміючи.

— Груша називається «парижанка», сорт такий. Мама ним дуже тішиться.

Із мого мобільного Рома почав дзвонити чоловіку, що повіз маму в місто, та на свій домашній номер — раптом Лідії Дмитрівні вже наклали гіпс та доправили її додому. Але ні там, ні там до телефону не підходили.

Ми зайшли на сусідню вулицю до баби Галі, моєї сусідки по будинку, яка вже з місяць безвиїзно жила на дачі. Заміський будинок в баби Галі з’явилася зовсім недавно: «по наводці» Лідії Дмитрівни його було куплено за частину грошей від продажу старовинних сережок із сапфірами.

Баба Галя про хатинку за містом мріяла давно, може й все життя, та стала її власницею в авральному порядку тільки місяць тому. Ділянка ця ще недавно була цілковито занедбана: заросла буйними бур’янами, дикими чагарниками та обліпихою. Але сили для надання їй цивілізованого вигляду, видно, дрімали до часу, а тепер саме вирвалися на волю. Як то кажуть, джина випустили з пляшки. На даний момент заклопотана баба Галя в бейсболці та камуфляжних штанях боролася з обліпихою, котра, як їй і належить, була дійсно обліплена ягодами. Від Роминої мами бабця швидко перейняла моду на камуфляжний одяг. Сучасно й вигідно, з якого боку не глянь. Моя потенційна свекруха вже кілька років не вилазила з камуфляжу, може, через це вигляд мала молодший, ніж її подруги-однолітки. Якось я сфотографувала Лідію Дмитрівну в камуфляжному «прикиді» з плетеним кошиком груш і сусідським мастифом. Пес у цуценячому віці хворів на рахіт, камуфляжний однострій старезний, а кошик от-от розсиплеться. Проте фотка вийшла настільки виразною, що можна було б навіть на якийсь конкурс відправити. Вона тепер у рамочці стоїть у Роми за склом книжкової шафи, я завжди милуюся на свою роботу, коли буваю в нього.

Ось покришки бабі Галі й згодяться, не везти ж їх назад.

Побачивши нас, Баба Галя заголосила:

— Ой лишенько, що ж це тепер буде, хто ж упорається з врожаєм?

Рому цей бік питання не цікавив зовсім, він сказав, що баба Галя, коли її ласка, може хазяйнувати на маминій ділянці, як вважає за потрібне, бо у нас із ним на боротьбу з врожаями часу не заплановано. Старенька несказанно зраділа. Як же вона любила город і землю! Навіть мала план щодо продажу на базарчику біля метро надлишків вирощеного, але до цього було ще далеченько.

Що ж, нам залишалося повертатись у місто й шукати Лідію Дмитрівну в лікарні. Вже по дорозі на електричку нас наздогнала сусідка — нагадала, щоб забрали гарбуза, бо вкрадуть. Мовляв, Ромина мама цілий тиждень говорила про те, як ми заберемо це стигле щастя в Київ. Навіть уже сидячи в машині, Лідія Дмитрівна умовляла сусіда забрати гарбуза в багажник, та не вийшло. По-перше — сусід не зміг зрушити з місця диво-ягоду, а по-друге — не зачинився б багажник.

Хотіла б я подивитися в очі тому божевільному злодію, що міг би котити у темряві свою здобич кудись на базар чи в комору, ласо облизуючись. Сидячі на ґанку, ми з Ромою почали думати, що ж робити з гарбузом. Не вигадали нічого кращого, як витягти з госпблоку зелену тачку, закотити на неї диво природи та й просуватися до електрички. Тачка — це знахідка, тачка — це якесь там чергове диво світу. Кажуть, соціалізм будували здебільшого за допомогою тачок. Те саме можна сказати й про дачі. Поки ми йшли вуличкою, зі своїх маєтків мовчки виходили знайомі та незнайомі сусіди, вони проводжали нас сумними поглядами. Очевидно, хтось із них уже пройшов цей етап, а ми були для них на самому його початку. Якась руда дівчинка, побачивши нас, заплакала. Ми ж наївно вважали, що головне — дістатись Києва, а там вже якось та буде.

Приміський перон був, хоч і не такий пожвавлений, як вечорами у вихідні, але й не пустий. Бажаючих втекти з дачі до міських переваг цивілізації теж виявилося чимало, що, з першого погляду, трохи й дивувало. Очевидно, якщо довго живеш на природі — в якийсь момент нестерпно хочеться в душ, і навпаки — якщо цілий тиждень працюєш у місті, не замислюючись про переваги цивілізації, рано чи пізно настане момент, коли перед сном нестерпно захочеться скупатися в бруднуватому озерці та скуштувати задимленого шашличка.

Коли поруч зупинився вагон, ми зрозуміли, що потрапити всередину буде не так уже й просто. Тобто, якось впхатися ми зможемо, але таким чином цілковито перегородимо шлях до виходу та входу половині вагону. Трохи порозмисливши, вирішили перелізти через колію і їхати у зворотній бік, де людей набагато менше, що й зробили. Через зупинку вийшли, знову перейшли через рейки, досить скоро підійшла електричка в бік Києва. Сяк-так потрапивши у вагон, ми були дуже горді, що так мудро вчинили.

Чи треба казати, що увага пасажирів цілого вагону була прикована спочатку до нашого багажа, а потім уже до нас. Передчуваючи цікавість до нашої поклажі, на пероні ми заздалегідь замаскували гарбуза привезеними газетами, та під час посадки вони не втрималися на об’єкті, й тепер гарбуз лежав на тачці голий та беззахисний.

Маленькі дітки кричали: «Ріпка!» — і просилися посидіти на ній, навіть черга невеличка утворилася. Якась старенька перехрестилась і сказала, що це американці намішали через космос хімії, щоб ми всі отруїлися і повмирали, а вони тоді прийдуть і захоплять нашу країну, а депутати їм поможуть. Можна було б організувати дискусію з цього приводу, та якось не хотілося. Лисуватий дядечко хотів записати наш телефон, щоб обміняти свої дефіцитні кущі, назви яких я не запам’ятала, на насіння нашого гарбуза. Кущі мали якісь дивовижні властивості та, очевидно, саме входили в моду. Боронь Боже — екзотики з нас досить. І тільки на пероні в Дарниці ми остаточно зрозуміли, в яку халепу втрапили.

Твердий київський перон під ногами — це ще не перемога, а тільки половина шляху, і не найтяжча, як виявилося. Тачка з гарбузом у таксі не влазила, водій лише покрутив пальцем біля скроні. А ще насувалася злива. Люди бігли хто до автобуса, хто ловив таксі, тільки ми приречено рухалися назустріч зливі, вдаючи, що нам до цього байдуже. Я старанно відганяла підступну думку залишати Рому сам-на-сам із проблемою.

Страшенно хотілося відстати на кілька кроків, або, навпаки, йти трохи попереду, вдаючи, що з Ромою не знайома та не маю до гарбуза жодного стосунку. Але то було б підло з мого боку, це була б справжня зрада й демонстрація моєї закомплексованості. Він і без того через маму переймається. І я йшла поруч, гордо дивлячись у вічі всім тим, хто на бігу все ж встигав звернути увагу на нашу химерну здобич: «Дивіться, люди, ми разом долаємо труднощі життя, і мені по цимбалах, що я тут чекаю на зливу разом із таким огидним дивом селекції!»

До метро нас не впустили — хто б сумнівався, що може бути інакше. Світ такий жорстокий. Тоді Рома згадав про однокласника, який мав мікроавтобус і возив ним кудись продукти. Додзвонився до нього, назвав адресу нашого тимчасового пристановища, для чого довелося вибігти під дощ і визначитися з номером будинку, в арці якого ми переховувалися. Слава непорушній шкільній дружбі на віки вічні! А поки що гарбуз викликав у мене якісь неприємні почуття — огиду, чи що? Його ще слід було підняти до мене чи до Роми в квартиру, а крім цього, якось повернути тачку на дачу. Потім, коли злива скінчилася, друг подзвонив і вибачився, що приїхати по нас не зможе — йому треба було терміново шефа кудись везти, а на це мало піти години зо дві. Подивившись одне на одного та не промовивши жодного слова, ми покотили тачку до найближчих кущів і там її покинули, а самі, злодійкувато озираючись, побігли в напрямку метро, наче той гарбуз міг за нами гнатися. Якось мусили тепер викручуватися перед Лідією Дмитрівною, та нічого не вдієш.

Доведеться вигадувати казки, пояснювати, де поділася тачка, та переконливо оповідати, що ми зробили з гарбузом. Одним «дякую» тут не обійдеться.

Коли ми знайшли Лідію Дмитрівну в лікарні, була вже ніч. Ромина мама спала на ліжку біля вікна, стомлена після накладання гіпсу. Вбрана вона була в знайому камуфляжну куртку, такі самі штани висіли на спинці ліжка. Треба буде принести їй халат. Але чи зможе вона найближчим часом пересуватися хоч якось? Ще три ліжка в палаті були зайняті, а одне вільне. Як сказала сестричка, перелом складний, доведеться полежати в лікарні якийсь час. У похилому віці переломи зростаються не так швидко, як у молоді літа, потрібні мікроелементи, вітаміни.

Із лікарем поговорити не вдалося, його кудись викликали, це ж травматологія. Ми залишили на тумбочці круасани, будити не наважились. Хай спить, бідолашна — хотіла до нашого приїзду компот із груш закрутити. Краще б ті грушки хто покрав! Цілком можливо, що після знеболення їй снився сон про гарбуза, який отримав міжнародну премію за свої високі показники та досягнення.

Розділ 4

Лідія Костянтинівна лежала з заплющеними очима. Добре, що біль відступив. Може, пігулки допомогли, а швидше за все — просто настав час, коли організм, хоч і слабенько, але почав боротися. Скільки ж можна? Хоча, звичайно, призначені лікарем пігулки дещо вгамовували фізичні страждання. Якби грошей не бракувало, можна було б придбати в аптечному кіоску на першому поверсі лікарні щось серйозніше за баралгін, але грошей не було. Пенсія — хіба ж то гроші на старості літ? Здавалося, цим лихам кінця нема. Колись, у молодості, трагедією було те, що болів зуб, потім дошкуляла відсутність матеріального статку… Але все це було дурницею порівняно зі смертю єдиної, молодої і ще так недавно абсолютно здорової дочки.

Галинка була її щастям, сонечком, радістю й гордістю. Як тепер доживати віка, про що думати безсонними ночами та довгими днями в порожній квартирі? Вже п’ять років бідолашна старенька не живе, а існує. Усе ніби в липкому тумані — не хочеться ранком прокидатися, не хочеться геть нічого. Деколи, все в тому ж тумані, вона їздила на вокзал. Зустрічала поїзди, ходила пероном, ніби чекала на когось. Навіть квіти приносила. Дочекавшись, коли останній пасажир виходив із п’ятнадцятого вагону, — чомусь чекала саме біля п’ятнадцятого, — промовляла сама до себе: «Мабуть, справи затримали, продовжили відрядження, до кінця тижня приїде».

І поверталась додому, викинувши букета в урну. Могло здатися, що вона дійсно когось зустрічала. Деколи думала про тих, хто з особливим виразом обличчя пильно вдивлявся у вікна вагонів, що гальмували, проминаючи перон. Які ж вони щасливі, що мають можливість за хвилинку обійняти дорогих, або й не дуже дорогих людей! До них хтось приїхав, вони комусь потрібні, їм хтось потрібен…

Потім, можливо, ті, хто стояв на пероні, кудись поїдуть і їх також зустрічатимуть із квітами чи без них, показуватимуть їм фотографії в сімейному альбомі, водитимуть у парки чи якісь місцеві музеї. У неї цього вже не буде ніколи. Для чого тоді жити? Для кого жити? Коли ж нарешті життя скінчиться?

Галинка померла п’ять років тому. До цього вона спочатку була гарною дівчинкою, потім студенткою, завжди добре вчилася. Працювала в проектному інституті інженером, очевидно, непогано зарекомендувала себе на службі, бо швидко просувалася кар’єрними сходинками. Незадовго до смерті її призначили начальником чималого відділу, що для жінки небувалий, можна сказати, успіх. Отак працювала, працювала, поки не «загнала» себе на тій роботі. Ніколи було займатися сином, усе відрядження, аврали, наради й таке інше. Чоловік був невдоволений. Він працював разом із Галинкою, та якось із кар’єрою не складалося. Чи вдачу мав кепську, чи спеціаліст не дуже — в родині про це не говорилося. Хто його знає? Були сварки, мовчанки місяцями, потім він пішов із дому, винаймав квартиру, а невдовзі Галинка померла. Після похорону він забрав Артурчика до себе. Мотивація не потрібна була: бабуся не сповна розуму, а він батько, хоч і без квартири. Коли розум на якийсь час повернувся — Лідія Костянтинівна зібралася з силами та розміняла квартиру на дві, щоб Артурові з батьком було де жити. Зрозуміло, екс-зять із тещею разом жити не змогли б. Навіть у найкращі часи їм не було комфортно під одним дахом.

Ще деякий час бабуся ходила до Артура в гості, деколи їй не відчиняли. Тоді вона сідала на лаву й чекала на онука біля під’їзду. Побачивши розпатлану неохайну бабусю в старому «лапсердаку» чи брудному домашньому халаті, він ховався в кущах і не йшов додому, аж поки вона не забиралася геть. Останнім часом бідолашна вже не ходила майже нікуди.

До лікарні потрапила через бананову шкірку. Послизнулася на сходах, упала, поламала руку. Спершу подумала, що це кінець, що розбилася на смерть і більше не встане, але за деякий час таки підвелася, дочовгала дочиїхось дверей, подзвонила. Сусіди викликали «швидку», в лікарні наклали гіпс і залишили на деякий час. Це, може, й на краще — вдома вона б не вижила. Хоч тут і не дуже з нею носилися, але сяка-така лікарняна їжа все ж була, а їй більше нічого й не потрібно. З сусідками по палаті не спілкувалася. А вчора привезли новеньку, галасливу таку, енергійну жінку, що відмовилась зняти камуфляжну куртку. Можливо, у неї під сподом нічого не було. Так і спати в ній лягла.

Лідія Костянтинівна підвела голову. В палату зайшла парочка: високий худорлявий хлопець із дрібненькою гарненькою чорнявкою. Обоє молоді та симпатичні, як із обкладинки журналу. Вони обвели палату поглядами, підійшли до ліжка новенької, хлопець поправив подушку, дівчина щось поставила на тумбочку. Будити жінку, очевидно, не хотіли, постояли трохи, перешіптуючись, і пішли геть. Кивнули на прощання Лідії Костянтинівні, та вона їм не відповіла.

Була б жива Галинка, також до неї приходила б та подушку поправляла. Може, вона саме зараз їде в п’ятнадцятому вагоні й не має ключа… Як же потрапить додому? Але звідки їде? Може, з Феодосії чи Херсона? Ні, треба покласти край цим думкам. Вона не їде ані в п’ятнадцятому, ані в якомусь іншому вагоні, бо її нема. Взагалі нема, і вже ніколи більше не буде. Годі себе дурити. І Лідія Костянтинівна тихенько заплакала.

Розділ 5

Наступного ранку ми з Ромою прийшли провідати Лідію Дмитрівну і поспілкуватися з кимось із лікарів. Трималася Ромина мама мужньо. Найбільше її турбувало те, що втрачається дорогоцінний час. Осінь от-от стане золотою, планувалася робота на грядках і в саду, а вона тут вимушено відпочиває. Першим запитанням, коли вона побачила нас на порозі, було:

— Ну, як вам гарбузик?

— Клас, — сказав Рома, — вся електричка була в шоці…

— Ось бачиш, а ти не хотів, щоб я вирощувала гарбузи! Шкода, тато твій не дожив.

— Чого це не хотів? Я проти того, щоб ти по драбинах лазила. Краще б самі лише гарбузи й вирощувала — може, не зламала б ногу.

Я чудово знала, що відносно покійного татуся — то блеф. Ромин тато, живий та здоровий, мешкає і до сьогодні десь на Подолі. А Лідія Дмитрівна за все життя так і не звикла до думки, що її покинули напризволяще з маленькою дитиною. Спочатку вигадувала казки про померлого героя-батька малому Ромі, потім розповідала те саме мені. Я навіть у своєї подруги, психолога якось питала, що це все означає. Вона мені пояснила, що нічого страшного, Лідія Дмитрівна, мовляв, боїться, щоб я не подумала, що в них якась недолуга родина. А Рома на всі ті згадки про померлого татка не реагував ніяк.

— Ромо, я бачу, тобі все одно, що я вирощую. Може, й тобі, Віко, також байдуже? — захотіла трохи повередувати хвора.

— Ну, що ви, я, наприклад, дуже люблю гарбузи й мені зовсім не все одно, якої вони породи. Вибачте, якого вони класу… ні, якого сорту. До речі, що це за сорт, у нас всі питали? — з переляку я перейшла в наступ.

— Десь у мене записано, не буду брехати, не пам’ятаю. Потім знайду. А цим чоловікам вічно нічого не потрібно.

— Не звертайте уваги, насправді він пишається.

— А що ви з цим нашим врожаєм думаєте робити? — запитала вона.

Ми нічого не думали робити, ми все, що могли, вже зробили, але про це не будемо, неприємно навіть згадувати. Не роздумуючи довго, я сказала:

— У першу чергу — сік чавитимемо. А ще варення… — десь я чула про варення, це точно, не вигадала ж, таке вигадати неможливо.

— Варення? — Лідія Дмитрівна замислилась. Про варення вона не знала, й це було ганебно. Справжній удар. І що ж я таке бовкнула? Мені ж тепер доведеться таки зварити те варення. А якщо такого в природі не існує, що тоді?

— І ти маєш рецепт? — спитала Лідія Дмитрівна, пильно примружившись.

— Звичайно! — впевнено збрехала я. — Що там того рецепту? Цукор, вода, гарбуз — і готове.

— Не думаю, що так просто, не думаю. Цукор, вода і гарбуз — це ж каша, а не варення.

— Ну, там є деякі секрети, які не дають гарбузові перетворитися на кашу. От зварю і принесу вам скуштувати. Пробачте, я вже біжу, мушу бігти, — я втікала, бо далі розповідати побрехеньки не хотілося. Поклала на тумбочку принесений пакунок із халатом і всілякими необхідними дрібницями. Як же вона, бідолашна, без дзеркальця майже добу? Я б так не змогла.

Я чекала на Рому на лаві біля входу, розмірковуючи над тим, як же часто мене язик мій підводить. І хто мене тяг за нього? Тепер викручуйся. Рома не був таким песимістом — він запропонував поїхати й подивитися, чи не лежить наш гарбузик у кущах і досі. Про всяк випадок купили дорогою дешевенького ножа, щоб сумнівний скарб наш розрізати. Не котити ж асфальтом. Торбинками запаслися.

Місцевість, де ми чекали на мікроавтобус учора ввечері, та кущі, де залишили тачку з гарбузом, вдень мали доволі привабливий вигляд. Дива, проте, не сталося. Гарбуза в кущах не було, як і транспортного засобу, яким ми його возили. Неподалік на зупинці неохайна бабеля продавала нашого гарбузика, покраяного на скибочки. Жінка по-хазяйськи вмостилася на перекинутій тачці, розчепірила грубі ноги в кросівках. Статурою вона нагадувала борця сумо, якого я нещодавно бачила по телевізору. Помаранчеві півмісяці, на які перетворився наш гарбуз, вона тримала у величезному поліетиленовому мішку.

Хоч як прикро це було, ми з Ромою, звичайно, нізащо не змогли б довести, що це саме наш гарбуз і саме наша тачка. Спитали, по чім продає. Виявилося — зовсім не дешево. Ми взяли дві торбинки тих скибочок. Знічев’я спитали, звідки вона його привезла, адже покупці часом запитують, де виросло те, що вони збираються з’їсти.

— З Козельця, — ні на мить не замислившись, сказала жінка, — у нас же така земля родюча. Самі бачите, як росте. А праці ж коло нього… Проте ви не з села, не знаєте. А спробуй довези до Києва, бензин же, знаєте, який дорогий, ніяких грошей не стане. Тому й продаємо так дорого, а все одно собі на збитки, хочеться людей порадувати в столиці — хто ж їм навезе свіженького? Менш, ніж за долар кілограм продаю, чоловік, як взнає, уб’є, він у мене діловий…

Невже в таких ще й чоловіки є, до того ж, ділові? Чи може, там у Козельці саме на таких тіток мода? Ось приїде ввечері додому з грішми — чоловік зрадіє. Гадаю, навіть якби вона їх вкрала, чоловік би не картав її за таке — усе ж таки прибуток у дім. А вона ж не вкрала, вона знайшла. Втім, скорше за все, чоловіка в неї не було. Мені було сумно.

— Не переймайся, кузочко. Інтернет навіщо? — погладив мене по голові Рома, — якщо такий рецепт дійсно десь існує, знайдемо. Щоправда, я сумніваюся, що хтось із гарбузів справді варення варить.

— І не сумнівайся! Якщо десь тухлі яйця споживають, то й до варення з гарбуза додумались, — але, відверто кажучи, я підбадьорювала таким чином скоріше саму себе.

Ми поквапились додому, прихопили дорогою заморожених вареників із картоплею. Поки я хазяйнувала на кухні, Рома шукав у всесвітній мережі горезвісний рецепт, і йому поталанило. На випадковому кулінарному сайті єврейські кухарі рекомендували ґрунтовно підійти до процесу приготування гарбузового варення. Вони не радили запасати його на зиму чи взагалі на тривалий період. Бо ж гарбуз добре зберігається при кімнатній температурі. А варити його треба, коли хочеться б поласувати ось зараз, або завтра, «в охотку». Сироп вариться не на воді, а на сухому дешевому білому вині. І знову дуже раціонально — саме на дешевому. Попоївши вареників, Рома заходився чистити гарбузу та краяти її на шматочки, а я спустилася в магазин по вино.

У Роми краще виходило працювати ножем. З огляду на грубу шкірку, тут потрібна була чоловіча сила. Черги до винного відділу не було, вибір нічого собі, полиці ломляться. Щоб не гаяти часу на вивчення винної карти, я попросила найдешевше біле сухе. Продавець спритно дістав пляшку, аж тут ззаду почулося:

— Віко, якщо вже пити, то щось пристойне! А дешеве — воно і є дешеве. Тане («тане» — це польською «дешеве») м’ясо пси їдять, є така приказка в поляків.

Ззаду стояла сусідка, що колись уже була свідком моїх подвигів напідпитку.

— Та я не питиму. Варення варю за спеціальним рецептом. Там для сиропу потрібне вино. Єврейський рецепт, з інтернету, — навіщось почала виправдовуватись я. Хоча де та сусідка, а де інтернет.

— Скільки євреїв знала, ніхто з них не переводив вино на сироп. І вам не раджу. Ви ще така молода, навіщо вам це? І хлопець у вас гарний, з хорошої, видно, родини. А з чого варення? — вона уважно заглядала мені в очі, намагаючись зрозуміти, правду я кажу, чи ні.

— Із гарбуза, — відповіла я і нащось дурнувато розсміялася.

Сусідка зневажливо пирхнула — мабуть подумала, що я дражнюся або нахабно брешу — й пішла, навіть не попрощавшись. А ще кажуть, що молодь тепер невихована. Хай думає, що хоче! Звісно, мені не дуже подобається, що мене підозрюють у зловживанні спиртним. Чомусь віднедавна так складалося, але я в цьому не винна. Очевидно, якби мені хтось сказав, що йому потрібне вино, щоб зварити сироп — я б теж не дуже повірила. Але, з іншого боку, чому я постійно мушу виправдовуватись перед кимось? Маю право бути такою, яка я є. Навіть якщо пити вино захочу, кому до цього яке діло?

Особливо її вразило, що збираюсь купити дешевого вина. Може зарплата моя не дозволяє мені пити інше. Та й вона, сусідка, навряд чи має в старості можливість пити «Бейліс», коли захоче.

Так чи інакше, наше екзотичне варення виявилося надзвичайно приємним на смак і на колір. Я ще й ваніліну всипала, як радили на тому сайті. Ніхто б і не здогадався, з чого воно зварене. Лишилося й на сік сировини. Я саме нещодавно читала про чудодійну дієту на основі гарбузового соку. Буде привід спробувати. Оце зрадіє Лідія Дмитрівна, що у неї хазяйновита невістка накльовується. Не теперішні вертихвістки, які не те, що варити варення — навіть їсти його не хочуть.

Розділ 6

Лідія Костянтинівна з’їла манну кашу, запила бліденьким каламутним чаєм — ось і наїлася. Це вечеря. Зараз ляже, заплющить очі й буде пригадувати, як проводжала Галинку до школи чи в піонерський табір, як чекала на неї біля одного з корпусів КПІ, коли та складала вступні іспити, а потім прийде тривожний недовгий сон. От заснути б та більше ніколи не прокидатися. Про це вона мріяла кожного вечора, лягаючи спати.

Поринути в традиційні спогади не вдалося: розчинилися двері до палати й на порозі з’явилася парочка, що прийшла до новенької, до тієї, з переломом ноги. Симпатична кругловида дівчина тримала букетик чорнобривців, її супутник, високий вродливий хлопець, — пакунок. Сусідка враз ожила і з гордістю подивилась навкруги, чи всі бачать, які в неї відвідувачі. Всі бачили. Молодь привіталася та енергійно почала хазяйнувати: розставляти в тумбочці принесене, питати про самопочуття, як це й годиться при відвідинах, шукати холодильник, щоб там щось поставити, поправляти постіль. До принесеної з харчоблоку вечері жінка ще не торкалася. Вона, певне, знала, що принесуть їй із дому щось значно смачніше за ріденьку кашку та чай. Дійсно, принесли їй домашні голубці, пластикову пляшку з соком та ще всякої всячини. Останньою витягли з пакунка баночку варення. Дівчина відкрила її, по палаті одразу розповсюдився легенький запах ваніліну:

— Що це? — спитала жінка з поламаною ногою. — Невже варення?

— Варення, — гордо відповіла дівчина.

— А чого воно пахне, як торт?

— Бо я в нього ваніліну додала.

— Навіщо? Хто ж у варення ванілін кладе? Це ж треба до такого додуматись!

— А ви скуштуйте, побачите, як смакує, — дівчина дістала одноразові пластикові ложечки, тарілочки, відклала трохи на краєчок тарілки та простягла жінці. Та з недовірою принюхалась, роздивляючись спочатку на тарілці, потім у ложечці. Хлопець з дівчиною чекали на висновок. Нарешті обличчя експерта розпливлось від задоволення:

— Я знала, що це надзвичайний сорт, я знала, що це не простий гарбуз! Наступного року тільки ними і засаджу ділянку. Ви насіння, сподіваюся, не викинули?

— Мамо, може, не треба? Може, хай помідори ростуть і перець? — благав хлопець. — Їх легше возити.

— Дивіться, він возити не хоче! Своя ноша не тягне.

На обличчі дівчини віддзеркалилися якісь змішані почуття. Лідія Костянтинівна дивилася на цю сімейну сцену та нічого не розуміла. Можна б, звичайно, відвернутися до стіни обличчям і заплющити очі, але чомусь стало цікаво: а що ж далі? А далі дівчина підійшла до кожного, хто був у палаті, та пригостила варенням і соком. Лідія Костянтинівна спершу збиралась проігнорувати дегустацію, але якось так вийшло, що не змогла відмовити дівчині, яка поставила на її тумбочку пластикову тарілочку та приязно посміхнулась:

— Куди вам налити? Ось побачите, сподобається, я сама не думала, що таке смачне вийде.

Лідія Костянтинівна подякувала кивком голови. І тут таке почалося: жінки хвалили гарбузовий делікатес, просили рецепт, згадували свої кулінарні шедеври, шукали ручки та папір, щоб записувати, в палаті зчинився легкий гамір, навіть сміх. На якийсь час забули про біль та неприємності, здається, взагалі забули, де вони. Особливо гордою почувалася новенька. Вона встигла переодягтися, камуфляжна куртка перекочувала в пакунок до Вікторії, жінка розглядала себе в кругленьке люстерко, давала якісь вказівки, хлопець занотовував їх у записник, бо мама, — а всі в палаті вже зрозуміли, що це мама й син, — так хотіла, мовляв, пам’ять це добре, але краще все записувати. Покійний батько його, мовляв, завжди все занотовував, хоч на пам’ять не скаржився.

Тим часом Лідія Костянтинівна знову згадала своє. Її Галинка ніколи нічого не записувала, вона все добре пам’ятала і без того. Тільки в останній рік перед смертю щось із її пам’яттю сталося, забувала часто номери телефонів, забувала, що треба піти до малого на батьківські збори, квитки на поїзд якось удома забула. Прикро було матері відзначати такі зміни, але що вдієш, допомогти дочці позбутися напасті вона ніяк не могла…

Парочці час уже було йти — вся палата проводжала їх, як давніх добрих знайомих. От як може згуртувати людей якась дрібниця, наприклад, звичайнісіньке варення. Далі вечір тягся за певним сценарієм, у якому всі брали хоча б якусь участь. Навіть Лідія Костянтинівна щось сказала, хоча до цього її голосу ніхто не чув. Напевно, більше за всіх ця відносна активність здивувала її саму.

Поговорили про те, який корисний сік із гарбуза. Хтось навіть припустив, що коли не знати, з чого він зроблений — можна подумати, з абрикосів. Он які бувають дива на білому світі. А ми купуємо ананасовий та якийсь манговий, не цінуючи того, що росте поряд, до чого звикли з дитинства. Лідія Дмитрівна була цілком щаслива. Це нічого, що Вікторія така маленька на зріст — яка ж із неї буде чудова господиня! Треба їх із Ромою швидше одружити, бо ще відіб’ють, боронь Боже, він же такий телепень. Дивна тепер молодь, не поспішає з печаткою в паспорті, зовсім не думає, що всяке в житті може статися, не про нас хай буде сказано.

Розділ 7

Очевидно, в нас розпочався сезон дощів. Ранком я бігла на роботу, стрибаючи по калюжах, як заєць. Парасольку забула вдома, повертатись не хотілося — погана прикмета. На роботі маю запасну. Це мій власний винахід, скрізь, де буваю часто — тримаю на запас парасольку. І взагалі, улюблений подарунок — парасолька. Люблю, коли дарують мені, часто дарую сама. Може, десь на світі є музей парасольок, хоча ніде інформації про це не зустрічала. Кому можна позаздрити, так це директорові такого музею. Сиди собі серед такої краси, посміхайся відвідувачам, пиши наукові роботи про еволюцію парасольок, про їх національні особливості, етнічне походження та класову диференціацію.

Чергу до ліфта зайняла за незнайомим чоловіком. Придивилась і впізнала його — це ж дядько Степан, бригадир будівельників! Робітників із ним не було. Дядько Степан вийшов на четвертому поверсі, де в нас адміністрація, відділ кадрів та приймальня директора. Певне, з кимось із керівництва про організаційні моменти домовлятиметься. Та чи мені не все одно? На своєму поверсі, проходячи повз двері сусідньої кімнати, побачила причеплений навскіс папірець із печаткою, де було написано: «Не заходити" й ще щось дрібніше. Ага, таки правду казали в п’ятницю про ртуть. Але ж у такому разі потрібно було б двері по периметру обклеїти папером, щоб отруйні випари не потрапляли в коридор. Пішла до Віктора Степановича. Тільки-но сказала, що треба двері обклеїти, як він розлютився, показав мені рукою, щоб вийшла, а сам удав, що розмовляє по телефону. Яка войовнича безграмотність! Якщо вже начальник не розуміє, яку небезпеку несе ртуть, то що говорити про неосвічених простих робітників?

Роздумуючи на цю тему, паралельно намагалася працювати. Десь за годину в коридорі з’явилися жінки та дівчата в білих халатах. Вони зірвали з дверей печатку, позаносили туди відра, ще якісь інструменти — я не дуже роздивлялася, бо Віктор Степанович, що саме вийшов у коридор, вже був ладен придушити мене за надмірну цікавість. Це я, як то кажуть, нутром відчула і швиденько сховалася в своїй кімнаті.

Григорій Анатолійович, мій симпатичний колега, заманив працівників служби демеркуризації до нас. Використовуючи свою привабливість та стандартні прийомчики типу: «А що ви робите сьогодні ввечері? А завтра? А коли зможете?» — він намагався з’ясувати щось цікаве для нас усіх. Але нічого корисного, повчального чи катастрофічного ми не дізналися. Дівчата розіклали по кутках невиразні папірці, якось ще їх назвали, чи то індикаторами, чи ще якось, сказали, щоб ми їх не зачіпали, за кілька днів, мовляв, їх заберуть і проведуть дослідження. Папірці мали визначити, чи є в повітрі випари ртуті та в якій кількості. Існувала небезпека, що прибиральниця їх може вимести, надто вже непримітні вони були, тому вирішили, що хтось сидітиме на робочому місці, аж поки не прийде прибиральниця, щоб попередити її про недоторканність індикаторів. І що вже зовсім цікаво, вищі ешелони керівництва на всіх поверхах і собі порозкладали такі папірчики, хоч, об’єктивно, небезпека існувала тільки на нашому. Зустрівши в коридорі Віктора Степановича, я мимохідь, вдаючи цілковиту байдужість, підморгнула йому лівим оком:

— Ну, то що, є ртуть, чи немає?

Він аж позеленів, але нічого не відповів. Що тут сказати, правду ж не сховаєш. У другій половині дня відбулися коротенькі збори. Дідусь, який відав охороною праці, зібрав нас, щоб поінформувати про подальші дії адміністрації з метою збереження нашого дорогоцінного здоров’я. Вони полягали в тому, щоб невдовзі, тобто наступного понеділка, частина працівників, які дислоковані в кімнатах, наближених до приміщення, де виявлено ртуть, у обов’язковому порядку здали на аналіз кров і сечу задля виявлення слідів цієї самої ртуті. Ми організовано маємо прибути до спеціалізованої поліклініки на дев’яту ранку, й там буде здійснюватися забір крові та здавання сечі. Аналізи призначені на понеділок, бо сечу потрібно збирати протягом доби, (вона по-науковому так і називається — добова). Не можемо ж ми на роботі носитися з тими баночками.

Хтось запропонував дати всім відгул з цієї досить поважної причини, та Віктор Степанович так зиркнув на нас, що про відгул більше не йшлося. Оскільки запитання про відгул пролунало з того боку, де сиділа я, мені здалося, що він запідозрив саме мене. На мене й зиркнув. Ну, й нехай собі.

Дідусь тим часом зі смаком почав розповідати, як треба правильно підготуватися до здавання сечі, де тримати банку, як її нести, щоб не розбити, не розлити й таке інше. Очі в нього при цьому сяяли, як під час отримання зарплатні. Мені ж стало незатишно. Після того, як хтось спитав, чи можна приносити в пластиковому посуді або в декількох пластикових пляшках, я, щоб не знудило на людях — вибігла з кімнати під невдоволеним поглядом Віктора Степановича.

— А вам, Вікторіє, здається, зовсім не цікаво? Чи, може, ви знаєте, як правильно зібрати добову сечу? — гукав услід мені невтомний охоронець праці.

Добре, що я встигла добігти до кабінки. З дитинства не можу спокійно бачити всі ті банки з аналізами. Скільки себе пам’ятаю, завжди мені стає зле від споглядання довгого столу, на який ставлять принесені з дому баночки з-під майонезу чи дитячих соків із певним вмістом. Деколи баночки приймають у віконечку, це якось гуманніше. Стою собі з заплющеними очима та чекаю, поки заберуть з поля зору принесене тим, хто зайняв чергу переді мною. Тоді швиденько ставлю свій продукт, поруч кладу направлення і щодуху мчу до туалету, де мене довго нудить. Про розташування туалету дізнаюся заздалегідь, бо не матиму часу, запитувати — добре, коли добігти встигну.

І нічого тут не вдієш, такий у мене дивний організм. Пам’ятаю, як мене приводили до тями, коли дідусь-пенсіонер, за яким я стояла в черзі, розлив вміст своєї посудини на стіл і мій фірмовий плащ. Я чудово розумію, що руки в нього трусилися через старість, а не через учорашню випивку — що з того. Мене відкачували біля того ж таки столу, де стояли баночки. Приходячи до тями, я бачила ту саму картину, знову мені ставало зле, аж поки не додумалися затягти мене за двері, звідки баночок видно не було. І ось, маєш: найближчого понеділка це страхіття повинне повторитися. Гадаю, це в мене якась фобія. Все забуваю розповісти про неї подрузі-психологу, вона, начебто, дуже грамотний фахівець.

Жити з цим, звичайно, можна — не так уже й часто здорова людина здає аналізи, але буває некомфортно. До того ж, колись будуть діти, а це ж також неминуче пов’язане зі здаванням аналізів, треба якось опанувати себе. Одного разу читала про фобію Північного сяйва, є й така. Люди, які страждають на неї, втікають з Півночі — ось і все вирішення проблеми одним махом. А мені що робити?

Розділ 8

Осінь цього року видалася цілком звичайною: не надто дощовою, не холодною і не теплою. І це чомусь всіх дивувало. Це ж треба — осінь як осінь, де ж катаклізми? З вікна палати було видно, як красиво пожовкли клени. Колись вона завжди приносила додому букетики кленового листя, й Галинка також приносила. Вони ставили листя в керамічну вазу на підвіконні. Чомусь не могла згадати, коли ті осінні букети викидали. Одне абсолютно точно: до Нового року в хаті їх уже не було. Бо на Новий рік у цю саму вазу вже ставили соснові чи ялинкові гілочки. Щоб ваза не перекинулась, у неї насипали трохи піску.

Ночами в палаті ставало прохолодно, комусь приносили пледи чи ковдри, теплі нічні сорочки та піжами. Лідії Костянтинівні ніхто нічого не приносив, але вона від цього не страждала. Її ліжко стояло під самим вікном, та вона ніколи не просила зачинити його — не відчувала холоду чи задухи, просто лежала й чекала, коли вже треба лягати спати, попивши перед сном каламутного чайку. Сьогодні з чаєм десь затрималися, час би вже й вкладатися. Може, не чекати на нього? Що п’єш, що не п’єш, чи не байдуже?

Двері в палату рвучко відчинилися. Знову прийшла знайома всім парочка. Хтось їх учора охрестив «солодкою парочкою». Десь вона такий вираз, здається, вже чула. А може й ні, чула, то й чула — хіба не все одно, де? Повернулася до стіни й заплющила очі.

Невдовзі довелося їх розплющувати. За ковдру смикала дівчина. На тумбочку вона поставила пластикову тарілочку з печивом:

— Скуштуйте, будь ласка. Ви, напевно, такого ніколи не їли. Це рогалики з трояндовим варенням, учора з Ромою напекли…

На тарілочці лежало зо три невиразні вироби з тіста, щедро посипані цукровою пудрою. І чого чіпляється до неї це дівчисько? Галинка ніколи не була настирливою. Це ж треба — трояндове варення. Учора гарбуз, сьогодні троянда. Лідія Костянтинівна відкусила. Так, всередині якесь варення. Дуже навіть приємне на смак, це правда — вона ніколи такого не куштувала.

— Подобається? Це наш родинний рецепт. Я без нього жити не можу, мама варення передає мені поїздом, а ще — троянду, перетерту з цукром. Теж гарна річ. У вас тут такого ніхто не лагодить, не пече, інші звичаї.

Лідія Костянтинівна подякувала, запила холодним чаєм, який саме принесли тим, хто не ходив до лікарняної їдальні, та почала дослухатися до розмови. Все одно не заснеш через галас, який зчиняють у палаті ці двоє щовечора. Мамі хлопця подобалося бути в центрі уваги. Подобалося бути вередливою, знаючи, що на неї не ображаються. Подобалося віддавати назад те, чого не хотіла їсти, або вимагати, щоб усі їли разом із нею, бо вона сама не буде.

Спостерігаючи за цими дрібними суперечками, хтось посміхався, а хтось заздрісно думав, що пощастило їй, так пощастило! Тепер такі невістки зустрічаються й такі свекрухи, що боронь Боже! А ці такі нормальні, як їм тільки вдається?

Коли молоді забралися геть, Лідія Дмитрівна почала розповідати сусідкам по палаті, як вона без чоловіка виростила сина, який він у неї хороший. Звичайно, дякувати генам чоловіка, бо ж чоловік мав такі гени, що куди там. Розумний, чуйний, ввічливий та порядний. Тільки, бідолаха, рано помер, порядним людям не завжди таланить, живуть мало, не те що всякі…

Ну, мабуть, про всяких вона загнула — не можна так. Хотіла якось пом’якшити свій категоричний виступ, та не встигла. Озвалася неговірка жінка, що лежала під вікном:

— Це ви правду кажете. Хороші люди деколи мало живуть, рано їх Господь прибирає. І мою дочку прибрав рано.

У палаті на якийсь час запанувала тиша. Потім хтось спитав:

— Може, вам плед чи халат теплий принести? Я скажу своїм, у нас удома багато одежі.

— Не треба, — подякувала жінка, — мені не холодно. Мені давно вже не холодно.

— А скільки років було дочці? — спитала Лідія Дмитрівна.

— Було тридцять п’ять, вже сорок минуло б.

Лідія Костянтинівна чомусь подумала про те, що про смерть дочки вперше з кимось говорить. А тут ще й ціла аудиторія, а не просто особиста розмова. Якось потихеньку розповіла про те, якою хорошою була Галинка, як її всі любили, як хворіла, як померла. І про онука, й про зятя, і про те, що давно нікого з них не бачила, нічого не знає, навіть згадати не може, коли бачила онука востаннє. Палата приголомшено слухала. Звичайно, кожен мав свої проблеми, пережив якісь трагедії, несправедливість долі, підступну зраду чи бодай спостерігав за цим зблизька. Але історія старенької була така сумна, віяло від неї такими самотністю та безвихіддю, що слухачки тихенько втирали сльози. Боронь, Боже, від такої долі.

— Працювала дочка інженером, щось там проектувала, зять також. Не знаю навіть, де він зараз, казали, що перейшов на нову роботу, Артур казав…

— А давайте йому подзвонимо! Артур — це ваш онук, так?

— Навіщо мені зять? А Артур — так, це онук. Я була проти такого імені, та потім звикла. До всього можна звикнути з часом… Майже до всього…

— Давайте просто подзвонимо, може, онук провідає вас. Він же за стільки років виріс, його, мабуть, зараз і не впізнати.

— Навряд чи що з цього вийде. Його до мене не пустять, та й сам він не дуже хотів мене бачити, в кущах ховався, коли я приходила.

— Коли то було? Кажете, минуло п’ять років? Треба спробувати. Може, не все так погано. Ви ж серіали дивитесь? Там і не таке показують…

Усією палатою вмовляли стареньку дати номер телефону. Звичайно, вона його не пам’ятала, серіалів також не дивилася останні п’ять років і в телефонні дзвінки, які могли б одним махом розв’язати багаторічні проблеми також не вірила. Не дуже в них вірили й інші. Яка ж це хвора теща потрібна молодому зятеві, що отримав від неї квартиру на рівному місці? Але ж так хотілося допомогти чимось нещасній…

— Знаєте що? — сказала командирським тоном Лідія Дмитрівна, — завтра прийдуть Рома з Вікою, так ми їм скажемо щоб пошукали вашого зятя та Артура. Диктуйте адресу.

Із адресою було непросто, довелося довго згадувати вулицю на Оболоні, потім номер будинку, а тоді ще й номер квартири. Добре, що Київ не надто велике місто, зорієнтуватися в ньому може кожен, хто тут живе давно. Так і цього разу. Співставивши факти, Лідія Дмитрівна припустила, що це десь недалеко від помешкання Віки. Сама вона у Вікторії жодного разу не була — не личить майбутній свекрусі напрошуватися в гості до невістки, існують же якісь норми поведінки. Ще не час. Щоправда, зі слів Роми вона знала все про її помешкання, в усякому разі, не заблукала б у її квартирі та на прилеглій території. Як гарна мати, Лідія Дмитрівна прагнула знати, де буває і проводить майже весь вільний час єдиний синочок.

Розділ 9

Наступного дня палата чекала вечірніх відвідувачів, як чекають на продовження цікавого серіалу. Старенька за цілий день ні до кого не озвалася — міцно спала, пропустивши навіть обід. Спочатку хотіли її збудити, та чомусь ніхто не наважився. Пігулки так і лишилися на тумбочці. Ввечері сестричка зазирнула в палату, щоб закликати на укол, та їй показали на мигах, щоб говорила тихіше, вона й пішла. Не хочуть колотися — то й не треба, головне, щоб не скаржилися потім куди вище. Та ця хвора не видавала на таку, що буде скаржитися, їй наче все одно, лікують її чи ні, навіть на біль майже не реагує. Кололи їй зараз вітаміни, а вони болючі, так вона навіть не скривилася жодного разу. Ще дивно, що призначили щось, грошей на ліки вона не мала з собою. Десь пенсію, мабуть, отримує, та до неї ніхто не ходить, ні грошей, ані наїдків не носять. Жодної шоколадки сестричкам не дала. Та вони й не вимагають, видно ж одразу, що то за хвора — нещасна людина, та й годі.

Нарешті припленталися Рома з Вікою. Були вони не самі. Дорогою приєдналася баба Галя, що приїхала провідати Лідію Дмитрівну, з вокзалу подзвонила Вікторії, потім вони довго не могли зустрітися. Баба Галя погано орієнтувалася в сучасному Києві. Вона не знала, що тепер багато «Макдональдсів», думала, що в місті є тільки один, той, що біля метро «Мінська». Добре, що з часів полювання на сапфіри в неї лишився мобільник. Так, про всяк випадок вона його заряджала. І випадок не забарився. Потім вони ще заходили в різні магазини, щоб вдовольнити всі забаганки Лідії Дмитрівни.

Баба Галя привезла букет, і кошик грушок із того самого дерева, через яке тут опинилася Лідія Дмитрівна. Старенькі обійнялися, поцілувалися, розчулилися, а потім почали сваритись, бо належали до різних шкіл зберігання фруктів та овочів. Вони могли б посваритися на віки вічні, та Лідія Дмитрівна згадала, що має доручити синові з Вікторією знайти хлопчика Артура і його батька.

Старенька з ліжка, що під вікном, вже не хотіла ніяких розшуків, її розбудив цей гомін, вона подумала, що вперше так довго спала без сновидінь. Це ще треба було осмислити. Тільки ось коли? На краєчок ліжка присіла дівчина та почала розпитувати про тих, кого потрібно було знайти. Довелося все спочатку розповідати, дещо скоротити, щось додати. Дівчина дивилася співчутливо і мало не ревла. Чого тільки не буває на білому світі.

— А де саме працювала ваша дочка? — почувши назву установи, вона мало не підскочила. — Це ж мій інститут. Правда, я не так давно там працюю. Щось таке пригадую, казали мені стосовно вашої дочки, та я не пам’ятаю конкретно… А на якому поверсі вона працювала, не згадаєте?

— Здається, на дев’ятому, але не знаю, не скажу, та чи не все одно?

— На дев’ятому?! Я теж на дев’ятому. Це ж треба, щоб так у житті все перепліталося! Який насправді світ тісний! Чуєш, Ромо, ходи сюди.

Рома саме розбороняв бабу Галю та свою маму, бо, виявляється, баба Галя позривала всі помідори у Лідії Дмитрівни, щоб вони доходили до кондиції на ґанку, а Лідія Дмитрівна цього страх не любила. Ну, вже як морози були на носі, вона зривала всі помідори, а так, хай доходять на бадиллі, тоді вони живі. А так — ніби й червоні, а життя в них нема.

— Подумайте своєю головою! Ленін у мавзолеї лежить, а він же мертвий. І дитина бачить, що він тільки зовні як людина, а так невідомо що.

— Ну, ви Леніна тут не чіпайте, порівняли таке! Я можу й образитись…

— Ну, й ображайтеся на здоров’я!

Приймати чийсь бік Ромі не хотілося. Але треба було їх мирити. І Рома запитав:

— А коли цього року морозів очікувати, не знаєте?

І тут почалося: одна оперувала прогнозом якогось Лиса, друга календарем овочевода і авторитетним аграрним часописом. Та це була вже не сварка, а звичайна виробнича нарада. Щоправда, баба Галя морозів не боялася, бо на її присадибній ділянці ще нічого не виросло, але вона вболівала за врожай Роминої мами, чого остання не могла не поцінувати. Вона нахилилася до баби Галі:

— А хочете, як випишуть додому, дам вам насіння момордіки?

— Дуже хочу, — розчулилась баба Галя, — тільки просто так не дають, я вам заплачу хоч копійку, щоб у вас не вивелося. Такий закон. Воно ж живе, хоч насіння, хоч якийсь паросток.

Лідія Дмитрівна образилась:

— І ви думаєте, я цього не знаю, за кого ви мене маєте? Я вже багато років на землі працюю, і як працюю — на результат, не те, що дехто!

За «дехто» образилась баба Галя. Ні, з ними не занудьгуєш. Ми з Ромою це давно вже зрозуміли.

Розділ 10

Прийшовши на роботу наступного ранку, я почала думати, в кого з ветеранів нашого інституту розпитати про дочку Лідії Костянтинівни. Це мали бути люди, які працюють у інституті понад п’ять років — що більше, то краще. Перш за все згадала Віктора Степановича — людину, яка досить довго трудиться на нашій спільній ниві. Вирішила з нього почати. Проходячи повз сусідню кімнату, побачила, що вона ще й досі опломбована, очевидно, мають переконатися, що остаточно вивели ртуть. От і добре, хай стежать за нашим здоров’ям.

Віктор Степанович у кабінеті був сам, секретарка підбадьорила мене, тихенько сповістила, що настрій у нього зранку чудовий, а це останнім часом не так часто трапляється. Вона тільки-но принесла йому напівпрозору філіжанку запашної кави на сріблястій таці. Перед шефом лежала свіжа бізнесова газета, за спиною на вікні вмостився сувенірний лев, на столі стояли іконки та фото дітей.

У яких би кабінетах я не була, скрізь одне й те саме. «Трудолюбіє, чадолюбіє і боголєпіє».

— Ви щось хотіли, Вікторіє?

— Перепрошую, може, зайду пізніше, коли каву вип’єте?

— Не треба пізніше, я й вас можу пригостити. Інно, — він натис кнопку селектора, — ще одну каву, будь ласка, — і звернувся до мене. — Уважно слухаю вас, сідайте, будь ласка. Чимось незадоволень чи інші проблеми?

Я вмостилася на краєчку м’якого шкіряного крісла та подивилась на нього, як мені здалося, спокійним врівноваженим поглядом:

— Усе гаразд, я задоволена й тільки хочу запитати… Ви ж у інституті давно працюєте, маєте знати, не часто таке трапляється…

— Що трапляється? Я дійсно працюю тут досить давно, прийшов за розподілом після політехнічного і ось, затримався. Був тоді на кілька років молодший, ніж ви зараз, закінчив ВУЗ із червоним дипломом, — його потягло на спогади, як ветеранів перед молодими спеціалістами. Зараз почне про тему свого диплому, потім про наставників та дисципліну в застійні часи. Та він багато пропустив. — То про що ви хотіли дізнатися? Може, про те, як боролися колись із порушниками трудового розпорядку? — це такий у нього печерний гумор.

— Я хотіла спитати, чи знали ви Галину, на жаль, не знаю прізвища, забула спитати у її мами, але можу сказати його завтра, ввечері її побачу. Вона, Галина, була тоді начальником якогось відділу в нашому інституті, а потім чомусь швидко померла. Пригадайте, адже не так багато людей померло за вашої пам’яті. Вона на Оболоні мешкала, ви, здається, також на Оболоні, ми з вами майже сусіди, я теж з Оболоні… Хто б міг подумати, у нас стільки всього співпадає.

Шеф на очах сполотнів. Щось таке з ним сталося, що дивитись на нього стало страшно. Секретарка занесла до кабінету мою каву і перелякано зупинилася на порозі, переводячи погляд із шефа на мене і з мене на нього. Не знаючи, що робити, я підхопилася, підбігла до секретарки, одним ковтком випила гарячу міцну каву, поставила тендітну філіжанку на тацю і вискочила з кабінету. Про всяк випадок. Нічого собі реакція у Віктора Степановича! Він себе не контролював, онімів просто. Може, при ньому не можна говорити про мерців, як мені бути присутньою при здачі аналізів? Також якась фобія? Могли б мене попередити заздалегідь, адже таке не приховаєш, хтось та знав про його проблему. Ну, й народ! Плітки розпускати можуть, а попередити людину, щоб не втрапила в якусь неприємну ситуацію, не здогадаються. Тільки-но сіла за свій стіл, як подзвонив телефон:

— Вікторіє, зайдіть до Віктора Степановича, ви так несподівано пішли. «Чого ж ви мене не затримали, а ще й самі оніміли?» — хотілося спитати, та не спитала.

Уже взявшись за ручку, я несподівано зрозуміла, чого це шеф отетерів. Мусила трохи постояти перед зачиненими дверима і зібратися з думками. Дуже просто, вони ж із Галиною мали бути однолітками, ну, там плюс-мінус кілька років — не рахується. У них міг бути роман, а чому б і ні? Він і зараз нічого собі, в його віці бувають набагато потворніші. Отже, у них мав бути роман, потім вона померла, а він до цього часу страждає, з горя одружився з якоюсь мавпою, а Галину досі кохає. Як же я, дурна, відразу про це не здогадалася? Кажуть же, що коли Господь хоче покарати, відбирає розум. Це якраз про мене. Треба з ним обережніше, чоловіки теж мають почуття, їх треба поважати, а якщо це почуття твого шефа, то тим більше. Добре, що з Ромою жодних проблем стосовно його почуттів. Тут я не сумніваюся.

Віктор Степанович уже оговтався. На столі перед ним стояло дві філіжанки з кавою. Ото молодець Інна, все встигає. Не чекаючи запрошення, я сіла. Посунула до себе філіжанку й зробила ковток. Шеф дивився на мене поглядом, у якому була крига, що ніколи не тане:

— Я запросив вас, щоб сказати, що ваша поведінка видається мені дивною, неадекватною. Хіба я запрошував вас сісти?

— Я що, мала пити каву навстоячки? — спитала я лагідно.

— Чому ви вирішили, що це ваша кава? — він мовив у селектор:

— Інно, одну каву, будь ласка, ми поспішаємо.

— Але я не поспішаю, можемо посидіти, поговорити про наші проблеми.

— До чого тут ви? І чому це ви не поспішаєте? Вам годилось би поспішати на своє робоче місце й більше ніколи без мого дозволу не переступати порогу мого кабінету. Якщо не хочете неприємностей, звичайно. Серйозних неприємностей. Ваші сьогоднішні проблеми можуть здатися вам дитячими іграми, це я вам гарантую.

Тут у кабінет із дипломатом і парасолькою в руці ввірвався начальник суміжного відділу, здається, звали його Олександром Борисовичем. Він ковзнув по мені байдужим поглядом, не привітався навіть — настільки я була не цікава йому — і вигукнув:

— Ти ще не готовий? Де моя кава? Поки їхав ліфтом, її могли зварити! Що в тебе за секретарка? Якщо лінива, не розуміє з першого разу — жени, їх перевиховати неможливо, з власного досвіду знаю. Низький старт, чуєш, на нас чекають. Вони нам потрібні, а не ми їм. А ти, як маленький, граєшся тут.

Я сповзла зі шкіряного крісла й тихенько вийшла. Отже, випила чужу каву, намагалася влізти в чужу душу. Але ж хотілося як краще. Ну чого він стидається своїх почуттів, кохання ж вічне. Секретарка побігла з кавою в кабінет, я чомусь стояла біля її столу, аж поки вона не повернулась. Інна глянула на мене співчутливо:

— Що ти ще втнула? Щось із роботою? Сказав, щоб тебе близько до кабінету не підпускала.

Я пішла. Вона мене наздогнала:

— Іще одне. Сказав, щоб я відмічала, коли ти приходиш, коли йдеш додому, коли на обід і коли з обіду. Мовляв, розпустилися співробітники, треба покласти цьому край. Ось із тебе й почав. Проте, як на мене, я б почала з когось іншого, неважко здогадатися, з кого. Ну все, я могла б і не попереджати тебе, колись моя доброта мене і…

Тут із кабінету швидкою ходою вийшли шеф та цей Олександр Борисович. Інну миттєво відкинуло від мене на кілька метрів. Вона заверещала:

— Скільки можна повторювати про ідентифікаційний код? Уже місяць не можу від вас дочекатися! Завтра останній термін.

Що вона верзе? Я ще минулого тижня код їй принесла, до речі, єдина з нашої кімнати, решта забули й до цього часу не поприносили. У Віктора Степановича був задоволений вигляд. Нічого, я достукаюсь до його душі, хоча, бачу, грюкати доведеться добряче.

На робочому місці не сиділося. Треба було хоч кого-небудь опитати. Подумки склала список. Не такий уже й довгий, як виявилось. Хто на пенсії, хто знайшов собі іншу роботу, де платять більше. В сусідній кімнаті працювала жінка, спроможна пролити світло на ситуацію зі старими кадрами. Казали, за минулих часів була профспілковим лідером, розподіляла якісь блага. Сьогодні важко уявити її на барикадах боротьби за права народу. Лех Валенса місцевого розливу спав на робочому місці з роззявленим ротом та схиленою на плече головою. Ого, ще й хропе. Про цю особливість її — спати на робочому місці при нагоді — хтось згадував, але на свої очі я таке бачила вперше. Будити, чи ні — трохи повагалась, зрештою вирішила розбудити, все ж таки робочий час, за що ж їй гроші платять?

Тихенько постукала по столі, як стукають у зачинені двері. Жінка розплющила очі та почала щось писати на чистому аркуші, що лежав перед нею. Виявляється, спала вона з ручкою напоготові. Логічно. Замислилась, мовляв, проблеми. Моє запитання про Галину її не здивувало. Виявилося, що знала її, ще й дуже добре. Ця Галина навіть сиділа в сусідній кімнаті, якраз там, де знайшли ртуть. Галина і наша профспілкова діячка не приятелювали, може, через різницю у віці, а може, просто не мали спільних уподобань та інтересів, зрештою, мене це не має аж надто цікавити. Приятельки в Галини, виявляється, були, одна з них мешкала в будинку, цілий під’їзд якого заселений працівниками нашого інституту. Тоді так давали квартири. То не дають декілька років, а потім враз майже весь під’їзд своїми заселяють.

— Будинок помітний, біля зупинки тролейбуса, тільки не знаю, який номер квартири, п’ятий поверх, а може, сьомий, однокімнатна квартира, через неї ще проблеми якісь були, саме через поверх. Хтось не хотів дев’ятого, вимагав дати йому квартиру нижче, через це й запам’ятала. Можеш номер квартири у шефа запитати, він також у тому будинку мешкає.

Цього тільки й бракувало! Я злякалася:

— Не треба до шефа, він поїхав у справах. Знайду якось сама. Дякую.

— Нема за що. А навіщо тобі це потрібно?

До відповіді я була не зовсім готова. Справді, навіщо? Скоро старенька, мама Галини, випишеться з лікарні й сама буде займатися пошуками онука. Але я відповіла:

— Мені казали, що мама покійної вашої співробітниці шиє ковдри з клаптиків тканини, печворк називається техніка, хочу замовити.

Та, схоже, моя відповідь її не цікавила.

— Печворк? Не пам’ятаю, щоб хтось — чи мама, чи дочка — вміли щось таке робити, але всяке буває, може, й навчилась, як дочки не стало. Привіт передавай, якщо побачиш.

Наприкінці дня подзвонив Рома. Лідію Дмитрівну мали виписувати. Вона вже всімнабридла в лікарні, всі їй набридли, випросилася додому, силоміць там нікого не тримають. Рома сказав, що сам доставить маму додому, я можу брати в цьому участь, а можу й не брати, як схочу. Відверто кажучи, я не дуже хотіла. Рома впорається, таксі замовить по телефону, найкраще — «Лідер», я про це йому й сказала. А в самої є справи після роботи.

Хмарилося, про всяк випадок я взяла парасольку. Заїхала в хімчистку, де вже кілька днів лежали речі, які потрібно було забрати після чищення. Скоро почнуться дощі, стане холодно, а в мене всі светри почищені або випрані, лежать напоготові, чекають морозів.

Будинок і справді швидко знайшовся — дуже добре описала шлях до нього профспілкова лідерка. В під’їзді не сиділа конс’єржка, кодового замка не було, видно, люди тут мешкали без амбіцій, небагаті. На першому поверсі над поштовими скриньками від старих часів залишилася табличка, де колись були записані прізвища мешканців. Ставши навшпиньки, я спробувала щось розібрати — може, поталанить. Та швидко полишила це заняття. Ще згори було зо два прізвища, заляпані крейдою, нижче замість них було акуратно вписано в рядочки матюки, їх ніхто не витер, видно, люди, пробігаючи до ліфта, не вчитуються в знайомі інформаційні покажчики, інакше хтось би знищив. Піднялася на п’ятий поверх. Четверо дверей змусили мене замислитись: куди ж далі, за якими з них потрібна мені людина? Треба було з’ясувати, яка ж чи які ж квартири однокімнатні. Роздуми не затяглися, бо почула клацання замка в одних дверях. Ось зараз і запитаю. Але на порозі постав мій шеф власною персоною. Був він у досить яскравому спортивному костюмі та з відром сміття. Матір Божа, треба щось сказати! Сьогодні ми вже з ним віталися, вдруге не варто… Можна щось про погоду чи футбол. Щиро посміхаючись, я випалила:

— О-ля-ля, то ви тут мешкаєте? А я оце йду і думаю: хоч би ніхто з порожнім відром дороги не перейшов. А у вас, на щастя, відро повне-повнісіньке, довго збирали? — Шеф ніби трохи зніяковів і сховав відро за спину. Я встигла констатувати, що воно повнісіньке, ще й смердить. Бідолашний. Тим часом, ховаючи відро, він процідив:

— То ви за мною, схоже, шпигуєте? Не раджу, погано скінчиться.

— Я? Шпигую? З якого це дива? Чи, може, думаєте, що я у вас закохалася? Не смішіть! Я не така дурна, а ви старі, точніше, ви вже похилого віку й зовсім не на мій смак. До того ж, службові романи не мають нормального майбутнього, ви самі знаєте.

— Геть!

— Геть? Я ж не до вас прийшла! — я рішуче подзвонила в двері квартири навпроти. Спочатку я просто натисла на дзвінок один раз. Потім, не почувши за дверима реакції, радісно натисла на кнопку і вже не відпускала палець. Шеф перестав ховати сміття і стежив за мною виряченими очима, забувши про несимпатичне відро. Я мимохідь відзначила, що на самім вершечку в ньому лежить зібгана упаковка з-під «Віскаса». То ми ще й тваринок домашніх любимо, а людей, схоже, чомусь ні.

Я не була готова до того, що за дверима, в які я дзвонила з надією, що там нікого нема, на мене чекають. Але там чекали. На порозі постала жінка десь удвічі старша за мене та в стільки ж разів грубша, з фарбованим яскравим чубом, у квітчастих велосипедках та футболці з портретом Мадонни. Жінка була вочевидь розлючена:

— Зараз твій час? Не можеш без запізнень? Я все обіцяю, що когось із вас провчу! Таки треба когось провчити, доброта мене погубить. Чого стала в дверях, заходь!

— Ой, пробачте, я можу й іншого разу прийти, якщо хочете, тоді можна й провчити, — я дуже хотіла втекти, бо точно знала, що мені не сюди. — До побачення, шановна, па-па, — і я повернула до ліфта. Але втекти не вдалося. Жінка вхопила мене за сумку і втягла до передпокою. При цьому вона невдоволено подивилась на мумію з відром і тихо матюкнулася. Я хотіла пояснити, що помилилася з квартирою, але не встигла і чомусь підкорилась, коли господиня рішуче показала, де маю поставити взуття, де вмитися, хоч я вмиватися не збиралася — начебто не замурзана цілий день ходила. Проте поперлась у ванну.

До речі, ванна виявилась дуже сучасною, чистесенькою та білесенькою, як на рекламних проспектах. Може, мене там зараз замкнуть. Тільки невідомо, з якою метою. Жінка вочевидь божевільна. Може шеф іще за дверима? Він згадає, коли почнуть з’ясовувати, хто мене бачив востаннє. Я рвонула до виходу, але хазяйка рішуче стала на шляху:

— Стривай, вибач, але я дуже нервую. Ти ж знаєш, як мій син вас терпіти не може. Сказав, що на риболовлю поїхав, передзвонила всім, сьогоднішній вечір наш. І все ж таки, мусимо бути готові до того, що він може повернутися несподівано… Передумав чи спізнився на електричку. Таке раз уже було, знаєш, як усі втікали? На сходах одягалися. Колготки потім двірничка приносила. Думаю, встигну всіх пропустити. Ти не перша, одна вже є, та я з нею довго цяцькатися не збираюсь, непоганий матеріал. Ти не пожалкуєш, обіцяю! А з нею я швидко впораюсь.

— Що — швидко? Навіщо швидко? Я прийду потім, іншим разом…

— Інший раз буде не скоро. Місяць треба чекати. Я не хочу приміщення наймати — по-домашньому краще, мені завжди стіни допомагають. Тобі ж терміново, горить, так?

— Не дуже горить, навіть зовсім не горить, я краще піду…

— Та не бійся, він не прийде, досі уже б повернувся. Звідки ти взяла адресу? Я тебе не пам’ятаю… Розцінки знаєш?

— Дізналася з інтернету. А розцінок не знаю.

— Я так і знала, з інтернету найбільше приходить. А відносно тарифів, то зробимо так: ти гарна, з тебе нічого не візьму на перший раз. Потім ще прибіжиш, око в мене на таких, як ти! Після мене ні до кого вже дівчата не йдуть, тільки сюди. Я не раз казала, щоб не орієнтувалися тільки на мене, бо вони ж знають про проблему з сином. Але всі ладні чекати хоч місяць.

Жінка забрала з моїх заціплених пальців пакунок, понесла в кухню, де перед дзеркалом чепурилося вродливе дівча. Я зрозуміла, що кудись встрягла. Яке ж щастя, що шеф десь поруч! От якби він зараз подзвонив у двері! Замочити мене можуть, бо живою не дамся, а справи тут якісь підозрілі… Вже й син рідний проти матері йде! Он його портрет висить, із таким само божевільним виразом очей. Мороз по шкірі. Господиня ж без пауз розповідала мені, що ніколи сама не запізнюється, а люди тепер такі, що не думають: чийсь час — це чиїсь гроші, а грамотний макіяж — це половина успіху… І всі ті розрекламовані тональні креми та помади — то… (не буду повторювати нецензурні слова). Вона поставила мене коло вікна так, що світло падало на обличчя, роздивилась добре і винесла несподіваний вирок:

— Тролейбусний макіяж! Як ти могла так ходити? Сідай, я сама тобі покажу, який вигляд треба мати.

— У мене чудовий макіяж, досить дорога косметика, не хочу мати інакшого вигляду!

— Чудовий? Для тролейбуса нормальний, але не для того, для чого ти сюди припхалася.

— Не треба, хай буде так, не зачіпайте!

— Не треба? — жінка побігла в кімнату й принесла пачку фоток. — На, дивись, — вибрала кілька, на яких були вродливі та усміхнені дівчата — ти такою хочеш бути?

Я дивилась на дівчат і дуже хотіла мати такий вигляд. Природа одним усе, іншим трохи, а бувають такі, що тільки розум дістався. А якщо тих, що на фото, вже нема серед живих? Вони гарно посміхалися й дуже хотіли жити. Я змінила тему:

— Це ваш син?

— Так. Що, гарний? Його батько повісився, вони дуже подібні.

Боже мій! Напевно, через неї!

Жінка тицьнула пальцем у одну з фотографій.

— Дивись на фото. Ти бачиш, які в них обличчя? Бачиш, як відрізняються шия та руки?

— Не бачу, я бачу тільки, що вони гарні. До чого тут порівняння шиї з руками? І взагалі, що порівнювати — довжину, ширину? Вони живі ще?

— Думаю, живі, що з ними станеться? Оця точно жива. Це непрофесійний знімок, я таких не роблю, я наношу макіяж сама, змушена наносити сама. А ці прийшли, професіонали (нецензурне слово), от і подивляться тепер люди, які вони професіонали! Макіяж зробити не можуть — своєю ж косметикою! Вони ж її рекламують, і не здатні нормально нанести! Я попередила, щоб до мене ніяких претензій потім. Сідай!

— То ви фотограф?

— Ні, я Папа римський. Ти ж сама мою об’яву в інтернеті знайшла. Наша шлюбна агенція прилаштовує багато таких хвесьок, як ти, за кордоном. Недавно одну з Броварів віддали заміж.

— І що, усіх вдало?

— А що, у нас тут усі вдало виходять заміж? Так і там. Шлюб — це завжди лотерея. Не всі виграють, закон життя такий.

Я сіла й почала слухати, як треба готуватися до професійної фотозйомки, що треба писати в анкеті, щоб іноземний жених упіймався на гачок. Схоже, живою я залишусь, мене тільки сфотографують. Голою не знімуся, хоч, може, це було б прикольно. Може, іншим разом? Що там за білизна сьогодні на мені?

— Ні в якому разі не пиши в анкеті, що хочеш, аби тебе кохали. Це їх відлякує, вони шукають тих, хто б їх кохав. Якщо є діти, пиши правду, вони не пробачають, коли їм брешуть.

Господиня обернулася до смаглявої від тонального крему дівчини, що була розмальована, мов лялька. Гарна, дурнувата лялька Мальвіна з грандіозним озаддям.

— Що ти принесла з собою, покажи!

Дівчина ніяковіючи, витягла з пакунка купальник та напівпрозору дешеву блузку, напевне, куплену в Хмельницькому:

— Підійде?

— Підійде! Але давай щось зробимо з твоєю, вибачай, сракою. Він усе одно її побачить, то треба ж його підготувати, що вона в тебе є і що вона такого розміру. Поставлю тебе так, щоб менше впадала у вічі, зробимо акцент на волоссі, хай спочатку на волосся зверне увагу, а потім уже на сраку дивиться. А ти чого кинула малюватися? — це вже до мене. — Де твоя одежа?

Я попленталася до передпокою по пакунок, але він був у кухні. Я витягла з нього два зимові светри — один із білими оленями на червоному тлі, другий рябий, що його сплела люба моя бабуся, яка не дуже добре бачить. Бабусин застібався на прозорі рожеві ґудзики, але зараз був без жодного, бо коли приймали в чищення, сказали, що ґудзики потрібно відрізати, бо вони можуть пошкодитись. Ґудзики лежали в боковій кишеньці сумки. Пані фотограф подивилася на мене замислено, потім спитала:

— Ти нормальна? А купальник взяла?

Я кивнула головою і задерла блузку, дуже радіючи, що під сподом маю елегантний комплект білизни від «Калини». Якщо не дуже вдивлятися, то чим не купальник? Та й взагалі, може, я хочу сподобатись іноземному женихові у білизні від вітчизняного виробника?

— Ну, це вже краще, підійде. А от светри — слів не знайду! Чисто якийсь реп чи дебілізм. Чи ти думаєш, що розжалобиш когось такою одежею? Він побачить, яка ти скромна та бідна, і зразу пришле платтячок та спідничок? І не надійся, не почне він рясні сльози втирати через твій убогий прикид. Щось маємо придумати, не переймайся! Якщо ти вже знайшла мене, тобі поталанило. І не таких красунями робила.

Може, краще було б, якби вона мене вигнала. Але ні, матиму портфоліо від професіонала.

Перейматися через те, клюне жених, чи ні, не варто. Хвалити Бога, криміналу тут нема. А сфоткатися можна. Чому б і ні? Востаннє професійно мене знімали для випускного альбому в інституті. Там така фотка, що іноземні женихи три дні трусилися б від переляку. Бідолашні провінційні професійні фотографи! Тим часом дівчина вбралась у блузку і нерішуче стала в дверях. Фотограф помилувалася результатом роботи рук своїх:

— Зовсім інша річ, тепер він наш! Але що це за туфлі? З гуманітарки? — Вона полізла в шафу й витягла туфлі на високих підборах досить великого розміру. Дівчина невпевнено промимрила:

— Та я втоплюся в них! Не мій розмір.

— Не втопишся, вати в них напхай, он вата на вікні в косметичці. Чекай, а колготки краще чорні. Я тобі дам свої. Порпаючись у шухляді комода, вона зверталася до мене. — Бачиш, купила собі туфлі два роки тому, ні разу не взула, а ці — вона кивнула в бік дівчини, — вже зносили. Покривили, обдерли… Не встигнеш відвернутися, як шкоду зроблять.

Дівчина тим часом натягала колготки, ніяковіючи під нашими поглядами. Коли нарешті вона була готова, ми перейшли з кухні в кімнату, яка виявилася не житловою, а поділеною на дві нерівні частини. Десь третину площі займала фотостудія зі змінними різнокольоровими екранами, на тлі яких мали фотографуватися майбутні наречені. Справжній невисокий подіум, дві розсувні драбини, штативи, дорогі фотоапарати. Дівчина ступила на подіум, фотограф почала керувати процесом, коли пролунав дзвінок. Прийшла ще одна панянка, що мала надію на шлюб. Була вона не зовсім молода, точніше, навіть зовсім немолода. Невже й такі на щось можуть претендувати?

Потім дзвінок лунав багато разів, дівчата часто впізнавали одна одну, віталися, обіймалися. Приємне поєднували з корисним. Хто впарював новій знайомій ефірні олії, що допомагають від нежиті чи принаджують чоловіків, хто роздавав візитки косметичних кабінетів, перукарів. Одна пані агітувала товариство якось зібратися й навідатися на речовий ринок у Білу Церкву, де речі віддають мало не задарма. Дорогою можна завітати до ворожок…

Команда формувалася. Прийшли мама з дочкою. Цікаво, хто перший отримає звісточку, що кандидатуру буде розглянуто, — мама, чи доня? Як на мене, то мама. Ніколи не думала, що поряд із нашими буденними проблемами існують проблеми в зовсім іншому вимірі. Життя вирує навколо женихів, ворожок, фотографів, кольору колготок. Виявляється, фотограф тут майже перша за значимістю особа. Дівчата та жінки мінялися одежею, переодягалися. Господиня на них гримала, матюкалася. То не так голову тримають, то кліпають, то напружено в камеру дивляться.

Збоку спостерігати було нормально, а коли вилізеш на подіум, відчуваєш себе нікчемою та потворою. Чомусь моя черга прийшла не в тому порядку, коли я потрапила в цю квартиру, а десь четвертою чи п’ятою. Наводити лад, хто тут за ким, я не наважилась. До того ж, якомога довше хотілося бути учасницею дійства, красунею, на яку націлений такий серйозний фотоапарат.

Напевне, естрадні зірки, які звикли фотографуватися, й ті не завжди мають гарний вигляд — що вже нам казати? Мені також дали чиюсь блузку, потім я ще знялася в білизні, вдаючи, що мені, лежачи на животі, дуже весело сукати ногами в сріблястих туфлях на височенних підборах. Певна річ, туфлі були не мої, колготки також. Бабусиного светра сказано було надягти задом наперед. Щоб я здавалася тендітнішою, увесь зайвий об’єм фотограф сховала ззаду — защипнула його кольоровими прищіпками для білизни. Волосся падало на очі, шия була вивернута, ще й не кліпни при цьому.

Потім я ще фотографувалася в червоному светрі з оленями. Светр був навмисне широкий, і його також зафіксували прищіпками. Коли дійство скінчилось, я почувалася вкрай стомленою, але щасливою. Навіть забула на якийсь момент, що мене сюди привело. Господиня сказала, що фотографії будуть готові завтра, але треба попередньо подзвонити, бо син може виявитися вдома. Вже стоячи в дверях, я згадала, за чим прийшла. Спитала, чи не знає вона часом нашу колишню співробітницю, назвала прізвище. Так, виявляється, знає, але та живе на дев’ятому поверсі, назвала номер квартири. З точністю до навпаки. Наша профспілкова діячка казала, що точно не на дев’ятому.

Я так стомилася, що більше нікуди йти не хотілось. Ніби нічого й не робила, а стільки енергії мене покинуло! Тим часом вечоріло. В тролейбусі я розглядала відображення свого обличчя у віконному склі. Невже це я? Красуня, та й годі. І вираз очей зовсім інший, не мій. Побачила, що не тільки я себе розглядаю. Дуже уважно розглядав мене, в основному, чомусь мою спину, якийсь підстаркуватий маніяк. Він так нахабно втупився у мій хребет, що аж витяг шию, очі забігали. Я вдала, що не помічаю його погляду. Але чоловік доторкнувся до мого плеча. Я розгнівано повернулась до нього:

— Вам не соромно? Подивіться на себе! Скільки вам років?

— Що, пробачте? Я хотів сказати, що у вас на спині прищіпки. Ну, такі штучки, що ними білизну тримають, коли вона сохне. Давайте, зніму, якщо хочете.

— Дякую, не треба. Це мода така. Від Валентина Юдашкіна.

— Коли від Юдашкіна, то, звичайно, не буду. Пробачте, дуже авангардно, дуже.

Що він розуміє в авангарді? Я тихенько вигнула руку й почала здирати зі спини прищіпки. Юдашкін Юдашкіним, а бути тролейбусним посміховиськом не хотілося, їхати залишалося ще дві зупинки. Добре, що руки в мене гнучкі, а прищіпок було не так уже й багато, всього три.

Розділ 11

Із самого ранку робота не клеїлась. Уже за хвилину після офіційного початку робочого дня шеф викликав через секретарку до себе. Добре, що я не запізнилася, пам’ятаючи, що за мною тепер спостерігають, тобто не просто за мною, а за тим, як я використовую робочий час і чи дотримуюся трудового розпорядку. Секретарка подивилась на мене суворо, але нічого не сказала, бо сказати їй було нічого. Половина люду ще стоїть у черзі на ліфт, частина палить у кінці коридору, а дехто ще на шляху до трудових звершень, долає турнікети в метро, сходинки переповнених автобусів чи ловить таксі.

Шефові не пасувало крісло. Чорне шкіряне оббиття, певне, церата, було ніби продовженням його власного піджака. Складалося таке враження, що з величезного шкіряного піджака тривожно визирає не дуже пропорційна голова. Насправді голова була пропорційна, це крісло наштовхувало на таку думку.

Шеф і не здогадувався про таку свою мімікрію. Він від природи не був красенем. Хоча, на перший погляд, усе в його обличчі ніби було на місці. Тільки ось рот нагадував мішечок, затягнутий на мотузочку, тому губи стали маленькими й випнулися вперед. А так нічого, якби не ці губи.

Він поколотив ложечкою в прозорій філіжанці з кавою, пильно подивився на мене і голосом занудного класного керівника промовив:

— Як часто ви буваєте у моєї сусідки? Хоч, думаю, не так уже й важливо, наскільки часто. Досить і одного разу.

Не розумію, яке кому діло до того, де я буваю і як часто буваю там.

— У минулі часи, — провадив шеф, — коли, якщо розібратись, не все було абсолютно погано, за виховання молоді адміністрація якось відповідала. Суботники, комсомольські збори. Тепер я можу не звертати уваги на ваш моральний вигляд, але я інакше вихований, тому мушу застерегти як людина старша та досвідченіша за вас.

— Пробачте, ви хочете сказати, що я десь не там буваю в неробочий час?

— Так, я вас учора бачив у моєї сусідки, яка займається сумнівною діяльністю — відправляє обдурених молодих дівчат за кордон невідомо чим займатися. Точніше, ні для кого не таємниця, чим вони там збираються заробляти на життя.

— Ще раз прошу мені вибачити, але не тільки молодих, і не невідомо чим займатись. Вона віддає їх заміж.

— Заміж? За кого?

— Не повірите — за чоловіків.

— А чому вони тут не можуть вийти заміж? Чому їм конче іноземця треба?

— Бо тут нема за кого.

— Як це нема?

— Ось так і нема, подивіться навколо. Якщо за кордоном чоловік збанкрутів, то жінка знаходить собі іншого, а невдаху кидає. А в нас? Його розрахували з роботи, він п’є з горя, в нього депресія, а жінка йде ще на одну роботу, навіть прибиральницею. Ви про таке чули?

— Ну, це ви загнули. Буває, та не всі ж такі.

— Не всі, але багато. Подивіться на наш парламент. Що не жінка, то особистість. А чоловіки? Сіренькі, ніякенькі.

— Добре, добре. Ви також хочете заміж за кордон?

— Хочу. Мрію вдень і вночі. Я хочу бути впевненою, хочу мати захист, не хочу вечорами чекати на п’яницю — я майже вірила тому, що говорила.

— А батьки знають?

— Аякже. Дуже добре знають, вони вболівають, щоб у мене усе вийшло, як задумано.

— Але якось я бачив вас із хлопцем. Він знає?

— Аякже, — я сказала, а потім подумала про те, що верзу. Бідолашний Ромо, пробач мені мій ідіотизм та дурнуватий язик. А уста при цьому вимовили: — Він сам мені й порадив. Їдь, каже, за кордон, може, щаслива будеш і мені допоможеш на ноги стати… Щоправда, мене саму дещо непокоїть цей їхній глобалізм, а так нічого, живуть люди й там.

— Але ж менталітет, у вас же інший менталітет, ніж у тих заморських женихів?

— У нас із вами теж інший, і нічого, влаштовуємось якось, правда? А наче нічого спільного!

— Віко, отямтеся, подивіться навкруги, подивіться на себе! Ви ще така молода, освічена, симпатична. Ви здатні зробити щасливим хорошого хлопця тут, навіщо воно вам? Ви у нас хто, інженер першої категорії? Я згоден зробити вас провідним інженером, відповідно, з підвищенням окладу. Тільки забудьте про ту шлюбну агенцію. Згода?

— За симпатичну дякую, але запізно, я вже вирішила. Оклад можете підвищити, я не проти. І провідного давайте. А свою дружину пильнуйте, вона теж може від вас втекти, ви ж, здається, часто на роботі затримуєтесь. А може, вона вже знайшла собі кого через шлюбну агенцію сусідки? Не помічали? Вони не товаришують? У інтернеті не сидить ночами?

— Моя дружина? Сидить у інтернеті, дійсно сидить. Каже, що погоду на завтра дивиться і всілякі розсилки про ремонт читає. Та вона ж стара вже для таких радикальних кроків! Нісенітниця повна.

— Стара? Що ви собі дозволяєте? Знаєте, як нас за кордоном цінують?

— Ой-ой, налякали! Хай їде! Лікті кусатиме!

— Може, вже пізно, потім ви самі лікті кусати почнете, а дружини вже не буде! Подумайте, не спускайте з неї ока, — я підхопилася, щосили грюкнула дверима, вибігаючи з кабінету, й штовхнула ненароком секретарку, яка підслуховувала. Вона дивилася на мене закоханими очима:

— То це правда?

— Що?!

— Що нас там хочуть?

— Ще й яка правда! — оком не змигнувши, впевнено збрехала я. Нехай потішиться.

— Нас ненавидять жінки Німеччини, бо ми їм сім’ї руйнуємо. Як тільки німець бачить когось із нас, він кидає німкеню, моментально кидає, і навіки закохується в нас. І не тільки німець.

— А ще хто?

— Усі народи світу.

— Невже? Це правда?

— Ще й яка, кажу! Наші жінки вже є на всіх континентах!

Я сіла за робочий стіл, перегорнула весь записник, передивилася кожен папірець у гаманці, а телефону фотографа не знайшла. Не таке вже велике лихо, піду без дзвінка, може, син ще рибу ловить, погода гарна, чого йому в Київ. Розмовляючи з Ромою по телефону, кілька разів відчувала певну незручність морального плану. Як я могла таке на нього плести шефові? Мій добрий, щирий друже, пробач мені, мій найкращий, найрозумніший, просила я подумки. Рома щось вловив у моїх інтонаціях:

— Кицю, нічого не сталося? Може, голова болить?

— Трохи болить, та терпіти можна. Минеться, а так усе добре, не вигадуй.

— Мені чомусь здається, що в тебе голос змінився. Ти наче пробачення просиш.

— Добре, прошу пробачення!

— За що, цікаво знати?

— Просто так, ні за що конкретно, ну, за те, що голова болить. Як там Лідія Дмитрівна? Скажи, щоб ногу на сонечку тримала, поки воно ще світить гарно, вітамін «Д» виробляється, для кісток добре.

— Кицю, не вигадуй, відпросись додому та лягай спати. Твій голос мені не подобається. А з мамою все добре.

— Мене не відпустять, роботи повно.

— Хочеш, я за тебе попрошу? Як звати твого шефа і який у нього телефон?

— Не вигадуй, я й сама можу відпроситись.

— То чого не відпрошуєшся?

— Усе, до вечора, я сама дам собі раду.

Хвилин за десять подзвонила секретарка й сказала, що мене шеф відпускає, бо дзвонив якийсь Рома і просив за мене, наче з головою у мене не зовсім гаразд. Шеф погодився, що не зовсім і сказав, щоб я йшла та виспалась. Ну й діла, думала я. Секретарка дивилась на мене закоханими очима:

— Адресу даси?

— Яку адресу?

— Ну, шлюбної агенції, що з німцями знайомить.

— Трохи пізніше. Маю переконатися, що все законно й порядно.

— Добре, але швидше перевіряй. Навіть якщо не все дуже законно, я згодна.

— У тебе ж чоловік є, здається.

— Є, але його недавно звільнили з роботи. На мою зарплату живемо, а він телевізор дивиться. Я щовечора йому пиво ношу, бо він звик до нього. На, нові записники отримали, — вона простягла мені гарненького записника. — Може, тобі калькулятора поміняти, кажи, які канцтовари хочеш? Олівці не скінчилися? Тек дати? Дивись, є серветки, щоб протирати монітор…

Опинившись у робочий час на вулиці, я не знала, куди себе подіти. Зайду-но до землячки, яка працює в лікарні, тут недалечко. Мама через неї передала мені баночку трояндового варення, не дочекалась, коли я сама по нього приїду. Вже три дні варення чекає на мене, ще з’їсть хто. Може, дасть заразом яку пігулку від голови… Вона ж професіонал, спеціалізується як лікар-отоларинголог, тобто вухо-горло-ніс.

Не знаю, щоправда, в яку зміну сьогодні. Працює на швидкій, тобто, не на самій швидкій — вона сидить у кабінеті, а туди привозять, або й люди приходять на своїх двох із різними екстреними проблемами. Мирося любить нічні чергування. Вона паралельно вчиться на фармацевта. Тепер із освітою щось дивне діється, можна заочно десь учитися, можна якось дистанційно — цього я вже абсолютно не доганяю. Подруга мого дитинства була на місці. Вона тільки-но звільнилась із нічного чергування, але якісь справи, виплата зарплати чи збори не дозволяли йти відсипатись.

Я застала її за позіхами. Рота подруга прикривала розгорнутим підручником із токсикології. Побалакали про те, про се:

— Спокійна ніч сьогодні була, жодного випадку з тарганами не сталося. Зазвичай хоч по два на ніч, а трапляється.

— З якими тарганами?

— Зі звичайними. Людина спить, а вони у вухо залазять. Тоді тільки сюди треба, до нас. Ніколи не намагайся витягати таргана самотужки з вуха, чуєш, можуть бути проблеми, довірся професіоналам.

— Ти мене розводиш? У наш час — і щоб таргани? Такий рівень побутової хімії…

— У тому-то й річ. Не знаю, що у нас за люди такі. А з вигляду не завжди подумаєш, що по цьому дядькові чи по цій пані вночі таке лазить спокійнісінько.

— І що ти з тарганами робиш?

— Що роблю — виймаю, звісно! Деколи, якщо самі пацієнти починають витягати ще вдома, розірвуть того таргана на шматки, тоді морока.

Я уявила, як у вусі щось перебирає лапками, лоскоче — стало бридко. Щоб якось вгамувати позиви до блювання, вихопила у Миросі з рук підручник і розгорнула на першій-ліпшій сторінці. Це була середина розділу про отруєння ртуттю. І знову клята ртуть! Я вже стільки про неї знаю всього! Та, виявляється, далеко не все — цим знанням не буде меж. Професіонали знають незрівнянно більше. Матір Божа, що ж це діється таке навкруги, навіщо мені ще ці проблеми?

— Миросю, дай мені цю книжку з собою. Я відксерю деякі сторінки й тобі завтра поверну! Ну, будь ласочка, плізоньки!

— Бери… Дивна ти якась. Воно тобі треба? Мені самій після читання на ніч або вночі під час чергування таке верзеться! Усі симптоми отруєння маю, хоч не читай зовсім.

— Ще й як треба! Добре, що зайшла до тебе. А варення заберу завтра. Поспішаю, вибачай.

— Ти ж просила щось від голови! Зачекай хвилинку.

— Не треба, вже все минулося, у тебе тут повітря медичне, може, від цього.

— Стривай, а як Рома?

— Рома? Чудово, я також. Завтра побачимось. А ти часом не хочеш заміж за кордон? Можу скласти протекцію.

— Хіба я ненормальна?

Отепер я точно знала, що маю робити. Спочатку шукати ксерокс, потім забрати фотографії… Цікаво, як я там вийшла? А потім треба сісти й добре подумати, що воно та як. Невже я знову встрягла в якусь історію? Невеликою видалася перерва, відведена мені на спокійне життя. Інші живуть собі спокійно й горя не знають… Чого я маю вічно вирішувати чиїсь проблеми?!

Розділ 12

Артура безцеремонно розштовхали, не дали додивитися сон. Спати хотілося неймовірно, проте альтернативи не було, мусив коритися. Вже з півроку, а може, й більше, як вільний від роботи та призначений для сну час він проводив на дивані в закутку комп’ютерного клубу. Якби ж то він проводив час! Хлопець спить, як то кажуть, без задніх ніг, згорнувшись калачиком, вкритий чужою поношеною курткою та готовий підхопитися на першу вимогу адміністратора чи кого завгодно. Якби ж то Артурові дали виспатися бодай одну ніч чи один день, а краще — цілу добу чи навіть півтори. Це не ночі, а поділені на години, на півгодини, на якісь п’ятнадцятихвилинки шматки сну.

Добре, що спала комусь геніальна ідея — поставити обшарпаного дивана в нішу. Цей меблевий пітекантроп не просто старий, він старезний. Ще якийсь десяток років мине — і він вважатиметься антикваріатом, на якому після його реставрації можна заробити. Цілком можливо, що його притягли сюди зі смітника. Належав він до того покоління канап, яке відрізнялося міцністю й добротністю. Знищити такі меблі не так уже й просто — вони живуча гордість обивателя далеких, повоєнних радянських часів.

Закапелок, у якому стояв диван, територіально розташовувався за межами простору, де бували відвідувачі комп’ютерного клубу. Хоча, коли закуплять ще комп’ютерів, закуток заберуть, про це вже була мова. Звичайно, ні простирадла, ні подушки під голову не передбачалося. Рюкзак, натоптаний газетами, та чийсь старий пуховик замість ковдри.

Зазвичай людей у комп’ютерний клуб по півночі приходить чимало. Трохи дивно, адже комп’ютери майже у всіх тепер є вдома, чого пертися з хати? Але колись і він мріяв, щоб батько з Мариною відпустили його на цілу ніч пограти з хлопцями в нід-фо-спід (то такі гоночки). Не пускали, мовляв, удома є комп’ютер, та ще який! І це чистісінька правда. На письмовому столі, замовленому спеціально, враховуючи побажання Артура та вимоги науки ергономіки, (як казав майстер, що обмірював куток, у котрому повинен був стояти стіл), десь і тепер стоїть монітор із пласким екраном на рідких кристалах. Батько добре знався на таких речах і старався купити все найкраще, навіть клавіатуру, не кажучи вже про суттєвіші моменти. Тепер Артур розумів, що вони з Мариною мали рацію і не було чого ображатися. Якби зараз він жив удома, в родині — ніколи б не спокусився на те, щоб провести ніч у клубі. А він не просто проводить тут час. Хлопець змушений спати на обшарпаному дивані, заробляти тут гроші, інколи пити чай, дивитися маленький чорно-білий телевізор. Тепер це його дім, точніше, це його прихисток. Тут краще, ніж у смердючих холодних під’їздах чи підвалах зі щурами.

Коли Артура збудили, йому саме снилася мама. Вона рідко приходила до нього у снах. Дивився на маму і знав, що це сон, але не казав їй, бо коли зізнатися, що це не насправді, мама зникне. Вона вчила Артура плавати, він, здається, навіть уже навчився. Відпливли далеко від берега, майже до буйків, на яких сиділи дзьобаті чайки. Мама сміялася, була вона засмагла й дуже гарна, в смугастому купальнику, як на тій фотографії, що стояла у бабусі біля дзеркала. Плавала вона класно — бабуся розповідала, і ще від когось про це чув. Не пам’ятав тільки, від кого. Шкода, що після маминої смерті бабуся стала не сповна розуму й розмовляти з нею про маму вже неможливо.

Вони з мамою майже досягли буйка, коли все зникло. Системний адміністратор трусив за плече:

— Уставай, там у пацана щось не виходить, психує, допоможи йому, а то більше до нас не прийде.

— Сам допоможи, сьогодні мені шеф дозволив спати до ранку, я був цілий день на ногах.

— Поговори мені! Шеф йому дозволив. Може, шеф тобі не казав, що маємо боротися за кожного відвідувача?

— Гнати треба цього малого, завтра школу прогуляє.

— Нехай малий, але платить, як усі. А може, й ти завтра в школу йдеш? Боротися він із прогульниками найнявся, ти диви! Таких, як ти, сачків, ще треба пошукати.

Артур устав і, хитаючись, побрів до маленької зали, де на екранах компів у вже нечисленних фанатів ганяли яскраві віртуальні авто, літали гелікоптери, розбивалися космічні кораблі й таке інше. Малий за монітором у кутку мало не плакав, бо не міг вкотре подолати рівень, який би дарував його героєві ще два життя.

— Дивися, — сказав Артур, — а якщо ми його зараз ось так…

І він показав хлопцеві, що треба зробити, щоб грати далі. До цього колись дійшов сам, версія гри була стара, але в неї ще грали такі ось горе-геймери. Цікаво, чому його ніхто з домашніх не шукає? А може, й шукають.

Біля монітора височіла гора порожніх пачок з-під горішків та чіпсів. Відразу схотілося їсти. Може, побігти в цілодобовий кіоск? Але там усе черстве. Зараз добре б дістатись до супермаркету, де ночами влаштовують знижки на печене й варене, не розкуплене вдень. Артур інколи брав там навіть теплі розімлілі макарони, рідше салати, зрази з грибами. Все залежало від кількості грошей, котрі давав йому шеф, а це вже — від його (шефового) настрою. Інколи міг взагалі нічого не дати. Якось Артур зібрав грошей на курку-гриль, її при ньому саме зняли з кутня й пакували в фольгу. Та курка йому не дісталася, продавці залишили для себе. Вони ж не дурні, щоб віддавати на сторону повноцінний продукт, який п’ять хвилин тому коштував удвічі дорожче. Дітки вдома ням-ням курочку. Курочку-гриль усі люблять. А макарони їхнім діткам не потрібні й задарма, тому макаронів вистачало завжди. До супермаркету треба було йти хвилин десять, за вікном накрапав дощ. Іншим разом. Візьме в кіоску пряників.

Шкода, що не дали додивитися сон. Тепер ось іще й про їжу доведеться подумати, а так спав би собі до ранку, й жодних зайвих проблем. Всипати б цьому малому добряче, та такий уже він нещасний, навіть плакав через ту дурнувату гру, через рівень, котрого ніяк не вдавалося подолати. Артур його добре розумів — ще зовсім недавно сам через таке міг розрюмсатися. Тепер ні, навряд чи така дурниця виведе його з рівноваги. Розучився плакати. Хіба що мама насниться, але це рідко буває. Коли мама сниться, він завжди наступного дня йде до церкви, купує і запалює свічку. Молитви не знає: стоїть і згадує її, а може, просто вигадує, бо був маленький, коли вона померла. Ходити до церкви навчила бабусина сусідка. Він і ходить, йому ж не важко. Церкву на Оболоні не добудовано, на задньому дворі стоять на землі готові до монтажу величні позолочені бані. Давненько стоять. Хай собі стоять, колись прийде їх час. Людей у церкві завжди мало, тільки на свята багато. Та на свята він не ходить — ще зустріне кого знайомого, все-таки рідний район. Хоча таких уже богомільних, щоб ходили до церкви, серед знайомих наче й нема.

Розділ 13

Ксерокс знайшла в приміщенні, де проявляли плівки й друкували фотографії в присутності замовника. Щоб не тягатися з книжкою, повернулась до лікарні та віддала підручника Миросі, яка, здається, навіть не зраділа, що може продовжити підготовку до іспитів. Миросі вочевидь хотілося спати. Може, й собі ще на яку спеціальність замахнутися? Ну, наприклад, піти туди, де вивчають про ртуть, бо ось такі знання дарма пропадають!

Голова не боліла. Можна б і на роботу повернутися… На черзі термінові креслення… Та не повернулась. І що цікаво — сумління відпочивало. Не часто випадають такі щасливі години, коли можеш вештатися де завгодно, в той час, як колеги сидять по робочих місцях і мріють про перерву на обід. Не про сам обід — усі вже давно пообідали принесеними канапками, запили кавою. Обід означає прогулянку, і що далі від робочого місця — то краще.

Вийшла з тролейбуса і потрапила в обійми до двох хлопців, які лагідними голосами, з щирими посмішками почали мені розповідати про кінець світу. Швидко відкараскатись від перевдягнених янголів не вдалося. Трохи послухала та чемно подякувала за тоненькі книжечки, одна з яких називалася «Цнотливість». Цікаво, вони якось фільтрують співрозмовників, чи всім однакове дають? Навіщо тому старенькому з патичком про цнотливість — йому підійде про вічне життя. Ззаду на обкладинці подарованої книжечки було написано, що надруковано її в Нью-Йорку, а подарували мені її євангелісти-менноніти. Я християнської віри, на тонкощах міжцерковних стосунків не дуже знаюся, це складно — можна потрапити в такі хащі… Брошурок та книжечок релігійного спрямування маю вдома багато, розповсюджують їх лагідні бабусі, войовничі дідки, навіть крішнаїти накинули на мене оком. Рука не здіймається викинути друковане слово, якщо воно ще й від Бога. Ось і ці взяла. Чого хлопцям задарма стояти на зупинці? Ще й так далеко до нас діставалися, аж через океан…

Під’їзд, де жили пані-фотограф і мій шеф, уже не видався гнітюче-небезпечною пасткою. Рипучим ліфтом доїхала до п’ятого поверху, спокійно подзвонила в уже знайому квартиру. Двері відчинилися майже миттєво, неначе хто зумисне очікував на мене. На порозі стояв симпатичний хлопець, якого я вчора бачила на фотографії в цій самій квартирі. Гарнюній, а батько чомусь повісився — промайнуло у мене в голові. Та це їх сімейні справи. Схоже, зараз мене спустить униз. І чому я не в кросівках?

— Що, хвойдо, прийшла? Ну тримайся, зараз полетиш далі, ніж бачиш. Літати вмієш?

— Пробач, не розумію тебе, — я простягла йому подарунок, тільки-но отриманий від хлопців-меннонітів, і пробелькотіла, вкладаючи в слова тепло душі, в якому тільки-но грілася:

— Бог — він один, він бачить наші гріхи і все одно нас любить. Не вкради, не бреши, не заздри. Він пробачить, але йому соромно за тих, хто не подасть руку допомоги. Стукай, і тобі відчинять. Він… — договорити не вдалося.

— То ти не до матері?

— Я не до матері, я до тебе. Отямся, ще є час. Візьми, прочитай і подумай. Твоя мама робить свою справу, бо вона іншого не вміє, вона робить те, що дає людям надію і що дає тобі на стіл курку з салатом, а не дірку від бублика, а ти її за це переслідуєш. Не переслідуй нікого, всіх буде судити Господь. Зрозумів?

Хлопець дивився на мене виряченими очима. Вочевидь, дуже коротка спідниця, легковажне декольте, цяцьки-браслети на руках та запах французьких парфумів не гармоніювали з моїми проповідями. Я й сама це знала. Все ще тримала в простягнутій руці книжечки, напевне, довго треба їх так тримати, бо боїться їх грішник. Розгорнула одну й прочитала вголос перше, що потрапило на очі: «Ще простий засіб охорони цнотливості. Він полягає в помірності та простоті їжі. Помірність — це кількість їжі, яку ми споживаємо, а простота — склад її. Будь мудрим, і скеровуй серце твоє на прямий шлях. Не будь між тими, хто впивається вином, між тими, хто пересичується м’ясом. Не тільки не пий вина, але навіть не будь між тими, що п’ють». І я вказівним пальцем кілька разів клацнула по горлу справа, натякаючи на споживання алкоголю. Так робив тихенько дідусь, показуючи, що сусід напідпитку. Згорнула книжку й звернулася до онімілого співрозмовника:

— Зрозумів?

— Там таке написано?

— І не тільки таке. Читай і вичитаєш багато цікавого. А дівчат не треба ображати, вони тільки хочуть миру в своїх сім’ях, а спочатку, щоб ці сім’ї утворилися. Бувай!

Хлопець так і не стулив рота. Відбувалося все дуже швидко. Він кожної секунди міг отямитися й пожбурити в мене подарунком. Тому я побігла сходами вниз, не чекаючи на ліфт, хоча, можливо, кабінка ще стояла на поверсі. Треба-но й собі почитати. Як там було? Здається «не будь між тими, що п’ють». А коли доводиться? Вибігаючи з під’їзду, мало не збила з ніг маму мого недавнього співрозмовника. Вона відчиняла двері плечем, бо була обвішана пакунками та торбами. Ми радісно привіталися, немов старі добрі друзі. Виявилось, що фотографій удома вона не друкує, кудись носить плівки, потім забирає, а далі роздає клієнткам. Саме зараз вона несла нерозібрану пачку фоток додому.

— Ну що, не побив тебе мій синочок? Я ж казала, що треба обов’язково попередньо домовитись про зустріч. Коли він удома, я не маю права нікого фотографувати.

— Ну що ви, він дуже милий, і не думав битись. У нього такі очі! Хіба з такими очима бувають лихі люди? То я гарно вийшла?

Мамі про очі сподобалось.

— Не пам’ятаю, але твої точно в цьому пакеті. Вас же стільки тут, усіх не запам’ятаєш, — пані фотограф почала шукати мої фотографії. Пухкий конверт мало не впав через купу пакунків. Синочкові, напевне, їдла прикупила дорогою. — Давай, десь сядемо, бо я помну або переплутаю. Вони складені не просто, тут ціла система.

— Давайте, може, кави десь вип’ємо, якщо ви не проти?

— Давай, але недовго, он кафе на зупинці. Мене, до речі, звати Аліна Аркадіївна. Можна просто Аліна.

— А мене Віка, — минулого разу ми не знайомились. Не до того було.

Ми зайшли в кафе, замовили каву з тістечками і почали розглядати мої фотографії. Треба сказати, що бачила я красунь багато, але таких, які дивилися з цих знімків, — ніколи. Очей не відірвеш. Оце талант! Оце геній!

Проте в генія були до себе якісь претензії: там світло не таке, там ракурс трохи не того, там ще якийсь професійний дефект, який може ідентифікувати тільки інший професіонал. Може, воно й так, але нам, споживачам такої ось фотопродукції, байдужі такі дрібниці. Мрія кожної жінки — такий ось мати вигляд, ну, хоча б 8 березня. А якби щодня — то це фантастика. Аліна спитала, чи заповнила я анкету. Я сказала, що заповнила і з нетерпінням чекатиму на відповідь, тобто, не на відповідь, а на результат свого звернення в чоловічий всесвіт: «Друже, прийди, я стомилась чекати». Ми посміялися.

— Скажіть, а якого віку бувають ваші наречені?

— Та якого завгодно. До п’ятдесяти п’яти років беремо анкети.

— До п’ятдесяти п’яти? Ви не жартуєте? У мене мама молодша.

— Чому жартую? Ось треба когось шукати для одного француза, він не поставив вікових обмежень. Хоче знайти жінку за двома критеріями: вона має любити сільське господарство і знати французьку, оце й усе. Вже другий рік не можемо нікого підібрати. У тебе часом нема таких знайомих, щоб знали французьку і любили город?

— А що, хіба мало бажаючих? Не розумію. Це ж Франція, Париж, Єлісейські поля, Лувр, де Голль, Депардьє…

— Бажаючі є, але не складається. Послала йому одну жіночку, сорок років, кандидат наук, симпатична, французьку, як рідну, знає. І що? Ледве втекла з тієї Франції. Ні Лувра, ні Парижа не бачила.

— Садистом виявився?

— Та ні. Просто дуже рано встає, весь час у своїх виноградниках товчеться. Вона, як і господар, теж уставала раненько, допомагала, але коли побачила, що він чавить виноград ногами, втекла. Не витримала. Щоправда, він за нею і не гнався.

— Я читала, що найкращі вина дійсно проходять через ноги чоловіків, але коли п’ю вино, намагаюся про це не згадувати.

І тут мене наче громом оглушило чи блискавкою осліпило. Я знаю таку жінку!

— Ой, здається, в мене є кандидатура на французьку наречену, вона буде в захваті від такого жениха, тільки років їй чимало. Гадаю, про шлюб вона й не мріє. І ногу недавно зламала. А так нічого.

— Серйозний перелом? Ходити буде?

— Буде, буде бігати, я її знаю. Тільки як її сфотографувати?

— Поїхали, я й на виїзді працюю, хоч і не люблю. А клієнтка погодиться?

— А чому б і ні? Вона криміналу не любить, а тут усе чисто, — щоправда, я була не зовсім у цьому впевнена, навіть зовсім не впевнена.

— Чекай на мене тут, зараз візьму знаряддя, штатив. Допоможеш нести. Може, фарбу прихопити, пофарбуємо волосся? Знаю я вас. Чи у неї з волоссям порядок? А косметику ти маєш якусь, чи мені взяти? Тон візьму, він у вас усіх паскудний. Хто будеплатити за портфоліо? Мої тарифи знаєш?

— Знаю, знаю. Платити буду я, не переймайтеся.

Щодо волосся вона мала рацію. Який там порядок із волоссям! Треба обов’язково щось із ним зробити. Поки фотограф бігала по своє знаряддя, я в кіоску купила пінку, за допомогою якої роблять колорування. Набризкаєш на голову — і маєш художній веселий безлад. За кілька разів змивається. Косметики у мене вистачить на багато таких красунь. А якщо Лідія Дмитрівна спить чи зайнята чимось своїм, і їй не до гостей? Варто подзвонити спочатку. Набрала з мобільного. Ромина мама щиро зраділа. Досі я їй ніколи не дзвонила просто побалакати чи спитати щось конкретно в неї, завжди просила закликати Рому — от і все спілкування. Зараз же я, щоб зав’язати бесіду, почала розпитувати її про здоров’я, настрій, погоду та апетит. Від моїх запитань Лідія Дмитрівна навіть розгубилася. А коли я сказала, що за годину буду з приятелькою і щоб вона помила голову, запала мовчанка. Щоб не дати їй отямитись, я прокричала в слухавку:

— Цілую! — і натисла на «відбій».

А якщо вона нас не впустить, побачивши фотопричандалля? Чи викличе на підмогу Рому або сусідок? Не думаю, що син буде виступати проти маминого особистого щастя, але хай краще не знає поки що про підготовку до нього. Напевно, щастя в такому віці має бути заздалегідь сплановане. Сини не розуміють, що в матері може бути особисте життя, мені так чомусь здається. Чоловічий егоїзм. Але, чула я від когось, що й дочки не завжди на боці матерів, коли ті в похилому віці надумують одружуватись. Супільство у нас таке.

Щоправда, Ромина мама й сама на особисте життя ставок не робила. Вона якось допленталася до дверей, за якими стояли ми, озброєні двома професійними фотокамерами, штативом і ще якимось знаряддям для серйозної зйомки — фільтри там усілякі, насадки, екран. Коли двері відчинилися, я несподівано для себе поцілувала Лідію Дмитрівну в щоку і сказала:

— Господь хоче, щоб люди жили в парі.

Лідія Дмитрівна подивилась на мене очима, які поволі почали наповнюватися слізьми, й спитала схвильовано, шукаючи руками серце:

— Подали заяву, а мені — німурмур?

— Навіщо нам та заява? Я маю на увазі не нас, а вас.

— Мене? Знущатися прийшла? Я ж щойно з лікарні. До того ж, ти добре знаєш, що після смерті Роминого тата я живу тільки для сина.

— Знаю, але настав час жити для себе. Якщо поталанить, звичайно.

— Що означає «поталанить»? Чого ти не на роботі?

— Один француз мріє познайомитись із жінкою, що любить сільське господарство.

— То хай найме собі працівників. До чого тут я?

Фотограф не гаяла часу та хвацько розпаковувала свої фотоапарати, не прислухаючись до нашої розмови.

— З таким волоссям навіть я нічого не вдію. У ванну! — рішуче сказала вона, критично оглядаючи Лідію Дмитрівну з ніг до голови.

— Чого ви командуєте? Я сама знаю, коли мити голову. Ви ким Вікторії будете? Віко, хто ця нахабна жінка? Ви обидві напідпитку?

Аліна не марнувала часу на пусті балачки, тому запитання проігнорувала:

— Вікторіє, веди її у ванну. Я не маю часу.

— Лідіє Дмитрівно, дуже вас прошу, ходімо у ванну і я помию вам голову, а потім зроблю колорування.

— Що з-з-зробиш? — Лідія Дмитрівна аж заникуватися почала.

— Зроблю з вас красуню, в яку закохається француз.

— Віко, йди геть, я не хочу ніяких французів знати, що це за аферистка з тобою? Ти її давно знаєш?

— Це не аферистка, це професійний фотограф, найкращий фотограф у світі. Вона знає, з якого боку подивитися на жінку, щоб побачити в ній красуню, топ-модель. Вона знає, як поставити жінку до зйомки, щоб срака не впадала у вічі, а звертали увагу на очі й волосся. Ходімо голову мити, її час дорого коштує. Це щастя, що вона погодилася працювати на виїзді, бо не уявляю, як би я вас познайомила з французом.

— Віко, ти божевільна. У мене поламана нога, я стара вже жінка, що люди скажуть? Ти глузуєш із мене?

— Еге, я знала, що ви закомплексовані, знала, що думка людей для вас над усе. То ви заради думки сусідів та пришелепуватих приятельок здатні відмовитися від щастя? Так я вас розумію? Доля може надати такий шанс раз за все життя, а може зовсім не надати. Подумайте своєю розумною головою, кому буде погано, якщо цей француз захоче з вами одружитися? Уявляєте, в нього маєток, росте виноград, квіти, всяка всячина… Я думаю, в нього там усе добре росте, бо у Франції сільське господарство не в занепаді. І нема людини поруч, щоби поцінувала, підказала, щоб разом пораділа. Звичайно, якщо він вам огидним видасться, тоді не виходьте за нього. На вас ніхто силоміць вельон не натягне, не бійтеся.

— Але я його не знаю!

— Ви знаєте французьку, це вже половина справи. Він каже, що часу лишилося мало, на вивчення мови його витрачати — це розкіш, він хоче, щоб дружина знала мову. То його право, у цьому є логіка. Якби він був просто старим ловеласом, то сказав би, що знаєте чи не знаєте ви мову, йому байдуже. Другий плюс — ви знаєтеся на сільському господарстві. Та й були колись справжньою красунею, он Рома до вас подібний, то дівчата з нього очей не зводять. Тільки відверни голову, вже пропонують телефончик, імейльчик…

Щодо Роми Лідія Дмитрівна не коментувала.

— Та коли то було! А якщо Рома дізнається, що його мама шукає женихів по заграницях?

— По-перше, не дізнається, поки не настане час, а по-друге, він буде радий, що ви не сама. Це останній шанс — уже за рік на вас не гляне жоден жених, — відверто кажучи, я тверезо поцінувала її вигляд після лікарні, й не було впевненості, що й цей кавалер схоче вдруге на неї глянути. Та відступати було пізно. — Можете ображатися на мене, але це чиста правда, чиста-чистісінька.

— А як ти дізналася взагалі про нежонатого француза, про закордонні шлюби, про фотографа? Сподіваюся, не на стовпі зірвала об’яву? Віко, ти не пила сьогодні?

— Хіба має значення, де я почула? Випадково, і гріх із цього не скористатися. А про те, пила чи не пила, ви повторюєтеся, це склеротичні прояви — постійно ставити одне й те саме запитання.

— То ви будете фотографуватися, чи мені їхати додому? Чи мені нема чого робити? — у Аліни терпець от-от мав би ввірватися. Вона не зносила простоїв, бо штиль у роботі — це незароблені гроші.

— Будемо! — в один голос відповіли ми з Лідією Дмитрівною.

Потім я бризкала на її волосся кольорову пінку, фіксувала лаком, надавала об’єму, тоді знімала на балконі прищіпки й повторювала з одягом моделі ті самі маніпуляції, що були в моєї пані фотограф напередодні.

Лідія Дмитрівна відбивалася, не хотіла навіть дивитись на себе в дзеркало, мабуть, боялася, що втратить свідомість. Я перебирала в шафі її страхолюдні жебрацькі жилетки та блузочки. Ну й смак, я вам скажу. Добре, що в Париж її не взяли свого часу, їй же вдягти нема чого. Промучили ми свою модель понад годину, от-от мав уже надійти з роботи Рома. Проте, коли б ми знали, де Рома, могли б і не поспішати. Виявляється, він чекав на мене біля мого під’їзду. Бідолаха.

Коли я, стомлена, неначе цілий день возила тачку з гарбузом по піску, нарешті дісталася додому, побачила його, знервованого, на лаві:

— Кузочко, де ти була цілий день? Я тільки в спасіння на водах ще не дзвонив.

— Біднесенький, я так за тобою скучила! — і це було чистісінькою правдою.

— То де ти була, все ж таки? У тебе стомлений вигляд і синці під очима. Може, це тиск? Тебе відпустили з роботи, щоб ти йшла додому й лягала спати, а ще краще — пішла б у поліклініку, бо з твоєю головою треба щось робити. Мають же бути десь ліки від мігрені.

Він узяв мою сумку, чого вихований кавалер нізащо не зробив би, бо сумки жінка не має віддавати кавалерові за жодних обставин. Це ж не тягар, а частина туалету, яка завжди має бути при ній. Із моєї елегантної торбинки стирчав паперовий пакет, а з нього, в свою чергу, визирали фотографії, складені в згорнуту двічі чисту анкету шлюбної агенції. Я мала разом із Лідією Дмитрівною заповнити той папір від її імені завтра. Фотографії були настільки професійні, що погляду не можна було відірвати. Цілу дорогу в метро я їх тихенько роздивлялася. Ну, невже це я? І серце заходилося від радості. Треба буде ще замовити штук по п’ять кожного виду, надіслати всім родичам — негативи також були в конверті. Мама, звичайно, схоче деякі збільшити, щоб розвісити по квартирі. І бабуся схоче собі, повісить біля Матері Божої. Я їм надішлю всі, за винятком однієї, тієї, де я лежу в білизні від «Калини» на животі та розмахую ногами в сріблястих мештах, зашнурованих до самих колін. Вигляд у мене там спокусливіший навіть за той, якби я була гола-голісінька. А може, в мене манія величі?

Коли Рома взяв сумку, я ще не зрозуміла, що пропала, що більше я його не побачу, що жити мені далі буде нецікаво, бо Рому втрачено назавжди. Я ще посміхалася, а він здивовано тяг за кінчик фотографію, де я легковажно схрестила за спиною ноги, взуті в сріблясті мешти.

— Молодець, кузочко, що фотографії надрукувала, я думав, що плівка з Єгипту вже десь пропала з кінцями.

— Це не з Єгипту, єгипетську я ніяк не віднайду, пошукай у себе, — і тут до мене нарешті дійшло, що зараз станеться. Стою тут, радію, а вже власними руцями могилку собі викопала.

— Це ти де? Це ти коли? — Рома перестав посміхатися.

— Ой, облиш, — я намагалася відібрати у нього фотографії, але він тримав їх високо над моєю і навіть над своєю головою, напружено вдивляючись у дивовижну красуню, яка стояла ось тут, на тротуарі — тільки руку простягни. Навіть якби відібрала, вже запізно було щось пояснювати. До того ж, я ні в чому не завинила, чого маю виправдовуватись? Я ж не винна, що така гарна вродилася.

— Кузочко, ти така… Але коли ж це ти сфотографувалася? І що це за туфлі? Таких я на тобі не бачив. Казала, що не любиш підбори! А це що за светр? Я тебе не впізнаю, — Рома розгорнув аркуш, у якому лежали фотографії, та пробіг очима по чистій анкеті. Бланк із шапкою шлюбної агенції справив на нього таке приголомшливе враження, що він сполотнів і завмер. За якусь мить на Роминих губах заграла іронічна посмішка, а очі стали холодними й далекими-далекими.

— Шлюбна агенція? Я думав, що добре тебе знаю, — я ніколи не чула такого тембру його голосу, такої інтонації. — То ось де ти була… А казала, що голова болить. Я розумію…

— Знаєш-знаєш, як ніхто інший! Мама з бабусею мене так не знають, як ти. Я зараз лусну від сміху. Тримайте мене, людоньки, він щось таке вигадав! На голову не натягнеш те, що ти думаєш! Це не моє, це не моя анкета! Я не збираюся її заповнювати. Я навіть не уявляю, як такі анкети заповнюють. Та й навіщо? Ну, просто загорнула знімки, не нести ж їх у руці. В метро олію возять, кетчупи, а фотки дорого коштують, я їх відсилати мамі буду, а собі не збираюся залишати! Навіщо? Це для них радість. Хай порадіють, кого зростили. Не у всіх такі дочки гарні, як у моїх!

— А може, фотки також не твої? І я не я, і шапка не моя? Дуже до тебе дівчина подібна. Клон. Тільки дуже хитра. І тут є жених, і там сподівається дурника заловити. На, — Рома витяг із кишені ключі від моєї квартири, які мав уже давно, простяг мені, але передумав і просто поклав на лаву. — Гарного улову! Ловись рибко, мала й велика на радість дурепам. Вибач, але я мушу прийти до тями.

— Якого ще улову? Ти божевільний?

— Дійсно, в мене щось із головою, очевидно. Мені здавалося… та це тепер не має значення, що мені здавалося. Прощавай, кузочко-павучихо, — він подивився на мене сумними-пресумними очима, як у якомусь мультику. Може, про П’єро і Мальвіну.

— Ромо, ти бовдурі Забери це й послухай мене, — я схопила ключі й намагалася силоміць запхати їх Ромі до кишені, але він відбивався. Сусіди з роззявленими ротами вповільнювали крок, проходячи повз нас.

— Не зупинятись, дивитися всім перед собою! — час від часу вигукувала я, тоді вони прискорювали ходу і влітали в під’їзд, щоб спостерігати за цирком через шибку, стоячи на сходах між першим та другим поверхами.

— Вибач, я поспішаю, мама там сама.

— Твоя мама пофарбувала волосся і дивиться на себе в дзеркало! Зачекай трохи, вона ще не звикла до нового образу. Ти тільки не кажи їй, що колір не її, може, й не її, але краще вже з таким волоссям, аніж із сивим! Ти її мусиш підбадьорити. Обіцяй мені.

— Яке тобі діло до кольору волосся моєї мами? Вона не фарбує волосся. І вона також тобі вірила. Така сама наївна, як і я. Очевидно, гени. Дай-но, я пройду.

— Вона й зараз мені вірить! Хочеш, землі наїмся? Або ж заприсягнуся? Давай у кафе підемо, вип’ємо пива, у мене вже голова не болить. А може, сьогодні футбол? Тоді на футбол! Я куплю шарф і дуду. Й ми будемо дудіти голосніше за всіх, коли наші заб’ють!

— Наїжся землі, я тобі не бороню… А ще краще — напийся добряче, тільки без мене. А я, дурний, дзвоню цілий день, місця собі не знаходжу.

— Мобільний розрядився, хіба з твоїм такого не буває? Пам’ятаєш…

— Іди геть від мене! Твої пояснення можеш запхати… Разом із фотографіями, — так він зі мною ще ніколи не розмовляв. Пояснення запхати, мої чудові портрети — запхати?! Ну, це вже занадто!

— Ромо, ти пожалкуєш! Ти ніколи в житті не зустрінеш такої дівчини, як я. Схаменися, є помилки, які важко виправити. Я про твої помилки — мої мізерні порівняно з тим, що ти зараз хочеш зробити. Я не зможу жити на руїнах, я помру. Чуєш, я помру!

— Є такі помилки, яких неможливо взагалі виправити! Ти згодна?

— Я згодна, я завжди з тобою у всьому згодна, ти мусиш мені повірити!

— Дуже б хотів, тільки не вийде. Ці фотографії надто красномовні. Бувай!

— Ро-мо-о-о-о-о! — кричала я йому навздогін, тупаючи ногами, розмазуючи по обличчю сльози та витираючи мокрою рукою носа. Дарма. Він побіг геть, не повернувши наостанок голови в мій бік, підняв руку, зупинив першу-ліпшу маршрутку і вскочив у нове життя, де мені не було місця. І помчала його та пошарпана маршрутка в невідомому напрямку.

Удома я ще поплакала у бабусину подушку. Не хотілося ні їсти, ні пити. Тільки плакати. Подзвонила Лідія Дмитрівна:

— Віко, я все знаю. Дозволь, я йому все розповім, він дуже страждає! Можна?

— Ні в якому разі! Буде зневажати ще й вас. Ви все-таки мама, а мама — це авторитет назавжди. Ми не можемо собі дозволити ризикувати вашим авторитетом. До того ж, нехай це буде нашим випробуванням. Кохання має пройти через різні випробування — у правдивості останніх слів я не була впевнена, але щось казати Роминій мамі потрібно ж було.

— Ти так гадаєш? А може, не потрібен мені ніякий француз? Це ж на голову не натягнеш, де я — і де француз! Давай, пошлемо його під три чорти, я спечу «наполеон» і ми посидимо втрьох. Давай?

— Француз не винен. До того ж, він про вас іще навіть не знає. Може, він на вас і не западе. За що ж його посилати? Якби ж я знала, що робити! Давайте зачекаємо трохи. Впевнена, Рома схаменеться, почне за мене боротися. Я читала, що навіть за повій ідуть на смерть, за них борються. А я ж ні в чому не винна.

— Що ж ми з тобою накоїли? Я його буду переконувати, щоб отямився, можна?

— Не смійте! Не втручайтеся! Будь що буде. Може, Рома — не моя доля, як ви гадаєте? Так буває: думаєш, що це доля, а доля в цей час зовсім у іншому місці тиняється.

— Ви, Ганно Степанівно, з глузду з’їхали, вибачайте. Більшої дурниці від вас я ніколи не чула. Все, зателефоную при нагоді. До побачення, викиньте з голови все, що мені сказали щойно. Була дуже рада вас чути, — і вона поклала трубку.

Конспіраторка. Видно, синочок зайшов до кімнати.

Я дивилася телевізор, і було все одно, що там показують. А там виливали на народ багато політики, трохи погоди, трохи пісень, трохи криміналу. Відволіклася, коли показували фотографії дітей, яких розшукують, а також про те, що пішли з чийогось дому не зовсім нормальні родичі, їх також шукають та благають сповістити, чи не блукають вони серед нас. Галерея злочинних типів була представлена тільки одним. Зате яким гарнюнім! Він приязно посміхався з екрана, і, мабуть, не знайшлось би людини, яка б не повірила його відкритій посмішці. А сказали про нього, що шахрай.

Дітки, яких розшукували, були з маленькими шрамами, родимками та іншими особливими прикметами. Не думаю, що це полегшує розшук. У якійсь передачі чула, що в Чечні не зустрінеш жодного безпритульного, хоч і війна. У тієї нації дійсно чужих дітей не буває. З такими думками вимкнула телевізор.

Розділ 14

Несподівано в Артура з’явилась купа вільного часу. До клубу прийшла понадпланова перевірка з податкової чи від пожежників. Він не цікавився деталями — навіщо воно йому. Шеф сказав, щоб він до вечора зник, не плутався під ногами про всяк випадок. Можна було б вдати учня, що прогулює заняття, та керівництву видніше. Про гроші, які мав дати Артурові, шеф забув, не до того було. Артур хотів нагадати, але охоронець виштовхав його геть. Сам винен, треба було з грошей починати, а потім уже слухати, що від нього хочуть. Пряники, яких купив уночі, давно з’їв. Вони виявилися на диво свіжими, такі давали раніше в школі до молока. Добре, що встиг запити чаєм. Системний адміністратор носив із дому цукор, чай у пакетиках, на те, щоб купити чайник, склалися ще до того, як він тут з’явився. Спочатку стидався, потім почав ставитися спокійніше, але пив без цукру. Казав, що з цукром не відчувається смак чаю. Та то дурниці — без цукру чай рідкий. Коли знав, що його ніхто не бачить, насипав собі в чашку аж п’ять ложечок. Це ж глюкоза.

Дощу не було. Хоч це добре. Посидів трохи на набережній. Людей небагато, однолітки в школі, знання здобувають. У повітрі літало павутиння, сонечко припікало, осінь відчувалася гостро, хоч так одразу й не скажеш, у чому вона проявляється. Ще ж тепло, навіть спекотно вдень. Але день на день не припадає, уже завтра така погода може скінчитися. Він радів кожному теплому дню. Мабуть, добре зараз погуляти лісом. Раніше він із батьками часто їздив у Пущу. На базарі гриби з’явилися. До Пущі недалеко, але що б він робив із грибами? Викинув би — підсмажити все одно ніде. Хоча, можна спробувати продати біля входу в базарчик.

І раніше він, бувало, прогулював уроки. Забігав додому, брав ролики — і гайда. Ролики в нього, як і комп’ютер, були круті.

Мав надію, що може, зустріне кого з друганів, та сьогодні вони заняття не прогулювали. Щасливі. Набережною гуляли самі молоді мами з візочками, на лавах сиділи пенсіонерки з морозивом. Кілька голів стирчало з води, хоч вона була вже холодна. Відразу пригадався сон, де вони з мамою плавали. Рішуче встав і пішов до будинку, де на нього ніхто не чекав, а якщо й чекав, то тільки для того, щоб здати в міліцію.

Біля під’їзду маленька сухенька тітка-двірничка трусила лахами над контейнером зі сміттям, вибираючи собі обновку. З першого парадного вийшла напівзнайома жінка з двома песиками-пекінесами. Він привітався, вона кивнула головою, але не впізнала. От і добре. На лаві його під’їзду сидів дідок, який мав надзвичайну жагу до життя. Після чи то інфарктів, чи інсультів він оклигав, а щоб наблизитися до минулої фізичної форми, щодня виповзав із під’їзду й годину сидів на лаві, переставляючи ноги та згинаючи руки. Це така була в нього зарядка. Після занять він, ледве човгаючи ногами, заходив у під’їзд і дуже довго долав чотири чи п’ять сходинок — мешкав на першому поверсі. На хлопця він також не зреагував. Дідусь упертий, дасть Бог, оклигає.

Артур дивився на свої вікна, на старенького на лаві, на розбиту шибку над входом у під’їзд, на мішки з будівельним сміттям під деревом — і серце щеміло. Ще недавно міг сидіти на цій лаві, скільки схоче, міг відмикати поштову скриньку й забирати рекламні проспекти та телефонні рахунки… Міг, бо мав на це право. А тепер ніяких прав не лишилося. Може, саме зараз хтось із сусідів, вгледівши його біля під’їзду, вже дзвонить батькові на роботу, або й відразу в міліцію, а то ще Марині… І сюди вже мчить на великій швидкості машина з «мигалками», щоб йому скрутили руки, кинули до камери, а потім помістили врешті-решт до колонії.

Історія, що змінила життєвий статус Артура, була така. У сусіда, дядька Степана, зникла чимала сума. Він щойно продав дачу. Невідомо, що він збирався з грішми робити далі, просто тримав поки що вдома. Артур і гадки не мав ані про той продаж, ані про гроші, а тим більше про те, де сусід міг їх ховати. Хоча з сином сусіда, Пашкою, учився в одному класі, в їхній квартирі бував рідко. Цього разу його майже затяг туди однокласник, Антон. Мовляв, пішли, в них щось із комп’ютером, я не дуже шарю, а ти заразом доведеш, чи не брешеш, що знаєшся на техніці. Артур знався. Та ще й як знався! Батьковим друзям, які купували комп’ютери, програми встановлював, консультував, бо купують останню модель, а, крім того, щоб пасьянс розкладати, нічого не вміють. Швиденько поставив додаткову пам’ять, показав хлопцям усілякі примочки, про які, в принципі, в комп’ютерних журналах на кожній сторінці, але ж ця компанія журналів у руках не тримала. Хтось шукав у холодильнику воду, хтось увімкнув магнітофон, і «Океан Ельзи» стало чути аж на тролейбусній зупинці. На балкон вийшла мама Антона — а жив він якраз під квартирою дядька Василя — і почала кричати, щоб вони вимкнули музику, бо вона має право на спокій:

— Ні вдень, ані вночі не поспиш із такими ідіотами! Зараз піду по двірника чи міліцію викличу!

— Не треба, мамо, зникни, бо я до тебе викличу, — Антон перегнувся через поруччя вниз.

Його мама побачила синочка і враз заспокоїлася, припинила виховний процес і зникла з обшарпаного балкону. Хлопці розважалися й далі: дістали з холодильника і випили компот, хтось хотів по пиво бігти, але грошей не було ні в кого — хіба що на одну пляшку, але заради однієї не варто було. Стояли на балконі, курили, вчили один одного, як носом дим пускати або як із нього кільця утворювати. Цигарки в класі мав майже кожен, навіть дівчата. Якраз повз будинок продефілювало двоє дівчат із паралельного класу. Хтось гайнув до холодильника, вхопив усі яйця, що були в гніздечках, і вони почали жбурляти ними в дівчат. Не влучили, але розлютили парочку добре:

— Я тобі, дебіле, зараз кину! Я так кину, що яйця відлетять! — дівчата виявились вартими знайомства. Та Антон не розгубився:

— Ану спробуй, підійди сюди, мавпо облізла! Підійди, ще й подружку веди.

— Ідіот довбаний, я зараз скажу Мумії, він мій брат, тоді ти підійдеш, а не я!

Про Мумію було серйозно, яйцями кидатись ураз розхотілося.

Потім знайшли в інтернеті фотки голих жінок, які пропонували познайомитися для дружби, й почали дивитися їх, коментуючи. Коли прийшов із роботи дядько Василь, почали поводитися тихіше, збиратися додому — кайф пропав.

Трохи посиділи на лаві, Артур з Антоном пішли до Артура додому, але Антон пробув недовго, поспішав, мусив ще вигуляти собаку — бракованого бульдога. Артур трохи потинявся по квартирі, зазирнув до холодильника. Виявилось, Марина нічого не приготувала, увечері вони з батьком мали йти на день народження до когось із батькових друзів, а заради Артура вона не старалася. Лишала на холодильнику гроші, щоб купив собі чого в «Макдональдсі». «Макдональдс» не втече. Артур заходився чистити картоплю. Потім зробить ще салат із помідорів та огірків і повечеряє. Батько з Мариною прийдуть не скоро.

Коли картопля вже смажилася на сковорідці, пролунав дзвінок у двері. Був він різкий, короткий. За ним іще один, а далі ще багато. Хто це там такий нетерплячий? Він чує, тільки руки витре. Коли, не дивлячись у вічко, Артур відчинив двері, на порозі стояли блідий розхристаний дядько Василь та червоний Пашка у подертій футболці. Волосся на його голові стирчало, губи трусилися, й вигляд у нього був, як у героя тележурналу «Єралаш». Артур недоречно розреготався.

— Що сталося? — спитав, дивлячись не на дядька, а на Пашку.

— Сталося! А зараз ще станеться таке, що пожалкує те падло, яке гроші взяло.

— Гроші пропали? — спитав Артур, аби щось спитати. Якось неввічливо було мовчати, а ніяк не реагувати теж не годилось. Взагалі він не уявляв, як треба поводитись, коли в когось пропадають гроші. — І багато пропало? Їх украли, чи ви загубили?

— Украли! — дядько підняв над головою зібганого конверта — зараз міліція буде. — Дядько штовхнув Пашку в плечі, — цей каже, що вас було четверо. Так?

— Четверо? Так, четверо, Паша п’ятий.

— Хтось виходив із квартири?

Артур замислився: ні, не виходив ніхто.

— Точно? — дядько трусився так, що не відразу зміг упоратися з запальничкою. — Оце товаришів маєш! Я тобі казав, що колись цим скінчиться. Тільки з дому — а він уже навів повну хату покидьків!

Артур подумав, що і його стосується слово «покидьок». Але хай уже, дядько в такому стані, що його можна зрозуміти.

— Може, ви десь у інше місце поклали гроші, й вони ще знайдуться? Може, тьотя Ніна взяла?

— У яке інше? Ось конверт, де вони були. Лежали в шафі під рушниками. Дачу продали, не встиг у банк покласти, коли цей дружків навів. А Ніна не брала, я їй дзвонив уже.

Паша голосно схлипував. По обличчю текли сльози, він їх розмазував руками й зовсім не був схожий на того охайного, ввічливого хлопчика, якого любили вчителі та всі дівчата, що вчилися в їхньому класі. Та й батько його не був на себе схожий.

Чекати на міліцію довелося недовго, Паша з батьком, почувши, що під’їхала машина, пішли до себе, Артур повернувся до картоплі, що вже почала пригорати. Вимкнув газ.

Ну, а далі згадувати зовсім не хотілося. Зібрали хлопців, які були в квартирі Паші, вони прийшли з батьками. Тільки мама Антона не з’явилася, бо випила забагато вина та вляглася спати. Антон, як завжди, поводився зухвало, демонстративно вивернув кишені, інші хлопці наслідували його приклад. Хоч ідея видалася Артурові сумнівною — адже злодій, якщо він дійсно існував, уже встиг би переховати гроші, це ж дитині ясно — теж вивернув кишені джинсів. Цієї миті на підлогу з його кишені випала зелена гумка, якою на базарі перев’язують пачки однотипних товарів. Яких саме, не згадав, десь на ринку він бачив, як такою гумкою чи то шкарпетки були докупи зв’язані, чи шнурки, а чи щось інше. Гумка впала на підлогу, й до неї одразу прикипіли погляди дядька Василя та міліціонера.

— Що це? — запитав міліціонер. — Твоє?

— Це моє, моє — дядько нахилився, щоб підняти, але міліціонер випередив його. — Це твоє? Випало з твоєї кишені. Всі бачили? — звернувся він до присутніх, які нічого не розуміли.

— Не моє, звідки випало, не знаю, але не моє, — Артур дивувався, як вони не розуміють, що не могло бути такої речі в його кишені.

Дядько Василь стояв блідий, поки не оговтався:

— Мої гроші були перев’язані цим. Але ж Артуре, як ти міг? Сволото!

— Ви з глузду з’їхали! Що — як я міг?! Ви всі ненормальні! Припиніть! Зараз прийде батько!

— Де твій батько?

— Вони з Мариною на дні народження. Я зараз подзвоню.

Усі пішли до Артура додому. Далі Артур шукав телефонну книгу. Вона завалилася за тумбочку. Потім набрав номер, слухавку перехопив міліціонер і сказав батькові, щоб той їхав швидко додому, бо Артура зараз заберуть у міліцію. Артур стояв позаду міліціонера, який розмовляв із батьком, всі дивилися в спину міліціонеру, тільки Антон тихенько став йому на ногу і прошепотів, коли Артур на нього подивився:

— Втікай! Батько потім тебе відкупить, утікай, кажу!

Артур ще й досі нічого не розумів. Як це втікати, чому він має втікати? Адже грошей не брав! Міліціонер поклав слухавку, і всі повернулися в його бік.

— Так, — сказав міліціонер, — так… Бачу, тобі тут добре живеться. І все одно мало. Знаєш, скільки таких, як ти? Яким свого мало? Нічого, посидиш — там тобі вправлять мізки.

— Без адвоката я не буду давати ніяких свідчень, не маєте права!

— Про адвоката тепер усі знають! Адвоката тобі тато найме, не сумніваюся, але посидиш — це я тобі гарантую. Адвокат із тобою сидіти не буде, сидіти будеш серед таких, що й у кіно не побачиш.

Антон тихенько тяг Артура за сорочку, але ніхто цього не бачив. Утікай, мовляв. І Артур побіг. До незамкнених дверей було три кроки. Далі сходи. За ним гналися, з машини, що стояла біля під’їзду, вискочив водій — його, очевидно, сповістили по рації. Але Артур від природи був спритний: вдав, що збирається бігти ліворуч, сам побіг праворуч, потім у кущі, потім повз контейнери зі сміттям. А далі — майданчик дитячий, ще далі — через дорогу… Мало не потрапив під машину, вискочив і помчав навскіс через шкільне подвір’я. Гналися недовго, може, просто не в тому напрямку повернули. Артур зрозумів, що полювання припинено.

Батькові подзвонив десь за дві години, позичив картку в однокласниці, яка ще не знала ні про крадіжку, ні про міліцію. Його власний мобільний телефон лишився в кухні на підвіконні. Батьків голос був напрочуд спокійним. Від щастя, що нарешті все стане на свої місця, Артур розплакався, мов дівчинка. Батько мовчав. Слухав. Потім спитав:

— Скільки ти взяв? І де гроші?

— Які гроші? Я не брав, я не знав, що вони в них є! Тату!

— Що, тату? Гроші я поверну, а тебе бачити не хочу. Напевне, це патологія. Моя теща страждає на фобії, манії, депресії. Тепер і в тебе клептоманія. З’явишся вдома — відправлю лікуватись, але, гадаю, спадкові хвороби не лікуються.

— Тату, чому ти мені не віриш?

— Ти хворий. Тільки хворий може красти гроші, які йому не потрібні. У тебе ж усе є. Все, чого хотів, ти мав. Навіщо ти вихвалявся перед хлопцями, що скоро купиш вагон вибухівки й підірвеш школу?

— Я? Школу? — Артур мало не знепритомнів.

— Навіщо ти казав, що можеш купити озеро на Оболоні — стільки в тебе грошей? Ти хоч знаєш, що твого друга батько мало не вбив за те, що він тебе привів до хати?

— Тату, я про озеро не казав! І про вибухівку теж! Це якась дурня!

— Добре, хай і дурня. А звідкіля в тебе гумка від чужих грошей? Це теж дурня?

— Це не дурня, це хтось мені підкинув. Я тільки не знаю, хто.

— Так, Артуре, повертайся, я тебе відправлю до лікарні, а там видно буде. Грошей я не малюю, сума, яку віддам за тебе, чимала. Може, тебе краще придушити? Ти ж на цьому не зупинишся — я прочитав про клептоманів. Та й дружок твій, коли я натис, розповів про твої звички.

— Які ще звички й що за дружок? Не розумію.

— Ти ж у «Макдональдсі» крадеш виделки, в школі крав крейду. Навіщо вона тобі? Не можеш втриматися?

— Я?! Крейду?! Я нічого не краду, Тату! А в «Макдональдсі» все одноразове. Навіщо його красти?

У слухавці вже були гудки. Артур плакав. Додому він не повернеться, не вистачало ще в дурку потрапити! Його там лікуватимуть добре, як нікого не лікували, бо батько заплатить багато.

Це було рік тому. Такої само гарної осінньої пори. Так само літало павутиння в повітрі, так само сидів дідок на лаві, а газонами розгулювали пекінеси. Не думав Артур, що попереду поневіряння, голод, холод, людська зневага та байдужість. Місяць тому несподівано поталанило — потрапив до комп’ютерного клубу, який став йому домом, а швидше, нічліжкою. Право спати на дивані зароблялося тяжко. Якби він перестав допомагати системному адміністратору, часто навіть повністю замінюючи його, з клубу вигнали б негайно. Попереду знову зима, морози. Щоправда, горобина біля клубу цього року почервоніла пізно. Це означає, що зима буде тепла — так колись мама казала. Ну, ось і добре. Зрештою, буде зимувати в куртці, якою зараз укривається, вона ж нічия. І Артур знову пішов на набережну з надією, що зустріне когось зі знайомих хлопців. Хто почне жаліти його, а хто з презирством обійде десятою дорогою. Тільки Антон не ховався й не відводив погляду. Він при зустрічах спльовував убік, посміхався і питав:

— Ще живий? А менти про тебе питають. Бесіду в школі проводили, куди треба дзвонити, коли побачиш когось із тих, кого розшукує міліція. Тебе, наприклад. Вас багато розшукується.

— Ну, й паскуда ж ти, — Артур стис кулаки, але Антон був значно вищий, міцніший.

— Компа вже маю, може зайдеш? Хочу флешку купити хорошу, та я не рублю фішку, ти ж знаєш, можуть таке впарити! Підеш зі мною в «Гігабайт»? — Антон простяг Артуру жменю соняшникового насіння з кишені. Насіння — це те єдине, про що завжди дбала його мати. І на сніданок, і на обід, і серед ночі — воно в них не переводилися ніколи. Купували його сире, потім смажили з сіллю, деколи смажив Антон — і горе йому було б, якби підгоріло.

— Іди ти… — Артур смачно матюкнувся.

— Як знаєш. Ти хоч у курсі, що батько твій тю-тю.

— Що, тю-тю?

— Покинув Марину.

— Коли?

— Та давно, зразу, як ти гроші вкрав… На сходах усе чути. Ну, й сварилися вони останнім часом. Речі вивіз свої, цілу машину речей. Марина плакала всю ніч.

— Скільки тобі повторювати — грошей я не брав, не брав!

— То чого ховаєшся? Як я не краду, то ніхто мене й із дому не вигонить, і я від людей не ховаюсь. А ти ховаєшся.

Артур сплюнув. Пояснювати придуркові не буде. Все одно той не зрозуміє. І як він міг колись вважати його приятелем?

— Підеш у «Гігабайт»? Я пива куплю. Хочеш?!

Артур розвернувся і пішов геть. Антон, ображений такою неввічливістю, свистів і кричав навздогін:

— Тримай злодюгу! Ховайте гаманці, бандит! Лови, лови! — ще й весело улюлюкав.

І Артур побіг, ковтаючи сльози та викрикуючи матюки.

Розділ 15

І потяглися довгі дні, ніби розтиражовані на ксероксі. Я навіть уявляла велетенську машину, яка випльовувала замість аркушів день за днем, і всі вони були чорно-білі. Я складала ці дні у стоси й не знала, що маю з ними робити. І ще було відчуття, ніби жую несолодку гумку, та чомусь ніяк не виплюну.

На роботу не запізнювалась, у обідню перерву гуляла сквером чи блукала бутиками підземного торгівельного центру без певної мети. Проте мета була — прожити цей день, дочекатися, щоб він скінчився, а за ним іще один, а за ним іще. Читати, їсти чи просто сидіти в кафе не хотілося, телевізор дратував. Спробувала підбадьорити себе походом у кіно.

Комедія видалася примітивна, хоча реклама аж захлиналась, перераховуючи «Оскари» а, може, й не «Оскари», а якісь інші відзнаки. Зал реготав, не забуваючи про попкорн, а я навіть не могла вчасно зорієнтуватися, де й собі хоча б посміхнутись. Жінка поруч хапала мене за руку і втирала сльози хусточкою, так їй було смішно. Спочатку я виривалася, потім перестала — хай тішиться. Напевно, її ніколи ніхто не кидав, як ось мене, напризволяще і назавжди.

Після невдалої спроби покращити настрій спілкуванням із кінематографом я подумала, що треба силоміць щось приємне зробити для свого занедбаного іміджу. Зачіску, наприклад, або «хімію», чи хоча б педикюр. Результат виявився повним сюрпризом, можна навіть сказати, що він перевершив усі мої сподівання. Знайома перукарка в будинку побуту мовчки накрутила моє волосся на дерев’яні палички, від усієї душі наквецяла на голову хімічного розчину, залишила мене сидіти під сушаркою, а сама з тоненькою цигаркою подалася до підсобки. Я ще подумала собі, що час у неї вимірюється цигарками. Видно, випалила вона не одну й навіть не дві. Коли нарешті згадала про мене — волосся було зіпсоване й жодні бальзами не змогли б пом’якшити реакції хімікату.

— Бач, який свіжий, — казала перукарка, мабуть, про нього, похапцем здираючи пасма з паличок.

Я роздивлялася власне відображення й не мала сили, щоб заплакати. Ще сьогодні зранку з дзеркала на мене дивилася сумна дівчина. Вона мала паспорт, де було записано, що їй нещодавно виповнилося двадцять шість. Проте незнайомі люди, які не знали, що за її плечима інститут, можливо, думали, що їй двадцять. Так ось зараз я бачила в люстрі сумну пані, яка була дуже схожа на мене вранішню, але набагато старша. Волосся мала неохайне, тьмяне, мов клоччя. Можливо, у когось виникло б бажання погладити мене по голівці, але в поле зору вони не потрапляли, або ж я не потрапляла в поле їхнього зору. Не мала такого бажання й перукарка. Вона очевидячки хотіла, щоб я швидше забралася геть і не відлякувала клієнтів, тому рішуче тіснила мене до виходу. Колеги перукарки розуміли, що перетворення на красуню не сталося і наше спілкування от-от переросте в скандал. Воно б і скінчилося тим, але я не мала сили. Треба дзвонити у Франківськ і благати Богдана, щоб зглянувся і якось виправив ситуацію, коли я приїду найближчим часом. Богдан — наш місцевий перукар. Він таке виробляє зі звичайнісіньким середньостатистичним волоссям, що київським цирульникам і не снилося. Щоправда, до нього треба заздалегідь записуватись.

Лишався останній запасний варіант покращення настрою — спроба купити щось із одягу, який-небудь яскравий авангардний прикид за доступну ціну. Пішла в свій улюблений магазин у «Глобусі», який виручав не один раз, вибрала легковажного светра, що ледь тримався на одному плечі. Мені неймовірно пасувало. Так би мовити, на межі здорового глузду, боротьби з холодом, несумісної гами відтінків — а вийшло гарно.

Удома гарненько роздивилась — а светр зі спущеними вічками. Назад здати не вдасться, бо на нього й так велика знижка, а речі, куплені під час розпродажу, назад не приймаються, про що й сповіщав плакат над касою. Отакої.

Можна б ще відбути в далеку подорож, наприклад, у Сахару, але відпустки зараз не дадуть, та й грошей на це нема. До того ж, самій подорожувати, мабуть, невесело. Принаймні, жодного разу не пробувала.

Декілька разів набирала телефон Роми, та марно. Він поставив новий апарат із розпізнавачем номера. Я уявляла, як він ідентифікує дзвінок зі мною і саркастично посміхається. Коли Лідія Дмитрівна була вдома сама, слухавку хапала вона, дуже раділа, починала плакати, умовляла мене все розповісти любому синочкові, але я трималася. Реготала в трубку, казала, що життя чудове, що ходжу по нічних клубах і дискотеках, від танців уже аж коліна трусяться, мовляв, нам із її сином деякий час потрібно відпочити одне від одного. Мій телефон мовчав. Деколи я знімала слухавку з важеля, щоб переконатися, що він справний. Мобільний теж наче заснув. Коли нікому, крім батьків, до тебе нема діла, є над чим замислитись. Та якось дзвінок пролунав.

— Ало, — знайомий жіночий голос переконався, що це саме я, — Віко, уяви собі, француз відповів.

— Який француз? — я спочатку взагалі не зрозуміла, хто це і про якого француза мова, а зрозумівши, ледь не впала зі стільця. Це була фотограф — пані Аліна. — Він зателефонував?

— Ні, твоя родичка навіть не дала своєї електронної адреси, я вписала до анкети електронну адресу нашої агенції. Але, щоб вони спілкувалися, створи їй скриньку, хай листуються.

— І що ж він написав? Якщо відверто, я гадала, він відповість, що вона застара, шансів не має, або й зовсім не відповість?

— Якби він вважав, що вона застара, то просто проігнорував би її анкету. Я не маю права розголошувати таємниці чужого листування, але оскільки це твоя родичка, то скажу, що він зацікавився. Лист довжелезний. Йому фотографії сподобались, — останню фразу вона вимовила з гордістю.

Я пропустила повз вуха про родичку. Хтозна, як воно складеться. Її слова, та Богові у вуха!

— Я фотографій не бачила, тільки свої. Може, ви переплутали й послали не її, а когось із тих дівчат? Я добре пам’ятаю, в чому вона фотографувалась. А, може, дійсно в них на одяг не звертають уваги?

— Там не було з чого особливо вибирати. Взяла ту, де вона на балконі квіти поливає, потім із книжкою, одну в профіль. Іще ту, твою, хоч вона й не варта уваги, там світло погане, хіба що композиція нічого.

Я зраділа. Мені хотілося, щоб надіслали французові фотографію, де Лідія Дмитрівна була знята моєю мильницею у себе на дачі. Дуже гарна фотка. Лідія Дмитрівна в улюбленому камуфляжі, поруч кошик із грушами, сусідський пес-мастиф, навкруги зелень, квіти, літо, яблуня, на якій яблук мов навішано. На фотці не видно, що камуфляжні штани подерті, мастиф переніс рахіт, а кошик, у якому груші, дірявий. Ми так його поставили, що вади на задньому плані. Вигляд у Лідії Дмитрівни хвацький, ніби вона має за плечима цікаво прожиті роки і в майбутнє дивиться впевнено.

— А що далі?

— А далі вони будуть домовлятися самі, він дуже поспішає жити, каже, що мало часу попереду. Спохопився, голуб, раніше слід було думати.

— Але ж…

— Які можуть бути «але ж»? Твоїй родичці поталанило. Їй хоч гіпс зняли?

— Ось-ось знімуть.

— Ну, ось і добре. Я скину на твою адресу листа від нього, а ти роздрукуй, чи як знаєш. До речі, ти сама з кимось уже листуєшся? Твої фотографії жодного парубка не залишать байдужим.

Я ні з ким не листувалася, всю кореспонденцію, що надходила від потенційних кавалерів, знищувала, не читаючи. Продиктувала свою електронну адресу пані-фотографу і вже зовсім скоро мала у своїй електронній скриньці довгого листа, написаного французькою. Прочитати його не могла, бо мови не знала. Не чекаючи вечора, зателефонувала з роботи Лідії Дмитрівні, вона, як завжди, почала плакати над нашими з Ромою стосунками, а коли почула про листа, перелякалася.

— Віко, годі. Ніяких листів я читати не буду. Бачиш, що вийшло з твоєї авантюри?

— Навіщо тоді фотки відправляли, волосся фарбували, чепурилися? Навіщо голову людині задурили? Я вам, може, руки викручувала? Я ще й грошей купу вивалила фотографові. Кажу не задля того, щоб ви мені щось відшкодовували, просто, щоб ви знали, що пізно повертати назад.

— Я не раз пожалкувала, що погодилася на ту авантюру! Ти бачиш, що з усього вийшло? Бачиш? А за фотки я заплачу, треба було раніше нагадати.

— Звісно, бачу! Поки що в програші тільки я, вам нема чого бідкатися. Ну, то як листа вам переправити? Поштою? Мовчіть уже про відшкодування. Це мій подарунок до весілля.

— Не треба поштою! Ні в якому разі! Він довго буде йти, та ще загублять. Краще передай Ромі, ось і буде нагода помиритись.

— І він дізнається, що його мама користується послугами шлюбної агенції, яка поставляє закордонним женихам цнотливих українських дівчат? Ви цього хочете?

— Правду кажеш. Краще, коли він про це не знатиме. Не думаю, що наше листування з французьким товаришем до чогось призведе, тому краще, щоб Рома нічого такого не знав.

— Ви вже його товаришем називаєте? Який він вам товариш? Може, він товстий, мов діжка, чи, навпаки — кістяк на кривих ногах? Або афро-француз. Ви що, за негра заміж вийдете? Знаєте, для мене колір шкіри принципового значення не має, але люди всілякі трапляються. Той циган не любить, інший ще яку націю…

— Віко, я взагалі ні за кого заміж не збираюся. Ти ж знаєш, після того, як помер Ромин тато, я жила тільки для сина, мені нема в чому себе звинуватити. Навіть подумки я не могла допустити нікого стороннього до нашого життя. А тепер ось цей француз. І де він узявся на мою голову?

— Я знаю про Роминого тата, але коли ви вже погодилися листуватись, маєте підготувати себе до нового кохання. А якщо він виявиться алжирцем? Я пам’ятаю, у Франції багато алжирців, бо Алжир — їхня колишня колонія. Вони, здається, мусульмани. Точно, мусульмани, а хто ж іще?

— Віко, знаєш, краще давай я не буду йому відповідати. А якщо справді алжирець? Я не маю ніяких расистських упереджень, проте чогосьне хочеться з алжирцем листуватись. У нас так мало спільного.

— А вони що, не люди? Якщо ви просто листа йому напишете, нічого поганого не станеться. І йому не так самотньо, та й вам веселіше, бо сидите цілий день у чотирьох стінах і невідомо про що думаєте. Нога ще болить?

— Кажуть, що буде завжди боліти на погоду. За два дні гіпс знімуть. То що мені робити? Писати листа? А що писати? Я не уявляю, про що можна писати чужій незнайомій людині.

— Спочатку прочитайте, що він вам пише. Може, щось питає — ось ви й дасте відповіді. А взагалі, раджу про Київ. Ну, як у шкільному творі пишуть. Розташоване місто на обох берегах Дніпра, має населення стільки-то, серед нього жінок стільки-то… На душу населення стільки-то дерев. А ще про найкраще в світі метро, Чорнобиль і Трипільську культуру не забудьте. Можна ще про наші заводи й фабрики. О! Згадала, у нас чудовий кабельний завод. Може, це його зацікавить? Ну, й про пиво «Оболонь», звісно.

— Віко, ти смієшся, а про що мені дійсно писати?

— Пишіть, що кохаєте його до нестями! Все, після роботи під’їду і закину в поштову скриньку листа. Уявляю, як ви хочете швидше поринути в його зміст. Зізнайтеся, вам чоловіки дуже давно листи писали, еге ж? На превеликий жаль, я не розумію жодного слова французькою. Думаю, ви в змозі самостійно спуститися до поштової скриньки. Годині о восьмій заберете листа. Не хочу зустріти вашого сина, а то б зайшла.

— Вікусю, як ти гадаєш, я зможу опанувати той інтернет самостійно? Ну, не зовсім самостійно… Спочатку хтось має зі мною посидіти біля комп’ютера. Дуже хочеться не відставати від вас. Я завжди швидко схоплювала все нове, а останнім часом тільки городом і живу, деградувала, не до інтернету.

— Бачите, кого виховали? Ви йому своє життя присвятили, а як маму навчити у світовій мережі нишпорити, то його й нема. Егоїст, дійсно: стільки років має комп’ютера — міг би матусю хоча б чогось навчити.

— Ну що ти, Вікусю, він пропонував, та якось часу в мене вільного не було. Думала, ще встигну, коли врожай зберу, — Лідія Дмитрівна не хотіла, щоб я думала про її синочка як про егоїста.

— І дозбиралися. Зараз би сиділи собі в інтернеті — ніяких подружок не треба!

— Віко, що я маю Ромі сказати, щоб він зрозумів мене і, як ти сказала, щоб повісив скриньку?

— Не повісив, а створив скриньку та дав вам мило!

— Чекай, я запишу. Скриньку для мила?

— Кажіть, що хочете, Рома зрозуміє. Тільки пароль тримайте в таємниці, бо ще випадково набере й побачить, що за птаха його матуся. А якщо поцікавиться, для чого, скажіть, хочете листуватися з тими, хто ламав ноги та має досвід реабілітації.

— А таке можливо?

— Цілком, — запевнила я.

— Дякую тобі, дівчинко дорогенька. Я не така вже й темна, як здаюся з першого погляду.

— З другого ви дуже навіть нічого — нащось підлестилась і я.

Розділ 16

Лідія Костянтинівна на машині швидкої допомоги повернулася додому. В обов’язки адміністрації лікарні не входило розвозити по домівках виписаних хворих, але в даному випадку повелися не за правилами — надто вже вбогою була старенька пацієнтка. Звичайна процедура тут не годилася. Скажуть уранці після обходу збирати речі, дадуть наостанок якогось рецепта на пігулки. Проходячи повз ліжко, лікар кине, щоб не навантажувала руку над міру, проте розробляла її, виставляла на сонечко, щоб утворювався вітамін «Д», та їла продукти, які містять кальцій. І байдуже йому, чи його поради будуть втілюватися в життя. А потім старенька сяде на лаві біля входу в будинок, у якому прописана, і сидітиме, не звертаючи уваги на час, бо йти додому їй зовсім не хочеться. Дощ, вітер, спека чи пожежа — вона буде сидіти з потертим старим пакунком із однією ручкою, в якому навряд чи щось взагалі буде. Ну, може, булочка, яку давали напередодні на вечерю. Щоб цього не сталося, палатний лікар домовився з бригадою, що привезла хворого, і Лідія Костянтинівна відбула додому на машині за адресою, що була вписана в її паспорт. Що з нею і як буде далі, нікого не обходило. Першу допомогу надали, в лікарні потримали навіть більше, ніж потрібно, полікували. Хай опікується нею відтепер районна поліклініка — все за відпрацьованою схемою.

Про це я нічого не знала, зі мною пов’язувала свої плани інша жінка, хоча, взагалі, це були мої плани, які я їй нав’язала мало не силоміць. На екрані монітора переді мною був довгий лист, написаний французькою, і я мала переправити його Лідії Дмитрівні. Послала листа на друк. Принтер у нас в кінці довжелезного коридору. Не встигла туди добігти, а листа вже тримає в руках наша секретарка, що саме роздруковувала якісь свої папери.

— Що — клюнуло? — спитала вона, тримаючи в руках чотири аркуші, заповнені іноземними літерами, й дивлячись на мене захоплено.

До мене відразу не дійшло, про що це Інна. І чому хапає папери, котрі їй не належать? Щоправда, французької вона, гадаю, знати не може.

— Що клюнуло? — я не розуміла, в чім річ.

— Це він написав?

— Так, він. Не вона ж. А як ти знаєш?

— Тут не по-нашому, а ти сама мені казала про шлюбну агенцію, коли тебе шеф вигнав. Ось тепер вірю, ось тепер присягаюся, що вірю. Але як усе це прочитати?

— Що я тобі казала? Тоді все ще було вилами по воді.

— Диви, так швидко знайшовся охочий! Фантастика. У нас мужика треба довго шукати, а тут тільки про вовка помовка, а він зразу за комп’ютер — і листа пише.

— Не так і швидко. Він уже два роки шукає свою другу половинку по цілому світі.

— І нарешті обрав тебе?

— Чому відразу мене? Він вибрав Ромину маму. Я не знаю французької.

Секретарка аж почервоніла, не годна слухати моєї брехні:

— Так я тобі й повірила, що він нею зацікавився.

— Можеш не вірити, я не наполягаю. Тут написано французькою Ліда. Ромину маму звуть Лідія Дмитрівна.

— Не розводь. Вона ж стара має бути, коли в неї вже такий син дорослий. Мабуть, збрехала, скільки їй років і фотку чужу послала. Як же викручуватись думає? Він же однаково дізнається.

— Нічого подібного. Викручуватись не доведеться. Про роки написала правду, а ще про вагу та зріст. Фотки відправила, цілу пачку. І всі свої, теперішні, портфоліо називаються. Так що все по-чесному.

— Про портфоліо я знаю. Але щоб у старої тітки було портфоліо, вперше чую. І він відповів? Може, він написав, що вона застара і щоб людей не смішила?

— Ти взагалі думаєш, що кажеш? Він би зовсім не відповідав, якби не хотів листуватися. Дивись, тут такий довгий лист, ще й його фотографії. Ти гадаєш, він міг прислати листа на чотири сторінки, де написано, ви, Лідо, мовляв, застарі для мене і взагалі застарі для цілого світу, я вам зараз просто опишу все про себе, хоч воно вам до одного місця. Так?

— Де фотографії?

— Я їх не відкривала, зберігаю конфіденційність.

— А лист? Ти ж його роздрукувала. Листи можна, а фотки ні?

— Ой, зараз умру з тебе! Я ж французької не знаю, тому конфіденційність цілковита.

А дійсно, чому б не подивитися, що то за жених такий? Може я накаркала, він афро-француз? Молоді вони ще нічого, а от старими не уявляю тих зубатих арабів.

— Гаразд, пішли подивимося фотки на моніторі, — я здалася.

Ми з секретаркою довго роздивлялася сивого пенсіонера спортивної статури, який на перший погляд ніби нічим не відрізнявся від наших середньостатистичних дядьків такого віку. Ну, хіба що сапа, з якою він стояв на тлі ділянки культурного землеробства, була дещо незвичної конструкції. І ще люлька в куточку рота на одній з фотографій робила його чимось подібним до Шерлока Голмса. І чотири картини, що висіли на стіні за його спиною — це вже на іншому знімку — теж якось не так висіли, як у наших заміських будинках, можливо, завдяки рамкам, у які вони були вправлені. Здається, це були вишивані картини. Я збільшила зображення, щоб пересвідчитись, що це саме вишивання.

Чиїсь руки вишили виноград на одній із них, на іншій — дітей, що моляться Богу, стоячи навколішки. Був там і вибагливий герб. У нас вишивані картини мають інший вигляд — у нас вишивають маки, букети та Матір Божу, хоча, звісно, тепер і в нас повно малюнків, за якими можна зобразити що завгодно й кого завгодно.

Мені враз схотілося вишивати. Вже геть забула, що в такий спосіб можна покращувати настрій. Завтра ж почну вишивати сорочку чи бодай яку серветку. Он п’ю каву з гарнесенької філіжанки, а ставлю її просто на голий стіл. А якби там була серветка, вишита моїми улюбленими косівськими візерунками, тоді ж зовсім інша річ. Мушу дбати про свій настрій, коли вже я така нещасна, сама в цьому великому місті, де нікому нема до мене діла.

Роздрукувала ще й фотографії. Щоправда, якість їх була дуже посередня. Принтер у нашому відділі чорно-білий. Хай так, буде мати Лідія Дмитрівна хоч якесь уявлення про свого пенфренда. Переконається, принаймні, що він, як і ми, білий.

* * *

Добре, що кодовий замок на дверях їхнього під’їзду так і не поставили. Шлях до поштової скриньки був вільний. Проте насправді я дуже хотіла б зустріти Рому. Може, все ж таки провідати Лідію Дмитрівну вдома, як годиться? І банани про всяк випадок купила. Я вже майже наважилась на відвідини, коли до під’їзду підкотило авто, з якого вискочив Рома, оббіг машину і відчинив дверцята. На асфальт ступила нога, взута в сріблясту туфельку, зав’язану на бант, майже як на тій моїй фотографії, що її недавно розглядав Рома. Я стояла біля поштових скриньок, тримаючи в руці конверта. Схоже, моє місце вже зайняте. А я, дурна, його мамі чоловіка намагаюсь зловити. І не просто чоловіка — справжнього француза. Перескакуючи через дві сходинки, я злетіла на півповерха вище та причаїлася біля сміттєпроводу. Рома з дівчиною ішли пішки, весело розмовляючи. Про що, я не могла зрозуміти, у вухах та скронях гупало. Біля дверей квартири Рома зупинився і почав відмикати замок. Дівчина спитала:

— А вона мене впізнає, як ти гадаєш?

— Звичайно, вона буде дуже рада.

Який же жорстокий цей світ. Міг би бодай трохи поносити жалобу за нашим коханням, а він, бачиш, знайшов собі фею у сріблястих мештах і геть забув про мене. Я повільно спустилась на перший поверх, вкинула в скриньку листа й попленталась до зупинки.

Розділ 17

Артур знову гуляв біля колишнього помешкання, ризикуючи зустріти однокласників, друзів чи просто знайомих та водночас плекаючи надію перетнутися з кимось із того свого світу. Світ нагадав про себе тільки матір’ю Антона, яка вилазила з таксі на розі біля підземного переходу. Артур упізнав її не відразу — тільки коли почув знайомий голос, напружив уяву і мало не остовпів. Вбрана вона була в джинсовий костюм, трохи затісний; він просто впинався в тіло. На ногах мала туфлі на високих підборах. Волосся було вибілене й стирчало з-під блискучого прозорого клаптя тканини, зав’язаного ззаду на бант. Нічого собі метаморфоза! Фанатка соняшників із вічно чорними від лушпиння пальцями не мала з цією пані-сорокою нічого спільного. Рік тому ця жінка не те що про фарбування волосся не думала, вона, здавалося, вмивалась і зачісувалась тільки на великі свята. І ось тепер на таксі їздить. Може, хто її заміж узяв, зачесав, на підборах навчив ходити?

Антонова матір розрахувалася з таксистом, запалила тоненьку цигарку і пішла до під’їзду жахливою ходою. Туфлі, мабуть, муляли, та й джинсовий костюм заважав рухатись вільно. Антон стояв на балконі та плював униз лушпинням. Артура не бачив за деревами. Перехилившись через поруччя, він голосно спитав:

— Ти встигла? Квитки вже принесли.

— Знаю, завтра лечу, зараз тобі борщику зварю, стегенця ось несу, підкупила. На тиждень вистачить, якщо дружків не наведеш.

Вони голосно перемовлялися. А раніше, подумав Артур, лише перегавкувались. Побачивши Артура, жінка мало не впустила сумки та торби, відчайдушно заволала:

— Геть із нашого двору, злодюго! Винюхуєш, що вкрасти? Он я зараз дільничному стукну, примчить, як на крилах. Тебе не тільки міліція шукає, тебе батько рідний уже втратив надію побачити. Батько тобі все, а ти, паскудо, такого тата не шануєш!

— Мамо, плюнь йому межи очі, чого він сюди лазить! Треба таких відловлювати й у клітках тримати, поки не поздихають, — Антон не міг дочекатися, поки мама плюне, і плюнув сам. Та не влучив у Артура, дісталося чиїсь білизні, що сохла на балконі нижче.

Жінка перестала волати: а що, як власниця білизни бачила, що зробив синок? Вчепилася в свою ношу й посунула до під’їзду, щось бурмочучи собі під ніс. Артур підняв голову, трохи подивився на знайомі вікна. На його балконі також висіла випрана білизна. Марина не любила, коли вона пересихала. У обов’язки Артура раніше входило стежити за процесом сушіння, він же зі школи приходив раніше. Мусив ще трішечки вологу білизну знімати й акуратно складати у відведеному Мариною місці. Цікаво, як вона вирішує цю проблему зараз? Чи тепер їй байдуже? І чому батько пішов від неї, куди пішов? Не так уже й погано їм жилося разом. Тепер уже Артур це гідно поцінував.

Без певної мети перетнув подвір’я дитячого садочка. Тут за сім гривень можна переночувати, якщо домовишся зі сторожем. Цікаво, чому саме за сім, а не за шість чи десять? Сторож уважно роздивлявся постояльця, потім простягав руку, не рахуючи, брав гроші та мовчки відмикав двері в тамбур, за якими був коридорчик. Двері з тамбура в коридорчик були замкнені. Сторож ішов кудись, повертався з матрацом, кидав його на підлогу, потім замикав клієнта ззовні, щоб не втік рано з «ліжком». Артур якось попросив ковдру, але сторож не дав. Отак, за вхідними дверима садочка, в маленькому тамбурі з цементною підлогою, на смугастому благенькому матраці Артур провів не одну зимову ніч. Виганяв його нічний директор зарані, щоб ніхто з мешканців сусідніх будинків не запідозрив його в такому бізнесі. Деколи пускав і закоханих. Кому треба — знали, до кого звертатися, якщо не було де ніч перечекати. А батьки маленьких хлопчиків і дівчаток, що приходили в садочок вранці, й гадки не мали, що хтось брудний та нещасний спить ночами в тамбурі дитсадка на матрациках їхніх діток.

Деколи вдавалося переночувати за п’ять гривень. Але ж десь їх треба було взяти. Крадіжки відпадали, «чистити» малих, що йшли зі школи, він не зміг би. Хоч у цих хлопчаків могло бути багато грошей, як раніше в нього, коли він складав на плеєр чи похід до комп’ютерного клубу.

Найпростіше було видурювати гроші у тітоньок середнього віку. Він сідав на сходах між поверхами в якомусь із під’їздів, що не замикалися на кодовий замок і де не було консьєржки. Коли хтось із жінок проходив повз нього, чемно вітався, просив, щоб дали гарячої водички напитися, або чаю. Чай виносили, каву виносили. Хоч одного разу він бачив, що чашку, з якої пив, жінка потім викинула — боялася набратися від нього зарази. Виносили бутерброди, тарілку супу, булку з варенням, мазь від ячмінця на оці, пакетик фарматцитрону від застуди. Давали одежу, поїдений міллю плед, спортивну шапку. Він розповідав їм про себе, майже нічого не вигадуючи. Жінки плакали, цитькаючи на дітей, що визирали з-за дверей, щоб розгледіти Артура, який коли хоче, тоді й лягає спати, де хоче, там і ходить, і нікого не мусить слухатися.

Мами лякали дітей Артуром, називаючи його для підсилення виховного ефекту наркоманом нещасним. Та це було неправдою. Його з радістю забрала б до себе тутешня компанія нариків, та він їх цурався. Бульбулятора, що був захований за сміттєпроводом, не чіпав, трави не просив. Просто обходив їх десятою дорогою, хоч вони й цікавилися ним.

Він дійшов висновку, що довго сидіти в одному під’їзді не варто — люди, які спочатку співчували, починали дратуватися через те, що він до цього часу під їхніми дверима. Хай собі йде в інший під’їзд, із них досить. Інтуїтивно відчуваючи цей момент, він зникав. Одна квартира врізалася в пам’ять назавжди. Там жила родина — чоловік, жінка, двоє дітей — майже доросла дівчина і хлопчик. Чоловік хворів, сидів удома, зрідка важко пересуваючись по квартирі. Жінка вранці йшла на роботу, діти — до школи. Тоді, пересвідчившись, що всі пішли, під двері квартири приходив Артур і тихенько стукав. Чоловік його впускав, давав якоїсь їжі, й Артур, похапцем укинувши до рота нехитрий сніданок, падав на диван і засинав. Чоловік його будив за якийсь час, посилав по пиво чи горілку, смажив картоплю, а потім розповідав Артуру, як він гасив реактор у Чорнобилі. Розповідь його була сумна, завжди одна й та сама. Закінчувалася вона словами:

— І хто мені тепер заплатить за здоров’я, яке я там лишив? Хто, питаю в тебе? Ти знаєш, яким я ще недавно був водолазом?

Артур мовчав. Він не знав. Горілки чи пива чоловік йому не пропонував, та він і не пив би. Одного разу господар виніс із кімнати фотографії та почав показувати, яким він був раніше. Артурові стало моторошно. Невже таке буває? Ось ти молодий і дужий, а за якийсь час стаєш таким нікчемним та безпомічним, як оцей ось дядько…

Застукала їх господиня, коли вони обоє проспали цілий день, забувши про небезпеку. А в жінки розболівся зуб на роботі, вона відпросилася, зайшла дорогою до супермаркету, купила заморожених вареників. Коли відімкнула двері, помітила в коридорчику чиїсь кросівки й дуже здивувалася. Коли ж побачила сонного Артура на дивані, здійняла страшенний лемент. Мовляв, у них діти, а тут якесь чмо спить на їхніх подушках — потім вошей не виведеш. А може, там не тільки воші, може, сухоти чи короста? На таких є дитяча кімната міліції, там їх миють і по батьках роздають. Жінка вхопила телефон і почала гарячково згадувати, 01, чи 02 треба набирати. Довелось Артурові втікати, шнурувати кросівки вже на сходах. До дядька інколи все ж таки навідувався. Той на нього чекав, бо одному зі спогадами було кепсько, та й без горілки обходитися важко. Артур дав собі слово, що коли виросте, заробить багато грошей, перев’яже їх гумкою і покладе під килимок біля дверей цієї квартири. А сам подзвонить їм по телефону і скаже: «Візьміть під килимком подарунок від Діда Мороза». Вони вийдуть, піднімуть синю запилюжену ганчірку, а там пачка грошей. Ото радості буде! Артур же стоятиме на сходах на поверх нижче або вище й чутиме їхні веселі голоси.

Якось Артур прийшов у звичну годину зранку й побачив біля під’їзду багато людей. Хтось тримав портрет молодого хлопця, у якому ледве проступали риси того, до кого йшов Артур. Портрет був у чорній рамці. Артур геть-чисто забув про небезпеку. Він стояв серед людей і дивився на вхідні двері, з яких винесли труну. Так, це був він, бо за труною ішла жінка, яка нещодавно вигнала Артура. Самого дядька в труні впізнати було важко. Захлинаючись від ридань, хлопець побіг геть.

Розділ 18

Лідія Дмитрівна подзвонила на роботу дуже рано, я ще навіть кави собі не заварила. Відверто кажучи, жодного бажання спілкуватися з нею після побаченого вчора в їхньому під’їзді я не мала. Але ж мати за сина-ловеласа не відповідає, якщо вона його навмисне таким не виховувала. Я була впевнена, що не виховувала. Це в ньому батькові гени могли нарешті проявитися. Раніше такого не було, я б помітила.

Голос мій мене завжди виказує, не вмію вдавати, що мені весело, коли хочеться плакати або грати сум, коли хочеться стрибати. Проте Лідії Дмитрівні сьогодні було байдуже до мого голосу. Вона була щаслива. Щаслива, що отримала такого чудового листа й що написала його така незвичайна і така порядна людина, як цей чарівний Анрі.

— Віко, доброго ранку, насилу дочекалася, поки Рома на роботу піде, щоб тобі зателефонувати. Уявляєш, нашому французові найбільше сподобалась фотка, де я з кошиком. Він подумав, що в кошику яблука, а не груші. Пише, що у Франції вирощують багато яблук на кальвадос. Ти пила колись кальвадос?

— Не пила й не маю жодного бажання. Це якась бридка горілка, вона у нас не популярна. Лідіє Дмитрівно, те, що вона французька, ще не означає, що це щось добре. Ще що він пише, цей «наш француз»?

— Пише, що вийшов на пенсію, до цього все життя присвятив службі у війську, але завжди знав, що повернеться до виноградників.

— Де він мешкає? Адресу реальну дав?

— Аякже, аякже. Ось тільки стану на ноги, піду в посольство по візу. Він запрошення найближчим часом надішле. Віко, яка це людина! Яка людина! У нього два сини, але до батька не їздять, вони програмісти десь у Парижі. А картини, що за його спиною, вишивані, його мама вишивала. Я ж також вишиваю! У нас із ним стільки спільного, ти не уявляєш!

— Не вигадуйте, щось не бачила у вас нічого вишитого.

— Є Віко, є. Коли Рома був маленький, я йому сорочечку вишила. У шафі лежить. Коли у вас буде синочок, я подарую. Не буду зарання показувати, потім, уже коли його будуть хрестити.

— Кого хрестити, француза?

— Якого француза? Він хрещений, він католик, та каже, це нічого, що я православна, головне, щоб не атеїстка… Вашого з Ромою синочка хреститимуть.

— Так, Лідіє Дмитрівно, облишмо про синочків. Ви виховали чудовисько. Я розумію, то ненавмисне.

— Віко, не кажи так, Рома собі місця не знаходить. Він страждає. Ти сама чудовисько.

Оце тобі людська дяка. Я їй жениха знайшла, я їй варення варила, подушку поправляла, волосся колорувала, а вона мене чудовиськом називає.

— Самі ви, Лідіє Дмитрівно, чудовисько, якщо на те пішло.

— Я чудовисько? Я — чудовисько?! Та як ти смієш? Я Ромі щовечора про тебе розповідаю: яка ти гарна, яка хазяйновита, яка добра та порядна. А ти зі мною так… — вона вже плакала.

— Чого ви плачете? Я ж усе вже знаю. Учора Рома кого приводив додому? Га? Може, однокласницю, якесь там перше кохання? Чи в нього перше кохання було в садочку?

— Так, однокласницю. Вона — його перше кохання саме з садочка. А зараз — спортивний лікар. Рома згадав її старий телефон, подзвонив, домовився і привіз її додому, щоб мене проконсультувала.

— І вона проконсультувала? Добре проконсультувала? І лишилася у вас назавжди?

— Проконсультувала добре. Сказала, що без якихось там спеціальних процедур не обійтись. І ще сказала, що треба їхати до Тунісу на таласотерапію. Не зараз, коли на ноги стану. Це дорого, я ні за що не погоджусь, але Рома сказав, що буде збирати гроші й мене відправить туди. Я в інтернеті про таласотерапію знайшла. Цікаво, якщо це правда.

— Ви знайшли? Самі знайшли?

— Ну, не сама, за допомогою Роми, звичайно. Ми до ранку за комп’ютером із ним просиділи. І чого я раніше стільки часу згаяла? Не можу собі пробачити. Як тільки Рома прийшов із ресторану, ми відразу за комп’ютер.

— Із ресторану? З якого ще ресторану?

— Та я не знаю, з якого, здається, якийсь «Гранд», чи що.

— Він сам там був?

— Чого це сам? Чого це він сам до ресторану піде? Він був із Оленкою, однокласницею, вони згадували дитинство.

— Із першим коханням?

— Із першим коханням. Ти вгадала. Але то ж було в садочку. У неї є чоловік — футболіст.

Лідія Дмитрівна назвала прізвище, яке навіть я, далека від спорту, знала. Ось яка в нього дружина, виявляється.

— А діти є?

— Є. Діти є, точніше одна дитинка, синочок, Ромчиком називається.

— Ромчиком? На честь вашого сина?

— Ой, яка ж ти нудна, Віко! В неї батька звуть Романом — до чого тут мій Рома? Знаєш, скільки Романів на світі?

— Знаю, знаю. Ще є Роман Поланськи, був Роман Кармен, а ще Віктюк. Однак мене цікавить із усіх Романів тільки ваш син.

— Я дуже рада за тебе, дуже рада. Мене також із усіх Романів цікавить тільки мій син.

— Даруйте, я обмовилась, я хотіла сказати, що цікавив. Тепер уже не цікавить. Мене ваш син не цікавить зовсім!

І тільки після цих слів я зрозуміла, що до нашої розмови прислухаються всі мої колеги, що накрохмалили вуха і завмерли за своїми комп’ютерами, затамували подих і намагаються нічого не пропустити. Що ж я набалакала такого? Завтра моя розмова обросте новими моментами, її перефарбують у яскравий колір, переставлять з ніг на голову й казатимуть, що я відбила у якоїсь Оленки чоловіка-футболіста, а Рома вбрався у вишивану сорочку, взяв маму та виїхав з горя до Франції. Я обвела колег крижаним поглядом. Усі миттєво втупилися в монітори, задзенькали чайними ложечками, хтось увімкнув радіо.

— Так, — сказала я в слухавку, — потім вам передзвоню, бувайте.

— Віко, зачекай, Рома сьогодні на футбол іде, повернеться пізно, приходь до мене, подивимося, що я зможу з собою взяти у Францію, ти ж на вбранні знаєшся — не те, що мої подружки.

— Гаразд, приїду. Ваші подружки дійсно не знаються на вбранні, в якому треба їхати підкоряти Париж. Уявляю, як би вони вас причепурили. Мов на цвинтар.

— Не Париж, Віко, не Париж. Він живе на півночі, майже на кордоні з Німеччиною, в мальовничій провінції Реймс. Віко, скажи, я божевільна? У моєму віці, з поламаною ногою мрію про подорож до Франції!

— Ну, то не мрійте. Оклигаєте, поїдете на дачу, будете відлякувати ворон і боротися з кротами, заливаючи їх нори окропом із чайника. Це також дуже романтично. Чи не так?

— Не знаю, я вже нічого не розумію. Невже таке буває? Отак можна ціле життя порпатися в землі, гадаючи, що це щастя, а потім усе покинути й кудись поїхати чи навіть полетіти. Віко, що мені робити?

— Нащо ви собі проблеми наперед створюєте? Ще ж немає візи, немає запрошення. Може, він десяток таких листів розіслав різним жінкам і чекає, хто перший клюне? І взагалі, він може бути маніяком, ви про це не думали? Може, у нього повний підвал таких наречених, як ви. Ваші внутрішні органи як предмет перепродажу його навряд чи цікавлять, не той вік, але всяке буває. До того ж, не видалося вам підозрілим, що він на кальвадос натякає? Яблучка побачив, і відразу про кальвадос. Не про варення, не про сік чи мармелад, а про кальвадос. Цілком можливо, що він випиває. Вас це не лякає, не зупиняє? У Франції алкашів навіть більше, ніж у нас. Статистика стверджує. Ви готові?

— Ти що, мені таке й уві сні не наснилось би! Я подумаю. Бувай, — і вона поклала слухавку.

Співробітники вдавали, що не чули нічого, але спини їхні випромінювали цікавість. Цілий підвал невільниць на півночі Франції, і я до цього якимось чином причетна. А ще футболіст, і Віктюк, і чудовисько в ресторані. Ну, і плітка ж вийде — смакота!

Розділ 19

Войовничі вболівальники сунули в напрямку стадіону, а я продиралась крізь натовп у протилежний бік. Купила в обідню перерву лоточок із ківі — після перелому вітаміни не будуть зайві. Вирішила віднести розчинної кави та пакетик вершків (щоб пом’якшити негативний вплив кави на шлунок та печінку). Незважаючи на вік, Лідія Дмитрівна каву полюбляла, але чомусь саме розчинну.

До під’їзду влетіла без вагань: Рома футболу не пропустить, сьогоднішня гра якась там дуже відповідальна. Як зіграють добре, то кудись потраплять, коли ні — кудись не потраплять.

Лідія Дмитрівна зустріла мене, радісно посміхаючись.

— Вікусю, рибонько, як же добре, що ти прийшла, я так скучила, — здавалось, вона ладна була кинутись мені на шию.

— Я також. А Рома не прийде часом?

— Не бійся, заїхала Оленка й вони подалися на футбол. Оленчин чоловік дав їм перепустку на особливу трибуну для найпочесніших гостей.

Вона мене що, за дурну має? Чого це чарівна Оленка так опікується нещасним однокласником? І маму буде лікувати. То хай Оленка і вбрання до подорожі готує. У джинси свої нехай вбере. Туфлі сріблясті з бантами напрокат дасть. А за це їй кальвадосу привезуть. А я, недоумкувата, вірю в непохитну дружбу, що сягає своїм корінням у дитсадочок, який ось тут, за рогом. Я їй зараз покажу роги.

— А ви, Лідіє Дмитрівно, чого це не на футболі? Вас не взяли на найпочеснішу трибуну?

— Як? Як я можу на футбол? У мене ж гіпс.

— А якби не гіпс? Тоді б узяли?

— Думаю, що ні. Навіщо я їм здалася на футболі?

— Дійсно, навіщо? Чоловік бігає, пітніє, гроші заробляє, а Оленка з однокласником на трибуні обіймаються, радіючи з його перемоги. А Рому взяли?

— Рома поїхав. Чого це його взяли — його запросили.

— Та не того Рому. Ромчика-синочка. Ну, того, що на честь Оленчиного татка названий? А може, й не на честь діда зовсім? Ви можете заприсягтися мені, що Оленчиного батька звуть Романом?

— Ні, не можу, я його паспорта не бачила. Але так Оленка сказала. Навіщо їй брехати?

— Дійсно, навіщо? Ромчик, і все. Вона має право синочка називати, як схоче. Але чомусь Степаном не назвала. Хіба Степанко було б погано? Чи Ігор? Чи Діма? Дуже гарно — Діма, правда ж? А вона назвала Ромою, ніби на честь батька? Ви батька її бачили?

— Не пам’ятаю. Може, й бачила коли, на зборах у школі. Та то ж коли було! І батьки на збори не ходили, тільки мами.

— Ось бачите, Лідіє Дмитрівно, як вас легко обдурити. Батька не бачили, паспорта його теж не бачили, а хлопчика Ромою названо. Це вже факт. А вони там зараз на лаві, а чоловік ганяє з м’ячем, аж упрів. І думає про Рому. Він думає:

«І кого це моя Оленка на почесну трибуну затягла? І чого це мій синочок Ромчиком називається? У мене теж тато є, чому не на честь мого татка назвали ми синочка свого єдиного?»

— Усе, Віко, досить, ти переходиш межі.

— Межі? Які межі?! Хто встановив межі? Я просто хочу довести вам, що ви наївні, а я — разом із вами, — я дістала із сумки ківі, каву й стомлено мовила:

— Давайте пити каву. Ми ще дізнаємося, хто з нас мав рацію. Не хочеться, щоб я, але час покаже.

І ми пили каву. Лідія Дмитрівна розігріла млинці, поставила на стіл помідори, що їх баба Галя напередодні привезла. Горезвісна груша сорту «парижанка» теж була присутня на столі. Цікаво, чи дають вони Оленці грушечок із собою?

Дійшла черга до ревізії вбрання. У шафі був самий мотлох. Жодного пристойного прикиду. Я не думаю, що в подорожі бодай одного разу потрібно буде дотримуватися дрес-коду, але ж хоча б одна гідна сукня чи брючний костюм та пара блузок мають бути. А взуття? Ну, ще дві футболки можна взяти, ще спортивний костюм, можливо, доведеться десь залізницею їхати… Без костюма не можна, він майже не ношений. Склали список. Треба: кросівки, плаття, дві блузки або одну блузку й гольф. Спідниця також згодиться. Потрібні осінні чобітки або гарні черевики. Парасолька та плащ. Іще хустку на шию (краще дві) та сумочку. Дорожня валіза є. Ми з Ромою її перед поїздкою до Єгипту купили. Подумаю, може, дам щось зі своєї одежі. Спідниця одна в мене є, вона дуже демократична, до того ж, на резинці. А решту все потрібно нове купити, щоб той француз не подумав, що в нас країна секонд-хенд. В першу чергу варто подбати про білизну. Білизни не буває забагато. Свого часу я подарувала їй з якоїсь нагоди комплект, що трохи нагадував за кольором камуфляж. Новісінький лежить собі в шафі. Лідія Дмитрівна дістала гроші. Це була заначка, напевне, на новий мотор чи тротуарну плитку для заміської резиденції.

Я зняла мірки, записала розміри. Сказала, що купуватиму на свій смак, у магазинах домовлятимусь, що візьмуть назад, коли не підійде. Можна, звичайно, чекати, поки знімуть гіпс і тоді влаштувати гарячковий шопінг: купувати, що під руку трапиться, а потім не знати, куди це все подіти. Ми не поспішатимемо, поступово все купимо.

— Віко, подивись, навіщо мені цей мотлох? Хоч він і не цілковитий ще мотлох, але щось у мене забагато старого зібралось. Як ти гадаєш?

— Гадаю, що більшості треба позбутися. Давайте, я зараз усе у великий пакунок зберу й геть винесу.

— Ой, Вікусю, може, кому віддамо?

— Давайте, віддамо. Можу до церкви занести. Як скажете.

Лідія Дмитрівна замислилась:

— До церкви добре, до церкви можна. А пам’ятаєш бабусю, що лежала зі мною в лікарні?

— Там багато бабусь лежало. Ви маєте на увазі ту нещасну? Так я зрозуміла?

— Ту нещасну, кого ж іще? Може, знайдеш її та віддаси все це? Ніби незручно, але воно чистеньке, не подерте. Чого ще старій людині треба? Давай відберемо.

Вийшов цілий пакунок. Проте, з деякими речами Лідія Дмитрівна вперто розлучатися не збиралась. Та нічого, і так є прогрес.

Про алкоголізм француза не згадували. Ми взагалі уникали теми поїздки. Ніби просто зібралися, щоб обговорити нові колекції вбрання на осінь цього року. Ніби нема в наших діях нічого такого особливого, просто зайняті новим гардеробом.

Футбол от-от мав скінчитись, я стояла в дверях із великим пакунком, чекаючи на адресу Лідії Костянтинівни, яка була записана в котромусь із семи пошарпаних записників.

— Віко, обіцяй мені, що коли я поїду — якщо я дійсно поїду — ти будеш навідуватися на дачу. Еге ж?

— На дачу? Нехай Рома з Оленкою навідуються. Бабу Галю попросіть. Та її й просити не треба. Вона звідти не вилазить.

— Ти знов за своє? Ти ж сама добре знаєш, що кажеш дурниці. Оленці є чим займатися крім нашої дачі.

Звичайно, я знала. Але ж… Можна подумати, що мені займатися нема чим. Поставила пакунок на підлогу, ввімкнула телевізор на каналі, що транслював матч із НСК «Олімпійський». Коментатор оголосив результат, нічия. Із сумом у голосі він повідав, що чоловік Оленки мав не одну нагоду покращити рахунок на нашу користь, але чомусь не скористався жодною. Показали гравців. Вони йшли з опущеними головами, брудні та стомлені, дивитись у камеру не хотіли. Потім показали трибуни. Мені здається, я побачила Рому, який шепотів щось у вухо подрузі дитинства.

— Що я вам казала, Лідіє Дмитрівно? Тепер вірите мені? Чоловік грати не може, а ви: шкільна дружба, садочок… Цілу країну розчарував! А знаєте, як нашій країні зараз перемоги потрібні? У будь-якій ґалузі! Знаємо ми цих шкільних друзів.

Я щосили грюкнула дверима. Воно мені потрібно — влаштовувати чуже життя, коли моє власне летить під три чорти?!

Розділ 20

Лідія Костянтинівна, згорблена, довго стояла біля вікна й дивилася на вулицю. Ось-ось мав початися дощ, за цим дощем — наступний, а за наступним прийде справжня осінь. Буде холодно, не схочеться виходити з дому по хліб і молоко. Знову треба примушувати себе вставати, вмиватися, виносити сміття, заварювати чай. І коли воно все скінчиться нарешті? Рука німіє — от і є виправдання не братися за жодну справу. Безглузде існування, позбавлене будь-яких, навіть примітивних бажань, сподівань, будь-якої діяльності. Бо нема для кого жити.

Тим часом із неба полило. Під дощем до під’їзду бігла дівчина з великим пакунком у руках. Щастить же комусь, подумала бабця. Зараз їй відчинять двері, поставлять на плиту каструльки з вечерею, принесуть теплі капці. Як це буває, коли чекаєш на дочку й нарешті вона приходить, Лідія Костянтинівна пам’ятала всі деталі. Думки перервав пронизливий дзвінок у двері, який пролунав уперше після її повернення з лікарні. Напевне, переплутали квартиру, подумала вона й не ворухнулась. Дзвінок пролунав іще й іще. Ні, вона не піде відчиняти, до неї ніхто не може прийти о такій порі, та й взагалі — о будь-якій. Дзвінки припинилися. Лідія Костянтинівна так і стояла біля вікна, дивлячись на дощ, який поступово перейшов у справжню осінню зливу.

Двері під’їзду грюкнули, на вулицю повільно вийшла та сама дівчина з пакунком, повернулася до під’їзду обличчям і почала вдивлятись у вікна квартири Лідії Костянтинівни. Побачивши коло вікна господиню, поставила пакунок на мокрий асфальт і помахала рукою, потім знову підхопила свою ношу й зникла з нею в під’їзді. Коли дзвінок пролунав ще раз, Лідія Костянтинівна відчинила двері й мовчки почала роздивлятися геть мокру дівчину.

— Добрий вечір вам. А я думаю, куди це ви проти ночі пішли, та ще такої погоди? — дівчину трусило від холоду. Повз стіну вона протислася у квартиру.

Не звертаючи уваги на те, що на неї не реагують, зняла з ніг мокрі туфлі, пригладила біля дзеркала волосся і понесла пакунок у кімнату. Тихенько роззирнулася довкола.

«Матінко моя, — подумалось мені — це ж не житло, це склеп».

— Може, чаю зігрієте? Я так змерзла, що зуби клацають, — і почала демонструвати, як можуть клацати білі рівненькі зуби.

Лідія Костянтинівна десь її бачила, та ніяк не могла збагнути, де саме. Галинчиною подружкою вона не могла бути, бо надто молоденька.

— Ви мене не впізнаєте? — спитала дівчина, усвідомивши, що господиня не знає, хто вона. — Я в лікарню до знайомої приходила, а ви там лежали. Пам’ятаєте варення з гарбуза? Мене Вікою звуть. Ну що, пригадали?

Варення Лідія Костянтинівна пам’ятала — запашне, золотавого кольору — воно було єдиною приємною згадкою за довгий-довгий час.

— Доброго вечора й вам, — промовила вона. — Хто ж у таку погоду гуляє, та ще й без парасольки?

— Та парасольку я маю, тільки руки зайняті були. Не думала, що ви далеко від зупинки мешкаєте. А тут цей дощ.

— Адресу звідки дізналися?

— Адресу мені дала ваша сусідка по палаті. Вона, коли виписувалась, переписала адреси всіх, хто лежав із нею. Ви не пам’ятаєте?

— Не пам’ятаю. Може, й так.

— Так, точно так. Ваша сусідка! Її по камуфляжу можна згадати! Вона вам передала всякої одежі, ви ж із нею однакової статури. Може, що й згодиться. Не сумнівайтесь — усе чисте, цілком нормальні речі. Треба тільки попрасувати, бо зім’ялися, поки я їх несла. Просто, знаєте, буває з жінками таке, що все враз набридне, хочеться новенького. Ось ми їй новенького купимо, а для вас це буде новеньким, ви ж до нього не звикли. Згодні?

— Дякую… Одежа мені не потрібна, я нікуди не виходжу. Може, хто інший потребує?

— Як це ви не виходите? А на лаві хто буде сидіти? У вас чудова лава, я звернула увагу.

— Хіба у нас є лава?

— Як і біля кожного під’їзду. Якщо не буде лави, ніхто ні про кого знати не буде. Гаразд, давайте пити чай.

Я обійшла стареньку, нерішуче попрямувала на кухню. Там було так брудно, що чай пити миттю перехотілося. Але треба було якось виплутуватися з ситуації, що склалася. Не можна ж вийти з кухні зі словами: «Ой, у вас там так неприємно пахне, я краще вдома поп’ю чаю, бо тут ще знудить». Я взяла з плити липкого порожнього чайника, поставила його в мийку і почала заглядати в шухляди. Знайшовся якийсь віхоть, кострубата щіточка, засохла паста для миття посуду — тепер такої вже й не виробляють. Та нічого, якщо її розмочити, докласти трохи зусиль, може, що вийде. Тільки одежі шкода. Фартуха в старенької не видно.

— Лідіє Костянтинівно, можна я у вас трохи похазяйную? Потім чайку вип’ємо. Може, в магазин збігати? — гукала я з кухні.

Старенькій стало ніяково. Ось і до неї гостя завітала, а пригостити нема чим. Вона почовгала в кухню, обережно тримаючи руку, яка від різких рухів починала боліти. Дівчина несамовито терла чайника щіткою, аж розчервонілася. Лідія Костянтинівна обвела поглядом кухню і вперше побачила, що бруд в’ївся у кожну шпаринку, тюль висить на двох кільцях, каструлі стоять на підлозі, пакунок із цукром перекинувся, цукор розсипаний по столі. Соромно так жити, але ж вона не винна, що те життя все не скінчиться. Дивна дівчина, чайника чистить. Може, дійсно чаю хоче після зливи? Щоб не плутатись під ногами і не дивитись на весь цей бруд, розвернулася, пішла в кімнату. Стояла і дивилась на дощову вулицю, не звертаючи уваги на пакунки.

Коли я сяк-так відчистила старезного чайника, заварника та дві чашки, знайшла ложечку. Розсипаний по столі цукор зібрала і висипала у відро для сміття. Обійдемось без цукру сьогодні. Без нього також чай пити можна. Цукор — не головне, головне — сам чай, а пачка «Ліптона» стояла на видноті.

Коли пили чай за тим захаращеним столом, я думала про те, як страшно складається інколи життя. Он фотографії у рамочках. Коли люди фотографувалися, вони й гадки не мали, що щастя вже висить на тоненькій павутинці, яка ось-ось увірветься. Інакше не були б такими безтурботними. На одній із фотографій на тлі моря й кавказьких чи кримських гір була молода жінка в смугастому купальнику. Ще був хлопчик із великим пухнастим червоним зайцем. А он та сама жінка, тільки не в купальнику, а в гарній сукні, малий сидить у візочку, а поруч посміхається красень у картатій сорочці з короткими рукавами. Міцними м’язистими руками він тримає візочок.

Перехопивши мій погляд, старенька повільно мовила:

— Це Галинка з Артуром та Ігорем, батьком Артура.

— Вибачте, не будемо про сумне. Я обіцяла вам розшукати онука, пробачте, поки що не склалося. Але я завтра ж почну шукати. То ви давно втратили з ними зв’язок?

— Давно… Може, виїхали куди.

— Перевіримо. Треба налагоджувати родинні стосунки, не ви одна така, багато хто про своїх родичів не знає, не листується, не дзвонить.

— Знайдеш? — спитала повільно старенька. — Може, й знайдеш. Тільки Ігоря не шукай. Я не хочу його бачити.

— А Артура? Артура бачити хочете?

— Артура так, він мій єдиний родич, мій онучок, — сказала старенька і тихенько заплакала.

Я подивилася на пакунки, поставила їх у куток, взула мокрі мешти й пішла до дверей. Лідія Костянтинівна не зрушила з місця. Тільки коли я відчиняла двері, тихенько спитала:

— А ти ще прийдеш?

— Обов’язково. І Артура вам приведу, якщо він… — я не скінчила, бо не знала, що казати.

Сказати: «Якщо він живий» — якось дико. Та й чого йому не бути живим? А сказати — «якщо він схоче» — теж погано.

Ідучи вулицею, думала, що повернуся сюди ще не один раз. Треба ж трохи прибрати в помешканні, сміття порозгрібати, вікна помити. І Артур знайдеться. Тільки чому він до цього часу бабусею не цікавився? От негідний хлопчисько! Невже йому не шкода старенької? Якби у Роми була бабуся, він би її провідував, банани приносив, чай із нею пив. Рома вихований мамою, як годиться. І тут я подумала, що в Артура давно немає мами, невідомо, хто його виховував і впливав на формування світогляду, коли він ріс. А може, він взагалі не знає, що бабуся тут мешкає, або його до неї не пускають. Усяке буває в цьому житті, деколи таке на роботі розповідають, що хай Бог милує. От хто б міг подумати, що Рома при всьому такому правильному вихованні буде відбивати у відомого футболіста дружину? Ніхто. А він відбиває і прикривається при цьому маминою поламаною ногою та дружбою з дитсадка. Це так підступно!

Дощ ущух, але непокоїли мокрі ноги. Хоч би не злягти осінньої пори. Хворіти можна взимку, коли не хочеться у метро в дублянці їздити, бо всі такі об’ємні та незграбні стають. А зараз триматися треба — попереду стільки важливих справ! Лідію Дмитрівну до Франції належним чином спорядити, Артура знайти, де б він не був.

Розділ 22

Прокинувшись уранці — а це була субота — я подумала, що непогано б узятися та дати лад власній домівці. На щастя, недавня прогулянка під дощем не залишила по собі наслідків у вигляді нежиті чи застудженого горла. Прибирання в квартирі мало впорядкувати й душу. До того ж — тут без варіантів — якщо з волоссям і светром я пролетіла, то лад у хаті буде стимулом до подальшого вдосконалення у всіх вимірах мого існування. Коли ми нарешті з Ромою помиримось, він прийде і побачить, що я до всього ще й господарочка хоч куди. Втім, якщо подумати, згадати своїх знайомих, то люблять не тільки господарочок, люблять, як це не дивно, навіть нечупар. А господарочкам тоді дуже й дуже заздро. Нічого не вдієш, так буває. Здається,Ніцше сказав щось таке, ніби прагнення до чистоти навколо може свідчити про відсутність чистоти думок. У даному випадку я можу з Ніцше посперечатися, мої думки дуже чисті: знайти шлях до примирення з Ромою, це по-перше, а по-друге — якось полегшити життя Лідії Костянтинівні. І ще по-третє — віддати заміж за француза-виноградаря Анрі Лідію Дмитрівну, Ромину маму. Хіба можуть бути помисли чистішими? Ось яка я добра дівчинка. Хоча, якщо розібратися, перше я роблю особисто для себе, друге — не знаю чому, а третє — також для себе, бо Ромина мама — це Ромина мама. Це все одно, що Рома, хоча про мамине весілля він досі нічого не знає. Та й до весілля ще як до Москви навприсядки.

Спочатку я винесла сміття. Подивилась у вікно. Дощ накрапав. Дуже хотілося почати зі справ поза межами квартири: віднести в майстерню взуття, в хімчистку — плаща, закупити продуктів, за телефон заплатити… Але раціональніше в таку погоду займатися хатніми справами — машинку пральну ввімкнути, папери розібрати, щось у макулатуру відібрати, позашивати білизну, що в машині дереться потроху.

Коли машинка загула, напхана постільною білизною, я взялася до макулатури. Рекламні проспекти, старі газети, пакети з-під «Геркулесу». Ще письмовий стіл залишалося розібрати. Згори лежала купка паперів, які надійшли від оператора UMC, — із пропозиціями, як заощаджувати кошти, скориставшись новими тарифами. Почитала: насправді нічого цікавого. У мене й так пакет непоганий, поки що влаштовує. Потім перейшла до складених удвоє аркушиків, пригадала, що нещодавно копіювала Миросин підручник із токсикології. Забувши про все, почала читати, пропускаючи терміни та незнайомі слова з чужої для мене галузі.

Виявляється, при отруєнні парами ртуті людина спочатку може ні про що не здогадуватись. Надихавшись, вона не лягає на підлогу, роздираючи на собі сорочку: «Мене отруєно, води!». Просто починає погано почуватися. Написано, що початкова стадія протікає подібно до вегето-судинної дистонії. Про дистонію я знаю: це коли голова болить, нудота, кволість і таке інше. Серед моїх знайомих є такі, що скаржаться на цю дистонію доволі часто. Кажуть, після аварії на Чорнобильській АЕС кількість захворювань на дистонію збільшилась. Може, й так. Далі написано, що в якийсь момент починають труситися руки, хворий інколи перестає себе контролювати, має підвищений пульс, головний біль, безсоння мучить його вночі, а вдень йому хочеться спати… Підвищується психічна збуджуваність, лякливість, з’являється невпевненість у собі та істеричність, погіршується пам’ять, кровоточать ясна, ламаються нігті. Я пропускала терміни на кшталт «гіпоталамічні дисфункції», «ваготонічні реакції» та «вісцероневротичні прояви». Крім цих, було описано ще багато симптомів, але навіть пари з того, що я прочитала, було б досить, аби почуватися нещасною людиною. Навіть одного симптому. Уявіть, ні з якого дива починають труситися руки. Всі навколо натякають на зловживання спиртним, а ти вночі спати не можеш, а вдень серце шалено стукотить. Жах. Виходячи з цього підручника, ртуть накопичується у волоссі, мозку, печінці, нирках та легенях.

Нічого собі небезпека причаїлась була в сусідній кімнаті, а ми й гадки не мали! Ну, й підло ж повелося наше керівництво! Замість того, щоб із кожним особисто поспілкуватися, пошукати в нас проявів отруєння, вони замовчують усе, що сталося.

Далі йшлося про лікування, котре може бути успішним за умови вчасного діагностування. Ну, звичайно, своєчасна діагностика — це майже панацея. Але ж хіба підеш у поліклініку, коли усвідомиш, що руки трусяться, а ще місяць тому не трусились? А якщо підеш, пропишуть валеріану чи щось новомодне для нервової системи. Нагадають про здоровий спосіб життя. Якщо прийдеш із ламкістю нігтів — порадять їсти продукти, багаті на кальцій.

Закінчувався текст інформацією про те, що потрібно підвищувати культуру праці в тих ґалузях, де можуть бути випадки отруєння ртуттю, та інформувати всі верстви населення про небезпеку, яку несе розливання ртуті, навіть якщо це просто побутовий термометр для вимірювання температури людського тіла.

Було над чим подумати. Ми нещодавно здавали аналізи, з нами все ніби нормально, а як справи у тих, хто колись раніше працював у горезвісній кімнаті? Дочка Лідії Костянтинівни, наприклад, там працювала, й вона померла. Але не лише вона там мала робоче місце, вже минув не один рік, люди мінялися. Щоправда, останнім часом кімната використовувалась під маленький архів та склад старої оргтехніки. Допотопні друкарські машинки, старі принтери, залізний сейф, розбиті телефони. У когось же можна дізнатися, хто й коли там сидів і де він зараз.

Я швидко перев’язала папери, що підлягали утилізації та мали зберегти дерева від зазіхань паперової промисловості, винесла все на балкон, а сама заходилася мити плиту, розбирати пакуночки з крупами, цукром та сіллю. Ось із наступної премії накуплю собі нових баночок для сипких продуктів, усе гарненько розфасую по них, розставлю на поличці, яку зробив мій тато, і буде краса. Ще треба придбати скатертину на кухонний стіл, набір каструль та повісити жалюзі на кухонне вікно, тоді фіранка не літатиме над плитою, коли надворі вітер, бо так і пожежу недовго влаштувати. Все-таки прибирання добре впливає на настрій. Коли все навкруги засяяло, а мокра білизна була розвішана на балконі, я почувалася набагато краще, ніж учора, коли лягала спати. Людина може й повинна керувати своїми емоціями, звісно, якщо в її організмі нема ртуті. Тоді вже ти навряд чи підвищиш собі настрій прибиранням, новою зачіскою чи светром.

Цікаво, що зараз робить Рома. Лідія Дмитрівна не дзвонила. Це означає, що він удома. Може, чепуриться перед тим, як піти з Оленкою до якогось ресторану — найкращого місця зустрічі однокласників. А може, збирається завітати до відомого футболіста додому, щоб із порогу йому випалити:

— Ми з вашою дружиною, пане, спочатку ходили в один дитсадок, потім — до однієї школи, а тепер ми кохаємо одне одного, й навіть вашого сина названо, як мене.

На це знаменитий футболіст спочатку почервоніє, потім сполотніє, а тоді виштовхає Рому геть, наказавши консьєржці ніколи його близько не підпускати, а за кожну зафіксовану появу Роми біля будинку буде платити консьєржці п’ять гривень. Бо ж йому потрібно тримати ситуацію під контролем. Бити Рому він не буде, бо в нього спортивний режим. Ну, а сам Рома також у бійку не полізе перший, таким уже виховала його мама. Бо якби в Роми був тато, то, цілком можливо, він виховав би його інакше.

Розділ 23

У неділю я прокинулась не дуже рано, подивилась за вікно — дощ ущух, сонечко відбивалося в калюжах, люд потроху заповнював тротуари, бо ж вихідний. А чи не почати пошуки Артура, як я й обіцяла? Поснідала какао з двома величезними канапками з сиром і вирушила на пошуки. Вирішила, що картоплі, цибулі та якогось м’яса можна купити й завтра.

І розпочалися пошуки хлопчика на ймення Артур. Я прикинула, скільки йому має бути років, заїхала в супермаркет, купила великий пакунок солоних фісташок «Мачо» та шоколадку. Треба ж із чогось розпочати наше знайомство. Той, кого назвали таким ім’ям, мав би бути романтичним підлітком, носієм порядності, схильним до самопожертви та здатним на шляхетні вчинки. Чомусь так здавалося. Насправді ім’я було саме по собі, а той, хто його носив, не збирався відповідати моїм сподіванням. У цьому мене переконали трохи пізніше.

Будинок я знайшла швидко. Спочатку подумала, що електронний замок на дверях під’їзду стане мені за перешкоду, але двері відчинилися, замок був поламаний. Яким же було моє розчарування, коли дверей квартири, де мав би жити батько Артура зі своєю другою дружиною та онуком Лідії Костянтинівни, мені не відчинили! Я довго дзвонила, потім почула, що по той бік дверей хтось чи то ворушиться, підглядаючи за мною, чи пересувається навшпиньки, щоб я не здогадалась, що дзвонити таки варто. Щось упало та грюкнуло, може, дошка для прасування, прихилена до стіни, а може, вішак. Я відійшла на крок і стояла, усміхнена, аби ті, що не хотіли мені відчиняти, побачили у вічко, що я гарненька чемна панянка, ніякої небезпеки не несу, тож нехтувати знайомством зі мною — дикунство та безглуздя. Проте за дверима мали власну думку, там завмерли й більше не ворушилися. Це означало, що нові знайомі їм не були потрібні. Я вийшла з під’їзду й сіла на лаву. Для бабусь іще рано, вони вийдуть, коли невісткам чи зятям набридне, що вони плутаються під ногами.

Я жувала шоколадку, призначену для Артура, відламуючи квадратик за квадратиком, і думала, що краще: коли хтось зі мною заговорить, або коли я сама до когось озвуся. І дочекалася. На лаву поряд гепнувся огрядний дядечко середнього віку, що зібрався на базар із дружиною, але вона ще розвішувала на балконі білизну, про що дядечко мені й повідомив. Далі розмова потекла світським річищем.

— Буде дощ, — сказав дядько.

— Боронь Боже, — підтримала я розмову, вагаючись, проте, чи варто довго сидіти на вогкій лаві, навіть і з таким приємним співрозмовником.

— Чого «боронь, Боже»? — дядько вочевидь знав, що за розвішуванням білизни буде розмова по телефону, а потім пошуки поліетиленових кульків, тому говорив не поспішаючи. — Гриби будуть, опеньки.

— Я київських грибів не люблю, ось у Карпатах…

— У Карпати нам далеко, ми в Пущу їздимо трамваєм. А ви чекаєте на когось? Ви ж не з нашого будинку?

— Не чекаю, шукаю. Часом не знаєте, чому в 35-й квартирі не відчиняють?

— І не відчинять. Марина сама, хворіє, нікого не впускає.

— А Ігор? А Артур?

— Ну, Ігор тут буває дуже рідко, гроші Марині приносить, а Артур утік.

— Артур утік? — я перепитала, мов луна.

— Як украв у мене гроші, то й утік, десь бомжує, волоцюга. А таке ж виховане дитя було. Я ще думав: от хлопчина, от радість батькам! І їсти зварить, і розумне до біса. «Хакер" — казав мій на нього. Це в них слово таке, коли вони чого не вміють, а хтось уміє, той і хакер. Я думав, що це типу матюка, але ж ні. Це як вроді у них чемпіон.

Я так і заклякла, стискаючи шоколадку в кулаці, — вона аж тріснула. Артур украв гроші? Може, цей дядько місцевий божевільний? Спочатку навіщось розповів, чого сидить на лаві. Я ж його за язика не тягнула, сам напросився на спілкування. Спокійно, Віко, спокійно. Коли з іншого боку поглянути — те, що ти знаєш порядну бабусю, ще не означає, що в неї такий само порядний онук. Бабуся не вкраде, бабуся й онука б навчила не брати чужого, але ж його виховували ще й інші люди. Отже, все можливо.

— А ви хто їм будете, якщо не секрет? — спитав дядько, витираючи лоба хусточкою. Він уже впрів, чекаючи на дружину.

— Секрет, великий секрет, але я вам його відкрию. Я продюсер. Знаєте, є така професія — продюсер. Між іншим, непогано нам платять, — я виставила наперед руку з мельхіоровим перстеником, — так ось, мені порадили зняти Артура в фільмі про сина зенітної батареї, так би мовити, дитя чеченської війни, бойового товариша, побратима. Бувають такі фільми, знаєте? Він може пройти кінопробу, — я плела, що на думку спадало. І чому б не сказати правду? Але мене понесло. — Дрібний тепер кінематограф став. Гарний сценарій — велика рідкість. Сценаристи всі, як один, старі діди…

— Артура? — дядько розлютився не на жарт. — Він украв у мене гроші, а ви його в кіно, та ще й про війну? Його в колонію треба, до таких, як сам.

— Та скільки він там узяв? Скажете таке! Ну, віддав би вам десять гривень, коли батько прийшов би з роботи. Подумаєш, яке лихо. Ну, не було в нього за що диска купити, а потрібно позаріз, — я провела долонею по горлу. — До того ж, може, це й не він зовсім. Ви ж кажете, що у вас є син? Притисніть його, сина свого, до стіни — він і розколеться.

Я тільки-но плюнула в душу дядькові, який зовсім недавно ділився зі мною думкою про грибний дощ. Він почервонів і перейшов на злісний шепіт:

— А двадцять тисяч баксів не хочеш? Десять гривень… У кіно його знімати хочуть, принца такого. Ти мого сина бачила? Та він десять таких Артурів за пояс заткне. І не краде. Бо вбив би своїми руками, — і дядько показав, як саме він убив би. Це вражало.

— То навіщо дружив із Артуром? Ви могли заборонити! — навмання белькотіла я. — Їх же всі вважали нерозлийводою.

— От брехуни! Артур із моїм із одного класу, а те, щоб нерозлийвода — цього не було. З моїм тому принцові нецікаво було, мій же просто хлопець, а той хакер. Хакери хочуть із хакерами. А привів його Антон того дня. І звідки воно знало, де я гроші сховав? Метке.

— Де гроші? Там, де й у всіх, у шафі під білизною. Скільки вас по телевізору попереджали, щоб не тримали в шафі, а ви за своє. Іншого місця ніби нема. От ховайте в ручці від швабри, наприклад чи в банк під відсотки, бо всі наче змовилися — все в шафу.

— А ти звідки знаєш, де хто ховає? Сама з таких? До Марини хочеш потрапити? Чи, може, до тебе Ігор Маринчин подався?

— Дивні ви, чоловіче. Ми, продюсери, вже стільки фільмів зняли, що знаємо, хто де і як ховає. Я і вашого сина можу взяти у фільм. Давайте, я на нього подивлюсь. Якщо нема Артура, це ще ж не означає, що кіна не буде. Нам байдуже, кого везти в Канни — Артура, Мефодія, чи навіть самим знятися. Це вже на крайній випадок, це вже коли нікого нема з типажів. До речі, ви давно дивилися Канни? У нас погано транслюють. Ах, яке там повітря! Який клімат! Артура давно бачили?

— Із того дня, як він утік, то й не бачив. А мого сина Пашкою звуть, він до баби в Димер поїхав. То як вас знайти? Ви що, точно продюсер?

— Не сумнівайтесь, — я почала нишпорити в сумочці. — «День народження буржуя», «Солдати» — це все я.

— А «Солдати — 2»?

— Ні, це не я, перекупили проект. І хто б, ви думали? Болгари! У них податки порівняно з нашими — суща дурниця. Так роблять доволі часто. Знімають про одну країну, гроші беруть у іншій, а показують взагалі бозна-кому.

— І там дивляться?

— Звичайно. Що їм лишається робити? Зараз візитівку дам, щоб ви не думали нічого такого. Мене звуть Алла Варгенталь. Робертівна. Алла Робертівна Варгенталь. Ви не могли про мене не чути.

Я примружила очі та підсунулася до чоловіка ближче.

— Подивіться на мене, невже не впізнаєте? А взагалі, ми, продюсери, так часто поза кадром. Навіть не часто, ми завжди там. Про нас знають у Каннах. Дізнаються, хто фільм робив, і схиляють голови. Бо ми завжди в роботі. Хліб здобуваємо нелюдськими зусиллями, максимально покладаючись на звитягу і наснагу. На превеликий жаль, візитівки скінчилися. Завтра з друкарні принесуть. У мене вони тисячами розходяться. Дуже, знаєте, беруть їх люди. Будь ласка, дайте мені вашу візитівку.

Я дивилася на дядька й не розуміла, чи він справді купився. Моя простягнута по візитівку рука повисла в повітрі. Він заперечливо хитав головою, що мало свідчити про відсутність такого екзотичного документа. Щоб не дати йому опам’ятатись, я вирвала аркуша з недешевого записничка, що дістався мені випадково від нашої секретарки:

— Я пишу адресу електронну, нехай ваш син мені напише. І знаєте, шкода, що Артура нема, він типаж.

Дядько зі мною погодивсь відразу:

— Він типаж, це точно. Ще й який типаж! Буцегарня за ним плаче.

Із під’їзду викотилася друга половинка мого співрозмовника. Вона несла в руді синю картату сумку, з тих, що я так не люблю, напхану поліетиленовими пакетами. Подружжя вирушало по останні помідори, капусту чи цибулю. Зима не за горами. А я дізналася дещо цікаве чи, принаймні, таке, що над ним треба добряче напружити мозок, і від знань цих стало мені сумно й ще більше шкода нещасної Лідії Костянтинівни. Але навіть такі онуки на дорозі не валяються, бо вони ж — рідна кров. Навіть коли гроші прийде в бабусі виманити — все ж таки хоч якесь розмаїття в її житті.

Мій нещодавній співрозмовник витер ще раз лоба хусточкою, забрав у дружини страхітливу сумку, й парочка, взявшись під руки, попрямувала в напрямку ринку. А я доїдала розталу шоколадку та вирішувала, куди ж податися далі. Можна до Лідії Костянтинівни. Помию їй начиння, фіранки виперу. Другу половину дня вдаватиму з себе «Містера Мускула». У всякому разі це краще, ніж розглядати свої фотки й думати про Рому та його подругу дитинства. І без того не надто гарний настрій зненацька зіпсував йолоп, який примудрився висипати мені на голову купу лушпиння з-під соняшникового насіння. Це ж треба так уміло витрусити пакета, щоб вміст його потрапив саме на мою голову! У мене б так не вийшло. Лобуряка задоволено посміхався до мене з балкона, охайненько так складаючи пакета. Як же йому хотілося, щоб я почала матюкатися, розплакалася чи бодай якось виказала йому своє обурення. Провівши рукою по волоссю та обтрусившись, наче пес після дощу, я привітно посміхнулась і помахала йому рукою:

— Спускайся, справа є.

На таку реакцію він не розраховував, проте не розгубився:

— Яка ще справа? Якщо справа, піднімайся ти до мене, перетремо.

— Який номер квартири?

Вочевидь не вірячи, що я прийму запрошення, прокричав він номер. І я пішла знайомитись.

Розділ 24

Хлопця звали Антоном. Він відчинив двері та стояв на порозі, нахабно розглядаючи мене. У свою чергу я роздивлялася його не менш пильно. Десь, напевно, у ванній, гавкав пес із переходом у виття. Чи не навчився він, бува, відчиняти двері сам? Головне — не виказати переляку. Я все-таки з айкідо на «ти»… Була колись.

— Що, зуби тиснуть? — спитала я.

— А що, ти стоматолог?

— Ні, не стоматолог.

— А я скоро на стоматолога вчитися піду. Як школу скінчу.

— Це ти правильно мислиш. Я про інше. Тебе мама не вчила, що кидати людям на голову сміття дозволяється тільки у винятковому випадку? А коли виняткового випадку нема, то це можна пробачити тільки тим, у кого не всі вдома.

Я роздивлялася коридорчик, який свідчив про те, що в цій квартирі живуть не надто заможні та не надто охайні люди. Подерті шпалери, лампочка без плафона, але, водночас добротні вхідні двері та сучасний комп’ютер, який було видно від дверей з того місця, де я стояла.

— Так що ти хотіла?

— Я хотіла і збираюся поговорити з тобою про твого сусіда Артура.

— Артура? Ти з міліції?

— Звідки я, не скажу, не маю такого права. І хочу попередити, ніхто не має знати, що я ним цікавлюся. Маєш розповісти мені все, що знаєш, а якщо не розповіси — буде гірше. У нас знаються на тому, як вибити з тебе все, що знаєш. За мною стоять інші.

— Ну, ти мені документа маєш показати — це раз. А два — не залякуй, не вийде, я знаю стільки, скільки знають усі, не більше.

— Із документом — ти це правильно. І ще запам’ятай щодо адвоката про всяк випадок. Добре, ми з тобою не формалісти, тому обійдемось без протоколу. Не заливай, кажи, що знаєш. Мені стукнули, що ви товаришували, — брехала я. Годилось би ще якихось слів згадати, що ними користуються в подібних випадках герої кримінального світу, та нічого згадати не могла. Проте одне раптом спливло — «поганяло». Та дарма, значення цього слова не могла згадати. І що воно за «поганяло»? Добре, не буду про те, чого не знаю.

— А що я з цього матиму?

— А що ти хочеш? Хочеш, поведу тебе в «Макдональдс»? Ми деколи водимо своїх людей туди. Я візьму чеки, й мені повернуть гроші.

Співрозмовник розреготався:

— Ну, ти даєш! Зараз лусну. Вона мене «Макдональдсом» спокушає! — Він трохи подумав. — Не вийде. Хочу флешку.

— Флешку? Це ж які гроші!

— Але ж я дещо знаю, ти прийшла правильно.

Я мала в сумці флешку, час від часу щось записувала на неї, там і зараз була якась інформація. Попорпалась в надрах сумки і знайшла, що шукала. Покрутила флешкою перед носом у малолітнього здирника:

— Бачив?

— Ага, давай сюди.

— Пішли, зітру, що там є. Ого, який у тебе комп’ютер! — комп’ютер дійсно був не з дешевих.

— Ще є принтер і сканер.

На моїй флешці були записані пісні «Нічних снайперів». Можна б лишити, хай собі слухає, проте хлопець мене дратував, шкода було йому залишати те, чого він не зрозуміє. Наші смаки блукали в паралельних світах. Не вагаючись, знищила, все, що там було. Тримаючи в руці флешку, слухала невеселу історію про те, як Артур украв гроші в сусіда, а потім утік від міліціонерів, а далі взагалі зник. Це я вже й так знала. Але, виявляється, Артур і раніше постійно крав. То в шкільному буфеті пиріжки, то в супермаркетах жувальні гумки, пиво, чіпси. На нього ніколи не думали, й він ловив кайф. У школі здогадувались, але жодного разу не спіймали на гарячому, тому батькам прямо не говорили. На шкільних зборах класна керівничка постійно поверталася до теми крадіжок у класі, не називаючи прізвища підозрюваного. Батько Артура — а саме він ходив на збори — й гадки не мав, що це стосується його безпосередньо. Востаннє він украв із учительської гаманець і мобільного телефона.

— Слухай, коли він такий, чому ж ти з ним дружив?

— Я не дружив. Чого б це мені зі злодієм дружити?

Я слухала й починала сумніватися, чи потрібен Лідії Костянтинівні такий онук.

— А де він зараз?

— Та хто ж його знає? Десь вештається. То біля школи його бачили, то якось навколо будинку нашого крутився… Я його нагнав, падлюку, совість треба мати.

— Тобі його не шкода?

Антон обурився:

— Мені? Злодія? Мама моя сказала, що перша в міліцію подзвонить, коли він до будинку наблизиться. І я подзвоню, хай тільки намалюється поблизу!

— А де твоя мама?

— Мама в Туреччині. Відпочиває.

— Вона в тебе хто?

— Ото вчепилася! Вона ніхто, вона просто втомилась, от і відпочиває.

— Ну, добре, ось тобі мій телефон, — я написала номер на клаптику, видертому з гарного записника, та простягла Антонові. — Може, де його побачиш, телефонуй, треба знешкодити. Де ж він ночує, не знаєш?

— Кажуть, у якомусь комп’ютерному клубі.

— У якому?

— Десь на Оболоні. Невже міліція не знайде, коли схоче?

— Звичайно, знайде. Це ми швиденько, в нас усі клуби переписані, введені в комп’ютер, нам це раз плюнути, я просто хотіла від тебе дізнатися, але ти слабак, не володієш інформацією. А флешку можеш забрати, хоч ти її не заробив, проте я обіцяла. У мене таких флешок повна шухляда в ментурі, тобто в ментівці. У нас кожному флешки видають. Повно.

Під лютий гавкіт я вийшла з неприємної квартири, де залишила флешку, натисла на кнопку ліфта, але він приїхав до мене не скоро. Спочатку піднявся на поверх вище. Хтось рішучою ходою вийшов із нього, наблизився до дверей однієї з квартир і, очевидно, натис на дзвінок. Я трохи зачекала; неприємне передчуття охопило мене. Я майже була впевнена, що дзвонили в ту саму квартиру, до якої нещодавно не впустили мене. Тож я тихенько зайшла в ліфт, спустилася вниз і неквапно обігнула будинок. Причаїлася за рогом, щоб бачити, хто вийде з під’їзду. Той, на кого я чатувала, не забарився. З під’їзду вийшов чоловік і рішуче рушив просто в мій бік. Від несподіванки я спочатку закам’яніла, потім побігла. Тоді раптово зупинилась і почала зав’язувати шнурки. Голови не підіймала, тому бачила тільки ноги свого шефа, які стрімко наближалися, а потім зупинились за крок від мене. Довелося-таки підвести голову.

— О, доброго дня. А я думаю, хто це так швидко ходить? А це ви, — дурнувато посміхаючись, пролепетіла я.

— Шпигуєте? Ведете зовнішнє спостереження?

— Яке там спостереження, облиште. Сьогодні вихідний. Я не давала підписки про те, що вам доповідатиму про свої заняття у вільний від роботи час. Чи не так?

— Звичайно, тільки не пожалкуйте потім, що пхали свого носа, куди він не влазить.

І він, розгніваний, пішов геть, а я встала, невдоволена собою і світом у цілому. Згори за зустріччю двох колег спостерігав хлопець Антон. Він плювався насінням і, на відміну від мене, здається, життям був задоволений. Тепер у нього була флешка, вільна квартира, купа часу, і, мабуть, ще якісь невідомі мені стимули. У мене флешки не було, зате було трохи сумнівної інформації. Іще в мене була велика підозра. Я вже збиралася йти до зупинки, коли почула:

— Ну, ти даєш, стільки яблук самому не з’їсти. Неси до мене, — голос належав Антону.

Назустріч мені йшов хлопчина років чотирнадцяти, чи близько того з двома пластиковими зеленими відрами, повними червоних яблук. Хлопець зупинився перепочити, поставив відра на асфальт, і я побачила, що рюкзак у нього за спиною також був напханий яблуками. Він підняв голову догори.

— Зараз, умиюсь і прийду.

— Я спущуся. Твої пішли по перець, — Антон зник із балкона, а я прожогом вбігла в під’їзд.

Не треба було напружувати мозок, щоб здогадатися, що це однокласник Артура і Антона, з чиїм батьком я розмовляла, сидячи на лаві.

— Привіт, — сказала я, — ти Паша. Так?

— Ну, Паша, — хлопець поставив відра й натис на кнопку ліфта.

— Скажи, а де може бути Артур?

— А ти хто?

Двері ліфта відчинились, але я стояла на шляху до кабіни. Звичайно, за бажання мене можна було відсунути, відштовхнути, попхнути, дати в дихало чи ще якось нейтралізувати. Пашка, проте, поводився толерантно. Спочатку взявся за відра, потім поставив їх і уважно мене роздивлявся.

— Звідки я — не суттєво. Мені конче потрібен Артур.

— Щоб запхати в колонію? — хлопець неприязно дивився на мене.

— Тобі повилазило? Я подібна до тих, хто має якісь стосунки з колоніями? Повір, я навіть не знаю, чи є вони тепер в Україні й чи скасували в нас смертну кару! Я просто шукаю Артура!

— Навіщо? Його шукає міліція, шукає батько. Ще й ти на додачу. Ти не родичка, бо раніше я тебе в них не бачив.

— Так, я не родичка. Розумієш, у нього старенька бабуся. Немічна, нещасна. Артур її єдина надія, єдина рідна душа у цілому світі. Коли я його знайду, можливо, вони порозуміються. А, може, й ні. Як ти вважаєш, у Артура є шанс стати нормальним онуком?

— Ти не брешеш?

Я мовчала. Невже брехуни колись комусь зізнавалися в брехні, почувши таке безглузде запитання?

Паша трохи повагався, а потім на мій превеликий подив розповів, що Артура можна знайти в комп’ютерному клубі на протилежному кінці масиву. Клуб називався Gladiator.com.ua. Здається, я бачила таку вивіску.

Десь згори Антон волав:

— Пашко, ти живий, чи яблука їси, щоб мені менше дати?

Паша гукнув:

— Та зараз я, вже їду!

— Слухай, — я намагалась усвідомити те, що не вкладалося в голові. — Навіщо Артур украв гроші?

— Хто його знає… Каже, що це не він. Але ж чого тоді втік? І ще ця резинка, якою була перев’язана пачка. Я на свої очі бачив, як вона випала з його кишені.

— А звідки він знав про гроші, як ти гадаєш?

— Я ніяк не гадаю. Втікати не треба було. Йди в клуб, там його часто бачать. А бабуся в нього була божевільна, сиділа в дранті біля під’їзду, він від неї втікав, а ми дражнилися. Не думаю, що їм треба шукати одне одного.

Я подякувала й пішла до виходу, але від дверей повернулася, бо згадала, що маю сказати Паші: в актори його поки що не приймуть навіть після рекомендації Алли Варгенталь.

— Знаєш, я просто інженер, до кінематографу не маю жодного стосунку. Коли батько буде казати, щоб ти подзвонив продюсеру, ти не дзвони, я збрехала твоєму батькові. Вибач, — зізнаватись у такому виявилося важко.

Хлопець не зрозумів, про якого продюсера я йому торочу, проте тема брехні його зачепила:

— А про те, навіщо тобі Артур, не збрехала?

— Про це ні. Про бабусю все правда. Бувай!

— Бувай, Лала — як у «Телепузиках", попрощався зі мною Пашка.

— Бувай, Тінкі-Вінкі! — відповіла я. Ми обоє захихотіли, бо були однаково втаємничені.

Десь нагорі шаленів Антон:

— Неси яблука! Ти куди зник?

Розділ 25

Артур потинявся трохи книжковим ринком, погортав під пильним поглядом продавця кілька комп’ютерних журналів, удаючи, що не знайшов на їх сторінках того, що його б зацікавило. Відзначив про себе, що надійшли в продаж нові числа журналу з цифрової фотографії. Ет, якби гроші. Але з гіркотою усвідомив, що якби навіть гроші були, де б він тримав придбані журнали? Хіба під голову клав би замість подушки. Ну, прочитав би він їх. А далі що?

Неохоче повернув журнали продавцям. Треба йти, роботу втрачати не можна.

У клубі на Артура чекала несподіванка. Охоронець попередив, що його хотів бачити шеф, а коли Артур зайшов до кабінету, той роздратовано відірвався від пасьянсу, який розкладав на екрані монітора, і поцікавився:

— Ти щось накоїв? Тебе шукають.

— Я? — Артур не був готовий до швидкої відповіді. Ну, як тут без передмови розповісти свою історію, та й що розповідати? Йому не повірять, бо скидається на переказ серіалу, які так полюбляє Марина. Можливо, через те, що серіали щасливо закінчуються. І кому воно потрібне, чуже лихо? Стільки часу він треться в цьому клубі, а нікому діла до нього нема. Хоч би для годиться спитали, хто він, звідки, чому днює і ночує тут, а не вдома. Ніхто нікому не потрібен. Проте він корисний для клубу, бо працює, вважай, безкоштовно. А далі — не їхні проблеми. У кожного свій шлях у житті.

— За тобою все чисто? Якщо ні — забирайся геть. І без тебе проблем вистачить.

Артур мовчав. Знав він шефові проблеми. Той по черзі ховався то від однієї, то від іншої коханки, а ще потроху спивався. Та це дійсно були його проблеми. Фільтрував подумки свою історію. Щось доведеться розповісти, але дозовано. Був упевнений, ніхто не повірить, що він грошей не крав. Уже налаштувався на те, щоб розпочати жахливу оповідь про знущання вітчима-алкоголіка, який відправляв щодня по вагонах електричок із жалісливими табличками. Але шеф вирішив, що розмову скінчено, й заглибився у вивчення карт. Ну, ось і добре. Байки відкладаються на майбутнє.

Не відриваючись від монітора, шеф наостанок підвів риску:

— Іди працюй, якщо сумління чисте, а коли за тобою щось кримінальне, краще забирайся. Зрозумів?

— Зрозумів. А хто мене шукав?

— Якийсь мужик. Казав, що батько. Тебе батько може розшукувати?

— Може. Він усе може. А який він з вигляду? Ви впевнені, що це мій батько?

— Вигляд у нього — дай, Боже, кожному. У мене такого годинника, як у нього, немає. А твій чи не твій — паспорта його я не бачив. У мами спитай, чи твій, вона знає. Я б на твоєму місці повертався додому. Погуляв, і досить.

Артур подумав, що якби можна було жити вдома, то він би там жив і ні ногою в цей паскудний клуб. Батько тільки й чекає, щоб запроторити його в колонію або в психлікарню. Уявив, як той боїться, що хтось зі знайомих побачить сина серед бомжів чи наркоманів. Для нього імідж понад усе. Скільки грошей він у цей самий імідж вгатив, а тут — син злодій. Не схотів вислухати тоді, по телефону. Повірив чужій людині, а не синові, якого виховав, зростив. Це просто якесь дикунство.

— Що він казав? — спитав Артур.

Шеф неохоче звів очі на хлопця:

— Та нічого такого. Казав, що давно тебе шукає, що в мене будуть неприємності, якщо дійсно тут працюєш.

Артур повернувся, пішов геть. Уже стоячи в дверях мовив:

— То я лишаюсь поки що.

— Лишайся поки що, а далі — як карта ляже. Повторюю, я не люблю криміналу. Скільки тобі років?

— Шістнадцять, — збрехав Артур.

— Шістнадцять — це добре. Принеси мені якогось документа, хто ти.

— Принесу.

Хто ж його любить, той кримінал, думав Артур. Хіба що справжні бандити. А документа він не принесе, бо не має жодного.

Він пішов, понуро горблячись, наче за труною. Хотілося їсти. Треба заробити на вечерю, на сніданок, а людей у залі не густо. День на день не випадає. Чи то ніч на ніч… Ет, завалитись би зараз на диван із великим червоним яблуком у одній руці та книжкою в другій. Або ні, зараз би вийти з душу з мокрим волоссям, підсушити його феном і залягти спати. Він би три доби міг спати, здається. Сказав би своїм, щоб не будили. І вони б ходили навшпиньки, а він би все спав і спав. І снилась би йому мама. А потім би прокинувся, подивився б навколо, а комп’ютерного клубу нема. І ніколи не було в його житті цього паскудного клубу, він наснився. Навкруги рідні стіни власної кімнати, знайомі штори на вікні, натоптана книжками шафа, постер гурту «Мед Хедс». І ніколи в житті він не зайшов би в жоден клуб. Ніколи.

Артур уже прямував до хлопчини, який щосили лупив пальцями по клавіатурі. Зараз він його вставить у рамки. Але шлях заступила дівчина з ямочками на пухких щічках. Вона була як із обкладинки журналу про здоровий спосіб життя.

— Ти Артур? — спитала вона, уважно вивчаючи його обличчя, наче звіряючи з картотекою чи фотороботом.

— Так… Тобто, ні… Яка різниця, Артур я, чи Микита? — і він нахабно почав розглядати дівчину, аж вона відступила на крок.

— Різниця в тому, що для Артура в мене є новина, а для Микити жодних новин.

— Хороша, чи погана? Ти знаєш анекдот про хорошу й погану новину?

— Знаю. Не надсаджуйся. Мені потрібен Артур.

— Без проблем. Зараз я тобі його знайду. Він спить. Він у нас. Він у нас… — Що саме «він у нас» Артур так і не скінчив, бо гарячково думав, куди втікати. Жодна людина не шукатиме його зараз, маючи на меті донести до нього, Артура, якусь радісну новину. Якщо він кого цікавить, то тільки з боку можливості виконання виховних чи навіть виправно-виховних дій. А що то за дії, легко уявити. Колонія, тюрма чи божевільня, щоб уникнути тюрми.

— Зараз, — лінивою ходою Артур вийшов із великої зали й опинився у малій.

Він помилився, треба було йти в інший бік, у бік шефового кабінету, а звідти втікати на вулицю. Зараз він у пастці, з маленької зали можна потрапити тільки в закуток із диваном. На вікнах ґрати, позаду ця войовнича дівка з міліції. Наряд, очевидно, залишився зовні. Послали в розвідку, щоб не привертати зайвої уваги. Дурною прикидається, новину, мовляв, принесла. Знаємо ми ці новини. Кажуть, що найкраща новина — це відсутність новин.

Артур прослизнув у свій куток, відтягуючи кінець вільного життя. Він знав, що колись його знайдуть, але ще вранці те «колись» було далеко. І ось воно насунулося, от-от задушить його в обіймах правосуддя, він і зойкнути не встигне. Що ж робити? Зазирнув тихенько до зали: людей стало більше, зайшло двоє молодиків у спортивних костюмах і однакових важких черевиках. Це по нього. Вибігти на вулицю, таранячи ворогів, — сміливо, але безперспективно. Вони скрутять його раніше, ніж він у дверях з’явиться.

Сів на диван. Той жалісно зарипів старезними пружинами, що хижо впиналися в боки, коли Артур спав. Свого часу, намагаючись вгамувати ті кляті пружини, нейтралізувати їх підлу властивість впинатися в тіло, докумекав поприв’язувати одну до одної, та до цвяха, що сам зумисне забив у бокову стінку каркасу, всередині дивана. Спати хотілося бодай із мінімальним комфортом, без пружинотерапії. Диван не розкладався. Тоді, коли йому давали життя на меблевій фабриці, ера розкладених диванів-книжок у нашій країні ще не настала. Тоді ще не знали, що всередині може бути простір для постільної білизни. Свого часу, добираючись до пружин, Артур підпоров оббиття, витяг трохи повстяної начинки, потім, коли з пружинами розібрався, запхав начинку на місце, розправив рівномірно оббиття. Зараз мозок підкинув йому ідею, що саме серед пружин він може сховатися, якщо встигне. Ідея була, мабуть, безглуздою, але що робити, коли інших усе одно не було? І часу на створення та аналіз інших також не було. Відтягнувши оббиття та розсунувши нехитру начинку дивана далі по кутках, Артур заліз усередину, підібгав ноги майже до підборіддя, натяг оббиття на місце. Зовні все повинне було мати такий вигляд, ніби нікого всередині нема, бо на нього тут не розраховано місця. Дихалося важко. Довго так не витримати. А якщо дівка чула рипіння пружин?

Деякий час було тихо. Потім жіночий голос промовив десь близько:

— Тут хтось є? Артуре, ти тут?

Потім іще:

— Здається, втік. Обвів круг пальця, — кроки віддалялися.

Потім кроки повернулися, потім їх стало багато. Голос охоронця гугнявив:

— Не бачив я ніякого Артура. Його тут зроду не було, ти ошиблась. Я б точно запомнив хлопця з таким ім’ям.

Жіночий голос не здавався:

— Я його на власні очі бачила. Він був тут, він десь заховався. В телепортацію я не вірю.

Охоронець глузував:

— Де тут? На вікнах решотки. Виходу нема з подсобки. Депортації не було.

І знов жіночий голос:

— Може, він у дивані чи за диваном, більше нема де сховатися. Давайте відсунемо.

Кроки почулися ближче. Диван кволо хитнувся, напевне, міліціонерка намагалася його посунути. Але цей диван — Артур знав із власного досвіду — міг би посунутися, коли б, наприклад, двоє мужиків поставили перед собою таку мету. Або якби хто поставив перед ними таку мету й підкріпив її грішми.

Знову почувся голос охоронця:

— Так, дєвушко, освободіть помєщєніє. Тут частная жизнь. Або йдіть грайте, як люді, або до свіданія.

— А коли я прийду з міліцією, скажу їм, що ви тут дитячу працю використовуєте ночами? Тоді що?

— Це ви сначала докажіть. Нема тут ніякого Артура і нікогда не було. Хіба б я нє замєтіл, повторяю вам второй раз. У нас всьо чисто. Можете до шефа зайти, он він у кабінєті. Занятий только, просіл не тривожить.

— Не тривожить, то й не тривожить, — жінка вочевидь кепкувала з нашого неприступного охоронця. — Ось я зараз сяду на диван і з місця не зійду, поки не скажеш, де Артур.

Добре, що вона сіла не на середину дивана, а збоку, де ще збереглися пружини. Все одно, так гепнуло майже в Артура над головою, що він з переляку мало не скрикнув. Нічого собі, з вигляду майже школярка, а коли всілася, враження, ніби то приземлився здоровенний дядько. Стало ще більш незручно. Та про комфорт годі було й думати, тут би не задихнутися.

— Сидіть собі на здоров’я, дєвушка, сидіть, скільки хочете. Тільки от не кажіть потім, що я вас не попереджав, що диван цей кишить мишами. Щоб я цього від вас не чув, що ви заранєє не знали, на що йдете.

— Мишами? — жіночий голос був рішучим, як і раніше. — А я мишей не боюсь, уявіть собі. Ото налякали! Я й жабу в руки можу взяти, і хруща, якщо на те пішло.

— Ну, звичайну мишу і я б взял. Навіть приємно, существо всьо же. Що миш, що хомяк — одна зараза. Тільки це не просто миші, це якийсь гібрид с крисами. Конкуренти напустили, щоб ми закрилися. Ми їх травимо-травимо, а вони хоч би раді прилічія подохли. Живучі. Он вчора я приліг перед ранком, возможность появилась. Так воно, зараза, вилізло з дивана, залізло в карман, у мене там «Снікерс» був на всякий случай для апетіту. Так воно почало гризти, я проснувся, руку в кишеню… Дивись, як покусало. Ще треба от столбняка чи від бешенства тепер колоться. Та часу нема. Думав сначала, пронесе, та ошибся, похоже.

— Не заливайте.

— А ти спитай у шефа мого, Петра Михайловича, спитай, я завтра відгул беру спіцяльно, щоб в пастеровский пункт поєхать.

Крізь повсть Артур чув, як охоронець набирає номер мобільного телефону, потім ввічливим голосом запитує:

— То я завтра в відгулі, Петре Михайловичу? А то сімптоми уже наліцо… Дякую. Тут одна дамочка привлєкатєльна не вірить, що я в состоянії отгул взять.

— Не вірю ні про Артура, ні про мишей. — Жіночий голос звучав зухвало.

Артурові нестерпно хотілося розігнути ногу чи хоча б поворухнутись. Поволі повернув голову, потім покрутив стопою. Чи від його маніпуляцій, а чи просто сама по собі одна з пружин дзенькнула й розправилася. Артур від несподіванки смикнувся. Дівчина підскочила, заверещала, почувся тупіт її підборів по паркету. Повільні кроки охоронця також віддалялися.

У скронях стукотіло, ноги затерпли. Він думав тільки про те, що ніч так не витримає. А якщо ця телиця надумає чатувати біля виходу чи навіть у залі, вона таки дочекається.

Знову кроки. Голос охоронця долинув через стукотіння в скронях:

— Артуре, вона пішла вон. Вилазь, де ти там?

Артур заворушився, відкинув пошматоване оббиття. Простогнав, роззявленим ротом хапаючи повітря:

— Допоможи…

— Зараз, зараз. Вилазь, — охоронець міцними руками схопив Артура за плечі, витяг із задушливого нутра дивана.

— Дякую. Шеф бачив дівку?

— Бачив. Вона йому угрожала. Боюсь, тобі треба на деякий час зникнути. Тебе, кстаті, мужик питав.

— Знаю, батько.

— Не батька, батька твій був утром, я бачив. Це другой, такий видний дядька, в кожаном піджаку.

— І що їм усім від мене потрібно? — Артур був у розпачі.

— Життя — сложна штука, — констатував охоронець, і мав рацію.

Розділ 26

Прийшла я на роботу однією з перших, бо звикла вже приходити вчасно, не запізнюватись. І не те що боялась репресій, пов’язаних із ранковим порушенням трудової дисципліни. Так уже якось саме по собі виходило. Ввечері читати не хотілося, за вишиванням накривало спогадами, телевізор здебільшого дратував — тоді йшла спати. Вчорашній похід до комп’ютерного клубу згадувати не хотілося. Було соромно — налякалась якихось віртуальних мишей. Сьогодні мені зрозуміло, що їх у дивані не могло бути. А навіть — припустимо неймовірне — якби й були, втікати через таку дурницю не варто. Мене просто обвели круг пальця. Наче якусь школярку істеричну. Добре, що свідомості не втратила для повноти картини. Я рішуче поправила перед дзеркалом волосся та пішла піддобрюватися до секретарки. Навіть не піддобрюватися — спілкуватись із певною метою.

Взагалі шеф наш — людина доступна для народу, проте віднедавна — за деякими винятками. Секретарка, як ніхто, про це знала й ні за які компліменти на власну адресу не впустила б мене до нього. Я до її позиції ставилася з цілковитим розумінням, тому вдала, що прийшла по канцтовари — це по-перше, взяти паросточок рослини на ймення «золотий корінь» — це по-друге, спитати, чи плюсують до відпустки відгули — це по-третє. Останнє запитання було виссане з пальця. Відгулів я не мала, про що мені відразу ж у нетактовній формі повідомили:

— Відгули? Які в тебе відгули? Ти їх не заслужила!

— Я — не заслужила? Всі заслужили, а я ні?

— Ти що, у вихідні виходила на роботу? Виходила? Га? Май на увазі, я всіх табелюю, хто працює у вихідні. Є в мене ще один табель, для себе, задля уникнення плутанини.

— Ну, а як не виходила, то відгулів не маю права брати? Я після роботи щоденно затримувалась.

— Після роботи щоденно ти затримуєшся, щоб посидіти в інтернеті!

— Бо в робочий час я в інтернет не заходжу, як дехто.

— Так, Віко, я до тебе ставлюсь, як до рідної, але з відгулами ти не нахабній.

— Добре, даси мені паросточок?

— Не зараз, ти третя на черзі, нехай ще поросте твоя гілочка.

— Добре. Нехай росте, в мене все одно нема горщика.

— Ще чого ти хочеш?

— Хочу, щоб ти попросила шефа, аби мене відпустив. До мене мама приїздить сьогодні, ключів не має, а я без дозволу керівництва не можу покинути робоче місце.

— Добре, пиши заяву, я йому занесу.

— Яку заяву? У нас всіх відпускають просто так, а мені заяву писати?

— Так, тобі треба писати. Шеф сказав, що ти ведеш підозріле життя, займаєшся чи то шантажем, чи якимись аферами. Щоб ми не несли відповідальності за наслідки твоїх дій, краще, аби була заява, коли ти хоча б на годину зникаєш. Знаєш, усяке буває. Прийдуть,наприклад, із міліції, скажуть, ти щось накоїла, а ми їм — заяву, мовляв, знати нічого не знаємо, відпросилася чи взяла за свій рахунок, а ми в цей час працювали і працюємо.

У її словах було мало приємного, точніше, в них не було нічого приємного для мене. Тут-таки, навстоячки біля столу, я написала заяву, секретарка поклала її в чорну теку й зникла в кабінеті людини, яка з такою підозрою ставилася до моїх праведних справ. Чекаючи вердикту, я підійшла до вікна й дивилась, як іде дощ. Мокрі дахи сусідніх будинків, які були зведені давно й тому поверхів мали менше за наш інститут, нагадували Париж, в якому, на превеликий жаль, я поки що не бувала. Дахи здебільшого були вкриті бляхою, пофарбованою в стандартний коричнево-вишневий колір. Коли дощ змивав із них пилюку, дахи ставали блискучими, охайними та романтичними, на них хотілося дивитись і дивитись. Шкода, що я не художник, а то б малювала дахи, вкриті позеленілим шифером, золотавою чи, навпаки, трухлявою соломою, різнокольоровою черепицею, димок над комином, кішку, сажотруса, архаїчні антени…

Стояння біля вікна не затяглося: вийшла секретарка і спитала, яким це поїздом приїздить моя мама? Шеф точно знає, що якби моя мама надумала мене провідати, то мала би давно пити чай у квартирі дочечки, бо поїзд із мого рідного міста прибуває в Київ раненько. Він уже години зо дві стоїть на якихось там спеціальних коліях, чекаючи вечора, щоб їхати в зворотному напрямку.

— Скажи йому, що вона їде додатковим, квитків не було на швидкий.

Секретарка зникла в кабінеті на якусь мить і повернулася з підписаною заявою на відгул.

— Ну, що? — спитала я. — Є в мене відгули, чи нема? — і радісно помчала коридором.

Я влетіла в кімнату, схопила сумку, попрощалася з тими, що встигли прийти на роботу та розсістися по своїх робочих місцях, і відбула в напрямку комп’ютерного клубу.

На превеликий жаль, учорашнього охоронця не було видно, а я опинилася тут саме через те, що його потрібно було провчити. В клубі ж було порожньо. Я підійшла до системного адміністратора і сказала, що хочу посидіти в інтернеті. Заплатила за годину, пройшла в маленьку залу і зайняла місце за комп’ютером. Я не обманювала, посидіти в інтернеті дійсно полюбляю, чому б приємне з неприємним не поєднати? В маленькій залі крім мене відвідувачів не було. Системний адміністратор пішов собі, побачивши, що питань до нього в мене нема. Я трохи понишпорила в новинах, подивилася прогноз погоди, гороскоп, а потім тихенько встала й зазирнула в комірчину, де стояв диван. На дивані хтось спав. Я навпомацки знайшла вимикача, ввімкнула світло та підійшла ближче. Це був учорашній охоронець. Він лежав на правому боці, з лівої кишені штанів виглядав надкушений «снікерс». Я нагнулася, щоб роздивитися шоколадку зблизька. Якби миші гризли того «снікерса», краї його виглядали б інакше. Ось і вір людям. Я щосили почала трусити охоронця за плечі. Він кинувся, наче його облили окропом, і ми вдарились лобами. Цієї миті, коли ми обоє розтирали кожен свою ґулю на лобі, отетеріло дивлячись одне на одного, штора відхилилася, і в отворі постав мій вельмишановний шеф. Хто б сумнівався, що він десь забариться! Щире здивування я висловила так:

— Як добре, що ви тут, бо я боюся мишей!

— На мою думку, ви не боїтеся самого чорта.

— Які миші? — волав охоронець, — мишей тут не було й не буде! Я тільки на хвилинку задрімав, а вона тут як тут…

— Ви, Віко, взяли відгул, щоб зустріти маму, чи не так?

— Але ж ви казали Інні, що їдете на зустріч із замовником, я чула на власні вуха! Із замовником чого, перепрошую? Хто тут ваш замовник? — я перейшла у напад.

— Вікторіє! Наші з вами шляхи почали перетинатися частіше, ніж це можна пояснити. Я змушений зробити так, що вони не перетнуться більше ніколи!

— Чули? — звернулась я до охоронця. — Коли мій труп знайдуть в озері, ви мусите засвідчити, що чули погрози. Я його не чіпала, прийшла собі в інтернеті понишпорити, а він за п’ять хвилин уже наздогнав. Запам’ятайте його прикмети про всяк випадок. Особливо рот — наче мішечок на зашморгу.

— Так, запам’ятайте, шановний, але не її слова, а мої. Вона шпигує за мною. Щось винюхує постійно. Нишпорка. Куди б не пішов, вона вже там. Сміття виношу, а вона чатує.

Охоронець скочив на рівні й почав нас тіснити з підсобки:

— Гражданє, йдіть звідси. Тут частная собствєнность!

— Яка в біса «собствєнность»? Як «собствєнность», то не пускайте всіляких типів!

— А за типа будете відповідати, я вам не подарую, треба відповідати і за слова, й за вчинки, — він повторювався.

— А ви будете жалкувати, що скрізь за мною ходите. Я маю підозру, що це сексуальні домагання.

Охоронець при слові «сексуальне» розправив плечі, перестав терти лоба й швиденько пішов у наступ:

— Нікаких сексов, ви що? Тут дєті бувають.

Ми вийшли на вулицю, де біля входу стояла службова машина, за кермом дрімав водій. Я помахала йому рукою. Ось чому шеф так швидко дістався до комп’ютерного клубу — він же на колесах.

— Що, на власному бензині приїхали, чи це наша зарплатня? — втрачати мені вже не було чого.

Шеф рвучко відчинив дверцята, штовхнув мене на заднє сидіння і гукнув штурманові:

— На роботу!

— На роботу, — й собі скомандувала я.

І ми поїхали. В салоні було тихо. Водій із кам’яним виразом обличчя дивився на дорогу, шеф набирав есемески, а я думала, що чуже життя — це таємниця. Навіть така малосимпатична людина, як мій шеф, має свої плани, хоче їх здійснити, когось ненавидить, як ось мене, когось щиро любить, хоч це й малоймовірно. Зазирнути б йому в душу. От сидить переді мною в своєму жахливому чорному піджаку, серйозний і недосяжний. А сам у робочий і неробочий час, не маючи вихідних, вештається містом і шукає хлопця на ймення Артур. І навіщо він йому? Я також шукаю Артура, але ж моя мета проста й світла, а яка в нього? Якби його мета також була чиста, ми б це відчули на рівні інтуїції та враз порозумілися.

На найближчому світлофорі я вирішила, що такого товариства з мене досить. Відчинила дверцята й кинула:

— Вибачте, нам не по дорозі, у мене відгул, ви самі підписали заяву! — і вилізла з машини на тротуар та гепнула дверцятами.

Він мені не подарує сьогоднішньої зустрічі.

Артур десь заховався, нехай так. Не повертатись же мені назад до клубу. Якщо зараз поїду до Лідії Костянтинівни і почну давати лад її житлу, хоч якась користь буде. Нехай не мені особисто, та, схоже, на мене особисто найближчим часом навряд чи чекає щось гарне.

Проминаючи бутик із дорогим взуттям, я зупинилась і заклякла, бо не мала сили відірвати погляду від молодої особи, що приміряла червоні чоботи. Від Оленки, яка сиділа на низенькій канапочці, мене відділяла скляна вітрина. Що ж, цю перешкоду можна подолати. Я зайшла до зали, схопила якогось чобота і вмостилася поруч. Добре це, чи погано, жодної уваги на мене ніхто не звернув.

Біля Оленки снували роботящі продавці, справедливо маючи її за потенційного покупця. Начебто й вбрана вона була просто, нафарбована помірно й на лобі в неї не було написано, що саме її чоловік забиває голи та прославляє Україну, проте, всі якось це відчували. На мене жодного зацікавленого погляду. І звідки вони знають, що мій гаманець порожній? Я взула чобіт сорокового розміру, та їм по барабану, що я міряю не свій розмір. Мені, до речі, також, купівлі взуття в моїх планах не було. Зусібіч тільки й чулося:

— Зараз пошукаємо в комп’ютері, чи є десь іще одна пара, якщо не в нас, то в мережі знайдемо. Звичайно, ви маєте рацію. Гроші платите чималі, товар має відповідати ціні.

— Зачекати?

— Будь ласка, багато часу це не займе. Походіть, подивіться, можливо, щось іще вас зацікавить, у нас зараз багатий вибір, учора завезли…

Усі три консультанти крутилися навколо клієнтки, мов приворожені. Вона походила серед взуття, потім узула на одну ногу білого чобітка, на другу жовтого і почала роздивлятися себе в дзеркалі. Консультанти, не звертаючи жодної уваги на інших людей, що без усякого супроводу тинялися торговою залою чи сиділи на диванчиках, прикипіли поглядами до її ніжок. Одній усе, а іншим — хоч плач. Я встала, щоб віднести непотрібного чобота на місце, де він мав стояти й надалі, і несподівано сама для себе неквапно нахилилася та схопила старого чобота Оленки. Спокійнісінько поклала його до свого пакета, поставила на місце чобота, якого приміряла, й пішла до виходу. Один із консультантів неохоче відірвав погляд від Оленчиних ніжок і спитав байдуже:

— Не підібрали собі нічого?

Так я тобі й признаюся, що підібрала! З кокетливою посмішкою я мовила:

— Дякую, іншим разом неодмінно. Я ще повернуся, — не думаю, що він мене слухав.

Вийшла з бутика й попрямувала до метро. Чобіт розпеченою халявою палив мій бік, та нехай. Я уявляла собі обличчя Оленки, коли вона не знайде свого взуття, й раділа, згоряючи водночас від сорому. Виявляється, буває і такий стан душі. Щойно я взяла річ, яка мені не належала. Брутально вкрала. Можна б повернутись, покаятися, та вже пізно, злочин скоєно. Витягла з пакета здобич і поставила біля стіни підземного переходу. Халява падала, я все тулила й тулила її до стіни. Бомж, який сидів неподалік, здивовано на мене вирячився. Тоді я покинула нещасного чобота й побігла в метро. Невдовзі стояла перед дверима старенької та намагалася забути про те, що стала щойно злодійкою. Нещодавно бачила в інтернеті фотографію колеги. Старенька бабуся, жителька Закарпаття, крала мобільні телефони в маршрутках. Таке миле мудре зморшкувате обличчя, може, й вона починала з чобота?

На мій дзвінок Лідія Костянтинівна відчинила двері, хоч і не дуже спритно, але без всіляких додаткових заходів з мого боку типу волання під балконом чи подавання знаків руками з підстрибуванням. Не довелося довго дзвонити. Господиня постала в дверях і нітрохи не здивувалась, наче я тут бувала щодня. Її голова була пов’язана біленькою хустиною, з кухні долинав запах молочної каші. Щось тут змінилося за той час, що минув від першого мого візиту. Не відразу я зрозуміла, що саме. За якусь мить до мене дійшло, що змінився вираз очей господині. Хоч вона так мені й не відповіла на привітання, очі були живіші, в них з’явився вираз. А запах каші доповнював враження. Минулого разу тут пахло безвихіддю.

— Ой, у вас кашка. А я така голодна. Пригостите, чи не розраховували на гостей?

— Це не каша, це локшина з молоком. Може, ти таку не любиш?

— Ще й як люблю. Сто років не їла локшини з молоком. Можна, я руки помию?

— Можна. Там чистий рушник.

Ну, ось і чудово. Якщо йдеться про чистий рушник, не все ще втрачено. Насправді їсти мені не хотілося, але успіх у зміні стану хворої треба ж було закріпити спільним прийняттям їжі. Гадаю, моя подруга-психолог поставила б мені гарну оцінку.

У ванній стало трішечки охайніше, але фронт робіт був чималий. Нічого, я у відгулі. Правда, він може вилізти мені боком.

Розділ 27

Передчуття мене не підвело. Наступного ранку, тільки-но я заварила собі першу порцію кави, скориставшись купленою гуртом кавоваркою, як подзвонила секретарка. Я мусила відставити каву та йти до неї в якійсь нагальній справі. Про те, що готує мені доля, могла тільки здогадуватись. Коли зайшла до приймальні, секретарка витягла якісь папери та подала їх мені:

— Завтра їдеш у відрядження. Шеф казав, щоб ти вирушала сьогодні, але сьогодні нема потягу, вони тільки влітку в тому напрямку щодня ходять. Повідомила йому про це, то він аж на обличчі перемінився. Квиток уже замовила, гроші на картку мали переказати вчора наприкінці дня, так що йди збирайся. Він, — секретарка кивнула в бік дверей, — казав, що коли квитка не буде, щоб ти їхала через Москву.

— Що я чую? Я їду у відрядження? Можна навіть через Москву? Це куди ж мене висилають?

— Куди треба, туди їдеш. Там усе написано, збирайся. Ой, Віко, не знаю, що там у вас сталося, але шеф, — секретарка стишила голос, — власноруч носив твоє відрядження в плановий відділ. Здається, він тебе хоче звільнити. Ти що, об’єкт завалила?

— Я? З об’єктами — цяця. Просто він у мене закоханий. По вуха закоханий, по самісінькі свої вуха. Ти, Інно, не помітила? Дивуюся, ти ніби осліпла. Вже не в змозі себе контролювати, шпигує, ревнує, сцени влаштовує. Дізнався, що я з Ромою порвала, думає, що легка здобич тепер. Але зась!

— Не заливай! Він у нас не такий.

— Такий-такий, ще й перетакий. Я вже в коротких спідницях ходити боюся, скоро хустку буду зав’язувати по самі очі, а він наче сказився.

— Не може бути, — секретарка говорила пошепки.

— Може. Ти також будь обережна. Він у такому віці, що сама розумієш, — я підморгнула.

— Віко, подивися на себе. Ти мала й опецькувата, а він мужчина статечний. І за кордоном бував, і в Москві.

— Це для тебе я опецькувата. Він мене називає царівною жабенятком. Не віриш? Моє маленьке пухкеньке жабенятко!

— Ну, й щаслива ж ти, Віко. І Рома, й шеф, і за кордоном мужики. Вся риба твоя. Куди наш світ котиться?

Мені було по-справжньому страшно, ніби стояла над прірвою і збивала носком черевика землю. Що я верзу? Хіба так мене мама з бабцею виховували? І навіщо мені ці зайві проблеми? Але зупинитись уже не могла. Будь що буде.

Відпила холодної кави й почала роздивлятися посвідчення, згідно з яким так негайно потрібно було виїхати для збору вихідних даних по об’єкту такому-то. Нічого собі. Я їду в Росію. І гроші знайшлись, і через Москву їхати дозволено. Щось у лісі здохло — так називається моя ситуація. Через Москву нам їздити дозволяють тільки коли дійсно іншого шляху нема. Адже через Москву їхати дорого, довго, а якщо в готелі потрібно зупинитись, то взагалі в того, хто підписує потім відрядження, жалоба, пов’язана з передчуттям банкрутства нашої фірми. Хоч для годиться могли спитати, чи я згодна, чи не маю власних планів на найближчий час. А якби я захворіла, наприклад? Ось тобі й маєш.

Час до обіду минув у гарячкових зборах. Відібрала цілий стос креслень, нормативів, адрес, куди мала звертатися, номерів телефонів. Потяг відходив завтра майже опівночі. Ковбасу на канапки та круасанів куплю завтра, про все інше треба подбати негайно. Ніколи не знаєш, що може знадобитися під час далекої подорожі. А ще потрібно поміняти гривні на російські рублі.

Подивилась в інтернеті погоду. Там ще тепло. Це південний регіон, отже нічого дивного, що там навіть тепліше, ніж у нас. Їду в кросівках і вітрівці. Ще парасолька, спортивний костюм, джинси, косметика, книжка, пігулки від голови, японські кросворди, фотка Роми, блокнот із телефонами, вишивання, шпиці, клубок вовни, рушник, піжама, светр, кип’ятильник, сало, ноутбук. Ого! Треба щось викреслити. Я таку сумку не підніму.

Звичайно, мене відпустили збирати речі. Дорогою забігла на ринок, почала хапати, що на очі потрапляло. Все може знадобитись. Пачка цукру-рафінаду. В поїзді чомусь чудово смакує чай саме з грудочками цукру. В провідників є, та в мене буде свій. От яскравий кухонний рушничок з гномиками. Я постелю на столик у купе й буду снідати, наче принцеса. А ще рожеві шкарпетки з котячими писочками. Краса. Буду сидіти біля вікна, підібгавши ноги в рожевих шкарпетках, і дивитись, як змінюється пейзаж. За вікном будуть пролітати берези, перонами розгулюватимуть кирпаті золотокосі красуні з блакитними очима. Росія…

На ятці побачила устілки. Добре, кросівки мої трохи завеликі — устілки згодяться. Купила пару, вдома роздивилася, що написано на упаковці, й довго сміялась. Зроблено їх у Китаї. Працьовитий китайський народ не тільки виготовляє на своїх заводах і фабриках усе, що користується попитом по інший бік китайської стіни, а ще й мови чужі вчить, щоб комусь було приємно прочитати рідною українською, наприклад, таке: «нога — корінь життя». Далі йшлося про рецепт лікаря, очевидно, їм би хотілося, щоб лікарі рекомендували населенню користуватися устілками. Вони чомусь вважали, що вклавши у взуття устілки, народ захистить себе від «плісняви ноги» й ще якихось лих. Проте приємно: китайці ж хотіли догодити нам якщо не якістю товару, то хоча б знанням мови, а таке завжди підкуповує.

За цим збиранням насилу згадала, що не подзвонила Лідії Дмитрівні. Вже пізно, але ж треба сказати, що я їду у відрядження. Якщо до телефону підійде Рома — просто кину слухавку.

Набрала номер. Підійшла Лідія Дмитрівна. Звістка про мою незаплановану подорож її нітрохи не схвилювала, схоже, світ вона сприймала тепер зовсім інакше, ніж місяць тому:

— Ой, Віко, я вже опанувала сканер. Рома мені купив у когось старенький, але нічого, він цілком пристойний. Я всі свої фотки вже відсканувала і деякі відправила Анрі. Уявляєш, у мене вже є його дитячі. Він був таким гарнесеньким хлопчиком, його матуся так оригінально вбирала, як дівчинку. Хочеш подивитися?

Звичайно, я все життя мріяла подивитись, у що вбирали гарненьких хлопчиків у Європі в середині минулого століття. Напевно, й у Франції з одежею після війни було не дуже, може, в платтячка старшенької сестрички його одягали…

— А Рома знає про вашого кавалера? — спитала я.

— Звичайно, ні. Але, мабуть, здогадується. Він побачив фотку маленького Анрі та спитав, що це за опудало. На підсвідомому рівні він боїться Анрі. Фройд про це писав.

— А ви?

— А я зорієнтувалася, сказала, що займаюся перекладом біографії одного діяча антифашистського руху. До речі, брат Анрі загинув у партизанах. Мабуть, відстрілювався до останнього.

— Звичайно, це жахливо. Прийміть мої співчуття. А що, тепер когось ще цікавить біографія діяча антифашистського руху? А де це Рома? Ви ж уголос говорите. Його що, досі вдома немає? І ви при цьому такі спокійні? В міліцію не дзвоните? Ще в лікарню можна, в морг…

— Його нема, але не панікуй, це нічого не означає. Вони з Оленкою поїхали на запис передачі на телебачення. Про Оленчиного чоловіка програма. Він заслужив пошани народу.

— Ясно, телебачення — це вікно у світ. У мене не було часу вам дзвонити, страшенно зайнята. А ви самі чого мені не телефонуєте? Я вам уже не цікава?

— Не вигадуй, Віко, дурниць. Не дзвоню, бо маю аналогічні проблеми — брак часу. Цілий день як не листа пишу, то сканую. А ще Оленка мене возить на всілякі процедури. Я хочу ходити, як раніше, й наука багато в чому може допомогти, повір. Оленка дисертацію захистила. Як вона знається на травмах, щоб ти тільки знала! Вона талант.

— Добре, я дуже рада, що ви не самотні в боротьбі з недугою. Мої вітання Оленці, її чоловікові, її мамі й татові. А я ще маю завтра до вашої сусідки по палаті навідатись. Вона зі своїм горем сама в цілому світі.

— Віко, не ображайся. Передавай їй вітання від мене. Ще побачимось, як на ноги стану. Я ж не винна, що в мене є Рома, ти, Анрі…

— І Оленка, — додала я.

— Віко, ти це мені облиш. Вони однокласники. Вони друзі.

— На добраніч, Лідіє Дмитрівно! Солодких сновидінь!

Розділ 28

Наступного дня, хоч потяг мій відходив майже опівночі, на роботу мала повне право не з’являтися. За цей день мені нараховано гроші, які в народі називаються «добові» — такий у нас є чудовий закон. Навіть якщо відбуваєш у ділову подорож за три хвилини до півночі — гроші нараховують як за повноцінну добу. І це чудово. Хоч якась компенсація за мої нервові клітини, які відмирають через несправедливість і незрозуміле ставлення до мене шефа. Ну, що я йому зробила такого, чому він ладен мене відіслати світ за очі, аби лиш не бачити? Звісно, я переживу це. Навіть цікаво. Але чому ж він до мене так? Це для секретарки шеф у мене закоханий. Насправді його антипатія вже перетворилася на ненависть. Я не ледарка, не волоцюга, роботу свою виконую сумлінно, ні в яких коаліціях, що виборюють справедливість у вузькому колі співробітників, участі не беру. Ось такі думки роїлися в моїй голові, коли їхала маршруткою до Лідії Костянтинівни. Відверто кажучи, коли вранці неохоче розплющила очі, було бажання виспатися, а потім уже взятися до пакування речей. А ще — спекти чогось смачненького в дорогу. Я вже й на кнопку будильника натисла, та враз підхопилася. А що, як старенькій треба якісь ліки купити, чи продуктами затарити холодильник? Можна б бабу Галю до неї заслати, та баба Галя ще живе на дачі, її звідти тільки морози викурять. А я в поїзді відісплюся, в поїзді добре спиться. Не розумію тих, хто після подорожі каже, що очей не стулив і тиждень тепер ходитиме хворий. Звичайно, якщо в купе ніхто не хропе, то вояж — це чудово.

Лідія Костянтинівна стояла біля вікна і дивилась, як я наближаюся до під’їзду. Я помахала їй рукою, вона відповіла. Диво, та й годі.

Вона відчинила мені двері, привіталися. Я поставила на стіл пакет апельсинового соку, дістала кавалок якісної лікарської ковбаси, чай із ароматом бергамоту, локшину, круасани. Віднесла у ванну засіб для миття сантехніки, а в кухні поставила — для посуду. Лідія Костянтинівна пішла слідом, примостила на носі старомодні окуляри і з цікавістю вивчала етикетки на принесених мною дивах побутової хімії.

— Так змінився світ, поки я хворіла. Раніше, Віко, такого не було. Прали «Лотосом» та «Аелітою», посуд чистили кальцинованою содою. Скажи, а все, що тут написано, воно дійсно так і є? Жодної плями? Ще й іржа зникає?

— Майже. Та все ж таки не варто беззастережно вірити тому, що нам кажуть рекламісти. Я он нещодавно купила нікому не відомий засіб для видалення плям, то він нічим не гірший за те, що рекламують на кожному кроці. А баночка така кострубата — сама не розумію, як на ній погляд зупинився.

— А в часи моєї молодості плями виводили бензином…

— Тепер із бензином такі проблеми! Дорогий надто. А ви снідали?

— Снідала. Навіщо ти мені все це принесла? Напевне, дорого коштують такі продукти. Незручно мені. Дякую, але не варто…

— Що, не варто? Їсти не варто? Навіть дуже варто. Хороша їжа підвищує настрій. Це я вам точно кажу. Приїду з відрядження — ми з вами таких чебуреків насмажимо, що всі сусіди біля дверей разом із собаками та котами зберуться.

— А ти у відрядження зібралася? — старенька засмутилась.

— Так, випихають. Робота є робота. Якщо не я, то хто ж? Я людина відповідальна. Якщо треба, то треба. Повирішую всі питання — і додому.

Насправді це було моє перше відрядження, адже нікуди з роботи мене до цього часу не відсилали.

— Галинка часто їздила, теж якісь питання вирішувала.

— Царство їй небесне, — так, здається, треба казати в нашій ситуації. — А що у вас на сніданок було? — мені хотілося, щоб вона хоч трохи відійшла від сумної теми. Почне минуле згадувати, повернеться депресія…

— Знаєш, я грінки підсмажила. Можу й тебе пригостити. Он батон лишився. Хочеш? — Лідія Костянтинівна зробила над собою зусилля, відігнала спогади, так я подумала.

— Ні, дякую, іншим разом. Мені треба поспішати, цейтнот.

— Стривай, учора, знаєш, хто до мене приходив?

— Лікар із поліклініки?

— Та ні, нащо я здалася лікарю? Приходив Ігор.

— Хто такий Ігор? — мені стало цікаво.

— Зять мій колишній. Батько Артура. Ти ж його на фотографії бачила.

— Він чогось від вас хоче? Кажіть, що пенсії не отримали. Є серед колишніх зятів такі екземпляри, що часом дивуєшся.

— Ти не зрозуміла. Йому від мене нічого не потрібно. Він Артура шукає. Каже, пробачити собі не може, що Артур живе не вдома, а невідомо де. Дика історія. Обіцяв, що як тільки Артур знайдеться, то житиме в мене! Віко, він же десь має бути, мій хлопчик! Ти мусиш його знайти! Пробач, ти не мусиш, ти й так багато для мене робиш…

— У вас буде жити? А чому не в батька? У нього ж є квартира.

— Розумієш, Ігор розлучається з дружиною. Каже, він дуже любив Галинку, після її смерті хотів швидше все забути, оженився, та дуже скоро зрозумів, що ніхто її замінити не зможе. Каже, бувало, ночами плакав на кухні. З Артуром зле вчинив, але сто разів покаявся. Каже, якщо не знайде Артура — накладе на себе руки.

— І ви йому вірите? — я не могла нагримати на неї — Лідія Костянтинівна щойно почала повертатися до нормального життя. Але й стриматися було важко. — Він же Артура з дому вигнав, як собаку! Проте, й собак не виганяють. Майже не виганяють. Розповідав, мабуть?

Старенька не питала, звідки я знаю, що Артура вигнали. Мабуть, ще не зовсім орієнтується в обставинах, стосунках, часі. Інакше поцікавилась би.

— Він кається. Щиро кається. Телефон залишив. Каже, коли я про що дізнаюся — щоб дзвонила. Я розповіла про тебе. Грошей намагався дати, та я відмовилась.

— От гроші могли б і взяти. Коли знайдемо Артура, вони згодяться. Репетиторів треба буде найняти, щоб він до школи повернувся нормальною людиною, бо ж відстав із усіх предметів.

— Ти так гадаєш? Він має бути мудреньким, у нього ж батьки такі розумні!

— Якби мудренький, то сидів би зараз поруч із вами, — але я мусила прикусити язика. Це не Ромина мама чи баба Галя, які вже звикли до мене й не ображаються, коли я щось не те кажу. — Може, дасте мені номер телефону вашого шановного зятя? Про всяк випадок.

— Бери, ось він, — і старенька подала мені аркушик, де було записано номер телефону, який я відразу ж переписала до свого записника. — Тільки найближчими днями його не буде. Як і ти, їде у відрядження.

Я оцінила вміст холодильника й зрозуміла, що голодна смерть Лідії Костянтинівні не загрожує. Крім іншого, Ігор приніс навіть пачку пельменів і пляшку олії. Я помила одне вікно та пішла збиратися в далеку дорогу. Пообіцяла, що невдовзі навідаюсь — як тільки горезвісне відрядження скінчиться.

Коли вийшла з під’їзду, озирнулась і подивилася на вікна, Лідія Костянтинівна махала мені рукою, я помахала у відповідь.

За рогом висів телефон, і я подалася прямісінько до нього. Речі не зібрані, але нічого, встигну. Можна було б і від Лідії Костянтинівни подзвонити, але й так забагато новин для неї було протягом останніх днів. Мусила поки що звикнути до них. Потім переповім решту — коли буде що розповідати.

Я набрала щойно записаний номер, і приємний жіночий голос відчеканив:

— Стрілецький клуб «Сер Чарлз». Слухаю вас уважно.

— Скажіть, — я белькотіла, захлинаючись, — у вас стріляють стрілами, чи як?

— Стрілами з лука також. Взагалі, в нас можна стріляти з пневматичної зброї, можна з вогнепальної. На жаль, арбалет поки що не входить до асортименту, не обладнали галерею, але найближчим часом зможемо надавати бажаючим і цю послугу.

— А я розраховувала саме на арбалет, дуже шкода. То стріляти — це послуга?

— У нас вчать стріляти, якщо не вмієте. А ще можна тренуватися тим, хто має досвід. А як би ви це назвали?

— Не знаю, може дійсно послугою. А якщо в мене своя зброя, тоді як?

— Можна й зі своєї, тільки треба приходити з документами, які засвідчують законність наявності у вас зброї.

— Дякую. Я все зрозуміла. Ще одне, як до вас дістатись? — і мені продиктували адресу, сказавши, що я маю орієнтуватися на новий офіс якогось банку, назву якого я відразу й забула, вони, мовляв, поруч. Ого, це ж бозна-де!

Проте стрілецький клуб я знайшла швидко. Вже щойно вийшла з метро, побачила вказівники банку, обігнула його ззаду й рушила прямісінько на вивіску стрілецького клубу. Чи треба мені було туди? Мабуть, що так, раз телефон клубу дав батько Артура. Це означало, що клуб — його територія. Може, він тут нічним сторожем найнявся чи охоронцем, а може, зробився великою цяцею. Я відчинила темні дубові двері, й над моєю головою кілька разів теленькнув дзвіночок.

Певне, для іміджу в них стежили за всіма, хто наближався до дверей, за допомогою камер відеонагляду — я їх помітила. А дзвіночок для краси.

Двері відчинялися в маленький коридорчик, де стояла підставка для парасольок. Мабуть, декоративна: ніхто ж не лишатиме парасольку, поки не отримає номерка чи ще якої гарантії схоронності. Назустріч мені вийшла гарненька тендітна дівчина у вбранні, що тяжіло до армійського прикиду. Голову поголити — викапана солдат Джейн із американського патріотичного фільму.

Дівчина привітно всміхнулася:

— Хочеш постріляти?

— Я? Хочу, але не вмію. Точніше, не те щоб дуже хотіла, але мушу. Точніше…

— Ти колись стріляла?

Мені про це згадувати не хотілось. Я стріляла в тирі з подружками, коли ми прогулювали уроки чи пари. Не пам’ятаю, у Львові це було, чи то в Чернівцях. Від нашого міста що туди, що туди їхати за часом однаково. Деколи ми зривалися, їхали кудись, цілий день блукали чужими вулицями, пили каву, їли вареники в кафе, коли це були Чернівці, флячки — коли Львів, а ввечері поверталися. Так ось, я спершу прищемила собі пальця якоюсь частиною тієї зброї, потім, не цілячись, на щось натисла й влучила кудись так, що мусили адміністратори віддати мені найдорожчий приз — величезного ведмедя. Але ведмедя віддавати було заборонено, теоретично він мав би вічно зберігатись у тирі, так уже було заплановано хазяями. Ми сварилися, й нам пропонували навзамін якусь кількість нових пострілів безкоштовно, або вазу, або футболку. Ми не погоджувалися. Тоді нам зняли ведмедя. Він був бракований, ззаду недбало зашитий чорними нитками, весь у плямах. Сказали, що плями не відмиваються, вони, мовляв, намагалися. Наша настирність перемогла, ведмедя нам віддали, й ми пішли з ним вулицями. Це тільки спочатку здавалося, що він легенький — насправді нести його було страшенно незручно. Зустрічні щиро посміхалися, ми посміхалися їм, але за деякий час м’язи на щоках стомилися від постійних посмішок.

А потім комусь із нас спала думка, що просто так нас із цією здобиччю до вагона потягу не пустять, бо ведмедик претендуватиме на місце для сидіння, за яке доведеться платити, й стало зовсім сумно. Звичайно, це маразм — брати квиток на ведмедя, натоптаного поролоном, але ж якщо подивитися правді у вічі, він на те заслуговував. Ми знайшли безлюдну алею в парку, на тій алеї відшукали найвіддаленішу лаву, зручно влаштували на ній ведмедика, потисли йому лапки, погладили по щічках та голівці. Хтось сказав: «Вибач, друже! Так склалося». Потім ми побігли геть, наче він гнався за нами широкими поролоновими кроками. Чесніше було б віднести його назад до клубу, та часу на це не було. І взагалі, нас же попереджали, що він нам не потрібен. Неприємно згадувати. Я відігнала спогади й мовила:

— Я стріляла, але я хотіла б стріляти інакше. Свідомо. У вас тут каву варять?

— Кава є. Я і каву варю, я і тренер. Залежно від того, як день складається. Цей клуб — наш, тобто мого батька.

Стрілецька кав’ярня виявилася за першими дверима ліворуч. Дівчина пішла до раритетної кавоварки за стійку, я сіла за столик, що, як і двері, був із темного дуба. Роззиралася навкруги.

На стінах у рамочках свідоцтва, копії старовинних документів, фотографії. Якби мені треба було декорувати подібну залу, я б вигадала щось оригінальніше. Навіщо, наприклад, оті оленячі роги? Ними тепер нікого не здивуєш, це навіть якось вульгарно й не по-людськи. Ще були колись орли, вирізьблені з дерева, тут би вони згодилися — чого ще треба людям, позбавленим смаку?

Дівчина тим часом принесла мені й собі каву. Ні відвідувачів, ні клієнтів окрім мене не було. Будень.

— І собі вип’ю. Деколи голови не підводжу від кавоварки. Заходять не тільки постріляти, іноді й просто на каву. Ми її з Італії возимо. Банк поруч, а в нас тут гламурненько, — дівчина запитливо глянула на мене. — То ти хочеш навчитися стріляти?

— Так, хочу. Розумієш, у мене є хлопець. Він водить машину, стріляє, плаває. А я не вмію нічого з того, що вміє він. Думаю, якщо навчуся стріляти, а потім його сюди заведу, ну, ніби випадково, на каву, мовляв, зайдемо, скажу, що ніколи зброї в руках не тримала, а сама як вистрелю! Ото він здивується — подивиться на мене зовсім іншими очима!

Дівчину мої слова трохи здивували. Мене також. Я все вигадувала на ходу, а потім розмірковувала над тим, що таке оце щойно ляпнула. Якби Рома дійсно побачив, що я вмію стріляти, то здивувався б. А може, йому по барабану, стріляю я, чи ні. Хоча якби з автомата Калашнікова, то, може, й здивувався б.

— А варто? — спитала дівчина. — Чоловікам здебільшого подобається, коли жінка не стріляє, не палить, не матюкається. Нормальним чоловікам із серйозними намірами. Хоча, звісно, не всім. Он моя подруга мусила придурюватися, що не вміє грати в шахи, бо її хлопець не зносив розумних дівчат. А сама, між іншим, така шахістка, що тримайся. За Україну грала на дитячому турнірі.

— Вона така молода з вигляду, що її взяли в дитячу команду?

— Та ні, це давно було, але вона й зараз грає, в інтернеті, щоб хлопець не знав.

— Що ти кажеш? І навіщо їй той ідіот? Це ж треба — розумних він не любить!

— Усяке буває. А ти знаєш, скільки коштують у нас заняття з тренером?

— Ні не знаю, але гроші мене не лякають. Я добре заробляю, — збрехала я.

Однак, почувши суму, мало не впала зі стільця. Мабуть, я ніколи не буду заробляти стільки, щоб брати тут уроки. Прощавай, Калашніков, наші шляхи не перетнуться.

— У вас недешево.

— А то! — дівчина гордо оглянула залу. — Дивися, тут усе з дуба. А стійка яка! Її в Англії замовляли. Щоправда, меблі батько сам із родичами, братами своїми, зробив. Усе, що тут, окрім стійки — їхня робота, а вони, між іншим, не столяри за фахом. Ніколи не думали, що таке зможуть. Батько в мене колишній військовий. А тут меблі робив. Каже, що справжній мужик повинен усе вміти. І він має рацію.

— І все ж таки — такі ціни можуть відлякувати людей.

— Чому ти так думаєш? Тебе ж не відлякали. У людей, хто працює по-справжньому, гроші є. А батько не такий уже й скнара, займається благочинністю, організовує турніри серед підлітків. Військовим пенсіонерам допомагає. Коли до нього звертаються по допомогу, не відмовляє. Звичайно, коли дійсно потрібна допомога.

— 1 ти думаєш, я зможу навчитися?

— Чому б і ні? Ігор, мій наречений, навчився. А взагалі, він не схожий на спортсмена. Навіть навпаки. Та коли побачив, як я стріляю, почав тренуватись і виявив здібності. І батько його поважає тепер.

— Через те, що стріляє?

— Не тільки. Батько над усе цінує в людях порядність. Каже, що коли людина при зустрічі в очі не дивиться, або навпаки, демонструє відданість, їй не можна вірити. Ігор батькові сподобався.

— Чому ви ще не побралися? — спитала я, бо чомусь не була впевнена, що йдеться не про того Ігоря, який вигнав Артура з дому.

— Ми зараз не можемо побратися, бо він ще не розлучений, його дружина смертельно хвора.

— То ви чекаєте на її смерть?

— Ну, що ти таке кажеш? Ми не чекаємо. Ігор їй допомагає, гроші дає. Марина не хоче лягати в лікарню, то він найняв їй прибиральницю, яка заразом продукти купує і готує. Він дуже порядна людина. Але життя є життя. Марину не врятувати.

— У нього діти є? — спитала я, розуміючи, що дівчина зараз цілком може сказати: «А тобі яке діло до його дітей?»

— Є син, Артур, від першого шлюбу. Ми його розшукуємо. Сталося одне прикре непорозуміння, тепер Ігор місця собі не знаходить, Артура ніде нема. Ми збираємося виїхати за кордон, а без Артура Ігоря не випустять. Та не в тім річ, Ігор і сам без сина не поїде. Батько на наш переїзд згоден, дає нам гроші, початковий капітал. Відкриємо туристичну агенцію, будемо формувати групи, відправляти їх в Україну, Ігор уже має чудовий бізнес-план. Щоправда, для закордону його прийдеться переробити.

— А що, там мало своїх турфірм?

— Звісно, дуже багато. Проте вони не знають нашої специфіки. Привозять туристів у Київ, показують усім одне й те саме. А ми возитимемо, наприклад, у Бердичів, де вінчався Бальзак. У Бердичеві народився й чотирнадцять років прожив класик англійської літератури Джозеф Конрад, він про море писав. Ти це знала?

— Ні, не знала. Але коли туристи приїдуть і побачать, у якому стані в нас це все, то ніколи більше не приїдуть. Ще й іншим скажуть, щоб не їхали.

— Приїдуть. Місцева влада почне шукати гроші, меценати заворушаться. Ти й уявити не можеш, скільки у нас таких місць історичних, скільки просто дивовижних краєвидів! Які мости в Тернопільській області, які печери! А які церкви по всій Україні! Асканія-Нова, сплав по річках, коктебельські вина, гуцульська бринза… Та навіть блукання старовинними цвинтарями!

— Ну, цвинтар — це не місце для прогулянок.

— Чому? В усьому світі по цвинтарях екскурсії водять.

Бесіда затягувалась. Зараз уже я мусила платити за заняття, а грошей не мала.

— Знаєш, сказала я, — як тільки зайшла, подумала: «От солдат Джейн, тільки не лиса».

— Батько не дозволяє мені поголити голову. Але як поберемося з Ігорем, він обіцяв, що дозволить.

— Хочеш подивитися на мого хлопця, через якого збираюсь навчитися стріляти? — я дістала з сумочки фотку, де ми з Ромою зняті на дачі в Лідії Дмитрівни. Стоїмо собі щасливі на тлі горезвісної груші сорту «парижанка».

Дівчина взяла фотографію в руки, уважно роздивилась:

— Гарний. Через такого можна й на коні навчитися скакати.

Я з нею була цілком згодна.

— Дивись, а це мій Ігор, — дівчина дістала мобільного телефона, натисла кнопочку, і на дисплеї з’явилася фотокартка, з якої на мене дивився зять Лідії Костянтинівни. Він був у картатій сорочці з захасаними по лікоть рукавами і лагідно посміхався фотографу.

— Ти фотографувала? — спитала я.

— Я, — відповіла дівчина, — мене звуть Галею.

Очевидно, в мене відвисла щелепа.

— Галиною? Цього не може бути!

— Чому? Ім’я моє досить рідкісне, але ж не настільки, як Лукера чи Василина. Ігореві подобається. Він каже на мене «Галинко-дитинко». Пішли, покажу тобі наше господарство. До речі, як тебе звати?

— Мене? Наталкою — сама не знаю, чому збрехала.

Ми пішли туди, де тренувалися стрільці. І скажу вам, що тісно їм не було. А ще за їхніми спинами була розташована кімната з прозорою стіною, за якою тренер чи хто завгодно, навіть уболівальник, міг спостерігати за тими, хто стріляє. Галинка-дитинка повела мене до якоїсь комірчини з броньованими дверима, натиснула секретні цифри, але перед цим кудись подзвонила — такий у них, виявляється, порядок. Коли двері відчинилися, зайшла всередину і винесла звідти справжню зброю. При цьому вона з острахом оглядалася на двері, з яких ми прийшли.

— Батько не любить, коли хтось, крім нього, показує зброю новачкам. Взагалі, з ним важко не погодитись. Знаєш, я порадила б тобі вчитися стріляти на пневматичному пістолеті-кулеметі «дрізд". — Вона простягла мені щось невиразного кольору, схоже на велику дитячу іграшку, з якою грають у «козаки-розбійники», чи, може, в «козаки-розбійники» вже не грають, а в Термінатора. — Жінкам подобається саме ця зброя.

Я уявила себе солдатом Джейн, і ще уявила, як від мене втікає Галинка-дитинка. Сама дивуюсь, адже ніби нічого поганого вона мені не сказала. Дружня бесіда, кава, за яку ще невідомо, чи треба буде платити. Може, вона заманює мене як вигідного клієнта, а може, я їй сподобалася. Розмірковуючи над цим, взяла обома руками «дрозда». В фільмах дівчата спритно ціляться, тримаючи зброю обома руками. Гарно в них виходить. У мене б не вийшло ніяк. Руки трусилися, серце калатало. «Дрізд» був легесенький, наче іграшка, та я впріла, пристосовуючи його в руках. А Калашнікова я б, мабуть, і не підняла.

Домовилися про розклад занять. Я взяла всілякі реквізити банку, куди нібито мала перерахувати гроші за навчання. Дуже добре, що можна платити через банк. На мене Галинка-дитинка витратила не менше години. Час було йти, але Джейн розповідала й розповідала. Наприклад, про те, що в бар можна заходити тільки після того, як скінчаться заняття, бо алкоголь і тренування — несумісні. Меню в барі дуже цікаве. Самі лише назви чого варті: коктейль «веселий Дракула», відбивна «скальп завойовника», кров’яні ковбаски «ранок вампіра». Кухар у них звідкілясь привезений. Цікаво, хто ж це вигадував такі мерзенні назви?

Мені дійсно треба було бігти. Ніч насувалася, а речі я досі не зібрала, може з сумки ще пилюку витерти треба, паспорт невідомо де, а я тут марную час.

— Скільки з мене за каву, Галинко? — спитала я, щоб закінчити нарешті розмову.

Сума, яку я мала сплатити, вражала. За ці гроші я могла б купити цілий пакунок кавових зернят або проїзний квиток у метро на місяць. Більше вони не побачать мене в своєму «Сері Чарльзі» з оленячими рогами на стінах.

Часу було обмаль, та я мусила перевірити ще одне припущення. Я спіймала таксі та помчала за адресою, де нещодавно мешкала щаслива родина у складі хлопчика Артура, його батька Ігоря та мачухи Марини. Двері відчинила домашня робітниця, про існування якої я вже знала. Бліда виснажена тітонька, не пропонуючи мені зайти всередину, покликала Марину. До мене дуже довго човгала хвора жінка невизначеного віку з розмитими слідами колишньої вроди. Про те, що жінка колись надавала значення одягу, свідчив і яскравий махровий халат, і пухнасті капці. Руки в неї трусилися, очі були червоні. Я спитала, чи не приходив сюди Артур останніми днями.

— Артур? Якого Артура ви маєте на увазі?

— Вашого пасинка, кого ж іще!

— Так-так, пригадую, він дійсно колись жив із нами. А де подівся? Я не пам’ятаю. Його давно тут нема. Треба буде спитати в Ігоря…

— Пробачте, а Ігор часто буває тут?

У дверях з’явилася хатня робітниця і відповіла за Марину, яка від розмови стомилася — я бачила, як вона вчепилась у двері блідими прозорими руками, щоб не впасти:

— Що він тут забув? Прийде, коли я тут є, подзвонить наперед, тицьне гроші — й геть, наче за ним сто чортів женуться.

— Що, навіть не питає, як здоров’я Марини?

— Про здоров’я питає, а щоб зайти, посидіти, поговорити — цього не дочекаєшся, — невдоволено буркнула тітонька.

— Звісно, нема коли, бо він багато працює! — почала я чомусь захищати Артурового батька.

— Може, й так. Він грошей достатньо дає, не скаржимось.

— А ви Артура не бачили?

— Не бачила. Його не тільки ти, його ще мужик якийсь шукав уже двічі. Просив подзвонити, коли щось дізнаємося про Артура.

Я могла не питати, який телефон залишив чоловік, котрий надто цікавиться Артуром, але таки спитала. Хатня робітниця пішла до кімнати по аркуш паперу, на якому було записано телефон нашого відділу й ще один, мобільний, який, я впевнена, також був відомий комусь із наших співробітників, котрі спілкувалися з шефом частіше за мене. Дуже хотілося сказати: якщо людина, котра залишила телефон, прийде наступного разу, щоб не відчиняли, бо то втікач із психлікарні, а до цього він дражнив у зоопарку мавп і папуг. Але чомусь не сказала. Попрощалася. Було соромно за своє здоров’я, швидку ходу, за те, що я запросто можу підбігти за тролейбусом, перестрибувати через калюжі, звиватися всіма м’язами в такт музиці. Безглуздість долі. Десь там, на якомусь небі вирішили, що все, цій жінці жити досить. Чому так? Чому саме вона? Чому медицина складає руки в таких випадках? Навіть якщо я втисну голову в плечі, постараюся загасити погляд? Вона все одно залишиться із своєю страшною недугою наодинці. Що я можу зробити для неї? Мабуть, нічого.

Розділ 29

Чи треба казати, що розв’язання чужих проблем не залишило часу на те, щоб зібратися в дорогу? Я прибігла додому, повкидала в сумку необхідні речі, наче брала участь у змаганнях на швидкість, та мусила чимдуж мчати на вокзал. Щоразу, кудись від’їжджаючи, потрапляю в жорсткий цейтнот і щоразу даю собі слово, що це востаннє. Ось уже наступна подорож розпочнеться без долання перешкод — стрибання через чужі речі, розштовхування скупчень загальмованих людей на ескалаторі… Захекана, зупинилась я біля вагона, коли провідниця, позіхаючи, вже зібралася піднімати східці, (ніби вартовий — чавунний місточок у замку).

— Стійте, я вже тут! — заволала я. — Невже ви поїдете без мене?

— Запізнюватися не треба, дєвушка! У нас распісаніє, а не самодєятєльность.

Я подолала сходинки, штовхаючи сумку поперед себе, й поїзд тихенько рушив. Одна мить — і я б залишилася тут. Що тоді? Напевне, довелося б здати квиток, заповнити якісь бланки, спіймати таксі, сказати водієві: «Гані, радной!» — і гнатися за потягом до першої зупинки. Але яка в нього найближча, я ж не знала. Очевидно, це знають у довідковому віконечку, але там серед ночі могла сидіти сонна тітонька, яка не схотіла б шукати в нетрях інформаційного хаосу відповіді на моє запитання. Як добре, що я таки встигла.

Бог на моєму боці хоча б цієї хвилини. Радісне відчуття своєї перемоги над обставинами не знаю навіть із чим порівняти.

Я була впевнена: єдиною незручністю під час вояжу залізницею є люди, які хропуть, особливо, коли вони волею долі вкладаються спати в одному купе з тобою. Після цієї поїздки я дійшла висновку, що ворогами подорожніх на залізниці є також немовлята. Вже за двадцять хвилин я впевнилася в цьому на решту свого життя. Щоправда, називати маленьких, беззахисних немовлят ворогами якось ніби жорстоко, цинічно й непорядно. Всі ми родом із дитинства, і з нами маленькими також батьки подорожували залізницею, а памперси тоді були, можливо, тільки в Америці.

Коли я відсунула двері свого купе, мені щиро посміхнулася молода жінка, що саме змінювала памперса дрібненькому горлатому хлопчикові. Жінка була чорнява, ніс у неї трохи тяжів до правої щоки, тобто, щиро кажучи, був кривий. Зате волосся вона мала гарне — хвилясте, чорне. За національністю, як виявилося згодом, вона була чи то дагестанкою, чи осетинкою, щоправда наполовину. Друга половина була українською. Так сталося, що чотири роки тому вона вийшла заміж за курсанта одеського військового училища. Познайомилася з ним на весіллі у родичів. Нелегко було умовити батьків — саме батька, не маму — дати згоду на шлюб, а потім переїхати в Україну, тут жити в гуртожитках на мізерну офіцерську платню. Та, очевидно, це називається коханням. Тепер жінка їхала до батька, бо їй написали, що він невиліковно хворий, зустріч могла бути й останньою. Вона везла онука, щоб показати його дідові й щоб малий примирив їх остаточно. Батько хоч і погодився на весілля під тиском дружини, припинив спілкування з дочкою. У їхній родині дітей виховували так, щоб дотримувались традицій землі, на якій народився батько.

Чоловік привіз мою сусідку по купе з Одеси на київський вокзал, посадив у поїзд, а сам автобусом уже їхав назад, бо вранці мав заступати на чергування. Тільки у вагоні жінка зрозуміла, що в маленького Василька ріжуться зубки. Порівняно з озвученими Васіними муками будь-яке хропіння здалось би мені котячим муркотінням. Жіночка була розгублена. В гуртожитку вона б дала цьому раду, там товаришки з такими дітками, там би хтось обов’язково підказав, що робити, як поводитися, там був жіночий колектив, який за даної ситуації згуртувався б і прийшов на допомогу. Молода мама безпорадно намагалася вколисати маленького, аж поки я не взяла ініціативу в свої руки. Змушена була взяти. Лежати на своїй полиці, намагаючись заснути, або йти до провідника, щоб він знайшов мені притулок у іншому купе — ось і всі варіанти пережити цю ніч. Я відсторонила жіночку, на яку хлопчик уже стомився дивитись, благаючи про допомогу, я схилилася над ним і почала нескінченний не надто логічний монолог:

— Який ти гарнесенький — як твій тато, а будеш як дід, і баба, і Круз, і Клінтон. І станеш професором, і будеш грати в карти, й на піаніно й на скрипці. І вивчиш усі мови, які схочеш, а ще полетиш у космос і працюватимеш для людства до пенсії. І будеш ходити в зоопарк, у бібліотеку, на дискотеку і в сауну, носити шкарпетки навиворіт, і мити посуд фірми «Бергофф», і слухати квакання жаб опівночі або вранці. Твоя дружина смажитиме тобі рибні котлети, носитиме спідницю фасону «годе», капелюха з бантами. Тобі дадуть дисконтну картку на два відсотки знижки в магазині «Спар», а потім — на три відсотки, а потім ще кращу. І буде в тебе дача з каміном і водою. І буде літо, й будуть люди на селі та в магазинах. А потім ти підеш у школу, й класна керівничка посилатиме тебе по мапу світу, коли забуде сама її принести з учительської. І все буде добре, аж поки не настане випускний вечір. І батьки скажуть, що треба в інститут, тому краще буде, якщо ти станеш вундеркіндом. І куплять тобі папугу, а потім черепаху, а потім вазонка з фіолетовими листочками. Влітку можна буде їхати на море, там плавають риби, а на самім дні причаїлися підводні човни… — таке я казала маленькому хлопчикові. Мій монолог справив на нього неабияке враження. Від подиву він перестав плакати, трохи мене послухав, певне, подумав: «Що за нісенітниця?» Але іншої розваги ніхто не пропонував, тож хлопчик, трохи ще посхлипував і заснув. Його мама слухала мене, зачаровано посміхаючись. Ніс її від цього здавався ще кривішим. І була вона схожа на чеченську терористку. Та прикордонники й митники цього не помітили, бо в неї було українське прізвище, українська прописка й син на ім’я Василько. Коли проїздили митницю, нас не змушували перетрушувати речі, а швиденько переглянули мої документи. Моя сусідка взагалі їх не цікавила. Тільки побачили сонного Васю — враз перехотілося нас перевіряти. Можливо, провідниця їх просила не чіпати нас, бо весь вагон не спав би решту ночі.

Ми швиденько полягали спати, розуміючи, що треба використовувати кожну секунду для сну, адже зубки — це проблема, про яку знаю навіть я, в котрої навіть племінників поки що нема. На щастя, інших пасажирів у купе не було, сезон відпусток скінчився, вагон був напівпорожній.

Ніч проминула на диво спокійно, а вранці до купе постукала молода жінка, що їхала в кінці вагону з маленькою дівчинкою і мала досвід перевезення дітей. Жінка здогадалась, яка проблема в моєї сусідки, що було не так уже й складно: половина вагону не спала, аж поки я не взялася до справи. Вона запропонувала допомогу у вигляді тюбика мазі, якою треба змащувати ясна, щоб дитина не відчувала болю. Напевне, якийсь слабенький анестетик. Слава іноземним фармацевтам!

Вранці хлопчик продер очиці, коли ми давно вже їхали Росією. Стоячи біля вікна, я чекала, коли ж нарешті поїзд почне їхати коридором з беріз, повз сині озера з ромашковими берегами. Але нічого особливого не побачила. Все, як у нас. Тільки залізничних рейок більше, цистерн із нафтою та факелів газових родовищ. А люд, зрештою, мало чим відрізняється. Сервізи вагоном носять, гроші міняють, пропонують пиріжки й тараньку. Я купила бабусі білу хустку з козячого пуху й була дуже втішена, що маю вже першого подарунка з країни, в якій ніхто з моєї родини ніколи не бував. Так уже склалося життя. Мову російську всі мої родичі знають, а ось подорожувати не довелося.

Поки ми не спали, то розповідали одна одній усілякі історії з власного життя та життя своїх знайомих. Жінка показала мені фотографію свого чоловіка, світлоокого невиразного блондина, невисокого на зріст, про якого я сказала їй, що симпатичний. Перебільшила. Про Рому моїй супутниці брехати не довелося, що симпатичний, — Рома просто красень. Проте не любить мене, красуню й розумницю, дівчину з почуттям гумору та власної гідності. А от сусідку мою, незважаючи на скривлений ніс, іншу віру й національність, чоловік обожнює. Тричі «смс» присилав. Я, звичайно, не заздрю нікому, але несправедливо влаштовано цей світ — невже так буде завжди?

Івасик жадав спілкування. Я розповіла йому казочку про фарбованого лиса, заспівала пісеньку про водограй, переказала двійко анекдотів. Мама також слухала. Коли я пакувала речі, щоб виходити, бо скоро вже мала бути моя станція, їй лишалось ще їхати кілька годин. Жінка була в розпачі, Вася спати не збирався, а про що з ним розмовляти, мама не знала. Я вручила їй газету, якою було вистелене дно моєї сумки.

— І ти думаєш, він буде таке слухати?

— Чому б і ні? А коли набридне, то на знак протесту засне.

— Як мені пощастило з попутницею! Мало хто витримав би цю подорож.

— Щасти вам. Була рада знайомству.

Я ступила на перон незнайомого вокзалу, де вже чекав місцевий колега, попереджений про мій приїзд особисто нашим дорогим шефом. За інших обставин я б залюбки скористалася можливістю подорожувати за рахунок інституту. В цьому південному містечку я б у першу чергу знайшла базар, купила б місцевих яблук, груш та винограду. Потім знайшла б магазин, де продається місцеве вино, одяг місцевого пошиву, срібло, посуд чи пиріжки з м’ясом, книжки російських видавництв… Я б займала в готелі великий одномісний номер, дивилася б увечері передачі місцевого телебачення, порівнюючи їх із нашими, потім би пошукала якихось пам’ятників і біля кожного сфотографувалася б. Для цього довелось би шукати когось, хто не дуже поспішає і в змозі натиснути на кнопочку мого фотоапарата. У вихідні я б поїхала дивитись, чи є відпочиваючі на місцевих курортах, попила б мінеральної води й тоді б пофотографувалася на тлі гір, печер та місця дуелі великого поета. Ну, й звичайно, вирішувала б потихеньку питання, задля вирішення яких мене сюди відрядили. Але відрядження, схоже, не було викликане виробничою необхідністю. Мене сюди випхали, щоб не заважала шукати Артура. Нагальної потреби в моїй далекій подорожі не було. Місцеві колеги залюбки привезли б до Києва потрібні нам технічні умови, висновки та інші папери — не всі з них бували в нашій столиці.

Одного робочого дня мені вистачило, щоб роздобути потрібні папери. Коли вони в рожевій пластиковій теці акуратно лежали на споді сумки, можна було б подзвонити на роботу, відрапортувати, але цього робити я не стала, а поїхала на вокзал і купила квиток на наступний день, на потяг до Києва. Шкода, що літаки в наш бік зараз не літають. Якби подзвонила на роботу, шеф неодмінно ускладнив би завдання — відіслав би мене по висновки місцевих екологів, рибників, ще когось, хто тільки спить і думає, як би це мене випхати в плечі за те, що прийшла в неприйомні дні. Те, що я приїхала здалека, їх би тільки потішило.

Я повернулась до готелю, де речі майже не були розпаковані. Навіть гарненького рушника з гномиками за всю подорож не довелося розгорнути.

Розділ ЗО

Шлях додому обіцяв перетворитися на суцільний сон, бо я таки трохи стомилася. Спочатку так воно й було. Напевне, за вікном змінювалися краєвиди, поїзд уперто дотримувався графіка, я солодко спала. Коли прокидалась, бачила з верхньої полиці, як дідусь із бабусею, мої попутники, їдять варені яйця, запивають їх чаєм, якого приніс провідник… Потім вони їли стегенця, потім просто булки з маком. Дідусь виходив у тамбур покурити, очима показуючи на мене, мовляв, пильнуй гаманця, обдере до нитки. Бабуся хитала головою, пильную, мовляв, не турбуйся. Потім бабуся йшла в туалет, киваючи в мій бік, дідусь також давав знати, що зрозумів її.

Інколи я виходила на перон, коли провідниця казала, що стоятимемо довго. Купувала собі морозиво, місцеву пресу або домашнього солоного огірка. На одній великій станції до стіни було прибито табличку з написом про те, що якогось там року тут було сформовано загін, який боровся з отаманом таким-то. Цікаво, який тут усе мало тоді вигляд? А ще був транспарант поруч із годинником, на якому було написано щось типу: «Стільки-то років чомусь там». Це «чомусь» складалося з великих літер, які розшифруванню не підлягали. Я лежала на верхній полиці, їла огірка й намагалася розшифрувати, що ж означала та загадкова абревіатура. А означало те все, що я тут чужинка. Тільки своїм повідомляли, що триста років минуло від часу однієї якоїсь важливої події та сто років — з часу другої. Народ не зупинявся перед транспарантом, очевидно, подія ця, точніше, дві ці події нікого не вражали. І ще — коли про це повідомляли на одному плакаті, певне, події мали б бути пов’язані. І що воно таке?

У черговий раз виходячи до туалету, бабуся зиркнула в мій бік і щось прошепотіла дідусеві. Мені було дуже прикро, що ці двоє чомусь про мене такої поганої думки. В Ростові попутники зібрались виходити. Вони посунули проходом, чіпляючись за все торбами. Перед виходом із купе ще й прихопили порожню пляшку з-під пива, що валялася під столом.

— Віддайте, це моя! Ти ба, чесні які! — я погналась за ними, вимагаючи повернути те, що насправді мені не належало. Сама не знаю, чого була на них така зла.

Вони слухняно повернули пляшку. Ніякого задоволення від своєї витівки я не отримала. Просто дуже хотілося їх провчити за підозри щодо мене, а вийшло, ніби вони майже не помилилися.

А прикро було ще й те, що за цією сценою здивовано спостерігав хлопець, який щойно увійшов до вагону, пасажир із квитком до Києва. І йому було з чого дивуватись. Молода і, сподіваюсь, інтелігентна з вигляду дівчина женеться за бідними, вимагаючи повернути порожню пляшку з-під пива, в той час як найближчий пункт прийому склопосуду за цілу добу звідти. «От жлобиха, пляшки не викине», думав він, мабуть. А мені було соромно. З пляшкою в руці я прослизнула повз хлопця в кінець вагона, втиснула її між пакетами з недоїдками в ящик для сміття і повернулась у своє купе. Хлопець уже сидів за столиком. Ми тепер були попутниками, бо квиток він мав саме в моє купе. Я дістала з-під подушки сумочку, притисла її до себе й демонстративно вийшла в коридор. Хай перевдягається. Бач, співчував моїм супутникам, зовсім не знаючи мене. А може, вони справді вкрали мою пляшку? А він ярлики чіпляє! Настрій був препаскудний.

Хлопець тим часом перебрався в шорти і яскраву футболку. У нього було біляве хвилясте волосся по плечі, карі очі й засмагла шкіра. Гарнюній. І обличчя ніби знайоме, може, навіть актор який. Десь із годину ми їхали, мовчки втупившись у краєвиди. За дві були добрими знайомими, а за три — друзями на все життя. Олег їхав у Київ до друзів, точніше, до друга дитинства, котрий нещодавно одружився, отже, друзів мало стати вже двоє. Більше пасажирів у купе не було. Я пішла до провідниці й спитала, чи можна мені перебратись на нижню полицю. Вона сказала, що ні, можуть, мовляв, сісти пасажири з квитком, де вказане місце. Я не дуже повірила, але не переймалася. Тоді Олег запропонував мені своє нижнє місце. Коли він нагнувся, щоб зав’язати шнурок, я відзначила, що він носить стринги. Нічого собі, лише в журналах таке бачила. Ніколи не думала, що чоловіки носять таку білизну. Ось Рома ніколи б не натяг на себе трусів, що складаються фактично з самого шнурочка. Хоча, хто знає, я ж йому їх не дарувала, а мама — тим більше. Згадка про Рому була нестерпною.

— Знаєш, — казав тим часом мій попутник, — я просто нє могу нє єздіть в Києв. Еслі би я імєл власть, то об’явіл би твой город памятніком ЮНЕСКО ілі вообщє заповєдніком. Ваши уютниє кафе, холми, архітектура — ето нєчто, ето божествєнно. А тіхіє алкоголікі, уговарівающіє бутилку в сквєрікє? Оні нє похожи на наших. Оні — часть очарованій твоєго города. Говорі со мной на украінском, мнє так нравітся ваш язик. Я єго почті понімаю.

Про мову мені сподобалося, не часто таке почуєш. А ось про алкоголіків…

— Хіба? — спитала я. — Не зношу алкоголіків. Хоч ваших, хоч наших — один біс. Вони не можуть бути романтичними. А кафе в нас не такі вже й затишні. Ось у Львові — там затишні. Одне називається «Під синьою фляшкою». Будеш у Львові — зайди. Я тобі намалюю, як туди дістатися: спочатку треба пройти через таке страшне подвір’я…

Олег сказав, що як тільки збереться у Львів, тоді й проконсультується зі мною, де там які кафе. А я сама так люблю атмосферу львівських кав’ярень, що рада була б когось іще навернути в ту релігію. Про «фляшку» сама нещодавно дізналася.

— Мнє кажется, у вас всєгда солнєчно. Даже когда ідьот дождік, всьо равно кажется, что за тучамі солнце совсєм недалєко. Нєужелі не замечала?

Я такого не помічала. Пам’ятаю одне літо, воно було похмурим і дощовим. Ми ходили в светрах і не могли нагрітися. А він вигадує про сонячну погоду протягом року. Та навіть якщо сонце, воно інколи буває таким нестерпно пекучим, що просто ніде не сховаєшся. Місто як місто, сонце, як сонце. Це не Львів.

— У вас в сквєрікє відєл шахматістов. Іграют нєспєшно, а вокруг ходят люді — ето как-то нєрєально, вродє время у вас совсєм другоє.

— А які дівчата красиві! Найбільш породисті слов’янскі дівчата живуть у Києві. — Я навмисне говорила «красиві» замість «вродливі» і «живуть» замість «мешкають», бо йому ж важко зрозуміти по-нашому. Ще, боронь Боже, подумає, що «вродливі» означає «уродлівиє». А «мешкають» взагалі невідомо що має для нього означати.

Ну, і ще я, звісно, чекала комплімента на свою адресу. Ось я, наприклад, хоч не красуня, але ж дуже навіть симпатична. Нічим не гірша за Оленку, дружину футболіста. Щоправда, в тієї завдяки заробіткам футболіста багато можливостей бути красунею. Проте компліменту чомусь не почула.

— Язик ваш сначала визиваєт улибку, потом дікоє желаніє понять єго ізнутрі. Я даже купіл кнігу в прошлий прієзд к вам. Автор — Прохасько, посовєтовали в магазінє кніжном. Мало понял. Фамілія такая смєшная.

— Прохаська без підготовки росіянин не прочитає. Треба було когось простішого. Прохасько — це корифей і гегемон. А прізвище в нього зовсім не смішне, не ображай.

— Гегемон? А мне говорілі, что он молодой.

— Молодий, це точно. Але все ж таки скажи, як тобі наші дівчата?

— Нормальниє дєвчонкі. Нє хуже, чєм в Пітере.

— До чого тут Пітер? І як це, не хуже? Ми кращі.

— Споріть нє буду, я нє ценітєль. Мне, єслі честно, мальчікі нравятся.

Я мало не вдавилася гумкою. І так спокійно зізнався. Крадькома роздивлялась його. Обличчя ніби затверділо. Олег дивився на мене з викликом. Я встала і підійшла до вікна. Ми саме їхали повз якусь станцію. Може, пива купити?

Я витягла з сумки гаманця і пішла до виходу. Мене наздогнав чоловік із сусіднього купе. Наввипередки з ним ми бігли по пиво, і я добігла до ятки раніше.

— Бистроногая какая! — він аж облизнувся. Я змовчала, роздумуючи, як себе поводити з новим знайомим.

Коли повернулась, Олег розкладав на білих паперових серветках тараньку.

— Риба у нас отмєнная. Везу другу, он любіт. Угощайся.

Ми пили пиво, спілкувалися, сміялися вголос. Я подумала: навіть добре, що він не може скласти конкуренцію Ромі. В такого можна закохатися. Тільки познайомились, а як із ним затишно, надійно. І ніби нічого він для цього не робить, не намагається сподобатися навмисне.

— Слухай, — спитала я, — ти часом не знаєш, що може означати 100 лєт КЖД і 300 лєт ККМВ? — це була абревіатура, що не давала мені спокою.

Олег трохи подумав.

— Гдє ти ето відєла?

Я вже забула, Кавказька то була, чи Невинномиськ. Десь там.

— Я думаю, ето значіт, што ісполнілось 300 лєт кавказскім мінєральним водам і 100 лєт іх желєзной дороге. Навєрноє так, другіх варіантов я нє віжу.

— Слава Богу, бо я так нервувала через те, що не можу розшифрувати. Ну, ніби причепилася до мене ця абревіатура! Аж тепер попустило.

— Давай вип’єм піва за 300 лєт КМВ, — запропонував Олег.

— Давай, а потім за 100 років залізниці.

На запах пива і риби з сусіднього купе зазирнув чоловік і спитав, де ми брали рибу.

— Я думал, что взял с собой. Ви так меня раздразнили запахом, полез в сумку, а оказиваєтся забил дома. Вот увєрєн бил, что брал, а сейчас смотрю, нєт в сумкє, — бідкався він.

— Маразм помолодшав, — сказала я.

Чоловік вражено витріщився на мене:

— Ну, до маразма, дєвушка, мнє єщьо рано.

— Нє обращай на нєйо вніманія, она нє хотєла тебя обідєть, — Олег дивився осудливо.

До мене дійшло, що я дійсно ляпнула дурницю. Треба було вибачатись:

— Пробачте, будь ласка, мені здалося, що ви дуже старі, а тепер бачу, що до маразму вам років зо два лишилось, а може, й зо три, — пиво хоч і має мало градусів, та на мій нетренований організм воно подіяло. Це ж треба, так образити людину!

Чоловік розлючено грюкнув дверима.

— Нічєго, пусть ідьот, а то би прішлось угощать, на всєх не напасьошся. Хочєшь ікоркі?

Олег ще пішов по пиво до провідника, а я, жуючи ікру, думала, яке це життя мінливе. От ніби все погано, а потім такий пасажир сідає приємний, ти їдеш із ним якихось п’ять годин, а ніби знаєш усе життя. Нічого, що він «голубий». Це перший мій знайомий справжньої нетрадиційної орієнтації. А ще який він розумний! Я б ні за що в світі не здогадалася, що означає той плакат, а він напружив мозок — і маєш, видав розшифрування.

Ми ще довго не спали. Він розповів мені, що в нього у Ростові залишився друг, на якого всі кидаються — такий вродливий. Ще в нього є старенька мама, кішка Аліса, дача майже в міській смузі. На дачі ростуть абрикоси. Самі по собі ростуть, ніякого догляду не вимагають. Він так давно там не був, може, два роки. Мама також, бо не мала здоров’я. А минулого року хтось зі знайомих попросився на його дачу, щоб шашлики на природі організувати. Він дозволив, йому ж не шкода, брати у нього нема чого, тільки б не підпалили. Ті люди приїхали, а хвіртка не відчиняється, так заросло подвір’я бур’янами. Так вони й не відчинили. Пішли на берег Дону, що протікає недалеко від дачного масиву, й там поставили мангал.

Я трохи подумала, чи правду він каже. Це ж які бур’яни мають вирости, щоб чоловіки не могли хвіртку відчинити? І чого вони її не виломили, а так легко здалися? А зрештою, ламати чужу хвіртку не годиться, навіть через те, що вона заросла бур’янами.

Я розповіла Олегу про Рому, про пошуки Артура й присікування шефа до мене. Як усе-таки добре, що зараз не сезон відпусток, людей їде мало. От якби з нами їхав якийсь дідо чи навіть моя однолітка, навряд чи ми так добре провели б час.

Іще Олег розповів, що колись трохи вчився в Щукінському училищі в Москві, але так сталося, що мусив повернутись в Ростов, мама хворіла. Має надію, що колись довчиться. Я сказала, що мені дуже шкода тих, хто пов’язує свою долю зі сценою — там важко пробитись у знаменитості.

Розмовляли майже цілу ніч, а потім мало не цілий день. Уже коли поїзд стишив ходу біля київського перону, я подумала, що треба б переодягтися. Ми виходили з вагона останніми. Олег убрався в яскраві штани, що легковажно висіли на стегнах, і здавалося, що вони от-от мали впасти. Волосся він не зачесав, а навпаки, розкуйовдив, на футболку витяг ланцюжка з якоюсь цяцькою. А ще накинув чорну коротеньку шкіряну курточку з заклепками. На нас усі оглядалися, аж спотикаючись.

— Бачиш, яке враження ти справляєш на населення столиці?

— Ну, што ти, Віка! Ето ти проізводіш фурор. І вообщє ти такая классная, у тебя почті мужская походка!

Комплімент мені не сподобався, але він же хотів як краще.

Ми проходили повз жінок, які з однаковою інтонацією виголошували: «Квартіра, квартіра, квартіра!»

— Невже хтось спокуситься на їхню пропозицію? Подивися на них! Он та, в золоті, дуже підозріла. Може, вона заманює до себе лохів, потім позбавляє їх життя, забирає коштовності, трупи десь вивозить і шукає інших, — сказала я, коли побачила, що вигуки тих жінок змусили Олега стишити ходу.

— Што ти, Віка? Нєльзя думать о людях так плохо! Оні просто зарабативают, лішая сєбя комфорта. Люді должни бить ім благодарни за ето.

— Може, ти маєш рацію, але вони мені не подобаються.

Я написала на його квитку номер свого телефону й сказала, що він завжди може розраховувати на мою гостинність. У руках, крім сумки, Олег тримав ще поліетиленового пакета, в якому щось дзенькнуло.

— Що це? — спитала я здивовано.

Олег посміхнувся:

— Ето бутилкі. Наши, із-под піва. Ти же у тєх старіков свою забрала, в Ростовє. Я подумал, што тєбє сгодятся, ти такая рачітєльная.

— Мені згодяться? Навіщо? Я ж викинула! В ящик, у тамбурі! Вони мене просто дістали! Все дивилися, щоб я у них чого не поцупила, от я й намагалася їм помститися.

Олег ляснув себе по лобі:

— Ну, і ідіот же я! Ідіот! Я подумал, што ти даже бутилку не вибросішь.

— Це я — хазяйновита?

— Ізвіні!

Ми довго реготали, аж сльози текли з очей. Потім розпрощалися. Олег поїхав на метро в один бік, я в інший. Мрячів дрібний осінній дощ, а Олег казав, що в нас і за хмарами йому ввижається сонечко.

Розділ 31

Я думала, що моє повернення викличе в шефа черговий напад чи то люті, чи сказу. Залишалося приготуватись до оборони. Десь чула команду: «Прийняти антидот!». Це було саме те. Але шеф майже не зреагував на мою появу, ледь помітно кивнув головою, коли я зайшла до секретарки відмітити відрядження. Він стояв біля вікна, втупившись у дощ, як баран у нові ворота, вибачайте. Ніякої зацікавленості в результатах моєї роботи, жодних запитань. А я мала чим похвалитися. Лише за два календарні дні отримала всі візи, печатки й технічні умови. На дорогу пішло більше часу, ніж на саму роботу. Цікаво, що це з ним? Секретарка також була сама не своя.

— Уявляєш, Віко, цілими днями мовчить. Раніше тільки прийде на роботу, відразу комусь дзвонить, йому дзвонять. Тепер нікому не дзвонить. Що він у своєму кабінеті цілими днями робить, не уявляю. Жодного папірця в урну не викинув учора, я перевіряла. У нього якісь неприємності. Ти ніде не чула, скорочення не буде?

— Це ти в нас спеціаліст зі скорочень, тобто, спеціаліст із чуток про скорочення. Цілком можливо, що в нього якісь проблеми. Але кожна людина має сама долати все, що їй випаде. Я ж справляюся з цим…

— У тебе проблеми? Ти навіть не знаєш, що це таке! У тебе можуть бути тільки дрібні неприємності. До речі, дзвонила якась жінка, питала про тебе.

— Чого це вона тобі дзвонила, а не моїм у кімнату?

— Вона спочатку подзвонила твоїм, а вони переадресували її до мене. Думали, може, ти мені дзвониш, щоб сказати, коли на тебе чекати. Вона казала, шкода, що тебе нема, бо вона вже візу отримала і квитка має.

— Візу? То це ж Ромина мама. Я за неї рада! Не знаєш, він мене відпустить? — я кивнула головою в бік кабінету.

— З якого це дива?

— А з такого! Я, між іншим, у вихідні була в дорозі. Мені відгул повинні дати.

— Ну-ну, спробуй, може, й вийде.

І я спробувала. І відгул свій на завтра отримала. І навіть ніякої виховної роботи зі мною проведено не було, і нагадувань про переслідування та шпигунство також не прозвучало. Стомлена, змучена людина мовчки підписала заяву.

— Скажи, — спитала секретарка, — це дійсно мама твого цього, як його? Ну, мама, яка познайомилася через шлюбну агенцію та їде до Франції?

— Дійсно, познайомилася заочно, тепер їде знайомитись по-людськи.

— Ну, й поталанило! Я б не повірила в таке, якби тебе не знала.

— У світі й не таке буває, — сказала я, сама не знаючи, чи маю що конкретне на увазі.

Я подзвонила Лідії Дмитрівні, сказала, що в мене все гаразд, завтра буду в неї. Голос її мені видався неприродно манірним, поряд вочевидь хтось був. І цей хтось — Оленка! Я навіть запитувати про неї не хотіла — чесно, але все ж якогось дідька спитала:

— Ви не самі?

— Ти вгадала! Ми щойно від професора. Він сказав, що радий за мене й не сподівався такого позитивного результату.

— Привіт Оленці! Я за вас також дуже рада! Це ж треба, так швидко стати на ноги.

— Передам. Вона зараз тут.

— На все добре! Завтра я буду у вас об одинадцятій, ми поїдемо в місто й дещо купимо. Я одежу маю на увазі — я поклала слухавку й замислилась, що робити: захлинутися від ридань, чи вдати, що не ревную Рому до Оленки. У кожного варіанту були свої переваги.

День добігав кінця. Я обійшла всіх, із ким приятелювала на роботі, розповіла їм про свої поневіряння в чужім краї, про те, як я там говорила по телефону з нашою секретаркою українською і зайшов якийсь чоловік, послухав трохи, а потім каже:

— Сразу догадался, дєвчонка с Кубані!

Усі сміялися. За розмовами я так і не вибрала часу подзвонити Лідії Костянтинівні. Та й чого їй дзвонити? От якби Артура знайти, тоді б і дзвонити можна. А так, тільки хвилювати стареньку. Нічого, ще й на її вулиці буде свято. Вона цього дочекається.

Уже наприкінці робочого дня в мене задзвонив мобільний. Із міського таксофону телефонував Олег і просив, щоб влаштувала його на нічліг. Хоч би на одну ніч. Дружина друга дитинства виявилася справжнім монстром. Вона була вагітна, тому уявила собі, що може знущатися з чоловіка, не пускати його рибалити, пиво з друзями пити й таке інше. Поводиться так, ніби вона маленька вередлива дівчинка, якій усі щось винні. Друг дитинства не усвідомлював, що з нього просто знущаються, він дивився в рот дружині та у всьому їй потурав. Ранком він сказав Олегові: дуже вдячний, мовляв, за те, що друг його не забуває, приємно було згадати минулі часи, але подальше гостювання його неможливе, бо дружина нервує, Олег мусить правильно зрозуміти. Звичайно, він розумів. Лишив їм рибу, й при цьому дружина друга дитинства скривилася та заткнула носа пальчиками, ніби досі ніколи не нюхала тараньки. І ще друг сказав, що її розлютила Олегові нестандартність. Вона вважає, що вагітна жінка має обов’язково милуватися гарними краєвидами, слухати музику геніальних композиторів, ходити на виставки, де на картинах зображені гарні люди. Тоді, мовляв, синочок народиться з гармонією в душі. А якщо вона дивитиметься на «голубого», який нахабно оселився в їхній тісній квартирі, народитися може таке, що й радий не будеш. Олег усе зрозумів і не образився.

І ось він стояв біля інституту й чекав на мене. Я ще в поїзді помітила, що подорожує він майже без речей. Порожня сумка такого вигляду, ніби нещодавно в ній лежав протигаз чи якесь військове знаряддя, теліпалася на плечі. Нічого особливого в тому, що хтось на когось чекав біля виходу, не було. Проте не щодня на когось зі співробітниць чекає таке диво. Справжній красень у подертих джинсах, які висіли на його стегнах демонстративно низько, був убраний в рожеву футболку, поверх якої на шиї висів легковажний ланцюжок. Він, мов дитя джунглів, вирізнявся скуйовдженим волоссям, південною засмагою і привертав до себе загальну увагу. Мої колеги вповільнювали ходу й пильно роздивлялися незнайомця, забуваючи, що їм треба поспішати додому. Екзотична птаха й не думала шифруватись. Тільки-но я вийшла, Олег рушив мені назустріч, забрав кулька з бананами, які я купила в обідню перерву, цьомкнув у щічку й спитав:

— Додому? — наче знав, де мій дім.

— Так, тільки на базар заскочимо, — сказала я, розпливаючись у посмішці.

За нами спостерігали всі, хто полюбляв скрізь пхати свого носа. А оскільки серйозних подій у інституті останнім часом бракувало, колеги вирішили, що мій екстравагантний кавалер — це подія № 1. Не могла ж я їх розчарувати. Обійняла Олега за стан і повела його до метро. Хай тішаться та домислюють. Гадаю, дехто через це навіть спатиме погано.

А далі ми заїхали на базар по картоплю і всяку всячину, бо мої запаси скінчилися. Я маю на прикметі жіночку, в якої час від часу беру кукурудзу. Люди не розуміють, що існує різниця між дешевими вітчизняними сортами та чужою кукурудзою «бондюель». Інколи купую два качани — і це вся моя вечеря. Жіночка возить кукурдзу з Закарпаття. Сьогодні нам поталанило, вона була на місці з великим мішком — делікатеси на вечерю ми отримали. Вдома Олег перебрався в шорти й футболку, в яких подорожував із Ростова, та заходився чистити картоплю. Я згадала, що нема олії, а на салі картоплі не люблю. Побігла в маленький магазинчик у дворі. А коли повернулася, гість мій був блідий і знервований.

— Только успокойся. Спокойно, сядь на табурєт. Я тєбє сєйчас расскажу такоє… Ти мнє нє сказала, можно лі подходіть к тєлєфону. Сначала я нє собірался подходіть, но он так долго і настирно звоніл, что я взял трубку.

— Щось із моїми домашніми? З бабусею? От я свиня — не дзвонила після приїзду. Я невдячна і черства! Матір Божа, пробач мені! — я скочила з табурета й помчала до телефону. Олег мене зупинив, схопив за руку.

— Нєт, другоє, с бабушкой, навєрноє, всьо хорошо, хотя позвоніть надо, конєшно. Ти успокойся. Звоніл тот мальчік, Арчібальд, кажется.

— Не Арчібальд, Артур, напевне. Звідки ти знаєш, що він?

— Я нє знаю, я прєдполагаю. Он плакал і просіл о помощі. Он говоріл, что єго уб’ют, єслі ти нє організуєш викуп.

— Чому я? У нього є тато, бабуся… Пробач, бабуся не організує нічого.

— Чєго ти у мєня спрашиваєшь? Я только взял трубку. Нє надо било, я не імєл права подходіть к твоєму тєлєфону.

— Що ти відповів?

— Я сказал, что ми сєйчас же позвонім в міліцію, і оні узнают номєр тєлєфона, с которого звонілі, і тєлєфонним тєррорістам не поздоровітся. Чтоб Арчібальд нє пєрєживал, ми поможем.

— Терористи — це ті, хто каже, що вокзал заміновано чи школу. Тут зовсім інше. Ми йому нічим допомогти не зможемо. А міліція… — я замислилась.

— Я в етом нє понімаю. Может, ти права. Но я счітаю, что надо сообщіть в міліцію. Пусть іщут. Ето іх работа. Звоні.

— Ти що, здурів? Вони ж його дійсно вб`ють. Не можна ризикувати життям хлопця. Поїхали!

— Куда? Давай поєдім, поужинаєм!

— Яке поїдім? Треба рятувати Артура!

— Ми к бабушкє?

— До якої в біса бабушкі? Ми до батька!

— Віка, так нєльзя. Давай подумаєм спокойно. Можно всьо іспортіть. Давай поєдім картошкі, а параллельно порассуждаєм.

— А якщо його вб’ють?

— Думаю, что пока нє уб’ют. Оні же с тобой єщє нє говорілі. Оні говорілі со мной, а я сказал, что нічєго нє знаю, тєбя нєт дома, а я посторонній чєловєк, іностранєц.

— Чому ти кажеш, що вони з тобою говорили, з тобою ж говорив Артур?

— Ну ето же ясно, как Божий дєнь, он говоріл, а тє, кто єго похітіл, навєрноє, билі рядом і єму подсказивалі. Ти што, думаєшь єму тєлєфон оставілі?

— Справді. Я не подумала про це.

Ми почали їсти картоплю. На салат часу вже не витрачали. В пароварці доходила до кондиції кукурудза. Цей сорт вариться неймовірно швидко, на відміну від наших. Я здригнулася, коли несподівано пролунав дзвінок в двері. Олег також напружився:

— Оставайся на мєстє. Я открою. Мало лі кто ето.

Він пішов до дверей, а я причаїлася за одвірком і нащось ухопила улюбленого фікуса. Він за літо підріс і важив достатньо, щоб перетворитися на холодну зброю. Звичайно, у вправних руках.

За дверима стояла баба Галя, моя улюблена мила сусідка. Вона щойно прибула з дачі, привезла грушечок та яблучок. Побачивши Олега, баба Галя навіть трохи відступила назад, подивилась на номер квартири. Я вже бігла її обіймати, але вона підняла руку, щоб перехреститися від вигляду мого квартиранта.

— Віко, хто це?

— Це мій знайомий із Ростова, в поїзді познайомилися. Він і вам сподобається, впевнена. Йому нема де жити, люди такі черстві, а Київ йому завжди як рідне місто.

— А Рома знає?

— Рома не знає, він тепер про мене нічого не знає. Могли б і не питати. Заходьте.

Баба Галя з острахом увійшла, боком просуваючись на кухню.

— На, оце тобі з саду Лідії Дмитрівни. Стільки його на землі валяється, що плакати хочеться.

— А ви к нам надолго? — Олег, посміхаючись приязно, взяв у неї з рук торби. — Проходітє. Может, поужинаєтє с намі?

— Дякую. У мене є своя вечеря. Я, Віко, не сподівалася, що ти така. Не сподівалася, — баба Галя осудливо переводила погляд із мене на Олега й назад.

— Яка я? Навіть дуже порядна. А що Рома такий, ви сподівалися? Сподівалися?

— Віко, мені Ліда про Рому й тебе казала, це непорозуміння. Все владнається. Повір моєму досвіду. Я багато в житті бачила. Ви пара!

— Пара? Яка пара? Я пара з Лідією Дмитрівною, це точно. З вами пара. А він парується з Оленкою. І нехай. А зараз пробачте, нам треба поспішати. У нас мало часу.

— На що це тобі з ним мало часу? Я он мамі твоїй подзвоню. А ви, молодий чоловіче, йдіть геть, воно молоде, придуркувате ще. У неї такий Рома, такий порядний, як його мама.

— Ну ето ви зря так говорітє. Она нє прідурочная. Она очєнь добрая і мілая дєвушка. Мнє стидно вас слушать.

— То не слушай, а забирайся. Геть забирайся. Чужа вона мілая, а не твоя. Чуєш?

— Так, Галино Степанівно. У нас мало часу, потім поговоримо, потім. Не ображайте людину, коли мало знайомі з нею. І взагалі, прошу нас вибачити, ми дійсно не маємо часу на балачки.

І я почала поволі наступати на неї, щоб старенька йшла геть. Грізно так наступала.

— Та дай хоч торби свої позабираю, малахольна!

— Потім, потім. Не пропадуть ваші торби. Дякую за турботу. Але не терпить час.

І випхала Галину Степанівну за двері. Це ж зараз зав’яжися — вона на три години розтягне розмову. Олег стояв біля вікна й розгублено дивився на вулицю.

— Віка, я би ушол, но нє могу тєбя оставіть одну с такой проблємой. Ти попала в нєхорошую історію, я чувствую. Я собірался завтра уєхать, даже білєт взял, но нє поєду. Так куда ми сейчас?

— Зараз ми в стрілецький клуб «Сер Чарльз», а потім видно буде.

— Што ето за клуб, і зачем нам туда? А может, сразу к мєнтам? А?

— Ти що? Артур приречений, якщо ми їм подзвонимо! А в клуб треба, він належить його батькові. Я ж тобі розповідала, що батько в нього не бідний.

— Может, сначала к єго бабушкє?

— Ти б її бачив! Вона ледь жива. Я їй не зможу сказати, що онука викрадено. Не витримає. Серце розірветься, чи ще щось таке скоїться з нею. Навіщо брати на сумління такий гріх?

— І всьо же, ти вєдь говоріла, что она єго много лєт нє відєла, может, она всьо нормально воспрімєт? Давай, попробуєм?

— Ні, вона не має до цієї історії жодного стосунку. Вона чекає на онука. І має дочекатися, — рішуче, мов героїня американського бойовика, сказала я.

* * *

У стрілецькому клубі на місці Галинки-дитинки сиділа незнайома дівчина. Про Галинку вона мені сказала, що її не буде ще тиждень, а шефа також нема й не буде. Я спитала про Ігоря. Дівчина приязніше глянула на мене.

— Так відразу б і сказала, що їхня знайома. Вони поїхали в Італію вибирати будинок. Плюнули на роботу і поїхали. Ти ж знаєш, як батько Галинку любить. Тепер його брати тут господарюють.

— Слухай-но, дай мені Ігорів або Галинчин мобільний, мушу їм терміново подзвонити.

— Ну, цього я не можу. Вони сказали, що тиждень будуть без зв’язку. У крайньому випадку ми можемо телефонувати. Але за кожен дзвінок — штраф.

— У мене крайній випадок, найкрайніший! Давай, я за тебе штраф заплачу! Будь ласка!

— Ні, не вийде. У нас тут військова дисципліна. Я не хочу втратити роботу. І ніхто тобі телефона не дасть. Хазяїн хоче раз у житті відпочити від роботи, від нас, і ми його розуміємо.

— Навіть коли я розповім надзвичайну історію? Історію, що стосується майбутнього його дочки?

— Тим більше. Нарешті вона знайшла того, кого кохає, хто подобається батькові та всій родині. Телефона тобі ніхто не дасть.

Я подивилася на Олега довгим поглядом, і він зрозумів. Відсунув мене на другий план, чарівно посміхнувся і спитав:

— Девушка, а єслі я абонемент на год куплю? Ви такая красівая, ви умная і должни нас понять, у нас нєт другого вихода, нам нужен тєлєфон, вам хозяін потом спасібо скажет — вот вспомнітє мойо слово.

— У нас тут дисципліна. Нам сказали — не давати телефон. Це наказ.

Олег ще не вірив, що його посмішка тут нічого не варта. Якби мені так посміхались, я б усі телефони пригадала, які забула десять років тому. Тим більше дивно — вона ж не знає, що він «голубий».

Уже смеркало. Ми поїхали до Артурової мачухи. У вікнах було темно, ми дзвонили, та марно. Ще телефон Ігоря мав бути в Лідії Костянтинівни та в комп’ютерному клубі. Охоронець був на місці, та радіти нам не довелося. Він сказав, що телефон викинув, бо не збирався нікому стукати на Артура.

Лідії Костянтинівні дзвонити я не могла.

— Нічево, — сказав Олег, — добро должно победіть, — і купив мені морозиво.

Я їла й думала, що добро перемагає, але не завжди відразу. Деколи воно перемагає, коли вже пізно.

Розділ 32

Рано-вранці Олег поїхав на вокзал здавати квитка. Я ще трохи поспала, потім почала збиратися до Лідії Дмитрівни. Коли задзвонив телефон, я саме шукала парасольку. В слухавці трохи помовчали, потім почулося схлипування, яке переривалось благанням:

— Врятуйте мене, я знаю, ви мене шукали, врятуйте.

— Хто ти?

— Я Артур. Вони мене мучать. Учора вбили кішку й сказали, що так само вб’ють мене. Щодня в мене на очах убиватимуть котів, аж поки ви не знайдете гроші.

— Ти можеш дати їм слухавку?

— Можу. Даю.

Слухавку взяли відразу. Я очікувала на кавказькі інтонації, але до мене озвалися чистісінькою українською:

— Привіт, красуне! То як відносно бабок?

— Яких бабок?

— За життя цього чудового хлопця.

У слухавці почулося ридання.

— Скільки ви хочете?

— Ми хочемо 10 кусків.

— Кусків чого?

— Десять тисяч євро. Не плутай із баксами, ми хочемо євро. Якщо хоч одна жива душа дізнається про нашу розмову, одна душа… Навіть не дізнається, а здогадається, тоді хлопцеві гаплик, — знову ридання.

— І не подумай, що ми й до тебе не дотягнемося. З-під землі дістанемо, з-під води, з-під вогню. Якщо не зразу, то через місяць, через рік тебе знайдемо. Так що готуй гроші.

— А де я їх візьму? У мене ж нема.

— Продай квартиру! У тебе ж є квартира. Краєвид із вікон на куполи. Чи не так?

— Так. Але…

У трубці знову ридання.

— У бабусі цього чудового хлопчика також є квартира. Чи не так?

— Є. Але ж вона хвора.

— А ти продай її квартиру, а сама візьми її до себе, коли така добра. Інакше хлопець загине. До того ж, у нього є батько. Чи не так?

— Так, але батько у від’їзді. Ви почекаєте тиждень?

— Тиждень? — Той, хто говорив, трохи з кимось посперечався, вочевидь прикриваючи долонею слухавку, потім виніс вирок:

— Ні, тиждень — це багато. Гроші потрібні завтра, в крайньому випадку — післязавтра. Ти гарна, ти добра, тому тільки десять тисяч. Із інших ми беремо більше.

У слухавці піпікало, в моєму серці боліло, а в двері дзвонили.

Баба Галя переступила поріг і глянула на мене з жалем:

— Віко. Я тебе давно знаю. Отямся, дитино. Він тобі не пара.

— Він мені не пара. Мені ніхто не пара. Дайте десять тисяч євро, якщо маєте, я віддам.

— Ти чисто ненормальна. Звідки в мене такі гроші? Це він із тебе вимагає? Я так і знала. Пропишеш його, а він тебе вижене.

— А скільки маєте? Дайте хоча б щось.

— Віко, я не маю нічого, тільки пенсію.

— Давайте щось продамо.

— Що продамо? Кому продамо?

— Я продам свою квартиру — пустите до себе? На деякий час. Потімя нову куплю. Або цю назад відкуплю.

— Не пущу. Я боюся за тебе, дитино. Він наркоман? Він вимагає, щоб ти продала жилплощу? Він хоче в тебе прописатися?

— Ні, він не наркоман. Але мені дуже треба. Не знаєте, де взяти?

— Не знаю.

— Тоді йдіть геть. Як тільки мені щось треба, то вас нікого нема й до мене діла нема нікому. І всі такі бідні, такі вбогі.

— Віко, розкажи, дитино, що таке з тобою? Разом подумаємо. Знайдемо раду. Я маю досвід, а ти ще мале.

— Все, до побачення. Я не можу витрачати час на людину, яка думає тільки про себе.

— Віко, в тебе щось із головою.

— Прощавайте, Галино Степанівно, я мушу подумати, що продати. Дачу можете продати?

Вона перехрестилася. Але це ж завдяки мені вона має дачу!

Потім я дзвонила своїй подрузі-психоаналітику. Вона грошей не мала, бо справи йшли кепсько. Людей, які б їй повірили та заплатили великі гроші за консультації, було небагато. Можливо, вони десь були, потребували порад психолога, але шляхи їхні з цим класним фахівцем поки що не перетиналися. Вистачало на податки й трохи на життя, але не на те, про яке вона мріяла.

Лідія Дмитрівна також не зраділа з мого дзвінка. Я сказала, що зайнята і не зможу піти з нею по магазинах.

— Віко, адже ти казала, що візьмеш відгул. Я не можу без тебе в такій ситуації. Учора півдня тинялась «Метроградом». Це такий шок!

— А ви що думали? «Метроград» — це купа товарів, розгубитись можна. І для мене такий шопінг був би шоком. Ніколи не знаєш, на чому зупинитися.

— Я не про це. Купа — для тебе й твоїх однолітків. Мене там бачити не хочуть.

— Не вигадуйте. Їм аби покупець.

— Я також так думала. Але з такою каргою, як я, їм не хочеться мати справи. Казали, що на мене в них нічого нема, а в одному магазинчику після того, як я здуру поміряла їхню спідницю, навіть освіжувачем повітря побризкали у примірювальній. Майже в очі мені бризкали, щоб швидше забиралась.

— І ви таке стерпіли? Кажіть, у якому бутику — я їм цього не подарую! Адже ви ветеран праці. Їм шкода, щоб ви якусь спідницю на себе начепили та трохи в ній постояли біля дзеркала? Їм же все одно нема чого робити.

— Знаєш, Віко, старі нікому не потрібні, вони всіх дратують.

— Ну, не всі. Не треба узагальнювати, хоча є такі, що дивуєшся, як із ними живуть їхні родичі. Он у нашому будинку одна бабця є. Стоїть і жебрає біля супермаркету щодня, аби тільки насолити домашнім. Мовляв, дивіться, люди добрі, які в мене син і невісточка, а ще дві онуки. А вони її навіть ікрою годують. Ви ж не така.

— Не така, я знаю. То ти відгула взяла?

— Так, узяла, мені без відгулу сьогодні, ну, ніяк.

— То ми йдемо, чи щось сталося?

— Поки що ні, але може статись, якщо я багато базікатиму. Їдьте собі самі.

— Я поїду, але на душі в мене не дуже спокійно.

— У мене також, але мусимо з цим якось жити. Хай Оленка з вами піде.

— Оленка не піде, бо їде з командою на збори. Вона й так багато часу на мене витратила. Піду сама, якщо ти зайнята.

— Так, я зайнята, я дуже зайнята. І, як завжди, чужими справами. Але хто, як не я, допоможе стражденним?

— Віко, щось ти мені не подобаєшся.

— Байдуже, подобаюсь я вам, чи не подобаюсь — мені треба йти. До речі, й синові вашому я не подобаюсь. Мені що, вішатися, коли я вашій родині не до вподоби?

І я пішла на роботу. Секретарка з моєї появи дуже здивувалася:

— Віко, ти ж у відгулі. Я тебе відмітила в табелі, як годиться. Витирати?

— Ні, я на хвилинку. У себе? — кивнула я головою в бік кабінету.

— У себе, зараз попитаю, — вона доповіла про мене по телефону, а по тому сказала:

— Можеш зайти. Він скоро на нараду відбуває, так що недовго.

Я зайшла, без запрошення вмостилася в кріслі й подивилась шефові у вічі. Вони були сумні та стомлені. Куди й поділися зухвалий блиск, упевненість і таке інше.

— Я вас слухаю. Ви не у відгулі?

— Я у відгулі, на хвилинку забігла. Чи не позичите мені грошей? Багато грошей.

— Скільки — багато? Двісті гривень? — він дістав гарний шкіряний гаманець.

— Ви не зрозуміли мене. Мені треба багато — десять тисяч евро.

— Скільки?! Навіщо вам такі гроші? Проте… Не треба відповідати, таких грошей я вам не позичу, не маю.

— Пошукайте десь, благаю, мені дуже потрібно. Я потім віддам, коли зароблю.

— Не думаю, що у нас ви їх швидко заробите. Я таких грошей не маю.

— Що ви за начальник, коли не можете позичити грошей? Тоді дайте кредит.

— Кредити банк дає, а не я. Але з вашою зарплатнею вони стільки не дадуть. Не розраховуйте. І все ж таки, навіщо?

— Ви забули, що я збираюся заміж за кордон? Хочу показати женихові, що не з бідних, що вмію втримати копійчину. Бо ще подумає, що з голодранцями пов’язує свою долю.

— То ви для цього? Якщо з банку вимагатимуть якісь папери підписати по місцю роботи, я не підпишу. Не можу повірити, що в нормальної людини з нормальної сім’ї можуть бути такі безглузді авантюрні ідеї. Мені казали, що на вас якесь опудало вчора чекало біля входу? Так?

— Боже, спаси мене від моїх ближніх! На мене чекав нормальний хлопець, а вони витримати не можуть того, що на їхніх дочок ніхто не чекає. Це ж треба! Та він нормальніший за нас усіх разом узятих. Ось ви, наприклад, знаєте, що означає «300 років ККМВ»? Не знаєте? Я також не знала. А він мені сказав. І, між іншим, два курси Щукінського училища скінчив. А те, що такий вигляд має, то це його особиста справа. Ви маєте такий вигляд, який вважаєте за потрібне мати, й таку зовнішність, яку Бог вам дав. А мені, між іншим, ваш шкіряний піджак не подобається. Ви в ньому наче з шафи виглядаєте. Ні, не так. Наче з шафи росте голова, а то, виявляється, ви в піджаку.

— Із шафи голова?!

— Авжеж, із шафи голова. То дасте грошей? Мені дуже потрібно, повірте.

— Ідіть звідси. Якщо я вас ще сьогодні побачу, то будете цей відгул відробляти. І я не жартую з вами. Дістали!

За дверима стояла секретарка.

— Про що ви? Я почула тільки, що він тебе змушує відробляти відгул. Як це?

— Так це. А ти не вірила.

Край. Грошей більше ні в кого з моїх знайомих не може бути. Я купила газету з оголошеннями й сіла на лаві у сквері. Мені потрібен був досвідчений юрист, який ні перед чим не зупиниться задля власної наживи. Продати квартиру Лідії Костянтинівни — завдання не з легких. До того ж, продати треба швидко, бандити не чекатимуть. Потім повернеться Ігор із подорожі, я йому все розповім, і ми придумаємо, що робити з Лідією Костянтинівною. А поки що винаймаємо їй квартиру, або в мене хай поживе, хоч для мене це й незручно, та я потерплю.

Дзвонила я з телефонної будки довго, деякі абоненти навіть трубку кидали від огидності моєї пропозиції. Нарешті знайшовся один, який сказав, що таким не займається, та знає когось, хто погодився б мені допомогти. Я мала подзвонити за телефоном, який він продиктував. За тим телефоном мені назвали ще один, а там сказали, що я маю купити мобільного телефона і стартовий пакет, зробити по ньому не більше 10 дзвінків і тільки на певний номер, який мені повідомлять. Я так і зробила.

Після цих маніпуляцій перейшли до справи. Я сказала, що власниця квартири недієздатна, ненормальна, відверто кажучи. Щоправда, зараз видужує. Я хочу продати її квартиру без її дозволу. Але нехай про мене погано не думають, я потім щось вигадаю і власниця не залишиться на вулиці. Я порядна дівчина, якщо треба, принесу довідку з місця роботи. На тому кінці заіржали. Сказали, що вірять, але випадок дуже складний. За складність вони беруть — і назвали таку суму, що я мало не втратила свідомість. Сподіватися, що лишаться якісь гроші, на які, взявши в Ігоря певну суму, можна буде купити іншу квартиру Лідії Костянтинівні, не доводилось.

— Це грабіж. Де ваша совість?

— Пані, про вашу совість я мовчу, — пролунало зі слухавки. — І ще нам потрібен завдаток. Бо вкладемо гроші у вирішення вашої проблеми, а ви десь подінетеся.

— І який же завдаток? — спитала я.

Сума знову була жахлива, але майже реальна. Домовились, куди я маю принести завдаток завтра ввечері. Ні, не ввечері, вночі. Чекатимуть у якомусь там сквері на останній лаві. Якщо ліхтар на стовпі світитиметься — не підходити. Ну, і певна річ, зі мною не повинно нікого бути. Тільки юрист побачить, що я йду не сама, наша співпраця скінчиться. І більше таких дурнів, які ризикують, аби тільки клієнта вдовольнити, я не знайду.

Що ж, доведеться в ломбард занести чи продати сережки, ланцюжок і каблучку. Пройдуся відділом, напозичаю трохи.

Додому я летіла, мов на крилах. Олег зварив борщ, наліпив пельменів, дістав із холодильника компот. Як добре, коли хтось тобою опікується. Я розповіла йому все про сьогоднішній день. Він уважно слухав, а коли я розповіла про «доброго» юриста, аж виматюкався.

— Згодна, вони сволота, але ж Артура треба врятувати, правда ж?

— Да, мальчіка надо спасті, но гдє берутся еті нєлюді? Подумать нє мог, што можно по об’явлєнію найті подлеца, которий может продать квартіру чєловєка без єго ведома.

Олег пішов у кімнату і повернувся з гаманцем.

— Возьмі вот нємного дєнєг, уже мєньшє одалживать прідєтся, — він простяг мені декілька російських купюр по сто рублів.

Непростий видався день.

Розділ 33

Потрібні для завдатку гроші я знайшла — більшу частину випросила в своїх співробітників. Раніше грошей не позичала ні в кого, тобто, майже не позичала. Люд зрозумів, що я кудись влипла, й гроші знайшлися. Не надто розраховуючи на власну пам’ять, про всяк випадок я склала список кредиторів, занесла в комп’ютер і пообіцяла все віддати до Нового року. В обід занесла в ломбард сережки, ланцюжок і каблучку. Дали за них мені так мало, що хотілося заплакати. Це ж знову грабіж! Проте іншої ради я не мала. Навіть не так давно купленого пуховика здала в магазин, посилаючись на те, що не підійшов. Для цього довелося заповнити анкету й показати паспорта. Нелегко мені було сказати неправду про модернову річ. І як я тепер без нього зимуватиму? Намагалася втішити себе тим, що він був закороткий. Як тільки розбагатію, куплю собі довгого. В довгому тепліше, це ж ясно, як Божий день.

Подзвонила Лідія Дмитрівна, повідомила, що ввечері від’їжджає на Москву, мовляв, якщо я хочу її провести, поїзд номер такий-то, вагон п’ятий. Голос у неї був такий, ніби вона щойно плакала або готувалася до істерики. Звичайно, я хотіла її відпровадити.

— Чому на Москву?

— Анрі приїздить до Москви в своїх справах, ми зустрінемося за три години до вильоту й полетимо до Франції разом, він так вирішив. Знайомитись доведеться в літаку.

— У літаку, то й у літаку. Це, принаймні, дуже романтично. Пам’ятаєте фільм «Французький поцілунок» з Мег Раян? До того ж, із літака ви не вистрибнете. А як у вас із прикидом?

— Із чим, перепрошую? Я не зрозуміла.

— Із вбранням, туалетами, парфумами, білизною?

— Не хвилюйся. Ми з Оленкою все купили за твоїм списком. Я думаю, навіть забагато, шкода грошей. Плакав мій новий насос… У Оленки гарний смак.

Про смак Оленки я вже трохи знала. Довелося в магазині перетнутися. До того ж, коли їй подобається Рома, зі смаком проблем немає. Але, з іншого боку, Рома подобається як тим, хто має смак, так і тим, у кого він геть відсутній. Парадокс.

— Забудьте про насос. (Крім насоса треба було купити ще й тачку, та я її не добивала). Рома знає, що ви їдете до коханого?

— Знає. З самого ранку знає, — схлипнула Лідія Дмитрівна.

— Ну, і що?

У відповідь запіпікало в слухавці.

Звичайно, я мусила її морально підтримати. Місія в мене зазвичай така. Крім того, це ж я зчинила бучу, сама постраждала, накликала лихо на свою дурну голову — нема кого звинувачувати. Зателефонувала Олегові, що буду пізніше, бо йду на вокзал проводжати Ромину маму. Він сказав, що приготував їсти, щойно вимкнув пральну машину. Добре, що я подзвонила, тепер він спокійно може піти на виставку картин Єгізааряна. Є в нас такий чудовий художник. Дивний художник. Я б і сама з радістю поспілкувалася з прекрасним. Про Єгізааряна мені колись і Рома розповідав.

Їдучи в ліфті, я ловила на собі погляди співробітниць. Очевидно, певна категорія зацікавлених, тих, що не бачили, хто мене зустрічав із роботи, збиралися це зафіксувати сьогодні. Дивіться ж, люди, сьогодні мене ніхто не зустрічає, як і вас. Я йду, куди хочу, задоволена собою і вами. Зараз я вільна, погуляю «Метроградом» чи сяду на лаві — десь же треба згаяти час між роботою і поїздом.

Я сиділа на нагрітій останнім сонечком лаві й гортала додаток до грубої щотижневої газети однією рукою, а другою витягала з пакетика картоплю-фрі, куплену в «Макдональдсі».

Додаток до грубої газети люд бере заради новин, програми телепередач, корисних порад. Я обожнюю гороскопи на останній сторінці. Треба буде спитати в Олега, хто він за Зодіаком. Хто тут у нас найінтелігентніший знак? А й справді, хто?

Який цей Олег дивний. Отак зірватись і приїхати в чуже місто тільки тому, що втлумачив собі, нібито в нього закоханий. Не уявляю жодного міста світу, в яке я ось так би ні сіло ні впало поїхала. За винятком мого ріднесенького, звісно. Проте ні, є ще Львів. Хоча, звичайно, не так уже й багато міст я встигла відвідати. Олег щиро вірить, що Київ лікує його стомлену від суєти душу, надихає на якісь вчинки, заспокоює. Уже два вечори я тільки й чую, яка щаслива, що живу серед таких людей, серед таких церков, соборів і пам’ятників, дихаю повітрям свободи і культури, не ціную затишку, який створюють кожне деревце, кожен балкончик. Мені, відверто кажучи, смішно. Я б йому такі балкончики показала, на яких баба Яга може ховатися від правосуддя, такі скверики, куди в сутінки й міліціянта калачем не заманиш, такі під’їзди, де мали б протигази видавати при вході. Хай вірить, що в нас місто інтелігентних мрійників, вихованих на традиціях і трипільській культурі. Ти, Олежику, на зборах мешканців нашого під’їзду з нагоди пошкодження кодового замка «Цифрал» не був. Одразу б усе стало на свої місця. Хоча дійсно, виставки Єгізааряна в них нема. Але якби хто запропонував мені обрати місто, де майже комфортно себе почуває моя душа, то це був би Львів. Перетин вулиць Сербської та Староєврейської. Проте, можливо, вони не перетинаються, давно там була, підзабула.

Я гортала тижневик. Поглядаючи на годинника, ознайомилася з програмою телебачення, роздивилась фотки кінозірок, перечитала оголошення з пропозиціями зняти лихе наслання та врятувати від алкогольної залежності. Уже хотіла сховати газетку й піти по наступну порцію картоплі до «Макдональдсу», бо однієї виявилося замало, коли очі мимоволі затримались на заголовку: «Секс на заході сонця». Цікаво, чим він так відрізняється від сексу під місячним сяйвом. Але йшлося зовсім про інше. І мене почало лихоманити.

Маючи на меті віддати заміж Лідію Дмитрівну, якось не замислювалася над тим, що навіть у такому віці люди одружуються не тільки заради того, щоб разом згадувати босоноге дитинство, ділитися рецептами боротьби з мозолями та досвідом спілкування з персоналом пенсійних фондів. У газеті було написано, що плотські утіхи цілком можливі й навіть бажані в похилому віці. Я швиденько пробігла очима рядки, де говорилося про те, що діти не розуміють батьків, які на схилі віку хочуть бути щасливими, чинять усілякі перепони, інколи сумніваються, чи ті сповна розуму. Далі про те, що слід тренувати тіло, робити зарядку, не впадати в депресію, мужньо витримувати нападки родини, чекати й не проґавити, коли прийде останнє кохання. Я можу повірити, що Рома дійсно думає, буцімто мама трохи не того. Щодо перешкод, то це навряд. Він просто не вірить до кінця. Тим більше, що раніше вона в цьому плані поводилася бездоганно. Мозок мій гарячково працював. Може, це якийсь жарт? Але таку думку я відкинула миттю. Жарти могли б бути 1 квітня. А нині осінь, час для жартів ще не настав. Ще могло б бути соціальне замовлення. Але також не тягне, навряд чи знайшлися б у автора спонсори, які б скинулися для набивання собі ціни й дратувати дітей та онуків. Отже, це чистісінька правда.

Найважливіше, як завжди, було написано в кінці. Там ішлося про те, що з огляду на вік (мається на увазі втрата привабливості фізичними тілами закоханих) автор пропонує займатися сексом у темряві або напівтемряві, при свічках. Найголовніше — не оголюватися, щоб не відлякати партнера. Логічно. Що ж робити? Поговорити віч-на-віч із Лідією Дмитрівною я вже не встигну. А вона й поїде, наївна, не знаючи, на що може нарватися. А якщо я її зовсім не знаю і вона здогадується, на що погодилась, то візьме та й роздягнеться при світлі. І тоді край усім сподіванням. І чому було раніше про все це не подумати?

Стільки часу згаяної А мені дійсно клепки бракує — найголовніше й випустила з уваги.

Я схопила газету, мов яку дорогоцінність, і помчала до метро. До поїзда лишалася година. Може, в мене буде час відвести вбік Лідію Дмитрівну і про все поговорити відверто, як жінка з жінкою? У неї ж досвіду трохи більше, ніж у черниці.

На пероні я дивилася на годинника, на табло, слухала оголошення, бігала з одного кінця перону в інший і страшенно нервувала. Це так не схоже було на Лідію Дмитрівну. Поруч зі мною бігав якийсь дідок із потворним букетиком напівзів’ялих хризантем, і він також нервував. Ми з ним розуміли одне одного й не розуміли тих, кого прийшли проводжати. Невже так важко не спізнюватися?

Коли в кінці перону з’явилася нарешті група на чолі з Ромою, до відходу поїзда було, мабуть, хвилин зо п’ять. Лідія Дмитрівна в новому плащі з якоюсь хусткою чи шаллю, зі шкіряним портфелем через плече, із легковажною зачіскою, насилу встигала за синочком, у якого недобрим вогнем палали очі. Мене він побачив не відразу. Баба Галя ледь пленталася позаду з власноруч пошитою торбинкою. Добре, що не з картатою сумкою. У торбинці, як я здогадалася, були дари ланів і садів.

— Привіт, — Рома дивився на мене з іронічною посмішкою, — вітаю з перемогою. Ми потрапили в пробку. Краще б ще там постояли, тоді б не було цієї поїздки.

— Рада бачити. Ти про яку перемогу? «Динамо»? Але ж ти знаєш, я не вболівальник. А про інші перемоги я не в курсі.

— Про яку перемогу? Ти ж підбила маму їхати до цього афериста.

— Чому ти вважаєш, що він аферист? А може, твоя мама аферистка? Гадаю, вона буде з ним обережна. Не завадить. А коли щось не так, ми зможемо поборотися за її права. В їхньому світі це просто, я читала. Але не раджу зарання його ненавидіти. Поки що він нічого поганого ні мамі, ні тобі не зробив. Може, ще татом його називатимеш і в гості напрошуватимешся.

— Вона читала! Мамо, поїзд зараз рушить, — він повернувся до Лідії Дмитрівни, — я несу речі, а ти йди попереду.

Рома подивився на мене так, що я майже втратила свідомість.

Ми з Лідією Дмитрівною навіть не встигли поцілуватись, вона вже була у вагоні. Дідок, який бігав пероном поруч зі мною, так і не дочекався тих, кого мав провести. Він понуро стояв за кіоском і заздро спостерігав за нами, обмахуючись букетом, наче віником у лазні, — впрів, ганяючи туди-сюди.

Я тримала газету в руці й думала, що ж із нею робити. Вона мусила потрапити на очі Лідії Дмитрівні, але не просто потрапити — остання мала прочитати про кохання на заході сонця.

Біля кіоска, в якому торгували водою і пиріжками, на купі речей сидів хлопчик, чиї батьки, напевне, посадили його за сторожа, а самі тягли з камери схову решту клумаків. План вималювався блискавично. Я підбігла до малого і спитала:

— У тебе є фломастери? — бо яка ж подорож без фломастерів і трансформера в такому віці?

Малюк дивився на мене з-під лоба:

— Є, тільки в рюкзаці.

— Дай мені, я маю щось написати й зразу тобі віддам. Будь ласка.

— Не хочу, вони далеко.

— Будь ласка, мені дуже треба. Я куплю тобі шоколадку. Хочеш?

— Хочу морозиво… І гумку.

— Добре, куплю морозиво і гумку. У тебе горло не болить?

— Ні, в мене вухо болить.

— Ну, вухо — це не страшно. Аби не горло. А вухо треба лікувати, у мене колись боліло.

Морозиво в кіоску було. Я вхопила найдорожче і простягла його малому, який неквапом діставав мені з рюкзачка набір фломастерів.

— А гумка?

— Ой, вибач.

Відгавкуючись від тих, хто там стояв, у тому самому кіоску я без черги купила гумку.

Треба було поспішати, бо батьки малого вже пересувалися пероном і помітили тітоньку, що дуже зацікавилась маленьким сторожем. А, може, речами? Я б їм сказала, добре це чи погано — лишати дитину саму, коли навколо стільки підозрілих людей.

Швиденько схопила червоного фломастера і намалювала рамку навкруг потрібної статті. Якось не дуже яскраво вийшло. Я зробила ще одну рамку чорну, а потім жовту. Ще й знаків оклику наставила навколо зі стрілочками. Віддала фломастери малому й побігла до вагона. Рома саме з’явився на верхній сходинці.

— На, — сказала я йому, — передай мамі, хай читає в дорозі.

Рома подивився на мене іронічно:

— Їй ніколи читати.

— Ну, будь ласка, — благала я, — це моє останнє прохання.

— Ну, якщо останнє, то передам, — і він зник у вагоні.

А на мене чекало споглядання неприємної сцени виховання. Хлопчика, який дав мені фломастер у обмін на жувальну гумку й морозиво, лупцювала мама. Він пручався, а вона кричала:

— Ти нащо береш у всяких морозиво? А може, вона заразна і хвора? А може, вона речі хоче вкрасти, а твої органи продати в Англію? У тебе щойно ангіна була. Ти що, дебіл?

Жінка вихопила морозиво, пожбурила його на рейки. Малий плакав, а батько не втручався, бо саме біг за черговою партією речей. Жінка кидала на мене погляди, сповнені ненависті. Я хотіла підійти і вибачитись, а може, й дати в дихало, але не змогла, бо побачила, що Рома стояв на пероні й махав мамі у вікно моєю газетою. Я рвонула до нього:

— Я ж тебе, як людину, просила віддати Лідії Дмитрівні газету!

— А я тобі, як людина, відповідаю, що вона не взяла. Сказала, що тут сама програма. Телевізора вона не дивитиметься, вона детектив має.

Поїзд рушав. Провідниця, що стояла на піднятому місточку, була моєю останньою надією. Я ішла поруч із вагоном, голова моя була на рівні її колін, навіть трохи нижче, моя швидкість поки що була така сама, як у поїзда. Я благально на неї дивилася й просила:

— Перекажіть пасажирці, котра мало не запізнилась, — не знаю, в якому вона купе, — та ви знаєте, про кого я. Так ось, благаю, передайте, щоб сексом вона займалася при свічках або в темряві. І щоб не роздягалася наголо, бо він злякається.

— Що? — провідниця вирячила очі. — Що ти верзеш? Ти знаєш, де знаходишся?

— Благаю вас, скажіть їй. Це дуже важливо. Як жінка ви мусите її зрозуміти!

Я вже бігла, розштовхуючи людей, бо поїзд набирав швидкість, до того ж, мусила перекричати натовп на пероні. Провідниця у відповідь плюнула в мене і зачинила двері. Я ж і далі бігла та благально дивилася на неї. Через шибку тамбуру я бачила, як вона крутила пальцем біля скроні. Собі покрути, якщо ти в цьому житті не вмієш розібратися, хто є хто й кому потрібна допомога! Розжиріла на харчах, які батьки передають дітям-студентам на чужину. Так я думала тої миті. За мною біг дідок із букетом. Він наздогнав мене й почав лупцювати по голові зів’ялими хризантемами.

— Я тобі покажу секс! Я тобі покажу! Вона здуріла, її треба було не пустити, я тепер бачу, що це ти її намовила! Ти! Ти! Вона ніколи ні на кого не дивилася! Так би й померла порядною людиною!

— Тату! — Рома скрутив старого й потяг від мене в протилежний бік.

Я стояла і дивилася на них, збиваючи з волосся зів’ялі пелюстки. Отже, у нас уже й тато замалювався. Ич, який! І сам не гам, і другому не дам. По-нашому. А Рома, замість того, щоб врізати йому добряче за роки безбатьківства, ще й татом назвав. Виявляється, це були ще й проводини кохання.

Їхали додому в метро разом із бабою Галею мовчки. Вона не могла мені пробачити Олегової присутності в моїй квартирі. Я її не збиралася поки що ні в чому переконувати й думала, що, мабуть, нічого страшного в ситуації з газетою все ж таки нема. Якщо збоку подивитися на Ромину маму, то вигляд вона має навіть непоганий. Я думаю, що середньостатистичну жінку від середньостатистичної бабусі відрізняють дві ознаки: легка хода — це перше, і відсутність м’ясистого наросту, чи сала, чи може, таких спеціальних м’язів у основі шиї — це друге. Цілком можливо, в цього горба є медична чи анатомічна назва. Тому не розумію, чому не горлати про це у всіх газетах, журналах і по радіо. Не знаю, що страшніше. Що одне, що друге однаково погано. Я інколи дивлюся на молодих дівчат — у декого з них є такий горб. Що б вони не надягли, він наводить на думки про сумне життя, в якому є місце важким сумкам, повсякденній нудній праці та відсутності надії на краще. Мені здається, що з цим можна якось боротися — є ж різні вправи гімнастичні, варто зайвий раз просто подивитися на себе в профіль, щоб не проґавити, коли починає з’являтися те, що паскудить твою статуру. Стільки красунь би тоді з’явилося на наших вулицях! Лідія Дмитрівна мала легку ходу та струнку спину. Ззаду її можна було прийняти за дівчину. Тож я можу не паритись. Чи бачила Лідія Дмитрівна Роминого батька? Чи давно Рома з ним спілкується? Якісь події в цій родині вже пройшли повз мене. Було над чим поміркувати.

Баба Галя сопла. Вона була вже без торби. Напевне, встигла віддати дари приміської землі нашій мандрівниці, молодець. Я обійняла її за плечі та засміялась:

— Прорвемося!

— Вікторіє, ти думаєш, що язиком ляпаєш?

— Ви про що? — спитала я.

Вона нахилилася до мого вуха й тихенько прошепотіла:

— Про секс.

Я зареготала. Потім замовкла й почала пригадувати, який же гарний Рома. З якою люттю він на мене дивився! А міг би сказати: «Віко, коли вся ця дурня скінчиться? Я ж розумію, що ти найкраща, наймудріша, найдобріша в світі. Давай помиримось». А я б відповіла: «Давай, тільки я з тобою не сварилась. Це ти зі мною сварився».

Розділ 34

Грошей, що я зібрала, на викуп для Артура, не вистачило б. Проте, їх мало бути достатньо для юристів. Коли я дзвонила до стрілецького клубу, мені ввічливо відповідали, що Ігор іще не приїхав, затримується. Олегові вдалось умовити бандюків трохи перенести дату викупу. Дзвонили ті настирливо, але безсистемно: ніколи не можна було вгадати, коли проявлять себе знов. Кілька разів розмовляла з ними я, деколи слухавку брав Олег. Він категорично не схвалював моєї поведінки, наполягав на тому, щоб повідомити в правоохоронні органи, я ж ні за що не погоджувалась. Ще кілька разів чула в слухавці стогін Артура, його прохання знайти батька, знайти гроші. Я жила в страху, в неспокої, мені снились жахливі сни, я думала тільки про гроші. Домовилася з юристами, що принесу їм усе, що мала, й вони розпочнуть продаж квартири, нададуть мені для звіту документи, які свідчитимуть, що процес продажу розпочався. Про цю домовленість я Олегові не казала. Він, наївний, не вірив, що можна продати квартиру без згоди хазяїв. Занудою в чистому вигляді його не назвеш, але щось від того вочевидь присутнє. Як розвішує сушитися ганчірку, якою мив посуд, як складає поліетиленові пакетики… Мені б і на думку не спало вигадувати систему для складання пакетиків. Він складає їх трикутничками, а потім заправляє кінчика всередину. А може, це тому, що він старший за мене. Проте це не котить: я знаю літніх людей, які в питаннях побуту ще й рівняються на мене, їм не позаздриш.

Домовлялась я з юристами важко. Від зустрічі в парку вони в останній момент відмовились. Я була рада, бо не уявляла, як піду й сяду на ту кляту лаву, яка навіть не освітлюється. Я весь час думатиму, чи нема в них удавки. Юристи сказали, що нам не треба знати одне одного в обличчя, тобто, знати все ж таки треба, але, так би мовити, на льоту. Справа того вимагає, мовляв, — я сама повинна розуміти. Я трохи розуміла, але в хащі не полізла. Якщо вдуматися в ситуацію, то я скидалася на справжню наволоч. Хотіла продати квартиру хворої жінки, щоб загарбати гроші від її продажу. Таких треба б засуджувати до пожиттєвого ув’язнення — з огляду на те, в кого я збиралася відняти житло. А з іншого боку — я хотіла врятувати хлопчика — єдине щастя старенької хворої бабусі. До того ж, у хлопчика був батько, заможний і успішний. Він не покидьок, мусив зрозуміти, що іншої ради я не мала, й купити нову квартиру синові та старенькій тещі. Коли я врешті-решт розповім усе зацікавленим сторонам, (а фінал має бути щасливим, бо всі того варті), мені ще й подякують. Ну, а якщо бабусі, Лідії Костянтинівні, доведеться трохи в мене перекантуватися, я потерплю.

Деколи лізли в голову думки стосовно того, чи вартий того Артур, чи правильно зрозуміє його батько мою поведінку. І взагалі, сама Лідія Костянтинівна, якби знала все про мої афери, чи не потрапила б до лікарні ще раз? Та вже в інше відділення…

І було ще одне «але». Я намагалась не думати про тих типів, юристів. Це що ж таке виходить? Це якщо комусь сподобалася моя квартира, він їх знайде, заплатить достатньо грошей — і мене просто візьмуть та викинуть на вулицю? Так виходить?! Із цим ще доведеться розібратись, коли Артура буде врятовано, а я матиму більше часу.

Тепер стосовно результату остаточних перемовин із юристами. Я назвала суму завдатку, яку мала їм віддати, щоб справа пішла. Решту вони погодилися брати частинами, по мірі вирішення проблеми.

— А гарантії, гарантії ви мені надасте?

— Гарантій не надамо. У нас також нема гарантій, що ви не прийдете на зустріч із бригадою в камуфляжі. Давайте, будемо довіряти одне одному. У нас спільна справа.

«Спільна справа! — думала я. — У нас нічого спільного, нічогісінько! Якби я знала, що ОМОН допоможе, то приїхала б із ним. Але гарантії ніякої, а життя Артура під загрозою щомиті. І тільки на мене він розраховує».

— Добре, хоч я вам і не вірю, іншого нічого не лишається. Де й коли?

— Завтра. Ви купите газету, прочитаєте розділ про дозвілля. Знайдете інформацію про пересувний цирк. Він один, два пересувних цирки не приїздять одночасно.

— Це на проспекті Перемоги?

— Господи, ну які ж бо ви тупі! Я кажу вам про пересувний цирк.

— Я не можу бути тупа хоча б тому, що маю диплом інженера-механіка. На юриста вивчитись набагато легше. І не будемо про це. Де, я вже знаю, тепер коли і з ким.

— Згоден, не будемо сперечатись, де важче вчитися. У нас своя думка. Отже, ви купуєте квитка на денну виставу, приходите самі, потім купуєте у вестибюлі поролонові вуха.

— Що, перепрошую? Вуха? Які вуха?

— Такі, які в цирку купують дітям. Ну, і деякі дорослі також купують собі. Носи ще купують… Це з цієї ж серії. Так от, ви мусите придбати вуха, відірвати одне, а те, що залишиться, надягти й дивитися виставу. До вас підійдуть і скажуть: «Як вам пасує!» Це пароль. Тоді віддасте тому, хто сказав пароль, гроші. Ми перераховувати не будемо. Якщо хоч на один евро, чи пак на одне євро помилитеся — відмовляємось працювати.

— У мене не євро, а гривні. По курсу. Міняти?

— Та добре вже, не міняйте. Ну, й гальмо ви! Ми ж говорили про євро.

— Якби говорили, то я б поміняла! Я бачу, юристи мають усе записувати, бо пам’ять слабенька.

— Ви маєте рацію, тільки самі страждаєте на погану пам’ять. У нас роботи — гори. Не забудьте про вуха. Або занотуйте.

І там від’єдналися. Мені здалося, що під час наших перемовин хтось поруч із юристом сміявся. Чи може, це тільки моя підозріливість? Ну, хто може сміятися під час таких кримінальних «тьорок»?

У кіоску придбала цілу купу газет і дізналася з них, що до Києва приїхав мандрівний цирк. О-ля-ля! Там виступають гімнасти, віслючки, верблюд, двоє клоунів, песики і звичайна свійська свиня, їхати до цирку довгенько, та маршрут розписаний, розклад вистав також. Ну, що ж, поїду.

Задурити голову Олегові — раз плюнути. Сказала, що маю справи в місті на предмет візиту до косметолога. Хіба така сучасна дівчина, як я, не відвідує час від часу косметичного кабінету? Відвідує. Олег не здивувався. І сам, мабуть, не від того, щоб із поживною маскою на обличчі полежати на канапі в пристойному салоні. Я прокралася до комірчини, де на споді старої коробки з-під кавоварки в зім’ятому конверті тримала гроші. Все було на місці. Сховала конверт за ремінь джинсів, надягла вітрівку, взула камуфляжні черевики «Еко», моєї улюбленої фірми, цьомкнула в напахчену щічку Олега та відбула до цирку. Там гроші переклала в сумочку.

Боже, як же давно я була в цирку востаннє! Ще вдома, коли приїздив цирк із мотоциклістами. Було дуже страшно.

Цирк здаля розповсюджував особливий запах. Кажуть, жоден цирк не може обійтися без нього, бо там є тварини. Люди йшли до каси дружненько, вели діток, купували їм солодку вату, поролонові носи, вуха й потворні різнокольорові кіски. Цей реквізит продавали клоуни та молоді нафарбовані дівчата. Пізніше я побачила одну з них під куполом.

Я роздивилася навколо. Серце калатало. А мала ж просто віддати конверта. Стала в чергу по реквізит. Виявилось, тут вуха вже всі розпродали. У іншого клоуна теж не було. Але ж тільки-но їх було повно, діти ж ондечки ходять залою, зачіплюючи за бажанням одне одного відстовбурченими рожевими вухами. Що ж робити? Якщо зі мною перестануть спілкуватися ці пройдисвіти, так швидко знайти інших партнерів я не зможу. Та й взагалі, не виключено, що зовсім не знайду. Треба знати місця. Я знаю два: інтернет і місцеві газети.

Що ж робити? Я підійшла до дівчинки з мамою, які їли вату й розмовляли про те, чи виступатиме свинка, зображена на плакаті, й чи не можна бабусину кицю навчити такого. На поні дівчинка вже покаталася й сфотографувалась. Вуха рожевого кольору мене причарували.

— Благаю, продайте вушка! Мій син так давно мріє про них, а вони вже скінчилися. Хочете, я замість них два носи куплю? Ти, дівчинко, й твоя мама дивитиметеся виставу з однаковими носами. Це прикольно, — я звернулася до малої, не надто розраховуючи на маму.

— Ні, двоє носів нам не потрібно. Досить і пари вух, — сказала мама, яка, очевидно, уявила себе з рожевим поролоновим носом.

— Я дуже вас прошу! Мій синочок, він такий нещасний! Його так б’ють інші діти в садочку! Я хочу йому хоча б якусь позитивну емоцію за вихідні подарувати. В понеділок його знову битимуть.

— Мамусю, давай допоможемо хлопчикові. Ну, давай, — дівчинка мала добре серце. — І я хочу, щоб ми обоє сфотографувалися з носами і відіслали татові. Ну, будь ласка.

— Я не буду фотографуватися з носом. Тато побачить — і ніколи не приїде взагалі. Він і з такими носами нас недуже любить. І не просіть, дівчино, — це мама вже зверталася до мене.

— Я вас благаю!!!

Мала схлипнула, і я відійшла, чатуючи на тих, хто ще мав потрібний мені артефакт і вигляд мав би більш-менш доступний.

Ззаду хтось торкнув мене за плече, й стало страшно. Чи не вбивають у них за те, що прийшов без умовного знаку? Можуть прийняти за підставного.

— Нате вуха й ходімо по носи, — жінка мусила-таки послухатися доньки, бо та розмазувала по обличчю сльози.

Носи було придбано за якусь мить. Мала змусила маму на власного носа начепити ще одного, й вони пішли шукати дзеркало. А я відірвала одне вухо і в такому вигляді почала розгулювати в натовпі, намагаючись потрапити на очі всім відразу бо мало там що. Симпатичний підтягнутий дідусь порівнявся зі мною:

— Вам пасує, красуне.

Про красуню в паролі не було. А ось «вам пасує» — це моє. Я зраділа й пішла за ним. Дідусь помітив переслідування й трохи розгубився:

— Ви щось хотіли?

— Я хотіла віддати вам дещо. Іншим разом принесу більше, а поки це все, що є. Тепер доведеться у всьому собі відмовляти, але байдуже, я вам вдячна. Ви хоч і шахрай, та несвідомо робите добру справу. Коли постанете перед Богом, він розгляне це здирництво як допомогу ближньому.

Дідусь поблід, коли побачив у моїх руках конверта й прошепотів:

— Не шукайте неприємностей. Я розумію, що зацікавив вас як мужчина, але ж я тут із онуком. Відійдіть, благаю! Він про всіх дівчат, із якими я знайомлюся, доносить, гімнюк.

І я відійшла. Ще добре, що дід виявився чесним і конверта не взяв, а міг би й узяти. Дають — бери. Стосовно того, що треба втікати, коли б’ють, — це всі й так знають.

Несподівано я зіткнулася з жінкою і дівчинкою, у яких відкупила вуха. Дівчинка перестала їсти вату й здивовано спитала:

— Навіщо ти відірвала моє вухо?

— Як тобі пояснити? Просто так відірвала. Коли два вуха, то трохи спекотно, а в одному нічого. До того ж, твоє власне вухо на місці, тримається добре.

Дівчинка відсахнулась і сховалася за маму, коли я вдала, що хочу перевірити, як насправді тримається її власне вушко.

— Яке там «спекотно»! Ми змерзли, — жінка дивилась на мене, як на божевільну. — А казала, що синові.

— Яке вам діло — собі, синові, братові, вуйкові? Відірвала? Авжеж, відірвала! Маю право.

Дівчинка дивилася на мене переляканими очима.

— Мамусю, ходімо, я її боюся, вона бабай.

Мені було трохи прикро. Подумаєш — вухо відірвала. Вже вранці й не згадає про тьотю з відірваним поролоновим вухом. Проте не так усе просто. Я пам’ятаю з дитинства дуже багато. І навіть як мене дражнили, і як у куток ставили за різні провини. Треба якось реабілітуватися. Я нахилилася, зробила козу й сказала:

— Не бійся мене, я тебе не з’їм, я хороша людина. Не віриш?

Дівчинка заверещала, а її мама покрутила біля скроні пальцем і стала між нами, затуляючи дитину.

Щось забагато крутять пальцем біля скроні останнім часом. Ось і провідниця з поїзда теж. Не з’ясують, що до чого, а відразу так і крутять. Самі такі!

А далі до мене підійшов молодий хлопець, спортивний з вигляду, з кількома повітряними кульками.

— Дарую красуні на згадку про цирк.

І тихенько:

— Вам пасує.

Я вже була навчена й перепитала:

— Що мені пасує?

Хлопець озирнувся навколо і прошепотів:

— Вуха. Ану давай сюди гроші! Ми привертаємо увагу.

Я збиралася розстібнути сумочку, коли поруч несподівано змалювався чоловічий силует і ще несподіваніше невловимим хуком послав хлопця з кульками в нокаут. Але впасти йому не дав, а підхопив під руки й вигукнув:

— Води! Чєловєку плохо!

Усі розступилися, і я зрозуміла, що йду геть із цирку, а переді мною Олег волочить попід білі рученьки того, кому я щойно мала передати конверта з грішми. Люд начебто рушив за нами, але пролунав дзвінок до початку вистави, і охочі до видовищ поквапилися до зали, бо заплатили гроші за гарантоване шоу, а тут ще невідомо, буде видовище, чи ні. Може, людині справді стало зле.

А далі було таке. Олег дав декілька ляпасів незнайомцю, той розплющив волошкові очі, пригадав усе й почервонів, як черешенька.

— Так ти тот юріст, што продайот квартири і занял очєрєдь на нари? — спитав Олег.

— Буду юристом через чотири роки, я на другому курсі.

— І много клієнтов развьол в свободноє от учьоби врємя?

— Вона перша. Ми з другом квартиру наймаємо, навчання платне. Хотіли, щоб по-чесному заробляти, та не виходить. Кров здавали, в барі вночі стоїмо. Навіть стриптизерами довелося.

— Стріптізьорамі — ето уже інтєрєсно, — Олег з цікавістю роздивлявся юриста. — А тєбє не кажется, што подло продавать квартіри живих людєй бєз іх согласія?

— А хто продає? Ми б узяли сьогодні гроші та більше не виходили б на зв’язок. — Хлопець кивнув у мій бік: — Ось вона підла. Вона просто небезпечний злочинець. Хоче продати, як ви вже знаєте, квартиру при живій хазяйці без її відома. Хіба погано, якщо ми цю, — він знов кивнув на мене, — трохи в трати введемо? Ви ж маєте розуміти, що все це не по-справжньому, все не так просто. Ніхто за таку справу не візьметься, бо самі ж кажете — нари.

Олег послабив руки, потім зовсім забрав їх від хлопця.

— Гдє учішься? Покажи докумєнт.

— В університеті, а вам навіщо?

Мабуть, тупуватий, бо навіщо нам місце його навчання? Має бути зрозуміло без жодних додаткових роз’яснень. Хлопець витяг із кишені пластикового студентського квитка та простяг Олегові. Той прочитав, заховав до портмоне, схопив хлопця за комір і рвучко поставив на ноги.

— Убірайся, я єщьо нє рєшил, што с тобой дєлать, но обязатєльно што-нібудь прідумаю. Жді от мєня ізвєстій. І горє тєбє, єслі ізвєстіє нє застанєт тєбя дома. Урою і тєбя, і дружка.

Хлопець побіг від нас, озираючись, чи не женемося.

— Ну, што? — спитав Олег, — пойдьом посмотрім прєдставлєніє, ілі домой?

— Додому. Чогось я втомилася. Ледве на ногах тримаюсь. У мене з представлєніями перебор вийшов.

— Нє думал, што ти такая наівная. А когда увідєл, как ти, діко озіраясь, прятала за пояс дєньгі, понял, што подонкі побєділі твой здравий смисл.

— Ти що, шпигував за мною?

— Слєділ, как же іначє? Но ето нєсложно. Ти била занята своїмі мислямі, по сторонам нє смотрєла. Так нєльзя, ето нєграмотно.

— Слухай, ось чому хтось реготав біля трубки, коли я з цим розмовляла. Та їх там ціла банда!

— Может, банда. Он же всьо врємя говоріл «ми».

— Дякую, Олежику, я б уже була без грошей. Маю що людям роздати.

— А как же Артур?

— Я не можу дістати стільки грошей, скільки вимагають бандюки. Лишилася тільки квартира Лідії Костянтинівни. Я не зможу їй запропонувати продати квартиру.

— Да, ето нєпросто. Пусть прієзжаєт отєц і сам занімаєтся. Ти нє всєсільна.

— А якщо він приїде, коли вже буде пізно? Я ж собі не пробачу!

— Ну, нє можєшь же ти пойті к нєй і всьо рассказать? Ето єдінствєнний виход, но пойті к больному чєловєку с такім прєдложенієм — надо імєть мужество. Я би нє смог. Может, всьо же в міліцію? Хотя, єслі честно, ти права. Вот только сіл у тєбя нє найдьотся на дєйствія, коториє помоглі би мальчіку.

— А я зможу. Піду завтра ж. Послухай, давай не будемо підходити до телефону, щоб виграти час. Поки вони з нами не поговорять, вони його не вб’ють.

— Давай. Ти такая глупишка. Жаль, што мнє нравятся мальчікі. І снімі ти ето дурацкое ухо. В шапочкє гноміка ти смотрєлась би гораздо лучше. І єщьо. Зачєм ти прєслєдовала дєдушку в циркє?

— Зачєм, зачєм. Так треба було за сценарієм. Ти ось такий правильний — скажи, ти завжди все деталізуєш, продумуєш?

— Конешно, і єщьо я нікогда нічєго не забиваю. Когда всьо распланіруєшь, проколов не биваєт.

— А у мене бувають. Треба в тебе повчитися.

Розділ 35

Ранішній сон перервав настирливий телефонний дзвінок. Олег підхопився і взяв слухавку.

— Прівєт, мамуля! Всьо окей!…Да, буду чєрєз пару днєй… Навєрноє, мобілка разряділась…. Гуляю по городу, бил на виставкє, в циркє… Скучаю… Нє пєрєживай, трать дєньгі, как счітаєшь нужним, у мєня єсть… Достаточно… До скорого.

У мої плани не входило дуже рано вставати сьогоднішнього недільного ранку, та, зрештою, що раніше прокинуся, то швидше буде вирішено проблему. Вдаючи, що сплю, — бо не хотілося готувати сніданок, — я розмірковувала, з чого краще почати розмову з Лідією Костянтинівною. Оце зайду, привітаюся, погоджуся випити чаю, спитаю, як здоров’я, чи не піти по які продукти. Коли чашка спорожніє, можна ще одну налити, не зашкодить. А потім уже сказати щось на кшталт:

— Ваш онук Артуру небезпеці. Щоб його врятувати, я вирішила: ми маємо продати вашу квартиру. Але якщо не хочете, то не будемо. Це справа добровільна. Або ви продаєте квартиру й Артур буде живий, або ви лишаєтесь при житловій площі, але про Артура забудьте. Вибір за вами.

Це один варіант. Інший міг би бути таким — я здаля починаю переповідати різні кримінальні новини, коментуючи, а потім в лоб запитую:

— Лідіє Костянтинівно, а що б ви дали за життя Артура? Квартиру віддали б?

А далі вже просто. Я думаю, вона не могла б мені відповісти щось типу: «Ні, квартиру не віддам нікому й ніколи».

І де тільки той Ігор подівся? Якби він був у Києві, все було б значно простіше. Принаймні, взяв би відповідальність за життя хлопця на себе.

Випили ми з Олегом по великій чашці какао, з’їли по дві канапки з батона, помащеного свіжим маслом «Ласуня». Йти з дому не хотілося. А чи дійсно це так уже й добре, що я припруся до старенької з самого ранку, щоб поставити її перед вирішенням страшної проблеми? Може, почекати до вечора? Ще день хай проживе у спокої. Та все ж таки набралася мужності, рішуче встала з-за столу. Олег схвально поставився до мого пориву:

— Іді, сообщі єй пораньше. Посуду я помою.

— Як мені не хочеться йти, щоб ти тільки знав!

— Я би сам пошол, но меня она нє знаєт, нє повєріт мнє.

— А якщо мене не послухає? Що тоді?

Олег збирав на тацю тарілки й чашки. Він до всього підходить ґрунтовно. Навіть до миття посуду.

— Ну, тогда можешь єй об’ясніть, что будєт до конца жизні ставіть в церкві свєчкі, єслі крещьоная. За упокой души внука. Ето должно подєйствовать. Скажи обязатєльно такоє. Даже на атеістов дєйствуєт.

Легко йому казати! Сидітиме собі вдома, а ось мені навіть думати не хочеться, що буде далі.

Коли стояла біля під’їзду, роздивляючись вікна Лідії Костянтинівни, звернула увагу, що шибки блищать, у відчиненому вікні полощеться на вітрі чиста тюлева фіранка. На душі стало ще гірше. Здоров’я у старенької налагодилось, а тут нове випробування!

Подзвонила в двері. Відчинила вона швидко, лагідно мені посміхнулася:

— Віко, як добре, що ти прийшла, зараз будемо чай пити! З зефіром. Чи тобі каву?

— Можна каву. Я також зефір принесла.

Я скидала кросівки в тісному коридорчику й думала, що ось зараз усе її життя полетить шкереберть. Я їй запропоную таке, від чого вона не зможе відмовитись, а далі настане морок. Не в моєму — в її житті, й так не надто багатому на світлі плями. Зайшла в кухню й остовпіла, завмерла, втратила мову чи щось на зразок усього цього разом зібраного.

За столом сидів хлопчик Артур із мохеровим шаликом, намотаним на горло, і спокійно пив собі чай із великого кухля в жовті соняшники. Стіл був заставлений тарілочками, вазочками, лоточками. Апельсини, банани, половинка торта, виноград — їж, що хочеш. І йому смакувало. Це вже потім я поцінувала рівень вітамінів та калорій на столі. Спочатку нічого цього й не бачила — тільки Артура, який цього разу від мене втікати не збирався. Який жах! Може, він утік з-під варти й бандюки розгортають зараз операцію помсти, чи повторного викрадення, чи мого відлову, адже перемовини проводилися тільки зі мною. На кого працює час? О! Якби я мала час, якби тільки мала хоч трохи! Я підійшла до Артура:

— Може, на деякий час нам із тобою зникнути? Як гадаєш? Поїхали до моїх батьків. Або в гори. Там є такі села, що нас заховають, — у останньому я не була аж надто впевнена, не доводилося нікого переховувати, але, мабуть, таки сховали б. Чому б і ні? Ми б вівці пасли чи сир варили. Є такий сир, будз називається, його в горах варять. Це була б плата за проживання.

Артур чомусь похлинувся й закашлявся. Я вдарила його по спині.

— Не бійся, прорвемось, я тобі обіцяю!

— Та я… того, не хочу нікуди зникати, я тільки прийшов до пам’яті й хочу тут жити завжди, не ховаючись, — мимрив хлопець, не усвідомлюючи небезпеки.

Лідія Костянтинівна стояла зі сковорідкою напоготові, та я чомусь подумала, що вперіщити мене чавунною пательнею по голові для неї раз плюнути. Ще й відповідати не доведеться, бо вона в стані афекту.

— Заспокойтеся, Лідіє Костянтинівно, вдвох ми зможемо якось їх надурити. Я вже майже продала вашу квартиру, та, бачу, Артур і сам зміг їх кинути. Молодець, вони не пройдуть!

Артур, мені здалося, розхвилювався, коли почув про продаж квартири. А може, він тепер завжди хвилюється, коли бачить незнайомих людей. Залякали хлопця. Він же через таке пройшов у свої літа! Ще майже дитина, а поневірявся по чужих кутках, у бандитському полоні був, його, мабуть, там катували. Як, бідолаха, стогнав! Я мало не втрачала свідомість біля телефону. Я вже була не в змозі втриматись і схлипнула.

— Ти кому це мою квартиру продавати зібралася? — Лідія Костянтинівна не випускала з рук сковорідку, — чи може мені причулося?

— Доведеться сказати правду, чи не так, Артуре?

Артур, проте, дивився на мене якось дивно. Ніби не він плакав ще вчора в слухавку, щоб я швидше знайшла гроші. Його «Ря-яту-уй м-е-н-е!!!» і зараз лунає в моїх вухах.

— Яку правду ти маєш на увазі? Те, що гроші я не крав, уже доведено. Батько розібрався. Більше нічого за мною нема. Клянуся.

— Батько розібрався? Ну, це добре, це чудово. Називається «хепі енд» англійською. Між іншим, я й не вірила в твою причетність до тієї дивної крадіжки. А від бандюків як ти втік?

— Ні від кого я не втікав. Батько вистежив мене біля клубу. Я спочатку побіг, та він був із водієм. Я, хвалити Бога, дав себе спіймати.

— Як ви гадаєте, — звернулась я до Лідії Костянтинівни, — у нього з пам’яттю все гаразд? Він дзвонив мені від бандитів, які його катували, благав, щоб я його врятувала, і я навіть ваше житло хотіла продавати.

— Моє житло? Ти збожеволіла? Якщо в кого що з пам’яттю, то тільки не в Артура. А ти мені не подобаєшся, Віко.

— Дайте чаю, я розповім вам усе, й, може, разом з’ясуємо, що до чого. Сама я вже не здатна ні на аналіз, ані на висновки.

Ми пили чай, і я доповідала про оперативно-пошукову роботу. Скаржилася на відсутність агентурної мережі. Обоє, онук і бабуся, дивились на мене такими очима, ніби до них у гості через балкон завітав інопланетянин чи заговорило англійською мовою ситечко для чаю. Коли я дійшла до опису своїх почуттів, як вгледіла Артура з шаликом на шиї, мене зупинили:

— Далі не треба, ми знаємо, Віко, — сказав Артур, — ти хвацька дівка. Я думав, що таких у нас немає. Коли ці будуть тобі дзвонити, кидай трубку, або викликай міліцію. А хочеш — можеш їх виматюкати. Або давай поїдемо разом, і я їх виматюкаю.

— Я сама впораюсь. І вони зрозуміють, що програли. Тільки цікаво, хто вони?

Ми помовчали. Потім Лідія Костянтинівна оповіла мені про те, як десь тиждень тому в двері квартири несподівано подзвонив Ігор, поцілував її в руку і сказав, що зараз приведе Артура, щоб вона не хвилювалася. Лідія Костянтинівна чомусь зовсім не розхвилювалася, а вийшла слідом за колишнім зятем і зачинила за собою двері. Вона стояла біля ліфта й чекала, що з нього вийде маленький хлопчик із м’ячиком. Вийшов, проте, високий підліток із волоссям по плечі й Галинчиними очима. Лідія Костянтинівна хитнулася, та зять з Артуром її підтримали. Потім Ігор вибивав плечем двері квартири, що було не так і складно. Вони довго говорили про те, як житимуть далі. До Марини Ігор заборонив Артурові заходити. Вона хвора, мовляв, турбувати її не варто. Артур згадав був про свій старий комп’ютер, але батько сказав, що будуть йому й комп’ютер, і принтер, і сканер, і одежа, й гарна школа — хай лишень трішечки зачекає. Він подзвонив своєму водієві, надиктував цілий список продуктів, які той має купити негайно та доставити до колишньої тещі.

— До старої школи повертатися не варто. Я зайду до директора та розповім йому все. А проти Антона з його матір’ю порушили справу. Він тоді викрав гроші, кинув на свій балкон, а мати їх знайшла. Вони навіть билися — не могли поділити. Дурні, сховали б, так відразу на розкіш потягло. Та годі про них. Тобі потрібні добрі знання, нові друзі та впевненість у собі. У мене є гроші та зв’язки. Решта за тобою.

Артур поцілував батька, Лідія Костянтинівна заплакала.

— До вас завтра прийде прибиральниця і все тут вимиє. Домовтеся з нею, коли ви хочете, щоб вона приходила. А зараз ми з Артуром підемо та купимо замка на двері й телевізор. Ти, мабуть, голодний, сину? Зайдемо дорогою в піцерію, хочеш?

— Хочу. Інколи мені снилася піца.

Та живе спілкування з батьком припинилося, бо той поїхав до Італії купувати будинок, визначатися з відкриттям турагенції тощо. Дзвонив Ігор щоденно, цікавився, що вони їли, чи був Артур у репетитора, чи купив він собі італійського словника, чи ходить у тренажерний зал. Артур дуже хотів навідатись до свого двору, подивитися хлопцям у вічі, провідати Марину, хоч батько й заборонив це робити. Та день було розписано по хвилинах, до того ж, горло несподівано заболіло. Артур подумав, що коли він тинявся по під’їздах, майже не хворів. Напевне, захисні сили організму мобілізовувались. А зараз хворіти йому навіть подобалося. Коли засинав, думав, як це добре, що завтра можна спати, скільки схочеш, а потім можна спати, коли навіть не хочеться. І можна ввімкнути телевізор і дивитися досхочу, й лежати в облупленій ванні скільки заманеться, а потім можна читати, їхати на Петрівку по журнали, здавати до друку фотографії, де вони з бабусею сидять на дивані, потім стоять на балконі, потім сидять на лаві. Добре, що бабуся дожила до зустрічі з онуком. Тепер він не дасть їй хворіти, хоч вона така кволенька. Тепер він знає ціну домашнього затишку. Якщо роздивитися навколо, то затишку, власне, тут і нема. Але це тому, що бабуся мешкала одна. Тепер усе буде інакше. Вчора бабуся ходила по хліб і купила дорогою маленьку пожежну машинку для нього. Він розчулився. Бабусі мають дарувати онукам машинки, трансформерів та фломастери. Так водиться. І вона намагається надолужити. А він вдячний за це.

Я подзвонила Олегу. Він був удома, спитав, як справи. Розповідати було довго, до того ж, у присутності учасників подій якось незручно.

— Я скоро буду і все тобі розповім.

— Всьо действітєльно хорошо? Я нє узнаю твой голос.

— У мене веселий голос, бо все дуже добре. Скоро буду.

— Бистреє пріході, оні звонілі.

Я голосно розреготалась і поклала слухавку. Попрощалась із Лідією Костянтинівною та Артуром, вийшла на вулицю і спіймала таксі. Накрапував дощ, похолоднішало. Старенький «Опель» вів балакучий мужик у кепці, розмовляти з яким мені не хотілося, проте йому було байдуже, він говорив і говорив.

— Уявляєш, показують по телевізору фотографії пацанів, які жили на вокзалі, щоб батьки їхні впізнали своїх дітей та забрали додому, а батьки не поспішають забирати. Ну, й країна в нас! Он у Чечні, кажуть, нема безпритульних дітей. Війна, а безпритульних нема. Що ми за люди такі?

— Що ви сказали? Показують по телевізору?

— По телевізору багато чого показують, та дивитися нема чого.

— Ну, це ви гурман. Є що дивитися, є над чим подумати. Везіть мене в комп’ютерний клуб з інтернетом.

— У який? Їх багато.

— Байдуже. Який по дорозі.

* * *

У клубі я впала на стілець перед найближчим вільним комп’ютером, перевела подих і почала блукати в пошуковиках, аж поки не знайшла сайт, де були розміщені фотографії тих, кого міліція прагла побачити на своїй території хоч зараз. Аферисти, вимагачі, неплатники аліментів, шахраї, зниклі без вісти, діти, бабусі, хлопці в чорних шапочках, подібні один до одного, мов клони. За деяких, як годиться, було призначено винагороду, когось шукали, щоб виправити помилки виховання. Я вдивлялась у фотки з надією, що не знайду того, кого підозрюю, що моя хвороблива уява створила гіпотезу, яка не має права на існування, і ось зараз я встану та піду додому щаслива. Мені примарилося щось таке, а я під впливом багатої уяви чи просто завдяки багатій уяві без усякого там впливу такого нафантазувала, що аж смішно. Цього не може бути, бо це дурня. Дурня на олії та дурня з великої літери. Треба кидати ігри в міліційний розшук. Проте я знайшла, що шукала. Він приязно посміхався до мене й не здогадувався, що я вже все про нього знаю. Майже все. Я плакала, розмазуючи по щоках сльози й косметику. Потім пленталася пішки додому, не маючи сили на те, щоб розкрити парасольку. Дощ затікав за комір, бо ж була осінь. Дзвонив мобільний, та мені навіть не хотілось подивитися, хто телефонує. Нормальні люди сидять біля телевізора чи нишпорять у всесвітній мережі, як он я щойно. Але вони мають втіху від того, що там знаходять. А я? Біля під’їзду я сіла на мокру, накриту брудними газетами лаву, попросила цигарку в малоліток, які пили пиво під козирком під’їзду, мені ще й вогню піднесли. Потім я обійшла будинок, задерла голову й подивилася на свої вікна. В них світилось. Я пішла до таксофону й подзвонила по 02. Це брехня, що там не знімають слухавки. Її зняли.

— Слухайте, — сказала я з металом у голосі, — п’ятнадцятого чи шістнадцятого числа цього місяця, а може, я плутаю дату — в усякому разі, можна перевірити за квитками — державний кордон Росії та України залізницею перетнув небезпечний злочинець, який розшукується правоохоронними органами за скоєння купи всіляких злочинів. Не буду вам їх перераховувати, бо не знаю про всі. Це що ж виходить — злочинець може просто купити квитка, сісти в поїзд і їхати, куди заманеться? Він їхатиме з довірливими пасажирами, а вони й гадки не матимуть про те, хто з ними поруч? Ми ж податки сплачуємо. І росіяни платять. Треба таких відловлювати, а не пропускати через кордон!

— Хто говорить? — на тому кінці наче не раділи з мого дзвінка, а може, мені так здалося.

— Хто говорить — не має значення. Людина чесна говорить. Так ось зараз злочинець перебуває за адресою — я продиктувала власну адресу й додала:

— Можливо, озброєний. Хто ж його перевіряв?

Я попленталася до розлогого дерева, стоячи під яким могла спостерігати за своїм під’їздом. Тепер я знала, як почувається людина, що виконала громадянський обов’язок. Вона почувається препаскудно. Можна б якесь порівняння нагадати, та й без порівнянь гидко.

Люди, чия професія — ловити злочинців, приїхали швидко. Я, наче в кіно, спостерігала, як вони, гупаючи високими черевиками, зникли в моєму під’їзді, а за якийсь час уже вели Олега в наручниках до машини. Чи вони його допитували, чи він чинив опір — цього не знаю, але часу минуло багато. Цілком можливо, для мене час зараз спливав інакше, ніж звичайного вечора. На щастя, глядачів не було. Малолітки пішли в напрямку метро незадовго до появи міліції, отже, свідком затримання була тільки я. Темно, дощ, по телевізору футбол. Уявляю, якими розлюченими були орли в чорному, коли їх відірвали від найбільш чоловічого заняття на світі — спостерігання за грою футболістів. Я стояла під деревом і не могла зрушити з місця, навіть коли мокра машина зникла спочатку за кущами, потім виринула з дощу на повороті за магазинчиком, а далі помчала, обгонячи інші авто. І везла вона мого товариша туди, де йому мали втлумачити істину, що за все в цьому світі треба платити, точніше, розплачуватися.

Мені було сумно, я стояла й дивилася туди, де щойно зникла машина, аж поки не подумала, що двері, мабуть, виламані, стоять на сходах, приперті до стіни. Доведеться ночувати, попередньо підстрахувавши їх шафою. Я її сама не присуну до дверей. Краще до баби Галі попрошуся, раніше в скрутні моменти мого життя вона мене пускала. Але ж лишати відчинену квартиру на цілу ніч теж не годиться. Можна Рому закликати, якщо він не в Оленки, але ж як йому пояснити історію з дверима? Доведеться ще й про Олега розповісти. Мені стало зовсім невесело. Коли вийшла з ліфта, побачила, що дверей не вибито, не потрощено. Їх було замкнено, як і належить за відсутності хазяїв. Невже міліціянти мають ключі від усіх наших квартир? Вочевидь, Олег здався без опору. Я б почула стрілянину.

На столі в кухні стояв плетений кошичок із яблуками, накритий чистим рушничком. На плиті ще не охолола печеня. Каструлька з гречаною кашею була загорнута в три рушники. Захотілося плакати. На мене дивились баба Галя та літній міліціонер. Вони сиділи за столом у кухні.

— Прийшла? — спитала баба Галя. — Мене тут залишили з товаришем, — вона хитнула головою в бік правоохоронця, — взяли за пойняту. Мені ж не звикати (вона мала на увазі недавні часи, коли сталося багато подій, пов’язаних зі смертю сусідки, Наталії Генріхівни).

Літній правоохоронець дивився на мене осудливо й був радий, що я не тиняюся десь під дощем, а прийшла додому так швидко. Товариство баби Галі цього вечора його не влаштовувало. Я спитала:

— Не боронився, тобто, опору не чинив?

— Не чинив. Не встиг. А ви йому ким доводитесь? — правоохоронець спитав, аби щось спитати.

— Доводилася другом. А що?

— Та нічо, — дядько підвівся, збираючись іти геть. — Друзів треба обирати уважніше. Вам іще пощастило, нічого він у вас не вкрав, ви самі не травмовані… Чи, може, я помиляюсь?

— Та ні, він нічого не крав, — про травму моєї зболілої душі йому не цікаво. І тут у голові ніби щось клацнуло, і я згадала поїзд, громадянина, який скаржився на дружину, що забула покласти йому до сумки копченої риби, точнісінько такої, яку їли ми. Я побігла по пиво, й цей громадянин купував пиво в тій самій ятці, що і я, стояв за мною в черзі. А Олег у цей час рибку на столику чистив, дядькову рибку. Інакше в чому ж би він її тримав до цього? Легенька сумочка, що ментелялася на його плечі, коли він зайшов до вагону, не пристосована для зберігання смердючого делікатесу. Він такий акуратист, що не носив би тараньку разом із футболкою. Отже, мій друг запросто міг поцупити рибку в того дядечка. Чому б і ні? А я, наївна, так її нахваляла! Артист. Ілюзіоніст. Але не все зміг передбачити. Домовилися, що не будемо підходити до телефону, бо подзвонять бандити, а сам вранці схопив трубку. Знав же, що поки він удома, ніхто не подзвонить, бо він сам і є бандит. Цікаво, кого він намовляв дзвонити мені Артуровим голосом? Та це не така вже проблема. Можна студентам заплатити, можна бомжам. Я мушу в нього спитати про це колись. Гадаю, ми ще побачимося.

Правоохоронець відкланявся. Баба Галя дала йому яблучко. Замикаючи двері, я спитала, чи можна мені буде відвідати заарештованого й де саме. У відповідь почула, що він не заарештований, а поки тільки затриманий. Його статус не передбачає побачень, тим більше, я йому ніким не доводжуся. Далі буде слідство, тож ми з ним навряд чи побачимося найближчим часом. Баба Галя трохи повеселішала, коли почула, що побачень із затриманим я не матиму, й почала дивитися на мене сумними вицвілими очима, збираючись заплакати. Я обійняла її та спитала:

— Чесно нічого мені не переказував?

— Нічого. Знаєш, за що його взяли?

— Уявлення не маю, за що взяли, знаю, за що могли б. Але вони цього поки самі не знають.

— Біднесенька, — сказала баба Галя, — тепер ти помиришся з Ромою і все буде добре.

Розділ 36

Випав перший сніжок, потім другий, потім ще один. Почали з’являтись у вітринах перші ялинки, на роботі жваво обговорювали перспективи тринадцятої зарплати та місце зустрічі Нового року всім трудовим колективом. Рік на рік не припадає. Минулого року нам дали майже по три оклади, позаминулого нічого не давали, а цього року вже готували якісь списки, прискіпливо довідуючись у «кадрах», хто скільки повних років пропрацював у інституті. Я на Різдво зібралась їхати до батьків, почала обмірковувати, що кому подарую, навіть квитка вже купила. Проте радість полишила мою душу. Новий рік обов’язково треба зустрічати у безжурному настрої, а я досі ще не могла прийти до тями. Рома не подавав про себе жодних звісток. Лідія Дмитрівна також. Шеф ходив набундючений. Зате дзвонив Артур. Декілька разів я була з ним у стрілецькому клубі його батька. Ми разом із Галинкою-дитинкою та Ігорем пили каву, згадували халепу, в яку мало всі не втрапили, сміялися. Артур мешкав у бабусі, бо так сам схотів, батько проти цього нічого не мав. У родині панувала злагода. Лідія Костянтинівна інколи тихцем плакала, але це були не ті сльози, які текли з її очей тоді, коли вона жила сама. Тепер Лідія Костянтинівна не давала собі часу на «розслабуху», бо в неї був Артур. Вона годувала його друзів пиріжками з сиром та яблуками, бурчала, коли онук довго сидів за комп’ютером, стежила, щоб він не забув, що має йти до репетитора з англійської чи математики. Коли я до них заходила, старенька не знала, чим мене пригостити й куди посадити. Мовляв, якби не я, то невідомо, що було б із Артуром, і невідомо, що було б із нею. Правди в її словах було мало, само б якось розплуталось. Проте, якби я не влазила у всілякі такі історії, події могли б розгорнутися зовсім за іншим сценарієм.

— Як там твої колишні однокласники? — спитала я в Артура, згадавши паскудного хлопчиська, якому колись віддала свою флешку в обмін на цінні відомості.

— Відверто кажучи, не знаю. Батько мені заборонив там з’являтися, мовляв, я мушу забути про стреси, які пережив. Якось я хотів забрати в Марини свою стару колекцію солдатиків із «кіндер-сюрпризів», зайшов до неї, а вона сказала, що пошукає, десь нещодавно їх бачила, й посадила мене чай пити. А тут батько дзвонить на мобільний. Ти б знала, як він оскаженів! Сказав, якщо я зараз же не піду геть, то він за себе не відповідає. Мені перед Мариною стало незручно, а він так почав матюкатися, що я вибачився й пішов. Марина розгубилася. В неї ж ніхто не буває, прибиральниця несподівано померла, нової вона ще не знайшла, в хаті все догори дном. Я хотів килими пропилососити або завантажити пральну машину, та батько так матюкався!

— Нічого, — сказала я, — вибач йому ті матюки. Головне — все страшне вже позаду. Він також багато пережив, поки тебе знайшов. Йому потрібно було б звернутися до психолога. В мене є одна знайома, я пораджу.

— Порадити можеш, але нічого в тебе не вийде. Він не має часу. Ми скоро переїдемо жити за кордон. Правда, тато хоче, щоб я школу в Києві скінчив. Каже, треба кілька мов знати, а вчитись я буду в Європі. Репетиторів купу найняв.

— А бабуся як же?

— Бабусю ми заберемо. Без бабусі я нікуди не поїду… Марини шкода. Але тато каже, що вона смертельно хвора. Він їй гроші дає, нову хатню господарку знайшов. Тільки сам до неї не ходить. Він сильний, проте, не може дивитись на страждання, коли не здатен допомогти. Марина умовила його зустрітися — вона ж розуміє, що хвора, що вже недовго залишилося. Батько сказав, щоб вона приходила в кафе на розі біля метро. Марина хотіла, щоб він до неї прийшов, піцу замовила, та батько сказав, що він до неї не прийде, бо спогади ринуть, а в нього після історії зі мною з нервами погано.

— Спаси й сохрани, — я уявила бідолашну жінку та перехрестилася.

— Навіть бабуся хотіла її провідати, так він і їй заборонив. А в тебе як справи?

Я бадьоро розправила плечі:

— Пречудово. Готуюся до Нового року.

— А хлопець у тебе є, бойфренд, наприклад?

— Був, та покинув. Це довга історія. Та я не переймаюся.

Артур дивився на мене співчутливо.

— От якби мені було хоча б на п’ять років більше…

— А якби мені було на п’ять років менше…

І ми розреготалися.

* * *

Лідія Дмитрівна приїхала за два тижні до Нового року. Вона зателефонувала мені на роботу й сказала, що вже година, як удома, дуже скучила, чекає ввечері, якщо не зможу приїхати зараз.

Її дзвінок мене вивів зі стану напівсну-напівбожевілля, розведеного співами Цезарії Евори, які я слухала постійно, не знімаючи навушників. Інакше довелось би слухати про те, що нас збираються надурити з тринадцятою зарплатнею, а питають, хто скільки пропрацював, тільки для того, щоб скоротити найязикатіших. Я працювала під музику, бо розмови мене дратували. Особливо старалася розносити плітки наша прибиральниця. Вона десь там прибирала, де знали все про наше майбутнє, бо в тих людей є контольний пакет акцій нашої контори. Вона ніби вдавала, що це її не стосується, а сама слухала, запам’ятовувала таємниці, а потім ішла у відділ і лякала нас. Не знаю, чи не доводилось їй вдавати з себе фікуса чи залазити під стіл. Про це я в неї і спитала. А не треба було, бо після того біля мого столу тижнями не милася підлога й сміття з кошика під столом не забиралося. Отакої.

Дуже хотілося відпроситись і помчати за знайомою адресою, обійняти Лідію Дмитрівну, але чи варто виказувати мої почуття? Рома подумає, що я на нього полюю. Адже він має бути вдома, не кожного дня мамця прилітає з Франції. Я купила в кіоску біля метро розкішний букет гербер, обдерла кольоровий папір, повисмикувала засохле пальмове листя та зайві зелені гілочки невідомих кущів і трав. Вийшов чарівний, маленький зграбний букетик. Із таким сміливо можна зустрічати жінку, що прилетіла з самого Парижа. Матір Божа, я не вірю, що Ромина мама була в Парижі та що це саме я її туди скерувала. Отак після перелому, дачних справ, лікарні — і Париж. Навіть коли це якась афера, то зі щасливим кінцем, адже вона дісталася додому жива і, мабуть, неушкоджена. Принаймні, голос у неї був дзвінкий і радісний.

Рома стояв на порозі зніяковілий, у білому светрі та нових кімнатних капцях. Мабуть, Оленка подарувала. Ось зараз я в цієї Оленки запитаю, чи укладала вона з футболістом шлюбний контракт і що їй належатиме після їхнього розлучення. Хоча що мені до того? Газети поки що мовчать на цю тему. Може, родина добре платить пресі й усе стане відомо дуже не скоро, аж коли Рома з Оленкою поберуться. Ось тоді всі як почнуть писати! Але заднім числом. Може, заробити трохи на цьому? Я маю дитячу фотку Роми, маю його SMS до мене, ще не повитирала з мобільного. І буде мій портрет на першій шпальті газети під заголовком: «Розбите життя Вікторії», або «Вона не вдалася рилом».

Але Оленки в кімнаті не було. Замість неї з дивана мені назустріч підхопилася Лідія Дмитрівна в домашньому халаті, який я дуже добре знала, і в старих капцях. Я тицьнула Ромі букета, обійняла жінку, яка могла б стати мені за свекруху, та не стала. Вона зовсім не змінилася. Та й чого б їй змінюватися? Адже часу минуло не так уже й багато. Полетіла восени, прилетіла взимку.

Рома приніс чайник, канапки, гарячу піцу, мабуть, купив заморожену внизу в магазині. А де ж французьке вино й знамениті сири? Лідія Дмитрівна дістала з сумки коробочку. Це були французькі парфуми.

— Віко, це тобі від Анрі. Він сказав, що дуже вдячний за наше знайомство. Якби не ти…

Далі я слухала про те, що було б, точніше, чого не було б, якби не я. Усі завели в одно — й Артур, і Ігор, і Лідія Дмитрівна. Цікаво, де ж Оленка? І якого сувеніра вона має з чудового міста Парижа? Рома сидів сам не свій, відкусив шматок піци, закашлявся, вирячив очі, ми з Лідією Дмитрівною почали гамселити його по спині кулаками. Лідія Дмитрівна перестала, а я гамселила та гамселила, аж поки не відчула, що стомилася. Тоді я побачила, що допомога моя не потрібна, я його лупцюю просто так, а Лідія Дмитрівна дивиться на мене осудливо. Мати все ж таки. При ній я фізично принижую синочка. Рома взяв мене за руки, притис їх до своїх грудей і промовив слова, яких я вже не сподівалася почути:

— Кузочко, нема мені прощення. Я мало не з’їхав з глузду, коли побачив ту анкету. Я винен, але ти мусиш усе забути, бо інакше нам обом буде погано. Я не наважувався подзвонити. Спеціально їздив маршруткою повз твій будинок, щоб хоч на вікна подивитися. Це гени.

— До чого тут гени? Ти просто бовдур.

Ромина мама дивилася на нас замріяно, очевидно, їй уже ввижалась банда онуків, що їде в трамваї Парижем. Ну, ні, я так просто не зламаюсь. Я трусонула волоссям, відгонячи геть видіння чиїхось там онуків.

— Якщо гени, то станеш подібним до того дідка, що бив мене букетом на пероні. А ти навіть не захистив мене від нього!

— То мій батько, і я його від тебе відтяг, якщо ти пам’ятаєш? Якого ще захисту потрібно тобі? Ти хотіла, щоб я його вбив?

— Я чудово пам’ятаю того діда. Ти колись станеш до нього подібним, ось згадаєш мої слова. Ти будеш ховатися за кіоск на вокзалі, а я кудись їхатиму, й ти заплачеш і почнеш кусати лікті. А твоя мама буде плакати у Франції. (До мене дуже повільно доходило про батька).

— Не буде, Вікусю, не буде, — Лідія Дмитрівна вже несла пляшку іноземного, певно, французького вина та штопор, — бо ти не будеш такою дурною, якою була я.

— Я й тепер не дурна. Я трохи посиджу, налийте мені вина, бо я такого не пила, — і піду собі. Сподіваюся, ви мені щось розповісте цікаве. Чи, може, зачекаємо на Оленку?

Лідія Дмитрівна ледве стримувала лють і від цього зашарілася:

— Облиш. Це вже не смішно. Ромина однокласниця поставилася до мене по-людськи, врятувала від страшних наслідків перелому. Вона на цьому знається, бо дисертацію захищала на таких хворих, як я. Тільки не на простих хворих, а на спортсменах. На молодих спортсменах, а не на старих жінках. Повернула їх у спорт. Вона надзвичайної доброти жінка, щастя, що зустрілася нам вчасно, а так би мучилась я й досі. І ви б зі мною мучились. Люди з такими травмами стають каліками в моєму віці, а вона мене виходила. Я перед нею у вічному боргу. І ти, Ромо, також. Пам’ятай це.

— Ну, Рома гріх спокутує і за себе, й за вас, не партеся за нього.

— Віко, схаменися. Вони просто друзі дитинства. У неї чудова родина. Чоловік, синок. Вона їздить за ним по всіх світах, вони й зараз наче закохані. Твоя хвороблива уява потребує лікування. Якби ти тільки знала, як Рома страждав!

Ну, якщо він страждав, то це дещо змінює. Але не можу ж я зізнатися цим двом, що мої страждання неможливо передати словами, що від цих страждань я дико стомилася.

— Добре, — сказала я. — Але чому Рома мені не сказав, що зустрічається з батьком? Не така вже й страшна це таємниця. Зустрічається, то й нехай собі. Для чого такі секрети?

— Він не зустрічався, — Лідія Дмитрівна розхвилювалась. — Життя складне, але це коли його ускладнювати. А ускладнювати без причини не варто. У мої молоді літа сталась одна подія, після якої шляхи мої та Роминого тата розійшлися. Ну, ось як у вас могли розійтись, якби ми не з’ясували все про Оленку та анкету. Ні він, ані я не поступилися. Я все життя прожила з надією на те, що він прийде та попросить пробачення, а він чекав, що це я маю перша прийти і його перепросити. Так і життя промайнуло… Майже…

— Стоп, стоп, стоп, — я перебила її, — а коли ви тягли три роботи, щоб Рома мав достатньо харчів і одежі? Коли ви не досипали, він де був? Він допомагав? Він взагалі знав, як ви живете?

Лідія Дмитрівна знітилася:

— Він знав, бо платив одній жінці, що мешкає в нашому будинку. Спеціально з нею познайомився, я недавно дізналася. Він усе про нас випитував і вперто чекав, щоб я попросила допомоги. Та я не просила. А він сам не наважився запропонувати. Він гордий.

— Ой, тримайте мене семеро — він гордий! Це ви горді! Ви відважна жінка, а він… Він — жмот. Може, він навіть ні з ким не одружувався?

— Ні, одружувався, щоб мене подратувати, але потім розлучався і знов випитував у сусідки все про нас із Ромою.

— А ви? Ви також мали агентів у його будинку? Зізнавайтесь! — я спитала й глянула на Рому. Рома в свою чергу дивився на матір і також чекав, що вона відповість. І вона сказала:

— Ну, звісно, я познайомилася з двірником, який прибирав біля їхнього будинку, й він за пляшку горілки мені розповідав, що та як із Роминим батьком, — вона витерла сльози.

— А тепер що буде? Двірник ще живий? — Рома дивився на Лідію Дмитрівну й посміхався іронічно.

Вона рішуче взяла пляшку, пошукала очима штопор і сама вправно відкоркувала вино.

— А тепер буде, як Бог дасть. Я перестану платити двірникові. А ти, Ромо, роби, як знаєш.

Рома подивився на мене й передав фужер:

— Твої агенти мені не потрібні. Я з батьком багато говорив. Віки ж не було поруч, ти поїхала — треба було заповнити порожнечу, а тут він. Життя він не прожив, а промучив. І згадати нема про що. Тільки як водив тебе колись до зоопарку, мамо. Я дозволив йому до нас приходити. Ти як?

— Хай ходить. Він хоча б не п’є тепер?

— Тепер уже не п’є.

— Ну, ось і добре, синку. Віко, на жаль, ні вина французького, ні сирів на столі нема, іншим разом. Багаж у аеропорту десь загубили. Привезуть пізніше. Та нічого. Щастя, що ми нарешті всі разом. Я так скучила за вами, за дачею, за Києвом. Ви не уявляєте, як нестерпно, коли всього цього нема!

Ну, просто серіал мексиканський. А як на мене, то навіщо нам той дід? Раніше думати треба було. Ну, й про що вони тепер із ним теревенитимуть? Про зоопарк можна два вечори, а потім про що? В людей у такому віці має бути спільне минуле. А тут воно ніби є, але насправді нема, тобто, минуле одного перекреслює минуле іншого. Проте, Лідія Дмитрівна змінилася. Навіщо їй той дід? Що там із Анрі?

Виявилося, з Анрі все гаразд.

— Ми летіли в літаку й розповідали одне одному про своє життя. Я дуже боюся літати, тому говорила безупинно. Коли теревениш, не думаєш, що літак може впасти. Він потім зізнався, що боявсь, мовляв, нам не буде про що говорити. І ще сказав, що в мене гарна французька.

— Ну, й комплімент! Міг би сказати, що у вас гарна посмішка, або очі, або волосся, або ноги.

Рома розсміявся:

— Або вуха.

Лідії Дмитрівні обурилась:

— Ти, Ромо, не уявляєш, як приємно викладачеві іноземної мови чути від чужинця, що в тебе вимова бездоганна. Анрі ж саме так і сказав. Скільки я свого часу доводила керівництву, що саме моя вимова не поступається вимові парижанина!

Ромі наша розмова була не до вподоби. Я його розуміла. Ось зараз ми скінчимо про вимову та перейдемо до головного. Кому сподобається про любовні пригоди матусі слухати, навіть якщо вони в минулому? А вже коли про сучасні — що й казати. Він вийшов палити на балкон, а я налаштувалася на сповідь. Гадаю, мала на це право, бо якби не я, то сиділа б вона зараз біля телевізора та перебирала гречану крупу.

— Знаєш, Віко, чому саме моїй анкеті він надав перевагу? Йому ж цих анкет надіслали з сотню.

— Здогадуюся: він відчув серцем, що ви — саме Та.

— Серце мовчало, його переконала фотка.

— Я ж вам такого фотографа знайшла, що із страхіття принцесу зробить. До того ж, не за рахунок ретушування чи якихось там фальсифікацій. Наша пані фотограф може знайти у вашому образі щось таке, що затьмарить усі недоліки, висуне на передній план деталь, яка поставить вас на одну дошку з Джулією Робертс. Адже так? Вона геній?

— Не так. Усі ті фотки — дурня. Мої конкурентки мали не гірші. Йому сподобалась одна-єдина, де я в камуфляжі.

— Не може бути. Я її добре пам’ятаю, бо це моя фотка. Вона навіть не дуже виразна.

— Уяви собі, саме через неї Анрі надіслав мені листа й запрошення.

— Але ж і на інших у вас нема зморшок! Чому саме ця? — я не могла повірити.

— А тому, що він у минулому військовий. Довго служив у Алжирі. А там доводилося ходити в камуфляжі. Він мені показував свій старий однострій. Їхній камуфляж відрізняється від нашого. Не знаю, чи є в нашого якась назва, можливо, це військова таємниця. Але їхній називається якось на кшталт «ящірка в пустелі». Теж гарний. У нас більше зеленого, а в них — жовтого й сірого. У Анрі навіть піжама є така. А коли він побачив білизну, ту, що ти мені подарувала, під камуфляж, то остаточно переконався, що кохає мене, — Лідія Дмитрівна зашарілася.

— Він побачив мою білизну, тобто вашу, звичайно, вашу? Ви перед ним роздягалися? Вдень, чи вночі?

У цей час, на превеликий мій жаль, повернувся з балкону Рома й ми почали слухати про Францію. Я мала отримати ще одні парфуми, особисто від Лідії Дмитрівни, але їх вона не купила, бо в «дьютифрі» в паризькому аеропорту, коли вона летіла назад пізно вночі, було зачинено. Ніколи б не подумала, що в такому місці працюють не цілодобово. То, може, Європа в нас, а не в них? У нас парфуми можна купити й серед ночі. Та нічого. Мати хоча б одні справжні французькі парфуми — мрія кожної жінки. Мої парфуми називалися «Ком де гарсон» — я про них чула. Молодіжна маргінальна мода. Теперішні парфуми можуть навіть смердіти, звиняйте, пахнути, гумою, щоб молоді догодити. Це круто. Вже завтра вранці в ліфті співробітниці будуть принюхуватися та вгадувати, що воно за хмарка така наді мною зависла?

Ми потихеньку попивали вино й слухали. Лідія Дмитрівна та аматор камуфляжу Анрі прилетіли в Париж і того ж дня відбули потягом на північ Франції, де в одному з баварських передмість, а саме в передмісті Реймса, вона провела майже місяць. Як можна було здогадатися, не найгірший місяць свого життя. У дуже старому двоповерховому будинку, обставленому старовинними, добротними, хоч і дещо пошарпаними меблями, їй було відведено кімнату.

Культурна програма могла б включити в себе нічні катання на таксі Парижем, споглядання берегів із палуби пароплава, всілякі там Мулен-Ружі, кабаре, ресторанчики, Єлисейські поля, Пер-Лашез, Лувр та інше. Нічого цього не було запропоновано. Було раннє вставання, буденна сільська праця, добрий обід, який готували сестра Анрі та служниця, що приходила на півдня. Потім знову виноградник, а ввечері — недовгі посиденьки в кафе за пляшкою вина чи пива. Ну, ще розглядання родинних альбомів, військових трофеїв, алжирських сувенірів і розмови, розмови, розмови. Лідія Дмитрівна вважала, що їй не було що особливого розповідати. Ну, студентські роки, поїздки в будівельні загони, команда КВК, де вона була єдиною дівчиною, потім Рома, викладання мови й дача. Вона слухала, як Анрі переживав піщану бурю, як одного разу його вкусила змія і шансів на порятунок не було — польовий шпиталь далеко, та й навряд чи там була б сироватка від зміїної отрути. Але підійшов місцевий пастух, розштовхав солдатів, що притискали багнетами змію, мабуть, для того, аби довідатися в місцевих, яка саме гадина вкусила їхнього офіцера. Пастух убив змію палицею, швиденько розпалив вогнище з якихось колючок, гострим ножем відрізав шмат зміїного тіла з головою і такого самого розміру протилежний кавалок, тобто хвіст, підсмажив цю ковбаску на багатті та підніс до рота Анрі, який уже починав марити. Той стиснув зуби, не бажаючи, щоби з нього знущався цей дикий кочівник, та ще й на очах у підлеглих. Та пастух не звернув на його стиснуті зуби жодної уваги, а натис десь біля вуха. Анрі послабив м’язи, й м’ясо змії опинилося в його роті. Ламаною французькою кочівник сказав: якщо пан генерал не з’їсть те все, то помре, до того ж, дуже скоро. Це був єдиний шанс, час спливав — ще трохи, й навіть цей шанс було б втрачено. І Анрі з їв, а потім марив і довго спав. Коли ж прокинувся, то був кволий, але зрозумів, що живий. Згадав, як його пастух назвав генералом, посміхнувся. Наказав покликати рятівника, але того вже й слід прохолов. Шкода. Були до нього запитання, наприклад, чи можна так робити, якщо змія іншого виду. А якщо змія вкусила й зникла, чи можна замість неї спіймати яку завгодно та діяти за таким сценарієм? А головне — не встиг подякувати за порятунок.

Лідія Дмитрівна слухала ці розповіді й думала, що вона ні за яких умов би не їла змію.

— Знаєш, — сказала вона Анрі після чергової такої екзотичної розповіді, — я також прожила цікаве життя. Віриш?

— Чому б і ні? У вас така велика країна, стільки морів, лісів, давніх пам’яток. Я не сумніваюся. Ти любиш море, подорожі?

— Хто ж їх не любить? Я багато їздила на моря. Люблю Азовське, люблю Чорне. Не тільки Крим. Гарно в Одесі, біля Одеси. Колись тато взяв мені в себе на роботі путівку в Кароліно-Бугаз. Ти чув про Кароліно-Бугаз?

— Не думаю. Розкажи, чому ти запам’ятала це місце?

— О, там було чудово. Нас годували в їдальні в дві зміни, на пляжі було багато місця, на базарі продавали домашнє вино. Свіжої преси, правда, не було. Жили ми в такому довгому, як барак, тимчасовому будинку. Путівок продали багато, більше, ніж місць, але це нічого.

— Як це — путівок більше, ніж місць?

— Ну, це трапляється. Я мешкала в одній кімнаті з родиною, їх було четверо — батько, мама, син, дочка, й усі такі дружні. Синові було років із десять, і він за мною підглядав.

— Ти правду кажеш?

— Не сумнівайся. Ще з нами в кімнаті жила жінка з сином, і тому вже було років чотирнадцять. Хороший хлопчик. Коли той, менший, підглядав, цей його бив. А ще з нами жив міліціонер Василь, він старався підсунути своє розкладне ліжко ближче до мого. Я так засмагла того літа! Путівка була на два тижні, а я приїхала в Київ наче негр, ніби все життя жила в Африці. Весь час на морі, в кімнату зайвий раз заходити не хотілось, а вночі там так хропли, що я тобі передати не можу.

Анрі дивився на Лідію Дмитрівну замислено й не знав, чи варто розповідати свої історії. Її оповіді були цікавіші. Та все-таки він розповів, як його з солдатами накрила в пустелі хмара сарани. Важко уявити, що є на світі стільки отої нечисті. Хмара затулила сонце, комахи плазували по одягу, залазили за комір. А службу треба було нести попри все.

Лідія Дмитрівна слухала-слухала, а потом і собі розповіла історію. Якось у далекі молоді літа, щойно вона почала працювати, послали її в колгосп збирати останню капусту, моркву та яблука.

— Як це збирати? Чий урожай? — спитав Анрі.

— Урожай виростили люди, але його було багато, а людей мало, тому вони подзвонили в Київ, можливо, в райком партії, і тоді прислали в це господарство трохи інженерів, трохи майстрів із якоїсь будівельної фірми, декілька артистів оперети, навіть Будинок моделей прибув. І всі почали рвати моркву та складати в ящики. А вночі було холодно, бо спали в напівзруйнованому клубі, а там двері не зачинялися, вітер ними бахкав. Щоб не так мерзнути, набрали на складі ще матраців і ними вкрилися поверх ковдр. Якщо пили горілку, було не так холодно. Горілка продавалася в сільському магазині за 5 кілометрів від цього забутого всіма клубу. Основний клуб був у селі, а ми жили на хуторі, який колись мав перспективи, та потім люди звідси чомусь майже всі виїхали на центральну садибу.

— Я не розумію, який у вас був статус. Адже в тебе інша професія? Ти вмієш керувати сільськогосподарською технікою?

— Статус у нас був на кшталт вашого волонтера. Тільки ваші волонтери, напевне, їдуть займатися такими справами, коли серце їм велить, а наші не завжди за велінням серця. Наших шеф міг викликати до себе в кабінет чи просто подзвонити й сказати, що завтра вони їдуть у колгосп на два тижні. Навіть коли хто починав йому казати, що не має теплого одягу чи має виразку шлунку, — не проходило. Ти мусив їхати, бо врожай пропадав. А технікою там керувати не потрібно, бо нема техніки. Техніка — це лопата, сапа, вила та ящики.

— Я якщо на шефа в суд подати? — замислено поцікавився Анрі.

— Та ти що? Ми ж були комсомольцями. Нас би засудив колектив. Комсомольці ніколи з шефами не судилися. Комсомольці їхали, куди кликала партія. Та ти слухай. Я, моя подружка й ще один тямущий хлопець вирішили об’єднатися в бригаду й виконувати по дві норми за день. Домовилися з бригадиром, який був дуже добрий до нас, бо ми купили йому пляшку горілки, й дозволивнам виконувати дві норми за день.

— Але ж я не розумію… Трудова угода…

— Слухай, ми працювали навіть у дощі Рвали моркву, складали в ящики, возили на підводі, запряженій кіньми, вже не пам’ятаю, куди, там зважували — й домоглися-таки свого. Виконали роботу не за 2 тижні, а за тиждень. Ми дуже стомились, промерзли, нас вимучили важкі матраци, якими мусили вкриватись, у всіх трьох боліло горло. Ми купили пляшку горілки й пішли в ліс пити. Прихопили ще хлібину й банку кабачкової ікри. Ти не знаєш, що таке ця ікра, я тобі вишлю обов’язково. У нас і зараз її випускають, я навіть у залізних банках зустрічала.

— У залізних?

— У залізних, бляшаних, хіба не все одно? Тепер вона є і в скляних, і в яких хочеш. Залізну не відкрити без ножа або спеціальної відкривачки. А ножа ми тоді забули. Прийшли в ліс, а відкрити банку не можемо. Ми били нею об дерева, топтали ногами, погнули, а не відкрили. Тоді закинули банку далеко в лісове озеро. Потім розломили хліб на три частини, пустили по колу пляшку, і випили потихеньку. Як ми співали! Як товариші нам заздрили, що ми їдемо додому й що в нас стільки відгулів!

— Знаєш, Лідо, я не впевнений, що все розумію, — сказав Анрі. — Але ти так цікаво розповідаєш, що, напевне, в нас життя не таке екзотичне. У нас екзотика — тільки коли ти сам її хочеш впустити в своє життя, а в твоїй країні вона була завжди й стільки, скільки хочеш. Так?

— Не зовсім. Іноді ти не хочеш екзотики, а вона скрізь. І ти не знаєш, куди подітися від неї.

Коли вона розповіла з десяток історій зі свого життя, навіть нічого не вигадуючи й не притягаючи за вуха, Анрі спитав, чи не хоче Лідія Дмитрівна зі своїми оповіданнями виступити по місцевому телебаченню. У них є такий канал, де всілякі цікаві люди діляться спогадами. Він сам не раз розповідав там про армію і Сахару. Ще й грошей дадуть. Але вона перелякалась. Одне діло вдома, й зовсім інше — в чужій країні, на чужому телебаченні. Може, це яка провокація. А навіть коли ні, то чи ж воно їй треба? До того ж, це якось вплине на рейтинг батьківщини. Щоправда, її розповіді здебільшого стосувалися б минулих часів, проте, все одно вона подумала, що не варто.

— Гаразд, я подумаю, але чи цікаво це вашим людям? — Лідія Дмитрівна насправді остаточно вирішила, що на телебачення не піде ні за які гроші.

— Якщо цікаво мені, цікаво й іншим, я впевнений, — Анрі ладен був розповідати й слухати без кінця, проте завтра вони мусили рано вставати. — От розповім тобі наостанок ще про те, як ми пережили в пустелі таку пилову бурю, що була страшнішою за хмари сарани, й підемо спати.

Дивно, але він відчував такі пилові бурі заздалегідь — за кілька годин починала боліти голова. А ще дивно, що під час самої бурі голова переставала боліти. Анрі розповідав про те, як вони з солдатами встигли перетнути відкриту місцевість і дістатися до невеличкого поселення, неподалік якого нещодавно побудували, як він дізнався з газет, нафтоперекачувальну станцію. Почувши про нафтоперекачувальну станцію, Лідія Дмитрівна стрепенулася.

— О, Анрі, я знаю, що таке нафтоперекачувальна станція. Свого часу, студенткою, я була в студентському будівельному загоні, ну, такому волонтерському товаристві, може, напівволонтерському, бо ми, сповнені натхнення, їхали не тільки будувати щось для держави, спілкуватися, а ще й трохи заробити грошей. Це було в Білорусії.

Анрі швиденько підхопився й приніс мапу Європи, де вони знайшли Білорусію і невеличке містечко Мозир.

— Ось тут ми жили в наметах — це досить далеко від міста. В гарному березовому лісочку. Нафтоперекачувальну станцію будували засуджені, щоправда, такі, що могли жити на волі, в довгому бараці, де двічі на добу, зранку та ввечері перевіряли, чи всі вони на місці. Як нам казали, це були не дуже небезпечні злочинці, а так, усілякі лузери та нікчеми. Хто тещу в погребі тримав, поки не перевиховається, хто на мотоциклі стареньку збив, а вона була ще й п’яненька. Був один, який украв у сусіда велосипеда.

— Ви спілкувалися?

— Аякже. Навіть дуже. Увечері на дорозі влаштовували танці, ну, ніби дискотеки. Грала якась гармоніка чи баян — не наші, місцеві музики. Наші переважно під гітару співали біля вогнища. Але на дорогу танцювати також ходили. Машин тоді мало ночами їздило, а коли яка з’являлася, ми відходили на узбіччя, а потім знову танцювали.

— Це так романтично, напевне.

— Звичайно, спогади на все життя. Ніч, зірки на небі, комарі, а ми танцюємо до світанку. Якось завітали на звуки й зеки. Один із них, Гуд, запросив до танцю мою подругу, здоровенну дівчину Анжелу, якій він сягав плеча. Анжела танцювати з ним не схотіла, кавалер не збирався жити з такою привселюдною образою, тож розмахнувся та вдарив Анжелку кулацюрою в обличчя. Швидка завезла її в Мозир, там визначили перелом щелепи, а ми ж цей діагноз поставили ще до їхнього приїзду. В лікарні обидві половинки нижньої щелепи скрутили медичними дротами, прив’язали якось до верхньої. Анжелка довго мусила харчуватися рідкою їжею, заливала собі ту масу до рота через напівстиснуті зуби. Про пташиний грип ще не знали, тому вона пила сирі яйця. Назад у намети її не відпустили, а залишили в лікарні. Гуда судили, він отримав чималий термін ув’язнення. На суді він дивився на Анжелку закоханими очима й запропонував їй руку і серце. Анжелка відмовила. Для нього це було несподіванкою. Її зуби потім не зовсім стали на місце, щелепи зрослися не так, як хотілось би. Згадка про будівельний загін і нафтопровід залишилася на все життя.

— Вона мала з ним судитися й виграла б справу.

— Анрі, в нашій державі судилися рідко.

— Цього я не розумію.

Лідія Дмитрівна розповіла, що, крім Реймса, в передмісті якого жив Анрі, вони кілька разів бували в місті Ліллі, відомому не тільки своїми сирами та шоколадом, а також тим, що там народився Шарль де Голль.

— А сир, хочу вам сказати, там їдять за допомогою ножа й шматочка хліба, — Лідія Дмитрівна продемонструвала нам, як потрібно їсти сир.

— А жаб їдять?

— Не знаю, може, й їдять, а мені довелося тільки скуштувати сирого м’ясного фаршу, на який кажуть «тартар».

— І як? — спитав Рома.

— Завтра робитиму котлети, дам тобі з’їсти цілу ложку, тоді зрозумієш.

— Дякую, повернімося до жаб, — Рома вочевидь ревнував маму до Анрі, Франції та цілого чужого світу, який обійшовся без нього, надаючи мамі шанс надалі жити інакше, ніж усі попередні роки. — Так ось: не носіться ви так із тими жаб’ячими стегенцями. Я нещодавно був у Донецьку, то там в кафе «Ракушка» можна за цілком помірну ціну скуштувати жаб’ячих стегенець. Тільки не бачив, щоб хтось їх замовляв. У Києві також, мабуть, є місця, де їдять жаб.

— Ти з Оленкою був у Донецьку? — мене більше хвилювало своє, наболіле.

— Із Оленкою та її чоловіком. Ще можу тобі назвати з десяток прізвищ. Так ось, закінчимо з жабами. Я гадаю, не від гарного життя вони почали їх їсти. Уявіть собі: середньовіччя, посуха, чи пожежа, а може, дощове літо, а то й надмірні податки. Все на городах вимокло, згнило або ж посохло. Їсти нема чого. Хто пішов у старці на багатші села, а хто наловив жаб та й почав думати: чим не м’ясо? Тільки з чого ж почати цю жабу їсти? Спершу не розголошував ні сусідам, ані родичам, як виживає, а ті невдовзі підгледіли й почали всі харчуватися ропухами, чи хто там у них водиться в ставках. Кинули оком і в бік слимаків та равликів. Може, саме так і було. А далі якогось вечора забрів до селян п’яненький аристократ чи який тверезий падре. Нагодували вони сердешного, чим змогли, а за тиждень королівські кухарі мали навчитися готувати нову страву. І пішла слава про нові наїдки по всіх світах. Отак!

— Хто знає, може, ти маєш рацію, — сказала Лідія Дмитрівна. — Але враження незрівнянні. Ми тільки-но вийшли з таксі, що привезло нас на вокзал з аеропорту, як я зрозуміла, що ми в католицькій країні. От навіть не можу вам це пояснити — ти виходиш і відчуваєш, що навкруг католики. Це дивно.

Скоро можна буде думати, що то вже мусульманська країна. Ви ж бачили ті заворушення, що почалися з арабських кварталів? — я не могла не втрутитися, бо довгенько довелось би слухати, наче ти на уроці географії. — Ви, Лідіє Дмитрівно, згадайте Екзюпері, його відомий усьому світові вислів, що ти маєш відповідати за тих, кого приручив. Свого часу Франція приручала колонії, але настав час, коли приручені з колоній порозповзалися по світі, їм нецікаво стало вдома… Давайте тепер я вам швиденько розповім, чим я тут займалася у вашу відсутність.

І я почала розповідати, що відбувалося зі мною, Артуром, Лідією Костянтинівною протягом того часу, поки ми не спілкувалися. Оповідь моя була довгою, а скінчила я її словами:

— Життя складне. Добре, коли маємо можливість виправити помилки.

Лідія Дмитрівна витирала хусточкою очі.

Розділ 37

До Нового року залишалося зовсім мало часу. Я вистояла в довгій черзі та без найменших вагань здала залізничного квитка, купленого заздалегідь, тоді, коли життя не пропонувало мені новорічних веселощів у Києві. До батьків поїду пізніше, вони вибачать. Хіба що бабця образиться, бо не уявляє собі, що має статися, щоб родина не зібралась Різдвяного вечора. Нема виправдання тим, хто нехтує родинним затишком. Буду дзвонити своїм щовечора, як радить наш мер. Новий рік обіцяє стати роком порозуміння, радості примирення і хоча б одного весілля — я маю на увазі весілля Лідії Дмитрівни з Анрі. Цікаво, чи збираються вони вінчатися? Проте, навряд, Анрі вже, напевне, вінчаний колись, коли вперше женився. Нам із Ромою поспішати нікуди. Головне — ми помирились. Або ні, не так. Головне, що ми порозумілися нарешті. Аж серце заходиться від думки, що між нами розсипалася та сіра стіна, через яку нічого не було видно, не було чути, така слизька й холодна на дотик, висока та нескінченна. Лідія Дмитрівна помітно помолодшала і, здається мені, потихеньку готується до переїзду в чужі краї. Якось ми пили чай на кухні, ласували французькими сирами, що нарешті прибули з багажем, я набралась хоробрості та сповістила їй, що тачки на дачі вже нема.

— Нема тачки? Де ж вона? Вкрали? — Лідія Дмитрівна спитала це так, ніби йшлося зовсім не про її тачку. Ну, ніби я її випадкова знайома, ми сидимо поруч у автобусі, і я її, тобто випадкову знайому, з якою розпрощаємося навіки за дві зупинки, ставлю перед фактом, що якоїсь там тачки вже нема.

— Ні, не вгадали, ми її продали!

— Продали? Кому? — вона підсунула до мене ближче таріль із нарізаним сиром. — Пригощайся, це улюблений сир Шарля де Голля, виробляється в його рідному місті. Там, до речі, дуже смачний шоколад. То кому ж ви продали тачку?

— Одним людям. Вони дуже просили, то ми й продали. Ви не знаєте тих людей, вони не тутешні. А сир чудовий.

— Дивись, як Анрі їв сир. Брав у одну руку ножа, в другу скибочку хліба…

Я думала, що вона почне розпитувати про деталі продажу тачки, бідкатися, але їй, схоже, вже не потрібні були навіть спогади про неї.

— Шкода, що продали. Баба Галя б не відмовилася від неї. Та й навіщо продавати тачку, коли я не продаю дачі? Будете з Ромою хазяйнувати й мені дякувати.

— Ми? Ніколи! Точніше, ми будемо їздити туди на шашлики, але щоб гарбузи вирощувати — ніколи.

— Я так і знала. Проте, ваша справа, не будете, то й не будете. А що, ті нетутешні люди повезли з собою тачку? Ближче купити не могли?

— Ми самі дивувалися, навіщо їм тачку везти аж з-під Києва, та вони так просили, не відчепишся. От ми й погодилися.

Ось що кохання діє з людьми. Ще півроку тому тачка та шланг для поливання не мали конкурентів у оточенні Лідії Дмитрівни.

* * *

Останній день старого року був мною розпланований погодинно, попівгодинно й навіть похвилинно. Зранку я забрала в будинку побуту плаття на тоненьких шлейочках, яке мені вкорочували. Після чого вистояла довжелезну чергу в супермаркеті, купила пляшку «Мартіні», трохи делікатесів та мандаринів до новорічного столу. Віднесла все додому, схопила подарунки, які приготувала Артуру та Лідії Костянтинівні— підставку для дисків і гуцульські кольорові шкарпетки з овечої вовни — та помчала за знайомою адресою. Подарунки були ретельно запаковані в спеціальний яскравий папір. Коли він потрапляє мені на очі, не можу пройти повз нього, обов’язково купую. Маю в що загортати подарунки на всі випадки життя. Збиралася заховати пакунки під прикрашеною ялинкою і взяти слово з тих, кому вони призначалися, що до півночі ніхто до сюрпризів не доторкнеться.

Після відвідин друзів я мала займатися собою: пофарбувати волосся в трохи світліший колір, трішки поспати, зробити святковий макіяж. О десятій планувала бути вже в Лідії Дмитрівни з Ромою. До дванадцятої вистачить часу на приготування салатів і канапок. Мала надію, що Рома все-таки збереться з духом і піднесе мені найкращого подарунка — попросить, щоб я вийшла за нього заміж. На такий випадок заготувала йому свій подарунок — я погоджуся. Не зовсім щиро переконувати близьких і родину, що мене цілком влаштовують наші стосунки. А якщо Рома так і не наважиться, що цілком вірогідно, я маю йому інший подарунок — збільшену копію тієї горезвісної фотографії. Я лежу на животі в срібних мештах на високих підборах і сміюся, не здогадуючись, що щастя моє тримається на тонесенькій волосинці. Проте, волосинка виявилась напрочуд міцною і не урвалася.

Лідія Дмитрівна також мала отримати від мене фотку. Збільшену копію тієї фотографії, завдяки якій вона стала нареченою французького військового пенсіонера Анрі. Обидві світлини вправлені в гарні рамочки, які я довго вибирала в різних магазинах. Вручення подарунків мало розпочатися після виступу Президента, коли старий рік приєднається до прожитих нами раніше років, межі їхні зітруться й усі ті прожиті роки стануть називатися одним трохи сумним словом — минуле.

Про свій прихід я друзів попередньо не повідомила. Куди ж бо може піти старенька з онуком проти ночі? Я не врахувала, що тієї старенької, яка цілими днями чекала, коли ж смерть забере її, вже не було. Трохи подзвонила в двері, потім набрала Артура по мобільному. Крізь музику, що голосно лунала в слухавці, почула, що вони всі разом, тобто разом із батьком та Галинкою-дитинкою і її батьками зустрічатимуть Новий рік у санаторії під Києвом. Невдовзі батько відбуває до Італїї, Галинка запропонувала по-сімейному відсвяткувати, навіть костюми кожному купила. Щоправда, бабуся не хоче перевдягатися ні в кого.

— Не хоче, то хай і не перевдягається, — я засміялася, бо уявила її в костюмі зайчика.

— Чого ти смієшся? Її ж ніхто не силує. З Новим роком тебе!

— Усіх вас також. Зустрінемось якось. Я маю вам подарунки.

— Ми також. Віко, я так тобі вдячний! Ти стільки для нас зробила! Ти класна!

— Гадаєш, я не знаю, яка я? До зустрічі!

— Ми вип’ємо за тебе шампанського!

— Пийте, тільки пильнуйте, щоб на другий день голова не боліла.

* * *

До Лідії Дмитрівни і Роми я поїхала, не відпочивши й не пофарбувавши волосся в новий колір. Який саме, я так і не вибрала. Вибирала-вибирала, та вже часу не лишалося. Дні короткі наприкінці грудня, не хочеться серед ночі їхати в транспорті. Іншим разом здивую їх, досить і плаття.

Чи треба казати, що зустріч цього Нового року запам’яталася мені на все життя?

Коли я скинула в передпокої дублянку, перевзулась в принесені капчики та зайшла до кімнати, була неприємно вражена. За столом на чільному місці сидів батько Роми, який завбачливо прийшов задовго до того моменту, коли сідають за стіл такого вечора. Не знаю, запрошували його, чи, може, вирішив, що тепер має повне право з’являтися в цьому домі. Він жваво перехиляв чарку за чаркою, як на мене, зловживав олів’є, нахвалював смажену індичку. Хоч би для годиться приніс кому подаруночка. На кожному кроці можна купити Миколайчики, чи, як кажуть у Києві, Діда Мороза. Сам дуже радів і банному рушникові, й новій бритві, що їх подарував Рома. Цікаво, чому він подарував зарання, не дочекавшись, коли Президент поздоровить усіх з Новим роком? Може, біднесенький сподівався, що татусь не дочекається Нового року в нашій компанії, а забереться додому раніше? На мій превеликий жаль, батько не зрозумів натяку. Через цього нового родича ми втрьох почувалися не те щоб некомфортно, але якось не так, як належало. Ввічливо передавали одне одному тарілки з наїдками, говорили про якісь незначні події, поводилися так, ніби перебували під прицілом телекамери. Час від часу дзвонив телефон, усі напружено дослухалися до розмови. Ні, не такою має бути родинна вечеря напередодні Нового року.

У новорічну ніч Лідію Дмитрівну поздоровив Анрі. Вона вийшла зі слухавкою в кухню і, розчервонівшись, щось весело лепетіла французькою. Могла б і не конспіруватися, ніхто, за винятком Роми, французької не розуміє. Дивно чути чужу мову в устах знайомої людини, відчуваєш якусь власну неповноцінність. Напевне, таке саме відчуття було й у Роминого батька. Коли Лідія Дмитрівна повернулася до нас, ніяково ховаючи щасливі очі, колишній чоловік нервово перехилив чергову чарку та спитав:

— Ну, то що, їдеш до нього? Він же не такий дурний, щоб до тебе переїжджати.

— Мабуть, треба їхати. Роботи у винограднику непочатий край. У них, скажу я вам, клімат дуже нестабільний. То буревії, то заморозки. Ніколи не знають, що за сезон чекає цього року на сільське господарство. Займатися виноградництвом — великий ризик. Багато хто зі знайомих Анрі вже покинув цю справу. Але Анрі ніколи не полишить виноградники. У нього таке вино!

— То він тебе на роботу підписав, Лідо?

— Ніхто мене ні на що не підписував. І хочу вам сказати, що я їду не за заробітком, не потрібні мені його гроші.

— Звичайно, — сказав Рома, — ти його кохаєш, ми це зрозуміли, як тільки тебе побачили на нашій київській землі, — проте незрозуміло було, як сам він насправді ставиться до маминого інтернет-кохання.

Що збиралася відповісти синові Лідія Дмитрівна, ми можемо тільки здогадувались, бо Ромин батько встав із-за столу, щоб не чути про свого щасливого суперника. Він рвучко відсунув стільця, втупився в колишню дружину недобрим поглядом, трохи подумав, і, напевне, вирішив, що з нього досить. Розвернувся й пішов до дверей.

— Сидоре Артемовичу, — Рома не назвав його батьком, і я подумки аплодувала йому за це, — Сидоре Артемовичу, ваша куртка на вішаку за дверима.

— Я не по куртку, а в туалет. Ще ж Новий рік не настав.

Усі мовчали. Гість знов прикрасив наше товариство за якусь хвилину. Підсунув салат ближче, зупинив на мені оцінюючий погляд і спитав у сина:

— Ти її давно знаєш?

— Давно. А що?

— Та нічо. Западенки, вони хазяйки хороші, пристосовуються швидко до столиці, тільки не за тих голосують. І своїх у Київ притягають. От подивися, всі лікарі — західняки, а наші без роботи.

— Знаєте, — сказала я, — це справа кожного особисто, за кого голосувати. Або не голосувати зовсім. І кого тягти сюди — також моя особиста справа.

Розмова могла скотитися в політичне русло. Воно нам треба? Тому я швиденько перехилила келиха й радісно заспівала перше, що згадала, а згадала я таке:

— Хорошо красавіцам, оні всєм нравятся!

Мене ніхто не підтримав.

Запалу вистачило ненадовго, і я замовкла. Рома кривився, щоб не розреготатися, Лідія Дмитрівна почала переставляти тарілки. Цей же Сидір Артемович не переставав дивитися на мене осудливо, проте вирішив змінити платівку:

— Лідо, чи правду кажуть «побачити Париж і померти»?

— Не знаю. Анрі казав, що в них говорять інакше — «побачити Венецію і померти».

— Диви, а ми про Венецію якось не того. Для нас Париж — це Париж. Ромо, пішли покуримо на сходах. Я тобі щось маю сказати, — Сидір Артемович кивнув значуще в мій бік. Здається мені, шансів відвідати Париж або ж Венецію у нього як кіт наплакав. Та він не переймається, наше життя його цілком влаштовує. Незважаючи ні на що.

— Я вирішив, що з Нового року не палю, й вам не раджу. А якщо хочете щось сказати, то кажіть тут, тільки не забувайте, що за десять хвилин Новий рік. Мамо, — Рома звернувся до Лідії Дмитрівни, — ти хоч здогадалася свого Анрі поздоровити від нас із Вікою?

— Пішли, постоїш поруч, — батько розумів, що боротися проти Анрі — справа безнадійна, проте можна поборотися проти мене — теж добре діло.

— Ну, пішли, — Рома здався, — Кузочко, бачиш під ялинкою коробочку? Це твоя. Тільки зачекай трохи, — він глянув на годинника.

Як же я забула! Швидко схопила сумку, витягла два яскраві пакуночки й також поклала під ялинку. Як чудово мати кому робити подарунки в новорічну ніч, собі чекати подарунків! Напевне, це і є щастям — зустрічати Новий рік серед своїх. Тільки цей Сидір Артемович під ногами плутається. Не встигла я це подумати, як на сходах хтось заверещав. Ми з Лідією Дмитрівною подивилися одна на одну й рвонули до дверей. На цементній підлозі лежав Сидір Артемович, над ним схилявся Рома.

— Не руш його, він твій батько! — Лідія Дмитрівна почала відтягувати сина від колишнього чоловіка.

Рома розлютився:

— Що ти верзеш? Чого б це я його зачіпав? Хай живе! Він хотів продемонструвати мені свою спритність, показати якусь вправу, яку опанував ще під час служби в армії. Не втримав рівновагу, чи що…

Сидір Артемович волав на весь будинок, в дверях почали з’являтися люди. Хто в короні, хто з бенгальськими вогнями. Ми пояснили, що все під контролем, чоловік послизнувся, йому болить, вітаємо всіх із Новим роком, хай щастить!

Отак із гостем-родичем і його лементом увійшли ми в Новий рік. Що говорив Президент, яка ялинка була в кадрі поруч із ним, ми побачити не встигли. Кажуть у народі: як зустрінеш рік, таким він і буде. Була «швидка» з п’яненькою бригадою, був травмпункт. Потім мене таксі дорогою закинуло додому, я лягла спати й до вечора наступного дня не знала, який сюрприз чекає на мене під ялинкою в Роминій квартирі. А була то рожева оксамитова коробочка з тоненьким золотим перстеником, що виблискував перлинкою. До коробочки була пришпилена маленька листівочка, де було написано: «Кузочці в День заручин». Я таки дочекалася. Проте заручини — це не маленька коробочка з перстеником під ялинкою, я знала точно. Заручини — це ритуал, та хай уже так, не буду звертати уваги на дрібниці, може, тут традиції не такі, як у нас. Ура! Ура! Ура!

Чи треба казати, що зустріч Нового року зруйнувала плани Анрі, Лідії Дмитрівни та й загалом наші спільні плани. Ромина мама сказала, що поки горезвісний Сидір Артемович не стане на рівні ноги, вона ні про яку Францію й чути не хоче. І це не підлягає обговоренню. «Горезвісний» — вона не казала, проте більш горезвісної людини я в своєму житті не зустрічала. Ми переконували її, як могли. Рома підвищував голос, казав, що Оленка і батька на ноги поставить, щоб Лідія Дмитрівна не вигадувала, а їхала. Я казала, що цей Сидір Артемович не вартий доброго слова, але марно:

— Ромо, він твій батько. Ми мусимо поставити його на ноги. У нього ж крім нас, нікого нема.

— Як це нема? А дві попередні дружини?

Вона дивилася на мене осудливо.

Наступного вечора, коли я була в них, зателефонували Оленці. Я сподівалася, що вона, як годиться в її оточенні, зустрічає Новий рік на Канарах, Багамах чи ще десь далеко. Але вона була в Києві та пообіцяла приїхати. Я стала збиратися додому, Рома іронічно посміхався, споглядаючи, як нервово я пхаю до сумки коробочку, яку не випускала з рук, пакунок із пиріжками Лідії Дмитрівни та домашні капці, в яких я зустрічала Новий рік. І я залишилася.

Від Оленки пахло дивовижними парфумами, вбрана вона була в легеньку шубку й чоботи на високих підборах, які я не так давно бачила спочатку в вітрині а потім на ній.

— Чудові чоботи, — замість привітання вигукнула я, — не муляють?

— Із Новим роком усіх! — Оленка подивилася на мене уважно: — Ти, напевне, Віка? Рада, що ви з Ромою порозумілися. Він так страждав, так страждав. Спочатку хотіла десь роздобути твою адресу чи телефон, та він заборонив.

— Чоботи в тебе класні, не те, що старі! — я стояла, мабуть, із дуже червоним обличчям. Було край неприємно усвідомлювати, що на обговорення виноситься те, що стосується тільки нас обох, мене й Роми.

— А ти бачила мої старі? — Оленка здивувалася. Стрілки, здається вдалося вчасно перевести.

— Бачила, тебе ж багато хто впізнає на вулиці — я, наприклад.

— Я ці саме міряла в одному магазині, а хтось поцупив старого чобота, мабуть, маніяк.

— Думаю, що не маніяк, а фанат твого чоловіка. Вони такі, ці фанати. У них не всі вдома.

— Мені чоловік так само сказав. Але чому тоді фанат викинув свого трофея?

— Викинув? — я щиро здивувалася.

— Викинув. Спочатку, коли я сказала, що тільки-но тут стояв мій чобіт, а тепер його нема, в магазині зчинився страшенний переполох, шукали старанно і скрізь. Опитали всіх, хто був у бутику, та ніхто нічого не бачив. Я вийшла з «Глобуса» й побачила біля стіни бомжа, що тримав у руках мого чобота. Страшенно зраділа й хотіла забрати його. А бомж не віддавав, вимагав грошей. Дала йому 20 гривень, спитала, де він його взяв, а він сказав, що відібрав у здоровенної товстої тітки, й вони навіть побилися.

— У товстої тітки? — я була обурена. — За твого чоловіка вболівають навіть товсті тітки?

— Усякі вболівають. Я вже так стомилася від тих фанатів. Не можу вам передати, які є підлі люди. Звичайно, не всі. Просто вболівальники — це зовсім інше, це наша гордість, без них футбол — не футбол. А такі ось тітки — це феномен, який не має пояснення. Лідіє Дмитрівно, то ми їдемо до Сидора Артемовича? Я на машині.

Ми з Ромою не поїхали, я категорично відмовилась, а Рома лишився зі мною. Коли за Оленкою та його мамою зачинилися двері, він повернувся до мене й запитав:

— То це ти, тітко-фанатко? — він насилу стримував сміх.

— Я так і знала, що ти саме це подумаєш. Ну, чому, чому ти мені не віриш? Ромо, ми повинні переконати твою маму, що їй треба їхати до Анрі. — Я намагалася перевести розмову на вигідну для мене тему.

— Про Анрі потім. Скажи, як ти могла вкрасти чобота? Взяти річ, що тобі не належить — це банальна крадіжка, чим би ти її не мотивувала! Невже я зв’язався зі злодійкою?

— Ні, ти зв’язався з дуже порядною дівчиною. Можеш спитати в моєї бабусі або в мами. У нас в родині злодіїв не було. Всілякі були, проте ти можеш покластися на мої гени. Чесно.

Розділ 38

Усе складалося непогано. Неприємності, які мали статися, вже сталися, ми до них потихеньку пристосовувались, із ними нам тепер жити, й нікуди від цього не подінешся. До всього можна врешті-решт звикнути.

Я часто згадувала Олега. І те, як він грів перед моїм приходом вечерю, і як ми з ним розмовляли на кухні про складності життя, і те, як теплішав його голос, коли дзвонила його мама. Він хоч і мав відносно мене злочинні плани, не зміг їх здійснити. Недооцінив, мабуть. Мене, між іншим, чомусь частенько недооцінюють, приймають за розмальовану пустеньку ляльку, у якої в голові тільки нічні клуби. Звичайно, він злочинець і заслуговує на народне презирство та справедливе покарання. Проте, зізнавалась я собі, що не відчуваю до нього ненависті. Лише шкода, що так недбало поводиться зі своїм життям. Паскудить його, поневіряється, бреше, не думає, що колись роззирнеться навкруги, спрямує погляд у минуле, й усвідомить, що стоїть серед руїни.

Усіма правдами й неправдами я намагалася прикрасити його перебування за ґратами. Нещодавно, знаючи, як він цінує комфорт та любить засоби догляду за шкірою і тілом, передала крем для гоління, яким — так мені казала дистриб’ютор американської фірми — користуються сенатори. Може, й користуються, та хто ж це перевірить.

Сьогодні купила ще два креми, вже після гоління. Один буде Ромі, другий Олегові. Спочатку взяла тільки для Роми, тоді згадала Олега, подумала про колючий дріт і нари.

Як уже раз було, мало не погоріла. Вийшла з роботи, маючи в сумочці два креми. І знову Рома взяв мою сумочку, вона відкрилася, я згадала про крем і відразу ж захотіла подарувати його Ромі.

— А цей кому? — спитав він і сполотнів, як колись.

— А це… а це… — я думала недовго, — моєму начальникові. Він знається на таких речах, абичим обличчя не мастить, учися в нього. Ти б знав, як після нього пахне ліфт! Фантастика. От понюхай, правда ж обалдєнно?

— Он він іде, — Рома подивився кудись через моє плече, — піди, віддай, якщо це його крем.

— Ну, й піду, — сказала я, не рушаючи з місця.

— Ну, й іди, — наполягав Рома, підштовхуючи мене легенько назустріч шефові.

Ну, що ж. Доведеться дарувати. Я взяла коробочку з кремом у руку й повільно повернула голову туди, куди дивився Рома. А що, як він блефує? Шеф мав би сидіти в своєму кріслі, як і щовечора. Звик засиджуватися на роботі. Та крісло було порожнє — бо він стояв у мене за спиною.

Я рішуче зробила крок йому назустріч і тихо промовила, щоб не чули співробітники, — вони саме сповільнили ходу, демонструючи начальникові, що додому не поспішають, бо найкраща частина їхнього життя проходить саме тут, у стінах нашої контори.

— Візьміть, це ваше.

Шеф нічого не зрозумів, тому подумав, що не дочув:

— Голосніше, Вікторіє, ви щось хотіли сказати? Відпроситися на завтра?

— Ні, не відпроситися, бо не маю відгулів. Я хотіла вам це подарувати.

— Мені? Ви впевнені, що хочете мені щось подарувати? З якої нагоди?

— Завтра скажу. Візьміть, будь ласка.

Гадаю, так просять торговці на базарах у малорозвинених вбогих країнах, аби щось у них купили багаті заїжджі туристи.

— Добре, — шеф розумів, що тут усе не так просто, але привселюдно з’ясовувати, що саме, не хотів. Крем він узяв нерішуче.

Хвалити Бога, здається, обійшлося. Рома, щоправда, дивився на мене не так, як п’ять хвилин тому. І мав рацію.

— А тепер поясни, кому насправді мав дістатися крем?

— Як це кому? Йому! Ти ж бачив — він узяв!

— Узяв-то взяв, але чому ти не віддала йому на роботі? Ще й таємно від співробітників могла б подарувати. А так при всіх. Що вони тепер про тебе думатимуть?

— Ти смішний. Спробуй проникнути в його кабінет, коли в нас така секретарка! До того ж, шеф любить, коли дарують при всіх. Щоб усе почесному. А коли б таємно, то це підлабузництво, він такого не терпить. Звільнити може, настільки не любить підлабузників. Мені крем принесли в кінці роботи, я думала, що в нього нарада. І хіба не все одно, в кабінеті, чи на вулиці? Добре, що всі бачили. Йому дуже приємно. Не віриш? Як ти міг подумати, що я можу йому з-під поли щось дарувати? Це ти своєму даруй, коли ніхто не бачить!

Боже мій, як мені завтра дивитися в очі свідкам усього цього цирку? Хоча… Можна подати їм легенду, буцімто я з кимось побилася об заклад, що подарую шефу крем після гоління на очах хоча б у п’яти співробітників. А ще можна сказати, що я беру участь в рекламній акції під назвою «Подаруй шефу косметику!» Всім, хто подарує своєму начальникові косметику, нарахують бали, дадуть приз, а потім за півроку розіграють автомобіль. Теж непогано.

— Віко, я тобі вірю, але зрозумій мене, ти така непередбачувана.

— Жінка, Ромо, до самої смерті має бути таємницею, загадкою. Отоді чоловікам із нею цікаво. Тобі зі мною цікаво?

— Атож!

Рома підняв коміра куртки, наче змерз, і стояв упівоберта до мене, вдивляючись у стоянку, де біля машини метушився мій шеф, час від часу поглядаючи в наш бік.

— Пішли?

— Пробач, я ще не була після Нового року в Лідії Костянтинівни. Ось подарунки їм несу. Підеш зі мною?

— Іди з тим, хто ніяк не вирішить, куди йому їхати. Сидить у машині й маститься твоїм кремом.

І я пішла сама. А що мала робити?

Подзвонила в двері квартири Лідії Костянтинівни кілька разів, не розуміючи, чому так довго не відмикають. Нарешті в дверях з’явився Артур. Горло його знову було замотане мохеровим шаликом, щоки пашіли.

— Привіт, Віко! Заходь, якщо не боїшся вірусів. Бабуся пішла по ліки, в мене температура й горло болить.

— Нічого собі, — я приклала руку до його лоба. — У тебе ж уже боліло не так давно!

— Боліло. Десь нема термометра. Бабуся купить. Хотіли викликати лікаря, зранку сподівалися, що минеться, а зараз поліклініка вже не працює. Батько обіцяв, що привезе свого лікаря трохи пізніше. Сказав, щоб я протримався, в них у клубі столики замовлені, треба перевірити, чи не забули про якісь моменти. Чиясь корпоративна вечірка, він завжди повинен усе проконтролювати.

— Іди лягай. Я зараз знайду термометра. Коли прибирала в кухні, — тебе ще тут не було, — десь бачила його. Ось що я скажу, хлопче, треба спортом займатися. Зараз твій організм розплачується за поневіряння, переохолодження, недосипання, недоїдання, проте все минеться, ось побачиш.

Термометр знайшовся у верхній шухляді кухонного столу. Це ж треба додуматись — тримати таку річ серед покришок, сірників і всіляких мотузочок. Проте, ще зовсім недавно Лідії Костянтинівні таки бракувало клепки. Не буду вихвалятись, але я маю талант запам’ятовувати всілякі деталі, інакше б неодмінно довелося бігти в аптеку по термометра, щоб пересвідчитись у очевидному — у хлопця висока температура. Я простягла Артурові засіб вимірювання температури, але невдало зачепилася ногою за палас і мало не впала. Я могла б добряче гепнутись, коли б не схопилася за клямку дверей, але впустила з рук термометра, бо я ж не працюю в цирку. Він упав на підлогу саме на межі паласа й паркету. Срібні кульки радісно розбіглися врізнобіч. Мабуть, і під килим закотилися. Ось тобі й маєш! Коли я демонструю перед кимось свою незграбність — ладна роздерти глядачів.

— І чого ти витріщився? Знайди мені якусь газету чи рекламу, що в ящики вкидають. Хутко!

Артур приніс газету, і я почала з її допомогою збирати срібні крапельки докупи. Хлопець стояв наді мною і спостерігав, що я роблю, а потім пішов відчиняти, бо в двері дзвонили.

Робота з об’єднання крапельок у одну велику краплю завершувалась, коли я відчула несподіваний сильний удар по шиї і впала, вдарилась обличчям об підлогу. Нічого не розуміючи, я намагалась зіпнутись на лікті, коли чиїсь дужі руки підняли мене з підлоги, розвернули на сто вісімдесят градусів, і я побачила перед собою бліде перекошене від люті обличчя Ігоря.

— Ти, падлюко, хочеш убити мого сина? Ти зараз з’їси цю ртуть, визбираєш до краплиночки й удавишся нею. Артуре, швидко в машину, швидко, — він повернувся до сина, — тут перебувати небезпечно!

Артур не рухався з місця, розширеними очима втупившись у батька. Губи в нього трусилися.

— Я що тобі сказав, кретине? Ти вдихаєш пари ртуті! Я тебе не для того знайшов, щоб втратити через цю роззяву дурнувату. Втікай, ми вдихаємо смертельну отруту!

Ігор трохи послабив руки, я рвонулася на волю, дорогою гублячи капці. Мчала сходами вниз босоніж, бо взимку бігати по сходах у колготках і вовняних шкарпетках — це босоніж. Ззаду щось діялося, долинали звуки боротьби, та нічого — я знала, що коли він мене наздожене, я верещатиму, кусатимуся та плюватимуся, не здамся, добіжу до таксофону, бо мобільний залишився в сумочці на вішаку. Міліцію викликають без картки. Вже за хвилину я стискала в руці слухавку й кричала:

— Міліція! Ало, якщо ви мене чуєте, терміново, дуже терміново… Потрібна демеркуризація. Вам, сподіваюся, не треба пояснювати, що це таке? Ртуттю вбивають людину… Пишіть адресу…

І я продиктувала назву вулиці, номер будинку, а потім і номер квартири, де раніше жили Артур із батьком і Мариною. На кінці дроту запитали, хто я, а я відповіла, що стою боса, тому всі свої паспортні дані скажу пізніше. Якщо хочуть, можуть вважати, що їм дзвонить лейтенант Коломбо.

— Чекайте, — я згадала, що інформація неповна, — злочинець знаходиться за адресою… — я продиктувала адресу Лідії Костянтинівни. — Він небезпечний, добре тренований, має багато всілякої зброї, але, гадаю, не при собі. Зброя у нього в іншому місці, її багато, там є навіть арбалет. Я беру на себе його затримання протягом ще десяти хвилин, на більше мене не вистачить. Форму втратила останнім часом. Їдьте двома бригадами. Одна туди — друга сюди. І мерщій. Щоб потім лікті не кусати. У нього є закордонний паспорт із шенгенською візою.

Якщо на тому кінці дроту подумають, що я психічно хвора, то все одно мають приїхати, аби впевнитися. Здається, так. Я підтюпцем потрюхикала до під’їзду. Не буду його дратувати, пострибаю біля дверей, затримаю при виході. Тепер я знала, що воно таке — собачий холод. Подзвонила в двері першої-ліпшої квартири на першому поверсі.

— Хто? — спитав чоловічий голос із-за дверей.

— Мене звуть Віка. Позичте, будь ласка, кімнатні капці хвилин на двадцять. А якщо міліція приїде раніше, то на десять. Я поверну.

— Ги-ги-ги, — долинуло з-за дверей, — це тепер так колядують?

— Які колядки? Вам капців шкода?

Вічко в дверях посвітлішало, значить, від нього відійшли. Ну, й народ!

Лідія Костянтинівна, яка зайшла в під’їзд цієї миті, зблідла, коли побачила босу паненку, тобто мене, притулилася до стіни й почала осідати на брудну цементну підлогу. Я встигла її підхопити й потягла догори сходами. Що за світ такий навкруги, невже ніхто не чув ні грюкоту, ні тупотіння? Не може ж так бути, що тут колонія глухих знайшла собі притулок! Мені б зараз хоч яке взуття згодилося. А ще краще, якби хто приєднався до нас і допоміг затримати злочинця, який саме йшов сходами вниз, точніше, намагався йти вниз, тримаючи під руку Артура, який пручався з останніх сил. Батько був блідий і зосереджений. Лівою рукою він тримався за поруччя, а правою стискав лікоть Артура. Батькові руки були треновані, проте права рука в Артура була вільною і він чинив опір. На місці батька я б таки викликала ліфт і проїхала один поверх униз, бо з ліфта не втечеш. А далі якось би доволокла Артура до машини, шофер же, мабуть, десь недалеко припаркувався. Проте, легко оцінювати ситуацію збоку. Ігор волік сина сходами нам назустріч і навіть на телефонний дзвінок не міг відповісти. Мобільний у його кишені вигравав сорокову симфонію Моцарта. Під таку музику можна тягти сходами кого завгодно й куди завгодно.

Побачивши зятя з онуком і не розуміючи, що відбувається, Лідія Костянтинівна ні миті не вагалася, на чий бік стати. З несподіваною спритністю вона рвонула назустріч їм, відчепила ліву руку зятя від поруччя та почала копати його ногами, бо руками відтягала онука від батька-злочинця, забувши, що перенесла перелом. Ігор оскаженів:

— Стара корово, геть, коли хочеш жити! Я рятую твого внука, потримай божевільну!

Вочевидь, божевільна — це я. Ну, й нехай. Не вперше мені таке чути. Удвох із Лідією Костянтинівною ми повисли на спортивних плечах її зятя.

— Тримаймося, — підбадьорювала я нас обох, — його з-під землі дістануть і він відповість за все. За ним півтора вбивства! А може, й більше, там усе перевірять…

Не впевнена, чи розуміла Лідія Костянтинівна, що я викрикую. Головне для неї на той момент було — вивільнити Артура, покласти в ліжко й укрити двома ковдрами. Міліція, що з’явилася в під’їзді, швидко впоралася з нами всіма. Вже за годину Артур лежав з електронним термометром і, здається, плакав. Я парила ноги в тазику й пила чай з лимоном. Треба було б заспокоїти Артура, але слова не знаходилися. Ну, що я могла сказати? Якщо по правді, то слів не було. Нарешті я вичавила з себе:

— Артуре, не рюмсай. Ти ж не знав, що він такий. Проте, може, й знав, але він твій батько! Тут нічого не вдієш, бо іншого батька в тебе нема. Може, відсидить, і там його перевиховають, — проте, це була повна дурня. Краще помовчати.

Лідія Костянтинівна заходилася прасувати білизну. Вона ні з ким не розмовляла й також про щось думала. Я навіть здогадувалася, про що саме. Точніше, про кого саме.

А перед тим, як почати парити ноги, я провела демеркуризацію життєвого простору моїх друзів власними силами. Полягала вона в збиранні краплинок ртуті спочатку в одну велику крапельку, а потім я цю крапельку закотила в баночку з-під крему, а тоді ту баночку помістила в більшу баночку й щільно закрила накривкою. Завтра дізнаюся в компетентних людей, що робити далі.

Розділ 39

Наступного ранку я прокинулась і згадала, що сьогодні п’ятниця, улюблений день тижня. Якби ж то не піти на роботу, бо там уже чекають від мене пояснень стосовно поведінки увечері! Лежачи під теплою ковдрою, я фантазувала, що добре було б мати високу температуру чи якісь надзвичайні обставини. Наприклад, треба бути вдома, бо прийдуть перевіряти, чи справні крани, по будинку, мовляв, завелика витрата води. Такі думки базуються на слабкості духу. Потрібно відповідати за свої вчинки, а не ховатися в кущі!

Я постояла під контрастним душем, ще зволікаючи. Потім надягла улюбленого брючного костюма від івано-франківської дизайнерки, намалювала яскраво очі, губи, начепила на шкіряний нашийний мотузочок срібного кота й рішуче пішла в напрямку ешафоту. Котик на шиї завжди додавав мені рішучості.

Десь із годину довелося вдавати, що працюю над кресленням. Так втяглася в цю справу, що дійсно забула про все на світі, пожертвувала обідом і креслення таки скінчила. Всі запитання і неясності щодо роботи якось самі по собі відпали, і я зрозуміла, що це геніально. Ну, не в тому розумінні, що дійсно геніально, адже я нічого такого надзвичайного не вигадую, просто мушу враховувати в роботі багато різноманітних моментів, які часто-густо не кореспондуються один із одним. Треба знаходити компроміси, знаючи при цьому, що будівельники ту мою геніальність відкинуть, натомість побудують, як їм вийде, з чого вийде і коли вийде. Проте, на папері все має бути так, щоб комар носа не підточив. Деколи вдається. Сьогодні, наприклад.

До нас у кімнату зазирнула секретарка.

— Я чула, ніби ти шефа скрізь перестріваєш і подарунками засипаєш. Правда?

— Правда, тільки не чиста. Я приєдналася до участі в акції: «Подаруй шефові косметику». Хочеш, тебе запишу?

— Запиши. А мені що від цього?

— Можна виграти машину.

— Машину? Справжню?

— Я хоч раз тебе надурила? Хоч раз?

— Ні, жодного разу не пам’ятаю. А косметику хто видає?

— Ну, насмішила! Косметику сама купи, а чек їм треба надіслати. Якщо виграєш, потрібно ж буде довести, що ти цю косметику придбала не для свого брата чи чоловіка, а саме для шефа. В них це чітко поставлено, оперативно перевіряють.

Секретарка замислилася.

— Ні, Віко, не записуй, я не маю зайвих грошей. Ну, куплю крем, ну, подарую прилюдно. А машини не дадуть! Тоді що? Я себе поважати не буду.

— А як виграєш, то будеш?

— Ну тебе, не буду я нічого дарувати, і закриваймо тему! Я розповім усім про акцію. Знала б ти тільки, що народ вигадує про тебе!

— Я всіх бажаючих запишу, хай приходять.

Але до мене ніхто не підійшов.

Отже, за роботою я забувала поглядати на двері, здригатися від кожного дзвінка телефону. Коли ж зовсім заспокоїлася, телефон таки повернув мене до реальності. Секретарчин голос проспівав, що на менечекає шеф.

— Не знаєш, він нікуди не поспішає, нема сьогодні засідання науково-технічної ради, аудиту чи просто в кого з керівництва дня народження?

— Нічого такого нема, аудит ми пройшли, зараз погляну стосовно днів народжень, добре що нагадала… На щастя, нема.

І я пішла на свою Голгофу, знаючи, що часу на мене вистачить.

Шеф сидів за столом, оточений теками з паперами, звітами, технічними іноземними журналами й усілякими сувенірам. Я трохи постояла, розглядаючи пейзаж олією, що висів у нього над головою. М’язисті коні паслися на зеленій траві. І коли вже перестануть знущатися з цих тварин? Усі картини конячої тематики, які я бачила, були набагато гірші за ту, на якій Дега зобразив своїх коней. Є ще «Купання червоного коня». Забула автора. Доженіть Дега, чому ні?

— Сідайте, Вікторіє…

— Дякую, я, взагалі, дуже зайнята, хочу встигнути роздрукувати креслення перед вихідними.

— Встигнете, — він подзвонив секретарці, — дві кави, будь ласка.

Я знала, що каву мені тут пити заборонено, та й без кави можу протриматись, я вже пила й зранку, і в обід. Коли секретарка принесла на таці дві філіжанки й тарілочку з горішками, я спокійно відвернулася. Зараз хтось прийде, і він мене відпустить. Та не так сталось, як гадалось.

— Пригощайтесь, — я навіть озирнулася — до кого це він?

— Мені можна каву?

— Можна. Хочу подякувати за крем. Із якої нагоди, не знаю, та й чи не все одно? Ви мене так дістали останнім часом, що я залюбки прийму цей презент і ваші обіцянки, що переслідуванням нарешті край.

— Ще невідомо, хто кого дістав, — бубоніла я монотонно, розглядаючи візерунок на філіжанці, — плутаєтесь і плутаєтесь під ногами…

— Я плутаюсь? Ви хоч усвідомлюєте, з ким розмовляєте?

— Із вами розмовляю. Тут же більше нікого нема.

— Ну, раз уже ми тут тільки вдвох, то, будь ласка, розтлумачте, що означають ваші вчинки? Ви ж розумієте, що я маю на увазі?

— Звичайно, розумію. А ви мені не хочете розповісти, чому ви постійно за мною шпигували? Давайте, коліться, я уявлю собі, що ви не мій шеф, а просто нормальна людина й таке інше. І нікому не розповім, що почую.

— Добре, я також буду уявляти, що ви не божевільна співробітниця, а звичайна дівчина з якимись своїми проблемами.

— Хочу уточнити: я не маю жодних серйозних власних проблем, я розбиралася з чужими, з проблемами близьких.

— Як це не маєте? Ви ж мені самі розповідали, що маєте проблеми з одруженням. Хочете вискочити за іноземця, щоб він допоміг вам матеріально, і не тільки вам, а ще й женихові тутешньому. А ще я вас бачив із жахливим розпатланим типом підозрілої зовнішності, мені казали, що він у вас жив.

— Так, давайте по черзі. Про заміжжя я вам збрехала. Сама я не збираюся виходити за іноземця, ну їх к дідьку. В мене є наречений, ви його бачили. Я віддаю заміж за кордон його маму, хай попоїсть на старість французького сиру досхочу, вина поп’є справжнього, а не сурогату. Але не думайте, що їй там як на святі. Треба рано вставати, працювати чорно. Зате ж як приємно ввечері в кафе посидіти! Та й діткам нашим майбутнім буде куди на канікули поїхати.

— То ви з розрахунком її прилаштували?

— Ну, не те, щоб із розрахунком. Просто так сталося якось випадково. А вже потім я подумала: а чому б і ні? Та вона виявилась такою дикою. Француз дзвонить: коли зустрічати, мовляв. А тут колишній чоловік, Сидір — бац, і ламає ногу. На рівному місці, в новорічну ніч. І вона відмовляється від поїздки, бач, на ноги його ставити буде. А де він був, коли вона на трьох роботах горбатіла?

— Співчуваю, Віко, співчуваю.

— Кому? Мені, їй, інваліду?

— Усім вам. А він інвалід?

— Інвалід на всю голову. Таку жінку покинути! А тепер про опудало. Ви на рівному місці образили людину, хоча й не знаєте про неї нічого. Ну, гей він, ну, то й що з того? Він на вас не зазіхав, то навіщо ви про нього так?

— Гей? А всі казали, що ви живете разом.

— Правду казали. Жити йому не було де на той момент, ось і жив у мене.

— А зараз де?

— Не буду вам брехати, бо він у тюрмі. Це йому я купила крем, як на те пішло, а не вам. Там не солодко, самі знаєте, а особливо геям. Він талант, просто не туди пішов, дорогу слизьку обрав. Хотів, щоб я квартиру одну продала, а в ній старенька жила, ну, ми домовилися з юристами-покидьками, все було на мазі…

— Віко, ви хотіли чужу квартиру продати?

— Хотіла, та не продала. Так сталося. А Олега сама здала міліції. Тільки, скажу я вам, так паскудно — здавати когось. Навіть злочинця. За ним стільки всього. І женився на бабусях, а потім розлучення вимагав і розподілу майна, й за гроші до університету влаштовував без іспитів наївних провінціалів, і салон дизайнерський тримав, де розробляв ексклюзивні всілякі речі, а сам їх купував на китайському ринку, й туристичну фірму відкрив, набрав групу бажаючих летіти на сафарі. Люди приїхали в аеропорт, а квитки виявились ксерокопіями кольоровими. Жодного разу не повторився, тому й зловити його не могли. Люди, коли його бачили, наче під гіпноз потрапляли. Він актор, хоч не має повної освіти. А я обчислила, мене не обдуриш. Знаєте, як він готував?

Шеф підійшов до шафи, дістав пляшку коньяку, подивився крізь неї на лампочку.

— Інно, принеси чарки, — сказав крізь прочинені двері, які відразу й зачинив.

Секретарка швидко принесла маленькі чарочки й залишила нас. Її очі нічого не виражали, але я могла уявити, чого це їй коштувало.

— Вип’ємо, Віко. Я не можу стулити все докупи й не знаю, чи можу вам вірити. Але коли це правда, як же непросто вам було весь цей час!

— І не кажіть. Непросто. Тепер усе позаду. Але знаєте, думаєш, що все, край неприємностям, а це якраз початок нової історії. Так уже було.

Ми випили коньяку, закусили горішками. Помовчали.

— Не знаю, чи правильно зроблю, коли розповім вам, що колись, дуже давно в мене була знайома, в мене була кохана, ми вчилися на одну спеціальність, але в різних групах. Її звали Галею.

— Гарне ім’я. Я здогадуюся, про кого ви.

— Так, здогадуєтесь. Вона працювала в нашому відділі.

— Працювала. Вам важко говорити про це. Може, налити?

— Налийте.

Ми випили ще по чарочці. Нічого страшного, вони манюні.

— Ну, то що далі? — моя сміливість прибувала.

— Ми з нею товаришували всі роки, що училися в інституті. Вона була талановита серйозна дівчина. Дуже вродлива. Я дивлюся на сучасних молодих дівчат — таких, як Галя, не побачиш.

— Ви знаєте, вибачте, що перебиваю, це добре. Це означає, що ви ще не зовсім старі. А коли по-справжньому постарієтесь, то всі дівчата здаватимуться красунями.

— Мені й зараз здаються всі молоді красунями. Але… Галя була набагато за вас усіх і вродливіша, й мудріша. За нею весь потік упадав, та їй було байдуже. З усього оточення чомусь вона зупинила свій погляд на мені, та я був щасливий. П’ять років щастя пролетіли, мов єдина мить. Потім був розподіл. Ми обоє потрапили сюди. Я все наполягав, щоб швидше одружитися, обручку тонесеньку купив, тоді в моді такі були, і носив завжди з собою, чекав нагоди.

— Не треба було чекати. Треба було сказати: «Заплющ, Галю, очі, я тобі щось дам…»

— Мабуть, що так. Бо тут на неї накинув оком один жевжик. Такий слизький тип, на лобі в якого було написано, що він барахло. Всі бачили, крім неї. Стала нервова, голосно сміялася, потім плакала. А потім сказала, що все, наші дороги розходяться назавжди. Я не повірив. А коли після роботи побачив, що він сидить на поруччі біля входу й тримає в руках її светра, підійшов і простяг йому обручку. Він гидко посміхнувся, проте взяв.

— Узяв?

— Узяв.

— Потім вона її носила. Спілкуватися ми не припинили, я змушений був по роботі час від часу з нею перетинатися. Вона швидко пішла вгору. Золота голова, фантастична ділова хватка. Її просували по службі. Народився син. На роботу повернулася швидко, сина гляділа мама. Ігор і раніше зірок з неба не хапав, а тут зовсім знітився, це зачіпало його самолюбство. Щоб якось принизити Галю, при людях говорив їй, що одружився тільки задля прописки. Вона весело сміялася, не могла повірити, що це правда. Коли їй казали, що він гуляє, також сміялася. А він гуляв. Спочатку вона не вірила, бо не мала часу на такі дурниці, як ревнощі. Потім почала хворіти. Руки трусилися, пам’яті не було, забувала елементарні речі. Коли завалила одну роботу, трохи посварили, та й забули. Потім — іще одну, а за нею іще. Коротше, я сів на її місце. Тобто, зайняв її посаду. Бо кабінет мені обладнали тут, де я зараз. Вона залишилася в старому. Чомусь ніхто не наважувався сказати їй, щоб ішла зі свого кабінету. Якось зустрілися ми біля ліфта. Вона саме збиралась лягати в лікарню. Обійняла мене й прошепотіла:

— Що буде з Артуром? Обіцяй, що не покинеш його напризволяще. Мама не впорається. Підтримай її якось.

Ми помовчали.

— А Ігор як поводився?

— Не знаю, бо він звільнився з роботи після народження малого. Я його більше, здається, не бачив. Проте, ні, бачив. Ми сороковини по ній справляли. У нашому кафе. Він прийшов, я запропонував, щоб він речі Галини забрав, ну, там записнички, ручки, фотографії. Він не схотів, сказав, що не витримає, коли візьме їх у руки. А сам так і стріляв очима навкруги. Чи мені так здавалось?

— Артура ж він любив, як ви гадаєте?

— Артур аж трусився за батьком. Я до них іще якийсь час заходив. Намагався допомогти матеріально, та мама вже не розуміла, хто я і чого приходжу. У неї щось із головою сталося. Потім мені сказали, що Ігор одружився з молодою красунею. Забрав Артура. Туди я вже не ходив. Сам одружився невдовзі.

Ще помовчали. Ще випили. Шеф продовжив:

— Коли в кімнаті, де працювала колись Галя, знайшли ртуть, мені стало не по собі. По пам’яті склав список. Виявляється, пам’ять наша здатна фіксувати більше, ніж ми думаємо. Я згадав поіменно всіх, хто тут працював, і навіть за яким столом хто сидів. Несподівано виявилося, що багато кого вже нема на цьому світі. Я попросив відділ кадрів відшукати телефони решти, на післязавтра домовився в поліклініці, щоб вони пройшли обстеження на виявлення слідів отруєння ртуттю. Звичайно, минули роки, слідів може й не бути, та можуть бути наслідки. Ще добре, що це приміщення останніми роками використовували як архів. Треба порушувати карну справу.

— Можете не турбуватися, це вже зроблено, поки ви вагалися та зволікали тут, злочинець потрапив у належне йому місце.

І я розповіла про те, як шукала Артура, як знайшла його, що було та що, на мою думку, буде далі.

Шеф довго дивився на мене.

— І все це ви самі з’ясували?

Дивне запитання.

— А ви навіщо Артура шукали?

— Навіщо шукав? Важко пояснити. Коли скажу, що хотілося на нього подивитись, допомогти, надолужити те, що не зробив для нього, адже Галя мене просила — буде близько до істини. Сумління прокинулося. Хоча хто я йому?

— Зрозуміло. А Марина в лікарні, я гадаю. Провідувати її нема кому, батьки далеко в селі, старенькі вже. Будемо з Артуром її підтримувати якось. Ігор уже не даватиме грошей. Я останнім часом думаю, що всім нам бракує юридичних знань. Варто б піти вчитися на юриста. Треба захистити права Артура, та й права Марини з’ясувати. У Ігоря ж нерухомість неабияка, хоч може, вона не на нього записана. У Артура попереду ціле життя, на навчання потрібні кошти. Та й Маринина інвалідність потребуватиме витрат.

— А знаєте, я ніколи не міг подумати, що ви така.

— Яка?

— Несучасна, мабуть. Поталанило всім людям, які з вами спілкуються.

— Ви й себе маєте на увазі?

— І себе також. Нас усіх.

Коли ми виходили з кабінету, секретарка ще друкувала на комп’ютері якісь папери. Звісно, їй же цікаво, що там відбувається.

— Віко, ти, певно, відімкнула мобільного. Твій Рома чекає на рецепції.

— Дякую, біжу.

— Зачекай, я хочу, щоб ти мене записала на акцію, ну, на ту, де шефу треба косметику подарувати.

— Пізно.

— Як це пізно? Ну, чого я така невезуча?

Шеф почув останні слова, але не знав, кого вони стосувалися.

— Це ви невезуча? Ви просто не бачили невезучих. Ходімо, Вікочко, — сказав він мені, мов найближчій подружці.

І ми пішли. Біля турнікету Рома поручкався з шефом, принюхався, напевне, коньяком відгонило від нас обох. Шеф запропонував підвезти, але Рома гордо відмовився. Ну, що ж, їдемо на метро.

До речі, наступного ранку, проходячи повз мене, шеф мені ледь кивнув. А я вже сподівалась, що ми стали добрими друзями, будемо пити разом каву, говорити про минуле і майбутнє нашої фірми. Зась! Субординація називається. А крем мені він так і не повернув. Доведеться купити Олегові інший.

Здається, все скінчилося. Проте, не все, в минулому залишились неприємні події, а зима триває. Наше життя триває. Скоро в магазинах почнуться зимові розпродажі, треба вчасно зорієнтуватися. Також, напевне, треба покликати в гості бабу Галю, Лідію Костянтинівну, Лідію Дмитрівну. Я напечу рогаликів із трояндовим варенням, сяду між двома Лідами і задумаю бажання. А задумаю я, щоб більше ніколи не встрявати ні в які пригоди.

І знову не так сталося, як гадалося. Спочатку все було добре. Я прочитала віршика, якого написала для новорічної ночі і якого так і не вдалося прочитати — відомі вам події не дали.

Уже за столом, якось так повернулася розмова, що ми вийшли на особистість Сидора Артемовича. Лідія Дмитрівна поводилася дуже дивно. Наче не було в її житті років, коли вона сама виховувала сина, у всьому собі відмовляючи, без підтримки, без зайвої копійки, з одним тільки бажанням — вистояти. І вона вистояла. А тепер його, свого колишнього, захищає.

— Ну, знаєте, я вас не розумію. Навіть у дрібницях він скнара і жмот. Що він вам подарував на Новий рік? Нема що сказати? Бо нічого не подарував, — я пам’ятала, як він накинувся на олів’є.

— Віко, він подарував. Його подарунок мені цінний уже тим, що це його найкоштовніша річ. Він зберіг її для сина… Для мене.

Баба Галя перестала жувати.

— Чи не сережки часом? Через одні вже людина пішла на той світ. Викиньте їх.

— Які сережки? Він подарував нам із Ромою дві старовинні листівки, — Лідія Дмитрівна дістала альбом, де, загорнуті в прозорий папір, лежали дві пожовклі листівки.

Чи знала я, що невдовзі події закружляють мене у вирі нових пригод? Ет, Сидоре Артемовичу, тримали б ви краще свої листівки при собі! Жили ж люди без них, і нормально жили…

Ксенія Ковальська

Оглавление

Розділ 1

Розділ 2

Розділ З

Розділ 4

Розділ 5

Розділ 6

Розділ 7

Розділ 8

Розділ 9

Розділ 10

Розділ 11

Розділ 12

Розділ 13

Розділ 14

Розділ 15

Розділ 16

Розділ 17

Розділ 18

Розділ 19

Розділ 20

Розділ 22

Розділ 23

Розділ 24

Розділ 25

Розділ 26

Розділ 27

Розділ 28

Розділ 29

Розділ ЗО

Розділ 31

Розділ 32

Розділ 33

Розділ 34

Розділ 35

Розділ 36

Розділ 37

Розділ 38

Розділ 39