виглядає більш ніж на сорок, люди починають ставитися підозріло.
Ще він розповів, що прожив кілька років у Санта-Барбарі, але там стало нудно.
— Це миле містечко. Наче рай, хіба що машин побільше. Але в раю зовсім нічого не відбувається. У мене там був будиночок у горах, і я щовечора смакував чудові місцеві вина. Але скоро почалися напади паніки. Тільки-но уяви, я живу вже понад сімсот років і досі не знав таких проблем! Я пережив війни та революції — і нічого. Але варто було мені влаштуватися в тому милому будиночку в Санта-Барбарі, як я почав прокидатися ночами з несамовитим серцебиттям та відчуттям, наче мене закрили усередині мене. У Лос-Анджелесі все інакше. Тут спокійніше і…
— Спокій. Добре, мабуть, відчувати спокій.
Він якусь мить уважно мене роздивлявся, наче я був витвором мистецтва з якоюсь загадкою.
— Томе, у чому річ? Ти що, скучив за мною?
— Щось таке.
— Невже в Ісландії так погано?
Я вісім років прожив у Ісландії, перш ніж отримав те невеличке завдання на Шрі-Ланці.
— Там самотньо.
— Я думав тобі кортить побути на самоті після життя в Торонто. Ти ж сам казав, що справжню самотність можна відчути лише в оточенні людей, еге ж? Крім того, Томе, не мені тобі казати, що ми одинаки.
Я глибоко вдихнув, наче зібрався пірнати по наступне речення:
— Я хочу вийти з гри. Мені це більше не подобається.
Ніякої особливої реакції від Гендріха я не дочекався. Він і оком не змигнув. Лише опустив погляд на свої набряклі суглоби та мовив:
— З гри немає виходу, Томе. І ти це знаєш. Ти альбатрос, а не поденька[7]. Альбатрос.
Над назвою недовго думали. Колись альбатроси вважалися неймовірно довговічними птахами, а насправді ж їх вік рідко перевищує шістдесят років. Гренландські акули запросто можуть доживати до чотирьох сотень, а молюск на ім’я Мін, як його назвали вчені, взагалі «бачив» часи правління династії Мін більш ніж п’ятсот років тому. Але ми все одно називалися альбатросами, скорочено альбами. А всіх інших людей ми називали поденьками — як тих мушок, що живуть лише один день (а деякі підвиди — лише п’ять хвилин).
Гендріх завжди називав звичайних людей не інакше як поденьками, і мене дедалі більше смішила така його термінологія, хоч я і сам до неї вже звик. Альбатроси. Поденьки. Ну що за маячня? Гендріх, попри свій вік та розум, так і залишився незрілим хлопчиськом. Древнім хлопчиськом.
Мене завжди засмучувало знайомство з іншими альбами, бо тоді я починав розуміти, що не особливий. Не супергерой. Просто старий. І нерідко, як у випадку Гендріха, байдуже, скільки століть ти прожив, — ти все одно живеш у рамках своєї особистості. І навіть час та простір не можуть цього змінити, бо від себе не втечеш.
— Маю зазначити, що з твого боку це неповага, — зауважив він, — особливо після усього, що я зробив для тебе.
— Я ціную усе, що ти для мене зробив, — мовив я, а сам задумався, що ж саме він зробив? Жодна з його обіцянок не була втілена в життя.
— Томе, ти взагалі розумієш, який зараз світ навколо нас? Часи змінилися. Не можна просто узяти й змінити адресу, додавши нове ім’я в іншу парафіяльну книгу. Ти взагалі уявляєш, скільки мені коштує твоя безпека? Твоя та інших членів організації?
— То, може, зекономиш на мені трохи грошей?
— Я відразу казав прямо: зворотного шляху немає.
— А я ніколи й не хотів іти цим шляхом.
Він потягнув трохи напою через соломинку та скривився.
— А хіба життя не є оцей шлях? Послухай, що я скажу, малий…
— Малим мене важко назвати.
— Ти зробив свій вибір. Ти сам вирішив зустрітися з доктором Хатчінсоном і…
— Я б ніколи не став з ним зустрічатися, якби знав, що на нього чекатиме.
Гендріх помішав напій соломинкою, поставив склянку на столик та витяг свої пігулки з глюкозаміном для суглобів.
— Тоді мені доведеться тебе вбити, — він хрипко засміявся, щоб удати, що жартує. Але я знав, що жартів тут ані на гріш. — Давай дійдемо компромісу. Я забезпечу тобі таке життя, яке ти хочеш, але кожні вісім років я телефонуватиму, і, перш ніж змінити особистість, ти виконуватимеш моє прохання.
Усе це я вже чув. Оте «життя, яке ти захочеш» все одно ніколи не було тим, що я сам дійсно хотів. Він просто пропонував мені кілька варіантів на вибір. І відповідь мою він уже не раз чув.
— Про неї жодних новин? — я сотні разів уже питав, але цього разу мій голос звучав абсолютно безнадійно.
— Ні, — він дивився на свою склянку, а я помітив, що відповів він надто швидко.
— Гендріху?
— Ні. Ні. Жодних новин. Але ми почали знаходити нових людей частіше, аніж раніше. Минулого року більше сімдесяти. А пам’ятаєш, як було колись? П’ятеро на рік було за щастя. Якщо ти й досі хочеш її знайти, просто божевілля кидати все зараз.
З басейну почувся плюскіт. Я встав із шезлонга, підійшов до бортика та побачив мишеня, що безнадійно намагалося
