Леонід Скрипник
ІВАН ПЕТРОВИЧ І ФЕЛІС
Улюблену кішечку вдови камер-юнкера графа Езельсберга, кавалерчої дами Явдохи Карловни, уродженої фон-Зааль, — звали Сюсею.
У кавалерчої дами Явдохи Карловни, графині Езельсберг, було в середньому не менш за п'ятнадцять кішечок, з яких одна завжди посідала місце фаворитки. Кішечки мали наймення ніжні, французькі: Фіфі, Зізі, Мімі, Нініш, Бляншет і т. д. Фаворитку ж завжди звали Сюсею, яке ім'я, очевидно, було для Явдохи Карловни матеріялізованою в звуках квінтесенцією ніжности.
Кавалерча дама Явдоха Карловна, вроджена фон-Зааль, все своє життя світилася ясним сяйвом великої ніжности, що хронично переливалася через край навіть її місткого серця.
Упокоєний в бозі в наслідок апоплексичного удару, що застав його в найбожественніший мент єднання з божественною Блянш (не кішечкою), незабутній чоловік Явдохи Карловни, Фридрих Іванович, за життя свого бувши добре зазнайомлений із зайвою ніжністю своєї дружини, кваліфікував цю її властивість виразами негідними для друку, що в його аристократичних вустах пояснювались тільки властивим йому бурхливим темпераментом. Проте й цим, власне кажучи, виправдати Фридриха Йвановича важко, бо самою смертю своєю він довів, що заборгованим своїй дружині він не лишався.
Чесно й сповна сплачуючи Явдосі Карловні, граф Езельсберг, як це виявилось швидко по його блаженній смерті, дотримувався трохи инакших метод що до решти своїх кредиторів. В наслідок цього викрилось, що його молодій вдові — їй ледве минуло сорок п'ять років — неможливо надалі лишатися в Петербурзі, бо продовжувати життя достойним чином немає можливости.
З відчаєм у своєму життєрадісному серці Явдоха Карловна, чарівна графіня Eudoxie згадала про випадково забутий Фридрихом Івановичем невеличкий будинок з флігелем, що прийшовся їй від якоїсь тітки у-третіх, і що містився в глухій провінції — в Київі. Це був єдиний вихід. Явдоха Карловна зібрала речі (кішечок тоді ще не було), переїхала до Київа і почала життя домовласниці — провінціялки.
Точність вимагає зазначити, що будинок цей, власне кажучи, належав не Явдосі Карловні, а небозі тої самої тітки у третіх, круглій сироті, яку звали Феліцитатою, а скорочено — Феліс. Графіні Езельсберг Феліс приходилась якоюсь онукою в-четвертих, але, зважаючи на складність родства й нетактовність слів «онука» і особливо «бабуня», — графіня прозивалася просто тьотьою — «ma tante».
Феліс попала під опіку графіні Езельсберг підлітком восьми років. Вона була тиха, задумлива й м'ягка дитина.
Живучи з ранньою дитинства в сугубо-аристократичному оточенні, під доглядом виховательки-англічанки, схожої на засушений у гербарії чортополох, Феліс звикла вважати демонстрування на людях своїх внутрішніх переживань в такій же мірі непристойним, як і демонстрування голого тіла.
Життя її у Явдохи Карловни швидко дозволило їй зробити деякі істотні поправки в цьому переконанні.
Вперше приводом до цих змін була сама Явдоха Карловна, яку Феліс, забігши якось несподівано в якійсь хатній справі до її будуару, побачила за якоюсь грою з одним з постійних одвідувачів їх дому. Гри цієї Феліс тоді не зрозуміла, але переконалась, що категорична заборона демонструвати тіло инколи має винятки.
Ще серйозніші поправки вніс у світогляд Феліс її дядя Фридрих Іванович. Виявляючи ввесь час велику ласкавість до дівчинки, він легко завоював її палку відданість. Ласки вона не знала зовсім і тому всяку ласку могла сприймати тільки як ласку.
Його ясновельможність граф Езельсберг, визначений великим апетитом до життя, не проминув примітити в чарівній Феліс ще не куштовану відміну цього ж ріжнобарвного життя. Володіючи дуже великим життєвим досвідом, його ясновельможність легко урахував жадобу до ласки Феліс і невинну нерозбірливість її що до характеру виявлень цієї ласки. Отже йому нічого не варт було примусити Феліс приймати від нього саме ті ласки, якими він сам мав бажання її ощасливити.
І Феліс приймала їх і, будучи нащадком довгої низки поколінь, що культивували своє тіло для вишуканих і достатніх любовних вправ, Феліс приймала ласки дяді Фридриха з задоволенням, що зростало раз-у-раз.
Зазнавши до десяти років свого життя всі таємниці кохання, в якому таким знавцем був її дядя і вихователь, Феліс також переконалась, що заборона демонстрування хоч би деяких з таємних людських емоцій також не обов'язкова за надійно замкненими дверима.
Зрозуміло, що ці замкнені двері, так само, як і цнотливі зодяги, не були, на її думку, покровами соромливости, що мали ховати од чужого зору щось ганебне, але просто були поступкою прийнятим у суспільстві звичаям. Цей погляд Феліс я підкреслюю тому, що він у майбутньому відограв значну ролю в житті її й Івана Петровича.
По переселенні його ясновельможності в селища праведних, Феліс пережила щире почуття втрати, — у всякому разі її сльози були щирішими за обережні з косметичних міркувань риданння невтішної вдови, Явдохи Карловни.
Явдоха Карловна, переїхавши до Київа, в міру сил і коштів, влаштувала своє світське й особисте життя порівняно пристойно. Вона мала належну їй, кавалерчій дамі, повагу й увагу з боку суспільства, а перші роки не лишалась також і без дорогої її серцю інтимної уваги з боку ріжних молодих людей, на яких впливали її розкішні в своїй дозрілості жіночі чари.
Можливо, Явдоха Карловна, що лишилася вільною жінкою, трохи надто використовувала свою свободу, можливо, роки відогравали свою ролю, — але щасливий період її самітнього життя був короткий. Років під п'ятдесят майже не можливо стало затримати біля себе легковажних юнаків, нездатних цінувати всієї розкоши її багатодосвідченого кохання.
Лишок ніжности, що не вмішувався навіть у її місткому серці, примусив Явдоху Карловну вживати матеріяльних засобів посилення своєї принадливости. Невдячні й нерозумні юнаки почали одержувати дарунки, коштовність яких доводилося збільшувати раз-у-раз.
Урахувавши, що молодь її кола стає їй не по коштах, Явдоха Карловна вперше за своє довге життя звернула увагу на плебеїв, серед яких можна було знайти бажаних благодійників по ціні більш сходній.
Однак і ці видатки стали швидко не під силу. Будинок було закладено й перезакладено, проценти по закладних забирали майже ввесь прибуток, становище погіршувалось день-у-день. Її ясновельможність спробувала вжити героїчних зусиль над самою собою і скоротити видатки. Щоб полегшити тягар стриманости, її ясновельможність завела собі кілька кішечок. Кішечки певною мірою задовольняли високі поривання її ніжного інтелекта, а одна з кішечок, що пройшла спеціяльну школу, була призначена задовольняти почасти й бурхливіші прагнення зів'ялого, але все ще просякненого духом вічної юности розкішного тіла Явдохи Карловни.
Звичайно, все це були тільки сурогати, гідні викликати лише щире співчуття. Її ясновельможність відчувала в собі це співчуття до своєї особи в досконалому ступені і швидко її бадьорий розум знайшов ще один вихід: вона взяла до себе на виховання з виховального будинку хлопчика років чотирнадцяти.
Хлопчак був надзвичайно талановитий, і Явдоха Карловна була щаслива цілий рік. Це був останній рік її безхмарного щастя. Одного разу Яндоха Карловна викрила, що її хлопчик вживає свої таланти і по відношенню до Феліс. Ображена перш за все як жінка, її ясновельможність надавала ляпасів Феліс, кинула тремтливим голосом декілька драматичних докорів своєму вихованцю, втекла до спальні, схопила свою Сюсю і зайшлася сльозами, щирість яких цього разу не викликала жодних сумнінів.
Почуття її до зрадливого коханця по цім випадкові виросло за законом збільшення для нас цінности не тільки втраченого, але й того, можливість втрати чого стає очевидною.
Кавалерча дама, графіня Езельсберг перетворилась на щиросердо закохану самовіддану рабу свого п'ятнадцятирічного володаря. Володар наказав купити собі чоботи «бутилками» замість дорогих штиблет, що були в нього. Потім вивчився палити цигарки й шикарно плювати і, врешті, почав тягати на базар усе, за що можна було вторгувати кілька карбованців, потрібних йому, щоб підтримати авторитет серед знайомих парубчаків, що невідомо звідки з'явилися в скорий час.
Феліс, що нічого не мала против скромного хлопчика, яким вихованець був раніш, припинила тепер усяку близькість з ним, бо грубість викликала в ній щиру огидливість. Одного разу, увечері, коли хлопець з'явився додому п'яний з декількома п'яними ж товаришами і виявив цілком відвертий намір потішити товаришів задоволенням за її, Феліс, допомогою, вона — сумирна й лагідна дівчина — дала йому ляпаса в присутності всього товариства.
Після цієї образи хлопчак тієї ж ночи, загрожуючи її ясновельможності кухонним ножем, почав вимагати реабілітації. Її ясновельможність приволочила до себе напіводягнену Феліс, вимагаючи покірности. Її ясновельможність була зовсім обурена опором своєї завжди покірної небоги, але подолати цього опору не змогла. Феліс утекла знову до себе й замкнулась, а вихованець, примирившися з фактом і сплюнувши призирливо з приводу благальної пози своєї виховательки, діловито зібрав у вузол усі портативні коштовності, що залишилися ще в хаті і, не глянувши навіть на напівзомлілу свою коханку, зник назавжди з її дому і з її життя.
Графіня була глибоко стурбована й кілька днів посилено молилася, жаліючись богові на несправедливість долі й випрошуючи в нього нових милостей.
Нові милості й після цього, звичайно, час від часу посилалися їй, але вони коштували все дорожче, а грошей ставало все менше.
Її ясновельможність відчувала, що самі справжні злидні все ближче підступають до неї. Плоть її ставала день-у-день немічнішою, але дух лишався ще надто бадьорий, щоб задовольнятися навіть з п'ятнадцяти кішечок. На довершення нещастя її Сюся, та сама, що я згадував про неї на початку, захворіла й потрібувала курячого бульйону й свіжих вершків.
Графіня вперто молилася, вимолюючи спасіння. І нарешті її молитви дійшли.
Кость Степанович Потєєв, видатний судовий урядовець і ще видатніший мужчина, що був колись жагучим красунем і переможцем багатьох, значно більше навіть впертих серць, ніж серце Явдохи Карловни, переїхав на посаду до міста Київа й наніс візиту колишній чарівній Eudoxie.
Чарівній Eudoxie було вже п'ятдесят сім років, бувшому красуневі — шістдесят. Красунь був лисий, товстий і хворів на астму, але по старому, вийшовши з під рук перукаря, синьочорними були його вуса, по старому він, як справжній лев, старанно голився і пудрився.
Чарівна Eudoxie почастувала старого друга чаєм. Підчас цієї процедури старий друг відзначив декілька фактів: убогі меблі, ріжномастні чашечки, ложечки фраже, чай, що тхнув віниччям, і — чудесна молода постать шістнадцятирічної Феліс і її вишукане обличчя, що, здавалося зійшло з полотен прерафаелітів.
Залишившись вдвох з чарівною Eudoxie, старий друг з сердечної розмови легко пересвідчився, що його колишня подруга лишилась такою ж жадібною до благ життя, як і він сам, і що вона, позбавлена їх, провадить свої дні, висихаючи від жорстокої самотности.
Взявши на увагу всі ці факти, Кость Степанович на другий день прийшов з цукерками й квітками і дуже просто запропонував її ясновельможності передати йому опіку над її небогою за певну, досить пристойну, винагороду.
Швидко визначивши за цифрою винагороди можливий еквівалент життєвих радостей, що чекали на неї, пригадавши особливо курячий бульйон і свіжі вершки для хворої Сюсі, графіня подякувала богові й вдячно оповила свого друга обіймами, цілком невинними.
Її ясновельможності вдалося без великих труднощів прийти до переконання в надзвичайній шляхетності своєї поведінки відносно Феліс, яка була безприданницею і тому не могла й мріяти про розкішніше положення, ніж положення «petite amie» такого заможнього й поважного пана.
Що ж до самої Феліс, то життя її в домі її ясновельможности було так позбавлене всяких радощів і так рясніло всякою мерзотою, що вона ладна була піти куди завгодно й на яких завгодно умовах.
Угода сталась.
Її ясновельможність отримала досить даних, щоб дякувати милосердному небові цілком щиро. Феліс отримала чарівну окрему кімнату, купу туалетів і білизни і п'ятдесят карбованців на місяць «на шпильки». Добродій Потєєв отримав «petite amie», що поєднувала в собі безпосередність і невинність шістнадцятирічної дівчини з досвідченістю, що рекомендувала її, як гідну вихованку небіжчика графа Езельсберга.
Її ясновельможність була щаслива, оскільки може бути щасливий смертний. Рози її щастя, звичайно, не були позбавлені цілком зрозумілих, на такі випадки, шипів. Але це — закон існування.
Добродій Потєєв був щасливий, оскільки щасливий може бути смертний. Шипами на його радощах була непоборна огида до його особи з боку Феліс. Цієї огиди вона не могла инколи приховати, не зважаючи на всю свою вихованість.
Феліс? — Феліс найбільше щаслива була тим, що її коханцю було шістдесят років і тому, якими б молодими не були його почуття, тривалість їх виявів була обмежена...
У Феліс було багато вільного часу. Феліс переодягалася по десять разів на день, ходила гуляти — завжди самітня, бо для знайомих свого кола вона вмерла, — багато й без вибору читала й сумувала без кінця.
Сумувала невимовним дівочим сумом, що не має пояснень, боліла душею, що не розуміла свого покалічення, сумувала тілом, що не усвідомлювало свого забруднення...
Випадково в трамваї вона познайомилася з гарним юнаком підлітком і скоро голод її досвідченого тіла звів їх.
Юнака звали Федором Сукіним — прізвище хоч і немилозвучне, але дуже поважне в місті, батько Сукін був великим підрядником і лічився в мільйонах.
Син Сукін вихований був аристократично й тримався з товаришами погордливо, вважаючи, що йому, сину мільйонера, вчитися в такій плебейській установі, як реальна школа, куди його віддав батько, бажаючи зробити з сина інженера, — не личить.
Федір Сукін був на клас молодший за Івана Петровича. Безсилий подолати науку, він потребував репетитора і директор порадив Сукіну-батькові взяти Івана Петровича.
Івана Петровича пригнітила розкіш помешкання, колосальне утримання — двадцять п'ять карбованців на місяць — і дивовижний блідо-жовтий чай, що ним що-дня частували його підчас лекції у Сукіна.
Проте він дуже швидко зробив оцінку свого учня і зневажав його зі всією щирістю, на що учень відповідав цілковитою взаємністю...
З кожним написаним рядком я переконуюсь все більше, яке складне завдання я взяв на себе, зважившись написати історію життя однієї людини. Людські життя так тісно переплітаються між собою в своїх шляхах і ці сплетіння підлягають таким складним і непередбаченим випадковостям, що відокремити нитку життя однієї людини з цього неймовірно заплутаного клубка абсолютно неможливо. Неминуче доводиться зачіпати й витягувати більшою чи меншою мірою і инші нитки і деякі з них доводиться обривати.
Іван Петрович ніколи не знав ні графа Езельсберга, ні її ясновельможности його удови, ні Костя Степановича пана Потєєва, ані кішечки Сюсі. Але всі вони визначили життя Феліс, а її життя, хоч і на короткий час, але дуже тісно переплелося з долею Івана Петровича й залишило на душі його глибокий слід, що не зник ніколи. Кішечка Сюся також була одною з причин, що обумовила таким чином великі події в житті Івана Петровича, і тому й вона мусить увійти в його історію. І кожен з нас, коли придивитися уважно, може чимало знайти отаких кішечок Сюсь, йому відомих, а ще більше з них — лишаються невідомими...
Іван Петрович, блискуче закінчивши цього року свою реальну школу, потрапив на літо в родину дідичів, в маєток, як репетитор двох оболтусів, — гімназиста років вісімнадцяти й гімназистки років шістнадцяти. Івану Петровичу було сімнадцять років, але на вигляд він здавався молодшим, і це примушувало його потай страждати й компенсувати цю уявлену молодість особливою солідністю поведінки.
Оболтус гімназистка кокетувала з Іваном Петровичем і зовні подобалась йому, але непереможна огидливість, яку викликала в ньому її глупота, нищила будь-яку можливість будь-якої близькости. Іван Петрович був сухий, холодний, діловитий — і учениця швидко його зненавиділа.
Оболтус-гімназист, безнадійно безсилий в царині наук, де господарем себе відчував Іван Петрович, був зате хорошим фахівцем в справах, узаконених звичаями розваг молодих поміщицьких синків. Простодушно побоюючись Івана Петровича, дорослий юнак не раз домагався спокусити цими розвагами свого вчителя. Спроби ці не мали наслідків, не зважаючи на старанну підготовку, тому, що Іван Петрович, залишаючись на самоті з сільською спокусницею, кожного разу ніяковів, замикався в собі, соромився своїх бажань, що инколи мимохіть прокидалися в ньому, йому неприємна була примітивна активність підготованої спокусниці і кожного разу він — більш-менш швидко, але обов'язково — тікав.
По таких випадках його напосідала чудна мішанина відчуттів: огидливість, сором, збудження, що прокидалося від спогадів про подробиці пригоди, задоволення з власної витривалости й мимовільний жаль за невикористаними можливостями, що його він не міг приховати від себе.
Крім того, цілком зрозуміло, що такі експерименти лишили слід на всій психіці Івана Петровича, загостривши й конкретніше визначивши ті невиразні поривання до незнаного кохання, на які так багаті ці роки життя людини.
До того, як їхати до Москви, де Іван Петрович вирішив учитися надалі, він на декілька день заїхав до Київа.
Того часу улюбленим місцем прогулянок середнєшкільної молоди був Миколаївський сад проти університету. Серед саду на високому гранитовому цоколі стояла двохсажнева бронзова фігура Миколи І, одягненого в довгополий мундир. Фігура була показна й монументальна. Права рука фігури була засунута під борт мундира, а ліва вільно бовталась.
Внизу біля пам'ятника на круглій площадці що-вечора стояв завжди той самий городовик на прізвище Карюк.
Він на небагато був нижчий за Миколу І і одягнений був у довгополу шинелю. Права рука городовика була засунута під борт шинелі, а ліва не бовталась вільно, а завжди лежала на шаблюці не дозволяючи бовтатись і їй. Вуса в городовика були значно ефектніші за Миколини. Пухнаті й руді вони не потребували допомоги підвусників і вільно та пишно виходили по обидва боки далеко за межі фізіономії, на ґрунті якої зростали.
Того часу поліція великих міст старанно європеїзувалася. Основою європеїзації була «ввічливість із публикою», що її суворо навчало захисників громадського спокою відповідне начальство.
Городовик Карюк, займаючи таку відповідальну публичну посаду, також був досконало європеїзований.
Головним його завданням було слідкувати за «неприсутністю в саду учнів середньошкільних установ по восьмій годині по півдні». Учні, прогулюючись, звичайно, з дамами, вважали за свій обов'язок бути хоробрими і не тільки не робили спроб заховатися у більш темній алеї, але навпаки, демонстративно прогулювались головною алеєю, що-разу повз городовика Карюка.
Карюк мав прекрасну зорову пам'ять. Перше попередження гімназисту, чи реалісту, що продовжували розгулювати, він робив мовчки — правим оком і відповідним вусом.
Коли винний не звертав уваги й проходив удруге, — Карюк підходив до нього, ляскав обережно по плечі й казав:
— Просю ж вас, уходьте сцюдова...
Коли ж і цього разу хоробрий не слухався і знову потрапляв Карюкові на очі, той закипав стриманою люттю, монументальними кроками наближався до нього й заявляв голосно, з гнівним докором:
— Ну вєжліво ж вас просю — уходь сцюдова ік чортовій матері...
Карюк не тільки знав з обличчя декількасот учнів, але він також слідкував за тим, коли вони кінчають навчальний курс і негайно приносив свої щирі й шанобливі поздоровлення майбутнім студентам. Одержавши «на чай», він привітно говорив, підморгуючи оком і вусом:
— Ну, тепер прогулюйтесь...
Якби Карюк був тюремником, він напевне вітав би так само звільнених з-під догляду...
Коли Іван Петрович увечері зайшов до Миколаївського саду, Карюк відразу його пізнав, дружньо привітав і сказав «прогулюйтесь». Цим безперечно він зробив приємність Івану Петровичу, для якого, як і для всіх, городовик Карюк був постійним пугалом.
Ввічливо вклонившись Карюкові у відповідь на його козиряння, Іван Петрович повернув, щоб іти далі й напнувся лицем до лиця на Федора Сукіна. Хоч зустріч і не була приємністю а ні одному з них, але колишні колеги привіталися досить щиро.
Поздоровкавшись, Іван Петрович хотів уже залишити Сукіна, але в цей мент помітив, що Сукін не сам.
Іван Петрович глянув на Феліс, на півслові обірвав розмову і прикипів до місця. Добре вихований хлопець, Федір Сукін познайомив їх. Іван Петрович стиснув вузьку, слабку руку Феліс і відчув, як до серця йому підступає незнана ще хвиля ніжности. Веселе й вільне поводження Феліс аж ніяк не могло дати приводів відчувати жаль до неї і тому дивніше за все, що в ніжності, яка захопила Івана Петровича, цілком очевидною була велика частка саме жалю й співчуття.
Іван Петрович мовчав, а Сукін і Феліс жваво й весело балакали. Розмова була нерозумна, але Сукін говорив Феліс «ти» й поводився з нею фамільярно. Іван Петрович внутрішньо хмурився і несвідомо заздрив цій нездарі — своєму учневі. Потім Іван Петрович зловив себе на цьому, невластивому йому, почутті, обурився на себе й замовчав ще впертіше.
Справа підсувалася до восьмої. Сукін одержав уже перше й друге попередження. А Іван Петрович в ці моменти переживав, стоючи поруч, непозбавлені приємности почуття вільної людини.
Не бажаючи одержати знаменитого «ввічливого» припрошення, Сукін вирішив піти й простяг руку Івану Петровичу. Іван Петрович трохи розгубився, пам'ятаючи, що належить прощатися раніш із дамою, зробив вигляд, що не помітив нетактовности Сукіна й схилився перед Феліс.
Тоді Феліс, здивувавши обох юнаків, заявила, що їй ще неохота йти і вона сподівається, що Іван Петрович згодиться бути її кавалером ще якийсь час.
Сукін перший отямився від здивування, вирішивши, що Феліс хоче побавитися з його мовчазного й серйозного вчителя. Правда, вони вмовлялись, що він піде до Феліс, бо сьогодні вона була вільна від Костя Степановича... але чого ви хочете од жінки? — Сукін по-молодецькому випростався, ввічливо розпростився з Іваном Петровичем, фамільярно чмокнув руку Феліс і пішов, посвистуючи...
І знову передо мною труднощі, здолати які майже неможливо, коли ти не поет. Якими словами передати всю значність порожньої беззмістовної балаканини, що її продовжувала Феліс і після того, як пішов Сукін? Як я можу примусити вас відчути, що коли, хвилин через десять, балаканина ця припинилася і вони почали розмову про його подорож до Москви й про майбутнє навчання, — цей факт обома був сприйнятий, як великий крок до зближення і потай у обох викликав світлу й велику радість. Кохання в своєму народженні має властивість в будь-які слова, в будь-які вчинки вкладати цілком своєрідний зміст, що не має ні найменшої залежности від прямого, загальновживаного змісту цих слів і вчинків.
Тому цитувати розмову закоханих, якщо вони дійсно закохані, немає жодної рації. Оповідати ж про те, що вкладено в цю розмову, про сприйняте обома значіння її — невдячне завдання. Воно бралося багатьома, і кожен, хто хоч раз на житті кохав, може ствердити, що розвязати це завдання ще нікому не пощастило.
Не пощастить на цьому й мені. Навмисне роблю спробу.
Феліс питає — яка форма в тій навчальній установі, де має вчитися Іван Петрович. Іван Петрович сповіщає: синьо-зелене сукно, чорний оксамитовий комір, сині канти і золоті ґудзики й нараменники.
Феліс вигукує:
—Але ж це дуже гарно. — Синє з золотом і чорний оксамит
Феліс в цей момент почуває:
— Який ти любий, мій серйозний хлопчику і як ти добре будеш вчитися, зодягнений в цей гарний мундир, і який ти будеш добрий інженер і добра людина... Проте ти й зараз дуже хороший.
Іван Петрович у цей момент почуває:
— Феліс, невимовна, чудесна, неземна дівчино, що зійшла з полотен прерафаелітів. Ти говориш про красу синіх кантів і золотих нараменників, що будуть мене прикрашати, — ти радієш, що я буду носити цього чудесного мундира, тобі це не байдуже, тобі — світлому й рідному чуду, що невідомо звідки з'явилося на нашій брудній і самітній землі.
... Я ручуся, що точно передаю те, що вони обоє сказали. — Але як я можу ручитися за вірність запису їх почуттів?
Стенографію душі ще не винайдено і справа це важка і дуже відповідальна. Не історику цим займатися...
І все ж мені здається, що душі Івана Петровича й Феліс розмовляли приблизно так, як я навів у своїй спробі. Знаючи всі події надалі, в них я знаходжу ствердження цій думці.
За годину Феліс переповнила чашу щастя Івана Петрозича, запросивши його до себе на чай. Дорогою вони завернули до цукерні і Іван Петрович вперше відчув радість придбання разом з коханою людиною цінностей, призначених до спільного ж використання. Даного разу цими цінностями були тістечка...
Чаю не було — був, здається, нектар, невдало замаскований під чай. Проте Іван Петрович смаку його не відчув.
Тістечок теж не було, дивна цукерня безперечно торгувала чимось неуявним, що не має земного ймення. Смаку цих неземних речей Іван Петрович теж не відчув, хоч, через збентеження душі, і з'їв їх штук із п'ять.
Іван Петрович перебував у атмосфері, що насичена була пахощами раю і хмарками кольору ніжного сходу. Кімната Феліс була затягнена рожевою тканиною і в ній пахло шипром...
Кімната містилася на другому поверсі і недалеко на вулиці горів дуговий лихтар.
Феліс запропонувала Івану Петровичу показати, як гарно цей лихтар освітлює її кімнату вночі, — зовсім як місяць.
Вона загасила світло в кімнаті і світло дугового лихтаря залляло її кімнату таким невимовним чаруванням, якого не могла б досягти й тисяча місяців.
Феліс, очевидно, забула знову запалити світло і прилягла на канапі.
Світло лихтаря, що гойдався од вітру, беззвучно ходило кімнатою, вихоплювало випадкові деталі, перетворювало їх на щось цілком неуявне, таємниче й прекрасне і затоплювало непроникливим мороком решту кімнати.
Морок цей теж був таємничий і прекрасний.
Промінь світла періодично набігав на обличчя Феліс, і в ці моменти перед очима Івана Петровича виникла примара такої казкової й зворушливої краси, що дихання втиналося і хотілося плакати й молитись. Такій красоті, звичайно, можна було молитися...
Феліс запропонувала Івану Петровичу сісти поруч неї на канапі.
Іван Петрович підійшов з поважністю і сів з таким же внутрішнім прихованим напруженням в рухах, з яким він став би навколюшки.
Казкова краса була зовсім близька. Примара матеріялізувалася. Він відчував живу теплінь тіла, слабкий і ніжний його аромат, чув, як дихає Феліс...
Казка стала дійсністю... але хіба дійсність може бути такою чарівною? — Звичайно, ні. Просто — дійсність стала казкою...
Івану Петровичу і Феліс було лише по сімнадцять років.
Час припинив свій одвічний біг... В казці це цілком можливо.
Іван Петрович, не відриваючись, дивився в обличчя Феліс.
Вона не могла зрозуміти його погляду, але відчувала, що так на неї ще ніхто не дивився. В погляді цьому було щось надто дивовижне, надто дивно хороше, від чого починало томитися тіло й до горла підкочувавсь нуднувато-солодкий клубок...
Феліс не могла зрозуміти цього погляду. Вона знала Фридриха Івановича, потім тітчиного вихованця, потім Костя Степановича, потім Федора Сукіна. Хто з них міг так дивитися на неї? Звідки Феліс могла знати, що можуть бути инші погляди, ніж ті, якими її розглядали, починаючи з восьмирічного її віку?
Її вабило до Івана Петровича не так, як це було з Сукіним, але звідки Феліс могла знати, що існують инші методи виявлення свого потягу, ніж ті, що їх її навчили її вихователі.
Правда вживаючи цих метод, вона відчувала незвичне замішання, але ж инших метод вона не знала і замішання свого не могла пояснити.
Вона прошепотіла Івану Петровичу, щоб він сів ближче, попестила його руку, потім взяла її й поклала собі на груди...
Іван Петрович перестав дихати. Незграбно, мимоволі він мішком зсунувся долу і, стоючи навколішки, уткнув обличчя в диванну подушку, поруч з обличчям Феліс.
Феліс підвелась стурбовано, обома руками охопила голову Івана Петровича, намагаючись підвести її, потім швидко почала цілувати його коротко підстрижене волосся.
Іван Петрович повільно звів голову. Він відчував щастя, болісне, як катування. Це щастя притупило його відчуття — инакше він не зніс би його тягара.
Феліс, ніби погляд Івана Петровича вдарив її, різко відкинулась на подушку, примружила очі і, помацки знайшовши плечі Івана Петровича, потягла його до своїх губ.
Іван Петрович поцілував Феліс...
Тисячі, мільйони кур'єрських поїздів мчались навколо, перетворюючи ввесь світ на нестримний скажений ураган.
Іван Петрович, звичайно, не усвідомлював дійсности. Ця передумова, так, як і повна відсутність досвіду, спричинилася до деяких незручностей і затримок.
Феліс, простодушно радісна й щаслива, ні трохи не вагаючись, цілком природньо вжила свого досвіду.
І хоч як захоплений був Іван Петрович, хоч як приголомшений божевіллям своєї першої пристрасти, але поводження Феліс він запримітив.
Потім Іван Петрович підійшов до вікна і зупинився при ньому, дивлячись на вулицю.
Чи думав про щось Іван Петрович? — О, так! Думок була незчисленна кількість і вони буяли в його голові, билися об стінки його круглого черепа з лютою силою.
Чи почував будь-що Іван Петрович? — Цілий потоп почуттів до щенту зім'яв його душу...
Вулицею простували юрби людей, звонили й гули трамваї, вигукували газетярі, продавці «Последних Новостей», але ні один з цих людей, що йшли, їхали, бігли, ні один із звуків галасливої вулиці не дійшли свідомости Івана Петровича.
Так само не дійшли його свідомости його власні думки й почуття...
Феліс гукнула на Івана Петровича. Він машинально повернувся до неї. Феліс лежала на канапі, блаженно розкидавшися, повна цілковитого нового щастя, якого ще ніколи не зазнавала. Сукня Феліс була в непорядкові й холодне біле тіло світилося фосфорично в холодному білому світлі дугового лихтаря...
Іван Петрович поволі підійшов і поправив спідницю Феліс...
Феліс різко звелася й сіла на канапі. Солодка усмішка зникла з її вуст, в очах застиг вираз болісного здивування. Феліс повільно схилила голову, присунулася на край канапи і глянула знизу на Івана Петровича.
Іван Петрович мовчки стояв біля канапи, дивлячись просто перед себе. Феліс обійняла його, притислась, схопила його руку й почала цілувати її частими, гарячими поцілунками. Уста їй були сухі і дихання поривчасте й гаряче.
Іван Петрович не забрав руки. Він звільнив другу руку, поклав її на плече Феліс і примусив її знову лягти.
Потім він сів поруч і довго, мовчки, дивився їй у казкові очі. Очі були злякані й покірні. Очі несміливо благали ласки. Невимовна красуня з чарівної казки, світле чудо, що невідомо звідки з'явилося на нашій брудній і самотній землі...
Феліс — любовниця, перша жінка Івана Петровича...
Очі Феліс благали ласки. Іван Петрович незграбно провів рукою по її плечах. Потім, несподівано для себе самого, почав цілувати її обличчя невмілими, короткими поцілунками. Обличчя було холодне і, відчувши цей холод, Іван Петрович знову відчув, як його заливає велика хвиля ніжности й жалю. Іван Петрович відчув, що ось зараз він не витримає цього болю, закричить, заридає, стане битися головою об діл.
Він знову зірвався. Трохи постоявши, він підійшов до вішалки, взяв шапку й відчинив двері. Потім швидко повернувся, швидко підійшов до канапи, нахилився, поцілував вузьку, слабку руку Феліс і майже вибіг із кімнати. Феліс вже не мала сили гукнути на нього, зупинити...
Іван Петрович цієї ночи не спав. До світанку ходив він по своїм рубльовім номері в гостиниці Михайлівського манастиря. Инколи зупинявся біля вікна, за яким спочатку була чорна ніч, потім з передранкового сутінку почали виникати дерева манастирського саду. Потім заспівали пташки і на хмарному, високому й холодному небі цілком незрозумілим чином зажевріла одна хмарка. Івана Петровича зацікавила ця хмарка і він декілька хвилин намагався зрозуміти, яким чином далеке ще сонце могло освітлити одну її. Але швидко зашарілась і решта хмар і напружена думка Івана Петровича знову повернула до того, що було зараз найголовніше...
Инколи коняка, беручи гору, знесилена тягарем навантаження, пристає, не маючи сили рушити далі. Важкий віз немилосердно тягне її до низу. Коняці доводиться стояти, нахилившись уперед всім тілом, налягаючи на хомут. Важкий відпочинок. — За кілька хвиль батіг обшпарює коняці шкіру і вона, судорожним напруженням усіх сил, зрушує воза з місця і знову продовжує важкий підйом...
Хоч Іван Петрович і був практично цілком недосвідчений, але, звичайно, мав досить відомостей, щоб зробити відповідні висновки з поводження Феліс. Феліс не тільки не була дівчиною, але й безсумнівний був її значний досвід у любовних справах..
Поява нектара в чайних чашках, небесних пахощів і хмаринок світанкового кольору в кімнаті на Васильківській вулиці — все це речі не загадкові і пояснити їх можна легко. Далеко важче пояснити, звідки взявся добрий чай, шипр і рожевий штоф.
Іван Петрович пригадав, що йому й на думку не спало дізнатись, хто така Феліс, звідкіля вона взялася, хто її батьки, чи є вони, як вона живе і таке инше.
Батьки і кошти на життя — речі зовсім не обов'язкові для світлого чуда, що несподівано з'явилося на землю.
Але Феліс — його коханка. — Очевидно, світле чудо не може бути коханкою людини...
Далі — панібратство Сукіна, далі — якась особлива розвязність в поведінці Феліс. Далі — деякі погляди, кинуті на нею мужчинами, що їх запримітив Іван Петрович, гуляючи садом.
Мозок Івана Петровича працював лихоманково — швидко, але дуже старанно й точно. Мозок Івана Петровича лише инколи дарував його радістю своєї покірности, а звичайно працював цілком самостійно, аж ніяк не зважаючи, чи приємні, чи ні Івану Петровичу його висновки.
Критерії приємного й неприємного для розуму й почуття — далеко не завжди тотожні.
Критерії приємного й неприємного для розуму й почуття не сходились, і цього разу, і Іван Петрович, вірний друг і переконаний раб розуму, — тяжко й болісно страждав, не в силі бувши не бачити справедливости очевидних розумових висновків.
Розум не знає наших людських дитячих казок і руйнує їх. Казки ж розуму — приступні дуже небагатьом дорослим. Івану ж Петровичу було лише сімнадцять років...
Руйнування, щоб заново творити, смерть — неминуча передумова життя, — чи багато ж є сліпців, що не бачать і не знають цього першого закону життя? І чи багато ж зрячих, що здатні вбивати й умирати радісно?
Іван Петрович пізнав, що для того, щоб бути розумним, не досить мати сильний розум. Треба ще бути дуже сильним.
А йому ж було лише сімнадцять років. Чотири роки тому вмерла маленька дитяча казка його почуття до Льолі.* Лише два роки тому його розум зруйнував величезну й величну казку про бога. Сьогодні вмерла казка про перше кохання.
Іван Петрович, постоявши біля вікна, знову почав ходити по кімнаті. Раптом він згадав: один рух Феліс був точнісінько такий, який зробила одна з найактивніших сільських спокусниць Івана Петровича якось цього літа.
Іван Петрович зціпив зуби, конвульсійно скорчився і протяжно застогнав.
Біль серця, людський біль, спадщина тисячоліть, десятків тисяч поколінь наших прадідів, могутній двигун людської діяльности — завжди збуджує в людині прагнення відшукати його причину й знищити її. В цьому велика мудрість непорушних законів, що визначають шляхи людности до щастя і волі, бо біль — завжди рабство.
Але люди, найчудніші створіння з усього живого, люди, що засуджені пройти неосяжно довгий шлях від мавпи до людини-бога і що перебувають десятки тисяч років в перехідному періоді — найважчому і найбільш багатому безглуздями періоді всякого розвитку, — на кожному кроці невпинно обертають найпрекрасніші закони буття проти себе самих...
Двохрічна дитина, що забила коліно об ніжку стільця гірко плаче. Мати дитини, що розум її недалеко одійшов од двохрічного віку, по собі знає про інстинкт до відшукування причини. Двохрічному розумові потрібна причина конкретна, проста і цілком приступна безпосередньому впливові. Причина — стілець. Мати бере руку дитини, б'є ручкою по стільцеві й приговорює: «поганий стілець, нехороший стілець». Дитина, не тільки відшукавши причину, але й помстившися їй, заспокоюється.
Таким чином здорове й сильне бажання знищити причину свого болю часто підмінюється бажанням помститись їй. І це стається не тільки з двохрічними дітьми...
Я не хочу звеличати Івана Петровича. Він був людиною слабкою, як і решта людей. Але, стверджуючи це, я гадаю, що цим я й не принижую його...
Іван Петрович швидко відшукав причину свого болю — Феліс. Він почував себе ганебно й соромно обдуреним нею.
Вона стала перед ним світлим чудом.
Вона зійшла з полотен прерафаелітів,
вона частувала його нектаром,
вона запропонувала йому надлюдське щастя...
Він простяг до нього руки, сповнений побожністю, з серцем, що застигло молитовно. Він діткнувся щастя й узяв його. І це було те ж саме, що він міг узяти вже кілька раз у сільських дівчат.
Іван Петрович сів на стільця, випростався, крутнув головою, одривчасто зідхнув і в думках примусив себе вимовити: «Ну, що ж — значить це й є кохання».
Іван Петрович зробив героїчну спробу мужньо сприйняти факт. Він зробив спокійне й зневажливе обличчя і голосно й роздільно вимовив брутальне слово, що визначало тільки-но викритий ним зміст любови. Потім він одразу зібгавсь, спустив голову на коліна і знову завмер в безмежній, незносній муці.
Але цього разу плакати він не міг. Біль був надто великий...
Години біля сьомої він почув легкий стукіт в його двері. Іван Петрович цілком машинально відповів «так». Двері відчинилися, і до кімнати увійшла Феліс.
Було одразу видно, що цю ніч вона теж не спала. Вона була в тій самій сукні, що й напередодні, волосся їй було аби-як заховане під капелюха. Вона була навіть не напудрена. Очі їй були запалені й блищали і під ними залягла густа синя тінь.
Її сімнадцять років були причиною того, що ніч без сну, проведена в сльозах і стражданні, причина якого була їй самій невідома — не знищила її краси. Але це вже не була краса казки. До Івана Петровича прийшла дуже гарна молода жінка.
Іван Петрович мовчки підвівся і підійшов до вікна. Феліс, не здіймаючи капелюха, розгублено оглянулася, зробила один крок, схилила голову й зупинилась.
Вирішення піти до Івана Петровича вистигло ще вночі й вона в муках чекала на ранок, коли жінці можна було ввійти в невинну манастирську гостиницю. Протягом цих годин ні разу не спало їй на думку — чому й навіщо вона піде? Веління її почуття були так категоричні, що не те що обмірковувати, але й намагатись зрозуміти їх було нісенітницею. Вона прийшла тому, що любила.
Вона не знала, як її прийме Іван Петрович, не думала проте, чи спить він, чи ні. Проте, побачивши його зодягненим, побачивши незайману постіль, вона здивувалась. А мовчання Івана Петровича, видима ворожість, що почувалась у всій його фігурі, в його впертому розгляданні садка за вікном — зробила на Феліс вражіння несподіваного вдару.
Їй раптом схотілося закрити руками обличчя, що зашарілось з невимовного й незрозумілого сорому, і утікти бігцем з цієї затишної, крейдою вибіленої кімнати, з деревляною грубою меблею, з ненакритим скатертиною столом, вузьким залізним ліжком і образом суворого спаса у кутку. До дикости чужою була ця кімната і саме повітря її було вороже.
Феліс мимохіть звела плечі, заховала в них голову, ніби стояла під ударами. Кімната ображала її своєю видимою й холодною ворожістю...
Але в цій кімнаті при вікні стояв її коханий чистий хлопчик, коханий до болю, до сліз — її перший коханий чоловік.
Феліс підійшла до нього і несміливо поклала на плече йому руку. І вона, ця рука, знову викликала в ньому болісний і соромливий спогад. Іван Петрович різко здригнув і здвигнув плечем, ніби побачив на ньому щось брудне.
Феліс поволі, з руками, що кволо звисали вздовж тіла, повернулась і знов огледіла кімнату невидющими очима.
Біля ліжка долі стояла корзинка Івана Петровича. Це була простенька, за карбованець, базарна корзинка. Вона належала Івану Петровичу і Феліс раптом відчула, що в усій кімнаті це єдина річ, що не ворожа їй. Феліс підійшла до корзини, присіла долі, притислась головою і усім тілом до корзинки і тяжко й голосно заридала...
І сталося ще одне чудо. Ледве почув Іван Петрович перший звук як невідомо куди, миттю зникло почуття незмірно-тяжкої образи, почуття болісної ворожнечі до Феліс. Іван Петрович кинувся до неї, легко підняв на руки її безвільне обважніле тіло, переніс і обережно уклав на постіль, став на коліна поруч неї, зворушений, замішаний, захоплений пароксизмом ніжности, жалю й любови.
Короткими швидкими поцілунками він цілував її мокре обличчя, руки, волосся, що вибилося з під зім'ятого капелюха й прилипло до обличчя, цілував плечі, ноги, сукню. Не помічаючи цього, він сам плакав, плакала, голосно схлипуючи, Феліс і теж цілувала його мокрими й розм'яклими від сліз губами. Обидва тремтіли від хвилювання, посміхаючись крізь сльози й плачучи крізь щасливий сміх. Обидва були безмежно щасливі, безмежно дурні й безмежно блаженні. Іван Петрович обійняв Феліс і на цей раз вона була покірна й божественно-безвільна. Вперше в житті вона тільки віддавалася, а не брала...
Перша пристрасть, освячена й зміцнена великим стражданням, цілком захопила обох. Розлучитися хоч би на хвилину здавалося цілком немислимою річчю. Весь цей день, ніч і наступний день лишилися в пам'яті Івану Петровичу в вигляді якоїсь бурі, невгамовної, божевільно-радісної й сліпучої. Весь цей час вони були у нього. Ворожа чужа кімната стала для Феліс ласкавою й рідною, — і суворий спас із кутка дивився на неї з явним одобренням.
На вечір наступного дня Іван Петрович помітив, що Феліс захоплює незрозумілий непокій. Години біля восьмої вона сказала з очевидним великим зусиллям, що їй треба йти додому. Не дивлячись в очі Івана Петровича, вона пояснила, що до неї завітають. Знайомі. І тітка має прийти...
Феліс протягом її життя доводилось брехати не раз. В оточенні, де вони виросла, брехня була не менш обов'язкова, ніж зодяг, що приховує наше тіло, і
зачинені двері, що приховують голість емоцій. Брехнею приховувалась голість фактів.
Як всі, що були в її оточенні, Феліс вміла брехати просто, природньо й звично.
Те, що сьогодні діялось в її житті — теж було просто й природньо. Але це була не тільки незвична — це була цілком незвичайна простота. Простота щастя. — І Феліс одразу загубила своє мистецтво брехати.
Іван Петрович відчув, що казка кохання, нова реальна казка, значно дорогоцінніша за попередню, теж руйнується. Брехню Феліс він сприйняв, як катастрофу, Його охопив тупий холодний відчай. Він одразу припинив розпитувати, замовчав, і обличчя йому стало спокійне, як у сонного.
Коли Феліс, кваплячись і ніяково хапаючись, впорядкувала себе і підійшла до нього з вимученою жалюгідною посмішкою, він поцілував її машинально й коротко. Феліс боязко і чомусь пошепки сказала, що прийде вранці. Іван Петрович мовчки хитнув головою...
Феліс пішла, відчуваючи себе грубо — побитою, зганьбленою, зловленою на чомусь надзвичайно соромному.
Феліс пішла в рожеву кімнатку, що дав їй Кость Степанович, бо вона ж була найнеобхіднішим предметом обстановки цієї кімнати.
Феліс пішла на невимовну муку жінки, що продає себе і що відчула вперше весь жахливий тягар продажности.
Своє тіло, просвітлене й очищене великою пожежею справжнього кохання, вона понесла, щоб кинути його знову в рожевий бруд своєї кімнатки, повної запаху шипра.
Є речі, про які говорити неможна. Є муки ганебніші й страшніші за муки Христові. Їх знають люди, яких душу розпинали...
Іван Петрович, в тупому й холодному відчаю, довго просидів біля столу, ні про що не думаючи, нічого, крім свого відчаю, не відчуваючи. Втома примусила його лягти на зім'яту й прохололу постіль і заснути.
Вранці його збудила Феліс. Вона була одягнена особливо вишукано, зачіска очевидно відібрала в неї чимало часу, обличчя було дбайливо напудрене і губи трохи підфарбовані карміном. Вона була чудесна й чарівна. Вона мужньо намагалася бадьоро ходити по кімнаті і посміхатися по вчорашньому, але в її очах захолов, як лід, надсильний і образливий біль, і це робило її всю, з голови до п'ят, фальшивою, жалюгідною, брехливою.
Іван Петрович, лежучи мовчки, не відриваючись, слідкував за нею. І Феліс кожної хвилини розгублювалась все більше Це видовисько ставало все нестерпніше для Івана Петровича, і він коротко сказав їй: «іди сюди», — просто, щоб позбавити її хоч би необхідности рухатись.
Феліс в безнадійних шуканнях виходу із положення могла обрати тільки один шлях. Поквапливо, плутаючись в зодягах, намагаючись не помічати здивованого погляду Івана Петровича, вона роздяглася, забралася до нього під ковдру і пригорнулась до нього всім своїм винуватим тілом...
З цього моменту любов Івана Петровича вступила в третій період.
Нова буря, що захопила його, спороджена тілом, що прокинулось для життя, була темна й жорстока. Їх обійми стали подібні до смертельних, лютих сутичок непримиренних ворогів. Непоборний потяг перетворився на предмет нестримної ненависти, — і ласки стали не вдоволенням, а вбивством цього потягу.
Вони говорили тільки про такі необхідні речі, як обід, чай, сон. І то говорили дуже коротко. Так само коротко й просто Іван Петрович попрощався з Феліс, якій і сьогодні ввечері треба було йти. А другого дня, прокинувшись рано, він чекав на неї з нетерпінням, створеним тією ж новою, ненаситною і лютою жадобою.
Так минув ще один божевільний день, і цей період їх кохання також дійшов кінця. Наступного дня вранці Івану Петровичу треба було їхати.
Цеї останньої ночи, напередодні розлуки, їх жадоба одне одного досягла справжнього божевілля. Безнадійне прагнення — насититись одне одним до кінця, до пересичення, на все життя — оволоділо безподільно їх душами. Їх кохання було диким, фанатичним і жорстоким святкуванням тіла. Спалюючи тіла в цім полум'ї любовного божевілля, вони прагнули спопелити душу.
Даремне прагнення. Їх душі жили, бо сповнені були стражданням, їх душі лишались самотніми. — Доки влада належить тілу — безнадійні спроби втекти від самотности. Іван Петрович і Феліс пересвідчились в цьому, повторивши досвід мільйонів і міліярдів коханців...
Феліс проводжала Івана Петровича на вокзал. Як завжди в таких випадках говорили про непотрібні й нудні дрібниці. Перед третім звонком обидва замовкли й їх погляди зустрілися. В очах Феліс стояв той самий нелюдський, німий біль. Іван Петрович раптом відчув, як на момент повернулась знову і світлим сяйвом засвітилася в ньому велика ніжність.
Їх останній поцілунок був тихий і довгий.
Коли Іван Петрович стояв на площадці вагону, що йшов все швидше, Феліс, доки можна було, йшла пероном, не відриваючи від Івана Петровича очей, що сяяли любов'ю і сльозами. Поїзд прискорював рух, і Феліс зупинилася. Вагон Івана Петровича був уже далеко. Феліс невмілим і наївним жестом кілька разів перехрестила поїзд, спустила долу заплакані очі і поволі пішла до виходу...
В Москві Іван Петрович, що-дня одержуючи на почтамті листи Феліс — написані невміло й з помилками, але просякнені любов'ю, в якій неможливо було знайти ніякої брехні, — відчував і далі те саме почуття повернення світлого періоду їх кохання, що вперше він його відчув підчас розлуки.
Іван Петрович сумував і страждав і кохав — і все це виливав у своїх листах, теж щоденних, написаних письменно й вміло, але насичених тим самим молодим коханням, здоровим і життєздатним, гідним залікувати будь-які рани.
Трудно сказати, чим закінчилась би історія першої дорослої любови Івана Петровича. Можливо — щастям, довгим і тривалим, — оскільки, звичайно, може бути довгим і тривалим людське щастя... Та й не має рації вирішувати це питання, бо низка подій, створена випадковостями, розвязала це питання цілком певним чином.
Світлим дням кохання Івана Петровича й Феліс не судилося повернутися.
Через тиждень приблизно Івану Петровичу видали з віконця «до востребования» не один, а два листи.
Другий лист був од Федора Сукіна і він заклав початок останнього й найтрагічнішого періоду всеї цеї історії.
Сукін писав:
«Дорогий Петров! Пишу тобі цього листа, щоб ти знав, як стоять справи. Я гадаю, що ти не знаєш. Я не зустрічав Феліску з того часу, коли познайомив тебе з нею і був дуже сердитий. Я тоді не думав, але тепер знаю, що вона пропадала з тобою, і ти не думай, що я сердитий на тебе. Я навіть гадаю, що ти молодець, бо вона дівчина перший сорт. Я навіть здивований! Ну, гаразд. Справа в тому, що коли я врешті побачив її, вона писала тобі листа. Таким чином я знаю, як тобі писати, бо прочитав на конверті. Тоді я почав розпитувати, але вона нічого не відповідала. Мені, звичайно, не так вже важно, і ти не думай, що я ревную всяку проститутку, але мені тоді дуже хотілось, а вона почала відбиватися й дряпатись. Я тоді дуже розсердився і вдарив її двічі кулаком. Я знаю, що ганьба мужчині бити жінку, але таких можна. Тоді вона дуже розсердилась і почала мене лаяти й сказала, що вона тебе любить і що ти її теж дуже любиш і що вона тільки збере трохи грошей і поїде до тебе жити. Мені звичайно все це не важно, але ти мені товариш і я обов'язаний попередити тебе, як порядна людина. Ти можливо не знаєш, що вона за проститутка. Вона хитра й вміє очі замазувати. Вона була з хорошої родини і цілком пристойна дівчина, але вже рік, як живе на утриманні у добродія Потєєва, дуже солідного пана, що знайомий з моїм батьком. Але їй замало й вона плутається з хлопчиками, яких дуже любить, бо дуже любить розпусту. Я з нею теж уже більше півроку ночую і буваю вдень, коли не навідується пан Потєєв. Так що ти, як майбутній інженер, що мусить бути в порядному колі, мусиш все знати й не зробити дурниці. Як порядна людина попереджую тебе, як товариша. Напиши мечі, як відбулися іспити. Думаю, що добре, бо знаю, який ти завжди був учений. Тато хоче, щоб і я поступив до Москви, і можливо на той рік будемо знову вчитися вкупі.
Лишаюся твій колишній учень Ф. Сукін».
Іван Петрович повернувся до номеру в своїй гостиниці, заперся і не виходив нікуди дві доби.
Лист Сукіна, акуратно розгладжений, лежав ввесь час на столі. Іван Петрович знав його на пам'ять.
І його душа була тепер також розіп'ята. Біль спустошив її, спалив усі думки, почуття і врешті — і себе самого.
Дві доби тривала ця пожежа. Дві довгі безконечні доби.
Іван Петрович лише багацько років згодом зрозумів, що саме трапилось тих днів. Зрозумів, що це були дні страшної боротьби, боротьби за життя майбутнього з минулим...
Сотні тисяч років зберігало в собі людство спороджені емоціями канони й принципи, що визначають життя, диктують світогляди, утворюють людство таким, яке воно є. Вкриті сивим мохом стародавности, такої великої, що людині вона стає за вічність, ці канони й принципи живуть і володіють світом. Сама їх вічність стала за непохитний доказ істиности. Це — справжні боги людства, бо вони реальні й живуть у самих людях.
Закони, створені чуттєвою природою, поступово освідомлювались розумом. Дитячий, слабкий і вбогий розум, з'являючись насамперед одним з струментів, що обслуговують людську діяльність, став з самого зародження свого рабом законів емоцій.
Мало того, він часто-густо забронював ці закони від себе самого, від обов'язкових в дальшому спроб своїх їх розвінчати. Він сам утруднив собі те завдання, яке виконати йому судилося непереможним законом розвитку людини.
Ці два дні в Івані Петровичі тривала велика боротьба. Два роки тому боротьба між стародавнім спорохнілим богом і юним людським розумом, боротьба, що закінчилася перемогою розуму — була дитячою грою в салдатики, порівнюючи з титаничною сутичкою між справжніми володарями людини і визвольником майбутнього світу — розумом.
Мужчина — життєдавець, творець і господар життя. Його звоюватель і захисник, мужчина, що творить його закони, носій найвищої безподільної влади, що здобув її могутніми мускулами свого предка — малпи, і проніс її крізь неоглядний простір часу до наших днів, — мужчина змагався за свої царственні прерогативи.
«Жінка, що я кохаю — мені належить». — Це — закон мужчини, закон самця, що непохитно існує з того часу, коли поділився на дві статі світ всього живого.
«Жінка, що я кохаю — не мусить належати нікому иншому». — Другий закон самця.
Сп'янілий з влади, з головою, що закрутилась від її безподільности й вічности, мужчина створив і третій закон, такий же непохитний, як і два перших, не зважаючи на все його безглузде беззаконня. Цей закон: «Жінка, що я кохаю, не мусіла була нікому належати і в минулому».
Всю необмежену міць цих законів Іван Петрович зазнав на собі цих днів. І його розум, що подолав так легко стародавнього бога, володаря всесвіту, виявив цілковите безсилля при зустрічі з божественною владою безглуздих людських почуттів.
Іван Петрович обмірковував те, що трапилось, спокійно, намагаючись взяти фортеці почуття правильною і спокійною облогою. — Даремно! Іван Петрович дикими поривами кидав всі сили розуму в бій за волю, — його зусилля були марні. Він закликав на допомогу свою людську гордість, гордість самоосвідомленого розуму, — але вона розбивалась об ображену й розпечену вогнем помсти гордість чоловіка. Іван Петрович в одчаї проклинав богохульственно страшні кайдани законів почуття, не в силах знести їх тягару, — але його богохульства не доходили до володаря людства, людського почуття, бо воно глухе.
І він знесилився і скорився...
Навіщо брехала Феліс? — Тисячі разів благав Іван Петрович відповіди на це запитання, — кого, він сам не знав.
Відчуття непробачної образи його любови захоплювало його цілком в ці моменти.
Перед своїм коханням чоловік вклоняється більш, ніж перед будь-яким виявленням свого божественного «я». Любов — найдорогоцінніше, єдине знаряддя його творчости, основа його права на владу — його найбільший дарунок жінці, золотий дощ отця богів Юпітера, божественне благовістя діві Марії...
Образа цієї любови — святотатство.
Образа ця страшна й незмивана, як ляпас, даний божеству. А образи, тяжчої, ніж брехня коханої жінки, — бути не може.
Охоплений жахом образи його любови, Іван Петрович не бачив нічого. Він не спробував запитувати себе самого, чи вистачило б у нього сил знести правду. Він не ставив питання, чи має він право вимагати у Феліс довір'я до своїх сил. Він забув навіть про те, що вона його любить, що дорожче за його любов у неї немає нічого, що в неї взагалі немає нічого, що вона старець, який знайшов незмірної цінности діямант. І забувши про це, Іван Петрович не зміг зрозуміти, який холодний жах охоплював Феліс при одній думці про можливість загубити його.
Вся душа йому стала стражданням. Він нічого не міг бачити, нічого не розумів.
Він відчував лише, що брехня спородила безнадійну самотність і його і Феліс. Він не зрозумів, що брехню породила самотність... Він знемігся і скорився...
Стародавні закони почуття впали на нього всією тисячолітньою вагою, розчавили й знищили його...
На третій день Іван Петрович, спокійний, блідий, з запалими очима, перемагаючи непевність рухів, вклав у чистий конверт лист Федора Сукіна, хвилинну подумав, заклеїв конверт і написав адресу Феліс. Лист він кинув в ближчу скриньку. На почтамт він більше не ходив.
Перші вражіння величезної Москви, нове студентське життя, товариші, професори, підручники, власна кімната — все це за всяких умов не могло не впливати на вразливу вдачу Івана Петровича. Цінність цих вражінь — перших вражінь вільного самостійного життя — сильно зменшувалась, звичайно, важким станом психики Івана Петровича, але не могла не впливати благодійно.
Правда, спочатку вплив цей був надто малий. Але, зловивши себе кілька разів на цілковитій зацікавленості тим чи иншим явищем, Іван Петрович зрозумів, що і його біль, який він не страшний, але все ж не вічний. Нове життя непомітною тонкою плівкою вже почало вкривати його страждання. Плівка ця проривалася дуже легко, але неминуче знову затягалась.
Таким проривом був, наприклад, студентський мундир. Коли Іван Петрович одержав його від кравця, він відчув до цього неживого предмету стільки любови і стільки справжнього страху, що доторкався до нього з особливою обережністю. З боку могло здатися, що мундир чи то розпечений до червоного, чи то заражений чумою. — Мундир був з синєзеленого сукна з чорним оксамитовим коміром, з синіми кантами і золотими ґудзиками й нараменниками. Чудесний мундир з казки. Проклятий мундир, про який не можна забути, бо він надягнений на тебе!..
Страшніш за все було завжди повертатися додому. До новизни своєї кімнати Іван Петрович звик дуже скоро, навчання йшло в такому темпі, що при здібностях Івана Петровича ніяк не могло відібрати в нього багацько часу, крім того Івану Петровичу й на думку не спадало зійтися будь з ким з нових знайомих, — і тому, як тільки закінчувався навчальний день, Івана Петровича охоплювала самотність.
Це була самотність усвідомлена і усвідомлювана невпинно — самий страшний вигляд самотности.
А ночами починав звучати могутній голос тіла, що прокинулось і прагне жити, прокидалися всі муки чоловіка, ображеного, зле просякненого жадобою. Потім неминуче хвороблива уява переносила Івана Петровича до Київа — і далеко не завжди до його кімнати в манастирі, але частіше, значно частіше — до рожевої кімнатки Феліс. І картини, що їх змальовувала уява в ці моменти, примушували Івана Петровича звиватися всім тілом, кусати руки й стогнати, і глухо в подушку вити, — саме вити по-звірячому, бо нелюдський був його дикий біль.
Одного разу Івана Петровича компанія товаришів запросила піти з ними до пивної. Іван Петрович до цього часу не пив, пиво здавалось йому огидною річчю, але зостраху перед своєю кімнатою він все таки погодився.
Випивши з огидою пляшку пива, Іван Петрович несподівано переконався, що плівка на його болю стала значно міцнішою. Тоді Іван Петрович вирішив продовжувати. Цього вечора Іван Петрович вперше за життя був п'яний і зазнав таємницю принадливости оп'яніння. Він сміявся разом з другими і свій сміх сприймав, як чудо раптового видужання.
Цього вечора він заснув без звичайних страждань, а на ранок чудо зникло.
Все таки другого дня Іван Петрович знову пив пиво. На третій день — теж.
Ранком четвертого дня заговорила гордість. Полегшувати тягар страждань здалося ганебним. Іван Петрович вирішив припинити пити пиво. Перед кінцем дня він зайшов у якійсь справі до канцелярії і на великому стінному календарі побачив велику чорну цифру «22». Сьогодні минув місяць з того дня, коли казка торкнулася Івана Петровича, освітила його життя невимовно сліпучим і ніжним світлом і того ж дня кинула його до непроглядного мороку.
Іван Петрович пішов до ближчого ресторанчику й замовив горілки.
Стародавні боги знову володіли його душею, а їхня влада коли вона безподільна, коли переможено знесилений розум, — може виявлятися тільки в руйнації.
Цього дня алкоголь впливав чудно. Іван Петрович злостився, в нього починала кипіти нестримна ненависть до Феліс, до себе, до свого кохання. Ганебні й образливі сцени, створені його уявою, викликали в ньому тільки звірячу злість і ця злість давала якесь нездорове задоволення. Її хотілося живити й далі. І Іван Петрович, сидячи, як завжди, спокійно й стримано і випиваючи чарку за чаркою, все більше загострював свою муку, все більшу кількість вбивчих подробиць змальовувала його уява. І все реальніші й мерзотніші ставали ці картини.
Іван Петрович відчув, що створені ним образи і випитий ним алкоголь починають збуджувати його, як мужчину. Тоді сповнений лютого призирства до себе, він зовнішньо спокійно замовив здивованому половому ще горілки і попросив замінити чарку шклянкою. Але не оголомшувати себе алкоголем хотів він, — навпаки, — ще посилити яскравість образів, довести їх до конечної безсоромности, до брудної похабности і таким чином насміятися, оплювати себе, свою душу, своє кохання.
Алкоголь впливав чудно. Покірний руйнацьким намірам стародавніх законів почуття, він впливав вбивчо.
Зовні Іван Петрович не здавався п'яним — цю властивість він, між иншим, зберіг на все життя. Спокійно й стримано він розплатився, вийшов, сів на трамвай до центру і зійшов на Страсній площі.
Іван Петрович знав, по що й куди він їде.
Не вагаючись, він пішов з першою ж повією, що його покликала. Через кілька кроків він запропонував їй піти випити.
Вперто й мовчки знову ковтав він алкоголь — і все скаженіше ставало кипіння розлютованих почуттів. Але змучена, обпльована й знесилена любов — все ж жила.
І Іван Петрович конче зважився на те, що в його затуманеному мозкові підсвідомо уявлялося йому останнім ударом любови...
Другого дня Іван Петрович, що ніколи не зазнавав фізіологичного похмілля, зазнав непорівняно гірше й паскудніше відчуття моральної нудоти. Огидність цього відчуття, його безперервність, через яку здавалося, що вся душа й все тіло просякнені смердючим брудом, таким липким, що його нічим не змити й не зчистити ніколи, — все це було гірше за кожну з його дотеперішніх мук.
Іван Петрович дивився на себе з призирством вперше за життя. А для людини в цьому, можливо, — межа страждань...
Іван Петрович пішов на лекції машинально. Так само бездумно пробув він у школі до кінця роботи. Машинально з'їв обід в студентській столовці й попрямував додому.
Ввійшовши до своєї кімнати, Іван Петрович побачив, що в креслі біля столу, зібгавшися купкою, снить Феліс.
Вона приїхала вранці, побувала в школі, не знайшла його там, дізналася адресу і довгі часи чекання — чекання присуду, цілком невідомого, можливо смертельного, — втомили її. Крім того, вона не могла заснути від хвилювання і весь час подорожи від Київа до Москви. І зараз, підібгавши ноги й поклавши руку під щоку, вона спала непокійним, тривожним сном.
Іван Петрович завмер, спинився в кількох кроках від кресла...
Феліс була тут. Феліс — його ніжна дівчина — казка, його ясна перша пристрасть, його божевільна, покірна коханка, — Феліс тут, в його кімнаті.
Її поза — це та сама улюблена її поза, в якій вона, знесилена ласками — його ласками — засинала в короткі перерви між двох обіймів поруч нього в його номері в Михайлівському манастирі.
Феліс — тут. Це її кохана, єдина кохана голівка лежить на спинці крісла, спершися щокою на вузьку, слабку руку. Їй безперечно незручно і мабуть від цього губи стиснуті суворо й скорботно.
І вона схудла — бідна кохана дівчинка. Щоки й губи їй зблідли і під очима темні кола. Її друга рука, що безвільно лежить на колінах, бліда й прозора...
Дурна дівчинка — чому вона заснула в кріслі? Її треба віднести до ліжка, віднести страшно обережно, не дихаючи — адже вона ніжніша за найніжніший хрусталь і вона дорогоцінніша й прекрасніша, — треба покласти її, вкрити чимось легеньким і теплим, а самому сісти обережно-обережно віддаль і дивися на неї, розчинивши душу в побожній ніжності... Як це жахливо, що ліжко таке погане — не матрац, а якийсь млинець на залізних ґратах!..
Іван Петрович, затаївши подих, навшпиньки зробив два кроки до крісла. Несподівано рипнула дошка долівки. Іван Петрович знову завмер на місці.
Феліс поворухнулася, ледве чутно простогнала, підвела руку з колін і поклала її теж на спинку крісла. Широкий рукав її сукні при ньому впав і заголив руку по лікоть...
Широкий рукав визначив долю кохання Івана Петровича і Феліс, визначив її близьке страшне майбутнє...
На руці коло ліктя було видно хоч і пожовклі вже, але цілком явні сліди міцних пальців. Це були результати недавньої палкої розмови з паном Потєєвим, якому набридло вередливе й недосить ніжне поводження його «petite amie»...
Сьогодні вночі п'яна повія з Страсного бульвару, заголивши перед Іваном Петровичем своє кволе зважніле тіло, слабко обтягнене блідою й нечистою шкірою сірожовтого коліру сала, що крізь неї просвічувало, гордо, як безперечні докази любови до неї якогось Фімки, показувала Івану Петровичу оттакі самі синяки...
Іван Петрович сьогодні цілий день відчував призирство до себе, а для людини, можливо, в цьому — межа страждань..
Душа Івана Петровича була давно розп'ята і сьогодні він переживав передсмертні муки.
Ці муки принесла йому любов — любов ось до цієї жінки, що сидить в його кріслі. Це її брехня, її розпуста — це вона, Феліс, проститутка — вона єдина причина його нелюдського страждання. Нею ображений — він дійшов призирства до себе, останнього відчуття, здатного жити на попелищі його душі...
Ця сонна жінка — його ворог страшний і огидний, як липкий смердючий бруд, що його не можна змити і не можна зчистити. Цього ворога варт убити, розчавити, але доторкнутись до нього надто огидно.
Іван Петрович різко підійшов до столу, різко відсунув стільця і сів в одному кроці від крісла.
Феліс скинулася всім тілом і розкрила очі. Коли вона побачила Івана Петровича, в очах спалахнула така радість, яку може відчувати тільки заживо похований, що раптом побачив знову світло, небо і ввесь світ. Бліді губи посміхнулися і посмішка ця безслідно знищила скорботу...
Радість і посмішка прожили кілька секунд.
Очі Феліс побачили погляд Івана Петровича. Радість і посмішка вмерли в жахові.
Феліс стиснула плечі, притиснула, захищаючись від цього жаху, руки із зціпленими кулаками до грудей і відкинулась назад.
Іван Петрович непорушними очима дивився на неї...
Феліс зрозуміла, але, зрозумівши, не повірила до кінця. Не можна було повірити до кінця — надто страшно.
Похолола, тремтлива, вона підвелась, обійшла круг крісла, поволі наблизилась до Івана Петровича й спустилась долу йому в ногах. Їй до болю хотілося обійнять ці ноги, але вона боялась це зробити, вона була вся просякнена жахом, вона намагалась щось вимовити, але її губи не слухались і тремтіли. Вона раптом скинула руки вгору, очі її напівпримружились, зуби конвульсійно стиснулися, розкриті губи негарно скривилися. Феліс застогнала — протяжним, нестримним стогоном тварини, що її вбивають.
Іван Петрович скочив і швидко відступив за ріг столу.
Руки Феліс упали, очі закрились і вона поволі й кволо, наче раптом розм'якли їй кості, впала долу.
В кімнаті не чути було ні звуку. І Іван Петрович і Феліс не рухались...
Вулицею повз вікна кімнати, проторохтіла прольотка візника. Потім стало чутно чиюсь п'яну пісню: очевидно, з трактиру «Перепутье» на ближчому розі повертались після обід робітники. Іван Петрович подумав про те, що сьогодні субота, день получки. П'яні більш за все намагалися співати, як мога голосніш. Співи наближалися. Не доходячи вікон Івана Петровича, п'яні припинили співи і голосно й незвязано, що-секунди брудно лаючись, перебиваючи одне одного, почали договорюватись про дальшу програму вечора — про жінок. Образи цих жінок, що виразно виникли з цих балачок, пройшли повз вікна Івана Петровича. Скоро стало чутно вигуки: «Извозчик!», потім невиразні звуки торгу, потім заторохтіла прольотка і знову зазвучали п'яні співи, що поступово доходили все слабше і врешті завмерли в кінці перевулку...
Між Іваном Петровичем і Феліс знаходився тільки стіл. Іван Петрович перегнувся через нього і подивився на Феліс. В сутінках, що наповнили кімнату, Феліс здавалася темною безформеною плямою. Вона ждала мовчки і не ворушилась.
Іван Петрович підійшов до неї і тихо сказав: «Встань».
Феліс важко підвелася і сіла. Вона дивилася вниз, обличчя їй було непорушне, і з очей котилася одна по другій повільні важкі сльозини. Такими сльозами плаче звичайно людина, коли біль надто великий, такий великий, що сльоз цих вона сама не помічає.
Іван Петрович відчував якийсь чудовий покій. Страждання його дійшло до межі І перейшло її і перестало бути стражданням. Коли біль переходить призначені людині межі, його душа вмирає. Мерці ж завжди спокійні...
Спокійна була і Феліс. Вона підвела голову, стала на ноги і, відчувши на свому обличчі сльози, витерла їх пальцями.
Потім, не дивлячись на Івана Петровича, вона спитала рівно й глухо:
— Значить ти мене зовсім тепер не любиш?
Іван Петрович здвигнув здивовано плечима і відповів дуже спокійно:
— Звичайно, ні...
Страшно збрехав Іван Петрович! Ніколи потім за все своє життя не вимовив він страшнішої брехні... І ніколи, до самої смерти, цієї брехні не подарував він собі...
Феліс поволі схилила голову, поволі підійшла до вішалки. Поволі й машинально одяглася.
Потім вона схилилася до свого чемодану, що стояв тут же біля вішалки, і взялася за вішалку. Чемодан став надто важким для її знесиленого тіла. Вона безпорадно повернулася до Івана Петровича.
Іван Петрович підійшов, взяв чемодан і відчинив двері.
Феліс, не дивлячись на нього, вийшла перша. Іван Петрович пішов за нею.
Разом вийшли вони на вулицю і обидва зупинились в короткій розгубленості.
Але чемодан був цілком реальна річ, що вимагала самим фактом свого існування реальних же заходів, відповідних даному випадкові.
Іван Петрович поставив його на тротуар і пішов на ріг по візника. Під'їхав назад до Феліс, зійшов з прольотки, передав візникові чемодан і спитав її «куди?», бо не зміг відповісти візникові на це запитання.
Феліс розгублено глянула на Івана Петровича й підвела в ваганні плечі.
Іван Петрович звелів візникові їхати до якоїсь гостиниці, допоміг Феліс сісти в прольотку, трохи відійшов і хитнув головою. Візник чмокнув і рушив слабкою риссю.
Темна постать Феліс заколихалася в усі боки від стрибків коліс по булижному бруку.
Іван Петрович дивився вслід. Прольотка доїхала до «Перепутья» і повернула праворуч. В зеленкуватому світлі гасокалільного лихтаря, що висів над входом до трактиру, похилий профіль Феліс виділився мертво-блідою плямою. Прольотка сховалася за рогом. Бліда пляма похилого профілю зникла.
Феліс зникла...
Зникла Феліс! Феліс — та, що тільки оце була тут. Зникла зовсім, назавжди, поїхала невідомо куди, в темряву безкрайнього лабіринту вулиць, де знайти її не можна... Іван Петрович раптом кинувся бігти...
На розі біля «Перепутья» він спинився і глянув у провулок. Стало вже зовсім темно і нечасті жовті вогні робили морок цілком непроникливим. Іван Петрович прислухався. У віддаленні торохтіла прольотка візника. Іван Петрович кинувся туди.
Двома кварталами далі провулок виходив на широку вулицю. Іван Петрович добіг до рогу і подивився праворуч і ліворуч.
Вулицею котилися в обидва боки багацько прольоток і ні в одній з них не було темної постати, що безвольно колихалася б на всі боки від стрибків коліс по булижному брукові.
Феліс зникла... Розтанула безслідно у зрадливих вечірніх вогнях темних вулиць, в торохтінні візників...
Іван Петрович не повернувся додому цієї ночи.
Без думок, нічого не відчуваючи, скам'янілий, він до ранку ходив вулицями. Його кроки були швидкі і напружені, його очі впивалися в кожну прольотку. Десятки разів він бачив самотні темні постаті і кожного разу кидався за ними. І кожного разу, переконавшися в помилці, він не відчував розчарування, бо не міг відчувати нічого. Він продовжував впинатися очима в чужих людей, що проїздили повз нього і знову кидався за черговою темною самотньою фігурою, що могла бути єдиною рідною йому людиною.
Вулицями великого міста, все більш безлюдними, не відчуваючи втоми, швидко й напружено, иноді бігом, кидався Іван Петрович, шукаючи самого страшного, самого огидного свого ворога — свою єдину рідну, кохану жінку.
Не Феліс навіть шукав Іван Петрович. Він, як нещасний з старої казки, що шукав свою тінь, — він шукав свою душу. Страждання покинуло її і душа стала мертва. Страждання пішло разом з Феліс, — і Феліс потрібна була Івану Петровичу, щоб жити...
Іван Петрович не пам'ятав, чим були заповнені його наступні дні. Він пам'ятав тільки, що страждання повернулось на другий же день і повернулось воно грізним в своїй помсті за вбите щастя...
Феліс повернулася згодом. Точніше — він знайшов і побачив її за три дні.
Історія життя Феліс ще не закінчилася, коли Феліс зникла з життя Івана Петровича. Доля вирішила за потрібне бути послідовною до кінця.
Феліс не могла попасти вночі до гостиниці. бо, рятуючись з Київа втечею, вона не подумала про необхідність здобути паспорт. Візник одвіз її до якихось темних меблірашек. Тут її, розгублену, змертвілу, нездатну нічого бачити й чути, перш за все обікрали. Хазяйка гостиниці, ледве чи не з відому якої було це пророблено, виказала увагу, охала, розпитувала і годувала Феліс обідами, смаку яких Феліс не відчувала. За два дні хазяйка переконалась, що вся ця підготовка цілком зайва і пізнього вечора впустила до Феліс пристойного пана, подібного до пана Потєєва...
Другого дня, коли Іван Петрович повернувся додому, він знайшов у себе незнайому, скромно одягнену сувору й сіру літню дівчину. Дівчина коротко запропонувала йому їхати з нею в нагальній і важливій справі.
Іван Петрович відчув холод в серці і ледве міг попросити пояснень. Дівчина відмовилась розмовляти. Сувора і стримано-гнівна, вона різко й сухо запропонувала йому поспішати.
Іван Петрович метушливо виконав її наказ. Вони швидко дійшли до трамваю, і в трамваї дівчина сіла насупроти Івана Петровича і протягом довгого шляху кілька разів починала розглядати його впертим суворим поглядом. І тоді в її очах з'являвся вираз такого жорстокого й безщасного засудження, що вона сама, збагнувши це, відводила очі вбік.
Іван Петрович не робив спроб розпитувати. Мовчки вони доїхали до своєї мети і дівчина привела Івана Петровича до дверей великого будинку. В просторому вестибюлі було темнувато й пахтіло так, як пахтить в вестибюлях усіх лікарень.
Дівчина коротко наказала роздягтися, і Іван Петрович послухався, як автомат. Сама вона десь пішла і скоро повернулася, зодягнена в білий халат. Другий халат вона принесла для Івана Петровича і допомогла йому надягти його.
Потім вона повела його на другий поверх і там повернула ліворуч у довгий білий і тихий коридор. Коли вони наблизились до дверей в кінці коридору, з цих дверей вийшла друга сестра — літня, товстенька й доброзичлива. Перша сестра зупинилась і запитливо глянула на старшу. Та скоса подивилась на Івана Петровича, звично скорботно зітхнула й коротко похитала головою.
Дівчина відчинила двері й пропустила Івана Петровича вперед, сказавши тихо скрізь зуби — «Заходьте»...
Тіло Феліс лежало на ближчому до дверей ліжкові. Голова її була так забинтована, що з-під бинтів видко було лише вуголок шоки, ніс, кінчик губ і одне око.
На оці лежав темний мідний п'ятак...
Іван Петрович смутно пам'ятав потім окремі слова, шматочки фраз короткого й сухого оповідання суворої сестри. Він зрозумів, що коли скалічену трамваєм Феліс привезли до лікарні, вона була ще жива і невпинно благала, забуваючи про страшні болі понівеченого тіла, послати за ним, Іваном Петровичем. Зрозумів, що Феліс вмерла хвилин за десять до його приходу. Зрозумів, що із слів Феліс сестра довідалась, що він — причина її смерти. І запам'ятав останнє, що сказала сестра, що вирвалось у неї, переборовши стриманість:
— Любуйтеся!..
В тоні сестри була така ненависть, що Іван Петрович підвів голову й подивився їй в очі. В цих безбарвних очах палала злість. Півтора мільйони років жіночого рабства зникли в присутності трупа жінки, вбитої лише за те, що любила. Літня сіра дівчина повстала проти мужчини, володаря життя, чиє право давати житія і вбивати.
Як колись сам Іван Петрович зробив з старим небесним богом, так зараз ця дівчина, нащадок тисяч поколінь рабинь, жорстоко осудила його — мужчину, і мужчина-володар, мужчина-вбивець, не витримав тягаря вироку і схилив голову...
На цьому спогади Івана Петровича припиняються надовго...
Тільки місяця через півтора Іван Петрович усвідомив, що знаходиться в незнайомій, порожній кімнаті. Коли він спробував поворухнутись, виявилось, що він звязаний і прив'язаний до ліжка. Млява думка довго не могла знайти причини цьому. Врешті, Іван Петрович згадав те, що для нього безпосередньо було перед цією кімнатою. Встиг ще усвідомити, що починає дико, по звірячому ревти, — і знову на свідомість його спустився морок...
Місяців через три Іван Петрович повернувся до себе в кімнату. Його квартирна хазяйка, товста й дурна, як телиця, але сварлива баба, дивилась на нього новими переляканими очима і була надзвичайно услужлива. Кинувшись готувати йому чай, вона спіткнулась і різко нахилилась вперед, при чім безглуздо майнув у повітрі брудний поділ її спідниці і обтягнувся дурний, товстий зад.
Іван Петрович посміхнувся. І хоч була ця перша посмішка такою слабкою, що ледве чи хтось сторонній зміг би її помітити, все ж таки це була посмішка впертого людського життя.
Ще місяців через три Іван Петрович прийшов, на зовнішній вигляд, зовсім до норми.
Хворість притупила його біль, і життя спішно попіклувалось обтягнути кровоточиве місце міцною плівкою клопоту, інтересів, потреб і обов'язків...
Не мало ще було страждань і в дальшому житті Івана Петровича і вони завжди одне по одному увіходили в глибину і там завмирали, ізольовані життям від життя... Немає людини вільної від таких захованих страждань, що вже забуті, чи поступово забуваються...
І багато, дуже багато важких спогадів так само зникли назавжди із душі Івана Петровича, а всі останні — поступово, день-у-день губили свою гострість і болючість, — всі, крім спогаду про перше кохання. Цей тяжкий спомин Іван Петрович проніс крізь все своє складне життя і вмер, не забувши нічого з того, що тут розказано.
__________________________
Примітки
Текст Леоніда Гавриловича Скрипника «Іван Петрович і Феліс» представлений тут за публікацією у харківському часописі «Червоний Шлях» № 11, 1928 р. Збережено правопис тієї публікації, котрий дещо відрізняється від сучасного.
Цей текст є фрагментом незакінченого роману «Епізоди з життя чудної людини». Передчасна смерть автора 23 лютого 1929 року від туберкульозу у віці 36 років не дала йому змоги завершити цю працю. У вищевказаному журналі «Іван Петрович і Феліс» було надруковано з підзаголовком «З роману «Епізоди з життя чудної людини»».
Чотири роки тому вмерла маленька дитяча казка його почуття до Льолі. — Про це йдеться в оповіданні Леоніда Скрипника «Перше кохання Івана Петровича», що, як і «Іван Петрович і Феліс» є фрагментом незакінченого роману «Епізоди з життя чудної людини». «Перше кохання Івана Петровича» було надруковано у київському часописі «Життя й революція» № 10, 1928.
Оглавление
Леонід Скрипник
ІВАН ПЕТРОВИЧ І ФЕЛІС
Примітки
