Байки проти ночі [Борис Левандовський] (fb2) читать онлайн

Борис Левандовський Байки проти ночі

Щось у дощі

Мені тоді виповнилося сім років — у жовтні 1980-го. Той рік запам’ятався в основному трьома подіями: всесвітньою Олімпіадою, що проходила влітку в Москві, школою — я пішов у перший клас, ну і ще тією історією, що зі мною сталася і про яку хочу вам розповісти.

Жовтень у Львові знаєте який? Майже британський, тільки, напевно, ще гірший. Це місто немов має здатність притягати до себе всю вогкість Землі. Дехто вважає: причина в тім, що місто розташоване на дні материкової западини і саме це викликає такий кліматичний ефект. Але той, хто хоч би раз побував у Львові в дощовий сезон, знає — причина зовсім інша. У цьому легко переконатися — досить вдихнути тутешнє повітря, наповнене ароматом опалого листя, і підняти голову, щоб вдивитися в небо. І відповідь прийде сама — це місто тривалого листопада належить Осені. Вона живе в ньому. Ну, напевно, ви розумієте, що я хочу сказати.

Для мене 80-й був частиною ще того чарівного часу, коли тобі всього-на-всього сім років, ти тільки починаєш по-справжньому пізнавати світ, в який тебе запросили батьки, і ще сповнений усіляких ілюзій. Смішних і наївних, як пізніше з’ясується. Більшу частині цих ілюзій уже через два-три роки буде втрачено назавжди. Але поки що вони досить сильні, щоб вірити в чудеса, очікувати їх і сподіватися. Сподіватися й іноді зустрічатися з ними. А може, це й означає бачити світ таким, який він є, чи хоча б отой його бік, що призначений саме для нас? Особисто я вірю, що це так. І вірю також, що, залишаючи дитинство, ми кращими не стаємо.

Рік 80-й, як і ті сім років мого життя, став своєрідним початком якоїсь дивної, примхливої епохи, коли світ невловимо й швидко почав змінюватися, прямуючи в туманне майбутнє досі невідомими історії, а тому й непередбачуваними вселенськими шляхами, проте, як і всяка нейтральна територія, належав тільки собі. Він прощався із сімдесятими, які ще незримо витали над землею й панували в умах, і, тужачи за кльошами, що виходили з моди, налаштовувався на нове. Це був рік смерті Висоцького й злету слави «Трьох мушкетерів», рік, коли на вулицях звучали бобінні «Смоукі» і «Готель „Каліфорнія“» — цей сильний і, напевно, єдиний хіт «Іглз», рік березневих приморозків у «холодній війні» й останнього лементу змарнілих «дітей квітів», на зміну яким незабаром увірветься гуркотом важкого металу покоління панків і рокерів, щоб потім так само піти, поступившись місцем прилизаним «пепсі-боям» 90-х. Ну і, звичайно, незабутні італійці. Звичайно, й вони.

Осінь… Я був би не я, якби на самому початку навчального року тяжко не захворів на ангіну. Ще й півроку не минуло, як я лежав у лікарні, і двох тижнів не пройшло після чергової домашньої пілюльної дієти. Ох і намучилася ж мама зі мною! Так ось, за порадою лікаря, який став майже членом нашої родини, мене вирішили відправити в санаторій зі шкільною програмою. У те місце, звідкіля мене ледь не повів у сіру завологу невідомості Чоловік дощу.

Санаторій був розташований лише за кілька кілометрів від Львова, у містечку Брюховичі. Я вже не пам’ятаю точно, хто саме привіз мене автобусом до санаторію «Супутник» уперше — мій старший брат Діма чи мама, але мені чомусь здається, що це був усе-таки брат. Хоча я, можливо, й помиляюся. У всякому разі, Діма найчастіше приїжджав відвідати мене чи забрати додому на вихідні, а потім відвозив назад. Річ у тім, що наша мама була знайома з директрисою цього лікувального закладу — її племінниця, наша двоюрідна сестра, навчалася разом із дочкою директриси. Тому впоратися з моїм оформленням міг би й Діма. Моя історія хвороби прибула з районної поліклініки раніше за мене на день, як гонець, що приносить звістку про швидке поповнення. Уже тоді це був справжній фоліант.

У нас із братом десять років різниці. Через свої часті хвороби я ніколи не ходив до дитячого садка, й ми багато часу проводили разом, коли Діма повертався зі школи. Він брав мене в компанію своїх друзів, і я страшенно пишався тим, що водився з такими дорослими хлопцями, сидів разом із ними на одній лавці, слухав їхні розмови, а іноді навіть уставляв свої п’ять копійок. Ну і, звичайно, я був у курсі багатьох його секретів — дівчата й усе таке. Він сам, напевно, вже давно все забув, а я й дотепер дещо пам’ятаю: здається, недарма тоді говорили, що в мене вуха-локатори, маючи на увазі зовсім не їхній розмір. Але базікою я не був, і Діма про це знав краще, ніж хтось, тому ніколи особливо не соромився моєї присутності, як і його друзі. Ну, може, майже ніколи.

Ми дивилися ті самі фільми, оскільки він часто брав мене з собою в кіно, слухали ту саму музику на бобінному магнітофоні «Романтик-3» — переписані через десяті руки з милості великої удачі альбом «Пінк Флойд», «Квін», «Діп Пьопл», «Ей-сі Ді-сі», «Роллінг Стоунз» і «Смоукі» та навіть, здається, ранній «Джудас Пріст». Чим захоплювався він — захоплювався і я, що любив він — подобалося й мені. Чесно кажучи, й тепер подобається. Особливо це стосується музичних уподобань, які сформувалися під його впливом, і деяких картярських ігор.

Коли я вже перестав повзати й нарешті зіп’явся на ноги, то він, мабуть, не дуже цьому зрадів, допетравши, що тепер змушений всюди тягати за собою молодшого брата. І його легко зрозуміти. Бо я надовго став його «хвостом», з нас вийшла така собі нерозлучна парочка: один високий і смуглявий, з пишною копицею чорного кучерявого волосся, а другий — ледь йому до пояса, світлий і анемічний, готовий щомиті звалитися з малярійною температурою, «блідолиций брат». Це всім зрозуміло, про кого. Але час швидко довів, що тільки моє ниття й забезпечувало йому пропускний квиток на вулицю до друзів. Мені досить було завести платівку з головним хітом тих років: «Ну, ма-а!..», і мама через хвилину капітулювала. Ще б пак, хто ж міг таке довго витримати? Хоча наша мама, звичайно, здогадувалася, хто насправді стояв за цим нудотним «ну, ма-а!..». Мене ж бо й зараз із дому палицею не виженеш.

Того року я одержав буквар і «Рабочие прописи» (утім, я вже років зо два вмів читати й писати), а Діма, мріючи про кар’єру військовика, закінчив середню школу — ту саму, 65-ту, що незабаром узялася й за мене.

Проте Діма не добрав півбала для вступу до сімферопольського училища й повернувся додому, щоб повторити спробу наступного літа. Як потім з’ясується — вдало, і він випав з мого життя на багато років. А поки що Діма тягнув лямку учня на заводі «Автонавантажувач», куди його влаштував наш дядько — рідний брат батька, який обіймав посаду головного механіка. Він, здається, там і зараз працює.

Восьмидесятий запам’ятався моїй родині ще однією, не зовсім приємною подією — наші з Дімою батьки влітку офіційно розлучилися. Батько полюбив пляшку задовго до мого народження, і ця п’янка «дама» в незмінному кокетливому капелюшку, який вона завжди готова була скинути й віддатися на перший поклик, з кожним роком дедалі більше прив’язувала батька до себе, крадучи його любов до нас. У 80-му маминому терпінню настав кінець — воно просто лопнуло, як старий гнійник. Перед тим, на її вимогу, батько вже майже рік не жив із нами під одним дахом. Я бачився з ним після розлучення лише раз випадково. Трапилося це у 83-му дуже далеко від Львова.

Після того як Діма вступив до військового училища, дорослий чоловік у нашій маленькій родині з’явився тільки через п’ять років, коли мама знову вийшла заміж — за мого вітчима, справжнього зварника, який мене заразив дурною звичкою лихословити з будь-якого приводу.

Отже, ми вийшли з автобуса на кінцевій зупинці і хвилин десять ішли пішки. Зараз це місце вже в межах міста, поряд із центральним цвинтарем, на якому в 94-му опустилася в яму труна з невагомим від довгої хвороби тілом моєї бабусі по мамі. Тоді, у 80-му, бабуся була ще хоч куди.

Ми підійшли до відкритої брами й ступили на територію «Супутника» — не впевнений, але мені здається, що зараз на цьому місці стоїть будівля Католицької академії, яка сусідить через вузьку доріжку з вефілем Свідків Єгови. Але до кінця 80-х тут був щоліта піонерський табір, про що свідчать численні доріжки й майданчики з білою розміткою на асфальті, алеї з посірілими від часу гіпсовими скульптурами, які застигли з обох боків у неприродних сюрреалістичних позах (на фоні жовтих та жовтогарячих дерев, що почали втрачати листя, вони мали зловісний вигляд, немов тільки вдавали з себе неживих, через що були схожі на людей-манекенів з романів В. Крапивіна, якими я зачитувався, коли був підлітком), стендами, символікою та іншим совдепівсько-скаутським мотлохом. Восени ж та весною «Супутник» перетворювався на санаторій для астматиків і всіх тих, кому корисне було тутешнє повітря.

Ми прибули перед самим обідом. День видався особливо характерним для тієї пори року — похмурим і вогким. Над землею майже нерухомо висіла імла дощової мряки. Це пригнічувало мене, позначаючись на моєму й без того сумному настрої. Хоча я в ті часи й хилявся по лікарнях не менше, ніж комівояжер по дешевих мотелях на, як тоді казали, «загниваючому Заході», усе-таки початковий етап розлуки з домом для мене кожного разу був дуже важким. Мені хотілося опинитись у своїй кімнаті, яку ми ділили з Дімою на двох, серед улюблених іграшок і книг з яскравими малюнками… Але водночас з якоюсь безмежною гіркотою я розумів, що це неможливо. І ось-ось готовий пустити сльозу, втішався тим, що на вихідні зможу поїхати додому, що цим трьом тижням колись усе ж таки буде край (хоча вони й здавалися мені майже вічністю, на щастя, тільки майже), і ще чимось.

Пам’ятаю, як ми з Дімою (чи з мамою?) увійшли до невеликого двоповерхового будинку, що слугував одночасно і приймальнею, і канцелярією, щоб мене оформити, і там на столі я побачив свою історію хвороби. Це були мої незбагненні дитячі гордощі — навіть не стільки через солідну товщину картки, скільки завдяки чотирьом різнобарвним смужкам, наклеєним на її корінець, які говорили про те, що я перебуваю на обліку в такого-то лікаря. Щоразу, приходячи до поліклініки й очікуючи, поки відшукається том з моїм прізвищем, я ставав навшпиньки й ревно стежив за мельканням корінців, розставлених на поличках тумби, яка швидко крутилася: чи не з’явилася там жирніша картка, а головне — з більшою кількістю кольорових «орденських» стрічок? І задоволено віддихувався, якщо таких не спостерігалося на вершині лікарняного олімпу. Лише двічі чи тричі за весь час я залишав це бойовище, зазнаючи поразки, розчавлений моторошним виглядом корінців заслуженіших «чемпіонів». Правду кажучи, я не впевнений, що їхні горді власники досі з нами…

По закінченні необхідних формальностей я попрощався — чи то з братом, чи то з мамою — і залишився з медсестрою, усміхненою жінкою середнього віку, яка була завідувачкою приймальної палати. Вона накинула на плечі довгого плаща й узяла мене за руку.

— Ходімо, Юро, — ми вийшли з будинку, і вона повела мене у глиб території.

Юрою мене назвали на честь Юрія Гагаріна, оскільки я з’явився на світ 12 квітня — на День космонавтики. Відбулося це за тридцять хвилин до півночі, мама одного разу зізналася, що через забобонність дуже намагалася випустити мене до настання тринадцятого числа. У принципі я не заперечував, й у нас вийшло як треба.

Тримаючи за руку жінку в плащі, ми пройшли повз маленький непоказний будинок із двосхилим дахом, покритим сірим, але зараз майже чорним від дощу шифером, у якому містилася місцева імпровізована школа з єдиною класною кімнатою, і ще щось (але я ще не знаю цього), і я незабаром побачив попереду три одноповерхових корпуси, що вишикувалися в ряд. Просто за ними починався сосновий бір, що сизо сутенів у кисельно-дощовому серпанку, навіваючи відчуття якоїсь присутньої, але поки що нерозкритої таємниці.

Лівий корпус, як я невдовзі дізнався, належав дорослим, у правому був лазарет і процедурні кабінети. Ми підійшли до середнього, де було дитяче відділення.

— Ну ось і прийшли, — сказала моя проводирка й відчинила двері.

Так я опинився в санаторії «Супутник».

* * *

Ми прийшли дуже вдало — починався обід. Проводирка передала мене з рук у руки головлікарю дитячого відділення й побажала «не хворіти», за що я вже аж ніяк не міг ручитися.

Лікарка, серйозна дама років під п’ятдесят у біфокальних окулярах, які ще більше підкреслювали її суворий вигляд, завела мене до їдальні й рекомендувала — червоного і зніяковілого — іншим дітям. Але, на мою полегкість, ніхто не подивився на мене, як на дивовижну звірючку, швидше майже не звернули уваги. Такі церемонії тут рідкістю не були — новенькі постійно заступали «старожилів».

Їдальня виявилася маленькою й по-домашньому затишною — я мимовільно порівняв її з тією величезною й голосною, в якій харчувався на довгій перерві у школі. Тут були низенькі, розраховані на дитячий зріст столики на чотирьох, квіти в настінних горщиках, приємні запахи, що линули з кухні через ледь прочинені двері.

За столиками зібралося близько тридцяти дітей — хлопчаків і дівчаток (приблизно половина на половину), з якими мені доведеться провести найближчі три тижні.

Лікарка розпорядилася, щоб накрили ще на одну персону, і забрала в мене пакет з речами, а інша торбинка, в яку мама склала фрукти й солодощі, перекочувала на полицю широкого буфета, що займав половину стіни, до компанії інших (мені здалося, що вона виглядає серед них теж як новенька). Після чого я зайняв місце за одним із обідніх столиків.

Час моєї появи перед самим початком трапези, може, й був певною мірою вдалим, але з’їв я лише півтарілки супу й, не доторкнувшись до другого, випив склянку яблучного компоту. Про який апетит тут може йтися? Мені до сліз хотілося додому. Був понеділок, а до п’ятниці… Аж подумати жахливо.

Коли обід закінчився, мене злегка попустило. Від того, що всі навколо жують і ні з ким поговорити, я перебував у постійній напрузі.

Мені дісталося місце у привілейованій палаті, з якої вранці виписали хлопчика — щасливчик, яким я себе вже бачив через двадцять днів. Про чарівну привабливість слова «виписка» я знав ще з лікарень. На щастя, тут, на відміну від лікарні, хоча б не треба було одягати піжаму, через яку відчуття відірваності від дому ставало ще сильнішим.

Ця палата вважалася привілейованою, оскільки була більшою за інші, а ще в ній містився ігровий куточок нашого відділення: удень сюди могли приходити інші діти. У корпусі була ще одна палата для хлопчаків — не минуло й двох днів, і я, як і всі «наші», почав називати їх «фуфлижниками». Такою вже була тутешня парадигма. І дві палати належали дівчиськам.

Обід закінчився, але мені так і не пощастило з ким-небудь завести розмову — наступив час, який називався «тихою годиною», що означало дві години сну.

Я ліг у своє ліжко й прикинувся, що заснув. Дехто зі старших хлопців читав, інші повлягалися, як я. Але ж я ненавидів спати вдень! І ніколи цього не робив, навіть у лікарні. Однак того разу я б із радістю відключився хоча б на годинку. Але не міг.

Моє ліжко стояло найближче до дверей, з якими його розділяла вертикальна грубка метрів зо два заввишки, що топилася газом. Я повернувся обличчям до грубки, сховавшись від сторонніх поглядів, і дозволив собі беззвучно сплакнути, думаючи про маму з братом, нашу з Дімою кімнату й улюблені ігри, про те, як знову повернуся до свого класу, коли випишуся звідси…

Приблизно через годину мені захотілося в туалет відлити, але я ще навіть не встиг розвідати, де він розташований, а запитати в інших хлопців посоромився. Дочекався, коли з коридору донеслися чиїсь кроки, і вискочив туди лише в трусах, чим налякав літню санітарку. Вона привела мене назад і змусила одягнутися, очікуючи поруч, щоб потім відвести (хоча, думаю, потрібні двері у кінці прямого коридору я у свої сім років зумів би відшукати і без Натті Бамбо) в те місце, куди нас кличе природа. Одягаючись, помітив на своїй подушці мокру пляму, і мені стало дуже соромно, адже вона теж могла її побачити й вирішити, що я плаксій.

Зробивши справу, я повернувся у своє ліжко й відчув, що дуже спітнів, можливо, через переживання — вода з мене так і лилася струминками. Тому коли мені знову захотілося трішечки змочити подушку, я вирішив, що цього досить, і змусив себе перекрити очні крани.

«Зрештою, ну що тут такого?» — переконував я себе. Друга половина часу, відведеного для денного сну, минула швидше, і я навіть трохи здивувався, коли нас підняли.

Першим до мене підійшов хлопець, на вигляд найстарший (до речі, так воно й було), високий на зріст навіть для своїх років, давно не стрижений — його світло-каштановий прямий чубчик майже накривав очі.

— Як тебе звати?

— Юра.

Він кивнув.

— Мене Ігор. Ти надовго?

— На три тижні.

Наш діалог смішно нагадував дитячу версію в’язничної «прописки»: тутешній пахан з’ясовує у нового в’язня, який термін той «мотає». А роль «статті», ймовірно, виконував лікарський діагноз. Але про це він мене не запитав. Я встиг подумки порадіти, усвідомлюючи, що вперше можу точно сказати, коли повернуся додому, — в лікарні «термін» часто тягнеться і тягнеться.

— Ясно, — кивнув хлопець і відійшов, утративши до мене інтерес. Та й про що, власне, було теревенити чотирнадцятилітньому підлітку з семирічним першокласником, якщо обоє ще були за тією віковою межею, коли навіть рік різниці здавався ледве не цілим десятком.

Однак це мене трохи підбадьорило — тепер я знав тут хоч когось на ім’я.

Ніщо так швидко не прояснює питання лідерства, як маленьке суспільство, і я вже незабаром знав суть тутешнього табеля про ранги. Серед «наших», як, утім, і в усьому відділенні, повністю верховодили двоє хлопців: дванадцятирічний Андрій і семикласник Ігор, який зволів першим познайомитися зі мною. Нижчу за ієрархією сходинку займали кілька молодших хлопців, ще нижче стояли страшенні боягузи й слабаки, ну а саме підніжжя належало нам — дрібноті. До того ж серед восьми «наших» меншим за мене виявився тільки шестирічний Богдан, який майже весь час лежав у ліжку з загіпсованою ногою.

Це стало першим моїм досвідом (якщо, звичайно, не брати до уваги брата) перебування в колективі, де не всі однакові за віком і силою. Так-так, і за силою теж — ніде ця різниця не стає такою помітною, як у маленькому світі, де хтось може виявитися буквально вдвічі, а то й утричі більшим за тебе. А я був мальком, який опинився в одному акваріумі з великими рибами.

Одразу по закінченні «тихої години» я мав ще одне незабутнє знайомство, коли до нашої палати почали сходитися всі охочі погратися. З Нонною, так її звали. Порівняно зі мною вона була справжньою кобилою, і в неї була своя особлива гра. От тільки куточок для гри її цікавив так само, як лисицю заяче лайно. Вона начебто прийшла перекинутися кількома словами зі старшими хлопцями. І тут побачила мене.

— А, та це ж новенький, — сказала вона, зацікавлено мене розглядаючи, хоча познайомили зі мною всіх ще за обідом. Я нічого не відповів, тільки подивився на неї. Вигляд у мене, напевно, як і раніше, був сумний, тому Нонна підсіла до мене й обійняла за плечі:

— Напевно, ще не звик. Хочеш додому?

Я кивнув.

— Нічого, це скоро мине, — посміхнулася Нонна. У неї була неймовірно чарівна посмішка. Я вже майже був готовий закохатися, та вона раптом сказала:

— Відкрий рота.

— Навіщо? — запитав я, згадавши лікарів, які просили мене зробити те саме, і надто добре знаючи, що просто заради цікавості про це не просять.

— Ну відкрий, — наполягала Нонна, продовжуючи так само мило мені посміхатися.

Я помітив, як Ігор дивиться на нас з другого кінця палати, і той вираз його обличчя змусив мене одразу ж нашорошити вуха. Він наче знав наперед, що мало трапитися далі.

Е ні, не хочу я ваших сюрпризів, не такий уже дурник, лікарі досить попрацювали, щоб зробити з мене недовірливе мишенятко, користуючись тими самими методами (відкрий рота, дитинко, боляче не буде… спусти штанці, щоб тільки глянути на твої гарні сіднички… закоти рукавчика), щоразу ховаючи за спиною або здоровенного шприца, або якусь блискучу металеву хріновину, напевно, запозичену в гестапо. Тому не дочекаєтеся, «обережність» — моє друге ім’я.

Я замотав головою, втягнувши губи між зубами.

— Це буде цікаво, — повторювала Нонна з тією самою чарівною посмішкою, якій, бачить Господь, навіть зараз мені було нелегко противитися, однак у її світло-карих очах уже затанцювали вогники роздратування через мою впертість. Угу, ці нюанси ми теж проходили.

— Ти що, злякався? Ха!

Ігор, як і раніше, спостерігав за нами з тим самим виразом обличчя. Він знав, який фокус-покус ховає Нонна за спиною. Напевно, він уже не раз бачив її шприц.

Невідомо, чим би все закінчилося, але тут у поле зору зненацька потратив один із «фуфлижників». Він був приблизно одного віку зі мною і, як потім з’ясувалося, приїхав того самого дня, тільки вранці.

— Я… Мені цікаво. Я хочу! — маленький недоносок кинувся до нас, розкриваючи на ходу пельку з такою завидною запопадливістю, що ледве шкіра на обличчі не тріснула.

Нона знову коротко глянула на мене, знизала плечима і… смачно харкнула зацікавленому дурню в рот. З такою силою, неначе з духової рушниці фухнула. Було чути навіть вологий ляпанець усередині. Протягом ще кількох днів я міг, заплющивши очі, бачити знову й знову, начебто це уповільнена зйомка, як зеленкуватий слиз з її шмарклів і слини летить малому до рота. І цей вологий звук… Не збагну, де вона так здорово цьому навчилася.

Я насилу стримався, щоб не ригнути прямо собі під ноги, а допитливий малий зайшовся у сиреноподібному ревінні й спробах відплюватися. Усе його тіло здригалося у блювотних спазмах, а Нонна з верескливим реготом відкинулася на моє ліжко, як повія, якій не терпиться, щоб її як слід відшмагали. Дехто теж розсміявся. Але не всі. Я підозрюю, мовчали ті («наших» серед них не виявилося), які, як мухи, приклеїлися раніше на солодку посмішку Нонни.

Ігор схвально підняв великий палець угору, дивлячись на мене.

Коли малий, покуштувавши шмарклів, вибіг з палати, продовжуючи голосити й плюватися, Нонна піднялася, обсмикнула спідницю і, навіть не глянувши в мій бік, теж попрямувала до виходу, немов забула, навіщо приходила. І ось тут я цілком ясно зрозумів, навіщо — ну звісно, заради мене, щоб виконати свій улюблений трюк з новоприбулим недолітком (звичайно, що навіть у її п’ятнадцять такий фокус із хлопчиськом, років на три старшим за мене, міг би їй дорого обійтись). Назвіть це дитячою інтуїцією, але я відразу здогадався, що вона проробляє це з усіма, з ким може дозволити собі таке задоволення.

— Останній раз, Нонно, — сказав Ігор. — У нас це було востаннє.

Вона обернулася біля дверей, подарувала йому шикарну посмішку, про яку сьогодні б сказали: «на мільйон доларів», тільки вже зовсім не таку милу, як колись, і, не сказавши жодного слова, вийшла. Наскільки я пам’ятаю, справді, нічого такого більше не повторювалося, принаймні у нас.

— Чопськая давалка! — послав їй услід хтось із «наших».

Нонна приїхала з глухого прикордонного містечка Чоп, що приблизно за триста кілометрів від Львова, де, схоже, таким кобилам, як вона, які дозрівають, не було чим займатися з нудьги, крім як вправлятися в майстерному харканні в рот малоліткам.

— Чудово, Юро, так тримати, — це вже мені. У відповідь я кисло посміхнувся, водночас міркуючи, що став свідком чогось настільки нечуваного, про що не раз зможу потім розповідати друзям і знайомим довгими вечорами.

Незабаром мені ще випаде нагода дізнатися, що будь-які витівки Нонни — просто бліднішали порівняно з тим, на що були здатні медсестри нашого маленького санаторію «Супутник».

Сім років — останній бастіон наївності.

* * *

Незадовго до вечері мені дуже захотілося цукерок. Я зайшов до їдальні, де на одній із полиць буфета залишився мій пакет, який зібрала мама. Я розкрив його й дістав целофановий кульок, але моїх улюблених шоколадних там не було, тільки льодяники (пригорща «Театральних» і «М’ятних»). До того ж пара «Гуліверів» і півдюжини трюфелів теж зникли. Я довго стояв біля буфета й недовірливо роздивлявся кульок. Питання в тім, куди могли щезнути цукерки?

Якби я був на рік старшим, то, звичайно, відразу вирішив би, що їх у мене поцупили (чи свиснули — як тоді говорили). І мав би рацію. Ну не в тимчасове ж користування взяли! Однак я ще ніколи не зустрічався з таким нахабним злодійством і тому спочатку подумав, що мама просто забула їх покласти, коли збирала кульок. Але відразу згадав, як сам клав туди цукерки — ще б забути! Версія не протрималася й секунди. Нова, поки я розгублено крутив у руках прозорий кульок, полягала в тому, що хтось, можливо, переплутав пакет і ненавмисне взяв мої цукерки (точніше — з’їв). Це припущення здалося набагато переконливішим, ніж попереднє, хоча теж виглядало дуже малоймовірним і протрималося секунди дві — справжній прогрес.

Зрештою, я був змушений гірко зітхнути й упокоритися, що цукерки в мене все ж таки хтось украв. І знаєте що? Ось уже двадцять два роки ця версія успішно втримує свої позиції і, думаю, може легко пробути ще стільки само.

Однак мені й на думку не спадало поскаржитися на невідомого злодія (а якби і спало, то я навряд чи так учинив би заради кількох, нехай навіть шоколадних цукерок).

Льодяники, що залишилися, мене не привабили, і я, повернувши пакет на старе місце, понуро поплентався в палату.

Що ж, вражень від першого дня в санаторії у мені було більш ніж достатньо, але головні, як з’ясується згодом, чекали мене ще попереду.

* * *

Коли я зайшов до палати, то побачив, як Андрій, другий за старшинством після Ігоря, і ще один хлопець, здається, на ім’я Антон, який готувався до виписки наступного дня, вовтузяться з чимось між рядами ліжок. Моїй появі вони явно не зраділи, хоча в куточку для ігор було повно інших дітей.

Андрій підійшов до мене і, по-дружньому взявши за плече, відвів подалі від ряду, якось аж надто жваво цікавлячись моїми справами: чи сподобався мені санаторій і таке інше. Цим лише зміцнив мою підозру, що те, чим вони займалися, якось стосується мене. Схоже, хлопці готували якийсь сюрприз.

Не те щоб це мене сильно занепокоїло, але коли стає ясно, що проти тебе хтось щось замислює, то й зберігати абсолютну байдужість стає важко, чи не так? Тому я запитав, що вони там робили. Андрій вимушено розсміявся, зиркнувши на все ще чимось зайнятого товариша, і сказав:

— Нічого цікавого.

— Де новенький? — почулася до сверблячки знайома ще з лікарень інтонація, так, не голос, а саме інтонація. Це хтось явився по мою душу. Я глянув на двері палати, знаючи наперед, яку картину побачу: медсестра, яка розгублено перебирає очима дітей, шукаючи мене. Угу, так і є.

Зазвичай це означало: або настав час здавати аналізи, або проходити огляд у лікаря. Але для аналізів сьогодні було вже пізненько — більшість із них здають, як правило, рано-вранці натщесерце (банки, склянки, не бійся, це як комарик укусить, а це як…). Отже, огляд.

— Він тут! — відповів за мене Андрій, помітно зрадівши, і я навіть здогадувався чому.

— Ходімо зі мною, — сказала медсестра. — Тебе хоче бачити лікар.

Я знову глянув у той бік, де був прохід між рядами ліжок, і пішов за нею.

Усе як завжди. Лікарка, та сама, що зустріла мене й познайомила з іншими в їдальні, пустила в хід свій холодний стетоскоп, від якого по всій шкірі розбігалися спритні мурашки. На столі кабінету розкрита біблія моєї хвороби. Дихай глибше, не дихай. Моментами зсередини підіймаються безпричинні смішинки, як пухирці в пляшці з мінералкою. Можеш опустити… І знову «відкрий рота» тільки цього разу зрозуміло навіщо, слизький металевий шпатель на язиці, солонуватий від розчину, в якому його стерилізували… Усе як завжди.

— Ти в нас проблемний хлопчик, — дійшла висновку головлікар, поглядаючи на годинника. Вечеря починалася о восьмій, а зараз була половина, і її зміна незабаром закінчувалася. — Я вестиму тебе сама. Завтра здаси аналізи, я подивлюся і призначу курс.

Вона пролистала мою історію хвороби до самого кінця.

— Два тижні тому була ангіна… За місяць до цього — грип… Знову ангіна… Знаєш, недивно, що в тебе така картка.

Можна подумати, що тут звикли мати справу тільки зі спортсменами, що аж пашіють винятковим здоров’ям. Смертельно хворих тут теж, звичайно, не було, але ж ніхто не буде відривати дітей від нормальних шкільних занять без серйозних причин?

— Я не встигла цілком вивчити твій талмуд, здається, це повна енциклопедія дитячих хвороб, але дещо хочу з’ясувати відразу. Коли в тебе був останній напад астми? Якщо, звичайно, можеш відповісти.

Чи можу я відповісти?! Схоже, ця лікарка в окулярах була про мене аж надто низької думки. Нічого, скоро вона її змінить.

— У три роки, — сказав я. — А потім переріс і більше не повторювалося. Ще в мене хронічний тонзиліт — я на диспансерному обліку. І шуми в серці після кіру торік, ви, мабуть, почули? А щодо щеплень, чому мені їх не робили, ви вже в курсі?

Лікарка всміхнулась і кивнула.

Якби вона мене попросила, то я міг би легко перерахувати всі свої діагнози, переказати результати аналізів за останній рік, назвати всі препарати, що приймав у вигляді уколів або ковтав усередину пачками, і навіть посперечатися, яке саме лікування вона мені незабаром призначить з точністю до кожної процедури, пігулки й уколу. Такий собі маленький лікар у коротеньких штанцях і з вавкою на коліні — що ви маєте на увазі, колего? Звіримо наші анамнези? До речі, друже, я настійно рекомендував би ось ці вітаміни, вони смачніші та й через трубку плюються чудово. В одинадцять років я взагалі міг би обходитися без лікарів, якби не довідка про звільнення від школи — маленький заповітний клаптик паперу з двома печатками — і рецепти на деякі ліки. Може, я й не дотягував до звання педіатра, але ж себе-то знав набагато краще за будь-якого лікаря. У всякому разі достатньо, щоб у шістнадцять поставити собі правильний діагноз — гострий перитоніт — те, чого не зуміли зробити лікарі швидкої допомоги (вони приїжджали тричі! І вважали, що в мене звичайне харчове отруєння), і завдяки чому, безперечно, я не віддав кінці того самого року, коли одержав паспорт, а хтось не відправився у в’язницю підвищувати кваліфікацію.

— Добре, Юро, можеш іти, а то спізнишся на вечерю, — сказала лікарка.

Я кивнув і попрямував до дверей, бо справді хотілося чогось закинути у шлунок.

— Зачекай, я ось про що хотіла тебе ще запитати, — окликнула вона мене вже на порозі. — Ти добре влаштувався в нас? Старші хлопці не кривдять?

Не знаю, щиро вона цікавилася чи була в курсі, що директриса санаторію, її начальниця, — знайома моєї мами. Але чомусь навіть тоді мені здалося, що друга обставина мала більше значення.

— Усе нормально, — відповів я, згадавши тієї миті чомусь зовсім не про Нонну й навіть не про хлопців, які щось замишляли, а про шоколадні цукерки, які зникли з мого кулька.

І вийшов.

* * *

— Ми повинні тебе про дещо попередити, — сказав Андрій. Я почув тихий скрип пружин його ліжка, коли він підвівся на лікті й поглянув на мене крізь сутінки палати. Маленькі вогники поблискували в його очах, як зірки, що відбиваються від озерної гладі. — До нас ночами приходить привид.

Це відбувалося десь після відбою, годині о десятій, коли у всіх палатах нашого маленького санаторію гасили світло (окрім довгого коридору й кімнати сестер) і його малочисельне населення готувалося до сну.

— Привид? — перепитав я, і мене миттєво охопила неясна тривога.

— Ну так, — підтвердив Антон, який уже завтра в цей час засинатиме у своєму ліжку в себе вдома і, можливо, згадуватиме про нас, які залишилися тут, у місці, що стало його минулим. — Справжній привид.

— Точно… Ми бачили… — підхопили ще кілька голосів.

— Ви його бачили? — здивувався я, мимоволі скорчившись під ковдрою.

— Чорт! Тихіше, може, він уже тут, — мовив Андрій нервовим шепотом. — Іноді він приходить майже щоночі. Він рідко показується на очі, але… Ми просто хочемо, щоб ти знав, бо якщо помітиш щось… Ти віриш у привидів?

— Ні, — поквапом відповів я, хоча зовсім не був певен, що той самий привид, про якого говорили хлопці, і справді вже не серед нас і не підслуховує цю розмову… наприклад, прямо за грубкою поруч із моїм ліжком. Або ховається в одному з кутків, що втонули в непроглядній темряві.

— Даремно, — сказав Антон. — Але ми тебе попередили.

— Усе це… брехня, — упирався я, вслухаючись у темний простір навколо себе. Праворуч тихо гудів вогонь у грубці, з боку куточка для ігор, що проступав таємничим розмитим абрисом, здавалося, долітали якісь таємничі шерехи й ледь помітне ворушіння серед хитромудро нагромаджених тіней. Звичайно, в палаті нас ціла купа, але все-таки…

— Хлопець, який помер тут улітку в піонерському таборі, теж думав, що все це брехня, — наче між іншим кинув Андрій. Він лежав через прохід напроти мене біля стіни під вікном. Ліворуч від нього було ліжко Ігоря, який, мабуть, задрімав — його заколисали наші голоси, а праворуч — Антона.

— Чорт, навіть згадувати не хочеться, — мовив той злегка тремтячим голосом. — Давай не будемо проти ночі. До того ж він… він помер саме тут.

— Від чого? — не стримався я. — Від чого він помер?

— Від розриву серця, — сказав Ігор. Виходить, він зовсім не спав, а просто не брав участі в розмові. — Він побачив цього привида, і його серце розірвалося. Ось так… Бац!.. І все.

— Скільки йому було років? — тихо запитав із темряви Тарас, старший за мене на три роки.

— Тринадцять.

— Такий здоровий і так злякався? — здивувався Богдан, соваючи під ковдрою ногою в гіпсі.

— Авжеж, — знизивши тон до ледве чутного шепоту, відповів Андрій. — То ж був справжній привид.

— Навіть дорослий міг би за не фіг обкакатися, — хрюкнув Тарас, але його ніхто не підтримав, і потім упродовж цілої хвилини в палаті висіла тиша, що порушувалася лише гудінням вогню у грубці.

Раптом жахливий здогад ворухнулася у мене в грудях: чи не на тому самому ліжку, що дісталося мені, помер хлопець, який бачив привида? Саме на тому місці, де я зараз лежу? Навіть думка про це була настільки моторошною, що я ні за що на світі не зважився б спитати про це вголос.

— Він сьогодні обов’язкове прийде, — з похмурою впевненістю сказав Антон. — Може, не захоче показуватися, але точно прийде.

— Чому? — запитав я.

— Так, справді, звідки ти це взяв? — підтримав мене десятилітній Тхорик. Не пам’ятаю, як там назвали його батьки, але сумнівно, щоб я взагалі хоч раз чув його справжнє ім’я — ми завжди звали його Тхориком. І медсестри теж. Він дійсно схожий на тхора.

— Тому що він завжди приходить, коли з’являється новенький, — сказав Ігор. — Хіба ти забув?

— Ох, бля!.. — злякано видихнув Тхорик. — Точно, бля, щоразу.

Одразу кілька голосів підтвердили безперечну правдивість цих слів.

— Тоді хоч би він не став показуватися, — як заклинання промурмотів хтось.

— Коли я тільки сюди приїхав… — продовжив було Тхорик, але раптово Андрій цикнув на нього й піднявся на ліжку.

— Заткнися… Здається, я щось чую.

Ми всі заніміли, дивлячись на нього в такому напруженому чеканні, що запросто можна було забути про необхідність дихати.

— Туди її!.. — Андрій різко підскочив (готовий посперечатися, що не тільки він, судячи з дружного скрипу пружин) і стрибнув з ліжка на підлогу. — Він уже тут. Він зачепив мене… за руку… — Андрій підбіг до мене й присів навпочіпки, обіпершись ліктем на матрац.

— А в тебе тут тепліше.

— Нічого не видно… — сказав я, пильно придивлячись до спустілого ліжка. Навіть Антон з Ігорем — сусіди Андрія — не витримали, вилізли з-під своїх ковдр і повільно задкували від його ліжка. Слово честі, хай якою дивною була їхня поведінка, тієї миті моє серце трепетало біля самого горла.

Раптом штора над ліжком Андрія почала смикатися. Усе сильніше й сильніше, наче чиясь рука намагалася її відвести з протилежного боку, але ніяк не могла вхопити край товстими слизькими пальцями. Саме так, залишаючись увечері наодинці у нашій з Дімою кімнаті, я багато разів уявляв появу злого й жахливого…

За мить штора одним сильним ривком від’їхала до половини, відкриваючи темне вікно з патьоками бруду на склі й доріжками стікаючих униз дощових крапель знадвору.

— Він прийшов, — уп’явся в мою руку Андрій. — Він уже тут…

Коли дверцята тумбочки розкрилися з глухим стукотом, я був майже на межі… Але тут дещо трапилося. Дві очевидні, але на якийсь час залишені поза увагою обставини — награний жах старших хлопців і метушня між ліжками Антона й Андрія, які щось замислили, незадовго до того, як медсестра відвела мене на огляд до лікарки, — раптом стали в моїй голові на свої місця. І, замість того, щоб заволати, я хіхікнув…

Андрій поруч зі мною якось раптом розслабився, відпустив мою руку і повільно підвівся.

— А, чорт! Він таки бачив нитку, — розчаровано відмахнувся Антон, лягаючи на своє місце слідом за Ігорем, немов актор, що сходить зі сцени, проваливши спектакль. — Казав же я тоді тобі: залишся в дверях.

Андрій затримався біля мого ліжка, ніяково переступаючи з ноги на ногу, і з якоюсь надією в голосі, що здивувала мене, запитав:

— Ну було хоч трішечки страшно?

— Угу, — зізнався я. — Трохи було. Особливо спочатку.

Одна з переваг наявності Старшого Брата (не на рік чи два, а по-справжньому старшого) — це ні на мить не засумніватися, що просто зараз під твоїм ліжком аж кишить зграя усякого жаху, від зубастого Буки до Чорної руки, що виповзає, аби задушити когось безмісячної ночі; ну а в шафі, звісно, на тебе вже давно чекає зголоднілий мрець. Коли я постаршав, то шалено шкодував, що народився Молодшим Братом і під рукою немає нікого підходящого, щоб налякати до усеру. Господи, як же я страждав!

Так ось. Може, того вечора я трішечки здрейфив… Але все ж таки то було здорово, ще й як! Усе одно, що торкнутися до моторошної й водночас чудової таємниці.

Коли всі знову повлягалися, Ігор сказав:

— Гаразд, проїхали, — він подивився на Антона: — Ти з нами останню ніч. Тож розкажи свою історію про жінку в чорному.

— Про ту, що на картині? — уточнив Тхорик.

— Так.

Мені дуже хотілося послухати цю історію, але, схоже, її вже всі тут знали й навіть не раз чули. І неначе на доказ цього Тхорик став канючити, щоб Антон розповів щось новеньке.

— Юра ще не чув, — сказав Ігор. — Він сьогодні в нас молодець. Нехай Антон розповість для нього, і ми теж послухаємо.

Ніхто більше не заперечував. А я, сповнений гордощів від похвали й передчуття чогось незвичайного, підтяг ковдру до самого носа й завмер у напруженому чеканні.

А ще подумалося, що Ігор мав на увазі не тільки те, як я тримався під час недавнього ритуалу, яким випробовували всіх новеньких, але й що не дав Нонні пошити себе в дурні.

— Ну добре. Тоді слухайте, — почав Антон. — Один мужик, дуже багатий, приїхав на аукціон, щоб купити картину. Щоправда, він і сам не знав, яку саме хоче. І вирішив, що вибере ту, яка йому найбільше сподобається, навіть якщо вона намальована нікому не відомим художником. Його ця хрінь не ламала.

І ось на продаж було виставлено чергове полотно. На ньому зображена якась жінка, одягнена в усе чорне, а сама картина була в товстій різьбленій дерев’яній рамі й такою величезною, що зайняла би половину стіни в нашій палаті (тут всі ми мимовільно завертіли головами, прикидаючи, якою ж страшенно великою була ця картина). Мужику… ну, він був якийсь там лорд, здавалося, що жінка на картині дуже схожа на його покійну матір, яку він любив. І тому він купив її й наказав привезти до його замку.

Але дружині лорда полотно не сподобалося, вона хотіла, щоб він його викинув або продав. Вони навіть посварилися. Та коли дружина лорда зрозуміла, що не зможе настояти на своєму, то вмовила чоловіка хоча б не вішати цю картину на видному місці. Лорд трохи подумав і згодився розмістити її в спальні молодшої доньки («Ні фіга собі спальня», — буркнув хтось, найімовірніше, Тхорик). Потім настала ніч, і всі полягали спати.

Ніхто не підозрював, що жінка на картині могла ставати схожою на будь-кого з померлих родичів людей, які приходили на аукціони. Щоб її купили. А сама картина була намальована ще двісті років тому, і всі її колишні власники помирали страшною смертю. І от, коли настала рівно північ… (Тут наш оповідач стишив голос для більшого ефекту і, вдаючи, що йому необхідно терміново прочистити горло, витримав паузу кілька секунд.) І рівно опівночі картина, яку купив лорд і повісив у спальні своєї молодшої доньки, відкрилася… і з неї вийшла та сама жінка в чорному. Вона любила пити людську кров, просто жити без неї не могла. З того часу, коли вона вбила колишніх власників картини і знову потрапила на аукціон, минуло багато років, і жінка була дуже голодною. Майже цілий день вона спостерігала з картини за всім, що відбувалося, а тепер нарешті дочекалася, коли дочка лорда залишилася сама. Вона перегризла дівчинці горло й випила всю її кров. Потому жінка в чорному знову сховалася в картину. Уже двісті років вона жила в ній і була здатна жити вічно, аби їй вистачило людської крові, і ніхто не здогадався знищити картину. Коли настав ранок…

Ця історія про Жінку в чорному стала для мене першою з безлічі подібних вечірніх байок Після Того Як Гасять Світло, які я почув у «Супутнику» іншими вечорами, а потім — подорожуючи по лікарнях і піонерських таборах у наступні роки. Між нами, вона була не такою вже й хорошою. Але стала першою — ось що робило її особливою. Я тихо лежав у своєму ліжку, обкутаний темрявою, не сміючи навіть ворухнутися, і з благоговінням ловив кожне слово. Це був момент осяяння, великого відкриття, неначе в моїй голові раптово відчинилися навстіж якісь потаємні двері, що немов би тільки й чекали, аби до них підібрали правильного ключа. Вони вели в чудовий, зачарований світ, де водяться справжні чудовиська — набагато страшніші за тих, що живуть у книжкових казках і жеруть тільки неслухняних дітей.

— …А картину вони спалили, — закінчив Антон.

Начебто та сама казка й не зовсім та. Далеко не та.

— Спасибі, — сказав я, не знаючи, як ще висловити свою вдячність. Адже цю історію розповіли насамперед для мене.

Потім Ігор з Андрієм разом повідали про чортову пляшку й Червонупляму.

Їхні історії були побудовані на кшталт Жінки в чорному, втім, як і всі ті історії — простий сюжет, жодних зайвих деталей, часто без імен дійових осіб — у цьому й полягала їхня особлива привабливість. Ніхто не говорив: «Гей, зачекайте! Що означає — картина відкрилася?» Або «Якого чорта вони (він, вона, воно) це роблять?». Ми були дітьми, і кожен сам домислював свій варіант неповторної Історії. Може, тому вони й набували такої великої, майже магічно притягальної сили. Сили нашої власної уяви.

У ті часи, замішені на атеїзмі, ще не видавали романів жахів, а фільми на кшталт «Вія» з’являлися не частіше за комету Галлея. Тоді нас зачаровували вечірні розповіді, коли в кімнаті гасло світло, а в небі мерехтливим бісером висипали зірки. То був усний дитячий фольклор, темна квінтесенція дитячих мрій. Його магнетизм відчув на собі кожен, хто хоч раз був дитиною. І багато років потому дивне бажання повернутися назад — у ту дитячу постіль, щоб іще раз хоч на мить знову перетворитися на маленького слухача (а таке з часом трапляється все рідше), примушує невгомонного барабанщика всередині збитися з ритму і зробити на два удари більше навіть у тих із нас, у кого калькулятор давно замінив мізки, а «Майстер карт» — здатність мріяти.

Уже пізніше, коли я прочитав безліч книг, то зрозумів, що більшість з тих історій виявилися вільним переказом відомих творів Герберта Уеллса, Гоголя й Артура Конан-Дойля, Хорхе Лyica Борхеса і Рея Бредбері. Це раптове впізнавання завжди викликало в мене особливу радість, неначе зустріч зі старим другом.

Голоси з того далекого осіннього вечора, коли я, семирічний хлопчисько з постійно застудженим горлом, відкрив для себе новий світ, химерною перекрученою від часу луною звучать у мені й нині.

Гей, Ренате… гей…

— Гей, Ренате… гей, чорноголовий, уже хропеш?

— Ні, — прилетіло з іншого кінця мого ряду. Чорнявий хлопець на ім’я Ренат досі не вимовив ані слова, і я навіть забув про його існування. Ще вдень я звернув увагу, що він узагалі тримається осторонь. Не те, щоб це виглядало надто демонстративно, просто Ренат якось відрізнявся від інших і майже весь час мовчав, хоча вже давно став тутешнім «старожилом» і був ровесником Ігоря. Я думаю, йому просто було начхати на ці понти, а точніше — «його ця хрінь не ламала».

— Розкажи нам одну зі своїх історій, — пізніше я дізнався, що, незважаючи на свою зовнішню відстороненість, Ренат мав славу чудового оповідача. Його історії були найкращими і щоразу новими, бо він завжди складав їх сам.

— Мій таємничий голос сьогодні мовчить, — відповів Ренат. Мені здалося, що він вимовив ці слова з легкою і трохи гордовитою посмішкою людини, якій глибоко начхати на думку оточення. Хоча, можливо, я й помиляюся. — Якось іншим разом.

Почулися розчаровані голоси. Але тут їх раптом перекрив чийсь довгий із завиванням пердіж, який закінчився абсолютно натуральною питальною інтонацією.

— Таємничий голос із дупи… — здавлено просипів Ігор.

Усі, і я теж, зайшлися таким реготом, що з очей градом покотилися сльози. Тієї миті я відчув, що насправді стаю одним із них — одним із цих хлопців, з якими по-справжньому ще й не встиг познайомитися. Ми немов були пасажирами одного судна, що зазнав катастрофи, викинутими на берег невідомого острова. Відчуття єдності було настільки великим, неосяжним, що мене до самих кісток пройняв озноб, а тіло покрилося гусячою шкірою. Нічого такого мені дотепер ще не доводилося відчувати, і пізніше таке траплялося, може, лише три чи чотири рази. Але саме того вечора я зійшов на борт свого першого «Титаніка», і, напевно, саме тому він запам’ятався мені сильніше за інших.

Ми не могли вгамуватися з хвилину, не менше, я навіть налаштувався на візит чергової медсестри з величезним шприцом, щоб зробити всім нам заспокійливу ін’єкцію.

Але ніхто так і не з’явився.

— Чули про Чоловіка дощу? — раптом подав голос зі свого кутка Тхорик, і в палаті відразу зависла напружена тиша. Навіть я відчув цю миттєву напругу, схожу на беззвучну, але вловиму за вібрацією, на гудіння гранично натягнутих електричних дротів, хоча й уявлення не мав, про кого чи про що тут ідеться. Здавалося, навіть темрява в палаті якось загусла, стала майже відчутною.

— Кажуть, хтось із тієї палати бачив його сьогодні вдень. Біля стадіону поряд із лісом, — додав Тхорик.

Ніхто не відповів. Усі мовчали, немов до чогось прислухалися.

— Добре, давайте спати, — нарешті сказав Ігор без крихти недавніх веселощів у голосі. Стало ясно: настрій розповісти ще одну історію в нього зник. А в усіх інших, схоже, зникло бажання слухати.

Я вирішив, що повинен обов’язково з’ясувати, в чому ж тут річ. Просто завтра. Щось було нечисто, щось… надто таємниче. Воно викликало якесь моторошно-солодкувате тремтіння — навіть сильніше, ніж ті історії.

Але вранці я й не згадав про свій намір. Життя в сім років схоже на планету, що з божевільною швидкістю мчить по хитромудрій орбіті навколо маленького феєричного сонця.

* * *

Пізно вночі мене розбудив чийсь дотик. Холодна і млява, як у покійника, рука повільно рухалася по моєму обличчю, немов вивчала його контури. Ось вона дійшла до носа… опустилася до губ… і, на мить зупинившись на підборідді, звалилася на груди, неначе відрубана. Звичайно, рука була моя власна. Просто я закинув її за голову вві сні, і через якийсь час вона затерпла від відтоку крові. Ну, ви, напевно, знаєте, як це неприємно. Особливо коли намагаєтеся її перемістити за допомогою другої руки й нічогісінько не відчуваєте, бо вона немов чужа, неначе цей хтось — явно не житець на цьому світі. Але найгірше попереду: через кілька секунд, коли кров знову заповнить канали, тисячі крихітних реаніматорів візьмуться за справу, щоб повернути її вам назад, нещадно орудуючи тисячами маленьких голок, і найліпше, що ви можете зробити, — то це спробувати швидше заснути.

Але я не зміг. Бо згадав, що я ж не в себе вдома, піді мною не звична широка тахта в дитячій кімнаті, а лікарняне ліжко, і немає поруч Діми, який спить скраю, оберігаючи Кордон. Можете сміятися, можете ні, але це важливо. Особливо, якщо ти звик мати старшого на десять років брата, який поруч з тобою щоночі. Тепер уже давно настала моя черга спати скраю, а там, під безпечною стіною, — моя дружина. Туди ніяким волохатим рукам не дотягтися, та й бридким щупальцям теж краще самим зав’язатися у морський вузол. Так, звичайно, у всьому цьому є щось незгубно дитяче, яке залишається в нас звідтоді назавжди. Немов якась частина затято не бажає поступатися місцем дорослішанню, що настирно стукає у двері. І мені зовсім не соромно говорити про це, я думаю, що навіть Бог — Він теж Юний, хоча нікого й ніколи не боявся. Ми говоримо про бачення світу, про те особливе ставлення до життя, врешті-решт, ви розумієте?

Словом, я розплющив очі й згадав, що тепер у «Супутнику». Повернувся на бік, відчуваючи голчато-крижане копирсання реаніматорів у руці, що воскресає. Решта хлопців дружно сопіли у дві дірки й бачили сни. Так само гудів вогонь у грубці, й через неї по підлозі тягнувся тоненький промінчик світла, що виходив з дверної щілини в коридорі, з вулиці долинав м’який шепіт дощу, що улещував осінню ніч… І мені знову стало сумно до сліз. П’ятниця здавалася недосяжно далекою — чомусь іще (більш?) далекою, ніж удень. Я заплющив очі, впевнений, що вже нізащо не засну, а коли розплющив знову… був ранок.

Поряд із ліжком скромно стояла порожня чисто вимита банка з моїм прізвищем на смужці паперу замість етикетки, що на місцевій мові означало також: «Ласкаво просимо».

* * *

Ну і змусив же мене піднатужитися цей «фуфлижник»!

Ми сиділи в коридорі третього корпусу й очікували своєї черги здавати аналіз крові. Нас було троє: «фуфлижник», на два роки старший за мене, якого ось-ось мали виписати, той малий, що наковтався вчора шмарклів Нонни; ну і, звісно, я.

— Ось бачиш, — сказав «фуфлижник», уже не пам’ятаю, як там його звали, демонструючи мені круглу запечену подряпину на чолі. — Це звідси… Називається пробою мозку. Проколюють такою здоровенною голкою, може, бачив?

— Ні-і, — захитав я головою, щосили намагаючись приховати паніку, що наростала. Малий, який сидів з другого боку, насторожено прислухався до нашої розмови.

— І ще ось, — «фуфлижник», закотивши холошу, гордо продемонстрував перед моїми очима, що потроху округлялися, овальну ранку на коліні, покриту старою кіркою. — Проба кісткового мозку. Це найболючіше. Дехто навіть непритомніє.

— І вони навіть не знеболюють? — здивувався я.

— Ні, — засмучено зітхнув той і кивнув головою. — Не можна, тому що це спотворює аналізи. Розумієш?

Чого ж бо не зрозуміти, і дурню ясно. Якщо щось і не дотумкував хвилин через десять, то це — як я міг так дешево купитися. Але його «докази» виглядали такими переконливими! Нехай у лікарнях мені й не доводилося раніше чути про щось таке… Але ж я вперше потрапив до санаторію…

— Не переживай, — підбадьорив мене «фуфлижник». — Головне, майже завжди після цього вдається вижити.

Я помітив, що плечі малого дрібно затряслися, і нахилився трохи вперед, щоб побачити, в чому річ. Той тихо плакав («фуфлижник», здавалося, зовсім забув про його існування). Та й я вже почав нервувати. Перевів погляд на вхідні двері, цілком серйозно розмірковуючи, чи пощастить утекти, а потім… А що потім? Мене хутко піймають і приведуть назад, щоб усе одно змусити здати ці жахливі аналізи, тільки вже силоміць. Такі сцени я бачив багато разів, особливо, коли хтось боявся й не давав собі проткнути голкою вену. Я теж, пам’ятаю, волав і метався, як божевільний, бився у руках, але тільки спочатку, а потім звик. Практика й досвід — велика справа, до речі.

Я вирішив тим часом озирнутися, а малий, який сидів праворуч від «фуфлижника», почав уже відчутно підвивати.

— Нехай іде першим, — шепнула, нахилившись до мене, жертва мозкової проби (може, у нього і справді колись хотіли взяти, та побачили, що хтось усе повишкрябував раніше). Я кивнув на згоду.

Коридор, де ми сиділи в твердих дерев’яних кріслах, збитих у ряд за допомогою дошки, як у старих дешевих кінотеатрах, існував якоюсь мірою умовно. Насправді, основне приміщення було одне, заставлене ширмами й перегородками різної висоти з натягнутою між стійками білою тканиною. Ліворуч від нас громадився давно знайомий мені апарат УФО для кварцового прогрівання дихальних шляхів, схожий на пузатий самовар, і УВЧ із довгими і багатосуглобистими, наче лапи гігантського павука, тенами, що закінчувалися круглими змінними «тарілками». За спиною тяглися кабінки із білими шторами — для ультразвуку, електрофорезу й інших процедур, а попереду височіла наша ширма, звідки ось-ось могло донестися запрошення увійти.

За зловісною ширмою чулося дзвінке скляно-металеве брязкання всіляких медичних штуковин відомого призначення на піддонах і в стерилізаторах, що змушувало шлунок покриватися крижаною кіркою в очікуванні, коли все це візьметься за тебе, а зверху визирала якась напівсферична хрінь на штативі. «Мабуть, те саме пристосування, яким свердлять череп, щоб дістатися до мізків, — вирішив я. — Вона чимось нагадувала вертикальний шоломоподібний фен у жіночій перукарні…»

Судячи з голосів, за ширмою було двоє медсестер. Значить, одна (якщо вірити моєму лікарняному досвіду) братиме подвійний аналіз крові з пальця, а друга — з вени на ревмопроби, так це називалося. Хто ж тоді з них…

Цієї миті з-за ширми почулося:

— Заходьте поодинці!

«Фуфлижник» багатозначно глянув на мене й підштовхнув малого, який уже відверто почав ревіти:

— Давай!

Той піднявся, заливаючись слізьми, зробив кілька нерівних кроків до ширми, озирнувся на нас з невимовною тугою («О-о, здається, почалося!» — почувся трохи роздратований голос однієї із сестер за ширмою) і з понурою покірністю поплентався далі, як на забій.

Це виглядало настільки трагічно й водночас комічно, що я, незважаючи на ситуацію і поволі зростаючий жах у власних грудях, ледве стримався, щоб не розреготатися.

Такі речі траплялися зі мною і раніше, і згодом — особливо тоді, коли доводилося сидіти в черзі серед інших дітей під кабінетом чи схожою на цю ширмою, де беруть кров на аналіз. Як правило, це відбувалося в поліклініці. Уявіть собі ряд напружених дитячих личок — блідих і зосереджених, як у маленьких смертників, зазвичай від чотирьох років до семи, чию долю зараз вирішують страшні люди в білих халатах. Вони туляться до батьків, щось шепочуть їм на вухо і, втрачаючи останню надію, скисають остаточно. Тому й панує така неприродна, парадоксальна тиша, якої не має бути там, де збирається стільки дітей. Проте таке справді трапляється. Нарешті прийом починається, чути запрошення, й усі дивляться услід герою, чия черга йти першим. Решта завмирає, ціпеніє і прислухається, дивлячись в одну точку, а дехто навіть не дихає — тиша стає майже прозорою. Наймоторошніша мить. Що відбувається там, за білою страхітливою ширмою? Скажи нам, герою, це боляче? Це саме те, про що ми дорогою думали, йдучи сюди під конвоєм власних батьків? Адже нас теж зрадили, ми всі пройдемо цим шляхом і тому маємо право знати: це дуже боляче? Тільки не мовчи, інакше ми подумаємо, що ти вже помер… І от спершу тихе, потім гучніше скиглення за ширмою, а тоді короткий крик… О, це таки боляче, тепер ми знаємо точно, що це нестерпно, ми назавжди запам’ятаємо тебе, герою. Чергою біжить судома підборідь, і хтось, нарешті, не витримує. А потім ще і ще. Справжня фонографічна ланцюгова реакція — за півхвилини апогей досягається загальним ревінням двох-трьох десятків маленьких горлянок. Поява ще заплаканого, але безмірно щасливого героя залишається зовсім без уваги. Раптом тут — може, галюцинація? — ви помічаєте якогось паршивця, який не плаче разом з іншими, а корчиться, як у припадку, від сміху. І починаєте розуміти одну неймовірну річ: та йому ж, біс його візьми, справді смішно! Просто зараз трісне. А тоді й до вас починає доходити…

Тож якщо ви бували у Львові й відвідували дитячу поліклініку залізничників (вхід через вуличку-тупичок Суднову недалеко від центру міста), а також бачили хворобливо блідого хлопчиська, який реготав, сидячи серед заплаканих дітей, а поруч із ним красиву брюнетку, яка зашарілася від сорому, то, найпевніше, ми з вами вже зустрічалися.

Ні, мені зовсім не було індиферентно, що там відбувається за такими ширмами.

Пам’ятаєте, я вже говорив, як зчиняв чехарду спочатку, поки не призвичаївся до цієї мерзенної необхідності. Утім, зуболікарське крісло й дотепер викликає в мене непомірний жах, спонукаючи бігти на край світу. Просто я досить рано зрозумів, що комічність, — нерозлучна супутниця будь-якого трагізму. І ця чортиця постійно намагається звернути на себе увагу, такі вже в неї звички.

До речі, один з таких випадків стався, коли навесні 95-го я брав участь у підготовці похорону діда моєї дружини — тоді ще нареченої. Ну що тут, заради Бога, могло бути смішного! Похорон усе ж таки. Але, дідько, як пригадаю… Та ми обоє тепер не в змозі стриматися від сміху, коли розмова заходить про той день, і, буває, хіхікаємо весь вечір як ненормальні. Щодо мене, то я взагалі здатний заклинюватися хоч до ранку. Отак тиняюся цілу ніч по будинку, наче примара, і хіхікаю. Або маніяк, який зовсім поїхав мізками, — найсмішніше, що саме так я про себе в ті моменти й думаю. Можливо, у цьому є навіть якась частка правди.

Отже, похорон. Смерть діда, який уже майже рік не вставав з ліжка, була давно очікуваною, але, як це дуже часто трапляється, усе одно застала моїх майбутніх родичів зненацька — їх немов би дошкою пришибло. З усіх, хто жив під одним дахом: бабусі-удови, моєї майбутньої тещі та її старшого брата — безпробудного алкоголіка в останні років десять, — єдиним по-справжньому дієздатним членом родини залишилася моя дев’ятнадцятирічна наречена Віка. Тому основний тягар щодо організації похорону ліг саме на її тендітні недосвідчені плечі. Брат матері давним-давно подався кудись зі своїми корешами, неухильно дотримуючись уставу всіх володарів пробок, згідно з яким навіть смерть батька не була вагомим виправданням для саботажу щоденних таїнств, — син пережив батька лише на два роки. Бабуся то подовгу сиділа на одному місці в повній прострації, немов намагалася просвердлити поглядом стіну до сусідів, то ходила колами по квартирі й пошепки, як бібліотекарка в читальному залі, просила всіх дотримуватися тиші, щоб не розбудити сплячого чоловіка. Моя майбутня теща, сидячи на кухні, або плакала безпорадно, як дитина, або прикладалася до пляшки. Потім знову плакала й так далі. А в крихітній кутовій кімнатці на продавленому дивані лежало тіло діда, що вже почало дубіти, про яке усі начисто забули. Коротше, у Віки з’явилася дуже реальна перспектива тихо збожеволіти.

Щоправда, тут і я приспів — двадцятиоднолітній, у вічних пошуках роботи, довготелесий, носатий тип без копійки за душею… Словом, наречений хоч куди. Здається, мені першому спало на думку поцікавитися, в якому ж стані перебуває тіло небіжчика. Не те, щоб я мав якийсь досвід у такому питанні, просто, як би сказати, завжди був небайдужим до цієї теми — багато читав, дивився відповідне кіно. Та й пробувши з хвилину в їхньому будинку, неважко було відчути: щось тут не так, щось крутиться не в той бік, я хочу сказати.

Ми з Вікою зайшли до кімнати діда. Той лежав у позі, в якій його застала скорботна гостя, — маленький, сірий, усохлий (так вийшло, що побачив я його вперше). До того моменту минуло приблизно сім-вісім годин, і більша частина моїх підозр виправдалася: нижня щелепа діда відвисла, тіло прогнулося вниз, повторюючи вигин продавленої канапи, а одна нога залишилася зігнутою в коліні. Завдяки цьому він був схожий на стомленого пляжника, який дрімає на березі під шумовиння хвиль, що накочують. Утім, не зовсім: праве око залишилося трохи відкритим. Я похитав головою: «Ні, так не годиться». Потім пояснив Віці, що тіло необхідно покласти на щось рівне і тверде, — найкраще згодиться стіл у кутку кімнати — тоді, можливо, воно трохи розпрямиться (інакше дід буде схожим на небіжчика, який устає з труни).

Я пересунув стіл на середину й переніс на нього діда, той виявився ще легшим, ніж виглядав. Тіло справді випрямилося, хоча й не до кінця, однак принаймні більше не нагадувало повсталого зомбі. За допомогою бинта ми підв’язали нижню щелепу, бо небіжчику набагато пристойніше бути схожим на того, хто страждає від зубного болю, ніж «ловить ґав», і зв’язали руки за великі пальці, звівши їх біля діафрагми. Однак трупне задубіння вже встигло зробити свою справу, і руки не лежали, а нависали над тілом, оскільки зігнулись у ліктях… Словом, щось там натягнулося у плечових суглобах, можливо, зв’язки, що втратили еластичність, точно не скажу. Але з цим якось можна було змиритися. Головною ж проблемою залишалася зігнута нога. Мені вдалося її випрямити, але вона відразу ж, наче гумова, повернулася до попереднього положення.

«От чорт…» — пробурмотів я і зиркнув мимохідь на Віку, яка безмовно спостерігала за моїми потугами вже сухими очима. Я відчув, як у мене всередині починає підніматися м’який лоскотливий клубок. Цієї миті до нас заглянула бабуся, щось сказала — не пам’ятаю що, але це лише додало відчуття ірреальності того, що відбувається, і вийшла. Я знову переключився на ногу, намагаючись знайти хоч якийсь спосіб, аби змусити її випрямитися. Звичайно, найпростіше було би прив’язати її до другої ноги, але… У тому-то й річ, що другої ноги не було — її ампутували минулого року (у випадку з дідом вислів «стояти однією ногою в могилі» — мав буквальне значення). Я знову притиснув уперту ногу до столу й раптом помітив, що дід мутно дивиться на мене напіввідкритим правим оком, наче спостерігає з прихованим єхидством. «Даремно стараєшся, хлопче. Не знаю, якого біса ти тут, але головний усе ж таки я, і все одно вийде по-моєму…» — і знову зігнув ногу.

Ми з Вікою секунди дві дивилися один на одного. Раптом пухнастий лоскотливий клубочок підібрався до самого горла, і мене нарешті прорвало. Нас обох. Ми розреготалися, зігнувшись навпіл по різні кінці столу, затискаючи роти руками, розуміючи, що нас можуть почути, але нічого не могли з собою вдіяти. Ось так просто стояли й реготали кілька хвилин поспіль прямо над тілом діда, поки не звело судомою животи. А потім… потім знову сміялися, наче божевільні. Правду кажучи, ми на той час ще… ну, не зовсім щоб уже заручилися, швидше, це я упадав коло своєї майбутньої дружини. По-справжньому ми почали зустрічатися приблизно через тиждень після того пам’ятного похорону, а шість місяців по тому одружилися. Але мені здається, найголовніше вирішилося саме того дня, можливо, навіть тієї хвилини, коли ми реготали над ледь остиглим тілом батька її матері. Вибачте, я й сам розумію, що похорон не такий уже й підходящий момент для початку романтичних стосунків (я тільки намагаюся чесно розповісти, до чого це призвело), а кімната небіжчика — не найкраще місце для веселощів. Однак іноді сміх — це все, що нам залишається. Особливо, коли в найтрагічніший або найменш слушний момент життя раптом перетворюється на цирк на дроті, як каже моя теща. І тоді ми сміємося, хоча відчуваємо страх чи біль… Але ми сміємося.

Добре… Я, здається, захопився.

Малий, який іде до ширми. Точніше, ледь переставляє ноги від жаху. І я щосили стримуюся, щоб не розреготатися, дивлячись на нього, хоча в той час більше хотілося заплакати.

Нарешті одна з медсестер не витримала, вискочила до нас і потягнула за собою бідолаху, який зарепетував іще голосніше.

— Чого ти злякався? Це ж зовсім не боляче.

— От-от, — похитав головою «фуфлижник», — вони також усім так кажуть першого разу.

Я не відповів. Але тим часом (під голосний вереск малого за ширмою) у моїй голові почав формуватися новий план. Просто чудовий план. Детальніший і продуманіший. Хоча настільки ж і безглуздий. Однак тоді він здавався цілком нічогеньким: схопити свою синю болонієву курточку й дременути на вулицю. Так само, втім, виглядав і план № 1… Але зачекайте, це ще не все. Важливо, що буде потім. А потім я мав намір добратися до найближчого телефону (наприклад, заскочити до корпусу для дорослих — чудово!) і подзвонити додому. Я розповім, що зі мною хочуть тут зробити, і попрошу забрати мене додому. Мама напевне жахнеться й негайно або приїде сама, або пришле за мною Діму. А я тим часом десь сховаюся, щоб мене не встигли знайти, Так, на годинку-дві, це цілком можливо. А коли…

І тут малий раптом заткнувся. Неначе відрізало.

Знепритомнів — була перша думка. О Господи, він знепритомнів! Вражений, я почав уже повертатися до «фуфлижника», як раптом почув за ширмою кілька легких схлипів, а потім ледве чутний смішок…

Коли малий вийшов до нас, затискаючи одну ватку в зігнутому лікті під засуканим рукавом, а другу між великим і безіменним пальцями, — весь у сльозах, але щасливо й дурнувато посміхаючись, як смертник, що одержав неочікувану амністію за хвилину до страти, — я все остаточно зрозумів.

«Фуфлижник», посміхаючись, почав дивитися кудись собі під ноги.

— Дурень, — кинув я йому й підкреслено сміливо рушив за ширму.

* * *

На другу половину дня — тобто до кінця першої доби мого перебування в «Супутнику» — я вже засвоїв головні відмінності санаторію від лікарні. По-перше, тут було більше волі: у певні проміжки часу ми навіть могли виходити з корпусу, щоб погуляти на вулиці, звичайно, якщо дозволяла погода. По-друге, наші медсестри швидше були вихователями, ніж справжнім медперсоналом, — справжні або приходили самі, або чекали в третьому корпусі. Ну й по-третє, тут велися шкільні заняття — три дні на тиждень: у вівторок, середу й четвер по дві години з десятихвилинною перервою.

Класом вважалася невелика кімната з дюжиною парт (знаєте, такі масивні, як слюсарні верстати, з сидінням-лавкою на двох осіб і похилою дошкою, що має круглі виїмки для чорнильниць. Їх можна побачити в старих фільмах, у яких наші пращури зубрять кирилицю). Подібного раритету я вже ніколи більше не зустрічав. Кімната опалювалася газовою грубкою, розташованою в кутку, і містилася на першому поверсі невеликої будівлі з двосхилим дахом, повз яку я проходив учора зі своєю проводиркою з приймальної палати.

До кімнати набилося майже два десятки учнів — від першокласників, як я, до здорованів з восьмого класу, а вчителька була одна. Вона роздавала прості завдання, переходила від парти до парти, щось писала на дошці (акцент робився лише на два-три основні предмети — ясна річ, навчання було ще тим), але спочатку познайомилася зі мною й записала моє ім’я в журнал.

Я розкрив свої «Рабочие прописи» й почав виводити односкладові слова, приклади яких були написані на початку кожного рядка друкарським способом і виглядали знущально каліграфічними. Я терпіти цього не міг: трохи раніше це були усілякі палички й гачечки — архідурне заняття, особливо, якщо вже давно вмієш читати (на той час у моєму читацькому активі були вже «Голова професора Доуеля» й «Людина-амфібія» Беляєва, збірка фантастичних оповідань і кілька дитячих книжок). Утім, на моїй акуратності це ніяк не позначилося, тому й красувалася в зошиті в нижньому лівому кутку сторінки двогорба, як верблюд, трійка, поставлена червоним вчительським чорнилом, — перша оцінка, яку я отримав у школі. Вона ж найчастіше супроводжувала мене й у наступні десять років, показуючи ступінь моєї старанності й нелюбові до шкільних занять.

Із викладачами в мене вкрай рідко складалися дружні стосунки, особливо на кінець цієї десятилітньої тяганини. Здається, на випускному хтось навіть пускав сльозу під час вручення атестата. Я ж сяяв щастям, як відпущений на волю каторжанин (який, окрім усього, ще й зірвав найбільший за всю історію джек-пот), і, підіймаючись на подіум, розминав одну руку в недвозначному жесті з виставленим середнім пальцем, а другою робив прощальні паси в бік педагогічного колективу, який сидів за довгим столом, наче кури на сідалі. Їй-богу, не зміг стриматися. Бідолашна мама у третьому ряду не знала, куди провалитися, звісно, зовсім не від гордості за мене. Шпаною я не був, але впевнений, що їм також хотілося нарешті мене позбутися. Якби в мене сьогодні був іще один шанс, то я, що й казати, звичайно, поводився б інакше, звичайно, інакше… Я б на додаток ще й перднув голосно — так, щоб їх прямо із-за столу поздувало. Тобто висловив би все, що думаю, найдоступнішим і найлаконічнішим способом. Мені завжди подобалися хлопці, схожі на Бівіса з Баттхедом.

Але тоді я лише ступив на старт цього марафону завдовжки у десять років, і навіть досвід старшого брата мало про що говорив мені стосовно майбутнього. А того дня, виписуючи карлючки чорнильною ручкою рядок за рядком, я взагалі був украй далекий від таких міркувань. Мій сусід по парті, один із «фуфлижників», який перейшов уже в третій чи четвертий клас, зверхньо косував на мій зошит і посміхався, відпускаючи колючі жарти.

Я дуже здивувався, коли тамтешня вчителька-універсалка підійшла до мене, щоб придумати якесь завдання, і висловила захоплення, що її колега зі справжньої школи так «ювелірно» намалювала приклади на початку рядків. Треба ж, як купилася! Я пояснив їй, що це «Рабочие прописи» — спеціальний зошит для письма, подивувавшись із її невігластва. Схоже було, що вона така сама вчителька, як наші корпусні виховательки — медсестри. Точніше сказати, її просто сюди запросили.

Коли приблизно через місяць я повернувся до свого класу, то зрозумів, що серйозно відстав не тільки від програми, але й від найбезнадійніших двієчників. Утім, таке становище тривало недовго і вже незабаром я повернувся до своїх надійних стабільних «трійок», хай будуть вони благословенні.

Під час перерви я зібрався було полізти у свій шкільний портфель-ранець, що супроводжував мене до «Супутника» на вимогу мами (добре пам’ятаю, як він виглядав, немов попрощався з ним тільки вчора: такий зелений з аплікацією у вигляді світлофора зі шматочків різнобарвної шкіри над пряжкою спереду; я ходив з цим портфелем до закінчення третього класу), щоб замінити «Рабочие прописи» на тонкий зошит у клітинку для занять арифметикою. Коли раптом помітив, як Тхорик, когось забачивши, жваво кинувся в коридор. Незабаром звідти донісся шум якоїсь штовханини, а потім на порозі нашої імпровізованої класної кімнати виник Тхорик, тягнучи за коміри пальто двох дітей років по шість, як котенят за шкірку, в яких я майже відразу пізнав Тоню й Сашка. Вони пхикали й намагалися вирватись.

Ще перед сніданком, після здачі аналізів крові, яка запам’яталася мені надовго, і трохи пізніше я звернув увагу, що вони часто тримаються разом, якщо не сидять у своїх палатах. Тому запитав у Рената, який опинився поблизу, чи не граються вони в «наречених». На що той відповів: вони брат і сестра, близнюки. Тоді я й помітив безсумнівну схожість між ними, яка буває тільки в найближчих родичів. Я також дізнався, що вони сироти й потрапили до нашого санаторію з інтернату, і тепер їм доведеться провести тут увесь осінній сезон.

«От дідько, — подумав я тоді, — виходить, у них зовсім немає батьків! Це ж треба!» У той час я ще не звик думати, що чиєсь життя може настільки відрізнятися від мого власного. Звичайно, не у всіх, кого я знав, був старший брат чи батьки розлучилися… Але взагалі не мати близьких?!

Хоча ні, не зовсім так. Вони були один у одного. Ось чому й намагалися завжди триматися разом, а не тому, що були меншими за мене.

Діти розплакалися ще сильніше, коли Тхорик почав підштовхувати їх на середину класу.

— Гей, чого ти до них причепився? — запитав хтось зі старших хлопців. Усі тепер дивилися в їхній бік, а вчительки на той момент не було, вона вийшла з класу в якихось справах.

— Вони підглядали, — задоволено відповів Тхорик, як кіт, що нарешті схопив двох мишок, які давно занадилися гризти запаси у льосі. — Спочатку у вікно, а потім із коридору. Я їх помітив, це вже не вперше!

— Ну то й що? — заперечив Андрій. — Їм у школу тільки наступного року, — і наказав Тхорику відпустити заплаканих близнюків.

— То нехай звикають, якщо їм так цікаво, — кинув він, але підкорився, і Тоня з Сашком вибігли з класу. Через кілька секунд я побачив, як їхні шапки майнули за вікнами.

Повернулася училка. Схоже, вона все чула, бо була неподалік, просто не квапилася втручатись. Іноді, як я зрозумів згодом, саме така позиція дає найкращі плоди виховання. Учителька влаштувала Тхорику прочуханку, а я решту занять просидів, розмірковуючи, чому дехто з дітей так боїться товариства. А може, річ у тім, що вони наслухалися страшних історій про школу від старших мешканців інтернату й підглядали за нами просто щоб знати, як їм буде в майбутньому?

* * *

Щасливчик Антон поїхав собі вранці, а його місце зайняв Ромка — одинадцятирічний хлопчина в окулярах. З цього часу я перестав бути «новеньким», у всякому разі, з його появою мій статус одразу ж змінився.

Коли я повернувся зі шкільних занять і щойно його побачив (він на самоті — якщо не брати до уваги Богдана з ногою в гіпсі, який лише у крайньому разі залишав своє ліжко — сидів на стільці в куточку для ігор, заглибившись у якусь книгу, і з першого ж погляду нагадав мені серйозного, розумненького Знайку з творів Миколи Носова. Чудово ілюстроване видання «Незнайка на Місяці», за яким у наші дні зняли повнометражний мультфільм з використанням тих самих мальованих типажів, було в ті часи однією з моїх найулюбленіших книг), я з великим нетерпінням почав чекати нічного «хрещення» новачка.

І, повірте, я був такий не один, бо ж потіха обіцяла вийти значно цікавішою, ніж минулого вечора. По-перше, хлопець набагато старший за мене, то ж його реакція ще більше цікавила решту членів «сухотного племені». По-друге, і, мабуть, найважливіше — він мав зайняти місце Антона під тим самим вікном, де… ну, розумієте?

Я був настільки захоплений майбутнім іспитом, мені так нетерпілося, що вирішив сам постояти «на шухері» біля дверей палати після вечері, поки наші досвідчені фахівці розв’язували «технічні питання» щодо організації цього страшенно важливого заходу. А Тарас з Тхориком намагалися затримати «новенького» у довгому коридорі під якимось надуманим приводом. І, схоже, не надто успішно, оскільки хлопчисько, мабуть, щось запідозрив, не повіривши їхньому бездарному фарсу. Тому моя участь була зовсім не зайвою, і я сповнився гордості від власної значущості. Дивно, але тільки минулої доби…

Потім настав час відбою, і Андрій сказав:

— Ромо… чи як тебе там, ти віриш у привидів?

* * *

Ні, він не вірив — до тієї миті, поки штора над його головою не ворухнулася й не поїхала зі зловісним шурхотом, оголюючи темне вікно, а я не відчув миттєве deja vu.

А ось тепер він вірив. Напевно, ми всі трішечки повірили. Ромка зблід так, що сам став схожим на маленьку примару. Секунду, може, дві він сидів нерухомо. І раптом завив. Від його виття по моєму тілу забігали мурашки. А потім він пірнув з головою під ковдру (мабуть, його дуже злякала власна зміна світогляду, що привиди, хе-хе, все ж таки існують, бо він навіть не здогадався просто втекти від вікна). І закричав:

— Інго! І-інго! І-ікк!..

Ми так і не дізналися, що чи кого він мав на увазі. Пізніше я думав, що, можливо, Інга — це його старша сестра, а може, її зовсім не існувало.

— А, чорт! — схопився Андрій, дивлячись на двері палати. — Зараз прибіжать… Та заткнися ти, заради Бога!

Незабаром навколо ліжка новенького утворилася маленька юрба. Той продовжував видавати своє «Інго! І-ікк! Інго!», і, здавалося, що це надовго, можливо, навіть до ранку.

Ігор спробував добратися до малого в окулярах через ковдру, але тому якось удавалося тримати оборону. Зрештою, до Ігоря підключився Андрій — старші пацани були схвильовані набагато сильніше, адже їм влетіло б по перше число.

Лише Ренату було, як завжди, начхати: він навіть не рушив з місця і спостерігав за тим, що відбувається, з іронічною посмішкою, закинувши руки за голову.

Нарешті пощастило витягти Ромку назовні (хтось здогадався ввімкнути маленького світильника, казенного з вигляду, що висів на стіні поруч з куточком для ігор), та він досі повторював «І-інго, Інго», щоправда, тепер набагато тихіше.

— Ми просто пожартували, — сказав Андрій. — Зрозумів? — і показав нитку, прив’язану до штори: — Ось що це було. Жодних привидів.

Ромка знову начепив на ніс окуляри, що звалилися, але озирався навколо так, немов не міг уторопати, як він тут опинився.

— Нитка, ясно? — повторив Андрій, дивлячись на нього зі зростаючою тривогою. — Нитка…

— І-інго? — запитав малий.

— Блядь! — закотив очі Ігор.

— О дає! — устряв Тхорик, витріщившись на застиглого у прострації Ромку з усіма симптомами хворої цікавості. — Він збожеволів!

— Здристни! — пхнув його Андрій. Тхорик, ображений, відійшов від ліжка. — А краще піди подивись, як там ці.

— Гаразд, — той поплентався до дверей і, висунувши спершу голову, шаснув за них. Недарма він був схожий на справжнього тхора.

До мене підійшов Тарас.

— Ти колись таке бачив? — він кивнув у бік новенького.

Я похитав головою.

— Ні. Але, здається, знаю що з ним. Це називається «шок». Я десь чув: таке буває, коли дуже налякати. А ще можна залишитися заїкою на все життя.

— Справді? — Тарас замислився. Поки він мовчав, до нас продовжували долітати позивні планети Земля на супутник «Привид — 1» з кодовим ключем «Інга», щоправда, усе тихіше й рідше. Навіть я відчув помітне полегшення.

І раптом хлопець заволав іще сильніше, та так, що ми всі підстрибнули, наче одержали під зад легкий електричний розряд.

Я перебрався в кінець ліжка, щоб дізнатися у чому ж річ. Але нічого особливого не помітив. Ромка, як і раніше, сидів на ковдрі, ніхто його й пальцем не торкнувся — я впевнений, бо нікому таке б і на думку не спало після всього того, що трапилось. Тільки його погляд, мабуть, став уже осмисленим. Зважаючи на все, він повільно починав повертатися до рідної і зрозумілої реальності. Андрієві з Ігорем нарешті пощастило щось донести до його свідомості. Вони продовжували терпляче переконувати його, знов і знов демонструючи прив’язану до штори нитку.

Ось тут Тарас і помітив, що Тхорик довго не повертається.

— Це погано, — сказав він. — Якщо ті дві щось почули…

Він мав на увазі медсестер. У нашому дитячому відділенні санаторію всі вони були молодими — приблизно від двадцяти до двадцяти п’яти років. Тарас коротко розповів мені, що сестри чергують у три зміни, заступаючи попарно через добу о восьмій ранку, і саме сьогодні була черга най… як би сказати? Суворіших? Ні, швидше, найбільш злих. Назвемо їх «стервами».

Тхорик усе ще не повертався.

— Напевно, вони його схопили й зараз допитують, — припустив Тарас. Мене зачепило його слово «допитують», немов ми перебували не в дитячому санаторії, а в концтаборі для неповнолітніх. Я раптом відчув прилив якоїсь потреби діяти і, зіскочивши з ліжка, підійшов до дверей, щоб виглянути в коридор (безумовно, я тут освоювався швидше, ніж сам очікував).

На шляху до дверей я встиг мигцем глянути на Ромку, який уже майже отямився, а Андрій з Ігорем продовжували про щось його стиха вмовляти. Остаточно вони заспокоїлися лише через декілька днів, коли той зовсім перестав заїкатися. Може, вони іноді й любили над кимось недобре пожартувати або вліпити комусь стусана, але загалом не були поганими хлопцями (традиція «хрещення» новеньких «ниткою і шторою» після цієї ночі відродилася знову тільки після того, як вони пішли).

Величезний коридор був порожнім, безмовним і освітленим по-нічному, тобто половиною ламп у круглих матово-білих плафонах, що звисали зі стелі на довгих ніжках. Уздовж нього виднілися двері інших палат, їдальні, кабінету головлікаря й підсобки. У протилежному його кінці, праворуч, був туалет (я вирішив, що якщо мене хтось зараз зажопить, то зроблю вигляд, ніби йду саме туди, — зазвичай це спрацьовувало безвідмовно), а ліворуч — і тут я нарешті побачив Тхорика — двері медсестер.

Тхорик стояв, зігнувшись, і заглядав у замкову шпарину. Я помітив, що по периметру дверей просочується світло. Через хвилину Тхорик відвернувся і покрокував посміхаючись у моєму напрямку, немов би йому дуже хотілося поділитися з іншими цікавими новинами.

— Пронесло? — запитав Андрій, коли той повернувся до палати.

— Угу, — кивнув Тхорик. — Одна, ну та, що, бля, з кінськими зубами, напевно, знову пішла в дорослий корпус. А друга… — він захихотів і раптом почервонів як варений рак.

— Що друга?

— З водієм… вони там ібуца, — повідомив він злякано-радісно.

— І ти весь цей час стирчав під дверима, замість того щоб раніше… — почав Андрій.

— Як це — ібуца? — запитав я.

— Дивися, не знає! — захоплено заволав Тхорик.

— Та не «ібуца», — стомлено промовив Ігор і вніс редакторську правку.

Не те, щоб я раніше не чув цього слова десь на вулиці чи, може, в компанії друзів брата, просто не звертав уваги і, звичайно, не знав, що воно означає. Це зараз діти можуть запросто пройти телевізійний курс сексуального лікнепу раніше ніж навчаться писати власне ім’я. Лише Богу відомо, що при цьому діється в їхніх головах. Але тоді все було інакше. Я не впевнений, що краще, просто інакше.

— Ну, це… чорт!.. Злягаються… — зажестикулював Андрій, намагаючись донести до мене значення загадкового слова за допомогою багаторазового стикування вказівного пальця однієї руки і напівстислої в кулак другої. — Ясно?

Будьте вибачливі, але тоді я так нічого й не зрозумів. Минув, може, рік чи два, перш ніж до мене щось почало доходити.

На цьому інцидент з новеньким був вичерпаний, і ми знову повлягалися у свої ліжка. Пізніше я зрозумів, як усім нам тоді пощастило.

Раптом з’ясувалося, що таємничий голос Рената заговорив, і він почав розповідати історію про одного чоловіка, з яким сталося велике лихо: хтось збив на дорозі його маленького сина, який повертався зі школи. А щоб замести сліди, мабуть, запхав хлопчика, який утратив свідомість, у машину і щез у невідомому напрямку — про це стало відомо від кількох свідків. Ніхто, на жаль, не запам’ятав номера автомобіля, тільки марку й колір (яскраво-червона «копійка»), — та хіба мало у великому місті червоних тачок. Оголосили розшук, але, ясно, все марно. Коротше, ніхто не міг допомогти.

Тиждень потому, як зник хлопчик, змучений переживаннями батько, гадаючи, живий його син чи ні (ну, наприклад, ті, хто збив його на дорозі, могли просто викинути тіло хлопчика десь за містом або закопати в лісі — уточнив Ренат, хоча було видно, що він вигадує історію на ходу. Річ у тім, що коли його таємничий голос говорив, то подробиці завжди приходили самі), зустрівся зі слідчим, який вів справу, щоб поговорити чи не може й він підключитися до розшуків сина. Слідчий спочатку відповів, що це абсолютно неможливо, але, поміркувавши, раптом запропонував зустрітися в тихому барі, аби поговорити про щось особливе. Виглядало так, немов він на щось зважився.

«Є один спосіб», — сказав слідчий, коли вони знову зустрілися. І повідав, як одного разу він сам потрапив у безвихідну ситуацію, і тоді давній друг зробив для нього те, що зараз він збирається зробити для цього чоловіка. І додав: працюючи слідчим, він багато років стримував себе, щоб не скористатися такою можливістю. Але зараз зважився, бо в нього теж був син, якого дорогою зі школи збила машина, тільки він тоді помер на місці.

Потім слідчий сказав, що є хтось — він не пояснив, хто саме, бо сам не знав, — здатний допомогти в особливо важких справах, у будь-яких чи майже в будь-яких. Але скористатися його послугою можна тільки раз і не більше. Не більше. (Він також підкреслив, що розповісти комусь можна теж лише один раз, бо… Щоправда, він не уточнив, що може трапитися, оскільки сам так не робив. Загалом, треба бути дуже уважним, аби не використати цю можливість марно — заради незначного дріб’язку.) Для цього необхідно в певному місці залишити зеленою крейдою знак — зигзаг, схожий на блискавку. І тоді цей чоловік (якщо це взагалі людина) знайде його сам.

Спочатку чоловік вирішив, що слідчий або добряче напився, або хоче його розіграти: надто все сказане було схоже на неправду. Ну, наприклад, навіть якщо й існував хтось, хто міг знайти його сина, то яке до цього має відношення якийсь дурнуватий знак у якомусь дурнуватому місці та ще й зеленою крейдою! Але,дивлячись на слідчого, герой історії Рената все ж таки завагався, що той знущається з нього, і стримався. Просто подякував і пішов додому. А вночі, лежачи поруч із дружиною, яка вперше по-справжньому заснула за цей страхітливий для них тиждень, він усе-таки подумав: хіба є що втрачати? А якщо він, можливо, й виглядатиме дурнем, то хто ж про це дізнається. Навіть його дружина про дивну розмову зі слідчим нічого не знала.

Уранці він купив у магазині шкільного приладдя набір кольорової крейди, залишив лише зелену, решту викинув і прийшов на потрібне місце (мені воно уявлялося темним підворіттям старого будинку, де давно вже ніхто не жив. По кутках там навіть удень гойдалися лиховісні тлусті тіні й тихо підвивав невидимий вітер у похмурій глибині порожніх кімнат. Хоча насправді ж я ніколи не бачив таких будинків). «От я і зробив», — думав він, повертаючись додому. А потім, незважаючи на те що не дуже вірив в успіх цієї затії, таки відправив того самого дня дружину до родичів в інше місто. Так, про всяк випадок.

Коли ж він повернувся ввечері додому з вокзалу після того, як посадив дружину на потяг, хтось його вже чекав, сидячи в кріслі у вітальні. Великий темний силует вимальовувався на тлі вікна. Герой Рената так злякався, що навіть не здогадався увімкнути світло в кімнаті, а так і завмер у дверях, наче його ноги примерзли до підлоги.

«Ти знаєш умови. Це буде єдиний раз. І не більше, — низьким голосом сказав йому гість, аж посуд у серванті задзеленчав. — Інакше заплатиш за мою послугу. — Він повернув голову, і чоловік відчув усім єством, як гість на нього дивиться крізь темноту. — Твій син ще живий, уранці ти його матимеш».

Так і трапилося: вранці, коли він прокинувся, хлопчик — поранений і дуже змарнілий, але все-таки живий — уже лежав у своїй кімнаті. Батько відразу зателефонував слідчому, щоб сповістити про це й подякувати йому за пораду. Але той зробив вигляд, наче він не розуміє, про що йдеться і як хлопчик зміг повернутися додому. Батько розгубився, дивуючись, але згадав, як злякався минулого вечора, коли з’явився гість, зрозумів, у чому тут річ, і облишив цю тему.

Слухаючи історію Рената (він її не назвав, але в мене на язику вже крутилося «Один раз»), я постійно намагався уявити, ким же був той загадковий гість. І раптом згадав того Дощового чоловіка, про якого вчора згадували хлопці. Напевно, мою пам’ять розбурхала історія Рената. Я ж так і не з’ясував, про що тоді йшлося. Поки не з’ясував. Але тепер уже точно не забуду. Я навіть знав, у кого запитати, — ну, звичайно, в Рената, у кого ж іще. Навряд чи хтось інший підійшов би для цього краще. Цікавість тієї миті мене так і розпирала. Я твердо вирішив, що зроблю це за першої ж нагоди.

— І ось минуло чимало років, — продовжував Ренат, — багато чого змінилося в житті тієї родини. Хлопчик виріс і поїхав навчатися кудись далеко від родини, а його батько… До речі, син розповів, що ті люди, які його збили, справді вивезли його до лісу, бо дуже злякалися. Розумієте, вони думали, ніби за плямами на одязі… ну і ще там за чимось… їх зможуть знайти. З’ясувалося, що хлопчик був поранений легко, і коли зловмисники поїхали, він довго блукав лісом, харчувався ягодами, поки не знепритомнів. А коли розплющив очі, то з’ясував — він уже у своїй кімнаті й не може згадати, що з ним трапилося.

Так ось, його батько згодом зв’язався з лихими людьми. І якось програв одному бандиту в карти величезні гроші. Йому призначили термін сплати боргу, погрожуючи вбити. Разом із дружиною. Тільки таких великих грошей у нього все одно не водилося і взяти їх було ніде.

Тоді він згадав про рятівника свого сина — того загадкового гостя. Минуло багато часу, і він уже втратив свій страх. Та й умова чоловіка почала здаватися не такою вже й важливою, як раніше. А от його самого, все ж таки збиралися вбити бандити. І він вирішив, що це — єдиний вихід. Знову купив зелену крейду, а потім, як і колись, відправив дружину до родичів (їй він так і не розповів, як насправді повернувся додому їхній син. Він узагалі нікому ніколи про це не розповідав.), пішов на те саме місце, залишив там знак, після чого повернувся в дім і став чекати, не запалюючи світла… — Ренат замовк.

Так промайнула, напевно, ціла хвилина — у цілковитій тиші, якщо не зважати на легке потріскування вогню у грубці.

Нарешті хтось не витримав:

— То що ж було далі?

— Нічого, — сказав Ренат. — Це все. Кінець.

— Як це — КІНЕЦЬ?! — закричали всі обурено. — Не може бути! Неможливо так — щоб кінець! І взагалі, що це за слово таке дурне!

— Гей, припини, це нечесно! — все голосніше чулися в палаті розлючені голоси.

— Ні, кінець, — з легким сміхом відповів наш оповідач.

— Далі! Давай далі! — зажадав я, здається, навіть скочивши на ноги.

Але Ренат був невблаганним.

З віком я зрозумів, що тільки така кінцівка могла зробити подібну історію по-справжньому гарною. А Ренат, на наше щастя й нашу ж невдячність, знав про це вже тоді.

Розчаровані й усе ще обурені (однак, думаю, глибоко в душі розуміючи, що Ренат має рацію. До того ж це була його історія), ми відчалили в осінню ніч на своїх одиночних каное.

Якийсь час я міркував над почутою оповідкою, що поступово почала переплітатися в моїй голові зі здогадами, хто ж такий цей Дощовий Чоловік, поки непомітно не випустив берег з уваги…

Завершився ще один день у «Супутнику» — черговий життєвий розділ, щоб уранці, пройшовши через маленьку смерть уночі, воскреснути знову, з нового рядка.

* * *

…І час пішов.

Я не помилився щодо лікування, яке мені призначила лікарка. Непогано для семи років. І для десяти, до речі, теж. Бо в тридцять, якщо хворієш на щось постійно, розбиратися в таких речах ти просто мусиш.

Освоїтися в «Супутнику», як я вже говорив раніше, виявилося неважко. В дитинстві нам набагато легше змінити антураж, ми ще вміємо ставитися й до серйозних проблем, і до дрібниць із належним презирством, не дозволяючи їм паскудити наше життя. Особливо до дрібниць. Ви помітили їхню наймерзеннішу здатність — поволі зростати разом із нами? Напевно, тому що це ми їм дозволяємо.

Можливість поговорити з Ренатом з’явилася в четвер по закінченні шкільних занять. Повертаючись до корпусу, я побачив, як він самотньо бреде осторонь від інших. Підбігши до нього ззаду, пішов поряд і нарешті запитав про те, що мене мучило.

— Була тут недавно одна дивна історія, — відповів він. — Зник хлопчик. Але, кажуть, це вже не вперше. Так, різні чутки, неначе по зіпсованому телефону: передається від тих, хто приїхав сюди раніше, тим, хто з’являється пізніше. Улітку через зміни, а зараз ось… Тільки більше не питай ні в кого, тут не дуже люблять обговорювати цю тему. Особливо, — він швидко глянув на мене, — з такою дрібнотою, як ти.

— А той випадок, недавній, трапився при тобі? — запитав я; і хоча зовсім не вважав себе дрібнотою, але сперечатися не став.

Ренат ствердно кивнув.

— Так, лише за тиждень до твого приїзду. Я чув, нібито насправді того хлопчика забрав його татко, наче нічого особливого. Батьки за рік до того розлучилися, ну й… той вирішив забрати сина до себе, скориставшись можливістю. У всякому разі, дехто неначе бачив, як він прогулювався з якимось чоловіком, і чув, що він назвав його «татом».

— А хіба це не так? — мені здалося, що Ренат описує лише загальноприйняту версію, в яку сам не дуже й вірить.

— Так думають дорослі, — він знизав плечима. — Але не ми.

— Тоді що ж трапилося насправді?

— Його забрав Дощовий Чоловік.

Я подумав, чи він раптом не вішає мені на вуха локшину, вигадуючи на ходу одну зі своїх історій, як робить це вечорами. Але тут про дещо згадав і вирішив, що навряд.

— А хто це? — секунду мені здавалося, що Ренат не захоче відповідати і взагалі пошле мене кудись подалі. А тут ще й із неба стало накрапати. Судячи з того, як він клацнув язиком, здається, саме так він і збирався зробити, але потім чомусь передумав (можливо, через дощ, що почався, а може, з якоїсь іншої причини).

— Та вештається тут один тип. У сірому плащі з парасолем, якого ніколи не розкриває… Якщо помітиш когось схожого, то краще тримайся подалі, ось і все.

— Чому його так звати — Дощовий Чоловік? — зважився я на ще одне запитання; моя цікавість після почутого розпалилася ще сильніше.

— Тому що він з’являється тільки в дощову погоду. Я застав хлопця, який просто називав його Дощовиком.

— А ти сам бачив його хоч раз?

Ренат ще збавив крок, оглядаючись чи немає когось поблизу, а потім подивився на мене.

— Ти любиш плескати язиком?

— Ні, — я затряс головою. — Звичайно, ні.

— Добре. Бачив. Кілька разів. Узагалі його й інші теж бачили, ті, хто тут давно… Але про це ніхто не любить бовкати. Може, якщо й ти його побачиш, теж зрозумієш.

Непомітно ми підійшли до нашого корпусу. Більшість хлопців уже повернулися зі школи, обігнавши нас дорогою.

— Слухай, — я обернувся до Рената у дверях. — А дорослі? Вони що… нічого не роблять?

— Не знаю. Напевно, не можуть. Або до них щось не доходить, — відповів він, і ми зайшли всередину.

* * *

Приблизно за годину до вечері я прийшов у їдальню, щоб дістати з буфета свій пакунок зі жменькою льодяників, що залишилися у мене. Світла пам’ять про шоколадні цукерки, які щезли ще першого дня, перестала тривожити мене вже давно, і я задовольнявся тим, що мав, під’їдаючи «М’ятні» з «Театральними». Найчастіше бажання закинути до рота чогось солоденького давало звістку десь над вечір.

Ледве переступивши поріг їдальні, я відразу зрозумів, що відбувається щось незвичайне. Тут були ще троє: Андрій з Тарасом стояли біля буфета перед заплаканим Сашком. Точніше, це він стояв перед ними — під носом розмазана кров, а біля ніг на підлозі валявся чийсь зім’ятий целофановий пакет з цукерками.

— Ти цьому в своєму притулку навчився? — допитувався Андрій, коли я зайшов. — У вас там, може, і звикли тирити один в одного, але тут не інтернат.

— За що ви його б’єте? — запитав я, підходячи до них. Утім, і так ясно. От хто, значить, — злодій цукерок.

Андрій ніяк не зреагував на мою появу, продовжуючи нависати над схлипуючим супостатом, а Тарас кинув:

— Не лізь, малий, — і для переконливості штовхнув у плече, та так, що я ледь не зорав носом підлогу до самих дверей їдальні. Якби на моєму місці був хтось схожий на Ігоря, то хлопцю довелося б прилаштувати ще одну кишеню на штанях — між ніг, щоб йому було в чому тягати з собою яйця й перераховувати їх щопівгодини. Але мене, семирічного, під гарячу руку міг скривдити будь-хто.

Я вийшов з їдальні й зупинився біля дверей, обдумуючи побачене і прислухаючись, що ж відбувається за ними. Ні, я не тримав зла на Саню (і, напевно, не тільки тому, що він був сиротою з дитбудинку), хоча той устиг покопирсатися і в моєму кульку. І навіть відчув до нього щось схоже на жалість, коли його вивели з їдальні у сльозах і з двома «ліхтарями». Рівно по одному під кожним оком.

— Ти щось хочеш сказати? — запитав Андрій, коли помітив мене. — Він, мабуть, і в тебе поцупив, так?

Я тільки знизав плечима й пішов до палати. Мені й справді нічого було сказати. Зовсім не тому, що мене теж могли віддубасити. Просто якась частина мене була солідарна з ними. Саня заслуговує на покарання — красти погано. Особливо, коли можна попросити. Багато чого змінилося, але я й зараз так вважаю.

* * *

У п’ятницю з самого ранку я перебував у гарному настрої. І на те була конкретна причина — сьогодні ввечері за мною мав приїхати Діма, щоб забрати додому на вихідні. Перша (найбільш пам’ятна) третина мого терміну в «Супутнику» майже завершилася.

Оскільки по п’ятницях шкільних занять не було, то після закінчення «тихої години» я вирішив прогулятися околицями території піонерського табору, що пустіла в цей час року. Іноді ми з хлопцями гуляли тут разом: у компанії були тільки «наші», без «фуфла», як кажуть. Але сьогодні, схоже, ні в кого не було відповідного настрою для гуляння (а за деким з дітей батьки приїхали зразу ж після обіду). І я вирішив піти сам.

Одягнув свою синю курточку з каптуром із болоньї і, намагаючись зайвий раз не мозолити очі медсестрам, вийшов на вулицю. За кілька кроків від третього, процедурного корпусу починалася асфальтова доріжка з розміткою білою фарбою, що відміряла відстань кожні сто метрів від жирної поперечної смуги з написом «СТАРТ». Улітку тут проводили змагання з бігу на різні дистанції. Доріжка, як я вже знав, тягнулася рівно кілометр і закінчувалася такою самою білою широкою смугою зі словом «ФІНІШ». Розмітка подекуди стерлася, але її цілком чітко було видно на темному вологому асфальті.

Сто метрів… Двісті… Мені подобалося ходити по цій доріжці, подобалося знати точно, наскільки я віддалився від санаторію. «Аж п’ятсот метрів, — думав я, — це ж півкілометра!» А сьогодні подобалося ще більше, бо я крокував цим шляхом сам. І, схоже, поблизу не було жодної живої душі. Це мені теж подобалося.

Триста…

Ліворуч, метрів за сорок від мене, тягся сосновий бір, що дихав легким ароматом осінньої хвої, а праворуч — поряд із відміткою «700» — починалося велике футбольне поле з воротами без сітки, яку, ймовірно, зняли після завершення літнього сезону. Я вже міг розрізнити пунктирні обриси десятка простих лавок, укопаних у землю вздовж поля, що виконували роль трибун. Саме поле мало бруднувато-коричневий колір з острівцями пожухлої трави, біля воріт та в центрі поблискували калюжі, видаючи всі ковбаньки й нерівності.

П’ятсот…

Почав накрапати дощ. Я натяг каптура поверх в’язаної шапочки, щоб не змокнути під оманливо рідкими краплями, і трохи уповільнив крок, розмірковуючи, чи не треба все ж таки повернутися назад. Але тут я нагадав собі, що незабаром за мною приїде Діма, і вже цієї ночі я засинатиму у своєму ліжку, а потім буду вдома ще два дні — до вечора неділі… Я знову відчув себе щасливим і потупав далі.

Вісімсот…

Я спіткнувся від несподіванки, коли помітив якусь фігуру, що сиділа на лавці в самому кінці футбольного поля. Дивно, що я не бачив нікого раніше. Але людина, здавалося, сидить тут уже давно, дивлячись у протилежний від мене бік. Нас розділяло кроків тридцять-сорок.

Поки я, рухаючись за інерцією, міркував, а чи дійсно не повернути назад, як я збирався недавно, щоб не проходити повз… Чоловік повернув голову й подивився на мене.

— Тато?! — ноги самі понесли мене до лави. Батько, дещо сумно всміхаючись, дивився на мене, немов давно очікував тут і вже майже не сподівався, що я прийду. На ньому був злегка вицвілого пляшкового відтінку плащ — я стільки разів бачив його на вішалці вдома й тепер упізнав, а на голові темно-синій берет…

Тільки як він тут опинився? Наскільки мені було відомо, батько зараз мав бути дуже далеко, за кілька тисяч кілометрів від Львова, на Далекій Півночі. Може, повернувся у якихось справах? І… вирішив відвідати мене в «Супутнику», дізнавшись, що я тут? Виходить, він приходив або телефонував нам додому, і мама сказала йому… Але якщо так, то що він робить у такому місці? Чому ж просто не…

Думки роїлися в мене в голові, поки я йшов до лавки.

І ще щось не давало мені спокою, але я ніяк не міг зрозуміти, що саме. Щось важливе, пов’язане… зі мною, так?

Нарешті я зупинився перед лавкою, здивовано дивлячись на батька й відчуваючи легке запаморочення від розгубленості.

— Здрастуй, Юро, — сказав він.

— Тату… — якщо в мене й були якісь сумніви, що я міг помилитися, то тепер вони розвіялися остаточно. І ще я піймав себе на думці, що дуже незвично бачити батька таким тверезим.

Якби наша зустріч трапилася трохи інакше, я б лише порадів цій обставині. Але зараз відчував лише раптову незручність і неясне занепокоєння. А ще, правду кажучи, наростаючий страх від якоїсь разючої неправильності того, що відбувається.

— Ти знову хворів, Юро, і тепер ось тут, — сказав батько. — Це погано.

— Так… Адже я вже ходжу до школи, багато пропущу, — кинув я, навмисно відводячи свій погляд від його очей, щоб не зустрічатися з ними.

— Ти радий, що я прийшов?

Я знову кивнув, хоча зовсім не був упевнений, що почуття, яке зараз мене сповнювало, можна назвати радістю. Тож почав уважно розглядати мокру землю під ногами, тикаючи в неї носаком черевика так, наче це найважливіше заняття в моєму житті.

— Я скучав за тобою. А ти? — запитав батько. Я нарешті подивився на нього прямо й посміхнувся. Якось само по собі вийшло.

Діти дуже часто не можуть багато чого пояснити словами, зате завжди безпомилково відчувають, коли їм брешуть, і навіть те, що мовою дорослих зветься відсутністю раціональної логіки. Нестачу останньої вони переносять набагато легше, ніж батьки, вони вміють сприймати обставини в будь-якому вигляді. Тому наша зустріч біля безлюдного футбольного поля в кінці довгої бігової доріжки вже не здавалася мені такою дивною, як іще півхвилини тому. Я просто прийняв це: тато тут, і, виходить, так воно й має бути, а щодо всяких там пояснень… Виходить, вони також існують, ось і все.

Але не до кінця, ні, залишалося щось іще, і воно не давало спокою. Можливо, це якось пов’язано з найважливішою проблемою.

Батько поволі підвівся з лавки і простягнув мені руку:

— Пішли зі мною, — він зробив це так само, як у ті дні, коли тягав мене за собою до старих товаришів по чарці й пивничках (…пінка моя, залиш, вона моя, тату!..).

І раптово мене осінило те, що ніяк не давало спокою, не дозволяло повірити до кінця… Батько, знаючи, як я люблю шоколадні цукерки, ніколи б не забув про це, навіть п’яний. У всякому разі, він ніколи б не з’явився до мене в лікарню чи сюди, в «Супутник», з порожніми руками.

Мене знову охопив страх і дуже захотілося втекти — якнайдалі звідси. Якнайдалі від… Я відступив на крок, дивлячись на того, хто виглядав, як мій батько, говорив, як він, але насправді не міг ним бути.

— Ви не він… Ні… Ви щось інше… — я збирався сказати, що він не батько, а хтось інший, але ці слова якось самі вирвалися.

Я розвернувся й помчав не чуючи під собою ніг. Однієї нескінченної довгої жахливої миті мені здалося, що його рука ось-ось учепиться в мій рукав чи схопить за комір куртки. Лише відбігши на пристойну відстань, я дозволив собі один-єдиний раз озирнутися. Він, як і раніше, стояв непорушно й дивився в мій бік. Плащ змінив колір на сірий, а поруч на лаві лежав великий нерозкритий парасоль… Чи мені це тільки привиділося крізь дощ, що посилювався?

— Приходь, коли захочеш!.. Приходь, коли знову поллє дощ!.. — кричав він услід голосом мого батька.

Приходь… приходь… — луною чулося мені, коли я вбіг до корпусу дитячого відділення.

* * *

Діма з’явився близько сьомої — приїхав за мною прямо з роботи. Я відразу побачив його, як тільки він зайшов з вулиці. Дуже високий (я з подивом зрозумів, що швидко відвик від його зросту. Наші старші хлопці здавалися мені тоді справжніми громилами, але поруч із Дімою вони виглядали недомірками, й я б ніколи не подумав, що до сімнадцяти років зможу його навіть перерости), з пишною копицею чорного кучерявого волосся, смаглявий і з рисами обличчя нашої мами, він першої миті був схожий на красивого молодого цигана. Дівчат у старшого брата в шкільні роки було куди більше, ніж у мене. Він був піковим королем, загальним улюбленцем, і пам’ять про нього ще довго жила в стінах нашої школи після випуску 80-го року.

Медсестри в коридорі йому вже бісики пускали, і навіть кілька старших дівчат, хіхікаючи, виглядали з дверей палат, щоб подивитися на Діму, який ліниво підпирав одвірок із виразом нудьгуючого кота, звиклого до уваги кішок.

Ми перемовилися кількома словами, і я побіг збиратися.

— Це хто, твій брат? — зустрів мене так само майже готовий до від’їзду Ігор, коли я зайшов до палати.

— Угу, — підтвердив я, сповнений тієї миті такою божевільною гордістю, що міг ось-ось лопнути.

Коли ми з Дімою опинилися на вулиці, я, як завжди, взяв його за руку, і ми пішли до виходу із «Супутника» у бік автобусної зупинки. Я любив свого старшого брата.

Мені завжди подобалося ходити разом із ним, хоча частенько змушений був дріботіти, пристосовуючись до його великого кроку. Звичка ходити швидко в мене так і залишилася дотепер.

Я сказав, що чув, наче у «Спартаку» незабаром почнуть крутити американську стрічку «Каскадери». Голлівудські фільми були поки що рідкістю.

— Кльово, — кивнув Діма. Тоді ще не говорили «круто» чи «струйово», а тільки «кльово», іноді «класно» (сьогодні частіше можна почути попсове «супер» або зовсім не знаєти яке — «уматово»).

Ви помітили, як часто я згадую (а то й відверто починаю бурчати) про те, що було тоді? Напевно, в кожного з нас є час, за яким ми скучаємо. А я, схоже, скучаю за вісімдесятими.

Невдовзі ми з братом добралися до автобусної зупинки. Діма захоплено розповідав про нещасний випадок, що стався три дні тому в їхньому цеху, куди його влаштував наш дядько, — як одному легковажному бідоласі верстат відітнув кисть руки. І вона, ще якийсь час продовжуючи пульсувати темною кров’ю і стискати пальці, валялася на підлозі поряд із тим верстатом. Після кожної моторошної подробиці брат зловісно посміхався. Тільки тепер я думаю, що це він того дня здавався мені таким великим і дорослим, а насправді йому було лише сімнадцять, і душею він переживав побачене майже так само, як міг би й я в свої сім. Адже мені теж уже було сімнадцять.

— Ну й крові ж натекло, як на бойні, — він знову подарував мені посмішку злого пірата, дивлячись з-під лоба й підпалюючи сигарету.

Не пам’ятаю, щоб Діма хоч колись просив мене не виказувати його мамі. Вперше я застукав його із сигаретою ще років зо два тому вдома на балконі. Жодних домовленостей. Це навіть не обговорювалося, я просто мовчав і все, а Діма наче й не чекав від мене іншого. Після його першої невдалої спроби вступити до військового училища й повернення до Львова тема закрилася сама по собі.

Прийшов наш рейсовий.

Потім ми тридцять хвилин добиралися до міста, щоб пересісти вже на інший автобус, який їхав за маршрутом № 15 і підвозив нас майже до самого будинку.

Дорогою я міркував про свою недавню зустріч з Дощовим Чоловіком, і мої думки, зрештою, переключилися на батька.

Кажуть, дитяча пам’ять недовга, але це не так, я знаю. Ким би або чим би не було те, що я бачив біля футбольного поля, воно використало образ батька як принаду. Чого йому треба — від мене, від Рената, від інших? Я був дуже наляканий. Але тоді, біля крайки поля, я раптом відчув сильне бажання взятися за цю руку й дозволити їй повести себе у вабливу невідомість. Мені ж бо завжди хотілося бачити свого батька таким, як та людина, — уважним і… тверезим. Але водночас, немов у якомусь жорстокому протиставленні, ніби ніколи й не траплялися світлі моменти, ця рука найсильніше тримала лиху пам’ять про нього. Про ті дні, коли він бував особливо жахливим… От у нападі раптової безпричинної люті батько вщент розколює чашку об голову Діми за обіднім столом… Його п’яний погрозливий рик, коли він ламав вхідні двері серед ночі, після того, як мама відмовилася впустити його до хати… І вже її крик, коли батько, таки увірвавшись, ламав їй ребра, відриваючи від підлоги, у страшних лещатах своїх величезних рук… Іноді я залишався з ним, п’яним як чіп, удома наодинці. Сумніваюся, щоб він мене колись серйозно бив, надто малим я був ще для цього. Але навіть п'яти-чи шестирічним мізкам ясно — особливо, якщо твій батько алкоголік, особливо, коли не раз бачив, як він утрачає контроль над собою, — тут і до лиха недалеко. Не знаю, скільки разів мені доводилося стояти однією ногою за тією небезпечною межею під час його дивних ігор, коли ми залишалися вдвох. Хоча, насправді, хочеться думати, що ми ніколи не підходили до неї по-справжньому близько. Мені тільки залишається сподіватися на це і, може, на щастя, не знати напевне. Він повз по квартирі на чотирьох і дико ревів, зображаючи лише йому відомого звіра, але точно не зайця, а я метушився від жаху, намагаючись хоч десь сховатися раніше ніж він мене знайде. Найчастіше я забігав до нашої з Дімою кімнати й ховався в куток за дверима, тому що затишних місць у квартирі майже не було. А Повзуча істота з хрипким ричанням — а саме на неї перетворився тато — давно вже вивчила їх усі; вона впевнено підбиралася до мене все ближче і ближче. Двері кімнати — з мутним склом, через яке я бачив темний силует, що розгойдувався, наче плив над підлогою. Втиснутий жахом у стіну, я знав, що й він може бачити мене, але ще сподівався, що істота цього разу не помітить, пройде мимо або заверне в інший бік. Поруч зі мною була стара валіза без кришки, де зберігалися всі мої іграшки. Звідтіля виглядала голова жовтої пластмасової рибини, що вирячувала в мій бік одне випукле око з чорною зіницею, яке ковзало під склом, якщо поворухнути. Риба дивилася на мене так, немов от-от збиралась закричати: «Та ось же він! Тут! Попався! Тобі кінець, маленький негіднику!» Те, що недавно було моїм батьком, уже вповзало до кімнати. Я мовчки ковтав сльози, боячись себе виказати, й постійно поглядав на рибу. Кругла зіниця-ґудзик свердлила мене з ненавистю й радістю. Істота, яка зараз прямо за дверима, вже знала, де я, але не квапилася. Вона більше не ричала, завмирала на якусь довгу-предовгу мить, наче принюхувалась до повітря, а потім починала повільно просовувати голову в двері. Але я дивився на рибу, наче загіпнотизований її поглядом, — у це мертве опукле око. А істота все ближчала і ближчала…

Я й досі бачу це бісове око.

* * *

Щоразу, повертаючись з лікарні додому (тепер можна додати ще й санаторій), я мав те саме відчуття: незважаючи на свій малюсінький зріст, мені здавалося, що стеля квартири, сплющуючи весь видимий простір, нависає над самою моєю маківкою. Але, як правило, за годину-дві це відчуття починало поступово щезати.

Відчуваючи цей давній і вже звичний синдром «низьких стель», я, можна сказати, з порогу кинувся до бобинного магнітофона «Романтик-3», щоб включити свої улюблені записи. Здорово було знову опинитися вдома. Точніше навіть — це було кльово! Але мене осмикнули, примусили вимити руки й посадили за стіл — мама точно розрахувала час нашого з Дімою приїзду й уже розігріла вечерю. Поки ми їли (у «Супутнику» годували непогано, але їдальня скрізь залишалася їдальнею і, звичайно, не могла конкурувати з маминими стравами; та й узагалі, хіба можна порівнювати несумісні поняття?), я коротко описав, як провів тиждень у санаторії. Мама, звісно, й так була в курсі: ми разів зо два говорили з нею по телефону, і без сумнівів, як мінімум, іще один раз вона телефонувала директрисі.

Завершивши трапезу першим, Діма підвівся з-за столу й пустив свою незмінну громову відрижку.

— Спасибі, ма.

Ма тільки зітхнула. А я пішов за братом до нашої кімнати, сповнений чорних заздрощів: скільки ж бо я не намагався навчитися фірмової Дімчиної відрижки, мені нічого путнього не вдавалося, крім хіба що жалюгідного квакання. Навіть зобразити перед кимось соромно.

Мені раптом спала на думку одна потрясна ідея, і я повернувся на кухню, де мама збирала залишки вечері. Зупинився біля столу й натужився, намагаючись, пардон, не дриснути ненароком просто в штани. Коли мені все ж таки пощастило вичавити із себе коротеньку фугу, матінка обернулася, здивовано поглядаючи на своє горде чадо.

— Таємничий голос зі сраки, — виголосив я, переконаний, що справив на неї карколомне враження.

Але, схоже, ефект вийшов трішечки не той, оскільки замість овацій і вигуків «біс» я заробив по своєму маленькому грішному заду і з криками побіг до кімнати.

Діма, який випадково став свідком цього бурлеску молодшого брата, корчився від сміху, поволі сповзаючи по стіні в коридорі. Але! Я готовий посперечатися на що завгодно: пізніше він не раз із успіхом проробляв те саме в компанії своїх друзів, бо, певною мірою, різниця між сімома й сімнадцятьма роками не така вже й велика, як здається. Ну хіба що, може, стосовно вибору вдячної аудиторії.

Тієї ночі сон до мене довго не приходив.

Не допомагали навіть рідні стіни — у темній тиші нашої з Дімою кімнати знову пригадалася зустріч з Дощовим Чоловіком. Але найбільше я думав про батька. Про те, що, можливо, ніколи більше його не побачу, адже вони з мамою недавно розлучилися. Не те щоб, незважаючи на все його пияцтво, я залишався таким собі «татусиним хлопчиком», просто… Та ні, напевно, кожен син хоча б трохи «татусин хлопчик». Це закон природи. Якби батько тоді повернувся до нас, я б цьому тільки зрадів. Тоді.

Наступного разу, як виявилось, востаннє, ми випадково зустрілися через три роки на Півночі, куди переїхали з мамою жити, вже без Діми, тепер курсанта військового училища. Там я і закінчив середню школу. На якийсь час нам дали притулок мамина сестра з чоловіком. Того дня я щойно повернувся зі школи, як у двері подзвонили.

Я впізнав його відразу. Це, знаєте, й не дивно. Хоча з роками я став менше на нього схожим, але тоді був майже ідеальною копією свого батька.

— Хлопчику, а де тітка Лариса й дядько Женя? — запитав він, здивовано розглядаючи мене з голови до ніг. І я з щемливим жахом, якого не можна забути остаточно, зрозумів, що він мене не впізнає. Я навіть пам’ятаю, як він був одягнений, немов бачу на фотографії: темно-зелений потертий плащ, синій берет на голові, що не цілком прикриває залисини (на мить я вирішив, що за мною прийшов Дощовий Чоловік), штани невизначеного кольору з гострими відпрасованими складками… П’ятидесятилітній чоловік, який стоїть на порозі.

— Вони виїхали до Львова, — якби мені тоді було років на п’ять більше, я б закричав на нього: «Ах ти, клятий алкаше, невже не пізнаєш! Це ж я! Я!»

А може, й ні. Хтозна.

Але не в хлопчикові річ, не в тому, що за три роки я встиг здорово витягнутися, а він не сподівався на таку зустріч так далеко від Львова. Просидівши понад дві години в сусідів за стіною — вони були нам дуже далекою родиною, сьома вода на киселі, — він так і не віднайшов у собі сил повернутися, хоча ті люди, звичайно, відразу сказали йому, хто я такий. Напевно сказали.

Поштові марки, як з’ясувалося, теж виявилися моєму батькові не по кишені.

Незадовго до того, як глибокої ночі мене зморив сон, я вирішив умовити маму залишити мене вдома після вихідних — я боявся повернення до «Супутника», не хотів провести ще цілих два тижні серед чужих і не бажав більше зустрічатися з Дощовим Чоловіком. Зате тепер я розумів, що мав на увазі Ренат і чому ті, хто його бачив, не люблять про це говорити. Інтуїтивно я вже почав здогадуватися, кого кожен із них бачить. Я ледве стримався, щоб одразу ж не кинутися до кімнати мами й не розбудити її.

Але потроху заспокоївся: я ж зараз тут, поруч, на нашій спільній широкій тахті спить Діма, а попереду ще цілих два дні вдома — ось що по-справжньому важливо. А, значить, решта поки що — лише таємничий голос…

* * *

У понеділок чергували «стерви». Мама привезла мене відразу після сніданку, але ще до початку процедур, бо в неї був вихідний тиждень. Вона тоді працювала буфетницею в кафе кінотеатру «Дніпро», що в центрі Львова (іноді вона брала мене з собою по неділях, і я міг сидіти в залі цілий день, дивлячись один і той самий фільм).

Розумієте, у суботу вранці та розмова вже не здавалася мені настільки терміновою, а ввечері я зрозумів, що вже й сам з нетерпінням очікую на повернення в «Супутник».

За моєї відсутності Богданові зняли гіпс, і він без упину носився цілий день коридорами корпусу, шкутильгаючи на хвору ногу, наче хотів надолужити втрачене. Замість Тараса я застав незнайомого хлопця років одинадцяти, який уже встиг заробити прізвисько Шкелет. Річ у тім, що він дуже шепелявив, і якщо хотів сказати «скелет», то виходило «шкелет». Коли батьки привезли його ввечері в суботу (він був з-під Тернополя), хлопець узявся розповідати кільком «нашим», що залишалися на вихідні, свою «штрашну ішторію» про гробокопачів, які прийшли на цвинтар поживитися серед свіженьких могил, але щось там затримало їх до темряви, і коли зійшов місяць, то на грабіжників звідусіль полізли «шкелети»… Про все це, качаючись від сміху (історія, ймовірно, і справді виявилася штрашною), мені охоче розповів Тхорик, який на вихідні залишався в «Супутнику».

Я ще вранці побачив, що «стерви» явно не в гуморі. Не знаю, що там у них сталося, може, важкі місячні в обох одразу, проте мені й раніше доводилося дещо чути про їхні методи впливу (більший шматок пирога незмінно діставався «фуфлижникам» — напевно, тому що всі старші хлопці жили в нас). Але того дня я мав можливість споглядати особисто (свідком одного моменту я, щоправда, став ще у п’ятницю).

Завдяки Шкелету. Знаєте, є такий тип дітей, — де б не з’явилися, зразу ж нариваються на неприємності. А у Шкелета був справжній талант.

Але спочатку хочу розповісти про забутий епізод, що стався у п’ятницю, коли чергували ті самі «стерви», і який начисто вилетів у мене з голови після зустрічі з Дощовим Чоловіком, а потім його остаточно витиснули передчуття довгоочікуваного повернення додому. Коли настала «тиха година» (у цей час я найчастіше читав якусь книжку, позичену в маленькій бібліотеці нашого куточка для ігор, або просто відпочивав, про щось мріючи), до палати з коридору донеслися голоси, серед яких домінував розлючений гавкіт однієї зі «стерв». Я запитально глянув на Ігоря, який, як і я, читав книгу (тільки вона виглядала надто по-дорослому, щоб бути з куточка для ігор). Той лише плечима знизав:

— «Фуфлижників» виховують.

І додав, перегортаючи наступну сторінку:

— Бляді…

Оскільки мені й так приспічило помочитися, я одягнувся і вийшов у коридор. Проходячи повз другу палату для хлопчаків, звідки лунали голоси і якесь здавлене плаксиве виття (воно відразу насторожило мене саме своєю неприродною глухотою, бо так можуть плакати тільки німі або дегенерати), я, начебто спіткнувшись, завмер перед розчиненими дверима обителі «фуфлижників» і побачив дивну картину.

Обидві «стерви» стояли перед ліжком хлопчиська, старшого за мене, може, на рік, який видавав те саме виття… І тут я нарешті зрозумів у чому річ: його рота заткнули, наче кляпом, якоюсь зім’ятою ганчіркою, що сочилася світлим мокротинням, яке лилося тоненькими цівками по його підборіддю, а потім капало на постіль, утворюючи жовтувату пляму. Ще я помітив, що права рука медсестри, яку ми прозвали за «кінські» зуби Кобилою, чомусь була в гумовій рукавичці — теж вологій.

Зовсім нереальною цю картину робило те, що решта мешканців палати старанно вдавали глибокий безтурботний сон, хоча, звісно, ніхто не спав. Але найгіршим було те, як вони це вдавали. Як циркові собачки.

Зачувши мої кроки, напарниця Кобили повернула голову в мій бік. Хлопчисько (а про нього я знав лише: він прибув з того самого інтернату, що й близнюки-сироти) продовжував глухо вити крізь мокру ганчірку, нічого не помічаючи навколо себе й безтямно дивлячись перед собою. Трохи пізніше наші хлопці заповнили прогалини в цілковитому розумінні, що ж я тоді спостерігав. Іноді «фуфлижникам», які в чомусь завинили, «стерви» забороняли ходити в туалет під час «тихої години», а вона тривала дві години, і якщо хтось не витримував, то покаранням було…

Тепер вони обидві дивилися на мене. Секунд десять (хоча насправді важко порахувати, скільки минуло часу) тягнулося мовчання, що порушувалося лише здавленим скигленням бідолахи, якому заткнули рота власними обгидженими трусами.

Мене вони ніколи не чіпали навіть за витівки, зрідка могли тільки накричати, хоча я був одним із наймолодших у санаторії дітей. Як я вже говорив, моя двоюрідна сестра Алла була подругою і однокласницею доньки директриси Шалімової. Я жодного разу про це нікому із «Супутника» не розповідав (та в мене і в думках такого не було, щоб вихвалятися), але подібні чутки, схоже, мають здатність швидко доходити до тих, хто в них зацікавлений. Так ось, ці суки, використовували будь-яку витівку інтернатівських (якщо такою можна вважати навіть потребу ходити в туалет) як привід для сваволі. Бо, на відміну від решти, за них нікому було заступитися, ось у чому річ. А сукам, я думаю… ні, впевнений, це страшенно подобалося — можу стверджувати, бо бачив їхні очі. Не пам’ятаю, чи був присутній у корпусі під час екзекуцій хтось із лікарів, але це було «стервам» так до смаку, що навіть при нас вони діяли абсолютно відкрито.

І тоді, у п’ятницю, аніскільки не знітилися після моєї появи, просто мовчки дивилися і все. Поки я не пригадав про свої нагальні справи. «Стерви», швидше за все, з досвіду були впевнені, що це не вийде за межі нашого маленького світу. Не знаю, чи мало все те щось спільне з причинами, чому Діма ніколи не просив мене зберігати в таємниці його ранню звичку палити. Напевно, своїм блядським нутром відчували. Лише Бог відає, чому всі, й я теж, чинили саме так. Дитинство вміє берегти таємниці, непідвладні пам’яті.

Так ось, Шкелет. Він не був ні з інтернату, ні малявкою, але й зариватися зі «стервами», особливо першого дня (адже для них, як і для більшості з нас, він усе ще залишався новеньким), не можна було. Зазвичай «стерви» нікому не дозволяли під час свого чергування телефонувати з кабінету лікаря. Але батько Шкелета був якоюсь там шишкою в якомусь управлінні у себе в області, й Шкелет, мабуть, за звичкою, вирішив, що таке неподобство не для нього. Йому потрібно зателефонувати додому, і квит.

Тому коли одна зі «стерв» випхала його з кабінету, Шкелет тільки розізлився і зробив другу спробу за півгодини. Потім знову. І ще. Кілька хлопців і навіть зазвичай мовчазний Ромка намагалися його заспокоїти, але Шкелет з якоюсь фанатичною впертістю продовжував лізти на рожен. Зрештою, «стерви» вгамували його по-своєму: коли той вирішив вислизнути на вулицю, щоб зателефонувати з іншого місця, у нього відібрали весь одяг і змусили лягти у ліжко перед самим обідом. Автоматично Шкелет залишався без їжі.

Його обурені, але майже нерозбірливі волання досягали навіть їдальні, викликаючи сміх у дітей і змушуючи супитися немолоду санітарку, яка сервірувала наші столи («стерви», що їм вона формально підпорядковувалася, досить грубо її застерегли — про обід новенький нехай забуде). Коли ми повернулися до палати, то застали голого Шкелета, який скакав на ліжку, як павіан перед злучкою.

— Дурні шуки! — репетував він і, мабуть, зображаючи Джимі Хендрікса, «бринькав», немов по гітарних струнах, по своєму маленькому повислому пенісі. — Шуки-шуки-шуки!..

Ми спершу остовпіли, а потім усі разом розреготалися. Я опинився між Ігорем і Андрієм.

— Або у нього не всі дома, — зазначив Андрій, — або він збирається податися в гітаристи-похуїсти.

— А мій дід казав, що з маленького довбойоба може вийти тільки довбойоб великий.

— Що таке «довбойоб»? — запитав я, намагаючись перекричати загальний гомін, бо в сім років усі діти допитливі, а я теж не був винятком. Ігор навіть, здається, злегка зіпсував повітря, зігнувшись навпіл.

А Шкелет і радий був старатися:

— Шука! — волав він, підскакуючи на пружинах ліжка. — Ошобливо та!.. Зу-баш-та!.. Шука-шука-шука!

Та ні, якого біса, тлумачення нового слова мені вже потрібне не було. Залишалося тільки обговорити деякі нюанси з Дімою. З «гітаристами-похуїстами» теж, утім, поки не все було ясно.

— ЗУ! БАШ! ТА!

— Це ти про мене? — за загальними веселощами ніхто не помітив, як до палати увійшла Кобила.

А Шкелет узагалі зрозумів це останнім — його ліжко стояло на тому самому боці, що й двері. Він миттю пірнув під ковдру, червоніючи від сорому, потім пробіг очима по нас… і раптом розревівся.

— Чудово! — сказала «зубашта штерва», підходячи до його ліжка з блукаючою посмішкою. — Думаю, дівчата теж не відмовляться від маленької вистави.

Вона одним ривком зірвала ковдру з Шкелета, схопила його за руку й силоміць потягла до дверей.

— Hi-і! Пушти!.. Пушти-и!.. — заволав він, коли до нього нарешті дійшов зміст того, що відбувається. — Будь лашка… НЕ ТРЕБА!

Від декого із хлопців я чув, що «стерви» застосовували ще й особливий вид покарання: тих, хто провинився, зокрема й дівчат, інколи роздягали догола й відправляли на всю ніч до палати протилежної статі. Але не вірив у це навіть після того, як побачив у п’ятницю мокрі труси, що стирчали із рота «фуфлижника». А ось тепер я був змушений змінити свою думку.

Сміятися нам дружно перехотілося. Шкелет смикався, дригав ногами і звивався всім своїм худим курчачим тілом, але було видно, що він іще сподівається: його полякають і відпустять. Але сподівався тільки до дверей палати. Потім, опинившись уже в коридорі, відразу знітився, сполотнів і покірно пішов за медсестрою. Дівчата висипали в коридор, верещали і плескали в долоні — особливо тоді, коли Нонна відкинула вбік його руку, якою він прикривав свій ще по-дитячому малюсінький «стручок».

Назад Шкелет повернувся вже сам. До ночі пролежав у ліжку, накрившись із головою, і ні з ким не розмовляв (ми, щоправда, й не чіпали), навіть не піднявся, щоб поїсти. Так, ніби помер.

Тієї ночі всім спалося погано, але мені, мабуть, найгірше. Під ранок, коли вкотре розплющив очі й зрозумів, що більше не засну, я встав і навшпиньки підійшов до вікна палати, де й простояв довго-довго…

На вулиці лив безперервний дощ. Він монотонно шепотів, то збивався поривами вітру, то раптово завмирав на хвилину, щоб так само раптово посилитися…

Приходь… приходь, коли знову піде дощ…

Ніхто не здивувався, коли наступного дня батьки забрали Шкелета додому, влаштувавши перед від’їздом грандіозний скандал. Медсестру, яка верховодила в тандемі «стерв» і яку ми прозвали Кобилою за довгі зуби, відразу звільнили, другу перевели до дорослого відділення. Більше жодної з них ми не бачили. Напевно, комусь пощастило. Завдяки хлопчику, про якого нічого не відомо, крім його нездатності вимовляти «с», і про якого ми так нічого й не дізналися.

До мене тільки в останні дні перебування у «Супутнику» остаточно дійшло, що ніхто з нас не був із повної родини. Точніше, ні в кого не було батька. Немов якась невідома сила визначала тієї осені (а може, й не тільки тієї), кому бути серед нас. А Шкелет, через якийсь недогляд порушивши це правило, начебто був цьому підтвердженням. Дивно, адже я дотепер відчуваю, що все саме так і є.

Та це в майбутньому, а поки я просто стояв біля вікна, вдивляючись у тисячооку від тьмяного блиску падаючих крапель темноту, і слухав гукання ДощовогоЧоловіка.

Він кликав мене.

Нас.

* * *

— Куди подівся ваш Рома? — поцікавилася училка наступного дня, ковзнувши поглядом по класу, коли ми розсілися за партами. Ромка відразу потрапив до числа її мазунчиків, оскільки, на відміну від інших, примудрявся якимось незбагненним чином зберігати старанність в умовах тутешньої школи. Словом, справжній відмінник. Найцікавіше, що саме таке враження він і справляв з першого погляду, а в житті це зустрінеш не так часто.

— І справді, де очкастий? — завертіли головами Андрій з Ігорем, та й усі ми.

— Хіба ви не виходите з корпусу разом? — звичайно, училка мала рацію: ми рідко ходили на заняття порізно, найчастіше розбивалися на окремі групки, особливо, коли поверталися назад.

— Може, відстав і заблукав? — припустила вголос котрась із дівчаток.

— Територія досить велика… — зазначила училка, розмірковуючи.

— Окуляри запітніли, і він збився з дороги, — вставила Нонна, однак її жарт не викликав особливого сміху в інших.

— Навряд чи міг заблукати, — сказав Ігор і кивнув на мене. — Він приїхав сюди одночасно з Юрою. Та й майже увесь шлях навпрямки.

— Гаразд, — училка сіла за свій стіл і розкрила класний журнал. — Давайте трохи почекаємо, напевно, він зараз прийде.

Я про себе подумав, що Ромка міг з неуважності забути взяти зошит або якийсь підручник, згадати про це дорогою й непомітно повернутися, нікого не попередивши. Таке цілком могло трапитися.

Але час минав. П’ять хвилин, десять, а він усе не з’являвся.

— Медсестри зазвичай передають мені записку, якщо когось забирають, — у голосі училки вчувалося хвилювання.

— Ні, я точно бачила, як він виходив разом з усіма, — заявила Рита, подружка Нонни.

Учителька задумано дивилась у вікно, за яким сумно мжичив дощ.

— Дивно… Він мені завжди здавався таким серйозним хлопчиком.

— Він повернув, коли ми вийшли, — раптом подав голос Тхорик.

— Чому ти відразу не сказав?

— Не знаю, — зніяковів Тхорик, опускаючи очі додолу; може, через те що тепер усі дивилися на нього, а може, з іншої причини.

— Навіщо він повернув? — училка поволі підійшла до парти, за якою він сидів разом з одним із «фуфлижників».

— Здається, когось там побачив… Я не знаю…

— І нічого не говорив?

— Ні.

— А в який бік він пішов?

— Здається, туди… — пробелькотів Тхорик, вказуючи пальцем на середину класної дошки, немов перебував не в приміщенні, а на вулиці.

— У бік футбольного поля, чи що? — швидко зорієнтувався Ігор.

— Так, здається…

— То здається чи точно? — схилилася до нього вчителька.

— Точно, — кивнув Тхорик. — Здається…

Я мало не порснув, але встиг прикрити рота долонею.

— А у вухо хочеш дістати? — зітхнув Андрій, незлобиво дивлячись на Тхорика.

— Зда… Ох, бля, ні! — пробурмотів той, чим викликав нервовий сміх навіть у вчительки. Проте тепер стало цілком ясно, як сильно він наляканий.

Я, втім, теж відчував неприємні порухи в грудях. І не один я… здається.

— Знаєте що? — звернулася училка до всіх. — Давайте вийдемо й пошукаємо його. Але тільки… — вона відразу ж підняла руку, закликаючи зупинитися: — Тільки хлопчики з першої палати. Адже він із першої, так? Інші хай відкриють свої підручники і… займуться чимось. Я перевірю, коли ми повернемося.

Мабуть, їй хотілося розв’язати проблему самостійно, щоб уникнути можливих неприємностей. Бо дорослі майже завжди побоюються можливих неприємностей так само, як і реальних, а іноді — навіть більше.

Надягнувши куртки, шарфи й шапки, ми: Ігор, Андрій, Ренат, Тхорик і я (на місце Шкелета, який відбув раніше, ще нікого не встигли взяти, а Богдан готувався йти до школи тільки наступного року) — на чолі з училкою вийшли на вулицю й поволі рушили в бік футбольного поля, пильно озираючись навкруги, щоб не проґавити зниклого очкастого Ромку.

Усе-таки я звернув увагу на те, що училка, йдучи попереду, повела нас трохи праворуч від корпусів санаторію, зробивши гак. Це не через намір зрізати шлях, а, швидше, щоб випадково не потрапити на очі керівництву з виводком учнів у сиру погоду та ще й під час занять (хоча навіть мені було зрозуміло, що від тутешнього навчання користі майже ніякої).

Було ще не дуже холодно, проте в повітрі вже витало передчуття снігу, мокрого й важкого, як завжди цієї пори року. Ми обігнули будівлі й попрямували до лісу й довгої кілометрової доріжки.

Я йшов пліч-о-пліч із Ренатом.

— Дощ… — мовив він так тихо, що його більше ніхто не міг почути, і глянув на мене. Я зрозумів, що він має на увазі, й кивнув у відповідь.

…Ромка лежав у кінці бігової доріжки обличчям униз, за кілька кроків від білої позначки «900». Сумнівів, що це саме він, не було: усі знали його синю з яскраво-помаранчевими смугами курточку. Ми угледіли його ще здалеку і рвонули щодуху. Училка спробувала зупинити нас окриком (хто би слухав!), та зрештою побігла й сама, але, звичайно, безнадійно відстала.

Мені пощастило прибігти третім, легко обігнати Тхорика і (сам здивувався) на два-три метри випередити Рената. Ігор із Андрієм опинилися на місці значно раніше за інших. Вони схилилися над Ромкою і про щось переговорювалися між собою. Я намагався визначити за виразом їхніх облич, наскільки все погано, але розгледів лише характерні жести, від яких зразу ж полегшало.

Виходить, що Ромка принаймні був живий.

Кроків за десять я помітив спершу, як здригається його спина, а потім почув і його плач — неголосний, але якийсь тягучий, із надривом. І подивився на захеканого Рената, який прибіг після мене. Мені чомусь здавалося, він першим зможе у всьому тут розібратися.

Коли до нас приєднався Тхорик, ми все ще продовжували тупцювати біля мокрого від дощу Ромки, не наважуючись щось зробити, і чекали училку. Ігор з Андрієм присіли обіч Ромки і поклали руки на його плечі, що судомно здригалися. Ця картина мимоволі нагадала про той вечір, коли вони майже так само обступили його, смертельно наляканого шторою, що ворушилася.

— Що з ним? — істерично вигукнула училка, підбігаючи до нас. Вона, схоже, була в стані напівнепритомності.

Ми розступилися, пропускаючи її.

— Господи, як ти мене налякав! — жінка (думаю, не тільки я тієї миті перестав сприймати її як нашу училку) підняла Ромку з мокрого асфальту, її розкрита парасолька давно валялася десь біля смуги із цифрою «400». — Коли я побачила, як ти тут лежиш…

Погляд хлопчика був цілком осмисленим, але спрямованим кудись далеко, у сіру завісу дощу.

— Чому? Навіщо ти прийшов сюди?

— Ви не розумієте! — раптом заверещав Ромка тоненьким дівчачим голосом. — Він помер! Помер! Мені сказали, тобі теж треба кинути землю… туди… Він помер!

Ромка знову заплакав, але вже тихо, майже без сліз.

— Хлопці, що відбувається? — училка глянула на нас безпомічним поглядом розгубленої восьмирічної дівчинки. — Ви знаєте?

Ми знали. Але що ми могли їй відповісти?

— Адже ви знаєте, так?

Ми мовчали. Навіть Ромка затих. Я стояв під зливою й відчував, як об’єднує нас таємниця, така різна для кожного і спільна для всіх. Таємниця, яку ми не вибирали й нікому не присягалися її зберігати, яка пов’язала нас і водночас розмежувала загадковими табу. І зараз вона оточувала нас з усіх боків.

— Знаєте…

Жінка, яку попросили бути вчителькою… Вона теж це відчула.

Ми не могли відповісти.

* * *

Я абсолютно не пам’ятаю хлопця, який зайняв місце Шкелета. Завдяки вигадливій вибірковості дитячої пам’яті у моїй свідомості дуже яскраво засів образ тих хлопців, з якими я познайомився на початку й розділив першу половину свого життя у «Супутнику». Навіть Антона, який виїхав наступного дня після мого приїзду. Але нічого не можу сказати про тих, хто приходив їм на зміну, — вони немов тіні, бродять у моїй пам’яті серед останніх «наших». Цих «примар» з часом ставало все більше, а «наших» усе менше.

У середу поїхав Андрій. У четвер ми попрощалися відразу з двома — Ігорем і маленьким Богданом. У п’ятницю вранці виписався Тхорик. Отже, на кінець другого тижня мого перебування в «Супутнику» залишилися тільки Ренат та Ромка.

А може, в усьому винне було моє сприйняття, перекручене гарячкою, крізь яку я спостерігав за цими від’їздами і приїздами. У вівторок я добряче намок і промерз під дощем, коли ми шукали Ромку, і, звісно, вже наступного дня зліг у ліжко — мої мигдалини, як завжди, не вибачили мені вуличної фривольності. Я дуже хвилювався, що мене запхають одного в якийсь ізолятор, але моя лікарка сказала, що в мене звичайна застуда, і залишила з усіма.

У четвер уже стало ясно, що на вихідні я залишуся в санаторії. Основне лікування припинили до тих пір, поки я не видужаю, зате поточне нічим не відрізнялося від звичного лікарняного. Мене відвідувала директриса, потім приїжджали мама і брат, але всі їхні гостинці я б із радістю проміняв на одну годину перебування вдома.

Навіть на півгодини проміняв би.

Іноді мені кращало, і тоді все навколо на якийсь час переставало бути схожим на сон. Один із таких моментів трапився у четвер увечері. Світло вже погасили, а в грубці, як завжди, затишно гудів вогонь.

Тхорик, для якого ця ніч тут була останньою, з ностальгією у голосі говорив про те, які гарні історії знає і вміє розповідати Ренат. Думаю, йому самому хотілося наостанок почути ще одну, але чомусь не наважувався попросити.

— Ренате, може, і нам розповіси? — запропонував один із «привидів».

— Якщо, звичайно, твій таємничий голос не проти, — зрадів Тхорик.

— Таємничий… що? — запитав другий «привид», який займав тепер місце Ігоря.

— Пусте, — відповів Ренат. — Головне, щоб я не був проти.

Я вже знав на той час — він із того самого інтернату, що й близнюки (мати Рената померла від зараження крові під час операції, а батько досиджував довгий строк у в’язниці), і опинився у «Супутнику» відразу після закінчення піонертабірного сезону. Тому чомусь подумалося: скільки ж таких, як ми, встигло пройти цієї осені через його історії, коротаючи довгі дощові вечори й хоч ненадовго тамуючи тугу за домівкою.

— Я розповім вам про одного ката, який жив у світі, дуже схожому на наш, — почав Ренат. — Може, він там і зараз живе.

— Це як… у паралельному світі? Я в книжці читав… — устромив слівце хтось із «привидів».

— Точно, — відповів Ренат. І продовжив: — Головне, що ніхто не знав хто він такий і звідки, ніхто ніколи не бачив його обличчя. Бо таким був Закон про Страту, зрозуміло? Найдавніший із законів, який зберігся ще з часів Середньовіччя. Все змінювалося, цивілізація розвивалася, поки не стала схожою на нашу, навіть у чомусь розвиненішою. Але люди чомусь вирішили не змінювати той закон. Важко сказати чому. Може, він просто виявився надійнішим за інші, і час нічого не зміг з ним удіяти. А може, людям подобалася багатовікова таємниця, яка дожила до їхніх днів, і не хотілося її вбивати. З покоління в покоління люди звикли вважати Ката безсмертною істотою, яка вже кілька сторіч живе в своєму замку біля Плахового майдану, де завжди скоювалися страти. Більшість справді у це вірила, тому було написано тисячі книг, а потім і знято сотні фільмів про загадкового Хазяїна замку, в який ніхто не міг потрапити. За старою легендою, цей замок збудував сам Кат, а коли будівництво завершилося, він особисто вбив усіх, хто там працював. Із тих пір, згідно з законом, більше ніхто не мав права позбавляти життя, крім Ката. А Держава створила особливу службу, яка постійно охороняла всі підходи до замку. Тільки Кат міг вийти звідти або потрапити назад. Але ніхто не знав, як і коли це відбувається. Люди могли бачити його тільки на помості під час страт. Він з’являвся в чорному вбранні з прикритим обличчям із-за величезних броньованих дверей, які б не протаранив і танк, робив свою справу (за давнім звичаєм — мечем) і йшов назад. Автоматичні лазерні пушки розстріляли б навіть короля, якби той спробував напасти на Ката. Вже декілька століть його зображення було на гербі Держави — людина в чорній сутані, яка спирається на довгого дворучного меча.

— А він і справді був невмирущим? — запитав Ромка.

— Та ні, звичайно. — Я почув, як під Ренатом скрипнуло ліжко. — Просто колись жив чоловік, він був придворним ученим, і одного разу король наказав йому створити якийсь особливий закон на честь закінчення всіх воєн, бо того року він переміг усіх своїх ворогів і об’єднав увесь світ в одну країну. Цю війну розпочав ще прапрадід короля. Ось тоді вчений і вирішив, що нехай тепер залишиться лише одна людина, яка матиме право вбивати. Адже хтось усе одно повинен страчувати злочинців, ґвалтівників та вбивць. І створив Закон про Страту. Але королівський учений навіть не здогадувався, що цей закон зможе проіснувати так довго — кілька сторіч. Він лише хотів, щоб закон діяв до смерті короля.

Найскладнішим виявилося тримати в таємниці, хто ж насправді та людина, яка має право вбити, бо Закон про Страту забороняв це знати навіть королю. І тоді вчений придумав спеціальну систему, щоб зберегти Закон якомога довше. Наприклад, він передбачав, що обов’язково віднайдуться люди, які спробують вирахувати Ката. Або хтось випадково зверне увагу на людину, яка завжди кудись щезає під час страт. Або ще щось. Тому той учений вирішив, що Кат не має мати родини, близьких родичів і друзів, але й жити усамітнено теж не буде. А страти завжди відбуватимуться в ті дні, коли весь народ святкуватиме якесь велике свято, ніхто не працюватиме й кожен може піти туди, куди захоче. Ще він склав дуже жорсткий звід вимог, яким повинен відповідати Кат. Дуже жорстоким, бо треба було мати особливі якості, щоб стати Катом. Одним із правил, приміром, було: коли Кат стане старим, то має передати своєму спадкоємцеві всі секрети, а сам відразу померти. Двох людей, які б знали таємницю Закону про Страту, існувати не могло. Ось чому чинний Кат довго вибирав спадкоємця, випробовував його і придивлявся, щоб не помилитися.

Потім учений побудував за своїм власним проектом той самий замок біля Плахового майдану і провів до нього глибокий підземний тунель завдовжки тридцять кілометрів. Він мав таємний вхід, заплутаний хитромудрий лабіринт усередині й безліч смертельних пасток, пройти через які міг тільки Кат, який знав їхні секрети. Робітники, які п’ять років будували замок і тунель, постійно жили під землею, туди їм приносили їжу і все необхідне. Це були переважно бурлаки й каторжники. Вони швидко помирали від важкої роботи і хвороб, і тоді на їхнє місце приходили нові. Їх треба було так багато, що незабаром почало не вистачати. Вчений умовив короля, щоб йому привозили робітників із дальніх провінцій. Коли будівництво закінчилося, він пообіцяв робітникам, що залишилися живими, величезну нагороду й волю. Запросив їх на бенкет у заздалегідь викопану під землею велику залу, а коли всі там зібралися, то влаштував обвал…

— Поховав усіх живцем? — не стримався Тхорик.

— Так, усі загинули. Учений настільки захопився своєю ідеєю, що, зрештою, сам він і став першим Катом. Але спочатку переконався, що відповідає всім вимогам.

— От псих! — подивувався чийсь голос у темряві.

— Так, зовсім поїхав мізками, — згодився Ренат. — Родини і близьких друзів у нього теж не було. Він навіть про всяк випадок убив короля, щоб трон посів його син, який узагалі нічого не знав. Але вчений усе ж таки думав, що секретна нитка обірветься зразу після його смерті і, звичайно, навіть думки не припускав, що створений ним Закон проіснує стільки століть.

— У нас вечорами розповідали зовсім не такі історії, — забурчав один із «привидів». — Я хочу про мерців.

Йому ніхто не відповів. А може, не встиг, бо цієї миті я запитав:

— А ким був той Кат, про якого ти говорив спочатку?

— Ким він був? Він був… бухгалтером. Простим бухгалтером у конторі.

— Моя бабуся теж бухгалтер, — вагомо зауважив Тхорик.

— Минуло вже десять років, як старий Кат зробив його своїм спадкоємцем. І ще десять років перед цим він за ним спостерігав, навіть став його близьким другом. Коротше, знав про нього все. І вирішив зупинитися на ньому. Щоправда, про всяк випадок старий Кат тримав на прикметі ще двох-трьох.

— А якби той відмовився? — запитав Ромка.

— Тоді старому Катові довелося б його вбити. Іноді таке траплялося й раніше. Тільки рідко, бо той учений, який створив Закон про Страту, хоча і схибнувся на своїй ідеї, але був дуже розумною людиною, і його система вибору спадкоємця майже ніколи не давала осічок.

— Кльово… — гмикнув хтось.

Мені теж подобалася історія Рената, хоча вона зовсім не була схожою на всі ті, що я чув раніше, навіть на його власні. До того ж Ренат дуже рідко дозволяв комусь себе перебивати, а тут… Немовби він сам бажав, щоб його перебили, провокував деталями, неначе ставився до неї якось по-особливому. Я думаю, він і нас примусив. Принаймні того вечора.

— Однак старий Кат порушив одне правило: він знав, що його майбутній спадкоємець колись мав родину — дружину й сина, — хоча вона давно й розвалилася. Дружина від нього пішла до іншого й забрала із собою сина. Потім несподівано померла, а вітчим віддав хлопчика до інтернату. Багато років його справжній батько стежив за життям сина, поки той виріс. Але ніколи не спілкувався з ним, тільки спостерігав здалеку. Старий Кат про все це, звичайно, знав і все одно вибрав його. Можливо, тому що йому було вже багато років і він боявся спізнитися, а кращої заміни собі не бачив. І ось він привів майбутнього Ката в підземний лабіринт, щоб показати дорогу до замку й навчити проходити через усілякі пастки. Коли вони йшли (а дорога тривала дев’ять годин), то іноді наштовхувалися на…

— Мерців? — з надією спитав той самий «привид».

— Мертвяки, мертвяки… — передражнив його другий (утім, цього я пам’ятаю — вогненно-рудий здоровань років п’ятнадцяти, який дуже швидко захопив верховенство після від’їзду наших «вождів»). — Та заткнися ти зі своїми мерцями! Некрофіл довбаний!

Я ледве не вліз, щоб збагатити свій словниковий запас новим надбанням. Однак вчасно зметикував, що моя допитливість буде дуже невчасною. Тож просто вирішив запам’ятати незрозуміле слово, щоб пізніше проконсультуватися з Дімою або мамою (коли я таки запитав маму про це, то вона спершу окинула мене дивним-дивним поглядом, а потім відповіла, що мені зовсім не варто цікавитися такими речами).

Ренат терпляче перечекав, поки кінчиться перепалка між новенькими.

— Так, були, були там мерці, — заспокоїв він «некрофіла». — Але небагато. Просто час від часу хтось випадково знаходив, вхід до лабіринту: заблукала дитина, різні п’яниці чи ще хтось. Та ніхто не міг вибратися звідти живим, усі гинули або в пастках, або від голоду. Одного разу молодий Кат навіть почув чийсь голос, коли йшов до замку на чергову страту. Це був чоловік, який заблукав у одному з хибних ходів; а їх у лабіринті було безліч.

— І що, залишив того помирати?

— Звичайно, — відповів Ренат. — Він не мав права його рятувати, бо відразу виказав би себе. Він не міг цього зробити в лабіринті, ясно?

Ренат ненадовго замовк, а потім продовжив свою історію:

— Коли старий Кат передав йому всі знання, то помер того самого дня — кинувся під потяг. Нібито впав на рейки випадково, щоб його зникнення ні в кого не викликало підозр. Адже хтось би міг здогадатися, ким він був, і почати стежити за всіма, з ким той спілкувався. А так виходило — звичайний нещасний випадок.

— А як же розвідка? — раптом засумнівався Рудий. — Невже навіть там не знали, хто Кат?

— Залишилися тільки звичайна поліція й таємний відділ, що займався розшуком кримінальних злочинців. Але ж Кат не був злочинцем, — не спиняючись відповів Ренат. — А розвідка… фьюі-іть!.. Бо вже давно ніхто не воював. Просто іноді хтось із людей хотів викрити Ката, щоб прославитися або… Або з нічого робити. Але їм нічого не вдавалося.

— Добре, вибач, — сказав Рудий. — Це я так.

— І от якось років десять по тому Кат вийшов для чергової страти. На помості стояли п’ятеро засуджених. Троє чоловіків, одна жінка й зовсім молодий хлопець. Кат раптом упізнав у ньому свого сина. Але й оком не змигнув. Він, як завжди, почав свою роботу, тільки влаштував так, щоб син у черзі був останнім. А потім… Оглушив його, вдаривши по голові рукояткою меча, перекинув через плече і щез за броньованими дверима замку. Спочатку народ нічого не зрозумів, усі завмерли — і на Плаховому майдані, й біля телевізорів, адже ніхто такого не очікував. А коли дехто з них кинувся до дверей, що вели на ешафот, їх скосили лазерні пушки. На майдані почалася паніка, багато людей загинуло в тисняві. Уже наступного дня по всьому місту спалахували заколоти й почався безлад. Незабаром усі провінції, які багато століть тому король об’єднав в одну країну, відокремилися, і почалася велика війна.

— А до чого тут війна? — обурився хтось з «привидів».

— Та на тому ж законі все й трималося, бовдуре! — ляснув рукою по ковдрі Рудий.

— У саме яблучко, — сказав Ренат. — Вийшло так само, якби хтось викрутив непомітний, але важливий гвинтик з великого механізму або витяг нижню карту з карткового будиночку. Тільки нікому й на думку раніше не спадало, що таке може трапитися.

Якийсь час ми лежали мовчки, переварюючи незвичну історію Рената.

— Стривай, а що ж було з Катом і його сином? — раптом прокинувся Тхорик.

— Більше їх ніхто не бачив.

* * *

До суботи всі наші роз’їхалися по домівках, навіть Ромка. Залишилися тільки я й Ренат, та й того забрали ще вранці, посадили в службовий автобус з кількома іншими інтернатівцями з «фуфлижників» і повезли до міста на якесь обстеження. Того дня я ледь не загинув.

Усе почалося із замикання електропроводки у коморі для білизни. Швидше за все, причиною стала вогкість, що просотувалася крізь дах, адже дощ — то ледь помітний, то справжня злива — не вщухав ні вдень, ні вночі. Кілька купок змінної білизни поволі тліли в коморі, поки на дим, що просочувався в коридор, не звернула увагу одна з чергових медсестер, коли проходила повз двері. Вона покликала на допомогу другу медсестру, яка мала ключ, і разом вони залили тліючу білизну водою. Невеликий одноповерховий корпус швидко заповнився їдким димом.

Оскільки викликати пожежників уже не було потреби, вони обмежилися дзвінком електрику, а дітей, які залишилися на вихідні, вивели на вулицю, щоб провітрити палати. Окрім однієї — в якій був я. Мене, хворого, тягнути на дощ вони не зважилися. До того ж моя палата була в іншому від злощасної комори кінці коридору, і туди дим ще не встиг добратися.

Однак про всі подробиці я дізнався вже потім.

Пам’ятаю тільки, як розплющив очі, виходячи з гарячкової напівдрімоти, і почав усвідомлювати, що мені нічим дихати. Палата була заповнена густим сизим туманом, що виїдав очі й подразнював моє хворе горло. І напад болісного грудного кашлю змусив мене нарешті зрозуміти, що все це — не сон.

Я встав із ліжка і зразу втратив орієнтацію в цьому тумані. Навіть якби мені спало на думку покликати на допомогу, то навряд чи я зміг би це зробити через задушливий кашель. Крізь сльози мені іноді вдавалося вихопити абрис світлого прямокутника одного з чотирьох вікон, який відразу ж зникав. Я довго (хоча сумніваюся, щоб це насправді тяглося довго) блукав палатою, натикаючись на спинки ліжок і втрачаючи останні крихти свідомості.

Коли раптом побачив прямо перед собою чиюсь високу фігуру, неясний, але такий знайомий силует… Я зробив крок до нього — неусвідомлено, раніше ніж устигла з’явитися перша думка чи емоція, як подорожній до світла, яке вказує правильну дорогу з глибин підземного лабіринту…

— Пішли зі мною, Юро, — я не міг не впізнати голос батька. — Вони забули про тебе. Пішли зі мною. Просто зараз…

Я потягся до його руки…

І знепритомнів.

* * *

— На ліжку?

— Так, ти лежав на своєму ліжку, — підтвердив Ренат. Це саме він першим звернув увагу, що крізь віконні рами нашої палати просочується дим. Виходило так, що автобус повернувся з міста саме тоді, коли я розплющив очі від ядухи.

Був вечір, близько дев’ятої, але спати ще не хотілося, і ми, не вимикаючи світла, просто лежали на своїх ліжках. Можна було, звичайно, піти до їдальні, щоб подивитися телевізор, але бажання чомусь не виникло, та й мені знову погіршало. У палаті, яку ретельно провітрили ще вдень, досі відчувався запах горілих простирадл і наволочок. Покидаючи корпус, сестри залили водою тільки частину білизни, і незабаром вона почала диміти знову.

Думаю, що я задихнувся б раніше ніж черговий електрик протверезів і притягся до нашого корпусу або хтось вирішив заглянути усередину, щоб перевірити, чи все гаразд.

Але як же я зміг опинитися на своєму ліжку? Ось що викликало у мене подив. Навряд чи я зумів би це зробити, навіть якби був притомним, а тоді…

— Знову бачив його?

Замість того, щоб запитати, як Ренат здогадався (напевно, це було неважко прочитати на моєму обличчі, в усякому разі, Ренат міг цілком), я просто кивнув:

— Зовсім, як тато, коли навчав мене грати в шахи.

Я й зараз ясно пам’ятаю той день. Мені незабаром виповниться шість, я сиджу за великим столом у нашій вітальні перед розкладеною шахівницею і переставляю фігури, розташувавши їх у різному порядку. Мене цілком захоплює це заняття. Ось чорні захищаються, кидаючи вперед численну піхоту під командуванням двох довготелесих офіцерів і генерала-тури… А ось чорні й білі об’єднаними силами готуються відбити напад невідомого ворога, будують біло-чорні редути, укріплені на флангах могутньою кіннотою, а боязливі королі туляться один до одного під опікою своїх охоронців-ферзів…

Батько заходить до кімнати, якийсь час спостерігає за цими маневрами.

«Давай навчу тебе грати в шахи», — і сідає навпроти. Сонце за його спиною заглядає у вікно вітальні, танцює яскравими відблисками на полірованому столі, іскріє у вигинах шоломів моїх «солдатів», і я киваю батькові, усміхаюся і мружу очі.

Грати я, звичайно, не навчився, зате дізнався, як ходять фігури, і цього було досить, щоб уліпити мат Дімі вже тиждень по тому. Тому можу сказати: батько встиг мене чомусь навчити — рухати фігури на дошці. Напевно, це вже немало. Я знав хлопців, у яких не було й того. Наприклад, Ренат.

— Але ж тут було повно диму.

— Мені так здалося.

За вікнами в темряві стукотіли дощові краплі, вибиваючи складний дріб на жерсті зовнішнього підвіконня, стікали з листя дерев, що швидко ріділо. Вони давно вже стали звичними знаками присутності Осені.

— Скажи чесно, ви всі його бачили?

— Усі.

— А хтось із новеньких… уже?

— Не знаю. Можливо.

— Думаєш, не варто їх попереджати?

— Вони не зрозуміють… Поки самі його не зустрінуть. Я намагався раніше… Добре, давай спати.

Ренат устав і вимкнув світло. Повертаючись назад повз моє ліжко, він раптом зупинився, узявся обома руками за спинку й подивився на мене.

— Що?

— Ніяк не можу зрозуміти… — Ренат з тихим скрипом повернув долоні навколо спинки ліжка. — Що його тягне до таких, як ми? Навіщо це йому? — знову ледь уловимий скрип. — А може, річ у нас? — скрип. — Може, ми самі його і створили?

Він нарешті заліз під свою ковдру, і я, вже опускаючись у м’який сонний прилив, ледве розчув, як він вимовив щось іще.

* * *

Я, як завжди, поволі виходив із чергової недуги, і лише в середу мені стало краще. Отже, тепер можна буде прискорено завершити раніше призначений лікарем курс. Щось змінилося за той час, поки я хворів, але не ясно що. Такі речі завжди стають помітними, якщо пропускаєш кілька «серій». Зі мною це було вже не вперше й далеко не востаннє. Просто ти щось губиш, не обов’язково важливе. Але відчуваєш це.

У четвер Ромка — хто б подумав! — підбив старших «привидів» випробувати одного з новеньких «ниткою і шторою» й увечері особисто керував усім процесом. Ренат, який і раніше був не надто товариським, здавалося, раптом замкнувся ще сильніше й рідко до когось звертався. Він багато читав, подовгу гуляв на самоті після занять у санаторній школі і навіть майже не розмовляв. Його таємничий голос теж перестав з’являтися вечорами. Щось змінилося. А може, річ була в мені, може, це я намагався не вникати в ці зміни, знаючи, що незабаром поїду. Три тижні, які здавалися мені першого дня величезним терміном, майже цілим життям, промайнули крапля за краплею… і ось — майже стекли швидкою ниткою води у клепсидрі.

Мене ще двічі відвідував Діма — у мами був робочий тиждень. Діма розповідав про домашні справи, різні новини й обіцяв, що ми неодмінно підемо разом на «Каскадерів» після моєї виписки із «Супутника». Саме він приїхав за мною й останнього дня.

Я від’їжджав до обіду, оскільки наступний автобус відходив лише через годину. Передав своїй лікарці зібраний мамою презент і попрощався з хлопцями, а Ренат, як на зло, кудись запропав. Я оббіг увесь корпус, заглянув у всі куточки, але його ніде не було. Інші теж не бачили хлопця. Однак треба було квапитися. Засмучений тим, що не вдалося попрощатися з Ренатом, я вийшов з маленького корпусу дитячого санаторію, де провів три тижні свого життя (не такий уже малий термін, коли тобі лише сім років), тримаючи старшого брата за руку. І ми рушили довгою алеєю до центрального входу.

Усе виглядало майже так само, як і двадцять один день тому. Тільки гіпсові фігури більше не здавалися такими зловісними, гілки дерев і чагарників ще сильніше оголилися, відкриваючи темні стовбури, а повітря стало холоднішим — з рота йшла легка пара, такі собі хмаристі фантоми. І ще, звичайно, ми рухалися у зворотному напрямі…

Додому.

— Гей!.. — донеслося до нас ззаду. — Гей, Юрку!

Я знав тільки одного хлопчака, який зараз міг би наздоганяти нас мокрою доріжкою алеї. Діма пройшов кілька метрів уперед і зупинився, припалюючи сигарету, а я залишився на місці.

— Ще трохи, і я би тебе пропустив, — сказав Ренат, захекавшись від бігу. Таким щасливим я його ще ніколи не бачив. — Уявляєш, за мною приїхав батько, — він показав у той бік, звідкіля прибіг.

За сотню кроків від нас неквапливо прогулювався кремезний чорнявий чоловік. Але навіть з такої відстані їхня схожість була очевидною.

— Вітаю, — сказав я, щиро радіючи за Рената. — Чорт, це здорово! Виходить, ти теж поїдеш сьогодні?

— Ні, — він, сміючись, похитав головою. — Ми їдемо просто зараз. Я тільки з тобою хотів попрощатися. І бачиш, ледве не проґавив.

— Так, а я подумав…

Ренат простягнув мені руку:

— Радий був з тобою познайомитися.

— Я теж, — у мене раптом зрадливо защипало в очах, але на душі стало якось легше і спокійніше.

Ми потисли на прощання один одному руки, і це було першим у моєму житті по-справжньому чоловічим рукостисканням. Я ще кілька секунд дивився, як він повертається назад до свого батька, а потім приєднався до Діми.

— Щасливо! — вигукнув Ренат, махнувши рукою.

Я повернувся й відповів так само.

— Разом їдете? — запитав Діма, коли ми рушили далі.

— Угу, — кивнув я. І додав: — Це мій друг.

— Я так і зрозумів, — Діма сильним щиглем запустив недопалок у кущі. — А хіба з того боку є якась дорога?

— Що?

Що… що…

Слово звучало й звучало по дивно замкнутому колу, хоча це було неможливо, бо час нездатний так сповільняти свою ходу, але воно продовжувало звучати, а я перебував у його центрі, нанизаний на цю застиглу вісь, спостерігаючи за світом, що плавно обертався навколо мене, і намагався не дивитися назад, думаючи про дорогу, якої не було, і знову швидше, швидше… Хіба може так довго тягтися історія про один раз, яку він так любив розказувати нам? Так довго не може. Але він сам ненавидів цю страхітливу невідомість, тому що завжди найсильніше з усіх нас хотів дізнатися, що ж там, за тією межею, його мучило, навіщо йому такі, як ми, він завжди хотів заглянути за неї. І того вечора, коли я повільно крізь сон почув його слова, що є тільки один спосіб про це дізнатися, і не зрозумів, світ став надто повільно обертатися навколо осі, в осклянілому часі. Я думаю, як довго може звучати слово, сказане мільйони років тому, встигаючи помітити у просвіті між хмарами блиск сонця, вперше за стільки тижнів уже все розуміючи і знаючи, що не встигну…

…А потім закінчився 80-й, і більше їх ніхто не бачив.

Шумен

До теми самостійності

Що вийде, коли ти — сімнадцятирічний хлопець і твої батьки якось уранці повідомляють про свій намір поїхати у відпустку — щось на зразок їхнього медового місяця «двадцять років по тому»? «Чудово», — трохи здивовано відповідаєш ти, і лише за хвилину до твоїх звивин доходить суть сказаного: адже ця стара закохана парочка збирається злиняти, чорт забирай, удвох! Січеш?

Мабуть, січеш, якщо, звичайно, ти не повний даун.

«Та це ж просто ГЕНІАЛЬНО!» — зворушено вигукуєш ти, а подумки вже прикидаєш, які грандіозні можливості відкриваються попереду. І одночасно починаєш мучитися здогадами, скільки бабок виявиться у твоєму повному розпорядженні. Мабуть, ці роздуми відбиваються на твоїй фізіономії, тому що старі змовкають, і мама запитує, чи все гаразд, чи не сильно тебе засмутила ця звістка, й одразу поспішає додати, що їхня відсутність триватиме недовго — приблизно два-три тижні, але якщо ти проти…

«О ні, ні!» — майже кричиш ти з виразом нескінченної самопожертви й квапишся десь сховатися з дурнувато-щасливою усмішкою, в якій розпливається обличчя. І хто тільки скаже, що Бога нема на світі! Але тепер ти точно знаєш, що все це підступи мерзенних єретиків.

А через два дні апостол Петро особисто являється до тебе, щоби вручити ключі від Раю.

Перші хвилини волі з тобою поспішають розділити найближчі друзі й, звичайно, найкраща подружка. Ти ще не встиг спробувати всіх благ, які запропонувала ця лукава повія на ім’я Воля, але десь у глибині душі вже починаєш підозрювати, що згадуватимеш цей час навіть багато років по тому.

Холодильник зусиллями матінки виглядає невичерпним на кілька років уперед, а гроші, що залишив батько, — цілим статком, який тобі не розтринькати до старості; пиво тече рікою… І, Боже мій, ти нарешті почуваєшся Людиною, бо вперше в житті отримав можливість дізнатися, як це — дивитися телевізор із задертими ногами й сигаретою між пальців. Але головне, що тобі глибоко начхати на ту купу занудних дрібниць, якими старі зазвичай обтяжують усе твоє існування. А що ж таке самостійність, як не можливість самому розставляти пріоритети в дрібницях. Але твій Рай не вічний (хай би як ти веселився, щось таки не дає тобі цілком забути, що день X наближається), і тому поспішаєш насолодитися сповна.

Тоді ти ще не в курсі, що дізнався лише половину правди про своє нове становище: лише прочитав яскраву вивіску, але ще не встиг заглянути за річ і побачити, що приховується там.

П’ятого чи шостого дня життя трохи заспокоюється, нишком з’являються перші ознаки пересичення й невеличка нудьга — тебе вже не так тягне десь вештатися до ранку, а сигаретний попіл і банки від пива, розкидані повсюдно стихійним лихом (одну знаходиш у підодіяльнику), уже відверто дратують. Сьомого дня з’ясовується, що невичерпний холодильник по-зрадницьки спорожнів — прямо пропорційно зростаючому Евересту брудного посуду біля мийки; підлога ванної вкрита мозаїчним килимом смердючих шкарпеток… Коротше, починаєш зауважувати різні нехороші речі, про які, схоже, тебе забули попередити. І найгірша з них полягає в тому, що від недавнього капіталу, який залишили батьки, в кишені прощально дзеленьчить жалюгідна жменька дріб’язку (а до повернення старих ще ціла вічність — днів десять чи десь так). Чорт, ну звідки тобі було знати, адже ти не звик витрачати стільки!

Ось тут і настає жорстоке похмілля від першого тижня волі, і ти розгублено дивишся вслід повії, яка вихиляє кістлявим задом, пошивши тебе в дурні.

* * *

Ще до того, як сімнадцятирічний Макс Ковальський остаточно переконався у своїй нездатності вести домашнє господарство, оголошення для бажаючих покращити пам’ять уже висіло на ліхтарі біля дитячого майданчика. Той самий клаптик паперу, що виявився першим кроком на його шляху в кошмар набагато гірший, аніж він міг собі уявити. У кошмар, з якого не існує виходу.

25 афіш і трохи клею

Самозванця-менеджера півдюжини львівських аматорських рок-груп на прізвисько Батут Макс помітив ще здалеку. Той намагався приліпити кольоровий плакат на трамвайній зупинці, через дорогу від великого католицького костелу, збудованого поляками на початку XX століття біля Привокзальної площі. Батут вочевидь не надто придавався до такої роботи: кутики афіші те й робили, що випиналися вперед, прагнучи прийняти колишню скручену форму, якої набули в рулоні. Тому коли доходила черга до нижніх, верхні вже робили «козу», наче глузували з його зусиль. Батут обдмухувався і млів від спеки, яку погано переносив. Поруч на вільному сидінні зупинки Макс побачив цілий рулон плакатів, скріплених чорною гумкою, і банку канцелярського клею.

Наблизившись до Батута й спостерігаючи за його спробами дати собі раду з афішею, Макс подумав, що набагато практичніше було б скористатися скотчем.

Вони познайомилися позаминулого літа, коли їхали в одному купе потяга. Їхня приязнь тривала й надалі — як з’ясувалося незабаром, в обох була мета потрапити на заключний третій день рок-фестивалю в Києві. Тоді мали виступати такі круті команди, як «Монстер Магнетт» і «Металіка», і ще старі добрі динозаври на кшталт «Світ» і «Смокі». Щоправда, потім більше часу вони з Батутом провели в різних компаніях. Після цього ще кілька разів бачилися мигцем у Львові. Але зараз Макс легко його впізнав із тридцяти кроків за зібраним у хвіст хаєром і характерно вим’ятою сорочкою з закасаними до ліктів рукавами, що вилізла ззаду з штанів і звисала над його широкою задницею, як пародія на прапор Країни Вранішньої Свіжості. Вік Батута з однаковою імовірністю визначався в межах від двадцяти до тридцяти років чи трохи більше.

Макс підійшов до нього ззаду і плеснув по плечу. Батут підскочив від несподіванки, ледь не звівши нанівець працю кількох останніх хвилин, але все одно, здавалося, був радий його бачити.

— Нова команда? — запитав Макс, розглядаючи афішу з чотирма патлатими відрубаними головами в стилі «Діп пепл».

— Ага, — розплився в усмішці Батут і витер тильним боком долоні лискуче від поту обличчя. Макс раптом сповнився впевненістю, що зобразити на афіші групу «Драглайн-2» під «Діп пепл» було саме його ідеєю.

— Післязавтра лабають у «Роксі», — Батут тицьнув пальцем у рядок, який великими синіми буквами проступав під «головами», де вказувалося місце й час проведення концерту. — А наступного дня виступатимуть у збірному проекті з «Білою зоною» і «Мертвим півнем» у залі політеху. Тому приходь.

— Чому б ні, — сказав Макс. — Якщо влаштуєш на шару, а так…

— Без проблем. У «Роксі» точно влаштую.

Батут знову витер обличчя й продовжив займатися плакатом.

— До речі, як тобі ідея? — він кивнув на четвірку голів.

— Твоя? Нічого, тільки мені здається, я це десь уже бачив.

— Справді? Чорт… знаєш, мені тепер теж так починає здаватися.

— Давно тут мудохаєшся?

— Не так щоб дуже, але ця спека… уф-ф!.. просто остогидла, — зізнався товстун. Однак цього разу йому вдалося приліпити як слід кутики афіші, а може, це клей устиг підсохнути на сонці й нарешті взявся до справи. — Якщо так піде далі, до вечора не розклею і половини.

— Угу, — погодився Макс, підкурюючи сигарету.

— Слухай… — зірвався Батут, якась раптова думка проступила на його обличчі, як форма начинки через тісто.

— Навіть не проси, — сказав Макс, посміхаючись і відступаючи на крок. — Нізащо цього не робитиму.

Батут теж посміхнувся й подався за ним.

— І не подумаю!

— Мені сьогодні ще треба встигнути домовитися про апаратуру, — почав умовляти Батут. — І зустрітися з…

— Ні.

— Ну, будь…

— Не буду я бігати по всьому місту з твоїми дурнуватими головами!

Товстун шморгнув носом і зупинився.

— Чому ж дурнуватими? Нормальна заморочка, — він оглянувся на приклеєний плакат, витираючи пітні долоні об штани. — Слухай, мені справді до зарізу треба… Добре, я тебе зрозумів, — і назвав суму.

— Ні.

Той додав.

— Усе одно ні, — сказав Макс.

Батут подумав і додав іще.

Макс відкрив рот, щоб послати великого ділка шоу-бізнесу за Камчатку, а самому піти додому, але вчасно згадав про свої фінансові труднощі. Тому уточнив суму.

Батут закотив очі й додав ще трохи, заявивши, що це межа його можливостей, поваги до себе, здорового глузду й найвищих показників на торгах Лондонської біржі, і за більше він сам згоден лазити по місту хоч до наступного ранку.

Зручний випадок поповнити спорожнілу скарбницю сам, здавалося, йшов Максу в руки, хоча щодо крайніх меж Батут явно переборщив, та й роль розклеювача його анітрошки не радувала. Але, подумавши ще мить, він погодився.

— Розрахуємося на концерті, — підсумував Батут.

Коли Макс відмахнувся і зробив вигляд, ніби йде, він знову якось одразу посмутнів і з важким зітханням поліз до кишені по гроші. Потім передав Максу рулон з афішами, банку клею й оснастив усілякими ЦВ, що становили безсумнівну цінність для дебіла.

«Боже, ну і вляпався ж я», — думав Макс, спостерігаючи, як Батут заскакує на ходу в трамвай і махає йому на прощання рукою.

Випереджаючи сонце

Єдиною реальною проблемою виявилася спека. Близько полудня, коли Макс зустрівся з Батутом і уклав угоду століття, невидима доменна піч тільки починала розігріватися, але до третьої години задихала на всю потужність. Тому Макс наслідив лише в ортодоксальних місцях, львівською периферією вирішив знехтувати й поїхав додому. Нова футболка наскрізь промокла, а синій текст КОНЦЕРТ ВІДБУДЕТЬСЯ останні чверть години очевидно тяжів до кабалістичних пермутацій. Шість афіш з восьми, що залишилися, Макс викинув у найближчий смітник.

До-ре-мі-до-ре-до, хлопці.

Одну афішу він вирішив залишити собі на пам’ять, другу — повісити біля будинку, в якому мешкав, — радше заради розваги, аніж задля чистоти сумління.Підходяща місцинка визначилася ще дорогою — дитячий майданчик під його балконом на другому поверсі, звідки він спостерігатиме за реакцією народу і зможе внести свою лепту в забруднення атмосфери. Цікаво, чи чуваки з «Драглайн-2» вже в курсі, який плакат для них зварганив Батут? Ха-ха…

Утім, через спеку Макс ледь не відмовився від свого наміру. Справжнє пекло — здавалося, сонце навмисне женеться за ним по п’ятах, поливаючи мегарентгенами термоядерного кошмару.

Макс вийшов із розпеченого тролейбуса й купив у найближчому магазині літрову пляшку мінеральної води, незважаючи на те що до будинку залишалося не більше сотні кроків, і залпом випив її. Полегшало. Потім, блаженно відригуючи, попрямував додому. Обійшов його з фронту, де був дитячий майданчик, точніше, те, що претендувало на цю назву: двійко скрипучих, як пружинне ліжко старої повії, гойдалок, пісочниця та перекособочена гірка, яка пам’ятала сотні маленьких задниць сьогоднішніх батьків.

Максові руки були липкими від поту й дурнуватого канцелярського клею, який йому дав Батут, через що довелося добряче поморочитися, щоб розпрямити й намазати куточки афіші. Двоє шестирічних дітей, які гралися в якусь тільки їм зрозумілу гру, кинули своє заняття й підбігли до Макса, дивлячись з відкритими ротами на чотири патлаті голови, коли афіша, нарешті, зайняла місце на ліхтарному стовпі, ледь обігнувши його прямі кути з обох боків. Виглядало, на думку Макса, не так щоб дуже, але терпимо.

— Дядьку, а хто таке з ними зробив? — запитав один із хлопчиків, зачаровано розглядаючи голови. Незважаючи на липневу спеку, він шмаркав і говорив у ніс.

Макс спершу не зрозумів, а потім посміхнувся:

— Один страшний шоумен на ім’я Батут.

— Я так і думав, — зі знанням справи кивнув інший хлопчик. — Шумен…

Макс закрутив ковпачок на банці з клеєм і зібрався йти, але раптом помітив, що один бік афіші обвис, хоча клей на спеці тужавів досить швидко. Щось під плакатом, у самому центрі, утворювало невелику опуклість, що створювала натяг. Макс відгорнув відклеєний край афіші й побачив чиєсь оголошення, яке не помітив раніше, тому що був цілком поглинутий боротьбою липких пальців з папером. Оголошення, напевно, провисіло тут не менше місяця. Воно віддавало жовтизною і з боків скручувалося в трубочку, мабуть, неодноразово побувало під дощем. Якщо Максу не зраджувала пам’ять, останній раз накрапало з неба десь три тижні тому. Він зірвав оголошення (швидше воно само прилипло до пальців — ще трошки, і його просто відніс би легкий подув вітру), спробував струсити, однак виявилося, що простіше запхати його в кишеню джинсів, щоб спекатися цього клаптя паперу без допомоги іншої руки, в якій Макс тримав ідіотську банку з клеєм і вже добряче пом’яту останню афішу. Папір, жмакаючись, хруснув у кишені, як древній пергамент часів Хеопса, і затих.

Афіша завдяки підсохлому клею знову оповила стовп міцними обіймами дружини Потифара, і Макс швидко попрямував додому з мрією про холодний душ.

Двоє хлопчаків навряд чи зауважили його відхід. Із задертими вгору головами вони залишилися стояти перед афішею.

— Шумен… — повторив шмаркатий, і вони багатозначно переглянулися.

Коли доводиться на дещо зважати

Макс освіжився в душі, а потім пішов на кухню й відчинив дверцята величезного двометрового холодильника фірми Whirlpool з метою щось перекусити, а заодно оцінити збитки, яких зазнали припаси. Перед від’їздом старі вщерть забили холодильник, та й сам Макс кілька разів робив деякі покупки, але зараз картина була невтішною. Виходило, що грошей, які в нього залишилися, навіть враховуючи сьогоднішній випадковий заробіток, ледь вистачало, щоб протягти до приїзду батьків. Отже, найближчі два тижні йому забезпечена строга дієта на простій та корисній їжі.

Що ж, чудово, якось він це переживе. Принаймні період свободи, який надали йому, того вартував. Ну, в будь-якому разі перших кілька днів.

Далі пішло вже не так гладко. Наприклад, безлад у квартирі, який Макс сам і створив, почав його добряче діставати, причому раптово, чого він раніше ніколи за собою не зауважував. А вчора примудрився посваритися з Леною — вперше за цілий рік, що вони зустрічалися. А все через те, що Макс відмінив їхні давні плани сходити на прем’єру Віктюка в Оперному театрі, яка мала відбутися наступної неділі. Пригадує, що сипав найбезглуздішими відмовками, а під кінець прямо заявив, що не бажає спостерігати, як сценою гасає купка довбаних гомиків і по черзі один одному вставляє. Здається, саме ця фраза й зробила їхню сварку неминучою. А що йому ще залишалося робити? Після того, як він з подивом підрахував гроші, що залишилися, і… здав квитки. Добре, хоч Лена не запропонувала піти в театр з якоюсь подружкою замість нього.

«У тебе попереду справжній життєвий іспит», — згадав Макс батькові слова перед їхнім прощанням у дверях і посміхнувся: складати іспити без підготовки — справа непроста, зокрема життєві. Старі могли б і зважити на це. Заключний іспит для вступу в політех він склав лише за тиждень до їхнього від’їзду, але й тут не обійшлося без допомоги батьківської десниці.

Макс зібрався зварити пельмені. Виявилося, що на полицях не залишилося жодної чистої каструлі, так само як і вимитої тарілки — останні три дні він споліскував під краном одну й ту саму, коли хотів поїсти, а його чашка з написом МЕНІ УЛЮБЛЕНОМУ від чайної заварки й кави буквально змінила споконвічний колір слонової кістки на темно-коричневий усередині та брудно-жовтий ззовні, як повільний хамелеон-маразматик.

Макс нашвидкуруч перекусив половиною пачки пельменів і впродовж наступної години займався миттям брудного посуду — всього посуду. При цьому він відчував невідоме досі задоволення. Чорт, йому це навіть подобалося! Додав останній штрих — начисто протер стіл мокрою ганчіркою й акуратно розвісив рушник і кухонне начиння на гачки. Потім Макс зиркнув униз і, ніби звертаючись до когось живого, сказав:

— Ну що, Хуліо, манали ми з тобою цей відстій.

Маленький Хуліо, очевидно, дотримувався тієї самої думки, а зустріти однодумця в наші дні — виняткова удача. Ще він був не проти поговорити відверто зі своєю маленькою подружкою і, ремствуючи на несподівану розлуку, нетерпляче йорзав. Утім, якщо чесно, то Лена одразу ж дала зрозуміти, що, хай як старомодно це виглядає, сексом вони займуться не раніше ніж першої шлюбної ночі. Макс спробував посперечатися (та й Хуліо був обурений такою зневагою) — існує ж, врешті, петінг, але невдовзі переконався, що ні до чого доброго це не приведе. І змушений був змиритися.

Думка поширити стихійну кампанію прибирання на всю квартиру виникла якось сама собою, і Макс прийняв її без спротиву. Він вставив компакт-диск The Offspring у стереосистему і врубав гучність майже на всю потужність — тому що займатися нудними домашніми справами під музику значно веселіше. Він ще годину пилососив підлогу в усіх трьох кімнатах і розкладав речі на їх усталені місця.

Коли надійшла черга вітальні, Макс зробив невелику перерву й вийшов покурити на балкон. Афіша на стовпі зникла. Очевидно, її потягли ті двоє хлопчаків чи хтось із місцевих фанів «Драглайн-2». То й хрін з нею.

Потім Макс вирішив заздалегідь підготуватися до майбутнього побачення з Леною, точніше, до спроби примирення, яку запланував на наступний день. Втім, він міг би їй просто зателефонувати, але вирішив з’явитися без попередження. Однак Макс ще вагався, чи варто розповідати їй усю правду. З іншими, до неї, Макс зазвичай дозволяв подіям розвиватися самостійно. З Ленкою ж усе було по-іншому. Тільки Бог знає чому.

Він дістав із шафи чисті джинси, знайшов свіжу футболку й розклав на кріслі. Нормально. Залишалося лише не забути зранку поголитися — білява красуня Лена терпіти не могла, коли він ліз до неї з колючою мордою, і потім могла пирхати цілий тиждень, що через щетину в неї на обличчі подразнення. А завтра все має бути ідеально.

Тому коли близько дев’ятої йому зателефонував Мирон з пропозицією наступного ранку поїхати разом на риболовлю, Макс відмовився, посилаючись на невідкладні справи. У п’ятнадцять років ти ладен з’явитися на перший поклик друга, але минає лише рік-два — і в тебе раптом з’являються вагомі причини, щоб знехтувати навіть риболовлею в компанії старого приятеля.

Перекладаючи вміст кишень із одних джинсів у інші, Макс знайшов те саме оголошення, що зірвав зі стовпа, коли клеїв афішу на дитячому майданчику. Він розпрямив пожовклий клаптик паперу, щоб прочитати.

Текст оголошення був зразком крайньої лаконічності.

Фахівець допоможе розвинути пам'ять. Безкоштовно.

Трохи нижче вказано адресу без номера телефону.

Макс прикинув, що зазначене місце десь недалеко від центру міста. Він збирався зім’яти листок, щоб викинути в смітник по дорозі на кухню, але замість того ще раз глянув на нього.

Такі оголошення Максу доводилося зустрічати й раніше в якомусь найскромнішому газетному закапелку, якщо газета взагалі потрапляла до його рук, що бувало вкрай рідко. Однак це оголошення викликало в нього якусь незвичайну цікавість. І ще щось, що Макс не зміг одразу визначити, зате відчув майже фізично — наче по шкірі пробігла гігантська стоніжка.

До того ж у всьому цьому була присутня чимала частка очевидної нісенітниці.

По-перше, якого біса комусь знадобилося волоктися аж сюди, щоб приліпити це оголошення в такому незручному місці? По-друге, що означає «безкоштовно»? Мабуть, у цього «фахівця» поїхав дах, якщо він має намір тягатися з кимось задурно, нехай навіть охочих запам’ятовувати стозначні числа й цитати з рекламних телеблоків з першого разу знайдеться небагато. По-третє, не було зазначено номера телефону, лише адреса, при цьому не на відривній «локшині», а нашкрябана звичайною кульковою ручкою одразу під текстом, наче того, хто дав це оголошення, не особливо непокоїло, прочитає хтось його чи ні. Дивно, що воно взагалі так довго провисіло на стовпі. У Макса промайнула весела думка, що, можливо, він єдина людина на світі, яка його прочитала. У кожному разі саме це оголошення. І знову дала знати про себе прудка стоніжка, яка, схоже, облюбувала затишну місцинку між Максовими лопатками.

Він поклав оголошення на журнальний столик і раптом вирішив внести деякі корективи у свої завтрашні плани. Ні, він не збирався скасовувати візит до Лени, просто перед тим заскочить за вказаною кульковою ручкою адресою. Що б не приховувалося за цим оголошенням, воно викликало цікавість.

Макс зробив два кроки від журнального столика й на секунду завмер — здається, до нього нарешті дійшло, що, крім подиву, в ньому розбудило оголошення.

Якесь дивне передчуття.

Або передчуття чогось дивного.

* * *

Уночі йому наснився Батут.

Він зайшов до кімнати з шафи й запитав, чи не хоче Макс побачити класний фокус, і, не чекаючи відповіді, ляснув батогом, що з’явився в руці. Після чого дверцята шафи раптом знову відчинилися і звідти, підстрибуючи, як м’ячі, вискочили чотири відрубані голови учасників «Драглайн-2».

Ще один ляскіт батога — і голови, продовжуючи дике стрибання кімнатою, у неймовірному ритмі затягли хором «Лолейнью» тонкими підерастичними голосами.

«Бачив? — Батут, наче сам не очікуючи такої спритності від голів, перевів захоплений погляд на Макса. — Крута заморочка, правда?»

«Напевно, їм сподобається», — сказав Макс, точно знаючи й водночас не маючи жодного уявлення, хто такі вони.

Він штовхнув ногою найближчу до нього голову, яка, здається, належала соло-гітаристу. Та прокотилася в Батута між ніг і з криком врізалася в стіну.

«Гол!» — сказав Батут здивовано, немов несподівано всрався на людях.

«Добре, забери їх, поки вони тут усе не вимастили».

Той коротко ляснув батогом, і голови по черзі заскочили назад у шафу.

Батут увійшов за ними.

«Побачимося на концерті», — він махнув рукою на прощання, наче сідав у трамвай, і зачинив за собою дверцята.

«Па-па…» — кинув Макс і зрозумів, що він сидить на дивані, одягнений у якийсь дурнуватий костюм, а на його колінах лежить яскраво-червоний ковпак з чорним поперечним написом ШУМЕН.

…І прокинувся.

Особливий метод

Славна вулиця Пекарська, яка багато десятиліть, незважаючи на будь-які перипетії в житті міста, не змінювала своєї назви, починається недалеко від центру Львова — у тій частині, де розкинувся Галицкий ринок і звідки рукою подати до історичного музею зброї Арсеналу, — і біжить собі далі, звиваючись і розтікаючись навсебіч, як повноводна ріка, численними вуличками, вулицями й провулками. Зазвичай коли Макс опинявся в тутешніх краях, то відчував потужний наплив умиротворення й затишку, який, здавалося, створювала сама атмосфера вулиці: дорога, вимощена ледь опуклою й відполірованою роками до матового блиску бруківкою, вузенькі тротуари уздовж будинків стародавнього зразка, зелень перехресть. Він пам’ятав це відчуття з дитинства, коли приходив з батьками в гості до діда, котрий жив недалеко звідси в одному з провулків і помер п’ять років тому.

Однак сьогодні з Максом цього не трапилося. Чи то він занадто подорослішав і його відчуття притупилися, перестали вловлювати тутешню ауру, чи занадто переживав, що йому не вдасться помиритися з Леною. Макс збирався піти до неї одразу після того, як перевірить, що знаходиться за зазначеною у вчорашньому оголошенні адресою. Втім, він спіймав себе на думці: чи не є це насправді приводом для того, щоб відтягнути їхню зустріч, хоча ідея, звичайно, належала йому й ні до чого не зобов’язувала.

А може, він просто давно тут не бував — з дня дідового похорону — і Пекарська його забула.

Макс дійшов до будинку військового госпіталю, що потопав у соковитій зелені каштанів ліворуч, і, перевіривши адресу в оголошенні, повернув направо.

Приблизно через три хвилини він опинився перед потрібним чотириповерховим будинком, прикрашеним маленькими балконами з фігурним ліпленням. Макс зайшов у під’їзд і вирішив скористатися власними ногами, а не ліфтом, щоб піднятися на верхній поверх, і нарешті зупинився під лакованими під червоне дерево дверима з номером 8. Серце чомусь пришвидшено закалатало, коли він потягнувся до синього ґудзика електричного дзвоника, але Макс був надто схвильованим, щоб звернути на це увагу.

Стоніжка між його лопатками ледь поворухнулася, розминаючи кільканадцять пар колючих ворсистих лапок, і знову впала в сонну бездіяльність, у якій перебувала більшість часу.

«Звичайна квартира», — встиг подумати Макс, коли почув кроки за дверима.

Йому відчинив зовсім лисий дядько років шестидесяти, одягнений у сірий спортивний костюм і білі кросівки Brooks, ніби він збирався на пробіжку вулицею чи відвідати спортзал.

— Здрастуйте, я за оголошенням, — сказав Макс.

— Вибачте? — здавалося, господар був щиро здивований його заявою.

— А хіба… — Макс злегка збентежено поліз у кишеню джинсів за пожовклим клаптиком паперу. — Хіба воно не ваше?

Лисий секунду розглядав оголошення, так, немов щось подібне бачив уперше в житті, і водночас з явним упізнаванням.

— А, ну так… звичайно. Тоді ласкаво просимо, — він відступив, запрошуючи Макса зайти, і зачинив за ним двері.

Проходячи за господарем через довгий передпокій в одну з кімнат із такими самими високими стелями, як і в квартирі його покійного діда, Макс відчував невластиве йому хвилювання, що зростало з кожним кроком, причин якого він поки що зрозуміти не міг.

— Отож? — промовив господар, посадивши Макса у велике м’яке крісло, сам сів навпроти в таке саме низьке й широке, у якому запросто можна було розміститися двом людям середньої комплекції й навіть подрімати. — Чим завдячую?

Макс зненацька зрозумів, що починає несамовито червоніти, — схоже, у цьому природному запитанні й полягала причина його дивної незручності. Справді, а якого біса йому треба? Дивно, але дорогою сюди Максу й на думку не спало вигадати якусь підходящу причину, а тепер хлопець повільно червонів, відчуваючи себе повним ідіотом. Тому що єдиною причиною цього візиту була звичайна цікавість. Саме вона.

І, можливо, ще дещо.

— Ну… — господар очікувально дивився на нього. — Не соромтеся, іноді таке буває: ми бачимо щось, що нас вабить, спонукає зробити перший крок, а коли приходить час діяти по-справжньому, нас раптом охоплять сумніви, страх показати себе в невигідному світлі… Чи не так?

При слові «вабить» Макс внутрішньо здригнувся, оскільки так воно й було. Оголошення не просто викликало в нього цікавість, воно його вабило — так, як бажання потрапити на наступний рівень нової комп’ютерної гри, до якого ще ні разу не вдавалося дійти (щоб глянути хоча б одним оком). Не зовсім так, але на те схоже. Насправді це було ще сильніше — і Макс лише зараз усвідомив наскільки.

— Я тільки хотів дізнатися, — раптом зізнався він. І одразу відчув якесь полегшення.

— Побачити, що за всім цим приховується, — кивнув лисий, ніби чудово розумів, про що йдеться, ніби був упевнений у наявності цього потягу. — І що тут ганебного?

— Нічого, — відповів Макс і подумав, що тепер може з чистою совістю звалити.

— Тоді давайте знайомитися… Ви куди?

— У мене ще справи. Правда. Напевно, мені взагалі не варто було… — однак Макс знову сів у крісло.

— Я аніскілечки не сумніваюся, що в такої молодої людини, як ви, купа всіляких справ у набагато цікавішій компанії, ніж зі старим на зразок мене, — посміхнувся господар квартири, який дав дивне оголошення. — І, звичайно, не стану вас затримувати. Але коли ми вже зустрілися, дозвольте пригостити вас чаєм. Чи надаєте перевагу каві?

«Пиву, я б надав перевагу банці-другій холодного пива, і чим дальше звідси, тим краще» — хотів сказати Макс, але попросив чаю.

— Сподіваюся, це не надто вплине на ваші плани?

— Ні, аніскільки, — відмову Макс вважав би надзвичайною безтактністю, особливо після того, як стала відома справжня причина його приходу.

— Ось і чудово, — чоловік вийшов з кімнати й залишив його самого. Незабаром Макс почув брязкання чашок з кухні й подумав, що вони з господарем так і не встигли відрекомендуватися один одному. Втім, він згадав, що це відбулося таки з його провини.

Поки той метушився на кухні, Макс отримав можливість спокійно все роздивитися.

Сумнівно, щоб заняття для покращення пам’яті могли принести лисому такий достаток. Та й, судячи з їхньої зустрічі, клієнти до нього не ломилися натовпом. Хоча, хтозна. Або це заняття було чимось на кшталт хобі.

Кімната, яка, швидше за все, слугувала вітальнею, була обставлена масивними красивими меблями в стилі рококо чи близькому до нього, ймовірно, не менш стародавніми, аніж сам будинок. На двох стінах і на підлозі розкіш інтер’єру підкреслено було великими килимами, які Макс ідентифікував як «перські», хоча навряд чи розумівся на таких речах. Біля протилежної стіни на столику з вигнутими фігурними ніжками стояв телевізор; лише він і пара крісел, одне з яких займав Макс, помітно випадали з загального стилю. Праворуч від нього на стіні — картини з пейзажами стародавніх вулиць, у яких Макс одразу впізнав львівські — такими, які вони були, напевно, років сто тому: без машин, що швендяють туди-сюди, без надокучливо-строкатих вітрин теперішніх магазинів, без дурнуватих рекламних щитів. Здавалось, ось-ось з таємничих меж полотна на дорогу виїде антикварний автомобіль зі смішними клаксонами-клізмами з боків чи кінний екіпаж, і навіть звідси можна буде почути, як цокають підковані копита об мощену бруківку, почути голоси пар, виряджених за модою того часу, які здійснюють променад…

Незважаючи ні на що, гостинність лисого господаря раптом здалася Максові… як би це сказати? — дивною? перебільшеною? підозрілою? Стоніжка цього разу занепокоїлася значно більше, аніж перед дверима, коли він збирався подзвонити. Вона енергійно перебирала волохатими лапками і, схоже, не збиралася так просто здаватися. Якби той його випровадив, лише дізнавшись, що має справу з хлопцем, якому більше нічим зайнятися, окрім того, як зривати різні оголошення і волочитися за адресами, вбиваючи надаремно і свій, і чужий час, Макс вважав би це логічнішим розвитком подій. Ось у чому річ. І йому захотілося негайно встати, вийти в коридор і, навіть не попрощавшись, вислизнути за двері — коротше, накивати п’ятами. Але він залишився на місці, прислухаючись, як «фахівець з розвитку пам’яті» займається приготуванням чаю.

Кутиком ока Макс вловив якийсь рух у кімнаті й різко повернув голову. У дверний прохід неквапом входив по-диявольськи товстий чорний котяра, точніше, навіть вповзав, настільки важко йому було втримувати власну вагу. При самому погляді на кота складалося враження, що в нього всередині з кожним кроком перекочується футбольний м’яч.

Макс ледь нахилився вперед і з подивом розглядав дивне створіння: воно, мабуть, страждало задишкою і гіпертонією, але при цьому зберігало поважний вигляд. Хлопець автоматично промовив «киць-киць». Двадцятикілограмовий кіт, який без сумніву доводився далеким родичем самому Бегемотові, повільно вийшов на середину кімнати, принюхався і, навіть не глянувши на Макса, перекотився на бік поряд з порожнім кріслом господаря, важко дихаючи. Бідолаху, певно, до всього, ще й розпирали гази. Макс не здивувався б, якби величезний кіт раптом почав гасати кімнатою, влаштувавши грандіозний пердіж і здуваючись, як повітряна куля.

Хлопець знову повернувся до споглядання полотен із львівськими вулицями, коли до вітальні повернувся господар з двома чашками чаю.

— Бачу, вони вам сподобалися, — сказав він, простягаючи одну Максові. — Важко повірити, але десь зо сто років тому Львів був одним з культурних центрів Європи. Сьогодні про це ніхто вже й не пам’ятає… Ну ось, що це я, — спохопився він, — адже ні в даному випадку, ні взагалі пам’ять нас не цікавить. Ви ж тут зовсім з іншої причини.

З таким самим успіхом він міг сказати: «Ти просто притяг сюди свою цікаву задницю, щоб глянути на дивака, який розклеює такі оголошення, і навіть не доклав зусиль, щоб сфабрикувати більш-менш правдоподібну легенду».

Макс поклав чашку з гарячим чаєм на широкий підлокітник крісла, що цілком міг слугувати невеликим столиком для однієї людини, і побачив простягнену йому руку.

— Леонтій, — відрекомендувався господар. Макс, ледь підвівшись з крісла, потис його правицю й відрекомендувався сам. Рука в лисого була худою, але чіпкою і холодною. Зазвичай після такого доторку ще кілька хвилин почуваєшся так, наче обмінявся рукостисканням із крабом.

Леонтій рушив до свого крісла, мало не наступив на велику розпластану купу шерсті і, ледве втримавши рівновагу, штовхнув кота з несподіваною злістю.

— Геть звідси, тварюко!

Стусан вийшов добрячим, однак здоровенний кіт лише коротко нявкнув, важко звівся на лапи і знову завалився на бік за чверть метра від колишнього місця.

— І чим ви займаєтеся? — поцікавився лисий, розмішуючи ложкою цукор у чашці. Макс не міг зрозуміти, чи Леонтія справді цікавить ця тема, чи він поставив запитання для підтримання розмови. Йому ще ніколи не доводилося опинятися в настільки дурній ситуації: сидіти в чужому домі, попивати чай з незнайомцем, який годився б йому в діди, і уявлення не мати, про що з ним балакати. От хіба про любов до тварин? І найцікавіше, що він сам був ініціатором цієї дивної зустрічі. Макс укотре здивувався: якою півкулею своєї задниці він думав, коли вирішив іти за цією адресою. Але, мабуть, це було одне з тих риторичних запитань, які ніби навмисне приховуються від нашого розуміння.

— Отже, переді мною майбутній студент, — отримавши відповідь, лисий кивнув так, ніби це пояснювало все, включно з появою плям на сонці та існуванням снігової людини. — Що ж, тим цікавіше, набагато цікавіше, — тепер він, здавалося, щось обмірковував. Однак посвячувати Макса в ці загадкові роздуми він, очевидно, не поспішав, через що й без того безглузда ситуація остаточно уподібнилася до сюрреалістичної п’єси, яка навіть не потребувала глядачів.

— Просто страшенно цікаво, — повторив Леонтій.

Здолавши новий напад бажання якнайшвидше втекти з цієї квартири, Макс взяв чашку чаю, зробив ковток і подивився на годинник. Була майже одинадцята. Якщо церемонія прощання не надто затягнеться, в чому, сподівався Макс, сумніватись не доводилося, то до полудня він устигне зустрітися з Леною — навряд чи вона кудись піде з дому так рано.

Чай виявився настільки нудотним, що це, мабуть, відбилося на Максовому обличчі, бо господар моментально зреагував на його мимовільну гримасу:

— Ну от, здається, знову переборщив з цукром! Полюбляю, знаєте, солодке… Заради бога, пробачте старого — давня звичка класти чотири ложки.

— Нічого страшного, — самими лише губами посміхнувся Макс, хоча подумав, що «переборщив» у даному випадку — явно занижена оцінка тих, як мінімум, п'яти чи шести (якщо не ще більше) ложок цукру на його середніх розмірів чашку. Вони перетворили чай майже в сироп і змусили серйозно переглянути умовність приказки про злиплу задницю.

— Якщо відмовитеся, я не ображусь, — сказав Леонтій з погано прихованою зніяковілістю. — А ще краще, дозвольте, я заново… — він уже збирався підвестися (чи тільки зробив вигляд, що збирається), але Макс зупинив його жестом, мовляв, усе гаразд. Подумки він вирішив: чим швидше йому вдасться впоратися з нудотними помиями в чашці, тим швидше він зможе опинитися на вулиці. А це було єдиним, чого йому зараз хотілося.

— Можна тебе дещо запитати? — глянув на нього Леонтій.

— Звісно, — Максу залишалося зробити останній ковток найгидкішого чаю за все його коротке життя.

— Хтось знає про те, що ти збирався прийти сюди?

Стоніжка між Максових лопаток влаштувала раптом таку метушню, що він би не здивувався, якби з’ясувалося: до нього під футболку справді залізла якась велика комаха. З другого боку, запитання було поставлене надто в лоб, щоб приховувати якийсь зловісний підтекст. І навіть цей різкий перехід на «ти», з огляду на їхню різницю у віці…

«Але ж йому навіщось потрібно це знати. Про таке не прийнято запитувати в гостя навіть заради підтримання розмови, що не клеїться».

Та й що міг зробити йому шістдесятирічний старий? Зґвалтувати під фугу Людвіга ван Бетховена чи порубати на шматки кухонною сокиркою, щоб влаштувати своєму величезному котові-ненажері вишукане свято гурмана? Сьогодні в нашому меню печеня а-ля «цікавий студент», мариновані очні яблука по-сицилійськи, форшмак з печінки з цибулею і приправами… Від цих думок навіть у Хуліо ледь не почалася мігрень.

Словом, суцільна маячня.

— Ні, ніхто, — нарешті сказав Макс.

Цікаво, чи вловив лисий заминку в його відповіді? Навіть якщо й так, то на обличчі господаря це важко було прочитати.

«Тьху, та хіба, до біса, не байдуже? — подумки розізлився на себе Макс. — Помітив чи не помітив, головне, що цей гидкий сироп уже перемістився з чашки в його шлунок, і більше його тут нічого не тримає. Він уже розплатився за свою дурнувату цікавість, причому в найбуквальнішому значенні».

Він подякував за чай і підвівся з наміром попрощатися.

— Так-так, звісно, — заметушився лисий, — більше вас не затримуватиму. Як бачите — він мав на увазі свій спортивний одяг, — я саме збирався зробити невеличку пробіжку. Спасибі за компанію.

Від його останньої фрази Макс ледь не пирснув зі сміху й подумав, що розповідь про цей дивний візит за оголошенням звучатиме, мабуть, дуже кумедно, коли він зустрінеться з Леною.

Леонтій провів його до дверей. Потиск руки господаря цього разу був на диво млявим і безжиттєвим, наче трясеш за руку небіжчика. Після того Макс збіг униз сходами й нарешті опинився на волі.

Лише на свіжому повітрі він сповна відчув, якою нудотною гидотою напоїв його лисий. Негайно схотілося чогось випити чи хоча б прополоскати рот звичайною водою, щоб язик не прилип до піднебіння і не посклеювалися губи. Часом Максу здавалося, що, крім липкої гіркуватої насолоди в роті, він відчуває якийсь дивний присмак. Але не звернув на це особливої уваги, тому що більше думав, як дійти до найближчого магазину чи лотка, щоб купити пляшку мінеральної води. Такого жахливого бажання пити йому ще не доводилося відчувати жодного разу в житті.

Майбутня розповідь Лені про зустріч із цим дивним типом Леонтієм уже не здавалася такою смішною. Чесно кажучи, на той час Макс серйозно засумнівався, чи взагалі захоче посвячувати її в деякі події цього ранку.

Він насправді й серйозно налякався. Хоча, мабуть, ніяка небезпека йому не загрожувала. Але щось переконувало в протилежному, і стоніжка теж дотримувалася цієї думки — ніби знала більше за нього.

Макс помітив за кількадесят кроків попереду вітрину магазину й додав ходу. Так, він послухався своєї цікавості й повівся, як осел; так, певною мірою щось його навіть налякало, але досить про це. Все скінчилося.

До очманіння хотілося курити, але на все свій час — спочатку слід утамувати липку спрагу в роті. Ще дужче він хотів би почути голос Лени, просто зараз. Треба буде обов’язково випросити в батька бабло на мобільний телефон, одразу ж, як вони з матір’ю повернуться зі свого «медового місяця» на Кіпрі. Макс злетів по сходах, що вели в магазин у бельетажі будинку, відчинив двері зі спеціальним пристроєм для плавного автоматичного закривання, переступив поріг і побачив обличчя Леонтія, що схилилось над ним.

Просто так, без всякого переходу. Ось він робить крок при вході в магазин, і наступної миті вже сидить у тому самому кріслі — низькому, з широкими підлокітниками — у вітальні лисого, з якої вийшов п’ять хвилин тому.

Але… виходить, насправді він нікуди не йшов? Що тоді, біс його ухопи, відбувається? Але ж він точно пам’ятає…

— Отже, вже подіяло, — мовив старий, з оцінюючою цікавістю розглядаючи його, як піддослідну свинку, котрій щойно ввели нову вакцину.

Максу стало так кепсько, що він спромігся на одне слово:

— Як…

— Так, — кинув лисий, плюхнувся у крісло й забурмотів собі під ніс: — Отже, швидкість реакції залежить не від об’єму дози, а від температури в момент її вживання. Хто б подумав… Ну так, усе правильно! — він знову перевів погляд на Макса, який ледве дихати міг, не те що зрушити з місця, і знову схопився на ноги й закрокував кімнатою.

— Розвиток пам’яті та інше — для мене не більш як захоплення молодості, хобі, яке я давно переріс. Ось! — Леонтій різко зупинився за метр від Макса й простягнув до нього обидві руки, як охоронець музею до експоната, що давно вважався загубленим і виявився у бюро знахідок. — Ось моя основна робота! Праця мого життя!

— Чим ви мене підпоїли? — Макс з жахом усвідомив, що не в змозі ні вибратися з крісла, ні навіть поворухнути рукою, немов його тіло розбив параліч. Єдиним, що його ще абияк слухалося, був язик.

— Ідіоти! — знову продовжив метатися взад-уперед вітальнею лисий, не звертаючи жодної уваги на слова Макса. — Вони сміялися наді мною! Сліпали над своїми пасквільними статейками, жалюгідні, бездарні нікчеми!

— Що ви зі мною зробили? — видихнув Макс, змусивши себе зібрати залишки сил.

Старий підскочив до крісла й схилився над ним з божевільним блиском в очах від радості та внутрішнього хвилювання, яке не міг приховати навіть увесь його теперішній сміховинний вигляд.

— Це цілком новий підхід, нове слово, метод, який вони обплювали… мій особливий метод, — після цих слів він раптом заспокоївся, пройшовся кімнатою з замріяним виразом обличчя, принагідно тицьнув кота носаком кросівки в товстий бік (той, мабуть, за звичкою майже не зреагував), потім знову наблизився до Макса. На його губах грала загадкова й водночас гидка посмішка.

— Уперед, юначе… — і стукнув його зверху кулаком по голові. Не сильно, але Максу стало так зле, що він після цього не зміг би навіть «мама» вимовити. Кімната затремтіла, немов відбивалася у воді, в яку падали величезні дощові каплі, розходячись концентричними колами.

Макс зрозумів, що ось-ось помре. Лисий продовжував щось говорити, але його слова перетворювалися в нерозбірливий відгомін. Водяні кола ширшали, зливалися в єдиний складний візерунок і спотворювали кімнату, як у кривому дзеркалі. Нерухомим тілом Макса розлилася мертвотна нечутливість, вона віддавалась у кінцівках квазарами пульсуючого оніміння.

Останнє, що Макс побачив, був кіт, який раптом виявив неймовірну для себе спритність, схопився на чотири лапи й, засичавши, метнувся кудись убік. Макс устиг побачити чиюсь маленьку постать, точніше, лише обрис, що виник поруч з лисим. Але, незважаючи ні на що, здавалося, лише цей силует зберігає чіткість у спотвореному просторі кімнати.

І все зникло.

Усе не так і навіть занадто

Він отямився на лавочці біля Оперного театру. «Стометрівкою» — так цю алею, що вела від центрального входу в театр до невеличкої площі з пам’ятником Шевченка, назвали мешканці міста — миготіли перехожі. Ніхто не звертав на Макса уваги. Очевидно, він опинився тут без сторонньої допомоги. За цим висновком послідували й нечіткі спогади, як він пройшов шлях від Пекарської сюди, немов усе відбувалося уві сні, який ось-ось вивітриться в нікуди з першим дзвінком будильника.

Макс глянув униз і побачив біля ніг три недопалки — все правильно, тепер він згадував, як просидів тут, викурюючи одну цигарку за другою. Але що, до дідька, тралилося?

Ага, він, здається, збирався до Лени, але… правильно, перед цим Макс хотів заскочити за оголошенням, яке запхав учора до кишені, коли розклеював ті дурнуваті афіші Батута. Ну, а що було далі? Далі… Звісно, він там побував. І познайомився з лисим стариганем на ймення Леонтій. Дивний тип. А потім… О Господи! Макс ніби заново побачив, як той наближається до нього з багатообіцяючою посмішкою проктолога, і… згадав усе інше.

Отже, старий щось підмішав йому в чай, а коли ця погань подіяла, з ним почала відбуватися абсолютна чортівня. Макс також добре пам’ятав, як йому здалося буцім він спершу вийшов з будинку, де жив лисий, а потім раптом виявилося, що нічого такого не було. Леонтій говорив нісенітниці про якийсь особливий метод — з цього висновок, що він щось збирався з ним зробити. Макс уважно прислухався до себе. Але, схоже, він був цілим і неушкодженим, якщо не зважати на легкий головний біль, який міг з’явитися від будь-чого. У кожному разі, жодної помітної шкоди лисий йому не заподіяв.

Макс спохопився і глянув на годинник. Майже третя?! Та що ж із ним увесь цей час було? Де він перебував?

Припустимо, півгодини на добирання до Оперного театру плюс іще десять хвилин на знищення трьох цигарок. Незадовго до того, як він збирався йти, щоб устигнути до дванадцятої зустрітися з Леною, годинник показував одинадцяту. Тож він пробув у лисого зайвих три години — цілу прірву часу, про яку зовсім нічого не пам’ятав…

Макса нудило. Старий справді щось з ним зробив, щось таке, що він зараз навіть боявся уявити.

Боже…

Він раптом подумав, що цей божевільний бігун може спостерігати за ним просто зараз звідкись неподалік у своєму легкому спортивному костюмі та білих кросівках. Макс роззирнувся навсебіч, але нікого підозрілого не помітив: ні Леонтія, ні когось схожого на нього.

Спекотний день у самому розпалі, і хоча була середа, центром Львова гуляло безліч народу.

У повній розгубленості Макс просидів на лавочці ще п’ятнадцять хвилин. Про те, щоб зараз повернутися до колишніх планів, наприклад, поїхати до Лени, не могло навіть ітися. Він узагалі не уявляв, як зможе тепер не думати про приключку в квартирі цього Леонтія (Леонтій… ну й ім’ячко на додачу до всього). Бо там з ним щось зробили.

Хріново.

Моторошне відчуття необхідності діяти змусило Макса врешті встати з лавки. Його легенько хитнуло, але запаморочення вже за секунду-дві минуло. Він збирався зробити єдине, що залишалося, — піти до лисого й зажадати пояснень.

Але Максові ноги раптом підкосилися, й він, плюхнувшись на задницю, знову опинився на дерев’яному сидінні лавки. Ні вулиці, ні будинку, ні поверху, ні номера квартири старого Макс не пам’ятав. Спогади про те, що відбувалося в квартирі, збереглися чітко, наче ножиці, що попрацювали над його пам’яттю, акуратно вирізали лише пройдений шлях до обителі лисого божевільного й частково його дорогу сюди, під Оперний театр. Макс обшукав кишені, але оголошення зникло. Ким би не був лисий старий, він ґрунтовно подбав, щоб Макс не знайшов дороги назад.

Ще хріновіше.

Тим часом на вулиці почало холоднішати. Макс подивився вгору, сподіваючись побачити хмари, але сонце світило так само яскраво, як і раніше, а небо залишалося чистим і блакитним, як лляне покривало.

Макс звівся на ноги й побрів уздовж «стометрівки» до площі з пам’ятником Шевченкові. Тут він згадав іще дещо. Чиюсь маленьку миршаву постать, що виникла поруч з лисим стариганем за якусь мить до Максового знепритомнення. Вона швидше нагадувала димний фантом, аніж реальний предмет. Хоча в усьому її вигляді було присутнє щось до болю знайоме, здається, пов’язане з дитинством, щось із книжок для малят, схоже на одну з відомих картинок. Не буквально, але на сам образ. Макс уповільнив крок. Точно, на лікаря Айболита! Але якого біса? Він навіть усміхнувся. Хоча в тодішньому стані міг би запросто вздріти й Елвіса Преслі, який з хмари справляє нужду на грішну землю. Але якщо цей маленький доктор йому тільки привидівся, то як тоді пояснити дивну поведінку кота? Макс ладен був заприсягтися, що котяра засичав, коли дивився просто на цей силует, наче побачив примару. Господи, в яке лайно він вляпався?..

Роздуми Макса про це дивне видіння урвав раптовий крижаний порив вітру, що налетів, здавалося, з усіх боків. Хлопець зупинився і здивовано оглянувся. Виникло таке враження, наче серед літа у своїх санях вирішила проїхатися містом Снігова Королева. Макс був далеко не єдиним, хто звернув на це увагу, — багато перехожих здивовано озиралися або обмінювалися жартами.

Макс скулився: чорт, а й справді похолоднішало.

— Гей! — крикнув хтось. Макс повернув голову й побачив Батута, який рухався в його бік.

— Як упорався? — запитав той, коли вони привіталися, маючи на увазі вчорашнє розклеювання афіш.

— Нормально.

— Ага, — кивнув Батут. — Я вже бачив трохи тут в центрі. Що це раптово трапилося з погодою?

— І гадки не маю, — знизав плечима Макс.

— Ну добре, мені пора бігти. Приходь завтра в «Рокс», можеш іще когось узяти з собою, я влаштую для двох, — і його хаєр зник у натовпі…

Коли Макс перетнув проспект Свободи й опинився на його лівому боці, стало ще холодніше. Перехожі більше не всміхалися, не обмінювались жартами з приводу погоди, а переважно заходили в магазини зігрітися. Макс і сам відчув, що змерз. Усе було не так і навіть занадто.

Хріновіше не буває.

Він зайшов у невелике кафе, але відразу ж вийшов на вулицю, бо народу в тісне приміщення набилося стільки, що не було чим дихати.

Перехожі пришвидшували ходу, хто міг, відкасував рукави сорочки чи обхоплював себе руками; Макса штовхали з усіх боків. Зрештою, він вирішив, що краще піти до трамвайної зупинки, тому вибрався з зустрічного потоку людей і приєднався до тих, які йшли в потрібному напрямку.

Погодна аномалія на цей час зовсім витіснила з Максової голови недавній візит до лисого старого дивака. Принаймні на якийсь час.

Коли Макс минав провулок, що вів до зупинки, то вловив перші ознаки пари з рота. Найкумедніше було спостерігати це явище серед яскраво освітлених сонцем вулиць.

На дорогах утворилися серйозні автомобільні пробки, машини гуділи сотнею клаксонів на різні тони, як збірний какофонічний хор з Парку машинного періоду, що влаштував страйк з вимогою замінити масло.

Біля зупинки Макс одразу зрозумів, що шансів вибратися з центру міста на трамваї чи якомусь іншому виді транспорту, крім своїх двох, у нього майже немає. Усі підходи до двох зупинок, які обслуговували маршрути в протилежних напрямках, були заповнені змерзлими людьми. Але навіть якби йому вдалося прорватися крізь юрбу до дверей трамваю, то навряд чи він би проїхав далі за найближчий поворот. Причиною були безнадійні пробки на дорогах, вони утворилися через людський натовп, що продовжував і продовжував збиратися біля зупинок. Схоже, щось подібне відбувалося зараз усюди.

Звідкись, крізь гул сотень і тисяч голосів, пролунала переливчаста трель, і величезний натовп біля найближчої до Макса зупинки збуджено заворушився, побачивши трамвай, який дивом зумів подолати пробку на перехресті. Люди кинулися до зачинених дверей обох вагонів ще до того, як трамвай зупинився. Але одразу виявилося, що той доверху набитий пасажирами, чиї нервові обличчя витріщалися із середини і спостерігали за тим, що відбувалося навколо. Коли маса народу, гомоніючи й хитаючись, зрозуміла, що водій не збирається відчиняти двері, то обступила трамвай і почала бити кулаками по корпусу та вікнах з вимогою її впустити. Макс побачив обличчя водія, який марно дзеленьчав сигналом — бліда пляма страху, що вимальовувалася за склом. Коли в нього вдарив кинутий кимось важкий предмет, водій здригнувся і все-таки відкрив двері. Вони розчинилися з затримкою через внутрішній натиск людей і тільки завдяки допомозі численних рук ззовні. Пассажирам усередині залишалося лише тримати запеклу оборону. Юрба з вулиці хвилями накочувала на трамвай, немов морський приплив. До Макса долинули зойки затоптаних, крики болю й дитячий плач. Раптом з протилежного боку вагонів пролунав дзенькіт видавлених шибок. Збожеволілі люди й не думали про те, що автомобільне й людське скупчення все одно не дасть змоги трамваю зрушити з місця.

Усе ж дехто усвідомив безнадійність цих спроб. Але більшість уже не могли вибратися з натовпу, що напирав з усіх боків. Раптом дике багатоголосся розсік чийсь страшний високий крик. Макс побачив біля дверки трамваю закривавлене дитяче обличчя — хлопчика чи коротко стриженої дівчинки років семи, — яке на мить зринуло над головами натовпу й одразу зникло внизу, ніби захлиснулосяразом з криком.

Бойня на трамвайній зупинці на мить відволікла Макса від пронизливого холоду, що пробирав до кісток і посилювався, перетворюючись у справжній мороз. Він так змерз, що його зуби відбивали кістяний дріб, а неприкрита шкіра на руках стала гусячою і вкрилася фіолетовими та оранжевими плямами. Втім, оточуючі виглядали не краще.

Хоча Макс був досить далеко від епіцентру тисняви, йому довелося докласти чимало зусиль і вправності, щоб вирватися з лещат натовпу, який збільшувався, і добратися до безпечної зони. Потім він переконався в необхідності пошуку іншого шляху втечі з цієї непоясненної-зимової холоднечі й якось добрів назад до проспекту Свободи.

Тут було просторіше, ніж біля зупинок, але крижаний вітер, як нагай, шмагав замерзле тіло. Люди в паніці метушилися, як одержимі, заскакували в перші-ліпші відчинені двері магазинів, кафе, під’їздів будинків. Продавці лотків, які вишикувалися вздовж проспекту, поквапливо намагалися зібрати товар, але кидали свої місця напризволяще і приєднувалися до інших, шукаючи порятунку від холоду, що посилювався з кожною хвилиною. Макс мигцем звернув увагу на кількох пенсіонерів, які займалися мародерством.

Десь із голосним «кр-раш!» лопнула й з гуркотом завалилася велика вітрина магазину одягу. Невдовзі Макс помітив людей, які бігли вулицею й натягали на себе перше, що потрапило під руку. Гуркіт розбитих вітрин посилився, коли він рушив у напрямку Оперного, — тут було багато магазинів. Продавці марно намагалися захистити свою територію від масового грабунку. Пробігаючи повз одне з таких вогнищ опору, Макс ледь не впав, спіткнувшись об тіло молодої дівчини в уніформі продавця, яка лежала на тротуарі з перерізаним шматком вітринного скла горлом. Її мертве обличчя з розплющеними очима, здавалося, належало восковій ляльці; кров із шиї розтеклася по тротуару й розмазалася безліччю ніг на десятки кроків навкруги. Макс відскочив убік, щоб не вступити в темно-червону калюжу. І відразу ж його хтось збив.

Він підвівся на ноги, посковзнувся і знову впав — під дією холоду розігріті тротуари спершу конденсували на своїй поверхні вологу з повітря, а тепер вона замерзала, перетворюючись на лід. Коли Макс падав, то потрапив руками в саму середину кривавої калюжі. Кров дівчини була ще теплою, а на морозі здавалася взагалі гарячою.

Він також сильно забив праве коліно, але був змушений швидко підвестися, щоб його не затоптали, і закульгав у попередньому напрямку. Макс іще не вирішив, куди звернути зі збожеволілого проспекту, він просто корився необхідності рухатися під дією холоду й того, що коїлося довкруж.

Легковий форд на великій швидкості врізався в будинок за п’ять кроків від нього, припечатавши до стіни зі смачним і водночас страшним звуком двох людей. Кілька автомобілів зіштовхнулися на дорозі; один вибухнув і три чи чотири зайнялися, піднімаючи в небо масні клуби чорного диму. Макс дедалі частіше зустрічав на своєму шляху тіла — хтось іще корчився, хтось був без свідомості чи вже мертвий. Місцями стихійно спалахували бійки, звідусіль лунали зойки і крики про допомогу. Здавалося, весь світ опинився під владою божевільного ілюзіоніста, в порівнянні з яким Коперфільд виглядав хлопчиком у коротких штанцях, який втомлює сусідів трюками з набору юного фокусника.

Максу дедалі важче вдавалося зберігати рівновагу: забите коліно добряче розпухло, диявольськи боліло й майже не згиналося, плитка тротуару перетворилася на ковзанку, при цьому хлопця пхали, штовхали й налітали назустріч. Проте він ніяк не міг позбутися надокучливої думки помити руки; кров з перерізаної горлянки дівчини швидше примерзла до його долонь, аніж підсохла. Своїх рук він вже майже не відчував.

Обминаючи чергове тіло, яке лежало нерухомо впоперек тротуару, Макс раптом упізнав Батута. Він на мить затримався біля нього, одночасно ухиляючись від людей, які бігли. Видимих ознак насильства на тілі Батута помітно не було. Можливо, він просто посковзнувся, як і багато інших, і при падінні вдарився головою. Але хай там як, Макс швидко зметикував, що навряд чи здатен йому чимось допомогти — від задубіння й болю в коліні сам ледь тримався на ногах. Хлопець рушив далі, коли краєм ока помітив, що Батут за злою іронією долі опинився просто під одним з плакатів групи «Драглайн-2», які Макс розклеїв учора.

На перехресті за Оперним театром Макс зрозумів, що йому кінець.

Тіло, захищене лише футболкою й літніми джинсами, здавалося, уступало мертвотним вампірським обіймам двадцятиградусного морозу й заледве слухалося. Несподівано Максу захотілося лягти просто на тротуар і… Але частина його свідомості, яка зовсім не збиралася капітулювати, почала противитися й нагадала: якщо він піддасться цій спокусі, то більше ніколи не підведеться.

Він швидко, як тільки міг, метнувся назад до дверей найближчого під’їзду. Єдине, що залишалося, це спробувати десь сховатися. Юрби народу на проспекті вже помітно зрідли — ймовірно, багато з них так і вчинили. Макс штовхнув двері, але вони ледве піддалися. Він штовхнув ще раз, уже сильніше. Схоже, хтось підпирав двері з того боку. Макс вилаявся і побіг до наступних; крижане повітря перехоплювало подих. Двері відчинилися, але назустріч йому вилетів чийсь кулак і вдарив в обличчя. Макс гепнувся на задницю й заплакав від прикрощів, витираючи передпліччям кров, що юшила з носа. Сльози моментально примерзли, звисаючи з вій малюсінькими бурульками й позбавляючи його можливості бачити.

Повз нього хтось пробіг і боляче зачепив його розпухле коліно. Макс закричав, але все ж неймовірним зусиллям змусив себе встати, бо чудово розумів, що наступне падіння може стати для нього останнім. Він збив крижинки з вій нечутливими пальцями, вже нітрошки не хвилюючись, що вимаже обличчя кров’ю вбитої дівчини, і поплентався, тупо дивлячись уперед.

Майже безтямно Макс звернув праворуч у вузький провулок і, прошкутильгавши кроків із тридцять, почув попереду шум, що наближався, — шум, який тепер міг безпомилково впізнати. Перш ніж він зумів розпізнати це крізь туман в очах, стало зрозуміло — просто на нього несеться суцільна лавина людей. Можливо, вони були частиною натовпу, що штурмував на зупинці трамвай, і тепер, як і Макс, шукали шляху до порятунку саме тут.

Але також стало зрозуміло ще дещо. У нього не вистачить ані сил, ані часу, щоб забратися з їхньої дороги.

Це було схоже на удар величезної хвилі…

…Але на нього ніхто не наступив, і наступної миті він не перетворився в жахливе місиво з роздроблених кісток і кривавого фаршу плоті.

Макс лежав, притискаючись щокою до гарячого тротуару.

— Напевно, епілептик, — сказав хтось зверху.

— Бідолаха, — мовив жіночий голос. — Йому терміново потрібно в лікарню.

Пролунало ще декілька різних голосів, але Макс не зміг розібрати, що вони говорили.

Чиясь тепла рука доторкнулася до його чола.

— Боже, хлопця ніби щойно вийняли з морозилки!

— Ну й ну…

Очевидно, помітивши, що Макс прислухається, хтось спробував допомогти йому встати на ноги, просунувши руки під пахвами.

— Залиште його в спокої, зараз приїде «швидка», — випередив той самий жіночий голос, і руки ковзнули назад. Але Макс уже підводився сам і озирався по боках.

Ніякого божевільного натовпу, ніякого погрому на проспекті Свободи, ніяких розпростертих тіл чи слідів од саней Снігової Королеви… Нічого. Сонце, як і до того, зігрівало вулицю своїм гарячим промінням. Однак Макса досі лихоманило, тіло з болем повертало нормальний кровообіг. Особливо дісталося носу й вухам.

Він поступово зігрівався й ошелешено оглядав людей, які зібралися довкола нього: чоловік з дванадцять.

— Негайно ляжте, — підскочила до нього дама років сорока-сорока п’яти, схожа на шкільну вчительку, голос якої Макс чув перед цим.

— Та пішла ти… — він відіпхнув даму й під супровід здивованих реплік прорвався крізь маленький натовп.

Макс одразу відчув, що в нього з носа тече кров, а праве коліно справді дуже розпухло і змушувало кульгати. Він прошмигнув у найближчу браму й почав опоряджатися з допомогою носової хустинки. Найгірше вийшло з футболкою, яку неможливо було привести до ладу і залишалося лише викинути. Добре, що вона була не білою, а синьою, тому бурі плями крові на ній не впадали в око. Макс кілька разів слинив хустку, поки, наскільки міг, привів обличчя до нормального вигляду.

Йому нарешті вдалося зігрітись (хоча відморожені вуха ще пощипували), лихоманка, здавалося, минула, але незабаром Макса знову почали бити дрижаки. Те, що сталося, настільки суперечило всім його уявленням про життя, про можливе й неможливе, що викликало справжній містичний жах, через який волосся ставало дибки.

Наче його на чверть години, як тріску, жбурнуло в іншу реальність. І що би згодом не виявилося, все це відбулося з ним насправді. Або могло мати такі наслідки, а це означало, по суті, те саме — і обморожені вуха та розбите коліно були безперечним доказом цьому. Звичайно, він міг пошкодити ногу, коли впав на тротуар, але щодо очевидного обмороження й іншого… До того ж ілюзія того, що з ним відбулося, була настільки повною та реалістичною, що говорити про звичайну галюцинацію міг тільки повний ідіот. Жоден гіпноз чи наркотик не міг призвести до таких наслідків.

Макс інтуїтивно зрозумів: якби під час тих подій йому перерізали горлянку (як тій дівчині — шматком розбитого вітринного скла) чи на нього обвалився б будинок, то зараз він був би мертвим. І Макс був у цьому абсолютно впевненим.

Ось що було справді хріново.

Він згадав про нудотний чай, що його напоїв лисий, дивний присмак, який він відчув крізь липку спрагу в роті (втім, Максові й зараз жахливо хотілося пити). Ще він не міг не згадати, як старий бурмотів про якийсь загадковий метод і про те, як Максу здавалося, що він вийшов з будинку Леонтія, а потім… Усе свідчило про те, що старий підмішав йому в чай якийсь сильний галлюциноген, який подіяв із затримкою. Та хіба таке можливо? Якщо лисий був якимось ученим-маніяком, якого, за його ж словами, не оцінили колеги (вони сміялися з мене… метод, який вони обплювали… жалюгідні бездарні нікчеми), то чому, замість того щоб поспостерігати за ним, просто відпустив?

Темний під’їзд не був надто придатним місцем для таких роздумів, але Макс нічого не міг із собою вдіяти. Він провів у ньому кілька хвилин, намагаючись отямитися, перш ніж знову вийти на люди.

Усю дорогу додому він змушував себе не думати про коротку подорож у жахливе задзеркалля і про все, що їй передувало. Принаймні доки не опиниться в спокійному й звичному оточенні, всередині тієї фортеці з гострим частоколом і піднятим над глибоким ровом мостом, у якому плавають крокодили, що для кожного з нас зветься Домом.

Та коли Макс переступив поріг своєї квартири, він був уже цілковито впевнений: його візит до лисого старого, який дав оголошення, прямо пов’язаний з п’ятнадцятихвилинною прогулянкою по Країні Жахів.

Веселощі починаються…

Макс зайшов до кухні й довго не міг повірити своїм очам. У ній господарювало ціле полчище гігантських тарганів. Вони були всюди, вони кишіли, створюючи гидкий шурхіт, вони метушилися навіть по стелі, зістрибували на пластиковий плафон люстри, а потім гепалися на підлогу; вони розкидали все, що могли зрушити з місця, — чашки, сільничку, перечницю й інший дріб’язок, — позривали рушники з гачків, перекинули банки з миючим засобом біля раковини; пообгризали навіть дерев’яні ніжки столу й табуретів…

Макс ненавидів тарганів. Але ці — були справжніми чудовиськами. Його тричі пересмикнуло, перш ніж величезні тварюки зникли. Він застиг на вході, переводячи погляд з однієї стіни на другу, зі столу на раковину й знову на стіл. Невже захоплива екскурсія в країну літніх заморозків і кухонних монстрів ще не закінчилася? Що ж, зрештою, з ним зробили?

Що?

Макс ретельно вимив одну зі склянок, хоча взяв її з полиці для чистого посуду, і, переборюючи відразу, випив простої води — шурхіт від комашиних крил і звуки їхньої біганини досі лунали в його вухах. Потім налив собі знову, однак задоволення від довгоочікуваної води було безнадійно зіпсованим.

«Довбані таргани, — Макс сів за стіл, обхопив голову руками. — Чого чекати наступного разу? Павука розміром із собаку чи, може, Джейсона з мамкою? Або…»

— Лишенько, ой лишенько! — донеслося з вбиральні.

— Здається, в нас гості, Хуліо, — Макс підвівся, намагаючись згадати, звідки він знає цей голос.

Він відчинив двері туалету… Ну, звісно, дід.

— Привіт, — сказав той, поквапливо ховаючи щось довге й вузлувате до штанів. Дід помер п’ять років тому, але зараз виглядав саме таким, яким Макс запам’ятав його незадовго до похорону. Проте сморід у вбиральні стояв цілком натуральний. — Уявляєш, як воно — не мати гівняної можливості по-людськи висратися. Аж геморой вивалився. Останні вісім років так діставав, собака! Лишенько, ой лишенько…

— Ну, і що далі? — поцікавився Макс, скептично розглядаючи фантом, що існував тільки в його власній: голові. Він знав: дід ніколи не заподіє йому шкоди — за жодних умов.

— Добре, давай викладай, як ви тут, поки я ковбасився в санаторії, — він насамперед критично оглянув Макса й рушив повз нього на кухню. — Ти наче виріс. Слухай, а скільки я вже не був у вас в гостях, щось не пригадаю?

— Діду, тебе вже п’ять років як закопали.

— Справді? — старий застиг, дивлячись на нього з таким здивуванням, що Максу, — чим би це не було, — стало його жаль. — От лихо-о. Таке лишенько, що просто…

— Діду… — крізь зуби витиснув Макс. — Ти б звалив, га? Не треба… — діда він любив не менше, ніж батьків, а може, навіть більше. І не хотів паскудити добру пам’ять про нього, дивлячись на це.

І… дід зник.

— Спасибі… — сказав Макс, звертаючись невідомо до кого.

…і продовжуються

До шостої години вечора Макс зрозумів, що не застрахований від будь-якої несподіванки. Річ у тім, що до цього часу він тільки чудом не підірвався на піхотній міні, яка зачаїлася під килимком у коридорі, — її виказував лише невеличкий горбок, на який Макс вчасно звернув увагу. Потім з величезним зусиллям утік від неймовірної каракатиці, яка гналася за ним по квартирі й випускала багатопалі відростки, що закінчувалися стікаючими отрутою жалами, як у скорпіона. Через це він провів неприємні півгодини на балконі, спостерігаючи за потворою через скло й очікуючи, поки вона забереться геть. І поспілкувався з Вінні Пухом.

За інших обставин, будучи настільки фізично й емоційно виснаженим (сам гармидер у центрі чого вартував), Макс, мабуть, завалився б подрімати годин на три. Або взагалі не вилазив би з ліжка до наступного ранку. Але зараз про таку розкіш навіть не мріяв. Тому найбільше, що він собі дозволив, це лягти на диван, постійно будучи напоготові й намагаючись не задумуватися про ніч, що наближається.

Поступово дещо в його стурбованій голові почало прояснятися. Те оголошення, яке він учора випадково зірвав, коли приклеював афішу, виявилося справжньою бісовою пасткою. Вкрай простою, але ефективною, розрахованою на таких випадкових недоумків, як він.

Якщо лисий старий справді був божевільним ученим, який проводить експерименти на людях, це багато пояснювало. Але крім най, чорт забирай, основнішого: в яке лайно його змусили зануритися й наскільки глибоко, щоби в нього ще були якісь шанси вибратися на поверхню. Ця штука, яку лисий підмішав йому в чай, змінювала сприйняття навколишньої дійсності, використовуючи його ж пам’ять і уяву. Тепер він був заручником власної підсвідомості. Ось така хрінова історія.

Можливо, тут існувала певна вибірковість, але це все одно зовсім не прояснювало механізму процесу. Чи міг він ним керувати? Іноді — як у випадку з дідом — це вдавалося, але якщо згадати про довбану каракатицю…

Але найгіршим було те, що будь-яка зміна дійсності була реальною для нього. Укус змії був би для нього настільки ж смертельним, як і джига посеред справжнього серпентарію. Чи, приміром, куля, випущена з уявної рушниці… Варто згадати його пригоди в місті, щоб не було сумніву в невтішному результаті цих дій.

«А може, — подумав Макс, — усі ці наслідки є такою самою ілюзією? І його можлива смерть була би черговою галюцинацією, так само, як її причини?»

Хтозна.

Ось тільки його вуха дотепер пам’ятали арктичний мороз і пекли, коли він до них доторкався, та й хворий ніс категорично заперечував проти будь-яких ілюзій.

Але щодо інших можливостей сумніватися, мабуть, не доводилося анітрішки. Приміром, якщо він кинеться під колеса вантажівки, коли переходитиме дорогу, — бо просто ніякої вантажівки не побачить — то його не оживить навіть доктор Віктор Франкенштейн.

Як і раніше, нічого не відбувалося. Макс лежав на дивані й невимовно радів цьому півгодинному тайм-ауту. Але без сумніву — веселощі тільки починалися.

Макс раптово побачив, як щось підозріло ворушилося в нього в штанях.

— До біса… тільки цього йому ще не вистачало!

Тим часом Хуліо виліз назовні й стрибнув йому на живіт.

— Слухай, роки минають, — почав він здалеку.

— Коротше, — сказав Макс, дивуючись, що втягується в цей абсурдний діалог.

— Блядонем по бабах?

— Та пішов ти в… ні, о боже! Все, досить, нічого цього нема! Згинь…

Хуліо, в якого, очевидно, на думці було одне, пригнічено поліз назад, туди, де йому й слід бути за всіма законами природи.

Ну ось, тепер можна нічому не дивуватися. Гномам під ліжком, зеленим чоловічкам, які влаштували свій перевальний пункт у нього в кімнаті, чи монологові буханки хліба голосом ведучого з популярного шоу…

«А скажіть-но нам, піддослідний, що ви відчули, коли тостер відкусив вам палець? Ні, краще заткніться… Я попрошу внести в студію тостер! Шановний тостере, чи впізнаєте ви піддослідного?»

Здається, нетривалому затишшю настав кінець. Макс підвівся, щоб вийти на балкон покурити. Тієї самої миті по кімнаті пронеслася низка всіляких звуків-стуків-грюків, ніби всі бяки й буки, що сиділи раніше тихенько, дали про себе знати: хтось кашлянув у шафі, хтось засопів із ближнього кутка, щось завовтузилося під столом…

Макс намагався більше ні на що' не звертати уваги, відчинив двері на балкон і вийшов на свіже повітря.

Унизу відбувалася сцена з «Парку юрського періоду». Доісторична рептилія поїдала дітей на дитячому майданчику… Інженери комп’ютерних спецефектів здохли б від натуралізму.

Макс підпалив цигарку, відвернувся від нудотного видовища й помітив удалечині величезний авіалайнер, що врізається в багатоповерховий житловий будинок. Високо в зеленому небі з чотирма сонцями висіли сотні кораблів прибульців.

І раптом знову все зникло.

Він докурив і повернувся в кімнату. Ось тільки відчувалося щось лихе в цьому черговому затишші. Цього разу воно слугувало недобрим знаком — мертвим штилем, що передвіщає наближення урагану, коли здається, ніби напруга буквально електризується в повітрі.

Чесно кажучи, якщо не зважати на його перші халепи в місті, то все, що з ним дотепер траплялося, було ще досить сумирним у порівнянні з тим, що могло би трапитися.

«А як щодо паразитів? — пролунав у його свідомості гидкий голосок. — Тих самих, що вилазять у кіно зсередини? Здоровенних ненажерливих тварюк, які…»

Макс здригнувся і змусив цей голосок заткнутися (мимоволі прислухався до себе), благаючи, щоб він більше не повернувся.

Коли Макс проходив повз письмовий стіл, кутиком ока помітив якийсь рух і відскочив убік. Але це виявилася лише його власна тінь.

«Так-так, приблизно так воно й починається… божевілля», — подумав Макс.

Близько сьомої він пішов на кухню пообідати, потім сходив у туалет і навіть трохи послухав музику з приймача, налаштувавшись на одну з львівських радіостанцій. Як і раніше, нічого не відбувалося. Холодильник не погнався за ним, гнівно ляскаючи дверцятами, їжа поводилася як слід, а унітаз не перетворився на фумаролу, що вивергає лайно. Але чим довше тривав цей спокій, тим лиховіснішим він ставав.

Перші ознаки чиєїсь присутності Макс відчув за чверть восьма. Він сидів у вітальні, час від часу поглядав на екран включеного телевізора, що, як не дивно, чесно дотримувався програмного розпорядку.

Спершу Макс це лише відчув. Він вирубав «ящик» і уважно оглянув кімнату. На перший погляд змін, не відбулося. Якщо тут щось і було, воно або залишалося невидимим, або ще не виказало себе настільки, щоб його можна було помітити.

Макс знову оглянув кімнату. Нічого. Мабуть, здалося. Гнітюче затишшя могло навіяти що завгодно. З іншого боку, існувало ще одне пояснення — невідомий препарат припиняв дію. У Макса навіть зародилася несмілива надія, що, ймовірно, так воно і є. Справді, а чому б ні? З часом те дрантя має втратити вплив… дідько, не може ж воно діяти безкінечно!

Не дивно, що тепер, після всього, що сталося, зовнішній спокій оточення, здавалося, тільки виглядає таким, як старі шпалери, під якими кишать голодні полки пацюків, ладні будь-якої миті вирватися назовні.

Він помітив ледь уловимі порухи під килимом, коли обертався, щоб знову ввімкнути телевізор.

Здавалося, хтось обережно пощипує килим знизу. У Макса миттю підтягло живіт, наче в ньому утворився низький тиск. Він відступив до вікна й дивився на рухливий килим. У квартирі стояла мертва тиша. Довгий темно-сірий ворс неприродно випрямився над похилим горбом, погойдуючись з боку в бік, як трава від невидимого вітру. Потім горб плавно перемістився ближче до центру килима, кілька секунд стояв нерухомо… і почав рости.

Килим був надто щільним, щоб передати конкретні обриси того, що під ним було. Але в Макса склалося враження, що це нагадує людську фігуру. У будь-якому разі, так, напевно, міг би виглядати він сам, коли б заліз під килим, щоб налякати маму.

Коли вільний бік покриття відповз через тиск знизу на цілий метр, а другий натягнувся під ніжками серванта, Макс усе ще вирішував, що йому робити. Звичайно, можна було втекти в свою кімнату й замкнутися, підставити під ручку дверей стілець або взагалі вискочити з квартири. Але щось підказувало: його зусилля марні. Зрештою, це було в його голові. І водночас тут — у вітальні. Він залишився на місці, щоб принаймні не випускати з поля зору те, що зараз дісталося краю килима, припіднявши його над підлогою.

«Зі мною нічого не трапиться, — сказав собі Макс. — Воно не посміє заподіяти мені шкоди. Тому що все це в мені…»

Насправді він був дуже далекий від такої впевненості. Дуже.

Край килима задерся високо вгору… і гепнувся на підлогу.

На ньому був чорний костюм строгого крою й чорні туфлі італійського стилю з гострими носаками. Пряме довге волосся спадало на плечі, а очі на вузькому білосніжному обличчі були такими темними, що здавалися дірами.

Незнайомець дивився на Макса й одночасно немов крізь нього. Він зробив крок назустріч, протягаючи до нього руку, ніби хотів переконатися, що Макс не є плодом його уяви.

Їх розділяло приблизно два невеликі кроки. Макс помітив, що рука цього типа така сама біла, як і обличчя, а на пальцях відсутні нігті. Він про всяк випадок потрусив головою, але Блідий Незнайомець не зник, не розчинився в повітрі, як дід. І навіть посміхнувся тонкими губами, ніби зрозумів, що так Макс намагається його позбутися.

«Якщо він частина моєї підсвідомості, — майнуло в Макса, — то чи може читати мої думки?»

Одне він зрозумів напевне: цей прибулець не був випадковим мазком на полотнині реальності — його цікавив саме Макс.

Блідий Незнайомець зробив до нього ще один крок, майже торкаючись рукою його обличчя. Макс приготувався пірнути вниз, щоб не відчути цього дотику. Не дати доторкнутися до себе білим пальцям без нігтів.

І цієї миті хтось подзвонив у двері.

Біле обличчя повільно повернулося в бік коридору, потім очі-діри знову звернулися до Макса. Відвідувач посміхнувся лише губами, ніби давав зрозуміти: це ще не кінець.

І зник.

Але не так, як дід. Він ступив убік і сховався, ніби десь там були невидимі двері.

Макс побіг до дверей, розмірковуючи на ходу, хто б це міг бути. Усі його львівські друзі, крім одного, зараз були відсутні. А Мирон, єдиний, хто залишався в місті (якщо брати до уваги їхню недавню розмову), мав повернутися з риболовлі пізно ввечері. Лена? Теж навряд.

Так і не встигши придумати якусь імовірну версію, Макс повернув засув замка й відчинив двері.

На порозі з дорожніми сумками в руках стояли батьки.

Спохопившись після німої паузи, що тривала секунди три, Макс посунувся, щоб впустити їх у квартиру.

— Привіт, синку, — мама поцілувала його в щоку, а батько обмежився суто чоловічим рукостисканням. Як завжди.

Макс був зовсім збитий з пантелику їхнім раптовим достроковим поверненням. Або йому страшенно пощастило, або…

— Тату?

Знімаючи туфлі, батько подивився на Макса й розреготався.

— Ти чула? — кинув він дружині. — Хлопець уже перестав нас упізнавати! Гей, на супутнику, — це вже до Макса, — я той самий чоловік, що вмовив твою маму вийти заміж і зробив Ковальською. Ну й тебе… змайстрував заодно.

Інна Ковальська, яка теж дивилася на сина з легким подивом, навіть пирснула.

— Я просто не сподівався, що ви так швидко повернетеся, — сказав Макс, продовжуючи з обережною цікавістю розглядати батьків, ніби вони були примарами.

— Батька терміново викликали на роботу, — пояснила мама.

— Бісові діти! — кинув Ковальський, скінчивши зі взуттям.

Макс полегшено зітхнув. Ще вранці він уявити собі не міг, що буде настільки радий їхньому поверненню.

— Сподіваюся, нічого не трапилося? — запитала мама. — Ти якось дивно виглядаєш.

— Та ні, все гаразд, — відповів Макс, ідучи слідом за батьком до вітальні, де лише хвилину тому уник дотику пальців Блідого Незнайомця, який явився по його Душу.

— Та-ак… — мовив Ковальський. Він обвів поглядом вітальню й зазирнув до Максової кімнати. — Схоже, я помилявся стосовно тебе. Не допетраю, як тобі це вдалося.

Макс запитально глянув на батька.

— Ми з татом посперечалися, що ти не зможеш підтримувати порядок під час нашої відсутності, — сказала мама. — Він сподівався застати…

— Повний безлад, — закінчив замість неї батько. — І бачу, що продув. Може, на кухні ще не все втрачено? — він з лукавою посмішкою глянув на Макса, але, здавалося, виглядав задоволеним.

— А на що сперечалися?

— На батончик «Пікнік».

— Всього-навсього! — посміхнувся Макс. Його настрій уже помітно поліпшився. І продовжував поліпшуватися.

Він допоміг батькові перенести сумки з коридора до кімнати, щоб розпакувати. Мати тим часом куховарила на кухні. І Макс мимоволі прислухався до цих знайомих домашніх звуків, які, як виявилося, означали для нього значно більше, ніж він міг раніше припустити. Це були звуки спокійного, розміреного життєвого устрою, в якому не існує примар і Блідих незнайомців.

— Ми привезли тобі подарунок, — сказав батько, коли вони розпакували одну з трьох сумок і взялися за наступну. — Але не пам’ятаю, в якій саме.

— Давайте повечеряємо, я голодна як вовк, — заглянула до них Інна Ковальська. Максу раптом здалося, що вона зараз клацне справжньою вовчою пащею з хижими іклами. Однак ні шерсті, ні довгих зубів не побачив.

— Справді, — погодився батько, — давайте поїмо. Подарунок нікуди не дінеться, зате в тебе буде можливість помучитися, гадаючи, що це. Ти з нами?

Макс недавно їв, але все ж вирішив скласти батькам компанію.

— Тат, ми можемо поговорити? — раптом само собою вирвалося в Макса.

Батько завмер на порозі кімнати.

— Щось трапилося за час нашої відсутності? — іноді його проникливість навіть лякала Макса.

— Не те, щоб… Не те, що ти думаєш. Я просто хочу тобі дещо розповісти.

— І, якщо я тебе правильно розумію, мамі не бажано про це знати?

— Думаю, так буде краще, — кивнув Макс.

— Ти щось накоїв?

— Здається… Але це стосується тільки мене, — з батькового обличчя він одразу здогадався, що той подумав про наркотики. Саме про них. Макс точно не знав, чи та погань, яку підсунув йому лисий, має якесь відношення до цих речовин, але, можливо, батько, певною мірою, виявився близьким до істини.

Макс устиг пошкодувати, що все так вийшло, й почувався вкрай ніяково. Ця розмова почалася в невідповідний момент, надто раптово для нього самого, слова ніби висмикнуло за ниточки. Втім, він стільки пережив за останні дев’ять годин…

— Це може почекати, доки ми повечеряємо?

— Так, — Макс із полегшенням зрозумів, що отримав відстрочку й може хоча би трохи розібратися зі своїми думками. Він збирався розповісти батькові дуже дивну історію, у яку, можливо, ніколи не повірив би сам.

Коли родина возз’єдналася за столом, Інна Ковальська поцілувала сина в чоло й легенько вщипнула за носа.

— Згоряю від нетерплячки дізнатися, як ти жив без нас. Я думала про це щодня. Знаю, знаю… — вона підняла вгору обидві руки. — Дехто в такому віці створює сім’ю, а деякі дівчатка вже мають дітей. Але ми зараз говоримо не про когось, а про тебе.

— Краще розкажіть, як ви відпочили, — запропонував Макс.

— Нічого, — набурмосився батько, — але могло бути й краще. Перша відпустка за три роки — і ту не дали провести спокійно.

— Мені теж сподобалося, — сказала Інна Ковальська, накладаючи на тарілки приготовану нашвидкуруч вечерю: варені макарони з рибними консервами й порізаними шматочками салямі. — Кіпр — гарне місце для відпочинку. Наступного літа хотілося б поїхати туди всім разом. Правда? — вона глянула на чоловіка.

— Чому б і ні, — ствердно кивнув той, зачепив виделкою макаронину й відправив до рота. — Якщо тільки Максим не обзаведеться до того часу сім’єю і виводком дітей.

— Виводком? Ну, для цього йому треба буде як мінімум цілий гарем, — засміялася Ковальська. — До речі, що у вас із Леною?

Макс знизав плечима:

— Нормально.

— У тебе, що не запитай, завжди одна відповідь, — зітхнула вона й одразу додала: — Як і в твого батька.

— Я би попросив… — з повним ротом відгукнувся Ковальський-старший, піднімаючи виделку. Одна макаронина ляпнулася назад у тарілку й перетворилася на дощового хробака. Ніби з добірної купи гною.

Макс зачаровано спостерігав, як той, звиваючись усім тілом, знову наштрикується на виделку і зникає в батьковому роті. Щоб за секунду вилізти з його лівої ніздрі.

— Річ у жінках. Моя мама вважала так само, — прожувавши, сказав Ковальський. Тепер хробак теліпався в нього на верхній губі.

— На що ти так дивишся? — запитав він Макса, помітивши його погляд.

— Так, нічого. — Макс подумки вилаявся, — треба ж було цьому знову початися саме під час обіду, — і опустив очі в свою тарілку. Принаймні тут усе було гаразд.

До кінця трапези він намагався більше нікуди не дивитися, обмірковуючи майбутню розмову з батьком, але боковим зором усе одно вловлював якусь метушню то в батьковій, то в маминій тарілці, ніби вони були учасниками конкурсу з «Останнього героя» на поїдання всіляких створінь, що бігають і плазують.

Слава Богу, вечеря закінчилася. Інна Ковальська сказала, що втомилася з дороги, миття посуду цілком може почекати до завтра, й пішла відпочивати в батьківську спальню. А Макс із батьком перейшли в його кімнату.

— Я тебе уважно слухаю, — мовив Ковальський. За вечерею він нічим не виказав свого занепокоєння, але зараз воно стало помітним.

— Тат, ти можеш мені не повірити… — почав Макс, але його перервала мати, яка для чогось покликала батька в спальню. Макс з жалю закотив очі.

— Зараз, — сказав батько й вийшов з кімнати.

Головне — одразу ж спрямувати свою історію в правильне русло й максимально застосувати логіку — той її мізер, що в усьому цьому лайні був присутній, — щоб усе звучало якомога переконливіше і щоб батько не запідозрив, ніби Макс намагається йому запудрити мізки. А це важко, коли на твоєму боці тільки слова й немає жодних речових доказів.

Незабаром батько повернувся.

— Слухай, — він просунув голову в двері. — Тут така справа. У нас зараз «медовий місяць»… Коротше, — Ковальський підморгнув йому зі змовницькою посмішкою, — ми з мамою швиденько трахнемося, і я повернуся, щоб закінчити розмову.

Макс тупо витріщався на двері ще хвилину після того, як за ними зникла батькова голова.

— До дідька… — вирік він нарешті й ледь не заплакав.

Потім попрямував до батьківської спальні, абсолютно переконанний, що нікого там не знайде. Лише останньої миті, відчиняючи двері, він злякався: а раптом зараз побачить їх під час любощів — хай навіть це будуть не вони, — все одно було якось дуже ніяково.

Але батьківська спальня була порожньою. Світло вимкнуте. Постіль акуратно заслана.

Збентежений Макс зачинив двері й повільно повернувся у вітальню. Загалом, у всьому цьому могла бути певна логіка. Кілька разів йому вдавалося змусити зникнути деякі фантоми, спроектовані його свідомістю. У такому разі, чому він не міг таким способом викликати й появу батьків? Не дивно, якщо десь у глибині майнула думка про них тоді, коли Блідий Незнайомець ладен був ось-ось ухопити його, а страх чи щось інакше якось посилило цю думку й зробило їхню появу можливою.

Але найцікавіше полягало в тому, що цей уявний приїзд батька з матір’ю прогнав Блідого Незнайомця.

У вітальні Макс про всяк випадок роззирнувся. Одним боязким поглядом він удостоїв килим. Гидкого типа (щось підказувало, що він не просто гидкий, а й дуже небезпечний) з очима-дірами й білястими пальцями без нігтів не було, але він обіцяв повернутися. Макс не помітив нічого підозрілого на килимі, хоча це зовсім не означало, що Блідий не може з’явитися наступного разу іншим шляхом.

Батьки зникли, але їхні напіврозпаковані сумки стояли на місці. Макс майже не здивувався цьому маленькому парадоксу й згадав, як батько говорив про якийсь подарунок для нього. З цікавості він перебрав вміст другої сумки, нічого подібного на обіцяний презент не знайшов і взявся до третьої.

Це виявилося саме в ній, майже на самому дні. Маленька коробочка, обтягнута перламутровою подарунковою стрічкою з красивим бантом у вигляді квітки. Макс розпакував коробку й витягнув з неї якусь безбожно зім’яту штучку яскраво-червоного кольору, що нагадувала чи то ковпак блазня, чи то ще чортзна-що. Поперек неї великими чорними літерами було написано ШУМЕН.

Хай як дивно, але ця річ здалася йому знайомою.

Макс напружив пам’ять. Ну так, звичайно. У нього був такий самий ковпак минулої ночі уві сні, коли з шафи вийшов Батут, щоб показати йому фокус.

Десь у невідомому

Коли Макс озирнувся, тримаючи в руці дивний ковпак, дорожні сумки батьків зникли. Він кинув цю річ на крісло й вирішив зателефонувати Миронові. Була вже половина десятої, можливо, той повернувся додому. Провести наступну ніч самому зовсім не хотілося. Макс не міг постійно бути напоготові, залишаючись бадьорим. Питання в тому, яку загрозу несуть його сни. І не тільки.

Він згадав давно прочитане фантастичне оповідання, у якому на невідому планету висадилася експедиція, й майже всі члени екіпажу загинули, бо місцева атмосфера якось могла матеріалізовувати їхні дитячі жахи. Щоправда, ні хлопців на зразок Фреді Крюгера, ні привидів Макс, якщо йому не зраджувала пам’ять, ніколи не боявся (ті славні хлопці називалися інакше, їх образ вицвів і розсипався порохом багато років тому). Але хтозна, що тепер блукало заплутаними коридорами його підсвідомості у пошуках цих вічнозамкнених, але недавно відчинених Дверей. Можливо, Блідий Незнайомець був лише першим, кому їх вдалося знайти й переступити поріг.

Звичайно, ще невідомо, чим би допомогла йому присутність Мирона, — цілком імовірно, що нічим. Але провести темну пору доби поряд зі старим товаришем було б значно спокійніше.

Макс набрав номер.

— Ми тільки-но повернулися, — сказав Мирон. — Ти багато втратив, старий. Риболовля була чудова. Батько дуже шкодував, що ти не поїхав з нами. Тільки ось… — він засміявся. — На зворотному шляху ми пробили колесо, довелося серйозно помурдохатися.

— Може, наступного разу.

— Обіцяєш?

— Постараюся.

«Я справді розмовляю з ним чи мені це тільки здається?» — думав Макс.

Він пригадав епізод, коли домомучителька, доведена до божевілля найкращим у світі психіатром Карлсоном, намагалася кудись зателефонувати, використовуючи душ замість слухавки.

Макс спробував не поглиблювати ці сумніви й запропонував Миронові переночувати в нього. Він поки не вирішив, чи посвячуватиме його в свої сьогоднішні нещастя. Не тому, що Мирон не заслуговував довіри, — Максу спершу хотілося в усьому розібратися самому.

— Вибач, старий, але мені зараз зовсім не хочеться плентатися в таку далечінь, — відповів той.

— Шкода, я б почастував тебе пивом, — збрехав Макс: пиво в нього скінчилося ще вчора. Але якби Мирон погодився, він збігав би в магазин до його приїзду.

— Серйозно? Пивом, значить… Над цим варто подумати, — Мирон помовчав дві секунди. — Ні, старий, давай краще завтра. Я скажено втомився. Хоча… чому б тобі зараз не приїхати до мене самому?

— Можна, — сказав Макс, зважуючи цю думку. Виходити на вулицю йому не хотілося, тим паче пізно ввечері, але, можливо, справді варто спробувати.

— До речі, пива в мене свого вистачає, — додав Мирон і поклав трубку.

До вечора на вулиці могло похолоднішати, тому Макс натягнув поверх футболки легкий светр. Праве коліно ще трохи боліло, але ходити він міг уже майже не кульгаючи. Проте перед виходом Макс задер праву штанину, щоб змастити коліно маззю арніки. Синець устиг розцвісти всіма відтінками темної квіткової гами. Дивлячись на нього, Макс навіть скривився.

Він поставив баночку з арнікою на полицю з аптечкою і почув високий вібруючий дзенькіт зі спальні батьків. Наче якийсь тонкоголосий дзвін усе лунав і лунав…

Як з’ясувалося, цей звук виходив із порцелянової вази на тумбочці біля ліжка, в яку мама любила ставити польові квіти. Зараз вона видувала зростаючу каламутну бульбашку, що повільно набувала обрисів людської голови.

Коли на голові намітилися знайомі очі-діри, Макс кинувся навтьоки.

* * *

— Старий, ти кепсько виглядаєш, — сказав Мирон йому з порога. — За тобою гналися всі примари Личаківського цвинтаря?

«Усе ти знаєш», — з миттєвим роздратуванням подумав Макс.

Він вийшов з дому — точніше, вибіг, щоб знову не зіштовхнутися з Блідим незнайомцем, — сів у автобус, який їхав прямим маршрутом до обителі Мирона, залишалося лише дві-три хвилини пройти пішки до будинку. Мирон добряче перебільшував, коли сказав, що не хоче пертися «в таку далечінь». Автобус, на щастя, не змусив себе довго чекати на зупинці й приїхав скоро. Народу всередині, незважаючи на досить пізній час, виявилося багато, і сісти Максові не вдалося.

Через кілька зупинок він поспішно вирішив, що поїздка до Мирона обійдеться без пригод. Раптово вечірній міський ландшафт за вікнами автобуса зник, натомість з’явилися безкраї зелені прерії, на яких паслися дивні тварини (серед них Макс упізнав тільки мастодонтів). Потім з’явилося океанське дно із заростями величезних дивовижних рослин, що фосфорисціювали при світлі, яке проникало з вікон салону. Потім він побачив безжиттєвий суходіл, який опромінювався лише багряними спалахами вулканів, що височіли вдалині на самому обрії, як горлянки вогнедишних чудовиськ, що повстали з далеких глибин землі. Знову океан — цього разу з узбережжя, викладеного величезним іскристим каменем (ніби з кришталевого келиха, що випадково випав із рук Божих), і невідомих тварин (дивніших і несхожих ні на тих, яких він бачив раніше, ні на динозаврів), що завмерли на окраїні дивовижного сріблясто-смарагдового лісу. Все це раптом змінилося потоками розплавленої тверді й хаотичними завихреннями невідомих еманацій… а незабаром яскравими крапками зірок, підвішених у космічній темряві. І нарешті — за вікнами автобуса настала порожнеча…

Не порожній простір, не абсолютна темрява, а порожнеча, на яку очі Макса не могли дивитися, а його розум відмовлявся розуміти.

Він відвернувся від вікна й глянув на інших пасажирів. Усі, крім нього, продовжували спостерігати за тим, що було за межами автобуса, точніше, тим, чого там узагалі не було, і водночас… Він змусив себе припинити думати про це, відчуваючи, що інакше в нього розплавляться мізки.

За якийсь час пасажири почали відвертатися, але ніхто не вимовив ні слова. Автобус продовжував гуркотіти мотором, підскакувати на вибоїнах дороги, якою їхав, там унизу — у невідомому десь.

Очі пасажирів були затягнуті більмами. Макс вирішив, що, мабуть, їх так покарала порожнеча за тривале споглядання. Дивна, безглузда думка, однак вона прийшла до нього легко й природно, ніби недавно він навчився думати по-іншому.

Усе більше і більше людей відверталися від вікон. Вони сліпо шарили навколо, як жителі Содому, які приходили до Лота домагатися його гостей, і ангели позбавили їх зору. Вони мовчки наштовхувалися один на одного, падали, вставали… Але незабаром Макс помітив, що довкола нього ніби стискується кільце. Здавалося, людей із затягнутими більмами очима щось притягає до нього — немов він був язичницьким ідолом, в якого вони шукали зцілення. Дедалі частіше їхні руки торкалися його одягу й обличчя. Натовп, що повільно його оточував, ставав усе щільнішим, деякі навіть підводилися з місць, щоб наблизитися. Максу здавалося, що він чує їхній шепіт, далекий і скорботний, що ніби долинає з паралельного виміру, одвічно позбавленого світла.

Вони не робили йому боляче, від них не віяло загрозою — принаймні такою мірою, як від Блідого Незнайомця, — але це було до біса неприємне відчуття. Однак Макс щосили намагався залишатися спокійним. Він розумів, що в дійсності його оточують десятки людей, яких він цікавить не більше, аніж міграція равликів з Африки до Азії, йому зовсім не хотілосязвертати їхню увагу на себе.

Макс з зусиллям спробував прогнати загуслу навколо нього ілюзію, але це вдалося лише при згадці, що може пропустити свою зупинку. І дуже вчасно — він вискочив з автобуса за мить до того, як двері зачинилися.

— Якісь проблеми, старий? — запитав Мирон. Він був на чотири роки старший за Макса, але ніколи не давав йому приводу це відчути.

«Сказати? — думав Макс. — Можна, але пізніше».

— Ні, нічого особливого.

Тотальна невизначеність

Мирон запросив його на кухню й дістав із холодильника дві банки пива — темного Максу, світлого собі. Однак, дещо прикинувши в голові, Макс вирішив відмовитися від напою, оскільки в його теперішньому стані алкоголь навряд чи був би гарним помічником.

Батьки Мирона вже лягли спати; вони були вихідцями з села, і життєвий розпорядок, прищеплений у молодості, брав своє. Сам Мирон виглядав цілком бадьоро, хоча встав сьогодні о четвертій ранку. Він із солідарності теж відмовився від пива і приготував каву. Потім почав розповідати, як вони з батьком порибалили. Мирон був справжнім фанатом рибного лову, а рік тому йому вдалося заразити цим захопленням і Макса.

— До речі, — сказав Мирон, різко обірвавши тему гачків і наживок, — мені вчора дзвонила Лена.

— Серйозно? — здивувався Макс.

— Хотіла розвідати, як твої справи. Адже ви, здається, з нею розійшлися.

— І що ти їй відповів? — запитав Макс, посміхаючись: новина була приємною. Схоже, Лена не менше за нього втомилася дутися через дурницю, хоча це й було в її стилі.

— Моя відповідь була гідною… словом, добре… Я відповів, що з таким самим успіхом вона могла би подзвонити тобі. Ну, і ще дещо додав наприкінці, від себе.

— І що ж?

— Тільки не ображайся, старий. Я сказав, що ти засмутився і наковтався якоїсь хріновини, від якої в тебе тепер галюники.

— От спасибі… — остовпів Макс, ледь не захлинувшись кавою. Але за мить усе одно закашлявся.

— Та нема за що, нема за що, — Мирон турботливо поплескав його по спині.

— Що ти їй ще сказав?

— Більше нічого, чесно. Вона розсміялася й поклала трубку.

Коли Макс збирався знову пригубити кави, з чашки раптом випірнув чийсь неймовірно довгий язик, вкритий мерзенними пухирцями, і лизнув його в губи. Макс відсмикнувся від чашки й пролив частину її вмісту на стіл.

— Не біда, — сказав Мирон, витираючи стіл ганчіркою. — Старий, я знаю тебе надто давно. Ти прийшов до мене сьогодні не просто так. Можеш не говорити, що в тебе трапилося, значить, є причини мовчати, але… Якщо моя підтримка знадобиться — ти знаєш, де мене знайти.

— Спасибі, — відповів Макс. Ось за це він і любив Мирона.

Чашка недопитої кави залишилася стояти на протертому столі — пити з неї Максу більше не хотілося. Слизький дотик довгого язика ще довго зберігався в пам’яті, незважаючи на переконання, що це була не більш ніж чергова ілюзія. Іноді вони були надто огидними. І завжди — надзвичайно правдоподібними.

«А якщо мене тут узагалі нема? — раптом майнуло в Максовій голові. — Якщо я тільки думаю, що в гостях у Мирона?»

Він ще не забув, як зрадів приїзду батьків, провів з ними понад годину, поки не виявилося… Це був чудовий урок — тут, у його маленькому флігелі реальності, куди відкрився люк, що веде в гігантські катакомби підсвідомості, більше нічому не можна безоглядно довіряти, навіть власним очам. Насамперед — їм.

Тотальна невизначеність.

Це важко. Важко, коли ти стаєш чиїмсь піддослідним кроликом, а потім тебе просто відпускають, не залишаючи жодного шансу повернутися назад, щоб поставити запитання й одержати на них відповіді. Важко, коли найбільша загроза — в тобі самому. Важко, коли в тебе з’являється ворог, про якого ти нічого не знаєш, але якого це не зупинить. Особливо важко — дивитися, як…

Макс уже хвилину спостерігав, як від мізинця лівої руки Мирона, наче кінцівка амеби, спочатку відбрунькувався бородавчастий наріст, розвинувся в людський ембріон, і тепер це плавало в повітрі, сполучене з пальцем його найкращого товариша своєрідним еквівалентом пуповини, впевнено набуваючи рис Блідого Незнайомця.

— Вибач, але мені краще повернутися додому, — Макс перервав розповідь Мирона про те, як вони з батьком по дорозі з риболовлі пробили колесо й виявили проблеми з запаскою. Він підвівся.

— Здається, це ще гірше, ніж я думав, — Мирон теж підвівся. — Ти впевнений, що зараз чиниш правильно, старий?

— У мене немає вибору.

— Як знаєш.

Шумен

Повернутися додому Макс вирішив пішки, обрав сорокахвилинну прогулянку, аніж чвертьгодинну їзду автобусом. Йому не вистачало тільки влипнути ще в якусь історію. На зворотній дорозі його чекала лише одна неприємна подія, яка, однак, добряче підпсувала й без того пригнічений настрій.

З кущів йому навперейми вискочив чорний пудель з тонким шкіряним нашийником. Макс збирався обійти собаку, але пудель знову пересік дорогу, невідривно дивлячись йому прямо в очі. У Макса закалатало серце, бо тварина поводилася надто дивно (якщо, звичайно, була справжньою), та й важкий погляд собаки не обіцяв нічого доброго. Пудель був замалий, щоб становити серйозну небезпеку, — в гіршому разі міг учепитися в гомілку й залишити кілька подряпин від своїх дрібних зубів, — але не було гарантії, що собака не виявить якихось надзвичайних здібностей. Той собака, якого бачив Макс.

— Пішов!.. — він зробив вигляд, що збирається штовхнути собаку. Пудель позадкував, але не зійшов з дороги.

Макс озирнувся, переконуючись, що поблизу нікого немає, і сказав:

— Гаразд, чого ти хочеш?

— Ти даремно втікаєш від нього, — відповів чорний пудель ламким і ледь хрипкуватим голосом підлітка. — Тепер він зможе знайти тебе скрізь і коли захоче. Ти не сховаєшся.

З боку темного скверу пролунав короткий свист, і пудель помчав на нього, знову ставши звичайним собакою.

Він не уточнив, кого мав на увазі, але Максу й так було ясно.

* * *

Макс потрапив додому тільки опівночі. Коли він зачинив вхідні двері й знову опинився у рідних стінах, відчув себе впевненіше. Але пудель був правий — для Блідого Незнайомця не існувало перешкод. Той міг виникнути будь-якої миті: матеріалізуватися з цигаркового диму, вискочити з пляшки з пивом, як джин, звалитися на голову зі стелі, як шматок старої штукатурки… Коротше, як завгодно.

Незважаючи ні на що, ця пізня прогулянка остаточно позбавила Макса сили. Дія кави, якою його почастував Мирон, закінчилася ще дорогою, і тепер йому хотілося єдиного: розслабитися в ліжку, дати відпочинок ногам, що гули, й голові, яка важчала. І спати, спати, спати — начхавши на те, що сни можуть виявитися значно небезпечнішими за ту ірраціональної версію реальності, у яку його затягло. Начхавши навіть на Блідого Незнайомця.

Спати.

Ліжко вабило його, заколисувало голосом морської сирени, що живе в океанській безодні снів, обіцяло блаженний спокій і забуття. Макс розумів, що рано чи пізно не встоїть перед цією спокусою, яка щохвилини ставала все більшою необхідністю.

Розстеляючи ліжко, він знайшов під подушкою дивний ковпак. Макс залишив його у вітальні на кріслі, перед тим як вирушити до Мирона, але ця знахідка його не здивувала. Усе правильно, нічний ковпак — саме те, що йому зараз дуже необхідно.

Макс уже зібрався повернути борг цьому найвиснажливішому дню його життя, коли раптом почув, як ззаду відчинилися дверцята шафи й хтось застрибнув до кімнати. Він обернувся, готовий до чого завгодно, — а насамперед до зустрічі з Блідим незнайомцем, — але побачив шестирічного хлопчика в шортах, до якого через мить приєднався ще один. Макс одразу їх впізнав: це були ті самі хлопчаки з дитячого майданчика, які спостерігали, як він клеїв афішу на стовпі, і які, очевидно, потім її поцупили.

Вони виглядали так, наче довго й щосили звідкись бігли.

— Шумен!.. — випалив захеканий шмаркатий хлопчисько. — Ми знайшли Шумена!

— Точно, — підтвердив другий і захопливо подивився на товариша. — Знайшли!

Макс здивовано переводив погляд з одного хлопчика на другого. Шумен? Знову це дивне слово. «Ну так, звичайно, — згадав він нарешті, — адже саме так вони перебрехали, а може, просто добре не розчули, коли він сказав „шоумен“ на Батута. Весело, чорт забирай! Справді весело, як усе це відклалося в його пам’яті й перетворилося в напис на ковпаку. А тепер ще й…»

Раптом з шафи, слідом за хлопчаками, з’явився ще хтось, і підлога здригнулася під важкою ходою. «Мабуть, це і є той, кого розшукали хлопчаки», — вирішив Макс, коли побачив на диво мускулясту істоту, схожу на троля. Низьке чоло, довгі, нижче колін, лапи з величезними пазурами й широчезне, вкрите темно-коричневою лускою тіло. За звичайних обставин можна було б тільки здогадуватися, як щось із такими габаритами взагалі змогло протиснутися з шафи.

— Серйозний хлопець цей ваш Шумен… — пробурмотів Макс. Він уже почав побоюватися, чи не притягли вони цю тварюку сюди, щоб вона ним поживилася.

— Добре-добре, ми не дурні, — засміявся шмаркач. — Він з нами просто грається. Ми називаємо його Чубакою, як друга капітана Соло. Але він не Шумен.

— Тому що Шумен — це ти! — сказав другий хлопчисько.

«Чудова новина, — подумав Макс, — виявляється, я і є той самий Шумен. А Блідий Незнайомець — просто мій сусід по палаті, з яким ми щоранку лупимося в карти, щоб вирішити, хто з нас першим піде ловити кайф під електрошоком».

Тільки ось річ була в тому, що ці хлопчаки з’явилися зовсім не з дитячого майданчика під Максовим балконом і могли говорити речі, відомі лише йому, — приховані десь глибоко всередині.

І все-таки Макс запитав:

— А ви впевнені?

Хлопчаки аж зайшлися від реготу, демонструючи своїм виглядом, що їх не проведеш. Навіть троль позаду них гучно ухнув, приклавши лапу до величезного рота, мовляв, він теж не дурень.

«Хай так, — подумав Макс, — але що це йому дає?»

— О, чорт! — підхопився раптом шмаркач і штовхнув товариша в бік. — Чуєш?

Той миттю припинив сміятися й закивав головою, прислухаючись до чогось. Усі їхні веселощі як вітром здуло. Максу здалося, що навіть луска троля, який нашорошив вуха, з темно-коричневої стала жовтою, як лимон.

— Здається, він іде, — сказав хлопчисько.

— Хто йде? — запитав Макс.

— Ти сам знаєш, — відповів шмаркач. — Прощавай, Шумене.

Хлопчаки кинулися до відчинених дверцят шафи. За ними, миттю скулившись мало не вдвічі, рушив троль. І дверцята самі по собі зачинилися.

Ось так, ніби нічого й не трапилося.

«Але ж так і є, — сказав собі Макс. — Нічого. Тільки черговий глюк».

Та тепер він відчув це сам. Шипіння. Воно долинало з коридору і швидко наближалося.

Здається, у Шумена великі неприємності.

Погляд шугонув до подушки, на якій лежав дивний ковпак. Макс узяв його й одягнув. Довіряти інтуїції більше, ніж здоровому глузду, — єдине, що йому залишалося. Хоча за мить Макс ладен був заприсягтися, що це була не зовсім інтуїція — ковпак покликав його. Саме так.

«Я невидимка… тут нікого немає… МЕНЕ НЕ ВИДНО…»

Коли шипіння почулося біля самого порога кімнати, Макс рефлекторно вчепився в спинку ліжка обома руками. Сховатися було нікуди. Звичайно, він міг змусити себе уявляти нову версію «несподіваного» приїзду батьків, але однозначно був упевнений, що зараз це вже не спрацює.

Блідий Незнайомець зайшов до кімнати й озирнувся. Його біле як сніг обличчя абсолютно нічого не виражало, однак Максу все ж здалося, що він серйозно спантеличений.

«Невже він справді мене не бачить? Чорт, ця штука спрацювала!»

Блідий Незнайомець рушив кімнатою, принюхуючись навсебіч, як шукач, який втратив слід. Він наблизився до ліжка й обнюхав постіль за крок від Макса, який стояв за спинкою в узголів’ї й намагався не дихати. А потім повільно витяг шию в його напрямку. Максові цілу секунду здавалося, що той дивиться просто на нього. Блідий Незнайомець раптом засичав йому в обличчя, неймовірно широко роззявивши рот і оголивши дві пари довгих і тонких ікл, як у гігантської змії. Вони були за лічені сантиметри від нього.

«Якщо він уловив запах, мені кінець», — промайнуло в Максовій голові цієї довгої миті.

Однак Блідий утратив інтерес до ліжка й відійшов, щоб принюхатися до шафи. Відчинив дверцята, зазирнув досередини. Потім знову оглянув кімнату. Його очі-діри шарили з кутка в куток, ретельно вивчали кожну деталь. Макс зрозумів, що Блідий Незнайомець дуже розлючений його відсутністю і зовсім збитий з пантелику.

Очі-діри на якусь мить знову ковзнули по ньому, і візитер нарешті ретирувався, вислизнувши в ті самі невидимі двері.

Тільки тепер Макс зміг перевести подих, який стримував понад хвилину. Серце усе ще скажено калатало, коли, вичекавши для надійності ще якийсь час, він наважився вийти зі свого рятівного сховку.

— Ось так великий Шумен перехитрував… — пробурмотів Макс. Він завалився на ліжко в чому був і поринув у сон раніше ніж його голова торкнулась до подушки.

* * *

Чи то сни, скривджені в найкращих почуттях, вирішили саботувати споконвічні обов’язки, чи то стомлена підсвідомість зіпсувала свій кінопроектор, але снів цієї ночі Макс не бачив. А першим, про кого він згадав, коли вранці розплющив очі, був лисий старий із рідкісним іменем Леонтій.

Він зайшов до ванни, щоб умитися, і побачив себе в дзеркалі з насуненим на диню ковпаком. Макс хіхікнув. Вуха, що стовбурчилися в боки, здавалися незвично великими, і він нагадав сам собі довготелесого сонного гнома.

— Гм, Шумен… — Макс поправив вершечок ковпака.

Він звараганив собі сніданок з того дріб’язку, що міг запропонувати збіднілий холодильник: омлет із кількох яєць та рибна консерва. Але потім спохопився й «замовив» телячу відбивну з кока-колою — користі з цього було небагато, зате сама трапеза виявилася значно смачнішою.

Допиваючи високий фужер «коли», Макс боляче стукнувся носом об його край, але майже не звернув на це уваги, оскільки йому раптом дещо спало на думку. Він схопився й побіг у вітальню, де стояв телевізор.

— Хочу побачити її, — Макс натиснув на кнопку дистанційного пульта керування, і «ящик» ожив.

Якийсь час екран телевізора лише мерехтів зеленуватим кольором, ніби налаштовувався на потрібний канал. Потім прояснів, піймав картинку й навів різкість. Макс побачив Лену, яка вертілася перед трюмо й тихо мугикала якусь пісеньку. Вона була в блакитному топіку й розглядала свій живіт. Але Макс усе одно не одразу зрозумів, чим вона займається.

— Ближче.

Зображення стало крупнішим. Тепер Макс побачив, як щось блищить у неї в пупку, і засміявся. Ленка зробила собі пірсинг — маленьке кілечко, в яке було вправлено променистий бірюзовий камінець. Вона доторкнулася до нього й трішки скривилась. Так, наче прокол ще поболював. Потім зняла топік, чим змусила Макса підскочити на стільці, ніби йому в задницю встромилася шпилька. Першої миті він хотів відвернутися, але… Скоряючись інстинкту всіх закоханих, продовжив дивитися, як Лена розглядає своє відображення, повертаючись то вправо, то вліво. При вигляді її грудей у Макса перехопило дух; а «диньки» в неї були що треба.

— Ти уявляєш, як нам пощастило, Хуліо? — мрійливо зітхнув Макс, хоча знав, що реальна Лена зараз стовідсотково зайнята чимось іншим. І це зовсім не було ні підгляданням за нею, ані зйомкою за допомогою прихованої камери. А пірсинг, і те, як вона виглядає без свого топіка, було лише грою його уяви, відпущеної на волю.

Лена взяла себе пальцями за соски і скривила в дзеркалі пичку. Макс зареготав, відкидаючись назад. І цієї миті щось шугонуло перед його обличчям. Він схопився за це, на мить добряче злякавшись. Екран телевізора миттю погас.

Довга штуковина, яку Макс стискав у руці, виявилася його власним носом. Точніше, це був уже не його ніс, а якийсь скрючений наріст, витягнутий і гнучкий на самому кінці. За бажання Макс зміг би навіть дотягнутись до нього язиком.

— Що це за блядські фокуси? — він посмикав носа, холонучи й водночас вкриваючись потом од жаху. Ніс наче образився й вирішив зіграти з ним злий жарт як помсту за те, що його вдарили об край фужера за сніданком.

Об край фужера… І ще Макс подумав про вуха: коли він умивався, йому здалося, що вони виглядають трохи більшими, ніж зазвичай. Він вирішив, що це через ковпак. Може, він і був усьому провиною?

Макс захотів його стягти, але йому не вдалося. Дурнуватий ковпак ніби приріс до голови. Було не зрозуміло, що його тримає, навіть коли Макс потягнув щосили.

— Ось тепер ти справжній Шумен, — захихотів хтось під ліжком.

Макс торкнувся до вух — так, вони теж виросли. І підборіддя, здається, почало подовжуватися. Він більше не відчував своє обличчя таким, як раніше, тепер не відчував.

— Ну і вляпалися ж ми з тобою… — витиснув Макс майже пошепки. Найменше йому хотілося зараз побачити себе в дзеркалі.

«Що ж робити?» — Макс розгублено кидався кімнатою.

— Досить! Я хочу стати таким, як раніше! — вигукнув він… Але не допомогло.

Напевно, збоку всі його дії виглядали страшенно смішними. Однак Максу було зовсім не до сміху. Він ніби потрапив у якусь казку, тільки написану дуже злим казкарем. Казкарем, який любить, коли діти не сміються, а плачуть. Перед тим, як він їх з’їдає.

Звичайно, для оточуючих він залишався колишнім. Але досить було й того, що він міг бачити себе таким. Бачити й відчувати.

— Нам терміново потрібна чиясь порада, — сказав Макс і заплакав, чого не траплялося з ним уже років п’ять. — Я так більше не можу…

Синдром Золотої рибки

Щось пора було зробити.

Макс, як і раніше, не міг пригадати адреси лисого старого — в цьому йому не допомагало ні володіння ковпаком Шумена, ні насильство над пам’яттю. Але так тривати більше не могло.

Він не знав, до кого звернутися за допомогою чи хоча б за слушною порадою. Може, варто піти й усе розповісти Миронові? А як щодо Лени? Макс спробував уявити, що, швидше за все, з цього вийде. Шуба-дуба-ду-ба-а! Тоді вже краще відразу здатися в психушку. Він ладен був посперечатися: хто-хто, а Карлик-ніс у них напевно ще не мешкав у одній палаті з Наполеоном і сером Ісааком Ньютоном.

Але навіть якщо Мирон чи Лена йому повірять (на що Макс зовсім не сподівався), але припустимо, якщо — то як зможуть зарадити?

Ось-бо й воно.

Залишався… він сам.

Ось тільки чи вдасться?

— Я… — почав Макс. — Я хочу зустріти себе.

І подумки додав:

«Дорослого».

Макс завмер в очікуванні. Нічого не відбувалося. Напевно, він хотів забагато.

— От лайно… — зітхнув Макс, переповнений розчаруванням і глибокою екзистенційною самотністю.

— Чого ти хотів? — запитав хтось позаду.

Він озирнувся. І побачив себе, який стояв біля вікна, спершись на підвіконня. Яскраве сонячне проміння потрапляло йому просто в очі й не давало можливості добре розгледіти обличчя. Але він був трохи вищим і кремезнішим. Тільки голос майже не змінився. Можливо, він виглядав би так років у тридцять чи тридцять п’ять.

— Мені… мені потрібна твоя порада, — сказав Макс. — Що зі мною відбувається? Я хочу, щоб усе закінчилося.

— Я знаю, — кивнув Макс-дорослий.

— А тепер… ще й це! — він розвів руками. — Подивися, на кого я став схожий. Що мені робити?

Йому здалося, що Макс-дорослий сховав посмішку, але, може, лише здалося.

— Ти потрапив в особливе місце.

— А що це за місце?

— Важливіше не те, що воно собою являє, а що здатне дати тобі. Використовуй це.

— Як Золота рибка? — Макса охопило відчуття якогось близького прозріння. Але вже наступної миті воно безвісти зникло.

— Ти йдеш помилковим шляхом. Золота рибка була всевладною, але не змогла врятувати себе саму з невода старого й перетворилася на його заручницю, доки… доки він не лоханувся.

— Не розумію, — захитав головою Макс.

— Чому Золота рибка не могла собі допомогти? Це неправильно. Але це дане, аксіома. Вимушений ляпсус, без якого не існувало б і самої Золотої рибки. А ти інакший. Ти — Шумен.

— То що ж мені робити? — майже закричав Макс.

— Ти просив поради — ти її дістав, — крізь постать біля вікна почала просвічуватися фіранка.

— Хто цей виродок, що переслідує мене? — запитав Макс поквапно.

— Він живе в кожному з нас.

— Чого йому треба?

— Убити тебе… — силует остаточно розчинився в потоці сонячного світла.

— Гей, зачекай!

Макс ладен був крізь землю провалитися з прикрощів. Стільки зусиль — і все дарма! Він отримав лише черговий ребус.

Манівець

До обіду в Макса виріс горб.

Спочатку йому здалося, що стоніжка між лопаток знову вирішила нагадати про себе і влаштувала під шкірою сверблячку, яку неможливо було вгамувати. Потім це перейшло в ритмічну пульсацію, ніби у верхній частині спини надувався здоровенний важкий міхур, змушуючи плечі опуститися, а шию вигнутися, як у грифа.

Однак ніщо не могло позначитися на його апетиті, і Макс, вигнутий знаком запитання, «замовив» собі розкішний обід з чотирьох страв. Не можна сказати, що він і до цього не помічав за собою схильності до обжерливості чи що домашні з дитинства морили бідолаху голодом, але тепер це межувало майже з екзальтацією.

Справжньою основою «бенкету» слугували варені макарони з яєчнею — їжа не особливо вишукана, але водночас досить калорійна, — тому нарікати на безтілесність ілюзорної кухні Макс не міг. Він уже кілька разів переробляв молочний коктейль, домагаючись бажаного смаку й консистенції, коли згадав про Блідого Незнайомця. Він не з’являвся з минулої ночі. Але Макс не сумнівався, що рано чи пізно той знову повернеться.

— Ось це інша річ, — з п’ятої чи шостої спроби коктейль нарешті досяг досконалості. — Хоча…

Макс завмер, вивчаючи вміст склянки. То чому ж Золота рибка не могла собі допомогти? Бо була звичайним дурним оселедцем чи страждала фанатичним альтруїзмом?

…це дане, аксіома… а ти інший… ти — Шумен…

— До бісової матері! — Макс навіть ляснув себе по чолу: йому ж усе розтлумачили, перетворили в пюре й піднесли на блюдечку, а він повівся як останній телепень!

Коктейль без жалю поглинула раковина, а склянку Макс ретельно вимив і наповнив чистою протічною водою. Все інше було в кухонній підвісній шафці.

Отже: дрібка кориці, п’ять крапель йоду, десертна ложка оцту, одна таблетка аспірину й трохи «коли». Втім, інгредієнти не мали значення, — Макс брав перше, що потрапляло під руку.

Тепер усе як слід змішати… І ось він — чарівний напій великого Шумена. Протиотрута готова. Макс не міг зняти дурний ковпак, правильно. Але міг змусити його працювати. А в склянці був антидот тому, чим підпоїв його лисий старий — клин клином.

Залишалося лише переконатися, що це подіє. Але головне — слід переконати самого себе.

Макс зненацька розхвилювався. Узяв склянку з чарівною рідиною і зайшов до вітальні. Сів у крісло, намагаючись заспокоїти дихання.

— Уперед! — нарешті сказав він собі й зробив невеликий ковток. Смак напою, здавалося, не мав нічого спільного з тим, з чого був приготований. І це було добрим знаком — бо так воно й мало бути. Його колір теж змінився, став іскристо-бурштиновим, ніби в глибині мерехтіли малюсінькі вогники. У роті й горлі розлилося легке поколювання, що повільно охоплювало все тіло з верху до низу. Макс відчув, як розпрямляються його плечі й спина, зникає потворний наріст на обличчі, повертається форма носа, коротшають пальці, стають нормальної довжини, повертається на місце шия…

Йому вдалося!

Кімната затяглася брижами безлічі падаючих крапель, що спотворювали весь видимий простір відцентровими колами…

І раптом хтось ухопив Макса за руку. Він смикнувся від несподіванки й ледь не закричав, бо побачив Блідого Незнайомця, який стояв над ним.

Очевидно, події останніх хвилин відволікли Максову увагу, тому він і пропустив його нову з’яву. Або той зумів якимось чином підкрастися цього разу непомітно. Пальці Блідого Незнайомця були настільки холодними, що Макс відчув їх крижаний дотик навіть крізь рукав реглана. Права рука почала швидко німіти, ніби перетворювалася в безчуттєву деревину.

Макс схопився на ноги, зробив спробу вирватися, але Блідий Незнайомець тримав його надто міцно. Вітальню тим часом усе більше захоплювали відцентрові кола, хитаючи її в концентричних хвилях. У Макса вже задерев’яніло праве плече, але він помітив, що нежданому гостю ставало важче його втримувати, ніби контакт між ними слабшав з кожною секундою.

Блідий Незнайомець смикнув його на себе, намагаючись уп’ястися в горло довгими зміїними іклами. Макс вивернувся, ковзнувши тильною стороною лівої руки по парі верхніх ікл, і йому здалося, що шкіру дряпнули дві крижані голки. А наступної миті він почув шипіння біля свого обличчя, відчув, як вузькі зміїні ікла Блідого Незнайомця стискаються на його шиї…

І тоді світ хитнувся і стемнів.

…Макс розплющив очі й побачив, що перебуває в якійсь невеликій кімнаті без меблів із синіми шпалерами на стінах.

Він сидів у кріслі — його руки були прив’язані ременями до твердих підлокітників, а ноги, як скоро з’ясувалося, теж притримувалися чимось унизу. Праве коліно давало про себе чути глибоким ниючим болем. Макс глянув вниз і побачив, що, окрім усього іншого, він ще й з’єднаний з катетером, один кінець якого опущений у пластикове відро, що стояло поруч із кріслом, а другий — у розстебнутій ширінці його джинсів. Він вловив запах сечі, що випаровувався з відра.

«Якого біса?» — подумав Макс, досі відчуваючи крижаний дотик ікл Блідого Незнайомця на своїй шиї. Він перевів погляд на ліву руку, обхоплену ременем на зап’ясті: по шкірі пролягали дві свіжі паралельні подряпини, що юшилися кров’ю.

Дивно…

Не в змозі зрозуміти, що відбувається, Макс гукнув:

— Гей! Мене хтось чує?

Через кілька секунд звідкись іззаду донеслися приглушені квапливі кроки, відчинилися невидимі двері… і над ним схилилося стривожене обличчя лисого старого Леонтія.

— Ви?! — закричав Макс.

— Хлопчику… Ти повернувся, — пробурмотів той, ніби не вірив своїм очам. — Ти знайшов вихід.

— Який іще вихід? Що відбувається? — Макс засмикався в кріслі, намагаючись звільнитися. — Розв’яжіть мене!

— Ти був Там і зумів знайти Вихід, — знову мовив лисий, вражено відступаючи від нього. — Я думав, що ніколи не дізнаюся… Думав, він мені бреше!

— Досить! — заволав Макс. — Чого вам треба? Навіщо ви це зробили?

— Тсс-с… — Леонтій приклав вказівного пальця до губ. — Не треба кричати. Якщо ти відповіси на всі мої запитання, я тебе відпущу. Бо ти перший, хто зумів знайти Вихід.

Перший? Що означає перший?

— Де я? — запитав Макс, відмовляючись вірити в те, що відбувалося, але вже майже знаючи відповідь.

— У мене вдома.

— Як? Як я знову тут опинився?

— Знову… — мовив лисий, наче в цьому слові полягав якийсь таємничий зміст. — Знову… Тобі здалося, що ти кудись ішов?

Макс оторопів. Отже, весь цей час він провів у квартирі лисого? А як же все інше — повернення додому, всі його пригоди, зустріч з Мироном, Шумен? Блідий Незнайомець, зрештою? Але, якщо нічого цього не було, то звідкіля в нього свіжі подряпини на руці, що кровоточать?

— Ти маєш мені все розповісти, — старий нахилився до самого обличчя Макса. — Я хочу знати, що там — по той бік.

У нього були очі безумця, наповнені масним блиском одержимості й нетерпіння. Дивлячись у них, Макс зрозумів, що лисий ладен піти на все, щоб домогтися свого. Але, з іншого боку, віддати те, чого хотів він, означало єдине — ніколи не вирватися з його квартири. Навряд чи лисий дозволив би йому це, навіть якщо б Макс повірив в обіцяну волю в обмін на відповіді на всі запитання.

— Ні, — сказав Макс, водночас скулюючись від страху, оскільки розумів, що цілком перебуває під владою лисого божевільного. — Я нічого не скажу, доки ви мене не розв’яжете.

— Та ну? — щиросердечно засміявся Леонтій. — У мене є багато способів зробити з тебе базіку, якого світ не бачив. Дуже багато, і якщо ти мене змусиш, я ними обов'язково скористаюся.

— Ні!

— Ну й дурень, — сказав Леонтій, випроставшись. — Я міг би справді тебе відпустити, трішечки підпсувавши пам’ять, навіщо мені ризикувати зайвий раз. Але тепер точно не зроблю цього. Не люблю впертих дітей.

Він зайшов Максові за спину.

— А поки можеш посидіти й подумати. У нас багато часу, — після цього двері за кріслом зачинилися.

Зворотний хід

Якщо лисий старий і був якимсь невизнаним генієм, який з’їхав з глузду, то Макса це анітрошки не тішило. Але спершу треба в усьому розібратися.

Виходило наступне. За допомогою якогось препарату йому вдалося ввести Макса в особливий стан, перебуваючи в якому той був замкненим… де? Ну так, у власній підсвідомості — про це Макс здогадався вже давно. Тільки «замкнений» у трохи іншому сенсі, ніж він думав раніше. Весь час він перебував у квартирі лисого; той перетягнув його до іншої кімнати, коли невідомий препарат почав діяти.

Очевидно, метою Леонтія було з’ясувати, що знаходиться по той бік свідомості. Він міг спостерігати за ним постійно, відходячи лише час від часу в інших справах. Реакції Макса мали переконати старого, що Там життя піддослідного продовжується на уявному рівні, майже настільки ж реальному, як за звичайних умов. «У принципі, — подумав Макс, — це логічно. Навколишній світ сприймається органами чуття, що передають сигнали роздратування в цей диво-комп’ютер — наш мозок, де й відбувається найголовніше: ми бачимо, чуємо й так далі», — Макс пам’ятав це ще зі школи. Але лисий, мабуть, замкнув його свідомість саму на собі. Тому й не існувало ніякої різниці між тим, що відбувається в реальному житті й у його свідомості. Це й стало його реальністю. Макс подивився на свою ліву руку. Кров на подряпинах уже запеклася, але рука відчутно боліла.

Біля крісла, крім пластикового відра, куди спускалася трубка катетера (бідний Хуліо!), він помітив край невеликого столика, на якому стояв графин з водою. Хоч як Макс намагався викрутити голову, більше нічого розгледіти не міг. Однак і так було ясно, що лисий його напував, можливо, за допомогою лійки або через трубку. Але про їжу точно забув подбати, і Макс тепер відчував сильний голод. Напевно, його відгомін проник навіть Туди, особливо під кінець, коли він ніяк не міг угамувати свій потяг до їжі.

Зважаючи на все, Макс провів тут уже досить тривалий час. Він почав ворушитися в кріслі, щоб відновити кровообіг у занімілих сідницях, та й спину теж добряче ломило від довгого перебування в сидячій позі, хоча Макс і міг спертися об спинку крісла. Якщо плин часу Там і Тут був приблизно однаковий, виходило, він перебуває тут не менше доби, а можливо, і довше. Швидше, саме довше.

Макс напружив руки, перевіряючи міцність ременів. Безнадійно. Спробувати їх перегризти теж нереально — навіть якби Леонтій надав йому для цього досить часу, він усе одно не зміг би до них дотягтися — підлокітники були розведені надто широко. Але найгірше полягало в тому, що його навряд чи швидко спохопляться, а коли це нарешті відбудеться, нікому не буде відомо, де його шукати.

Ось тепер-то він точно опинився замкненим у пастці, з якої не існувало виходу.

Чи в його розпорядженні залишалася хоча б одна лазівка? Якщо він почне репетувати, чи почують його крики з вулиці — тобто до того, як лисий заткне йому горлянку? Можливо, хтось із сусідів… І до чого це призведе? У цих стін напевне чудова звукоізоляція, будинок збудований бозна-коли. А Леонтій у будь-якому випадку знайде зручну відмовку й подбає, щоб Макс більше не видав ані звуку, — наприклад, з допомогою скотча. Це в кращому разі.

…Права рука зненацька знайшла слабинку в петлі ременя, що стискав його руки. Він потягнув її назад… і — о диво! — рука звільнилася, вислизнула. Напевно, це вдалося завдяки трохи зіпрілій шкірі, а ремінь, очевидно, був затягнутий недостатньо туго.

Макс розстебнув інші «кайдани» за допомогою вільної руки й підвівся, одночасно прислухаючись і розминаючи затерпле тіло.

Через хвилину Макс обережно вийшов з кімнати, опинився в коридорі й вибрався з квартири лисого. Мабуть, Леонтій або відлучився у якихось справах з дому, або просто нічого не почув підозрілого, перебуваючи в глибині своєї великої квартири. Звичайно, тепер перевага була на Максовому боці, але йому все одно не хотілося б зіштовхнутися з Леонтієм ніс до носа.

Вигляд у нього був не дуже, однак Макс вирішив не заїжджати додому, а одразу ж піти до Лени. З цим божевільним старим він розбереться пізніше. Зараз, коли Макс крокував залитою яскравим сонцем вулицею, багато що перестало йому здаватися… яким? Це було дивне відчуття. З одного боку, його зробили піддослідним кроликом у якомусь моторошному експерименті, з іншого — він не мав ані найменшого уявлення, як діяти далі. Відчуття розгубленості було настільки великим, що Макс не знав, чи розповідатиме взагалі щось Лені про те, що з ним трапилося за останню добу.

Лена відчинила йому двері. Перш ніж її обличчя набуло байдужо-пихатого вигляду, Макс помітив радість, що майнула в дівочих очах.

— Вибач, я був неправий, — мовив він, не придумавши нічого кращого. Дивно, але дорогою Макс жодного разу не задумався, як розпочне їхню розмову. Мабуть, це ставало звичкою.

— Дурник… — Лена затягла його в двері й поцілувала в губи, охопивши шию Макса руками. Він полегшено зітхнув, так, щоб вона не помітила, — ну ось і все. Усе знову гаразд.

— Я тебе люблю, — незграбно мовив Макс, можливо, лише вдруге за всю історію їхніх стосунків.

— Я теж… себе люблю, — засміялася Лена й відпустила його. — Хочеш, щось покажу? — вона потягла низ свого улюбленого блакитного топа вверх.

— Ти зробила пірсинг. Колечко з бірюзовим камінцем, — бовкнув він раніше ніж устиг усвідомити, що робить.

— Звідки ти знаєш? — Лена навіть відступила на крок від подиву. — Я ще нікому не встигла сказати…

«Бо я був чарівником, — подумав Макс, розсміявшись і собі. — Шуменом, великим і жахливим…»

…Усе ще всміхаючись, Макс розплющив очі. Його усмішка відразу зів’яла, перетворившись на гримасу розпачу. Сон, лише сон — просто непомітно для себе він відключився. Просте знесилення, ще одна ілюзія…

Він заледве стримався, щоб не закричати від жаху й нудотного відчуття повної безнадії, що стисло всі його нутрощі, як величезна зла рука.

Боже, невже він ось так закінчить — у руках збожеволілого старого, який розвішує по місту дивні оголошення в пошуках випадкових людей на зразок Макса для своїх божевільних експериментів. Як по-дурному. Нестерпно по-дурному й срано так, що сраніше не буває…

Кінець великого Шумена. Стерпла задниця й гумова трубка, вставлена в член. Ось тільки шкода, що підхожого ковпака тут немає.

Раптом Макс відчув зростаючу печію в паху, трубка катетера зігнулася і з відра долинув звук стікаючої рідини. Здавалося, що він у цьому загадковому процесі навіть участі не бере. От лайно! Краще б його прикінчив Блідий Незнайомець. Погляд Макса мимоволі ковзнув по руці, подряпаній іклами.

Ковзнув і повернувся назад.

У цьому щось було.

Двері позаду скрипнули, і в кімнаті з’явився лисий. Макс був упевнений, що пробув у відключці хвилин десять, але той виглядав так, ніби промучився цілу ніч без сну, остаточно з’їжджаючи з глузду від незліченних здогадів і сумнівів.

— Ти готовий… готовий говорити? — з його обличчя, що блідло на очах, розсипалися бісеринки поту, як роса на шкірі трупа. Очевидно, у Леонтія справді їхав дах. — Стільки зусиль… я стільки часу чекав. Мені необхідно знати, що там!

— А чому б вам самому не перевірити? — запитав Макс.

Лисий вишкірився, хитро примружив очі, але замість відповіді мовив:

— Я даю тобі останню можливість домовитися по-доброму. Три години на роздуми. Не засмучуй мене, інакше доведеться розв’язати тобі язика не дуже вишуканим способом.

І знову вийшов.

Макс вірив, що той не жартував.

Звичайно, лисий навряд чи був здатний на щось таке, на катування, вмовляння із застосуванням різних блискучих штучок переконливого вигляду і зі ще переконливішим впливом. Але як божевільний дослідник, який перебуває за крок від довгоочікуваної мети, цілком міг здивувати навіть себе самого. І з кожною хвилиною наближався до цієї небезпечної межі. Можливо, вже наступного разу він зайде до нього у ще менш щиросердному настрої. Граючись щипцями, наприклад. Чи пластмасовим фалосом. Дуже великого калібру.

Тоді з ним краще не торгуватися — швидка смерть, як не крути, краща за повільну, особливо з попереднім проходом через «харахумбу». Але й це сумнівно — Макса всього пересмикнуло — дуже сумнівно, що лисий дозволить йому вмерти, поки цілком не переконається, що витягнув з нього все до останнього слова.

Ліва рука знову привабила Максів погляд.

І думка, що вже з’являлася в нього раніше, повернулася, як бумеранг.

Ну, і що він втратить, якщо спробує?

З часу Максового повернення Звідтіля минуло приблизно хвилин сорок чи ненабагато більше. Імовірно, що його організм ще не встиг цілком вивести препарат лисого. До того ж він… Шумен. Нехай Тут він лише сімнадцятирічний мудак, який повівся на дешевий трюк з оголошенням і сів у глибоку дупу через власну цікавість, але Там…

Це могло спрацювати.

Макс зосередився. Ні, це просто повинно спрацювати, інакше йому кришка, повний каюк.

Кілька хвилин нічого не вдавалося, хоча піт заливав йому спину й від напруги дрібно тремтіло все тіло. Чорт, справжнє, реальне життя виявилося важчим, аніж він думав, перебуваючи Там. Хто б міг подумати, що йому так швидко почне бракувати того довбаного ковпака…

Макс замружив очі.

Він на мені… Я Шумен… Я знову Там…

І здивувався, що нічого не відчув, бо коли розплющив очі, був у своїй вітальні. Склянка з чарівним напоєм великого Шумена, як і раніше, стояла поряд на журнальному столику — там, де він її й залишив. Бурштинової рідини залишалося ще більш ніж половина. Усе здавалося таким самим, як до його відходу. Тільки Блідого Незнайомця, на щастя, ніде поблизу не було.

Макс устав з крісла і про всяк випадок заглянув у кожен куточок квартири. Сорокахвилинне перебування в полоні лисого здавалося тепер незвичайним яскравим кошмаром, що наснився, коли він випадково задрімав у кріслі. Просто не вірилося, що в реальності Макс зараз перебував… Але він знав: це правда. Правда, яку, незважаючи ні на що, так добре було б не знати.

Головний убір Шумена залишався на ньому, але Макс зараз уже не був схожим на потворного казкового чаклуна. Пам’ять раптом викинула нагору його дитячі фантазії, у яких маленький Макс саме так собі й уявляв усіх чаклунів. Напевно, його раціональна свідомість просто відкопала той образ серед старого мотлоху, обтрусила від пилу й використовувала, діючи за вкоріненим стереотипом. Його вигляд, можливо, знову почне змінюватися, тільки навряд чи він пробуде тут довго.

Однак Макс не був цілком певен, що його задум вдасться, лише припускав. Він, очевидно, перебував у поверхневій зоні своєї свідомості — тій, де віддзеркалювався відомий йому світ, — не заглиблюючись у справжні нетрі на ту глибину, де жив Блідий Незнайомець, а може, і хтось іще гірший.

А ще Макс подумав, що якщо зараз Там лисий зайде до кімнати, то накладе в штани зі злості, коли побачить, що Макс від нього певною мірою втік.

Було б зовсім недоречно, якби старий застав його за тим ділом, яким Макс збирався зараз займатися. От якби у нього існувала можливість контролювати ситуацію Там…

«Дзеркало… — раптово сяйнула ясна думка. — Це схоже на дзеркало. Може, Лена справді зробила пірсинг? Можливо, чорт забирай, і таке? Чому б ні? Адже якщо відомий мені світ відбивається на верхньому рівні свідомості, то це має бути схоже на дзеркало. Коли дивишся під особливим кутом, у ньому відбиваються навіть ті предмети, на які воно прямо не спрямоване. Хоча й іноді вони настільки відсунуті вбік, що взагалі незрозуміло, як примудряються відбиватися».

Макс узяв пульт дистанційного керування і ступив до телевізора. Під його ногою смачно лопнув незвичайно великий клоп, але Макс не став звертати на це уваги. Інколи можна швидко звикнути навіть до малоприємних речей.

— Покажи мені те місце, — він підсунув стілець ближче до екрана, який замерехтів, і сів.

Ось він у кріслі, зв’язаний, у маленькій кімнаті з синіми шпалерами на стінах. Очі заплющені, під ними глибокі темні кола. Ніби він хворий чи щойно помер після якоїсь довгої й виснажливої хвороби.

Макс вирішив поки що тут не затримуватися і скерував невидиму «камеру» далі — до дверей… крізь них. Трохи більша кімната, очевидно, лабораторія лисого. Два довгі столи вздовж протилежних стін, заставлені всякою всячиною, ніби в підсобці шкільного кабінету хімії, широка скляна шафа, набита таким самим непотребом. Нічого цікавого.

Сусідня кімната через стіну… Людські тіла просто на підлозі. Ні, трупи. Троє чоловіків і дві жінки. Майже всі виглядають так, наче їх кинули в клітку з диким хижаком.

Ти перший, хто зумів відшукати Вихід…

Мабуть, це ті, хто не зумів. Світло з вулиці ледь падало на них крізь запнуті жовті фіранки.

Тіло молодої жінки років двадцяти восьми чи тридцяти виглядало особливо покаліченим. Її горло було пошарпане так, що виднілись шийні хребці й тьмяно біліла частина кістки нижньої щелепи. Ще одна жінка, яка лежала ближче до вікна (вік не піддавався визначенню), ніби стала жертвою якогось різновиду шкірної саркоми. Бррр!.. Аж очі болять дивитись на таке. Але найжахливішим Максу здався чоловік приблизно сорока років, тіло якого було зіпсоване вже не першою стадією розкладу. Лисий, очевидно, добре постарався, щоб запах не виходив за межі цієї страшної кімнати. Якщо в Макса ще залишалися якісь сумніви щодо психічного стану Леонтія, то тепер остаточно зникли.

Це були люди, які потрапили на той самий гачок, що й він. Когось, можливо, сюди привела звичайна цікавість, когось іще щось. А цікавий довбанутий старигань допоміг кожному зустрітися ніс до носа зі своїм внутрішнім монстром.

Максу залишалося лише сподіватися, що удача не відвернеться від нього і цього разу, інакше він незабаром сам опиниться в цьому маленькому особистому морзі лисого. Той, очевидно, навіть не старався позбутися тіл. Хоча невідомо, скільки їх усього побувало тут насправді.

«Камера» перетнула коридор, і Макс упізнав вітальню з картинами стародавніх львівських вулиць, куди спочатку запросив його старий, перед тим як пригостити дечим. Цікаво, він з усіма так чинив чи шукав до кожного індивідуальний підхід?

Лисий сидів у тому самому кріслі, що й Макс учора (якщо це справді було вчора), і гладив величезного жирного кота, який лежав у нього на колінах.

— Що ми зробимо з хлопчиськом, якщо він і далі впиратиметься? — запитував лисий кота. — Що? Вб’ємо? Звичайно, вб’ємо. Він це й сам розуміє. Але спочатку ми його каструємо. Як тебе. Так-так, саме так. А цей, схожий на Айболита, знаєш що мені сказав: «Ось тобі правильна формула, інше — з’ясуєш сам». Тепер головне, щоб хлопчисько почав говорити. Куди він дінеться? — старий засміявся. — Він буде говорити й говорити, говорити й… доки я не побачу, що він починає повторюватися. А потім відправлю до інших…

Лисий раптом підняв кота на витягнутих руках, ніби той зовсім нічого не важив, і сильно трусонув, як плюшеву іграшку.

— Що? Ти щось сказав? — кіт нявкнув від болю й засмикався, намагаючись вивільнитися. — Тварюка!

Він жбурнув кота вбік і відкинувся на спинку крісла.

— Я би збудував тобі пам’ятник, істото, якби ти вміла говорити. Ти теж якось примудрився повернутися. Звідтіля. Але ти не можеш… а він МОЖЕ! Просто не хоче… Впертий хлопчисько. Ті, інші, мовчать… Трупи, на жаль, не надто балакучі. Але він буде говорити й говорити, говорити й… доки мені не набридне. А потім… — лисий втупився поглядом у кота, ніби йому зненацька щось спало на думку. — Чи краще випробуємо на ньому новий путівник з довшим маршрутом? Ваша думка, колего? Що? Тварюка! Жирна нікчемна тварюка! І чого я до тебе так звик…

Лисий глянув на годинник.

— Ще трохи. Я дотримую слова. І цей хріновий Айболить теж дотримує…

Макс зрозумів: якщо він збирається колись вибратися з квартири старого, то йому варто поквапитися.

Він налаштував зображення на кімнату, де був сам, і взяв крупним планом свої прив’язані ременями до підлокітників руки.

Подряпини.

Подряпини свідчили про те, що результат фізичного впливу Тут може проявитися так самісінько й Там, правильно? Якщо йому вдасться… ну, наприклад, зробити свої руки трохи більшими Тут, то, можливо, Там ремені не витримають.

Цілком можливо, що все це нічого й не дасть, але спробувати такий варіант — єдине, що йому залишалося.

Це виявилося скажено боляче, але руки товстішали. І, головне, їм відповідали ті — на екрані. Вузли м’язів наростали один за одним, вкриваючи передпліччя, як у штангіста-важкоатлета. Макс звернув увагу, що при цьому в нього худнуть руки вище ліктя, і зрозумів причину. Звичайно, закон збереження матерії діяв навіть тут.

Ремені впивалися все глибше в його плоть, зупиняли кровообіг і змушували здуватися під шкірою товсті синюваті мотузки вен. Але ремінь, що зв’язував праву руку, здавалося, вже ось-ось ладен піддатися й тріснути.

— Давай, давай!.. — стогнав Макс, подумки вмовляючи себе не зупинятися. Незважаючи на біль, жахливо захотілося курити.

«Треба було зробити їх тонкими…» — встиг він подумати за мить до того, як білі крижані пальці м’яко лягли йому ззаду на шию…

Шумен жахливий

Лисий старий, тихо муркочучи собі щось під ніс, зайшов до кімнати, де єдиними меблями було лише крісло з широко розведеними підлокітниками, що стояло посеред кімнати, і маленький столик біля нього. Старий був одягнутий у бездоганно білий лікарський халат, у руках тримав металеву тацю з двома рядами акуратно розкладених блискучих хірургічних інструментів.

— Пора… пора, наш юний друже. Час, на жаль, не любить стояти на місці, але інколи — це єдине, що підтримує бажання жити далі. Тому пора. Для нас з тобою.

Він обійшов крісло, розгойдуючи тацю, ніби в танці, і зупинився.

— Пора…

У відповідь йому пролунав сміх, що нагадував передсмертне вороняче каркання, крізь який ледь почувся тріск шкіряних ременів, що розірвались, наче тонкі гумки. І хтось, зігнутий вагою величезного горба, повільно підвівся йому назустріч…

Голос

Розділ 1

— Каре!

Влад оглянувся на прищавого типа в синій болоньєвій куртці, який уже хвилин зо п’ять тупцював за його спиною. Хлопець підморгнув і усміхнувся.

— Ризикнеш? — явно один із постійних парафіян, які сповідують місцеву релігію — культ бубон і черв; рука з банкою пива застигла на рівні грудей. — Кілька ударів… і вважай, день минув на сто пудів.

Влад знизав плечима, але його рука вже тяглася до тієї кнопки на автоматі для гри в покер, що переводить призову комбінацію в стадію подвоєння очок… якщо пощастить. А останні півгодини йому таланило шалено.

Він почав чути голос.

Немов хтось шепотів у самісіньке вухо. Спершу Влад роззирнувся — але настільки близько до нього ніхто не стояв, — а потім вирішив, що це через глюк більшості приміщень, у яких надто мало місця в атмосфері, щоб витримати стільки нервових людей, плюс півтори дюжини ігрових автоматів, які народжують під акомпанемент пришибленої попси з динаміків на стелі ні з чим не зрівняну какофонію.

Потім Влад зрозумів, що голос нашіптує йому мудрі речі й звучить дедалі чіткіше, начебто якісь невидимі двері в його голові відкриваються ширше й ширше… Він почав прислухатися — і справи покращилися. Незабаром у правому верхньому куточку екрана сума кредиту перевалила за тисячу очок.

— Велика, зуб даю. Якщо не вискочить «сокира», — сказав прищавий, коли палець Влада торкнувся кнопки.

Однак цієї миті голос з’явився знову й відмовив його від розіграшу комбінації, яка пророкувала дев’яносто шість відсотків імовірності, що випаде «сокира» — сімка. Влад майже без вагань відправив помножену в сорок разів ставку на шести монетах у кредит.

Хлопець за спиною хмикнув і протяжно ригнув, обдаючи Влада пивним духом, потім рушив в інший кінець зали, де швидко зібрався гурт тих, хто сподівався побачити Великий Удар. Влад краєм вуха вловив, що йдеться про чотири тисячі монет — майже вдвічі більше, ніж він зараз мав у кредиті. Але нехай за цим стежать «банкрути» й ті, хто просто любить потусуватися серед дзенькоту і брязкання в тютюновому тумані. У нього своя гра. Найкраща з того часу, як він уперше переступив цей поріг.

Удар по кнопці запуску: п’ять однакових «сорочок», почерговий переворот — нова комбінація.

«Дупа», — каже голос.

— Угу, — погоджується Влад і без особливого жалю міняє всі п’ять карт: при такому розкладі майже жодних шансів у принципі не було з самого початку.

Передчуваючи серію «пустушок», Влад зменшив ставку ходу до однієї монети. Голос змовчав, бо, мабуть, думав так само.

Знову натискання кнопки «пуск» — знову розкладання.

Заміна трьох карт — ні зачіпки.

І все повторюється.

Тим часом збудження гурту в другому кінці зали зростає: гравець прийняв остаточне рішення й готовий стрибнути в темряву без під страховки.

Влад ловить «стрит», але тільки на одній монеті — це подачка в бляшанку жебрака — і «згоряє», піймавши «сокиру» на першому Ударі.

П’ять карт, переворот.

Гул голосів на мить завмирає… і вибухає осколками вигуків — у того, що йшов на Великий Удар, останньої миті здали нерви.

На екрані мелькання «сорочок», Влад криво посміхається: ще не всі відкриті, але вже все зрозуміло. Цей відрізок шляху треба просто перебороти, Трохи терпіння — і ти знову на швидкісній магістралі. Головне, не прошляпити момент, тому що відрізок асфальту може бути дуже коротким.

Гурт осторонь схвально ірже, коли гравець у миттєвому пориві кидається до «покера» (схоже, сам ще не розуміючи, що коїться) й лупить по кнопці. Влад відволікається, але зі свого місця може тільки чути: точне влучення. А взагалі, все це його мало цікавить.

Однакові «сорочки», переворот, заміна двох карт з надією скласти просту комбінацію із трьох валетів… Пік! — відповідь цього електронного дегенерата, що зжер чергову монету. І все повторюється спочатку.

Високий хлопець праворуч, який недавно почав гру на сусідньому «покері», б’є долонею по чарівній кнопці (пік!) і йде з порожнім поглядом. Влад знає, як він зараз почувається, побачивши в кредиті дірку від задниці. Але співчуття до того, хто програв, — останнє, що тобі необхідно, якщо серйозно збираєшся щось витрусити з цієї купи писклявого металобрухту… Це він засвоїв за ті щоденні п’ять-шість годин, які проводив тут останні два тижні. Коротше, співчуття зовсім не корисна річ для твоїх кишень, і воно здатне лише перетворитися на синонім руйнування — спершу це відбувається непомітно, а потім… потім стає вже надто пізно. Як завжди.

«Стоп, — сказав голос після розіграшу чергової комбінації — безплідної, як лід. — Прибав-но газу, ну, давай».

Влад підвищив ставку до десяти монет з максимумом у двадцять (про що скоро пошкодував).

Новий переворот: туз і десятка хрестові, різномасті — вісімка, дама й четвірка… повний аут. Можна, звичайно, спробувати побудувати «стрит», але Влад вирішує замінити все, крім туза.

«І десятки», — каже голос. Влад знизує плечима — пальцем у небо, можна сказати, — але все-таки слухає поради.

Те, що відбулося далі, змусило його відчути себе героєм чудового, але моторошнуватого сновидіння, що тихо підкрадалося ззаду крок за кроком і раптом вломилося з тріском і гуркотом у реальне життя.

Пік, пік, пік… перекид трьох замінених карт і — валет треф, дама треф, король треф — ФЛЕШ РОЯЛЬ!

Поки ящик вітально гримить, руки автоматично відправляють виграш у кредит, клац, клац, клац… трр-р-р-р-р… Дзинь! Загальна сума зростає відразу на п’ять тисяч монет. Святі грішники, аж п'ять тисяч!

Його тріумф залишається непоміченим. Гравець, який зробив удалий Великий Удар в іншому кінці залу, щойно продав право наступного ходу комусь із тих, які бажали ризикнути по-великому, — зараз усі погляди спрямовані саме туди. І Влада це цілком влаштовує, реклама йому ні до чого.

Він подумки переводить суму кредиту — тепер вона становить близько семи тисяч очок — у реальні гроші й залишається більш ніж задоволений результатом. Такою цілком могла бути тримісячна зарплатня, яка у нього була ще два тижні тому на роботі, що нею він нібито йшов щоранку, крім субот і неділь. Саме так це виглядало для батьків — через що, власне, все й почалося.

Влад жестом підкликав доглядача, який обслуговував його частину залу, показуючи, що збирається йти. Мигцем подумалося: якби грав на жетонах, то їх, мабуть, вистачило б, щоб набити цілий мішок, як золотими монетами в диснеївських мультиках про Скруджа Мак-Дака.

Після розрахунку з касиром Влад вийшов надвір, вдихнув на повні груди свіжого повітря й відчув себе наче під кайфом, ніби він кілька разів затягнувся цигаркою, набитою аж ніяк не тютюном.

Уже давно стемніло, та й погода (утім, цілком звична для Львова на початку листопада) до того ж не надто надихала на вечірні прогулянки, але людей на вулиці все одно вистачало, тому що була субота. Він торкнув рукою праву кишеню штанів, у якій лежали гроші, із блаженним задоволенням усвідомлюючи, що може тепер послати до всіх чортів те гнітюче відчуття провини й страху, що росло в душі останні п’ятнадцять днів. Влад обережно прислухався до себе, і справді — нічого не було.

Він покрокував додому.

Усупереч поширеному твердженню, начебто армія здатна зліпити зі звичайного хлопця справжнього чоловіка, існує думка, що річ не стільки в самій армії, скільки в тому, як той, хто пройшов крізь її сталеві жорна, зуміє вибратися назад живим і з найменшими втратами. Бажання унікальної можливості особисто переконатися в правоті цієї думки Влада зовсім не надихало. Тому коли незадовго до призову з’ясувалося, що «школа мужності» займеться кимось іншим (у нього виявився порок серця, що розвинувся після перенесеної в дитинстві скарлатини й успішно ховався до останнього часу), він відчув цілком справедливе полегшення. Загалом якби ніякої хвороби серця не існувало, її слід було б придумати.

Що ж до його батьків, то вони сприйняли цю новину без особливого ентузіазму, бо вже були налаштовані найближчі два роки послабити тугий зашморг сімейного бюджету, поки Влад буде на казенному забезпеченні. І вже тим паче він не міг сподіватися на отримання вищої освіти ні до, ні після служби (а якщо йому дуже захочеться отримати диплом, ніхто, звісно, не буде заперечувати, щоб він самостійно прокладав свій життєвий шлях — хіба не так роблять молоді люди в наш складний час, честь їм і хвала?).

Так вийшло, що він був їхньою єдиною й дуже пізньою дитиною. Батько пішов на пенсію, коли Влад перейшов у випускний клас середньої школи, а мати на п’ять років раніше. Його нерідко дратував їхній до неможливості старечий вигляд, коли батько чи мати ходили за ним до школи перші рік-півтора. Він їх за це просто ненавидів (особливо, якщо наступного дня йому хтось довірчо повідомляв, що, напевно, класно мати такого моложавого дідуся; або що батьки ніколи за ним не приходять, бо, мабуть, дуже зайняті).

Ставши підлітком, Влад серйозно захвилювався — і як довело життя, не дарма: сподіватися на допомогу старих батьків, щоб комфортно в’їхати у своє доросле майбутнє, йому не доводилося. А оскільки ні в його характері, ні у вихованні не було закладено досить міцності для перетворення на self made man, перспектива найближчих років не особливо балувала уяву світлими тонами. Та й стимулу не додавала. Ось такий розклад.

Перші кілька тижнів, після того як питання армії було знято, він тинявся вулицями або сидів удома, не надто переймаючись вибором підходящого заняття. Зрештою, тема роботи перестала майоріти в домашній стратосфері, опустилася в атмосферу, а потім упевнено ступила на тверду землю. Виправдання відсутністю спеціальності (якщо не брати до уваги сумнівного аркушика, який затверджував наявність у нього певної профосвіти, здобутої в середній школі на якихось гівняних курсах раз на тиждень) діяли на батьків слабко. При цьому старий козел безкінечно повторював, що в його час молоді люди з робітничих сімей (на жаль, їхня сімейка на професорську ніяк не тягла — це єдине, з чим Влад погоджувався) починали з нижчої сходинки учня на заводі, одержуючи спеціальність прямо на виробництві, а не пробирали задницю по бурсах, як він. «Ага, — посміхався Влад про себе, — і робили за тридцять років приголомшливу кар’єру від простого робітника до старшого робітника. Щоб потім передати онучі в спадщину… тільки мене твій сраний завод щось не дуже заводить, старий мудаче».

Через тиждень до справи активно взялася мати. І наступного ранку він тупотів у свій перший Хрестовий похід на пошуки роботи — з паспортом і атестатом про середню освіту в кишені й з вичерпними інструкціями на зразок: на найпотрібніших йому дверях обов’язково має висіти табличка ВІДДІЛ КАДРІВ.

За три дні він побував за безліччю дверей із заповітною табличкою, але лише за одними йому сказали, що підходяща для нього вакансія, можливо, з’явиться через місяць. На четвертий день батько тицьнув Влада носом в оголошення в газеті для тих, хто хоче знайти роботу, яку спеціально купив перед цим (ну, ви знаєте, одна з тих, що краще годяться для природних людських потреб, тоді від них може бути хоч якась користь). В оголошенні йшлося про великий набір торговельних агентів «із продажу товарів народного споживання», а також повідомлялося, що вік і освіта значення не мають.

Старі ледь не пищали від нетерпіння, коли він піде на співбесіду за вказаною адресою без телефону. Схоже, відсутність вимог до віку й освіти для них звучала так само, як: «Ми готові взяти кого завгодно і платити гроші за те, що ви просто є, бо ми чудові хлопці. Ги-ги…» Проте Влад, при всій своїй відносній обмеженості кругозору, ніяк не поділяв їхнього захвату, бо швидко зрозумів, що за такими оголошеннями криється або повна фігня, або люди, які люблять брати гроші наперед, потім довго патякати про бонуси й уні-ікальний бізнес і будувати мережу, безперервно бурмочучи: «Роби, як я». Але навіть якщо це було не так, його торговельних талантів усе одно не вистачило б навіть для того, щоб продати склянку води вмираючому в пустелі від спраги (з доважком у вигляді двох безкоштовних квитків на концерт Елтона Джона). Здавалося, це розуміли всі, хто хоч трохи його знав. Усі, крім власних батьків.

Головна проблема полягала в тому, що він сам не знав, чого хоче. Не мав анінайменшого уявлення.

Наступного дня він просто збрехав, що був на кастингу і йому відмовили. Ги-ги-ги. Тоді старий з небажанням, але все-таки сказав, що добре, він готовий піти проти власних принципів і замовити за нього слівце на колишньому місці роботи, «де його ще добре пам’ятають і поважають». Влад раптом розізлився і прямо дав зрозуміти, що зовсім не збирається тріснути від гордості через завидний шанс приміряти старі батькові онучі. Зрештою, все закінчилося грандіозною сваркою.

Але гроші, звичайно, були потрібні — з цим Влад сперечатися не міг, особливо коли питання сімейної економіки неминуче звужувалося до його особистих інтересів. Господи, ну не такий же він ідіот!

Через кілька днів, тиняючись містом, він випадково звернув увагу на великі залізні ворота, на яких був прикріплений липкою стрічкою аркуш паперу.

Терміново потрібен мийник автомобілів.

Ворота, що належали станції техобслуговування, цієї миті відчинилися, пропускаючи темно-сріблясту ауді-80. Влад підійшов до сторожа (з охоронцем цього діда неможливо було переплутати) і запитав:

— Із ким тут можна переговорити щодо роботи автомийника?

Той відправив його прямо до директора автосервісу, якого Влад легко виділив серед трьох чоловіків, що стояли біля крайнього підйомника.

У приміщенні, що нагадувало щось середнє між звичайним заводським цехом і — як здалося Владу — украй запущеним багатомісним гаражем, смерділо незнайомою сумішшю фарби, бензину, моторного мастила і ще чогось такого, що викликало в нього асоціацію з купою старих автомобільних покришок, які тонуть в іржавому болоті. Щось брязкало й надсадно дзижчало (уже наступного дня Влад був абсолютно впевнений: він завжди знав назву хріновини, яка видає цей мерзенний звук, від якого в нього бігли мурашки по всьому тілу).

Директор тут же поставив йому кілька стандартних запитань, при цьому не припиняючи стежити за робітниками і обмінюватися репліками зі своїм помічником, і сказав, що ця робота якраз для хлопця, який нічого не вміє. І ще додав, що зарплата мийника в них від виробітку, тому якщо Влад збирається тинятися без діла, замість того щоб догоджати клієнтам, то може відразу йти геть. Насправді, все це видавалося короткими порціями в паузах між виттям «болгарок», рокотом підйомників і його власних вигуків.

Дебютний вихід Влада мав відбутися наступного ранку. Простота, з якою йому повідомили про його першу в житті роботу, настільки збентежила Влада, що він перепитав, чи дійсно правильно зрозумів, і, отримавши позитивну відповідь, ледь стримався, щоб не зробити це знову.

Удома він повідомив батькам про свої скромні успіхи (відчуваючи при цьому якесь «темне» задоволення). Мати була на сьомому небі, а батько сприйняв мовчки й тільки ввечері буркнув, що якщо вже Влад швендятиме на СТО, то хай не буде дурнем і приглядається до справжнього ремесла біля рихтувальників чи мотористів, а не носитися весь день з гофрованим членом.

Коли Влад з'явився вранці на сервіс, його з порога відправили за пивом. Потім він кілька годин тинявся без діла, спостерігаючи за роботою автослюсарів (кілька разів його просили подати інструменти, потім він узяв участь у масовому штовханні мікроавтобуса з поламаною коробкою передач — у цьому були задіяні майже всі, разок його облаяли, коли він переплутав ріжковий ключ з торцевим… Загалом час не був витрачений даремно). І тільки ближче до обіду його підпустили до першої машини. Це був форд-ескорт кінця 80-х, готовий до здачі після капітального ремонту.

— Дивися й мотай на вус, — сказав один із робітників у заляпаній шпаклівкою робі (його імені Влад ще не знав), якому доручили провести з ним інструктаж. Від цього «дивися й мотай на вус» Влад ледь не пирснув. Але чоловік саме нагнувся до відра з водою, де в піні від шампуню плавали дві заслинені поролонові губки.

— Завжди треба починати з даху, — губка шльопнулася над тим місцем, де сидить водій, обляпавши Влада мильною водою. — Ясно?

Влад кивнув.

— Потім танцюєш униз. Коли дійдеш до фальшборту, відкрий двері, щоб помити пороги, до коліс приступай у кінці. Потім зі шланга. Дерзай…

Інструктаж зайняв рівно п’ятнадцять секунд.

Миття — понад годину. До кінця роботи у Влада жахливо нили плечі й спина, особливо спина, а сам він нижче пояса був мокрий до нитки. Майстер зміни, який проходив повз нього, сказав, що якщо Влад буде так повільно валандатися з кожною тачкою, то дрібні клієнти чекати не стануть, тому що мийка тут — лише необов’язковий доважок до основного сервісу. Мотай на вус, хлопче.

Але, на його щастя (хоча як на це подивитися), форд-ескорт виявився єдиною машиною, що мала потребу в душі. Як пояснив майстер зміни, зазвичай за день у них буває до десяти, іноді до п’ятнадцяти й навіть до двадцяти, а сьогодні просто день невдалий…

«І… наступного разу принеси гумові чоботи», — додав він, глянувши на Владові ноги.

Його ще двічі посилали за горілкою у невеликий магазинчик, розташований стратегічно вигідно — прямо через дорогу від воріт автосервісу, а потім, нарешті, на півтори години раніше відпустили додому. Так минув його перший робочий день.

Цей тиждень був особливо важким, але поступово Влад почав втягуватися. У якомусь сенсі мийка машин навіть почала йому подобатися.

Початковою точкою відліку в красі його кар’єри на СТО став момент, коли один із клієнтів, чию машину він щойно вимив, запропонував чайові (як правило, клієнти платили в касу, зокрема й за додаткове обслуговування). Владу й на думку не спало відмовлятися (гордо задерши підборіддя): він щодня спостерігав, як автослюсарі користалися з будь-якої можливості опустити купюру-другу собі в кишеню, дотримуючись незмінного принципу сфери послуг. Тому навіщо корчити з себе клоуна?

Але перший крок до свого ганебного вигнання він зробив сам. Через день або два йому спало на думку, що заглянути в бардачок чи під сидіння, — це зовсім невеликий гріх. Тобто взагалі не гріх: просто подивитися, що кладуть туди люди, які можуть викласти за усунення маленької подряпини на дверцятах або крилі більш ніж місячну пенсію його батьків. Кому від цього буде гірше? Ну й… оскільки чайові явно не квапилися перетворюватися на правило, стильні сонцезахисні окуляри з вузькими димчастими стеклами йому аж ніяк не могли здатися зайвими до наступного літа.

Потім був маленький калькулятор «Соні».

Іноді траплялися гроші — переважно дріб’язок. Але одного разу йому аж дух забило, коли він побачив п’ятсот доларів, що випиналися, як розкішна закладка, з дорожнього атласу, визираючого з-за дверцят бардачка. Це трапилося за день до того, як його зловили на гарячому. Одну із сотенних купюр Влад акуратно витяг двома пальцями; іногородній номер джипа-черокі мав магічно підбадьорливу дію.

Дурний прокол. І сталося це з його вини. Утім, десь на підсвідомому рівні Влад давно зрозумів, що ідилія не може тривати вічно. І перед ним два шляхи: або зупинитися самому, або рано чи пізно його хтось викриє (і добре, якщо це буде хтось зі своїх).

Він вирішив сумлінніше досліджувати простір між передніми сидіннями, бо йому здалося, наче… добре, з певного часу він просто не пропускав жодного затишного містечка, в яке можна було запхати хоча б носа, ось так. А те, що він при цьому примудрився якимось незбагненним чином зачепити ліктем клаксон, було просто бісовою невдачею. І цим привернув увагу директора, який крутився неподалік, та ще й застряг у салоні з виставленою назовні задницею, панікуючи й обливаючись літрами поту. А той просто поманив його пальцем, запрошуючи пройти за ним у конторку.

— І багато встиг? — не чекаючи, поки Влад відповість, директор зайнявся якимись паперами в себе на столі. — Геть!

Просто лоханувся.

Що ж, він і не збирався перейматися такими дрібницями (особливо, якщо не повертатися до принизливого епізоду в конторці), зовсім інша річ — як сказати про це батькам. Змовчавши про деякі деталі, звісно. Сотня з джипа-черокі, звичайно, налаштовувала на оптимістичний лад, даючи відтягнути на якийсь час неприємний момент… і взагалі, чому б не підшукати за цей час іншу роботу, так? І все крито.

Та тільки ідея нової роботи Влада не надто надихала, принаймні зараз. Йому потрібен тайм-аут.

Із такими думками він повертався того дня додому. Десь уже на підході до будинку Влад спохопився, що нічого не придумав з пакетом, у якому був його змінний одяг і пара гумових чобіт. Зазвичай він залишав це в шафці на роботі. Але роботи більше не було. Пройшовши кроків двадцять, Влад знайшов вихід, на його погляд, цілком доречний за таких обставин — пожбурив вміст пакета в найближчий сміттєвий контейнер. Тепер він може, як і раніше, не брати із собою нічого вранці, крім обіду, коли буде… хі-хі, йти на роботу.

Потім він згадав, що повернеться додому значно раніше ніж зазвичай. Це може викликати непотрібні запитання. Згорнувши пакет і засунувши його в кишеню куртки, Влад покрокував у протилежний від дому бік.

Його знову охопило те злегка вже призабуте відчуття, коли він прогулював заняття в школі. Воно було цілком особливим і приємно лоскотало нерви холодними пальцями, як гітарні струни; і лише посилювалось від того, що ніхто не знав, чим він займається. Відчуття подвійного життя.

Влад ніколи особливо не цікавився грою на автоматах: по-перше, у нього вкрай рідко водилися кишенькові гроші, а по-друге, він вважав такий спосіб їх тринькання надто дурним (значно приємніше було їх витратити на щось більш… відчутне, мабуть; наприклад, на пляшку пива, якщо був упевнений, що запах устигне вивітритися до приходу додому, або' на цигарки, але з тією самою умовою). Але цього разу в своїх безцільних блуканнях по Львову, помітивши павільйон залу ігрових автоматів, вирішив зайти. Часу він мав ще понад годину, а знову здобутий статус подвійного життя сприяв певному плюралізму поглядів.

І, що, мабуть, найважливіше — у нього були гроші.

Він дав собі слово, що за жодних обставин не буде грати, і переступив поріг, не підозрюючи, що менше ніж через сорок хвилин станеться його цілковите навернення в нову віру.

Приміщення гуділо від передзвону і клацання численних ігрових пристроїв, розставлених по периметру вздовж стін: рулеток, покерів, одноруких бандитів та інших вигадливих штукенцій для витягання грошей з кишень тих, хто прийшов із наміром їх поповнити, — за рахунок тих, кому щастило менше. Дивно вписуючись у гул голосів, звучала попсова музика; у сизо-тютюновому повітрі витав дух пива й азарту. І тільки люди здавалися нереальними, як персонажі якогось дійства, що відбувається уві сні. Для Влада це був крок на терра інкогніто.

Якийсь час (він дуже скоро відкрив для себе, що тут час летить у зовсім іншому темпі, ніж у зовнішньому світі) Влад спостерігав за грою відвідувачів, переходячи з одного місця на друге. Поки нарешті його увагу не привернули автомати типу «покер», що здавалися Владу найцікавішими і створювали майже непорушну ілюзію впливу гравця на кінцевий результат. Зрештою, він подумав, що не буде нічого страшного, якщо трохи пограє сам.

Наступний етап можна було б назвати прозрінням. Таке трапляється, коли людина раптово приходить до тями й розуміє, що не може толком визначити, скільки минуло часу, й чітко згадати свої дії. У такій ситуації, мабуть, не раз опинявся Бостонський Душитель. «Якого чорта я тут роблю?» — подумав Влад, коли глянув на годинник і зрозумів, що мав бути вдома дві години тому. При цьому він не зумів би точно сказати, скільки разів уже встиг змотатися в обмінний пункт, щоб поміняти чергову дозу доларів. Він із жахом підрахував, що сотня баксів не просто значно втратила у вазі — вона танула просто на очах: на цю мить у Влада залишалося сорок п’ять доларів… лише сорок п’ять! А скільки разів він говорив собі: «Ну, ще разок і все», перш ніж знову збігати до обмінника? Цього просто не могло бути. Це неможливо. Але це було саме так. Пам’ять знехотя, клаптями почала повертатися до нього, як до хворого на амнезію. Боже, що він наробив!

Але й це ще було не все. Попри розпач, попри страх неминучості того дня, коли він повинен буде принести гроші додому (або розповісти правду про те, що його вигнали з роботи без виплати всієї зарплатні), попри нудотне відчуття даремно витрачених грошей і жалість до себе Влад уже точно знав, що завтра прийде сюди знову. І знову, і знову…

Він почав приходити щодня, часто простоюючи надлишок лімітного часу з абсолютно порожніми кишенями і спостерігаючи за грою інших. Через кілька днів Влад уже знав в обличчя постійних членів місцевого клубу, які «сіли на кнопку» (так він охрестив їх для себе), але зійтися з кимось близько не прагнув. Вони теж не виявляли ініціативи. Тут порушенням етикету вважалися інші речі.

Від швидкого (і, здається, неминучого) краху Влада врятувала лише вимушена міра брати із собою строго обмежений запас грошей, а постійна присутність удома матері страхувала від того, що, програвшись дощенту, він не кинеться за ними серед білого дня. У вихідні було складніше, але він зумів це якось перебороти.

Одного разу йому пощастило вийти на подвоєння «фулл хаусу», що випав п’ять разів поспіль, навіть вистачило розуму не зариватися і скинути виграш у кредит. Це був єдиний раз, коли Влад повернувся ввечері додому, маючи в кишені більше, ніж уранці. Точніше, взагалі щось маючи. Якось гравець, із тих, хто постійно крутиться в залі, зазначив (трохи порушивши місцеві правила гарного тону), що головна проблема в грі Влада — дріб’язковість, тому він намагається надто багато вичавити з автомата і, як правило, «згоряє», зате не бачить по-справжньому гарних моментів.

День X наближався, а Влад досі не знав, що робити. Навіть прихований страх не завадив двом тижням злитися в суцільну смугу гри (дзинь-тринь… тринь-дилинь), яку переривали лише поодинокі моменти прозріння.

Потім настала субота, коли він відніс останню заначку, що залишилася від сотні. Розв’язка мала відбутися в понеділок, максимум на день-два пізніше, якби Влад вигадав якусь відмовку.

Він зайшов у зал і попрямував до автомата, на якому грав найчастіше, — не те, щоб Владу на ньому більше щастило, просто подобалося його розташування у кутку. Він не плекав надій. Ні, справді, навіть не сподівався. Це була гра — його Гра.

І тоді почув голос.

Коли Влад проходив повз великий сірий будинок пошти, йому на обличчя впали перші краплі дощу. Перехожих на вулиці помітно поменшало. Завернувши на вулицю Коперника, Влад сповільнив крок. Краплинний десант, що дедалі рясніше падав з неба, його не хвилював. Уже вкотре він подумки прикинув виграш — виходило, грошей було більше, ніж два тижні тому. Не набагато, але більше.

Тринь-дзинь… тринь-дилинь…

Екран, що миготів різними мастями, досі стояв перед очима, накладаючись, наче картинки слайдера, на темну вулицю.

Дзинь-тринь… дилинь-дзинь…

Подвійне життя триває, хіба ні? Післязавтра, тобто в понеділок, він влаштує урочисте вручення… ні, він просто, як завжди, повернеться ввечері додому і скромно кине бабки на стіл: «Я там трохи заробив». Ось так, без претензій. Скаже тільки це й більше нічого. Начебто йдеться не про його перші зароблені в житті гроші, а про щось несуттєве на кшталт яєчні. «Я там трохи заробив», — і все. А потім сяде дивитися телевізор. Гм, так і треба буде зробити.

Тринь-дилинь… дилинь-дзинь…

Але завтра він обов’язково піде в зал, раптом спалах інтуїції, як сьогодні, відбудеться знову (або його навідає Дух Великого Гравця).

Тринь-трипь… тр-р-р-ра… клинк-дзиннь…

Дух Великого Гравця! Це круто. А якщо везіння триватиме… Влад почув, що його хтось доганяє. Але вирішив не обертатися: яке йому діло? Важливо, чи повториться завтра… їх там позаду, здається, двоє.

ДЗИНЬ!

За мить до того, як вони з ним порівнялися, Влад стишив крок, щоб пропустити їх уперед. «А може, подарувати мамі якийсь презент, не дуже дорогий, хай пустить сльозу…» — встигла промайнути думка, перш ніж один із тих, що його доганяли, виявився на крок попереду від іншого, який загаявся. Якийсь маленький презент. Чому б ні, утре цьому старому козлові…

— Опа! — різко обернувся той, що попереду, і вони ледь не зіштовхнулися.

— Ти? — вирвалося в обох майже одночасно.

Влад першим простягнув руку колишньому однокашникові. Той її недбало потис і глянув за спину Влада, посміхаючись своєму попутникові. Обертатися назад Владу чомусь зовсім не хотілося.

— Як життя? — запитав він.

— Може бути, — колишній однокашник, якого звали Стас, знизав плечима з таким виглядом, наче йому раптом стало нецікаво. — Може, варто відзначити зустріч, як вважаєш?

— Та я, взагалі-то… — посміхнувся Влад, — поспішаю додому.

— А ми — ні, — раптом розсміявся Стас і додав, якось дивно підморгуючи: — Твоя присутність необов’язкова.

Його супутник фиркнув слідом. І Влад раптом усе зрозумів: знають. Вони знають, бо такі, як ці, завжди знають — якимось особливим внутрішнім чуттям.

Він шморгнув носом, утягнувши шмарклі, й відчув, як густий слиз повільно опускається в горло.

— Не будь жлобом, Мамуло, — усе ще посміхаючись, сказав Стас майже по-дружньому.

«Мамула» було поганим знаком — псевдо, що найчастіше заміняло йому в школі ім’я. Особливо в старших класах, коли в більшості хлопців почали стрімко розвиватися справжні чоловічі м’язи, а в нього — пузо і задниця. «Мамуло» було зовсім кепсько, до того ж зараз, на темній і порожній вулиці в компанії таких хлопців, як Стас.

— Гарна була гра, — сказав той, що стояв позаду. Влад повернув голову й побачив хлопця з залу автоматів у синій болоньєвій куртці, тільки вже без незмінної пляшки пива.

— Що…

І Влада зігнуло навпіл від вибуху нестерпного болю в паху, бо цієї миті Стас ударив його ногою. Осівши на мокрий тротуар, Влад навіть не відчув, як хлопець у синій куртці встиг обшарити його кишені й витягти гроші, він тільки побачив, що складені купюри передали з рук у руки, і вони зникли за пазухою в Стаса.

Від запаморочливого болю Влад не розібрав слів, якими обмінялися колишній однокашник і хлопець із залу, перш ніж піти далі. Проходячи повз нього, той стусаном відкинув ногу Влада, виставлену поперек тротуару.

А Стас, не обертаючись, махнув йому рукою:

— Бувай, Мамуло.

Влад беззвучно відкрив рот, заплющив очі й притулився потилицею до холодної і твердої стіни будинку. Здавалося, все трапилося миттєво. Ось він ішов, ніс у кишені виграш, про який донедавна не смів навіть мріяти і який вирішував майже всі його проблеми, і ось уже…

— О Боже… — він почув, як промокають наскрізь штани на задниці й стрімко розпухає мошонка.

Потім заплакав.

Розділ 2

Він схлипував і корчився від болю в напухлих яєчках (а вони продовжували пухнути… як сливи, що спіють із неймовірною швидкістю), та через п’ять хвилин таки змусив себе підвестися на ноги й зашкутильгав вулицею, затуманеною дощем, проклинаючи болісні спазми в паху, мокру задницю, собаче лайно, в яке він вляпався правою рукою, коли впав на тротуар і вимазав рукав куртки до самого ліктя, бо не відразу помітив; проклинаючи Стаса і йому подібних, проклинаючи погоду і власних батьків, хоча зараз вони були зовсім ні до чого, проклинаючи всі на світі ігрові автомати й виродків, що їх вигадали… проклинаючи чортів голос, що дозволив йому виграти й почати будувати далекоглядні плани…

Так, у всьому винен цей клятий голос — гівняна інтуїція або щось там іще. Його підставили, дали відчути смак перемоги, а потім брудно кинули, врізали по яйцях і змусили вивалятися в собачому лайні…

Пройшовши кроків із двадцять, кожен з яких відлунював пружними поштовхами болю аж у шлунку, він зупинився біля входу до закритого фотосалону «Кодак» і розридався з новою силою.

Повз нього на великій швидкості промчала машина, обляпала брудною водою, що зібралася від дощу в довгих вузьких калюжах уздовж тротуару, і засліпила фарами. Влад вилаявся й погрозив услід червоним габаритним вогням, що віддалялися. Але після цього почав потроху заспокоюватися.

Влад двічі виблював до того, як подолав половину шляху. У голові прояснилося, але йти ставало дедалі важче. Він злякався, що взагалі не зможе дістатися додому. Щоб рухатися далі, йому довелося послабити ремінь і приспустити штани, звільняючи більше місця неймовірно великій мошонці (її рознесло щонайменше втричі!). Влад, усвідомлюючи, що зараз не час і не місце міркувати про такі речі, все-таки подумав: тепер, досить імовірно, він назавжди залишиться дівичем, бо…

Бо, напевно, той недоумок йому щось відбив усередині, щось там лопнуло, обірвалося… Бо як же інакше? Він не знав, чи зуміє перетерпіти такий біль, якщо той стане хоч на краплю сильнішим.

Потім він згадав батьків. Думка про те, що двері йому відчинить мати (або батько) й побачить у такому вигляді, Владу здалася абсолютно неприпустимою. Найменше йому хотілося вдаватися до пояснень: що завгодно, тільки не це. Такого сьогодні він просто не витримає.

Влад спробував знайти в кишені штанів свої ключі від квартири й якоїсь миті йому здалося, що їх там немає, — певно, могли випасти, коли той тип у синій куртці обшарював його кишені. Або пізніше, коли він уже лежав на тротуарі, а потім, звісно, нічого не зауважив. Але він знайшов ключі в іншій кишені. Владу вдалося їх намацати і він одразу скрикнув, ненавмисне зачепивши хворобливе утворення завбільшки з грейпфрут, що випирало між ногами.

Деякі перехожі оберталися йому вслід, помітивши хлопця, що пересувається дивною ходою, перетинаючи людні місця; людні, незважаючи на вже доволі пізній час і погану погоду. Але він не зауважував цих поглядів, думаючи тільки про те, як дійти чимшвидше додому і пробратися у свою кімнату, не потрапивши на очі батькам.

Опинившись нарешті неподалік від дому, Влад згадав про вимазаний собачим лайном рукав куртки. Цю проблему треба було якось вирішувати. Він завернув у провулок і знайшов підходящу калюжу — достатньо сховану в тіні й досить велику, щоб у ній можна було випрати рукав. Потім стягнув із себе куртку і, кривлячись від болю, обережно нагнувся, намагаючись сісти навшпиньки. Не вдалося. Він скрикнув і впав на коліна. Схоже, іншого способу не існувало.

Він абияк почистив рукав куртки від налиплого лайна, що не встигло засохнути завдяки безупинному дощеві, потім понюхав його і змушений був задовольнитися, що тепер принаймні лайна не було видно. Так само стоячи на колінах, Влад начепив куртку (светр і сорочка встигли намокнути під дощем і обхопили тіло холодними вологими обіймами потопельника, але цей дотик здався йому навіть приємним, тому що трохи приглушав біль нижче пояса) і вимив руки в тій самій воді. Йти до іншої калюжі й іще раз нагинатися було вже понад його сили.

Покінчивши з цією неприємною, але необхідною операцією, Влад повільно звівся на ноги й постарався не закричати. Через кілька секунд йому довелося схопитися за стіну будинку, оскільки він ледь не знепритомнів. Коли відкотила нудота і дзвін у вухах ослаб, Влад, обережно ступаючи, рушив далі.

* * *

Мати з батьком гризлися на кухні. Це його влаштовувало якнайкраще. Захлопнувши вхідні двері, Влад крикнув, що вже прийшов, стягнув у коридорі нога об ногу черевики і прослизнув у ванну. Куртку він запхнув на саме дно ящика для брудної білизни, що стояв під умивальником, потім ретельно вимив руки й обличчя.

Настала черга зайнятися найважливішим. Влад обережно розстебнув ширінку штанів…

І не зміг стриматися від стогону, коли побачив у себе між ногами щось бузкове і грушоподібне, що являло собою суцільний епіцентр болю. Це було гірше, значно гірше, ніж він сподівався побачити: мошонку рознесло не в три… а аж у п’ять разів сильніше. Таке видовище могло додати сивини у волосся і зрілого чоловіка, а оскільки стосувалося знаряддя, яке жодного разу не брало участі у бойових діях (тільки навчальні стрільби), то могло змусити посивіти навіть вісімнадцятилітнього.

Владу довелося відвести погляд, щоб перебороти новий клубок нудоти, який підступив до горла.

І відразу зробив жахливе відкриття: йому необхідно випорожнитися. Це відчуття ледь пробивалося крізь біль, що розпливався повільними хвилями, але все-таки воно зуміло подати боязкі знаки.

Влад не хотів терпіти, підозрюючи, що якщо не вирішить проблему якомога швидше, йому це погано обернеться. І, абияк натягнувши на місце труси, перейшов у туалет. Дорогою він ледь не заплутався ногами в колошах, але останньої миті вхопився за косяк дверей. Від різкого руху яєчка буквально заволали.

Йому треба було кілька хвилин болісних, але неминучих зусиль, поки нарешті полився тоненький ледачий струмок. Влад притулився змокрілим чолом до прохолодного кахлю стіни, даючи сечовому міхуру звільнятися вже самостійно, по його щоках рясно котилися сльози. Відвідування дантиста тепер здавалося зустріччю з давнім приятелем. Батьки, як і раніше, гаркалися на кухні й були цілком зайняті один одним, тому Влад, чи не вперше в житті, радів їхній сварці.

Він злив воду в унітазі й застебнув штани тільки на верхній ґудзик — одного цілком достатньо, щоб пройти до себе в кімнату звиглядом, що не викликатиме зайвих запитань. Думки про вечерю нанесли формальний візит і чинно подалися геть. Жерти анітрошки не тягло.

«Вони повинні за це відповісти».

Влад тупо вп’явся поглядом у сміттєве відро й так простояв десь із хвилину, міркуючи, звідки почулися ці слова. Ну, зрозуміло, вони пролунали в його власній голові, а де ж іще? Адже не міг їх сказати хтось, хто сидить у сміттєвому відрі. Або хтось, хто заліз у бачок унітаза.

Вийшовши з туалету, Влад, щоб уникнути зайвих контактів принаймні до ранку, крикнув матері, що не голодний і хоче раніше піти спати. Йому не відповіли, але з голосів, що на мить заткнулися, зрозумів: почули.

Цього було цілком достатньо.

* * *

Влада цілу годину в ліжку били дрижаки, як при дуже високій температурі (можливо, у нього й справді піднялася температура). Сварка батьків перекочувала з кухні до їхньої кімнати, де благополучно затихла, змінившись батьковим хропінням, і пам’яті Влада в притихлій квартирі нічого не заважало знову і знову, наче зациклений проектор, доконувати його сценою на темній вулиці Коперника (сценою з його подвійного життя — в залі аншлаг, публіка в захваті), підкидаючи до топки переживань свіженькі подробиці.

Біль у паху, завдяки нерухомості його тіла, поступово вгамувався, перейшовши в ниючу пульсацію нижче пояса. Вранці Влад дуже сподівався помітити зміни на краще, оскільки інакше на нього чекав би кошмарний візит до лікаря (і, як наслідок, малоприємна розмова з батьками). А потім, може, навіть… О Боже…

Операція.

«Це їм так просто не минеться, обіцяю».

Влад аж підскочив на ліжку. Не звертаючи уваги на вибух болю в яєчках, він лежав і слухав — слухав кімнату, слухав себе. Слухав… і прагнув почути, бо вже напевне знав, що почує знову. Це був жах розуміння.

Раніше він думав, що голос у його голові — і в залі ігрових автоматів, і вже вдома, коли стояв у туалеті, намагаючись видавити із себе хоч кілька крапель, — лише примха його власної уяви. Але тільки цієї миті його пронизала раптова впевненість, що з ним справді говорять. Хтось постійно спостерігає за ним.

— Хто тут? — сказав Влад у темряву.

«Може, в тебе просто дах їде? — запитала ліва півкуля його мозку праву. — Ні, не думаю, — була відповідь».

— Хто…

«Друг… друг, про якого ти завжди мріяв, але якого в тебе ніколи не було».

— Я, — Влад осікся.

Це сталося, контакт відбувся, він одержав докази.

— Де ти?

«Близько».

— Мені дуже погано, — Влад вів запеклу боротьбу з жахом, що наповзав із темряви. — Мені п-погано…

«Я знаю».

— Чому я тебе не бачу?

«Тому що ти не можеш мене бачити. І не тремти, я не заподію тобі шкоди».

— Точно?

«Звичайно. Ніколи».

— Це ти допоміг мені в залі?

«Звісно».

— Отже, ти справді… друг?

«Якби було інакше, хіба став би я тобі допомагати, правильно?»

— Здається, так, — погодився Влад, усе ще мліючи від відчуття ірреальності того, що відбувалося. Тепер-то він зрозумів, що, мабуть, відчували ті хлопці з «Від заходу до світанку», коли заблукали в бар «Кручені цицьки» і зрозуміли, у якій компанії опинилися. Тільки… якщо голос сказав правду, чому ж тоді…

— Чому ти не попередив, що вони йдуть за мною?

«Тому що сам цього не знав. Мені дуже шкода, що вони вчинили так із тобою. Але обіцяю, вони дорого заплатять за заподіяне. Ми їх знайдемо й серйозно поговоримо».

Сам не знаючи чому, Влад одразу повірив.

— Ти збираєшся покарати їх, так?

«Не я — це зробиш ти».

— Але як? — Влад навіть пирснув. І скривився від болю в мошонці, який викликав спазм сміху. — Як?

«Про це не хвилюйся».

— Господи, та я навіть не знаю, чи доживу з цим до ранку, — він торкнувся кінчиками пальців низу живота.

«До ранку все мине. Буває й гірше, повір».

До ранку? Влад ще хотів запитати, чи не збирається голос його зцілити, як у тих релігійних передачах, на які він іноді натрапляв, клацаючи по каналах «ящика», і ніколи не дивився, бо вважав, що якби й справді після чогось такого кульгаві танцювали і сліпі бігли в кіно (а забиті яйця набували нормальної форми), народ валом би пер у ці секти. Але не запитав.

«А як щодо сьогоднішньої гри? — сам собі заперечив Влад замість цього. Адже передбачати ходи ігрового автомата, де все побудовано на випадкових числах, неможливо».

— Чому? — запитав Влад.

«Що — чому?»

— Чому… я?

«У нас є щось спільне. Нас обох змусили грати за чужими правилами, принизили. Хіба не так повелися з тобою?»

— Так, — прошепотів Влад.

«Тільки давай домовимося, що ти не будеш ставити надто багато запитань, тому що скоро зможеш сам у всьому розібратися».

— Добре, — щось замаячіло на периферії його свідомості, якийсь сумнів, але зникло, не знайшовши можливості зачепитися.

«Я пропоную покінчити з цим раз і назавжди, — сказав голос. — І почати гру за своїми правилами».

— Як це?

«Покидьків, які на тебе напали, слід покарати. Хіба ти вважаєш інакше? Адже це і є справедливість».

— Так, — Влад уперше відчув, як у ньому починає закипати справжня злість і обурення. — Це і є справедливість. Точно.

«Ти готовий покарати їх, готовий змінити правила?»

Чи готовий він? Що за питання!

— Але як? — Влад раптом засумнівався, але це вже був інший сумнів. Що він може зробити хлопцям на зразок Стаса? Як виступити проти них відкрито? Результат такого кроку був передбачуваний. Запальний азарт помсти почав стрімко згасати.

Так із ним бувало вже не раз, коли він повертався зі школи весь у синцях і довго вертівся в ліжку без сну, уявляючи, як колись змусить кривдників відповісти за свої вчинки. Йому марилися їхні корчі в страшних муках, принижені благання про помилування… Але найчастіше Влад бачив, як ці вилупки вмирають якоюсь жахливою смертю. У світі своїх фантазій він був якщо не Богом, то принаймні божком, але наставав ранок, і все поверталось на свої місця.

Цей голос, що назвався його другом, міг вселити йому надію, може, навіть надихнути на щось неординарне. Але він не був здатен зробити з нього когось іншого або хоча б дати йому відчуття твердого стрижня усередині, відсутність якого в подібних до сьогоднішньої ситуаціях Влад відчував сильніше, ніж присутність будь-чого іншого. А це означало, що завтра наступить черговий нещадний ранок. Ось у чому проблема.

«Довірся мені, — сказав голос. — Я знаю, чого ти боїшся. Але якщо ми діятимемо разом, їм нас не здолати».

І Влад знову повірив.

«Тоді чого ми чекаємо?»

— Що… ЗАРАЗ?

«Навіщо гаяти час».

— Але…

«Тихіше, тс-с-с… А то твої предки вирішать, що ти привів до себе жінку».

Думка про те, як він приводить жінку до себе в кімнату, Влада розвеселила й дуже йому сподобалася. Схоже, цей голос був… своїм хлопцем.

«Просто довірся мені, — повторив голос. — І пам’ятай, що тепер ми з тобою заодно».

— Звичайно, заодно, — мовив Влад і здивувався змістові цих слів.

«Слухай мене: заплющ очі, ось так, добре. Ми зараз дещо зробимо. Цокання годинника, він там. Тепер наближайся до нього».

— Я не…

«Наближайся до його цокання. Чи ти не бачиш кімнати?»

— Кім… о чорт! Я можу.

«Тоді сміливіше».

— Боже, мені вдалося.

«Котру ти бачиш годину?»

— Початок першої.

«А точніше?»

— Вісімнадцять з половиною хвилин.

«Тепер устань і перевір».

Влад почав підводитися з ліжка й раптом застогнав. У паху розігралася ціла баталія. Неймовірно, але він зовсім про це забув! Він абияк прошкутильгав по кімнаті, намагаючись ні на що не налетіти в темряві, узяв із книжкової полиці будильник (старий роботяга, дзенькіт якого він устиг глибоко зненавидіти за більш ніж десять років) і підніс до вікна, щоб краще роздивитися круглий, з тонкими золотими стрілками циферблат.

— Це якийсь фокус?

«Лягай, у нас на сьогодні велика програма», — замість відповіді сказав голос.

* * *

Він летів над нічним містом. Унизу пропливали вузькі звивисті вулички центральної частини Львова, мерехтіли вогники. Ліворуч від нього цілилася в небо біла вежа міської ратуші. Влад змінив напрямок і двічі облетів її. Потім, зробивши неймовірне прискорення, рвонув угору й завис між хмарами й чорним, засіяним міріадами зірок небом на висоті чотирнадцяти кілометрів.

Усе це не вимагало від нього жодних зусиль, тобто так йому принаймні здавалося. Це було грандіозно, Владу перехопило дух!

Він різко спікірував униз, пронизуючи шар хмар, промчав над дахом оперного театру, площею з пам’ятником Шевченкові, що самотньо тягнув руку в простір, немов за милостинею, і опинився над безлюдною вулицею Коперника.

Влад опустився ще нижче: з п'ятиметрової висоти він бачив місце, де йшов увечері, повертаючись додому і де позбувся всього свого виграшу. Міг навіть чітко розрізнити розмазану купу собачого лайна на тротуарі, у яку вліз ліктем.

«Досить», — сказав голос.

Влад майже не уявляв, скільки минуло часу відтоді, як він покинув свою кімнату. П’ять хвилин? Може. Година? Цілком імовірно.

Хоча «покинув» було не зовсім правильно. Влад ні на мить не втрачав відчуття власного тіла, яке, як і раніше, лежало в ліжку, ні на мить не припинявся ниючий біль у паху. При бажанні він міг перевернутися на бік або почухати ніс. Тільки його зір і слух були зараз зовсім у іншому місці — на нічній вулиці Коперника, злегка затуманеній мжичкою дощу. М’який шурхіт крапель об бруківку; поодинокі освітлені вікна будинків — в одному з них, як йому казали, жив письменник на прізвище Мазох, той, від якого пішло дивне слово «мазохізм», що наче означало…

«Досить, — повторив голос. — Пора зайнятися ділом».

Через ефемерність того, що відбувалося, Влад не міг позбутися відчуття, ніби йому все це сниться. І цей сон перестав здаватися йому таким страшним.

— Це просто… Це так… я не знаю, — прошепотів Влад.

«Так-так, звичайно, — спокійно сказав голос. Утім, він завжди залишався спокійним і безпристрасним. Як диктор новин. — Уперше завжди вражає. Є ідеї, де їх шукати?»

— Кого? А, ну так.

Влад піднявся над будинками і, поступово збільшуючи швидкість, спрямував свій політ у бік Привокзальної площі.

— Одного, Стаса, думаю, знайду, а другого… сумніваюся.

«Нікуди він не дінеться», — запевнив голос.

Коли внизу пропливав будинок залізничного вокзалу (з висоти рейки були наче тонкі рівні павутинки й тьмяно поблискували сріблом, відбиваючи світло ліхтарів і семафорів. По них, як повільні павуки, ковзали невеликі маневрові тепловози — зовсім крихітні поруч з довгими гусеницями потягів), Влад, зрізуючи непотрібні тепер кути, взяв напрямок на панораму Левандовських новобудов, що мерехтіли вогниками за чотири кілометри попереду.

— Точної адреси я не знаю, — сказав Влад, коли прибув на місце. — Чув тільки, що Стас переїхав сюди по закінченню школи. Але в його батька «Сааб-9000» сталевого кольору. Тут такі тачки рідко зустрічаються. До переїзду він зазвичай залишав машину біля під’їзду. Можливо…

«Шукай».

Він узявся віражувати між будинками в пошуках сталевого «Сааба». Машин цієї марки в місті було справді небагато, і він не боявся піти по помилковому сліду. Головне, щоб «Сааб» не стояв зараз на одній зі стоянок, які Влад бачив у найближчих околицях. Це б значно ускладнило пошуки.

— Що буде, якщо я розплющу очі? — Влад нарешті озвучив запитання, яке вже давно вертілося на думці.

«Повернешся назад. Але тоді нам доведеться починати все з нуля».

Львівські новобудови, як і в багатьох інших містах, підтримували традиції одноманітності й безликості. Дуже скоро Влад зрозумів, що починає плутатися в однакових будинках, типових провулках, голих, майже позбавлених рослинності й характерних рис, дворах…

«Так я його ніколи не знайду», — подумав він, уже жалкуючи, що взагалі послухався голосу. Голосу, який втяг його в усю цю історію, раптово з’явившись у його голові, ніби чортик з коробочки, і назвався другом. Владу раптом захотілося негайно розплющити очі й побачити свою кімнату, опинитися цілком у власному ліжку — його неприступному до ранку бастіоні. Так було завжди, із самого дитинства: якщо щось траплялося, він починав уявляти, як залишається ввечері під ковдрою наодинці з подушкою, де йому більше нічого не загрожує і до ранку гарантований перепочинок.

У Владову душу знову почав заповзати страх. І сумнів.

«А це що було?»

— Де? — поява голосу миттю переключила його думки.

«Щойно, просто під тобою. Треба повернутися».

Господи, адже ми дивимося одними очима, подумав Влад. Сповільнивши рух, він спустився нижче і ще раз уважно оглянув двір. Ось він! У густій тіні біля крайнього під’їзду тулився знайомий «Сааб» сталевого кольору. Щоправда, зараз він виглядав швидше чорним. У правому нижньому куті за лобовим склом розмірено мигав маленький червоний вогник сигналізації.

Отже, пошук звузився до одного під’їзду багатоквартирного чотирнадцятиповерхового будинку.

— Що мені тепер робити? — прошепотів Влад губами, що були за шість із половиною кілометрів на північ від цього місця.

«Іди всередину».

Влад повільно пройшов крізь стіну будинку на рівні першого поверху, і його «голова» зависла біля люстри в темній квартирі. Ця кімната була схожа на дитячу. Через мить він побачив у кутку ліжко, на якому спала дитина — хлопчик років п’яти чи шести.

— У них немає маленьких дітей, — Влад рушив далі, в сусідню квартиру.

Він минув кухню, де в кватирку димів високий молодий чоловік у трусах, задумливо розглядаючи поодинокі зірки, що ненадовго пробивалися в зазорах між осінніми хмарами. І перемістився в кімнату. Хтось лежав на розкладеному дивані — відкинута вбік ковдра дарувала його поглядові приголомшливе оголене стегно й одну грудь молодої жінки. У Влада з новою силою занило в паху, коли він наблизився до дивана, щоб краще її роздивитися, і його пеніс почав збільшуватися від посиленого припливу крові. Як голодна п’явка. (Гей, гляньте-но, в Мамули встав!) За можливість…

«Так це займе надто багато часу, — сказав голос, поки Влад розглядав груди жінки. — Є краща ідея. Вибирайся назад, до машини».

Влад, трохи повагавшись, повернувся до «Сааба». І тут перед ним постало питання — а що далі? Що далі, коли він знайде свого кривдника? Мабуть, голос іще просто не встиг втаємничити його в усі деталі, так? Ну, так. Інакше всі ці метання містом, що захоплювали, але й швидко втрачали свою привабливість, не мали сенсу.

«Бачиш блимання сигналізації за лобовим склом?»

— Ну.

«Коли вона спрацює, ти дізнаєшся точну адресу, щоб доставити своє послання».

— Що?

«Вітальну листівку найкращому другові».

— А, зрозумів. Як її включити?

«Дуже просто: вдар по склу».

— Ударити?

«Так, уяви, що в тебе є рука, і вдар».

Він спробував, але нічого не вийшло.

«Як у житті, злови це відчуття, — наполіг голос. — Пам’ятаєш, як бив по кнопці автомата для покеру?»

Знову не вийшло.

— Я не можу.

«Ще раз».

Раптом сигналізація спрацювала, виючи, як сирена, над сплячим кварталом; десь загавкав собака.

— Блі-і-ін… — тільки і сказав Влад.

Голос промовчав.

Через двадцять секунд одне з вікон на сьомому поверсі засвітилося, людська фігура висунула руку у відкриту кватирку, і сирена, пискнувши ще кілька разів, заткнулася.

Влад кинувся до визначеної мети.

У квартирі він застав сонну жінку, яка мружила очі, і чоловіка, який швидко вдягався. Обом було під п’ятдесят. Він не міг точно сказати, чи були це Стасові батьки, оскільки бачив їх лише три чи чотири рази і то вже досить давно. Однак «Сааб» був вагомим козирем.

Чоловік нарешті одягнув штани, накинув просто на голе тіло плащ і почав узувати туфлі.

— Думаєш, це необхідно? — запитала жінка, сидячи на широкому двоспальному ліжку в нічній сорочці; її товсті руки тряслися, як желе, при кожному русі.

— Напевно, кішка стрибнула на капот. Але краще перевірити, — відповів чоловік.

Він закінчив шнурувати туфлі й рушив до вхідних дверей.

— Обережніше там, — кинула вслід йому жінка, після чого витягнула шию, щоб подивитися в коридор; її погляд був спрямований під вішалку. Потім глибоко зітхнула й відкинулася назад на подушку.

Влад перестав спостерігати за нею, перейшов у сусідню кімнату. Нічого цікавого тут не було, звичайна вітальня. Перемістився через коридор у меншу кімнату й одразу зрозумів, що тільки тут зможе отримати потрібну йому відповідь.

Тут явно жив хлопець, але було надто темно, щоб робити якісь конкретні висновки. Він швидше інтуїтивно відчув, що живе в ній його ровесник, ніж побачив докази. Влад звернув увагу на зачинені двері кімнати і клацнув вимикачем.

Біля однієї стіни стояло вузьке, майже солдатське ліжко, біля іншої — письмовий стіл, що слугував для чого завгодно, тільки не для писання, він був завалений усіляким мотлохом, над яким на стіні висів старий плакат Арнольда Шварценеґґера з фільму «Коммандо». Під столом валялася на боці півторапудова гиря, що виглядала так, наче її підібрали на смітнику, під вікном стояли відразу дві тумбочки на зразок лікарняних з накиданими поверх шмотками. Тільки застелене ліжко мало неприродно акуратний вигляд, виділяючись серед навколишнього безладу. Схоже, хазяїн кімнати бував тут не надто часто. Не було його й зараз.

Погляд Влада знову пробігся кімнатою й зупинився на маленькій чорно-білій фотографії, яку він помітив тільки зараз, при докладнішому огляді. Вона була заткнута одним кутиком за плакат над столом і нагадувала одну з тих, які зазвичай роблять для студентських квитків або на якийсь пропуск.

Усе правильно, жодних сумнівів більше не виникало, саме тут жила та мерзота, що садонула носаком черевика йому по найвразливішому місці, а до того впродовж шести років перетворювала для нього школу в майже щоденне пекло (гей, Мамуло, ти знову напердів у роздягальні? Звідки цей сморід? Ходи сюди, Мамуло, пора влаштувати чергову профілактику! Пам’ятаєш, що таке бути м'ясом? М’ясо, каже Тайсон, М’ЯСО!.. М’Я…)

«Світло», — нагадав голос.

Влад вийшов з короткого заціпеніння і стукнув по вимикачу. Потім виглянув на вулицю. У під’їзд заходили двоє: чоловік, який виходив перевірити, чи все гаразд із машиною, і, звісно, Стас. Навіть із висоти сьомого поверху було помітно, що його добряче заносить (ноги як спагеті, ось який вислів це нагадало Владу).

Невдовзі зашумів підіймаючись ліфт, і вони зайшли до квартири.

— Ці кішки вже дістали! — кинув Стас із порога.

— Чому так пізно? — запитала жінка зі спальні. — Ти…

— Добре, не починай, — відмахнувся він, стягуючи заляпані брудом кросівки і пробираючись до себе в кімнату. Це нагадало Владу, як недавно повертався додому він сам. Але між цими двома поверненнями було мало чого спільного.

— Усе гаразд? — подивилася на чоловіка мати Стаса.

— Так, здається, все гаразд. Кішки, — він стяг плащ, повісив його на гачок вішалки й зайшов у спальню.

— Це вже втретє за останній місяць.

— Утретє?

— Не дивися так на мене. Ти чудово знаєш, що я кажу про нашого сина. У нього таке починає входити в звичку, тобі так не здається? — вона очікувально дивилася на чоловіка, одночасно масажуючи праве зап’ястя.

— Ну… всі хлопці його віку трохи захоплюються. Такий період.

— По-моєму, ти сам не віриш у те, що кажеш.

Чоловік на мить завмер перед ліжком з комічно розведеними руками, в одній досі були затиснуті зім’яті штани; пряжка ременя розгойдувалася з боку в бік, начебто маятник.

— Добре, я поговорю з ним днями. Добре, завтра, якщо ти так хочеш.

Влад пішов за Стасом, але кінець їхньої розмови почути таки встиг.

— Знаєш, — сказав чоловік, лягаючи в ліжко. — Коли я був унизу, в його кімнаті на кілька секунд спалахнуло світло. Ти не…

— Ні, я не заходила, — вже сонно відповіла дружина.

— Мабуть, здалося, — чоловік вимкнув нічник.

Двері кімнати, в певному розумінні, залишилися позаду Влада, і він опинився сам на сам зі своїм шкільним інквізитором, Жахом 3 Роздягальні, одним із тих, хто споганив усе його життя в останні шкільні роки… і якимось незбагненним чином продовжував отруювати його навіть тепер.

Стас витягував із кишень джинсів пом’яті купюри й кидав їх на стіл. Коли завершив, почав перераховувати, скільки залишилося після гулянки, раз у раз збиваючись і щось бурмочучи собі під ніс. Спостерігаючи за ним, Влад відчув новий приплив розпачу і гніву.

«Чого ти чекаєш?»

Стас нарешті згріб усі гроші в купу й кинув у шухляду столу. Хіхікнув над чимось, зрозумілим тільки йому, і, похитуючись на нетвердих ногах, почав роздягатися.

Влад розігнався і штовхнув його в спину. Той, зойкнувши від несподіванки, повалився на ліжко, пустив відрижку й почав зводитися на ноги. Але Влад штовхнув його знову, уже рішучіше. Стас сів на покривало й захіхікав, розглядаючи в руці відірваний від сорочки ґудзик.

— Ось така в нас фішка… лайно з-під ліжка…

Ґудзик чомусь дуже його розсмішив, і Стас відкинувся на спину, регочучи; напівспущені джинси злетіли з ніг і впали на підлогу. Спостерігаючи за цією сценою, Влад відчув, як занило в паху. Його тіло, віддалене на кілометри, рефлекторно скулилося. Він холодно посміхнувся у своїй кімнаті.

…Коли з горлянки Стаса раптом почали вириватися дивні здавлені звуки, Влад від душі сподівався, що заподіює йому аніяк не менший біль, ніж довелося відчути самому.

Експерта «робити м’ясо» зі слабаків у фізкультурній роздягальні вигнуло дугою, як на ілюстраціях наочних медичних посібників, що зображують напад правця. Цей стражденно скривлений рот, цівки поту, що біжать по восковому обличчі, — все це Влад уже бачив не раз у своїх бастіонних мріях про помсту, але тільки тепер усе було по-справжньому. Настав час поквитатися, виродку, за всі гріхи. Ні, це було незрівнянно краще за будь-які фантазії. І ще це було справедливо. Ось так! Перекошений від крику рот — ось символ справжньої справедливості. Ти готовий, недоумку? Тепер зіграємо за новими правилами.

Влад надто піддався власним емоціям, тому трохи розконцентрувався і на мить утратив контроль над своєю невидимою рукою, що стискала Стасову мошонку. Той зумів вирватись і заметався по кімнаті, поширюючи навколо себе майже видимі міазми панічного жаху. Потім заплутався в джинсах, що валялися на підлозі, впав, але миттю звівся на ноги… Тут Влад одразу ж знову наздогнав його й сильно штовхнув. Стас гепнувся назад на ліжко, безладно відбиваючись від чогось невидимого, що переслідувало його і прагнуло заподіяти невимовний біль.

Але цей активний опір не перешкодив Владу знову добратися до його паху. Невидима рука зімкнулася в потрібному місці, Стас охнув. І тепер від божевільного болю взагалі втратив здатність видавати будь-які звуки.

Влад збільшив тиск, пустивши в хід другу руку… а потім третю, четверту, п’яту… поки десь усередині не пролунав подвійний б'лоп-лопп, наче лопнули стиснуті в кулаках виноградини.

— Тайсон готує омлет…

Стаса якось одразу скорчило. Він міг лише, як викинутий на берег окунь, беззвучно хапати ротом повітря й вирячувати очі. Раптом його нижня щелепа відвисла, немов десь зламалася пружинка, а широко розкинуті ноги повільно випрямилися в колінах.

У такому вигляді його й побачили батьки, які заглянули в кімнату через хвилину.

«Так виглядає справедливість», — сказав голос.

Влад, збираючись щось відповісти, розплющив очі, побачив знайомі обриси своєї кімнати й провалився в чорний глибокий сон, схожий на безпам’ятство.

Розділ 3

На годиннику було близько дванадцятої, коли Влад прокинувся — немов міцним стусаном під зад по той бік сну його різко викинуло в дійсність. Тільки снів він цієї ночі не бачив, лише чорна глуха порожнеча.

Але якого дідька він досі валяється в ліжку, адже… За кілька митей Влад зрозумів, що сьогодні неділя, і розслабився. Голова чомусь гуділа, як розворушене осине гніздо, думки плуталися й ледь ворушилися у черепній коробці, як язик п’яниці після обіднього причастя. Влад вирішив хвилин десять іще повалятися, щоб остаточно прийти до тями, однак одразу зрозумів, що його переповнений сечовий міхур, наче настирливий адвокат, вимагає негайного рандеву з вічним в’язнем маленької кахельної кімнатки.

Тому він усе одно мусив вилізти з-під ковдри й задовольнити цю вимогу. Мимохідь знову глянув на годинник — Владові здалося, що тонкі золотаві стрілки ніби намагалися йому про щось нагадати. Однак їх голос був надто слабким, щоб пробитися крізь гул сердитих ос у його мозку.

Ідучи коридором, Влад почув, як мати порається на кухні; відтіля чулося гугняве бурмотіння радіо. Ще він помітив відсутність батькового одягу на вішалці — мабуть, той зранку подався на чергування в студентський гуртожиток, де підпрацьовував вахтером добу через три. Це було гарно: надто часте спілкування з батьком приносило йому небагато радості звідтоді, як він навчився самостійно зав’язувати шнурівки.

У туалеті Влад знову здивувався, чому циферблат будильника, який він бачив щоранку все своє свідоме життя, сьогодні викликав у нього якесь дивне відчуття.

Він довго і з задоволенням справляв нужду, аж раптом у свідомості мелькнуло ще щось тривожне й водночас радісне. Унизу живота виникло відчуття порожнечі. Влада мимоволі потягнуло подивитися вниз, туди, де… О Боже, адже вчора він відніс останню заначку! Його гра — він не міг згадати. Коли Влад уже струшував краник, у паху занило. Щось почало повільно, наче знехотя, виринати на поверхню пам’яті. Коли воно досягло верхніх вод, Влад подумав, що навряд чи в нього колись був такий складний ранок. І чому яйця ниють так, немов він невдало з’їхав по поручнях…

І раптом він із граничною ясністю згадав усе.

Це було схоже на вибух мегатонної бомби: корпус досяг поверхні, реле заклацали… і детонатор спрацював. Спогад про реальне й неможливе вступили в ланцюгову реакцію, примушуючи плавитися мізки.

Існував єдиний спосіб зупинити цей процес.

— Гей, друже, ти ще тут?

Упродовж цілої секунди, розглядаючи те, що ще ввечері нагадувало бузковий грейпфрут, а тепер відновило звичайний колір і нормальні розміри, Влад був майже впевнений, що не отримає відповіді. Бо значно правдоподібніше виглядала б версія про гру його власної уяви (голос) і про надзвичайно яскравий, схожий на реальність сон (його безтілесні польоти над містом). Така думка приносила заспокоєння й водночас викликала глибоке розчарування, як портмоне, набите торішніми календариками.

— З ким ти там розмовляєш? — запитала з кухні мати.

— Із примарою, — Влад злив воду й пішов умиватися.

За сніданком мати довго дивилася на нього, перш ніж запитати:

— Погано спав? Щось ти не надто добре виглядаєш.

— Так, — Влад невиразно знизав плечима.

Перед дзеркалом у ванній він і сам помітив, яким пом’ятим зранку було його обличчя, а під очима залягли тіні, що додавали йому нездорового вигляду. Не дивно, що мати відразу звернула на це увагу.

— Завтра в тебе закінчується випробувальний термін, — нагадала вона. Йшлося швидше не про те, чи залишать його на постійну роботу, а про гроші, які Влад мав отримати незабаром.

Влад кивнув, не піднімаючи голови.

Здається, старі навіть устигли спланувати, куди піде більша частина цих грошей. Три або чотири дні тому він випадково підслухав увечері їхню розмову. Що ж, схоже, він піднесе їм сюрприз.

«Ми залагодимо це», — пролунав голос у голові, наче відповідь на його думку.

Влад мало чаєм не поперхнувся.

— Що з тобою? — мати дивилася на нього занепокоєно.

— Нічого, просто голова болить. Напевно, через погоду, — сказав Влад і поставив на стіл уже порожню чашку. — Спасибі.

Через сорок хвилин він вийшов із дому й повернув у провулок, де вчора ввечері плазував навкарачки серед калюж і намагався не волати від болю й розпачу. Потім, дотримуючись вказівок голосу, повернув ще двічі, поки не вибрався на потрібну йому вулицю, і закрокував по ній.

Дивно інколи з’ясувати, що в районі, у якому ти виріс, прожив усе життя і, здається, проходив уздовж і впоперек кожну п’ядь тисячі разів, існують місця, де ще ніколи не бував. Тоді почуваєшся як турист, який довго вивчав майбутній маршрут по картах і фотографіях. Ця вулиця була тут завжди, поки він ріс, ходив у школу, повільно спускаючись річкою часу до нинішнього дня, але Влад був змушений із подивом визнати, що не пам’ятає ні цих будинків, ні дитячого майданчика з довгим рядом гойдалок уздовж високої шеренги тополь із великою каруселлю в центрі, ні затишного скверу з маленькими лавочками по інший бік, ні навіть назви самої вулиці.

Отже, все виявилося правдою. У нього дійсно з’явився невидимий друг і заступник. Його особливе подвійне життя, хі-хі, продовжувалося. Але вже за його власними правилами.

Як сказав голос, у будь-якій грі важливо не те, за що вона, а те, хто диктує правила. Це було цінним надбанням. Ніхто й ніколи не казав Владові чогось подібного, висловлюючись настільки чітко й несподівано дохідливо, як попадання в центр яблучка. Якби Влад знав щось про дзен, він би вирішив, що досяг просвітління.

«Сюди, — вказав голос, коли Влад проходив повз будинок із номером дев’ять. — Наступний під’їзд, третій поверх. На дверях немає таблички, коричневий дермантин».

Де й коли голос дістав цю інформацію, Влад особливо не замислювався: не важливо знати, на які дулі старший брат купив тобі цей «харлей». Він почав підніматися сходами. У кишені його штанів був трохи вкорочений зварювальний електрод, який він якось притяг з роботи, попередньо очистивши стрижень і заточивши один кінець на наждаковому верстаті, — штука вийшла скажено гостра. Верхня частина, що стирчала з кишені, ховалася під курткою, нижню Влад обернув носовою хустинкою. Але вона все одно колола ногу, коли він піднімався сходами.

Між другим і третім поверхами в нього раптом потемніло в очах. Влад устиг схопитися за поручні й зігнувся, притискаючись до них животом. Поки в голові гуло, він подумав, що це схоже на відчуття, наче перебуваєш у салоні літака під час зльоту. І ще… якби він полетів униз сходами, заточена хріновина в кишені, напевне, проштрикнула б йому ногу, а потім, може, розпорола б і живіт. Дуже навіть імовірно.

— Якого біса… — пробурмотів Влад, переводячи подих. Раптовий напад слабкості, що ледь не закінчився втратою свідомості, поступово минав.

«Уночі ти трохи перенапружився, і твій організм іще не встиг відновити витрати енергії», — сказав голос.

Через півхвилини останні ознаки запаморочення зникли, забравши із собою й значну частину осиної метушні в мізках, що дошкуляла Владові зранку. «Напевно, не таке це безневинне заняття — літати», — подумав він і рушив далі на третій поверх.

Майже всі мешканці мали бути вдома: по-перше, сьогодні неділя, по-друге, листопад у Львові — один із найгидкіших місяців у році. Хоча дощ закінчився ще вночі, на вулиці було повно сльоти, густо замішаної на опалому листі, що липло до ніг, — такий собі грузлий розчин, яким осінь чіплялася за час і за людей, щоб залишитися в їхньому житті назавжди. Тому Влад трохи розхвилювався, що його хтось може побачити й запам’ятати.

Однак жодні двері за час його перебування в під’їзді на жодному з чотирьох поверхів не відчинилися, ніхто не ввійшов за ним слідом, що, якщо вдуматися, було логічно. Але він усе одно хвилювався.

«Усе гаразд», — мовив голос, мабуть, вловивши його невпевненість.

Влад зупинився перед дверима, оббитими коричневим дерматином, і подзвонив.

— Хто? — запитали з того боку.

— Я.

Двері відчинив хлопець із зали ігрових автоматів, дружок Стаса, який влаштував учора ввечері безвізову екскурсію по його кишенях на вулиці Коперника. Він жував щось на зразок бутерброда з хліба, намащеного субстанцією, схожою на лайно. З квартири лунав альбом групи «Кінг Даймонд», записаний у 91-му році. «Гей, іди геть!» — тягнув фальцетом, як у зляканого хлопчиська, соліст, звертаючись до когось лиховісного на порозі.

— Привіт, — посміхнувся Влад. І всадив прищавому електрод у ліве око. Той увійшов до половини майже без опору, поки не наткнувся на щось тверде.

Хлопець секунди три здивовано витріщався правим оком на електрод, що стирчав з лівого ока, потім перевів погляд на Влада й почав падати назад, не видаючи ні звуку; тільки з напіврозкритого рота вивалився частково пережований хліб із печінковим паштетом. Виглядало це так, наче в нього не тим місцем лізло лайно.

Влад підхопив падаюче тіло, щоб воно не гупнуло й не наробило зайвого шуму, і затяг у коридор, де вклав під стіною. Він завмер, заціпеніло дивлячись на труп. Крові вийшло зовсім мало, значно менше, ніж желеподібної речовини з пробитого очного яблука. Його зачарував електрод, що стирчав із рани.

«Мама казала, що слід дивитися у вічко», — сказав голос. І зауважив, що не завадило б прикрити вхідні двері.

Виправивши помилку, Влад озирнувся: по обидва боки коридору були двері (по дорозі голос повідомив, що Стасів друг живе у свого старшого брата-холостяка; мабуть, у кожного була окрема кімната), далі коридор буквою Г звертав направо — на кухню. Квартира дуже нагадувала ту, в якій жив Влад, тільки виглядала значно охайнішою й була набагато краще обставлена. Голос не сказав йому, чим займався старший брат, але було ясно, що не бідував. Влад між іншим поцікавився, коли той може повернутися. Голос запевнив, що час терпить. Тому…

— Краде в нього? — здивувався Влад.

«Так, — підтвердив голос. — І ховає в старій шкарпетці за батареєю».

— У шкарпетці?!

«Ну так».

Хіхікаючи, Влад зайшов до кімнати, двері в яку були відчинені. Музика лунала з колонок дорогої стереосистеми: «Кінг Даймонд» вибухнув швидким гітарним соло.

— Мені подобається, — Влад зобразив гру на уявній гітарі й додав звуку.

«Непогано, — сказав голос. — Хоча я особисто надаю перевагу „Металіці“.»

Найбагатша шкарпетка у світі виявилася саме там, де і вказав голос, — затиснута між стіною й передостаннім коліном батареї. У ній зберігалося близько семиста доларів. Коли Влад, сидячи просто на підлозі, закінчував підрахунок, ззаду щось упало на паркет, і він мимоволі підскочив. Під вікном лежав якийсь предмет, загорнений у бархатисту зелену ганчірку. Схоже, дістаючи шкарпетку, Влад зачепив щось іще, заховане за радіатором, і тепер воно випало.

«Сюрприз», — прокоментував голос.

Річ у сукнині здавалася достатньо важкою, щоб розгепати чиюсь голову. Але, розгорнувши згорток, Влад побачив те, чого зовсім не очікував — німецький парабелум.

— Він заряджений? — Влад розглядав знахідку, як грибник, який спіткнувся об дивний наріст у лісі й не знає, що йому тепер із цим робити.

«Повна обойма, — повідомив голос. І додав: — Тобі вистачить».

«Вистачить?» — здивувався про себе Влад, однак за мить його увага знову цілком переключилася на парабелум.

«Добротна німецька машина», — наче між іншим зауважив його невидимий друг.

Влад уже збирався знову загорнути пістолет у тканину, але передумав і поклав його в кишеню так. Потім зі скороминущим занепокоєнням глянув на брудні сліди від своїх черевиків і повернувся в коридор.

«А гроші?» — нагадав голос.

— Ах, чорт! — ляснув себе по чолі Влад: вони неакуратною стопкою залишилися лежати на підлозі.

Виходячи з кімнати, він поглянув на двері з другого боку коридору й вирішив, що за трохи інших обставин він зробив би тут серйозніший шмон. Десь, може, ще зберігалася значна сума, наприклад, особистих заощаджень старшого брата. Але — Влад перевів погляд на мертве тіло в коридорі — обставини одноголосно виступали за термінове повернення секретного агента на базу; основна місія успішно виконана, перед ним — заслужений відпочинок, розваги і, хтозна, може, медаль. Та й голос нічого не згадував про це.

Але й не стверджував протилежного, правильно?

Бачу новий об’єкт, сер. Влад штовхнув двері… і раптом на очі немов упала чорна вуаль, його різко хитнуло й потягло слідом за дверима, що відчинялися…

Туп, туп, туп…

Він розплющив очі, пригадав, де перебуває, і прислухався. Йому здалося, що хтось ходить у сірому півмороку квартири. Праве плече і права рука затерпнули від довгого лежання на підлозі. Наче він щойно збирався переступити поріг цієї кімнати… і ось вона занурена в сутінки близького вже вечора — тепер Влад міг розрізнити лише контури навколишніх предметів.

У квартирі висіла така сама мутно-сіра тиша: мовчала стереосистема, мовчали стіни (Влад уперше зрозумів, що їхнє мовчання здатне виявлятися в якісно іншому значенні), не було чути навіть цокання годинника. Тільки кроки.

Наче хтось неспішно робить обхід володінь.

Ось скрипнуло за поворотом коридору в напрямку кухні, де темрява вільно розправила волохаті крила. На секунду-дві кроки завмерли.

І знову: туп, туп, туп…

У бік кімнат.

Влад обережно перевернувся на спину й підвівся на лікті, дивлячись у темний дверний проріз; одна нога до щиколотки була виставлена в коридор, він підтяг її до себе, покриваючись мурашками від шурхоту підбора по паласі.

Нічого. Ні звуку.

Він перевів подих.

І знову: туп, туп…

Зовсім близько, але нічого не видно, наче квартирою гуляє невидимка.

Туп, туп…

Може, подумав Влад, це той, кому належить голос? Або… Він раптом згадав про тіло дружка Стаса, що лежало в коридорі за два кроки від цих дверей… якщо ще лежало. Влад напружено посміхнувся. Треба звалювати звідси. До того ж будь-якої миті міг повернутися Старший Брат.

Влад перевірив кишені, чи все на місці, і повільно звівся на ноги. Його злегка хитнуло, але не більше. Вийшовши в коридор, він знову прислухався. А якщо господар уже повернувся, що коли він стоїть зараз просто за його спиною, щоб поставити крапку в усій цій грі? І на ньому теж. Га?

Він ступив до вхідних дверей, об щось спіткнувся й упав, розкинувши руки. Одна влізла пальцями в якусь щілину — м’яку й вологу, із твердими краями… О Господи, РОТ! Він відчув ще теплий податливий язик, слизький від слини й печінкового паштету — густий дух лизнув нюх Влада, пружно віддався в шлунку — і його знудило. Тепер, зважаючи на все, рукави двох його курток мали власний характерний букет — собачого лайна і блювотини.

Сплюнувши вбік, Влад почав акуратно вставати, щоб ще сильніше не забруднитися у власному блювотинні. З нього вийшло не дуже й багато, але тут було темно, як у задниці, та й смерділо не краще. Він стояв навкарачки, переніс вагу на вільну руку й почав звільняти другу з рота трупа: поступово, щоб, не дай Боже, не подряпатися об зуби — чотири пальці там засіли глибоко й міцно.

«А якщо він мене зараз укусить?» — подумав Влад і стрепенувся. І раптом ця сцена постала перед ним у всьому своєму ідіотизмі й безглуздості. Хіба може в реальному житті зі мною відбуватися щось таке?

Пальці нарешті вивільнилися із зубастого капкана, Влад машинально витер їх об одяг мерця, відшукав у темряві ручку вхідних дверей і вискочив із квартири, навіть не переконавшись спершу, що на сходовому майданчику нікого немає.

Останнє, що він почув за спиною, було: туп, туп…

Розділ 4

Тільки опинившись на вулиці, Влад знову отримав здатність (і бажання) говорити вголос.

— Гей, ти ще зі мною? — пробурмотів він собі під ніс, побоюючись, щоб випадкові перехожі не подумали, ніби він один із тих дивних типів, які бродять містом в компанії невидимок і провадять із ними лише їм зрозумілий діалог (а може, річ у голосах, просто вони теж чують голоси?). І ще, у чому Влад не особливо хотів зізнаватися собі навіть зараз: у квартирі його найбільше налякала не непритомність і не кроки, а ймовірність (майже впевненість), що він може зіштовхнутися з тим, кому ці кроки належать, якщо відкриє рот. Він боявся побачити власника голосу.

«Я ось думаю, — відгукнувся той (і Владу від цього якось одразу полегшало), — що робитимемо з твоїми батьками?»

— А що? — питання застало його зненацька.

«Мені здалося, що вони вважають тебе недоумком».

— А що? — тупо повторив він, механічно відзначаючи, що, вийшовши з дому дружка Стаса, бездумно йде у зворотному напрямку тим самим шляхом.

«Просто якщо тебе цікавить моя думка, їхнє товариство кепсько впливає на тебе. Я тільки хочу нагадати, що треба бути дурнем, щоб танцювати під чиюсь дудку, відкинувши власні правила. І так — усе життя?»

— А я й не збираюся, — байдуже кинув Влад. — Слухай, а що тоді трапилося?

«Непритомність», — була лаконічна відповідь.

Незважаючи на те, що батько мав повернутися тільки наступного ранку, йти додому Влад не мав жодного бажання, і на перехресті він повернув у зовсім інший бік.

* * *

— Ідеш?

Влад лежав на широкому двоспальному ліжку готельного номера, який зняв на вечір у «Дністрі» близько трьох годин тому. Дівчина, рудоволоса й трохи повнувата в стегнах, можливо, старша за нього на рік-два, нічого не відповіла, оскільки питання було суто риторичним. Владу подобалося спостерігати, як вона вдягається, не відчуваючи ні тіні сорому.

На початку цього вечора він балакав з одним сутенером, який заламав, як вирішив Влад, безсовісно високу ціну. Він намагався торгуватися. «А може, відсмокчеш мій член?» — сказав цей високоповажний чоловік. Зрештою Влад зняв Інну, славну дівчинку, яка працювала самостійно.

— Тобі було добре? — запитав він, червоніючи. Інна (якщо її справді так звали) мугикнула і знову промовчала.

— Може, ще шампанського? Чи пива?

— Ні, спасибі, — вона вже цілком одяглася і, присівши на край ліжка, почала взувати туфлі, які дивно виглядали на вулиці, а тут були цілком доречними.

— Знаєш… ти в мене перша, — довірливо всміхнувся Влад і закурив, продовжуючи дивитися на неї. Повія встала, обсмикала спідницю і пригладила долонями з боків, демонструючи всім своїм виглядом, що його одкровення цікавлять її не більше, ніж секретитувинського горлового співу.

— Па-па, — вона взялася за тонкий ремінець сумочки, що вміщала, крім відомих атрибутів ремесла, газовий балончик, пейджер і остиглий хот-дог, і накинула її на плече. — Раптом щось, тепер знаєш, де мене знайти.

— Стривай, — Влад звівся на ліктях, коли вона рушила до дверей. — Я хотів тебе щось запитати.

Вона повернулася й невдоволено скривила ледь підфарбовані губи.

— Хочеш тріпатися — плати, такса така сама. Кіно дивився? — вона ніколи так не розмовляла з клієнтами, які їй подобалися, навіть якщо оплачений час закінчувався, а їх раптом пробивало на ля-ля. Просто цей їй не подобався. Настільки, що вона нічого не могла з собою вдіяти. Не тому, що він викликав у неї якусь особливу відразу своїми манерами надто запобігливого дівича (їх у неї вже було зо три дюжини, і закінчувалося це завжди однаково — майже так, як сьогодні) і не його прагненням подовгу, немов через лупу, розглядати те, що в неї між ногами, або слинити коліна. А тому, що вона не могла позбутися нав’язли-вого відчуття, начебто хтось постійно перебуває в неї за спиною і спостерігає — відчуття когось іще невидимого. Це, звичайно, дурня, але воно все одно напружувало її й спантеличувало. І ще їй здавалося, що цей кендюх зі смердючими пахвами і в’ялим животом знає про нього. Кілька разів вона інтуїтивно вловлювала в його поведінці такі натяки, немов він постійно підморгує кудись убік, і це було найгірше. Але ж вона думала, що такими речами її давно не здивуєш.

— Що? — посмішка повільно зів’янула на обличчі Влада. — Добре, я заплачу, — він потягнувся до штанів, які висіли на бильці ліжка.

— А… послухай, — вона закусила губу. — Давай якось іншого разу, годиться? Я, якщо чесно, зараз спізнююся…

Вона повернула ключ у замку і вислизнула за двері, не чекаючи його реакції.

— Ну й пішла ти, суко… — кинув Влад, дивлячись на двері номера. Потім вилив залишки шампанського з пляшки в фужер і підкурив нову цигарку. Мама напевне занюхає і те, й інше, але тепер його це мало хвилювало.

Коли фужер із шампанським спорожнів, а високий стовпчик попелу впав на подушку, Влад устав, щоб увімкнути телевізор, і взявся за пиво.

Близько одинадцятої в двері постукали й чемно повідомили, що він має здати ключі від номера через п’ятнадцять хвилин. Іншими словами — або плати, або вимітайся. Сфера послуг, щоб їм — тільки плати, за все плати…

Так завершився найкращий у його житті вечір.

* * *

Дорогою додому Влад трохи протверезів, однак потрапити в кнопку дверного дзвоника йому вдалося тільки з третьої спроби.

Ніхто не квапився йому відчиняти. Мабуть, мати вже лягла. Якщо батько був на чергуванні, вона зазвичай ішла спати раніше. Влад спробував згадати, чи світилися їхні вікна, коли він підходив до будинку, але не зміг і поліз у кишеню за своїми ключами.

Ключі, як на зло, кудись поділися; він не знайшов їх ні в штанях, ні в куртці. Дідько, якщо вони випали в номері готелю, доведеться робити нові.

Влад наполегливо подзвонив знову. Якщо мати заснула, то їй доведеться ненадовго відірватися від подушки, щоб впустити його, бо він не збирається стирчати до ранку на сходовому майданчику через трахнуті ключі, які…

«Але ж ти сам знаєш, що вона тобі не відчинить, — заговорив з ним болісно тверезий голос розуму, — бо вона не може цього зробити. Вона не може встати й вийти з ванної, де ти її залишив з перерізаним горлом. Це ж логічно, так? Ніхто не зміг би цього зробити. Скільки б ти не дзвонив зараз, її не відпустить та загусла калюжа крові, що вдарила фонтаном, — пам’ятаєш? — коли ти підійшов ззаду. Вона цілу секунду дивилася на тебе в дзеркало, поки його не залила кров, а на тебе не попало ні краплі, смішно, так? А потім ти повернувся в ту квартиру й ліг відпочити, бо дуже втомився, бо втратив свідомість…»

Брехня! Нічого такого він не робив — Влад відсахнувся від дверей, покриваючись льодом, і його очі самі опустилися до замкової щілини, з якої стирчали його ключі.

Мати справді лежала у ванній, а він, як і раніше, не міг згадати, як усе сталося. Крім її погляду в дзеркалі. Немов йому підсунули чиюсь чужу пам’ять із єдиною чіткою картинкою.

У тому, що вона мертва, не було жодних сумнівів. Але Влад усе одно підняв за волосся її голову, щоб побачити глибокий довгий розріз на шиї, з якого натекло стільки крові.

— Вона була не дуже й поганою, — він побрів до себе в кімнату.

…Вхідні двері відчинилися, і Влад побачив на порозі сонну матір у накинутому на плечі халаті.

— Я думала, ти вже повернувся, — сказала вона, пропускаючи Влада. — Чому так пізно?

— Заходив на роботу, — без запинки відповів він. — Був ювілей фірми.

— Я бачу. А тебе, звичайно, не могли не запросити.

— І ще… ось, — він простягнув матері три пожмакані купюри по сто, що залишилися після «Дністра»; це вийшло якось саме по собі.

— Але ж сьогодні тільки неділя, — вона здивовано взяла гроші, легко проковтнувши чергову брехню. — Будеш вечеряти?

— Ні, — Влад почепив куртку на вішалку, почасти продовжуючи перебувати в полоні яскравого й реалістичного видіння перед дверима.

— Тоді вмийся і йди спати. Добре ще, що батько тебе зараз не бачить.

Мати вже збиралася повернутися до себе, але згадала про щось і з похмурим обличчям мовила:

— Тобі дзвонив однокласник… Ігор, здається, його звати. У мене вилетіло, ти ж знаєш, я не дуже добре пам’ятаю імена.

— Ну? — зупинився Влад.

Мати не тільки погано орієнтувалася в іменах його колишніх однокашників, а й узагалі толком нікого з них не знала: По-перше, її це ніколи особливо не цікавило, а по-друге, серед них у Влада не було друзів — але він усе одно зрозумів, кого вона має на увазі.

— Отож, він сказав, що один із ваших недавно вмер. Він передав, що похорон буде завтра о другій годині, на цвинтарі у Брюховичах. І якщо ти вирішиш піти, то я записала адресу, аркуш біля телефону. Звідти всіх повезуть катафалком і автобусом на похорон, а потім назад у місто, — вона замовкла, дивлячись на Влада. — Не розумію, як таке могло трапитися, адже йому стільки само років, як і тобі. У мене в голові не вкладається. Тебе, напевно, відпустять із роботи, якщо ти скажеш…

— Звичайно, — кивнув Влад. — А кого саме будуть ховати, він не сказав?

Мати безпомічно розвела руками, ставши схожою на маленьку дурну дівчинку. Напевно, саме такою вона була в дитинстві, коли відповідала на запитання дорослих.

Утім, він і сам чудово знав, кого збираються закопати. І вже повірте, що це шоу без нього не обійдеться.

* * *

Це був сон — але не звичайний. Сон, коли здається, що свідомість не спить, і розум приймає нові, вигадливі риси реальності такими, якими вони є.

Влад стояв у центрі міста. На тому місці, де в житті безліч разів бував наяву: прямо перед ним був готель «Жорж», по праву руку — пам’ятник Адаму Міцкевичу. Усе виглядало знайомим до хворобливої гостроти кожної деталі й водночас було іншим. Він не бачив людей, немов вони на ту мить існували на якійсь відособленій від нього частоті часових хвиль; будинки й дерева, наче стоншені за ілюзорними оболонками, здавалися гігантськими орігамі. Вулицями розлилася темінь, а над усім видимим простором нависав шар хмар, що клубочилися, як стеля циклопічної каверни, набуваючи кольору багряних сполохів заграви, яка насувалася.

Він стояв перед чорним велетнем, чия голова досягала самісіньких хмар. Влад глянув угору, але у велетня не було обличчя, він бачив лише, наче окреслений тушшю, силует з палаючими очима без зіниць, що були наповнені, як текуча лава, мінливим візерунком розплавленого золота. Ці очі дивилися на нього, і Влад зрозумів, що це були очі бога.

— ЧИ ГОТОВИЙ ТИ ПРИЙНЯТИ ЗЕРНО ІСТИНИ? — запитав велетень.

— Так, — відповів Влад.

— ЧИ ГОТОВИЙ СТАТИ НА БІК ТИХ, ХТО ВСТАНОВЛЮЄ ПРАВИЛА?

— Так.

— ЧИ БАЖАЄШ ТИ ВСТУПИТИ У ВЕЛИКУ ГРУ?

— Так, — Влад невідривно дивився у вічі богові, якому присягав, й насичувався радісним жахом і трепетом азарту. Бачив армії інших, які йдуть із ним уночі на заклик золотавих очей, полчища чудовиськ і древніх мерців, чув їхнє виття й відчував тремтіння цвинтарної землі, тієї, що скипала під Чорнобилем і опромінювалася сполохами багряної заграви, яка насувалася через ці низькі хмари над головою велетня — це був Великий Фінал.

— Так!

— АМІНЬ!

Велетень штовхнув ногою припаркований біля тротуару автомобіль, і той, перекидаючись у повітрі, злетів над пустельною вулицею й урізався в кут готелю «Жорж». Фасадна стіна покрилася тріщинами й впала з оглушливим гуркотом на бруківку. Слідом за нею — оголені поверхи, піднімаючи клуби попелясто-сірого диму й висікаючи іскри.

Раптом від осідаючого будинку з тріском ламкого асфальту по землі поповзла густа мережа тріщин, вони швидко поширювалися й поширювалися…

Розділ 5

Батько сидів на стільці біля його ліжка й пильно дивився, як він розплющує очі й повільно повертається до тлінного світу, в якому голова шумить через похмілля, а життя посміхається завжди комусь іншому.

— Я хочу знати, звідки це? — сказав батько, перебираючи в руках гроші. Годинник за його спиною показував десяту, отже, вони вже все знали. Настав час відкритої гри.

— Від друга, — Влад сів на ліжку, чи не вперше в житті дивлячись прямо в очі батькові. — Від найкращого друга.

— На твоїй роботі мені сказали…

Влад відмахнувся:

— Забудь, це було з кимось іншим. Це був не я.

— Але чому? Скільки ти думав продовжувати це… цей фарс? Чому нічого не сказав?

Чоловік, який сидів перед ним, нервово перебираючи мозолисті пальці, виглядав розгубленим і жалюгідним. «Ось так завжди, — подумав Влад, — варто трохи змінити правила, і вони відразу втрачають опору».

Він чув, як мати вмивається у ванній. Чи знала вона? Можливо, ще ні. Але це більше не мало значення.

— Як я втомився від вас… — сказав Влад, підтягуючи до себе подушку і спостерігаючи, як міняється погляд батька, стає здивованим. Але він усе одно не зрозуміє. — Втомився від вас усіх.

— Припини! — батько подався вперед, але Влад жбурнув у нього подушку, і той осів назад.

— Чому?

— Тому що, — Влад приставив дуло парабелума до подушки і спустив курок. Пролунав глухий постріл, що зметнув хмару пуху.

Переступивши через тіло, Влад пішов на кухню за ножем, яким так зручно було сікти капусту.

А потім відчинив двері ванної.

— Доброго ранку, мамо…

Десь він уже бачив цей відбитий у дзеркалі погляд.

Він ішов містом і посміхався — хлопець, разом з яким того дня померли 90-і, що дали другий шанс попсі й життя поколінню «пепсі». Йшов, насвистуючи мотив вузьких вуличок і опалого листя на тротуарах, які слухають осінній львівський шансон.

Оглавление

Щось у дощі

Шумен

  До теми самостійності

  25 афіш і трохи клею

  Випереджаючи сонце

  Коли доводиться на дещо зважати

  Особливий метод

  Усе не так і навіть занадто

  Веселощі починаються…

  …і продовжуються

  Десь у невідомому

  Тотальна невизначеність

  Шумен

  Синдром Золотої рибки

  Манівець

  Зворотний хід

  Шумен жахливий

Голос

  Розділ 1

  Розділ 2

  Розділ 3

  Розділ 4

  Розділ 5