Бурачок Степан (fb2)


Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:


БУРАЧОК Степан Онисимович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Суднобудівник, видавець, прозаїк, літературний критик.

З військової родини. Батько, Бурачок О., – адмірал.

Народився 17 (29) травня 1800 р. в с. Заньках Ніжинського повіту Чернігівської губернії

Російської імперії (нині – Ніжинський район Чернігівської області України).

Помер 26 грудня 1876 р. (7 січня 1877 р.) в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-

Петербург РФ). Похований на Смоленському православному цвинтарі.

Закінчив петербурзьке училище корабельної архітектури (1817).

Очолював Астраханське адміралтейство (1821-1831), викладав у петербурзькому Морському кор-

пусі (1831-1864). За його проектами побудовано 30 військових кораблів. Вийшов у відставку в чи-

ні генерал-лейтенанта корпусу корабельних інженерів.

Б. – лауреат Демидовської премії (1838).

Засновник журналу «Маяк сучасних освіти й освіченості» (1840-1845).

Разом з С. Зеленим видав двотомні «Лекції алгебраїчного та трансцендентного аналізу, прочитані

академіком М. Остроградським» (1837).

Опублікував книгу «Людський організм, та й уся природа є гомеопатична лабораторія життєвих

виробництв» (1869).

Б. також – автор декількох праць з математики й кораблебудування.

Незважаючи на солідний чин і досить високе становище у суспільстві, через свої, як вважав

петербурзький бомонд, «малоросійські закидони» постійно мав неприємності. Власне, про т. зв.

«закидони». Ось що з цього приводу написано в першому томі біографічного словника «Російські

письменники. 1800-1917», який побачив світ 1989 р.: Б. «переважно увагу приділяв

третьорозрядним (?!!) письменникам. Незмінно високо оцінювалися досягнення української

літератури (саме цим пояснюється поява в «Маяку сучасних освіти й освіченості» віршів Т. Г.

Шевченко)».

Верх «братнього» цинізму: визнаного усім світом генія-Кобзаря віднесено до письменників навіть

не другого, а третього ґатунку!

До того ж наш земляк вважав недостатньо освіченими росіян В. Жуковського та О. Пушкіна, різко

критикував М. Лермонтова за аморальність «Героя нашого часу», написавши повість «Герої

нашого часу» (1845). У свою чергу, кращими письменниками, крім Т. Шевченка, вважав Г. Квіт-

ку-Основ‘яненка та О. Башуцького.

На думку критика А. Григор’єва, Б. – «послідовний представник чистого застою».

Така позиція поступово спричинила літературну ізоляцію, не могла не позначитися на фінансових

справах Б. як видавця, і він врешті-решт вимушений був відмовитися усіх своїх проектів.

Вихід його сатиричної «Повісті без назви» (1838) заборонила цензура.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – Т. Шевченко, Ф. Глинка, Д. Толстой, А. Муравйов, А.

Вагнер, І. Мальцев, М. Загоскін, Х. Вітт, С. Джунковський, М. Барков, В. Буняківський, П.

Корсаков, Ф. Каразін, К. Посьєт, М. Черняєв, В. Верховський, О. Мартинов та ін.


***

НЕ РОЗУМНО,

з життєвого кредо С. Бурачка

Багато чого на світі розумне, та не розумно: зовні – ангел світла, а всередині – біс.

ПЕЧОРІН – ПОТВОРА, А НЕ ЛЮДИНА, з антиповісті С. Бурачка «Герої нашого часу»

– Ви читали, пані, «Героя» – як він вам здається?

– Ой, незрівнянна річ! Російському ще не виходило нічого подібного..., так все жваво, мило, по-

новому..., мова така легка! Інтерес – так і заманює.

– А вам, пані?

– Я не зчулася, як прочитала, – і так шкода було, що незабаром скінчилося, – чому лише дві, а не

двадцять частин?

– А вам, пані?

– Читаю... Суцільна принадність! З рук не хочеться випустити. От якби всі так писали російською, ми б не стали читати жодного французького роману.

– Ну а ви, Ів. Ів., що скажете?

– А мені здається, поява «Героя нашого часу» і така його зустріч свідчать про занепад як нашої

літератури, так читацького смаку.

Усі (в один голос):

– Ой! Як це так можна!.. Ой! Хто ж так варварські оцінює!.. Ой! Це просто заздрість!.. Ой! Ось так

вбивають таланти!.. Ой! схаменіться, Ів. Івановичу!..

Я:

– Mesdames, messieurs, перш ніж сперечатися, чи не краще розібрати всю книгу, переглянути всієї

її пружини, підставки, гвинтики, частини, обговорити?..

…І я насправді розгвинтив «Героя» і ось що знайшов.

Зовнішня побудова роману добра… Внутрішня ж нікуди не годиться: ідея помилкова, напрямок

хибний. …Риси людські спотворені до безглуздості.

Весь роман – епіграма, складена з нескінченних софізмів, так що філософії, релігійності, російської народності і сліду не залишається. …Від щирого серця шкодуєш, навіщо Печорін, дійсний автор книги, так зле вжив прекрасні свої дарування. Шкода, що він помер і на могилі

поставив собі надгробок «легкого чтива», схожий на побілену труну: зовні красива, блищить

мішурою, а всередині – гнилизна і сморід.

– Хто ж розкриває труни?

– Справді, не варто було б; проте для медико-літературного «наслідку» це необхідно.

Ось вміст труни: «герой нашого часу» за заслуги відправлений на Кавказ в одну з тамтешніх

фортець. Він з’являється перед очі коменданту, штабс-капітану Максимові Максимовичу. Максим

Максимович – герой минулих часів, простий, добросердий, ледь грамотний, слуга царю і людям на

життя і смерть; нині багато Максимів Максимовичів переродилися на «героїв нашого часу».

…Цим я не хочу сказати, начебто грішні, брудні і ганебні штучки людські треба зовсім виключити

з числа матеріалів і кольорів красного письменства та заколисувати читача суцільними

доброчесними, світлими, високими, чистими, які величезна рідкість в занепалому суспільстві. Ні, я

бажаю тільки, щоб усі відтінки картини людського серця були по-справжньому вірними, з темної і

світлої сторін. Щоб читачів не водили в кабінет ідеальних чудовиськ, навмисно підібраних; щоб

картина брудної сторони для чогось слугувала, а не шкодила.

І щоб автор не зводив наклеп на ціле покоління, видаючи чудовисько, а не людину, представником

цього покоління.

У КИЄВІ БУДЬ-ХТО ВЕСЬ ВАШ ПІТЕР НА МІЗИНЦІ ПОВІСИТЬ, з листа єпископа

Феофана С. Бурачку і його дружині від 3 листопада 1876 р.

Добрі мої і пріснопам’ятні Степане Онисимовичу і Єлизавето Василівно – з дітками!

Хай бог помагає! Се в Києві – очищаюся й освячуюся. І є чим. Тут, що ні крок, то варто

хреститися.

Св. Лавра – щире помешкання Боже! Живу в о. намісника архім. Івана.

А люди тут! Що це за люди! Весь Ваш Пітер – на мізинці кожний повісить. Всі люб’язні, тихі.

Вас тут знає багато хто, хоча й не особисто. І Владика пам’ятає...

P.S. Се анекдот про пам’ятник Св. Володимирові. Сваряться дві жінки. Одна, виснаживши всі

слова, врешті лайнулася: «Ти – сестра князя Володимира» (він із бронзи – чорний).

Владика не був на його освяченні. Народу не подобається. І точно – це чорна пляма в Києві. Навіть

проїжджати поруч неприємно.

Як би добре зняти Володимира…

Ваш архім. Феофан.

Києво-Печерська Лавра


НЕ ДОЗВОЛИЛИ, з «Щоденників» О. Нікітенка

16 березня 1843 року

Поїхав на засідання цензурного комітету. Там Бурачок, видавець «Маяка», християнин, православний і патріот, спійманий на шахрайстві. Він хотів передрукувати в своєму журналі

заборонений роман Міклашевичевої: його викрили і не дозволили цього.


ГОСПОДЬ ВТІШИТЬ УСІХ, з листа єпископа Феофана синові С. Бурачка від 8 січня 1877 р.

Милість Божа буде з Вами, Павле Степановичу!

Упокій Господи душу покійного раба Божого Степана! Шлях здолав він добрий. Плавання

закінчене; непотрібний човен розбитий і покинутий, а плавець пішов з накупленими товарами до

Царя Граду Великого, аби отримати належні пошану і бариші... з відсотками.

Існує байка. Як павич пір’ям своїм пишався перед іншим птахом. А як прийшов час летіти, той

птах полетів, а павич залишився на місці, тільки в зад конкуренту подивився. Схоже?

Степан Онисимович до Неба полетів, а ми тут сидимо.

Ну що ж, нам тепер – плакати чи що? Я думаю, радіти за нашого Степана Онисимовича. Слава

Тобі Господи! Не буде вже більше знемагати на цій наднудній і надубогій Землі. …Я завжди

дотримувався тієї думки, що за померлим не жалобу треба надягати, а святкові вбрання – не

тужливі співати пісні, а служити вдячні молебні.

У нас же все догори дригом перевернулося. Що тілу померлого треба віддати шану, це

справедливо. Але навіщо до цього тіла звертаються як до живої особи? Дивина! У Господа всі

живі. І Степан Онисимович живий. Який він там молодець, який красень, який чистенький і

світленький! Коли глянути, задивилися б...

А ми, надивившись на тіло його синювате, очі запалі та інше... уявляємо його таким... Цей

самообман роздирає серце. Щоб не роздирати серце, треба цей обман розігнати...

… Що його не бачимо, це не втрата. Він тут буває... Думаю, що дивиться в мене з-за плече, що я

пишу, і, мабуть, добрішає. Потім до Вас пурхне... і якщо побачить, що ви супитеся, покиває

головою. «От, – скаже, – мудреці!.. Нічого не бачать, і бачити не хочуть!»

…Господь таки утішить всіх вас!

Єп. Феофан.

МИТРОПОЛИТ УЗЯВ ЗЕМЛЯКА ДО ІМПЕРАТОРА, з книги М. Лєскова «Таємні передчуття»

Коли все це було довели до відома високопреосвященного Никанора, він зрозумів, що є велика

потреба підготувати валаамських пустельників до того, щоб вони могли відповідно вести себе під

час зустрічі з государем Миколою Павловичем. А для того, аби підготовка була всебічною й

уникнути непорозумінь, ...Никанор дійшов щасливої думки: повезти з собою в Валаам не тільки

представників столичного духовенства, ...а також запросити двох-трьох мирян з людей, котрі

поєднують у собі справжнє благочестя і глибоке знання етикету государя.

…Серед таких людей були: Степан Онисимович Бурачок, граф Дмитро Миколайович Толстой, Андрій Миколайович Муравйов, Андрій Андрійович Вагнер, Аркадій Миколайович Мазовський і

Іван Якимович Мальцев.

Вибір був чесним, тому що кожна з цих осіб відповідала цілям, які мав митрополит, і кожен, звичайно, був готовий принести свою частку очікуваної від нього користі.


ДОПОМАГАЄ ДУРНИК, епіграма С. Соболевського на С. Бурачка

Просвещения «Маяк»

Издает большой дурак

По прозванию Корсак;

Помогает дурачок

По прозванью Бурачок.