Дубровский Петр (fb2)




ДУБРОВСЬКИЙ Петро Павлович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Письменник, перекладач, філолог.

З родини службовця. Батько, Дубровський П., – архітектор.

Народився 14 (26) червня 1812 р. в м. Чернігові Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Помер 29 жовтня (10 листопада) 1882 р. в м. Скерневіце (Польща).

Навчався в Ніжинській гімназії вищих наук (1825-1828), одній з Київських гімназій (1828-1831), закінчив Московський університет (1831-1835).

Працював викладачем Ловицького інституту молодших вчителів, Муранівського окружного

училища і Варшавської губернської гімназії (1837-1845), помічником керуючого справами (1845-1848), виконуючим обов’язки молодшого цензора (1848-1850), цензором (1850) Варшавського

цензурного комітету, викладачем Петербурзького Головного педагогічного інституту (з 1851), цензором Петербурзького цензурного комітету (1859-1862).

Екстраординарний академік Російської академії наук (1855).

Дійсний член Російського географічного товариства (1853).

Друкувався в газетах «Поголос», «Літературна газета», «Московські відомості», журналах

«Телескоп», «Зоряниця», «Kolo», «Вітчизняні нотатки», «Biblioteka Warszawska», «Вісті Академії

наук», «Москвитянин», «Російський вісник», «Cаsopis C eske ho museum», «Подунавка»,

«Московський спостерігач».

Як літератор дебютував окремим видання поеми «Остання ніч нещасного» (1832).

Потім настала черга віршів «Російська балада» (1833), «Небо» (1835), «Доххххх» (1836), статей

«Найновіша поезія поляків» (1835), «Огляд російської літератури за 1838-40-і роки» (1841).

Наш земляк – також автор наступних доробків: «Kurs praktyczny jezyka rossyjskiego» (1850),

«Порівняння обласних слів великоросів із словами польськими» (1852), «Спогади про М. І.

Глинку» (1857), «Чудові слова з якнайдавнішого пам’ятника польської писемності, Псалтиря

королеви Маргарити», «Адам Міцкевич» (обидва – 1858), «Нові матеріали до біографії

Міцкевича», «Іоаким Лелевель і його вчена діяльність» (обидва – 1859), «Спогади про В. В. Ганке»

(1861), «Польська хрестоматія» (1872-1873).

Його перу належать «Словник польсько-російський, адміністративний і судовий», «Повний

словник польської і російської мови» (обидва – 1847).

Д. переклав російською з польської статтю «Шота Руставелі» (1833), роман І. Чарториської

«Мальвіна, або Передчуття серця» (1834).

Залишилися не надрукованими роман «Так трапилося», повість «Граф Медоборський, або

Жахлива таємниця», історична сцена «Юрій Святославович».

Серед друзів та близьких знайомих Д. – Г. Державін, М. Павлов, П. Лавровський, М. Погодін, І.

Срєзнєвський, М. Глинка, П. Плетньов, О. Бичков, С. Шевирьов, Ф. Євецький та ін.


***

НАДЗВИЧАЙНО КОРИСНО

, з наукового кредо П. Дубровського

Вивчення двох мов (польської і російської – авт.) може бути надзвичайно корисним для молоді, яка вчиться, особливо тим, що таким чином вдається побачити близьку їх одна з другою

спорідненість, а у багатьох випадках відмінності лише уявні, витікаючі, головним чином, з різної

писемності, тобто слов’янської і латинської.


ПРИПУСКАВСЯ ЧИСЛЕННИХ ПОМИЛОК, з оцінки діяльності П. Дубровського П.

Хмелевським

Не відчував тонких відмінностей між спорідненими мовами – польською і російською – і

припускався численних помилок проти духу польської мови.


МРІЯВ ДУХОВНО ПОЄДНАТИ РОСІЯН І ПОЛЯКІВ, з інтернет-проекту funplanet.ru

Повернувшись з подорожі в західнослов’янські землі, Дубровський задумав видання журналу

російською і польською мовою «Денниця» або «Zutrzenka» з метою взаємного ознайомлення

слов’янських народів. Він широко дивився на слов’янську ідею, не захоплюючись, проте,

«односторонніми поглядами так званих слов’янофілів».

Деякі незгоди в переконаннях між Дубровським і польськими патріотами, малий успіх «Денниці»

в Росії, заборона її в Галичині і поступове виснаження коштів видавця скоро поклали край

журналу (1843).

Дубровський продовжував працювати в колишньому напрямі, беручи участь в російських і

багатьох слов’янських журналах.


СЛОВ’ЯНСЬКОЇ ЄДНОСТІ НІКОЛИ НЕ ІСНУВАЛО, з розвідки Л. Лаптєвої «Національне

відродження: сучасний погляд»

У слов’ян, як і в решті Європи, відродження ніколи не було народним, хоча його ідеологи завжди і

дуже уміло прикривалися загальнонародними інтересами. Процесом керували окремі особи,

вихідці з верхніх прошарків суспільства, а решта суспільства була безмовною масою. «Волю

народу» насправді втілювала невелика група людей, яка вважала себе кращими представниками

нації.

...Ідея слов’янської взаємності – романтична теорія, яка виникла в декількох інтелігентських

думках і розділялася невеликою групою ентузіастів. Для практичної реалізації всі ці проекти були

абсолютно непридатні.

Гарячими прихильниками слов’янської взаємності в Росії були лише вчені-славісти – за всю

першу половину XIX століття цією