Локоть Василий (fb2)


Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:


ЛОКОТЬ Василь Тимофійович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Письменник, журналіст, кіносценарист. Псевдонім – А. Зорич.

З козацької родини. Батько, Локоть Т., – учений-агроном, політичний діяч, літератор.

Народився в 1899 р. в м. Борзні Чернігівської губернії Російської імперії (нині – районний центр

Чернігівської області України). За розстрільним списком – в м. Євпаторія.

Розстріляний більшовиками 15 грудня 1937 р. в одній з московських катівень НКВС. Похований в

загальній могилі на розстрільному полігоні «Комунарка» Московської області СРСР.

Спеціальної освіти не мав.

Працював секретарем чернігівської газети «Червоний прапор» (1919-1922), кореспондентом

московських газет «Правда» і «Вісті» (1922-1937).

Друкувався в газетах «Пролетарська правда», «Правда», «Вісті».

Як журналіст дебютував в газеті «Пролетарська правда» (гімназистом).

Потім настала черга оповідань «Рівно о четвертій», «Несвідомий день», «Простий випадок»,

«Хрест біля насипу», «Епізод», «Редактор», «Іван Ілліч», «Спільний знайомий», «З натури»,

«Медаль», «Про що розповів бухгалтер», «Незакінчене оповідання».

Перу нашого земляка належать книги «Недобре слово» (1928), «Вибрані оповідання» (1932),

«Легковажна повість» (1934).

Уже після смерті опубліковане «Образа» (1957).

Л. – також автор низки статей та фейлетонів.

За його сценаріями поставлені фільми «Дон Дієго і Пелагея» (1927), «Дівчина поспішає на

побачення».

Заарештований за «участь в контрреволюційній терористичній організації» і засуджений до

смертної кари (1937).

Рішенням Військової колегії Верховного суду СРСР реабілітований (1957).

Що стосується особистого життя, то наш земляк з дитячих років страждав туберкульозом кістки

ноги.

Серед друзів та близьких знайомих Л. – Ф. Левін, Л. Сосновський, М. Кольцов, Я. Протазанов, Г.

Сафаров, М. Жаров, М. Ульянова, О. Громов та ін.


***

ПРО ПЕРЕГИНИ,

з професійного кредо В. Локотя

Не страшний перегин у бік тіні, якщо вона є, страшний перегин у бік благополуччя, тому що такий

перегин позбавляє можливості правильно оцінювати реальний стан речей.

З НОМЕРА ЗНЯТО АНТИРАДЯНСЬКИЙ ПАМФЛЕТ, з рапорту Б. Воліна В. Молотову в

січні 1935 р.

Із підготовленого №1 за 1935 р. цензурою вилучений антирадянський памфлет відомого А. Зорича,

який зараз активізується, особливо в «Вістях». Памфлет цей – зразок використання більшовицької

термінології в антирадянських цілях.


ТІНЬ І СВІТЛО, з розвідки Р. Іванової та І. Кузнєцова «На шляхах до істини»

На десятки років зник з практики вітчизняної (радянської – авт.) журналістики плюралізм думок, все частіше в полеміці з будь-якого приводу навішувався ярлик «ворог народу». Позбавлене

повноти інформації суспільство в умовах тоталітаризму не в змозі було оцінити всі соціально-

політичні і економічні процеси, які відбувалися в країні. Закритість роботи вищих ешелонів влади, партійного апарату, послідовне роздування офіційною пропагандою, найперше, через пресу,

культу партійної верхівки і самої партії було спрямоване на те, аби виробити в масах стереотип

апологетичного ставлення до партії, вивести її з-під критики, залишити її досвід практично без

аналізу.

Фактична заборона на вільне обговорення перспектив суспільного розвитку, альтернативних

підходів до рішення істотних питань життя, у тому числі і за допомогою публіцистики, полеміки, робив радянську журналістику гранично ідеологізованою, тенденційною. Ігнорувалися

демократичні якості журналістики, які могли б створити в інших умовах ефективний механізм

суспільного контролю за діяльністю органів управління.

...У 1926 р. редакція «Журналіста» провела спеціальний диспут «Світло і тіні в газетній роботі». З

сторінок журналу прозвучали немало докорів на адресу тих, в чиїй творчості спостерігалася

перевага «тіні над світлом».

...У 20-30-і роки А. Зорич (Василь Тимофійович Локоть) був разом з М. Кольцовим, Л.

Сосновським одним з найвідоміших фейлетоністів. Основну мету своїх виступів вбачав у тому,

щоб фейлетон «узяв за живе», щоб у читачів викликали біль «та потворність, яка спостерігалася в

нашому житті». Його фейлетони, що висміювали і викривали підлабузників («З натури»), міщан

(«Спільний знайомий»), байдужих («Про людину»), марнотратників державних коштів («Про що

розповів бухгалтер»), бюрократів («Медаль»), позерів («Йолки-палки»), справді викликали

справжній біль за все погане, чим було засмічено життя.

То ж не дивно, що публіцистика А. Зорича, який намагався «правильно оцінювати реальний стан

речей», розділила долю багатьох ...творів, які довгі роки займали полиці спецхранів.


ПІВЕНЬ ПРИВАТНОГО СЕКТОРУ, з реєстру «Заборонені книги російських письменників і

літературознавців 1917-1991» на сайті «Відкритий текст»

Зорич А. (Василь Тимофійович Локоть) – прозаїк, який писав в основному в сатиричному жанрі,

один з найвідоміших фейлетоністів 20-х років.

В «Анотованому списку політично шкідливих книг» № 7 (26.01.1950 р.) його ім’я фігурує з такою

приміткою на полях: «За довідкою Спілки радянських письменників автор перерахованих на

стор.157-158 видань А. Зорич – репресований».

У «Покажчику-1950» вказано 25 книг Зорича – практично всі видання, що виходили з 1925 по

1935 рр. Ті ж книги перераховані в «Покажчику-1951». Особливої уваги заслужила його збірка

оповідань «Простий випадок», котра фігурує в списку з такою приміткою: «Всі видання на всіх

мовах по 1934 р.».

...Гранки оповідання Зорича «Півень» з циклу «Головотяпські проліски», в якому дотепно

висміюються штампи пропагандистської фразеології. Старий актор, запрошений «озвучити» в

кінофільмі крик півня, виявився «людиною відсталою, зарослою мохом гнилого минулого і вже не

здатним перебудуватися і крокувати в ногу із століттям». Йому ніяк не вдається «створити крик, наповнений ідеологічною серцевиною, зіграти роль півня планової держави, який своїм криком

затверджує заможне життя колгоспного селянства.

Він кукурікав без урахування специфіки колективного господарства, імітуючи «півня приватного

сектору». Після низки безуспішних спроб, створення навіть спеціальних курсів під назвою

«Кімост» (курси імітації об’єктів соціалістичного тваринництва), «роль півня» довелося вилучити

з сценарію.


ОЗИМІ БУРЯКИ, з статті О. Федорова «Про фільм «Дон Дієго і Пелагея»

Тема запозичена з опублікованого в «Правді» фейлетону А. Зорича «Справа Пелагеї Дєміної».

Начальник маленької залізничної станції – нікчемна і нерозумна людина – захоплюється читанням

рицарських романів. Ототожнюючи себе з доном Дієго, розпалений липневою спекою, герой

злоститься на черговий потяг, який відриває його від захоплюючого роману. Угледівши бабусю,

яка переходила рейки, він складає протокол про порушення Пелагеєю Дєміною залізничних

правил. Стареньку викликають до суду і засуджують до трьох місяців в’язниці.

У справу втручається обурений формалізмом суддів комсомольський осередок. Комсомольці

домагаються звільнення Пелагеї.

Тонко насичений побутовими деталями, наповнений безліччю комічних ситуацій фільм дуже

добре прийняли і глядачі, і критика.

«Спекотним літнім днем начальник занедбаного полустанку з багатозначною назвою «Затримка»,

біля якого рідко зупиняються навіть поштові потяги, тужив від неробства, читаючи старовинний

рицарський роман про благородного Дона Дієго... Тягуча, млосна атмосфера передана в комедії

блискуче. «Дієго» чекає не дочекається бодай якоїсь зачіпки, нікчемної причини опинитися при

«справі»: показати свою владу, важливість і «авторитет».

Фінал картини парадоксальний, якщо не фантасмагоричний: Пелагея звільнена, а місцеві люди

похилого віку йдуть записуватися до комсомолу... Мабуть, саме тому комедія «Дон Дієго і

Пелагея» – одна з небагатьох картин Я. Протазанова (режисер – авт.), одностайно віднесених

критиками 20-х років до його безперечних успіхів. І справді: комсомольці, котрі поновлюють

справедливість і захищають простий народ від підозрілих «спеців». Що може бути краще для

«генеральної лінії»?

До речі, ще одного «спеца» грає в картині Михайло Жаров... Про знання цього «спеца» з

сільського господарства можна судити з його запитання щодо буряків: озимі вони чи ярові?


ДЕМОКРАТИЧНІ ПЕРОШКРЯБИ, з роману А. Рибакова «Страх»

Сулімов, наливаючи воду з пляшки, випустив склянку, та вдарилася об тарілку. Незграбний

бовдур! Склянку не може втримати. А ще голова Раднаркому РРФСР. Прем’єр-міністр, так би

мовити... З похмілля, чи що?

Удає з себе простачка, отакого демократа. Недавно пішов до ЦУМу, як простий покупець

обійшов магазин, потім з’явився до директора, чекав своєї черги на прийом, пред’явив скарги

знову ж таки як рядовий покупець (в обличчя його мало хто знає), а потім в кінці розмови

оголосив, хто він такий. Нагнав страху на весь ЦУМ. Все це із захопленням розписали газетярі.

Знайшли, розумієте, нового Гарун аль-Рашида.

Радянські люди не потребують керівників, які таємно, інкогніто, штовхаються серед народу

нібито для того, аби дізнатися про його потреби... Справжній радянський керівник знає потреби

свого народу, не штовхаючись в чергах. Всі ці новоявлені Гаруни аль-Рашиди хочуть

оригінальничати, наслідують покійного Кірова, хочуть показати народу свій особливий,

«демократичний» стиль керівництва, а перошкряби на зразок Михайла Кольцова і Зорича

створюють їм дешеву популярність.

Сталін перестав слухати Сулімова й інших членів комісії і знову занурився у власні думки.