названий ним так:» Слово, на похвалу Санкт-Петербурга і його засновника, государя-імператора
Петра Великого…» . В ньому Бужинський відзначає, що Петро насамперед бажав мати фортецю
біля витоків Неви і приступив до її будівництва відразу ж після завоювання берегів. Але цим
наміри Петра не обмежувалися. На Неві «не тільки фортеці, а й самому престолу царському бути
завгодно».
Бужинський схвалює розташування нового міста, вказує на його стратегічне й економічне
значення, нагадує про славну історію невських берегів. Разом з тим він прагне захистити нову
столицю від тих нападок, які звучали на її адресу. Противники реформ стверджували, що
Петербург розташований далеко від центру країни, що зводить нанівець його значення як столиці:
Бужинський спростовує ці думки, розповсюджувані, за його образним висловом, «отрутними
єхиднами, які нагострили свої аспідні зуби».
Проте в цій полеміці він не розкриває, чого можна очікувати завдяки перенесенню столиці з
Москви в Петербург.
МАЗЕПУ ЗАТАВРУВАВ, ЯК ЗРАДНИКА, з монографії О. Комісаренка «Взаємовідносини
конфесій у східному Сибіру»
Домінантою проповідей єпископа Гаврила Бужинського були сюжети військової і військово-
політичної історії Росії. Будучи «обер-ієромонахом» флоту, він беззастережно підтримував
починання і реформи царя, якого являє в образі «преславного монарха». Проповідник намагався
пояснити прочанам причини війни зі Швецією. Головна з них – історичне право Росії на
«захоплені» у неї шведами ще в XIII ст. землі на берегах Балтійського моря. Таке «захоплення»
викликане тим, що «свеї», вздрівши Русь «татарами ледь не розорену..., дісталися до бистрин
невських, і почали землі полонити і грабувати».
Проповідник оспівав повернення древнього російського міста Орєховця (Орєшка-Нотебурга-
Шліссельбурга), захопленого шведами в період Смутного часу початку XVII ст. Цей «ключ-місто»
зображувався «насінням усіх перемог і торжеств» Російської держави – взяття петровськими
полками Нарви, Дерпта, Пярну та інших міст в Ліфляндії та Естляндії.
Не міг Гаврило Бужинський обійти мовчанням і події, котрі призвели до Полтавської битви. У
проповідях 1720 і 1725 р. він звертав увагу прочан на розосередження в 1705-1706 рр. російських
військ по території Лівонії, Придонню (у зв’язку з утихомиренням тамтешніх «бунтівників»),
Саксонії, таврував ганьбою «триклятого» гетьмана Мазепу, зрадництвом якого «ворог Російської
держави змужнів і зміцнився».
Все це утрудняло царя Петра в протистоянні з шведським королем Карлом XII. Тим вище слава
російської перемоги в Полтавській баталії, яка «підняла Росію... від безчестя і ганьби до честі...», а
ворога ввергла в «страх і трепет».
Як глава «релігійної» служби російського флоту Г. Бужинський оспівував перемогу в
Гангутському бою 1714 р., порівнюючи його з «Полтавською баталією». З гордістю говорив він
про російський «штандарт», котрий змушені вітати зарозумілі британці «голосним «віват». Для Г.
Бужинського створення флоту і його перемоги на Балтиці – важливий фактор процвітання
«боголюб’язної» Батьківщини.
З такою же захопленістю описував проповідник реформи в сфері управління і культури. Для нього
створення Сенату – свідчення царської мудрості. Схвалював він і створення Св. Синоду «заради
церковного миру і тиші», колегій – «заради мирського добробуту», а також введення нових
законів, статутів, регламентів. Ці перетворення, вважав він, – результат ініціативи і прямої участі в
них царя, який «сам над усіма наглядаючи, виправляючи і до реформ найкорисніші запропонував
способи».
Усього за чверть століття значно змінилося, вважав Г. Бужинський, становище Росії в тодішньому
світові: ті країни, які раніше «негідно про державу Російську і говорили і міркували, погані думки
на кращі перемінили». За волею царя, в Росії «народилися оратори, філософи і богослови», «вільне
навчання», «прекрасні архітектурні споруди», «махини і мануфактури», і оновлена країна
«приведена в стан, котрий преславним у Європі державам... не тільки дорівнює, а й в дечому
перевершує».
