гуртожиток для безпритульних.
У 1931 р. почалося розорення цвинтаря. За рішенням міськради приступили до збору
металобрухту і ліквідації пам’ятників «незареєстрованих, тобто тих, на які заявок про бажаність їх
подальшого збереження при проведенні інвентаризації не надійшло». І хоча облвиконком в своєму
протоколі 10 травня 1931 р. відзначив, що «мали місце факти руйнування окремих і
зареєстрованих пам’ятників», і запропонував міськраді прийняти заходи до виправлення помилок,
початок згубній стихії було покладено.
У жовтні 1933 р. в «Комуні» з’явилася замітка М. Михайлова з пропозицією влаштувати на місці
цвинтаря парк. У липні 1936 р. пройшла інформація про те, що тут обладнують тенісну базу на
чотири корти.
У 1943 р. у Вознесенській церкві розмістили скляний завод. 1951 року заводик закрили, церква
декілька років була порожня, і її почали поволі розбирати на цеглу.
10 грудня 1959 р. міська влада ухвалила рішення про будівництво спортивно-оздоровчого
комплексу. У 1960 р. в центрі цвинтаря вирили котлован і заклали фундамент, потім будівельники
пішли. Роботи відновили 1967 р., які велися ні хистко, ні хитко впродовж майже двадцяти років.
Декілька могил і навіть один склеп зберігалися до початку 1980-х рр.
Потім територію «впорядкували», бульдозером зрівнявши всі горбики з землею: йшла підготовка
до відкриття палацу спорту «Ювілейний». Що ж, цілком у дусі Воронежа – чергове вогнище
культури на людських кістках...
...Між іншим, про жалюгідний стан могили Дяченка не раз в минулому столітті писала газета
«Дон».
