обдуманий барвистий ефект? Все може бути.
Почекав, кричати не було сенсу; і ось чудового літнього дня, гойдаючись на човні, потихеньку
гребучи, ми поговорили з ним востаннє; обмінялися новими поглядами на мистецтво, пригадали
старе; заробляв він у той час тисяч по шість на рік; працював зазвичай вночі, день проводив в
очеретах, під млином.
Я ще раз відвідав Доброславівку 1918 року, коли, повернувшись з фронту, відправився до
Ахтирки, щоб забрати сина, з яким не бачився всі чотири роки війни і який жив тоді в сім’ї брата.
Востаннє мене по-старому тепло зустріла Ахтирка; справа була під Великдень; старий будинок
приготувався зустріти Великдень згідно старим звичаям, три мої племінниці, дівчата-підлітки,
оточені натовпом закоханих гімназистів, терли сир, чистили родзинки, пекли паски до пізньої
ночі.
У монастир ми відправилися на самий Великдень двома возами, звідки пішки пройшли в
Доброславівку; дачники в той рік вже з’їхали; бразолівська дача стояла забита. Доброславівські
мужики купкою стояли біля одного двору і криво поглядали на наш галасливий гурт; обійшли всі
улюблені місця в лісі, березняку, зіграли в квача і до вечора приїхали додому. Днів через два я
покинув Охтирку, мабуть, назавжди.
Дорогою з Харкова на Суми є станція Кириківка – «Кириківка, пересадка на Охтирку!» –
виголошує кондуктор, відбираючи біля Ахтирки квитки; від цієї станції йде вітка верст в 20 до
Ахтирки; чекати на станції потрібно годин 5. Станція розташувалася одна-одненька серед чудових
хлібних полів; щоліта – урожай, ситість, достаток; здорове польове повітря гуляє станцією; на
станції охтирчани, котрі їдуть з Харкова; ось батько, поміщик, здоровий, загорілий, сидить і
поглядає з батьківською гордістю на сина, якого везе з Харкова відпочити; а синочок, вище за тата
на голову, в студентській тужурці і косоворотці, відсипається після Харкова і ніяк не відіспиться; а
ось в куточку за столом, підперши рукою голову і наставивши долоню рупором, щоб було
чутніше, ...сидить Арцибашев, і дивно чути в тиші літнього розморюючого дня його оригінальний,
трохи верескливий голос глухого і слова, такі дивні, такі невідповідні цьому, задоволеному собою, краю.
Тепер пригадую, що ніколи я не бачив, щоб Михайло Петрович посміхався.
