Студенти ледь встигали за ним стежити.
СЛУХАЧІ ОБОЖНЮВАЛИ, з розвідки «Сторінки історії розвитку геометрії й кафедри
геометрії Харківського державного університету»
Закінчивши університет зі ступенем кандидата, він викладає студентам алгебру, а по визначенню
Ради університету – арифметику й геометрію чиновникам, які перебували на цивільній службі; 17
січня 1813 р. Павловський став магістром.
В 1816 р. міністр народної освіти гр. О. К. Розумовський, за власною ініціативою, без подання
Ради, зробив магістра Павловського, котрий був уже п’ять років лектором, ад’юнктом «на повагу
його знання й здатностей», взявши до уваги, що ще 1814 року Рада хотіла обрати його на цю
посаду, проте не виявилося вакансії».
В 1819 р. ад’юнкт Павловський, за пропозицією ректора Осиповського, за відмінне викладання, твори й переклад Каллетових логарифмічних таблиць, був вибраний Радою екстраординарним
професором. Він у цей період читав алгебру, елементарну й вищу геометрії, плоску й сферичну
тригонометрію, конічні перетини, диференціальне й інтегральне вирахування, теорію аналітичних
функцій, спершу керуючись курсом Осиповського, а потім – власними записами.
З робіт самого Павловського була надрукована лише його актова промова «Про ймовірності», у
якій у доступній формі, цікаво й досить повно він висвітлив основні положення теорії
ймовірностей. Це перша стаття російською мовою, яка популяризувала теорію ймовірностей.
За спогадами Розальон-Сошальського, математик А. Ф. Павловський як викладача і людину
«слухачами просто обожнювали». Прекрасно читаючи лекції, він з щирою повагою ставився до
студентів, заохочуючи їх до наукових занять. Він виявив видатний талант до математики у свого
учня Михайла Остроградського й зумів зацікавити його цією наукою.
І Осиповський, і Павловський брали діяльну участь у долі молодого Остроградського. Проте
обставини в університеті склалися так, що він втратив й одного зі славнозвісних своїх випускників
– Остроградського, й одного з кращих своїх професорів – ректора Осиповського, хоча в 1820 р.
Осиповський мав не тільки формальне, але й моральне право залишити свою кафедру, тому що
доручив її своєму улюбленому учневі.
З 1821 р. починається період, у якому діють безпосередні учні Осиповського. З лютого 1826 р.
Павловський – ординарний професор, в 1845 р. стає заслуженим професором.
…Його старший син, Федір Андрійович, пожертвував в 1889 р. капітал в 2500 руб., на відсотки з
якого видавалися премії імені заслуженого професора А. Ф. Павловського за кращі твори, написані студентами на тему, що її задає факультет по черзі з математики, механіки, астрономії, фізики й хімії.
Образ А. Ф. Павловського, другого професора математики Харківського університету, змалював у
своїх спогадах відомий історик М. І. Костомаров.
У ЛЮДИ ВИВІВ ПАВЛОВСЬКИЙ, з біографічного нарису «Остроградський Михайло
Васильович»
У дев’ять років Остроградського віддали до Полтавської гімназію. Сам же Миша, як і багато
юнаків-однолітків, під враженням, Вітчизняної війни 1812 року, яка щойно закінчилося, мріяв
лише про військову кар’єру й тому вчився в гімназії дуже посередньо з усіх предметів.
Тоді батько вирішив забрати сина з гімназії й відправити в один із гвардійських полків. Це
рішення збіглося з найжагучішим бажанням самого Миші. В останній момент, за порадою одного
родича, котрий помітив у хлопчика велику спостережливість і підвищену цікавість до виміру
предметів і гаряче наполіг на продовженні ним навчання, батько визначив сина в Харківський
університет. Юнаку виповнилося на той час шістнадцять років. Нелегко було йому розлучатися з
думкою про військову службу. Проте слово батька було для сина законом.
Перші півтора року університетського курсу Остроградський займався погано. Мрії про військову
службу не полишали його, він готовий був з радістю залишити університет, аби вступити в будь-
який полк. Різка зміна ставлення до навчання наступила після того, як Остроградський перейшов
жити на квартиру викладача математики університету Андрія Федоровича Павловського.
Помітивши досвідченим оком математичні здібності юнака, Павловський своїми дружніми
бесідами зумів розбудити спочатку інтерес, а потім і жагучу любов Михайла до науки. З жаром
взявшись за навчання, той вже через два-три місяці вражав свого вихователя й товаришів
математичними успіхами: талант
