Німеччині, Франції й Австрії. Джерело, з якого вони перекладені, було, мабуть, протестантським,
полемічно загостреним проти католицької церкви, про що свідчить викриття монастирської
розпусти, користолюбства католицьких священиків, інквізиції. Об’єктами насмішки в декількох
розповідях були неуцтво і марновірство. У російських умовах актуальним було сатиричне
«споглядання» про розпусного вчителя-француза. Деякі тиради проти неуцтва й марновірства,
заклик до наставників юнацтва дотримуватися «благородної чесності» і ряд інших повчальних
міркувань і зауважень відносяться, мабуть, до доповнень і вставок О.
Три розповіді написано, напевно, самим О. В одній з них («Принижена гординя») висміюється
пихатий іспанський дворянин, який, знаходячись в гостях у російського поміщика, «заплямував
взагалі всю Росію» і стверджував, що «російською мовою тільки з папугами можна говорити».
Хоча ця історія видається за дійсну подію, котра трапилася нібито в 1767р. в Слобідській губернії
в маєтку якогось П. Ш., не виключена вірогідність, що вона є русифікованим іноземним
анекдотом.
Традиційна для анекдотичної літератури тема пихи іспанських дворян дала О. привід для різкого
заперечення станової нерівності…
Сюжет «споглядання» «Осоромлене неуцтво» – історія про «лейб-компанця», котрий перепив чаю
і запідозрив свого господаря в намірі його отруїти, – О. також видає за дійсну подію. Проте,
мабуть, він запозичений з літературного джерела (так само в одній з приміток до цієї розповіді
справжнім випадком з вказівкою навіть точної дати представлений фольклорний анекдот про
господиню, що варила з чаю суп).
Третьою оригінальною розповіддю є «Молодецька хоробрість: рос безстрашний до крайнощів».
Архаїзований стиль «Театра...», на який, ймовірно, вплинула семінарська риторика, викликав
різкий осуд М. М. Карамзіна. Сучасники, мабуть, сприйняли книгу як збірник непристойних
розповідей, і вона мала, здається, скандальний успіх: Карамзін вказує, що в Москві екземпляри 1-
го видання були розпродані в один день.
У науковій літературі стверджувалося (без вказівки джерела ), що «Театр...» заборонявся
цензурою, оскільки містив епізоди з життя розпусних ченців і священиків. Цьому суперечить факт
появи в 1792 р. титульного видання. Друге видання було у О. М. Радищева, який 1800 року
подарував його О. І. Самаріну.
«Зведений каталог» приписує О. драму «Друзі суперники» (1782); тим часом, вона, згідно вказівки
на титульному листі, була «складена в Санкт-Петербурзі 1781 року»; в цей час О. ще вчився в
Харківському колегіумі.
ВИКЛИКАВ ПОВАГУ, з мемуарів М. Греча «Нотатки про моє життя»
У третьому класі викладав логіку і красномовство Павло Петрович Острогорський, людина
недурна, яка вміла чудово говорити. Він вселяв в учнів повагу і необхідний страх. Ми його дуже
боялися, хоч він не був суворий, ні навіть строгий.
Острогорський в молодості своїй надумав стати письменником і надрукував 1790 року книгу в
двох томах під заголовком: «Театр надзвичайних подій століття, що минає, відкритий і
представлений очам світу». Книга ця складена була з анекдотів...
Карамзін розкритикував її у «Московському журналі»: незважаючи на це, вона в 1793 р. вийшла
другим тисненням.
Острогорський на уроках ніколи про неї не згадував.
Ми вирішили якось процитувати в шкільних роботах книгу, але не зважилися...
ОДНИМ З ПЕРШИХ ВИДРУКУВАЛИ ОСТРОГОРСЬКОГО, з розвідки «Друкарня
Глазунових»
Глазунов Матвій Петрович, який поклав початок видавничій діяльності сім’ї Глазунових, відкрив
свою лавку ще 1782 року. Спочатку він друкував книги в друкарні Академії наук, а в 1803 р.
відкрив власну друкарню, де видавалися книги з історії, географії, права, медицини.
Серед перших видань Глазунова були «Театр надзвичайних подій» П. Острогорського і «Шлях до
порятунку Еміля». У 1805 р. розпочалася підготовка до друкування видання «Пам’ятник законів»
в 15 томах, до редагування якого залучили співробітників Сенату.
У 1836 р. фірма Глазунових приступила до випуску серії мініатюрних видань. Перша книга серії –
«Євген Онєгін» вийшла в 1837 р. Останню коректуру читав О. С. Пушкін. Одними з перших
Глазунови випустили «Героя нашого часу» М. Ю. Лермонтова (1840).
Глазунови почали випуск каталогу книг («Розпису»), який налічував 2602 назви. Між сторінками
були вкладені чисті
