писати, – але неможливо тут. Спекотно і, по-2-е) приїхав в таке місце, як Рим, на тиждень; хіба в
цей тиждень, в Римі, можна писати? Та і втомлююся я дуже від ходіння.
Нарешті, я маю надію думати, що зображу всі ці надзвичайно цікаві речі з відчуттям, до ладу і без
великих розстановок.
Термін доставки до журналу 10 листопада, це кінцевий термін, але можна і раніше.
Плата 200 руб. з аркуша. (В крайньому випадку 150). Але ніяк не хотілося б зменшувати ціну. І
тому краще наполягати на двостах.
Тепер ось що.
Після отримання цього листа, прошу Вас (як останню надію), сходити негайно до Боборикіна.
...Якщо не можна кінчити справу з Боборикіним, то хоч в газети, хоч в «Якір», хоч у всякий інший
журнал (зрозуміло, не в «Російський вісник»), і по можливості, уникаючи «Вітчизняних нотаток».
Заради Бога, уникніть. Навіть краще не треба й грошей.
...Зрозуміло, голубчику Миколо Миколайовичу, всю справу треба б було закінчити днів за два,
найбільше за три. Я пропав, пропав буквально, якщо не знайду в Турині грошей. До Неаполя мені
не пишіть, а пишіть тепер прямо до Турину, і благаю Вас написати в усякому разі. ... Ввіряю Вам
себе і майже долю мою.
Обіймаю від щирого серця і залишаюся Ваш
Достоєвський.
ПРОГРЕСИВНА ІДЕЯ ВИДАВЦЯ, з книги А. Западова «Історія російської журналістики XVIII-
XIX століть»
Другим за значенням услід за «Вітчизняними нотатками» демократичним виданням 70-х років
йшов щомісячний журнал «Діло». Він був першим і майже півтора роки єдиним товстим
журналом демократичного напряму, що виходив в Росії після закриття «Сучасника» і «Російського
слова».
Впродовж вісімнадцяти років, з 1866 по 1884 р., перебуваючи у виключно тяжких цензурних
умовах, журнал «Діло» незмінно зберігав своє прогресивне спрямування.
Зв’язок його з «Російським словом» позначився і на складі співробітників, і в загальному напрямі.
«Діло» було задумане М. І. Шульгіним ще в пору виходу «Російського слова» й «Сучасника».
Проте він, не сподіваючись зібрати необхідне число передплатників, зволікав з виданням свого
журналу. Після закриття демократичних органів в 1866 р. між редактором «Російського слова»
Благосвєтловим і Шульгіним була укладена угода про випуск «Діла» як безпосереднього
продовжувача журналу «Російське слово».
Офіційним редактором «Діла» до 1880 р. залишався Шульгін, але його фактичним керівником весь
цей час був Благосвєтлов. Окрім них, безпосередню участь в справах редакції в 70-і роки приймав
також А. К. Шеллер-Михайлов, якому було доручено редагування белетристичного відділу.
Благосвєтлов прагнув зробити журнал таким же яскравим і популярним, яким було «Російське
слово». Для цього він згуртував навколо «Діла» товаришів по колишній роботі, не зважаючи на
ризикованість такого кроку, бо Шульгін був вже попереджений владою, що в його журналі
небажана участь співробітників «Російського слова».
...Відібрати право у видавця згідно із законом все ж таки не було можливим, оскільки вихід
журналу «Діло» дозволили за декілька днів до закриття «Російського слова» і юридично він
залишався абсолютно самостійним. Тоді виник план цензурного задушення.
...У «Ділі» заборонялися такі матеріали, які безперешкодно проходили в інших періодичних
виданнях, навіть в «Іскрі».
ПІДМІНИВ «РОСІЙСЬКЕ СЛОВО» УКРАЇНСЬКИМ «ДІЛОМ», з монографії М. Патрушева
«Діячі преси у боротьбі з цензурою: 60-і рр. ХIХ ст.»
Щоб без зайвих проблем пропагувати свої погляди, діячі книжкової справи намагалися обійти
цензурний закон. Для цього використовувалися різні способи.
Наприклад, для одержання дозволу не заснування журналу, газети, друкарні, книгарні
використовувалися підставні особи («благонадійні» з погляду III відділення). Так, 1863 р. Г.
Благосвєтлову вдалося купити права на видання журналу «Російське слово» у співвидавця Г.
Кушелева-Безбородька без будь-якого узгодження з цензурною владою, тому що, за існуючими
правилами, дозвіл потрібен лише на заміну відповідального редактора. У відповідності до всіх
документів Г. Благосвєтлов вважався тільки видавцем, а редактори були підставними.
Загальновідомо, що після заборони періодичного видання його редакція й основні співробітники, зазвичай, прагнуть заснувати інший орган з тим же напрямком. Назва, природно, береться інше.
Таких випадків безліч, наприклад: «Вітрило» – «День» І. С. Аксакова; «Час» –
