захищати інтереси городян. Велика заслуга Михайла Кузьмича і його однодумців в тому, що в
кінці сімдесятих років Владивосток входив до десятки кращих міст тихоокеанського узбережжя.
На посаду міського голови М. К. Федоров обирався неодноразово. У цілому він очолював міське
правління понад двадцять років.
УШЛЯХЕТНИВ МІСТО, з нарису Є. Шолоха «Перший міський голова»
Усі називали Федорова Михайлом Кузьмичем. Так писали і в документах. Проте справжнє його
ім’я звучало інакше – Авенір. Так хлопця охрестив піп. Вже на старість він виправив собі в
документах справжнє ім’я – Авенір, проте всі, як і раніше, величали його Михайлом Кузьмичем.
…Незабаром відставний моряк одружується на Емі Василівні – доньці британського підданого
Ліні. На Егершельді, на березі бухти, яка згодом одержала його ім’я, Федоров купує пару
дерев’яних будинків і земельну ділянку, яка була до цього пустирем. Першим поселенцям ділянки
відводилися по 3 коп. за квадратний сажень (2,13 м), а то й зовсім безкоштовно.
У одному з будиночків Федоров відкриває лавку. Одночасно займається дрібним постачанням в
порт і морським командам, а також заготівкою сіна для портових коней.
Потім обзаводиться лісопилкою і заїмкою. Пізніше з’явиться у нього і свій поштово-пасажирський
колісний пароплавчик, а також чотири баржі, за допомогою яких доставляв вантажі і переселенців
до місць майбутніх поселень.
30 листопада 1875 р. сталася знаменна подія: вперше в історії Владивостока обирали міського
голову. 165 мешканців, які мали право голосу (власники нерухомості), своїм волевиявленням
вибрали на цей пост на чотири роки відставного флотського підпоручика, купця 2-ої гільдії М.
Федорова.
Судячи з усього, Михайло Кузьмич був саме тією фігурою біля міського керма, котра
влаштовувала якщо не всіх, то багатьох. Адже, напевно, не випадково він був градоначальником
відразу два терміни підряд, а після перерви, з 1891 р., його на цю посаду знов обирали тричі.
Побити цей рекорд в місті більше нікому до революції не вдалося.
За Федорова стала будуватися і ушляхетнюватися головна вулиця міста – Світланська (її сталі
покривати кам’яною брущаткою, встановлювати ліхтарі, поливати), осушили Семенівську
косовицю, розпочали будівництво тротуарів, приміщення міської Управи, лікарні загального
користування, нічліжки, богадільні, Народного і Робочого будинків, поштово-телеграфної
контори, міської читальні, Східного інституту, кафедрального собору. Відкрилася також
Пастерівська станція, влада придбала у промисловця Лангеліт’є будівлю, в якій відкрила міське
училище для дітей, виділила земля під міську лікарню (сьогодні відому як крайова) і т.д.
ЛЕДЬ НЕ ДІЙШЛО ДО ДУЕЛІ З ЗЕМЛЯКОМ, зі спогадів В. Панова
Це була висока, могутня, масивна фігура з широкою кісткою, не менше 9 пудів вагою, з великою
фізичною силою і, як всі сильні люди, украй добродушною.
... Гласний Філіпченко, українець, відставний лейтенант флоту, людина надзвичайно наполеглива, за щось не злюбив Федорова і на кожному думському засіданні став неухильно труїти його своїми
єхидними запитами і шпильками. Федоров дійшов до того, що на дух не виносив навіть прізвища
Філіпченка, його погляду, і, зціплюючи зуби, тільки відмовчувався, щоб «не вибухнути» і не
нажити біди через свою фізичну силу. Це було болісний стан, а Філіпченко продовжував
залишатися нещадним. Його місце за думським столом було якраз навпроти Федорова, а між ними
стояло «дзеркало».
Після чергового повернення із службового відрядження до Петербургу Федоров став з’являтися до
Думи у віцмундирі міністерства внутрішніх справ й іноді – з якимсь іноземним орденом у вигляді
зірки на грудях.
І ось в один з таких «зоряних» днів, коли Федоров громіздко опустився на належне голові крісло, надів на себе ланцюг міського голови, його рука раптом сперлася на стіл, вся масивна туша
підвелася і напружилася, обличчя відразу почервоніло, очі витріщилися – із-за дзеркала напроти
нього показалася фігура Філіпченка із золотою зіркою котильйону на яскраво-червоній стрічці на
грудях (прикраса для балу-маскараду). Федоров встав... Проте у нього вистачило сила волі
утриматися, зціпивши зуби, від скандалу або навіть катастрофи.
– Не стримай я себе у цей момент, – говорив він згодом близьким приятелям, – я його кулаком би
убив! Що я йому
