– Здається... Це дуже ймовірно...
Раптом старий піднявся:
– Дозвольте мені пояснити... Я не можу більше себе стримувати ...Він бреше! Ця молода людина –
мій син, але я говорю, що він бреше! Він знає, що я не пив вина!.. У цей день я майже не їв за
обідом і випив не більше півсклянки вина. Він це знає і бреше... Він знає причину, він добре знає
її…
…Я сказав йому, що мені все відомо... А він мені відповів з отруйною посмішкою: «А, вам уже
наскаржилися». Я запитав: «Ти не заперечуєш, що ця дівчина стала матір’ю від тебе?». Він
відповів: «Мабуть!». Я сказав: «Ти говорив їй, що женишся на ній, коли скінчиш курс?». Він
відповів: «У таких випадках завжди це говорять». Я сказав: «Якщо ти чесна людина, ти повинен
зараз же з нею обвінчатися! Я випрошу тобі дозвіл у попечителя...».
Він знизав плечима: «Невже ви хочете, щоб я через якусь дурість, через скороминуще захоплення
зіпсував усю мою кар’єру?». Після цього в мене ще вистачило сил сказати: «Я хочу тільки, щоб ти
не був негідником!». Він відповів, слухайте, що він відповів: «Ой, тату! Ви дожили до старості і не
знаєте, що в житті нічого не можна домогтися, якщо будеш завжди вчиняти чесно». Він сказав
це... Цим він відрізав себе від мене...
Пам’ятаю тільки, що я весь перетворився на обурення. Я не знаю, що я з ним зробив, як у руці моєї
з’явився ніж, чи падала тарілка, чи він кричав... Проте маю неясний спогад чи – точніше сказати –
почуття..., що я хотів його задушити... От як була справа... Це все! …Я тільки шкодую... Я про
одне шкодую.
Він зупинився і важко перевів подих.
– Про що ви шкодуєте? Договорюйте, підсудний!
– Я шкодую, що тоді... що не... не вбив цього негідника!..
В НЬОМУ ЖИВ АЗАРТ, зі спогадів Г. Потапенка
Монте-Карло справляло на нього (Чехова А. – авт.) гнітюче враження, але було б неправдою
сказати, що він залишився недоступний його отруті. І ось він – тверезий, розсудливий, обережний
– піддався спокусі. Ми накупили цілу гору бюлетенів, навіть маленьку рулетку, і цілими
годинами сиділи з олівцями в руках над папером, який обписували цифрами. Ми розробляли
систему, ми шукали секрет. Якось ми його знайшли і поїхали в Монте-Карло з точно певним
планом. Гра була маленька, обережна, і, проте, закінчивши її, ми не дорахувалися пари сотень
франків. Знову бюлетені, знову олівці і цифри.
Хто з тих, що знали його, повірить, що в ньому жив азарт? Ми сперечалися, кожен пропонував
свою систему і захищав її. У нього з’являлися дотепні думки в цій області, і головне – що
хвилювання його було відверто спортивним, оскільки він програвав, по суті, дрібницю. Днів
десять тривало його захоплення рулеткою. Він перестав брати до уваги мої думки і сам розробляв
якісь способи.
Здається, що в результаті всіх цих спроб трапився у нього невеликий виграш. Це і є той
небезпечний момент, коли гравець сліпне і з головою поринає в гру. А у нього вийшло інакше.
Одного разу він безумовно і твердо заявив, що з рулеткою покінчено: і дійсно, після цього
жодного разу більше не поїхав туди.
Взяли верх його звичайні якості – розсудливість, обережність, врівноваженість, а головне – йому
стало соромно захоплюватися і віддаватися таким дурницям. Воля чеховська була великою силою,
він беріг її і рідко вдавався до її сприяння, а іноді йому приносило задоволення обходитися без неї, переживати коливання, бути навіть слабким.
ПИСАВ БАГАТО І ШВИДКО, з книги М. Чехова «Навколо Чехова»
Першого ж літа приїхали до нас в Меліхово П. О. Сергієнко і І. М. Потапенко. Побачивши
ставочок, що вже почав покриватися зеленню, Сергієнко роздягся, шубовснув в нього і став в
ньому плавати.
– Потапенко! – кричав він з води. – Чого ж ти не купаєшся? Роздягайся швидше!
– Ну навіщо я купатимуся в цій брудній калюжі?
– А ти спробуй!
– Та й пробувати не хочу. Одна суцільне багно!
– Але ж в хімії багна не існує. Поглянь оком професора!
– І дивитися не бажаю.
– Ну, зроби Антону задоволення, покупайся в цій його калюжі! Зроби йому ласку. Адже це ж
неввічливо з твого боку. Приїхати до нового землевласника в гості і не покупатися в його
помийній ямі.
...Антон Павлович... всякий раз, увірвавши хвилинку, писав рядків п’ять-шість і знову піднімався і
йшов до гостей.
– Написав на шістдесят копійок, – говорив він, посміхаючись.
Траплялося, що в цей же самий час, з іншого боку його письмового столу, сідав писати термінову
