Потапенко Игнат (fb2)


Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:


ПОТАПЕНКО Гнат Миколайович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Письменник.

З родини священика.

Народився 3 (15) грудня 1856 р. в с. Федорівці Херсонської губернії Російської імперії (яка це з

чисельних Федорівок і до якої з областей України нині належить, встановити не вдалося).

Помер 17 травня 1929 р. в м. Ленінграді СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Навчався в Новоросійському університеті, закінчив Петербурзьку консерваторію.

Лауреат Пушкінської премії (1891).

Як літератор дебютував сповненими м’якого гумору нарисами та оповіданнями з життя

української глибинки – «Шестеро», «Річкові люди» та ін.

Потім були «Кумедна історія», «Заради свята», повість «На дійсній службі», «Здорові поняття»

(обидва – 1890), роман «Не герой», повісті «Генеральська донька» (обидва – 1891), «Жах щастя»

(1908), романи «Відступ» 1915),»Виправдання життя» (1916).

Українською мовою вийшли оповідання «Задля хазяйства» (1895, у перекладі М. Коцюбинського) та «Громадський суд» (1901).

П. – автор низки п’єс: «Вища школа», «Життя», «Чарівна казка», «Спокута», мемуарів, спогадів

про А. Чехова, літературно-критичних статей..

За життя друком вийшли 12-томне зібрання творів «Повісті та оповідання» (1891-1899), 4-томне

зібрання (1905), збірники «В селі» (1887) та «П’єси» (1902), окремі видання «Чесна компанія»

(1926), «Мертве море» (1929) та ін.

В це важко повірити, але саме П. критики називали кумиром 90-х років XIX ст. Усього він написав

понад 600 творів.

Нині в С.-Петербурзькій Кунсткамері зберігається гіпсова посмертна маска нашого земляка.

Серед друзів та близьких знайомих П. – А. Чехов, Б. Лазаревський, К. Чуковський, І. Ясинський, Л. Мізіна, В. Бехтєрєв, Ф. Фальковський та ін.


***

КОРИСНІСТЬ

, з життєвого кредо Г. Потапенка

Жити без корисності для когось – безглуздо і образливо.

ШКОДУЮ, ЩО НЕ ВБИВ, з оповідання Г. Потапенка «Таємниця»

Підсудний, ви звинувачуєтеся в тому, що 3 грудня минулого року ви у вашій квартирі

замірялися на вбивство вашого рідного сина…Чи визнаєте себе в цьому винним?

З лави підсудних піднявся худенький, невисокого зросту чоловічок у чорному сюртуку, котрий не

блищав новизною, але зшитий бездоганно. Обличчя його було блідим, очі, оточені дрібними

зморщечками, дивилися просто, вдумливо, не виражаючи ні злості, ні помітного страждання.

Він відкашлявся, кілька разів підряд зрушив сиві, рідкі брови і сказав виразно, але неголосно:

– Визнаю себе винним!

– Пане судовий пристав, запросіть свідка Налимова!

…Свідок Налимов звучним, приємним баритоном повідомляє, що він у сімействі Холодова

віддавна прийнятий, як свій. За тиждень до катастрофи він зробив пропозицію доньці старого і

отримав згоду. 3 грудня він обідав у них.

Після обіду ми пішли в кабінет, а Іван Петрович залишився. Він сказав Миколі: «Зачекай хвилину, ти мені потрібен!». Микола залишився, а ми пішли в кабінет.

…І ось почули в їдальні шум. Ми вбігли і побачили жахливу картину. Старий вчепився однією

рукою в горло молодій людині, а в іншій був ніж... У Миколи шия закривавлена... Ми розборонили

їх. От і все, чому я був очевидцем.

…Голова доручив приставу запросити свідка Миколу Холодова.

– Свідок Микола Холодов, розкажіть, що ви знаєте по цій справі!

– ...Ми обідали... – тихо заговорив Микола Холодов. – Коли скінчили, батько звелів мені

залишитися. Ми були вдвох... Він на мене накинувся... І далі уже ви знаєте...

– Про що говорив батько?

– Він говорив... Мабуть, я тепер не можу згадати...

– Свідок! – звертається до нього прокурор. – Чи не було до цього епізоду у вас з батьком якої-

небудь історії, наприклад, серйозної розмови, під час якої ви сказали йому щось образливе?

– Розмови, звичайно, бували... Батько любив читати нотації...

– А ви йому заперечували, не погоджувалися?

– Це бувало.

– Наприклад?

– Наприклад, батько посилався на свій час... Говорив, що тоді у молоді були тверді принципи...

– А ви відповідали?

– Я відповідав, що... я людина свого часу... Який час, такий і я...

– А батько знаходив це аморальним? – запитав прокурор…

– Він говорив, що в моєму віці повинні бути інші захоплення, шляхетніші, зігріті якоюсь

піднесеною ідеєю...

– ...Чи не помітили ви, що він у цей день багато пив?

Молода людина зам’ялася, почервоніла і промовила тремтячим, переривчастим голосом:

– Здається... Це дуже ймовірно...

Раптом старий піднявся:

– Дозвольте мені пояснити... Я не можу більше себе стримувати ...Він бреше! Ця молода людина –

мій син, але я говорю, що він бреше! Він знає, що я не пив вина!.. У цей день я майже не їв за

обідом і випив не більше півсклянки вина. Він це знає і бреше... Він знає причину, він добре знає

її…

…Я сказав йому, що мені все відомо... А він мені відповів з отруйною посмішкою: «А, вам уже

наскаржилися». Я запитав: «Ти не заперечуєш, що ця дівчина стала матір’ю від тебе?». Він

відповів: «Мабуть!». Я сказав: «Ти говорив їй, що женишся на ній, коли скінчиш курс?». Він

відповів: «У таких випадках завжди це говорять». Я сказав: «Якщо ти чесна людина, ти повинен

зараз же з нею обвінчатися! Я випрошу тобі дозвіл у попечителя...».

Він знизав плечима: «Невже ви хочете, щоб я через якусь дурість, через скороминуще захоплення

зіпсував усю мою кар’єру?». Після цього в мене ще вистачило сил сказати: «Я хочу тільки, щоб ти

не був негідником!». Він відповів, слухайте, що він відповів: «Ой, тату! Ви дожили до старості і не

знаєте, що в житті нічого не можна домогтися, якщо будеш завжди вчиняти чесно». Він сказав

це... Цим він відрізав себе від мене...

Пам’ятаю тільки, що я весь перетворився на обурення. Я не знаю, що я з ним зробив, як у руці моєї

з’явився ніж, чи падала тарілка, чи він кричав... Проте маю неясний спогад чи – точніше сказати –

почуття..., що я хотів його задушити... От як була справа... Це все! …Я тільки шкодую... Я про

одне шкодую.

Він зупинився і важко перевів подих.

– Про що ви шкодуєте? Договорюйте, підсудний!

– Я шкодую, що тоді... що не... не вбив цього негідника!..


В НЬОМУ ЖИВ АЗАРТ, зі спогадів Г. Потапенка

Монте-Карло справляло на нього (Чехова А. – авт.) гнітюче враження, але було б неправдою

сказати, що він залишився недоступний його отруті. І ось він – тверезий, розсудливий, обережний

– піддався спокусі. Ми накупили цілу гору бюлетенів, навіть маленьку рулетку, і цілими

годинами сиділи з олівцями в руках над папером, який обписували цифрами. Ми розробляли

систему, ми шукали секрет. Якось ми його знайшли і поїхали в Монте-Карло з точно певним

планом. Гра була маленька, обережна, і, проте, закінчивши її, ми не дорахувалися пари сотень

франків. Знову бюлетені, знову олівці і цифри.

Хто з тих, що знали його, повірить, що в ньому жив азарт? Ми сперечалися, кожен пропонував

свою систему і захищав її. У нього з’являлися дотепні думки в цій області, і головне – що

хвилювання його було відверто спортивним, оскільки він програвав, по суті, дрібницю. Днів

десять тривало його захоплення рулеткою. Він перестав брати до уваги мої думки і сам розробляв

якісь способи.

Здається, що в результаті всіх цих спроб трапився у нього невеликий виграш. Це і є той

небезпечний момент, коли гравець сліпне і з головою поринає в гру. А у нього вийшло інакше.

Одного разу він безумовно і твердо заявив, що з рулеткою покінчено: і дійсно, після цього

жодного разу більше не поїхав туди.

Взяли верх його звичайні якості – розсудливість, обережність, врівноваженість, а головне – йому

стало соромно захоплюватися і віддаватися таким дурницям. Воля чеховська була великою силою,

він беріг її і рідко вдавався до її сприяння, а іноді йому приносило задоволення обходитися без неї, переживати коливання, бути навіть слабким.


ПИСАВ БАГАТО І ШВИДКО, з книги М. Чехова «Навколо Чехова»

Першого ж літа приїхали до нас в Меліхово П. О. Сергієнко і І. М. Потапенко. Побачивши

ставочок, що вже почав покриватися зеленню, Сергієнко роздягся, шубовснув в нього і став в

ньому плавати.

– Потапенко! – кричав він з води. – Чого ж ти не купаєшся? Роздягайся швидше!

– Ну навіщо я купатимуся в цій брудній калюжі?

– А ти спробуй!

– Та й пробувати не хочу. Одна суцільне багно!

– Але ж в хімії багна не існує. Поглянь оком професора!

– І дивитися не бажаю.

– Ну, зроби Антону задоволення, покупайся в цій його калюжі! Зроби йому ласку. Адже це ж

неввічливо з твого боку. Приїхати до нового землевласника в гості і не покупатися в його

помийній ямі.

...Антон Павлович... всякий раз, увірвавши хвилинку, писав рядків п’ять-шість і знову піднімався і

йшов до гостей.

– Написав на шістдесят копійок, – говорив він, посміхаючись.

Траплялося, що в цей же самий час, з іншого боку його письмового столу, сідав писати термінову

роботу і Потапенко. Поки Чехов сидів за п’ятьма-шістьма рядками, Потапенко відмахував вже

цілі піваркуша, а то й більше.

І я якось почув таку їхню розмову:

Чехов. Скажи, будь ласка, Гнате Миколайовичу, як це ти ухитряєшся так швидко писати? Ось я

написав всього тільки десять рядків, а ти настрочив вже цілих піваркуша.

Потапенко (не відриваючи очі від паперу). Є баби, які не можуть звільнитися від тягаря впродовж

двох діб, а є й такі, які народжують за годину.

Взагалі Потапенко писав багато і швидко. Його твори з’являлися майже у всіх тодішніх товстих і

тонких журналах, проте у нього було стільки зобов’язань, стільки йому доводилося посилати

аліментів туди і сюди, що ніяких заробітків не вистачало. Він вічно мав потребу і завжди був

примушений брати аванси під твори, котрі знаходилися ще на кореню і котрі ледь роїлися, а може

бути, навіть і не роїлися у нього в голові. За умінням «витрусити» з якої-небудь редакції аванс він

був поза всякою конкуренцією. Ніхто, окрім нього, не міг зробити це так артистично. При цьому

він умів отримати неодмінно крупну суму, тоді як від всіх інших співробітників редактори

відчіплювалися лише крихтами.

...Потапенко надав велику послугу Антонові Павловичу. Як відомо, твори А. П. Чехова («У

сутінках», «Похмурі люди» тощо) видавала фірма О. С. Суворіна. Коли Чехову знадобилися гроші

і він хотів розрахуватися з нею, то бухгалтерія цієї фірми відповіла, що йому не тільки нічого не

належить за видані фірмою книги, а, навпаки, Антон Павлович є її боржником за друкарські

роботи. Це дуже стривожило Чехова. Гнат Миколайович, який гостив тоді в Меліхово, викликався

розібратися в цій справі по приїзді до Петербургу. І дійсно, виявилось, що не Антон Павлович

винен фірмі, а з самої фірми належало йому одержати чистими, здається, понад дві тисячі рублів.


НЕКВАПОМ, з реферату В. Стеценка «Література кінця XIX – початку XX століть»

Події в романах і Г. Потапенка розвиваються неквапливо. Це ланцюг сцен, що малюють

різноманітні боки життя середньої інтелігенції. Герої цих творів позбавлені романтичних поривів, цілком занурені в побут і, прагнучи зрозуміти сучасні вимоги життя, пристосовуються до них. На

життєвому шляху їх чекають успіхи і невдачі, але і ті й інші в більшості випадків лише

укріплюють упевненість героїв в істинності вироблених ними поглядів і лінії поведінки.


КОХАВ І УМІВ КОХАТИ, із збірника «А. П. Чехов в спогадах сучасників»

У ці роки близькою людиною у Чехова був новий письменник Потапенко. Він виступив з двома

повістями: «Секретар його превосходительства» і «На дійсній службі» – і відразу завоював ім’я.

Він приїхав з провінції. Був дуже товариський, володів на рідкість приємним, влучним, тверезим

розумом, заражав і радував постійним оптимізмом. Дуже непогано співав.

Писав багато, швидко; оцінював те, що писав, невисоко, сам кепкував над своїми творами. Жив

марнотратно, був щирим, простим, слабовільним; до Чехова ставився любовно і з повним

визнанням його переваги.

Жінки його дуже любили. Скорше за те, що він сам кохав їх і – головне – умів кохати.


РЕМІСНИК ОПИСОВО-ОПОВІДАЛЬНОГО ЦЕХУ, з статті Л. Троцького «Нові часи – нові

пісні»

Один з вітчизняних віртуозів оптової белетристичної продукції – Гнат Миколайович Потапенко –

не користується, як відомо, ні прихильністю, ні навіть увагою критики. Це цілком зрозуміло: критиці нічого робити там, де «художні» твори схожі на товар з магазина готового вбрання.

Пан Потапенко компонує свої численні романи за тим нехитрим рецептом, який викладений

великим автором «Сучасної ідилії» (Салтиков-Щедрін М. – авт.) в таких словах: «Роман можна зі

всього зробити, навіть якщо і немає у автора даних для справжнього змісту. Візьми чотири-п’ять

головних дійових осіб... додай до них... другорядних осіб... скомпонуй низку сцен кохання, додай

декілька вправ в описовому роді, змочи все це психологічним аналізом, постав у вільний дух і

чекай, доки не зарум’яниться». Втім, за нікольством п. Потапенко рідко чекає, «доки

зарум’яниться», і подає зазвичай до столу своє літературне вариво в сирому вигляді.

...Герої п. Потапенка – це безформні фігури з безліччю висувних ящиків, які автор може

наповнити в кожному розділі чим завгодно, зважаючи на потребу.

...Ось ці якості літературної діяльності п. Потапенко, які перетворюють його з художника або

бодай лише белетриста в поденного ремісника описово-оповідного цеху, і дають критиці повне

право мовчки проходити повз його творів.


В РЕПЕРТУАРІ Є І ЗАРАЗ, з афіші київського театру «У білій вітальні»

12.02.2006

ТЕАТР. Авторський переклад Михайла Коцюбинського

12 Недiля. ТЕАТР «У БIЛIЙ ВIТАЛЬНI». Гнат Потапенко «ЗАДЛЯ ХАЗЯЙСТВА».

(Авторський переклад Михайла Коцюбинського).

Вистава на одну дiю. Київський Будинок учених, вул. Володимирська, 45a

Вiдп. – А. П. Борiчко.

Мала сцена.

Початок о 17.00.

Квитки продаються...