засипані запашною піною опалих пелюсток, яких йдеш ...мов килимом.
Ім’я міста – Херсон.
РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ОБОВ’ЯЗОК, з повісті Б. Лавреньова «Сорок перший»
Смутно стало Євсюкову. Встав, обтрусив з куртки сніжок.
– Кінчай! Мій наказ – на зорі в дорогу. Може, не всі дійдемо, – хитнувся наполоханим птахом
комісарський голос, – а йти потрібно... тому, товариші... адже... За трудящих усього світу!
Дивився по черзі комісар в очі двадцяти трьом. Не бачив вже вогню, до якого звик за рік.
Каламутними були очі, ухилялися, і впадали під опущеними віями відчай і недовір’я.
– Верблюдів пожеремо, потім один одного жерти доведеться.
Знову мовчали.
І раптово верескливим баб’ячим голосом закричав несамовито Євсюков:
– Без розмірковувань! Революційний обов’язок знаєш? Мовчок! Наказав – кінчено! А то враз до
стінки.
Закашлявся і сів.
І той, хто мішав кашу шомполом, несподівано весело шпурнув у вітер:
– Чого соплі розвісили? Тюпайте кашу – дарма варив, чи що? Вояки, єдрьона воша!
Вихоплювали ложками густі грудки жирного розпухлого рису, обпалюючись, ковтали, щоб не
охололо, але, поки ковтали, на губах налипала густа кірка заледенілого осоружно-стеаринового
сала.
Багаття дотлівало, викидаючи в ніч палево-помаранчеві фонтани леліток. Ще тісніше
притискалися, засинали, хропли, стогнали і лаялися спросоння.
...Євсюков відвернувся і згадав про полоненого офіцера.
Побачив його між двома червоноармійцями. Офіцер стояв спокійно, злегка відставивши праву
ногу у високому шведському валянку, і палив, з усмішкою дивлячись на комісара.
– Хто такий? – запитав Євсюков.
– Гвардії поручик Говоруха-Отрок. А ти хто такий? – запитав у свою чергу офіцер, випустивши
клуб диму.
І підняв голову.
І коли подивився в обличчя червоноармійців, побачили Євсюков та всі інші, що очі у поручика
сині-сині, неначе плавали в білосніжній мильній піні білка кульки першосортної французької
синьки.
ЧХАВ Я НА ПУШКІНА, з повісті Б. Лавреньова «Комендант Пушкін»
Найближчим помічником Олександра Семеновича був військкерівник укріпленого району, колишній полковник Густав Максиміліанович Воробйов.
Поєднання пишно оперного, чужоземного імені і по батькові з рядовим і смішним російським
прізвищем дивувало багатьох. Військкерівник у таких випадках роздратовано пояснював, що його
прапрадід, проживши все життя в Польщі, прийняв католицтво, і від нього пішли Воробйови з
іноземними іменами.
Пояснювати доводилося часто, і це приводило старого до сказу.
...Закінчивши офіційну інформацію про становище в районі, вичікувально подивився на нового
начальника.
– Чого ще? – поцікавився Олександр Семенович, угледівши незаспокоєність співбесідника.
– Вас, ймовірно, дивує невідповідність мого імені і по батькові моєму прізвищу? – сердито почав
військкерівник.
Олександр Семенович здивовано скосив очі на Воробйова.
– З чого ви узяли? Фаміліє як фаміліє... А ім’я, по батькові хоч відразу не вимовиш, а все ж таки
нічого невідповідного не бачу.
Густав Максиміліанович Воробйов раптово весь порожевів від задоволення. Здавалося, навіть вуса
набули рожевого відтінку.
– Як приємно зустріти людину таких вільних і широких поглядів – сказав він, утихомирено
посміхаючись. – Я дуже втомився від безцеремонної цікавості... Імена і прізвища ми не самі
обираємо для себе, чи не так, товаришу Пушкін? Ось, наприклад, ви, напевно, не вибрали б собі
імені й прізвища, яке теж має утрудняти вас...
– Це з чого б? – Олександр Семенович підняв голову від зведення артилерійського майна. – Чого
мені соромитися?
– Прошу вибачити, – Воробйов схилився у витонченому напівуклоні, – якщо я торкнувся
неприємної вам теми. Але ви повинні самі розуміти, що при імені й прізвищу великою поета у
кожного виникає низка асоціативних припущень. Інакше кажучи, на вас завжди лягає важка тінь
прославленого імені. Це утрудняє...
– Фаміліє у вас російське, а розмову на зразок імені, по батькові, не відразу й збагнеш, – перебив, хмурніючи, Олександр Семенович. – Я кочегар. Окрім горя, в кочегарні нічого не хлебтав. Зі
мною просто говорити треба, а не заковики виклеювати...
– Даруйте, ради бога! – перелякано сказав Воробйов. – Я абсолютно не те... Я просто хотів
