місце на розі Тверської та Камергерського, – в чищенні чобіт жовтим кремом.
Шаляпін співав. Горький писав великий роман. Капабланка готувався до матчу з Альохіним.
Мірошников рвав рекорди. Ассірієць доводив штиблети громадян до сонячного блиску.
Авессалом Ізнуренков – глузував.
Він ніколи не глузував безцільно, заради красного слівця. Він робив це за завданнями
гумористичних журналів.
Ізнуренков відпускав не менше шістдесяти першокласний жартів на місяць. Якщо влучною
фразою Ізнуренкова підписувався малюнок, то слава діставалася художникові. Ім’я художника
поміщали над малюнком. Імені Ізнуренкова не було.
– Це жахливо! – кричав він. – Неможливо підписатися. Під чим я підпишуся? Під двома рядками?
І він продовжував палко боротися з ворогами суспільства: поганими кооператорами,
розтратниками, Чемберленом, бюрократами. …Після виходу журналів в світ жарти звучали з
циркової арени, передруковувалися вечірніми газетами без вказівки джерела і підносилися публіці
з естради «авторами-куплетистами».
Ізнуренкову вдавалося жартувати в тих областях, де, здавалося, вже нічого смішного не можна
сказати. З такої чахлої пустелі, як роздуті накидки на собівартість, Ізнуренков зміг вичавити
близько сотні шедеврів гумору. Гейне опустив би руки, якби йому запропонували сказати що-
небудь смішне і разом з тим суспільно-корисне з приводу неправильної тарифікації вантажів малої
швидкості; Марк Твен втік би від такої теми. А Ізнуренков залишався на своєму посту.
*Прототип – Еміль Кроткий.
