вивченням малоруського (читай: українського – авт.) дворянства, визнала рід в дворянській
гідності, і його представники були внесені до відповідних документів за чином полкового осавула.
Проте в 19 ст. Герольдія визнала докази дворянства Д. недостатніми, і згодом кожна з гілок роду
самостійно затверджувалася в дворянстві за власними заслугами. Частина з них внесені до
відповідних документів Харківської, Полтавської, Чернігівської, Санкт-Петербурзької і Калузької
губерній. Деякі гілки роду, що не довели дворянства, залишилися в священицькому стані.
Герб Д.: «В щиті, розітнутому блакитним і зеленим, скривавлене серце, пронизане перекинутим
мечем і двома оберненими управо стрілами в зірку і супроводжуване в першому полі півмісяцем,
двома зірками і під ними глобусом і в другому – розкритою книгою». Проте цей герб, що
зберігався в архіві Чернігівського дворянського стану, залишився без затвердження.
…Діти Степана Семеновича Д. 1843 року подали в Герольдію прохання про вручення їм диплома
на дворянство і герба, котрий і був затверджений в 1845 р. з наступним описом: «Щит розділений
від правого верхнього кута діагонально на дві частини срібного і золотого кольорів. У правій
частині – книга і шпага вістрям догори, в лівій – хлібний сніп. Щит увінчаний дворянським
шоломом і короною, прикрашеною трьома страусовим пір’їнами. Намет: блакитний, підкладений
сріблом».
У сімейній версії герб супроводжував девіз: «Deo et proximo» («Богові і ближньому»).
СИН НАКОЛОБРОДИВ, з нарису І. Петрова «Пристрасті за релігією»
Його син Джунковський Степан Степанович в Римі прийняв католицтво (з ім’ям Етьєн), вступив
до ордену єзуїтів. Високо затвердженою 25.2.1854 думкою Державної Ради за відступ від
Православ’я, схвалення католицтва зі вступом до чернечого єзуїтського ордена і за залишення
Вітчизни з порушенням вірнопідданського боргу й присяги – засуджений до позбавлення всіх прав
стану (дворянства) і до вічного вигнання. У разі ж самовільного повернення до Росії мав бути
засланим на поселення у віддалені місця Сибіру.
У 1853 р., вийшовши з ордена, відправився до Парижу, де діяв як член «східного суспільства
заради об’єднання церков», «братерства сліпих», «братерства сиріт», «братерства німців, що
живуть в Парижі», став засновником місії серед паризьких ганчірників. Згодом його призначають
начальником місії у ескімосів.
У 1861 р. він вирішив розірвати з католицькою церквою, а в жовтні 1866 р. заявив про бажання
повернутися в православ’я. Священик Іван Базаров, який перебував у Штутгарті, переконавшись в
щирості С. С. Джунковського, возз’єднував його з Православною Церквою як простого мирянина.
…Високим Указом С. С. Джунковському було дозволено повернутися до Росії з даруванням
колишніх прав стану (дворянства), проте без прав на колишнє майно. Тим же указом йому було
дозволено вступити на державну службу.
