групи. Ці відстані, взяті разом, і є неуявними просторами, на проходження яких світлу потрібні
десятки тисяч років. А за другими туманностями існують треті, за третіми – четверті і т.д., і
відстані розростаються в прірви, щоб подолати які світлу знадобляться уже у мільйони років.
А що далі?
Світ як матеріальний предмет, що має просторову протяжність, повинен мати початок і кінець у
часі й у просторі; це, за нашими уявленнями, обов’язкова властивість усякої матерії. Але наш
розум чи, точніше сказати, фантазія не задовольняються цією відповіддю; і до нас невідчепно
пристають питання: а що було до появи світу і що може знаходиться за його межами і кінцем?
Невже «ніщо» і в тому, і іншому випадку? Невже за межами – обов’язково небуття, якась
бездонна порожнеча, без простору і кордонів? Чим відрізняється межа світу від порожнечі
небуття, що починається за нею? І що б сталося, якби який-небудь предмет з області буття
потрапив у цю порожнечу?
Словом, наша думка відмовляється уявити собі початок і кінець, зіставити буття з небуттям, і тому
світ повинен бути вічним і нескінченним у просторі: інакше ми його й уявити не можемо; це
аксіома нашої думки.
Ці запитання і відповіді – така плутанина і безодня, з яких розум ніяк не може вивільниться
інакше, як за допомогою героїчного практичного розрубування вузла. ...Уся наша розумова
діяльність складається тільки з матеріалів, які доставляються почуттями, що всі наші
найабстрактніші поняття, закони, ідеї є тільки перегнані почуттєві сприйняття, екстракти з них.
Ми бачимо... на кожному кроці виникнення нових предметів, народження нових особистостей; але
настільки ж часто переконуємося, що в цих випадках усе походить з чого-небудь, і виникнення з
нічого здається нам неможливим. Обидва ці відволікання ми і можемо з однаковим теоретичним
правом застосовувати до питання про початок світу в часі. Практично питання про межі світу
можна дозволити в тому сенсі, що оскільки ми не бачили кінця світу, і наука з усіма своїми
удосконаленими устаткуванням і способами не дійшла до нього, то в цьому ми бачимо практичну
підставу вважати світ нескінченним, безмежним.
НАКЛЕП СТОРОННЬОГО САТИРИКА, з статті Д. Писарєва «Прогулянка садами російської
словесності»
Сторонній сатирик, як людина дуже дратівлива і дуже обмежена, ...почав виливати свої
страждання в гарячих і нетямущих полемічних статтях. ...З кожним місяцем страждання п.
Стороннього сатирика стають нестерпнішими, так що, нарешті, в січневій книжці «Сучасника»
нещасний Дон Кіхот... впадає в гарячкове марення і з хворобливою пристрасністю сприймає свої
бачення за існуючі факти.
...Стаття п. Стороннього сатирика, поміщена в січневій книжці «Сучасника», дає мені чудовий
приклад для підтвердження цієї думки. У цій статті ми читаємо наступні повчальні рядки: «Я
стверджував і стверджую, що погляд п. Писарєва на Катерину як світле явище російського життя
не співпадає з поглядом Добролюбова, а співпадає з поглядом О. Григор’єва, який висловив свій
погляд раніше п. Писарєва; отже, погляд цей належить О. Григор’єву, а не п. Писарєву. Невже ж
це не правда і є тільки мій винахід?».
Поміщаючи в своєму журналі наклеп п. Стороннього сатирика, п. Некрасов був, напевно, глибоко
переконаний в тому, що друкує святу істину. А тим часом це – наклеп, і п. Сторонній сатирик сам
повинен визнати себе наклепником, якщо не надасть на підтвердження своїх слів фактичних
доказів, тобто, якщо не вкаже ...на той номер журналу, в якому були викладені погляди
Григор’єва, котрі співпадають з моїми поглядами на Катерину.
ЛІКАР ТУТ НІ ПРИ ЧОМУ, з «Необхідної заяви» Ф. Достоєвського
У липневому номері «Сучасника» поміщено дві надзвичайні статті. Одна стаття: «Торжество
нісенітників» – не підписана, отже, від редакції; інша: «Послання обер-стрижу, панові
Достоєвському» – підписана псевдонімом: «Сторонній сатирик»...
...Я розумію, що можна сміятися над хворобою якоїсь хворої людини, тобто, я цього зовсім не
розумію, проте я знаю, що відомого розвитку людина може зробити це з помсти, в припадку вже
дуже сильного гніву. «Стороннього сатирика» (не знаю, хто він) запевняє в одному місці своєї
статті, що знає мене особисто. Він говорить: «Я сам особисто чув від нього (тобто, від мене) такі
слова»... тощо.
Значить,
