Кульжинский Иван (fb2)


Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:



КУЛЬЖИНСЬКИЙ Іван Григорович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Письменник, педагог.

З родини священика.

Народився 14 (26) квітня 1803 р. в м. Глухові Чернігівської губернії Російської імперії (нині –

районний центр Сумської області України).

Помер 26 березня (7 квітня) 1884 р. в м. Ніжині Чернігівської губернії Російської імперії (нині –

районний центр Чернігівської області України). Похований в Благовіщенському монастирі.

Навчався в церковнопарафіяльній школі, Чернігівській семінарії.

Працював викладачем Чернігівського духовного училища (1823-1825), Ніжинської гімназії вищих

наук (1825-1829), Харківських гімназії (1829-1831) і університету (1831-1832), директором

Луцької (1832-1839), Немирівської (1839-1841) гімназій, інспектором Ніжинського ліцею (1841-1843), директором тифліського училища, керуючим навчальною частиною Закавказького краю

(1843-1847).

Друкувався в газетах «Чернігівські єпархіальні вісті», «Росіянин», журналах «Москвитянин»,

«Російська бесіда», «Московський вісник», «Благовіст», «Журнал для панянок», «Вісник Західної

Росії», «Маяк».

Як літератор дебютував в «Українському журналі» статтею «Деякі зауваження стосовно історії і

характеру малоросійської поезії» (1825).

Потім настала черга статей «Про латинську мову» (1825), «Козацькі шапки» (1829), «Вранішні

молитви», «Вечірня», «Заутреня світлого воскресіння» (усі – 1840), «Очна ставка російським

звичаям: православним, заморським, старим і новим» (1843), «Спогади вчителя» (1854), «Декілька

слів про хохломанію», «Досвід дипломатичних нотаток без лукавства і багатослів’я» (обидві –

1863).

Наш земляк – автор повістей «Терешко», «Три сестри» (обидві – 1829), «Повітовий суддя нашого

повіту» (1842), «Останній день Помпеї» (1851), «Семен Середа, курінний отаман запорізького

війська» (1852), драм «Кочубей» (1841), «Юродивий» (1842), комедії «Сторіччя в особах» (1860).

Його перу також належать книги «Малоруське село» (1827), «Мова про різницю між класичною і

романтичною поезією» (1830), «Федько Мотовильський, український роман» (1833), «Емерит»

(1836), «Історія Польщі» (1864), «Нові сучасні байки» (1865).

Незважаючи на свою вірнопідданість, К. мав проблеми з виданням книги «Твори І. Г.

Кульжинського» (1853). Її вихід заборонили.

І наш земляк став одним з перших переслідувачів «хохломанії» й українського «сепаратизму», доходячи до безцеремонного розшуку та «читання в душах». Викривав він вільнодумність і в

російській літературі. А. Григор’єв («Опозиція застою», 1861) змушений був назвати його

«адептом теорії мороку».

Серед друзів та близьких знайомих К. – М. Гоголь, Є. Гребінка, Н. Кукольник, І. Срезневський, С.

Бурачок, В. Аскоченський та ін.


***

З РАДІСТЮ,

з педагогічного кредо І. Кульжинського

Учитися повинно бути цікаво, діти мають з радістю йти на заняття.


ВИРУЄ ЖИТЕЙСЬКЕ МОРЕ, вірш І. Кульжинського «Тихий приплав»

Страшно бушует житейское море!

Буйные волны качают ладью...

В ужасе смертном, в отчаянном горе,

Боже мой, Боже, к Тебе вопию.

Сжалься над нами! Спаси и помилуй.

С первых дней жизни доселе – борюсь,

Дальше бороться нет уже силы...

Сжалься, помилуй! – Тебе я молюсь! –

К пристани тихой Твоих повелений

Путь мой направь и меня успокой...

Ты среди всяких житейских волнений

Путеводитель, Спаситель Ты мой!


СПІВАТИ КРІЗЬ СЛЬОЗИ, вірш І. Кульжинського «Марно цей світ проклятущий»

Напрасно мир сей окаянный

Старается меня прельстить:

Все радости его мне странны,

К земому сердце не лежит.

«Запой ты нам повеселее» –

Мне говорит лукавый мир.

«Зачем скучать? Живи вольнее,

Развеселись под звуки лир».

Ах, мне ли радостные песни

Сквозь слезы петь в стране чужой!

Печаль и радость несовместны,

И неприличен мне покой.

Блажен, кто в сердце своем пламень

Любви к небесному сокрыл

И страсти буйные о камень

Спасенья в дребезги разбил.


ГРЕЧНИЙ ЛІНИВЕЦЬ, з статті І. Кульжинського «Спогади вчителя»

Школа привчила його тільки до деякої логічної формальності й послідовності понять і думок, а

більше нічим він нам не зобов’язаний. Це був талант, про який школа не дізналася, якщо правду

сказати, який не хотів чи не вмів признатися школі.

Між тодішніми наставниками Гоголя були такі, які могли б приголубити і пестити цей талант, проте він нікому не позначився своїм справжнім ім’ям. Гоголя знали тільки як ледачого, хоча, мабуть, не бездарного хлопця, який не потрудився навіть навчитися російському правопису.

Шкода, що не вгадали його. А хто знає? Можливо, й на краще.

Ось що гідно зауваження: будучи лінивцем, Гоголь в той же час був найгречнішим хлопцем і

поводився завжди благородно. Хоча взагалі прийнято в школах: ставлячи учневі погану кулю за

навчання, разом з тим зменшувати кулі й з поведінки. Проте Гоголь був в цьому випадку

виключенням: одиниця або навіть нуль за навчання і п’ятірка за поведінку!


ПРЕГАРНИЙ РОМАН, зі спогадів В. Кюхельбекера

Прегарний роман (романі І. Кульжинського «Федько Мотовильський» – авт.). Я з ним відпочив

від модних жахів і паскудства.


ПІДТРИМАВ ГРЕБІНКУ, з статті В. Сиротенка (Вербицького) «Чародій «чорних очей»

Саме тут Женя (Гребінка Є. – авт.) вперше взнав Пушкіна, Дельвіга, Жуковського.

З Андрущенком дружив і часто у нього бував молодий викладач латини Іван Григорович

Кульжинський. Він звернув увагу на допитливого хлопчика, став його другом-наставником.

Слухав його розповіді про життя на хуторі, про пісні няні, про подвиги козаків, повідані матір’ю і

Кучерявим.

Хлопчик все це переказував так захоплююче, що Іван Григорович порадив йому записати все це

на папері.


«НАЇЖДЖАВ» НА ШЕВЧЕНКА І КУЛІША, з нарису В. Козирського і В. Шендеровського

«Духовний подвиг Пилипа Морачевського»

Студента-математика Пилипа Морачевського залучив до написання віршів його родич Іван

Кульжинський – літературознавець і етнограф, який написав працю «Малоруське село». Це він, Іван Кульжинський, передав декілька поетичних творів Морачевського професорові Івану

Срезневському (перекладачеві Горація й Овідія), який і надрукував їх в журналі «Український

альманах».

Після закінчення університету Пилип Морачевський працює вчителем математики в училищі

повіту в Сумах. На нього має великий вплив професор Кульжинський. Він змушує Морачевського

після двох років роботи вчителем математики скласти екзаменаційному комітетові Харківського

університету іспит з російській словесності й одержати звання вчителя-словесника.

Після цього вони удвох їдуть до Луцька і працюють до 1835 року в місцевій гімназії: Кульжинський – директором, Морачевський – вчителем.

Коли ж російський уряд оголосив цей край «споконвічно російським», їх шляхи розійшлися

назавжди: Морачевський все більше тяжітиме до українства, Кульжинський же, почавши з

боротьби з польською культурою, закінчить сповненими ненависті й зневаги публічними

виступами проти української мови і літератури.

Ось типовий приклад цього відступництва. Тоді побачили світ «Граматика» Пантелеймона Куліша

і «Буквар» Тараса Шевченка. І Кульжинський видає на-гора вбивчу рецензію: «Всяку зіпсованість, отже зіпсованість мови, потрібно виправляти, а не зводити на фантастичний ступінь нормальності

й самостійності», – пише він, – «тому потрібно прагнути, аби люди, котрі розмовляють

малоросійською, звикли говорити чистою російською, про що всі добромисні малоросіяни давно

вже роблять в своїх сімействах і училищах й про що сильно клопочуть малоросіяни, які живуть

навіть в Галичині, а вигадник потворної «Граматики» завершує своє слово «до письменних

благанням, аби всі малоросіяни говорили малоросійською, тобто щоб не виправляли своєї

зіпсованої полонізмами мови, і ниділи б в її зіпсованості».

А оцінюючи «Буквар» Шевченка, він пише: «Тенденція цього «Букваря» така ж, що й

«Граматики» Куліша, якась «воля людська», і звільнення з якоїсь неволі, про яку це свободу Ви

клопочете, панове «Букваристи».


ГОЛОСІВ НА ЗАХИСТ МАЙЖЕ НЕ БУЛО ЧУТИ, з дослідження І. Дзюби і М. Жулинського

«На вічному шляху до Шевченка»

Українська літературно-мистецька еліта Санкт-Петербурга і Москви без особливих вагань

прийняла ідеологічні «правила гри», засновані на великодержавницькій концепції «офіційної

народності», а до будь-яких спроб «своїх», тобто вихідців із України, писати українською

ставилася упереджено. Письменники українського походження В. Капніст, О. Сомов (псевдонім

Порфирій Байський), О. Перовський (псевдонім Антоній Погорєльський), І. Кульжинський

опрацьовували українські теми, проте вважали, що писати про Україну слід лише російською

мовою. В імперських столицях – Санкт-Петербурзі та Москві – домінувала одна думка: українська мова – це наріччя, яке має збагачувати російську мову.

М. Надєждін у журналі «Телескоп» висловив офіційну позицію влади і російської літературної

еліти: «Віднедавна з’явилися у нас вдалі спроби літературного опрацювання малоросійського

наріччя. Декому ці спроби видаються порожньою, непотрібною забавкою. Але я думаю навпаки.

Малоросійське наріччя може також прислужитись і збагаченню нашої мови. Нехай українці

знайомлять нас із ним у своїх поетичних думках, у своїх добродушних «казках». Ми повинні бути

їм щиро вдячні».

Що вже говорити про росіян, коли славетний М. Максимович, хоча й обстоював незалежний

статус української мови, проте також поділяв думку щодо її функції нарощення лексичного

потенціалу російської мови і вважав придатною лише для народної поезії, а уродженець Харкова

М. Каченовський, редактор впливового журналу «Вісник Європи», на сторінках якого

публікувалися українські твори П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського, О. Шпигоцького, статті того ж М. Максимовича, дивився на українську мову як на своєрідний лінгвістичний

феномен і переконував, що вона «в теперішньому своєму стані спроможна тільки на «жартівливі

твори», як от перелицьована «Енеїда», і піднесення її до рівня літературного пов’язане з

нездоланними труднощами».

…Голосів на захист української мови як літературної, придатної для формування національної

літератури, було майже не чути.