Пеліканом він, справді, був. У евакуації в Астрахані його, московського професора, перший час
годували непогано в Асрибвтузі, і він щодня приносив свій обід (в алюмінієвій баночці ікру і
сирники) нам – дітям.
У 1991 р. в Москві були складнощі з продуктами – черги за м’ясом, маслом, яйцями і деколи –
навіть за хлібом. Мами вже давно не було, і одній з нас доводилося вести батькове господарство і, зокрема, готувати (і заздалегідь здобувати) їжу. Приносиш йому котлети, або щось інше м’ясне, а
він говорить: «Може, це треба Томові (собаці) – адже він хижак і не може без м’яса, а я можу».
Тато звикав до речей, і мама з величезними зусиллями могла переконати його купити чи пошити
костюм. Ми справлялися з цим завданням лише удвох після півтора, а то й двох місяців дебатів, із
застосуванням образливих аргументів: «Тату, при погляді на тебе у людей виникає бажання тобі
матеріально допомогти». На що він заперечував: «Що ти дурощі говориш? – мені ніхто цього на
це не натякав».
...Тато говорив, що науковці взагалі, і він, зокрема, – виродки, адже стільки всього в житті
потрібного й важливого, а йому ось нецікаво.
СКЕЛЕТ ОСЕЛЕДЦЯ, бувальщина
Під час одного з рейсів команді не везло: раз по раз трал витягали порожнім. Расс терпляче
топтався на палубі в очікуванні наступного, і нарешті трал щось приніс.
Расс кинувся до нього і побачив ...обгризений скелет оселедця, в роті у якого стирчала записка
«Теодор Саулич Расс в море трал бросал не раз; он крутил, крутил лебедку, наконец, поймал
селедку».
Пожартували таким чином спеціалісти-бентосники, яких Расс відразу обурено обізвав
«бентоСВинками».
