Лепкий Богдан (fb2)


Настройки текста:




ЛЕПКИЙ Богдан Сильвестрович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: польсько-галицький.

Письменник, перекладач, літературознавець, видавець, художник.

З родини священика. Батько, Лепкий С., – письменник (псевдонім – Марко Мурава).

Народився 28 жовтня (9 листопада) 1872 р. на х. Кривенькому поблизу Чортківського повіту

Австро-Угорщини (нині – Гусятинський район Тернопільської області України).

Помер 21 липня 1941 р. у м. Кракові (Польща). Похований на Раковецькому цвинтарі.

Закінчив Бережанські школу і класичну польську гімназію (1891), навчався в Віденських академії

мистецтв і університеті, закінчив Львівський університет (1895).

Працював викладачем Бережанської гімназії (1895-1899), Ягеллонському університеті (1899-1939).

Активний учасник об’єднання галицьких модерністів «Молода муза».

Друкувався в газетах «Діло», «Буковина», періодичних виданнях Берліну, Відня, Кракова.

Як літератор дебютував в гімназії твором на тему «Зимовий день» (1890).

Потім настала черга наступних книг: «З села» (1898), «Щаслива година», «Оповідання», «Стрічки»

(усі – 1901), «Щаслива година», «Листки впадуть», «Осінь» (усі – 1902), «В глухім куті» (1903),

«На чужині» (1904), «Дорогою життя» (1905), «З глибин душі» (1909), «Кидаю слова», «Для ідеї»

(обидві – 1911), «З-над моря» (1913).

Пробував сили і в жанрі драматургії: п’єсу «За хлібом» поставив театр «Руська бесіда».

Л. – автор книги мемуарів «Три портрета» (1936).

Перу нашого земляка також належать літературознавчі дослідження «Василь Стефаник» (1903),

«Начерк історії української літератури» (1904), «Маркіян Шашкевич» (1910), «Про життя великого

поета Тараса Шевченка» (1911).

Л. переклав польською мовою «Слово о полку Ігоревім», книгу оповідань М. Коцюбинського «В

путах шайтана» (1906), низку віршів російських поетів, а українською – В. Короленка, Г. Гейне, М. Лермонтова, П. Шеллі.

У свою чергу, його твори вийшли німецькою, польською, сербською, російською, угорською, чеською мовами.

Стиль письменника відрізняються імпресіоністсько-символічною манерою.

Вистачило на долю Л. і негараздів. Так, коли він мав п’ять років, раптово – за одну ніч – померли

від дифтериту дві його молодші сестрички і братик.

Останні роки життя пройшли під знаком фашистської окупації спочатку Польщі, а потім й

України. Проте навіть залишившись без роботи і засобів існування, він продовжував писати.

Останні вірші наповнені смутком і тугою за знедолений український народ.

Роман Смик (США) передав архів, особисті речі і збірку картин Л. музею письменника у м.

Бережани на Тернопільщині, а частину матеріалів – до рукописного відділу Інституту літератури

НАН України. За його ініціативи в м. Бережани відкрито музей Б. Лепкого (1995).

Ім’ям нашого земляка назвали одну з вулиць м. Краків (1972), проте через декілька десятиліть її

перейменували.

За часів незалежності київською «Науковою думкою» видано «Твори» письменника в двох томах

(1997) і тернопільським «Збручем» – тритомні «Вибрані твори» (2004).

До 125-річчя с дня народження знаного земляка «Укрпошта» випустила художній конверт з

його портретом і факсиміле (1997).

У. м. Львів іменем нашого земляка названо вулицю.

Серед друзів та близьких знайомих Л. – І. Франко, А. Чайковський, М. Климишин, С.

Яричевський, В. Стефаник, Ю. Геник-Березовський, О. Луцький, К. Студинський, М. Бойчук, В.

Липинський, М. Коцюбинський, Ф. Вовк, К. Глібовицький, О. Кобилянська, Ф. Колесса, М.

Новицький, П. Карманський, В. Пачовський, В. Щурат, О. Кульчицька, С. Виспянський, В. Оркан, К. Тетмаєр, М. Паращук, М. Вороний, С. Крушельницька, О. Мишуга, О. Нижанківський, М.

Яцків, Д. Січинський, В. Плошевський, І. Біберович та ін.


***

НЕ БУТИ РАБАМИ,

з політичного кредо Б. Лепкого

Доки об’єднання народів, доки рівні права для всіх, поки світове горожанство є музикою

сферичною, доти треба бути українськими націоналістами, щоб не стати рабами.

ЧУЄШ, БРАТЕ МІЙ, вірш Б. Лепкого, який став неофіційним гімном світового українства

Чуєш, брате мій,

Товаришу мій,

Відлітають сірим шнурком

Журавлі у вирій.

Чути: кру! кру! кру!

В чужині умру,

Заки море перелечу,

Крилонька зітру.

Мерехтить в очах

Безкінечний шлях,

Гине, гине в синіх хмарах

Слід по журавлях.

ПРОТИ ПОЛЬСЬКОГО ШОВІНІЗМУ, з статті Б. Лепкого в берлінській газеті «Українське

слово»

Польській агресивності мусимо протиставити нашу розбуджену енергію організаційну й творчу, проти польського шовінізму треба поставити наше національне почуття. Не соромитися нам його, не викидати поза скобки цього слова, а навпаки пам’ятати, що тільки воюючий, агресивний

націоналізм не годиться з поступовими гуманними кличами, але націоналізм дефензивний, цей, що боронить землі і волі свого народу, цей націоналізм гідний найвищої пошани. І такими

націоналістами нам конче треба бути, поки ворожі сили наступають на землю, добро і права

нашого народу.

ПІД ЗНАКОМ ПОЛЬЩІ, з статті І. Сюндюкова «Веселики над Краковом»

В історії українсько-польських культурних зв’язків особливе, навіть виняткове місце займає

фігура Богдана Лепкого, …значна частина життя і творчості якого пройшла «під знаком

Польщі». Спадщина Лепкого – це особливо коштовна сторінка в історії українсько-польських

духовних відносин, оскільки є прекрасним свідченням їхнього гуманістичного потенціалу, їх

нерозкритих творчих можливостей.

…Власне «польський» період життя письменника починається в 1899 році, коли в Кракові в

Ягеллонському університеті започаткували «лекторат української мови і літератури», а викладати

ці предмети було запропоновано Лепкому. Богдан ще не знав, що Краків на багато десятиліть

стане для нього другою батьківщиною, містом, де він не тільки працював, але і знайшов друзів

серед польських інтелігентів – друзів на все життя.

… Між іншим, дуже цікава творча історія створення «Журавлів». Сам поет розповідав: «Восени

1910 року я вертав з театру, з драми Виспянського «Noc listopadowa», під ногами шелестіло

пожовкле листя, а над головою лунали крики відлітаючих журавлів. Вірш склався немов сам по

собі, без мойого відома й праці».

ДОЛЮ ВИРІШИВ ВИПАДОК, з інтернет-сайту poetryclub.com.ua

Випадок вирішив майбутню долю, допоміг йому знайти себе. Якось йому довелося їхати в одному

купе з Кирилом Студинським, студентом філософського факультету Віденського університету. Це

знайомство й визначило творчі інтереси майбутнього письменника. Він почав відвідувати лекції

професорів Віденського університету, зокрема відомого славіста В. Ягіча, став членом

студентського товариства «Січ», брав участь у дискусіях на літературні та суспільно-політичні

теми.

…Але шматок хліба давався йому нелегко: крім університету, доводилося викладати в приватних

гімназіях, виступати з лекціями і доповідями. А тут несподівано 1901 р. помер батько, що

вимагало перегляду звичайного ритму життя, треба було допомагати матері й

чотирьом молодшим братам і сестрам. Для літературної роботи залишалися тільки ночі.

БЕЗ НЬОГО НЕ ОБХОДИЛОСЯ ЖОДНЕ СВЯТО, зі спогадів П. Карманського

Жодне помітне свято не обходилося без читання ним власних творів. Струнка, гарна й певна себе

постава, милий, м’який, ліричний голос, патос, який так легко промовляє до чуття навіть

дерев’яних людей, – все те зробило Лепкого найбільш популярною постаттю на галицькому

ґрунті.


КАРАЛЬНІ ОПЕРАЦІЇ ПРОВОДИЛИ І АВСТРІЙЦІ, І РОСІЯНИ, І ПОЛЯКИ, з розвідки М.

Ільницького «Найпопулярніша постать на галицькому ґрунті»

Коли Богдана Лепкого віддали шестилітнім хлопцем до бережанської так званої «нормальної»

школи з польською мовою навчання (відразу до другого класу), батьки перебралися з

«цивілізованого» Крегульця до глухого Поручина. …За свідченням сучасників, конфліктів між

учнями на національній основі не було. Загострення польсько-українських національних відносин

Б. Лепкий пов’язує з появою роману Г. Сенкевича «Вогнем і мечем» про події національно-

визвольної війни українського народу під керівництвом Б. Хмельницького, зображені у

викривленому світлі, що обурило українських гімназистів.

…Почалася перша світова війна... Воєнні події застали родину в курортному селищі Яремча на

Гуцульщині. Та невдовзі жити стало тут небезпечно: австрійці вишукували «шпигунів» і вішали; російські військові власті, які незабаром прийшли в сусідні села, шукали «мазепинців» і

відправляли на схід. Б. Лепкий з родиною поспішно виїхав. В яремчанському готелі лишилися

третій том історії української літератури та історична драма «Мотря», які загинули, бо готель

незабаром злетів у повітря.

…Виявом любові й шани до Б. Лепкого було те, що в 1933 р. сільська громада Черча збудувала

для нього будинок, який назвали «Богданівкою», де він мав можливість жити й працювати.

Будинок цей, на жаль, не зберігся, уже в 70-і pp., він був розібраний за немудрою чиновницькою

акцією буцім для переобладнання парку. Та «переобладнання» призвело до запустіння цих місць.

…Польська окупаційна влада проводила каральні акції проти культурних заходів українського

населення, які не оминули й Черча. Як згадують мешканці села, не раз сюди «налітали поліцаї і

розганяли учасників вечора. Якось між Богданом Лепким і поліціянтом виник інцидент.

Письменник заявив свій протест представникові влади проти брутального ставлення до сільської

дівчини. Мало того, що сивоголового професора поліціянти грубо обізвали і силоміць

відпровадили додому, про його поведінку дізналося університетське начальство. Ходили чутки, що з цього приводу Лепкий мав неприємності».


АРХІВ ПИСЬМЕННИКА ВРЯТУВАВ КЛИМИШИН, з дослідження Н. Гавдиди «Згадуючи з

вдячністю»

Сьогодні варто згадати про чільного діяча ОУН Миколу Климишина, оскільки завдяки саме цій

людині у 1945 році було врятовано архів Богдана Лепкого, значна частина якого зараз

експонується у Бережанському музеї.

Знайомство цих двох неординарних особистостей відбулося в Кракові, де Микола Климишин з

1930 по 1934 роки навчався на філософському факультеті Ягеллонського університету, в якому

професор Лепкий викладав історію української літератури.

Якось під час мандрівки до помешкання професор поцікавився у свого учня, чому той так довго

був відсутній на викладах. «Я не мав що йому сказати, – згадував М. Климишин. – У мені

відбулася блискавична боротьба. Нас в організації обов’язувала строга засада: «Про справи не

говори з ким можна, лише з ким треба»! Та бути нещирим з професором Лепким я не міг… По

короткій задумі я сказав йому, що я є членом ОУН і що я вожу нелегальну літературу. Ці два

тижні я їздив і не міг бути на викладах, за що я його дуже перепрошую».

Почувши це зізнання, професор посміхнувся і сказав, що він уже давно здогадувався про

приналежність свого учня до організаційної структури, а також розповів, як у молодому віці разом

із батьком возив нелегальну літературу з Західної України, яка була тоді під австрійською

окупацією, в Східну Україну, окуповану царською Росією…

…Микола Климишин познайомився із сином Богдана Лепкого, Ростиславом, від якого довідався

про смерть свого улюбленого професора, а також про втрату сімейного архіву, залишеного у

захопленому більшовиками Відні. Вислухавши розповідь, Микола Климишин вирішив

використати зв’язки реферeнтури ОУН, щоб довідатися, що трапилося з помешканням. Він взяв у

Ростислава Лепкого адресу, ключі від усіх кімнат, а також детальний перелік найважливіших

речей, які потрібно було рятувати в першу чергу.

Уся ця інформація була передана до реферeнтури зв’язків ОУН, і через три тижні, наприкінці

вересня-початку жовтня 1945 року, в Мюнхен приїхала підвода, завантажена 14-ма скринями, в

яких були особисті речі родини Лепких, в тому числі картини, книги, рукописи і навіть посмертна

маска автора безсмертної пісні «Чуєш, брате мій» та героїчної епопеї про гетьмана Мазепу.