стримано, на узбіччі, неохоче подавав голос у дискусіях, хоча багато мав що сказати.
У колі, звичному для нього, у колі своїх співробітників почував себе краще, вмів бути
ініціативним, охоче визнавав праці інших, безкорисливо допомагав їм у роботі .
ПОСТАТЬ ТРАГІЧНОЇ ДОЛІ, з книги П. Петрюка і Л. Бондаренка «Академік Степан
Володимирович Балей – видатний український і польський психолог, лікар, психоаналітик та
філософ »
Він – постать трагічної долі, яка з молодих років відчула себе покликачем до наукової праці, але
була приречена на те, щоб здобувати умови до самовиразу на життєвих шляхах, які здебільшого
викликали душевний дискомфорт, глибинний внутрішній розлад.
Метрополія не могла допустити, щоб талановитий абориген працював у своєму етнічному
середовищі.
Тяжкі обставини життя, переживання …підірвали здоров’я професора С. В. Балея, викликали в
нього нервовий розлад, депресію, почуття втоми.
Характеризуючи науковий доробок академіка С. В. Балея, необхідно відзначити, що він
вимірюється не кількістю праць, а їх фундаментальністю. У нього їх десь більше 50. Але ці статті і
великі за обсягом, фундаментальні за змістом монографії, які синтезують експериментальний і
теоретичний досвід, а також на основі власних ідей, закладають підвалини цілої галузі знань.
Що стосується суспільних поглядів Степана Володимировича, то всією своєю творчістю він
стверджував гуманістичні ідеали, повагу до людини, її особистості, толерантність у суспільних
відносинах. Він завжди відстоював все те прогресивне, що підносило людське в людині і
суспільстві. Присвятивши себе пізнанню людини, він зрозумів важливе: це глибинний, можливо
неосяжний до кінця, крихкий світ, який вимагає обережності і поваги. Таким був і С. В. Балей,
який сам не витримав брутальної наваги дійсності, померши на 67-му році життя і залишивши нам
свою спадщину, яка мусить стати частиною сучасної філософії реального гуманізму, української
культури і медицини.
ОЧОРНИТЕЛЬСЬКИЙ СИНДРОМ, з статті-запиту І. Дзюби «Казуїстика як державна
політика?»
Шановний Дмитре Володимировичу (Д. Табачник – авт.)!
Як громадянин країни, що зветься «Україна», прошу вас, віце-прем’єр-міністра уряду цієї країни,
публічно роз’яснити кілька питань, які випливають з ваших публічних висловлювань у газеті
«Сьогодні».
1. Ваш інтерв’юер Олесь Бузина відомий як автор численних текстів, у яких він послідовно й
цілеспрямовано обливає брудом дорогі українцям імена їхньої історії, у тому числі й Шевченка.
…Коли один із керівників держави зворушливо-солідарно бесідує з таким персонажем на
шпальтах популярної газети, – чи не є це державним заохоченням його очорнительського
синдрому?
2. Ви дуже слушно говорите, що «наступление на свободу выбора языка любым гражданином
Украины является разновидностью инквизиции». Чи маєте ви при цьому на увазі факти
дискримінації української мови і українськомовних, скажімо, у Криму чи Донецьку?
3. Як ви знаєте, більшість «україномовних» непогано володіють російською мовою і непогано
почуваються у сфері російської культури. На жаль, цього не скажеш про численних представників
іншої сторони мовно-культурної колізії. Як ви гадаєте, чия позиція гуманніша, а поведінка
коректніша?
4. Чи проаналізовано можливі наслідки надання російській мові статусу «другої державної»?
5. Одне із запитань-тверджень інтерв’юера звучало так: «Нас пытались убедить, что в прошлом
Украины, кроме сечевых стрельцов, и героев нет. Забыли о нашем дворянстве, об украинцах,
которые в СССР и России становились маршалами и генералами, о великих учёных. Навязывали
только кандидатуры, близкие Галичине. Вы собираетесь переломить эту традицию?» –
«Попытаюсь», – з несподіваною для віце-прем’єра догідливістю відповідаєте ви…
6. Ваша пропозиція ввести спецкурс «Літературна спадщина України» з вивченням творів Гоголя,
Короленка, Волошина, Паустовського, Булгакова (я б додав і Бориса Чичибабіна) як
«неотъемлемой части украинской русскоязычной культуры» – цілком слушна, і, якщо буде
реалізована розумно, піде на велику користь самоусвідомленню українства. Однак чи так уже
варто урівнювати з ними їхніх – дуже часто, навіть здебільше – ідейних і етичних антиподів:
царських сановників і генералів із малоросів? Тих, кого Шевченко справедливо назвав:
