Мокрицкий Аполлон (fb2)


Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:


МОКРИЦЬКИЙ Аполлон Миколайович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Художник, педагог, мемуарист.

З родини службовця. Батько, Мокрицький М., – поштмейстер.

Народився 28 липня (12 серпня) 1810 р. в м. Пирятині Полтавської губернії Російської імперії

(нині – м. Пирятин Полтавської області України).

Помер 26 лютого (8 березня) 1870 р. в м. Москві Російської імперії (нині – столиця РФ).

Закінчив Полтавський будинок виховання бідних дворян (1822), Ніжинську гімназію вищих наук

(1830), Петербурзьку академію мистецтв (1839).

Працював викладачем Московського училища живопису, скульптури та зодчества (1851-1870).

Академік Петербурзької академії наук (1849).

Друкувався в журналі «Вітчизняні нотатки».

Пензлю М. належать полотна «Святий Севастян», «Портрет п. Епінгера», «Римлянка, яка годує

грудьми батька в темниці», «Портрет Є. Гребінки», «Портрет невідомої», «Дівчина на карнавалі»,

«Портрет преосвященного Никанора, митрополита Новгородського і Санкт-Петербурзького».

Більшість картин відрізняє краса італійського стилю.

Наш земляк – автор книг «Щоденник художника А. М. Мокрицького», «Спогад про О. Г.

Венеціанова та учнів його», статей «Спогади про Брюллова», «Венеціанов і його школа».

Брав активну участь в організації викупу його з кріпацтва.

Серед друзів та близьких знайомих М. – Т. Шевченко, М.Гоголь, В. Даль, Є. Гребінка, К. Брюллов,

І. Сошенко, О. Венеціанов, А. Майков, М. Щепкін, І. Дементьєв, В. Перов, І. Шишкін, І.

Прянишников, С. Римаренко, В. Трипольський, О. Тиранов, М. Прокопович, К. де Брігер та ін.


***

БУТИ СОБОЮ

, з творчого кредо А. Мокрицького

Немає потреби в наслідуванні манери того чи іншого майстра.


ПРИЄМНО БАЧИТИ ЦЮ СЦЕНУ, з «Щоденника художника А. М. Мокрицького»

1837 рік

18 [березня]. Четвер. Годину на сьому пішов я до Брюллова. Там уже були Венеціанов і брат його

Федір, незабаром прийшов Краєвський... Коли всі розійшлися, я залишився один, розповідав

Брюллову про Шевченка, намагався спонукати його на добре діло, і, здається, це буде єдиний засіб

– через Брюллова звільнити його від тяжких ненависних кайданів рабства. Легко сказати! Людина

з талантом страждала в неволі з примхи грубого пана!

31 [березня]. Середа. ...Брюллов був дуже задоволений, і, побачивши в ньому (вірші Шевченка –

авт.) думки і почуття молодого чоловіка, вирішив витягти його з податного стану і звелів мені для

цього завтра ж піти до Жуковського і просити його приїхати до нього.

1 квітня. Вранці, після чаю, пішов я до Жуковського й переплутав запрошення Брюллова. Замість

на завтра, я запросив його на сьогодні на третю годину. І перепало ж мені від Брюллова! Ментор

мій у червоних штанях розгнівався на мене так, що я гадав – поб’є, але в нього гнів – як гроза в

небі, після якої завжди буває погідно.

1838 рік

25 квітня. ...Годині о другій пішов я до Брюллова, застав його в робочій [кімнаті] з «Пертською

красунею». Підсів я до нього з цигаркою, він читав, а я слухав. Невдовзі з’явився Жуковський з

графом Вієльгорським. Прийшов Шевченко, і Василь Андрійович вручив йому папір про його

звільнення і забезпечення прав громадянства. Приємно було бачити цю сцену.

1839 рік

Свята неділя. 2 квітня. Сьогодні о дев’ятій годині ранку посилає за мною Брюллов. Він зустрічає

мене з насмішкуватою гримасою і запитує: «Що, нездоровий? Голова болить! Чому ви не

працюєте? Чи довго стирчатиме тут ваша робота?».

Учора ввечері годині об одинадцятій прийшов я до нього. Шевченко читав «Анахорета», а він

розкладав гран-пасьянс. Я показав йому малюнок – «Портрет m-me Клодт». «Схожа, дуже схожа,

дайте олівець!». І під дією чарівного олівця малюнок нерішучого учня набув одразу іншого

вигляду. Не торкаючись обличчя, він нашвидкуруч пройшов драпіровку (плаття), де-не-де

поправив складочки, обійшов контури пензликом, і малюнок ожив. «Ну от, – сказав він, – трохи не

вистачало, а як відрізняється. Млявий! Не відчуваєте краси; ну, геть з паперами, зараз подадуть

нам вечерю».


ВИВЧАТИ НАТУРУ, з статті А. Мокрицького «Венеціанов і його школа»

Замість утомливого багаторічного малювання античних зліпків він пропонував розглядати і

вивчати натуру, він не ганявся за красивим штрихом, прагнув знищити розриви між учбовим

процесом в майстерні і враженням від реального життя.


ПУШКІН РЕГОТАВ ДО СЛІЗ, зі спогадів А. Мокрицького

Зійшлися вони разом, і Карл Павлович пригощав їх своїми портфелем і альбомами. Весело було

дивитися, як вони милувалися і захоплювалися його чудовими акварельними малюнками, а коли

він показав їм нещодавно закінчений малюнок «Заїжджання на бал до австрійського посланника в

Смірні», то захоплення їхнє виразилося вигуками і сміхом ...

Пушкін не міг розлучитися з цим малюнком, реготав до сліз і просив Брюллова подарувати йому

цей скарб, проте малюнок вже належав княгині Салтиковій, і Карл Павлович, запевняючи його, що

не може віддати, обіцяв намалювати йому інший. Пушкін був невтішний.


БУТИ СОБОЮ, з листа А. Мокрицького І. Шишкіну від 26 березня 1860 р.

Я пам’ятаю, Ви говорили мені, що в способі і манері малювання малюнки Ваші нагадують Калама

– я не бачу; у манері Вашій є щось своє...

...Зразок є сам зовнішній бік витвору мистецтва і тісно пов’язаний з особою художника-автора і

способом та ступенем його розуміння предмету і володіння технікою мистецтва. В цьому

відношенні важливо лише одне, щоб художник підглянув, так би мовити, цей зразок в самій

натурі, а не засвоїв його собі несвідомо.


БЛИСКУЧА ГРАФІКА ШЕВЧЕНКА, з книги А. Буторова «Карл Брюллов у колі друзів з

Англійського клубу»

Якось учень Брюллова А. Мокрицький привів до майстерні художника бідно одягненого хлопця.

Той працював у маляра, а ночами малював статуї в Літньому саду. Хлопця звали Тарасом. Тарас

Григорович Шевченко став згодом одним з улюблених учнів Брюллова.

Правда, його не прийнято зараховувати до брюлловської школи – Шевченко зміг виробити

самостійну живописну манеру, та й його блискуча графіка мало була схожа на роботи вчителя.


ЦЕ СВЯЩЕННЕ, зі спогадів Т. Пащенка «Риси з життя Гоголя»

Приїхали до Петербургу й інші товариші Гоголя, і зібралося їх там більше десяти чоловік: Гоголь, Прокопович, Данилевський, Пащенко, Кукольник, Базілі, Гребінка, Мокрицький і ще деякі.

Визначилися по різних міністерствах і почали служити.

Мокрицький добре малював і заявив себе чудовим художником. Товариші часто сходилися у

когось з своїх, складали тісний, приятельський гурток і приємно проводили час. Гоголь був

душею гуртка. Гоголь і Кукольник сильно цікавилися літературою.

Ось приходить якось в цей гурток товаришів Мокрицький і приносить з собою щось зав’язане у

вузлику.

– А що це у тебе, братові Аполлоні? – питає Гоголь.

Мокрицький був заїкою і насилу відповідає:

– Це... це, Миколо Васильовичу, не по твоїй частині; це – священне...

– Як, що таке, покажи!

– Будь ласка, не чіпай, Миколо Васильовичу, – говорю тобі не можна – це священне.

(У вузлику були костюмчики дітей князя N.; костюмчики потрібні були Мокрицькому для

картини, і він добув їх не без зусиль).


ПРИСТРАСНИЙ ПРИХИЛЬНИК ШІЛЛЕРА, з повісті Т. Шевченка «Художник»

– Підемо разом до Карла Павловича, – сказав я.

– Не піду, та й вам не раджу. Пам’ятайте прислів’я: «Не вчасний гість гірший за татарина», тим

паче, у художника, та ще вранці. Це буває гіршим за цілу татарську орду.

– Ви мене примушуєте червоніти за сьогоднішній ранок, – промовив він.

– Аніскільки. Ви вчинили як справжній християнин. Для праці і відпочинку ми визначили години.

Але для доброї справи не існує визначених годин. Ще раз сердечно дякую вам за ваш

сьогоднішній візит. До побачення!

– Ми сьогодні обідаємо удома. Приходьте. Бельведерського, якщо побачите, тягніть за собою, –

додав він йдучи.

Бельведерським він називав Аполлона Миколайовича Мокрицького, учня Брюллова і

пристрасного прихильника Шіллера.

На вулиці розлучився я з Венеціановим і пішов повідомити Карлу Павловичу результат власної

дипломатії.


ПОДРОБИЦІ ЗБЕРІГ ДЛЯ ПОТОМСТВА, з статті Л. Маркіної «Портрет Аврори Карлівни

Демидової пензля К. П. Брюллова»

Тямуще і скрупульозно А. Мокрицький зафіксував, якими пензлями, за допомогою яких фарб і

особливих живописних прийомів добивався художник передачі фактури предметів, обробки

деталей. При цьому учень справедливо відзначив, що «у Брюллова аксесуар, яким би він не був

натуральним, ніколи не пересилить головного. У його портретах прекрасні хутра, атлас, оксамит і

самі металеві речі, за всієї своєї краси і блиску, завжди поступаються першістю голові і рукам,

можна сказати, настільки, наскільки вони нижче за людську особу в самій натурі».


ЖИВЕМО ІЛЮЗІЄЮ, з повісті І. Кудінова «Сосни, освітлені сонцем»

Того вечора Мокрицький був особливо збуджений, засмучений. Він зло, квапливо крокував

кабінетом, маленький, скуйовджений, і говорив, заїкаючись від хвилювання і образи, яка клекотіла

в ньому:

– Боже, чого ж ми чекаємо, ч-чого чекаємо, панове л-ласкаві?! – Він різко зупинявся і дивився на

Шишкіна пильно, немов хотів щось зрозуміти і не міг. – Ч-чого чекаємо... Таких людей

втрачаємо... О! Це немислимо... не-немислимо, друже мій! Такий рік, такий нестерпний рік...

Боже, ч-чого ж ми чекаємо, ч-чого?

Добігав кінця 1852 рік, жорстокий, безжальний, за словами Мокрицького. Ранньою весною в

нестерпних, нелюдських муках пішов з життя сорокатрирічний Гоголь. Ще не встигли

опам’ятатися від цього потрясіння, прийшла звістка з Італії: у містечку Манціано, поблизу Риму,

помер Брюллов. Незадовго до того він говорив: «Моє життя можна уподібнити свічці, яку палили

з двох кінців, а посередині тримали розпеченими кліщами».

– Розпеченими кліщами, розпеченими кліщами! – не говорив, а майже вигукував Мокрицький. –

Ви собі і уявити не можете, що це була за людина, Карл Павлович... Образити, поранити його не

складало труднощів. А його розпеченими кліщами, к-ліщами... Та чи тільки його, чи тільки одного

Брюллова!

Шишкін шанобливо слухав. Мокрицький все ходив назад-вперед, зчепивши за спиною пальці. На

письмовому столі купою звалені газети, журнали, осібно лежали свіжий номер «Москвитянина» і

тургенєвські «Нотатки мисливця». Книга була видана поспішно. Вона вийшла в кінці літа, коли

сам Тургенєв за високим велінням був вже виселений із столиці – причиною арешту, а потім і

засилання в Спаське-Лутовіне послужила стаття, написана на згадку про Гоголя і опублікована в

«Московських відомостях».

Мокрицький ходив кабінетом і говорив тихо і зло:

– Нам завжди здається, що кращі дні ще попереду. Ми, на жаль, спокушаємося, одурюємо себе,

живимо ілюзією. Живемо вчорашнім днем, а не завтрашнім...