науки, ні літературі. Заперечував факт існування українського народу як такого. Водночас своїми
працями завдав нищівного удару по польській історіографії, яка намагалася довести, що Галичина
була споконвічно польською землею.
Виявив себе як архівіст, упорядкував низку львівських архівів. У своїх працях спирався виключно
на матеріали, які не були досліджені. Започаткував в Україні розвиток археографії, сфрагістики,
геральдики та інших спеціальних історичних дисциплін.
ВІД ПОЛОНОФІЛЬСТВА ДО РУСОФІЛЬСТВА, з автореферату дисертації І. Орлевич
«Діяльність Львівського Ставропігійського Інституту (кінець XVIII – 60-і рр. ХІХ ст.)»
Радикальні реформи у видавничій справі Ставропігії були пов’язані з діяльністю Д. Зубрицького,
який обіймав посаду префекта друкарні у 1830-х рр. Він надав роботі Ставропігійській друкарні
комерційного характеру, орієнтованого на потреби існуючого книжкового ринку. У цей час поряд
із релігійною почала видаватися світська література (підручники, словники, літературні твори
тощо).
...Найяскравішою постаттю Інституту у той час був Денис Зубрицький. Саме прихід Д.
Зубрицького до Ставропігії, знайомство з багатим архівом цієї установи визначили його
формування як самобутнього історика України. Щоправда, у своїх національних поглядах Д.
Зубрицький, як і чимало інших українських інтелігентів того часу, послідовно пройшов еволюцію
від полонофільства – через українську орієнтацію – до русофільства. Русофільські погляди Д.
Зубрицького нерідко давали підстави для узагальненої та назагал невиправданої оцінки
Ставропігійського інституту як москвофільської установи. Однак важко заперечити факт, що
історичні дослідження Д. Зубрицького, як і інших українських науковців, пов’язаних із
Ставропігією, пробуджували в галицьких українців інтерес до свого минулого, сприяли
утвердженню «руської» (відмінної від польської) національної самосвідомості. У роботі «Границя
між руським і польським народами в Галичині» Д. Зубрицький науково обґрунтував західну
етнічну межу української території та визначив кордони ймовірної української провінції,
утворення якої домагалася українська громадськість. Як один із найбільш освічених діячів свого
часу історик мав вплив на молодше покоління української інтелігенції, зокрема представників
«Руської Трійці».
ПІДТРИМУВАВ ТЕОРІЮ ЗАПУСТІННЯ, з нарису Г. Івакіна «Історичний розвиток Києва XIII
– середини XIV ст.»
З середини XIX ст. розгорнулася гостра дискусія з питання про роль монгольської навали для
наступної долі Києва та й всієї Південної Русі. Вона продовжувалась практично до нашого часу.
Слід підкреслити, що дана проблема кожен раз обговорювалась за обставин надзвичайної
політичної напруги. Питання, яке, здавалося б, стосувалось достатньо віддаленого періоду нашої
історії, часто ставало плацдармом гострих політичних дискусій і не раз використовувалося для
обґрунтування пізніх, іноді досить далеко ведучих політичних концепцій.
Вона була розпочата роботою М. П. Погодіна «Записка про древню мову руську» у 1856 р.
Оглядаючи питання давньоруської мови, він рішуче заявив, що «літописи належать на
малоросіянам, а якомусь іншому племені. Отже, і плем’я інше жило у Києві, а не малоросіяни».
Звідси автор зробив висновок, що «у Києві жили до татар не малоросіяни, а великоросіяни...
Малоросіяни прийшли у цю країну після татар». На думку М. П. Погодіна, старе населення
Наддніпрянщини після монгольського розгрому переселилося на північ. А дана територія
перетворилася на пустелю, де потім відбулася зміна населення. Нові мешканці «прийшли після
Татар від Карпатських гір і зайняли Київську губернію так, як нащадки їх у XVI ст. зайняли
Харківську, просунулись до Воронежу й Курська». У роботах М. П. Погодіна теорія нового
запустіння південноруських (центральноукраїнських) земель висловлена найбільш яскраво й
знайшла у цьому історику представника найбільш крайніх поглядів. Недарма вона стала
називатись погодінською концепцією. Подібні думки виказували (правда, без політичного
підтексту) також Д. Зубрицький, М. Коялович та ін.
ЗБЕРІГ ДЛЯ НАУКИ, А НЕ ЗАДЛЯ РОСІЇ, з статті Г. Половцова «Зубрицький Денис Іванович»
У кінці 20-х років смерть дружини і дорослого сина Альбіна, на якого батьки покладали великі
надії, круто змінила спосіб життя і рід занять З.: з агронома і сільського господаря
