щодо книги, яку вона поклала передати на розгляд духовної цензури.
Карний касаційний департамент Сенату 8 листопада 1867 р. скасував це рішення на тій підставі, що не існує жодного наукового твору, який б не мав прямого чи непрямого відношення до
предметів духовних.... В результаті П. Гайдебурова виправдали.
ДОБРЯЧИЙ МОРАЛЬНИЙ СТУСАН, з книги В. Вересаєва «Спогади. В студентські роки»
Якось в студентській читальні проглядаю газету «Тиждень». І раптом в кінці, у відповідях
редакції, читаю: «Петербург, Василівський острів. В. В. С-вічу. Просимо зайти до редакції». Це –
мені. Місяць тому я послав туди невелике оповідання з дитячого життя під заголовком
«Мерзенний хлопчисько».
«Тиждень» був щотижневою суспільно-політичною газетою, і при ній щомісячно – книжка
белетристики. Газета була дуже поширена, особливо в провінції. Редактором її був Павло
Олександрович Гайдебуров. Він дуже уважно ставився до авторів-початківців, вивів в літературу
низку молодих письменників.
Негайно ж помчав до редакції. Гайдебуров, з каштановою бородою і високим лисим лобом,
зустрів мене привітно і сказав:
– Оповідання написане дуже добре, я б його охоче помістив, проте воно дуже коротеньке, не
підходить до наших книжок за розміром. Чи не могли б ви написати ще два невеликі оповідання, теж з дитячого життя, – тоді всі три пішли б разом.
... Восени 1889 року я послав до «Тижня» оповідання під заголовком «Порив». Дуже швидко від
редактора П. О. Гайдебурова одержав листа, що оповідання прийняте і піде в найближчій «Книжці
«Тижня». «Оповідання дуже добре написане, – повідомляв редактор, – але йому шкодить
неясність основного мотиву». Читав і перечитував листа без кінця. Була велика радість: перше моє
значного розміру оповідання вийде в щомісячному журналі.
Прийшла листопадова «Книжка «Тижня». Жадібно схопився за неї, розгорнув: «Порив»,
оповідання В. Вікентьєва. Став читати – і руки опустилися. Оповідання було скорочене майже
удвічі, викреслені були місця, абсолютно необхідні для розуміння сенсу розповіді і дії, що
розгортається в ньому, кінець був редактором викинутий і прироблений свій. Давно я не відчував
себе таким нещасний, як цього дня, коли побачив у пресі першу свою велику річ. Хотілося
плакати.
Набагато пізніше, коли я вже міг міркувати неупереджено, я все-таки залишився при думці, що
виправлення і скорочення були зроблені Гайдебуровим поспішно, невміло і недбало...
...У рідкісні хвилини відпочинку від іспитів я писав оповідання під заголовком «До ядра». На
різдвяні канікули поїхав додому, там закінчив і в кінці грудня відправив його Гайдебурову в
«Тиждень». Умовою поставив висилку мені «Тижня» за 1891 рік; про гонорар не згадав. Про долю
оповідання просив Гайдебурова сповістити мене до від’їзду з Тули, аби можна було при проїзді
Петербургом особисто побачитися з Гайдебуровим, у випадку, якщо буде потрібні в оповіданні
зміни чи скорочення: дуже боляче пам’яталася мені розправа, учинена редакцією над моїм
першим оповіданням.
Напередодні від’їзду до Дерпту одержав січневу «Книжку «Тижня» і два перші номери самого
«Тижня». Листа ніякого не було. Приїхав до Петербургу, пішов в редакцію на Івановську вулицю, подзвонив.
– Можна бачити пана редактора?
– Він сьогодні не приймає.
Я пояснив, що в Петербурзі проїздом, і просив передати Гайдебурову мою візитну картку.
– Він дуже зайнятий, все одно не прийме.
Ледь уламав передати картку.
– Подайте.
Гайдебуров встав назустріч.
– Я вам дуже вдячний, що ви зайшли. Мені хотілося з вами познайомитися особисто. Сідайте.
Почав мене розпитувати, хто я і що я. Я запитав, чи прийняте моє оповідання.
– Я його ще не прочитав, дуже багато було роботи. Але воно все одно буде надруковане. Я вам
взагалі хотів сказати: у вас є безперечна белетристична жилка, і я б вам радив нею не нехтувати.
Ваші оповідання носять характер деякої ескізності, недбалості, неначе ви самі не надаєте їм
ніякого значення.
...Вийшов проводжати мене до передпокою.
– За те оповідання ви не одержали гонорару?
– Ні.
– Ну, за це я вам вишлю. На дерптську адресу?
Коли я вийшов з редакції, Петербург здався мені набагато красивішим, ніж раніше.
Проте нове оповідання – на жаль! – надруковане не було. Визнане було невдалим. Після всього
того, що мені сказав
