Ильф Илья (fb2)


Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:



ІЛЬФ Ілля


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.

Письменник, журналіст. Справжнє прізвище – Файнзільберг Ілля Арнольдович. Спільні

псевдоніми з Є. Петровим – Дон-Бузільо, Холодний філософ, Ф. Толстоєвський.

З родини службовців. Батько, Файнзільберг А., – банківський клерк.

Народився 3 (15) жовтня 1897 р. в м. Одесі Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Помер 13 квітня 1937 р. в м. Москві СРСР (нині – столиця РФ). Похований на Новодівочому

цвинтарі.

Закінчив Одеське технічне училище (1913).

Працював статистиком, в креслярському бюро, на телефонній станції, авіаційному заводі,

редактором гумористичного журналу «Синдетикон», бухгалтером, в газетах «Моряк», «Гудок»,

«Правда» (1932-1937).

Друкувався в газетах «Вечірня Москва», «Правда», «Кіногазета», «Літературна газета»,

«Комсомольська правда», «Радянське мистецтво», журналах «Крокодил», «Вогник»,

«Залізничник», «30 днів», «Сміхач».

Як літератор дебютував в журналі «Синдетикон» віршами. З 1926 р. більшість романів, оповідань, фейлетонів, нарисів написані у співавторстві з Є. Катаєвим (псевдонім – Є. Петров).

Перу самого Ф. належать збірка нарисів «Москва – Азія» (1925), романи і повісті «Світла

особистість» (1928), «1001 день, або Нова Шехерезада» (1929), «Записні книжки» (1925-1937).

Разом з Є. Катаєвим наш земляк написав романи «Дванадцять стільців» (1928), «Золоте теля»

(1931), кіносценарії «Чорний барак» (1933), «Якось улітку» (1936), книгу дорожніх нотаток

«Одноповерхова Америка» (1936), не одну сотню оповідань та фейлетонів, серед яких

«Меблювання міста», «Кандидати», «Улюблений трамвай», «Записки провінціала», «Блудний син

повертається додому».

Лише впродовж чотирьох років співавтори видали 9 (!) збірників оповідань, фейлетонів, статей і

нарисів (1933-1937).

Останнім спільним їхнім доробком стало оповідання «Тоня» (1937).

За творами Ф. і його співавтора знято фільми: «Золоте теля» (1968, режисер М. Швейцер),

«Дванадцять стільців» (1971, режисер Л. Гайдай), а також телефільми «Їхали в трамваї Ільф та

Петров» (1971), «Дванадцять стільців» (1976).

Чотиритомне зібрання творів, на жаль, вже не застало Ф. в живих (1938-1939).

Серед друзів та близьких знайомих І. – М. Горький, В. Маяковський, М. Зощенко, М. Кольцов, А.

Барбюс, Ю. Олеша, В. Лебедєв-Кумач, В. Ардов, Л. Лагін, Г. Риклін та ін.


***

ВИНЕН ПИСЬМЕННИК

, з творчого кредо І. Ільфа

Якщо читач не знає письменника, то винен в цьому письменник, а не читач.

ТРЕБА ПІДМІТАТИ, афоризми І. Ільфа

У потязі читають, тому що нудно, в трамваї – тому що цікаво.

Якщо влаштували конкурс брехунів, то переможе той, хто буде говорити правду.

Ще жоден пішохід не задавив автомобіля, проте незадоволені чомусь саме автомобілісти.

Не треба бороти за чистоту, треба підмітати!

Собака настільки відданий, що навіть не віриш у те, що людина заслуговує такої любові.

НЕЗАМІННИХ НЕ БУВАЄ, з оповідання І. Ільфа і Є. Петрова «1001 день, або Нова Шехерезада

товариша Шайтанова»

Відома в ділових колах Москви контора по заготівлі Пазурів і Хвостів переживала неясні дні. У

конторі йшла боротьба титанів: начальник установи, товариш Фанатюк, боровся зі своїм

заступником, товаришем Сатанюком. Якби переміг титан Фанатюк, то всім прихильникам

Сатанюка погрожувало б звільнення. Перемога ж титана Сатанюка викликала б негайне вигнання

з контори всіх послідовників Фанатюка. Причини суперечки були вже давно забуті, проте

відносини між титанами загострювалися все більше, і момент трагічної розв’язки наближався.

Службовці никали коридорами контори, під’юджуючи один одного.

– Чули? Фанатюка кидають в Мінусінськ на літературну роботу!

– Чули? Кидають! В Усть-Сисольськ! На заготівлю коров’ячої цегли. Але не товариша Фанатюка,

а… Сатанюка.

З розпечених пристрастями коридорів несло жаром. Найнеймовірніші чутки непокоїли

службовців. Фанатики і сатанатики раділи і засмучувалися поперемінно.

Боротьба скінчилася повною поразкою Сатанюка. Його кинули в Умань для ведення культроботи

серед місцевих візникопромисловців. І грізна тінь перемігшого Фанатюка упала на контору з

заготівлі Пазурів і Хвостів для широкого вжитку.

Павло Венедиктович Фанатюк нічого не забув, усе пам’ятав і з 1 квітня, тобто з того дня, котрий

зазвичай знаменується веселими обдурюваннями і жартами, приступив до розгрому залишків

супротивника. В атласній толстовці, посипаній рубіновими значками різних філантропічних

організацій, товариш Фанатюк на чолі цілої комісії сидів у своєму кабінеті, зі стелі якого

спускалися різьблені дерев’яні сталактити. Щоб заготівля пазурів і хвостів йшла безперебійно, розправу вирішено було провести по-військовому: почати в десять і скінчити в чотири. Необачні

послідовники Сатанюка з бляшаними обличчями юрбилися в

входу в чистилище.

Першим чистився бронепідліток Ваня Лапшин.

– Лапшин? – запитав начальник дзвінким голосом. – Ви, здається, служили кур’єром в усіма нами

шановного товариша Сатанюка?

– Служив, – сказав Ваня, – а тепер я при управлінні справами.

– Ви колишній патріарх?

Бронепідліток Лапшин за молодістю років не знав, що таке патріарх, і тому промовчав.

– Ну, йдіть, – сказав Фанатюк, – ви звільнені.

У коридорі до Лапшина підступили цікаві товариші по службі. Поки він, хвилюючись і кричачи,

доводив, що з Сатанюком нічого загального не має і не мав, товариш Фанатюк устиг звільнити ще

двох чоловік: одного за зв’язок з містичними елементами, а іншого – за те, що в часи керенщини

ходив у кіно по контрамарках, одержуваних з міністерства землеробства.

Затим поріг кабінету переступила діловод загальної канцелярії Шехерезада Федорівна Шайтанова.

Побачивши її, товариш Фанатюк пожвавішав. Шехерезада Федорівна вважалася посіпакою

поваленого Сатанюка, і Павло Венедиктович давно вже збирався вигнати її з контори.

– А! – сказав Фанатюк і зробив закруглений жест рукою, ніби запрошуючи членів комісії

покуштувати незвичайного блюда.

– Здрастуйте, Павле Венедиктовичу, – промовила Шайтанова жагучим голосом.

У вухах Шехерезади Федорівни, мовби дзвони, розгойдувалися великі сережки. Вигинаючись,

вона підійшла до столу і підняла на Павла Венедиктовича свої прекрасні перські очі.

– А ми вас звільнимо! – зазначив Фанатюк.

І члени комісії враз нахилили свої голови, показуючи цим, що вони цілком схвалюють лінію, взяту

товаришем Фанатюком.

– Чому ж ви хочете мене звільнити? – запитала Шехерезада. – РКК не дозво...

– Яка там Ре-Ке-Ка! – вигукнув Фанатюк. – Я тут начальник, і я незамінний.

– О, Павле Венедиктовичу, – сказала Шехерезада, скромно опускаючи очі, – гасова лампа з

фаянсовим резервуаром і мідним рефлектором теж думала, що вона незамінна. Але прийшла

електрична лампочка, і осколки фаянсових резервуарів валяються зараз у сміттєвій шухляді. І

якщо товариші хочуть, я розповім їм чудову історію товариша Ливреїнова.

– А ким він був? – с цікавістю запитав Фанатюк.

– Він був найнезаміннішим з незамінних, – відповіла Шехерезада.

«Що ж, – подумав Павло Венедиктович, – звільнити я її завжди встигну».

І сказав:

– Тільки коротше, а то вже о пів на третю...


НА ВІЙНІ, ЯК НА ВІЙНІ, з фейлетону І. Ільфа і Є. Петрова «Катування розкішшю»

Тут починається нова мука – катування розкішшю.

– Голову рекомендую мити хною, – тихо говорить майстер.

Клієнт кидає косий погляд на прейскурант (миття голови хною – 2 р. 50 к.) і починає брехати, що

він недавно був у бані.

– Лупи багато, погрозливо говорить майстер. – Може, помиємо «Піксапо»?

Але клієнт відмовляється і від «Піксапо» (1 р. 50 к.). Тоді на обличчі майстра з’являється вираз, який можна трактувати так: «Що ж, а ля гер, ком а ля гер, – на війні, як на війні. Бувають поранені, бувають вбиті».

Услід знедолений майстер починає гоління, прагнучи разом з волосяним покривом зняти також і

шкіряний.

Вже в середині операції клієнт усвідомлює згубну помилку, якої він припустився, і говорить

тремтячим голосом:

– А може, справді помиємо голову «Піксапо»?

– Помиємо хною, – суворо відповідає майстер.

Клієнт готовий на все. І катування розкішшю починається. Клієнту миють голову дорогою

перською рідиною і сушать волосся електричною машинкою, потім знову поливають, цього разу

хінною водою, і знову осушують серветкою. Далі в хід ідуть бріолін, гарячий компрес на щоки, сухий прес на голову, одеколон «Бузок», квіткова вода фармзаводу №8, причісування брів

спеціальною щіточкою і, понад прейскурант, насильницьке вищипування волосся з носа та вух

хірургічними кліщами.

Рахунок сягав п’яти рублів, і коли клієнт прямує до дверей, хилитаючись від горя, його

несподівано по спині б’є віником швейцар з відданими і улесливими, як у сетера, очима. Він

забирає останнє, залишені на трамвай десять копійок, і, за старовинним звичаєм, низенько

схиляється у поклоні.

Додому страждалець іде пішки, безтямно лопочучи «Дінь-бом, дінь-дінь-бом», і роздумуючи про

свавілля перукарів.


НЕЗРОЗУМІЛО, ЯК МИ ПИШЕМО ВДВОХ, з жартівливої біографії І. Ільфа і Є. Петрова

Дуже важко писати вдвох. Гадаємо, Гонкурам було легше. Все ж таки вони – брати. А ми – навіть

не родичі. І навіть не однолітки. І навіть різних національностей…

Так що працювати нам важко.

…Один – здоровий, другий – хворий. Хворий видужав, здоровий пішов до театру. Здоровий

повернувся з театру, а хворий, виявляється, влаштував невеликий розворот для друзів, холодний

бал з закусочкою а-ля фуршет. Та ось нарешті прийом закінчився, можна приступати до роботи.

Але тут у здорового вирвали зуб, і він зробився хворим. При цьому він так сильно страждає,

буцімто у нього вирвали не зуб, а ногу.

…Зовсім незрозуміло, як це ми пишемо вдвох.