У 1865 р. Григорович призначили професором щойно відкритого Новоросійського університету.
Одеса привабила його своєю близькістю до слов’ян і древньої Візантії і строкатістю свого
населення, серед якого і «без лексикону можна вивчитися мовам». У свою чергу, для нового
університету він був дорогоцінним придбанням, як людина, котра поєднувала в собі майже
юнацьку, незважаючи на свої 50 років, енергію і готовність керувати заняттями студентів ніби в
якості старшого товариша. 11 років віддав Григорович Одесі і залишив по собі вдячні спогади і
цілу школу славістів, істориків, археологів.
У 1876 р. професор подав у відставку і переселився до Єлизаветграду, звідкіля збирався
здійснювати екскурсії в усі кінці південної Росії, але 19 грудня того ж 1876 р. раптово помер.
ЗА ПРОГРАМОЮ ГРИГОРОВИЧА, з нарису С. Шевченка «В ім’я слов’янства»
Його батько був українцем, православним, а мама (Шелеховська) – полькою, католичкою. У
родині панувала рідна мамина мова. Можливо, саме той сімейний міжслов’янський зв’язок у
чомусь і визначив уже дорослі наукові славістичні інтереси науковця.
…Минає час, і громадськість вирішує увічнити пам’ять видатного сучасника. У багатьох вузах
Російської імперії діють осередки збору коштів на пам’ятник ученому. Гроші надходили з
навчальних закладів Одеського, Кавказького округів, з Варшавського і Київського університетів,
Кишинева, Бендер, Вятки, Самари, Тифлісу, Шушенського, Єревана, Астрахані, Симбірська,
Сизрані, Царицина. Пам’ятник безкоштовно виготовив одеський скульптор Б. Едуардс.
На церемонії відкриття професор А. Кочубинський виголосив промову, в якій, зокрема, зазначив:
«Якщо хто коли-небудь напише історію багатостраждального сербського народу від XIV по XVIII
століття, то саме за програмою Григоровича , при його висвітленні подій».
ШАРПАК, А НЕ ПРОФЕСОР, бувальщина
Вийшовши у відставку в 1876 році у чині цивільного генерала, В. Григорович переїхав до
Єлизаветграду. Коли він прийшов зняти квартиру, господарка, поглянувши на старенький
сюртук і взагалі неохайний вигляд, заявила:
– Я таких п’яниць і шарпаків на постій не приймаю!
– Я генерал, – обурився Віктор Іванович.
– Генерал?! Ха! – відрізала господарка і зачинила двері перед носом дійсного статського
радника, доктора наук і ще зовсім недавно – ректора Новоросійського університету.
Григорович розвернувся і пішов геть.
