КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Григорович Виктор [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично, страница - 3


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

class="book">колекція рукописів збудила інтерес до палеографії в молодих учених.

У 1865 р. Григорович призначили професором щойно відкритого Новоросійського університету.

Одеса привабила його своєю близькістю до слов’ян і древньої Візантії і строкатістю свого

населення, серед якого і «без лексикону можна вивчитися мовам». У свою чергу, для нового

університету він був дорогоцінним придбанням, як людина, котра поєднувала в собі майже

юнацьку, незважаючи на свої 50 років, енергію і готовність керувати заняттями студентів ніби в

якості старшого товариша. 11 років віддав Григорович Одесі і залишив по собі вдячні спогади і

цілу школу славістів, істориків, археологів.

У 1876 р. професор подав у відставку і переселився до Єлизаветграду, звідкіля збирався

здійснювати екскурсії в усі кінці південної Росії, але 19 грудня того ж 1876 р. раптово помер.


ЗА ПРОГРАМОЮ ГРИГОРОВИЧА, з нарису С. Шевченка «В ім’я слов’янства»

Його батько був українцем, православним, а мама (Шелеховська) – полькою, католичкою. У

родині панувала рідна мамина мова. Можливо, саме той сімейний міжслов’янський зв’язок у

чомусь і визначив уже дорослі наукові славістичні інтереси науковця.

…Минає час, і громадськість вирішує увічнити пам’ять видатного сучасника. У багатьох вузах

Російської імперії діють осередки збору коштів на пам’ятник ученому. Гроші надходили з

навчальних закладів Одеського, Кавказького округів, з Варшавського і Київського університетів,

Кишинева, Бендер, Вятки, Самари, Тифлісу, Шушенського, Єревана, Астрахані, Симбірська,

Сизрані, Царицина. Пам’ятник безкоштовно виготовив одеський скульптор Б. Едуардс.

На церемонії відкриття професор А. Кочубинський виголосив промову, в якій, зокрема, зазначив:

«Якщо хто коли-небудь напише історію багатостраждального сербського народу від XIV по XVIII

століття, то саме за програмою Григоровича , при його висвітленні подій».


ШАРПАК, А НЕ ПРОФЕСОР, бувальщина

Вийшовши у відставку в 1876 році у чині цивільного генерала, В. Григорович переїхав до

Єлизаветграду. Коли він прийшов зняти квартиру, господарка, поглянувши на старенький

сюртук і взагалі неохайний вигляд, заявила:

– Я таких п’яниць і шарпаків на постій не приймаю!

– Я генерал, – обурився Віктор Іванович.

– Генерал?! Ха! – відрізала господарка і зачинила двері перед носом дійсного статського

радника, доктора наук і ще зовсім недавно – ректора Новоросійського університету.

Григорович розвернувся і пішов геть.