Віра сіла на ліжко, розставивши коліна. Очі її блукали в чистих сферах турботи і дружби. Потім
вона побачила мене, в двобортній куртці. Жінка зчепила руки і потягнулася.
– Заждався, мабуть... Нічого, зараз зробимося...
Приготування її були схожі на приготування лікаря до операції. Вона запалила гасницю і
поставила на неї каструлю з водою. Поклала чистий рушник на спинку ліжка і повісила кухоль від
клізми над головою, кухоль з білою кишкою, що бовталася по стіні. Коли вода зігрілася, Віра
перелила її в клізму, кинула в кухоль червоний кристал і стала через голову стягувати з себе
сукню. Кремезна жінка з опалими плечима і пом’ятим животом стояла переді мною. Соски, що
розпливалися, сліпо втюпилися в сторони.
– Поки вода дозріє, – сказала моя кохана, – іди сюди, дурисвіте...
...Вона лягла і, притягла мене до себе, стала шарити по моєму тілу.
– А баб ти знаєш?
– Ні... Звідки мені їх знати, хто мене допустить?
...Тепер ...мені хочеться запитати, чи бачили ви, як сільські теслярі рубають хату для свого ж
побратима тесляра, як хвацько, сильно і щасливо летять стружки в усі боки від обтісуваної
колоди?
У ту ніч тридцятирічна жінка навчила мене своїй науці...
НАРОДИВСЯ НЕ ВІД ЗОЩЕНКА, з повісті В. Катаєва «Діамантовий мій вінець»
Як і всі ми, він ходив у полотняній толстовці, у дерев’яних босоніжках, які гриміли тротуарами зі
звуком італійських кастаньєт.
У нього була велика голова начебто трохи деформований гарбуз, що сильно облисіла попереду, і
вічна іронічна посмішка, згадані вже круглі окуляри, за стеклами яких виднілися родзинки
маленьких дитячих очей, котрі дивилися на світ з допитливою цікавістю, і широке, ніби злегка
прим’яте чоло з декількома зморшками, мудрими не за віком, – чоло філософа, книгаря, фарисея.
…І разом з тим – щось хитрувате.
Він був небагато старшим за нас... і почував свою перевагу як майстер. Він був схильний до
моралізування, хоча й робив це з почуттям гумору, причому його губи приймали форму іжиці або, якщо завгодно, римської п’ятірки.
…Він не цурався нашого товариства і виявляв іноді милість тим, що читав нам свої оповідання
про місцевих бандитів і грабіжників, сповнені гумору й написані тим дивним
південноноворосійським, чорноморським, місцями навіть містечковим жаргоном, котрий, власне, і
зробив його знаменитим.
Манера його письма в чомусь зближалася з манерою штабс-капітана (М. Зощенко – авт.), і це
дозволяло честолюбним ленінградцям вважати, що наш кінармієць усього лише наслідувач штабс-
капітана.
Ходила така епіграма: «Під гармат грім, під дзенькіт шабель від Зощенко народився Бабель».
ПРО ЗІРКИ І ГОНОРЕЮ, з рецензії В. Шкловського
Головний винахід Бабеля полягає в тому, щоб говорити одним тоном про зірки і гонорею.
ШАШЛИКИ І ГОЛОД В УКРАЇНІ, зі спогадів А. Пиріжкової
Відпустку я збиралася провести в будинку відпочинку в Сочі. Дізнавшись про це, Бабель порадив
мені скористатися вільним часом і поїздити Кавказьким узбережжям.
Спочатку ми вирішили поїхати автомобілем в Гагри – там йшли зйомки картини «Веселі
хлоп’ята».
...Ми спускалися з гір, коли вже стемніло, і були жахливо голодні. У першому ж що трапився
духані замовили харчо і їли його з білим, свіжим, пухнастим хлібом. Здавалося, смачнішого за це
нічого не може бути.
У місті всюди смажилися шашлики: і на базарі, і прямо на головній вулиці, в якихось нішах
будинків, де влаштовані для цього спеціальні пристосування. Місто було наповнене запахом
смаженої баранини. Вечорами зустрічалися на набережній і пили міцний чай з бубликами.
На базарі було вже повно народу, багато коней, торгували зерном, худобою. Всі птахи, що
продаються, – жива. Ми купили гарячих коржиків, пшінки і пішли на вокзал.
– Немає колишнього достатку, дається взнаки голод в Україні..., – зауважив Бабель.
ТАЛАНОВИТО МОВЧИТЬ, епіграма О. Архангельського на І. Бабеля
Читатель перед сим почтенным ликом,
Вздыхая, справедливо заключит:
Сначала Бабель оглушил нас КРИКОМ,
Ну, а теперь – талантливо молчит.
