Айхенвальд Юлий (fb2)


Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:


АЙХЕНВАЛЬД Юлій Ісайович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Філософ, літературний критик, перекладач. Псевдоніми – Ю. Альд, Б. Камінецький.

З родини священика. Батько, Айхенвальд І., – рабин.

Народився 12 січня 1872 р. в м. Балті Подільської губернії Російської імперії (нині – районний

центр Одеської області України).

Помер 17 грудня 1928 р. в м. Берліні (Німеччина).

Закінчив одеську Рішельєвську гімназію (1890), історико-філологічний факультет

Новоросійського університету (1894).

Працював викладачем однієї з Московських гімназій, університету Ім. Шанявського, Вищих

історико-філологічних жіночих курсів В. Півторацької, відповідальним секретарем редакції

журналу «Питання філософії і психології», завідуючим відділом газети «Кермо», читав курс

лекцій в берлінській Російській релігійно-філософській академії.

Член Пушкінської комісії Товариства любителів російської словесності, Союзу російських

журналістів і літераторів в Німеччині.

Книга «Силуети російських письменників» удостоїлась почесного відгуку Російської академії наук

(1909).

Друкувався в газетах «Мова», «Російські вісті», «Ранок Росії», «Кермо», «Сьогодні», журналах

«Наукове слово», «Російська думка», «Вісник виховання», «Нова російська книга».

Як літератор дебютував філософським трактатом «Емпіризм Локка і раціоналізм Лейбніца».

Потім настала черга наступних доробків: «Силуети російських письменників» (1906), «Етюди про

західних письменників» (1910), робота про В. Бєлінського (1913), «Відповідь критикам» (1914),

«Наша революція. Її вожді і ведені» (1918), «Безсмертна вульгарність», «Самогубство»,

«Мистецтво і мораль», (усі – 1919-1921), «Лев Толстой» (1920), «Схвалення неробства», «Поети і

поетеси» (обидва – 1922), «Дві дружини» (1926).

Революцію осені 1917 р. зустрів вороже, оскільки матеріалізм вважав «цинізмом, що добігає

величі».

На збірник «Поети і поетеси» в комуністичному рупорі газеті «Правда» (2.6.1922), з’явилася

розгромна стаття під промовистим заголовком «Диктатуро, де твій батіг?», в якій відверто

пропонувалося «батогом диктатури змусити Айхенвальдів забратися за межу в той табір

утримання, до якого вони належать по праву». Не дивно, що наш земляк тут же потрапив в розряд

заборонених, а незабаром був висланий з Країни Рад на т. зв. «філософському пароплавові» (1922).

Переклав з німецької «Повне зібрання творів» А. Шопенгауера (1901-1910).

Вважав, що російська літературна критика прийняла на себе не властиві їй суспільно-політичні

функції, через що перетворилася в публіцистику.

Загинув А. внаслідок нещасного випадку, потрапивши, як і К. Арабажин, під колеса трамваю.

Серед друзів та близьких знайомих А. – М. Бердяєв, О. Лосєв, К. Чуковський, В. Набоков, М.

Осоргін, Ю. Каган, Г. Струве, С. Франк, Д. Овсянико-Куликівський, І. Гессен та ін.


***

ПРАВДА ГОЛОСНІША ЗА НЕПРАВДУ

, з творчого кредо Ю. Айхенвальда

Письменник стосовно своєї матерії – фундаторська форма... Письменника ніколи не можна

прочитати до кінця. Талант органічно чесний.


СВІТ, ПОБАЧЕНИЙ МОЇМИ ОЧИМА, з вірша Ю. Айхенвальда

Я хочу, чтоб остался,

Со мной не ушел,

Мир,

Увиденный только моими глазами,

Мир,

Услышанный только моею душой!


АНЕКДОТИ З КУПЕЦЬКОГО ПОБУТУ, з есе Ю. Айхенвальда «Островський»

Світ Островського – не наш світ, і до певної міри ми, люди іншої культури, відвідуємо його як

чужоземці: у своїх контурах він лежить перед нами як об’єкт стороннього спостереження, як

сценічне видовище...

Він дав деяке віддзеркалення відомого середовища, певних кварталів російського міста, проте не

піднявся над рівнем специфічного побуту, і людину для нього затулив купець.

…Він навіть не знає, не розуміє, де починається справжня драма... все це – лише яскраві,

колоритні анекдоти з купецького побуту...


РУДОКОП ДУШІ, з статті Ю. Айхенвальда «Достоєвський»

Достоєвський, плавець страшних людських глибин, провидець темряви, рудокоп душі, пережив

психологію страти, неймовірний жах її очікування.

…Письменник катастроф, психолог метань... очі його розкриті на фатальну незавершеність, на

постійний неспокій і хвилювання сумуючого і крамольного духу.


НЕ БАЛАКУЧИЙ, з есе Ю. Айхенвальда «Бунін»

Свого ліризму він не марнує даремно: він не балакучий. Нещедрими словами розповівши про що-

небудь важливе або випадкове, про те, що було в природі або в кімнатах садиби, строгим нарисом

незамінних ліній передавши яку-небудь східну легенду або притчу, він цим самим неминуче і ніби

не з власної волі будить у нас відоме враження, теплий рух серця.

СПІЗНАВ НИЦІСТЬ БРЮСОВА, з листа Ю. Айхенвальда В. Ходасевичу від 5 серпня 1926 р.

Про Брюсова… Я менш за все схильний його ідеалізувати, він не раз робив мені дурне, а коли став

наближеним до сильних світу цього, негарно, тобто, економічно мсився мені за негативний відгук

про нього в одній з моїх давніх статей. Навіть моє заслання сталося за його сприяння.

МИСТЕЦТВО МАЄ КОСМІЧНУ ОСНОВУ, з розвідки Б. Парамонова «Російський європеєць

Юлій Айхенвальд»

Айхенвальд тяжів до якихось ніби міні-монографій про письменників – жанр, який він називав

«літературні силуети».

…Він стверджував, що літературу ніяк не можна звести до суспільної проблематики, що творчість

письменника глибока індивідуальна, вона упирається в таємницю його особи і через особу

пов’язана не з суспільством, не з історією, а з космосом, з останніми підставами буття. І якраз

через цей вищого порядку зв’язок література не підлягає також науковому розумінню, неможлива

наука про літературу.

Ця космічна основа мистецтва, його приєднання до вселенської таємниці, робить художника

виразником первозданної суті, яка й підказує, й нашіптує йому все те, що він повторює в своїх

творах. Таємна грамота світу завдяки художникові стає явною. І тому, унаслідок цього

походження від самих надр буття, всі великі витвори мистецтва, окрім свого безпосереднього

сенсу, мають ще й інше, символічне значення. У своїх глибинах недоступні навіть для своїх

творців, вони зберігають в собі цей природний символізм, вони розгортають нескінченні

перспективи і в земну, і в небесну далечінь. Зрозуміти мистецтво в цій його різносторонності,

тлумачити хоч би деякі з його священних ієрогліфів, – ось що складає одне з високих завдань

критика.

Звичайно, для тодішніх освічених людей, якими були діячі російського культурного ренесансу, в

цій декларації нічого нового не відкривалося. Айхенвальд – чистої води неокантіанець школи

Ріккерта, а у віддаленій ретроспективі – романтик-шеллінгіанець. Проте для ширших

інтелігентських кругів, котрі застали ще живою могутню в Росії традицію так званої «реальної

критики», це була сенсація і в деякому розумінні скандал.


ГІДНИЙ ПОДИВУ, з книги Ф. Степуна «Пам’яті Ю. І. Айхенвальда»

Соромливий, тихий, ласкавий, до всіх дуже уважний, духовно зосереджений і серйозний, він

виливає подих м’якості і доброзичливості, завжди гідний подиву рівний і вірний самому собі,

далекий від соціально-політичної злободенності.

…Йому близький завіт Фрідріха Шлегеля, який вимагає, щоб критична стаття являла собою

художній твір.


ПОМИЛЯВСЯ СТОСОВНО ТУРГЕНЄВА, з оцінки творчості Ю. Айхенвальда С. Венгеровим

Прагнення викинути з історії літератури історичний елемент жорстоко помстилося критику: сказати, що Тургенєв не глибокий, значить єдиним змахом пера знищити все, що відвело

Тургенєву велике місце в історії російської літератури.


БУВ ТАКИМ, з відгуку І. Буніна на смерть Ю. Айхенвальда

Ось і останній... Для кого тепер писати? Молоде незнайоме плем’я...

Що мені з ним? Є якісь супутники в житті – він був таким.


НЕ ПЛАЗУВАТИ ПЕРЕД СИЛОЮ, з дослідження Ю. Каган «Про цю книгу і її автора»

Навесні 1955 р., через кілька днів після звільнення Юрія Айхенвальда з ЛТПБ – так називалася

Ленінградська тюремна психіатрична лікарня – дружина його, Валерія Герлін, про любов до якої

він написав стільки прекрасних, найчистіших віршів, покликала мене в гості познайомити з

чоловіком, котрий повернувся до Москви.

…Прізвище Айхенвальд за кілька днів до першої зустрічі я почула від мого вчителя,

прославленого тепер філософа Олексія Федоровича Лосєва. У сумній бесіді про погублену

російську культуру він палко сказав, що знав двох великих російських критиків XX-го століття:

«Це були два євреї! Гершензон і Айхенвальд!».

…Тоді ж і дав мені О. Ф. Лосєв том зі статтею про Бєлінського. З тією самою, котра починалася

словами «Бєлінський – це легенда...» і в якій після цілковитого розвінчання героя зазначалося, що

при всьому цьому саме Бєлінський вперше звів появу літературного твору в ранг події.

…Біографія автора, час його життя, який охоплює цілу епоху страху, знання великотрудної і

трагічної історії країни, в якій усі ми живемо, його почуття зв’язку історії з сьогоднішнім днем, звичайно, служать коментарем до віршів і полегшують сучасному і майбутньому читачу розуміння

багатьох поетичних асоціацій автора, його епітетів, порівнянь, метафор, парафраз, алюзій і

афоризмів – усього того, що стануть вивчати майбутні літературознавці.

…Усе склалося так, що автор книги, яка зараз перед вами, в Росії відомий не як поет. Збірки його

віршів і прози «Межею гострою», «Високосний рік» і два томи історичного дослідження «Дон

Кіхот на російському ґрунті» були видані на Заході. У нас же Юрій Айхенвальд – учитель

літератури в школі, перекладач віршів і п’єс, історик театру (йому належать книги про знаменитих

артистів Остужева і Сумбатова-Южина).

Учитель дивний. Говорити учням правду, здавалося б, непорушне правило педагогіки, але занадто

добре відомо, що аж ніяк не всі учителі дотримуються цього правила. Юрій Айхенвальд був не

тільки просвітитель, але, звичайно, і проповідник. Раніше таких, як він, називали володарями дум!

Він у чомусь схожий на Альошу Карамазова в главі «Мова в камені» з його словами: «Може бути,

ви не зрозумієте, що я вам скажу, ... Але ви все-таки запам’ятаєте». І вони запам’ятовували.

Прагнули зрозуміти.

Віртуоз монологу, котрий викликав до життя стільки діалогів! При цілковитій відсутності якої б то

не було вульгарності, агресивності. Учні – такі різні – ставали його співрозмовниками, друзями,

обговорювали зі своїми однолітками, з батьками те, що чули від свого вчителя, приводили до

нього своїх друзів...

Йому важливо було не тільки пройти в житті «межею гострою», але й, пораненому на цьому

шляху, – не плазувати перед силою…