охоронного, тому що у нас «нічого охороняти». Насправді, якщо немає своїх ідеалів, то чи варто
тут піклуватися і що-небудь охороняти? Що ж, якщо ця думка приносить такий спокій, то і на
здоров’я.
ГРАДОВСЬКИЙ ЗГАДУВАВ, з монографії Н. Патрушевої «Діячі преси у боротьбі з цензурою:
60-і рр. ХIХ ст.»
Г. К. Градовський згадував: «не раз траплялося, що цензор, редактор і автор сукупно сушили
голову, як би так висловити і закутати в такі невловимі форми вірну думку або корисну пораду,
щоб не занапастити статтю, щоб відоме явище не було обійдене мовчанням, проте щоб не
трапилося і якогось «непорозуміння» або «прочуханки» з боку місцевої адміністрації або з
Петербургу».
Проте це не завжди вдавалося. Наприклад, після порушення судового переслідування проти книги
«Наукові політичні і філософські досліди» клопотання її видавця М. Л. Тіблена про припинення
переслідування за умови виключення з книги, за розсудом цензури, «незручних місць», Рада
Головного управління не задовольнила.
ЗАКОНІВ В РОСІЇ НЕМАЄ, з статті О. Мокроусова «Цензори не ми, ми не цензори»
Портрет цензора, який запам’ятовується, залишив редактор «Історичного вісника» Борис
Глінський: «С. І. Коссович був оригінал, якого рідко зустрінеш в житті. Людина, поза сумнівом, великого розуму і великої освіти, він підходив до кожного питання з погляду життєвої
повсякденної практики. Він відверто ставив крапки над «i». Його цензорський символ віри
…зводився до наступних положень: «Я – чиновник, який кожного двадцятого числа одержує
платню. Воно потрібна як прожиток мені і моїй сім’ї. Законів у Росії немає, а є розсуд начальства, від якого і залежить моє двадцяте число. Його волю я повинен шанувати і виконувати, і чим
пунктуальніше це роблю, тим більше зростаю в його очах».