центральній площі...
Коли я одержав рецензії на концерти Київського філармонічного оркестру в Німеччині, один із
заголовків виглядав так: «Блискучий виступ російського оркестру».
На Заході одні на Україну дивляться з підозрою, інші – зі здивуванням. Треті говорять: «Ми
знаємо боксерів братів Кличко, тепер ми знаємо ще одного українця – Кофмана». Деякі ще назвуть
футболіста Андрія Шевченко (на жаль, нашого Кобзаря ніхто не знає).
Наприклад, про моє призначення на пост головного диригента Боннської опери багато писали в
Німеччині. Це широко обговорювалося, на відміну від України, де про це знають одиниці.
Центральні газети: «Die Welt», «Sueddeutche Zeitung», «Frankfurter Allgemeine» написали більші
статті, у яких звучало питання: «Як могло трапитися, що в Бонні – бетховенському місті, у серці
Німеччини – серед багатьох диригентів відібрана людина з такої маловідомої країни?».
– Як часто ви плануєте бувати в Києві?
– Цього року мені запропонували очолити журі Міжнародного конкурсу молодих піаністів пам’яті
Володимира Горовіца. Буду намагатися виступати й з концертами.
НЕ БОЯТИСЯ І НЕ ЗАЗДРИТИ, з статті Ю. Бенті «Ювілей без зайвих слів»
У Колонному залі ім. Лисенка Національної філармонії вшановували Романа Кофмана. За три
години музикантові вдалося заново прожити життя: ностальгічні спогади міняла музика, музику –
поезія, а закінчилося все капусником.
Він заборонив на святкуванні вітальні промови («репетицію панахиди»), проте не став позбавляти
себе задоволення послухати власну поезію у виконанні акторів Театру російської драми й самому
поговорити про себе в третій особі. З віршів і спогадів вибудовувалася альтернативна біографія
диригента, у якій партитури відігравали роль матеріальних доказів.
У незаперечній аргументації програми було тільки одне «але» – саме час, на який припала
молодість музиканта, навчив його завжди мати про запас незаперечне алібі. Чому під час
гастролей багато говорив англійською мовою – тому що міністр культури Фурцева наставляла
зміцнювати дружбу народів. Тому що, зрештою, страшно бути вигнаним з консерваторії після
вдалого новорічного капусника, двадцять років жити без роботи за спеціальністю або не мати
можливості хоч якийсь час нудьгувати на гастролях за батьківщиною. Цей же час виховав у
музикантові головну якість – терпіння й навчив двом головним життєвим правилам – не боятися і
не заздрити.
Власне, про це було друге відділення, просочене віршами про смерть й «фатальною» музикою.
Чотирнадцять випускників пана Кофмана по класу диригування, а зараз – керівники провідних
оркестрів світу, по черзі міняли один одного за пультом симфонічного оркестру Національної
філармонії. Після чого сам ювіляр подиригував веселим попурі з оброблених, але завжди
пізнаваних класичних і естрадних мелодій, у якому добре прослуховувалися і «код спадкоємних
мутацій», і «ген одвічної краси».
