«італійському» стилю, глибокою щирістю й увагою до молитовного тексту. Незважаючи на
численні заборони зверху і дуже тривалу – до кінця XIX ст. – повну відсутність публікацій, деякі
його твори стали чи не обов’язковою частиною репертуару багатьох церковних хорів і
залишаються такими понині.
Що ж це була за людина, доробки якої, з одного боку, є об’єктами найлютішої критики, а з іншого
– улюбленими церковним народом і котрі практично стали частиною співочого побуту?
З дитинства він мав чудовий, дивовижно гарного тембру й злету голос. Маючи не тільки
прекрасний голос, а й залишаючись надзвичайно здатним музикантом-самоучкою, Ведель
незабаром став регентом академічного хору, а також першим скрипалем-солістом у студентському
оркестрі.
Слава про чудового тенора й музичні таланти юнака вийшла далеко за межі Києва. Московський
генерал-губернатор Єропкін, який був великим любителем музики й церковного співу, виписав
його до столиці й доручив керування власним хором.
Відомо, що в ці роки в Москві не раз бував Джузеппе Сарті, котрий очолював «імператорську
музику» при дворі Катерини II, і хоча про яку-небудь систематичну школу говорити не
доводиться, але все-таки не виключено, що капельмейстер генерал-губернатора міг зустрічатися з
прославленим маестро, а може бути, і брати у нього уроки.
В 1794 р. після смерті Єропкіна Ведель повернувся до Києва. …Генерал Леванідов запросив його
управляти хором, зробив поручиком, потім – капітаном й призначив своїм ад’ютантом.
Хор у короткий час став кращим у Києві й, за відгуками сучасників, «досяг містичних вершин».
Це період гучного успіху й розквіту композиторського таланту Веделя. Малоросійські поміщики
дорого платили за кожну його п’єсу, переписану для їхніх капел. А якось після виконання
концерту «Доки, Господе», вражений князь Дашков зняв із себе розшитий золотом шарф і,
поклавши в нього 50 червінців, подарував авторові.
В 1795 р. Леванідова призначили в Харків, і Ведель переїхав туди. Турчанінов , який був його
улюбленим учнем і жив кілька років з ним разом, у своїх мемуарах зображує Веделя як людину
високорелігійну, цнотливу, щирого аскета в умовах мирського життя – практично «ченця в миру».
Перебуваючи на військовій службі, Ведель вів, проте, замкнений і споглядальний спосіб життя,
уникав світського товариства і щонайменших розваг. Удома він займався тільки творінням
музики, читанням і молитвами. Майже щодня ходив до церкви, часто причащався, м’яса не їв
взагалі, спав на грубій повсті. Одночасно він намагався приховувати свій спосіб життя від
товаришів (але Леванідов якось підгледів у напіввідчинені двері, що робить Ведель у вільний час –
той стояв на колінах перед іконами й співав).
В 1798 р. Ведель звільнився зі служби, кинув всі атестати й чини, роздав майно, повернувся до
Києва і почав юродствувати. Дехто вважав його божевільним. Ходили також чутки, що він
приєднався до якоїсь секти начебто «ілюмінатів». Проте люди, які знали його давно й близько, були впевнені, що юродство – добровільно й свідомо взятий на себе подвиг.
А незабаром сталися дивні події, обставини котрих так і залишаються до кінця неясними.
Очікували приїзду Великого князя Костянтина Павловича. Київський митрополит Мефодій
попросив Веделя написати кантату на його зустріч. Той погодився, але коли підійшов строк,
замість партитури приніс щось зовсім інше – конверт на ім’я імператора Павла. А потім зник з
Києва.
Записка, зміст якої залишається невідомим, була передана государеві. Веделя стали розшукувати й
незабаром затримали в Охтирці, переправили до Києва і помістили до Інвалідного (божевільного)
будинку для того, аби, у відповідності до Найвищого веління, тримати його там «пристойно, проте
не давати ні пера, ні паперу, не чорнила».
Ведель говорив Турчанінову, який його відвідав, що він «радий, бо досяг мети» і нічого вже не
хоче, тому що «одержав цей будинок від Господа».
Багато киян, у тому числі й губернатор, піклувалися про нього й намагалися допомогти
матеріально, але він усе роздавав бідним і солдатам.
На початку березня 1801 р. Турчанінов а дорученням губернатора прийшов запитати Веделя, чи не
бажає він клопотатися перед імператором Павлом про звільнення з Інвалідного будинку.
Побачивши Турчанінова, Ведель зненацька став тікати від нього коридорами, а коли нарешті його
наздогнали, закричав:
– Ура!
