Сильвай Иван (fb2)


Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:


СІЛЬВАЙ Іван Антонович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Поет, прозаїк, публіцист, фольклорист, церковний проповідник. Псевдонім – Уріїл Метеор.

З родини священика.

Народився 15 березня 1838 р. в с. Сусковому Угорської Руси (нині – Свалявський район

Закарпатської області України).

Помер в 1904 р.

Початкову освіту здобув удома, навчався в Ужгородській гімназії, Сатмарській семінарії, в

Будапештському університеті.

Навчаючись у Будапешті, відвідував одночасно два літературні гуртки: «Мадярську школу» і

«Слов’янську школу».

Друкувався в газетах «Церковний вісник», «Світ», «Церковна газета», «Новий світ», «Карпати»,

«Слово», «Новий пролом», «Листок», а також в «Календарях» і «Слов’янському збірнику».

Увійшов в історію як яскравий борець проти мадяризації та асиміляції закарпатоукраїнців.

Писав «язичієм». Його перу належать низка віршів, ліричних пісень, балад, поем («Федір

Коріятович»), повістей-сатир («Крайцерова комедія», «Мільйонер»), оповідань, байок, надгробних

проповідей, «Автобіографія». Цінною є праця про закарпатські чудотворні ікони «Наші скарби».

Всього творчий спадок нашого земляка складає 28 прозових доробків, 128 поетичних творів, 35

байок, 40 надгробних проповідей.

Збирав матеріали з історії та етнографії.

Твори С., які складають чотири об’ємні рукописні томи, зберігаються в домашньому архіві

відомого фольклориста та літературознавця П. В. Лінтура.

Іменем нашого земляка названо вулицю в м. Ужгород.

Серед друзів та близьких знайомих С. – Є. Фенцик, П. Чучка, А. Павлович, М. Гомичков, І.

Рошкович, С. Ханат, М. Потрадов, І. Мураній, А. Добрянський, І. Раковський, К. Злоцький, Й.

Рубій, П. Азарій, М. Валковський, І. Мондок, В. Ґебей, І. Дешко та ін.


***

ЖИВА СИЛА

, з політичного кредо І. Сільвая

Життєва сила малюсінького угроруського народу полягає не в політичній його свідомості, від якої

він за власною незначущістю не може нічого придбати, не може нічого й втратити, а полягає в

єдності мови й літератури, в єдності обрядів церковних.

ЄДНАЄ МОВА, з книги І. Сільвая «Автобіографія»

За усього виснаження сил угроруського народу, є одна обставина, яка його охороняє від кінцевого

зникнення. Його мова є мова велетенського народу, література якого стоїть на рівні інших

культурних народів Європи, і має силу в міру своєї величі в культурному стані йти уперед

величезними кроками.


БАТЬКО ПРОГРАВ МАЄТОК У КАРТИ, з інтернет-порталу «Колиба»

Шлях І. А. Сільвая в літературу був складний, суперечливий, що було зумовлено як характером

письменника, так і тогочасним становищем. Письменник народився в родині Антонія Сільвая та

Катерини Легези. Існує думка, що батько був з Угорщини і жив у Марія-Повчі, де програв у карти

родовий маєток і був змушений переселитися в Сускове.

Іван Сільвай був третьою дитиною у сім’ї, але єдиним сином, і тому батько приділяв йому

особливу увагу.

…Сільвай-батько свято дотримував народні традиції та звичаї, прагнучи прищепити їх синові.

Майбутній письменник ріс серед простих сільських дітей.

З раннього дитинства у Сільвая зародилася любов до рідного гірського села, до його жителів. Тут

у його уяві народжувались романтичні казкові світи…

…Отець Антоній був впевнений, що «музика, спів і взагалі мистецтво дуже діють на

ушляхетнення серця людського», а тому вирішив навчити сина грати на скрипці та флейті.

Мабуть, прагнучи дати синові високу музичну підготовку, Сільвай-батько не лише сам навчав

сина, а й відвів його до відомого у той час музиканта Костянтина Матезонського, російського

емігранта, організатора та керівника єдиного поліфонічного хору («Гармонія», 1837) у тодішній

Австро-Угорщині.

…Більшість творів І. Сільвая опубліковано під псевдонімом Уріїл Метеор («Уріїл» – «господнє

полум’я»). Але псевдонім він взяв не з цензурних міркувань, бо вся тогочасна інтелігенція

Закарпаття знала, хто такий Уріїл Метеор. Навіть розгніваний єпископ С. Панкович, який

проводив антиукраїнську політику, після появи «Крайцерової комедії» в газеті «Світ» (1870)

відразу викликав Сільвая як автора «пасквільного» твору.

Свій псевдонім І. А. Сільвай створив суто як будительський, вкладаючи в нього ідею про своє

високе покликання – освітити шлях народу, повести його до кращого життя.

У творчості І. А. Сільвая відчутні традиції як місцевої літератури (Духновича, Павловича), так і

угорської (Верешмарті, Петефі, Арань) та російської (Гоголь, Пушкін, Кольцов, Лермонтов).

Літературна спадщина Івана Сільвая – одне із найпомітніших явищ літературного процесу

Закарпаття, проте належної уваги до його літературного спадку не виявлено, значна частина його

творів так і залишається невідома широкому читацькому загалу.


ВИВІСКИ УКРАЇНІЗУВАЛИ, з доробку М. Прокола «Авантюра галицьких самостійників на

Закарпатській Русі»

Буде не зайвим сказати кілька слів про те, як чехи з першого ж дня приєднання Підкарпатської

Руси (так офіційно називалася Закарпатська Русь) до Чехословаччини, почали українізувати наш

край.

…У моєму рідному селі мав місце такий випадок. Марширували по вулиці діти міської школи

(неповної середньої), між якими знаходився і я, зі своїми вчителями і співали пісню, у якій були

слова: «свою рідну Україну навіки залишив». Ніхто інший, як дрібний чеський чиновник Носек,

зупинив нас і крикнув: «Tady neni Ukrajiny, zde jest Роdкаrраtsк Rus». Ніхто з учителів не

заперечив, навпаки, коли ми віддалилися від місця інциденту, до нас підійшов директор школи –

галицький самостійник Дем’ян Гадяк – і наказав, аби у майбутньому цю пісню на вулицях села

співали так: «свою родну Русску землю навики залишивши».

… Уряд Волошина... початок гарячкову діяльність. В першу чергу наказав українізувати вивіски

на магазинах, – вони всі були єврейськими.


СЯМ-ТАМ ЗНАХОДИМО НАРОДНИЙ СТИЛЬ, з книги А. Волошина «Спомини»

Відповіді на напади мадярських газет доводять, що газети були під строгим наглядом влади,

особливо в 1870 р. Так, напр., у 1 числі 1870 р. відповідає Уріїл Метеор будапештській газеті

«Magyar Allam», котра в 306 числі писала, що ужгородський «Світ» і львівське «Слово»

матеріально підпирає «Московський благодійний комітет», і «що вони з москалями однієї віри і

що русинській язик – правдивий руській язик».

Язик «Світа» не був ні чисто великоруський, ні церковнонародний (як у Лучкая, Духновича,

Кутки), а мішанина церковщини і великорусичі з дуже малою домішкою народної мови. Проти

сього і виступають поєдні дописователі.

Сям-там находимо доста чистий народний стиль. Газета не знала розогріти свою публіку, хотя й

була єдинственним органом русинів на Підкарпатті...


ЩЕ Й З НОТАМИ, з замітки В. Зубача «В Україні з’явився збірник «Богородицькі пісні»

Радісно, що найбільшим в Україні тиражем (так ще й з нотами)… вийшли «Богородицькі пісні» у

видавництві «Закарпаття». Тексти і мелодії записав протягом останніх десяти років знаменитий

фольклорист, кандидат філологічних наук Іван Хланта.

... Пісні ці сповнені натхненної шляхетності і щиросердечної краси.

…Не всі вони рівноцінні за художньою майстерністю. Це залежало від обдарованості творців.

Однак чимало Богородицьких пісень свідчать про дійсний талант.

…»Богородицькі пісні» – перша в незалежній Україні спроба повернути людям хоча б маленьку

частину найбагатшої духовної спадщини, накопиченої нашими предками протягом століть.

Відзначимо, що перший систематизований збірник українських духовних пісень з нотами –

«Богогласник» – з’явився в Почаєві 1790 року, а перевидавався в 1805, 1821, 1850 р. Він був

широко відомий і на Закарпатті. Інші видання були рукописними.

У минулому столітті вперше духові пісні на Закарпатті були опубліковані (на жаль, без нот) у

збірнику «Пісенник, або Збірник пісень, котрих співаємо у дні свят і святих, а також пісень

покаянних і надгробних». Збірник склав і підготував до друку священик Уріїл – він же

письменник Іван Сільвай.


УКРАЇНСЬКА – НЕ ДІАЛЕКТ РОСІЙСЬКОЇ, з статті О. Каревіна «Чортовиння під

українським соусом»

Як відомо, усі східнослов’янські племена, які населяли Київську Русь користалися однією

російською мовою і, приїхавши в Суздаль, Смоленськ чи Новгород галичанин, у перекладачі

потреби не відчував. Початок мовному розколу поклав поділ політичний. Польсько-литовське

панування, яке встановилося в Південно-Західній Русі з ХІ століття, сприяло поступовому

ополяченню населення. Місцеві говори все більше поповнювалися польськими словами. Так

виникли відмінні від розмовної мови мешканців Північно-Східної Русі західноруські прислівники

– білоруське і малоруське.

Потрібно зауважити, що назви «Мала Русь», «Малоросія» не є чимось образливим, як це

затверджує сучасна пропаганда. …Назви ці позначали територію первісного розселення

російських племен (за аналогією «Мала Греція» – місце зародження грецької цивілізації і «Велика

Греція» – острови, на які греки розселилися пізніше; «Мала Польща» – батьківщина польської

нації і «Велика Польща» – місця подальшого розселення).

Але й оформившись в окремі діалектні групи, говірки Малоросії, Великоросії і Білорусії

залишалися різновидами однієї мови.

…Українці, як і великороси, мали всі підстави вважати російську літературну мову рідною. Такою

вона і була. …»В часи котляревщини, гулаківщини, артемівщини і т. п. українська література була

лише провінційною літературою, додатком до російської, це була література гопака, горілки, дяка

і куми. Цього характеру українська література не позбавилася навіть у часи Шевченко, Куліша,

Марко Вовчка й інших» – змушений був визнати навіть такий палкий прихильник українізації, як

М. Скрипник.

…Таким чином, уже в ХІХ ст. російсько-української двомовності в Україні не існувало.

Літературна мова і народні говірки мирно співіснували, залишаючись лише різними ступенями

розвитку тієї самої російської мови.