Авантюрист [Марина та Сергій Дяченки] (fb2) читать онлайн

Марина та Сергій Дяченки Авантюрист

Розділ перший

Серед снігів у забутій Небом хатинці не жеврів жоден вогник; замість каміна темніла свіжа мурована кладка. Він сидів, натягнувши на вуха вовняну шапочку, і чекав сходу місяця. Маленьке віконце світліло товстою кіркою паморозі — його скрижанілим подихом.

Завивання вітру в коминковій трубі. Віддалене виття вовків.

Він був сам-один посеред засніженої пустелі, посеред білого лісу, посеред вимерзлого світу; було холодно, і він мріяв зігрітися.

Кінець-кінцем білий місячний промінь ліг на віконце знадвору. Холодні візерунки набули форми й об’єму; місяць піднімався чимраз вище, й крижана картина оживала та змінювалася.

Тенета ледь помітних ліній. Різнобарвні стрічки, тугі, наче змії; біле віття мертвих дерев. Біла шерсть неіснуючих звірів. Важке, сповнене снігом колосся.

Він примружив сльозаві очі. Звуки; голоси звіддаля. Тіні-Обличчя. Переплетені трави. Сокира ката на порожній пласі; реготлива юрба, цівка піску, що збігає по сходах, золотавий блиск…

Він подався вперед.

Золота пластина з фігурним прорізом. Жовтий метал, укритий багатьма пластами могутності, так само, як укрита шар за шаром грудка снігу чи як хлібний шмат, одягнений у масло, й у мед, і в сир…

Золота пластина, виросла до розмірів гігантських дверей. Проріз, що перетворився на високий прогін; і завмерла у просвіті людська постать.

Сизе дитя у колисці. Голий малюк із трьома пуповинами замість однієї.

Три обличчя. Старше, молодше на крихту і третє, хистке, наче занесене піском. Три жінки.

Три нитки. Три корені. Три дороги.

Він подався вперед.

Місяць згас, з’їдений випадковою хмарою; танок тіней на склі обірвався. Натягнувши ще трохи вовняну шапочку, він відкинувся на спинку крісла й у знемозі заплющив очі.

Хай він не знає, де шукати, — але сьогодні перед ним уперше постав предмет його пошуків…

За тьмяними шибами жив своїм життям засніжений ліс і металася поміж нагими стовбурами гола, скрижаніла луна віддаленого вовчого виття. А тоді долинув інший звук, неголосний і мирний, химерний і жахаючий.

У віконце стукнули. Знадвору.

Він здригнувся. На біле непрозоре скло впала тінь.

Випадковий мандрівець? Серед ночі? Серед лісу? Тут?..

— Чуєш мене?

Голос не був ані застудженим, ані втомленим.

— Ти впевнений, що воно того варте? Що це потрібно тобі?

Крізь шар інею потроху проступали риси обличчя. Відтіля, ззовні, дивився кощавий старий з лихими, пильними очима.

— Ти впевнений, що?..

— Наді мною нема твоєї влади, Мандрівцю, — глухо мовила людина у вовняній шапочці.

— Ти впевнений?..

Страх охопив його чи інше почуття — але, намацавши у темряві палицю, він, коротко змахнувши, запустив її в запушене памороззю скло.

Із дзенькотом приснули навсібіч осколки. Стрибнув в обличчя крижаний вітер; за вікном був ліс, була ніч, а ще гладкий незайманий сніг, біла скатертина, що й не пригадує навіть людських слідів.

Тоді він стяг свою шапочку, оголивши великий, лисий наче бубон череп. Ретельно витер холодний піт із чола.

Вітер жбурнув пригорщу снігу в розбите вікно.

Він мерз. Нестерпно. Нелюдськи.

Стіни пахли гнилим дрантям, і смолоскип тюремника мерехтів десь високо-високо, коли він — тюремник, а не смолоскип — вирік претензійно-врочисто:

— Безневинні, спокійними будьте, Суддя ж бо підтвердить вашу безвинність! Винні, те… ре… тре-мтіть, Суддя ж бо пе… про-зрить ваші душі до глибіні задумів і покарає нещадно!

Слова були завчені, а голос такий сиплий і пропитий, що навіть тут, на дні кам’яного мішка, мені привидівся сивушний запах з надр віщаючої горлянки.

— Тож хай здійсниться правосуддя! — виголосив тюремник значуще. Постояв хвильку, милуючись нашими задертими обличчями, а потім забрязкотів засувами, заскрипів лебідкою — і грюкнув над Судною камерою залізною кришкою. Наче супову каструлю накрив.

— Світле Небо, порятуй, захисти, — застогнав у темряві злодюжка. — Ой, не буду більше, ані пальчиком, ні грошика не візьму, лиш помилуй, ой…

Решта мовчали.

Мовчав одноокий розбійник, спійманий у лісі багацько місяців тому, котрий очікував Судної ночі мало не півроку. Мовчав старий, такий благопристойний на вигляд, що хоч цукром посипай, а звинувачуваний, між іншим, у зґвалтуванні й убивстві дівчиська-робітниці. Й єдина в камері жінка теж мовчала — я й не знав достеменно, за що спустили її до цієї ями.

— Урятуй, світле Небо… Я більше не буду… — пхинькав злодюжка.

Очі потроху звикали до темряви. Старий стукав, як дятел, намагаючись видобути іскру зі свого кресала. Розбійник сопів. Густе застояне повітря в камері, наче смола в цебрі, — завмерло нерухомо, ні подуву, ані слабенького протягу, подумалося, що скоро втоплюся в цих ароматах — вогкість, гниле шмаття, розбійник смердить, від дамочки тхне немитим тілом укупі з солодкими парфумами, та іще, напевно, штучка…

Запахи стікалися й стелилися на кам’яну підлогу. Намацуючи рукою стіну, я знайшов дальній куток і, не наважуючись сісти, притулився до вогкої стіни.

— Тут свічі! — радо повідомив старигань. — у КУТІ приліплені… Подивіться, пане, а у тім кутку свічечок нема?

«Пане» — це, ймовірно, до мене.

— Горді вони, — сухо кинула жінка. — З нами, черню, не розбалакують… А ось як прийде Суддя, як впарить їм по саму маківку!

Злодюжка застогнав голосніше. Хтось — схоже, розбійник — спромігся ткнути його кулаком під ребра. Стогін миттєво стих.

— Язичок прикусила б, — м’яко порекомендував розбійник жінці. — А тобі, думаєш, не впарить?

— Я невинна, — з достоїнством заявила ув’язнена. — Мені ж бо що, мені боятися ні-ічого…

— А я на базарі гаманець поцупив, — трагічним шепотом зізнався злодюжка. — Й іще гусака… того тижня… і продав… і ланцюжок… у череваня… витяг…

Одна, а за мить друга, спалахнули дві свічі. І якось відразу стало тісно — ніби кам’яні, тьмяно поблискуючі стіни дружно зробили крок уперед. А залізна стеля — супова кришка — опустилася з наміром улягтися на наші голови.

— А як невинна, — розбійник примружив своє єдине чорне око, — то нащо під Суд трафила?

— Цим заразам аби лишень людей хапати, — жінка, як виявилось, уже доволі підтоптана повія, зарозуміло повела плечем. — Суддя розбереться.

— Аякже, — з лиховісною усмішкою підтвердив розбійник. Злодюжка заплакав, перераховуючи свої гріхи:

— І торік… з візка… два мішки… й на базарі… знову-таки гаманець… і купцеві… та й у мамаші…

Худий і гостроносий, годків так шістнадцяти, ступивши на шлях покаяння, він уже не міг зупинитися. Спогади хлопчачі сягали все далі й далі в дитинство — ось-ось пригадається йому льодяник, украдений у молодшої сестри в п’ятирічному віці…

— Добродії, — дідок кашлянув. — Я, може, невчасно… але, власне… Правосуддя — не справа привидів. Що, власне, пан Суддя може…

— Помовч, га, — у голосі розбійника виразно продзвенів розпач.

— Попався — то хоч помовч…

Старигань уперто прикусив безбарвні губи:

— Я, добродії, говорив зі сторожею… Найбільший мужлай розговориться, якщо підібрати до нього підхід… І добродії тюремники зізналися, що за весь час… років двадцять… жодного разу не було випадку, щоб… у цій камері щось таке трапилося. Усі, хто ввійшов сюди звечора, уранці виходять живі-здоровісінькі та йдуть собі хоч на край світу… Тобто було якось, років п’ять тому, коли загнувся зі страху — так, добродії, з ким завгодно може трапитися, особливо якщо полохливий…

— До сивого волосся дожив, — докірливо зітхнула жінка, — сивину розвісив, а не знаєш, що Суддя…

І затнулася. Мені спершу здалося, що це розбійник якось по особливому зиркнув на неї — але ні, той у підлогу дивився, проте жінка замовкла, наче поперхнулась, і навіть запах солодких парфумів втратив упевненість і послаб. Чи мені привиділося?..

Р-рогата доля. Невже цей старигань насправжки когось задушив?..

— Молодий пане, — дідок піймав мій погляд і притулив кулачки до серця, — ось ви, як людина пристойна і, без сумніву, освічена… Чи можуть привиди якось втручатися в справи людські? Тобто, звісно, вони можуть пророкувати й усяке таке, але правосуддя, як мені здається, настільки людське заняття…

— Ти порішив дівку, чи ні? — тужливо поцікавився розбійник. — Як ні, то одне… а ось якщо…

Дідок обурено звів брови, але цього видалося йому недостатньо, й тоді він сплеснув руками і заметляв головою, всім своїм виглядом демонструючи, наскільки дурні й необґрунтовані подібні обвинувачення. Жінка похмуро посміхнулася:

— А раз безневинний… Чого сіпаєшся?

— Я не з вами розмовляю, — образився дідок.

Він думав, що бесідує зі мною. І дарма — бо я з ним розпатякувати не бажав.

Я втомився. В’язниця зі смердючими матрацами… Я не наважувався до них доторкнутися й спав на голій лаві, а сусідам по камері не треба було більшого задоволення, окрім як піймати на собі вошу й перепровадити мені під сорочку. Їм видавалося кумедним, що я боюся вошей…

Але ж минув усього тиждень. Подумати лишень, мене могли б схопити ще два місяці тому, і я просидів би ці два місяці, а то й три чи чотири, чекаючи Судної ночі, як ось цей розбійник, і потоваришував би з вошами, вони б у мене танки витанцьовували на долоньці…

Добре, що в Судній камері немає матраців. А втекти з вежі, як подейкують, неможливо. Тому що розвідний міст заледве не обвалюється під вагою сторожі, а в обвідному рову вони вивели якусь бридку тварюку, ні за що на світі не плавав би я в цьому рову… Рогата доля.

— Молодий пане, — старий з розумінням посміхнувся. — Людину пристойну все це повинно страшенно пригнічувати… Мене, наприклад, гнітить — вогкість, сморід… Але насправді нам небачено пощастило. Вже завтра ми будемо вільні, наче птахи.

Злодюжка схлипнув:

— А Суддя?

Дідок тонко посміхнувся. Це була поблажлива посмішка людини, котра знає чи не найбільше.

— На ранок нас відпустять. — Тонка стареча рука по-батьківськи лягла на потилицю злодюжки. — Не пхикай, малий. І так сиро.

Жінка фиркнула. Розбійник мовчав.

Стояла мертва тиша й у всій вежі; певно, сторожа на стінах ходила навшпиньки, обмотавши чоботи ганчір’ям. І чергові на мосту переглядалися, прикриваючи долонями вогники ліхтарів: тс-с… Судна ніч…

Я все-таки не витримав і, підібгавши під себе ноги, всівся на холодну підлогу. Завмер. Привалився спиною до стіни.

Скоріше б. Що би там не було — ліпше хай процедура скінчиться якнайшвидше… Звичайно, якщо опівночі в стіні відкриється потайний хід і відтіля вибереться переодягнений у привида начальник сторожі… Було б кумедно, але чомусь не віриться. Не так просто.

У камері щомить холоднішало. Притихлий злодюжка тулився до старого, з другого боку норовила підсісти жінка, вона хоч і заявила про свою невинність, але дрижала все сильніше, і не лише від ознобу. Розбійник поки тримався осторонь — але хмурнішав чимраз сильніше, і час від часу оглядав камеру, і тоді я зустрічався з ним поглядом.

Розбійник не вірив старечим добросердим словам. Він знав за собою багацько такого, за що не те що Суддя — найпослідущий сільський староста без жодних вагань одправить на шибеницю.

— Ліпше б просто повісили, — від звуку його голосу я здригнувся. Ми, виявляється, думали про одне й те саме.

— Ліпше б просто повісили, — вперто повторив розбійник, дивлячись повз мене. — Судили б… за що знають… а так — відразу за все…

Він зітхнув; від цього подиху затанцювали вогники свічок. Злодюжка схлипнув знову, жінка покусала губи, в очах старого промайнув неспокій — і відразу зник, на зміну йому не забарилась терпелива усмішка:

— Ніхто про тебе не знає стільки, скільки ти сам… І нічого? Не катуєшся? Живеш?

Я сплів пальці. У кам’яному мішку було холодно. Страшно холодно. Страшенно.

Звуть мене Ретанаар Рекотарс. Тиждень тому я кинув це ім’я в обличчя людей, котрі заарештували мене. Потім назвав іще раз — у тісній суддівській конторі. Мені здавалося, цього досить — а тому решту часу просто мовчав. Не розтуляв рота — остання гордість нащадка родини Рекотарсів…

Цьому простолюду моє ім’я не сказало нічого. Анічогісінько; вони байдуже вивчили мої документи, і щораз, коли брудні пальці торкалися Грамоти, мені здавалося — обмацують мене самого.

Що? Великий Маг Дамир, від якого корениться славетний рід Рекотарсів? Що? Барон Химеціус? Закарлючки на старому папері, але ж мої тюремники заледве вміли читати…

Я мовчав у відповідь на абсурдні обвинувачення. Я німував, коли мене підселили в камеру до вошивих волоцюг. Коли мене вели на Суд, я мовчав теж…

А тепер, у холоді та тривожному чеканні цієї ночі, мені здалося, — якщо вуста мої не розтулить, слова знайдуть собі другу дорогу. Полізуть, у найкращому разі, з вух.

— А що, — спитав я чужим хрипким голосом, — кому Суддя вирок оголошує? Засудженим? Щоб вони, слід вважати, своїм ходом до ката бігли й вирок той йому на вушко повторювали, так?

Нікого не здивувала моя раптова балакучість. Розбійник втяг голову в плечі — цей курячий жест виглядав украй недоладно для його кремезної статури, єдиного ока і чорної бороди.

— Суддя — він сам по собі й кат, — жінка нервово роззирнулася, як перед цим роззирався розбійник. — Він як присудить — так і буде, це вже точно… Донесли на мене, начебто я того купця отруїла. Та не морила я, ні, його грець побив, я тільки грошики потім позбирала…

І вона теж втягла голову в плечі. Я спіймав себе на невиразному бажанні зробити те саме.

— А вас, молодий пане, у чому обвинувачують?

Просте й доброзичливе запитання. Ще не дослухавши його до кінця, я виявив раптом, що підборіддя моє погордливо підняте. Дідусь зніяковів:

— Ні-ні… Я не хотів, що ви…

— Суддя відразу побачить, що я невинна, — швидко повідомила жінка. — Немає моєї провини в його смерті, ні, немає!..

— Не плещи язиком, — м’яко порадив старигань. — Хіба є докази, що ти труїла? Яди у тебе знайшли? Чи в того небіжчика трунок в животі відшукали? Або бачив хто, як ти його труїла, га?

Жінка хитнула заперечливо головою.

— Докази! — старий звів тонкий довгий палець. — Якщо доказів жодних…

— Дурень! — хрипко прошепотів розбійник. — Суддя… Він…

Жінка відкрила була рота, аби щось сказати — але осіклася. Й усі, як по команді, замовкли; у Судній камері запанувала тиша, гостроносі вогники свіч на якийсь час завмерли нерухомо, і я відчув, як по шкірі продирає мороз.

Здається, нагорі скре-гот-нула лебідка. Тюремник?

Залізна кришка лежала грузько, дихати ставало все важче, вони заморять нас, як пацюків, може, в цьому й полягає справедливість Судної ночі?!

— Тихо, — прошепотів розбійник, хоча всі й так сиділи, затамувавши подих. — Тихо… Тихо…

Поруч із моїм обличчям повзла по мокрому каміняччі сива мокриця із прозорим черевцем.

Язички свічок здригнулися. Заколихалися, але не різко, як від протягу, а плавно, болісно, наче водорості на дні. Я встиг помітити, як перемінився на лиці розбійник, як витяглася замурзана фізіономія злодюжки, як жінка звела руки, начебто закривалась від кинутого в обличчя каменя; всі вони, уже не приховуючи страху, кинулися до дідка, шукаючи в нього допомоги й підтримки, лиш я залишився на місці, припечатавшись спиною до каменю, до псів холоднючого каменю — таким само холодним буде мій власний надгробок…

Свічі згасли. Втім, у них уже не було потреби.

Він стояв посеред камери; першої миті мені здалося, що він безтілесний і крізь складки його одіяння просвічує протилежна стіна, а короткі ноги не торкаються підлоги. Можливо, спершу так воно й було — але вже за секунду він стояв, розставивши ноги в грубих селянських черевиках, і був настільки ж реальний, як я, як розбійник, як злодюжка, як мокриця на стіні.

Я судомно пошукав очима потайні двері. У молочно-білому світлі, яке перетворило камеру на щось на кшталт кам’яної дійниці, стіни усе ще залишалися настільки ж глухими й неприступними. Ні щілинки. Ні шпари, куди прийшлий привид міг би вставити свій примарний ключ…

Утім, хіба він привид?!

Він не виглядав старим. Маленьку голову покривала важка сива перука, кволе тіло тонуло в пишних фалдах суддівської мантії, величезні черевики видавалися гирями, якорями на тонких, як у павука, затягнутих у чорні панчохи ніжках. Страшним він теж не вбачався — ні страшним, ні величним, але ж навіть сільський староста, ведучи суд, намагається виглядати поважнішим і розумнішим, ніж зазвичай…

— Здрастуйте, добродії.

Від звуку цього голосу мене пройняв холодний піт.

Ненавиджу скрегіт заліза по склу. Не зношу тихий тріск павутини, що рветься; голос Судді ввібрав у себе всі ці звуки, ледь відчутно ввібрав, але так, що мені схотілось заткнути вуха.

Злодюжка скорчився на кам’яній підлозі, щосили притискаючи руки до живота. Жінка гикнула. Старий сидів нерухомо, спокійно сидів, неначебто в себе вдома, але одноокий розбійник тулився до його коліна, а тому вся компанія виглядала дико. Фальшиво виглядала, як на луб’яній картинці з зображенням життя якогось там доброго пустельника…

— Що ж, — Суддя озирнувся, ніби вибирав місце позручніш, відступив до стіни, привалився до неї плечима й схрестив руки на грудях. — Ось так я нібито всіх бачу…

У нього було маленьке темне обличчя з голим підборіддям і тонким гачкуватим носом; пасма сивої перуки недбало спадали на чоло, а з-під них поблискували, наче дві чорні шпилькові голівки, маленькі оченята.

— Добродії, кожного з вас привела сюди його власна велика неприємність… Що ж, почнімо.

— Вислухайте! — плутано почала жінка. — Я розкажу, я… вислухайте, я не…

— Не слухатиму, ні.

Під гострим поглядом Судді язик ув’язненої благополучно приклеївся до піднебіння. У пошуках підтримки вона вп’ялася в одяг стариганя, котрий і сам уже не виглядав настільки миловидо — зсірів дідусь, а в молочному світлі скорого Суду його блідість здавалася ну цілком уже паперовою.

Я грів своєю спиною стіну — й ніяк зігріти не міг. Наче крижана брила опинилася за моїми плечима, скоріше я заледенію, ніж вона прийме від мене хоч дещицю тепла; я чекав своєї долі сам-один як палець, як і личить нащадкові роду Рекотарсів. Це кепсько — самотність у таку лиху мить. Нехороше слово — «почнімо». Почнімо, каже цирульник, беручись за кліщі для виривання зубів. Почнімо, кидає лікар, нагостривши ланцет. Почнімо, басить учитель, виловлюючи в діжці різку… Почнімо, прорік Суддя. Мене звуть Ретанаар Рекотарс. Рід мій славен вельможами й магами. Грамота, що її я зберігаю у своїй дорожній скриньці, видана моєму прадідові по чоловічій лінії моїм прапрадідом по жіночій лінії як віддяка за порятунок околиць від лютого дракона, яким, тобто рятунком, ясновельможний барон Химеціус зобов’язаний Магові з магів Дамиру, в якого сам Ларт Легіар був свого часу в служках…

У дитинстві я порізав руку, прагнучи побачити у своїх венах блакитну кров.

А тепер ось сиджу навпочіпки у кутку сирої смердючої камери, і якийсь там Суддя, що явився зі стіни, збирається повісити мене за гріхи. І передовсім, імовірно, за останній — не дарма так оскаженіли міські стражники, наздогнали мене вже на великій дорозі, зняли з диліжанса й притягли в цю кляту в’язницю…

— Я не слухатиму, — повільно повторив Суддя. — Говорити нам нема про що, ви й так усе вже сказали, і зробили, слід зазначити, чимало… Що ж до тебе, жінко, то обвинувачення в убивстві безпідставне. Ти не вбивала того чоловіка, котрий місяць тому помер у твоєму ліжку.

Усі, хто перебував у Судній камері, — крім хіба самого Судді, — зі свистом втягли в себе повітря. Потім старий захекався, злодюжка вискнув, розбійник засичав крізь зуби, а жінка так і завмерла з переповненими легенями — кругла, як міхур, червона, з божевільними від щастя очима. Мовчала, червоніючи щомить сильніше, і наче не наважувалася видихнути.

— Щодо решти, — до скреготливого Суддівського голосу додалися глузливі нотки, — твої провини годі й перерахувати, ти пограбувала померлого, ти заробляла тілом… Знай же: з сьогоднішньої ночі обійми будь-кого з чоловіків приноситимуть тобі муки. Прагнеш займатися колишнім ремеслом — продовжуй, сама твоя робота стане тобі покарою… Я сказав, а ти чула, Тисо на прізвисько Матрацниця. Це все.

Жінка, здавалось, забула, як видихають повітря. Обличчя її з червоного потихеньку ставало пурпурним, а по тому й ліловим; ніхто не здогадався шльопнути її по спині, виштовхнути назовні застряглий у горлянці Вирок.

Ніхто навіть не глянув на неї. Усі думали лиш про себе, і я теж.

Суддя перемінив позу — глухо стукнули об камінь важкі черевики. У фалдах мантії на секунду мелькнув золотий масивний ланцюг — і відразу зник, з’їдений оксамитом.

— Хто бажає вислухати наступним? — Суддя вже відкрито посміхнувся, маленька голова гойднулася, перука остаточно з’їхала на очі. Той поправив його недбалим жестом, як поправляють шапку. — Може ти, Кліві Млинарятко?

Злодюжка сіпнувся. Підхопився, відразу впав навколішки, проповз кам’яною підлогою до черевиків Судді й затяг жалібну пісню:

— Я-a… ка-а… ю-ся… кра-асти… — Талановитий парубійко. Міг би заробляти на життя голосовими зв’язками.

— Крав, — байдуже підтвердив Суддя. — Докрадешся коли-небудь до петлі… Втім, ні. Тепер чужі монети палитимуть тебе, як вогонь. Коли тебе й повісять, то за щось інше… Я сказав, ти чув, Кліві. Це все.

У Судній камері знову запала тиша. Я пошукав поглядом мокрицю — та зникла.

— Тепер ти, — Суддя знову переступив з ноги на ногу, погляд його тепер зупинився на розбійникові. І до якого ж жалюгідного стану можна довести плечистого лютого чолов’ягу — де це бачено, щоб лісовий душогуб корчився від страху, як дівча з притулку…

Суддя замовк. І досить довго німував, розглядаючи перекривлену розбійницьку фізію, потім протяг задумливо:

— Дивна ти людина, Ахаре на прізвисько Жабник, на кожну твою провину по три пом’якшуючі обставини… Оскільки людей ти заморив, бути тобі страченим… — Камерою пройшло здавлене зітхання. — Але ти шукав і терзався, — Суддя задумливо схилив білу перуку до чорного плеча. — Ти милував… а тому дається тобі місяць перед стратою. Я сказав, а ти чув, Жабнику. Це все.

Розбійник мимохіть підняв руку до пов’язки, до місця, де було колись око. Та так і залишився сидіти — у позі людини, осліпленої яскравим світлом.

Суддя знову поправив перуку — хоча потреби в тім не було жодної. Провів по кам’яній підлозі носаком важкого черевика, гучно зітхнув, і гострячки його очей уп’ялися в мене.

Чому я не проковтнув власний язик — не розумію дотепер.

Темне личко Судді скривилося, як від кислого, він напіврозтулив рота, збираючись щось сказати — але саме тоді миловидий старий сіпнувся, немов у нападі падучої, і погляд Судді сповз із мене, наче важка комаха. Пересунув через всю камеру — туди, де ще нещодавно тулилися один до одного мої мимовільні сусіди. Тепер кожен із них був сам по собі — жінка все ще намагалася виштовхати з легенів зайве повітря, злодюжка кліпав мокрими очима, не знаючи, радіти йому чи плакати, розбійник відсунувся вбік і сидів, закриваючи порожню очницю від молочно-білого світла цієї довгої, цієї Судної ночі. Дідок залишився на самоті — і обличчя його було навіть біліше, ніж пишна перука Судді.

«Чи можуть примари якось втручатися в справи людські?» Видно, милесенькому дідусеві саме час про це довідатися. Бо Суддя забув про мене — темне лице його стемніло ще більше. Тонкі губи зникли, залишивши на місці рота вузьку безжальну щілину.

— Ти, Коху, хоч собі не бреши. Не дури себе, що викрутишся. Не вдасться, і не сподівайся.

— Наклеп, — нечутно кинув старий. — Наклеп, донос, доказів немає жодних… Гуляща вона була, і хвора до того ж, наклеп…

Суддя підняв гостре підборіддя. І якось відразу з’ясувалося, що маленька постать під білою перукою відкидає тінь відразу на чотири боки, й усі ми сидимо в цій тіні, тож мені здалося, що сиве волосся перуки зараз заб’є мій роззявлений рот, не дасть дихати…

Я закашлявся. Мара відступила. Суддя усе ще стояв біля стіни, маленький і чорний, на павучих ніжках, і лиховісне мовчання Судної камери порушувалося тільки моїм непристойним кашлем. Уже вкотре мені випадало поперхнутися у саму непідходящу хвилину, коли годилося б зберігати тишу…

— Ти, Коху, поплатишся скоро і жахливо. Серце твоє вигнило, цвіль залишилася та картонна видимість — смерть тобі люта у двадцять чотири години. Я сказав, а ти чув, ювеліре. Це все.

— Наклеп, — уперто повторив дідуган. Жінка тихенько заскиглила, закриваючи рот долонями, злодюжка рачки відбіг у дальній від старого кут — та так там і лишився.

Погляд Судді знову переповз через всю камеру — тепер уже назад. Я знав, куди його дорога, і коли дві чорні голки зупинилися на мені, то поперхнувся знову.

Суддя чемно дочекався, доки я перекашляю. Стояв, погойдуючи маленькою головою в неосяжній перуці, мені подумалося, що він схожий на гриб — із тих, що ростуть у темряві, на вогких стінках підвалів.

— Ретанааре Рекотарсе…

Я здригнувся. У вустах лиховісного гриба-зморшка моє родове ім’я звучало дивно. Здавалося, що Суддя хитромудро вилаявся.

— Путь-доріженька твоя у твань, Ретане. Ти вже в багнюці по пояс — а там і в крові виваляєшся… Збирач податей повісився на воротях, хтось скаже — по заслузі, але смерть його на тобі, Ретане. Ти той-таки розбійник — де лісовий душогуб просто перерізає горло, ти плетеш зашморг жорстоких вигадок. Рік тобі гуляти. По закінченні строку будеш страчений… Я сказав, ти чув, Ретанааре Рекотарсе. Це все.

Усю його промову — неквапливу, нарочито байдужу — я запам’ятав дослівно, зате зміст її першої миті до мене не дійшов. Я сидів біля слизької стіни, кліпав очима, як до цього злодюжка, і здивовано перепитував сам себе: це мені? Це про мене? Це зі мною?!

Суддя помовчав, обвів повільним поглядом колишніх підсудних, що стали тепер засудженими; здалося мені, що чорні, заховані за білими буклями очі затрималися на мені довше, ніж на решті.

Чи кожному з нас так здалося?

А потім він повернувся до нас спиною. Чорна мантія була добряче потерта й лисніла на плечах.

І крок — крізь стіну; мені до останньої миті ввижалося, що він розіб’є собі чоло.

Бо ж він не був примарою. Або я нічого в цій справі не петраю.

Суддя пішов, і біле молочне світло всохло. Настала темрява.

Вранці — хоч у підземеллі, здається, немає ані ранку, ані вечора — за нами прийшли. Тюремник виглядав задоволеним і гордим — так, начебто це він уміє ходити крізь стіни й порядкувати чужими долями. Перший зі стражників, сивий і жилавий, супився й дивився в підлогу, зате товариш його по службі, веселий молокосос, здуру взявся про щось нас розпитувати. Старший ласкаво заїхав йому кулаком поміж лопаток, і юнак, захлинувшись слиною, усвідомив власну неправоту.

Під небом владарював ранок. Розбійник, піймавши обличчям сонячний промінь, часто задихав і осів на руки стражникам. Злодюжка по-дурному захіхікав; у мене самого стали ватяними ноги і не було бажання озиратися на старого й жінку, що крокували позаду. З натужним скреготом упав міст, нас повели над проваллям рову, над темною далекою водою з плавучими притопленими колодами — втім, придивившись, я зрозумів, що це зовсім не колоди, що слизьке дерево дивиться голодними очима, а втім, може, мені просто привиділося. Я надто швидко відвів погляд.

Нас вивели за ворота й залишили посеред дороги — серед пилюги, серед скрекоту коників, під безхмарним небом; ми проводжали стражників довгим поглядом, а потім, не змовляючись, сіли в траву. Точніше, це я сів, решта вчинили згідно з темпераментом: розбійник просто рухнув, злодюжка стрибнув, дідок обережно присів, а жінка упала навпочіпки.

Ніхто не поспішав іти — нібито вогкі стіни Судної камери дотепер відрізали нас від поля й дороги, від неба й коників, од можливості йти куди заманеться; довгенько ніхто не розтуляв рота. Чи то слів бракувало, чи то й так усе було зрозуміло.

— Руки закороткі, — нарешті вимовив старигань. Глухо й над силу.

— Дурню, — відгукнувся розбійник безнадійно. — Може, й короткі, а… дотягнуться…

— Нічого з нами тепер не станеться, — сказав злодюжка, посміхаючись широко. — Випустили вже… випустили.

Жінка мовчала — нещасна, скуйовджена, із запалими очима; втім, за білого дня виявилося раптом, що вона набагато молодша, ніж здалося мені спочатку.

Що за страх тримав нас разом? І чи страх? Чому, наприклад, я, який отримав назад свої документи й навіть рештки своїх власних грошей, — більшу частину з мене стягли «за утримання», за матраци й вошей — певно, це малося на увазі! — чому, будучи вільним, я не рушив відразу своєю дорогою, а сів у трактирі із цим набродом, з моїми товаришами по нещастю?..

Суддя сказав, а ми чули. Судна ніч збила нас у зграю — ненадовго, слід сподіватись. Але першим повернутися й піти не наважувався ніхто.

Найвеселішим був злодюжка — той звик жити сьогоднішнім днем, не днем навіть, а хвилиною: коли лячно, то трусися, а минув страх — лови життя за все, що потрапить під руку. Розбійник веселився теж — істерично й галасливо; безнадійність, що охопила його зранку, не витримала поєдинку з хмільним угаром, і після двох спустошених барил одноокий задумав піймати Суддю й утопити в нужнику. Дідок не пив — сидів на краю лави, делікатно поклавши на стіл гострий лікоть, і повторював, як шарманка, те саме:

— Привиди над людським життям не владні! Чуперадло сумирне — а ворон на городі лякає. Привиди над людським життям не владні! Опудало сумирне, а ворон… Привиди над людським життям… Ні, ні, не владні!..

На моє плече лягла рука. Ніс мій сіпнувся, піймавши солодкий аромат знайомих парфумів.

— Ходімо, пане, — мовила жінка. — Діло є.

Вона, певно, цілісіньку годину відмивалася біля колодязя, а потім дістала з торбинки ліпше плаття. Вологе волосся викладене було в подобу зачіски, бліде діловите обличчя здавалося навіть милим — у всякому разі, повію в ній виказували тепер лише парфуми. Надто вже нудотні. Надміру.

Повагавшись, я встав з-за столу; якщо я п’ю з розбійником і злодюжкою під белькотіння лиходія-дідка — чому б мені не прислухатися до ввічливого прохання чисто вимитої повії?

Ми відійшли в дальній кут; жінка пом’ялася, вирішуючи, ймовірно, як мене варто називати. До шляхетних панів личило б звертатися на «ви» — а як величати аристократа, котрий час від часу сидить у в’язниці нарівні з вошами й усяким набродом?

— Ви, це… Я купця не труїла, це він точно сказав, а ось решту… Пане, я ж не запитую, що ви таке накоїли, коли він смерть вам призначив через рік…

Я дивився в її круглі, блакитні, безневинні очі. Не репетувати ж бо на цілісінький трактир: заткнися, дурепо несосвітенна, що ти, к псам, патякаєш?!

Вона скулилась під моїм поглядом. Нервово закліпала:

— Тобто, це… Ювелір цей, він точно дівку порішив, я знаю… Тільки він повторює, що привиди безвладні, а я боюся, що таки так, і це… можна перевірити…

Вона замовкла, вичікуючи.

— Що перевірити? — тупо перепитав я.

— Є чи нема влади, — пояснила вона терпляче. — Коли вирок… якщо не лякало, що він бурчить, коли стражники не дурні… То ж перевірити можна, — вона знову очікувально замовкла, заглядаючи мені в очі.

Розбійник, закотивши єдине око, репетував пісню; все живе в трактирі забилося по кутках — околиці давно знали, що тут заливають пережитий страх «душогуби, котрих із Судної випустили». Цікавих зібралося чимало, але дурнів серед них не було — у сусіди до п’яного розбійника ніхто не напрошувався.

Я труснув головою.

Звична моя кмітливість кудись поділася — минула довга хвилина, перш ніж до мене дійшло нарешті, яким чином жінка збирається перевірити правдивість наших вироків.

Чим там Суддя її приголомшив, бідаку? «Обійми будь-кого з чоловіків завдаватимуть тобі муки»?

Жінка посміхнулася — зніяковіло, начебто вибачаючись:

— Ви, пане, не подумайте… нічого такого… потрібно лишень перевірити. Знати треба, а то чого він бовкає, що привиди безвладні, а мені ось покійна бабка розповідала…

Вона замовкла. Відкрите плаття майже не ховало від світу високий бюст; талія, не надто тонка, була безжалісно затягнута корсетом, а стегна під пишною спідницею здавалися крутими, як ретельно зварене яйце.

Мій оцінюючий погляд зустріли як згоду; жінка запосміхалася сміливіше й навіть примудрилася вкритися ніжним соромливим рум’янцем:

— Ви, пане… вродливий. У житті таких красунчиків не зустрічала. Я вже з хазяїном домовилася про кімнату…

Ну як тут не втішитися і не полеститися?

Я тужливо озирнувся на бенкетуючих. Пощастило — надали перевагу мені, спадкоємцеві Рекотарсів, а не п’яному розбійникові, юному злодюжці й сивому стариганю, що, коли вірити Судді, дівчат ґвалтує до смерті…

А, власне кажучи?.. Повія як повія. Навіть краща за решту — апетитна… І нещасна до того ж. Ось виявиться, що вирок Судді в силі — куди їй тепер?..

Мене сповнила хвиля огиди. Це вино змусило на час забути про сиву перуку на павучих ніжках, а тепер я раптом пригадав усе: і мокрицю на стіні, і звернену до мене повчальну тираду, і, власне, вирок, — я пригадав Судну камеру, і якась подоба інтересу, що прокинувся був у мені під час споглядання повіїних принад, зачахла, як троянда в пісках.

— Ти вже з хазяїном і про все інше домовся, — порадив я, відвертаючись. — А то за кімнату платити треба…

І, не озираючись, повернувся за своє місце за столом — поруч з розбійником, який спав рилом у грибному соусі, п’януватим злодюжкою й старим-ювеліром, котрий усе повторював, стукаючи пальцем по стільниці й поступово наливаючись жовчю:

— Привиди над людським життям не владні! Нічого й лякати… Опудало сумирне… Хирлявий страхопуд, аби лякати. Тільки ворон на городі відгонить…

Жінка образилася, але вигляду не показала. Крізь мутну завісу, що затягла світ після певної кількості випитого вина, я бачив, як вона підлещується по черзі до хазяїна трактиру, до працівника й навіть до кухарчука — але всі, долаючи спокусу, дають їй відкоша.

Та ж тут таких, як ми — засуджених — бачили й перебачили. Щораз після Судної ночі в цей трактир завалюється одурілий від несподіваної волі натовп…

Можливо, ці сторожко поглядаючі на нас люди, знають про вироки Судді куди більше за нас, і тому самотня жінка з нудотним ароматом не знаходить серед них співчуття. Навіть у хлопчиська-кухарчука, якому таке щастя перепадає нечасто. А розбійник надудлився й спить, а злодюжка нажлуктився теж і пускає слину, а я такий гордий, що аж самому огидно, що ж їй, на старого кидатися?!

Свідомість відступила, здається, всього на хвилину — зате коли я опам’ятався, була вже глупа ніч. Чисто вимита підлога пахла мокрим деревом, розбійник постогнував на лаві, трактир був порожній, і тільки на сходах, що ведуть нагору, до житлових кімнат, скрипом віддавалися скрадливі кроки, повзла крізь темряву палаюча свічка, та піднімалися в такт крокам, обійнявшись, дві тіні.

Я заледве випростався. Завертілася, набираючи швидкість, п’яна голова. Карусель, та й годі. Сука-карусель.

Повезло старому. Начебто заздалегідь знав — ані краплі не випив. Однією балаканиною п’яний був — і ось тепер тягнеться по сходах, вдихаючи нудотно-солодкий запах її парфумів. Скреготнули, відчиняючись, двері…

Обома руками я люто розтер обличчя. Круговерть призупинилася; ніч — час безнадійний. Сьогодні я вдихав запах пилу й трави, дивився на сонце й вірив, що тепер життя моя поверне по-новому, забудуться вогкі стіни, мокриці й воші, весь останній місяць забудеться геть-чисто…

«Путь-доріженька твоя у твань, Ретане. Ти вже в багнюці по пояс — а там і в крові виваляєшся…»

Світле Небо, та навіщось же на світі наплодилося стільки дурнів?! Якщо на ярмарок приїжджає збирач податків — ну хоч хтось придивився б уважніше до його паперів! Ні, побурчали й понесли — з доброї волі, щоб неприємностей із владою було поменше. Збирач натурою не брав, а тільки грішми — гаманець до землі не тягне, це не кошика на спині сунути… Ну хіба я настільки вже їх пограбував?! Родовий маєток у занепаді, грошей з нього не вичавиш, однаково що з каменю молоко доїти, а нащадкові Рекотарсів якось жити треба, чи ні?!

Я пішов за день до прибуття справжнього збирача. Тому спершу морду набили — за самозванця прийняли, податки ж бо здані вже, честь честю… Потім від місцевого князя загін для утихомирювання прискакав — кепські видались справи. Когось, кажуть, до смерті затоптали…

Потім мені переповідали, що хазяїн, розлютившись, стяг відсутню в скарбниці суму із цього самого збирача.

А той повісився на воротях… Все мені виплескали довгі язики. І мене по тому виказали — інакше як пояснити, що схопили, як миленького, на великій дорозі, за два дні путі від місця події?!

«Ти той-таки розбійник — де лісовий душогуб просто перерізує горло, ти плетеш зашморг жорстоких вигадок…»

Дурня ніхто ніколи не звинувачує. Дурня жаліють; якщо ягня швендяє лісом, то винен, звісно, вовк. Красиво говорить Суддя — «зашморг жорстоких вигадок…» Просто по-книжному чеше. Як з аркуша читає.

«Рік тобі гуляти. По закінченні строку страчений будеш…»

Я здригнувся. Мені привиділися кроки — нагорі, над головою хтось ступав босими ногами, певно, старий збирається із силами для цікавого експерименту. Чи в силі Суддівський вирок?

Власне, ті, хто впізнав у мені псевдозбирача, могли розірвати голими руками. І зупинило їх одне: близькість Судної ночі…

Може, вони теж дурні? Цілковиті? І вважають, що одна неприємна ніч, проведена в товаристві тонконогого Судді, сповна покарає мене за розорений ярмарок і труп збирача на власних воротях?..

Десь там, нагорі, зараз заскрипить ліжко. А потім повія, пом’ята, але щаслива, нетвердою ходою спуститься вниз і оголосить зі сміхом: мав рацію дідусь! Привиди не владні над живими людьми, лиш страх безтілесний…

Гм. А якщо Суддя знає про збирача — значить і все, що він говорив про ювеліра, теж правда? І миловидий старигань зґвалтував, а потім і вбив дівчисько, яке було в нього на службі?!

Мені стало зле. Попливла перед очима вимита підлога, новою каруселлю завертілася голова, схотілося лягти обличчям на стіл і якнайдовше не прокидатися…

А потім нагорі почувся важкий удар. І цілісіньку секунду було тихо. І ще одну.

…Від крику здригнулися вогники свічок. Страшно волала жінка, з підвиванням, захлинаючись начебто від нестерпного жаху, ніби килимок біля її ліжка піднявся на чотири лапи, жадібно завихляв бахромою й кинувся на горло — душити…

Від лементу завертівся на лаві розбійник. Від лементу прокинувся злодюжка — і повів знетямленими очима. Загупали по всьому будинку двері, з кімнати для слуг випнувся переляканий сонний працівник. Вона все ще кричала. Не зупиняючись.

Порохняві сходи ледве не тріскалися під ногами. Я ривком підскочив до дверей, за якими захлиналася від вереску жінка, й увірвався, судомно вишукуючи на поясі неіснуючий кинджал.

У кімнаті горіла єдина свічка. Повія стояла на ліжку — гола-голісінька. Стояла, мало не впираючись потилицею в низьку стелю, і волала, притискаючи долоні до нагих грудей. З першого погляду мені здалося, що в кімнаті більше нікого немає — але жінка дивилася вниз, у куток, я очікував побачити там що завгодно, хоч той-таки ожилий килимок — вартувало тільки вище підняти свічку. Він лежав на спині, білки очей відсвічували червоним. З-під потилиці чорною тарілкою розповзалася кругла пляма крові.

— А-а-а, — вила жінка, забувши про свою наготу й не соромлячись юрби, що завалила до кімнати слідом за мною. — А-а-а… Голова-а…

Я схилився над умираючим — а старий умирав, закривавлений рот посмикувався в передсмертній судомі, начебто бажаючи сказати мені щось важливе, винятково важливе, варте передсмертного зусилля. Я чудово розумів, що нічого він не скаже — ще секунда… друга…

Дідок болісно сконав. Жінці за моєю спиною грубо веліли заткнутися.

Я підніс свічку до закляклого обличчя. Так близько, що ще мить — затріщала б сива скуйовджена борода.

Старий прибитий був до підлоги. Падаючи горілиць, він настромився потилицею на величезний, кривий цвях, що стирчав із підлоги.

Вранці я був далеко.

Яке мені діло до плутаних пояснень хазяїна — умивальник, мовляв, стояв, прибитий до підлоги, а потім винесли, а цвяха не помітили?

Який мені інтерес до схлипувань повії — вона, мовляв, не встигла нічого перевірити, старий як націлився на ліжко — так і посковзнувся на власній пряжці?

І хазяїнові було все зрозуміло, не дарма він мерзлякувато щулився й втягував голову в плечі.

І повії все було ясно теж — не дарма вона так ридала, даючи волю сльозам, аби ті вимивали доріжки на обличчі й вільно скапували з підборіддя.

«Ти, Коху, поплатишся скоро і жахливо. Серце твоє вигнило, цвіль залишилася та картонна видимість — смерть тобі люта за двадцять чотири години…»

Прощавай, убивце Коху.

Двадцять четверта година минула.

Один день із трьохсот шістдесяти п’яти.

І сонце, що вставало над лісом, здалося мені схожим на величезний пісковий годинник, зведений над світом.

Розділ другий

Молода жінка сиділа на широкому підвіконні, обійнявши руками коліна. Дівчача поза була їй зручна й звична; анітрохи не переймаючись тим, як її легкодумство сприйматиметься збоку, жінка дивилася за вікно — туди, де гуркотіли по бруківці пузаті карети, походжали вуличні торговці, прогулювалися заможні городяни й зграйками літали замурзані діти.

По той бік скла присів на підвіконня жовтогарячий із чорним метелик. Жінка мимоволі затамувала подих; здавалося, із крил метелика пильно дивляться два чорних лихих ока.

— Це «око мага», — промовила жінка вголос, хоч у кімнаті не було нікого, хто почув би й відповів.

Якийсь час метелик сидів, здригаючись крильми, а потім мить — і вже різко злетів — тріпотливий жовтогарячий вогник.

Жінка здригнулася, наче про щось згадала. Ковзнула з підвіконня; двері й чекати не стали, поки вона доторкнеться до ручки. Стулки розійшлися самі собою, й у кімнату без запрошення ступила дівчинка — або, радше, дівчина, бо відвідувачці було років п’ятнадцять, тіло її потроху віднаходило природні форми, але обличчя залишалася зухвало підлітковим, вугруватим, некрасивим і нахабним.

— Ти була в моїй кімнаті? — запитала дівчина замість вітання.

— Я принесла тобі книжки, — відгукнулася жінка підкреслено спокійно.

— Я просила не переступати поріг моєї кімнати! — кинула дівчина, і очі її перетворилися на дві блакитні щілини. — Нікому, крім прислуги!

— Вважай, що я нею й є, — сухо посміхнулася жінка. — І я не чіпала твоїхречей.

Дівчина стиснула губи. Жінка з тугою розглядала її лице — знайомі риси дорогої їй людини отримали тут дивну метаморфозу, дівчинка здавалася карикатурою на власного батька. Жінка притамувала зітхання:

— Де ти була вчора, Алано? В «Північній корові?»

— Чому б мені там не бути, — фиркнула дівчина з викликом.

— Хіба батько не просив тебе…

Юнка круто повернулася й пішла геть, на сходи. І, вже спустившись на кілька східців, обернулася:

— А ти, Танталь? «Кубло», «шинок»… Ти що, ніколи не ходила до шинку?!

— Сьогодні вранці батько заборонив брамникові випускати тебе з будинку, — втомлено кинула жінка в горду спину.

Дівчина спіткнулася. Обернулася, і очі-щілинки здавалися вже не блакитними, а чорними:

— Що-що?! Він… ну так… Так буде гірше! Гірше, так і перекажи!

І побігла вниз, підмітаючи щаблі пеленою темного м’ятого платтячка. Над вечір відчинилися вхідні двері, слуга поспішив до вітальні, на ходу кланяючись, не вміючи стримати дурну широченну посмішку:

— Доброго вечора, хазяїне! Повернулися?

Жінка здолала бажання бігти слідом за слугою. Поправила перед дзеркалом зачіску, пом’яла себе за щоки — аби не викликати занепокоєння хворобливою блідістю — і тільки тоді вийшла, зупинилася на вершечку довгих сходів, чекаючи, поки людина зі світлим, наполовину сивим волоссям підніметься по жовтуватих, як клавіші, сходинах.

Це було своєрідним ритуалом. Вона завжди чекала його тут.

— Здоровенька була, Танталь.

— Добривечір, Егерте…

Добре, що у вечірньому півмороку він не може роздивитися її обличчя. Її безнадійно бліде лице з запалими очима, і безневинні хитрощі з пощипуванням щік нічого не можуть приховати, тим паче, від нього…

— Усе гаразд, Егерте?

Її голос звучав тепло й рівно. Як зазвичай.

Він кивнув. Вона взяла його під руку, намагаючись придумати якусь пусту фразу, але нічого підходящого на думку не спадало; він теж німував, і так, мовчки, обоє вирушили до дальньої кімнати — найбільшої і найсвітлішої спальні в будинку.

На столі горів світильник. У глибокому кріслі сиділа жінка — жоден язик не повернувся б назвати її бабою. Чорні тіні лежали на білому, приголомшливої вроди обличчі. Темні очі дивилися в простір.

— Привіт, Тор, — ласкаво сказав Егерт.

Пані посміхнулася й кивнула.

Ось уже три роки вона не робила нічого іншого — сиділа, дивлячись у порожнечу перед собою, а зачувши знайомий голос, посміхалася й кивала. Душа її літала десь так далеко, що навіть найрідніші люди не могли до неї догукатися.

— Усе в порядку, Торіє, — спокійно підтвердила Танталь. І тільки десь усередині стиснулася невидима грудочка, та частинка її, що не любила брехати.

Жінка в кріслі посміхнулася й кивнула знову.

— Ми підемо, — глухо сказав Егерт.

Жінка кивнула втретє.

Танталь і Егерт вийшли, обережно прикривши за собою двері. У коридорі чемно чекала доглядальниця — добра жінка, яка приходила ввечері й ішла вранці, вона перемінила компаньйонку, що цілоденно сторожує спокій пані Торії, баляндрасить у порожнечу й читає вголос книги, до яких пані Торії немає ніякісінької справи…

— Що трапилося? — різко запитав Егерт, коли служниця забрала зі столу недоїдену вечерю. Все помічає, подумала Танталь втомлено.

— Алана?

— Замкнулася в кімнаті. Я сказала їй, що ти… — вертикальні зморшки на білому Егертовому чолі поглибшали:

— Так, я думав. Ти знаєш, як я сподівався, що вона… Переросте. Тим паче, після поїздки в Каваррен…

— Каваррен пішов їй на користь, — промурмотіла Танталь, поводячи пальцем по візерунку на скатертині.

— Треба було її сікти різками, — Егерт нервово пересмикнув плечима. — Коли все це почалося… Треба було наступити собі на горло й…

— Дурниця, — меланхолійно відгукнулася Танталь. — Ти просто втомився… ти втомився сьогодні.

— Відвезти її в Каваррен, — Егерт сплів пальці, — змінити… обстановку… надовго. Я б перебрався в Каваррен, але Корпус…

— Що тобі дорожче — чужі хлопчаки чи власна донька?

Танталь сама здивувалася словам, що зірвалися з її вуст ніби між іншим. Ніби не до ладу.

— Вибач, — додала вона стиха. — Власне, і переїзд нічого не змінить. Мені так здається.

Егерт мовчав.

— Вибач, — повторила Танталь уже із занепокоєнням. — Я… я вже втомилася повторювати тобі, що в цьому немає твоєї провини. Алана…

— Ті дні її надломили, — сказав Егерт, дивлячись у стіл. — Танталь, чи є в цьому будинку людина, перед якою я ні в чому не винен?!

Нагорі грюкнули двері. Почувся дзенькіт розбитого посуду, за хвилину до їдальні вбігла перелякана служниця, і, побачивши її закривавлене обличчя, Егерт підвівся з-за столу:

— Що?!

— Пані Алана, — служниця шморгала носом, — зволять… Вечеряти не хочуть, то посудом кидаються.

Танталь натягла на плечі хустку. Незвичний, бабський жест.

Поперек проїзду стояла свиня.

Імовірно, то була королева свиней. Сіра плямиста туша займала весь простір опущеного підвісного мосту, від поруччя й до поруччя — але ж міст не був вузький, колись, за давніх літ, тут вільно котили карети!

Свиня неохоче подивилася в мій бік — і відвернулася знову. Де їй було мене впізнати — коли я востаннє відвідував родові угіддя, дідусь цієї свині був іще рожевим поросятком.

Тиша й занепад.

Хай би вороги здумали напасти на замок — ось він, беріть голими руками, вода в рову висохла й міст не піднімається — підйомний механізм проіржавів до самих нутрощів…

З другого боку, до псів ворогам стара руїна, примара давньої слави Рекотарсів?

— Згинь, — сказав я свині.

Та не звернула на мене жодної уваги — от хіба сіре вухо лінькувато сіпнулося, зганяючи муху.

…Куди повертається мандрівець, коли дорога намозолила йому ноги? Правильно, до рідної домівки. Навіть якщо замість брамника його зустріне сіра свиня, замість друзів — байдужі собаки, а замість турботливих батьків — розжирілий, підсліпуватий слуга. Тепер, сидячи перед каміном у залі, що поросла павутинням, я й не пам’ятав до ладу, навіщо так прагнув сюди. Звідки взялася ця облудна надія: повернуся, мовляв, додому, і все виправиться, ніби за маговим велінням.

Маєток, як і слід було сподіватися, доходів не приносив жодних, жалюгідної ренти вистачало лишень на прокорм свійських тварин. У перший же вечір управитель на ймення Ітер приніс мені, зітхаючи, купу курних видаткових книжок; з відразою прогортавши дрібно списані сторінки, я відсунув бухгалтерію геть. Якщо старий слуга трошечки й краде — він що, не має на це права?!

На другий день я відкрив скриню зі своїми дитячими речами — і серед шкільного приладдя відшукав витіювато оздоблений календар. Років двадцять тому я виготовив його сам, під наглядом учителя — по краю дерев’яного кола вилися у танку цифри, ближче до центру кострубато виписані були назви місяців, і кожен із них супроводжувався відповідною ілюстрацією: у дитинстві я любив малювати. Щокате сонце перебирало щупальцями-променями, кудлатилися кошлаті бороди вітрів, з пузатих хмар оберемками сипався намальований сніг. Я втомлено присів на краєчок скрині, страшно схотілося туди, у той вечір, двадцятиліття тому, коли, витріщаючи від ретельності очі, я вкривав лаком уже готову картинку…

А ось тепер тримаю в руках власне життя. Точніше, його жалюгідні рештки, бо від винесення Вироку минуло вже два тижні, а отже, жити мені залишилося триста шістдесят п’ять мінус чотирнадцять…

Я відшукав у письмовому столі голку й акуратно відзначив день, від якого, за Суддівською волею, ведеться настільки важливий для мене відлік.

А потім гукнув Ітера, одяг найліпші свої шати, припнув шпагу, як годиться спадкоємцеві Рекотарсів, і почвалав до селища.

Староста спочатку налякався — думав, бідака, що я хочу скачати з нього грошей. Слово «податі» віднедавна ятрило мою душу, а тому я з милою посмішкою зам’яв неприємну для обох розмову. Староста повеселішав — але відразу й притих, довідавшись, які саме відомості мене цікавлять. Почухав круглу голову, потер лису брову, сказав із сумнівом:

— Ви, пане Ретанааре, цього… Магів останніми роками розплодилося — це факт, що тих пацюків… При кожному сільці, куди не поткнися, тепер чаклун сидить… Чимало ошуканців, але є й справжні — хутір, якщо пам’ятаєте, нижче за річкою, рік тому цілком змило, серед посушливого літа раптом гроза, змило начисто, і я знаю, чиїх рук справа, та лиш зв’язуватися з ним… Раніше патякали — перевелися, мовляв, маги, нудно стало й тяжко — то от вам, тепер весело, довіку б таких веселощів не бачити, синок мій здуру полаявся із цим — і назавтра блискавка серед двору як лупоне! Дірку пропалило, курку вбило, я швиденько подарунки на віз — й у двір заразі, щоб йому пусто було, а він щириться, дибиться, подарунки приймає, нічого, мовляв, пам’ятай мою доброту, що лиш курку тобі й присмажило…

— Він — це хто? — недбало поцікавився я.

Староста скривився:

— Ім’я, його, батечку, язик коле, гірке ім’ячко… Я тобі на дощечці надряпаю. Грамоти, на щастя, навчений…

Я здивувався з такої запопадливості; староста послав замурзаного хлопчиська по грифельну дошку, довго пихкав, допомагаючи собі язиком, і нарешті продемонстрував мені моторошними закарлючками виведене ім’я:

«Чорно Та Скоро».

— А таки правильно написав? — із сумнівом поцікавився я. — Щось ім’ячко якесь…

— Так маг же, — знизав плечима староста. Видно, ця обставина могла виправдати в його очах будь-яку дивину — від незвичного імені до третього вуха на потилиці.

— А живе де?

Староста не вважав за потрібне приховувати відразу.

На околиці мене наздогнала стара; я впізнав її. Скільки себе пам’ятаю, а вона завжди була бабою, у незмінній темно-червоній хустці, зі звислими бузковими щоками й чорними вусиками над верхньою губою. Жила зі знахарства, з трав, дрібного чаклунства і сумнівних послуг для жіночої братії.

— Пане… Коли до Чорного ідете, то не ходіть заради Неба, тварюка, він, пробачте, скотина найостанніша, потім не зрозумієте, звідки лихо… Коли приворотне зілля — це і я можу, якщо когось зі світу зжити… ну, важче, але допоможу теж, а до Чорного не ходіть, у нього не те що совісті — й дрібки сумління немає…

Стара виглядала по-справжньому стривоженою; на душі в мене дряпнула непрохана котяча лапа, але підборіддя, горде підборіддя останнього з Рекотарсів само собою подерлося догори. Баба осіклася:

— Не хотіла ж бо скривдити, пане… й на думку не спадало… — Присіла в незграбній подобі уклону, повернулася й почвалала геть.

Будинок був новісінький. Були в ньому розкіш і франтівство, показне багатство й безсумнівний смак, але відбитка давніх і славних часів, того особливого шарму, що найзубожілішу руїну здатен перетворити на Родовий Замок — нічого цього не було й близько. До шляхетної давнини житло пана Чорно Та Скоро не мало жодного стосунку: усього кілька років тому він вигнав з околиць суперника, чаклуна дрібнішого штибу, й укоренився на пагорбі з усім своїм ворожбитським господарством.

Підніматися довелося довго. Певно, довгий та незручний шлях нагору прокладено винятково для гостей — сам пан Чорно не інак, ніж на помелі літає…

Перед ворітьми я зупинився, але не через побоювання, а щоб поностальгувати: ось так, згідно зі сімейною легендою, на високому пагорбі стояв будинок мого предка, Великого Мага Дамира, котрий був суворим, але нікого безвинно не кривдив, знався з Віщунами й самого Ларта Легіара, переможця Мору, мав якось на побігеньках…

Тим часом моя присутність не залишилася непоміченою. Чорна ворона, що безстрашно сиділа на воротях, покосувала на мене блискучим оком і гарикнула, широко роззявляючи дзьоб:

— Хто?!

Є в мене недолік — коли на мене репетують, я сам починаю волати у відповідь.

— Хто?! — повторила ворона ще голосніше.

— Корова в манто! — гаркнув і я, й ворона змахнула крильми, намагаючись втримати втрачену рівновагу.

На якийсь час запала тиша; ворона дивилася вбік, вдаючи, що мене тут немає. Потім скрипнули ворота; і в утворену щілину просунулася спершу рука з вузькими нігтями на довгих пальцях, а потім і хазяїн господи власною персоною — а сумнівів, що переді мною сам пан маг, навіть не виникало, досить було разок піймати погляд чіпких, зизуватих, дещо божевільних очей.

Першої секунди мені здалося, що пан чарівник лисий — голова його, гола як яйце, радісно ловила сонячні відблиски.

— Пан Чорно Та Скоро? — поцікавився я із церемонним поклоном.

Пан маг здивовано звів брову. Якийсь час ми дивилися один на одного; хазяїн високого будинку був трохи старшим за мене. Не роки проїли плішину на його маківці — довгастий череп вискубла до блиску гостра бритва цирульника.

— Чого? — перепитав нарешті пан маг.

— Я хотів би бачити пана Чорно Та Скоро, — повторив я виразно й терпляче. — Мені вказали на ваш будинок.

Довге обличчя мого співрозмовника зморщилося, начебто він збирався розреготатися. Зіниці розкосих очей зійшлися на переніссі:

— Чонотакс Оро моє ім’я… Що стосується чорних, швидких та решти епітетів — не зволили б ви поцілувати в задницю вашого інформатора?

Страшенно не люблю почуватися дурнем; саме це неприємне відчуття змусило мене заплющити очі на брутальність пана мага.

— Прошу вибачення, — сказав я із наймилішою з посмішок, на яку лишень був здатний. — Мої вітання, любий пане Чонотаксе. До вас звертається правнук Великого Мага Дамира — можливо, ви чули що в замку біля озера володарює зараз якийсь Ретанаар Рекотарс…

У нього був цілковито непроникний погляд. Як у жаби. Він не зволив не те що вклонитися — навіть кивнути недбало. Начебто я повідомив йому, що пасу череду овець на найближчому лузі.

Я зачаїв роздратування. Надутися й піти — здається, найпростіший вихід, але навряд чи пан маг щось від цього втратить. Бритоголовому суб’єктові нічого від мене не треба — а ось у мене є нужда, і чимала, я не красна дівчина, щоб відмовлятися від обіду лише тому, що пика кухаря мені не до вподоби…

— У мене справа до пана мага, — сказав я, твердо дивлячись у непроникні магові очі. — Термінова.

Всупереч моїм очікуванням, нібито вітальня в будинку мага обов’язково занурена в півморок, довелося прикривати долонею очі — так туго било у вікна сонце. Три великі люстра віддзеркалювали сонячні промені, на високій стелі лежали три овальних світних плями, і я не ризикнув би назвати їх «зайчиками». Нічого стрибучо-грайливого в них не було й близько, в найкращому разі це були «сонячні кнури», а то й зовсім «сонячні корови», масивні, тлусті, чомусь неприємні з вигляду; у мене принаймні відразу ж занила потилиця.

Мені запропонували крісло, що за зручністю відповідало приблизно лаві для тортур. Втім, я й очікував підступу — а тому вдав, наче влаштувався зручно.

Хвилин десять годилося б говорити ні про що, вихвалятися древністю роду й розглядати розвішану на стінах зброю; так, щонайменше, я звик чинити, наносячи під час мандрів візити до чийогось гонористого замку. Пан Чорно Та Скоро — оце приклеїлося йменнячко, подумки я називав свого співрозмовника саме так — той-таки пан зброї на стінах не мав, а за прикрасу слугували розвішані то тут, то там жмуття грубих ниток, що нагадували ковтуни немитого волосся, і роздивлятися це у мене не було жодного бажання.

Чорно Та Скоро всівся навпроти, за низьким столиком, уперши лікті в різьблену стільницю й поклавши підборіддя на сплетені пальці. Трохи пізніше я довідався, що по життю він сидить тільки так — ніби слабка шия його не в змозі втримувати тягар виголеної голови, наче обов’язково потрібно знайти іншу опору. Зизуваті чорні очі пронизували мене наскрізь — і при цьому, як і раніше, без жодного виразу. Ні питання, ні цікавості, ні навіть глузування.

— Люб’язний пане Чонотаксе…

Я перевів подих і подумав, що якщо кожну нову фразу треба буде вирікати з таким зусиллям — розмова, мабуть, не складеться.

Я розраховував отримати потрібні відомості й при цьому ні єдиним натяком не розкрити власних сумних обставин. Цікавою для мене темою був Суддя загалом, конкретним прикладом — якась юна панянка, незамінна з погляду сердечної прихильності, котра втрапила до Судної камери після того, як власними руками зарізала ревнивця-чоловіка. Для панянки цієї вирок мав відстрочку — я сподівався з’ясувати, хто з живих нині магів кинув би світло на її теперішню долю. На самого Чорно надія була мізерна — після старостиних оповідок він уявлявся мені радше самовпевненим провінціалом, ніж серйозним чарівником…

Час було починати історію, але слова завмерли на язиці. Ми мовчали хвилину, п’ять хвилин, чверть години; для хазяїна, до чийого дому заявився несподіваний гість, це вже достатній строк, аби нервово засоватися на своєму стільці: а в чому, власне, річ?

Чорно Та Скоро сидів нерухомо, як статуя. І не зводив з мене погляду, тож вертітися довелося мені.

— Люб’язний, е-е-е, пане… Чонотаксе. Я тут… від необхідності проконсультуватися з обізнаною у магії людиною. Ви, звісно ж, знаєте, що рід мій корениться від мага виняткової сили й заслуг — однак ні сам я, ні покійний батечко… на жаль, до цієї царини… не мали… стосунку. Ви знаєте так само…

— Давай на «ти», — неголосно запропонував Чорно. Мене важко спантеличити — але тут я розгубився. І не відразу зумів це отетеріння приховати.

— Давай на «ти», — повторив Чорно, і його нерухомі очі вперше за весь цей час кліпнули. — Справа ж насправді є; то ніж розпатякувати — давай відразу й по-простому.

Я мовчав. Мені дуже не подобалося, коли ініціатива так запросто перетікала до співрозмовника, та й пропозиції зробити щось «по-простому» не тішили мене ніколи.

Чорно сильніше наліг підборіддям на пальці — тепер його зизі очі дивилися дещо спідлоба;

— Як не крутись — не відвертишся… Замок розвалився, маєток збіднів — чи ти від хорошого життя бродяжиш? Чого ти по світу шукав, не моє, звичайно, діло, але що притяг петлю на шиї — це помітно… Не відразу й не всякому впаде в око, але видно, Ретане, відзначили тебе від щедрот, давай викладай, а байки я й сам вигадувати можу…

Я скривився — занадто яскраво било віддзеркалене люстрами світло. Надто різко.

Пан маг дозволив собі надмірну вольність у висловлюваннях. Ретанаар Рекотарс ніколи не «бродяжив». Він мандрував інкогніто. Хороше слово «інкогніто», прикриває всі супутні кострубатості, от лишень надміру вразливе для балакучих язиків…

Чорно спостерігав, як я намагаюся зметикувати, хто й де мене здав; він заздалегідь упевнений був, що всі мої спроби марні.

— Облиш, Ретане. Тобі нема сенсу мене обманювати. Я тобі потрібен, а не ти мені… Викладай.

Я цілком міг розпрощатися й піти. Але за пазухою в мене лежав круглий дерев’яний календар: з першого погляду здається, що днів у році повнісінько, але для людського життя все-таки недостатньо, навіть якщо не брати до уваги ті два тижні, що вже минули…

Я залишився.

Сонце, за моїми розрахунками, давно завернуло на захід — але дзеркала все ще ловили жадібною поверхнею гарячі полуденні промені, і щораз, коли у своїй оповідці я хотів на крихту відступити від дійсності, язик відмовлявся мене слухатися. Люстерка грубо й прямолінійно висвічували правду, придушуючи й відкидаючи все інше; мені не вдалося прикрасити розповідь ні єдиною вигаданою деталлю. Спритно влаштовуються добродії маги — проте викладати бритоголовому Чорно всі подробиці останньої пригоди не входило до моїх планів.

— Цю частину розповіді ми пропускаємо, — наполягав я недбало, не відводячи очей, — пропускаємо, це не має стосунку до справи…

Чорно кривився, але мовчав. Я не став утаємничувати його в історію зі збирачем податків, змовчав про тюремних вошей і про пропозицію, з якою звернулася до мене Тиса на прізвисько Матрацниця — але щодо решти моя розповідь була достатньо докладною, і, скінчивши її, я відчув щось на кшталт полегшення.

Чорно Та Скоро сидів, налігши підборіддям на сплетені пальці. Очі його звузилися, наче прорізи в масці:

— Ще раз, докладно. Що він сказав?

Я зітхнув. Промова Судді досі сиділа в моїй голові до останнього слова.

— «Путь-доріженька твоя у твань, Ретане. Ти вже в багнюці по пояс — а там і в крові виваляєшся…» — Ну, тут невеликий пропуск, а потім…

— Жодних пропусків! — гаркнув Чорно, і на виголеному черепі стрибнули сонячні відблиски. — Жодних пропусків у тексті Вироку, невже не зрозуміло?!

Я завагався. Події повернули зовсім не так, як я розраховував, — але, сказавши «А», варто пам’ятати й про інші букви алфавіту. Явившись до лікаря з непристойною хворобою, пізно червоніти й приховувати симптоми.

— «Збирач податей — вирік я над силу, — повісився на воротях, хтось скаже — по заслузі, але смерть його на тобі, Ретане. Ти той-таки розбійник — де лісовий душогуб просто перерізує горло, ти плетеш зашморг жорстоких вигадок. Рік тобі гуляти. По закінченні строку будеш страчений… Я сказав, ти чув, Ретанааре Рекотарсе. Це все».

Хвилину в яскраво освітленій кімнаті було тихо. Чорно не дивився на мене — зирив убік, ворушив губами, з сумнівом кривився, начебто вирішував в умі складне арифметичне завдання.

— То що? — мовчання стало нестерпним для мене.

— Нічого, — відгукнувся Чорно з несподіваною безтурботністю. — Ти, зрозуміло, хочеш, аби жодні Судді над твоєю душею не стояли, га?

У мене на мить перехопило подих. Надто легко прозвучали ці слова. Надто невимушено.

— З якого це права хтось судить мене, — сказав я глухо. — Треба буде — сам за себе відповім…

— Розумію, — Чорно кивнув. — Ти хочеш, щоб я це зробив? Зняв з тебе Вирок?

— А ти можеш? — не стримався я.

Він посміхнувся.

Обличчя його без жодного виразу раптом перетворилося. Освітилося неприхованою втіхою, темні очі спалахнули, рот розтягся до вух:

— Можу.

Якийсь час ми мовчали. Чорно дивився на мене, як ситий кіт на обімлілу мишу: розслаблено, із задоволенням, з якимось навіть батьківський смутком.

— Я можу це зробити, Ретане… Вважай, що тобі пощастило. Але й мені повезло теж — бо дарма, сам розумієш, такі послуги ніхто не робить…

— Скільки? — запитав я механічно. Серце моє тьохнуло від радості: так просто?!

Чорно розтяг рот іще ширше — хоч це, здавалося, було вже неможливо:

— Я-який ти практичний… Ані гроша. Відслужи. — Я закляк. Образа — наче черства скибка хліба. Так просто й не проковтнеш.

— Вельмишановний пане, — прошипів я з відразою, — заведіть собаку й нехай вона вам служить. Чи ваше останнє слово звернене до нащадка Рекотарсів?!

— А що такого я сказав? — здивувався Чорно.

Я стримався.

У кімнаті знову повисло мовчання; сонячні плями лежали на стелі, ну, ніби пришиті. Начебто тут, у кімнаті з дзеркалами, час не плине.

— Дивні ви люди, — промурмотів Чорно, звертаючись ніби до самого себе. — Збирати чужі податки, під личиною фальшивого збирача — це ось саме для нащадка Рекотарсів… А все решта…

— Я заплачу, — сказав я зло. — Скільки скажеш, стільки заплачу… «Все решта» — не твоє… діло.

Я хотів сказати «не твоє собаче діло» — але вчасно стримався.

— Які ми горді, — пробурмотів Чорно Та Скоро, і, здається, він був засмучений. Уся його безпристрасна фізіономія якось стемніла, і вигнулися кінчики довгого рота. — Гаразд… Знаєш, скільки це коштуватиме?

— Я заплачу, — повторив я зарозуміло, і тоді він назвав суму.

Якийсь час я просто дивився йому в очі. З німим докором; простіше було припустити, що мені почулося.

— Скільки?!

Він повторив.

— Усе ясно, — сказав я пошепки. — Нічого ти не можеш. Ціну набиваєш, блазнюєш, ти, чаклун…

— Я сказав, а ти чув, — прорік Чорно знайомим до дрожу голосом Судді. — Це все.

Я облизав губи. На секунду мені повірилося, що Чорно — це і є Суддя, тільки в іншому обличчі.

Він посміхнувся. Зизуваті очі на мить спалахнули — і тоді я зрозумів, що ні, він таки не Суддя, але він і не блазнює. Це я помилився — переді мною далеко не посередній чаклун. Чонотакс Оро знає собі ціну і призначає плату за вартий того, на його думку, товар.

Але й для мене товар нічогенький — власне життя…

— Совість май, — сказав я раптово охриплим голосом. — Я стільки… у мене грошей таких немає.

Він криво посміхнувся:

— Про першу мою пропозицію… пам’ятаєш?

— Ні, — сказав я холодно. Чонотакс знизав плечима:

— Тоді замок продай. Може, якийсь купець заможний для родоводу й купить…

— Для родоводу?!

— А чи мало дурнів пнеться в аристократи?

Я не знайшовся з відповіддю. Сонце било у вікно, віддзеркалені промені змушували болісно мружитися; я раптом відчув, що очі мої втомилися і сльозяться.

— Загаси, — прошипів я, прикриваючи обличчя долонею. — Годі…

Сонце сіло протягом хвилини. У дзеркалах відбився умиротворений золотавий захід, а я майже осліп. Непросто після яскравого світла переметнутися у напівморок — я бачив лишень силует Чорно. Маг — а він таки маг! — стояв біля вікна, спиною до мене, і дивився в сад.

— Ти точно можеш це зробити? — запитав я безпомічно.

Темний силует у квадраті вікна повів гострим плечем:

— У Судді свої переваги. У мене — свої.

— Зменшиш ціну?

Він обернувся. Тепер голений череп відсвічував м’яко, матово, у теплих призахідних тонах.

— Ні, й не надійся. Не хочеш служити — то шукай гроші… або думай. Головою.

Я промовчав.

— Думайте, Ретанааре Рекотарсе, — офіційним тоном повторив той, кого звали Чонотакс Оро. — Думайте… все у ваших руках.

У вікно влетіла ворона, зробила коло під стелею й відтіля, з висоти, урочисто нагидила мені на коліно.

Увесь тиждень після відвідин Чонотакса Оро, мене не полишала недоречна напружена веселість. Я щиро хвалив себе за кмітливість, що відшукав-таки лазівку з цілковитої, здавалося б, безвиході; тепер переді мною стояло нове завдання, непросте, але й нехитре: роздобути вчасно озвучену Чонотаксом суму.

Увесь тиждень я пропивав останні гроші, гуляв і веселився на всю котушку, так, що навіть на найостаннішому хуторі знали: це «пан Ретано додому повернулись». Потім гроші скінчилися, минуло похмілля, я витяг на світ білий свій дерев’яний календарик і з жахом побачив, що моє відміряне життя скоротилося ще на сім днів.

Ідею про продаж замку я з ходу відкинув як цинічну — подібна ахінея могла засісти тільки у виголеній голові корисливого Чорно Та Скоро. З решти способів отримання грошей мені на думку спадали чомусь пошук скарбів, грабунок на битому шляху й шулерська гра в карти. Я чудово знав, що перше частенько безрезультатно, друге — огидно й небезпечно, а третє негідне Рекотарса; мій райдужний настрій випарувався, і на зміну йому прийшла глуха туга. Я вкотре пошкодував, що, на відміну від легендарного предка, не маю задатків до магії й не навчений її премудрощів.

Багато десятиліть тому Великий Маг Дамир, чиє мужнє, дещо втомлене обличчя дивилося зараз із трьох різних портретів на стінах ветхого замку — багато років тому ця з усіх поглядів чудова людина здолала лютого дракона, що оселився у володіннях барона Химеціуса. Чи вимагало чудовисько жертв, чи ні — про се історія не згадує, але я схильний вважати, що таки було. Це видається логічним, у барона ж бо підростали дві доньки-красуні, а син був ще надто малий, аби сісти на коня й узяти до рук зброю…

Ось тоді-то в супроводі вірного слуги й з’явився в замку Великий Маг Дамир. А трохи згодом — і ось ця гравюра із зображенням мого предка тієї миті, коли той проштрикує бестію списом…

Я ближче підсунув свічку.

Гравюра виконана була любовно й ретельно — я бачив гнівне обличчя свого предка, пику чудовиська, зовсім по-людськи спотворену злістю й страхом, і навіть місцевість міг упізнати — так, це південні кордони мисливських угідь, мені не раз доводилося гуляти там іще підлітком. Пригадується, за тих часів я кожну вільну хвилину присвячував фехтуванню — і, вихопивши з піхов шпагу, до нестями грав у Мага Дамира; від тих моїх ігрищ постраждав не один кущ дикої малини…

Якби мій предок Дамир міг почути мене й прийти на допомогу! Хіба б знадобилося мені укладати угоду із Чорно Та Скоро?!

Худа свічка догоряла. Єдина свічка посеред темного, занедбаного, обідраного замку…

Я здригнувся.

Старий Ітер давно спав у своїй комірці — й усе-таки я виразно почув, як нагорі, у замкнених спальнях, важко відлунюють чиїсь кроки. Униз по сходах…

Я ніколи не був боягузом.

Кроки зупинилися біля дверей до кабінету. Шурхіт, начебто перегортаються сторінки великої книги; важке дихання.

Тиша. Я стримав дрож.

Там, за порогом, нікого немає. Це зітхає замок.

Розділ третій

— Пані Танталь, пані! Пані Алана… все не озиваються… Я думала, сплять вони довго, так уже й час сніданку минув… — Служниця заламувала руки. Служниця трохи перегравала — не було в її голосі ані крапельки занепокоєння за непутящу пані Алану, все це награне, і вухо природженої акторки вловило його без жодних зусиль. Хоча, якщо вдуматися, служницю винуватити нема в чому — ну, не прикипіла вона душею до сварливого дівчиська, яке жбурляє свою вечерю в обличчя прислузі…

Поруч стояла темна, як тінь, згорблена напівсліпа бабуся. Стояла й мовчала; Танталь зціпила зуби й поклала долоні на похилі плечі старенької:

— Не хвилюйся, нянько…

— І мені не озивається, — скрипуче проговорила стара. — Завжди, бувало… мовчить-мовчить, а я попрошу — і відкриє…

Танталь звела підборіддя, одним поглядом зупинила фальшиві голосіння служниці й рушила до Аланиної кімнати.

— …Або ти відчиниш негайно, або я пошлю за батьком.

За дверима — тихо. Ані подиху, ні скрипу мостини.

Пустка.

Танталь закусила губу. Її роздратування помалу перейшло у занепокоєння.

— Алано… Ти всерйоз вирішила звести нас усіх у могилу?

Тиша.

— За паном Соллем послати, — свистячим шепотом припустила служниця.

Танталь роздумувала. Вона уявила собі Егерта, якому повідомляють, що в замкненій зсередини кімнаті його доньки тихо й порожньо, ні душі, й ніхто не відгукується…

Коридором затупотіли важкі черевики. Слуга квапився так, що за сотню кроків устиг задихатися, наче після довгого бігу:

— Пані… Танталь… мотузка ж… з її вікна вірьовка мало не до землі, я будинок обходив — то побачив…

Танталь ковтнула гірку слину.

Головне, що з негідницею нічого не сталося. Що не доведеться вибивати двері й заходити в кімнату в жахливому очікуванні… чого? У роду Соллів начебто й не було самогубців…

— Клове, — вона обернулася до слуги. — Піднімися по мотузці й відчини двері.

— Я?! — слуга відсахнувся. — Та ж, пані Танталь… Я не дотягнуся, вірьовочка високо обривається… і не витримає вона мене, у мені ж, до речі, не те що в панні Алані, я огрядніший таки…

Танталь гмикнула:

— До речі, як вона вийшла з двору? Ворота були відчинені?

— Ну що ви! — обурився слуга. — Я ворота на ніч замкнув і собак спустив, та тільки вони панну Алану люблять, а паркан у нас так… Лишень виглядає парканом…

«Дика кішка, — похмуро подумала Танталь. — Виходить, за Егертом все-таки доведеться посилати. Викликати з занять у Корпусі, повідомляти, що донька його, Алана, шляхетна панянка п’ятнадцяти років, покинула рідну домівку за допомогою білизняної мотузки, перелізла через паркан і зникла в невідомому напрямку, коротше кажучи, втекла…»

— О-ой, — ледве чутно зітхнула стара нянька, якій лиш тепер вдалося дошкандибати до місця пригоди. — Ой, дівчинко, як же…

— Ось що, — рівний голос Танталь не виказав її думок. — По-перше, усім тримати язика за зубами. По-друге… Клове, будь ласка, пройдись по трактирах. Почни з «Північної корови»…

Служниця охнула. Танталь люто блиснула очима:

— Ти, Дюло, з дому ні на крок. Я твій язичок знаю.

І, не слухаючи заперечень служниці, покрокувала геть. Вийшла з будинку, обійшла його навкруги, примірилася до білизняної мотузки, що звисала з вікна третього поверху, озирнулася, скинула туфлі, підстрибнула, й із другого разу вхопилася за вузол на кінці. Підтяглася на руках, узялася за мотузку зручніше, ривком підібрала спідницю й, відштовхуючись від стіни босими ногами, влізла нагору, у вікно. Слуги спостерігали, роззявивши роти; на щастя, від жвавої вулиці вікно Алани прикрите було високою старою тополею.

Перелізши через підвіконня, Танталь презирливо посміхнулася. Швидко оглянула безлад, що панував у кімнаті, й відсунула засув, впускаючи заплакану няньку.

У неї ще залишалася слабка надія, що дівчисько вдасться відшукати раніше, ніж про подію довідається Егерт.

Про те, аби повідомити про втечу доньки пані Торії Солль, у неї не виникло й думки.

Чоловіків було двоє — один кремезний і міцний, здаля видно, як поблискують на пишному перев’язі дорогоцінні камені; другий — високий, весь у чорному, наче грак, у крислатому капелюсі, причім поля ці звисали донизу, прикриваючи обличчя мало не по підборіддя. Я мигцем зачудувався, як власник такого капелюха може ходити і не спотикатися.

Обоє прийшли пішки. Жоден не помітив мене (а я саме гаяв післяполудневу пору в заростях поблизу струмка; не те щоб я настільки любив природу — просто сонце стояло ну надто вже високо, і торувати шлях по спеці не хотілося ні мені, ні коню.

Тим паче дивно було, що за такої жахливої спеки двоє пристойних людей задумали битися на смерть. А в серйозності їхніх намірів я переконався відразу — кремезний здер із себе пишний камзол, а високий швиргонув свій капелюх, і, не завдаючи собі клопоту розмовами, шляхетні добродії вихопили кожен по шпазі.

Я підвівся на лікті.

Кремезний був досвідченим бійцем. На вилицюватому обличчі грізно стовбурчилися короткі каштанові вуса, шпага хижо спалахувала на сонці, мені кілька разів здалося, що чорна людина не витримає удару — однак той щораз примудрявся парирувати, а потім переходив у контратаку, небезпечну, як прогулянка голодної гадюки. Візаві були варті один одного.

Я завмер. Найбільше мені не хотілося, аби кінь, який бродив неподалік, виказав зараз свою присутність: хвилинна розгубленість для кожного з дуелянтів означала смерть.

Бо «до першої крові» так не б’ються. Мій скромний досвід у цій царині не дозволяв сумніватися в найсерйозніших намірах і того, й другого.

Ініціатива перейшла до кремезного. Його супротивник мав перевагу — довгі руки, — тому вусань, з вигляду неповороткий і важкий, намагався рухатися вдвічі швидше. Заворожливе видовище; високий використовував головно уколи, а кремезний обрушував на супротивника удари з наміром пробити захист і використати перевагу в силі. Високий почав видихатися — і закрутився дзиґою, намагаючись розвернути суперника лицем до сонця. Якоїсь миті йому це вдалося — але тут осліплений вусань ударив щосили, і оборона високого дала тріщину.

Тепер вони стояли лицем до лиця — високий рукою затискав рану на правому плечі. Вусатий сполотнів і вишкірився: подібний результат двобою не влаштовував його жодним чином. Йому хотілося вбити. Саме це бажання читалося зараз на хижій вилицюватій фізіономії.

Високий перекинув шпагу в лівицю й ступнув крок уперед. Кремезний суперник його кинувся в атаку, наносячи удари здебільшого праворуч, начебто намагаючись закріпити досягнутий успіх; у плани його не входило перемогти красиво. Він мав намір просто перемогти.

Власне, його перемога тепер уже не викликала сумнівів; на боці кремезного була сила, але, як виявилося вже наступної секунди, для успіху цього недостатньо.

Для успіху треба, щоб на твоєму боці була доля.

Саме тоді моїй кобилі забаглося вийти до струмка; здивована двобоєм, вона пирхнула з осудом.

Можливо, кремезний боявся свідків. Можливо, його суперника чужі очі турбували менше; як би там не було, але кремезний здригнувся й на мить відволікся.

Високий не упустив шансу, тим паче, що ліва рука в нього була не коротша за праву.

Вусань повільно повернув голову — можливо, тому, що на супротивника дивитися сенсу вже не було. Здоровенний шмат заліза вже сидів у боці, на франтівській сорочці розповзалася червона пляма, вусань спробував зітхнути — кров узялась пузирями. Усе ще докірливо дивлячись у мій бік, чоловік рухнув на стоптану траву.

За секунду мій погляд зустрівся з поглядом високого.

У нього було бліде, хворобливе обличчя. Наче звислі криси капелюха ніколи в житті не пропускали сонячного проміння до цих запалих синюватих щік.

Я чекав, як той поведеться; високий відвернувся, підібрав свій капелюх, витер шпагу жмутом трави — і, не дивлячись на переможеного супротивника, почвалав геть.

Минуло хвилини зо дві-три; похитуючись, я вибрався зі свого укриття. Може, кремезний іще живий, сказав я собі без особливої надії. У всякому разі, втекти, не переконавшись у його смерті, було для мене неприйнятним.

Я перейшов струмок, намагаючись не оступитися на слизькому каміняччі; вода вирувала з наміром залізти мені за халяви. Кремезний лежав горілиць, не заплющуючи очей, і очі ці були вже нерухомими, тьмяними. Перев’язувати рану було явно запізно.

— Ні! Зупиніться! Ні-і!

Я похолов і обернувся.

За стовбурами майнуло яскраве, схоже на рідкісного метелика плаття; тонкий голос знову закричав, закликаючи зупинитися, затріщали гілки під квапливими кроками, я відсахнувся від небіжчика, збираючись повернутися на свій берег струмка — цієї самої хвилини на галявину вибігла жінка.

Невчасно було приглядатися, вродлива вона чи ні. Невчасно й засуджувати за показне багатство й певний несмак дамського туалету; від біганини щоки її розпашілися, від хвилювання на шиї виступили червоні плями, але, забачивши на землі залитого кров’ю дуелянта, вона вмить збіліла, навіть зжовкла, наче кістка.

Що кажуть жінкам у таких випадках?

Імовірно, вартувало забрати її звідси. Або дати напитися.

Губи її ворухнулися; за плескотом води я не розчув слів. На тремтячих віях мені привиділися сльози.

Жінка, котра плаче в моїй присутності… Я коротко зітхнув:

— Пані, доля випадає така, що…

— Я так і знала, — сказала вона пошепки. — Я так і знала, що він погано скінчить.

Я затнувся, здивований.

— Ревнивець, — сказала вона, з гіркотою споглядаючи нерухоме тіло. — Я знала, що рано чи пізно він дострибається… Ревнощі — хвороба зі смертельним кінцем.

Я стояв по коліна в воді. Ноги мої змерзли; вона нарешті відірвала погляд від мертвого чоловіка й подивилася на мене — очі жінки були сумні, але сухі-сухі.

— Я не засуджую вас, — повідомила вона, зітхаючи. — Терпіти його грубі вихватки… У мене нерви сплохували, слово честі.

Я облизав губи.

Я завжди заслужено пишався тим, що швидко метикую. Ось і зараз — після секундного замішання розум заволав мені — треба негайно вшиватися. Жінка дивилася на мене, їй було років двадцять п’ять, з-під вигадливого капелюшка вибивалося світло-русе пасмо.

Ясно-зелені очі…

Перед нею стояв у струмку високий чоловік у чорному. Я звик подорожувати в чорному — під час мандрів же не настарчиш праль…

І завжди вірив у долю. Зокрема у свою власну; яскраве плаття жінки — повсякденне, видно, платтячко, у якому можна запросто бігати лугами — поблискувало дорогоцінним камінням. А двома смарагдовими іскрами поблискували широко посаджені очі.

— За вами гнатимуться, — сказала вона втомлено. — На землях герцога Трістага дуелі заборонені під страхом смерті.

Оце так новини.

Над водою висіла бабка. Гостроносі мальки довірливо тикалися в чорну шкіру моїх чобіт.

Цікаво, а яким був привід для ревнощів, якщо дама не знає кавалера в обличчя?..

Круглий дерев’яний календар переслідував мене навіть уві сні. Сонце, невловимо схоже на Чонотакса Оро, шкірилося й поводило променями, а бородаті вітри реготали, роззявляючи безформні пащі: що, достукався?

Мені снилося, що час витікає, як вода в пісок.

…її чоловік за життя був вельможним, багатим і ревнивим. Ревнощі він забрав із собою в могилу, вельможність розкішно облаштувала його усипальницю, а багатство… Багатство лишилося молодій дружині з зеленими очима.

Про все це я здогадався раніше — розмови в селищі тільки підтвердили здогад.

Говорили збуджено й багато — всі знали, що шляхетного пана Дера прикінчили на дуелі, що сам герцог Трістаг приїжджав висловити співчуття вдові й заодно з’ясувати, чи не знає хто ймення вбивці?

Цього не знав ніхто. Людина в чорному капелюсі з’явилася нізвідки й зникла в нікуди, а я витратив останні гроші, щоб розжитися на обновку: білу шовкову сорочку й безрукавку з тонкої темно-червоної замші.

Пані Дер одягла жалобу. Над башточками родового замка понуро випиналися чорні прапори; наминаючи боки на твердій ліжниці кепського сільського готелю, я згадував стурбований зелений погляд і смагляві груди у викоті дорогого плаття. Багата вдова, тихо шепотів здоровий глузд, і молодий тарган на стіні — юнак, котрий щойно залишив отчу щілину, — погоджуючись, ворушив вусиками.

Її звали Івиліна. Її статку цілком вистачило б на викуп мого життя, та ще залишилося б трішки на життя — жити-поживати в старому замку Рекотарсів у парі з зеленоокою благовірною…

Таргана тішили мої несосвітенні ідеї. Тарган сміявся.

…Сталося так, що круглу дату — два місяці з дня вироку Судді — я зустрів у ліжку зеленоокої спокусниці.

Правду кажучи, надсилаючи Івиліні перший букет, я не надто вже й вірив в успіх справи. До того ж це було й ризиковано — а раптом вдовиця, одумавшись, передасть мене до рук правозахисника-герцога? Я був для неї вбивцею чоловіка й свідком її власного злочину, бо як не верти — а вона пособила лиходієві, не доносячи на нього, тобто на мене, владі.

А коли б донесла?!

Зі зрозумілих причин я не розраховував на успіх і перший букет відправив без надії — однак справа несподівано залагодилася, та такими темпами, що мені довелося призупинитися й вирішити для себе одне дуже важливе питання.

Чи можна мені, Ретано Рекотарсу, упадати за жінкою заради її грошей?

Ні, без усіляких компромісів заперечив мені голос крові. За жодних умов.

А тому, якщо я хотів досягти заповітної мети й відкупитися зрештою від Вироку Судді, мені вартувало навчитися упадати за Івиліною заради неї ж самої. Тобто, закохатися.

За своє життя мені випадало проробляти це не раз і не двічі; я закохувався сотні разів і частенько до скону, мені завжди здавалося, що немає нічого простішого, аніж відчути до особи протилежної статі сердечну прихильність. Тепер виявилося, що закохатися на замовлення куди важче, ніж просто збудити в дамі тепле почуття у відповідь.

Як би там не було, а, згадавши досвід власних пристрастей у далекому отроцтві, я завзято взявся до справи.

Діяв просто — щоразу, отримуючи від життя задоволення, згадував свій зеленоокий об’єкт і шепотів її ім’я. Яговорив «Івиліна», вдихаючи запах смаженого м’яса, я уявляв її обличчя, зручніше вмощуючись на скрипучому ліжку, і навіть пишні груди покоївки, обтягнуті кокетливим фартушком, були для мене зайвим нагадуванням про прекрасну вдову. Після декількох днів наполегливих вправ я переконався, що думки про Івиліну викликають у моїй душі приємний трепет, а отже, я закоханий і можу залицятися до вдовиці, не конфліктуючи з власними уявленнями про порядність.

Після цього затія пішла просто й хутко; Івиліна невдовзі впокорилася з тим, що вбивця її чоловіка виявився настільки палким і чарівним. Щоправда, закоханість у неї давалася мені все важче й важче — я чомусь образився за небіжчика Дера, ревнивого кремезного вусаня. За моїми поняттями, безутішна вдова — хай навіть і осоружного чоловіка — якось інакше повинна ставитися до його вбивці…

Проте минуло два місяці з часу Судної ночі, й по мотузяній драбині я піднявся до вказаної мені спальні.

Багатство не вважало за потрібне кудись там ховатися. На туалетному столику горіли п’ять тонких витих свічок, під їхнім миготливим світінням кімната, наповнена шовками, парчею, оксамитом, гобеленами і золотими дрібничками, чомусь нагадала мені чи то склад, чи криївку розбійницької зграї. Навіть нічний горщик під ліжком виготовлений був з найтоншої порцеляни й розписаний позолотою; Івиліна напівлежала на подушках, і по її округлих стегнах струменів шовк нічної сорочки. Кокетливо підсмиканий рукав відкривав білу й пухкеньку, як у дитини-переростка, ручку. Я затамував подих.

О, прекрасна Івиліно! Твої форми… Скільки може коштувати будинок з усім начинням? А ще маєток? Якщо віддавати гамузом — вийде дешевше, але розпродавати всю цю пишноту в роздріб клопітно й довго, де накажете шукати, наприклад, покупця на цей розкішний нічний горщик?..

Івиліна перемінила позу; під білим шовком піднялися груди, як дві величезні краплі, смолисті краплі зі стовбура велетенської сосни, мені здалося, що я навіть запах відчуваю — свіжості, смоли й лісу…

З другого боку, хто зможе купити все це одночасно, який багатій, який золотий мішок? Чи не буде зайвих пересудів, чи не побажає герцог Трістаг, приміром, отримати частину грошей у вигляді податку на продаж?..

— Які ви вродливі!

Хто це сказав? Невже це я перейшов на банальності?! Та й голос пролунав якось глухо — начебто я заліз не в спальню до розкішної дами, а на вологий безрадісний сінник…

Івиліна таємниче посміхнулася. «Я мушу кохати її! — подумалося перелякано. — Інакше, я корисливий розважливий спокусник, негідник і таке інше. Я негайно повинен нею захопитися!..»

З побоюванням ступаючи незвично ворсистим килимом, я наблизився до дами. На білій нічній сорочці був кокетливий чорний бантик — знак жалоби за чоловіком.

…А до речі, скільки часу триватиме жалоба? І чи встигну оженитися на ній за ті десять місяців, що залишилися?

Я подумки застогнав. Впав навколішки, мало не зачепивши горщик, що недоречно підвернувся; Івиліна простягла мені руку, пальці пахли незнайомими парфумами, я поцілував рожеву долоню, а потім, подумавши, легенько вкусив красуню за мізинець.

— Ах, — сказала Івиліна. — Пустун… Жартівник, Ретане, звідки ти взявся, о диво, я не маю снаги противитися… твоїй пристрасті…

Моє дихання прискорилося. У мені боролися двоє — шалений коханець і холоднокровний оцінювач, і жоден не міг перемогти. І обоє страшенно заважали один одному.

— Сьогодні… ти такий… ти мовчиш. І я завмираю… Коли ти мовчиш і ось так дивишся, Ретане, моє серце втікає в п’яти, ти лякаєш мене, Ретане… це солодкий страх…

Коханець, зазнаючи втрат, усе-таки витіснив оцінювача зі здобутих позицій. Мої руки самі собою потяглися до теплих пліч зеленоокої красуні; Івиліна здригнулася, напіврозтулила вуста, і цей її порив доконав оцінювача надійно й назавжди.

— Рета-ане…

— Любове моя…

У губ її був свій власний, запаморочливий запах. Увесь мій одяг тієї миті виявився раптом зайвим.

— Рета-ане…

Я на хвилю забув, на якому світі знаходжуся. І про те, хто така Івиліна, і про власні скрутні обставини; хвилина ця вартувала життя — але якраз тоді у двері спальні оглушливо затарабанили важкі неделікатні кулаки:

— Пані Дер! Відчиніть, негайно відчиніть, пані Дер!

Губи моєї спокусниці миттєво стали холодними й безжиттєвими. Тонкі пальчики капканом обхопили моє зап’ястя:

— Ретане… О ні. Скоріш…

Здавалося б, двері ладні були злетіти з петель. Квапитися, як на мій погляд, було вже нікуди.

— Біжіть, Рекотарсе… Заради Неба… Якнайшвидше геть…

Івиліна метнулася до вікна, виглянула вниз, злякано відсахнулася, прошепотіла зі слізьми в голосі:

— Стережуть… Це Крод, це він, скотина… — і мені, вже без сліз, з погано притамованою злістю: — Ви занапастили мене! У ліжко!

Останній наказ настільки не відповідав ситуації, що я завагався.

— У ліжко! — прошипіла Івиліна, втрачаючи залишки шарму. — Щоб не знайшли… з головою!

Як був, у одному чоботі й розхристаній сорочці, я кинувся під балдахін і зарився під купу ковдр, а кмітлива Івиліна підкинула вслід мені відсутні деталі мого гардероба.

— У чому річ? — голосно запитав її спокійний сонний голосок.

Грюкіт обірвався.

— Негайно відчиніть двері, — з торжеством зажадали зовні. — Є підозра, що в дім пробрався злодій!

Під ковдрами нічим було дихати. Я, звичайно, мріяв опинитися в цьому ліжку — але не в такому ж вигляді!

— Ви розбудили мене, — з докором повідомила Івиліна, гарячково знищуючи сліди моєї присутності. — Я ледве заснула… Мене замучили кошмари, тому й заснула при свічах…

— Негайно відчиніть!!!

Хотів би я знати, що за самовдоволений мужлай мав право так грубо й безцеремонно вторгатися в особисте життя моєї Івиліни.

Дзвякнув, відкриваючись, засув. Кімната відразу наповнилася важкими кроками — ввійшло чоловіків зо п’ять, не менше. Моя шпага була поряд, під ковдрою — але дотягтися до рукояті означало виказати себе.

— У чому річ, Кроде? — запитала Івиліна вже обурено. — Яке ви маєте право так зі мною чинити?

«От-от, — подумав я тужно. — Якщо по-моєму, то й дверей відмикати не варто було. Двері міцні, напевне б встояли…»

— Тут виконувач духівниці вашого покійного чоловіка, а з ним нотаріус, — Кроду, судячи з голосу, було десь за п’ятдесят, — і я, як єдиний родич небіжчика, зобов’язаний сприяти, аби умови заповіту дотримані були достоту…

Запала тиша. При слові «заповіт» навіть у мене сам собою втягся живіт.

— Умови? — неголосно запитала Івиліна; вона щосили намагалася тримати себе в руках, але голос однаково виказав її. Про умови заповіту благовірного вона чула, як і я, вперше.

— Подай папери! — звелів комусь інший, владний голос; очевидно, це й був виконувач духівниці. По хвилинній тиші до мене під ковдру долинув шурхіт паперу.

— Ти не говорив мені, Кроде, — вже трохи зміненим голосом мовила Івиліна. Виконувач духівниці її чоловіка видав дивний звук — чи посміхнувся, а може, чхнув.

Знову зашурхотів папір.

— Ось, — урочисто заявив виконувач духівниці. — За цим документом усе майно пана Реггі Дера, а також угіддя, і будинок, і маєток… Переходить у власність його дружини, пані Івиліни Дер… Так, «…володіти й користуватися вищезазначеними багатствами в тому разі, якщо протягом десяти років від дня смерті чоловіка свого вона збереже доброчесність, не вступить у новий шлюб і не зрадить пам’яті чоловіка, згрішивши блудом… Якщо ж такий факт матиме місце, то все майно пана Реггі Дера, а також… а також… і маєток… переходить у володіння його троюрідного брата, пана Таггі Крода, й у власність його дітей, і онуків, якщо такі будуть…»

Я лежав у дамській шовковій постелі, під товстим шаром ковдр, і мені було тужно. Тоненька цівка повітря ледве просотувалася крізь гори мережив, і пахла вона не парфумами й солодкими ароматами — смаленим пахла повітряна цівка, гіркою долею нещасного Ретано Рекотарса.

Якщо у володіннях герцога Трістага заборонені дуелі — може, тут передбачене й спеціальне покарання для ловеласів?..

Пауза затяглася.

— Клятий ревнивець, — пошепки кинула Івиліна. — Негідник… Ревнива тварюка!

— Шукайте, — задоволено наказав комусь Таггі Крод.

«Це гідне захоплення, — подумав я похмуро. — Ти багатій, дядечку, ти чесно заробив спадщину від троюрідного братика…

— Шукайте! — істерично вигукнула Івиліна. — Шукайте всюди! Взялися принижувати жінку — то принижуйте до кінця, чого там, коли вже власний чоловік сподобився на такий заповіт — не зважайте на мою сором’язливість! На мою доброчесність! На мій відпочинок, зрештою. Шукайте!

— Та шукайте ж! — прикрикнув Крод на когось, хто, очевидно, зніяковів від палких Івиліниних слів.

Заскрипіли дверцята шафи. Жалібно дзвякнули склянки на туалетному столику; хтось, крекчучи майже над самим моїм вухом, нахилився й зазирнув під ліжко.

— Шукайте! — крикнула Івиліна крізь сльози; і через секунду її тіло повалилося на мене зверху. Збоку це виглядало, напевно, дуже зворушливо: нещасна жінка рухнула, ридаючи, на подушки.

Ніколи в житті на мою долю не випадало таких випробувань!

Я був у ліжку з прекрасною жінкою, її тіло, прикрите однією лишень шовковою сорочиною, здригалось від ридань і щільніше притискало мене до матраца. Шар ковдр, що розділяв нас, здавався зайвим — і водночас кімнатою, важко ступаючи, човгали детективи й заглядали в усі щілини в пошуках перелюбника, себто мене.

— Шукайте! — уже роздратовано повторив Крод.

— Немає нікого, — відгукнувся, виправдовуючись, хрипкий молодий голос.

Я чув, як Крод пройшовся кімнатою й розчинив вікно.

— Агов! — крикнув він комусь унизу. — Не було?

Знизу відповіли щось невиразне, але без сумніву в тому сенсі, що ні, ніхто на клумби не стрибав.

— Шукайте, — схлипнула Івиліна. — Шукайте… Кроде, з цієї хвилини ви мені не родич. Не смійте показуватися мені на очі… Виконувач духівниці є — ось нехай він десять років під спальнею й вартує!

Хтось із детективів не втримався й присвиснув. Хтось — напевно, виконувач духівниці — обурено засопів. Я потихеньку задихався, позбавлений повітря, придушений пишними вдовиними формами.

— А тепер геть звідси, — наказала Івиліна втомлено. — Сьогодні вночі я отримала справжнє уявлення про чоловіків… Після цього вам нема про що турбуватися, пане виконувач духівниці. До скону я не підпущу до себе нікого із цих підлих, низьких, мстивих, ревнивих, абсурдних, нахабних, безсоромних, жорстоких, дурних, продажних, безсовісних тварюк!

Мені стало незатишно. Кожне слово Івиліни начебто вбивало цвях мені між лопаток — видно, відчував свою перед нею провину. Щонайменше половина перерахованих епітетів стосувалася й мене теж.

— Е-е-е… — заїкнувся хтось, напевно, нотаріус. До сопіння виконувача духівниці приєдналося сопіння решти, і кілька хвилин нічого не чутно було, крім схлипувань Івиліни й цього всепоглинаючого сопіння.

Я проробив серед мережив дірочку й тихенько перевів подих. «Якщо все закінчиться благополучно, — сказав я собі, — то чесно зізнаюся Івилині в усьому. У власній ницості. Розповім їй і про Суддю, і про Чорно Та Скоро, нехай сама судить мене, нехай дасть ляпаса, зрештою…»

— Ідіть, — повторила Івиліна пошепки. — Будь ласка, дайте мені спокій. Не посилюйте власну ганьбу, позбавте…

— А-а-а! — заволав Крод, і в цьому крикові було стільки торжества, що я миттєво вкрився потом.

— Що це? — запитав Крод страшним голосом. — Що це, га? Що це, я вас запитую?!

— Де? — Івиліна піднялася на лікті, й оцей гострий ліктик болісно вп’явся мені в ребра.

— Що це? Осліпли? Не бачите?! Пряжка від чоловічого пояса!!

— Пряжка від чоловічого пояса, — з марновірним жахом повторили нотаріус і виконувач духівниці.

— Де? — повторила Івиліна здивовано.

— Ось!

— Та де ж?

— Та ось!

Івиліна сіла на ліжкові, тобто на мені, і наступної секунди повітря стало багато, надто багато, і забагато стало світла, бо п’ять свічок після цілковитої темряви здалися мені яскравими, як полуденне сонце.

— От!

Той, хто зірвав з мене ковдри, був невисокий і плішивий. Праве око його пронизувало мене з похмурим торжеством, зате ліве спливало кудись убік, до вуха, я згадав, що мигцем бачив цього красеня в селищі — він сидів у трактирі й пив, пив, пив…

Шпага моя залишилася по інший бік ліжка — укупі з піхвами й поясом. Ще четверо чоловіків — двоє з них дужі молоді хлопці — втупилися на мене з радісним подивом; я сповз з подушок і відступив до стіни, машинально поправляючи на собі залишки одягу.

— Хто це? — загримів Крод, обертаючись до білої, як простирадло, Івиліни. — Хто це, люба вдовице? Що за людина лежить у вашому ліжку, що це ви тут патякали про ревнивих, абсурдних…

— А-а-а! — заверещала Івиліна, тицяючи в мене пальцем і відступаючи з таким жахом, начебто побачила живого мерця. — А-а-а! Це він, він!

— Певна річ, він, — задоволено кивнув виконувач духівниці. — Видно, що він, а не вона…

— Це вбивця Реггі! — завищала Івиліна так, що в мене заклало вуха. — Убивця мого чоловіка, я бачила його там, біля струмка, він… його розшукує варта герцога! Хапайте його, він хотів убити й мене!

Сум’яття тривало всього чверть секунди — але мені вистачило цього часу.

Вистачило, щоб перемахнути через ліжко, підхопити шпагу, піхвами відкинути з дороги пана Крода, перестрибнути через підставлену ногу виконувача духівниці, на ходу збити одного з хлопців і стрибнути в відчинене вікно — з ризиком зламати шию.

Доля знущально всміхнулася мені — я впав на м’яке, це м’яке охнуло й осіло, захоплюючи мене на землю, й так і залишилося лежати, тоді як я підхопився; наступним, хто став на моїй дорозі, був похмурий лакей із заздалегідь приготованим дрючком.

Він ударив — я вивернувся. Він замахнувся ще раз — я пірнув під його знаряддя й ударив головою під дих, од чого бідака миттю втратив до мене інтерес.

Загавкав спущений з повідка собака — але я був уже на стіні. Скотився по той бік, жахнувшись у думках від того, що коня може не бути на місці; втім, кінь виявився найпоряднішою істотою в усій цій історії. Він чекав на мене там, де я його залишив.

Розділ четвертий

Тепер кожен стражник у місті знав, кого слід видивлятися на вулицях, і дівчатка, котрі виглядали років на п’ятнадцять, страждали від посиленого інтересу до власних персон. Охоронці біля міських воріт клялися, що за останні два дні жодне підозріле дівчисько з міста не вийшло; Танталь похмуро супилася, вислуховуючи ці клятви. В Алани доста винахідливості, аби вибратися з міста непоміченою. Якщо тільки вона не зробила цього раніше — відразу ж після втечі…

Танталь надто довго вірила, що Алана ось-ось з’явиться в одному з міських шинків. Аланина витівка була відповіддю на спробу обмежити її волю, а отже, кляте дівчисько спробує покарати батька, вибравши серед міських кубел найгидкіше і соромітницьке; на жаль, невдовзі стало зрозуміло, що зникнення Алани не витівка, а вчинок.

Разом з утікачкою щезли частина її речей і всі прикраси, колись подаровані Алані матір’ю. Дівчисько не збиралося влаштовувати зі своєї втечі спектакль — вона просто пішла, й, імовірно, по той бік паркану її чекали.

Від цієї думки Танталь зробилося зле. Про те, хто міг чекати заможну дурепу за ворітьми рідної домівки, можна було висувати скільки завгодно припущень. Танталь не стала обговорювати їх із Егертом — але той і сам чудово все розумів. Темні ями довкола його очей усе глибшали.

З міста відправлені були три гінці трьома дорогами — людині, котра поверне до рідної домівки зниклу Алану Солль, призначено було значну винагороду. Для впізнання пред’явлені були чотири волоцюжки, у тому числі одна десятилітня шмаркачка й одна грудаста молодиця. З’являлися безліч відомостей, що Алану бачили там-то й там-то, причім частенько одночасно у віддалених одне від одного місцях; полковник Солль їздив на впізнання трупа, виловленого в річці. Повернувся виснажений, зчорнілий на обличчі — зустрівшись із ним поглядом, Танталь закусила губу й заприсяглася побити Алану до крові. До напівсмерті, кулаками, палицями, ременем; нехай тільки з’явиться. Нехай тільки повернеться живою…

На п’яту добу Аланиної відсутності спливла нарешті деяка корисна інформація. У готелі під назвою «Хоробрий джміль» якийсь час перебувала трупа мандрівних комедіантів; знайшлися очі, що кілька разів уздріли в їхній компанії дівчину, котра добряче скидалася на розшукувану доньку полковника Солля.

Трупа залишила місто рано-вранці — саме того дня, коли Алана зникла. Хазяїн готелю, припертий до стінки, не міг до ладу сказати ні «так», ні «ні» — чи було дівчисько серед від’їжджаючих? Чи ні? Та поїхали ж бо на світанку, на двох візках, комедіанти, їхнє діло темне…

За годину по отриманні відомостей з міських воріт вилетів маленький кінний загін. Стражники поспішали розшукати серед павутиння доріг розмальовані візки комедіантів, а в одному з них — дівча з обличчям зухвалого підлітка.

На чолі загону скакав, щосили підганяючи коня, полковник Егерт Солль.

* * *

Моєму наміру отримати все й одразу навряд чи судилося здійснитися.

Замість такого жаданого статку вдовички я цілком міг дістати сокиру й плаху — причому за злочин, якого не вчинив. П’ять днів я біг, поспішаючи забратися якнайдалі від володінь герцога Трістага; на шостий кобила ледве трималася на ногах, і ми неквапно шкутильгали рядком — я й вона.

Облітало з гілляччя пожовкле листя, а на стерні зібраних полів поблискували ниточки павутиння. Я дивився на все це широко розплющеними очима — кожен листок, що летить за вітром, був секундою, що йде в небуття. Час не зупинити; ми з кобилою брели серед близької вже осені, й, доволі ймовірно, останньої осені в моєму житті…

Я здригнувся й дістав з-за пазухи свій календар.

Осінь… Навпроти осінніх місяців щедрою дитячою рукою намальовані були пузаті хмари з очима, з очей цих, круглих і млосних, неначебто в корови, струмками лилися намальовані дощі. Що мені робити — сісти на узбіччі й ридати?!

Очевидно, необхідну суму доведеться збирати потроху. Тягати у свій занедбаний замок, як бджола носить мед, — по крапельці, але ж пасічник потім наповнює по вінця пузаті барила…

Щоправда, на пасічника працює невтомна орава бджіл. А я один, і, крім мене, про дорогоцінного Рекотарса жодна скотина не подбає…

— Пішла! — гримнув я на коня, що засумував був, лунко ляснув по вороному крупі й закрокував швидше.

Лий, зливо, цілісіньку ніч без упину.

Вогкість виповзала з підвалу, просочувалася в щілини, проступала плямами на кам’яних стінах; до морозів іще далеко. Шиби ще не скоро затягне памороззю — зовні ллється вода, зсередини осідає пара від подиху…

Він мерз. Обіймав плечі руками, тер голу потилицю, переривчасто зітхав. Мерз.

Три дзеркала у вітальні потьмяніли, наче сліпі очі. Начебто затягнуті туманом вікна; ох, і густий же туман. Ох, і клоччастий. Ох, і важкий, ніби сірий розплавлений віск…

Він провів по дзеркалу ганчіркою — м’якою ганчіркою. Сторонньому спостерігачеві здалося б — він нарешті взявся за прибирання — стирає осілу пилюгу…

Сторонніх спостерігачів не було.

Він провів раз і ще раз; тонка плівка, що відокремлювала його руку від туману, сконцентрованого в глибині дзеркала, зробилася ще тоншою. Узялася веселковими переливами, як мильна булька, і за секунду трісла; діра розповзлася, закручуючись трубочками по краях, і сіра маса туману отримала нарешті волю.

Він упустив свою ганчірку на підлогу. Її відразу ж не стало видно — важкі клуби розтікалися підлогою, вони здавалися хмарами, видимими згори, якоїсь миті у його затьмареному розумі майнуло видиво — він летить, розкинувши руки, над щільним шаром хмар, землі внизу не видко, але ж вона напевно є — земля…

— Амулет, — сказав він глухо.

Сірий шар хмар розірвався. Далеко внизу лежала, поблискуючи на зеленому килимі, золота пластинка зі складним фігурним прорізом. Він простяг руку — шар хмар зімкнувся.

Він доторкнувся долонею до виголеного чола. Не було польоту, не було хмар — тільки дзеркало, розпороте, наче подушка, і клоччасті нутрощі, що валять із нього, — щільний туман. Кімната тонула в ньому. Просто потопала.

Він підвів голову.

Сірий стовп, що піднявся мало не до самої стелі. Людське обличчя, що проступило нечітко. Молоде, дуже жорстке. Надто. Золота іскра, що блиснула й згасла десь на рівні грудей.

Він судомно втяг повітря — туман, потрапляючи в легені, перехоплював дихання.

З туману виліпилися ще три постаті. Три жінки. Одна менша, друга старша на крихту, третя… Третя постать — хистка, змазана, постійно змінювала обриси, хилилася до землі…

Він примружився.

Ось воно. Ниті.

Усі три були пов’язані з тим, хто носить золоту іскру. Напруженими нитками, такими живими та чіпкими, що й не вірилося, начебто їх може породити туман…

Втім, туман породжує лише видимість. Тінь.

У його вухах промайнула лиш тінь трьох імен — але він зумів розчути й запам’ятати.

І, вже непритомніючи, задоволено посміхнувся.

Ось тепер він знає все.

Вогкого осіннього вечора я повернувся до отчого замку, і не сам. Зі мною приїхали оцінювач, торговець нерухомістю й купець із задишкою — ймовірний покупець.

Що мені залишалося робити?! Я був усім і робив усе. Я давав уроки фехтування, грав у кості, вчив молоденьких панянок гарних манер, вдавав із себе вченого й фокусника, чарівника й обідранця — але така бажана мета у вигляді гори грошей не наблизилася ні на волосок.

Із часу Судної ночі минуло два місяці й три тижні. Від дня мого візиту до Чорно Та Скоро — рівно шістдесят сім днів.

Мені було соромно. Мені було до сказу мерзотно, але продаж замку — єдине, що спадало тепер на думку. Слуга Ітер, якому я сухо повідомив про стан справ, роззявив рот, сплеснув руками та так і залишився стояти.

Трійця розбрелася по замку, по-хазяйськи оглядаючи кімнату за кімнатою, витріщаючи очі на фамільні портрети, не пропускаючи ні щілини, ні куточка; у мене було таке відчуття, що мене самого мацають брудними руками. І, зціпивши зуби, довелося терпіти.

Покупець був із тих купців, котрим для повного щастя не вистачає приналежності до древнього аристократичного роду; покупець бродив замком, то м’яко посміхаючись, то суплячись, те цмокаючи язиком. Замок йому подобався — однак він, як досвідчений купець, чудово вмів приховати свої щирі почуття під шаром показних.

— Ремонту вимагає будівелька, — скорботно повідомив оцінювач.

— Про те й ішлося, — підтвердив я тужно. — Ремонт — справа ваша… А тільки замку багато сотень років, тут жили барони Хімеціуси, а по тому нащадки Мага з Магів Дамира… І сам він тут жив. Стіни міцні, хоч облогу витримають, хоч що, рів глибокий…

— Вода висохла, — зітхнув оцінювач із таким смутком, начебто мова йшла про чиюсь висохлу кров.

— До речі, — стурбовано поцікавився купець, — а підвісний міст можна ще відремонтувати?

Я знизав плечима. Мені раптом страшно закортіло, щоб угода не відбулася. Хай їм замок не сподобається. Нехай ми ціну не погодимо.

— Я прошу за нього… — я назвав суму, запрошену Чонотаксом Оро. Купець крекнув, торговець нерухомістю знизав плечима, оцінювач стурбовано завертів головою:

— Та ви, пане, разів у два перебрали… Не вартує замочок таких грошей. Старий же, старий, усе честь честю, та тільки запущений кріпко… Тут на один ремонт…

— Як хочете, — кинув я з полегшенням. — Не хочете — справа ваша…

— Ви, пане, мабуть, у скрутному становищі? — обережно поцікавився купець. — Інакше навіщо б…

— Мої обставини — моя проблема, — горде підборіддя Рекотарсів саме собою задерлося догори. — А оцінювати найдавніший в околиці замок з погляду іржавих дверних петель… — і я скинув підборіддя ще вище, хоч це, здавалося, було вже неможливо.

— Хлопче, — оцінювач зітхнув. — Західна башточка обвалилася — це раз. Підйомний міст не працює — це два. Все ліве крило готове рухнути після першого щедрого дощу, а стан камінів і печей…

— У лісах цього замку, — я підняв палець, — Маг з Магів Дамир знищив лютого дракона, про що свідком битви, бароном Хімеціусом, була видана спеціальна Грамота. За цими стінами сотні людей ховалися від недругів і від Мору. Цей замок наганяв жах на ворогів, зароджуючи в серцях друзів трепетну надію; цей замок…

— Ми сторгувалися б, — задумливо мовив купець, погладжуючи бороду так обережно, наче вона могла відвалитися.

Я затнувся. Яка ганьба — нащадкові Мага з Магів розхвалювати родовий замок; як товар на торжищі…

А що ж зараз, не торг?!

— Сподіваюся, — купець облизав губи, — що вищезгадана Грамота та решта документів… З ними можна ознайомитися?

У мене зсудомило вилиці. Стримавши себе, я приніс реліквію й навіть дозволив купцеві взяти її в руки; втім, коли потягся оцінювач, я без жодної поваги його осадив.

У купця було призвичаєне око. Йому доводилося мати справу з документами — справжніми й фальшивими; серце моє здригалося, коли я дивився, як чужа людина вивчає реліквію моєї родини на предмет…

— Маг з Магів Дамир, — купець задумливо закусив губу. — Гм… Я заплатив би.

Його супутники глипнули на нього здивовано й радісно.

— Я заплатив би, якби ви трохи поступилися… — названа купцем сума була менша від тієї, що хотів отримати Чорно Та Скоро, але ненабагато. Оцінювач гмикнув — купець явно пропонував зайве за вподобаний товар. А я думав, що всі купці скупердяї…

«Будь чесний перед собою, — в’їдливо прошипів мені здоровий глузд. — Якби ти не збирався продавати замок — навіщо було тягти сюди цю трійцю? Навіщо вся ця принизлива процедура — щоб зрештою заістерити й відмовитися від рятівних грошей? Не честь продаєш — усього лише стару споруду… І не заради примхи, а рятуючи власне життя…»

Ніби спростовуючи аргументи здорового глузду, серце моє болісно стиснулося.

— Він ще вагається, — забурчав торговець нерухомістю, але за бурмотінням ховалася радість — відсоток від угоди виходив чималий.

— По руках? — запитав купець, забачивши, що я готовий погодитися.

Я підняв очі — Маг з Магів Дамир дивився на мене з портрета. Ні осуду, ні обурення, аніякісінького сильного почуття не було в цьому погляді; я вперше подумав, що художник був, напевно, бездарний.

— По руках? — повторив купець. Я набрав у груди повітря:

— По ру…

Полум’я в каміні зметнулася. Стовпом витягнулося в трубу, відразу розпласталося, силкуючись витекти з-під коминкових ґрат, холодний вітер пройшовся по без того вогкій залі, і за спинами в нас виразно почувся стогін.

Купець, оцінювач і торговець нерухомістю, жахнувшись, завертіли головами; я закам’янів, бо те, що вгледів я, вони мали побачити лиш за мить.

Під високим заґратованим вікном стояв згорбившись невисокий кістлявий чоловік років п’ятдесяти. Ніхто, навіть людина незнайома з природою привидів, не віднесла би прибульця до світу живих. Чоловік під вікном був чимось дуже засмучений; палаючі очі його, очі привида, здавалися проте безпомічними й короткозорими.

— А-а-а?!

Купець, оцінювач і торговець тулилися один до одного. Привид востаннє глянув мені в очі, махнув рукою, наче казав «а чи не однаково», накульгуючи, відійшов у дальній куток зали й там станув у повітрі.

Мені подумалося мигцем, що в примарного Судді були зовсім інші звички.

Кілька хвилин минуло серед мертвої тиші, тоді купець видихнув «уф», торговець шумно висякався, а оцінювач знизав плечима:

— Бачите, любий пане Рекотарсе… Не варто було приховувати від нас наявність у замку привидів.

— Я не приховував, — огризнувся я вмить охриплим голосом.

— Ви хочете сказати, що бачите його вперше? — жовчно поцікавився торговець нерухомістю.

— Саме так, — буркнув я вже роздратовано.

— Наявність привида дуже впливає на вартість, — задумливо промурмотів оцінювач. — В одних випадках збиває ціну, в інших, навпаки, додає покупці ваги… Як ви думаєте? — обернувся він до купця.

Купець сидів білий як крейда. Щоки його, ще донедавна круглі й тугі, тепер обвисли, як порожні мішки.

— А це думка, — пожвавішав торговець. — Якщо ви вже зважилися платити за замок завищену ціну… Бачите, далеко не в кожному замку є привид, і вам, можна сказати…

— Я не буду його купувати, — сказав купець глухо. Оцінювач і торговець перезирнулися.

— Бачите, — м’яко почав оцінювач, — купити замок окремо від привида як на теперішній час не видається…

— Я не купуватиму його! — купець устав. — Я взагалі не купуватиму цей замок!

Мені почулося зловтішне хіхікання в каміні, чи ні?

Гості вийшли — попереду рішучий купець, за ним, як поли мантії, оцінювач і торговець; я ще посидів у темному залі, потім спустився до підвалу і напився як хлющ. До гикавки.

Комедіанти поспішали. Розмальовані візки зуміли пройти неблизький шлях; інша справа, що зникнути, загубитися серед хуторів комедіантам ніяк неможливо. Однаково що свічці ховатися серед темної ночі — всі, хто бачив візки хоч раз, упевнено вказували шлях їхнього руху. Маленький загін на чолі з Егертом Соллем не відпочивав.

Комедіантів наздогнали надвечір; візки тяглися вгору, призахідне сонце золотило їхні хисткі боки. Налякані люди обернулися назустріч загону, що налетів, як відплата; проводиря трупи грубо схопили за комір і притягли до вишкіреного обличчя Солля:

— Де?!

Попутники полковника вже перевертали догори дриґом візки й заглядали в обличчя нажаханих жінок.

Ватажок трупи облизав пересохлі губи:

— Кого… зволите… шукати?

Помилки бути не могло — саме ця трупа з її двома візками майже два тижні гостювала в «Хороброму джмелі». Саме цей кругловидий, зовні сумирний лицедій зманив за собою дурочку-Алану.

Егерт обернувся до товаришів:

— Ну?!

Стражники розгублено розводили руками. Дівчиська не було ні в одному з візків, і серед піших подорожан її не було теж.

— Де вона? — кинув Солль в лице настрашеному проводиреві.

— Вона пішла, — плаксиво сказала повна жінка з виразними, як у сумної лані, очима. — Шляхетний пане, змилуйтесь, сама ж напросилася, незмога було… Ми спершу гнали її — та вона вперлася, як реп’ях причепилася. Небо свідок, а потім, у Гнилищах, їй наскучило, ми вже не пускали, самотою дівчиськові блукати… нема чого… та хіба втримаєш, норовлива, наче кінь. Шляхетний пане, у чому ж провинонька-то наша, коли ви її шукайте, то в Гнилищах шукайте… втекла…

Селище Гнилищі залишилося далеко позаду, десь зо день шляху без зупинок. Солль озирнувся — актори переминалися з ноги на ногу, всі до одного розгублені й перелякані.

Солль заледве здолав у собі негідне бажання хльоснути когось батогом. Без жодного слова розвернув коня й поскакав назад.

А тому й не помітив погляду, яким обмінялися комедіанти за його спиною.

* * *

Дзиґар пробив дев’ять, коли трактир стрімко почав порожніти. Добрі селяни, котрі ще мить тому статечно розмовляли за настільки ж доброю випивкою, раптово набули здатності спілкуватися без слів: з кутка в куток заметалися промовисті погляди, і розмови вщухли одна за другою. На столах лишилися недопиті кухлі; староста досі захоплено переповідав щось, але хлопець, котрий проходив мимо, взяв його за плече й вказав очима кудись мені за спину. Староста простежив за його поглядом — і фонтан його красномовства всох.

— Пробачте щиро… Забув… дільце маю… здоров’я й процвітання панові Ретанаару, смиренно — здоровенькі будьте…

Трактир досі нагадував кинуте біженцями село — все догори дриґом і жодної душі довкіл. Староста поквапливо продибав до дверей — тоді-то я нарешті сподобився повернути важку, наче закуту в залізо голову.

У кутку позад мене сидів Чонотакс Оро власною персоною. Сидів, налігши ліктями на стіл і поклавши на сплетені пальці довгасту, виголену до блиску голову.

Жаль, що відвідувачі трактиру розбіглися. Що ніхто, крім трактирника, не бачив того приятельсько-заступницького погляду, яким я, Ретанаар Рекотарс, відповів на чіпкий погляд зарозумілого мага. Власне, так і повинен дивитися впевнений у собі володар на чародіюшку, котрий живе в його землях…

— Привіт, Ретане, — сказав Чорно Та Скоро, не встаючи з-за свого столу. — Дістав гроші?

Тепер я повинен був або розмовляти через усю спорожнілу обідню залу — або встати й підійти до Чорно. Як хлопчик.

— Дістану — тобі повідомлю, — відгукнувся я прохолодно. І відвернувся, даючи тим самим зрозуміти, що розмову скінчено; але невже пан маг зайшов до сільського трактиру лиш для того, аби хильнути чарчину вина?!

— У мене до тебе справа, Ретане, — голосно мовив Чорно за моєю спиною.

— Поговоримо?

Серце моє зупинилося на один удар.

Не те, щоб я встиг на той час впасти у відчай. Не те, щоб я здався. У мене не так просто опускаються руки, і вже, звісно, я не здаюся. До вказаного Суддею строку залишалося ще дев’ять місяців, і я був упевнений, що таки щось придумаю — але невдача, особливо крупна, знесилює, а останнім часом невдачі йшли за мною назирці. Ось чому недбале запрошення Чорно змусило мене так болісно стрепенутися.

«Послужи»…

Напевно, він повернеться до колишньої розмови. Більш того, призначаючи за моє звільнення нечувану ціну, він заздалегідь знав, що розмова відбудеться знову…

Якийсь час я займався тим, що приховував від сторонніх очей свої почуття. Чорно Та Скоро чекав — не відриваючи підборіддя від сплетених пальців, не зводячи з мене глузливого погляду.

— Поговоримо, — сказав я нарешті. — Тут?

Останнє питання мало означати, що я не боюся чужих вух. Тобто я їх, звичайно, ще й як боявся — але виказувати цей страх перед Чорно не збирався жодною мірою.

Самовпевнений маг прекрасно розумів, що я блефую. Тонкі губи його розтяглися, позначаючи усмішку:

— Не тут, не бійся. Розмова буде довгою… У мене.

Дуже скоро виявилося, що темної пори доби у величезному будинку Чонотакса Оро не блимає жоден вогник. Ні свічечки; вперше я спіткнувся вже на порозі. Чорно Та Скоро, наче й не сталося нічого, відімкнув двері, легко, нічого не торкаючись, прочимчикував углиб коридору й рушив нагору сходами. Він бачив у темряві — і знову демонстрував свою силу й перевагу над рештою смертних. Я брів слідом, раз по раз спотикаючись, щось зачіпаючи, перекидаючи, ударяючись ліктями; здається, сам будинок на догоду хазяїнові підставляв мені ніжки.

— Сюди.

Слабкий подув повітря вказав мені, що переді мною відчинилися двері.

— Ти б свічку запалив, — сказав я зло. — Гостя привів усе-таки, любителю дешевих ефектів…

Я думав, що він образиться, чекав кпинів у відповідь — але по короткій паузі Чорно відгукнувся цілком миролюбно:

— Ти вибач, я не маю свічок. Ні свічок, ні камінів. Не люблю вогню.

І відсунув важку штору, впускаючи до кімнати слабке світло переполовиненого місяця. Світ довкіл мене набув обрисів — стіл, два крісла, матовий відблиск на голому черепі Чорно Та Скоро і корінці книг на полицях уздовж стін. Нічого зайвого. Жодних декорацій, доречних для житла мага.

— Сідай, — Чорно вказав мені на одне з крісел, і цього разу підступу не сталося. Зручне сидіння з високою спинкою зроблене було для того, щоб на ньому таки сиділи, а не для глуму над невдачливими візитерами.

Дві зустрічі було в нас у цьому домі. Перша — при різкому світлі, що різало очі. Друга — у темряві…

— А взимку? — запитав я машинально. — Як узимку без вогню?

— Холодно, — відгукнувся Чорно знов-таки по паузі, й я відчув щось схоже на зніяковілість. Наче моє питання було непристойним.

У величезному темному будинку було тихо. Очевидно, тут не водилися навіть миші.

— Слуг не маєш? — я усвідомлював певну безтактність таких розпитувань, але чомусь не міг зупинитися.

— Ні.

А що він, цікаво, їсть? Без вогню ж бо? Сире м’ясо?! Мені на секунду стало страшно. На одну лиш секунду — начебто Чорно Та Скоро лютий людожер, що заманив мене до темного будинку, звідки навіть криків чутно не буде…

— Не бійся, — втомлено сказав Чорно.

Страх мій відразу станув під напором люті:

— Ти що, мізків позбувся? Хто боїться, я?!

— Не репетуй, — попросив він так само втомлено. Сів у крісло навпроти, відразу обіперся ліктями об коліна і впустив підборіддя на руки. Мені не видно було його обличчя — тільки череп поблискував, наче ще один, тьмяний, кімнатний місяць.

— Скільки тобі залишилося, Ретане? Дев’ять місяців і три дні?

Я криво посміхнувся. Мені чомусь не сподобалося, що він так точно пам’ятає строки. «Скільки тобі залишилося» — так запитують смертельно хворих про передбачувану дату кончини…

— Дев’ять місяців, — задумливо повторив пан маг. — Будеш іще борсатися?

Ця фраза не сподобалася мені значно більше. А головне, тон, яким вона була вимовлена. Словом «борсатися» позначають дію дрібну, метушливу й, що цікаво, цілком безнадійну.

— Ти шукав інших магів, Ретане?

Я зціпив зуби. Питання прозвучало недбало — але під ним ховався великий підтекст.

— А чому я не мав цього робити? — голос мій, здається, був незворушним і спокійним. — Хіба я давав обіцянку не звертатися ні до кого, крім тебе? Ти просто першим потрапив мені під руку…

Я прагнув поставити самовпевненого Чорно на місце. Звести до знаряддя, виконуючого моє замовлення.

І ще я хотів приховати непевність. Бо я справді шукав інших магів, поступливіших… або менш корисливих. І виявилося таке: людський поголос, що населяє могутніми чаклунами мало не кожен хутір, — поголос цей безсовісно бреше. Панів магів не так багато, як про це пліткують. А більш-менш могутніх іще менше; я два тижні витратив, аби вичислити якогось могутнього чарівника, на якого мені вказали, не змовляючись, дві сільські чаклунки. Як же мені було непереливки, коли після всіх пошуків з’ясувалося, що вказаний маг живе на землі Рекотарсів й ім’я його — Чоно Таксоро або щось на кшталт…

— Дев’ять місяців, — сказав я з усмішкою. — Дев’ять місяців — чималий строк, за цей час можна дитину виносити, не те що…

— Не обманюй себе, — з коротким зітханням обірвав мене Чорно. — Жодна дитина просто так не народиться. Я першим потрапив тобі під руку — але крім мене тобі ніхто не допоможе. Ніхто.

Запала тиша. Тобто мертвотна тиша — ні цвіркуна, ні подуву вітру, ні мишачої метушні. Мертво.

— Ну й що ж? — запитав я над силу.

— А я можу тобі допомогти.

— Ти за цим мене покликав? Чи я ганчірка, щоб всмоктувати хвилі твого марнославства?

Він мовчав, а тому я обурено додав:

— Знаєш що, стань перед дзеркалом, вертися й промовляй: я наймогутніший чарівник… Я наймогутніший чарівник… А мене залиш у спокої. Мені потрібен час, щоб заробити для тебе ці кляті гроші…

Я хотів додати «щоб ти ними подавився», але останньої миті втримався. Не на базарі.

— Мені не потрібні гроші, — сказав Чорно Та Скоро. Я скривився. Знав ж бо, що йому треба.

— Мені не потрібні гроші, — повторив він сумно. — Власне, у мене й так усе є… з того, що можна купити за золото. Хоча ця грань… між «купується» і «не купується», вона така хистка… Невловима…

Я досі не бачив його обличчя.

— Я не такий марнолюбний, як тобі здається, Ретане… Всі речі на землі мають свою ціну. І навіть ті, що не купуються, мають ціну теж. Я не «любитель дешевих ефектів», тут ти не правий.

Мені стало ніяково. Голос Чонотакса звучав рівно, без притиску, але за ним ховалася втомлена, сповнена достоїнства образа.

Чудернацький народ ці маги, подумав я з подивом. Чи мені лишень привиділося, що він непробивний, непохитний, як жаба? Чи я таки його вразив?

— Неправий, то й неправий, — сказав я примирливо.

Якийсь час ми мовчали.

Цікаво, він живе без вогню взагалі? Ніколи не гріється біля каміна? Ніколи не відпочиває біля багаття?

Цілковито самотній, уникаючи навіть слуг. У компанії лиш ворони…

— Я не хотів тебе скривдити, — промурмотів я, перепрошуючи.

Його очі зблиснули в темряві — здається, глумливо.

— Я допоможу тобі, Ретане… Але й ти допоможи мені. Не служба, гаразд, я невдало висловився спочатку, через це все пішло косо-криво… Не служба. Послуга за послугу. Це твоїм принципам не суперечить?

Я потупив очі. В останньому питанні було стільки неприкритого глузування!

— У якомусь-там місті, — невимушено гнув своє Чорно, — живе одне шляхетне сімейство, я хочу, щоб юна спадкоємиця цієї родини стала тобі дружиною.

— Тільки й усього? — запитав я по паузі. Він кліпнув. Не знаю, чи кліпають сови — але Чонотакс цієї хвилини був викапана сова, я би не здивувався, якби той заухкав.

— Дивні ви люди, — промурмотів він собі під ніс. — Що можна спадкоємцеві Рекотарсів, чого не можна спадкоємцеві Рекотарсів… Ти ж і сам хотів оженитися, заради ницих грошей, на вдові…

Мене пересмикнуло.

— Може тобі потрібен час на розмірковування? — поцікавився він турботливо. — День, два, тиждень? Адже в твоєму розпорядженні ще дев’ять місяців, і ти міг би…

— Навіщо це тобі? — запитав я глухо. — Навіщо тобі така… послуга?

— Дуже просто, — він потягнувся, не розмикаючи сплетених пальців. — Як придане зажадаєш книжку, написану дідом цієї дівчинки, називається «Про магів»… Копію, зрозуміло, копію, оригінал вони не віддадуть… Привезеш у свій замок, благо він ще не проданий, дівчинка буде тобі, книжка — мені, як плата… І замість дев’яти місяців життя в тебе попереду буде ціла вічність. Роки й роки, Ретане, майже безсмертя…

— Ти ж сам маг, що тобі вартує добути якусь книжку?

Він підвівся. Щойно потягувався, як кіт, і раптом опинився біля вікна, чорний силует на чорному тлі, й матовий відблиск місяця на голому черепі.

— А оце вже не твій клопіт, Ретане. Зробиш, чи ні? Чи таки гроші шукати? Чи будеш за іншими магами бігати, щоб за день до строку, коли зусібіч пізно буде, прискакати до мене з круглими очима? Га?

Я потягся рукою до грудей. Аж ніяк не для того, щоб помасажувати слабке серце — аби лишень доторкнутися до дерев’яного календаря, схованого за пазухою, календаря, де кожен прожитий день акуратно викреслений тонкою голкою.

— Коли життя довге, то й дружина згодиться, — афористично зазначив Чорно.

І я побачив, що він посміхається. Двома білими рядами блискучих здорових зубів.

Вранці наступного дня я вирушив у мандри. Безсонна ніч глухо віддавалася в потилиці — але баритися не хотілося. Відісплюся у дорозі.

Підстрибувала в такт кінським крокам моя наполовину порожня дорожня скринька. Докірливо дивився в спину замок Рекотарсів, заледве мною не проданий, у якому залишалися тепер за хазяїна пристарілий згорблений Ітер, та ще привид з короткозорими очима, кістлявий привид, невідомо чий, бо в родуРекотарсів всі були вищі середнього зросту й на зір ніколи не скаржилися…

І все-таки я їхав з легким серцем.

Майже безсмертя. Життя довге.

Розділ п’ятий

Раніше мені ще не доводилося мати спільних справ із магами. Обіцянка Чорно, що він посильно сприятиме мені в дорозі, не викликала в мене особливої довіри — однак дні минали за днями, кобила не тільки не втомлювалася, але, здається, молодшала й гарнішала на очах, погода стояла чудова, а постоялі двори траплялися дешеві, ситні й без клопів. Потроху я дібрав смаку — подорожі з магічною допомогою уявлялися мені чимось на кшталт розважальних прогулянок, і тому, коли приблизно на половині шляху з неба полила раптом суцільна холодна злива, я мало не образився.

Чи Чорно забув, які в цих місцях дороги? Чи він думає, що моя кобила вміє плавати в розкислій глині?

Я надовго застряг на постоялому дворі. Тобто думав, що застряг надовго, але вже на другий день хазяїн накрутив ціну, кухарка подала на вечерю притухле м’ясо, а із твердого матраца юрбами полізли кусючі тварючки. Таке враження, що Чорно вирішив скопом відплатити мені за колишнє везіння; використавши весь запас лайки, провівши безсонну ніч і напоївши своєю кров’ю з півсотні різноманітних кусючок, я виїхав на світанку.

Дощ припинився.

Я впевнено вирушив туди, де, згідно з розпитуваннями, маячіла мета моєї подорожі — знову полило, та так, що ми з конем миттю перетворилися на два мокрі, холодні, заляпані багнюкою мішки. Я прокляв Чорно й повернув кобилу назад; хмари відразу розбіглися, як таргани з настанням ранку.

Тільки тоді я запідозрив негаразд, і перебравши в пам’яті інструкції Чорно, згадав про його презентик, замшевий мішечок: у ньому, як у футлярі, наказано було везти назад придане моєї нареченої, книгу «Про магів». М’які боки мішечка вишиті були чорним бісером — без усілякого візерунка й малюнка; пан компаньйон велів мені час від часу милуватися вишивкою, й у перші дні подорожі я так і робив, але згодом — оскільки я не панянка й рукоділлям не захоплююся — забув, забув, відволікся…

Панові компаньйонові, щоб він скис, довелося нагадати.

Просто посеред чистого поля я перетрусив свою скриню в пошуках заповітної штучки; мішечок лежав на самісінькому споді, у кутку, хоча я чудово пам’ятав, що клав його під кришку. Лежав собі, поблискував бісером; там, де раніше можна було узріти просто візерунки із чорних крапок, тепер виразно проглядалося вигаптуване на замші око. І я відразу зрозумів, чиє — вузьке, пильне, трішки божевільне. Але ж колись — я ладен був заприсягтися — ніякого ока тут не було.

Ми стояли посеред дороги — я й кобила. Звіддалік виднілося селище з ненависним постоялим двором, і якось одразу виявилося, що навколо глибока осінь, неблизький ліс стоїть голий, як повія, поля зібрано, а дорога вкрита калюжами. Налетів холодний вітер — і спасибі йому, повинен же я був виправдатися перед собою за ті легкодухі холодні сироти, що пройшлися по моїй спині від першого дотику Чонотаксового чарівництва…

Знак примушував мене змінити напрямок. З незрозумілих причин Чорно Та Скоро переглянув свої плани, і тепер я повинен був їхати у бік, недвозначно позначений різкою зміною погоди.

Хто сказав, що без панів магів цей світ нудний?! Я б віддав перевагу шляхетній нудьзі перед сумнівною розвагою бути флюгером. Прапорцем на карті пана Чонотакса…

Я скочив у сідло й пустив коня слідом за шматочком синього неба.

Слідом за рухом сонця, скрегочучи зубами, я їхав туди, де хотів бачити мене непередбачуваний пан маг.

Я нагнав їх наступного дня.

Двоє ситих коней тягли два візки; боки в них — візків, а не коней — розмальовані були усміхненими й ридаючими мармизками, черепами, картами, блискавками й іншими знаками долі. Комедіанти виглядали гірше — втомлені й запилені, вони крокували поряд із візками, не наважуючись, певно, навантажувати коней своєю невеликою, загалом, вагою. Їх було шестеро — троє чоловіків, вродлива жінка в добротному плащі, молода горбунка з підведеними очима й дівча років п’ятнадцяти у рваному платті з чужого плеча, котре дивно припадало на обидві ноги.

Я обігнав їх на довгому підйомі. По мені ковзнули один за другим шість поглядів. Проводир трупи — кругловидий чолов’яга з кошлатими бровами — дивився похмуро й непривітно, двійко його супутників — байдуже, красуня звично посміхнулася, горбунка часто закліпала, а дівчисько…

Власне, юнка зиркнула на мене двічі. Спершу коротко — на мить, я встиг розгледіти лишень, що одне око в неї потопає в жовтизні синця. Потім, уже випередивши трупу, котра брела собі неспішно, я піймав другий її погляд — і мені стало жарко.

Вона благала. Я не зрозумів, про що — але погляд був розпачливий, наче мала тонула в колодязі, але кричати не могла, могла тільки дивитися…

Я притримав коня й запитав якомога привітніше:

— Куди путь ваш лежить, панове комедіанти?

Проводир насупився ще більше, двоє хлопців здивовано на мене витріщились, красуня запосміхалася іще сердечніше, горбунка зітхнула. Дівчисько дивилося вниз — у сіру дорожню пилюгу.

— Люблю театр, — збрехав я поштивим голосом.

— А ви приходьте на виставу, — не менш ласкаво запросила жінка. — Якщо ваша ласка, шляхетний пане, як до ярмарку дійдемо — то й зіграємо…

— А далеко ярмарок? — поцікавився я жваво.

— Там… — жінка невиразно махнула рукою. Чоловіки перезирнулися; один був дебелий здоровань із обличчям сільського дурника, кров у жилах другого явно мала домішку аристократичності, він був, імовірно, бастардом, котрий не прижився в замку розпусного татуся…

Я подивився на дівчисько.

Якби вона підвела погляд хоч на хвилю, якби повторила своє німе прохання — хто його зна, як склалася б далі ця зустріч на дорозі.

Але вона дивилася в куряву на шляху. Я засумнівався.

Та мало які клопоти можуть обсісти юнку, котра приєдналася до комедіантів? Особливо якщо руки її біленькі, пальці тонкі, а світле скуйовджене волосся знавало й кращі часи. Хтозна, чи не повторює вона долі ось цього молодого бастарда, — народжена для кращого талану, але маючи від долі в послідку дорогу, візки і холодний осінній вітер…

— Прийду подивитися, — пообіцяв я чемно. Розвернув кобилу й гайда вперед.

* * *

Егерт повернувся чорний, як головешка, з потрісканими на вітрі губами, змучений і постарілий. Він іще сподівався — Танталь вибіжить назустріч і на всю вулицю закричить, що Алана давно вдома; надія згасла при першому ж погляді на її обличчя, але Егерт таки запитав, сам не знаючи навіщо:

— Немає?

— Ні.

Було холодно. Будинком блукали протяги. Стара нянька ось уже тиждень не підводилася з ліжка.

Егерт обшукав селище Гнилищі й усі прилеглі хутори. У каміні тріскотів вогонь, Танталь сиділа поруч, згорблена, не схожа на себе, на її лиці мідною маскою лежав відблиск полум’я, Егерту невиразно пригадалися інший камін й інший вогонь, й інша жінка, і тепле вогненне море, на дні якого він уперше доторкнувся до своєї дружини, тоді дівчини, Торії, незмінно прекрасної…

— Треба Торії сказати, — неголосно промурмотіла Танталь.

Егерт, не дивлячись, похитав головою.

Ярмарок дійсно був, і зовсім неподалік — на дорозі якось відразу зробилося людно, довколишні жителі хизувалися святковою одежиною, особливо мене вразила одна хазяєчка, котра сиділа на верхівці височенної піраміди з мішків. Ризикуючи впасти — а віз раз у раз пірнав колесом у дорожні вибої — молодичка ніби мимохідь підсмикувала квітчастий поділ, виставляючи на загальний огляд нові чоботи, жовті, як диня, до блиску змазані жиром. Носик гордячки, й без того піднятий, задирався тим часом до просто немислимих висот. Їй здавалося, що чоботи виблискують, затьмарюючи весь ярмарок, а заодно й сонце.

Торжище тривало не перший день — довкіл загаченої людьми площі встигли звестися гори мотлоху й покидьків. Бродячі пси розжиріли настільки, що пускали на поживу хазяйських кішок, чистих і доглянутих (як і заведено, ті нестримно прагнули вкусить пороку серед куп сміття). Я скривився, мій ніс був надто ніжний для щедрого на запахи смітника.

Імовірно, вартувало їхати далі — однак осторонь від площі стояв готель, кам’яний, незвично добротний для простого селища, і мені до сверблячки на шкірі схотілося гарячої води, м’якої перини й спокійного нічлігу.

Я залишився.

Ніч мені отруїли собаки, влаштувавши під самим моїм вікном спершу оргію, а потім побоїще. Вранці я вирахував п’ять монет з плати за кімнату — на покриття морального збитку; хазяїн був обурився — але я одним поглядом відбив у нього бажання сперечатися. Хай краще приструнить власних псів.

Не відпочилий, але цілком задоволений собою, я зібрався продовжити свій шлях, і, між іншим, об’їхати при цьому ярмаркову площу десятою дорогою. Та наміру моєму збутися не судилося — вже за три провулки від торгівельного вулика чутно було спільні зусилля глухого барабана й верескливої дудки.

— Комедіанти! Комедіанти!

Спритне хлоп’я поцупило булку з кошика матрони, любительки мистецтва, що піймала-таки ґаву.

— Комедіанти! Гей, комедіанти!

Якийсь час я роздумував. Потім цікавість узяла гору; не сходячи з коня, командно покрикуючи на роззяв, котрі намертво заступили дорогу, я рушив на площу, туди, де майоріли розмальованими боками вже знайомі мені візки.

Комедіанти лупили один одного ганчір’яними кийками. Той, котрого я прийняв за бастарда, танцював, вдаючи маріонетку, і здорово танцював, і обличчя його залишалося при цьому нерухомим і кам’яним, як і годилося ляльці. Горбунка пищала тоненьким голосочком, забавляючи публіку, а красуня томно походжала, виставивши вперед груди, начебто бушприт. Дівчиська не було ніде.

Мій кінь не бажав стояти спокійно, його дратувала юрба і заважало волання дудки; сам не знаючи чому, я не поспішав від’їхати. Недбало заспокоював кобилу — і спостерігав. Чогось чекав.

Здоровань із обличчям сільського дурника пройшовся по колу із глиняною тарілкою. Платили не щедро, але й не скупо, я бачив, як проводир трупи по-хазяйськи зсипав грошики до шкіряного мішка у себе на поясі. Куди, пес його ухопи, вони запроторили дівчисько?! Я зіскочив з сідла. Юрба розходилася, звільняючи дорогу, мені не довелося навіть застосовувати лікті; за хвилину я зміг прив’язати коня до дерев’яних сходів одного з візків.

…Вона була тут.

Очам знадобився час, аби звикнути до півмороку, і тому першої миті мені здалося, що на щілястій підлозі лежить мішок. А потім міх поворухнувся й блимнув у темряві білками, і я побачив, що дівчисько лежить на боці, руки заведені за спину і рот зав’язаний.

Дивно, але я не здивувався. Начебто в кожному візку перших-стрічних комедіантів можна за бажання відшукати людину, зв’язану, як ковбаса. Як жертва лісових розбійників…

— Цікава п’єса, — сказав я радше собі, ніж дівчиську.

Вона ледве чутно втягла в себе повітря. Зовні реготала задоволена життям юрба.

Народ, що явився того дня помилуватися виставою, отримав зрештою видовище значно цікавіше. Була бійка; дивне натхнення вело мене: відбиваючи сильні, але безглузді удари трійці, що напосідала на мене, я примудрявся ще й грати на публіку — охати, ойкати й корчити пики, і більша частина глядачів переконана була, що вся ця сутичка — хитрий комедіантський хід…

По-справжньому кепський момент був лише раз — коли красуня підібралася до мене ззаду й уперіщила чимось важким по голові. Я якимось дивом не втратив свідомості, але біль однаково був жахливий, дошки під ногами стали сторчма, і я майже відразу виявив себе долілиць на череві, і телепень устиг двічі ткнути мене ногою в ребра, досить відчутно, а потім я зрозумів, що в бастардовій руці ніж.

Як я зумів вивернутися — знають тільки заляпані кров’ю дошки. Бастард бив тихцем, так, щоб збоку все виглядало як моя раптова непритомність; я перехопив руку з ножем і виставив її на загальний огляд, а потім дотягся ногою до бастардового худого живота. Публіка на той час зметикувала вже, що комедія плавно переходить у мордобій, і розсортувалась згідно зі смаками: матері спішно відвели дітей, азартні забіяки підбурювали поперемінно то мене, то комедіантів, а найполохливіші кинулися за сторожею — рознімати.

Якраз комедіантам сторожа була без потреби, тож якоїсь миті я виявив, що стою на підмостках один, оплесків не чутно, зате в задніх глядацьких рядах поблискують шоломи місцевих стражів порядку. Голова боліла немилосердно; кобила, честь їй і хвала, не зірвалася з прив’язі, не перелякалася й не заістерила, і в мене з’явилася можливість утягти дівчисько в сідло; це я, власне, й зробив. Добре, звісно, що стражники нас не наздогнали — уявляю, що наговорили про мене комедіанти…

Хоча лицедіям якось і вірити не заведено. У дитинстві я обожнював історії про лицарів, які рятували принцес. Від драконів і залізних велетнів, у крайньому разі, від людожерів — від комедіантів не рятували ніколи, бо це вже не трагедія, а фарс. Принцеса, захоплена в полон зграєю злобливих паяців!

І, звісно ж, у тих давніх історіях ніколи не описувався зворотній шлях рятівника й урятованої. Яку треба везти в сідлі, чимось годувати і якось влаштовувати на нічліг, а ще допомагати отямитися, бо трапляються, як з’ясувалося, комедіанти, значно гірші навіть від людожера…

Та й принцеса спочатку поводилася дивно. Вона не плакала в мене на грудях і не переповідала свою сумну історію. Не обіцяла золотих гір, які віддасть мені як подяку її турботливий татусь — вона не назвала навіть свого імені. Тільки повідомила крізь зуби, куди її варто відвезти. Оце й усе. Лютий, із ґулею на тімені й синцями по всьому тілу, я потяг її в напрямку рідної домівки.

І тільки на півдорозі мене нарешті осінило. Я зрозумів, кого, куди й навіщо везу. Чорно Та Скоро не дарма поливав мене осіннім дощичком, підказуючи шлях. Таких збігів не буває; пан маг вів мене за ручку, і дівчина, заради якої я отримав важким предметом по голові — майже напевне та сама, котра судилася мені за дружиноньку.

Уперше в житті моя доля виявилася в чужих руках. Я уявив себе маріонеткою, лялькою на довгих ниточках Чорно Та Скоро, і усвідомлення це радості мені не додало.

Наче відчувши зміну в моєму настрої, вона нарешті тоді й розкололася. Заціпеніння, що охопило її від моменту пам’ятної бійки на підмостках, сповзло, оголюючи готову ось-ось початися істерику.

…Так, її звуть Алана Солль. Вона втекла з дому, щоб «покататися з комедіантами». Спочатку друзі-приятелі поводилися з нею шанобливо, але чим більше віддалялася вона від рідної домівки, і чим сильніше дівчинка зі шляхетної родини перетворювалася на волоцюжку, світ навколо неї змінювався теж — комедіанти загордилися, що вона їм рівня, й у неї вже не було можливості довести зворотне. А після спроби втечі почався справжній кошмар…

Навряд чи дівчина знала, що таке каяття. Вона була шокована — але дати якусь оцінку своїм пригодам просто не спадало їй на думку. Зате я — тепер не стільки шляхетний рятівник, скільки майбутній чоловік! — просто зобов’язаний був зціпити зуби й скористатися її істерикою, щоб з’ясувати важливі для себе речі.

Так, її били. Силували робити всю чорну роботу, насміхалися; замикали, зв’язували, не відпускали ні на крок, кепсько годували. Кілька разів обпоювали якоюсь снодійною гидотою й ховали в скриню під купу мотлоху — з уривків розмов вона зрозуміла, що її шукають і що комедіанти бояться. З відчаю вона спробувала втекти ще раз — відтоді її тягали мало не на мотузці…

Я змусив себе продовжувати розпитування — адже, отямившись, вона напевно відвертою вже не буде. І я, як міг м’яко, цікавився тим, що за інших обставин нізащо б не зірвалося з мого язика — і за реакцією її з полегшенням зрозумів, що ні. Обійшлося. Тобто її знаджували, і не раз — спершу всі поспіль, включно з горбункою, а потім проводир дав своїй банді зрозуміти, що претендує на дівчисько одноосібно. І якось уночі — саме напередодні моєї появи — взявся до справи всерйоз. Алана, не тямлячи себе від жаху й люті, перетворилася на скажену кішку; гукати помічників мерзотник посоромився й зірвав свій гнів, побивши дівчисько мало не до півсмерті.

Потім була та зустріч на дорозі — комедіанти зніяковіли, їм страшенно не сподобався мій до них інтерес. Алана протрусилася цілісіньку ніч від страху й очікування — а наступного дня, коли її зв’язали, як скотину, й кинули на підлогу візка — наступного дня з’явився я, мов грім серед ясного неба…

На цьому місці її розповіді я майже пробачив Чорно Та Скоро і його роль ляльковода. Що з того, що Аланине звільнення відбулося з волі пана мага? А якби я не відбив її? Страшно уявити, як склалася б її подальша доля… Жодній дівчині, навіть навіженій і нерозважній, я не побажав би настільки прямолінійного уроку.

Вона ковтала слова впереміш зі слізьми, і я бачив: юнка не бреше. Було радісно на душі й водночас жаль. Радісно від того, що дурненьке дівчисько хоч у чомусь пощадила доля, і шкода, що комедіанти житимуть далі. Втім… От би розвернути коня і рвонути лицедіям навздогін, і не був би я Рекотарсом, якби не наздогнав їх. Наздогнав і…

Я відкинув думки про розплату. Час було заспокоїти юнку — і, не без зусиль перевівши розмову на інше, я довідався чимало цікавого.

Її дід був великим магом. Її батько — легендарний полковник Солль, про якого я навіть щось колись чув; її старший братик зник десять років тому, і, починаючи розповідати про нього, вона щораз затиналася й знову ридала.

Тоді, аби висушити ці сльози, я заговорив про Мага з Магів Дамира. Про дракона, котрий спустошував околиці замку Хімеціусів, про спис, що простромив чудовисько, і про давні часи, коли драконів було хоч ставок гати, а добродії маги не думали про збагачення. Усі знають, що подвиг — убивство дракона — славний Дамир здійснив безкоштовно, безоплатно, і прекрасна донька Хімеціуса віддалася за нього не задля нагороди — а за велінням серця…

Алана дуже скоро начисто забула про сльози і слухала, роззявивши рота. У коридорі готелю лаялися слуги, під вікном сварилися коти, звіддалік хтось бив молотком по жерсті — у нашій маленькій кімнатці було тихо, палав камін і світилися очі тендітного дівчатка, якому цієї хвилини годі було дати більш ніж тринадцять. Чи мені доведеться оженитися на дитині?!

Так, вона була дитям, і доволі норовливим — одна ця витівка з утечею з дому свідчила багато про що.

Але ж це моя наречена. І вже самої невідворотності цього факту вистачило б, щоб спричинити в мене зубний біль.

Двері відчинив похмурий слуга; його невизначеного кольору очі зупинилися на моєму обличчі, спохмурніли ще більше — і раптом округлилися, як блюдця, виявивши позад мене притихлу Алану.

— Ох… Пані!! Пані Танталь, сюди!!

Слуга волав і тримався за серце. Алана чіпко вхопила мене за лікоть — чого доброго, мені доведеться ще й відбивати її від домашнього покарання, рятувати від праведного паска…

Звідкись вискочила рум’яна дівчина — покоївка — і теж запищала, сплескуючи руками, наче курка. Весь будинок приголомшено репетував — коли згори, з високих сходів, безшумно злетіла жінка в темному платті, з виразним, не надто вродливим, але дуже примітним обличчям.

Перший погляд — на мене, другий — на Алану, та такий, що дівча за моєю спиною скулилося. Оце лице, слід зазначити. Ураган, а не дамочка. Сестра?..

— Привіт, Танталь, — хрипко сказала Алана, не випускаючи мого ліктя. — Це пан Ретанаар Рекотарс.

— Дуже приємно, — повідомила пані рівно, начебто Алана-негідниця щовівторка вертається з мандрівок у супроводі незнайомця. І додала, обернувшись до слуг:

— Клове, біжи за паном Егертом. Дюло, приготуй гарячої води… Ви, пане Рекотарсе, — я здригнувся, з таким дивним виразом вона вимовила моє ім’я, — будь ласка, заходьте.

Я вважав за свій обов’язок розписати страждання Алани так, аби нікому й на думку не спало додатково її покарати. Це виявилося незайвим — маленька дурепа, гордо занімівши, відмовилася будь-що пояснювати домашнім. То була цілком істерична гордість; я все вертів головою чекаючи, що ось-ось із дальніх кімнат з’явиться мати Алани, а ж матері якраз не гріх поплакатися, хто-хто, а мати повинна була негайно довідатися про все й усе пробачити. Але Аланина матуся не поспішала назустріч блудній доньці, й, хоч це добряче збентежило мене, розпитувати я не наважився. Щось стримало; не той це був випадок, коли цікавість виглядала доречною.

Потім заявився мій майбутній тесть.

Спершу я побачив силует у дверях й вирішив був, що пан Солль молодий; потім він ступнув уперед, я роздивився його лице й зрозумів свою помилку. Батько Алани — майже всуціль сивий; обличчя, колись вродливе, тепер посічене було решіткою з твердих вольових зморшок. Я вже впевнився, що пан Солль старий — але тут він злетів по сходах, ступаючи одразу через дві сходини. Слуга, котрий прибув із ним, усе ще стояв унизу, важко дихав і тримався за серце, а подих пана Солля не збився ні на йоту.

Алана підняла ніс.

Цієї миті мені самому схотілося дати їй потиличник.

По тому, що було і що пережила її рідня, — демонструвати пиху?!

Полковник Солль ступив до доньки з таким виразом обличчя, що я не здивувався б, коли б він заліпив їй ляпаса; натомість він просто обійняв Алану й притулив до себе. Дівчисько миттєво стануло, начебто масло на сонечку, і пішли сльози, шмарклі й звичні для таких випадків слова.

Я перевів подих. Ось це вже по-людськи; навряд чи справа дійде до паска — а якщо й дійде, то принаймні на тверезу голову.

Усвідомлюючи, що сімейні сцени не потребують свідків, я потихеньку зашився в якийсь темний закуток. Там мене знайшла заплакана бабуся, і знайшла, виявляється, аби поцілувати руку.

— Врятуй вас Небо… Як ви нашу дівчинку врятували…

Бабуся виявилася Аланиною нянькою.

Будинок Соллів лихоманило до пізньої ночі; близько півночі, коли врятована Алана вже спочивала на м’яких подушках рідного дому, у вітальні відбулася маленька нарада.

Полковник Солль був, очевидно, неабияким командиром. Вже у самій його вимові вчувалася невловима владність, і це при тому, що говорив він неголосно, м’яко, іноді з посмішкою; жінка, яку звали Танталь, більше мовчала, і я постійно відчував на собі її пильний погляд.

Я розповів їм першу порцію з того, що вартувало розповісти — про себе — аматора пізнавальних мандрівок, і про комедіантів, котрі не гидують найбруднішими витівками. Ґуля на тімені дотепер давала про себе знати, а тому, захопившись, я виклав усе, що думав про комедіантів взагалі: про розпусту й непристойність, що діються під розмальованими напиналами, про кривляння й вульгарність, що владарюють на підмостках, і про блазнювання, на яке комедіанти добровільно перетворюють своє життя.

— Не братимемо до уваги чутки, — я презирливо посміхався, — що комедіанти крадуть дітей і перетворюють їх на жебраків, та ще й приторговують людьми… Хоча, слід зазначити, після історії з Аланою я готовий повірити в що завгодно. Покидьки в людській подобі, що спитаються без притулку й заробляють на життя настільки ницим ремеслом, здатні й не на таке…

Мої співрозмовники слухали уважно: Солль — з непроникним лицем, Танталь — із чимраз дивнішим виразом, якого я, на біду, ніяк не міг розгадати.

— Пан Рекотарс зробив для нашої родини так неоціненно багато, що ми не знаємо, як йому віддячити, — сказав Солль, коли моя розповідь про лиходіїв-комедіантів скінчилася. — Може, ви підкажете? Ми чимсь можемо бути для вас корисними?

Він тактовно не говорив про гроші; можливо, нікого б не здивувало, якби хоробрий лицар Рекотарс, скромно потупившись, попросив кілька тисяч золотих — покрити видатки…

А от Чорно Та Скоро на моєму місці й очей би не відвів. Тягніть, мовляв, монету, все на світі коштує грошей, навіть те, що не продається…

Спогад про Чорно виявився навіть неприємнішим, аніж я очікував. Зрештою, те, що я маю намір зажадати в цих людей, не можна покласти на ваги, як мішок із золотими…

Якийсь час я вагався: сказати зараз? Поки вони під владою радісного потрясіння, поки вони згодні на все?

Та чи на все? Дивлячись на полковника Солля, важко припустити, що він не вміє відмовляти… І ця Танталь — ну чого вона так не мене дивиться?!

Я посовався на дерев’яному кріслі;

— Добродії… Я зробив це тому, що інакше вчинити не міг, і була б на місці Алани бідна сирота… — тут я затнувся, бо розмова сходила на патетику, а моїм співрозмовникам якраз вона була ні до чого. — Добродії, я зробив те, що зробив, не будемо про це, добре все, що добре кінчається… Єдине, про що я смів би вас попросити, — я чарівно посміхнувся у відповідь на насторожений погляд Танталь, — це притулок, бо зараз уже надто пізно, а я не знаю ні міста, ні тутешніх готелів…

— Кімната для вас давно готова, — повідомив Солль здивовано.

Я вклонився.

Пані Торії так ніхто й не сказав, у якій пригоді побувала її донька; вранці Алана знайшла в собі сили явитися до матері з вітанням і втриматися при цьому від сліз. Пані Торії в жодному разі не можна було бачити сліз — від цього вона впадала в глибоку тугу, переставала їсти й більше не посміхалася; кожен, хто входив до кімнати Торії, зобов’язаний був зберігати спокій.

Алана невиразно пам’ятала ті часи, коли мати її, легка, наче білка, грала з нею в піжмурки на галявині перед заміським будинком. Алана пам’ятала, як руки Торії одним дотиком знімали біль від забитого місця і як услід молодій, немислимо вродливій жінці оберталися перехожі. Алана пам’ятала більше, ніж знав про це її батько, але сьогодні вона стримала сльози, віднайшла в собі спокій, надягла на обличчя, наче маску:

— Доброго ранку, мамо…

Торія Солль посміхнулася й кивнула. Алана вийшла за двері й кілька секунд стояла, притулившись чолом до одвірка.

— Кажуть пташеняті — не лети з гнізда, на волі кішки шастають, — бурмотіла нянька, звертаючись ніби сама до себе. — Ат ні, ш-шу… Полетіли…

На півшляху до вітальні Алані зустрівся Ретанаар Рекотарс.

Чи був брат її, Луар, настільки схожий на цю людину, як вона собі нафантазувала? Вона ж бо чудово пам’ятає, що Луар був світловолосий і ясноокий, а очі Ретано настільки чорні, що майже не видно зіниць. І в цій суцільній чорноті гостро поблискують білі глузливі зірочки…

Алана перевела подих.

Вона пам’ятає, що Луар був до неможливості високий. Але ж самій їй тоді було п’ять років, вона була плюгавкою поруч із дорослим братом… А тепер виросла, але Ретано однаково здається їй величезним, як палацовий шпиль.

Вона вигадала їхню подібність?

Може, тому, що пам’ятає тепло й спокій, котрі випромінював старший брат, і власну щенячу довіру, і як зручно було обіймати його за шию… Може, у нас із Ретано відбувається щось подібне? Адже ридала в нього на грудях — а не відчуває ні сорому, ні зніяковілості, хоча ніколи б не наважилася плакати в обіймах, наприклад, батька…

— Доброго ранку, принцесо, — Рекотарс був серйозний, але білі зірочки в очах горіли яскравіше, ніж зазвичай.

Як заворожена, вона ступила вперед і простягла йому руку:

— Доброго ранку…

— Пан Рекотарс збирається щось нам повідомити, — сухувато сказали за спиною. Алана здригнулася.

— Ви ж хотіли, пане Рекотарсе, щоб і Алана була присутня теж? — Танталь чемно посміхалася, але юнка, знаючи її не один рік, чітко побачила приховане за посмішкою глузування. І напружилася, бо в умінні висміювати з Танталь не зрівняється ніхто в цьому світі, але якщо вона здумає жартувати з Ретано — Алана без попередження вчепиться їй у волосся. Людина, котра врятувала її і билася за неї, людина з гострими зірочками в очах не заслужила жодного косого погляду!!!

Вона почувалася майже ображеною. Її рятівникові не виявили належних почестей. Танталь мала би підлогу перед ним мести! Віником!..

— Чого ж ми стали? — Танталь досі посміхалася, але посмішка її була холодна, як у небіжчика. — Пан Егерт чекає нас у вітальні.

Алана гордо звела голову. Їй хотілося взяти рятівника під руку — невимушеним жестом, як давнього друга; вона майже наважилася це зробити — але останньої миті злякалася.

Ніби рука його така гаряча, що вона може обпектися.

Цілісіньку ніч Танталь бачила вві сні візки. Порожні візки на далекому холодному пагорбі, гукай — не догукаєшся. Люди, які колись жили під їхніми щільними запиналами, давно пішли в нікуди, але жінці, котра бродила серед врослих у землю коліс, увижалися то бренькіт лютні, то ламкий хлопчачий голос, то начальницький бас, що велить жвавіше опускати борти й розгортати лаштунки…

Лежали на землі порожні голоблі. Валялася до половини прикрита землею бляшана тарілочка, але замість дзвінких монет у ній ріс жмут трави. Вітер смикав поли дірявих плащів і зотлілих платтів, термосив локони облисілих перук; дрібний дощ мжичив з неба, старого, як полог, псував злипле пір’я на широких капелюхах, і людська голова з пап’є-маше бридко розмокла, скидаючись на капустяний качан…

На світанку Танталь змусила себе прокинутися. Вибралася зі сну, як із в’язкої рідини, довго вмивалася крижаною водою, потім довго розчісувалася перед дзеркалом, здивовано помічаючи перші в її житті сиві волосини. Небо, та так до тридцяти вона посивіє, як снігова гірка, і на вулиці її вітатимуть шанобливо, як багату бабусю…

Вона сухо розсміялася, дивлячись в очі своєму віддзеркаленню.

Надто дорого обійшлася історія з Аланою. І — як стверджує завжди правдиве передчуття — обійдеться ще дорожче. Недарма чоловік з блискучим чорним волоссям був учора таким чарівним і красномовним. Він притяг за собою таємницю, якесь незрозуміле бажання, він подобався Танталь усе менше й менше, він був — а, ось воно, визначення! — він був актором, який талановито грає запропоновану роль…

Вона, акторка за покликанням, кращі роки якої минули на підмостках мандрівного театру, — мала за ніщо талант лицедія, використовуваний у справжньому житті. Серед людей.

Сон про візки наснився її не вперше; щораз по ньому випадав пропащий день, Танталь опускала руки й чекала вечора. Сьогодні вона не могла дозволити собі такої розкоші — чорноволосий красень був тут, маленька дурепа Алана дивилася на нього круглими очима й думала, що вміє приховувати свої почуття. Егерт… Егерт такий щасливий, що знову не спав, він не спить уже пес знає скільки часу, він буде сьогодні як п’яний, що б не забаглося чорноволосому — Егерт відповість «так», і з радістю…

Цей, із блискучим волоссям, рятівник Алани… Те, що він лицемір і лицедій — не доведеш. Танталь не вміє ділитися власним передчуттям, вона сама не відразу навчилася вірити інтуїції…

…Її зачепили його слова про комедіантів? Нісенітниця.

У вітальні Соллів, такій просторій, що в ній можна було влаштовувати бали й двобої, мене нестримно вабили піскові годинники.

То була чудова річ. Бронзові фігурки на підставці можна розглядати нескінченно довго; пісок, сонячно-жовтий, нагадував про спекотні береги й тепло прибоїв. Навряд чи я думав про щось, коли моя рука взялася за спеціальну ручку й перевернула витончений корпус, і згори вниз побігла ниточка піску, така тонка, що й роздивитися її було непросто…

Я спостерігав за рухом піску, і волосся в мене на потилиці повільно вставало сторчма.

Немає нічого більш моторошного, ніж час. Його не видно. Його не відчуваєш; він здається сумирним — і тому усвідомлення справжньої його природи приходить, як удар грому. Ти можеш навчитися магії, звести палац і скорити серця сотень красунь — а от спробуй-но виштовхнути пісок, що гіркою лежить на дні скляної чаші, спробуй-но втягти його назад!..

Моє життя минало. Життя інших минало теж — але неквапно й непомітно, у них попереду ще незчисленні гори піску, і тільки я, чиї піщинки відміряні, розумію справжній його сенс…

— Добродії… нехай причиною нашого знайомства стало нещастя… я все-таки несказанно радий. Рід Соллів, — я механічно ковзнув поглядом по стінах, нібито в пошуках галереї фамільних портретів, — увесь цей славний рід втілився зараз у пані Алані, я щасливий був зробити їй послугу… І хоч, повторюю, я зробив би те саме для бідної сироти — врятувати єдину спадкоємицю Соллів веліла мені сама доля.

«І пан Чонотакс Оро», — додав я подумки.

Здалося мені — чи мої співрозмовники посмутнішали? Особливо ця особа, з примітним обличчям і не менш пам’ятним ім’ям, Танталь? Що я сказав не так? Чи Алана не єдина спадкоємиця?

Ну так. Вони, ймовірно, переживають за її зниклого брата, мені варто обережніше добирати слова…

Я перевів погляд на Алану — і занепокоєння моє розвіялося.

Бідна дівчинка. Вона не вміє приховати своєї закоханості, ані навіть проявити її як слід. Вона сидить, надувшись як сич, поводить червоними розпеченими вухами й пропікає мене поглядом. Хоча більшість панянок у її віці чудово знаються на мистецтві кокетування…

— Правду кажучи, — сказав я скромно, — мій рід, рід Рекотарсів, не менш славний, ніж рід Соллів… Коріння моїх предків сягає углиб століть, але власне засновником роду вважається Маг з Магів Дамир, — я витримав ефектну паузу.

Алана рвучко втягла в себе повітря.

— У вашому роду були маги? — зачудувався Солль. Танталь мовчала. Цікаво, що я дотепер не знаю, ким вона доводиться Алані. Може, мачуха? І мої просторікування щодо спадкоємців якимось чином зачіпають її?..

— У мене в роду, — я підбадьорливо посміхнувся Алані, — не просто маг, а Маг з Магів, Великий Дамир, і перше, що він зробив на землі свого майбутнього тестя — це знищив кровожерливого дракона. Про це є розповіді свідків, гравюри й документи. Один з них — Грамоту — я постійно вожу з собою в мандрівки — мало що там може трапитися?

— Трапитися з ким? — запитала Танталь. У неї був дивний вираз обличчя. Начебто вона збирається розплакатися.

— Я припускаю, що родовий замок Рекотарсів, — я витримав нову паузу, — може одного чудового дня згоріти. Але я не хотів би, щоб Грамота — свідчення доблесті мого предка — спопелилася разом з ним…

Алана розтулила рот. Я відвів погляд — зараз вона була негарна. Просто непоказний підліток.

— Танталь, — Солль обернувся до жінки, ти краще від мене знаєш історію древніх магів. Імовірно, ти зустрічала в книзі ім’я пана Дамира?

Неприємне відчуття… Що значить «зустрічала в книзі»? Стоп, а чи не та це книга «Про магів», що її так прагне роздобути мерзотник Чорно?

Раніше я про таке не думав — але, зрештою, якщо це хоч на стілечки серйозне дослідження, то ім’я Дамира повинне зустрічатися там на кожній сторінці…

Я змусив себе посміхнутися:

— Добродії, про яку книгу йдеться?

Вони відповіли одночасно.

— Мій тесть був декан Луаян, — сказав Солль.

— Про книгу мага Луаяна, діда Алани, — сказала Танталь. І обернулася до Солля. — Ти ж теж читав цю книгу, Егерте.

— Я не все пам’ятаю, — Солль винувато знизав плечима.

Так. Зараз з’ясується, що він не пам’ятає записів про Великого Дамира.

Я зітхнув і почав розповідь.

Алана вже чула її, й не раз — але однаково очі її усе більшали й більшали. Я розповідав про знамениту подорож, розпочату ще моїм предком, про безліч славних справ, зроблених ним на шляху, про те, що слугою йому в ці роки був широко відомий Ларт Легіар, який згодом став великим магом і навіть прославився — була там якась справа про злий дух, що рвався у чиїсь незамкнені двері… Я розповідав, слова лилися самі, й усе, про що говорив, оживало перед моїми очима.

Солль слухав уважно. Танталь горбилася, не могла всидіти на місці, наче в неї не все гаразд зі здоров’ям. Начебто їй страшенно кортіло чхнути. Але та стримувалася; ця її метушня добряче мені заважала. Чхала б собі на здоров’я або вийшла б за двері й скористалася носовою хустинкою…

— …І я повторюю з гордістю: таким він був, мій предок, великий маг Дамир.

Зависла пауза. Знов-таки ефектна — але надто довга, як на мене.

— Вітаю, — обережно кинув Солль. — Пишатися таким предком може не кожен… е-е-е… аристократ…

— Мій рід гідний поріднитися з родом Соллів! — виголосив я пристрасно. — Бо давня традиція — женитися на врятованій від якоїсь небезпеки дівчині — жива! Бо я маю честь просити у вас, пане Соллю, руки вашої доньки — юної Алани!

Бічним зором я помітив, як дівчисько роззявило рота. Як кутики губ нестримно поповзли до вух, і вона швидко закрила їх долонями: що стосується вміння володіти собою, то Алані, очевидно, тут нічого не світить…

Солль дивився мені в очі. Невідривно; я встиг подумати, що за ці гарні сіро-блакитні очиська його дуже любили дівчата. Давно, замолоду…

І тут Танталь розреготалася.

Носова хустинка була їй ні до чого — нежиттю тут і не пахло. Р-рогата доля, вона ну просто корчилася від реготу, до сліз на очах, до спазмів у горлі. Вона сміялася, не дивлячись на мене — але мені здавалося, що мене б’ють по обличчю. Холодним мокрим рушником.

— Танталь? — здивовано запитав Солль. Вона втирала сльози:

— Мені треба… вийти. Води…

Її сміх не був істеричним. Він був веселим, цей сміх. Так сміються глядачі на кумедному балагані…

— Я сказав щось смішне? — мій власний голос змінився до невпізнанності. Я не говорив, а сичав.

— Ні, що ви, — вона подивилася прямо на мене, і на денці її очей танцювало глузування. — Нічого особливого, зі мною трапляється…

Була б вона чоловіком — підійшов би й дав ляпаса. Нехай дуель, я був би в захваті…

— Великий маг Дамир, — сказала Танталь, заледве стримуючи регіт, — згадується в історії магів рівно двічі. Вперше — коли за несвоєчасно поданий обід Ларт Легіар обламав об його спину власну магічну тростину… І вдруге — коли той-таки Легіар вирушив у подорож у супроводі вирядженого слуги… Вирядженого під виглядом пана. Звідси, ймовірно, й походять ваші відомості…

Я не встиг відреагувати. Уже наступної секунди Алана, одним довгим стрибком перетнувши весь простір вітальні, вп’ялась наклепниці у волосся.

Трактир називався «У землерийки».

Власне, на моєму шляху це був уже четвертий або п’ятий трактир. Я не був п’яний — просто в голові моїй стояв тонкий крижаний передзвін, а світ перед очима був перевантажений деталями: дрібні камінчики, щілини в потрісканому дереві, горошина, що закотилося під стіл, муха в пошуках лайна…

У дитинстві я вірив, що кров Мага з Магів Дамира рано чи пізно візьме своє і в мені проявляться задатки потомственного чарівника. Час засвідчив, що сподівався я дарма; ніколи мені не доводилося шкодувати про це так гірко, ніж у той вечір, дощовий, натягнутий між трактирами, як вивішена для просушки шкіра.

Був би я магом… Хіба пішов би на зговір з Чорно Та Скоро? Хіба вплутався б в усю цю історію зі сватанням? Час збігає, за секундою секунда, і, щоб урятувати власне життя, я змушений клеїти дурня. Як вони мені всі набридли — і Солль, і Алана, і ця істеричка Танталь!..

Жоден з попередніх трактирів мені не сподобався. Цей — «У землерийки» — був першим, що не викликав відрази. Я сів за важкий, нарочито грубий стіл і зажадав вина.

Імовірно, я зберіг цілком поважний вигляд — бо сам хазяїн явився обслужити мене, і, дивлячись, як ця молода ще, кремезна людина наповнює мою склянку, я ні з того ні з сього промурмотів:

— Приятелю, а чи немає тут у місті мага? Справжнього мага, я маю на увазі? Не шарлатана?

Усе-таки «Землерийка» була на моєму шляху вже п’ятою. А може, й шостою.

Хазяїн акуратно поставив глечик на темну від часу стільницю. Або він від природи був незворушний, або кожен третій відвідувач розпитував його про довколишніх магів.

— Та ж, шляхетний пане… нині маги, вони які маги. Це давно ще, коли батечко мій молодесеньким був, жив у місті чарівник, в університеті, декан Луаян, — він посміхнувся, начебто згадав про приємне. — А ще була така людина, без роду, без імені, просто Мандрівцем його звали… Він за тим столом, — він вказав кудись у куток, на ширмочку, з-за якої визирали дві врослі в підлогу ніжки, — он там полюбляв посидіти, на день Великорадіння, щороку… Я ще хлопчиськом його пам’ятаю. Наче був він магом, і полковник Солль із ним на зустріч щороку ходив, батько мені ще патякати про це забороняв, ременем погрожув… Але не ходить більше. Давно… Років, рахуй, уже з десять. Ще батько живий був…

Можливо, доброму трактирнику приємна була увага настільки показної особи, як я. А може, я просто симпатичний був йому, бо чотири трактири поспіль зробили мою фізіономію особливо чарівною; я ж, якщо й здригнувся від імені Солля, — зовні цього ніяк не виказав.

За деякий час до нашої розмови приєдналися завсідники; мені вже нічого не потрібно було говорити — тільки кивати й слухати. Та ще, мабуть, кусати лікті.

Я вчинив грубу помилку — радісним переможцем вдерся до родини Соллів, анічогісінько про них не відаючи. І відразу був покараний: ця сама Танталь, якій я так яскраво розписав усю гидоту, притаманну комедіантам, ця сама Танталь була в минулому мандрівною акторкою, й не дивно, що їй схотілося помститися мені — нехай нерозумно й непереконливо, але досить болісно…

Але хто міг припустити, що в пристойній родині живе під виглядом шляхетної дами колишня комедіантка?! Солом’яна вдова, дружина-наречена цього таємничого Луара, який зник десять років тому, причому всі вірять, що він не просто десь випадково загинув, а стоїть на сторожі перед якимись Дверима…

Десять років стоїть, бачте, беззмінно. Навіть опудало городнє стільки не встоїть — рухне…

Де мені взяти мага?! Хто позбавить мене вироку Судді — для того, аби я міг послати подалі Чорно Та Скоро з його дорученнями?!

— Безсумнівно, — сказав я, механічно озиваючись на чиюсь репліку. — До речі, Луаян, про якого стільки патякають… Чи правда, що він іще й книжки писав?

Розмова пожвавішала. Вони всі знали Луаяна — і, на превелике моє невдоволення, згадували його ім’я з винятковою повагою. Він був такий… і мудрий, і справедливий, і Мор зупинив… Небо, на своєму віку я зустрічав щонайменше півсотні шарлатанів, кожен із яких клявся, що зупинив Мор. За такого розкладу просто дивно, як від Мору хтось десь іще й умирав…

— А книжку він написав тільки одну, — розповідав прищуватий городянин у темному акуратному каптані. — Одна, та дорого вартує: подейкують, про всіх магів написав, правду, все як було, цікаво, кажуть, читати, пес його ухопи, цікаво… Я сам грамоту кепсько знаю, але в мене племінник в університеті, студент, тож йому давали почитати, і копію нову зробили, так.

Я зітхнув. Якщо Танталь не брехала відверто — то книжка бідного Луаяна — вигадка від початку й до кінця. Якось мені більше віриться в Грамоту й власне існування, адже якщо я є на світі — хтось та оженився на моїй прабабі?! Невже безтілесний привид?..

— А пані Торія ось уже три роки як з будинку не виходить, — розповідав тим часом іншийгородянин, із цеховим знаком аптекаря, витатуюваним між великим і вказівним пальцем лівиці, — Хворіє, кажуть… А ще патякають — збожеволіла…

Я здригнувся. Мати Алани?!

Так, ну й з веселенькою сімейкою звела мене воля мерзотника Чорно. Навіщо йому ця брехлива книжка?! Навіщо мені це навіжене дівчисько?!

Час збігає — секунда за секундою. Хто допоможе мені відкупитися від Судді?..

* * *

— Я не розмовлятиму з тобою. Я не розмовлятиму з тобою! І не надійся!..

Танталь відвернулася. На Алану було неприємно дивитися.

З таким само успіхом можна було зупинити камінь, що котиться з вершини. Коли він розганяється усе сильніше, летить усе скоріше, і не втримати його ніяк…

Або коли захлинається злива. Воду, що ллється з небес, — не зупиниш…

Це дівчисько з почервонілим обличчям волає й бризкає слиною. І зробить по-своєму — хоч говори з нею чи хоч удар по голові поліном. І нехай батько сивіє собі — дівча не в змозі цього усвідомити. Алана вже не владна над собою — летить, наче камінь зі стрімкої гори…

Та людина нещира. Він позер і, можливо, брехун; розповідає відомі байки — але дівчинка вірить, втелющила собі в голову й вірить, а ти, Танталь, говори, кидай горохом об стіну…

— Куди ти зібралася, Алано?

— Не твоє діло! Гуляти!

— Я нікуди тебе не пущу.

— З якого це дива?! Хто ти мені така, комедіантко?!

Танталь рухнула в крісло. Їй страшенно хотілося вірити, що збоку це виглядало природним, що вона не звалилася, як мішок з воза, і не виказала раптової слабкості в колінах.

Чому Егерт уникнув цієї розмови, переклав її на плечі Танталь?!

Він теж не залізний. Вічний докір у вигляді злого дівчиська кого завгодно зведе з розуму; вистачить нам Торії… Там, у Корпусі, зі своїми хлопчаками, Егерт може принаймні бути корисним. Там він заслуговує на повагу і його поважають — Егерт надто сильна людина, щоб упиватися почуттям провини, варитися в ньому, наче в смолі…

— Іди куди хочеш, — почула вона свій незвично спокійний, байдужний голос. І, дочекавшись, поки внизу грюкнули двері, погукала слугу.

— Іди за нею.

Й іще раз, у відповідь на здивований погляд, з ноткою роздратування:

— Іди за нею! Стеж… Та пильно стеж!..

Їй не хотілося чекати повернення Егерта. У неї не було сили відповідати на запитання, де Алана; тому вона зібралася й пішла з дому, майже впевнена, що знає, де й із ким гає час утікачка.

У першому ж готелі їй повідомили, що показний парубок із довгим шляхетним ім’ям хотів оселитися тут, але безчесний хазяїн «Мідних воріт» переманив його до свого блощичника, і бідний молодий пан, такий довірливий, тепер ночуватиме з мишами й паразитами…

Танталь криво посміхнулася, дала говіркому слузі монетку й рушила до «Мідних воріт» — готелю, з яким у неї пов’язані давні, солодкі з гірчинкою спогади.

За десять років майже нічого не змінилося. І, звісно, не змінилися мідні стулки, що слугують вивіскою; так, статний молодий пан з аристократичним іменем зупинився саме тут, але зараз його, на жаль, немає вдома…

Сутеніло. Вулицями блукали ліхтарники.

Слуга здивувався, почувши нове її запитання. Насупив брови: дівчина? Гм, приходила юнка, і теж оце так цікавилася молодим паном. Еге ж, пані Танталь, то ж бо я дивлюся, личко в дівчини знайоме, це, певно, пана Солля донька? Ай-ай… Шляхетна панянка, а то по готелях валандатися, то по шинках… По яких шинках? Та хто його знає, вона цього пана шукала, а пан, видно, гуляти пішов, діло молоде, грошики є…

Танталь зціпила зуби.

Власне кажучи, ніщо не заважало їй просто зараз податися додому. Зрештою рано чи пізно старанний Клов повернеться й розповість, де ночувала безсовісна мерзотниця; Танталь майже впевнена була, що в місті, де всі знають Солля, його доньці нічого, крім ганьби, не загрожує. Танталь повернулася б — якби по тому не треба було розмовляти з Егертом. Розповідати чергову правду про Алану.

Тож вертатися вона не стала. Подякувала слузі й повільно рушила в обхід довколишніх шинків.

У багатьох місцях її впізнавали й, випереджаючи питання, повідомляли, що юна особа була тут годину тому. Або вже дві. Або півтори. Вона шукала пана із чорним кучерявим волоссям, показного такого пана, а він теж тут був, але раніше… Перед її приходом саме пішов. Куди? Хто ж його знає, шляхетні добродії якщо гуляють — мабуть не втримаєш…

У трактирі під назвою «ВГАМУЙСЯ!» їй впала в око компанія чужинців — велика, чоловік із десять, усі в полотняних куртках, які носять матроси, кремезні, зі здоровенними ручиськами, при зброї; Танталь мимоволі здригнулася, піймавши на собі кілька оцінюючих поглядів. За її життя на неї зирили по-різному, і як на ласий шматочок теж, і вона навчилася зухвало дивитися в ці безсоромні очі — але тепер однаково здригнулася. Чужинці глипали дивно. Таких поглядів їй зустрічати не доводилося.

З певним полегшенням переконавшись, що Алани в «УГАМУЙСЯ» немає, Танталь повернулася й вийшла, встигнувши розгледіти на товстій шиї в когось із чужинців талісман у вигляді людського ока. І мимоволі пришвидшила крок.

Темрява загусла настільки, що, коли із дверей одного із трактирів ступила їй назустріч людина — вона не відразу впізнала в ньому слугу Клова.

— Пані Танталь…

— Алана тут?

— Пані, е-е-е… подивіться!

Клов повернувся обличчям до ліхтаря, Танталь, здригнулась, угледівши на його обличчі довгі темні подряпини й патьоки засохлої крові. Начебто хоробрий слуга бився з десятком лютих кішок.

— Пані, — Клов прикрився долонею. — Вона мене… побачила, коротше кажучи, зрозуміла, що я за нею… і… пані, я не… більше таких доручень!..

— Де вона? — запитала Танталь сухо.

Клов занервував іще більше:

— Вона втекла… Я ж нічого не бачив, мені кровища очі заливала… Я тут… до служниці знайомої зайшов, щоб вона мені хоч кров зупинила…

Танталь розвернулася й пішла геть. Клов біг за нею, постогнуючи, несміливо наступаючи на полу плаща:

— Пані… Ну що ж я… не детектив… що я зробити міг… упустив я, ну що ж тепер…

Танталь зупинилася під стулками «Мідних воріт». Обернулася до Клова, котрий сопів над вухом:

— Шукай її. Де хочеш. З-під землі. Я буду тут, дочекаюся пана нареченого, тоді й поговоримо… Йди.

Клов, тримаючись за щоку, зник у темряві; Танталь майже впевнена була, що нікого він не шукатиме. Засяде десь у трактирі під крильцем «знайомої служниці» і вижде, як події розгортатимуться…

Події розгорталися стрімко. Не встигла Танталь сісти в крісло неподалік від входу й приготуватися до довгого очікування — як двері відчинилися, пропускаючи високого пана зі шляхетною зовнішністю й іще шляхетнішим ім’ям.

Цілу секунду Танталь чекала, чи не з’явиться на порозі позад нього дівоча постать. Не дочекалася — Рекотарс був сам, причому п’яний настільки, що не відразу її побачив. Або не відразу впізнав.

— А, пане Ретане! — зрадів слуга. — А вас отут пані… запитує…

Танталь мовчала. Тепер, коли Рекотарс повернувся без Алани — про що з ним розмовляти? Бесіда вийде безрезультатною й неприємною для обох. Пес би його забрав, цього слугу, Рекотарс цілком міг не помітити жінку в кріслі…

Рекотарс загаявся. Підійшов, церемонно вклонився, зачепивши шпагою край важкої портьєри. Так, точно п’яний. Чутливий ніс Танталь терпіти не міг перегару.

— Алана пішла з дому, — повідомила вона замість вітання. — Якщо вам це цікаво. І вештається десь по шинках, і шукає вас… якщо це здається вам кумедним. Очевидно, рано чи пізно вона з’явиться тут. Як вам подобається наречена з такими замашками?

Тепер мовчав Рекотарс. Можливо, його мізки, одурманені вином, відмовлялися працювати.

— Я мушу вибачитись, — Танталь сухо посміхнулася. — Я жодним чином не хотіла зачепити ваших почуттів і скривдити ваших предків. Зрештою, це не моя справа… Мені хотілося би бачити Алану щасливою. Але для цього, очевидно, її доведеться спершу задушити.

— Я приймаю ваші вибачення, — сказав Рекотарс глухо.

— Я щаслива, — Танталь приплющила очі. — Останні події все більше переконують мене, що заміжжя для Алани — не найгірший вихід. Хоча б тому, що вона перестане мучити батька й візьметься за чоловіка… Інша річ, що стороння людина, яку ніхто довкіл не знає, але яка встигла засвідчити свою шляхетність… Родині нареченої потрібен час, щоб ближче пізнати цього чоловіка, чи не так?

— Безсумнівно, — винні пари, що мають здатність розв’язувати язики, у випадку з Рекотарсом діяли прямо протилежно: він став небагатослівний, просто-таки мовчазний.

— Для початку, — Танталь підвелася. — Я попросила б вас, пане Рекотарсе, знайти вашу наречену-втікачку й доставити її до рідного дому. Підозрюю, що нікому, крім вас…

— Пані!!

З гуркотом розчахнулися двері. Слуга за конторкою здригнувся. На порозі стояв Клов, і свіжі подряпини червоно палахкотіли на блідому переляканому обличчі:

— Пані… вони… Алана, там, вони її…

Танталь привиділося, що з розчинених дверей потягло холодним вітром. Холоднючим. Зимовим.

Крижаним.

— Що?

— Ці… — Клов зробив незрозумілий жест, що означав щось величезне й важке, але Танталь миттєво здогадалася, про кого йдеться. Рекотарс дивився, наче сова — не розумів.

— Алана?! — Танталь не впізнала власний голос.

— Забрали її, — видихнув Клов. — Піддурили… Потягли… кудись…

Наступної секунди Танталь згребла його за комір куртки:

— Ти при своєму розумі?! Куди потягли?..

— Вони на човні прийшли третього дня, — тихо кинув слуга з-за конторки. — Човен у них… на пристані, там і стояли…

Танталь на кілька довгих хвилин втратила розум. Можливо, позначилися утома й напруга останніх днів; а може, вона старіє. Немає колишньої реакції — у світі, де нещастя випадають миттєво й усі скопом, так легко розгубитися…

— Біжи за сторожею, — пошепки наказала вона Клову. — Ім’ям… полковника Солля…

Слуга за конторкою із сумнівом стиснув губи:

— При полковнику Соллю, точно, сторожа була швидка. А теперечки розпустилися, що та мотузка, поки вони озаддя чесатимуть, ці хлопчаки нагору по ріці… ого…

Сильний ривок привів Танталь до тями. Вона з подивом виявила, що стоїть уже в дверях і її міцно тримає під руку людина, на обличчі якої немає ані тіні сп’яніння:

— Чого чекаєте?! А ну показуйте, де вона, ваша пристань!..

* * *

Пристань була маленькою й брудною. Схоже, тут ніколи не швартувалися багаті купецькі судна — ріка, широка й привільна поблизу міста, нижче за течією перегороджена була порогами, а тому потужного судноплавства тут не було зроду, так, рибалочки та зірвиголови, перші не ходили за пороги, другі примудрялися подолати їх без істотних втрат.

У темряві Танталь мало не втрапила ногою в діру посеред дощаного настилу, я ледве встиг підтримати її; Танталь виконала свою місію, довівши мене до пристані, але тепер її присутність ставала все більш небажаною. Тобто, вона мені заважала.

Біля дальнього причалу миготіло світло й різко перемовлялися люди; я майже цілковито протверезів. Маслянисто поблискувала вода, ловлячи відбитки двох тьмяних ліхтарів — на носі й на кормі суденця, що було, по суті, просто величезним човном.

Вони метушилися, як блохи. Танталь судомно схопила мене за руку — я звільнився, може, надміру грубо.

— Їх надто багато, — здавлено промурмотіла колишня комедіантка. — Дочекайтеся… сторожі…

Я відтяг її плечем:

— Назад…

Глухо вдарила сокира по швартовому канаті. Човен відчалював, а на розв’язання вузлів вочевидь не було часу.

Я стрибнув.

Темрява не перешкодила мені — я приземлився якраз посеред палуби, суденце гойднулося, і я зрозумів, що воно добряче перевантажене.

— Жити набридло, смерде?

До мене повернулися штук вісім рил. Р-рогата доля, ну просто на справжнісінький маскарад потрапив, у стрибучому світлі ліхтарів пики мерзотників уявлялися зарослими звіриними мордами…

Краєм ока я піймав рух за спиною. Негідник збирався напасти ззаду, він уже, власне, й напав; цікаво, в кого він поцупив цей розкішний, шляхетний з вигляду кинджал. Чесна зброя, вона не використовувалась для того, щоб цілити в спину…

Клинок упав на палубу. За секунду до того я в широкому гарному розвороті дотягнувся до озброєної руки носаком чобота; відразу ж занили всі м’язи, і закололо в боці. Ні, шість трактирів поспіль не сприяють гарній фізичній формі… Слава Небу, що довкруж мене лише холопи, бандити, котрі розперезалися, готові до війни хіба що з дурними дівчиськами…

А може, я помиляюся?!

Той, хто нападав іззаду, тепер відступив, зник за чужими спинами.

А у мене з’явилися тепер і кинджал, і шпага; пики, освітлені тьмяним вогнем, насувалися все ближче, і, що найнеприємніше, замикалися в кільце, і хто мені, цікаво, прикриє спину?!

— Рубай шварт! — гаркнув хтось у темряві, гарикнув невиразно, наче рот у нього набитий був волоссям. — Цього — у воду!

Сокира зацюкала знов. Молодчикам нічого не вартувало відчалити просто зараз і спільно прикінчити мене посеред ріки, тож бажаючим оплакати нащадка Рекотарсів, якщо такі знайдуться, навіть труп мій виловити не вдасться; у плямі світла, що падало від корми, я роздивився грубошийого чолов’ягу, на грудях якого теліпався амулет у вигляді людського ока. Скляне око витріщалося безглуздо й безтурботно.

В обдертих кулаках численної матросні зблиснули короткі клинки — білим блиском, начебто тьмяна риб’яча луска. Ну от і завертілося…

Усе з’їдене й випите за сьогоднішній вечір тепер далося взнаки, утруднюючи рух, розмазуючи реакцію, збиваючи дихання. Колись, вправляючись із двома клинками, я викликав захват у свого вчителя фехтування; якби він побачив мене зараз, то щиро б здивувався, чому я досі живий.

Я вертівся як дзиґа. Відкидав нападників так, щоб, падаючи, вони захоплювали за собою якнайбільше своїх оскаженілих побратимів; перший момент бою, найважчий для мене, минув, і мене лиш тепер охопила праведна лють.

Тому, хто рубав швартови, не вдалося довести справу до кінця. Я скинув його за борт — тілом його-таки побратима, причім уже за секунду цей побратим пожбурив у мене ножем. Я вивернувся; на мене хвилею налягли відразу п’ятеро чи шестеро, і, захлинаючись від бойового кличу, я встиг подумати, що якщо відіб’ю цю атаку — все, справу виграно…

У основу мого клинка важко врізалася чужа, сталь, що прагла крові. Нападник усього на мить відкрив лівий бік — я дістав його кинджалом. Карусель вертілася — я закрився шпагою від трьох ударів сполом, і втримав, хоча на кілька часток секунди свідомість заволала, що проб’ють, проб’ють, проб’ють…

Четвертий удар ішов низом. Я піймав його на кинджал, що звільнився тепер; з мого клинка злетіла темна крапля. А може, привиділося — що я міг роздивитися — у такій штовханині, у такому темпі, у такій темряві?!

Я потягся вбік, дозволяючи силі скажених суперників вилитися мимо, у борт; той, кого я дістав кинджалом, усе ще осідав на палубу, проводир із третім скляним оком не встиг роззявити рота для нового рику, а з сутички випав іще один — він заробив ефесом по потилиці, й товариші його, важко дихаючи, відступили, тимчасово залишивши мене в хисткій самотності.

— Усіх переб’ю, паскуди! — видихнув я, люто поводячи очима і багатообіцяюче — закривавленою сталлю. — Де дівчисько, тварюки?!

Супротивників усе ще вистачило б на те, аби щонайменше завалити мене власними трупами. Задушити під горою тіл.

— За борт його, суки, чого роти пороззявляли?! — закричав хтось позад зімкнутих спин. І брудно вилаявся. Я вперше з початку сутички подумав, що сторожі, власне, давно б час явитися.

Молодчики були дивно схожі один на одного — дебелі присадкуваті фігури. Вони рушили, звичайно ж, одночасно з усіх боків, причому неквапливо, не бажаючи намарне підставлятися, але заздалегідь смакуючи, яким чином вмиратиме скинутий з неба забіяка. Чистоплюй, котрий обзиває вільних матросів скотинами й холопами. Тонка кістка так славно захрумтить, блакитна кров так шпарко розтечеться по палубі…

Я з подивом побачив, що тепер у руках у них не тільки ножі. Звідкись узялися маленькі зручні сокирки, дрюки, гаки, ланцюги…

Не варто чекати, поки мене затиснуть у кільце. Я знову завертівся — спина ж бо в мене — незахищена; шпага, що дотепер виручала мене безвідмовно, раптом сіпнулася вбік, довкіл клинка петлею захлиснувся ланцюг, у мене з’явився реальний шанс залишитися проти всієї шайки з одним лиш кинджалом…

Я правильно вгадав напрямок. Ще секунда — і шпага пішла б у порожнечу, та й не знадобилася б вона за мить — я ледве встиг уникнути удару в спину…

Не до кінця встиг. Гаразд, час болю настане згодом.

Молодчики сопіли. Їхні невдачливі товариші спливали кров’ю на дошках палуби, і чимдалі зростав виставлений мені рахунок, але бути наступним не хотілося нікому. Я знайшов спиною стінку прибудови — і наліг на неї всім тілом. Тепер я прикритий хоча б іззаду — але здається мені, що й моя кров стікає щосекунди…

Човен небезпечно танцював, скрегочучи бортом об край пристані, все сильніш гойдались ліхтарі.

А якщо дівчиська тут немає?! Якщо вони кинули Алану в темному підворітті, якщо вона цієї секунди вмирає в стічній канаві, якщо весь цей кривавий смітник намарне?!

Краєм ока я побачив, як у човен залазить Танталь. Заскреготів зубами, мовчки кленучи несусвітню дуру; я зараз не в змозі їй допомогти, ось на її шляху виростає лупатий матрос…

Я не бачив, що відбулося. За секунду виявилося, що Танталь заліпила хлопцю черевиком в обличчя — важким черевиком з дерев’яною підошвою. Матрос заревів, хапаючи руками порожнечу, Танталь вивернулася з його обіймів — і зникла з поля мого зору. Пес, я не повинен був відволікатися…

— Ріж його! Ріж! Ріж!!!

І лайка, така, що почервоніє й березовий віник.

Дивно. Дивно, як я встиг зреагувати — але таки встиг; ніж, відбитий на льоту, пірнув убік і, судячи зі звуку, глибоко врізався в дерево.

Притиснувшись до надбудови, я втратив рухливість. А ще — й значну частину сил, але ж не стирчати ось так, за готову мішень; я відступав уздовж борту, коли сокира, що рубала перед цим канат, кинулася мені навперейми.

Вона була широка і важка, ця сокира, її напівкругле лезо здавалася розтягнутим у посмішці щербатим ротом; влучна рука, що не звикла промахуватися, крутонула сокирою в повітрі й пустила в політ, важко провертаючись, сокира полетіла мені в обличчя.

Кілька митей здавалося, що ми обов’язково зустрінемося. Що щербата сталева посмішка знайде мене, навіть якщо для цього сокирі доведеться тричі змінити траєкторію… Навіть якщо я стрибну за борт…

Навіть якщо я…

Удар! Сокира вп’ялася, але не в мій череп, а в борт, нижче рівня води. Новим свідком сутички став тугий фонтанчик, що вдарив у пробоїну.

— Прокля-яття!.. — заревіли відразу кілька горлянок. Я ще не встиг випростатися, повітря над моєю головою усе ще пам’ятало посвист загрозливої сокири, а на мене вже летів важкий дрюк, цілячись по ногах; я вайлувато підстрибнув, і тут моє плече піймало маленьку тризубу «кішку».

І всі ці масивні, спраглі до крові туші кинулися одночасно, тому що обридлий супротивник нарешті заточився.

— Ретане!!!

Чий це голос?! Вода розтікалася по палубі.

Хтось напоровся на сталь — решту це не зупинить. Сморід від немитих тіл навалився на мене, перебиваючи запах води, перебиваючи запах диму й крові; треноване тіло все ще вертілося, клинки все ще відбивали удари, але ще секунда — і я побачу цю палубу перед власним носом, і до води, що розтікається по ній, додасться моя власна кров…

— Іменем міста!

Тих, що добивали мене, на мить охопило сум’яття. Я шарпнувся; на залитій кров’ю сцені з’явилася нова дійова особа, і саме вчасно — коли мені загрожував кепський фінал.

Жива могила над моєю головою розсипалася. Я зумів піднятися на одне коліно — і кинджал, і шпага дотепер були при мені. А отже, і рук у мене досі дві, хоч гарантії й нема, що в цьому смітнику мені не відітнули п’яту або вухо…

У бійку з прогнозованим уже результатом вклинився хтось, або, точніше, щось, бестія з веслом напереваги, і важка лопата оберталася, як мірошницьке колесо, все швидше й швидше, і дехто з горлорізів уже трапився на її дорозі, хтось рачки відповз убік, а хтось залишився лежати на мокрій розгромленій палубі.

— Іменем міста, ви заарештовані!

З темного кутка глипнуло скляне, безглузде око. Тільки за мить я зрозумів, що це лише скельце на шиї проводиря; та тут із темряви вирвалося, піймавши на грань відблиск ліхтаря, призначене прибульцеві сталеве жало.

Глухий удар.

Я побачив тригранний важкий кинджал, що стирчить із розщепленого весла. А за кістяною рукояткою, за піднятим темним ратищем — знайоме обличчя, все ще вродливе обличчя, біле обличчя Егерта Солля.

— Щас подивимося, — повідомив з темного кута невиразний, начебто набитий волоссям рот.

Мені болісно важко було втриматися на ногах. Танталь звивалася в обіймах озвірілого душогубця, того, котрий нещодавно отримав по пиці черевиком. Це видовище не додало мені сил, але хоча б підштовхнуло до дії.

Я страшенно довго зводив кинджал. Комедіантки, навіть колишні, вміють боротися за власне життя. Танталь встигла вирвати шпильку з волосся.

Еге, та громилові доведеться позичити скляне око у свого капітана…

Молодчикові пощастило. Танталь промахнулася, проштрикнула нападнику щоку; харцизяка завив, Танталь примудрилася вирватися, переслідувач наздогнав її, притис до борту…

Мої руки не настільки довгі, щоб тягтися через усю палубу. Лети…

Молодчик захрипів, схопившись за плече; мій славний кинджал стирчав тепер з діри в його полотняній куртці. Танталь вислизнула з ослаблих рук і пірнула в темряву.

— Аніруш! Міська варта!

Тупіт безлічі ніг по старенькій пристані. Полиск касок, подекуди зблискують кіраси. Здрастуйте, дуже вчасно…

На палубу ліг довгий промінь світла. Це Танталь розчахнула дверцята надбудови…

Навколо мене щось відбувалося. Когось хапали, хтось сам стрибав за борт; як приємно, коли про тебе всі просто забувають…

Ледве живий, я проволік ноги до відчинених дверей і через плече Танталь зазирнув усередину.

Сіно. Старе, зваляне, що втратило запах і колір, підтоплене водою, що прибувала. Гамаки під стелею. В одному з гамаків солодко спить дівчисько — років сімнадцяти, біленьке, без спідниці, у сорочці до колін, з тонкими подряпаними ногами.

Я перевів погляд.

У куті на ганчірках хіхікає ще одна. Старшенька, у шовковому платтячку професійної повії, зі знаком професії, витатуюваним між великим і вказівним пальцем лівої руки.

Я бачив, як здригнулася Танталь.

Біля самої стіни лежала, закинувши голову на мокрому сіні, спадкоємиця Соллів Алана. Імовірно, це синява її обличчя змусила Танталь скинутися, спотикаючись, ухопити руку в пошуках пульсу, схилитися над нерухомим стражденним лицем…

А щодо мене — я й від дверей бачив, що юна Алана просто п’яна як хлющ.

Нинішній начальник сторожі трепетав перед Егертом Соллем. Нинішній начальник колись мав честь служити під його орудою — і не з чужих слів знав, чому міська поголоска величає пана Солля не інак, як героєм. Нинішній начальник сторожі якнайсуворіше заборонив переписувачеві навіть згадувати в протоколах ім’я юної Алани.

Половину прибулих на човні чужинців помістили до міської в’язниці, решту — до тюремного-таки шпиталю; пан Ретанаар Рекотарс, притримуючи закривавлений бинт на плечі, дав свідчення про те, що його увагу до пристані привернули крики про допомогу — волала юна дівчина; на човні чужинців знайдено були людей та предмети, що незаперечно доводили участь у тяжкому злочині — торгівлі людьми, а саме жінками, а саме в портових борделях. Полковник Егерт Солль, не здригнувшись навіть, підписав протокол як свідок; пані Танталь, потираючи постраждалу шию, дала свідчення теж, після чого начальник сторожі, вклонившись, подякував панам за надану допомогу й дозволив іти хоч під чотири вітри.

Якийсь час всі троє стояли на темній вулиці. До світанку залишалася година, від сили півтори, але затягнуте хмарами небо не вселяло надії побачити сонце. Скоріше буде дощ.

— Ви не відмовилися від своїх намірів, пане Рекотарсе? — з дивним смішком запитала Танталь.

— Я схильний розцінювати цю ситуацію як нещастя, — ледве чутно промурмотів той. — Саме як нещастя, а не як… скажімо…

— А не як ганьбу, — рівно закінчив Егерт. — І дарма. Бо це саме ганьба… І я не впевнений, що завтра, вже при тямі, моя донька не втне чогось подібного. Якщо порося шукає багнюку — то невже легше висушити всі калюжі міста?!

— Егерте, — прошепотіла Танталь тихо й докірливо.

— Болить шия?

— Ні, — Танталь поквапливо опустила руки.

— Ми так і стоятимемо посеред вулиці? — Егерт Солль посміхнувся. — Пане Рекотарсе, може, ви погодитесь пробачити нанесену вам образу й нанести нам візит?

— Непорозуміння давно забуте, — кивнув Рекотарс.

А, кивнувши, на мить втратив рівновагу.

Алана спала під наглядом няньки. Бабуся дрімала в кріслі, час від часу зітхаючи так, що колихався вогник свічки; пан Ретанаар Рекотарс стояв посеред вітальні, уважно розглядаючи піскові годинники. Танталь давно помітила, що до цих годинників у пана Ретанаара був дещо хворобливий потяг. Ніби вони заворожували його круговертю піщин.

Пан Рекотарс був чи не весь у бинтах. Зачеплене «кішкою» плече, бік, по якому ковзнув чийсь кинджал, численні рани й подряпини; куртка, заштопана вмілою покоївкою, потребувала прання. Візитер, раніше бездоганний, тепер ледве тримався на ногах, і, як не дивно, у такому вигляді він подобався Танталь значно більше.

Бійка на палубі якось не відповідала його позерству і лицедійству. Власне, навіть дурістю витівка Рекотарса не була — затримавши відплиття човна, він зробив те єдине, що могло врятувати Алану. Бо перехопити суденце на нічній річці, звісно ж, можна, та тільки контрабандисти полюбляють у таких випадках топити заборонений вантаж… У тому числі й живий…

Танталь здригнулася.

Там, на клятій палубі, красень Ретано не лицемірив і не брехав. Він цілком свідомо ризикував життям заради життя й волі чужої йому, загалом, дівчини; у тому, що Ретано любить Алану, в Танталь досі виникали серйозні сумніви.

Вона хотіла сказати йому, що він шляхетна людина. Але вчасно стрималася: для нього це пролунає як образа. Він відчуває свою шляхетність чимось на кшталт шкіри, природним і невіддільним від тіла. «Ви шляхетний.» — «А ви сумнівалися?!»

Але Егерт, Егерт же який!.. Танталь сумно посміхнулася, спом’янувши весло, що вертілося над палубою. Здригнулася й похолола, пригадавши тригранний кинджал, що вп’явся в тонке дерево…

— Егерте, у тебе є одна особливість. Ти завжди приходиш… у найскрутніший момент. Коли без тебе… ну ніяк.

Солль невесело розсміявся. Ретанаар тимчасово відірвався від споглядання годинників і підозріло покосував на Танталь і Солля — цікаво, про що він подумав?

Танталь зітхнула:

— Егерте… Це доля.

Очі його знову зробилися зболеними й напруженими — на мить.

— Ти так вважаєш?

Тепер уже Рекотарс здригнувсь від їхнього погляду. Здвоєного погляду з однаковим питанням-випробуванням.

— Ця дівчинка, — повільно почав Егерт, — жила спокійно й щасливо… поки їй не виповнилося п’ять років. У цей час відбулися події, про які довго розповідати… про які ви, ймовірно, знатимете згодом. Трапилося так, що в родині сталася сварка. А потім наш із Торією старший син, — він особливо виділив сполучення «наш із Торією», — наш син Луар відділився від родини, перетворившись на великого мага, віщуна… і вийшовши на двобій з якоюсь зовнішньою Силою, яку лиш він, успадкувавши силу древніх магів, і міг зупинити. Трапилося так, що Луар назавжди пішов від нас…

Егерт затнувся. Танталь дивилася вбік з таким виглядом, начебто розповідь ніяк її не стосувався.

— Мати Алани важко перенесла… те, що трапилося, — продовжував Егерт повільно. — Я… так, я не підтримав її у тяжку хвилину. На очах дівчинки, яка раптово втратила й батька, і брата, її мати опинилася на межі божевілля… Бідна Тор. Життя могло бути… справедливіше до неї. Хоч на крихту… Алані було п’ять років. Ви розумієте, пане Рекотарсе, такі випробування не минають без сліду. Усе, що діється з Аланою сьогодні…

— Розумію, — сказав Рекотарс поспішно. І кашлянув, начебто в нього запирхало в горлі, начебто сповідь Солля обтяжувала його:

— Незважаючи ні на що, я був би радий… поріднитися з сімейством Соллів і зробити життя Алани… гідним і… щасливим.

Танталь не зуміла визначити, наскільки щиро сказані ці слова. Ритуальні, згідно з ситуацією фрази не передбачають щирості, одну лишень урочистість…

За вікнами сірів похмурий вогкий ранок.

«Він же не хлопчисько, — думала Танталь, розглядаючи гарне породисте обличчя. — За ним напевно бігають жінки… різні, у тому числі й вишукані… у тому числі й багаті… Невже він справді закохався до безтями у дівчисько, настільки, що готовий терпіти її абсолютно неприйнятну поведінку?!

— Не вірю, — глумливо сказав скрипучий голос здорового глузду.

Навіщо йому Алана? Може, він насправді мріє поріднитися із Соллями — для худорідного юнака це було б доволі почесно…

Рекотарс — хто завгодно, але тільки не худопахолок.

Танталь раптом спохмурніла:

— До речі… нетактовне питання. Вас не бентежить, що після всього… після пригод з комедіантами й особливо після цієї останньої витівки… Алана формально може вважатися… збезчещеною?

Солль здригнувся; вона піймала його докірливий погляд.

— Вибач, Егерте. Це занадто важливо, аби сором’язливо мовчати.

А потім вона зустрілася очима з Рекотарсом — і засоромилася сама. Бо в очах ошаленілого Ретано стояв такий непідробний докір, що їй довелося відвернутися в замішанні:

— Вибачте…

— Із того нещастя, що трапилося з Аланою, слідує лишень, що варто бути до неї уважнішими, — сказав Рекотарс глухо. — Мені так здається… А вам?

Танталь зрозуміла, що він знову не вдає почуття. Хоча дев’ять із десяти шляхетних гордіїв поспішили б у такій ситуації бочком, та й подалі…

— Я прошу вибачити мене, — сказала вона твердіше. — Мені й на гадку не спадало запідозрити вас…

Вона замовкла, марно підшуковуючи підходяще слово.

— І Алана вже дала свою згоду, — наче у забутті, ні до кого не звертаючись, промурмотів Солль.

«Ще б пак, — подумала Танталь. — Кого-кого, а Алану легко зрозуміти».

Може, йому потрібні гроші?

— Саме час вести мову про придане, — протягла Танталь, намагаючись, щоб її голос звучав безпристрасно. Рекотарс підняв голову:

— Можливо, я шокую вас. Мої предки були доволі педантичні щодо питань честі… — він подивився прямо в очі Танталь, хоч погляд цей дався йому ой як непросто. — Я хотів би отримати у якості приданого копію книги шанованого Луаяна, де записана історія магів протягом багатьох сторіч… і де, наскільки мені відомо, згадується ім’я мого предка. Я хотів би почитати її — сам… Не кажучи вже про те, що це сімейна реліквія і пані Алана має на неї право.

Розділ шостий

Місцеві пристойності вимагали, щоб від заручин до власне весілля минуло не менш ніж півроку.

Звичай роду Рекотарсів був іще суворішим: дев’ять місяців, для того, щоб обопільне почуття встигло визріти, як дитина в материнському лоні…

Чи думав я, спадкоємець Рекотарсів, що доведеться повестися з традицією, як із драною кішкою?

Знахабніла матросня заподіяла моєму здоров’ю куди більшу шкоду, аніж здавалося спочатку. Я зліг, начебто спеціально для того, щоб Соллі отримали можливість зворушливо мене доглядати.

Алана приходила тричі на день, чистенька, скромна й сумирна. Жоден мораліст не запідозрив би цю диво-наречену в хворобливому потязі до шинків, спиртного й різноманітних покидьків. Я й сам запитував себе, протираючи запалені очі: чи ж було? Не привиділося?..

Не привиділося, стверджували синці та рани.

Минув тиждень; щойно піднявшись із постелі, я викликав майбутнього тестя на серйозну розмову і як два по два довів йому, що наше з Аланою весілля може відбутися вже за місяць-півтора. Коли вже спадкоємний Рекотарс заради особливих обставин наступає на горло родовим звичаям — то чому те саме не зробити й Соллям?

Пан Егерт не зміг відмовити майбутньому зятеві. І, боюсь, головно через побоювання, що за півроку Алана встигне влипнути в нову історію. Виховувати таку доню — однаково що кип’ятити молоко в жмені…

Цілком задоволений долею, я повернувся до власної кімнати; незрозуміло, яка потреба змусила мене відкрити дорожню скриню. І геть дивно, чому замшевий мішечок для приданого опинився під кришкою, на очах — я ж пам’ятав, що запаковував його на дно!..

Бісерні цяточки на м’якому чорному боці не складалися в малюнок. Я спохмурнів, прикидаючи, чи поміститься в мішечку важкий томик цієї сумнівної книжки «Про магів»; потім, начебто бажаючи перевірити подарунок Чорно на місткість, мимохіть застромив туди руку.

Я встиг подивуватися з м’якого тепла, що панує в надрах чорної замші. Наступної миті мене вхопили за руку — чіпко, холодною кощавою долонею.

Я не заволав тільки тому, що втратив тимчасово здатність говорити. І, на щастя, свідків теж не було — інакше вони зачудувалися б, побачивши, як пан Рекотарс, вирячивши очі, трясе рукою, вкладеною, як у грубу рукавичку, у мішечок із чорної замші.

«Не горлань».

— Відпусти, скотино, — сказав я пошепки, намагаючись впоратись із тремтінням.

Чужа рука, що вхопила мою долоню усередині мішечка, стиснулася міцніше: «Не смикайся. Тихо».

Голос належав Чорно Та Скоро. Хоч і звучав, здається, винятково в моїй уяві.

Я затис мішечок коліньми. Натужився, намагаючись визволити руку; збоку, напевно, процедура виглядала комічно.

«Ти можеш заспокоїтися й послухати?!»

— Відпусти!

«Якщо я відпущу, ти ж ні хріна не почуєш, дурню!»

Так, він обізвав дурнем нащадка Рекотарсів… Ні, несвоєчасна думка. Чорно, звісно, заплатить — але, ймовірно, ще не зараз. Зараз треба взяти себе в руки…

У руку. Дешевий каламбур.

«Ретане, коли я станцюю на твоєму весіллі?»

— Я тебе не запрошував, — промурмотів я, озираючись на двері. Служниця вирішить, що я збожеволів і патякаю сам із собою.

«Запросиш… До першого снігу ти повинен бути вдома, з дівчиськом і книжкою. Поквапся».

— У мене ще вісім місяців є про запас! — сказав я зло. — Не жени, не запрягав!

Голос у моїй уяві хіхікнув.

«Вісім місяців життя тобі вистачить? Ціла зима попереду, і ціла весна, чудовий час, коли так хочеться жити?»

Напевно, він відчув, як спітніла в його руці моя долоня.

— Я тобі не служитиму, — сказав я хрипко. — Треба буде — іншого знайду.

«Шукай».

Я відчув, що рука моя вільна. Рвонувся, скинув мішечок на підлогу, підніс долоню до очей; на шкірі виразно проступали відбитки чужих чіпких пальців.

Я довго, жорстоко і з величезним задоволенням тупцював по беззахисній замшевій ганчірочці.

На другий день призначені були заручини. Я дивився на сяючу Алану, вбрану з такої нагоди в доросле розкішне плаття, в якому вона втратила значну частину неоковирної підліткової чарівності. Я дивився на задоволеного пана Егерта, на глузливу, але не менш задоволену Танталь — і почувався несосвітенним негідником.

На церемонію запрошено було кілька родин — у тому числі, виявляється, й міський суддя, й бургомістр, і начальник сторожі; всі вони ставилися до сімейства Соллів з такою щирою повагою, що мій темний сором переріс у тугу.

Вони дивилися на мене як на страву, подану до столу. Як на дивину, як на щасливчика, як на самозванця — бо, виявляється, у цьому місті було кілька високошляхетних телепнів, що прагнули поріднитися з родом Соллів.

Ловив я й співчутливі погляди. Ймовірно, про Аланині пригоди давно відомо було всьому місту.

Насилу витерпівши вечір, зберігши на обличчі нуднувату, але загалом пристойну міну, я нарешті поскаржився на головний біль і пішов до себе — назустріч безсонній ночі; вранці, все обмізкувавши, повідомив здивованим Соллям про свій від’їзд.

Звичаї роду, повторював я спохмурнілому панові Егерту. Час від заручин до весілля наречений гає в мандрівці, у пошуках випробувань. Я повернуся якнайшвидше, щойно вдало складуться обставини.

Танталь щось там промурмотіла на адресу традицій — я визнав за можливе не розчути. Алана кліпала вологими очима — я ніжно цьомкнув її в гарячу щічку, стрибнув на коня та тільки мене й бачили.

Хто шукає, той просто зобов’язаний знайти. Я, може, ще повернуся до бідаки Алани — але вільною людиною, а не рабом вироку. І вже тим паче не служакою підозрілого голомозого пройдисвіта на ймення Чорно Та Скоро. «Підручний чарівника» — посада не для мене.

Змалечку всі її почуття були надміру сильними. Будь-яка удача п’янила щастям, зате кожна прикрість, навіть найнікчемніша, миттєво розпухала, начебто тісто в печі, і затуляла собою небо.

З раннього дитинства вона пам’ятала тільки брата.

Сама не розуміла, як це могло трапитися, вона раз по раз намагалася пригадати щось іще, матір біля колиски, батьківські руки; вона знала, що й це було, але відтворити в пам’яті не могла. Начебто ретельно збережені спогади про Луара потроху витиснули з її дитинства все інше, з’їли, вижили, як, подейкують, зозуленя виживає із гнізда зведених братів і сестер…

Перше, що вона пам’ятала про світ-без-Луара — дровітня, корито, кумедна істота з дулею замість голови, лялька, вистава, театр…

Їй усе життя здавалося, що театр — єдине спокійне місце в світі-без-Луара. І навіть уже коли переконалась, що це хибне уявлення, вона продовжувала туди прагнути — через упертість; а платою став кошмар розмальованих візків, погойдування дороги перед очима й брудні руки, від яких ні втекти, ані вирватися.

Якщо вона хотіла чогось — то до дрижаків. І легко могла зомліти, якщо перед обідом їй забороняли їсти солодощі; якщо не хотілось нічого — то сили залишалося лиш на те, щоб лежати в ліжку, обличчям у подушку.

Сни про Луара приходили нечасто. То були сни про Вищу Істоту; прокинувшись після такого сну, Алана багато днів почувалась щасливою.

Стара нянька відпоювала її травами. Вона вже давно не сміла їй нічого забороняти; Танталь сміла, і це було тим більше кривдно, що до Танталь, названої сестри, вона відчувала складні, суперечливі, цілком родинні почуття.

Танталь була спогадом про Луара. Вона була як клинок, що розітнув ту давню безнадійність, коли Луар зник, і батько з матір’ю поринули кожен у себе.

Танталь була символом того, що й у світі-без-Луара жити можна.

Алана обожнювала посестру — до того дня, коли з’ясувалося, що молода жінка не може жити вічно солом’яною вдовою.

Алані було вже десять. І вона чудово все розуміла; батько сказав тоді, що Танталь вільна жінка й має право розпоряджатися своєю долею. І мати — а тоді вона ще говорила — доброзичливо кивнула й побажала дівчинці щастя; Танталь була першою, хто перестав чекати Луара, і Алана не змогла їй цього пробачити. Навіть потім, коли Танталь повернулася… Алана не розуміла, як це можна — повернутися. Сама б вона на місці Танталь просто кинулася у колодязь.

Утім, це найпростіше в житті рішення приходило до неї з будь-якого приводу. Думка про глибокий колодязь здавалася їй кумедною. Спокійною й радісною. Природною.

Та коли дійшло до справи…

Скільки колодязів було на їхньому шляху? Коли, бита вперше в своєму житті, вона тяглася слідом за розмальованими візками, під наглядом довгих палиць і чіпких поглядів, ще не вірячи, що все це відбувається саме з нею?..

Поява чорноволосого молодика зі шпагою вивернула світ, начебто рукавичку. Вперше в Аланиному житті сон про Луара, Вищу Істоту, став сном про Ретанааре Рекотарса.

І тепер, дивлячись услід нареченому, вона збиралася терпляче чекати.

Як равлик у закритій черепашці. Як зерно в холодній землі. До весни.

* * *

Хатина стояла на болоті.

Провідник зупинився на роздоріжжі — стежка роздвоювалася, наче зміїний язик, права її половинка вела далі в ліс і з вигляду була доволі второваною, ліва — звертала вбік і майже губилася в траві.

— Далі не піду, — сказав провідник пошепки. — На краю болота станете, коли хазяїн захоче прийняти — вогники пустить, такі, знаєте, щоб не втонути… Хоч було якось, прийшла лиха людина, не з добрим прийшла, видно, то хазяїн його акурат в багнище й заманив… Тільки бульки пішли. Ось.

Я приплющив очі.

Як мені все це обридло. Чаклуни й ворожбити, жаби, пацюки, кажани, і кожен зі шкіри лізе, щоб нагнати страху, і провідник обов’язково зупиняється на півдорозі й авторитетно заявляє: далі не піду…

Парубійко отримав монету, спробував на зуб, залишився задоволений, пішов, раз по раз озираючись через плече; я подивився на клаптик неба, що вигулькнув з-за хитросплетіння гілляччя, плюнув і пішов стежкою ліворуч.

Болото смерділо.

Болото смерділо, як труп; посеред рівного, чистого, по-зрадницькому гладкого простору темніла незграбна споруда на палях. Я зупинився, демонстративно витяг з кишені чисту хустинку й закрив собі носа.

Якщо тільки чарівник, котрий угніздився межи мочарів, хоч трохи вразливий — напевно заведе мене в твань.

— …Гордий ти.

— Гордий, а до тебе ось приперся — заперечив я буркотливо.

Дідок зітхнув. Був він маленьким, сіреньким, недоглянутим та ще й волосатим; на щастя, у пошуках мага я звик не зважати на зовнішність. Лиховісні красені в чорних плащах на ділі виявлялися шарлатанами, а сивобороді мудреці — винятковими дурнями; цей же, хоч і почухувався час од часу, але очі мав пронизливі, холодні, як лід.

— Приперся, — повторив він, втретє проводячи по мені незручним, як залізний гребінь, поглядом. — Звісно, припрешся тут, коли висить на тобі… — він знизав плечима.

Я ковтнув слину.

Бо це був перший після Чорно маг, котрий визначив, що на мені «висить». Інші «чекали, поки я сам втаємничу їх у свої проблеми» — і мені з порогу ставало ясно, що час і нерви витрачені намарне.

— Висить на тобі, — дідок примружився, — неначебто міхи порожні, курні, лихі… Неначебто зашморг на шиї. Зашморг зі строком — час надійде — затягнеться…

— Зніми, — сказав я просто.

Дідок приплющив очі.

Повіки в нього були жовтуваті, прозорі, як плівочка; здавалася, він продовжує дивитися крізь шкіру.

— Зняв би, та… Не стане в мене силоньки. Інший би збрехав, та плату вимагав, а я прямо скажу — безнадійне це… діло. Я не візьмуся.

— А ось був один, той взявся, — кинув я. — Як думаєш — збрехав?

Дідок мерзлякувато потер маленькі темні долоні:

— Не скажу… не знаю. Може, й збрехав… хто перевірить…

— Мені ж помирати через півроку, — сказав я зло. — Може, ти б піднатужився?

Він розплющив очі.Хвилину тому вони були зеленаві — а тепер пожовтіли, ну чисто зацукрований мед.

— Ні. Не подужаю. Надірвався… Давно…

— Тоді підкажи, хто б узявся?

Дідок мовчав.

Темною кімнатою плавав болотяний вогонь — вихоплюючи з мороку то порожню залізну клітку, то тьмяне залізне дзеркало, а то й уламок млинового жорна, з дивної примхи закинутого в куток старої хатки на палях.

Свято промайнуло, встеляючи землю клаптями серпантину й розсипами використаного конфеті. День Великорадіння, найяскравіший, найулюбленіший для городян празник; дім сімейства Соллів залишився байдужим до всезагального святкування. Не прикрашений, всупереч звичаю, квітами й ліхтариками, темний і спорожнілий — слуги відпросились іще з полудня — будинок мовчки перечекав вирування радісних юрб.

Вранці на захаращених вулицях господарював туман. У сірому вологому серпанку губився рідкісний шурхіт перших ранкових мітелок; у напрямку до міської площі крокував, важко ступаючи, високий світловолосий чоловік. Напівсвітловолосий, напівсивий.

Егерту Соллю нікуди було поспішати. Сьогоднішній день — тихий, мрячний і пустельний — подобався йому куди більше, аніж передсвяткова лихоманка або п’яна суєта повсюдної радості. Заняття в Корпусі починалися сьогодні на годину пізніше — незначне послаблення, з огляду на те, що більшість людей у цілому місті відпочиватимуть до самісінького вечора…

В Егерта Солля була година для неспішної прогулянки. Він довго стояв на горбатому містку — канал нещодавно чистили, і вода, колись цвіла, пахла тепер свіжістю й мокрим каменем. Спливало вниз померхле листя; десять років тому, такого само мрячного ранку, Егерт Солль стояв на цьому мосту поряд із сином.

Яким він був би зараз — Луар, котрому безмаль не тридцять?

Егерт Солль дорого віддав би, щоб повернути ті дні.

Йому здавалося, що, будь він розумнішим — усе склалося б по-іншому…

Утім, він обманював себе. Раз на рік, стоячи на горбатому місточку, він міг дозволити собі розкіш самообману.

* * *

Я повернувся за три дні до призначеного весілля — змарнілий, побитий дорогою, і, боюсь, не надто й веселий з вигляду. Танталь, схоже, думала, що я взагалі не повернуся. Чи мені привиділося?..

У всякому разі, коли вона кликала Алану, голос її був радісним:

— Скоріше, наречена! Ану-бо, хто прийшов?!

Принаймні дівчисько вони поки не втратили. Вона не втекла до лісу, не пішла юнгою на торговельному судні й не записалися в розбійники. Що вже непогано.

Алана, мабуть, навіть покращала. Очевидно, за її вугрі серйозно взялися — у всякому разі, тепер їх майже не було видно. Щодо решти наречена моя досі залишалася дитям; я цьомкнув її в щоку, і щічка ця була такою само гарячою. Мені здалося, що я взагалі нікуди не ходив. Тільки збирався.

Мою кімнату зворушливо тримали недоторканою. На столі лежали забуті колись речі — зокрема, замшевий мішечок, всипаний бісером, служниця, як виявилося, навіть почистила його від пилу, стерла сліди моїх чобіт…

Я замкнув за собою двері й важко присів у крісло.

Довга зима — і весна, час, коли так хочеться жити…

Рекотарси ніколи нікому не служили. Зробити послугу — можливо, укласти угоду — хай так…

Я взяв мішечок у руки — майже з відразою. Бісерні цятки здавалися ріденькими, ні візерунка, ні малюнка…

Треба би почитати книжку Аланиного діда. Щодо магів, нехай історію Дамира вона замовчує — але, може, інші корисні відомості…

Усередині мішечка було, як і раніше, тепло. І зовсім порожньо; я обережно обмацав внутрішні шви. Безневинний мішечок. Маги? Хто такі маги?..

У двері тихенько постукали:

— Пане Рекотарсе… Пан Егерт запрошує на вечерю. Нині в меню: молочне порося, риба в борошні з винним соусом, диня, фарширована клерсами, гриби…

Треба буде запитати, що таке клерси, подумав я машинально.

І тут рука моя, що все ще була в мішечку, відчула дотик.

— Так! — викрикнув я голосніше, ніж вартувало. — Скажи панові Егерту… зараз іду!..

Холодна рука, що живе в темряві по той бік замшевого мішечка, на мить зникла. А за секунду я відчув, як за мій мізинець чіпляється чужий, зігнутий в кілечко палець; я обімлів: мирись-мирись, ніколи не…

«Пошукав?»

— Ти брешеш мені, Чор… Чонотакс. Ти не можеш скасувати Вирок!

«Ти справді не віриш у мої сили? А може, просто не хочеш платити, мрієш, щоб я звільнив тебе дарма?»

Я мовчав. Рука Чорно по-приятельски потисла мою долоню.

«Не мороч собі голову, Ретане. Роби, як я кажу. Добре, нехай це буде не служба… А, скажімо, допомога. Бери дівчисько, бери книжку й вертайся».

Я зціпив зуби й відповів на потиск. Не тому, що мені настільки цього хотілося.

Задля ввічливості.

Згідно з законами пристойності, супроводжувати молоду в дім чоловіка годилося комусь із родичів або домочадців, у крайньому разі довіреній особі. Солль, як мені пояснили, не міг ані на день залишити дружину.

Ось уже три роки полковник не полишав міста — звідтоді, як пані Торія перестала виходити з кімнати; Танталь знайшла з десяток приводів, щоб не супроводжувати нас, а стара нянька була надто немічна для довгої подорожі. Таким чином, після недовгих вагань і моїх обіцянок зі шкіри вилізти, а догодити Алані, дружину вирішено було ввірити винятково чоловікові. Як то й повинно відтепер бути.

Солль дав нам дорожню карету й кмітливого Клова на облучку. Хотів відправити з нами й служницю, але я відмовив його: у моєму замку, кинув я недбало, Алана не відчуватиме нестачі ні в чому. Ні в турботі, ні в любові, ні в слугах; полковник мав намір приставити до нас іще якихось охоронців, але я не на жарт образився: не знаю, як у родині Соллів, сказав я холодно, а в родині Рекотарсів чоловік вважається достатнім захистом для власної дружини. Я цілком при силі, аби доставити Алану до власної домівки — війни, слава Небу, не очікується, а холодна зима ще не настала.

Солль покусав губи — й упокорився.

Наше з Аланою весілля вийшло багатолюдним й пишним. Все місто відчувало потребу висловити свої вітання, заквітчані герби — Рекотарсів і Соллів — прикрашали мало не кожну площу, я пив вино й до хрипоти клявся Алані у вірності. Тобто не самій Алані — а кожному, хто опинявся поруч, бургомістрові, начальникові сторожі, міському судді, ще комусь, ще… я страх як переконливо клявся, я обіцяв віддати за Алану життя, бути гідним, виправдати довіру, головою накласти, аби тільки Алані було добре…

Потім усе провалилося в темну яму, і опам’ятався я вже на подружнім ложі, й Алана солодко посопувала поруч, причому я — рогата доля! — ніяк не міг пригадати, було щось між нами чи ще ні…

Тепер ми котили в кареті по підмерзлих вибоях, і я раз по раз мацав на багажній полиці м’який замшевий бік. Придане. Важкий том у замшевому мішечку. Життєпис давніх магів у виконанні декана Луаяна.

Молода дружина сиділа навпроти; карета оснащена була жаровнею для обігріву, але Алана однаково мерзла, куталася в шаль і мовчала. І я ніяк не міг зрозуміти, що стоїть за її мовчання — образа? Чи проста зніяковілість юнки, що опинилась ні сіло ні впало замужем за симпатичним, але — на жаль — майже незнайомим чоловіком? Чи моя дружина мовчазна від природи? Риса як для дружини аж ніяк не зайва, але інколи — ось зараз, наприклад, — добряче коробить…

Згадати б, що там було першої шлюбної ночі. Невже я — хай і п’яний в дим — міг скривдити жінку?!

Я поспішав. Дні стояли короткі, готелі змінювалися часто; ми з Аланою ночували в різних кімнатах, начебто для її зручності, а насправді я ніяк не міг наважитися. Хоч і законний чоловік, та я чомусь бачив у ній племінницю, дальню родичку, що її мені доручили доставити до вказаного місця, от я й везу…

У всіх без винятку готелях зустрічалися апетитні служниці. Як і за старих добрих часів, жодна з них не могла встояти перед моєю посмішкою; я зупиняв себе лиш у найостаннішу мить. Служниці засмучувалися; зручніше було б списати мою доброчесність на втому й роз’ятрені досі рани, але в глибині душі я чудово знав, що зупиняє мене темний сором, тяжке почуття, природу якого я не збирався досліджувати.

Закохана Алана залишалася лише фішкою в моїй грі. Далі так тривати не могло, мені слід було негайно виховати в собі подружні почуття — хоча б для підтримання самоповаги. І Небо свідок, я старався. Силкувався побачити жінку в похмурому підлітку, бажану жінку, мою дружину; нічого не вдавалося, я фальшиво посміхався й фальшиво піклувався, і мимохіть обіцяв, що скоро, мовляв, доберемося до дому — і потішимося принадами життя, може, влаштуємо полювання…

Алана мовчала. Я по-братерськи цілував її в щічку — і поспішав лишитись на самоті.

Одного чудового ранку — готель був паскудний, із усіх шпар тягло холодом, я не виспався й почувався препаскудно — моєї дружини не виявилося в кімнаті. Більш того — постіль, недбало постелена служницею, не була зім’ята.

Я не запанікував — і правильно зробив, бо дружина моя знайшлася майже відразу. Унизу, в пустельному обідньому залі, чадно було від свічок, що горіли всю ніч; у кутку засідала азартна компанія — троє дебелих чолов’яг і моя дружинонька, дівча Алана, з закушеною губою й віялом карт у тремтячих руках.

Я стримався. Підійшов, і з міною доброзичливої нудьги на обличчі почав був:

— Люба, за півгодини вже світатиме. Я велів Клову запрягати коней… Ви готові?

Троє картярів перезирнулися з дивними посмішками. Алана частку секунди вивчала карти — а потім підняла погляд на мене, і я здригнувся, бо в очах її був майже такий само вираз, як і при першій нашій зустрічі, на дорозі, у присутності орави комедіантів.

Першою майнула думка — вони її чимось скривдили. І, вже наливаючись люттю і згадуючи, що шпага залишилася в номері, я провів поглядом по їхніх блідих від безсонної ночі обличчях.

Один з них — хлопець років двадцяти, з великим рухливим ротом, з нахабними гострими очиськами; решта двоє, трохи старших за віком, а проте вони були лиш його почтом.

— Що трапилося, Алано? — запитав я рівно, прикидаючи тим часом, як би зручніше вихопити табуретку з-під найближчого до мене картяра.

— Я програла нашу карету, — зронила моя благовірна, зітхнувши. — І карету, і коней… І ще сто золотих грішми. Я чудово грала спочатку, але потім…

Я швидко озирнувся.

Власне, мені було потрібно ще хвилини зо три, щоб стояти з виряченими очима, вигукувати «що?!», «яка нісенітниця!» і «ти збожеволіла». Я із задоволенням все це проробив, але часу не було; хлопець, душа й мозок конфронтуючої до мене трійці, був, звісно ж, шулером. Питання полягало тільки в тому, чи зумію я довести це. Або недієздатність Алани. Або ще щось витворити, наприклад, поки в залі порожньо, придушити його ремінцем…

Двоє приятелів парубка, наче вгадавши мої наміри, однаковим жестом поклали руки на рукоятки невидимої під столом зброї.

— Дозвольте відрекомендуватися, — парубок навпроти радісно посміхнувся. — Кільт Варкронн, зі старшої гілки Варкроннів, з півночі… Можливо, з мого боку було трохи фривольно познайомитися з вашою дружиною без вашого відома, але всі ми в дорозі, а в дорозі етикет…

— Має особливе значення, — закінчив я сухо. — Особливо в дорозі. Особливо для шляхетних панів, до числа яких, безсумнівно, належить і пан Варкронн… — я зробив вагому паузу, і пробираючи очима рухливе обличчя парубійка, подумки додав: і не соромно тобі шулерством заробляти, ти, аристократе?!

Пан Варкронн трішки порум’янів:

— Зрозуміло, ми не дозволили собі ані найменшої нетактовності… Щодо вашої дружини. Я був радий розважити її, і, зізнатися, її жвава натура й мудра гра добряче мене потішили…

Я перевів погляд на Алану. Жвава натура сиділа, втягши голову в плечі, й бездумно дряпала нігтем стільницю.

Попутники Варкронна закивали головами на знак згоди. Один із них, світловолосий здоровань, витяг з-за вилоги акуратний стосик паперів:

— Це розписки, дані пані Аланою Рекотарс у якості застави… За свідка був люб’язний хазяїн постоялого двору.

— Я спершу вигравала, — сказала дружинонька зло. — Я виграла п’ятсот монет! А потім карта не йшла, ви теж, Ретане, не зуміли б… коли карта не йде…

Варкронн акуратно збирав розсипані по столі карти. Обличчя в нього було як у доброго татуся: нічого, мовляв, не варто засмучуватися, з кожним трапляється, коли карта не йде, за азарт же платимо, азарт дорожчий за гроші, он яку нічку пані Алана провела, на все життя яскравий спогад, кепсько, що він виявився аристократом. По-перше, це тим більше кривдно, по-друге…

Я раптом зрозумів, що спізнився. Що можна, звичайно, оголосити Алану божевільною, та тільки навряд чи мені це допоможе, можна звинуватити Варкронна в нечесній грі — та тільки хто тепер доведе?!

Алана мовчала, і обличчя в неї було водночас нещасним і зухвалим. Знаємо вже, проходили — гордо задертий ніс, холодна мовчанка, в усьому, виявляється, винні карти…

— А у що ви грали? — почув я власний спокійний голос.

Варкронн тонко посміхнувся:

— В «Пятиглав». Пані Алана обожнює складні ігри.

Я відповів на посмішку не менш загадковою:

— Я, зізнаюсь, теж… Мені навіть заздрісно. Пані Алана пережила настільки сильні почуття, настільки захоплюючий азарт, тоді як я виявився обділеним… Буду щиро вдячний, пане Варкронне, якщо погодитеся зіграти із мною кілька партій.

Якийсь час ми дивилися один на одного. Молодий шулер був би успішним у своїй справі, якби не вмів розбиратися в людях; шулер розумів, що я — далеко не така ніжна здобич, якою була Алана.

— Ми, правду кажучи, повинні вже їхати, — зауважив світловолосий здоровань.

— Ми й без того…

Пан Варкронн посміхнувся ще тонше:

— Що ви, пане… Рекотарсе. Це я буду вдячний… Кілька партій. На жаль, на тривалішу гру ми не маємо часу…

Обідній зал потроху наповнювався — спускалися, позіхаючи, зі своїх кімнат постояльці, заглядали в пошуках сніданку нові гості. Пан Варкронн дивився мені в очі, й у погляді його був неприхований веселий виклик.

Щ-щеня…

— Люба моя дружино, — звернувся я до Алани світським до нудоти голоском, — будьте ласкаві, підніміться у свою кімнату… І відпочиньте перед дорогою. Бо, можливо, нам доведеться йти пішки.

Світле Небо, вона задерла носа до самісінької стелі. І пішла нагору з виглядом королеви, що раптово овдовіла.

Я провів її поглядом. Обернувся до пана Варкронна, котрий незворушно розпаковував нову колоду карт. І зняв з мізинця маленький перстеник, єдину річ, подаровану мені матір’ю, дорогоцінну іграшку із блакитнуватим каменем з гострим, як меч, відсвітом.

«Пятиглав» ніколи не був моєю улюбленою грою.

З першою ж здачею мені потрапила карта на «порожню клітку», це рідкість, це майже гарантований виграш — якщо забути про одну дрібницю. У моєму наборі не було червоної сімки, так званого «ключика», а отже, суперник легко міг напхати в мою «клітку» п’ять-шість вірних хабарів.

У чесній грі ймовірність такого повороту мізерно мала. Я ретельно стежив за руками суперника, котрий здавав карти, я не піймав його ні на єдиному зайвому жесті — але зараз, дивлячись, як Варкронн почухує кінчик носа, був упевнений, що він знає мої карти до єдиної.

Кажуть, існують шулери, здатні бачити колоду наскрізь. Спина моя вкрилася потім; Варкронн оголосив, що зіграє «великий бал». Я відкинув спокусу зіграти «клітку», зціпив зуби й кивнув, погоджуючись; Варкронн зіграв чисто, ніби з книжки брав, і його білявий приятель відкладав на крихітній рахівниці мій перший програш.

Так. Алана знала, з ким сісти грати.

Настала моя черга здавати; я приплющив очі, намагаючись зосередитися.

Колода в моїх руках. Прохолодний дотик атласних карт; обідній зал зник, зник стіл разом із шулером і його спільниками, геть усе провалилося к псам, залишилася колода й строкате миготіння яскравих картярських сорочок. На звороті карт зображений був здиблений кінь.

Вони тільки з вигляду були однаковими. Кожна сорочка мала свої неповторні особливості; я відчував, як голову мою стягує залізний обруч. Коні ожили, заобертали виряченими очима, той, що ніс на собі бубнову даму, мав білу цятку на крупі, той, що прикривав пікову десятку, здавався трохи розмитим, начебто дійсно гарцював…

— Здавайте ж, пане Рекотарсе!

Та так мене самого запишуть до шулерів…

Я здав.

Тепер сорочки Варкроннових карт не були для мене німими. Але радості це не додало — на руках у суперника опинилася майже повна «галявина»; ну не вмію я здавати з вигодою для себе!..

Ми трохи поторгувалися, більше для пристойності, і я дав йому зіграти, і він знову все розвів як по-писаному.

Клацнула маленька рахівниця; я клацнув зубами.

Здавав Варкронн.

Голова моя тріщала; я дивився на сорочки його карт, і в здиблених красенях-конях ввижалися мені коні нашої карети. Я не міг впізнати більше двох-трьох — напевно, втомилися очі.

Він заявив «малий бал». Я вперся й заявив «хоровод»; він подумав, хитро поглянув на мене й заявив «порожню клітку».

Проти «клітки» аргументів у мене не було.

Він почав, добірно, розтягуючи в посмішці й без того чималий рот, я болісно вдивлявся в карти, і чим далі, тим більше впевнювався, що його «клітка» ловиться.

Ось вона, можливість відіграти все й відразу. До його «клітки» входили всі сім, ні, вісім хабарів, якщо лишень…

— Ходіть, пане Варкронне! — я вже смакував торжество.

Він походив.

Цієї карти не повинно було тут бути. Я чудово пам’ятав, вона пішла в «покидь»…

— Що це за карта, пане Варкронне?

— Чорна дев’ятка. А хіба ви не бачите?

— Дозвольте порахувати ваші карти.

Він скривився:

— Пане Рекотарсе… Я розумію, коли діло йде до програшу, всі ми стаємо нервовими і підозріливими… Але, повірте, не варто так мене ображати. Перерахуйте карти тут, — він кивнув на купку «покиді», — тут, на столі, у себе, у мене… Чи ви думаєте, тут є декілька однакових?

І я зрозумів, що він мав рацію.

Що його «порожня клітка» зіграна чисто, а звідки взялася потрібна карта — тепер уже не довідатися, хіба що він маг…

А якщо він маг?! Дрібний чаклун, що заробляє на життя картами? Хто доведе?!

Узяти до рук карти вважається ганьбою для мага. Але ж і для аристократа заробляти шулерством донедавна вважалося ганьбою…

Я дивився на свій програний перстень.

— Ще партію, пане Рекотарсе? Чи вистачить?

Очі Варкронна сміялися. Я змусив себе посміхнутися у відповідь:

— Ви цікавий супротивник… Ще.

Дотик карт завдавав мені болю — начебто шкіра на пальцях стерлася до м’яса. Я впізнавав їх на дотик — червоні були теплішими, чорні холоднішими… Важчими, легшими… Непримітні риски, що допомагали впізнати кожного з майже чотирьох десятків здиблених коней…

Я здав.

І я твердо знав, що на руках у Варкронна немає повного «хороводу» — але він заявив «хоровод», і очі його насміхалися.

Хтось, незграбно проходячи мимо, зачепив мене за плече; дотик здався різким, як удар.

Шум. Дзенькіт посуду, чиїсь голоси, гепання дверей… За спиною, виявляється, стоять зо шість зівак, запах смажені, сміх…

Я вилетів зі світу карт, як пробка з пляшки. Випав у зовнішній світ — і дуже вчасно. Бо гра не завжди обмежується тільки намальованими фігурками.

Ось він, стосик «покиді». Ось довгий гострий лікоть, що начебто ненароком торкається вибулих із гри карт, ледве помітний рух, немов Варкронну тісно на лаві…

Наступної секунди кинджал, що ніби сам собою з’явився в моїй руці, уп’явся в стільницю — з протилежного її боку. Роззяви нічого не зрозуміли й здригнулися від глухого удару об дерево.

Я бив наосліп. Міг би поцілити й по руці — але потрапив по карті, тепер вона пришпилена була до столу, прибита знизу, начебто цвяхом.

Життя в обідньому залі йшло своїм порядком. За нашим столом стояла тиша; глядачі перешіптувалися. Ми з Варкронном дивилися один одному в вічі.

— Ти добре граєш, — сказав він нарешті самими губами. — Бачиш сорочки… Міг би заробляти.

Я пожував губами, наче збирався плюнути йому в обличчя.

Вигук «Шулер!» обходиться дорого. І шулерові, й — трапляється — крикуну. Беручка до розправи юрба не завжди вміє розібрати, хто правий, а хто провокатор…

Варкронн скосив очі на білявого — обережно, так ніби боявся випустити мене з поля зору:

— Віддай.

Той набундючився. Посовався на табуреті й передав мені під столом стос підписаних Аланою паперів — заставні…

І вся трійця одночасно піднялася. Білявий захопив рахівницю, Варкронн згріб зі столу карти:

— Спасибі, пане Рекотарсе, за отримане задоволення… Виграш нічого не вартує. Азарт дорожчий… Прийміть запевнення у вічній повазі.

І трійця рушила до дверей під супровід здивованих поглядів, а я потихеньку, із зусиллям — треба ж, нерви! — витяг кинджал зі стільниці.

Карта була пробита рівно посередині.

Як не дивно, подія з шулером не тільки не зіпсувала наших з Аланою стосунків — навпаки, стала початком взаєморозуміння. Коли я, похитуючись, із пробитою картою в кишені, піднявся до її кімнати, коли вона, зла на весь світ і готова до скандалу, обернулася до мене від немитого готельного вікна, коли я, не відводячи погляду, мовчки поклав на столик її заставні розписки — так, ця хвилина вартувала того, щоб переграти десяток шулерів. Або навіть дюжину.

Ми рушили в дорогу, і знову мовчки — однак усе тепер було по-іншому. Мовчання як різновид бесіди; Алана мовчки мене обожнювала, а я дрімав, відкинувшись на подушках, і в напівсні марився мені рідний замок, а в ньому тиха, скромна, до скону любляча мене дружина.

У замшевому мішечку над моєю головою дрімала книга «Про магів». Я все збирався погортати її десь на постоялому дворі — але ніяк не наважувався. Якщо я вичитаю там щось, здатне образити пам’ять Мага з Магів Дамира, то ускладняться не тільки відносини із Соллями, але й, цілком можливо, з мерзотником Чорно Та Скоро…

Хоча, правду кажучи, значно більше страхав мене чорний замшевий мішечок. Я не хотів собі зізнаватися — але для того, щоб встромити туди руку, мені знадобилася б уся моя мужність.

До рідних земель залишалося кілька днів шляху. Я вже впізнавав знайомі місця; погода стояла прозора й холодна, як скибочка льоду, снігу випало трішечки, начебто для краси, коні бігли легко. Зима була свіжа, щойно ж бо настала, у ній було щось від накрохмаленої сорочки з мереживним коміром; я мружився, оглядаючи з вікна карети всю її хрустку пишноту, і Алана, споглядаючи мою радість, раділа теж.

Від замку нас відокремлювали дві ночівлі, коли на одному з постоялих дворів трапилася знаменна зустріч.

Малий сіромаха стояв зовні, біля входу, кутався в жіночу хустку й жалібним голоском просив: «Прислужити панам, чи коня почистити, чи дірку зашити, все за мідну монетку». Мовчки подивувавшись, як хазяїн готелю терпить під боком настирливого хлопчака, я пройшов був мимо — але останньої миті озирнувся.

Голоштанько, підбадьорений моєю увагою, забубонів жвавіше:

— Пане, візьміть на службу, все вмію, хоч конем правувати, хоч дірку зашити…

Чомусь йому здавалося, що зашивання дірок є чи не насущна потреба всіх на світі панів.

Так, вигляд він мав кепський. Охляв, очі запали, під час нашої останньої зустрічі він виглядав теж поганенько — але таки значно здоровіше.

— Я ще й співати можу, — промурмотів парубійко, благально заглядаючи мені в обличчя. — Візьміть на службу, добрий пане, не пожа…

Його очі округлилися. Він мене теж впізнав.

— Привіт, — сказав я недбало. — Кліві, чи як тебе там — худе личко болісно скривилося, начебто Кліві Млинарятко збирався заридати.

— Це хто? — запитала за моєю спиною Алана. Кліві схлипнув і простягнув мені свої руки — долонями догори.

Обидві долоні були в старих шрамах і у свіжих міхурах. Начебто Кліві ось уже з півроку ловив рибу в окропі.

Чужі монети пекли його, наче вогонь. Як, утім, і було сказано.

Нічого іншого він не вмів. Кожна чесна робота, за яку він з горя брався, виходила йому боком; його виганяли й били, тож з голоду він знову починав красти, обмотував руки ганчірками й навіть один раз купив собі шкіряні рукавички. Нічого не допомагало; щораз, коли його рука торкалася чужого гаманця, він ледве втримувався, аби не заверещати від болю, і, навіть якщо щастило, тиждень по тому не міг «вірите — навіть справити по-людськи природні потреби». Руки вкрилися опіками — робітник із нього став зовсім нікудишній, ніхто його не наймав, нікому він не був потрібний, а тому заробляв жалібними піснями на ярмарках, але, по-перше, народ нині на жалібне не ласий, а по-друге його знову почали ганяти, бо дозволу «на жебрання» у нього немає…

Усе це він розповів одним духом, коли, заплативши хазяїнові дві монетки, я влаштував його на нічліг у сараї для сіна. Кліві був щасливий до безтями — відігрівшись і повечерявши, він увірував у власну щасливу долю й, радісно посміхаючись, повідомив мені:

— А той, пам’ятаєте, Ахар… На прізвисько Жабник… Одноокий. Якому померти через місяць… То через місяць і закопали. Утопився, подейкують, по-дурному, в калюжі, з коня впав і захлинувся, і начебто тверезий був… Як вам — у калюжі втонути?!

Мені здалося, що м’яка крижана рука приятельським жестом погладила мене по спині.

— Судилося так, — сказав я глухо. — Судилося через місяць — він і в мисці утопився б, не сумнівайся…

Кліві посмутнішав. Губи його гірко підібгалися:

— Судилося… А тут з голоду здихай…

І він втупився в свої нещасні руки.

Я роздумував.

Хоча, власне, й думати не було про що. Якщо доля розщедрилася й послала мені Млинарятко — що ж, якісь резони в долі були…

— Поїдеш із мною, — сказав я м’яко.

Кліві відірвав погляд від своїх опіків. Заглянув мені в очі — спершу недовірливо, потім радісно, насамкінець підозріливо:

— Таж… Це-є… А вам же коли помирати?

Славний хлопчик. Добрий і безпосередній.

Найбільше я боявся, що на підвісному мосту нам зустрінеться свиня.

Здавалося б, дурість — але цілісіньку останню перед поверненням ніч мені снилася ця моторошна картина: молода дружина вперше бачить замок шляхетного чоловіка, підвісний міст навіки опущений, і посеред проїзду стоїть немислимих розмірів свиня, що її не зрушити з місця без добрячого заряду пороху…

Я прокинувся, мокрий від холодного поту.

Ми дісталися до замку перед полуднем; щойно з-за дерев завиднілися вежі, я осідлав коня й поскакав уперед.

Свині не було. На похилих стінах лежав сніг, біла блискуча маска приховувала від сторонніх очей щілини й вибої, скрадала старість і запустіння; у внутрішньому дворі стояла вічна осінь, було мрячно й брудно, і сильно смерділо гноєм.

— Ітере! Ітере!!!

За годину, коли карета в’їхала на підвісний міст, свиню вже різали. По всьому замку літали найняті в селі покоївки й слуги, в укритій пилюгою кухні розвели вогонь; молодий чоловік виїхав назустріч благовірній на білій, як сніг, молодій кобилі.

Алана обережно визирнула з-за оксамитової фіранки. За моєю спиною чекав вироку замок — старезна руїна, житло примар…

Я боявся, що вона скаже: і це — твердиня Рекотарсів?!

— Як красиво, — пошепки сказала Алана.

Звідси, з пагорбка, селище виглядало іграшково — білі дахи, сизі ниточки диму над дахами. Дні стояли надто холодні, надто суворою обіцяла бути зима, в усім селищі палахкотіли грубки.

І тільки над дахом будинку на горбку небо було цнотливо чисте й прозоро-блакитне. Чонотакс Оро не розводив вогню.

— Я, це-є… Пане Ретане, я магів боюся, можна, я у дворі зачекаю?

Кліві зігрівся, поки ми піднімалися вгору, і безстрашно підставляв рожеве обличчя владарюючому на пагорбку вітрові.

— Не можна, — сказав я сухо. — Мужик він хороший, боятися нічого, про тебе ж думаю, дурило!

Я брехав. Саме про Кліві я не думав зовсім, думав якраз винятково про себе.

Хвіртка навіть і не думала закриватися. У дворі було порожньо — ні собаки, ні дров, ні взагалі ознак ведення господарства… Хоча дрова Чонотаксу й не потрібні…

— Тут ніхто не живе, — радісно повідомив Кліві. — Виїхав, певно, ваш маг…

Начебто у відповідь на його слова пронизливо скрипнули вхідні двері. Я був готовий до зустрічі — але однаково здригнувся.

— Заходьте, — сказав Чорно.

Він був закутаний у кошлату шубу до п’ят, але голова його, зухвало ловила глянсовою поверхнею відсвіти зимового дня. Чорні, дещо божевільні очі дивилися без жодного виразу; мимоволі пригадалася хватка холодної руки в надрах замшевого мішечка.

Ми ввійшли, причому Кліві довелося тягти мало не силою.

Усередині величезного будинку було навіть холодніше, ніж зовні. У вже знайомій мені дзеркальній кімнаті стеля вкрита була інеєм, а самі дзеркала затягла паморозь, красиво й трохи жахно. Кліві почали бити дрижаки — усе сильніше й сильніше, начебто від холоду, хоча щоки в нього горіли, як маніжки снігурів.

— З поверненням, Ретане.

Чонотакс сів, схожий у своїй шубі на лісове чудовисько з дитячої казки. З об’ємистих рукавів виринули тонкі білі руки; Чорно Та Скоро сплів пальці й уперся ліктями в коліна — аби було куди сперти чисто виголене підборіддя.

— Радий тебе бачити, — збрехав я, всміхаючись. — Я свою обіцянку виконав.

Бліді губи Чорно розтяглися, наче гумові. Після такої усмішки вже не потрібно було нічого говорити — вона була красномовнішою за слова.

— Сподіваюся, ти теж виконаєш свою обіцянку? — запитав я вкрадливо.

І без того вузькі очі пана мага примружилися ще більше:

— А чом ти не приніс… річ? Про яку змовлялися?

Я посміхнувся ще ширше:

— Не все одразу… тобто, звичайно, вона твоя. Але от у чому заковика… Існує думка, що виконати послугу, про яку ми з тобою домовлялися… що виконати її в принципі неможливо, — я перевів подих, тому що слова ці були, по суті, моїм вироком.

На обличчі Чорно нічого не змінилося. Наче я говорив із залізною болванкою.

— Я хочу бути впевненим, що ти в змозі виконати обіцяне, — сказав я вже з притиском. — Як твій… клієнт, я маю на це право.

Кліві, котрий мовчки тремтів у кутку, нервово потяг носом. Чонотакс повільно перевів на нього погляд — парубійко злякано гикнув.

— Маєш, — підтвердив Чорно так само незворушно. — Власне, я з самого початку зрозумів, навіщо ти притяг сюди цього… Млинарятко. Ходи сюди.

Останні слова стосувалися хлопчиська; Кліві сіпнувся й підійшов — наче його тягли на мотузочці.

Не звертаючи уваги на гикання, сопіння та інші звуки, що їх видавав хлопць, пан маг взяв його руку й обернув долонею до себе. Тихенько присвиснув:

— Так… Ретане, та ти прийшов до мене чи не з ультиматумом. Доведи, мовляв, магу, свою невошивість, тоді подивимося, чи мати з тобою справи…

Я відкрив був рот, ніби збирався заперечити. Чорно похитав головою:

— Та добре, мовчи… Нічого особливого в цьому немає. Ніякий це не ультиматум. Так, нормальні ділові відносини… Можна, в принципі уявити собі відуна, котрий оголосить тобі, що вирок знято, ти півроку прогуляєш у щасливому незнанні, а тут трах-бах, нещасний випадок…

Я ковтнув слину.

— Так, — гнув своє Чонотакс, задумливо розглядаючи Кліві, — я знаю, що мені треба від тебе, ти повинен розуміти, наскільки я при силі… Хлопче, підійди, будь ласка, до он того дзеркала, і подихай на нього.

Кліві скорився — наче лялька, яку смикають за ниточки. Старанно витягнув губи й подихав на паморозь; білий струмінь пари миттєво проїв дзеркальну ополонку, але не круглу, як варто було очікувати, а якоїсь грибоподібної неправильної форми.

— Добре, — Чонотакс знову опустив підборіддя на сплетені пальці.

— Іди, Ретане… Іди до дружини, завтра отримаєш свого вихованця… Хлопцю пощастило. Він тобі до скону повинен чоботи лизати, такий подаруночок… задурно…

Я забарився, потім, строго кивнувши на прощання, рушив до дверей; на порозі мене наздогнав розпачливий крик Кліві:

— Пане Ретане! Не залишайте мене! Заберіть мене, я не хочу!..

У крикові тому був такий невдаваний жах, що моя занесена нога так і зависла в повітрі.

— Збожеволів, — незворушно констатував Чонотакс. — Ех, хлопче, тобі б знати свою вигоду…

Я пішов, несучи в грудях неприємне відчуття. Начебто я віддав живу істоту алхімікам для досвідів. Кліві дочалапав до замку вранці — голодний, очманілий і без жодних спогадів про вчорашній день. Останнє, що пригадував хлопчисько, був двір, пустельний і наче нежилий; про що ми говорили із Чонотаксом, що і як проробляв пан маг з ним, непутящим Кліві — нічого цього він не знав і сам добряче дивувався.

Варто зазначити, що до цього моменту благоустрій замку, початий з таким розмахом, потроху затих — скінчилися гроші. Ідею великого бенкету на честь приїзду молодої дружини довелося відкласти до кращих часів, на щастя, Алані замок подобався й таким. Їй цікаво було блукати холодними кімнатами, підніматися на вежі й вивчати вкриті павутинням святині древнього роду; я трохи побоювався, чи не зустрінеться їй у її мандрівках привид. Тобто боятися, звісно, особливо було нічого — але й радості мало, я не мав поняття, яким чином така зустріч може вплинути на мою дружину…

Між нами встановилися цілком приятельські, але дивні, як для подружжя, стосунки. Я досі не заходив до Аланиної спальні, але тепер для цього була нова внутрішня відмовка: перш ніж утішатися радостями шлюбу, я повинен позбутися вироку Судді й припинити справи з Чонотаксом. Я увесь час поривався придумати якесь пояснення й для Алани — родові звичаї, чи щось таке, які забороняють чоловікові торкатися дружини протягом усього медового місяця… Подібну нісенітницю мій язик відмовлявся вимовляти; Алана сприймала моє відчуження зовні спокійно, хто їх знає, цих п’ятнадцятирічних дружин, може, їй цілком достатньо дружнього поплескування по плечу…

Ясного зимового дня Кліві вирушив до селища; я заздалегідь подбав, щоб ніхто нас не бачив разом. Пікантне знайомство із Кліві Млинарятком мені було якось ні до чого.

Насамперед я зайшов у трактир — і не помилився.

Кліві був тут.

Колись без гроша, він сидів тепер за столом, що вгинався від їжі. Пряний соус стікав по худих руках; Кліві їв, облизував пальці, чмокав і чавкав, і весь вигляд його — це неприкрите, вируюче, волаюче блаженство.

Товстий гаманець дався йому охоче й без зусиль.

Я притулився до стінки. Ноги мої підкосилися — начебто втілена могутність Чонотакса Оро явилася переді мною в диму й полум’ї, явилася, щоб сісти на лаву поруч з уминаючим за дві щоки Кліві й підморгнути вузьким, дещо божевільним оком.

Кліві насолоджувався життям.

Із трактиру, вже ситий по горло, він вирушив на базар, і я своїми очима бачив, як він витяг монету з кишені роззявкуватого шевця. Знову й знову зникаючи в нечисленному вечірньому натовпі, він виринав ще щасливішим, п’яним без вина, потираючи руки…

Через три дні безперервного злодійства його піймали в найближчому містечку. Я довідався про це від Ітера, а той, у свою чергу, від постачальника, що привозив у замок продукти. За його словами, зловили на гарячому якогось шустрого хлопчака, у якого при обшуку виявили мало не цілий статок; пограбовані, які ось уже два дні ридали за зниклими гаманцями, юрбою збіглися до управи і пригадали злодюжці все, й навіть більше, і тамтешній бургомістр дивом зумів запобігти самосуду. Злодюжку судили за всіма правилами й відправили на каторгу, так йому і треба; вислухавши цю історію, я подякував Ітерові й відразу, поскаржившись на головний біль, вийшов до себе.

Мені було зле.

Розділ сьомий

Відступати було нікуди. Плата за моє помилування лежала в замшевому мішечку, а мішечок у скрині, за сімома замками; повернувшись із селища, де насолоджувався безкарністю тоді ще не спійманий Кліві, я був готовий до того, щоб хапати книгу й негайно бігти в дім на горі. Нехай пан маг продемонструє свою могутність — тепер уже стосовно нащадка Рекотарсів.

Але дні взимку короткі; смеркло. Я згадав темне й холодне, без єдиного вогника, житло Чорно Та Скоро — і, зціпивши зуби, відклав візит на завтра.

Тим паче, що книгу «Про магів», написану дідом моєї дружини, настільки цінну для Чонотакса, я так жодного разу й не відкривав.

Ми повечеряли вдвох з Аланою — у величезній залі, під виття вітру в каміні, під сопіння Ітера (слуга Соллів Клов ось уже кілька днів як поїхав назад, повідомити хазяям про наше благополучне прибуття). Вечеря минула в мовчанні — та й Алана сиділа на другому кінці фамільного столу, і догукатися до неї можна було хіба в рупор.

Вона сиділа, дивно схожа на фамільний портрет моєї прабаби, несподівано доросла цього вечора, навіть, мабуть, вродлива; вона сиділа, бліда й змарніла, дівчинка, яку я приніс у жертву власним інтересам, маленька жива фішка…

І тоді, дивлячись на серйозне обличчя своєї юної дружини, я заприсягнувся, що починаючи з завтрашнього дня, робитиму все заради її задоволення.

Починаючи з сьогоднішньої ночі.

Я її чоловік. Дужий, сповнений сили чоловік, а не якийсь-там кощавий маг, переді мною сидить моя законна дружина, і до псів стримування — я хочу любити її ніжно й пристрасно…

Алана помітила, як змінився мій погляд, і на її блідих щоках з’явився рум’янець.

Після вечері я галантно запропонував їй руку. Шлях до спальні був довгий — через дві галереї, по нескінченних витих сходах, спершу Ітер ішов попереду, але потім я відпустив його й узяв свічник сам.

Рука Алани, що спиралася на мій лікоть, тремтіла.

І все-таки… Пес його роздери, чи скаже мені хто-небудь, що там відбувалося в нашій спальні першої шлюбної ночі?!

— Алано, — запитав я, прагнучи заспокоїти її й розважити, — а ти читала цю книгу?

Я не уточнював, яку. Вона й без того зрозуміла, і рука її сильніше стиснула мій лікоть:

— Я не люблю. Ці маги… могутні, всемогутні, — у голосі її дзвеніло презирство. — Такі, не такі, ще інші… Тоді чому на сторожі — лиш Луар?!

Ми підійшли вже до відчинених дверей спальні; там затишно мерехтів вогонь — служниця, найнята спеціально для Алани, заради такого випадку розстаралась.

— Твій покійний брат? — запитав я механічно. Ні, я заслужено пишаюся своїм розумом і тактом. Але кінь на чотирьох, та й той спотикається — голова моя, та й решта органів, зайняті були іншим. Настільки, що й помилку свою я усвідомив тоді тільки, коли рука Алани, схолонувши за мить, як вуж, зісковзнула з мого ліктя.

У її величезних круглих очах відбивалися свічі.

— Він… не покійний. Він…

— Пробач, будь ласка, — сказав я швидко. — Я не те хотів сказати…

Її обличчя якось умить змокріло. Наче сльози полилися звідусіль, фонтаном:

— Ти… Ви…

Вона відсахнулася й захлопнула за собою двері спальні.

— Алано!! Ну пробач мені, дурню, повір, мені й на гадку не спадало, що Лyap… Пробач, це випадково вийшло, ну хочеш, вкуси мене за язик?!

Мовчання.

Я чудово пам’ятав, як це в неї буває. Коли вона замикається, як горіх у шкарлупі, й ти хоч гопки скачи — у відповідь матимеш лиш хворобливу підліткову пиху…

Мені страшенно кортіло швиргонути свічкою об стіну — але ми, Рекотарси, з цілковитою підставою пишаємося міццю душевною, холоднокровністю й витримкою.

Я послідовно відімкнув сім замків і витяг зі скрині замшевий футляр з важким томиком. Однаково, крім книги, у мене не віднайшлося б співрозмовників на цей довгий вечір.

І ніч, якщо заснути не вдасться.

Мені жаль було Алани. Її дитяча віра в те, що брат живий, заслуговувала принаймні на повагу… Хоча, з другого боку, до старості жити ілюзіями — безглуздо.

По хвилинній внутрішній боротьбі я здолав страх перед замшевим мішечком. Але лізти в нього рукою однаково не став — узяв за кутики й акуратно витрусив книгу на батьківський письмовий стіл. Життєпис магів важко хряпнувся на стільницю, і навіть при мерехтінні свічок видно було хмару пилюги, що здійнялася від цього.

Поблискувало золотом тиснена палітурка. І — я схилився нижче — на титульному листі чорніла дивна пляма, так, начебто хтось ставив тут брудну склянку.

Я протер очі.

Коли книгу цю урочисто вручали мені в якості Аланиного приданого — ніякої плями не було. Я готовий був вухом поручитися, що не було…

Ковтнувши гірку слину, я розкрив книгу посередині. Без належного трепету, без завмирання серця — обурено, наче комірник, що виявив ушкодження цінної речі.

Так і є.

Плями на сторінках. Загнуті кутики. Невже Соллі навмисно передали мені попсований примірник?! Невже вони дозволяли комусь так поводитися з сімейною святинею?!

Замшевий мішечок лежав переді мною на столі, ніби порожня шкірка. Ні, Соллі у жодному разі не хотіли мене образити, Соллі б знепритомніли побачивши, як повелися з реліквією, вона ж бо джерело знань. І я навіть здогадуюся, хто це зробив.

А хто хапав мене за руку, коли я необачно запхув її у вишитий бісером мішечок?! Якщо до моєї руки був доступ у Чорно — то до книги тим паче. Виходить, поки ми подорожували… Поки я свято вірив, що викуп мій зберігатися тут ось, під боком — Чорно встиг насолодитися своєю дорогоцінною книжкою. Чорно отримав усе, до чого прагнув, а значить…

Я сів. Підхопився знову. Впав у крісло, підтяг коліна до підборіддя. Холодно…

Він обвів мене круг пальця. Він грає мною; злість, що сповнила мене, була настільки лютою, що, засовуючи руку в мішечок, я мало не простромив його наскрізь.

Чекати довелося недовго. Холодні пальці вхопили мене за зап’ястя — начебто зібралися помацати пульс.

— Скотино, — сказав я крізь зуби, — ти навіщо зіпсував цінну річ?

«Ех, Ретане. Цей світ складається з речей — але аж ніяк не речі головні в цьому світі».

— Ти дочекаєшся… Ти дограєшся!

«Колись ти подякуєш мене за те, що я пустив тебе у свою гру».

— Значить так, пане магу. Завтра… сьогодні на світанку я прийду у твоє лігвище, й ти проробиш із мною те саме, що робив з Кліві. Я віддам тобі книжку разом з мішком. І знати тебе не хочу, ми незнайомі, ясно?!

«Зажди, Ретане. Не гарячкуй… Я зніму з тебе вирок, жодних проблем. Але не приходь на світанку — на світанку я сплю. А вранці, будь ласка… у тебе є якась золота річ? Така, щоб і Алана знала її теж?»

Я мовчав, спантеличений.

«Скажи Алані, що ця річ… що золото іржавіє.»

— Що?!

«Скажи їй, своїй дружині, що зо-ло-то іржа-ві-іє. І все. Прийдеш до мене».

Його рука зісковзнула з мого зап’ястя. Замшевий мішечок спорожнів — тільки пальці мої нервово дряпали внутрішні шви.

Решту ночі я провів за книгою декана Луаяна. Не знаю, скільки треба було труду, аби написати такий товстючий том — але навіть читати його страшенно виснажливо. Спочатку мені доводилося просто змушувати себе.

Ту частину, де оповідалося про події тисячолітньої давнини, я пропустив. «Це було давно й неправда».

Першим знайомим ім’ям, виловленим мною в змісті, було ім’я Ларта Легіара; я підбадьорився, бо якщо настільки шанобливо відгукуються про слугу — якими ж повинні бути почесті для пана?

Але про Мага з Магів Дамира в змісті не було й словечка. Що й слід було довести; я роздратовано відсунув попсовану Чонотаксом книгу.

Будемо сподіватися, що принаймні у дітищі мого нового родича Луаяна немає брехні. Що воно лише не повне.

Стояла глупа ніч, у коминковій трубі завивав вітер, ні про який сон і не йшлося; тужно пройшовшись кімнатою, я знову сів і підсунув до себе книжку.

«…Як бачимо, Легіар був одним з видатних магів свого часу й значною постаттю в історії магії загалом… Основним його діянням зазвичай вважають перемогу над Чорним Мором, що й тепер нагадує про себе — хоча б страшними казками… Вже самого цього вистачило б, аби Легіар назавжди залишився в нашій пам’яті — але ще одне його діяння, на мій погляд, значно вагоміше, традиційно зберігалося в таємниці… Поважаючи авторитет таких дослідників, як…»

Я облизав губи й пропустив довге посилання.

«…не можу все-таки не відзначити, що їхні відомості з цього питання уривчасті й неповні… Звертаючись до…»

Я пробіг довгий перелік назв і джерел, що звучав дикуватою тарабарською музикою.

«…на відомостях, отриманих під час бесіди з…»

Я позіхнув.

«…ризикну все-таки припустити, що головним діянням Ларта Легіара була сутичка напередодні світу з Тим, хто явився ззовні… Ми знаємо про це неприпустимо мало. Так звелів Легіар — не розголошувати… Можливо, у нього були на те вагомі причини. Поважаючи бажання мого старшого побратима, наведу тут лиш кілька безсумнівних, на мою думку, фактів: за часів, коли Легіар був на вершині своєї могутності, біля дверей постав Той, хто явився Ззовні (його ще іменують Третьою силою)… Брамником йому повинен був послужити Руал Ільмарранен на прізвисько Марран, маг, позбавлений сили… Але Ільмарранен відрікся від місії, і тому з волі Того повинен був загинути — однак втручання Легіара перемінило хід подій… Ми знаємо, що Легіара й Ільмарранена все життя пов’язували складні, болісні стосунки. Ми знаємо, що ця остання сутичка підірвала Легіарові сили; знаємо, що Того, хто являється Ззовні, неможливо здолати ні силою, ні волею, його можна або впустити, або не впустити… Таким чином, відомий нам світ був збережений винятково завдяки Ільмарранену — а Легіар тільки відбив його в ображеної Третьої сили… Часто запитують — але ж Той, хто явився Ззовні, там і залишився? З ким же тоді боровся Легіар? Хтозна; відповім лише, що коли зима залишається за дверима, маленький протяг однаково проникає до нас — через щілину…»

Я зіщулився. Саме цієї миті зима за дверима відчутно нагадала про себе — із щілин шугонуло так, що затанцювали вогники свічок.

«Отже, Легіар зупинив Мор і врятував тим самим тисячі людей… у тому числі, можливо, і автора цих рядків. А потім Легіар поборовся з Тим, хто явився Ззовні, вкоротив тим самим собі віку — і врятував одну людину, Руала Ільмарранена, свого тодішнього ворога, і потім зберігав свій подвиг у таємниці… Хто візьметься судити його вчинки? Я не беруся…»

Я прогортав — спершу кілька сторінок уперед, потім назад. Тут був докладний життєпис Легіара — коли, звідки, з ким, чому…

І тільки про службу в Мага з Магів не було сказано ні слова.

Я переборов напад роздратування. Тупо пограв сторінками; потім пригадав нудні роки навчання й вчинив, як колись у дитинстві: замружився, розкрив книгу навмання й тицьнув пальцем посеред сторінки.

«…отже, останнього подвигу великого безумця Лаш не сталося; Той, хто чекав біля Дверей, так і не зумів увійти… Втім, «подвиг» Старця найімовірніше виявився б нечуваним злочином, тому що ніхто не знає, навіщо чужа цьому світу сила прагнула заволодіти ним… Деякі не цілком зрозумілі натяки містить «Заповіт Першого Віщуна», найцінніша з відомих у світі книг… На жаль, дотепер жодна копія — а їх було не так багато — не збереглася. Ми втратили неоціненне джерело знань… і тепер можемо покладатися тільки на слова людей, які колись читали «Заповіт»… Так, зі слів Орвіна-Віщуна, а також Ларта Легіара, а також Орлана-Пустельника відома одна ключова ланка… Одна стала закономірність — поява Того, хто стояв за дверима… названого також Третьою силою… провокує відповідь із боку Амулета Віщуна. Золотий Амулет… іржавіє».

Ні, розумні книги пишуться не для мене.

Я підняв голову, ймовірно, наближався ранок. Тобто світатиме ще не скоро — але вже прокинулися півні й собаки, уже вовтузиться внизу парубійко, племінник Ітера, якого той використовує як служку…

У голові моїй шуміло від славетних імен і великих подій. Які канули в небуття. Яких уже майже ніхто не пам’ятає — крім диваків на кшталт Чорно Та Скоро…

Зате пам’ять про мого предка Дамира жива. І якщо в нас із Аланою будуть діти, — тут я мимоволі зітхнув, — я передам цю пам’ять і їм теж…

Я без жалю сховав стару книгу до мішечка з чорної замші.

Якщо вона настільки потрібна панові Чонотаксу — то будь ласка, скільки завгодно…

Мені вона ні до чого.

Алана явилася на сніданок похмура й бліда. Прагнучи вилагодити вчорашню помилку, я завів довгу розмову про зимові принади, про полювання, що його ми неодмінно влаштуємо, про снігові веселощі й катання на санях; Алана слухала з виглядом людини, яка жує кислий томат. Зимові веселощі її не надихали: вирішила страждати — страждатиме до останнього.

І тоді — чи то з дурощів, чи то з розпачу — я промурмотів, звертаючись до вузького, затягнутого памороззю вікна:

— Пам’ятаєш кілечко, я ще на нього карету назад відіграв? Золотий перстеник? Чогось воно… не розумію… начебто іржавіє. Це саме… Золото, коротше, іржавіє. Дивно, правда?

Мені й на думку не спадало виконувати розпорядження Чорно Та Скоро.

Я в житті не виконував нічиїх розпоряджень; не знаю, що за пес смикнув мене за язик. Найімовірніше, далося взнаки роздратування; я так хотів стерти з Аланиного обличчя гидливу гримаску, що не розмірковував довго над вибором засобів.

Алана мовчала; я почувався цілковитим одороблом. Дивні розваги в панів магів, дивні жарти; принаймні у мене буде повне право заявити Чонотаксу, що його дурне завдання виконане й усе, мовляв, сказано достеменно…

Нахмуривши брови й намагаючись тим самим стримати посмішку, я обернувся до дружини.

Алана сиділа біла, як молоко. І на обличчі її був такий жах, що сміх застряг у мене в горлі.

— Алано, що з тобою?

Вона ковтнула слину, шия судомно сіпнулася. Мені здалося, що вона зараз зомліє; я поспішив підскочити й обійняти її:

— Та що трапилося, пси його роздери?!

— Іржавіє, — повторила вона пошепки, і в голосі її було щось, од чого шкіра моя миттю вкрилася сиротами.

Клятий Чонотакс. Клятий Чорно Та Скоро. Що ж такого я ляпнув?!

— Він прийшов знову, — сказала Алана, і рука її боляче стиснула мій лікоть. — Він… знову. А Луар… там.

Знову Луар. Напередодні подружньої ночі — Луар, невдовзі я так зненавиджу цього її братика, що здригатимусь від одного звуку його імені…

— Алано, я пожартував. Я пожартував, я… що, пожартувати не можна?!

Вона так на мене подивилася, що, мав би її погляд здатність матеріалізуватися, — я приколовся б до стіни, як метелик на шпильці.

Потім, відсторонивши мої руки, чомусь накульгуючи, побрела до своєї кімнати.

А я хрумкнув зубами, зібрався, як на парад, начепив шпагу, взяв книгу в замшевому мішечку й поплентався до скотини Чонотакса, цілковито впевнений, що коротка історія нашого неприємного знайомства наблизилася, нарешті, до завершення.

Учетверте переступав я поріг Чонотаксового будинку й, як сподівався, востаннє; пан маг прийняв мене люб’язно. У кімнаті з дзеркалами спеціально заради такої оказії з’явилося зручне крісло, а той болючий для сідниць стілець, куди Чорно зазвичай саджав своїх гостей, засунули в куток.

Утім, на мене ця зворушлива подробиця аж ніяк не вплинула.

— Отже, — сказав я офіційним тоном, — пане Чонотакс Оро, я виконав нашу з вами домовленість. Я привіз цікаву для вас річ і в праві чекати тепер, що й ви виконаєте обіцянку. Притьма. Для операції з Кліві Млинарятком вам знадобилося, пригадую, годин десять?

Вкриті памороззю дзеркала жадібно ловили зимове сонце. Кімната потопала в холодному матовому світлі; у тому місці, де подих Кліві розтопив лід, так і залишилося підтале кружальце. Дзеркальна цятка у вигляді потворного гриба.

— Цей злодюжка кепсько скінчить, — задумливо промурмотів Чонотакс.

Я витяг футляр із книгою. Поклав його на долоню, ніби зважуючи; ой, не легенька. Пан Луаян писав вагомо.

Якийсь час ми із Чонотаксом дивилися один одному в вічі. По тому він відклеївся від підвіконня — а весь цей час він стояв, розслаблено спершись на лікті, немов у нього бракувало сил триматися прямо — і через всю кімнату підійшов до мене. Простяг руку з наміром узяти Луаянів трактат; я поклав книгу собі на коліна.

— Пане Чонотаксе, коли ми почнемо рятувати мене від вироку?

— Власне кажучи, — промурмотів він, дивлячись, як я нервово погладжую чорну замшу футляра, — ви могли б залишити її собі… Бо я вже все, що мене цікавило, знаю.

— Гаразд, — відгукнувся я рівно. — Хай ця книга, придане моєї дружини, стане прикрасою моєї бібліотеки… У кожному разі я свої зобов’язання виконав. І хочу, щоб ви якомога швидше виконали свої.

Чонотакс зітхнув. Відійшов від мене, постояв біля замерзлого дзеркала, обережно дряпнув паморозь кінчиком довгого нігтя.

— А куди ти поспішаєш, Ретане? Адже в тебе майже півроку попереду?

Я встав.

Власне кажучи, на щось подібне я й очікував. Чорно Та Скоро обожнював грати у всевладдя. Він був просто-таки природженим шантажистом.

Цілісіньку секунду я боровся з гострим бажанням вихопити шпагу.

Цей жест був би зайвим — зброю не вихоплюють, аби полякати. А різати Чонотакса я поки не збирався; тож заспокоївшись, обмежився лиш тим, що поклав руку на ефес:

— Пане Чонотаксе Оро. Я не маю наміру витрачати час на балаканину. Припиніть ваші плоскі жарти і приступайте до виконання обіцянок. Зараз же.

Рукоять шпаги зігрівалася все більше. Від моєї долоні, що вмить запалала.

Чорно Та Скоро провів пальцем по блискучій паморозі. Зітхнув майже докірливо:

— Ретане… Ти завше бачиш у мені якогось ошуканця й лиходія. Я ж сказав: зніму! Зніму з тебе вирок, можеш забути про Суддю вже зараз…

— То й позбав мене зараз. До чого ці розмови, язиком хочеться поляпати?!

— Фі, який ти грубий, Ретане, — з відразою буркнув Чонотакс. Прочимчикував через всю кімнату до вікна, відігрів кругленьке віконце в затуманілім від інею склі, уп’явся поглядом в далечінь; погляд у пана мага був такий відсторонений, начебто там, над ясним морозяним обрієм, пропливали зараз світлі спогади про його першу любов.

— Ану починай, — сказав я лагідно. — Виконуй обіцянку.

Чорно Та Скоро зітхнув. Провів долонею по голому черепі; дивно, що нічим не прикрита голова пана мага дотепер не вкрилася памороззю.

— Бачиш, Ретане… Річ у тім, що я досі потребую твоєї допомоги. Згадай, як ми домовлялися — «послуга за послугу»… Я прошу тебе — потерпи, допоможи мені ще трішки, тобі це не важко, зате я буду зобов’язаний до скону…

Він говорив, не обертаючись. Буденно, наче радився зі мною з приводу погоди.

Я просто-таки фізично відчув, як по клинку моєї шпаги біжать холодні мурашки.

— Тобто як? — запитав я страшним голосом. — Ви відмовляєтесь визнати умови угоди… виконаними?

— Вони виконані не до кінця, — Чорно нарешті відірвався від споглядання краєвиду й обернувся до мене. З виразу чорних очей не можна було зрозуміти, знущається він чи просить прощення.

Моя шпага вигулькнула з піхов майже безшумно. Один рух — і вістря вперлося Чонотаксу в горло. Трохи нижче підборіддя.

Ще ніхто на світі не викликав у мені такої ненависті.

— С-скотина… Ошуканець. Тобі доведеться виконати обіцянку або…

По клинку фамільної шпаги скотилася велика мутна сльоза. Ніби крапля воску по тільці свічки; забувши закрити рот, я дивився, як тане моя зброя. Як віск. Сталь обпливає, клинок коротшає, каламутні краплі падають на підлогу, кап, кап…

Насправді все відбулося миттєво. Моя шпага стекла на підлогу, й краплі склалися в малюнок, якась ніби квітка, подібна до хризантеми, і я ще цілу секунду дивився на неї, стискаючи в руці на диво легкий ефес.

— Ретане, — сказав Чонотакс майже жалібно. — Чому ти такий нервовий, я ж говорю з тобою, як із другом…

Я пожбурив у нього ефесом. Промахнувся із трьох кроків; скорбно брязнувши об стіну, недогризок фамільної шпаги проскакав кімнатою з кутка в куток.

— Ретане, все, чи ще щось?!

Так не буває.

Я можу спокійнісінько битися один проти двох десятків — але виголений пройда з чорними вузькими очима, зухвало спокійний пройда мало не звів мене з розуму.

Лють моя — як смоляна яма, що несподівано розверзлась під ногами.

Ще хвилина — і я хряснувся б туди з шумом і плюскотом, з риком ображеної гордості, затято й безповоротно. І в солодкувато-приторному процесі помсти перетворився б на біснувату мавпу, що харкає слиною і безсило стрибає. Можливо, я кинувся б душити пана мага, або кидати в нього меблями, або бити ногами; ймовірно, я потішив би Чонотакса Оро. І ще ймовірніше — потім, не знісши ганьби, повісився б на першому сучку.

Я дивом стримався.

І пишаюся собою — бо стримався; під поглядом чорних, трохи божевільних очей повернувся в крісло. Сів і закинув ногу на підлокітник, хоча м’язи були як дерев’яні.

— Ретане… Май терпіння. Я зроблю все обіцяне… трохи пізніше. І чим охочіше ти допомагатимеш мені — тим швидше відбудеться це звільнення… Розумієш?

— Шантажист, — процідив я крізь зуби. — Ти…

Я зроду не боявся магів, жодних. Більш того — для моєї справи був потрібен саме сильний маг, я ще, пригадується, радів будь-якому підтвердженню Чонотаксової сили…

А тепер у мене вперше виникла думка, що, можливо, мені взагалі не варто було переступати поріг цього дому.

Думка видалася мені принизливою, і, стираючи саму пам’ять про неї, я знущально посміхнувся:

— Гори зрушуємо? На ярмарку заробляти — не пробував? Ні?

Чорно не образився. Промурмотів без посмішки, якось навіть тужно:

— Гори… А ти як думав, Ретане? Ти ось їздив-мотався, багато знайшов охочих твій Вирок скасовувати? У чергу, мабуть, шикувалися?

Я відвів очі.

Він мав рацію. Жодна скотина не взялася; а були ж, як той дідок на болоті, цілком пристойні маги…

Я згадав, як радісно цупив чужі гаманці амністований Кліві Млинарятко. У нас із ним різні вироки — але Суддя ж бо той самий!..

— Ти, значить, у нас особливий, — просичав я, дивлячись убік. — Маг з Магів Чонотакс… Просто-таки втілення великого Дамира. Так?

— Яка різниця, чиє саме втілення, — тяжко зітхнув Чорно, і від цих його слів мені чомусь зробилося не по собі.

Короткий зимовий день добігав кінця. Біле матове світло потроху наливалося червоним — завтра буде вітряно…

Холод, якого я дотепер не помічав, раптово підібрався зусібіч, продерся під одяг, заліз у чоботи; хотілося обхопити себе руками за плечі, але я втримався. Бо жестом тим засвідчив би власну слабість.

— Ретане… Ти сказав Алані, що золото іржавіє?

Я підняв голову. Якийсь час дивився панові магові в очі, потім знову відвернувся:

— Іди… к псам. Годі, комедію скінчено. Я не стану тобі служити, жалкую лишень… що дівчисько в цю халепу втягнув. Ну та нічого, молода вдовичка… знову заміж вийде. Бувай здоров, Чонотаксе Оро. Щасливо!

І, відчуваючи дивне полегшення, підвівся й вийшов.

До замку я дістався вже в цілковитій темряві. Ітер зустрів мене на порозі, й із першого погляду на його видовжену фізіономію стало ясно, що спокійно вмерти мені не дадуть.

— Пані Алана… Вона… ще як ви пішли, сонечко ж бо сяяло… прогулятися… у гай… Чому б не прогулятися?! Годину немає… Дві… Я хлопчаків послав… сліди, кажуть, її через гай та на дорогу, а там полоззя… втратили, коротше. Я вже й до селища… посилав… немає, як язиком злизали…

Алана.

Утома налягла, втиснула в землю, здається, навіть сліди мої на снігу поглибшали. Насилу волочачи ноги, я повернувся до стайні, важко скочив у сідло й помчав у селище.

Скільки там шинків? Два? А в сусідньому? А притонів, про які я нічого не знаю?..

Ось як, я скривдив Алану. Двічі поспіль скривдив, обидва рази страждала пам’ять про її дорогоцінного брата, не дивно, якщо вже у першому трактирі я знайду п’ятнадцятирічну дружиноньку, п’яну в дим…

Прив’язуватиму, вирішив я, затято нахльостуючи коня. Від мене не втечеш… на ланцюг посаджу. Знатиме, яке… ганьбити ім’я Рекотарсів…

А ганьби ж, ганьби… Тут не місто; тут тільки пан Рекотарс на всю околицю, й у шинку, де пиячить ніжна пані, напевно вже зібралися роззявляки…

Кобила обурено заіржала. Я поводився з нею по-свинськи. Такий собі кнур у сідлі…

Алани не виявилося ні на постоялому дворі, ні у великому трактирі, ні в маленькому трактирчику на околиці. Більш того — ніхто її й не бачив, всі дивилися на мене з подивом, а тутешні жителі не тієї породи, аби лицемірити й зберігати таємницю…

Кобила, що я гнав її по снігу, знесилилася.

У сусіднім селищі Алану не бачили теж. Так наче, вийшовши з замку, вона змахнула руками й шугонула просто в холодні небеса.

Я заснув над ранок. Всю ніч мені ввижався стукіт у двері — ніби заявився полковник Солль — приїхав у гості до доньки… А я маю вийти йому назустріч.

А потім виявлялося, що це маячня. Що це вітер стукає у вікно — і тоді я заспокоювався, і запитав себе: а може, її й не було? Алани? Може, вражений вироком Судді, я півроку пропиячив у замку й допився до хмільних марень?!

Вранці я задрімав; варто було сну зімкнутися над моєю головою, як перед заплющеними очима відразу постав темний канал, горбатий місток над каналом… десь усе це вже було.

А на містку стояв старий. Довгий і худий; старого я точно ніколи не бачив і волів би не зустрічатися з ним взагалі, бо погляд його був… Начебто я дивлюся на лікарський ланцет. І відразу схотілося прокинутися.

— Вона в нього, — втомлено сказав старий, впускаючи камінчик у нерухому чорну воду. По воді розійшлося коло.

Я хотів взяти з собою старосту й людей із селища, але ніхто не пішов. Усі вмить стали хворими, слабкими чи багатодітними; староста вибачався й присідав, але йти на пагорб йому ніяк не можна. Нехай шляхетний пан Рекотарс великодушно пробачає — але не мужицька це справа, вламуватися до мага. Пан Рекотарс — вільна птаха, а мужикам отут жити, їх земелька годує…

Ітер не смів відмовити, але дивлячись на його синювато-бліде обличчя, я сам скасував власне розпорядження. Взяв кресало й оберемок смолоскипів, біля підніжжя пагорба запалив одразу два — і рушив на гору, з вогнем за білого дня, наче печерний дух, вони, кажуть, теж з лампами блукають…

Хвіртка не була замкнена. Як зазвичай.

Двері відчинилися майже відразу; Чорно стояв у глибині вітальні, по вуха закутаний у волохату шубу.

— Привіт, — привітавшись, я затис смолоскип поперед себе. — Прийшов тебе зігріти.

Важко сказати, на що я очікував. Маг мовчав; відсвіти полум’я танцювали на голому черепі.

Я ступив уперед з наміром ткнути його смолоскипом в обличчя.

— Обережніше, — попросив Чорно неголосно. — Ти неправильно зрозумів. Я не люблю вогню — не значить, що я боюсь його. Ти ж теж не любиш лайна. Але якщо хтось жбурне в тебе… гімняшкою, ти ж не дременеш від жаху? Ні?

І, поки я кліпав очима, простяг руку й відірвав від смолоскипа клаптик вогню — відірвав, як шматок соломи.

— Вибач, що ввів тебе в оману.

Ще кілька митей полум’я стрибало на його долоні — але якось дивно стрибало, начебто намагалося втекти; потім він стиснув пальці — полум’я зім’ялося, як ганчірочка, і згасло.

І обидва мої смолоскипи згасли теж.

Стемніло. А може, мені здалося; Чорно Та Скоро височів переді мною, як чорна волохата тінь. І тільки на голомозій маківці лежав тьмяний відблиск.

— Чого стоїш? Прийшов — заходь… Ми з Аланою саме про тебе говорили. Зайдеш?

Я не рухався з місця.

— Якщо передумав — іди геть… Алана потім повернеться. Тільки на порозі не стовбич — двері зачинити треба… Протяг…

— Алана! — покликав я хрипко. Величезний будинок мовчав.

— Тобі це запам’ятається, — сказав я глухо, наперед знаючи, що це не пуста погроза, що я зі шкіри вилізу, а помщуся Чонотаксу Оро.

За відчуття цілковитого безсилля, що накотило на мене цієї хвилини.

— Увійди, — терпляче повторив Чорно Та Скоро. — Ти просто… вибач, Ретане, ти хоробра людина, але ти дурник. Ти два тижні віз цю книжку — і навіть не спромігся до пуття її почитати. Оженився на дівчині — й навіть не дізнався до ладу… про її родину. Про брата…

І тут — цей її брат.

— Знов-таки вибач, Ретане. Я думав, що ти пов’яжеш в умі… Аланиного діда, його книгу, Луара. Я думав, ти мені усвідомлено допоможеш… Замість цього ти заістерив. Шкода; власне, на цьому етапі я вже можу обійтися без твоєї допомоги. Вибач.

— Алано!! — гаркнув я так, що задзвеніли шибки. Пауза.

У глибині великого будинку скрипнули двері. Наблизилися невпевнені кроки; Алана зупинилася на верхньому сходовому майданчику, начебто вирішувала, спускатися до мене, чи ні.

Я облизав губи. Маленька, у короткій шубці, вона виглядала навіть молодшою на свій вік; обличчя її, що звикло носити міну гордощів і злості, здалося мені незнайомим. Сумне обличчя скривдженої дитини.

— Алано, ходімо додому, — сказав я м’яко. Губи її вкрай необхідно змазати живильним маслом. Негайно, інакше вони потріскаються ще більше, до крові, й буде дуже боляче…

— Алано… — мій голос затремтів.

— Він каже, — Алана здивовано витріщилась на Чорно, начебто вперше його побачила, — він каже, що ти… що ви оженилися на мені через книгу. Що це він вам велів оженитися на мені… Це правда?

Я ковтнув слину. Чорно Та Скоро стояв за два кроки, тепер, коли очі звикли до півмороку, я чудово бачив його лице, але в очах Чорно читалося те саме, що й завжди. Нічого не читалося.

— Скажи їй, Ретане, — зітхнувши, попросив Чорнотакс. — Відповідай дружині… Правда?

Я звів очі на Алану.

Зараз вона була дуже схожа на Егерта Солля. На тринадцятилітнього хлопчика Егерта.

— Ні, — сказав я, спокійно дивлячись їй у вічі. — Це мерзенна брехня. Цей пан — маг і тому вважає, що йому все дозволено… Спускайся, Алано. Ми підемо додому.

Чорно Та Скоро посміхнувся:

— А ви безчесна людина, Ретанааре Рекотарсе… Як же так? Брехати в очі коханій дружині? Га?

— Алано, ходімо додому, — повторив я рівно.

Вона не рушила з місця.

— Він каже, що ми з Луаром пов’язані… ниточкою… що я можу відвести його до Луара. Я б хотіла.

Отоді мені стало страшно. Найпростіше було б вважати Алану божевільною — на пару з матінкою… Я неодмінно вирішив би, що вона поїхала мізками. Якби поруч не стояв Чорно Та Скоро, який рве вогонь руками, наче солому. Якому, як з’ясовується, не стільки книжка потрібна була, скільки…

«Ретане, ти хоробра людина, але ти дурник».

— А я таки дурник, — прошепотів я.

— Ось і я кажу, — охоче погодився Чорно. — Вибач, але мені потрібна дівчинка.

Мені здавалося, що я грузну в його вибаченнях, як у киселі. Звідкись із боку долинув мій навдивовижу спокійний голос:

— От і треба було самому на ній женитися… Мені вона теж потрібна, Чонотаксе.

— Ні, — губи Чорно зігнулися дугою, їхні кутики різко опустилися вниз. — Будь чесний хоч сам перед собою…

— Алано, до мене! — гаркнув я.

Алана не рушила з місця.

Чонотакс забарився. Посміхнувся кутиком рота, розвернувся, безшумно піднявся по сходах і відтіля, згори, поманив рукою. Запрошуючи.

Я стояв на місці хвилин п’ять, наче мене прибили цвяхами. Потім зробив крок уперед…

Невидимий люк, миттєво розчахнувшись під моїми ногами, проковтнув мене разом з моїм ненародженим криком.

…За старих часів існував цікавий спосіб витримки вина: бочку залишали в кам’яній ніші, а поруч замуровували живого в’язня, годків так на двадцять-тридцять, а ліпше на п’ятдесят, аби спадкоємці виноробів, розкривши схованку, виявили дорогоцінну посудину в сусідстві з зотлілим кістяком.

Подейкують, якось бочка виявилася порожня, продірявлена камінчиком. Можливо, щасливець той пізнав ті радощі життя, які його тюремникам ніколи й не снилися…

Так думав я, прийшовши до тями у підземеллі. В ланцюгах. Біля холодної й вогкої стіни.

«Ретане, ти хоробра людина, але ти дурник». Останнє, що я пам’ятав, була порожнеча під ногами. А ось удару не було; начебто просто з Чонотаксової вітальні я м’яко бехнувся сюди, у темницю, на ланцюги. Очі мої звикли до темряви, вуха напружилися, намагаючись виловити з вогкого повітря хоч щось, окрім віддаленого звуку спадаючих крапель. Усе відбулося як по нотах — я не здивувався б, якби поряд опинився в іржавих ланцюгах мій сусід і попередник, хтось, чий одяг устиг уже зотліти, а кістки майже повністю оголитися…

— Яка ж ти скотина, Чонотаксе, — сказав я вголос. Відповіді не було. Короткі ланцюги не давали змоги опустити руки, а залізний пояс, угвинчений у стіну — можливості встати. У такій позі комфортно можна було лишень рвати на собі волосся, а от жодне інше заняття, на жаль, абсолютно неможливе.

— Я вб’ю тебе. Чорно!..

Моя права нога, намарне ганяючи повітря, ударилася раптом об щось тверде, мій зойк і глухий удар по дереву пролунали майже одночасно.

Бочка.

Р-рогата доля, це бочка, і нащо я згадав рецепт виноробства, до якого, якщо вірити літописам, ніколи не вдавалися мої предки?!

Я зацьковано озирнувся.

Бочки виступали зі стіни, довга галерея величезних бочок, точнісінько така сама, як у підвалі мого власного замку, якщо невідомі винороби вирішили закласти відразу два десятки кухв, то чому вони заощадили на в’язнях? Хіба їм може вистачити мене?!

— Я вб’ю тебе, Чорно! — прошепотів я люто. Думати можна в будь-якій позі. Або майже в кожній, найперше я подумав про Алану, і думка ця змусила мене завити й вигнутися дугою. «Будь чесний перед самим собою».

— Значить, так, — сказав я люто. — Алана моя дружина. Навіть якщо першу шлюбну ніч я прохропів, як свиня, байдужий і п’яний… Навіть якщо я оженився на ній з розрахунку — однаково вона моя дружина! Я за неї відповідаю! І якщо ти, скотино, негайно не випустиш її… Нарікай на себе!!

Люті крики додавали мені мужності. Я репетував і плювався, і нажахана луна стрибала підземеллям, як божевільний заєць.

Потім я втомився. Видихався; жалібно дзвякнули ланцюги, й ніби у відповідь у темному кутку підземної галереї тихенько зітхнули.

Я притих.

Зітхання це було знайоме мені. Я чув його не раз — зимовими вечорами, осінніми ночами, коли так тужно завиває вітер у трубі, і особливо того пам’ятного дня, коли до замку явилися торговець нерухомістю, оцінювач і купець…

— Хто тут? — запитав я хрипко.

Тиша. Півгодини тиші; я раптом усвідомив, що в мене болять усі кості. Що руки й ноги затекли. Що поперек ниє від холоду, а я жалюгідний разом з усіма своїми погрозами…

Нове зітхання.

— Хто тут? — повторив я, не чуючи власного голосу.

Замість відповіді він вийшов на відкритий простір; у темряві я заледве розрізняв його, літнього, кістлявого, з палаючими очима привида, що здавались, проте, трохи короткозорими.

Я втиснувся спиною в холодну стіну.

Він? Чи інший?..

— Де… ми? — поцікавився я, коли голос перестав дрижати. — Це… замок?

Він втомлено кивнув.

Так, гаразд. Отже, нащадок Рекотарсів сидить прикутий у підземеллі власного замку. Ніколи не майте справ із магами, панове добродії, це вилізе вам боком, я стверджую це зі знанням справи…

— Де ж Ітер?!

Привид знизав плечима.

Ітер може преспокійно господарювати нагорі й ані чутки не чувати, що його хазяїн помирає в підвалі. Якщо Чорно спроможний закувати мене у власному підземеллі — навряд чи його планам може перешкодити слуга, хоч який він був старий та хоч який вірний…

— Я вб’ю тебе, Чорно, — повторив я втретє. Привид махнув рукою, немов сказав — а, мене це не стосується…

Можливо, привид розлючений на мене. Можливо, з його погляду, це справедлива розплата за мерзенну спробу продажу родового замку…

Він, як і раніше, нерухомо стояв посеред галереї. В оточенні бочок; й кому, як не мені, знати, що більша частина їх спорожніла навіки. Виноградники Рекотарсів давно занепали, маєток занепав, та й рід, здається, виродився… Породивши на світ білий «дурника»…

— Чого дивишся? — злобливо процідив я крізь зуби, зустрівшись поглядом з палаючими очима кощавої примари. — Радий?

— А з чого тут радіти?..

Мене підкинуло так, що ланцюги дзвякнули знову. Мені здалося? Ледь чутний голос, блідий, наче цівка сірого піску повзе по каменю…

— Чому тут порадієш… Я нічим не можу тобі допомогти, Ретане. Ніяк.

— Я не потребую допомоги, — сказав я хрипко. Привид втомлено приплющив свої палаючі оченята:

— Бідуєш… Ти вчинив проти совісті, і не раз. Я тебе розумію… Сам таким… був.

— Ти хто? — промурмотів я, мимоволі підбираючи під себе ноги.

Він закліпав.

Це виглядало водночас страшнувато й кумедно — з його світними очима; я щільніше втиснувся у стіну.

— Тобі… справді… цікаво?

Здається, його голос був сповнений глузування. Гіркого. Я подумав, що мені скоро захочеться випорожнитися. Ця мить неминуче наближається; за кілька днів, навіть іще не встигнувши померти, я вже являтиму собою жалюгідне видовище. Бо мені навіть нічим розстібнути штани.

Утім, якщо мені не дадуть води… Проблема, можливо, відпаде сама собою?.. Я облизав запечені губи.

— Так… мені цікаво. Звісно. Ви… мій предок?

Він кивнув. Палаючі очі потьмяніли, начебто затягнулись плівкою:

— Я… твій прадід, Ретане. А оскільки я завів потомство вже в доволі солідному віці…

— Хто-хто? — перепитав я здивовано.

— Мене звуть Дамир! — сказав він з притиском, майже викрикнув, якщо це слово якось можна співвіднести з його голосом-тінню.

Якийсь час було тихо, тільки вода, що пес зна звідки просочилася, відраховувала миті мого мовчання.

— Я мріяв, — сказав я нарешті. — Я так хотів…

Чи вміють привиди брехати? Він, хто стоїть переді мною в оточенні порожніх бочок, анітрошки не схожий ні на один із трьох своїх портретів…

Ні, схожий. Ба, якщо ти художник і вельми хочеш догодити панові, якщо слухняне полотно стерпить зайві два вершки зросту, і додаткову красу, і трохи більше мужності, й мудрість у намальованих очах…

Власне, кожен із трьох художників лестив по-своєму. Але всі троє лестили; нащадки побачили Мага з Магів у другому, прикрашеному обличчі. Людина, що має таку внутрішню силу, і виглядати повинна переконливо…

— Допоможіть мені, Магу з Магів, — попросив я пошепки.

Палаючі ґудзики кліпнули знову:

— Бачиш, Ретане… Коли людина навіщось бреше, вона повинна бути готовою до того, що за цю неправду потім їй воздається… Я збрехав.

Я мовчав, не розуміючи.

— Колись… багато років тому… я служив магові, великому магові, звали його Ларт Легіар… В одній із мандрівок з його примхи я переодягнувся паном, а він — слугою… Ми грали кожен свою роль і так прибули до цього замку, а тут, щоб переконати барона в могутності магії, хазяїн мій обернувся на дракона, а я переміг його… в іграшковій сутичці, сутичці-лицедійстві. Звістка про це розлетілася так широко, що, коли через достолиха років… залишивши службу в Легіара… я повернувся до цього замку і барон віддав за мене… ні, не дочку, як ти думаєш, — онучку… я не став розвінчувати старі легенди. Вони пам’ятали мене могутнім магом — я скористався цим… і не став нікого переконувати. Прожив у достатку, наплодив дітей, заснував новий рід і вмер… Але я ніколи не був магом, Ретане. Я лише служка… при великому панові. Я й досі боюся, що Легіар відшукає мене по той бік смерті… І спитає про обман. А я не зможу відповісти.

Вода капала. Увесь світ уплівся зараз у цей лишень звук, що сочився, наче сукровиця. Кап. Кап.

— Ти брешеш, — сказав я напрочуд спокійно. Він похитав важкою головою:

— Ні. Зараз я кажу правду.

— Ти брешеш, — повторив я вперто, з жахом розуміючи, що ще секунда — і я йому повірю.

— Я б не став розповідати тобі цього… Але ти, зізнаюсь, у такому невтішному становищі, що… коротше кажучи, у тебе є шанс незабаром стати другим привидом цього замку. Я подумав, що тобі обов’язково треба знати…

Я повірив.

І ніби холодна грузька рідота хлинула на мене згори, заліпила очі й вуха, позбавила можливості дихати; руки мої, і без того затерплі, остаточно оніміли.

Я повірив. Бо ж не вірити явній правді — доля не «дурника» уже, а цілковитого ідіота…

— Ти знаєш, — мій голос дрижав від люті, — тобі ж не легко доведеться, якщо я справді стану тут привидом номер два. Тому що насамперед я доберуся до тебе. І…

Він втомлено зітхнув. Плечі піднялися й упали:

— Ти… Ретане. Ти не хвилюйся, але… Спершу таки треба вмерти. А за твоїх умов… це довго й паскудно.

Я ковтнув слину. Дивно, що в мене ще залишилася слина — нехай в’язка, нехай гірка, але до смерті від спраги все-таки ще далеко…

— Хіба ти не покличеш Ітера? — запитав я ледве чутно.

Він звів на мене докірливі світні ґудзики:

— Я вкрай рідко виходжу з підземелля. Дуже рідко… Не можу.

Я опам’ятався від того, що один зі сталевих браслетів аж надто сильно здавив моє зап’ястя.

Пробудження супроводилося судомою; затерпле тіло поводилося дивно, м’язи скорочувалися абияк і дуже болісно. Я застогнав, намагаючись поворухнути онімілими ногами.

«Ретаане»…

Я витріщив очі. Відчуття було таке, що рука моя знову нишпорить у надрах пам’ятного замшевого мішечка, тільки цього разу не чужі пальці стискають моє зап’ястя, а сталеве кільце на ланцюзі.

«Привіт, Ретане, як поживаєш?»

— Я вб’ю тебе, — повідомив я потрісканими губами. Тобто назовні не просочилося ні звуку — але співрозмовник мій почув; кільце стиснулося так, що я заледве стримав стогін.

«Тобі нічого мене вбивати… Можу тебе привітати — твоя дружина по-справжньому тебе любить».

— Якщо ти хоч доторкнешся до Алани, я…

«…зате мене вітати нема з чим. Очевидно, любов до тебе витіснила… Коротше кажучи, твоя Алана не настільки прив’язана до брата, як мені того хотілося б. Прикро — але не смертельно, є ще дві ниточки…»

Браслет трохи послабив хватку. Вчасно — я все чекав, що тріснуть кості.

«Хочеш пити, Ретане?» Я мовчав.

«Потерпи ще годин зо три. Вона вже наближається до замку».

— Хто?!

«Скажеш їй, що є можливість повернути її любого Луара. Скажи — це правда. Скажи — і подивимося на її реакцію».

Кільце вмить повернулося до колишніх розмірів — моя рука мало не висковзнула з нього.

— Скотина, — прошепотів я ледве чутно. Ввіддалік сірою тінню пройшовся Маг з Магів Дамир. Утім, який там маг… Так. Ледар.

Розділ восьмий

Важко сказати, скільки минуло часу. Спершу я рахував лункі удари падаючих крапель, потім збився; потім, здається, вмер, і знову, й умирав разів із десять, поки, нарешті, десь іздалеку не залунали кроки, голоси, поки на стерте каміння підлоги не ліг відблиск смолоскипів.

Треба було закричати — але з горлянки моєї, як і слід було сподіватися, не вилетіло ні звуку, і я мало не вмер в одинадцяте — від страху, що мене не знайдуть.

Світло стало яскравіше — я замружився, намагаючись закрити обличчя ліктем; у підземелля спускалися чоловіки, багато чоловіків, я чув дзенькіт шпор і схожі один на одного голоси, і в їхньому обрамленні зривистий голосок Ітера деренчав, як тріснуте скло.

— Світле Небо! О… А-а-а…

Я щільніше замружив очі, бо смолоскипи відразу ж опинилися в мене під самим носом.

— Пане… — зі слізьми бурмотів Ітер. — О, як же… Як це…

— Зараз ми тебе розпитаємо як! — гаркнув молодий начальницький голос. — Старий шкарбуне, ти ще вдаватимеш, що звалився з місяця?!

Скреготнуло залізо. Ітер охнув.

— Спокійно!

Я здригнувся. Бо тільки зараз почув, що серед візитерів є жінка… і її голос видався мені знайомим.

— Спокійно, — повторила жінка, і чоловічі голоси примовкли. — Ми однаково довідаємося правду. Збивайте залізо!

Я глянув у щілинки між злиплими віями.

Їх було страшенно багато, цілісінький підвал; хтось уже постукував по крутих боках бочок. Ітера тримали за лікті, жінки не було видно, мій погляд заметався — але тут ганчірочка, змочена водою, торкнулася корости на моїх губах — і я провалився в блаженну нестяму.

— Ви маєте кепський вигляд, Рекотарсе.

Було б у мене побільше сили — я б неодмінно хіхікнув. А так довелося обмежитися косою усмішкою.

— Де Алана?

Я піднявся на подушках. Танталь стояла поруч, а за її спиною мовчала дюжина міцних молодих хлопців, усі при зброї, всі насторожено-похмурі.

Я приплющив очі:

— Нехай ваш ескорт залишить нас… на хвилину. Зобов’язуюся не заподіювати вам шкоди.

Танталь посміхнулася у відповідь — не менш косо. Обернулася до хлопців — ті підкорилися беззаперечно, хоча виходити їм, певна річ, не хотілося.

— Де Алана? — рівно повторила Танталь, коли двері за останнім зі стражів зачинилися.

— З Аланою все гаразд, — я оголив зуби. — Алана в руках у мага, навіщо вона йому потрібна — незрозуміло, що він з нею робить — не знаю теж…

Вона сполотніла. І без того безкровні щоки набули зеленуватого відтінку; я злякався, що вона впаде.

— Мені здавалося, — промовила вона, майже не розтуляючи рота, — що Алану віддавали вам. Щоб ви відповідали за неї… високошляхетний Рекотарсе!

Моє родове ім’я пролунало як лайка, я не втримався й усе-таки хіхікнув. Відкинувся на подушки, намагаючись упоратися із запамороченням; і насилу піднявся знову:

— Та звісно… спадкоємець Мага з Магів… не виправдав довіри. І чим ви думали, Танталь, коли Солль віддавав за мене Алану…

Вона дивилася широко розплющеними очима.

— У мене до вас ділова пропозиція, — сказав я втомлено. — Давайте організуємо балаганчик. У вас є досвід, у мене — покликання… Я непогано співаю. І ще я вмію ламати комедію з таким успіхом, що навіть навчені досвідом полковники…

Я замовк, бо до мого горла приставили маленький ніж — з тих, що так зручно носити в рукаві.

— Якщо з Аланиної голови впаде хоч волосина — прошелестіла Танталь, і наді мною нависло її скажене обличчя з величезними очима.

Мені було страшенно важко говорити. Зрештою вухо слухачки наблизилося до самісіньких моїх губ; горло моє ледве цідило звуки, совість із натугою цідила слова.

Я нічого не сказав про наш із Та Скоро договір. За моїми словами виходило, що маг ні з того ні з сього зацікавився книгою, а потім Аланою, а потім її братом Луаром; я нічого не сказав ані про привида, ні про його одкровення, я навіть частіше, ніж зазвичай, згадував «Мага з Магів Дамира», але щораз, вимовляючи ці слова, голос мій сповнювався сарказмом.

Якщо зважати на все те, що я знав про себе, мені вартувало зараз лежати скорботно, смертельно п’яному, і мріяти про чашку з отрутою. Натомість я знову й знову робив над собою зусилля, скалив в усмішці зуби й дивився, як змінюється обличчя Танталь.

Спочатку вона слухала тужно і явно не вірила у три чверті сказаного; коли мова зайшла про Луара, губи її напружилися. Міцно стиснулися, ковзнувши кутиками донизу; очі залишалися холодними, але я розумів, що вона вірить. Навіть не мені — Чорно Та Скоро. Видно, того, що пан маг знав про теперішню місію Луара, вистачало, щоб йому повірити…

— Як ви здогадалися спуститися в підвал? — від утоми я вже ледве повертав язиком.

Вона знизала плечима:

— Ми прибули… Замок порожній, слуги в істериці… Не пам’ятаю, хто перший запропонував оглянути підземелля. Хтось із хлопців…

— Це Чонотакс Оро запропонував, — посміхнувся я жовчно — «Потерпи ще три години, вона вже наближається до замку…»

— Ви впевнені, що Алана жива? — поцікавилася вона сухо.

Перед моїми очима майнуло, як кажан, видиво: розпластана на підлозі перед трьома дзеркалами дівчинка в короткій шубці, з маленькими холодними руками, що визирають із надто широких рукавів, яка мляво дивиться в стелю…

— Упевнений, — збрехав я за звичкою. І Танталь побачила: я брешу.

— Нащадок Рекотарсів, — її рот скривився в презирливій гримасі.

— Який є, — відгукнувся я їй у тон. І відвернувся до стіни. — А тепер дайте мені спокій… І покличте Ітера.

Танталь радилася зі своїми молодчиками; з уривчастих реплік я зрозумів, що «корпус», яким завідує Егерт Солль, — це навчальний заклад для молодих забіяк зі шпагами при боці. Вся компанія замкнулася в кімнаті й з ганьбою вигнала Ітера, який наважився підслуховувати; я заледве піднявся з постелі й, тримаючись за стіну, спустився до підвалу.

Запах вологи й цвілі змушував мене тремтіти. Білі бинти на зап’ястях світилися в півмороку; я залишив смолоскип у кільці й голіруч пройшов галереєю вперед — до місця свого недавнього ув’язнення.

Ну й вигляд же був у мене, коли мене знайшли тут у ланцюгах. Ну й вигляд, ну й запах; власне, нащадкові спритного служки соромитися нема чого. Хоч у лайно його по шию занурте…

— Агов, ти де? — крикнув я хрипко. Точніше, мені здалося, що крикнув — сил вистачило лише на слабкий писк.

Смолоскип мерехтів позаду; я відшукав бочку, заповнену до половини, сів під нею, закинувши голову, і відкрив кран.

За півгодини мені було значно краще. Устати я вже не міг — але на душі посвітлішало, принаймні я знав, чого хочу.

— Агов, ти! — цього разу я заволав досить бадьоро. — Ти… великий магу… виходь. Я подивлюся тобі у твої оченятка, я наб’ю тобі твою примарну пику, я поясню тобі, хто ти є насправді, прадіде, ну?!

Вино в бочці скінчилося. Це що, я сам-один випив?! Чи хтось із хлопців, які відшукали в підземеллі жалюгідного в’язня, таки приклався?..

— Змовилися… — тугою сповнювався мій голос. — Геть усі маги проти мене… Навіть Маг з Магів… Зараз Танталь закінчить нараджуватися зі своїми хлопчаками, і вони всі купно рушать на приступ, до Чонотакса в гості… А він цих хлопчиків у діжках засолить, по двоє. А Танталь… «іще дві ниточки»… Перша Алана, порвалася… Друга — Танталь… — я гикнув. — А добре було б подивитися… На Луара Солля, через якого уся халепа… Навіщо…

— Не споминав би, — прошелестів над вухом голос. Тінь голосу. Голос-примара.

— А-а-а, — протяг я гірко. — Явився… Прадіде.

Привид відсахнувся; важко, накульгуючи, перебрався на другий кінець галереї й там застиг, скорботно дивлячись своїми короткозорими очиськами.

— Наздожену, — сказав я байдуже.

— Ретане, — привид здригнувся, як тінь на воді, — не зв’язуйся з магами.

Мій рот сам собою поповз до вух. Моторошне, напевно, видовище.

— Ретане, — примарний дідок помовчав, — мені п’ятнадцять було, коли… Дурний був. Прийшов найматися до Ларта… І Небо свідок, вірою й правдою. Стільки років… — палаючі оченята кліпнули. — Не хотівтобі говорити… Він мені залишив, як заповіт. «Не зв’язуйся, каже, Дамире, більше ні з якими магами… Добрі, злі… Не треба. Й близько не підходь…» І залишив… він мені багато чого залишив, я багатий приїхав, до Хімеціуса… Залишив… річ. Мені не придалася… Я сховав. Ретане, я начебто винен перед тобою, ну то візьми, подарунок… Від прадіда…

Вино з бочки текло по моєму підборіддю. По обличчю, по шиї, по грудях.

Дюжина хлопців, міняючись попарно, витратила з півгодини, щоб розбити цю кладку. Прадід Дамир усе робив на совість.

У маленькій ніші знайшовся глиняний горщичок, заповнений застиглою смолою; коли я розколотив його об підлогу, серед уламків знайшлася срібна шпилька, велика й потворна, за витонченістю схожа на селянську сокиру.

— Ну і?.. — запитала Танталь, коли ми з нею усамітнилися.

— Ця річ повинна прикривати від влади, — сказав я глухо. — Зокрема від магічної, а взагалі від кожної. Приміром, якщо цю штуку надягне слуга, то хазяїн не зможе заїхати йому в зуби. А в нашому випадку… Чонотакс має владу, проти якої хлопці… ваш ескорт, безсилі, як мишки.

Танталь повертіла шпильку. Звела на мене примружені очі:

— А раніше ви про це не знали? І, якщо ваш друг Чонотакс настільки сильний — хто може протистояти йому? Хто хазяїн цієї речі? Маг з Магів Дамир?

Вона відкрито насміхалася. Я знизав плечима:

— Це спадщина Ларта Легіара… Якщо таке ім’я про щось вам говорить.

Ім’я говорило їй навіть більше, ніж мені. Тепер очі її округлилися; скориставшись її сум’яттям, я акуратно забрав у неї шпильку.

— Піду до мого, як ви висловилися, друга, — повідомив я, приладнуючи потворну прикрасу під манжет. — І приведу мою дружину… Потім можете віддати наказ вашим молодцям і зробити її вдовою, я не заперечую. Але спершу…

— Піду я, — кинула Танталь, і очі її перетворилися на дві крижані щілинки. — Точніше, підемо ми…

Я проникливо подивився на неї. Зітхнув, посміхнувся мудро й ласкаво:

— Хрін я у вас запитав.

…Билися хлопці добре. Егерт Солль був гарним учителем; у всіх їх простежувалася одна школа. Одна манера фехтування.

Уже затиснутий у кутку, я кричав оскаженілій Танталь:

— Він чекає на це! Він чекає вас, йому потрібна друга ниточка! Я її чоловік, нашого весілля ніхто не скасовував!..

Сили у мене не було взагалі. Поки хлопці заважали один одному, я ще якось тримався, а коли вони здогадалися вишикуватися й підходити до снаряду по троє — спікся начисто. Мене роззброїли; вістря вперлися в мене зусібіч, підійшла Танталь, бліда чи то від хвилювання, чи то від злості:

— Брошку!

— Це шпилька, — поправив я машинально.

— Агене, зніми з нього брошку! На правій руці, під манжетом!

Плечистий Аген був на півголови нижчий за мене; у нього не було наді мною влади — зате була груба сила.

— Ви не праві, — сказав я пошепки. — Ви нічого… я його знаю, я знаю, як з ним говорити… а ви…

Аген заламав мені правицю, зціпивши зуби, я чекав, поки він упорається зі злощасною прикрасою, але він усе вовтузився, сопів, заламував руку щомить болючіше й болючіше — поки не повідомив нарешті Танталь:

— Не знімається, пані.

— Себто?

Танталь наблизилася, відтіснила Агена, моя рука отримала нарешті волю, потираючи лікоть, я дивився, як вона намагається відстібнути шпильку.

Дарма. Намертво.

— Ця річ справді належала Легіару? — запитала Танталь крізь зуби.

— За такого підходу з’являється певна доцільність, — зазначив я глибокодумно. — Якщо річ захищає від проявів влади… Її хоч якось потрібно захистити від грубого насильства. Скажімо, знімати й передавати її може тільки той, хто надягнув…

— Зніми й віддай, — сказала Танталь, як і раніше, майже не розтуляючи рота.

Я обвів очима обличчя дванадцяти її охоронців. Симпатичні, загалом, хлопці, не похмурі, а скоріше зосереджені. Ну не чекали вони такого повороту справ — передбачалося, що пані Танталь гостюватиме в замку, я, як зять пана Солля, стану всіляко догоджати їй, і нікому не доведеться тицяти зброєю під ребра найближчого родича пані Алани…

— Хлопці, вам не страшно? На мене одного… дюжина… малувато…

Вони спохмурніли; той, кого звали Агеном, залився фарбою й обернувся до Танталь.

— Приберіть зброю, — процідила вона, все ще дивлячись мені в обличчя. — І будьте готові… На світанку ми вирушаємо. У гості до пана мага.

Крутнулась на підборах і, всіляко демонструючи своє до мене презирство, вийшла крізь живий коридор юнаків, котрі розступилися.

Сталося так, що на горбок до Чонотакса ми піднялися тісною компанією. Як кажуть, «всі двадцять п’ять».

Мороз стояв прозорий, аж скляний, сонце, щойно піднявшись над обрієм, зависло начебто в роздумах — чи не пірнути назад? Селище стікало миготливими цівками диму, і тільки над дахом Чонотакса Оро, як і раніше, не було ні хмарини.

— Невдовзі весна, — ні до кого конкретно не звертаючись, промурмотів Аген.

Я згадав про дерев’яний календар — і мало не розгубив усю свою рішучість. Парубійко спом’янув весну відверто недоречно; Алану ж бо, з допомогою Неба, визволимо, але Вирок Судді тепер лишиться в силі, чекай, Рекотарсе, літа…

Я ледве відволікся від тяжких думок; виявилося, що всі дивляться на мене. І хлопці, котрі вишикувалися підковою, і сама Танталь, яка так стискає руки усередині великої пухнастої муфти, що збоку здається, начебто муфта жива.

Бажання було раптовим й непоясненим; можливо, думка про смерть цьому виною, але я відвернув манжета, зняв срібну шпильку й мовчки простяг її Танталь.

Хлопці переглянулися.

Танталь загаялася, взяла в мене безглузду прикрасу, відкотила комір зимового плаща й пришпилила шпильку на плаття.

Тепер я почувався голим на вітрі. І, прагнучи позбутися неприємного відчуття, затарабанив у незамкнені ворота.

Чорний ворон узявся нізвідки, зробив коло над дахом і знов-таки пірнув у нікуди. Хтось нервовий позад мене витяг до половини шпагу з піхов.

Хвіртка подалася. Розчахнулася, ніби сама собою, запрошуючи ввійти на заметене снігом подвір’я, порожнє, без жодних ознак господарювання.

Чорно Та Скоро стояв на порозі, стояв у своїй розкішній шубі, стояв, лаково поблискуючи на сонці голомозою маківкою. Танталь, яка йшла поруч із мною, спіткнулася.

Чорно Та Скоро широко посміхався. Трохи божевільні очі його так і сяяли від задоволення:

— Ну нарешті… Радий бачити всіх вас при доброму здоров’ї, особливо тебе, Ретане… Заходьте, пані Солль. А ви, добродії, дивіться самі, можете ввійти, а можете зачекати, тільки врахуйте, що всередині холодніше…

Випускники Егерта Солля напиндючились, як один, щільним кільцем оточили Танталь і затупотіли чоботями по ґанку.

— Не треба називати мене пані Солль.

Ми сиділи в кімнаті з дзеркалами. Чорно Та Скоро статечно розсівся в кріслі; придивившись, я з подивом відзначив, що погорда ця — навмисна, та й веселість пану магу дається над силу.

Виглядав він кепсько. Начебто постарів на кілька років: очі запали, а шкіра пожовкла і мала нездоровий відтінок. Пан маг зле почувався — але виказувати не бажав.

Озброєні молоді люди очікували за дверима, готові вже за першого поклику Танталь прийти на допомогу.

— Не треба величати мене пані Солль, — сухо повторила жінка. — Зовіть краще просто Танталь.

— Як хочете, — Чорно посміхнувся. — За родом своїх занять… я звик називати речі згідно з їхньою суттю, а не зовнішньою формою. Згідно з суттю — як мені називати дружину людини, що…

— Не треба, — обірвала його Танталь. Я здивовано покосував на неї. Залізний стрижень якийсь, а не жінка.

— Йтиметься не про мене, — Танталь ледь розтискала губи. — Можете повірити, у своєму житті мені магів теж стрічати доводилося… Пан Рекотарс, — мене аж пересмикнуло від презирства, що вчувалося в її голосі, — повідомив нам, що дружина його, Алана, перебуває у вас. Це правда?

— Так, — негайно відгукнувся Чорно й відразу запитав із цікавістю: — А яких це ви магів стрічали в житті?

— Де Алана? — голос Танталь скаконув, наче білка. Чонотакс підвівся. Дивовижно, як таке громіздке волохате чудовисько примудрялося рухатися з такою легкістю.

Реакція в Танталь була та іще. Вона теж підхопилася — я й рота не встиг розтулити, а вони вже стояли посеред кімнати, один навпроти одного.

— Алана жива й здорова, — Чорно нависав над жінкою, як заросла лісом гора. — Ви дарма повірили Ретано, котрий понарозповідав про мене жахів і гидоти… А ось ця річ, — рука його потяглася до Танталь, до того місця, де ховалася під її плащем срібна шпилька, — звідки?

Танталь мимоволі відсахнулася, прикриваючи шпильку долонею.

— Алано! — погукав Чонотакс, обернувшись чомусь до скрижанілого вікна.

Він стояв до мене спиною. Спокуса кинутися на нього ззаду була настільки великою, що я закусив губу; короткий кинджал під лопатку — яка магія встигне цьому протидіяти?!

У роду Рекотарсів негідників не було. Шахраюваті слуги були… ошуканці, гм… але негідників не було. Ніколи.

Нечутно ворухнулися жмуття твердих ниток, що прикрашали стіну; з маленьких потайних дверей виступила Алана, точнісінько така сама, якою я бачив її востаннє: молодша, як на свій вік, зосереджена, скривджена.

Танталь зірвалася з місця.

Не встиг я подумати, що все це, можливо, пастка, чаклунська мара, як Танталь уже стискала в обіймах мою надто юну дружиноньку, а та слабко пручалася, і, зачарований цим видовищем, я не відразу відчув, що мене тримають за лікоть.

Чорно Та Скоро стояв поруч. На ворсі його розкішної шуби поблискували іскорки паморозі; пан маг усе ще посміхався, але обличчя його залишалося жовчно-блідим, нездоровим.

— Ретане, з приводу Вироку — не переймайся. Усе зроблю, як обіцяв… Де ви взяли цю штуку? Ту, котра в неї на платті?

— Це спадщина Легіара, — пошепотів я потрісканими губами.

— Невже? — зачудувався Чонотакс. — Тоді зрозуміло… Бери дівчисько й вертайся додому. Мені треба поговорити з нею… з Танталь. Їй буде цікаво.

Я мовчав.

— Ти хочеш про щось запитати?

Я облизав губи. Скривився від болю.

— Ретане, я обов’язково зроблю, що обіцяв. Але й ти серця на мене не тримай. Гаразд?

— Добре, — сказав я глухо. Клята слабкість.

* * *

Служниця, охкаючи, скип’ятила води; я сидів поруч із Аланою, дивився на змарніле дитяче личко й катувався докорами сумління.

«А правда, що ви на мені женилися через книгу?»

— Я люблю тебе, — бурмотів я, наче шарманка. — Я люблю тебе, ти моя дружина, я нікому тебе не віддам…

Вона мовчала. Дивилася на мене крізь опущені вії, і погляд її здавався чужим на юному обличчі. Надто дорослий погляд. Навчений. Гіркий; перед нею сидів на краєчку ліжка напівзнайомий, дивний чоловік, доблесть якого полягає винятково в умінні битися й вигравати в шулерів, та ще в шляхетності роду, того самого, що походить від Мага з Магів Дамира… Цей дивний чоловік жалісливо підбирав губи, неприємно гладив її по голові й брехав, брехав, брехав…

Я затнувся. Обірвав лагідне бурмотіння, зняв руку з Аланиного волосся. Випрямився.

«Дорога твоя у багнюку, Ретане…»

Суддя мав рацію. Ось я й у багні. По горло.

Алана дивилася, піднявши опухлі повіки; що він там з нею робив?! У цьому холоді, серед цього жаху скрижанілого будинку, чого він од неї хотів?..

Я заговорив.

Слова вилітали напрочуд легко.

Я розповів їй про Суддю. Про дерев’яний календар, де вітри надувають щоки, де тлусті хмари плачуть намальованими слізьми; про те, що більшу частину днів з довгої дерев’яної низки вже викреслено голкою. Голка легко дряпає лак — раз, і ще один день прожито…

Я розказав, як уперше прийшов до Чонотакса. Як відмовився служити, як шукав гроші, як продавав замок; як прийшов до пана мага знову, як він поставив мені умову, як я вирушив за майбутньою дружиною й, побачивши її вперше, на дорозі, відразу ж зрозумів, що вона волає про допомогу!

А ще про дідка на болоті. Вона слухала, очі її розкривалися усе ширше й ширше, поки вії не торкнулися шкіри.

Я переповів їй усе. Про підземелля, привида й Мага з Магів, котрий виявився спритним слугою. Буде справедливо, якщо вона це знатиме. По-чесному.

— Ти хочеш, щоб я тебе пожаліла? — запитала вона по тому, як добрих десять хвилин минуло в мовчанні.

Я сіпнувся:

— Ні. Я хочу, щоб ти повідала про це Танталь. Можливо, вона звелить своїм хлопцям повісити мене на воротях — тоді ти овдовієш і зможеш… спокійно шукати своє перше кохання.

— Друге, — сказала вона глухо.

— Що? — механічно перепитав я.

— Добряче ти їм відважив, — вона посміхнулася. — Комедіантам… Особливо тому, хазяїнові… У нього був такий слинявий, такий смердючий… рот, — її пересмикнуло. Очі стемніли.

— Не згадуй, — сказав я злякано.

— Добряче ти їм двигонув, — повторила вона мрійливо. — Мені тоді здалося, що ти схожий на Луара. Хоча де там, адже ні крапельки не схожий… То ти вмреш? Першого місяця літа?

— Сьогодні він сказав мені… — я спохмурнів. — Пообіцяв зняти… Вирок. Але я йому однаково не вірю. Він… грається. Як кішка з мишкою.

Аланині брови зійшлися на переніссі:

— У мене була… Маркіза… Така… а потім я побачила, як вона з мишеням… дві години з ним гралася. Ну й… я її розлюбила. А мама сказала — нічого не вдієш, вона ж кішка…

— Що поробиш, він же маг, — процідив я крізь зуби. Алана сіла на ліжку:

— Мій дід теж був магом… Він нікому в житті не заподіяв зла!

— Адже ти його не пам’ятаєш, — нагадав я обережно.

— Зате мама пам’ятає! — заперечила Алана. — І батько…

Вона раптом ослабла. Знову відкинулася на подушки, закусила губу:

— Луар… Ми йшли до Луара. Я вела… Дорога дивна така, чорно, слизько, повнісінько якихось тварюк… Він говорив: шукай дорогу. Ти ж любиш Луара, і він тебе, один він тебе, загалом, і любить…

Вона затнулася. Втягла голову в плечі.

— Хіба тебе не любить батько?! — запитав я обурено.

Вона знову підняла втомлено повіки:

— Він мене боїться.

Я осікся.

— Батько мене, звісно… напевно, любить, — промурмотіла Алана тужно. — Але Луара він любив більше. А з ним таке… Ти знаєш, що Луар — не його син?

Я остаточно втратив мову.

— Це кепська історія, — Алана насупилася. — Мама… коли був Мор… довго розповідати. Мій дід зупинив Мор, а його вороги обвинуватили у всьому маму… Що це вони з дідом чаклунством викликали Мор. Маму… посадили до в’язниці, катували… — Алана сполотніла. — Вони хотіли отримати Амулет Віщуна, але мама їм не віддала. І тоді найголовніший кат… коротше, мама постаралася потім усе забути, але Луар народився… сином того ката. Хіба Луар у цьому винен?!

— Ні, — кинув я через силу. «Ретане, ти хоробра людина, але ти дурник… Оженився на дівчині — й навіть не дізнався до ладу… про її родину. Про брата…»

— Чому ж ти мені раніше не розказала?! — запитав я майже ображено.

Алана невесело посміхнулася:

— А ти чому не розповідав мені… про свого Суддю?

Я відвів очі.

— Його всі любили, — промурмотіла Алана. — А потім, коли стало зрозуміло, чий він син… усі від нього відвернулися. Я була маленька, нічого до пуття не розуміла…

— А мати? — запитав я пошепки.

Алана мовчала. Я подивився на неї й пошкодував, що це питання злетіло з мого язика.

— Мама… Бачиш. Мені б не хотілося… Мама надто любила батька й надто ненавиділа… того ката. Вона занурилася в себе, сховалася… тепер батько вважає, що це він у всьому винен. Може, він де в чому правий…

— Чого він хотів від тебе? — запитав я, стискаючи її руку. — Чонотакс? Навіщо ти була йому потрібна?

— Хіба ти не зрозумів? — вона здивувалася. — Я вела його туди, де зараз Луар… До Переддвер’я. Туди, де раніше були Двері Світобудови, де тепер стоїть мій брат, на сторожі, з Амулетом Віщуна…

Я судомно потер скроню. Таке враження, що Алана цитує по пам’яті книгу власного діда. І цитата звучить, як пишномовна маячня.

— І привела? — запитав я з нервовим смішком. Вона підняла на мене серйозні очі:

— Ні. Ми довго блукали… Цей, Чонотакс, зовсім знесилився.

— Невже? — мені пригадалося жовчно-бліде, пристаріле лице пана мага.

— Так, — Алана кивнула. — Я теж… це як нескінченний сон, коли хочеш прокинутися — і не можеш. Мені здавалося, що я чую… голос… Луар мене кличе… — вона здригнулася. — Але річ у тім, що там темно. І все переплутано, як у клубку ниток… Чорно пояснив, що я недостатньо… пам’ятаю Луара. Недостатньо до нього прив’язана… і тому ниточка постійно рветься…

— Як ти його назвала? — запитав я машинально.

— Чорно, — вона зітхнула. — Він сам себе так величає. Він мерзне… Йому дуже холодно.

— Палив би грубку, — буркнув я зло.

— Тоді я образилася, — повідомила Алана байдуже. — І крикнула йому, що не йому судити, як саме я люблю свого брата… А він додав, що зустріч із тобою…

Вона криво посміхнулася й замовкла.

— До чого тут зустріч зі мною? — вирік я через силу.

Вона вже не дивилася на мене. Повернулася до стінки, заплющила очі:

— Дай мені поспати. Я вперше за весь це час… зігрілася.

У кабінеті я витяг зі скрині свою Грамоту. Документ, що супроводжував мене в мандрівках, реліквію, гордість.

Ні, нічого не змінилося. Підлога — ось вона, під ногами, стеля над головою… Це мій замок, а там, на кухні, злословлять мої слуги… Я — Ретанаар Рекотарс…

Я звів погляд. Зустрівся очима з портретом Мага з Магів Дамира.

Я — славний нащадок пройдисвіта-лакея.

Узяти в Ітера лопату. Врочисто поховати Грамоту, зарити на пагорбі й поставити зверху надгробок…

І я зібрався влаштовувати похорон — але, не доходячи до дверей, зупинився.

Надто скидається на театр. На дешевий балаган.

І потім — що, як замок доведеться-таки продати? Із Грамотою — воно дорожче вийде…

Я сидів за величезним письмовим столом і жовчно сміявся крізь сльози. Придумував кпин за кпином — щоб спопелити себе вщент, щоб назавжди покінчити з нещасним пихатим Рекотарсом, щоб…

Щоб жодна собака в цілому світі не насмілилася звинуватити мій родовід у найдрібнішій ваді.

Увечері Танталь не повернулася. Знемагаючи від тривоги, я хотів уже сам їхати до хатини на пагорбі — коли прискакав Ітер у супроводі трійці Соллевих годованців. Посланці зажадали гарячої їжі й теплих ковдр — для пані Танталь і дюжини її охоронців. Ітер стогнав і сплескував руками: замку загрожувала повна руйнація, спустошення й хаос.

— Що там? — обережно запитав я набурмосеного, суворого Ітера.

Якийсь час він роздумував, чи варто відповідати. Потім буркнув, дивлячись убік:

— Бесідують.

Посланці вийшли з багажем ковдр і їжі. Дивлячись їм услід, я намагався уявити собі, про що можуть розмовляти чарівник і колишня комедіантка — особливо якщо бесіда триває дванадцяту годину поспіль…

Ранок видався сірим, темним, затягнутим сутінками. Танталь повернулася близько полудня, коли я вже не знаходив собі місця; в супроводі вірної сторожі й зі срібною шпилькою, що зухвало поблискувала на комірі плаща.

З неприйнятною для Рекотарсів поквапливістю я вискочив їм назустріч. Танталь привітала мене — доволі стримано, однак я відразу зрозумів, що Чонотакс Оро мене не виказав. Не розповів про справжнє підґрунтя мого одруження, тож зухи-охоронці не вішатимуть мене на воротях. Уже непогано.

Алана спала — очевидно, похід до Дверей не минув для неї намарне. Моя дружина була настільки слабкою, що прокинулася тільки на півгодини й лише заради двох ложок бульйону; Танталь посиділа в її кімнаті, поправила ковдру й вийшла у відведений їй покій — цим гучним словом позначалася велика, занедбана кімната з плямами цвілі на стінах, димним каміном і гніздами павуків. Але що робити, якщо весь замок такий?..

Вихованці полковника Солля розбили у вітальні справжнісінький військовий табір; я не заперечував. Мені взагалі тепер не з руки заперечувати — тільки помовкувати й смиренно чекати, чи не покличе пані Танталь до себе для розмови.

Пані Танталь мертвим сном проспала до глибокої ночі, я вже збирався теж вмощуватися, коли Ітер, як зазвичай останніми днями збентежений і переляканий, постукав до мене в кімнату зі звісткою, що пані хочуть мене бачити.

Танталь сиділа перед каміном. Скляний холод Чонотаксового будинку знесилив не тільки Алану, Танталь простягала руки до вогню, і на обличчі її завмерло дике страждання вкупі з не менш дикою радістю.

— Холодно, — промурмотіла вона замість вітання.

— Він не любить вогню, — підтвердив я похмуро.

— Як Алана? — Танталь дивилася у вогонь. Не чекаючи на запрошення, я підсунув стілець, сів поруч і теж простяг руки до вогню:

— Що саме ви хочете почути? Як вона почувається — або як закінчилася їх із Чонотаксом прогулянка до Переддвер’я Світобудови?

Танталь повільно повернула голову. Половина її обличчя була при цьому освітлена вогнем каміна, а друга — схована за холодною печаттю напівмороку, що панував у кімнаті. І дивно світилися очі: одне здавалося темним, друге, звернене до каміна — пломенистим.

— Як скінчилася їхня прогулянка, я знаю… Алана здорова?

— В основному, — відгукнувся я, заворожений відблиском вогню в глибині її уважного ока.

— Чого ти так дивишся?! — запитала вона гнівно.

Я з жалем відвернувся.

Напевно, вона була гарною акторкою. Хоча уявити її на одному возі з брудними комедіантами якось… не вистачало уяви.

До речі, коли це ми встигли перейти на «ти»?..

— Панові магові потрібен Амулет Віщуна, — Танталь стражденно скривилася. — Якби не Амулет, ніхто б не катував пані Торію в підвалах суду… Якби не Амулет, ми з Луаром зараз жили б спокійнісінько в компанії п’ятьох діток… А тепер Амулет знадобився йому… Чонотаксу Оро.

Вуста Танталь вимовили ім’я пана мага з незрозумілою гіркотою.

— Якщо те, що він задумав, є нездійсненна авантюра… — почав я обережно.

— Ні, — Танталь здригнулася. — Він може.

— Кепсько, — промурмотів я, сам до кінця не розуміючи, чому журюся.

— Що мені робити? — запитала Танталь пошепки. І тепер уже я здригнувся — колись вона не говорила зі мною так. У голосі її були сьогодні сум’яття й справжня розгубленість. Вона говорила начебто сама з собою, вагаючись, борючись зі спокусою попросити поради.

— Танталь… — почав я ще обережніше. — Ти… ви впевнені, що Переддвер’я… дійсно існує, що це не образ, метафора…

— Мій чоловік десять років стереже метафору, — сказала вона з неприємною усмішкою.

Аргумент виявився настільки вагомим, що я надовго замовк.

— Хотілося б мені зрозуміти… — бурмотіла Танталь, ніби й забувши про мою присутність. — Як трапилося… Він надто багато… знає. Він надто багато…

— Він же маг, — сказав я крізь зуби.

Танталь глянула на мене майже гордовито:

— Маг — це не пояснення всього на світі. Маги не настільки могутні, як приписує їм поголос.

— Не сказав би, — промурмотів я, дивлячись у вогонь.

— Я прив’язана до Луара, — сказала вона пошепки. — У прямому… сенсі. Тепер… він показав мені… цю ниточку. Вже лише за це я маю бути… вдячна…

— Вдячна Чонотаксу Оро? — здивувався я. Кімната за нашими спинами потопала в темряві.

Вогонь у каміні скулився й згорнувся клубком — чи мені привиділося?

— Чорно, — вимовила моя співбесідниця начебто через силу. — Ну так, тепер… він сам себе так називає. Він впустив у себе… У ньому сидить якась…

Вона затнулася, і зависла пауза. Танталь методично кусала губи; я раптом піймав себе на недоречній думці: це ж бо що, Вирок якогось Судді для Чорно взагалі не робота — так, дріб’язок, і говорити нема про що…

А може, піти та впасти перед негідником навколішки? Нагадати давню обіцянку? Поблагати, поплакати — він, імовірно, тільки того й чекає?..

Якщо він не розкрив Танталь мою маленьку таємницю… випадково — або роблячи мені послугу?

За спиною в Танталь горів вогонь. Чорний жіночий силует на тлі маленького пожарища.

— Скажіть, шановний Рекотарсе… А навіщо ви оженилися на Алані?

Ось воно. Ось.

— Я люблю її, — вимовив я повільно.

Вогненне око Танталь примружилося:

— А що ви тоді казали… «де були ваші очі, коли ви віддавали за мене Алану»?

— Маячня, — кинув я коротко. — Очевидно, я марив.

— А по-моєму, ви брешете, — сказала вона, зітхаючи.

— Терпіти не можу образ, — обурився я, але якось мляво й ненатурально.

Танталь стиснула губи:

— По-вашому, їй добре? З вами? У цьому замку?

— Буде добре, — огризнувся я непевно.

Танталь зітхнула:

— Звідси, Рекотарсе, треба йти. Швидко. Я піду сама — і не залишу тут Алану.

Знову запала тиша.

— Куди? — запитав я нарешті.

— До Егерта, — промурмотіла вона люто. — Бігти. Поки Чорно слабкий…

— Слабкий?

Ось тепер вона глянула на мене, як на дурника:

— Після спроби проникнути в Переддвер’я… Звичайний маг просто надірвався б… Чонотакс зараз далеко не на піку форми.

От воно що…

— І звідки ви все знаєте? — буркнув я крізь зуби.

Губи її презирливо здригнулися:

— Кожен, кому хоч раз у житті спало на думку прочитати щось по історії магії…

Саме собою малося на увазі, що в питаннях магії я цілковитий профан.

Я простяг руки до вогню.

Той, хто живе в будинку на горбку, раз уже не дотримав обіцянки. Він обманював мене, і неодноразово; як повірити, що, допоможи я йому знову, він проробить зі мною те саме, що вчинив із Кліві Млинарятком?

Я згадав розталий клинок фамільної шпаги, жмуття вогню в руках Чонотакса й залізні ланцюги в підземеллі власного замку. «Не зв’язуйся з магами, з жодними…»

Радий би.

Можливо, Танталь права навіть більше, ніж мені здалося спочатку — звідси справді треба йти…

А з другого боку, втікати від Чонотакса значить відмовитися від надії. Я скільки завгодно можу тішити себе запевненнями, що «час є» і «світ великий» — але, р-рогата доля, таке враження, що в цілісінькому світі ніхто, крім Чорно, не візьметься мені допомогти.

— Незабаром він піддужчає й не дасть нам піти, — нервово повідомила Танталь. — Поки принаймні у нас є шанс.

Мені залишилося півроку. Надто мало, щоб прожити життя… Але, може, досить, щоб піднятися на горбок, упасти навколішки…

— Ви вагаєтеся? — прямо запитала Танталь, і очі в неї були — дві крижинки.

— Ні, — сказав я неохоче. — Я не вагаюся… Їдьмо.

Розділ дев’ятий

Увесь наступний день над замком висіла, описуючи кола, самотня чорна ворона.

Ворон в окрузі повнісінько — але саме цю мені хотілося чомусь пристрелити. Дістати хоча б із лука; я з провокаційним наміром заявив плечистому Агену, що ніхто з його хлопців, звісно ж, не зуміє збити мішень на льоту. Аген презирливо відкопилив губу — але потім я бачив, як то один, то другий учень Солля піднімається на стіну, озброєний хто луком, хто арбалетом, а хто й важким пороховим самострілом. Ворона, втім, кружляла, як і раніше.

Дванадцять супутників-охоронців на чолі з плечистим Агеном готували караван до від’їзду. Крім екіпажа, на якому Танталь прибула в замок, у похід готували й мою власну карету — чудову на вигляд, зате стару всередині, оздоблену гербами, але не пристосовану для зимових подорожей.

Передбачалося, що ми вирушимо в дорогу всі разом — щойно Аген доповість про готовність; я, чесно кажучи, від самого початку очікував, що все піде навскіс. Алана дотепер майже не вставала з ліжка — перебувала в апатії, багато спала, а довідавшись про від’їзд, просто відвернулася до стіни. Танталь, кусаючи губи, замкнулася з нею для роз’яснювальної бесіди; я був цілковито впевнений, що моя маленька таємниця, у пориві відвертості довірена дружині, стане відома Танталь і різко змінить усі плани. Танталь, найімовірніше, плюне мені у вухо й подасться геть разом з Аланою і магічною шпилькою, мені тільки й залишиться, що звітуватися перед розлюченим Чорно…

Розмова двох посестер тривала майже годину, а опісля Алана повеселіла, змахнула сонне заціпеніння, без примх погодилася їхати; Танталь теж перебувала в гарному настрої, і, заглядаючи їй в обличчя, я зрозумів майже з жахом, що моя юна дружина так нічого їй і не розповіла.

— Ми ж повернемося сюди? — запитала Алана за півгодини, коли ми вдвох стояли на стіні, проводжаючи за обрій червоне холодне сонце. — Ти ж не можеш відмовитися… він обіцяв звільнити тебе від Вироку. Хіба можна відмовитися від його допомоги?

Я спохмурнів.

Сьогодні вранці я усамітнився зі своїм дерев’яним календарем і викреслив усі ці метушливо прожиті дні; дні в пошуках Алани. Дні, проведені в підвалі, у ланцюгах, і безліч інших, не настільки примітних, але однаково вже прожитих, згаяних, усе…

Алана похитнулася; я злякано підтримав її під лікоть. Вона вийшла на свіже повітря вперше за останній тиждень, не дивно, що в неї паморочилося в голові після подорожі в Переддвер’я. «Звичайний маг» надірвався б. А п’ятнадцятирічне дівчисько?!

Напад ненависті до Чорно змусив мене судомно зціпити зуби. Аланина слабкість, Аланина блідість; мені навіч уявилася картинка: Чорно з єхидною усмішечкою вкладає безвольне тіло моєї дружини, вкладає, наче місток через ущелину, преспокійно ступає їй на спину, іде по плечах, по голові…

— Чого ти так дивишся? — слабко посміхнулася Алана.

— Він використав тебе, — сказав я глухо.

Її пересмикнуло; я злякався знову, швидко обійняв її за плечі:

— Що з тобою?!

— Використав, — промовила вона через силу. — Мерзенне слово. Вони його теж… говорили… комедіанти.

Я пригорнув Алану до себе. Тужно глянув на сонце, що вже налягло на обрій своїм червонястим черевом. Так злобливо глянув, наче це сонце було в усьому винне.

— Алано… Більше тебе ніхто не образить. Ніколи в житті. Я клянуся…

Налетів холодний вітер, змусив мене вдавитися клятвою й болісно закашлятися.

Як там говорила про Чорно Та Скоро та бабуся-чаклунка? «У нього не те що совісті — дрібки совісті катма»? У мене, виходить, теж нема ані дрібки. Що це за клятви — після всього, що Алана про мене знає?!

— Ми повернемося потім? — уперто перепитала моя дружина.

— Алано, — буркнув я хрипко. — А чому ти не сказала… Танталь… чому не розповіла… правду?

Вітер налетів знову; завтра теж буде вітер, і, можливо, зі снігом. Як ми лишень поїдемо — за такої погоди?

Алана судомно зітхнула. Вчепилась у мій рукав:

— У мене паморочиться голова… Мені б лягти, напевно… Ходімо.

На другий день племінник Ітера приніс приголомшливу, на його думку, звістку: до села прийшли комедіанти! Два візки, увечері дадуть виставу в дворі трактиру, а якщо багато грошей назбирають — то й на завтра залишаться…

— Убога трупа, — посміхнулася Танталь у відповідь на звістку. — Всі заможніші зиму в містах зимують… це ж треба — у морози швендяти!

Я промовчав.

Два візки…

Я не вірив у збіги, але вірив у долю.

Можна було б прихопити із собою дванадцять годованців Солля — довідавшись, у чому річ, вони допомогли б мені з радістю… Але я відкинув думку про чужу допомогу. Минулого разу мені вистачило однієї шпаги — тепер же я ще й при владі: наскільки б не збіднів рід, а прав моїх тутешнього володаря ніхто поки не скасовував…

— Про що ви думаєте? — запитала Танталь занепокоєно.

Алана спала. Останнім часом вона майже постійно спить, і це подобається мені чимраз менше… «Використав. Мерзенне слово»…

— Ретане… Що трапилося?!

Імовірно, на обличчі моєму проступила надміру хижа усмішка. Хтива у своїй жорстокості. Привезти мерзотників до замку…

— Піду подивитися виступ, — мій голос скидався більше на бекання ягняти. — Люблю… театр. Усією душею.

Танталь насупилася:

— Ретане… Ти… ви сказилися, по-вашому, це ті самі?!

Я щасливо посміхнувся.

— Я піду з вами, — сказала вона жорстко. — Я й Аген, ми…

Імовірно, вираз мого лиця був значно красномовніший за слова, а тому Танталь не закінчила фразу. Затнулася; промурмотіла миролюбно:

— Добре. Я сама… можна?

— Знаю, що ви теж любите театр, — сказав я ще ніжніше. Простісінько тобі пробекав.

Ми з’явилися у селищі за годину до майбутнього заходу; підготовка до спектаклю була саме в розпалі. Два візки стояли впритул, один, без пологу й з опущеними бортами, перетворився вже на підмостки. Високий, доладно складений чоловік неквапом забивав цвяхи, збираючись, очевидно, навішувати завісу; він стояв до нас спиною — я сам відчув, як хижо роздуваються мої ніздрі. Це був той, комедіант-бастард, котрий вправно поводився з ножем. Той, хто бив тишком-нишком…

Решти видно не було, але з другого візка виразно долинали голоси; я зиркнув на Танталь. Моя супутниця була на диво зосереджена, начебто їй треба було знайти відповідь на складне запитання і від цього залежало життя.

Я стис губи. Важкою ходою володаря рушив до візків, і перші роззяви, котрі потроху заповнювали двір, метнулись хто куди. Напевно, я виглядав ефектно.

Бастард усе бив і бив молотком, не підозрюючи, які чорні хмари насідають цієї миті на його гарну голову. Танталь — я чув — поспішала слідом за мною; одним рухом я скочив на підмостки, віз гойднулася, працьовитий комедіант нарешті відволікся від свого заняття, здригнувся й обернувся.

Доля приготувала мені неприємний сюрприз. Це був не бастард; гарненький чоловічок років двадцяти п’яти, чорноволосий, з манірним обличчям розпещеного дамського улюбленця, в нього просто на чолі написано — «комедіант»…

Я зціпив зуби. Під пологом другого візка вовтузилися тіні; мені дуже не хотілося вірити в помилку, тому я вискалився:

— Де хазяїн? Хутко!

Комедіант звик, очевидно, до несподіваних з’яв усіляких там самодурів. Слово «влада» не було для нього порожнім звуком, а тому він поспішно вдав уклін і навіть манірно махнув молотком — наче капелюхом:

— Там, шляхетний пане, у візку… Ми лиш смиренні комедіанти. Ми справно платимо податі…

Я відіпхнув його — зрештою його не було серед Аланиних кривдників — і грубо рвонув фіранку, що прикривала вхід під розмальований полог.

Затріщала, розриваючись, тканина. Охнула за моєю спиною Танталь — як, невже й вона скочила на підмостки? Без сторонньої допомоги?

Тут було темно й задушливо, пахло потом і, здається, пудрою; звискнула, прикриваючись, якась напівгола дамочка, я хижо обернувся до неї, очікуючи побачити млосну красуню, котра не так давно запрошувала мене на виставу.

Мене схопили за плече:

— Перепрошую! Та хто вам дав право сюди вриватися?!

Я обернувся.

Ні, я ніколи його не бачив. Це не він, це не його я мріяв піймати й затягти до замку; навіть напівморок, навіть намальовані на обличчі зморшки не могли збити мене з пантелику. Це не він.

— Зараз поясню, хто дав мені право! — гаркнув я, уже не стримуючи злості. Комедіанти уявлялися мені ошуканцями, насмішниками, котрі свідомо вирішили наді мною познущатися. Здається, та дівка в темному куточку вже хіхікає: що, шляхетний пане, помилився?!

— Зараз я поясню, — прогарчав я, задихаючись від густого запаху гриму. — Хто головний? До мене!

Здається, хтось схлипнув.

— Я, — коротко кинув загримований під старого чолов’яга. Насправді йому було років сорок з хвостиком.

Збуджено гуділа юрба. Зусібіч збігалися нові цікаві — напевно, ніяка вистава не привертає увагу так, як справжня бійка. Справжнє приниження. Справжнє насильство, без гри.

— Чим ми провинилися, пане?

При денному світлі грим на обличчі проводиря здавався потворною маскою.

Я ще не знав, чим вони завинили. Напевно тим, що комедіанти; всі комедіанти однакові, те, що трапилося з Аланою, могло бути й з іншою дівчинкою, і під цим самим, надірваним мною пологом…

— Пане, в нас є грамота… що дозволяє грати… у містах і селищах… ми платимо податки, ми…

— Баріане, — мовили за моїм плечем. Начебто незнайомий голос; і тільки через секунду я зрозумів, що говорить Танталь.

Чолов’яга здригнувся. Насилу відірвав погляд від мого обличчя й зиркнув мені за спину.

— Баріане, — повторила Танталь із якимось чи то смішком, чи то схлипнувши. — Привіт.

Вкрите гримом лице на кілька митей закам’яніло. Потім я побачив, як підведені білим очі розширюються, явно збираючись вилізти з орбіт:

— Ти?!

Ночували комедіанти вже в замку. Танталь накупила в селищі провізії; дванадцять її охоронців невдоволено супилися, розглядаючи візки і їхніх мешканців.

Танталь і той, кого вона називала Баріаном, допізна сиділи у великому залі перед каміном; решта членів трупи примостилися на матрацах, милостиво виданих Ітером, час від часу хтось із них прокидався, піднімався на лікті, намагаючись зметикувати, куди потрапив; потім, переконавшись, що всі сплять, із блаженною посмішкою вмощувався назад.

— А справи… ну, сама бачиш. З фарсів граємо тільки «Рогатого чоловіка», і то… — Баріан, недбало відмитий від гриму, сумно посміхнувся.

— Муха виріс… І я ж у цій ролі… не Майстер Фло. І Дінка, — він озирнувся на дамочку, яка солодко дрімала на своєму матраці, й закінчив пошепки: — І Дінка — не ти. Тож…

Я наблизився, намагаючись ступати якнайтихіше, але Баріан однаково здригнувся. Він боявся мене; моя поява з громами та блискавками, з лайкою й обриванням пологу не минула просто так. Бродяче безправне життя привчило його боятися кожного, хто хоч на трішки сильніший. Правило, що оберігає маленьке життя комедіанта…

— Сядьте, Ретане, — сказала Танталь, не дивлячись на мене. — Ось, із цією людиною… ми проїхали… не важливо, скільки. Скільки років, скільки доріг… Може, і я б зараз…

Вона дивилася у вогонь і була не схожа на саму себе, бо виразне обличчя її за одну мить втратило всю свою твердість. На очі раз по раз набігали сльози — вже чим-чим, а сентиментальністю Танталь не вирізнялася ніколи…

І все-таки уявити її у візку… у компанії хоч би цього Баріана…

— Я піду спати, — перепрошуючим тоном промурмотів комедіант. Моя присутність його гнітила; Танталь, не дивлячись, піймала друга за руку:

— Сиди…

Він зітхнув:

— Дінка… ми її на комедійні ролі брали, а підросла — дивимося, героїня… І добре, бо Гезіна на той час уже заміж вийшла… Ти сміятимешся, Танталь — за крамаря!..

Він помовчав. Посовався, мерзлякувато повів плечима:

— Ні, я піду, мабуть… Панові Рекотарсу… дяка за гостинність, але ж панові нецікаво слухати, про що це я тут патякаю…

— Якщо панові нецікаво — пан піде, — холодно повідомила Танталь. Мене пересмикнуло — все це, звісно, зворушливо, але Танталь переходить межі пристойності. Всякому панібратству існує чітка межа…

Я розвернувся й почвалав геть — усім своїм виглядом показуючи, що балаканина комедіанта й комедіантки не може мене образити. На порозі зали з’явився захеканий Ітер:

— Пане Ретано… Там… пані Алана… начебто марить.

…Вона лежала, скинувши ковдри, збивши в купу простирадла, яскраве світло падало їй на обличчя, але Алана не прокинулася. Вії були щільно стулені, блідий рот скривився, начебто в припадку; я сів поруч, схопив її руку, безпорадно озирнувся, не знаючи, чим допомогти.

— Не треба, — бурмотіла вона крізь зуби. — Там… трясовина… не тре… не треба!..

До самого ранку моя дружина металася, жахне марево повільно вгризалося у її свідомість.

І до ранку я ніяк не міг її розбудити.

Ми вирушили в дорогу на світанку. На перехресті шляхи наші розійшлися — візки комедіантів звернули праворуч, а екіпаж Соллів і карета з гербом Рекотарсів у супроводі ескорту з дюжини вершників, неспішно потяглися прямо.

Обидва каравани квапилися чимшвидше відійти від пагорба з холодним будинком без коминів на даху. Малося на увазі, що пан Чонотакс Оро не всевидющий, так воно, схоже, й було, бо чорна ворона, що невідступно переслідувала карети Рекотарсів-Соллів, залишила без жодної уваги візки мандрвної трупи.

…Витівка була навіжена. Але витівка та була улюбленим дітищем колишньої комедіантки; вперше вислухавши її, я розсміявся Танталь в обличчя. Але, на мій подив, Алана, якій після ночі кошмарів начебто покращало, ніяк не відреагувала на перспективу нової «прогулянки з комедіантами». І це було дивно — здавалося б, сам вигляд комедіантських візків повинен викликати в неї нудоту. Тож або Алана вже забула про потрясіння, або…

Або апатія, що охопила її останніми днями, перейшла в нову, більш глибоку фазу. Алані просто було байдуже.

Ніхто з нас не знав доконечно, чи зможемо ми обдурити Чонотакса і як далеко сягає на даний момент його магічна влада. Танталь стверджувала, що саме абсурдність витівки додає їй певного сенсу — можливо, ослаблий Чорно загубить наш слід, і заради однієї цієї можливості варто ненадовго пожертвувати комфортом…

Який вже там у дорозі комфорт. Серед зими… Такої пори не подорожують. Хіба лишень втечею рятуються.

Переконати учнів Солля, що вони повинні конвоювати дві порожні карети, було справою цілковито безнадійною. Я так і не довідався до кінця, що саме говорила їм Танталь, які в неї віднайшлися аргументи; зрештою мені було запропоновано заприсягтися перед дванадцятьма шмаркачами, що ані волосини не впаде з голів пані Алани й пані Танталь. У такій клятві було щось принизливе; спочатку я затявся, але потім — нічого робити — заприсягнувся…

Лиш за багато днів по тому ми довідалися, що Танталь виявилася багато в чому права. Караван у супроводі Соллевих учнів безнадійно застряг у заметах вже на перший же день подорожі. Ні звідси, ні звідти налетіла, перепинивши дорогу, сніжна буря, і на постоялому дворі відразу з’ясувалося, що обидва екіпажі фатально ушкоджені й рухатися далі не можуть. А вже чи дав маху Чонотакс Оро, чи від самого початку грався з нами, як кішка з мишкою, — так і не випало нагоди довідатися…

Підготовка до від’їзду відбувалася наче в тумані чи в грі; я ніяк не міг повірити, що з дня на день ми рушимо в дорогу у компанії комедіантів. Зрештою мій бідний розум знайшов спосіб захисту: я занурився у процес щиро й з головою. Якщо фіглі-міглі — то з розмахом.

Я чіплявся до Баріана, випитуючи, яку він мені запропонує роль; бідака від самого початку боявся мене, а тепер і зовсім почав сахатися. Я запропонував Танталь розучити кілька пісень на два голоси — вона криво посміхалася, сумніваючись, очевидно, у моїх вокальних здібностях. Я просив Алану розучити зі мною кілька модних танців — Алана мовчала й не посміхалася. Затія зовсім не здавалося їй смішною…

І ось тепер Баріан крокував поряд із візком, і Баріан був задоволений. Я сам спостерігав кутиком ока сцену, коли Танталь вкладала в його руку важкенький мішечок, а проводир трупи, червоний і якийсь переляканий, відмовлявся.

— Ти ж візок хотів продавати! — обурилася нарешті Танталь. — Ти ж… що, за чужу мене маєш?!

Після цього Баріану нічого не залишалося, окрім як взяти гроші, й ось тепер він крокував радісний, смакуючи, очевидно, ситний обід і теплий нічліг.

Дорога була торована. Коні рухалися розміренимкроком, але, оскільки ресори обох візків давно наказали довго жити, термосило немилосердно. Мені з незвички здавалося, що з мене от-от витрусить душу, я поривався зіскочити й піти пішки поруч із Баріаном — Танталь чіпко втримувала мене за рукав.

Після полудня попереду закуріло димками селище, я знав його, і мене могли тут упізнати, а тому мені було запропоновано сидіти у візку й не вистромляти носа. Довготелесий красень, котрий мав непідходяще прізвисько Муха, і тлустий добродушний дідок з обличчям театрального лиходія прудко приготували підмостки; героїня-Дінка витягла зі скринь купу костюмів, а Баріан тим часом ходив туди-сюди і закликав глядачів. Цікавих назбиралося не так вже й багато, але й не дуже мало; дівка витягла лютню, і вистава почалася.

Я сидів у кутку візка, що зробився раптом страшенно тісним, і дивився спектакль зі зворотного боку. Комедіанти бігали сюди; дамочка, яка щойно знемагала на сцені від любові до красеня-Мухи, через секунду навкарачки підлазила під завісу й подавала комусь дерев’яний меч. Тлустий дідок зображав лиходія, та так правдиво, що публіка ойкала; я бачив, як Баріан щось пояснює Танталь, як та, закусивши губу, приймає з його рук жерсть й обмотану ганчіркою палицю, як, напружено стежачи за виставою через діру в завісі, раптом б’є по листу щосили — на сцені хтось тужно волає, а Танталь втирає найспражнісінький піт з чола… Комедіанти теж змокли, як коні, дарма що з усіх ротів валила від холоду біла пара.

Потім оголосили «Фарс про рогатого чоловіка»; відразу вся трупа гарячково переодяглася переді мною, Баріан нап’ялив перуку, взяв перо й стос паперів і побіг на сцену, а я, роззявивши рота, спостерігав, як дамочка мостить поверх власного бюста ще й ганчір’яний, накладний; якоїсь миті я згадав про делікатність і відвів очі — саме для того, щоб побачити, як красень Муха зосереджено прилаштовує попереду в штанях величезну мерзлу морквину…

Так, шляхетним панам не годилося б подорожувати з комедіантами. Я порадів, що Алана не бачить усього цього, що вона залишилася стояти серед публіки — теж, зізнатися, не місце для дружини Ретанаара Рекотарса…

Мені раптом страшенно захотілося натягнути на голову лису перуку. Припудрити носа, наклеїти вуса й явитися перед глядацькі очі — ото здивувалася б дамочка з накладними грудьми! Фіглярити, р-рогата доля, то зі свистом…

О, так. Мене б освистали.

Фарс закінчився, я так і не зрозумів, у чому там була річ, але публіка сміялася, і монети на тарілку кидала — не надто багато, на постоялий двір для всієї орави й не вистачило б, мабуть. Я згадав той обурений, здавлений крик Танталь: «Що, за чужу мене маєш?!» І побрязкування монет у мішечку…

А от як вони, цікаво, викручуються, коли не трапляється дорогою багатої Танталь? Треба ж іще їсти та коней годувати… Та податі платити, не дарма вони так налякалися, коли я увірвався до їхнього візка…

Я мимоволі підвів очі. Обірваний полог був акуратно пришитий на місце.

Комедіанти повернулися зі сцени спітнілі, незважаючи на мороз, зате із червоними вухами й носами, у кульках зваляної пудри; сіли на скрині уздовж стін, мовчки перечікуючи, поки розійдеться юрба. А може, просто відпочиваючи.

Танталь залишилася зовні. Я чув, як вона про щось півголосом запитує Алану — і та відповідає, теж півголосом, байдуже…

— Годі сидіти, — тужно кинув Баріан. — За роботу…

Усі зарухалися; жінка зі звичною безсоромністю взялася стягувати підбите ватою плаття, лиходій-дідок сунув за щоку шматок хліба, а ставний красень Муха вивудив зі штанів морквину, і, задумливо її оглянувши, повідомив проводиреві:

— Засихає реквізит уже. Зів’яв… Треба б новенький.

Заночували на постоялому дворі. Скнара Баріан найняв усього дві маленькі кімнати, одну віддали нам з Аланою і Танталь, в другій розташувалися комедіанти, всі вчотирьох, включно з жінкою. Втім, жодних фривольних думок на цей рахунок не виникало — в кімнатах стояв такий холод, що нікому й на думку не спало зняти хоча б рукавички.

Алана заснула, вкрита десятком ковдр. Я спустився в обідню залу, де було тепло, і примостився покуняти у кріслі біля каміна, благо мої мандрівки навчили мене спокійно ставитися до такого способу нічлігу. Я задрімав майже відразу, і притишені голоси за одним зі столиків природно вплелися в мій сон.

Мені снилася фіранка, підшита зверху товстими білими нитками; я прилаштовував у штанях морквину і ніяк не міг приладнати, але ж з хвилини на хвилину ввійде Алана, це наша перша шлюбна ніч, і під ліжком, поряд із нічним горщиком, лежить книга «Про магів», моє придане… «Чому ж ти мовчиш, — бубонить над вухом глухуватий голос Чонотакса Оро, — якщо ти бачиш… погано… скажи… якщо ти не чужа…»

«Що, за чужу мене маєш?!» — гірко запитує Алана, а я стою перед нею з морквиною в руці, й мені нічого відповісти.

«Десять років… десять років… десять років…»

«Ні. Уже ні. Не можу, Баріане, вибач… Не можу…»

Я — блоха всередині замшевого мішечка. Холодна рука з довгими білими пальцями обмацує шви, намагаючись знайти мене; я втискаюсь у куток, але твердий жовтуватий ніготь шукає старанніше, зараз він знайде мене, і від думки, що буде потім, я провалююся в темряву без верху й низу…

Я відроблю, Чонотаксе. Я зроблю все, що накажеш… тільки…

З темряви пильно зирять шпилькові оченята Судді. Провертається, гублячи дні, дерев’яний дитячий календарик.

На другий день я підійшов до Танталь і, ховаючи очі, попросив шпильку назад.

Вона здивувалася. Можливо, й подумала, що я злякався, — але шпильку, похитнувшись, таки віддала.

У мене не було можливості виправдатися. Пояснити, що не страх перед Чонотаксом мене мучить — спокуса…

Не хотілося вірити, що це народжується усередині мене. Простіше списати на мару, на Чорно, що звіддалік ламає мою волю…

Це було — непереборне бажання повернутися назад і плазувати перед магом на череві.

Життя в комедіантів, слід зазначити, не мед. Тяглися назад засніжені поля, на обрії то піднімалася, то опадала темна крайка лісу. У ліс Баріан в’їжджати не наважувався — побоювався вовків і розбійників, і навіть найпрезирливіша з моїх усмішок не могла підштовхнути обережного проводиря до цього подвигу. Танталь крокувала поряд із візком і мовчала — гарячкове збудження, що охопило її від самого початку подорожі, змінилося пригніченим, жовчним настроєм. Баріан чимчикував поруч — і чомусь ховав від неї очі.

Робити було абсолютно нічого; комедіанти зміняли один одного на облучку, я показував Алані сліди на снігу й відразу придумував фантастичні історії про власні битви з вовками й розбійниками. Алана слухала, блідо всміхаючись; якось я попросив довірити мені віжки — і продемонстрував остовпілим комедіантам уміння правувати візком, щоправда, передня вісь мало не лопнула, а Баріан, хоч і не наважився мені дорікнути, але все-таки був жахливо лютий…

У селищі Міжрічки призначено було зустріч із дванадцятьма охоронцями Танталь. Напоневірявшись у візку, я з нетерпінням очікував моменту, коли можна буде пересісти до зручної карети й торувати шлях, як і личить аристократові. Ми прочекали в Міжрічках день і другий, але ніхто в околиці ані чутки не чував ні про два екіпажі з гербами, ні про дюжину молодих вершників.

— Зима, — сказав я, намагаючись зігнати з обличчя Танталь маску напруженого очікування. — Мало що могло трапитися…

— У мене таке відчуття, — відгукнулася вона пошепки, — що я підставила їх під неприємність. Підсунула замість себе.

— Чонотакс уже здогадався… про наш маскарад?

— Звідки я знаю? — вона зірвалася з несподіваною злістю. — Він що, записочки мені шле поштовими голубами?

— Вибач, — мовив я смиренно, хоч вибачатися, на мій погляд, не було за що.

Минуло ще два дні, чекати далі не було сенсу; Баріан анітрошки не засмутився, довідавшись, що шляхетні добродії збираються продовжити свій шлях з комедіантами. На відміну від мене, Баріан навіть був задоволений; Танталь, перемінивши гнів на ласку, сподобилась мене підбадьорити:

— А що нам заважає ось так дістатися до самого міста? Кращого прикриття не буває, Ретане. Якщо Чонотакс до цього нас не вистежив — далі йому буде все важче й важче…

— А якщо вистежив? — запитав я жовчно.

Вона знизала плечима:

— Маги не всесильні… Чи нам сидіти склавши руки, бо від Чорно однаково не втечеш?

Я спохмурнів.

— Нам і треба лишень одне — добратися до Егерта, — вела далі Танталь, сама себе підбадьорюючи, — Егерт знайде… вихід.

Жінки непослідовні. Танталь не вірила у всемогутність пана мага — зате вірила, очевидно, у всевладдя полковника Солля. Я не став її розчаровувати. І навіть знизувати плечима не став.

У дорозі з комедіантами минув іще тиждень; моє життя тануло, як затиснута в кулаці бурулька, а дерев’яний календар за пазухою тиснув, заважав і не давав заснути. В одному селищі трупу освистали — юрба залишилася незадоволеною, і Баріану з товаришам довелося спішно збирати підмостки під градом замерзлого лайна, що летить із усіх боків.

— Що, грали погано? — в’їдливо запитав я, коли ясної зимової ночі ми зупинилися серед поля й розпалили велике багаття.

Проводир комедіантів опустив плечі; я ну просто-таки бачив, як кортить йому нагрубіянити, але він стримує зухвалі слова, наче ланцюгового пса.

— Юрбі цікавіше шпурлятися лайном. — сказала, нечутно підійшовши Танталь. — Їй хоч на голові стій…

Баріан засмучено глянув на неї — але промовчав; потім я чув, як, відвівши Танталь подалі, він у чомусь переконує її, спішно й палко. Обличчя Танталь я не роздивився — вона стояла до мене впівоберта.

На другий день перед початком вистави я поспішив забратися подалі, і, блукаючи вздовж спустілої вулиці, слухав, як волає героїня, що згоряє від любові, як громом гуркоче жерсть і падає зі сміху юрба. Хтось на сцені ніяк не міг висмикнути з піхов традиційно іржаву шпагу; схоже, що сьогодні трупу Баріана не освищуть. Може, навіть грошей дадуть — на хліб…

— Не подобається? Кепська п’єса?

Танталь стояла в затінку величезної голої тополі. У півмороку я не бачив її обличчя — але голос був сухий, непривітний, твердий.

— Так ми за півроку не доїдемо, — промурмотів я, дивлячись убік. — Може, нам досить… ламати комедію… ти як хочеш, а я б найняв карету. Поки ще залишилися якісь гроші…

— Чонотакс нас вистежує, — сказала вона безнадійно.

Я спіткнувся й ступнув у глибокий замет; сніг подався, і я провалився вище колін.

— Записочки поштовими голубами? — кпини були явно зайвими, але я не втримався.

— Майже, — вона облизала губи. — Ти не відчуваєш, напевно, тому що в тебе шпилька… А я ось…

Неприємний холодок, що ворухнувся в моїй душі, був значно лютіший за найлютіший з морозів.

— Візьми, — сказав я швидко, не даючи собі часу на роздуми. А клята шпилька, як на зло, зачепилася за манжету й не бажала відколюватися.

Танталь помовчала, покрутила шпильку в пальцях. Зітхнула, відвела комір плаща, приколола дрібничку на плаття:

— Вибач… я потім… тобі віддам. Потім.

Цілісіньку ніч я не спав, крутився на твердій підстилці, слухаючи неспокійне Аланине дихання; я почувався голим. Пам’ятав, як рука Чорно Та Скоро дотяглася до мене із замшевого мішечка, і як мінялася погода, ведучи мене до певної мети; я боявся, що цього разу Чонотакс Оро з’явиться до мене в сні.

Але він не з’явився.

Увесь наступний день Баріан і Танталь згаяли, усамітнившись на другому візку. Я крокував поруч — і розрізняв окремі слова, що долинали крізь наглухо запнутий полог; бесіда була дивною. Танталь то скрипіла не своїм якимсь, надсадно-бабським голосом, то переходила на роздратоване бурмотіння. Те саме відбувалося й із Баріаном; складалося враження, що у візку розмовляють не двоє, а четверо різних чоловіків, пара нормальних і пара божевільних.

Надвечір караван добрів до хутора, а тамтешні жителі, скупі й підозріливі, жодних вистав не бажали. Ми тяглися від двору до двору, Баріан виходив на переговори з хазяями, і, виявивши незвичайний дипломатичний талант, таки розмістив нас на нічліг на чиємусь сіннику. Господиня, яка прихистила нас, романтична, очевидно, вдова, до ночі слухала серенади, що їх з хрипотою у голосі тяг Баріан під супровід старої лютні; решта, радіючи перепочинку, поспішили заритися в сіно.

Я відшукав у темряві Аланину руку.

Останніми днями між нами встановилися ще більш дивні, ніж зазвичай, стосунки; якби не божевілля денної їзди, вечірніх вистав і холодних ночей покотом — можливо, вони переросли б у справжню прихильність, природну між подружжям. Знову-таки, якби не дикість нашої подорожі, я, можливо, серйозніше поставився б і до Аланиної блідості, й до запалих очей, і до неспокійного нічного дихання; не знаю, що вона бачила на півдорозі до Переддвер’я, але тупий шок — спадщина «прогулянки» — ніяк не хотів минати.

Зараз, піймавши в темряві худу, якусь зовсім нещасну руку, я відчув присутність власної совісті. Совість стала за спиною й поклала долоню на плече.

— Алано…

Я сам не чув свого голосу. Тонка рука в моїй долоні здригнулася.

— Алано… моя…

Я перебирав її пальці, начебто бахрому, поки в улоговинках маленької крижаної долоні потроху не виступив піт.

— Алано… дівчинко… ти…

М’яко перекотившись, я опинився так близько, як годиться лиш чоловікові. Угвинтився під ковдру, наче кріт; худе тіло моєї дружини викликало не так пристрасть, як бажання приголубити й нагодувати.

— Ой, — сказала Алана, і я щокою відчув тепло її подиху. — Ой, ні… Мені увесь час здається, що він тут. Що він на нас дивиться.

Я ледве стримав стогін. Змертвілою рукою погладив маленьку холодну ручку й з нечутним зітханням відкотився геть.

Увесь наступний день ми з Аланою дивилися в різні боки; дорога пішла погана, комедіантам раз у раз доводилося виштовхувати візка з ям і вибоїн, усі йшли пішки, навіть Алана — і тільки Баріан з Танталь продовжували, завісившись пологом, дивну свою розмову. Комедіантка з ролями героїнь ішла поряд із візком, ризикуючи потрапити під колесо, і, витягнувши шию, прислухалася до голосів, що знову й знову повторювали той самий діалог; кілька разів, якщо мені не зраджував слух, Танталь вилаялася, та так, що позаздрив би кожен матрос. Муха й товстун-лиходій багатозначно переглянулися.

Ще вдень проминули невелике селище, а потім хутір, швидко темніло, небо затягло хмарами, вітер пробирався, здається, під самі ребра. Коні ледве переставляли ноги, а Баріан сварився на ставного красеня Муху. Усім потроху ставало зрозуміло, що, як не знайдеться хоч хлівчика серед поля — трупі мерзнути й гинути; товстун Фантин бурмотів, начебто виправдовуючись, що повинне тут бути селище, і чималеньке, він цю дорогу пам’ятає, не замело ж, справді, снігом по самі димарі…

Алана пригорнулася до мене, і я відчув, що вона тремтить. Краще б вона залишалася в апатії: розпач і страх — зовсім не ті почуття, заради яких варто зраджувати спокійну байдужість. Як би там не було, але за допомогою Алана кинулася до чоловіка, а за важких часів саме чоловік зобов’язаний бути мужнім, як статуя.

Я взяв її на руки. Починалася хурделиця; зціпивши зуби, я уявив собі Чонотакса Оро, що сидить у чотирьох стінах і слухає виття вітру за вікном. Диригує цим вітром…

Тієї самої миті, як я впевнився в магічному походженні неприємності, що звалилася на нас, — цієї самої миті селище опинилося просто перед нашими носами, вигулькнувши з-під снігу нечастими вогнями, піднявши білі скати дахів, відгукнувшись собачим гавкотом.

У всіх одразу ж покращав настрій; не сподіваючись зібрати публіку в таку негоду, Баріан повернув прямо до постоялого двору, і, ввалившись із морозу в тепло, ми приголомшені були гуркотом, дзенькотом посуду й утробним реготом із трьох десятків горлянок.

Розполохуючи постояльців і слуг, у трактирі бенкетували місцевий князьок з озброєним почтом. Молодці були всі як один червонопикі, відчайдушні й уже добряче п’яні; поява комедіантів викликала новий напад веселощів, сам князьок, худий молокосос у шовках і оксамиті, виліз з-за столу, щоб ближче роздивитися новоприбуле диво. Баріан злякався.

Я бачив, як смикається жилка на його скроні, як нервово здригаються губи, тоді як він спокійним рівним голосом пояснює молокососові, що так, це трупа бродячих комедіантів, так, щоб веселити народ, так, але сьогодні спектаклю не буде — заметіль…

Князьок гупнув кулаком по столі. Напрочуд міцний був кулачище — тільки стільниця жалібно ойкнула; п’яний молокосос прагнув розваг. Просто зараз. Не сходячи з цього місця. Баріан сполотнів сильніше. За спиною в нього щільною групкою стояли похмурий Муха, лиховісний Фантин, перелякана героїня Дінка, Алана в низько насунутому каптурі й, притулившись до неї — Танталь; я механічно потягнувся за шпагою — і піймав порожнечу. Комедіанти зброї не носять.

Тепер князьок посміхалася; посмішка в нього була мерзенна, але він обіцяв «панам блазням» випивку, вечерю й гроші. Якщо тільки молодцям — промовистий погляд на виводок шибеників — вистава припаде по душі…

Власне кажучи, всього то й діла було — захопити князька й приставити до худого горла його, молокососа, власну шпагу. І чекати, поки червонопикі кинуть зброю…

Якщо лишень вони зметикують, що треба кинути. Якщо лишень їхні п’яні голови здатні правильно оцінити ситуацію; можливо, хтось із них і сам би князька підрізав — випала би тільки можливість…

А тут, між іншим, Танталь і Алана. І я заприсягся оберігати кожну волосину з їхніх голів… Далебі, як придалася клятва.

Баріан ковтнув слину. Обвів поглядом регочучі п’яні пики, обернувся до своїх; я бачив, як звузилися у відповідь на його погляд темні очі Танталь.

— Добродії, нам необхідні приготування, — сказав Баріан хрипко, з надмірною метушливістю в голосі. — Якщо ви бажаєте… виставу… то нам треба звільнити он той куток. Всі столи — сюди… Там буде сцена…

Червонопиким не хотілося тягати столи, але окрик молокососа зробив свою справу; збуджено гуркочучи меблями, кидаючи стільці й лякаючи цим бідаку-хазяїна, ці майбутні глядачі радісно смакували обіцяне видовище. В основному їх цікавило, чи будуть голі баби, й од їхніх поглядів на Алану й Танталь, мені ставало тоскно.

Користуючись метушнею, я сходив до візків і прихопив свій кинджал. Нап’ясти шпагу — нарватися на скандал, ходити без зброї — цілковита дурість. Кинджал сховався під одягом; прикусивши губу, я чекав, як розгортатимуться події.

Муха квапливо навісив у кутку завісу; Баріан і Фантин з натужним кректанням перетягли до загороди скриню. Героїня Дінка нервувала, перебираючи костюми; публіка пила, горланила, вимагала поквапитися й вкривала підлогу хитромудрим візерунком плювків.

Мені не можна було залишатися за фіранкою — там і без того тісно; Алана, скорчившись, сиділа в кутку, але їй виходити назовні було просто небезпечно. Танталь дивилася, як гарячково переодягаються Фантин і Муха, і губи її чомусь ворушилися; я встиг піймати розпачливий погляд Баріана, звернений у простір. Баріан передчував провал, я теж його передчував, і кинджал здавався мені просто іграшкою. Можливо, я й переб’ю тридцять п’яних шибеників — але по тому захистити Алану буде нікому.

І, уже запинаючи за собою фіранку, я встиг почути здавлений шепіт Танталь:

— Давай!!!

Я сів біля стінки, на край столу. Від глядачів несло перегаром, потім і кіньми; мене добродушно ляснули по плечу й запитали, а чого це я не фіглярничаю разом з усіма. Я багатозначно підморгнув: всьому, мовляв, свій час…

— Фарс про Тріра-простака! — оголосив Муха. Хтось плеснув у долоні, хтось на когось цитьнув, у відносній тиші з-за фіранки вибрався Баріан з ватяним животом і нарочито дурнуватою пикою. Злякано дзвякнула лютня.

Баріан заспівав про те, що він, Трір, вертається з ярмарку, де вдало продав корову, за приспів у пісеньки було побрязкування монет у кишені. Шибеники гмикали; за пісенькою йшов немудрий танець, хтось із шибеників пожбурив у Баріана обгризеною кісткою — але той, на щастя, ухилився.

Глядачі пожвавішали. Все, подумав я, холонучи. Подальша вистава перейде у гру «Ану ж бо вціль». Ось уже кілька рук виловили в тарілках кожна по кістці, бідний Баріан, зараз почнеться…

З-за фіранки вигулькнула згорблена баба — у низько насунутому на обличчя каптурі, з сивими патлами, що вибилися з-під плаща; я роззявив рота. Я точно пам’ятав, що ніякої баби за фіранкою не було!

Червонопикі, хоча й були добряче п’яні, але теж про це пам’ятали; хтось здивовано гикнув.

Стара пробіглася сюди-туди, як би виглядаючи Баріана й усе ніяк не наважуючись підійти; приголомшений, я дивився, як вона метушиться й присідає. Повадки в бабусі були такі природні й разом з тим такі кумедні, що харцизяки, роздумавши шпурлятися кістками, притихли й захіхікали; я гарячково розмірковував, хто ховається під плащем. «Фарс про Тріра-простачка» за моєї пам’яті не грали; героїня Дінка на роль баби аж ніяк не годилася. Муха був вищий на зріст і ширший у плечах, а Фантин…

Стара заговорила.

У неї був надтріснутий, вкрадливий голосок запеклої старечої стерви. Вона явно зібралася надурити бідного Тріра — а до цього часу я повірив, що лицедія Баріана дійсно так звуть. Вона здавалася втіленням усіх на світі шахраїв — нахаба, мерзотниця, ошуканка. Вона спершу висміяла Тріра, підбиваючи його похвалитися виторгом, а потім узялася рахувати гроші, та так, що всім одразу стало ясно — Трір-простак загинув і пропав.

— Надурили тебе, лоху! Достеменно надурили, ти кажеш, десять, а тут вісім усього, глянь-но!

Простак зацьковано кліпав віями. Баба пересипала гроші з однієї долоні Тріра в другу, загинала його пальці, під кожен підкладаючи по монетці, і грошиків було вже п’ять; шибайголови зачаровано притихли. Не щодня зустрічаєшся з таким майстерним, таким талановитим шахрайством.

— Чотири, — видихнув Трір, тупо дивлячись на вміст власної жмені. Затято потер очі рукавом, витріщився знову. Мені в житті не доводилося зустрічати більш кумедної пики.

— Та де ж чотири, коли три монетки всього! Порахуй гарненько, тюхтію!

Не зводячи з шахрайки очей, простак судомно обмацував усі свої кишені — монети, начебто знущаючись із нього, тарганами розповзлися по одязі; баба зберігала холоднокровність. Вона, схоже, і сама співчувала невдачливому Тріру.

Першим зареготав той самий телепень, яких ляскав мене по плечу. Сміх його був гідним фарсу — з якимось поросячим повискуванням наприкінці кожної рулади. Хлопець виступив солістом, бо, зачувши цей сміх, червонопикі заглушили його утробним хоровим іржанням, бабі довелося зробити паузу й підвищити голос — але навіть її пронизливий фальцет насилу пробивав завісу реготу:

— Е-е, хлопче, та у тебе дірка в кишені! Дивися, всього одна монетка й залишилася!

На очах у Баріана-Тріра виступили справжнісінькі сльози.

За всю свою історію постоялий двір не знав, не бачив нічого подібного. Тридцять дебоширів цілковито втратили над собою владу — вони іржали, падаючи зі стільців, князьок-молокосос тримався за живіт, обличчя його було небезпечного багряного відтінку, бо йому ніяк не вдавалося дихнути як слід. Сміявся хазяїн, сміялися осмілілі слуги, реготав конюх, падали від сміху постояльці, котрі вистромилися заради такої оказії зі своїх щілин. Трір-простак ридав, шарячи рукою в спустілому гаманці, а стара пританцьовувала навколо, і я сидів як пень, тому що нарешті зрозумів, хто це. Хто ховається під плащем із сивими патлами.

Слідом за «Тріром-простаком» пішов «Фарс про рогатого чоловіка»; я не здивувався, коли замість Дінки в ролі невірної дружини опинилася та-таки Танталь. Навіть Муха, чиї штани випинала незмінна морквина, відсунутий був десь на задній план; червоновиді валилися на підлогу, в калюжі густого вина, і вогники свічок трясли від іржання численних глоток.

Здавалося, Танталь взяла за мету довести глядачів до істерики. Я дивився широко розплющеними очима й ніяк не міг зрозуміти, де та межа між грубим фарсом з його захованою в штанях морквиною — і отрутним глузуванням, глузуванням мало не з усього світу, розпачливим, відчайдушним і злим. Граючи із залом, Танталь двічі або тричі подивилася мені прямо в очі; тим часом знесилені від сміху шибайголови потяглися до вина, і хазяїн поспіхом наповнив нові глечики замість розбитих.

Через деякий час обідня зала нагадувала поле бою — стільки неживих тіл валялося тут і там серед уламків і темно-червоних калюж. Баріан перебирав струни лютні; комедіанти потихеньку збирали реквізит, змотували тканини й збирали в скриню костюми. Хазяїн провів нас до дальньої кімнати — однієї на всіх, холодної й тісної, бо всі кращі апартаменти дісталися, природно, князьку з його шибениками.

Героїня на ймення Дінка ховала очі. Кусала губи, втягувала голову в плечі, кидала у бік Танталь відверто ображені, відверто заздрісні погляди. Алана вперше за багато днів здавалася веселою; Муха й Фантин зморились до напівпритомності, а Баріан не випускав руку Танталь. Так і ходив за нею, наче прив’язаний.

— Ти…

Вийшовши до темного коридору, він щось говорив їй півголосом, і я розбирав лиш окремі слова, але здогадувався, про що йдеться; Танталь відповідала з нервовим смішком, я розчув одну тільки фразу:

— На куражі… на куражі звичайному, ось і все…

Знизу якийсь час долинали самотні п’яні вигуки, потім усе заспокоїлося. Муха й Фантин уже сопіли на матрацах у кутку, Дінка схлипнула голосніше, ніж зазвичай, — за що отримала роздратований погляд Баріана:

— Замовч…

Я посидів коло сплячої Алани — а потім здригнувся, начебто від штовхана. Сам не знаю, що за передчуття мене підхльоснуло.

Я встав. Залишивши позаду сонне дихання натомлених комедіантів, обережно вибрався в коридор; у дальньому кінці його надсадно сопіли й начебто навіть похропували. Хтось затискав когось у кутку, я розібрав спершу бурмотіння, а потім лункий звук ляпасу; відразу по тому п’яну тишу прорізав надсадний, лиховісний шепіт:

— Ти-и… знаєш, що тепер з тобою буде? Ти-и знаєш? Ти підняла руку на князя, брудна комедіантко, ти ще благатимеш мене, щоб тобі відрубали одну тільки руку! Ти-и…

Я підійшов і взяв його за плече. Зненацька крутнувшись, він хотів був вирватися — але зустрів гостре вістря мого кинджала; князі зазвичай не рівня комедіантам, але сталева ріжуча крайка біля самого кадика привела шмаркача до тями й навіть протверезила.

— Ти знаєш, що тепер із тобою буде? — запитав я вкрадливо.

— Ретане… — ледве чутно видихнула Танталь.

— Іменем Мага з Магів Даміра, — я провів кинджалом, залишаючи на шкірі молокососа неглибокий поріз, — я перетворю тебе на жабу. На огидну зелену тварючку, а твій почет стане роєм мух, і я змушу тебе ковтнути їх за раз усіх тридцять, і черевце твоє лопне від переїдання, ти, хто посмів доторкнутися до зачарованої принцеси!

Молокосос гикнув. Спробував покликати на допомогу, але горло не слухалося його.

— Ім’ям Мага з Магів, — сказав я таким страшним голосом, що моя власна кров заледве не схолонула в жилах. — Хай буде так!

І двигонув його головою об поруччя.

Хлопчиськові багато не треба було — він сповз на підлогу, як порожній міх, Танталь боляче вчепилась у мій лікоть.

— Скотина з скотин малолітня, — промурмотів я крізь зуби. — А ти — чому ти не поруч із усіма?! Що, якби…

— Всі принади комедіантства одним заходом, — промовила Танталь, і голос її дивно крижанів. — Оплески… сміх… ляпас… Ретане. Я шукала… внизу… шпильку.

Я мало не спіткнувся об нерухоме тіло князька:

— Що?!

— Я загубила шпильку, — сказала вона, тепер уже явно зі слізьми в голосі. — Я переодягалася… Я шукала в скрині, але там точно немає…

— Ти не знайшла її?!

— Ретане…

Не кажучи ні слова, я взяв її за лікоть і заштовхнув до спільної кімнати, у сонне посопуюче царство. Потім повернувся, підняв за комір безтямне тіло князька й стяг по сходах униз; його шибайголови валялися хто де, і я насилу здолав бажання витягти їх у двір і розкидати по заметах. Щоб уранці трактирник зміг оплакати природну й безболісну погибель славних воїнів на чолі з князем…

Я озирнувся, зручніше перехопив неживе тіло, виволік його превелебність у двір. Ніч зустріла мене крижаним вітром; у всякому разі, у теплом хліві молокососові не грозить перетворитися на бурульку. Гній захистить від холоду ліпше за будь-яку перину.

Я залишив його зв’язаним, із кляпом у роті, у мовчазному товаристві худоби. Вимив снігом руки, у сінях ретельно обтрусився, щоб не наслідити; потім, озброївшись канделябром, обнишпорив усю обідню залу, щілина за щілиною.

Потворної срібної шпильки, подарунка мого прадіда Даміра, не було ніде. Як жаба язиком злизала.

Здоровий глузд вимагав, щоб ми забралися звідси якомога раніше. Баріан квапився; яким же був його подив, коли я навідріз відмовився їхати. Що він із трупою може йти хоч світ за очі — а я, зі мною дружина й Танталь не зробимо звідси ані кроку. Поки не відшукаємо одну загублену, але дуже цінну річ.

Проводир комедіантів вирішив, що я збожеволів. Дінка тихцем раділа, що, можливо, випала нагода позбутися конкурентки-Танталь; Муха здивовано знизував плечима, а лиходій-Фантин по-телячому кліпав віями. Ні скрегіт зубів, ні люті погляди, ні навіть прямі докори не змусили мене змінити рішення, Алана дивувалася, але мовчала. Танталь кусала губи, чуючи за собою вину.

Тим часом проспавшись, дебошири виявили, що юний володар їх згинув без сліду, і розгубилися. І коли молодчики вже готові були оскаженіти від злості, віднайшлися свідки, котрі бачили, як серед ночі його превелебність князь вийшли у двір, скочили в сідло, і навіть воріт відчиняти не стали — так через занесену снігом огорожу і гайнули. Заметіль благополучно замела всі сліди; парубійки чухали потилиці й про всяк випадок обшукали будинок. Танталь нервувала, зрідка кидаючи на мене запитливі погляди; ймовірно, їй хотілося б знати, чи не задушив я нахабного молокососа й чи не закопав у заметі. Решта нічого не знали про нічну подію — однак обстановка складалася така, що Баріан, не дивлячись на мене, звелів Мусі виводити зі стайні коней.

На щастя, у своїх пошуках молодчики не здогадалися обнишпорити хлів; я щиро сподівався, що велебний підліток живий і не захлинувся в гноєві. Інша річ, працівник, котрий дивився за худобою, будь-якої секунди міг виявити бранця, і важко припустити, чим би така знахідка обернулося.

Нарешті, всім на втіху, князівський почт, усі як один, скочили на коней і надовго чи ні, але позбавили постоялий двір від своєї присутності. Хазяїн зітхнув з полегшенням; я розумів, що заспокоївся він передчасно, і тому не став витрачати намарне ні секунди.

Як тільки за клопітними гостями зачинилися ворота, я явився до хазяїна й офіційним голосом зажадав зібрати в обідньому залі всіх слуг і служниць, які перебували там під час вистави, а також одразу після цього. Хазяїн спочатку здивувався, чому це комедіант сміє говорити з ним таким приказним тоном; я пограв жовнами й ненароком показав прикриту плащем шпагу. Хазяїн задумався; я навис над ним, наче скеля — благо, бідака був на голову нижчим за мене — і повідомив якомога вкрадливіше:

— Ви помилилися, люб’язний. Я не комедіант.

Цей аргумент вирішив справу на мою користь, хазяїн насупився й гукнув прислугу. Виявляється, в обідньому залі прибирало троє слуг — вертке дівчисько в кокетливому фартуху, товстунка з дурним обличчям й ще одна незугарна стара дівка з обвислим носом.

— У чому річ, пане? — запитав хазяїн, грізно зиркаючи на підлеглих. — Ви виявили пропажу? Хтось украв що-небудь?

— Тут був один предмет, — я пильно розглядав звернені до мене обличчя трьох жінок. — Срібна річ, що дісталася мені від шляхетного прадіда… Можливо, вона впала на підлогу. Можливо, хтось із вас підібрав її й, не знаючи, кому вона належить, взяв собі… Я не ображаюся. Лише наполегливо прошу повернути її. Ціна в неї копійчана, але для мене це — пам’ять про предка.

Хазяїн гмикнув і почухав бороду. Товстунка знизала плечем, стара дівка важко зітхнула, дівчисько з відвертою нудьгою дивилося в стелю.

— Та ж, — обережно почав хазяїн, — любий пане, тут учора таке було… Хтось із цих… зі шляхетних панів гостей міг винести. Сп’яну, нічого не розібравши… А коли ні — то віником змели, стільки мотлоху тут було, змели й на купу… Може, у сміттєвій ямі пошукайте?

Якщо в питанні й було глузування — то глибоко приховане; я подумав з жахом, що трактирник, можливо, має рацію. Невже доведеться вигрібати смітник?!

«А от Танталь примушу», — вирішив я зі злості. Теж мені… велика акторка. Роздратування відразу минуло, змінившись докорами сумління; я почухав підборіддя, по черзі заглядаючи в очі всім трьом:

— Отже, панянки? Річ примітна, просто так би не зникла, велика, срібна…

— Ви ж казали, що ціни в ній гріш, — фиркнуло дівчисько. — Тепер виявляється, що вона велика…

— А я ще доплачу, — сказав я м’яко. — Хто поверне мені — доплачу золотими монетами… Згадайте, га?

Тлуста пані знову повела плечем. Стара діва кліпнула:

— Хазяїне… Робота ж бо стоїть… потім із нас же спитаєте…

Трактирник насупився:

— Пане, е-е-е… Ніхто, значить, не бачив і не знає. Може, гості винесли, може, у щілину завалилася… Пошукали б… ми крутійок не тримаємо, у нас все чесно, ніхто з гостей не скаржився… тож вибачайте, шляхетний пане.

І наказовим жестом відправив служниць по робочих місцях.

Я підняв очі; згори, зі сходів, за дійством спостерігала бліда Танталь.

Час не стояв на місці; назрівав конфлікт — Баріан не міг більше чекати, тоді як я не збирався рушати з місця, поки не знайдеться подарунок Дамира. Слід зазначити, щогодини надій на це залишалося менше й менше; у хліві вовтузився й мукав крізь кляп князьок, який явно не звик до такого перебігу подій. Танталь катувалася, а Баріан, уже не ховаючись, тяг її із собою, і я його цілком розумів.

— Їдьте, — сказав я, коли червонощокий з морозу Муха доповів, що «можна їхати». — За Алану не турбуйся. Я її чоловік.

Танталь мовчала. Щоки її вкрилися нерівними червоними плямами.

Невідомо, чим би закінчилася справа — якби цієї самої хвилини хазяїн не вирішив провести ревізію… ні, не в хліві. У блискучому після прибирання обідньому залі. Трапилося так, що, провівши пальцем по одному зі столів, він вляпався в невідмитий шар жиру; ми з Танталь стояли на сходовому майданчику й обоє здригнулися від пронизливого вереску:

— Мі-ірра! Кі-інда!

У зал вбігли дві служниці — дівчисько й товстуля, обидві перелякані, а може, вони вдавали переляк; хазяїн здіймав над головою вимащений палець, наче це був каральний жезл:

— Це-е-е що таке? Це-е хто прибирав, я питаю?!

Служниці перезирнулися; хазяїн схопив вільною рукою товстулю за комір і тицьнув носом у стільницю, добряче так, товстуля ойкнула й, відскочивши, жалібно запхинькала:

— Це не я… це Міра…

— Це-е-е що таке?! — знову заревів трактирник і схопив за комір вертку Міру. Отут воно й трапилося.

Дівчисько, звичне, видно, до таких виховних процедур, сама ступила крок до столу, очікуючи, поки її тицьнуть пикою; навіть нагнулася, ніби продовжуючи рух хазяїна — і лиш тоді виявила, що ніхто її не тримає. Рука хазяїна зісковзнула з її коміра, так і не встигнувши покарати.

Трактирник нічого не зрозумів. Розлютився ще дужче й зробив нову спробу — з тим же результатам; Мира кліпала очима, не розуміючи, з якого це дива хазяїн її милує. Товста Кінда переймалася власним забитим носом; поруч зі мною тихенько охнула Танталь.

Я збіг униз, стрибаючи через три сходини. Перш ніж вирячені від подиву очі хазяїна набули нормальної форми, я спіймав Міру за руку й прошипів у перелякане обличчя:

— Віддай. Уб’ю.

Дівчисько безмовно скорилося; рука її пірнула кудись за корсет, і за секунду шпилька Дамира лягла на мою долоню.

— Мерзотниця, — сказав я ніжно.

І тут трактирник отямився. Можливо, мене він не помітив узагалі — у всякому разі, не зрозумів, що відбулося; його власна служниця вперше в житті відмовилася йому підкоритися, і стерпіти це було аж ніяк неможливо. Розлючений, він згріб дівчисько за комір — цього разу успішно, і гепнув об стіл так, що стільниця охнула, а в Міри перехопило подих. На кокетливий фартушок закапала кров з розбитого носа.

— Я т-тебе!..

Імовірно, хазяїн продовжував би екзекуцію, якби моя рука не лягла на його плече. Начебто й недбало лягла — й водночас важко:

— Я не потерплю, щоб у моїй присутності били жінку.

Хазяїн сполотнів, я розвернувся, піднявся до Танталь, яка так і закам’яніла на сходах, і сухо повідомив, дивлячись просто в широко розплющені від побаченого очі:

— Їдьмо!

Погода стояла — як у зимовій казці; вчорашня заметіль вибілила дорогу, сьогоднішнє сонце дробилося на ребрах злежалих сніжинок, грало на гранях дрібних крижаних кристалів так, що боляче було очам. Коням доводилося нелегко; Баріан, Фантин і Муха раз по раз підштовхували то один, то другий візок, і під настрій я допомагав їм теж, вони косували на мене спершу з подивом, а потім і шанобливо: грати на сцені я не вмію, але щодо сили зрівнятися зі мною не міг навіть молодий здоровенний Муха.

— Чим влада відрізняється від сили?

Я говорив упівголоса — не хотілося, аби нашу розмову почула Алана, котра їхала у візку.

Танталь перевела подих — шлях по снігу був для неї не з легких.

— Влада, — промурмотів я, мружачись від сніжного світла. — Хазяїн має владу над служницею. Чонотакс має магічну владу… над нами обома. Певно-таки, від розбійника, який має в наявності саму тільки грубу силу, ця срібна штука не захистить?

Танталь підозріло оглянула придорожні кущі, начебто очікувала, що на підтвердження моїх слів з-за кожної гілочки вигулькне по розбійнику.

— Коли твої хлопці накинулися на мене зі шпагами, — продовжив я свої розмірковування вголос, — у них знов-таки не було влади, тільки сила… Танталь, де сила переходить у владу? Га?

Моя співбесідниця мовчала. Я погладив шпильку, що посіла зручне місце в мене на рукаві.

— Танталь… я розумію, навіщо тобі знадобилася ця пригода. Не стільки сховатися від Чорно, скільки…

Вона так глянула на мене, що я затнувся. Але довго мовчати не став:

— Сама подумай… Чи є хоч якийсь сенс, у тому що ми бредемо ось так… як комедіанти? Мені би не хотілося, щоб Алана…

Ми одночасно озирнулися на візок зі щільно прикритим пологом.

— Це дорога, — сказала Танталь жорстко. — З комедіантами ти їдеш чи сам, у власній кареті… Це зима. У кожному разі… Так, озброєна охорона була б доречна.

Я гмикнув. Хто провчив учора хтивого молокососа? Хто повернув загублену шпильку? «Озброєна охорона»?!

— Як ти думаєш… Чорно нас вистежив? Учорашня, наприклад, заметіль?

— Узимку іноді трапляються й заметілі, — відгукнулася Танталь знехотя. — От якби розцвіла калина — я здивувалася б…

Ми брели величезною рівниною, що вкладена була в кільце обрію. Небо накривало нас синім блискотливим ковпаком.

Розділ десятий

Минув тиждень, і здогад мій, наляканий здогад, яким я не зважувався поділитися навіть із Аланою, перейшов у справдешню надію. Комедіанти тихо дивувалися з моєї безпричинної веселості; я готовий був, здається, навіть вийти на сцену. Щось таке затанцювати або проспівати. Або пройтися з морквиною, як це робив Муха, мені б вдалося не гірше, тим паче, що за час подорожі я встиг запам’ятати не тільки Мушину ходу, але й усі ролі Баріана, Фантина й Дінки.

Танталь, як не просив її проводир, більше на сцену не вийшла. Дінка тихо раділа й старалася щосили; варто наголосити, що й вона була не з поганих актрис, особливо в трагедійних ролях. Я дотепер вірив би, що так працюють усі найкращі комедіантки — якби не той, єдиний, вихід Танталь…

Не знаю, чи була ця зустріч випадковою, чи Чонотакс Оро доклав до цієї випадковості свою довгу руку. Мені так і не випало нагоди про це довідатися, але якось увечері, поки у дворі трактиру готувалася вистава, я, у доброму гуморі, зайшов у тепло й замовив глечик вина.

Служниця, яка подала мою випивку, здавалася нещасною й виснаженою. Уже розплачуючись, я мимоволі глянув їй в обличчя — і не повірив очам. Минуло трохи більше, ніж півроку; жінка, лице котрої виглядало тоді як туге яблуко, скидалася тепер на пом’ятий квашений помідор. Дивно, що вона не впізнала мене відразу; якоїсь миті я злякався, що й сам не менш трагічно змінився за ці півроку — але майже зразу зрозумів, що бідна жінка просто не дивиться в обличчя відвідувачів. Злякано потуплює очі.

— Тисо, — погукав я стиха.

Тиса Матрацниця здригнулася. Зустрілася зі мною очима; сполотніла й закусила губу.

— Несолодко? — запитав я одними губами. Вона відвернулася:

— Та й вам… несолодко, думаю. Про розбійника ж бо чули… що з ним сталося. У нужнику, кажуть, потонув…

— А мені переповідали — у калюжі, — сказав я розчаровано.

Вона схлипнула; мені треба було кілька секунд, аби прийняти рішення.

— Тисо… не пхинькай. Справа є.

За час, що минув після вироку, вона встигла перепробувати безліч занять. Репутація доступної жінки зіграла з нею злий жарт — всі, до кого вона тільки не наймалася, від крамаря до рознощика або м’ясника, вважали себе в праві покористуватися нею, як своєю власністю; тим часом вирок Судді залишався в силі, й ласки будь-якого чоловіка, як і слід було сподіватися, змушували їй страждати. Вона не могла втриматися на жодному місці — кожен новий хазяїн невдовзі виганяв її, тому що, здурівши від болю, вона поводилася з ним недостатньо ніжно. Нарешті, вона прибилася до трактиру побіля дороги — тут усім розпоряджалася грізна господарка, а чоловік її був підкаблучником, слабким, до того ж, і по чоловічій частині.

Тиса жила у відносному достатку — якщо не брати до уваги твердий матрац, убогу їжу й утиски трактирниці; втім, найбільше Тиса страждала саме через свою вимушену доброчесність. Про що мені, як товаришеві по нещастю, і повідала.

Мені вартувало зусиль стримати дрож, що охопив мене. Сьогодні вночі, й не пізніше, я мав остаточно розібратися, де закінчується влада й починається сила. Як там казала свого часу бідна Тиса? «Перевірити, чи є у привидів влада»?

Я розповів їй про могутнього мага, який легко може позбавити вироку Судді, за приклад навів Кліві; очі Матрацниці округлилися, на хвилину набуваючи колишньої блакиті, глибини й наївності. Про те, що Кліві зрештою втрапив на каторгу, я їй розповідати не став; про себе сказав мимохідь, що, звісно, річницю Судної ночі я відсвяткую в компанії друзів, і нічого зі мною не трапиться. Матрацниця вже ковтала сльози, готова благати мене про милість — коли я сам запропонував їй випробування. Чарівник-бо дав мені магічну річ, і вона, цілком можливо,захистить від вироку того, хто її носить; Тиса часто задихала й тремтячим голосом погодилася.

Тим часом трактирниця, незадоволена, вже блискала очима з порога кухні; недбайлива служниця, яка розпатякалася з відвідувачем, втягла голову в плечі й шаснула геть, як мишка. Я судомно стиснув під столом і так намертво стиснуті пальці.

…Природно було б, якби на роль «випробувача» наважився я сам; від однієї думки про це мені ставало зле. Не те, щоб я був настільки педантичний — але Тиса Матрацниця…

Я сидів, понурившись, за столиком, і, вільно чи мимоволі, але в пам’яті зринули всі жінки, котрі викликали коли-небудь мій інтерес. Згадуючи їх одну за одною, я не міг не визнати, що маю гарний смак. Всі, кого я любив, були надзвичайно пікантні.

Побічним ефектом моїх спогадів стала незапланована реакція плоті: я згадав, що ось уже півроку не торкався до жінки.

А разом з тим пліч-о-пліч зі мною подорожує моя законна дружина.

Після вечері Танталь повідомила, ніби недбало:

— Ночуємо по-королівськи. Я змусила Баріана розщедритися. Найняв, уяви, три першокласні кімнати! До речі, я давно хотіла поговорити з Дінкою, мені їй треба дещо… ти бачиш, вона ревнує.

Я чудово розумів, що річ далеко не Дінчиних ревнощах. Танталь хотіла, щоб у нас із дружиною нарешті був гідний нічліг.

Наближалася ніч. Алана давно піднялася в номер, а я все сидів за столиком, і пальці мої нервово смикали срібну шпильку. Постоялий двір притих, і пішла на спочинок грізна хазяйка — коли Тиса, з гарячково палаючими щоками, повідомила мені, що «про все домовлено».

Слава Небу. Бідака не розучилася ще зваблювати чоловіків; дивлячись у її палаючі очі, я на секунду злякався — а якщо не вдасться отримати шпильку назад?! Якщо пощастить, звісно. А що, коли вона відмовиться віддати магічну річ з доброї волі, адже, як ми знаємо, ні владою, ні навіть грубою силою шпильку з носія не зняти…

— А як же в ліжку, куди причепити її? — поцікавилася практична Матрацниця, крутячи в пальцях подарунок Дамира. — Здоровенна ж яка…

— Твої клопоти, — сказав я ласкаво, — врахуй лишень — якщо загубиш, пан маг особисто по неї явиться, тож бережи…

Тиса здригнулася й судомно ковтнула слину.

Алана стояла біля вікна й дивилася на паморозь. Я тихенько погукав її; обличчя, що повернулося до мене, на мить нагадало мені холодну вітальню Чонотаксового дому — той самий дитячий, скривджений вираз…

— Ти чимось засмучена?

Вона похитала головою:

— Ні… Але ось візерунки на склі. Я дивлюся… дивно. Іноді мені здається, що я не в кімнаті стою, а зовні, і заглядаю у вікно, а там…

Вона замовкла.

— Що там? — запитав я, підкидаючи поліна в камін.

— А там дивиться людина, — промурмотіла Алана, не відриваючи погляду від скрижанілих візерунків. — Посміхається… Це Чорно. Він на нас дивиться.

— Дурниці, — відгукнувся я не надто впевнено. — Навіщо тоді весь маскарад? Ми ж далеко від’їхали, дуже далеко, він не дотягнеться…

— Хіба? — сумно здивувалася Алана.

Я згадав, як рука Чорно Та Скоро дотягувалася до мене в самому місті. Щоправда, тоді при мені був підступний замшевий мішечок…

— У нього немає над нами влади, — сказав я так твердо, як тільки міг.

— Нехай Танталь із ним не йде, — попросила Алана жалібно.

Обличчя її вмить збіліло, наче сніг за вікном; насилу відірвавшись від підвіконня, вона втомлено побрела до ліжка, присіла на край, і в відблисках каміна я вгледів вологу на її очах.

— Що ти… Вона не піде. Вона й так не піде, не збирається, але якщо ти хочеш — я їй скажу…

— Нехай не йде, — пальці Алани бгали кутик простирадла. — Нехай… не треба. Там страшно… Мені весь час здається, що я ще не повернулася. Що я там… залишуся…

— Алано, ну що ти!..

Я сів поруч. Обійняв тендітні плечі, погладив сплутане волосся:

— Що ти, ми тебе більше не відпустимо… Туди. І взагалі нікуди, ми будемо разом… Ми…

Вона пахла дитиною. Вона й була дитина, втомлена, налякана, ослабла; ніжно бурмочучи, заспокійливо погладжуючи, я потихеньку знімав із неї одяг, а власна плоть моя рвалася з оковів, била у вуха скаженими поштовхами крові, підхльостувала й квапила, а квапитися аж ніяк не можна…

— Ми будемо разом… завжди… все життя… я… тебе…

Унизу щось зашуміло. Алана миттєво напружилася, прислухаючись; я благав її заспокоїтися й про все забути, коли раптом у двері нашого затишного, для подружжя пристосованого номера грубо загупала чиясь міцна рука.

Так.

Я зціпив зуби, відшукав у кутку шпагу, накинув куртку на голе тіло й підступив до дверей; хто б не був негідник, котрий потривожив нас такої миті — але покарання на нього чекало серйозне.

Кулак гамселив, не перестаючи; Алана прикрилася ковдрою й засмикнула полог. Я ривком розчинив двері.

Вона стояла на порозі зі свічкою в руках, у нічній сорочці, ну справжнісінька тобі примара. Я розкрив був рота — але затнувся.

— А я повірила, — гірко сказала Тиса на прізвисько Матрацниця. — А я… дурна… уже цілковито повірила…

І жбурнула до моїх ніг тьмяний предмет; той тонко дзвякнув. Велику срібну шпильку.

Тисине обличчя перекошене було від болю. Нижня губа спухла, прокушена, і на підборідді червоніли дві криваві доріжки.

…А «випробувачем» був Фантин.

Про пригоду дізналася вся трупа, хоча Фантин розповів тільки Мусі, а той лиш Баріану, а той виключно Танталь, а та одному мені. Як довідалася Дінка — поняття не маю; що ж до Алани, то вона знову впала в апатію, і я гриз губи, проклинаючи геть усе, прагнучи й не вміючи вирвати її з влади потойбічного марева.

За словами Фантина, йому легко вдалося домовитися із симпатичною служницею про взаємні ласки, і цілком безкоштовно; ймовірно, цей товстун з обличчям лиходія не мав успіху в жінок, а тому можлива пригода схвилювала його — він просто виріс у власних очах. Служниця затягла його в кімнату під сходами й була поступлива та мила поки не дійшло до справи — а тут красуню немов підмінили. Палкий цілунок змінився раптом здавленим криком, дамочка почала видиратися, наче дика кішка, і це було тим більш дивно, що ідея нічної пригоди належала, загалом, їй.

Далі всі пішло ще дивніше: поки Фантин, порив якого був грубо відкинутий, намагався зметикувати, у чому річ, дамочка, обсмикавши сорочку, кинулася за двері просто у спідній білизні й бурмотала при цьому такі прокльони, від яких почервонів би і найлайливіший візник. Фантину нічого не залишалося — довелося забратися, поки живий і здоровий; якби все відбувалося влітку, то він припустив би, що велелюбну служницю вкусила комаха з тих, що сповзаються в дім у спеку. Але оскільки надворі зима, а укус звичайної блохи такої реакції на викликає — Фантин не знав що й думати і вирішив про всяк випадок триматися від дамочки подалі. Поки Баріан з Мухою реготали, переказуючи один одному історію любовних походеньок Фантина, мене наздогнала Танталь. Поза її увагою не залишилися ні мій тоскний, просто-таки вбитий стан, ані новий напад апатії в Алани.

— Ретане…

— Сила — це не влада, — промурмотів я втомлено. — А правосуддя що таке? Га? Та влада ж таки?!

Танталь глянула на мене з підозрою:

— До чого тут…

І я раптом згадав із жахом, що нічого не розповідав їй про Суддю. І що Алана змовчала теж.

— Не правосуддя, а Правосуддя, — кинув я, дивлячись убік. — Просте Правосуддя, й усе.

* * *

У великому селищі, що славилося своїми кузнями, затрималися на два дні: знімали з візків колеса й змінювали їх на полози. Баріан кректав, відраховуючи грошики, але зима цього року зовсім не скупилася на сніги. Замітала дорогу, начебто бажала перепинити комедіантам шлях, начебто похвалялась переді мною наостанок — ось яка гарна й біла, ця остання в моєму житті зима…

Танталь поглядала на мене із занепокоєнням.

Візки перетворилися на сани, і люди й коні підбадьорилися. Навіть Алана виявляла подобу інтересу, розглядаючи крізь полог біле поле довкруж і крайку лісу на обрії; я кутався в плащ і раз у раз неусвідомлено торкався срібної шпильки на рукаві. Останнім часом вона мене турбувала: мені здавалося, що подарунок Дамира болить. Що він став частиною мого тіла й саднить, як свіжа подряпина.

Алана роздивлялася кристалики сніжинок, що заплуталися у ворсі шубки. Надто уважно, як на мій погляд, розглядала. А крижані візерунки на склі — ми два дні прожили в готелі — просто лякали її.

— Нас накрили, — сказав я Танталь. — Пан Чорно відпочив нарешті й набрався сили.

Танталь нічого не відповіла. Знизала плечима.

Комедіантів, котрі ввалилися на постоялий двір, зустріли косими поглядами. Хазяїн похмуро визирнув і зник знову, і за хвилину явився служка, якому наказано було довідатися, чи приїжджі, котрі потребують пристановища, є оравою огидних комедіантів?

Імовірно, Баріан у дорозі набачився всякого; у нього вистачило витримки, щоб відповісти цілком спокійно. Так, новоприбулі є комедіантами, і вони мають намір заплатити за нічліг. Хіба хазяїн має щось проти?

Служка втік і невдовзі повернувся з відповіддю: ні, хазяїн не проти, добродії паяци можуть зупинитися в готелі на день або навіть на два — але огидні дійства, що мають назву «вистави», заборонено на землях герцога Трістага під страхом в’язниці. Якщо добродії паяци надумають порушити заборону — він, хазяїн, першим же на них і донесе.

Баріан надувся й почорнів, як хмара; я здригнувся. Мені не сподобалося словосполучення «землі герцога Трістага». Щось таке було в ньому… неприємний спогад, напевно.

Комедіанти збилися в коло — Баріан хотів порадитися; я посадив Алану перед каміном і з перебільшено байдужим виглядом сів поруч. Танталь стояла неподалік — і ніби заодно з комедіантами, й ніби чужа. Ні туди, ні сюди…

Обідній зал потроху наповнювався вечірніми відвідувачами. З горя Баріан замовив вина; установити межі земель герцога Трістага виявилося несподівано складно. Рум’яна служниця охоче пояснила, що навіть сусідні володарі до пуття цього не знають — щороку територія герцога розповзається, гляди, і сільце, що споконвіку вважається вільним, опиняється у власності Трістага, тож їхати вам, добродії, униз по річці — може, деньочків через два з земель герцога й виберетеся…

Я зціпив зуби. Їхати «униз по ріці» означало здоровенний гак; а щоб скоріше дістатися до міста, нам слід було перетнути землі герцога впоперек. Без єдиного «огидного дійства, іменованого виставою».

— Не витягнемо, — сказав Баріан сухо. — Звертаймо, від гріха подалі…

— Давайте, — відгукнувся я, розглядаючи круглу бородавку на лиховісному обличчі Фантина. — Звертайте. Час прощатися.

Губи Баріана ворухнулися; я скоріше роздивився, ніж розчув: «Знову»…

Я випнув підборіддя. Обличчя моє стало пихатіше за герба, і на дні Баріанових очей ожив давній страх. Страх перед спадкоємцем Рекотарсів, що любить вдиратися без запрошення, обриваючи полог…

— Час, Баріане, — сказав я холодно. — Ігри скінчилися. Нам нема від кого тепер ховатися, якщо Чонотакс Оро хотів нас знайти — він давно зробив це… Спасибі за пригоду, але мені смертельно все набридло. Я наймаю карету, ти, — я обернувся до Танталь, — вирішуй сама. Може, тобі знову захочеться згадати молоді літа?

Реакція Танталь була дивною. Я, чесно кажучи, думав, що пропозиція «згадати молоді літа» вразить її; а виявилося, що їй плювати. Танталь пропустила мої слова повз вуха, її турбувало щось інше. Навіть, здається, лякало.

— Ретане, на кілька слів…

Алана здивовано обернулася від каміна. Я кивнув їй, заспокоюючи.

Танталь вагалася.

Баріан з товаришами похмуро заливали вином вимушене неробство й фінансові втрати; час від часу то один, то другий кидали у наш бік питальні погляди. Особливо часто поглядала Дінка — ймовірно, вона палко прагнула, щоб я позбавив трупу від присутності Танталь. Навіть не піднімаючись на сцену, колишня комедіантка досі залишалася небезпечною конкуренткою — не переможеною й уже, напевно, непереможною…

— Він тягне мене, — сказала Танталь глухо. Не в її характері просити про допомогу. Вона дивилася вбік, очі її були сухі й злі.

— Він хоче… щоб я вела його до Луара. Обіцяє… — вона затнулася.

— Він говорив з тобою? — запитав я розгублено. Замість відповіді жінка підсмикнула рукав. На тонкому зап’ясті залишився слід — п’ять круглих синців, що відтворюють на шкірі хватку п’яти пальців.

— Пе-е-ес… — протяг я крізь зуби.

— Він хоче, щоб я повернулася, — Танталь змучено посміхнулася.

— Погрожує?

— Ні… Все дуже пристойно. Дуже чемно, — Танталь опустила рукав. І так на нас почали косувати.

Тепер вагався я.

Власне кажучи, якби не та пригода з втратою шпильки… Танталь дотепер була б під її захистом. І Чорно Та Скоро не дотягся б до неї, але, якщо чесно, тільки Танталь і потрібна йому, я для нього — використаний інструмент, Алана — відпрацьований матеріал…

Я здригнувся й озирнувся.

Алана, як і раніше, сиділа перед каміном, обличчя її не було видно, і збоку здавалося, що в кріслі вгніздилась, скорчившись, старезна бабуся. Згорблена, апатична, жалюгідна…

Відпрацьований матеріал. Яке кепське… визначення.

«Додому, — подумав я люто. — Скоріше в рідний дім. Там Алана заспокоїться, там… бачить Небо, я зроблю все можливе, щоб залагодити свою провину. Адже це я віддав її в руки Чорно — я…»

— Ретане…

Не відриваючи очей від скорченої Аланиної постаті, я намацав на манжеті шпильку. Висмикнув не без зусиль, але з полегшенням, як стару скалку:

— На… Носи.

Це помилка — обмінюватися прикрасами на очах усього трактиру. Танталь закусила губу, не поспішаючи приймати дарунок; прокляття, я ж не можу так довго стояти з витягнутою рукою. Мені вже хочеться перемінити рішення й нап’ясти срібну потвору на колишнє місце…

— Бери, — сказав я зло. — Чого дивишся? — Імовірно, брутальність повинна була захистити мене від малодушності.

Вона взяла шпильку з моїх рук. Повертіла в пальцях, наче прицінюючись; простягла назад:

— Ні.

Я не повірив власним вухам.

— Ні, — повторила вона, і я побачив, що її повіка посмикується сама собою. — Тобто…

Її голос затремтів. Вона знову вагалася — болісно.

Я вирішив її сумніви. Просто вклав срібну шпильку до її сухої долоні.

Алана заснула біля каміна, і мені довелося на руках нести її у відведену для нічлігу кімнату. Піднявши її з крісла, я зрозумів раптом, що людина її зросту не може важити так мало.

Вона не прокинулася. Бліді повіки залишалися міцно стуленими, і там, під тонкою шкірою, металися зіниці. Що їй снилося?

Вона танула. Світле Небо, та вона ж тане, як свічка, іде у свої сновидіння, а там не солодко — он як болісно стискуються губи…

«Нехай Танталь із ним не йде».

«Він хоче, щоб я вела його до Луара».

«Нехай не йде. Нехай… не треба. Там страшно… Мені увесь час здається, що я ще не повернулася. Що я там… залишуся…»

— Алано?

Вона не прокидалася.

Я вклав її в ліжко. Посидів поруч, стискаючи руку — але Алана не чула мене й не відчувала моєї присутності, тоді я спустився вниз, попросив вина й узявся зосереджено, старанно напиватися.

Чому Танталь відмовилася від шпильки?

Адже це вона підштовхнула нас до втечі. Адже це вона, як мені здається, найбільше за всіх боялася Чонотакса Оро…

Що ж, пес його ухопи, він їй сказав? Що пообіцяв?..

— Ретанааре Рекотарсе?

Я здригнувся.

Їх було чоловік із десять. З-під куцих плащів виднілися блискучі нагрудники з гербом — воїнство. Варта…

Терпіти не можу стражників. Ніяких.

— Ретанааре Рекотарсе, віддайте вашу шпагу. Ви заарештовані.

Моя шпага лежала зараз нагорі, у тій кімнаті, де спала Алана.

— Ви заарештовані!

За таких обставин прийнято по-дурному посміхатися, розводити руками й мило запитувати: «А в чому, власне, справа?»

Я по-дурному посміхнувся й хлюпнув у капітана недопитим вином. «Залив очі», як кажуть нещасні дружини п’яниць. Якоїсь миті блискучий нагрудник опинився прямо перед моїм обличчям — тварина, зображена на карбованому гербі, була наполовину левом, а наполовину вовком, і в кожній лапі тримала по столовому ножі…

На роздуми часу не залишалося. Охнула стара стільниця, погнулася під моїм підбором невдачлива виделка; перекидаючи склянки, я перемахнув на сусідній стіл, і ще на один, поверх голів, що перелякано пригнулися, — до дверей…

Над дверима висіли у якості прикраси два схрещені довгі кинджали. І там же завмер у хижому очікуванні плечистий стражник з вусами щіточкою — чекав, оголивши зброю, хижо посміхаючись…

Доводилося стрічати таких, дядьку. І з вусами щіточкою, і з вусами ниточкою, і взагалі без вусів — стрічалися всякі…

Ну, годі по столах скакати. Це ефектно, звісно, але біда буде, коли хазяїн виставить мені рахунок за розбитий посуд.

Вивернувшись від розмазаної в повітрі сталі, я двигонув найближчого стражника кулаком у щелепу; каліцтво не входило в мої плани. Бійка в трактирі — це ще нічого, але в кожному разі ганятися за беззбройним — сумнівна доблесть…

Солонуватий присмак у роті. А мені так хотілося дії! Після всіх цих тоскних роздумів, після безнадійної слабкості перед паном магом, по тому, як власна шпага моя станула, залишивши в руці зворушливий недогризок рукоятки…

Стілець? Важкий? Чудово!

Відразу двоє стражників присіли, ловлячи на льоту меблі, що летіли зі стелі; я встиг подумати, що добре б пробитися до каміна й ухопити коцюбу. От було би славно; втім, коли доберусь я до каміна, то шлях до виходу буде відрізаний, і ніяка коцюба не допоможе…

Стражник з вусами щіточкою, той, що мав на меті не підпустити мене до дверей, оголив жовті зуби. Цієї миті він був невловимо схожий на геральдичне чудовисько, що прикрашало його нагрудник; його стійка виказувала вмілого воїна. Усмішка його зробилася особливо лиховісною — тієї секунди двері позад нього розчахнулися молодецьким поштовхом.

Імовірно, вусаневі було кривдно, адже замість атаки вийшов вільний політ дворняги, що отримав стусана. Я заледве ухилився від безпорадного випаду, відіпхнув з дороги рум’яного хлопця, котрий ввалився в супроводі клубів пари, щосили підстрибнув — і зірвав зі стіни кинджал. Перший-ліпший — не було часу вибирати.

Рукоятка лягла в долоню.

Вони стояли стіною — десять молодців у блискучих нагрудниках, натхненні довірою залізного звіра на гербі, розлючені — хтось потирав бік, а хто й вилицю.

Вони дивилися на мене, презирливо випнувши щелепи, за їхніми спинами вовтузився потривожений трактир, галас і метушня, і якась жінка верещить — обов’язково знайдеться одна голосиста, їй однаково, з якого приводу, аби тільки репетувати…

Можливо, шум розбудив Алану? І зараз вона сидить на ліжку в темній кімнаті, тре очі, злякано прислухається?

Не пройдеш, читалося на похмурих обличчях стражників.

І кураж, що штовхнув мене на молодецький танець на столах, раптом зник.

Я, може, і пішов би — але там, нагорі, прокинулася в темній кімнаті моя дружина. А тут, у кутку, стоять, збившись у купу, Баріан, Танталь, Муха, Фантин, Дінка.

Солонуватий присмак усе ще стояв у роті. Але тепер він був мені неприємний — віддавав залізом.

— А в чому, власне, справа?

Стражники розступилися; капітан вийшов наперед. Його нагрудник був залитий вином, здавалося, що геральдичний звір ось-ось облизнеться, підбираючи рожеві краплі.

— Я хотів віддати зброю, — сказав я примирливо. — Але зброї в мене не було… Ось тепер є. От, візьміть…

Я простяг йому кинджал — рукояткою вперед. Стражники усі як один ступили крок теж уперед, і в їхніх очах я прочитав прагнення реваншу; капітан стримав їхнім роздратованим жестом.

— Ретанааре Рекотарсе, ім’ям герцога Трістага ви заарештовані!

Мені здавалося, що погляд Танталь лежить на моєму обличчі, як монетки на очах небіжчика.

— Але за що, капітане?!

— Іменем герцога Трістага! Ви звинувачуєтеся в убивстві шляхетного Реггі Дера, здійсненого під час забороненого законом двобою! Взяти його!

І мене взяли. Міцно, за обидва лікті.

На колінах доглядальниці лежала розкрита книга, але жінка не читала. Тупо дивилася в камін, хмурилася власним думкам; ледве чутний стукіт у двері змусив її здригнутися. Переступаючи поріг, Егерт Солль піймав напружений, навіть переляканий погляд — можливо, доглядальниця боялася, що її звинуватять у недбальстві. Полковник був над міру в’їдливий, коли мова заходила про оточення пані Солль. Торія сиділа в кріслі. Щодня її одягали й зачісували, і саджали перед каміном, і розважали бесідами й читанням уголос. Пані Солль залишалася байдужою, у кращому разі посміхалася й кивала, але всі в будинку знали, що, була б зачіска пані недбалою чи плаття хоч трішки недоглянутим — і прислуга миттєво втратила б настільки добре оплачуване місце…

Доглядальниці часом не розуміли книг, які доводилося читати вголос. Книги були вчені — з бібліотеки Університету; Егерт сподівався, що під бездумною маскою в душі Торії усе ще жевріє іскорка свідомості. І робив усе, щоб не дати їй згаснути.

Зараз доглядальниця знехтувала обов’язками — може, у неї дерло в горлі, а може, вона просто втомилася від незрозумілих слів і складних зворотів. Солль не став їй дорікати. Жінка була добра й щиро симпатизувала гарній пані Солль, а втома й брак освіти — не найстрашніші гріхи для доглядальниці. Полковник відпустив жінку кивком голови — вона зникла миттєво й безшумно, тільки важка книга, опускаючись на стіл, клацнула замочком…

Солль глянув на пожовклу сторінку. Так, він пам’ятає, як Торія щось втовкмачувала йому, водячи пальцем по рядках. Давно. До того, як вони одружилися, ще до того, як сама думка про такий поворот подій виглядала хоч стілечки можливою…

— Здраствуй, Тор, — сказав він майже весело.

Торія посміхнулася й кивнула. Він напам’ять знав усі її посмішки, що повторювалися раз у раз останні три роки і здавалися чужими на вродливому, колись іронічному обличчі.

На круглій таці лежало самотнє яблуко. Широкий гострий ніж ловив полірованою гранню відблиск вогню в каміні; Егерт зітхнув. Біло-рожевий плід розпався на дві рівні частини, лезо ножа зволожилося яблучним соком, полковник різав і різав, дробив на дрібні часточки, не помічаючи, як стікає по пальцях солодка рідина.

Доглядальницям платили за мовчання. Але однаково — Егерт знав — у місті активно пліткували про небачену шляхетність полковника Солля: дружина вже, мабуть, років зо три, як збожеволіла, а він з нею, як з розумною, і в гречку ні-ні…

Він механічно облизав пальці — жест, несумісний з його аристократичним вихованням і високим становищем у суспільстві. Більш того, він облизав і лезо ножа. Зчищена яблучна шкурка лежала на таці, немов клапоть біло-рожевого серпантину.

Слуги й доглядальниці — навіть ті з них, що знали пані Торію ще за старих часів — бачили просто вродливу знетямлену жінку в кріслі з високою спинкою. Навіть доньці Алані не дано розуміти того, що відчуває, входячи до цієї кімнати, полковник Солль.

А він ніяк не афішує своїх почуттів.

Яблуко було кисло-солодким. Таким само, як обличчя Торії того ранку, коли Облога залишилася далеко в минулому, на подвір’ї заміського будинку вовтузився з лошатами тринадцятилітній Луар, і Солль, розглядаючи напружене обличчя дружини, ніяк не міг втямити, що за сум’яття зводить на переніссі її чудові брови, що за захват — і чи захват? — невміло ховається в смиренно потуплених очах. Пригадується, він запитав тоді: Тор, а ти часом не п’яна?

Кисло-солодкий присмак…

Вона закліпала, як школярка. І він цілих півгодини боровся з її страхом і незрозумілою веселістю, а вона вислизала, наче рибка з нетерплячих рук, а коли нарешті зізналася — він, герой Облоги, начальник міської сторожі, з диким криком вилетів із будинку, схопив в оберемок підлітка-Луара, посадовив його на дах хліва — і, налякавши хлопчака до смерті, пустився по подвір’ю колесом.

У належний час народилася Алана, і пологи минули благополучно, і Солль остаточно впевнився, що лиха, котрі переслідували його дружину, залишилися далеко в минулому…

Він уклав кисло-солодку яблучну скибочку в її розтулені губи.

Він робив це не раз. І три роки тому, і десять, і двадцять… Він говорив, що годувати дружину з руки — значить приручати її, хоча й знав, що не правий, Торію так і не вдалося приручити до кінця…

— Тор… нам погано без тебе. Вертайся.

Жінка кивнула й посміхнулася.

Він перестав відчувати смак яблука.

І на секунду повірив, що ніколи не почує більше її голосу. Не удостоїться глузливого погляду.

По-моєму, герцог Трістаг схибився на законності.

Дві доби, проведені в камері, пройшли за вивченням товстелезного тому. Цю книгу зачитали до дір. З книги випадали аркуші, як листя з дерева восени, книга містила перелік впроваджених герцогом злочинів і покарань за них.

Злочини й покарання розписані були у два стовпчики. На полях цвіли чорнильні квітинки й співали мистецьки намальовані птахи — чи то в герцога було перекручене почуття гумору, чи то він справді думав, що врятований від злочинців світ відчує в собі нові сили для рулад і квітникарства.

«А діва ж середнього стану, що пробула з власної волі більше, ніж півгодини наодинці з чоловіком, не пов’язаним з нею родинними або опікунськими узами, вважається винною в ганебній поведінці й карається публічним позбавленням цноти…»

Тьфу.

З моїм злочином усе було ясно — заборонений законом двобій, та зі смертельними наслідками, карався «зміїною ямою». Тож опір при арешті ніби й значення не мав — все одно я був би страчений… Залишалася слабка надія, що мені вдасться довести свою непричетність до двобою — коли за закликом правосуддя з’явилися два свідки.

Першим була пані Івиліна Крод.

Удова людини, у смерті якої мене обвинувачували, добряче змінилася за минулі півроку. Зелені очі згасли, світло-русяве волосся потьмяніло, пишні форми обпали; єдине, що залишалося незмінним — показне багатство, розсипи прикрас на парчевому платті й золоті гребені у високій зачісці.

Викрита в подружній зраді, пані Івиліна, втративши право на спадщину чоловіка, зробила єдино можливий вибір — вийшла заміж за нового спадкоємця, плішивого й косоокого пана Таггі Крода. Згода, як кажуть, та любов.

— Ви впізнаєте цю людину, пані Крод? — запитав суддя, парубок із сумним обличчям сонної рибини.

Івиліна мигцем зиркнула на мене. Цікаво, що їй навіть не доведеться брехати: вона переконана, що саме я заколов її обридлого ревнивця.

Як вона кричала тоді, при викритті? «Це вбивця Реггі, він хоче вбити й мене»?

— Так, — сказала Івиліна мляво. — Це він. Убив. Мого чоловіка.

— Спасибі, пані Крод… — суддя насилу втримався, щоб не позіхнути.

Другим свідком був… Я здригнувся.

Бліде, нездорове лице. Ще блідіше, ніж під час нашої першої зустрічі — тоді було зелено й сонячно, і, щоб захистити щоки від природного рум’янцю, людині в чорному потрібен був капелюх із широкими звислими полями…

Він криво посміхнувся у відповідь на мій розгублений погляд. Ось він, чолов’яга, котрий здолав у двобої вусатого Реггі Дера, який був чоловіком прекрасної Івиліни Дер, котра, у свою чергу, мало не стала моєю дружиною…

— Безумовно, — сказала людина в чорному. — Я перебував неподалік, напував коня біля струмка… Так. Я впізнаю його. Так.

Після цього мені запропоновано було сказати останнє слово.

Власне, я міг би повторювати, що «це не я». БЛАГАТИ про розслідування, до хрипоти розповідати, як розгорталися події, викривати справжнього вбивцю…

Усі вони очікувально дивилися на мене. Другий свідок, блідий, навіть трішки всміхався. Цікаво, а якби мій кінь не форкнув потрібної миті — чолов’яга в чорному вже з півроку лежав би в могилі, а вусатий пан Дер досі бився б на двобоях — що йому герцогське правосуддя, як з гуски вода…

— Мені нічого сказати, — промовив я гордовито. І удостоївся здивованого погляду людини в чорному.

Страту хотіли призначити на наступний день — але кат випросив добу відстрочки. У нього, бачте, не готова була «зміїна яма», бо всі змії взимку сплять.

Спочатку я перебував у дивному заціпенінні. Нібито не мене судили, начебто не для мене старався, облаштовував яму кат. Я смиренно чекав своєї долі, й у тісній камері, до речі, не було жодної блохи. Ані воші, ні таргана; ймовірно, герцог Трістаг підписав наказ, згідно з яким перебування комах у приміщеннях в’язниці вважалося незаконним…

Я сподівався, що Баріан з компанією не кинуть ні Танталь, ні Алану. Що вони без втрат доставлять до будинку Соллів цю парочку молодих удів, і що, можливо, надалі доля буде з ними приязнішою; що ж до мене, то я відчував навіть полегшення. Бо відповідати за все, що трапиться згодом, доведеться вже не мені.

Я зробив помилку, коли витяг з-за пазухи дерев’яний дитячий календар. Коли викреслив, майже машинально, прожиті дні, коли підрахував відведені Суддею — і скорчився від образи, тому що на долоні моїй лежали безмаль п’ять недовікованих місяців, законна весна й початок літа. Якщо чоловік однаково приречений, навіщо, питається, позбавляти його ще й весни?!

Тієї хвилини я готовий був кидатися на двері камери, благати про помилування й закликати до справедливості. Тільки неймовірне зусилля волі врятувало мене від цієї срамоти; розпач вщух, але туга залишилася.

Кінець зими, весна й початок літа. Справжнє життя. Моє життя, котре у мене підступно відбирають.

Невідомо, до якого ступеню туги я дійшов би, якби кат не встиг приготувати вчасно все необхідне для страти; на щастя, підначальний герцогу Трістагу кат був ретельний і точний. Через добу до мене явилися спершу цирульник із причандаллям для гоління, а потім і варта з підручними ката. Всі були налаштовані вкрай урочисто.

Дбайливі руки стражників виштовхали мене у двір, під білясте небо, на сіру, вогку холоднечу; була відлига.

Чи не розвезе дороги? Чи не застрягнуть комедіанти на постоялому дворі? Й полозами по калюжах, і колісьми по багнюці — однаково не проїдеш…

Вогке повітря пахло весною. Мене підштовхнули вперед, поміст був точнісінько такий, як заведено, — тільки замість ката на ньому чомусь опинилися люди, котрі стояли на лавах.

Р-рогата доля, страта ж бо публічна.

Найбільше я боявся побачити серед запрошених Алану — на щастя, її не було. Було безліч незнайомих облич, гладкий довговолосий чоловік із золотим ланцюгом на шиї й, якщо мені не привиділося, Танталь.

Чорні ворони високо в небі. Сьогодні відлига — перший весняний привіт…

Ні, мені не привиділося. Дивно. Ніколи не думав, що Танталь відвідує публічні страти.

Відразу біля помосту була кругла діра в землі, яма, обнесена низьким тином, таким сільським з вигляду, що око мимоволі шукало горщики й глечики, надягнуті на кілочки для просушки.

— Іменем закону! Іменем герцога Трістага!

Юрба принишкла.

— Ретанааре Рекотарсе, що вчинив злочин проти закону, слухай вирок!

Я спробував зазирнути до ями. Мене притримали за лікті — ймовірно, ще не час.

— Ви, шляхетні добродії й підлі смерди, ті, хто зібрався тут сьогодні, слухайте вирок!

Я пошукав очима Танталь — і не знайшов.

— Чоботи зніміть, будь ласка, — тихо сказав чоловічок, який стояв поруч. Діючий Трістагів кат.

— Владою герцога Трістага! Ретанаар Рекотарс засуджується до смерті в зміїній ямі! Хай будуть змії ці знаряддям закону, до справи!

— Холодно, — сказав я катові.

Той чемно посміхнувся:

— Та змерзнути ж… Не встигнете.

І Танталь це побачить — як я жалібно, судомно, стоячи в мокрому снігу стягаю чоботи…

Я озирнувся. Присів на чурбачок, що випадково опинився поряд, панським жестом витягнув ноги. Кивнув підручним ката.

— Що-що?! — образився молодший із підручних, учорашній підліток.

— Працюй, — упівголоса звелів його начальник. І парубійко, посопівши, став навколішки в снігову кашу — знімати чоботи з Ретанаара Рекотарса, спадкоємця Мага з Магів Дамира.

Мені пригадався кощавий короткозорий привид з підвалу родового замку. А швидко я, однак, упокорився із крахом власного родоводу…

Підталий сніг пік голі ступні.

— Ретане!!!

Невже Танталь не могла втриматися від патетичного вигуку?

Весна… Р-рогата доля, весна ж бо настане…

— Рета-ане-е!!!

Я здригнувся від цього крику. І юрба, здається, теж здригнулася; навіть кат підвів голову, дивлячись, як стражники намагаються втримати розпатлану жінку, але зрештою поступаються, ймовірно, з милосердя, і жінка проривається крізь частокіл списів, кидається до засудженого й падає перед ним навколішки:

— Ретане… Я… люблю тебе, і буду… ніколи, — гарячі пальці ухопили мене за руку. Судомно, начебто намагаючись утримати; я ледве стримав бажання визволити долоню.

Що це? Звідки? Залите слізьми обличчя, тремтячі руки, благальний голос… Танталь, та як же це?!

Її вже відтягали. Делікатно, але твердо. Попрощалася — й годі; юрба з розумінням переглядалася. Наречена? Дружина? Кохана? Бідака…

Танталь, зажди. Адже я нічого не зрозумів; адже я…

Мене тягли до ями. Я короткозоро примружився; так. Чорне дно жило своїм життям. Тьмяними відблисками, переливами, шурхотом луски.

Туди?!

Мені в спину вперлося вістря списа. Частку секунди я вірив, що радше дам проштрикнути себе наскрізь, ніж…

— Рета-ане!..

Танталь, невже це через мою скору кончину?

— Владою закону! Іменем герцога Трістага!

Спис боляче штрикнув мене в хребет. Я заточився — і яма заковтнула мене, втягла, піймала, так смердюча хижа квітка ловить муху…

Білясте небо залишилося далеко позаду. Тут пахло землею — справжнісінька тобі могила…

Світле Небо!

Де вони добули всіх цих змій? Масивних, завтовшки як рука, коротких, як качалка, довгих, як корабельний канат, худих, наче шнурки, мудрих, начебто виті пруття паркової огорожі, з головами приплющеними й круглими, у каптурах і без них, з візерунком і гладких, нерухомих, ніби неживих і вертких, наче в’юни…

А катові слід віддати належне. Він міг накидати сюди й здохлих змій — для реквізиту… Ох, як швидко пристають до язика ці комедіантські словечка.

Вони сичать, увесь час сичать!

Здається, над ямою посхилялися. Здається, всі, хто стояв і сидів на помості, зараз скупчилися довкруж, та так жоден тин не втримає, зараз мені на голову посиплються добровольці…

Галас звіддалік. Нерозбірливі вигуки. Світ тоне в шипінні, чи це в мене у вухах шумить?

— Владою закону! Владою герцога Трістага!

Заволати й хода; я видав здавлений звук, змахнув руками, послизнувся й бебехнувся в плетиво холодних зміїних тіл. Перед очима моїми опинилася пласка маленька голівка, роззявилися щелепи, оголюючи дві загнуті вологі голки, і я легкодухо замружився, бо наступної миті гадина вп’ялась мені в обличчя.

Болю не було. Був мерзенний дотик холодної морди, але я завжди думав, що зміїний укус відчувається інакше…

Вони накинулися на мене всі сполом. Вистрілювали в мене пружними тілами, наче спущені пружини, і стискали щелепи; я отримав уже зо сто порцій отрути, у всякому разі, повинен був отримати…

Публіка над головою репетувала. Зірвався й згинув на дні ями чийсь капелюх; я сидів, втиснувшись спиною в холодну стінку, змії вже згризли мене, як кістку, настав час болісної смерті від отрути…

Накотила нудота. Потім начебто заболів живіт, потім попустило; на зміну крикам над головою прийшло здивоване ремствування.

Я встав навкарачки, і мене знудило просто на зміїні тіла.

Рептилії вибухнули від обурення; публіка примовкла. Ймовірно, блювота — перша ознака отруєння…

Я стримав стогін. Перед очима в мене стояло заплакане лице Танталь.

Жива сітка зі звивистих тіл. Нові позиви до блювоти. Зараз я перестану чути й бачити; там, нагорі, уже переглядаються з розумінням.

— Може, піднімати? — тихо спитав когось кат. Його голос насилу проривався крізь завісу загального гулу, начебто чорна нитка в хитросплетінні білої пряжі…

Я заплющився.

Мені давно час умерти. Мене стратили; я ніколи не дочекаюся весни…

— Рета-ане…

Цей голос був ледве чутним — але з-поміж інших випадав, виривався, нова нитка в клубку білої пряжі, хоча тепер червона.

Я розліпив повіки.

Неподалік, біля самісінької стінки, у півмороку зміїної ями вилися спіраллю двоє зеленуватих тіл. Цій парочці плювати було на наказ герцога, на публічну страту й на загальну зміїну справу; дві змії займалися найважливішим, на їхній погляд, — пристрасно кохалися…

— Піднімайте!

У ямі стало темніше, шум віддалився. Мене схопили за бік залізним гаком; від самого початку страти це був перший біль. Я машинально вилаявся й вчепився в залізо, прагнучи послабити хватку; нагорі тепер було дуже тихо, лиш два голоси обмінювалися короткими, нерозбірливими репліками.

Дивне знаряддя потягло мене нагору; я тримався за дежак, аби якось уникнути синця на боці. Білясте небо наближалося ривками — і нарешті затопило все навкіл, мені привиділося, що весь Світ завалений безбарвним талим снігом…

Піді мною опинилася рогожка. Таки ліпше, ніж на голій землі.

— Пане лікарю, іменем закону засвідчіть смерть…

Я підвів голову.

Гладкий довговолосий чоловік стояв за два кроки, дивився на мене великими, наче блюдця очима, що проте не втратили владності:

— Пане лікарю! Іменем закону, владою герцога Трістага… засвідчіть смерть!

Сильна людина. Вольова.

Пан лікар наблизився; був він маленький на зріст, сухорлявий і переляканий донезмоги. Тремтячою рукою потягнувся до мого зап’ястя — але не зважився торкнутися, благально озирнувся на чоловіка з ланцюгом.

— Іменем закону! — гримнув той. Лікар втяг голову в плечі й, здригнувшись, узяв мене за руку.

Слідом за ним я подивився на власну долоню.

Просто рука. Моя рука. Без жодних слідів зміїної сваволі.

Чиста шкіра… Червонувата від холоду. Довгі пальці. Аристократ, р-рогата доля…

А вище, на підсмиканому манжеті — ледь-ледь проступає з-під тканини срібний стерженьок. Зворотний бік приколеної до рукава шпильки…

— Так, — ледве чутно промурмотів лікар. — Засвідчу… вирок виконано. Злочинець мертвий.

Я ковтнув слину, десь там, здаля, стражники зі списами виштовхували з двору протестуючу юрбу. Кат відводив погляд, молодший підручний його гикав, старший тужно дивився в розкислу землю. Лікар переривчасто зітхнув.

— Закон виконано, — врочисто проголосив власник ланцюга. Пожував губами, провів поглядом ворону, що неспішно перетинала небо над двором; подивився мені прямо в очі: — Чаклун?

— Ні, — сказав я одними губами.

— Владою герцога Трістага, — востаннє повторив каретник. У його голосі виразно вчувалася втома.

Найбільше я боявся, що ось так, ховаючи очі, мене й поховають на тюремному дворі. Вирок виконано. Злочинець мертвий.

На щастя, законослухняність намісника таки мала межі. Темної морозяної ночі мене вивели на пустир і свистячим шепотом повідомили, що якщо хоч іще коли-небудь буду спійманий на землях герцога — мене просто повісять без суду й слідства…

Той, хто виганяв мене, із задоволенням затяг би петлю на моїй шиї, і не без зволікань, просто зараз. Можливо, лиш страх перед законником-герцогом уберіг мене від самосуду; як би там не було, але я біг, біг по підмерзлому снігу, по товстому рипучому насті, біг так, що перехоплювало подих.

* * *

— Ти геніальна акторка, — сказав я глухо. Дорога була широкою і торованою, справжній тракт, візки, що перетворилися тепер на сани, ковзали майже безшумно. У широких срібних стрічках, що тяглися по снігу за полозами, поблискувало сонце. Ми з Танталь сиділи спиною до візника й дивилися, як чимраз віддаляються землі герцога Трістага.

— Ти геніальна акторка. Я майже повірив.

— Грати в житті — найостанніша зі справ, — знехотя зізналася Танталь.

— Але інакше б мене…

— Так.

Я торкнувся до шпильки на рукаві.

Мені не хотілося, аби Танталь знала про моє розчарування. Бо що взяти зі смертника — якоїсь миті мені схотілося повірити, що вона любить мене й оплакує. Вона таки неабияка жінка… Мені страшенно… як це сказати… приємно.

— Дотепер не можу зрозуміти, як працює ця штука, — промурмотів я, дивлячись у небо. — Де сила? Де влада? Слід вважати, якби змія вкусила мене в лісі — я б помер? І жодна шпилька…

Танталь посміхнулася;

— Мене сто разів змії кусали… паскудно. Розрізати ранку, відсмоктати отруту, припекти…

Мене пересмикнуло. Танталь перестала посміхатися:

— Змії… були знаряддями герцога. Виконували його волю. Влада, Ретане…

— От якби вирок був справедливим, — прошипів я ледве чутно. — Справедливий… Вирок. Не просто влада… Якесь абсолютне… Правосуддя…

Танталь міцно стиснула губи:

— Абсолютного правосуддя не буває. Трістаг взяв та заборонив двобої… Хтось дозволив… У місті Каваррені наприклад, двобої — традиція, справа честі… Егерт Солль колись теж убив на дуелі людину — і отримав за це закляття, та таке, що…

Я поперхнувся, як завжди, у найневдаліший момент. Закашлявся, проте відсторонився від Танталь, котра хотіла стукнути мене по спині:

— Я… його… цього… кха… не вбивав!

Вона здригнулася. Утупила в мене недовірливий погляд.

— Та не… вбивав-таки! — повторив я, налившись кров’ю від кашлю й несправедливості. — Не вбивав! Всі ці свідки… Наклеп!

— Правда? — запитала Танталь, і голос її прозвучав чомусь жалібно.

— Клянуся Магом з Магів! — запевнив щиро. І, здалося мені чи ні, але моя попутниця зітхнула з полегшенням.

Ми оминали землі герцога Трістага, і цей вимушений гак обіцяв нам зайвий тиждень шляху; ночами Алані снилися кошмари.

Удень я сидів поруч із нею на візку-санях і переповідав свої історії, і щодень вони давалися мені усе важче, тим паче, що Алана, здається, зовсім не слухала.

У першому ж великому селищі я поцікавився, де живе лікар, і мені охоче вказали на багатий будинок на головній вулиці, навпроти садиби старости. Пан лікар пишався своєю вченістю, був рожевощокий і поважний і запросив чималу плату, і довго розглядав бліду руку байдужої Алани, і, нарешті, авторитетним голосом порекомендував кровопускання. Наступної секунди пиха злетіла з його обличчя укупі з рум’янцем, тому що я взяв його за комір, обізвав шарлатаном і зажадав свої гроші назад. Кровопускання, прошипів я люто, хто завгодно може призначити, от хоча би й я, а безпорадному у своєму ремеслі медикові воно принесе значно більше користі, аніж кожному з його обдурених пацієнтів!

Кинджал вигулькнув із піхов і сховався знову; лікар мовчав, блідіший од молі. Алана залишалася цілковито байдужою; я розтиснув пальці, випускаючи мереживний лікарський комір.

— Медицина не в змозі… — повідомив лікар, намагаючись зібрати залишки колишньої поважності. — Коли ви, добродії, такі нервові… то й ідіть до бабистаренької за околицю. До знахарки себто. Вона поворожить… на жаб’ячій лапці… з таким же успіхом, але значно дешевше!

Я згріб зі столу свої монети, взяв під руку Алану й вийшов геть.

…«Старенька» була не стара. Згідно з професією, жила вона на відлюдді, згідно зі званням виряджалася в грубе полотно, і важка хустка закривала її чоло до самісіньких брів — але годків їй було тридцять з хвостиком, далебі, від мене ще жодна жінка не зуміла приховати свій вік.

Вона довго заглядала Алані в очі, бурмотіла, потім пускала павука бігати по дзеркалу, потім поривалася щось запитувати — але я припинив ці спроби. Знахарка спохмурніла, побажала оглянути пацієнтку наодинці — я знов-таки не дозволив. Не вистачало ще залишати дружину віч-на-віч із підозрілою шептухою, тим паче, що успіху від візиту я від самого початку майже не очікував і все лютіше лаяв себе за настільки невдалу, підказану лікарем ідею…

Зрештою «стара» зажадала розмови зі мною, і я м’яко випровадив Алану на подвір’я, благо вітру не було, і ранок видався погожий.

— Замовчуєте, — сказала знахарка з образою. — Приховуєте… Де була та що з нею трапилося… А тільки йде вона. Далеченько вже пішла. Коли б потім… наздогнати встигли.

— Що-що? — перепитав я з добрячою часткою презирства, тоді як усередині в мене все похололо й пустка утворилася.

— Зачепіть її, — кинула знахарка пошепки. — Щоб її… щоб втримати. Зачепіть, що вам… ви ж гарний…

Останні слова сказані були аж ніяк не з бабською інтонацією. Знахарка дивилася з-під важкої хустки, і я раптом побачив, що очі в неї блакитні й дивляться з гіркотою.

Вона здригнулася від мого погляду. Спішно відвернулася:

— Втримайте… Так… Ви ж можете… зачепіть. Наче гачечком…

— Що ти патякаєш, — промурмотів я сконфужено. — ІДЕ… куди?!

Вона переривчасто зітхнула:

— Зробіть… щоб їй було добре. Нехай… повернеться.

— Алано, чого би ти хотіла?

Анічогісінько. Вона дивилася крізь мене, очі були порожні й спокійні. «Далеченько вже пішла»…

— Алано, ми скоро приїдемо… батько скучив… і ти, напевно… так?

Вона мовчала. Їй було однаково.

Тоді, втративши надію захопити її історіями, я відрив у комедіантських скринях мотлох якийсь і, сам не знаючи як, змайстрував кольорового хвостатого змія. Дався взнаки, видно, якийсь там дитячий досвід…

День був вітряний; змій піднявся високо-високо. Яскрава цятка в небі, білястому, як у день моєї страти; виявляється, і суд, і вирок від Алани приховали. Не хотіли тривожити — і правильно, напевно, вчинили…

Алана підвела голову. Можливо, і їй чудовисько, що ширяло у високості, нагадувало про тепло, про дім; губи моєї дружини здригнулися, готуючись скластися у посмішку — цієї миті линва лопнула, змій обірвався й, віднесений вітром, хряснувся в низовину.

— Другий буде, — сказала Танталь.

Коні ледве пленталися; я бігцем обігнав караван і, здіймаючи білі хмари снігу, збіг схилом униз.

Тут лежала ріка. Нерухома, біла, з темною плямою ополонки близ протилежного берега. Вітер ліниво тяг мого змія по дірчастому снігу, по хвилястій кризі. Мела віхола.

Я призупинився. Звіддалік скрипіли полоззя — караван тягся все далі й далі; я зіскочив на лід з наміром ухопити змія за прикрашений бантиками хвіст.

Невчасно.

Можливо, тут брали воду. Чи глибоку тріщину замело снігом; як би там не було, але мерзла річка роззявила темного рота — і я шубовснув по саму маківку.

Перехопило дихання; не було можливості не те що крикнути — ухопити ротом повітря. Я борсався в сизій крижаній каші, і нігті мої й край ополонки ламалися однаково легко.

Рета-ане!..

Танталь бігла схилом, злизуючи сніг темною пеленою плаща. Зупинилася; замахала руками, гукаючи когось на допомогу, метнулася, не знаючи, куди бігти — чи то до Баріана за підмогою, чи то до мене…

Я хотів сказати «не підходь», але горло не слухалося. Танталь майже поповзом дісталася до крихкого краю ополонки; очі її, й без того божевільні, раптом просто-таки вилізли на чоло.

— Ретане… ти… шпильку зніми!!

— Що? — видихнув я.

— Шпильку зніми! Він до тебе не може… Він тебе врятує! Знімай же!

Чоботи наповнились крижаною водою, одяг просочився водою; упертий плин невеликої ріки усе впевненіше й впевненіше захоплював мене під лід…

Секунди. Миті. Але ж обіцяли ще весну…

Я знав, що пальці не послухаються. Я знав, що розстібнути срібний замочок на рукаві, намагаючись при цьому втриматися на поверхні — заздалегідь марна справа; простягнена рука Танталь була задалеко. Щоб досягнути мене, руки потрібні були удвічі довші.

Довгі… руки…

Шпилька клацнула, розстібаючись, відповідаючи не так на моє зусилля, як на гаряче бажання — зняти; свіжозаморожене тіло вже нічого не відчувало, але зір залишався напрочуд гострим, я бачив, як шпилька виривається із тканини, зісковзує у воду, срібним мальком іде на дно…

Довгі руки, неймовірно довгі руки схопили мене не за зап’ястя, всупереч моїм очікуванням, а за щиколотки. І рвонули не нагору, до неба — униз. У глибину. Під лід.

Розділ одинадцятий

Руки й ноги в білих крижаних лубках. Ріка, забинтована смугами льоду. Сковані нерухомі озера — чи то лазарет, чи то в’язниця…

Тьмяне світло насилу пробивалося крізь товстий шар паморозі. Здавалося, у вікно вставили непрозору брилу льоду; я опустив повіки, і перед очима відразу постав виворіт застиглої ріки. Нерівна поверхня крижаної кірки, якісь зелені клапті, світлий отвір ополонки, що віддаляється щомить…

Ядуха й судороги.

Я ривком сів; імовірно, що агонізуюча свідомість підкинула мені передсмертну картину. Не надто помітну, не вельми екзотичну: стара хатинка з важкою навислою стелею, затуманене памороззю вікно, гола підлога, дерев’яний стовп, що підтримує балку…

Я сіпнувся. Хапнув себе за рукав у пошуках срібної шпильки — марно. Темне дно, світла рибка, що стрімко йде вниз…

Я труснув головою; з правого вуха виповзла тепла крапелька вологи. Точнісінько як у нирця, що вибрався на берег і витрушує воду з вух.

Тепер шум у голові суттєво стишився. Я провів долонею по сухому рукаві. Притримуючись за край лави, звівся на рівні; зовні долинав рівний, ритмічний, заспокійливий звук.

Хтось цюкав сокирою.

Шлях до низьких, врослих у поріг дверей забрав кілька важких хвилин; похитуючись і борючись із запамороченням, я вхопився нарешті за залізне кільце, що заміняло ручку, і щосили рвонув двері на себе.

Шум у вухах посилився, перед очима майнув привид ополонки, що повільно спливає вбік, сідає, як сонце. Двері піддалися; у будинку було холодно, але в сінях іще холодніше. Хапаючи ротом морозяне повітря, я інстинктивно причинив двері, не бажаючи випускати з хатинки залишки тепла.

Ще одні важкі двері…

Звук сокири на якийсь час замовк — і знову за своє. Тюк… тюк-тюк… тюк…

Скрипливо ступаючи по снігу, притримуючись рукою за потемнілу від часу стіну, я обігнув будинок.

Хазяїн зовсім не рубав дрова, як подумалася мені спочатку; невелика світла сокирка злітала і падала, знімаючи стружку з високого, у людський зріст, пня. Власник сокири був задоволений роботою — посміхався, придивляючись, задоволено мружився; на голу верхівку лягав сніг, танув, мутними крапельками стікав по потилиці, за вуха, на чоло. Колись світла, а тепер заношена сорочка прилипла до жилавої спини. Уже знайома мені диковинна шуба здохлим ведмедем лежала поряд, на снігу.

Чорно Та Скоро обернувся, і в тьмяному світлі зимового дня я побачив, що він постарів. Змарнів, наче після довгої хвороби, розкосі очі запали глибше під брови, від носа до кутиків губ лягли чорні стрілки; погляд, утім, залишався таким само. Без жодного виразу, трішки божевільним. Я ледве втримався, щоб не відсахнутися назад.

— Шкода, Ретане, — мовив пан маг з подобою посмішки. — Я все чекав, коли ти навчишся грати на сцені… Але більш нема часу гратися. Вибач.

Ось як. Голомозий кіт, котрий має у своєму розпорядженні цілий виводок піддослідних мишей…

Імовірно, вираз мого обличчя змінився; Чорно опустив сокиру й уп’явся в мене очима. Я ошкірився.

— Все гаразд, — повідомив Чорно, і хрипкуватий голос його набув солодкавих ноток. — Усе буде гаразд, Ретане, ні про що не турбуйся… Тобі полестить, якщо я скажу, що Танталь, оплакуючи тебе, по-справжньому страждає?

Із секунду я мовчав, потім вирік через силу:

— Скотина…

— У світі не так багато людей, чия смерть настільки засмутила б Танталь, — сказав Чонотакс жорстко. — Пишайся. Ти встиг завоювати її довіру.

— Чого тобі треба? — спитав я тужно.

Він підкинув сокиру. Спритно піймав її за руків’я. Підкинув знову й знову піймав. Навички справдешнього теслі. Або розбійника.

— Я майже впевнений, що Танталь з доброї волі поведе мене… до цього свого колишнього чоловіка, стража Переддвер’я, хоронителя Амулета. Майже впевнений… Але у разі, якщо я помиляюся, — пригрожу привселюдно звернути тобі шию. Ще місяць тому вона спокійнісінько б дозволила мені це зробити…

— Скотина, — повторив я, цього разу втомлено.

— …а тепер не дозволить, — гнув на своє Чорно, помахуючи сокирою. — Що ж до образ, то ти повинен оцінити мою шляхетність, я ж не збираюся шантажувати її життям Алани… Зажди. Так зажди, Ретане, я пожартував, я увесь час намагаюся втовкмачити тобі, що бажаю вам усім… лиш добра. Але й собі його теж бажаю, мені він потрібен, цей Амулетик, ну просто конче…

Я сперся на пень. На товстелезнний, трішки нижчий за мене, вертикально поставлений обрубок стовбура; Чонотакс іще щось говорив, але я не чув. Бляклий зимовий день, сніг, що щедро сипав з неба, дерев’яні стовпи в білих шапках… Я здригнувся.

Бо це були не стовпи. Я спирався, виявляється, на плече кремезного чоловіка зі стурбованим обличчям, і лиш за мить я з жахом зрозумів, що це Баріан. Віддалік сиділи спина до спини дерев’яні Фантин і Муха, взявши зухвало руки в боки, стояла Дінка, і ще хтось, повернений до мене спиною — але навіть не роздивившись лиця, я впізнав Алану.

На мить мені підкотила нудота, тому що я серйозно повірив, начебто весь наш маленький загін втрапив у пастку й захоплений у полон. Пес його зна, яке зусилля волі треба було, щоб не заістерити, лише із другого погляду на колоди я переконався, що це митецький, але виріб. Не зла магія спорудила посеред двору людські постаті — а блискуча сокира в руках людини з явними художніми талантами.

Так, Чорно Та Скоро був іще й скульптором. Я довго розглядав дерев’яну Алану; вираз обличчя було передано винятково точно. Той самий дитячий, скривджений вираз, із яким вона запитала колись: «Ви оженилися на мені через книгу… Це правда?»

Ось це дівчисько з моєї ласки бреде зараз сніжною пустелею. Бреде цілком впевнене, що чоловік її мертвий. Душа її, знов-таки з моєї ласки, усе глибше заплутується в павутинні невідомих темних доріг, тих, якими можна дістатися до самого Переддвер’я…

— З нею все буде гаразд, — примирливо сказав Чорно за моєю спиною. Я обернувся.

Він стояв біля того самого стовпа, з яким працював у мить нашої зустрічі. З темного дерева неясно проглядалася нова статуя — я впізнав цю жінку, хоча риси обличчя намічені були поки грубо. І однаково дуже точно. Я вразився — пан маг умів, здавалося, вихопити й зупинити в дереві саму людську сутність…

Хоча хто сказав, що я знаю Танталь до денця її душі?..

— Ти талановитий, — сказав я, дивлячись у сніг. — Міг би майструвати, приміром, дерев’яні миски з візерунками… на продаж… для заробітку… До речі, з ким усе буде гаразд. З Танталь? З Аланою?

— З обома, — відгукнувся Чорно, не повівши бровою. — І з тобою теж.

Я озирнувся. Дерев’яні комедіанти не бажали зустрічатися зі мною поглядами.

— Виходить, ти вів нас? — поцікавився я крізь зуби. — Всю дорогу? Стежив?

— Не всю, — відгукнувся він, зітхнувши. — Я ж не всемогутній, Ретане… Поки.

Чи то мені здалося, чи то голос його крижанів, вимовляючи останнє слово. Я вишкірився:

— Ти впевнений, що воно тобі потрібно? Всемогутність?

В очах його щось перемінилося. Щось промайнуло раптово і яскраво, як лисячий хвіст серед дерев. Інтерес?

— У мене таке враження, — протяг він, — що мене вже хтось про це запитував. До тебе.

* * *

…Баріан щось сказав — я бачив, як ворушаться його губи, але не чув слів. Танталь похитала головою; її темне волосся вибилися з-під каптура, те пасмо, на яке потрапляв подих, узялося інеєм, наче передчасною сивиною. Дивно, що я можу розгледіти такі деталі — адже зображення раз у раз туманиться, сцена прощання заледве помітна, як крізь мокре скло…

Але ж це саме сцена прощання. Ось Танталь легко скакує в сідло, Баріан підсаджує Алану — та вмощується в Танталь за спиною. Дві вершниці на одній кобилі, а вітер, між іншим, холодний, твердий наст проламується під копитами, чи далеко вони заїдуть…

Я кліпнув — очі сльозилися від напруги. Сіре марево на замерзлому склі сіпнулося й зникло; тепер я принаймні знаю, що обидві вони живі. І достатньо здорові, щоб їздити верхи, удвох, як сільські діти.

— Я їх приведу, — сказав Чорно, критично оглядаючи старий мідний таз, витягнутий звідкись із сараю. — За годину-другу вони будуть тут…

Він обережно цокнув нігтем по зеленуватому боці, стара мідь відгукнулася глухим тужливим звуком.

— Жила-була дівчинка, — пан маг витяг з купи мотлоху клапоть ганчірки й бляшану банку з сірим порошком, — майже всіх її родичів поглинув Чорний Мор, залишилися лише мати й дядько… Колись заможній рід збіднів, дівчисько жило серед мотлоху й книг, а по смерті матері — серед дітей у сиротинці, серед старих дів, що служили наглядачками, серед усього цього, про що в пристойному товаристві не годиться й згадувати… А потім вона втекла із бродячими акторами. І кілька років була щаслива — у всякому разі потім, пригадуючи ці роки, вона вважала їх щасливими…

Я зачаровано стежив, як, зачерпуючи ганчірочкою схожий на глину порошок, Чонотакс відтирає бік мідної посудини. Під його рукою зелень сходила, і поверхня, ясніючи, набувала жовтого, майже сонячного блиску.

— А потім, — Чонотакс виконував чорну роботу з дивним задоволенням, — їй зустрівся парубок, заради якого вона покинула все, що любила… чим пишалася. І всіх, хто любив її й пишався нею. Але ж знаєш — чим більшою є жертва, тим дорожчим уявляється приз… На біду, всі її жертви виявилися марними. У парубка трапилася схожа ситуація — він теж зустрів… річ. Заради якої залишив усе, що любив, і всіх, хто любив його… Ця річ називалася Амулет Віщуна. Можна сказати, що саме Амулет позбавив Танталь її людського щастя… Їй вартувало би ненавидіти Амулет. Хіба ні?

Навіть у найпатетичніших місцях промови обличчя його залишалося без змін — жодних емоцій, хіба трохи божевілля в глибоко запалих очах.

— Навіщо ти мені все це розповідаєш? — запитав я пошепки.

Він не відповів. Критично оглянув вичищений таз, залишився задоволений роботою, хоч на мідній поверхні було ще чимало каламуті й зелені. Струсив на підлогу залишки сірого порошку, зняв з полички один за другим п’ять пузатих глиняних глечиків.

— Ти не уявляєш, Ретане, як це все цікаво. Їх було багато — шляхетних і не дуже, сильних і слабких… Вони гризлися за територію. Вони вербували собі нових васалів, вони сходилися у двобої з учорашніми друзями, вони потискали руку вчорашнім ворогам… Кращі з них усамітнювалися, аби згодом сказати своєї совісті — ні, тільки пізнання, ані краплини користі чи властолюбства… Вони, древні маги. Вони беззаперечно визнавали віщуна навіть у найслабшому — вже якщо Амулет вибрав когось, то не людям заперечувати це право… Так велів Перший Віщун. Той, котрий попереджав про появу чужої сили — «Вона йде! Вона на порозі!»

Обережно, щоб не розлити ні краплі, він спорожняв один глечик за другим. Вода в мідному тазі хвилювалася, піднімаючись усе вище й вище; вона була холодна навіть на вигляд. Я втяг руки в рукави.

— «Вона на порозі», — повторив Чонотакс, і голос його дивно крижанів. — Скільки років пророцтву — а все ніяк не збутися…

Мені давно вже було не по собі, приготування Чорно, такі, здавалося б, прості та звичайні, наганяли тугу — однак саме цієї миті у моїй душі здійнялася крижана хвиля. Й охопила мене морозом.

— Не всі пророцтва збуваються, — сказав я пошепки.

Чонотакс дивно на мене глянув. Провів рукою над краями мідного таза:

— Не всі… Але повинні збуватися. Це впорядковує світобудову.

Я з жахом дивився, як вода під його долонями застигає. Біжать, тягнуться навсібіч кристалики льоду, як маленькі руки, як напружені павутинки, вода в тазі каламутніє, перестає бути водою. Холодно…

Чонотакс задоволено кивнув. Потер долоні, взявся за краї таза, з натугою перевернув; мідна посудина важко бебевхнула об підлогу.

— Славні були часи, — продовжував Чорно, наче нічого й не сталося. — Бальтазарр Ест… Ларт Легіар… Орвін-Провидець… Орлан-Пустельник…

— Маг з Магів Дамир, — сказав я крізь зуби. Чорно глянув на мене тепер уже весело:

— Так, і Маг з Магів… Як же я міг забути. Великий Дамир.

Його фізіономія нарешті позбулася байдужого виразу. Він посміхався сам собі, постукуючи долонями по дну, що гуло собі глухо, відбивав крижану брилу від міді, видно, моя згадка про Мага з Магів добряче розвеселила його, але він змовчав. Розважався на самоті.

— Чому ти не сказав Танталь правду про наш з Аланою шлюб? — запитав я неголосно.

— А навіщо? — зачудувався Чонотакс. — Навіщо нам сильні емоції, що не стосуються справи?

Брила льоду, що була колись водою в тазу, нарешті відпала від мідного дна й ударилася об підлогу. Чонотакс обережно підняв посудину — ні, лід не розколовся. Лежав правильною, без жодних порожнин і пухирців, гладкою лінзою. Наполовину прозорою, наполовину каламутною, сіро-зеленою. Красиво.

— Алана ж теж… довідалася правду, але нічого не сказала Танталь, — Чорно ніжно погладив крижаний бік лінзи. — А коли я здобуду Амулет… будь-яка правда, навіть найнепривабливіша, втратить сенс. Правда про збирача податі, котрий повісився з твоєї ласки… Правда про походження Луара Солля… Правда про твоє одруження на Алані.

— Мені здається, ти його не здобудеш, — мовив я, дивлячись зухвало в зизі магові очі. — Не дістанеш Амулет.

— Здобуду, — Чонотакс посміхнувся. Устав, відвернувся від мене, розгорнув свою шубу й розстібнув штани. Я мало рота не роззявив — Чонотакс відправляв малу нужду на магічну брилу, і чарівний лід танув, розмитий гарячою паруючою рідиною. Танув неоднорідно, вибірково — гладка поверхня ставала нерівною, тут і там виростали крижані дерева, тяглися крижані дороги, маленький світ народжувався з підталого льоду, я наче дивився на нього з пташиного польоту — світ, відтворений Чонотаксовою могутньою магією й теплою сечею…

— Я приведу їх, — сказав пан маг, і в голосі його звучало неприховане задоволення. — Вони будуть тут за півгодини.

Вранці знову була відлига, сніг, що ще вчора вищав під ногами, тепер м’яко поступався насильству чобіт, що кривдили його люто.

— Не ходи з ним, Танталь, — сказала Алана пошепки. Чорно Та Скоро посміхнувся:

— Танталь, ти пам’ятаєш, як підібрала Луара на вулиці, у калюжі, п’яного? Того дня від нього відреклася мати. Його життя на той час давно дало тріщину — але мати вдарила його по обличчі й прогнала геть, і тоді життя його впало долілиць… Ти пам’ятаєш?

Він сидів на триногому табуреті, впершись ліктями в коліна і поклавши підборіддя на сплетені пальці.

— Танталь, не слухай його, — несподівано голосно сказала Алана. — Він і мене так… затягував…

Танталь мовчала. Чонотакс примружив чорні зизі очі:

— Ти пам’ятаєш вашу першу ніч? У візку? На осінньому вітрі? Ти пожаліла його й просто хотіла втішити… А вийшло інакше. Це він утішив тебе. І відтоді, торкаючись до нього хоч краєчком плаття, ти відчувала…

— Так, — сказала Танталь глухо. — Все це правда. Але з тих пір минуло десять років, і в моєму житті…

— Ти пам’ятаєш, як мчала за ним без сідла, по великій дорозі, гналася, щоб утримати?

— Щоб прогнати, — сказала Танталь. — Я гналася, щоб прогнати його. Без сідла… По великій дорозі…

Її голос мінявся. То затихав, то переходив на шепіт, але я однаково чув кожне слово.

Чорно Та Скоро раптом різко піднявся. Шуба впала до його ніг.

— Ти хотіла б до багаття, Танталь? Зараз? До доброго вогню, до каміна? До світильника? Простягнути руки, підставити обличчя?

Я здригнувся. Від цих його слів мені самому схотілося опинитися поблизу вогню — і миттю; Танталь, схоже, відчула те саме іще сильніше.

— Не треба, Чонотаксе, — мовила Танталь ледве чутно. — Ти знущаєшся з мене… Ти знаєш, єдиний, хто знає… знаєш — і морочиш мені голову. Те, що залишилося в минулому…

Якийсь час Чонотакс і Танталь дивилися одне одному в очі.

— Це не всім випадає, — губи Чонотакса ледь рухалися, — отримати від долі… своє багаття. Але відчути себе в крижаній пустелі… знати, що вогонь існує на світі, але саме тебе доля чомусь обділила… Не бути щасливим, але бути обраним. Я зрозуміло… пояснюю?

— Цілком, — відгукнулася Танталь по паузі. — Я розумію, у всякому разі… але зараз ти говорив зовсім не про те, що люди звикли називати «любов’ю» або «прихильністю».

— Я кажу про те, що називається «помилковою провиною». Чи «вибором»… Ходімо, Танталь.

Алана здригнулася, і я скоріше відчув, ніж почув: «Не йди».

— Куди? — запитала Танталь мало не з викликом. Чорно Та Скоро знизав плечима:

— Так просто лісом пройдемося… Ні?

— Ні, — заперечив я, підводячись.

— Уже нема рації ховатися, Ретане, — рівно сказала Танталь. — І бігти, загалом, уже нікуди — прибігли… Тому не переймайся. Нам з паном… із Чорно справді є про що поговорити.

Вони вийшли, і за ними зачинилася двері.

Через деякий час Алана заснула — на лаві, обличчям до стіни. Я вийшов надвір, під сіре небо.

За будинком, там, де Чонотакс витісував своїх ідолів, з’явилася ще одна фігура, цього разу біла; я підійшов, намагаючись ступати якомога тихіше — начебто виліплена зі снігу людина може почути мене й озирнутися.

Це був молодий чоловік приблизно з мене зростом. Некрасивий, як на мій погляд, із твердим вольовим лицем; я зрозумів раптом, які дерев’яні фігури, що у різних позах розмістились навколо, зроблені так, щоб дивилися в одну точку. В обличчя сніжному Луару, останньому власникові такого жаданого для Чорно Амулета.

На шию сніговика накинуто було криничний ланцюг. Обірвані кінці його звисали Луару на груди — начебто на ланцюзі колись була прикраса, а потім її зірвали. Можливо, Чорно в такий спосіб передбачає події. Чим є ця скульптурна група — розвагою, даниною хворобливій уяві, магічним знаряддям?

Я обернувся, наче мене штовхнули в спину.

Вони брели рядком, майже рука до руки, але не торкаючись один одного; навіть із чималої відстані я бачив, як поблискує голомозий череп Чорно. І як низько опустила голову Танталь…

Я навіть стежити за ними не став. Навіть не ховався — просто стояв і дивився.

Вони верталися по власних слідах — і не вперше, бо там, де вони йшли, вже протоптана була глибока стежка. Точніше, дві стежки поряд — начебто колії. Ніхто з них не хотів іти першим…

Говорила, як не дивно, Танталь. А я чомусь чекав, що це Чорно буде старатися, нагадувати, умовляти, просити, шантажувати, погрожувати…

Танталь говорила й посміхалася. Начебто розповідаючи кумедний анекдот. Вказувала кудись за спину, мимохідь струшувала сніг з низько навислого віття; потім Чорно про щось запитав. Танталь відповіла — охоче, навіть весело, я чув її голос, але не міг розібрати слів…

Потім вони зупинилися. Завмерли одне проти одного; привиділося мені чи ні, але Танталь простягла руку й обережно доторкнулася до Чонотаксового обличчя. І затримала долоню — на мить. Начебто знаючи, що робить щось недозволене, і однаково не в змозі стриматися…

Я остовпів. Тому вона, ймовірно, мене й не бачила — серед людей-статуй я не кидався у вічі. Щось, видиме бічним зором, темна цятка десь на межі свідомості…

Але ось Чорно точно знає, що я свідок цієї дивної сцени. Чи це вистава — спеціально для мене?!

Мені схотілося покликати Танталь. Побачити, як вона обернеться, ніби вжалена; мовчки спостерігаючи, я наче підігравав Чонотаксу. Погоджувався з його спектаклем, нехай навіть у ролі глядача…

Він поклав долоні їй на плечі. Сказав щось, пильно дивлячись у вічі; Танталь опустила голову, і так, нерухомо, вони простояли хвилин зо п’ять.

Потім Танталь вивільнилася й, не обертаючись, не піднімаючи погляду, побрела в дім.

Чонотакс залишився стояти, дивлячись то на небо, то на сніг. І чим довше він так стояв — тим різкішим ставав вітер і темнішими робилися хмари.

За півгодини замела хурделиця.

— Лy-y-a-ap!

Я підскочив на твердій постелі.

Був ранок. Крізь заледенілі вікна пробивалося сонячне світло. Поруч під купою ковдр нерухомо лежала Алана; напевно, спить, подумав я, насилу виповзаючи із власних каламутних сновидінь.

Що мені снилося? Що Танталь бродить по болоту й гукає свого Луара?!

— Луа-ар!

Мені не привиділося.

Я підхопився. У будинку не було ні Танталь, ні мага, у кутку лежали рядком дорожня сумка Алани й світла Чонотаксова сокирка. Десь далеко в лісі небайдужа мені жінка гукала давно неіснуючу людину. Кликала примару.

Я вискочив назовні; по снігу тягся ланцюжок слідів. Тільки один — так наче Чонотакс Оро вилетів з будинку на мітлі.

Я стримав закличний крик — Алана в хатинці могла прокинутися. Клусом рвонув до лісу, куди вели чітко видимі сліди солом’яної вдови Солль.

Сніг опадав з потривоженого гілля, ліз в обличчя скрижанілими грудками, плащ заважав, чіпляючись за колючки. Потім я провалився ногою в чиюсь нору й умить скульгавів; а тоді нерівний слід Танталь обірвався — начебто далі вона пересувалася як білка, по деревах. Я задер голову — сніжні покриви на гілках лежали нерухомо, не потривожені; попереду не було ні галявинки, ні просвіту, я вже впав у відчай і хотів вертатися по власних слідах — коли голос почувся зовсім поруч, десь праворуч:

— Лy…ap…

Спершу я наткнувся на клапоть плаща — видно, Танталь ішла, не звертаючи уваги на такі дрібниці, як гострі сучки чи колючі зарості. Потім спереду між стовбурами майнула її спина.

— Танталь…

Я схопив її за плече — а здалося, що тримаю дерево. Що це одна зі скульптур Чорно Та Скоро вийшла прогулятися; враження було настільки сильним, що я злякано відсмикнув руку. Дрібочучи, як щеня, обігнав Танталь і зазирнув їй в обличчя.

Мені не вартувало цього робити.

Я відсахнувся. Заметався, оглядаючись, наче очікував побачити в засніженому чагарнику самого Чорно Та Скоро.

— Я вб’ю тебе! — шепотів я безсило. — Сволота… що ти робиш… я вб’ю тебе!!!

Переді мною була тінь, оболонка. Страхом або обіцянками, але Чонотакс таки змусив Танталь ступити крок в Переддвер’я.

І якось відразу стало ясно, що тут мені робити нічого. Відступивши, я вперся спиною в широкий стовбур; ось так само бродила в пошуках Луара й моя юна дружина…

Я затамував подих. Мені привидівся хижий птах, що кружляв над однією цяткою — все нижче, все вже… Кола затягуються, як зашморг… Чому я так довго барився, чому я пішов, чому я…

Я прожогом рвонув назад — по своїх слідах; будиночок на краю галявини зустрів мене зосередженою тишею. Я наліг на двері, от і сіни, зараз Алана зведе на мене здивовані очі…

Вона лежала там, де я її залишив. У тій самій позі.

Та й не спала вона зовсім.

«А тільки йде вона. Далеченько вже пішла…»

Я був сам-один. Усе життя звик розраховувати виключно на себе; я розтирав холодне тіло, прикладав вухо до нерухомих грудей, відтягав повіки.

«Коли б потім… Устигнути б наздогнати.»

Не встиг.

Занадто багато сили відібрала безглузда втеча. Надто багато уваги розтрачено на магічні іграшки, Амулети. Надто переймався я власною долею — прикрашеною, наче жалобним бантиком, вироком Судді…

«Ви ж можете… зачепити. Ніби «гачечком»…

— Алано, — сказав я буденно. — Бачиш… Якщо ти вмреш, я ж не чекатиму літа. Просто зараз, тут і повішуся… На втіху Чорно…

Повіситися треба було раніше, сказав ледве чутний внутрішній голос. Повіситися треба було відразу після Судної ночі, це був би мужній… гідний Рекотарса вчинок.

Алана не відповідала. Їй було не до мене.

— Алано…

Чужий погляд торкнувся моєї потилиці. Ласкаво так, крижаною голочкою. Я обернувся.

Крізь паморозь на віконці, крізь увесь цей хитромудрий, у примхливих візерунках шар на мене дивилася людина. Вузьке обличчя, зморшкувате, як у старого, але очі не були старими. Негарні очі. Пильні.

— Хто тут?!

Я зірвався з його погляду, як мальок із завеликого гачка. Кинувся назовні, розчинив обоє дверей, став на порозі…

Сніг під вікном залишався недоторканим. І, зрозуміло, пустка. Ні звіра. Ні птаха — крім того, звісно, що кружляє в мене в голові, й кола вже звузилися до неможливості, майже над самою землею…

Я кинувся назад у дім; людина за вікном чекала на мене. Тепер на обличчі його позначався слабкий інтерес.

— Допоможіть мені, — попросив я пошепки.

— Лya-ap… — ледве чутно долинуло з лісу. Здалося мені — чи він справді кивнув?..

Світла сокирка Чорно Та Скоро виявився зненацька важкою. Я бігцем оминув будинок — але, побачивши дерев’яні фігури, зупинився, загрузнувши в снігу.

Та, що зображала Танталь, стояла зараз за півкроку від снігової ляльки, Луара Солля. Майже впритул; я готовий був закластися головою, що ще ранком їх розділяв з добрий десяток кроків!

Я придушив раптове бажання кинутися на сніговика зі своєю сокирою; роззирнувся в пошуках Алани — але не знайшов її, з жахом озирнувся знову, закрутився, заглядаючи в дерев’яні обличчя, адже тут вона стояла, тут!..

А потім я зрозумів.

Те, що не так давно було митецьки витесаною статуєю, виявилося тепер просто високим пнем зі слідами сокири… З ледве помітними слідами — здається, хтось хотів витесати тут людську фігуру, але передумав…

Навряд чи я сам додумався би до всього, що трапилося згодом. А може, і допетрав би — Рекотарси традиційно тямущі… Традицію заклав ще Маг з Магів, хитрий слуга Дамир…

Я ніколи в житті не рубав дерев і не викорчовував пнів.

Летіли друзки; я бив і бив, уявляючи на місці податливого дерева щільну шию Чонотакса Оро, і, слід зазначити, багата уява допомагала мені. Обливаючись потом, я завалив цей обрубок дерева, який ще недавно був статуєю, розпиляв його й розколов, перетягнув до будинку, забруднивши кожне полінце кров’ю з розідраних мозолів, знайшов у Аланиній сумці кресало — і посеред хатини, яка ще не знала вогню, розклав велике, спрагле багаття.

Птах, що кружляв у моїй свідомості, призупинився, начебто загруз у гарячому полуденному повітрі.

«Зачепите, що вам… ви ж вродливий…» Паморозь на вікні танула. Лилася каламутними потоками, невдовзі замість вигадливих завитків проступило голе скло, брудне, майже непрозоре; дим витягало в розчахнуті двері.

«Нехай повернеться».

Я зірвав з Алани ковдри. Ліг поруч, притягнувши її до себе; тіло моєї дружини було холодним і безжиттєвим, як укритий снігом пагорб, той самісінький, по якому так весело котитися на санках…

Ні.

— Слухай мене. Слухай мене. Ти чуєш?

Мовчання.

«…Тоді ти овдовієш — і зможеш спокійно шукати свою першу любов…» — «Другу…»

Ні. «Ти хочеш, щоб я тебе пожаліла?»

— Пожалій мене, Алано. Поговори зі мною. Повернися до мене. Ну?!

Сніг.

Цілком імовірно, що я негідник.

Швидше за все, так воно і є; Суддя справедливо призначив мені кару. І, звісно, не дарма залишив мені цей рік — аби я чіткіше усвідомив, яким гарним є життя і що саме я втратив…

Доріжка моя цілісіньке життя була «у багнюку», і річ тут «в бруді», та й до «в крові» доходило теж. Так, тепер я цілковито готовий закрити рахунки по старих векселях — але зараз, цієї секунди, я у вузол зав’яжуся, але витисну із себе хоч крапельку тепла. Щоб вистачило на весь цей сніг.

Труп збирача на власних воротях…

Ні.

Бандити на слизькій від крові палубі… Шпага в моїх руках… Ні, це комедіанти на підмостках, хрумкотить під підбором розсипане пшоно… І знову шпага…

Світле Небо, та якщо б це допомогло — я жер би зараз вогонь, той, що так весело розпломенівся посеред хатини. Я ловець — закидаю свої «гачечки», а вони зникають у порожнечі…

Я мотузочка, що втримує її над власною смертю. Тонка мотузочка. Стара.

Мені чомусь пригадалася тісна кімнатка — готель? — і парубок, що вертить у повітрі дитину, котра регоче, дівчинку років п’яти, у теплій хустці, що з’їхала на вухо…

Чужий спогад?

Я притулився губами до її напіврозтуленого рота. Якийсь час я зможу дихати за неї, вдих… Сплетеними пальцями надавити на груди — видих…

«Ось, каже він, що зроблю я з тобою, і ніхто ніколи не полюбить тебе… І ти нікого не полюбиш… Бо чари мої зміцніли… Бо люди слабкі. Люди не вміють як слід любити і як слід ненавидіти — зате вони вміють забувати… Назавжди. І люди забудуть тебе, Луаре…»

Знову чужий спогад?

Здалося мені — чи нерухомі Аланині губи здригнулися під моїми вустами?

Зараз я вивернуся навиворіт.

Стану повітрям у чужих легенях. Її подихом…

Її теплою ковдрою. Стану її життям…

…І цієї миті у мене наче плівка перед очима лопнула.

Я побачив себе лавою, що плине вниз пагорбом. Що вихлюпується з жерла вулкана; палаючим потоком я наліг на засніжену рівнину, і сніг ударив мені в обличчя палючою парою.

Ще!

І рівнина здригнулася…

Ще!

І дерен зійшов, оголюючи людську шкіру… Теплу… вона тепліє…

І вуста її відповіли; з першим людським відчуттям тіло моє повернулося, склеїлося, зліпилося з потоків розплавленого каменю, я зачув запах — запах диму, і побачив червонуваті відблиски на стінах. А може, це перед моїми власними очима затанцювали вогники.

Плащ і ковдри сповзли з неї; кокон з багатошарових ганчірок лопнув, випускаючи під теплі пломені багаття зовсім нову, незнайому мені істоту. Якоїсь миті я злякався, що дружина моя — не людина вже, а метелик; Алана не розтискала рук, не відривалася від моїх грудей, і я скоріше пальцями, ніж очима розглянув її тепле, боязке, ожиле тіло, бо вона поверталася до життя, бо, напевно, я — щасливий рибалка, я зачепив її й тягну тепер — з небуття до вогню, до дикого вогнища, що іскриться просто посеред кімнати…

Напевно, саме зараз я остаточно перестав бути лавою й став собою. Болісно перепліталися язички вогню, спліталися, зливаючись один з одним, утворюючи складний візерунок, витягаючись до чорної стелі й не в змозі дотягтися.

Ритуальний світильник, опромінюючий подружню спальню першої шлюбної ночі.

Уранці дерево прогоріло; на підлозі залишилося чорне коло й купа вугілля. Стіни й ковдри, наш одяг і волосся просякло димним запахом; ми лежали, не розтискаючи рук.

— Що тепер буде? — запитала Алана пошепки.

— Ми живі, — відгукнувся я хрипко.

— Так… Але що тепер буде?

Скрипнули двері.

Я чекав, що Танталь постаріє. Що темне волосся її, можливо, посріблиться сивиною; у хатинці панував напівморок, і спочатку мені здалося, що так воно і є.

— Я ж просила тебе — не ходити… — промурмотіла Алана безнадійно.

У темряві почувся здавлений смішок. Я злякався, що Танталь збожеволіла — але вона підійшла й присіла на лаву біля вікна, втрапивши таким чином у єдину світлову пляму, і, роздивившись нарешті її обличчя, я відчув гостре полегшення.

— Мені не вистачило десяти кроків, — повільно сказала Танталь. — Десять років… це довго. Але я чула його голос. Його справжній голос. Луар сказав…

Скрип-скрип.

Двері відчинилися; на порозі стояло темне громаддя. Мокрий ворс дивовижної шуби звалявся, злипся бурульками.

— Я радий, що у вас усе гаразд, — бадьоро сказав Чорно Та Скоро.

А потім знепритомнів і бебехнувся просто біля порогу.

Розділ дванадцятий

Ну звісно, у нас не було коня. Той, на якому приїхали Алана й Танталь, блукав десь по лісі, а може, вже став здобиччю вовків; можливо, і нам приготована така самісінько доля.

Продукти скінчилися. Може, Чорно Та Скоро й зумів би начаклувати вечерю — але Чорно Та Скоро дотепер був без тями, і факт цей уможливлював нашу втечу. Робив її мислимою.

Пан маг лежав на лаві, голомоза голова безрадно схилилася до плеча; Танталь довго стояла поруч, сплітаючи й розплітаючи пальці, потім обернулася до мене:

— Як ти думаєш, його можна… убити?

Я здригнувся.

Перед очима відразу постала підглянута сцена на краю галявини, долоня, що торкається пана мага зі справжньою ніжністю…

Чи Танталь була зачарована, а тепер прозріла?

Або…

— Я що, штатний кат? — запитав я тужно. — Ти радишся зі мною, як зі знавцем?

— Не з Аланою ж мені радитися, — буркнула Танталь зі страдницькою міною.

— Навряд чи його так просто вб’єш, — діловито припустила моя юна дружина. — Якби в нас був магічний предмет… — вона зітхнула, дивлячись у тьмяне вікно. — Їсти хочеться…

— Його треба зупинити, — ледве чутно мовила Танталь. — Якщо… його не зупинити… Луар сказав… Я знаю. Остання ниточка… Торія. Вона доведе його до Луара, хоч і ціною…

— Що?

— Мама!

Наші з Аланою голоси пролунали одночасно.

Лямка вп’ялася в плече. Я йшов, провалюючись по коліно, а за мною тяглися по снігу похапки зв’язані волокуші. У панові магу ваги, як виявилося, — дещиця, але навіть дитину важко було б волокти ось так, без дороги, через ліс.

Алана й Танталь спершу допомагали мені — а потім перестали. Вистачило б сили, аби висмикувати зі снігу власні важенні ноги.

Довше чекати в спорожнілому будиночку не було чого — не уподібнюватися ж до зайців і не гризти, кінець-кінцем, молоду кору з дерев. Полювати виявилося ні з чим, та й нема на кого — навіть птахи з незрозумілих причин уникали хатини без димоходу, а єдина польова миша, що її мені вдалося піймати, була з обуренням відкинута й Аланою, і Танталь. Зате в кутку оселі віднайшлася скринька з грішми — Танталь завагалася була, а чи маємо ми право брати чуже золото й чи не принесе воно нещастя. Я сухо заявив, що проводирем походу відтепер призначаюсь я, і вщерть натоптав наші гаманці; Алана хіхікнула. Танталь скорилася.

Наслідки походу в Переддвер’я потроху позначалися на її обличчі. Оголювалися, як оголюються під сонцем і вітром непоховані кістки; вона стала нервовою й лютою, боялася нічних кошмарів і швидко слабшала; ось і зараз, крокуючи лісом, відставала все частіше й частіше.

Я абсолютно не був упевнений, що йдемо ми правильно. Перед моїми очима ледь майоріла крижана об’ємна карта, та, котру колись побудував пан маг за допомогою магії й сили; я завжди вихвалявся чудовою пам’яттю, але застосувати на практиці побачене мигцем, у напівмороку, шокованим — чи ж здійсненне завдання?..

— Алано, — покликав я хрипко. — Допоможи Танталь. Допоможи.

Не треба було й підказувати — Алана вже брела поруч із посестрою, підтримуючи її під лікоть; але й сама була вкрай слабкою, і Танталь мала клопіт — раз у раз норовила визволити руку. Тож чи далеко так зайдемо?

Я перекинув лямку з плеча на плече… Першою думкою було кинути Чорно в його хатинці, просто залишити все, як є; я вважав, що саме так слід було вчинити, бо ми Чорно на обід не запрошували, і він з нами вина не пив, у нього своє життя, у нас своє, нехай усе йде, як іде; міркуючи так, я, звісно, лукавив. Бо ж щиро сподівався, що покинута посеред зимового лісу людина, хай би вона хоч тричі була магом, неодмінно здохне хоча б від голоду — про холод я мовчу, схоже, якраз із холодом у Чонотакса свої інтимні стосунки…

Танталь чудово розуміла підґрунтя моїх міркувань, але то вперто мовчала, то заледве стримувалася від істерики; вона боялася Чорно Та Скоро — проте думка про те, щоб покинути його, безпомічного, напризволяще, викликала в неї ще більший жах.

— Алано, коли він… коли ти вела його — що було потім, ти пам’ятаєш?

Можливо, питання було безтактним, але Алана спокійно кивнула:

— Йому було зле… Так, зле, хоча й не настільки. Напевно, позначаються… ну, різні причини…

Вона знизала плечима. Вона не знала, як саме позначаються на самопочутті панів магів виснажливі походи до Дверей. Придалася б знаменита книжка «Життєпис магів» — але я не міг навіть пригадати, де саме й за яких обставин залишив настільки цінне колишнє придане…

Придане. Викуп.

Кинути Чонотакса сконати означало вбити останню надію. Тому що, як виявилося, я, дурень, дотепер плекав у душі якусь примару, привид надії, навіжену тінь; загибель Чонотакса затвердила б остаточний строк мого життя.

Танталь не розуміла цього. Розуміла Алана; я не раз і не два ловив на собі її запитливий погляд.

— Але навіть якщо ми залишимо його тут… хто дасть гарантію, що він… не відновить свої сили, як це було минулого разу? А якщо він виживе й зміцніє…

Тоді Танталь прорвало.

Якщо він зміцніє, пояснювала вона, він неодмінно добереться до пані Торії. Навіть ціною її загибелі добереться до Амулета — і тоді весь наш світ перестане існувати, бо Чонотакс Оро носить на собі благословення Чужинця, Третьої сили, і, возз’єднавшись із Амулетом, переверне наш світ навиворіт…

Вона говорила так швидко й безнадійно, що я на хвилину повірив.

— Хто може зупинити його?

— Ніхто…

— Ти пропонуєш його задушити?

Розмова завертала на четверте коло. А потім я розслабився. Танталь пережила важке потрясіння, не дивно, що речі уявляються їй у карикатурно-похмурому світлі; мені ні сіло ні впало пригадався староста з селища, круглоголовий, із широкими дугами лисих брів. Староста, хильнувши зайвого, ласий був на слівце; мав дорослого сина, а в того була дружина, сам пан староста дружину мав теж, люту, наче піщинка в оці, і невістка страждала під її жорстким гнітом, а от віднедавна староста почав зауважувати, що дружина його начебто і подобрішала, й сонна ходить… Невістка, коли її приперли до стінки, зізналася, що обпоює свекруху сонними травами, та староста не покарав її, навпаки, погодився з таким станом речей, тільки строго-строгісінько звелів остерігатися й не отруїти до смерті…

— Він все-таки людина? — запитав я в простір. — Чонотакс? Він людина таки, хоча й маг?..

Мабуть, це було найкраще з рішень. Воно рятувало нас від смертовбивства і повинно було убезпечити пані Торію Солль… і, якщо вірити знервованій Танталь, увесь світ на додачу. Пан маг, напоєний снодійним, байдужий, позбавлений волі — а водночас і магічної сили…

І ось тепер я пер через ліс волокуші, й, якщо пам’ять підвела мене й ми вибрали неправильний напрямок — з сутінками сумнівам і роздумам прийде логічний кінець, бо коли з’являться вовки…

Танталь знову відстала. Алана брелапоруч, заховавши руки в муфту — видно, Танталь відмовилася від допомоги; я підійшов до розпростертого на волокушах тіла й схилився над блідим обличчям пана мага.

— Чорно… Ми правильно йдемо?

Мовчання. Стулені повіки, страдницька складка між голих брів.

— Чорно… Ти мене чуєш?

— Пси, — зміненим голосом, мовила Алана.

Я затнувся.

У морозяному повітрі відлунював далекий, багатоголосий собачий гавкіт.

* * *

Чи легко варити суп у кулаці? Зберігати в роті смертельну отруту, носити жар за пазухою?

До ночі ми прийшли на хутір, і наші грошики сотворили магічну дію, та таку, що я на хвилину відчув себе справжнім чаклуном. Нас прийняли на ночівлю, нагодували, постелили постіль і нагріли води; я дав собі слово ні про що не думати до ранку. І заснув в Аланиних обіймах, задоволений, майже щасливий; і прокинувся серед ночі, ближче до ранку, у цілковитій пітьмі.

За портьєрою вовтузилася, стогнала крізь зуби Танталь. Їй снилися кошмари; снилося, як бреде Переддвер’ям, а попереду маячіє постать, не цілком людська, велетенська фігура Стража, який водночас і чоловік її, Луар…

Алана тихенько сопіла в мене над вухом; обережно, боячись потривожити дружину, я погладив укрите ковдрою плече. Потім вибрався з-під ковдр, накинув на голе тіло плащ, пробрався за портьєру. Танталь уже не стогнала — але дихала важко.

Я постояв над нею — а потім, сторожко й обгинаючи кути, навпомацки рушив до сусідньої кімнати.

Ця кімнатка слугувала, ймовірно, приміщенням для прислуги; тепер на тапчані в кутку лежав укритий власною шубою пан Чонотакс Оро. На ніч я міцно стяг ременями його лікті, зап’ястя, коліна й щиколотки; не буду приховувати, якоїсь миті мені ясно пригадалося підземелля з бочками й іржаві ланцюги на власних руках. Катюзі по заслузі…

Я зупинився в дверях, прислухаючись і не вловлюючи подиху. Чи маги не дихають?

Блискавку не можна запрягти у візок. Вовка не можна прикормити пиріжками; де та грань, за якою Чорно Та Скоро вважатиметься безпечним? Сумирний Чонотакс — мертвий Чонотакс?..

Я переступив з ноги на ногу. Ми надто самовпевнені; ми чомусь вирішили, що справді можемо вбити його, поки він безпорадний. А якщо ні? Якщо має рацію Алана й для такого вбивства нам знадобиться «магічний предмет»? До чого тоді всі ці моральні дилеми, ми зберегли йому життя не зі шляхетності, а просто тому, що не вміємо його відібрати…

Узяти б зараз ремінець, прикласти до його беззахисного горла…

Огидно. Якщо він захрипить і віддасть Небу душу — ким я буду у власних очах? Нічним душителем беззбройних?!

Не кажучи вже про те, що Вирок Судді…

За портьєрою тихо скрикнула Танталь.

— Ти скотина, — тужливо промовив я беззбройному ворогові. — Що, що з тобою робити?!

Веселі мандрівники. Чоловік, дві жінки, а з ними — порохове барильце в людській подобі. Ані кинути, ані підірвати.

А за день настала весна. Миттєва, нещадна; жителі хутора хапалися за голови, розповідаючи про знесені паводком греблі та мости, про затоплені низовини та решту стихійних лих. По талому снігу нам пощастило дістатися до сусіднього селища — а там подорож видохлася сама собою, адже вже наступного ранку дороги стали геть непрохідними.

Грошей у нас було достатньо. Ми винайняли найкращі кімнати в готелі й поцікавилися місцевими знахарками. Таких виявилося аж три, і дві з них величали себе «чаклунками»; межею їхнього магічного мистецтва було вміння вилікувати від запору. Всі три, не змовляючись, запропонували мені той самий набір трав — імовірно, ще давним-давно їхні бабусі поцупили одна в одної рецепти. «Снульник», так називався цей запашний збір. «Тільки глядіть, молодий пане, не переборщіть — надовго заснете, не добудяться»…

Рецепт приготування був простий. Не вдаючись до допомоги служниці, я заварив сонний збір і процідив відвар через ганчірку — боюсь лишень, що запаморочливий дух розтікся по всьому готелю.

У Чонотакса — жодних ознак життя. Дзеркальце, піднесене до губ, вкривалося парою — та й потому. Із чайника із широким носиком я вливав у його трохи відкритий рот щоденну порцію «снульника» — від самого запаху можна одуріти.

— Не переборщи, — говорила Танталь крізь зуби. Бездоріжжя тим часом остаточно розквасило дороги, сніг сходив, оголюючи розкислу глину. Балакуча господиня все частіше починала розмову зі мною, розпитувала, куди шляхетні панове прямують, і чи не потрібен лікар «тому панові, котрий із кімнати не виходить». Слуги вже позирали з цікавістю; у готелі складно зберігати таємниці. Я заборонив покоївкам прибирати в Чонотаксовій комірчині, щоб нібито не тривожити хворого, — а насправді боявся, аби сторонній погляд не натрапив на ремені, якими цей хворобливий пан був зв’язаний.

У кімнатці, де спочивав пан маг, не було каміна. Я помітив, що Танталь уникає вносити туди свічі й не розпалює вогню в присутності Чонотаксового безтямного тіла.

— Хіба йому не байдуже? — запитав я із відтінком сарказму.

Вона не відповіла.

Ми просиділи в готелі майже два тижні; й господиня, й обслуга, й усе містечко набридли нам до знемоги. Чорно Та Скоро відсиплявся — щоденна порція снульнику робила своє діло; коли цікава служниця всупереч забороні поткнула носа до його кімнатки, перед її поглядом постало видовище цілком мирне — чоловік виснажений, звісно, і голомозий, спить собі спокійно, укритий чорною шубою. І задоволена служниця понесла підґрунтя для нових пересудів — аж раптом на її шляху зустрівся я, роздратований, злий і нещадний.

Чи варто й казати, що з кожним днем настрій мій ставав усе гіршим і гіршим; чи варто й казати, що незворушна покірність пана мага тривожила мене більше, аніж хвилювали би спроби втечі. Чи варто казати, що не служниця аж настільки завинила, — але, зловивши її на переступі, я не стримався. І повідомив їй, що пан, який спить у забороненій для прислуги комірчині, хворіє на невиліковну недугу, першою ознакою котрої є облисіння, що доскіплива служниця може рити могилку для свого розкішного волосся — незабаром воно випаде, і череп служниці буде точною копією черепа вищезазначеного пана. Що недуга ця заразна, і, не виключено, що всі родичі служниці заслабнуть теж; не пригадую, які ще лиха прорікав я служці, але бідна дівчина сповзла на підлогу в істериці. Півгодини готель лихоманило — із всіх кутків чулися жіночі схлипування; а ще через півгодини до мене явилася господиня, незвично холодна і непривітна, та строго зажадала виїхати з готелю якомога швидше. Оскільки за поширення всілякої зарази саджають до в’язниці, оскільки у неї, господині, знайдеться управа на різних пройдисвітів, що розносять мор і пошесті. А якщо ми не скоримося — вона запроторить нас у яму й звелить спалити наше лахміття.

Я поспішив на стайню, де давно вже було домовлено про купівлю коней — конюх сахнувся від мене, виставивши перед собою батіг. Очевидно, звістка про скоре облисіння облетіла містечко швидше, ніж повідомлення про пожежу. Я прокляв власний язик; на щастя, ні Алана, ні Танталь мені не дорікали. Обидві тихо раділи з можливості зникнути з осоружного готелю. Ледве перевалило за полудень, дороги вже не так хлюпали під ногами, я зробив висновок, що ми насилу доберемося до якогось хутора раніше, ніж зайде сонце.

Монетки, отримані за коней, конюх завбачливо розжарив над полум’ям свічки; я штурханами підняв Чорно Та Скоро і розв’язав йому ноги.

Пан маг був апатичний і млявий. Якийсь час я намагався витрусити з нього зізнання, що насправді він придурюється соньком, — але в мене нічого не вийшло. Мій план, навіяний давньою пліткою про винахідливу невістку, зненацька виявився не просто можливим — вдалим.

Чорно сидів у сідлі, як мішок. Усеньке населення містечка залягло, зачаїлося, розбіглося перед страшною подобою лисої хвороби; підтримуючи Чорно й ведучи коня за вуздечку, я вивів маленьку кавалькаду за околицю, у поле, і там із полегшенням уклав сонного мага в більш безпечне положення — як поклажу — упоперек сідла. Танталь мерзлякувато здригнулася, Алана пирхнула; на чотирьох нас було троє коней, я скочив у сідло й посадив Алану перед собою, Танталь, чудова вершниця, взяла за вузду Чонотаксового коня — і так, неквапом, об’їжджаючи калюжі, ми вирушили назустріч долі.

Доля не була до нас прихильна.

Сонце повисіло над обрієм і налаштувалося вже пірнути за чорну крайку лісу — а дорога все тяглася, не подаючи ані найменших ознак людського житла. Але ж десять днів поспіль я десятки разів розпитував про дорогу, і за всіма оповідками виходило, що неподалік повинен бути хутір, і не один!

Ми перетнули маленьку річку, через яку перекинуто було хирлявий міст, помережаний дірками. Коні неохоче ступали по підгнилих дошках; мої супутниці мовчали. Танталь і Алана нервово вдивлялися в густі сутінки — очікували побачити димок над обріємм, або будівлю, або хоча б самотній сарай; вечір був зовсім весняний, безвітряний і відносно теплий, але дивний жарт у виконанні хутора не подобався нікому.

Що ж до пана мага, цього мандрівного мішка зі сновидіннями, — то незабаром вже п’ятнадцять днів я не чув від нього жодного слова.

Сонце сіло; назустріч нам із напівтемряви вигулькнув місток, як дві краплі води схожий на той, який ми вже минули. Коні стримали крок. Мої примарні підозри перетворилися на впевненість.

— Але ж ми не звертали, — знесилено мовила Алана. — Це в лісі можна блукати — а ми їхали торованим шляхом!

Я зіскочив з сідла. Підійшов до перекинутого через сідло Чонотакса, в таких випадках зазвичай беруть за волосся, і я на мить розгубився. Потім узяв пана мага за підборіддя й задер його голову, примушуючи подивитися собі в очі.

Чонотакс Оро спав. Обличчя його, як зазвичай, було цілковито німим і непроникним.

— А вони уві сні не чаклують? — запитала Алана. — Йому може, наприклад, привидітися оцей шлях? Ну, вві сні?

— Це, напевно, інший міст, — невпевнено припустила Танталь. — Просто в цій місцевості всі мости однакові…

Я підійшов до мосту. Роздратовано стукнув по порохнявих поручнях; поручні охнули й відвалилися. В темряві вже неможливо було достеменно сказати, той це міст чи інший. В цій, як каже Танталь, місцевості мешканці геть погано доглядають мости…

— Вода є, — бадьоро промовила Алана. — Ось, ціла річка… Їжа є. Та й не зима надворі, морозу немає… Переночуємо…

Іншого виходу не було. Моєю маленькою помстою Чорно Та Скоро було вогнище з уламків поручнів. Іншого палива годі було знайти, а великого полум’я із поруччя не зробиш.

Я напоїв коней, бо годувати їх однаково не було чим.

— Відтягни його від вогнища, — сказала Танталь.

— Як ти дбаєш про магове благополуччя, — сказав я. — А хіба не ти перша цікавилася, чи можна його вбити?

— Відтягни його від вогнища, — повторила Танталь, не підвищуючи голосу. — Він не повинен лежати біля вогню…

— Він цей вогонь руками рве на клоччя, — повідомив я сухо. — Тобі треба — ти й відтягуй. А я шляхетного роду, нащадок Мага із Магів, тож я вже наносився!

Танталь підвелася. Підійшла до Чорно, взяла його за плечі; хоча, зручніше, як на мене, тягти за щиколотки. Але, можливо, Танталь було би ніяково дивитися на голомозу голову, що підстрибує на купинах?..

Зусилля, ще зусилля; Танталь уперто волокла мага за межу світного кола. Цікаво, про що вони розмовляли тоді, у лісі? На галявині? Та й Чорно бачив, що є свідок…

Чи не бачив?

— Облиш, — сказав я втомлено. — Добре, я сам…

Танталь не відповіла. Відтягла сонного Чорно подалі від вогнища, постояла над ним — тільки чорний силует виднівся. Потім повернулася до багаття, і певний час ми жували хліб із розігрітим на вогні м’ясом.

— Ретане, розкажи історію, — попросила Алана. Я розгубився:

— Яку?

— Та будь-яку… Як ти розповідав. Про розбійників, наприклад.

— Про розбійників не треба, — зронила Танталь крізь зуби.

— Тоді про привидів, — погодилася поступлива Алана.

Мовчали тріски поручнів, охоплені вогнем. Колись, напевно, їх торкалися тисячі різних рук — а тепер лизало полум’я. І якщо людські дотики лиш трішки стерли терпляче дерево — вогонь поїдав його, неспішно, але неминуче. Заради того, аби дати нам можливість зігрітися…

«Він мерзне».

Хто це сказав? Де я, чорт забирай, це чув? Я повернувся в темряву. Наче боявся, що зв’язаний Чорно Та Скоро підведеться й утече.

— Про привидів… Отож, так. Стояв на землі старий замок, а в підвалі його мешкав привид… Він був теж старенький, хирлявий такий, короткозорий…

— Примара?! — Алана пирхнула.

— Але очі в нього горіли, наче жарини, — додав я примирливо. — Найбільше на світі старий привид хотів уберегти свого молодого нащадка від помилок — та куди там… Певно, тільки в підвалах замку молодий нащадок порозумнішає. Тинятиметься примарою, очі його горітимуть, як жарини, а подих — розполохуватиме пугачів… Лишень уявіть собі — ціла армія підвальних привидів простягає руки… закликає нас отямитися, живе — до пори, поки не надійде час, коли пізно буде озиратися…

— Ні, — сказала Алана, і від звуку її голосу Танталь різко озирнулася:

— Що — ні?

— Ретане, — у голосі Алани тепер явно бриніли сльози, — Ретане, прошу… Зроби щось, я ж не зможу… без тебе…

Танталь перевела погляд на мене. Очі її у світлі багаття були чорні, із двома палаючими золотими цятками.

Алана схлипнула.

— Що за таємниці? — запитала Танталь недбало. — Ретане, можеш мені пояснити?

Я підкинув у багаття залишки поруччя. Знизав плечима:

— Жодних таємниць… У житті кожної людини є остання межа, й іноді буває корисно про це задуматися… Доїдайте хліб. Я зараз прийду.

Чорно Та Скоро лежав там, де залишила його Танталь, — на торішній мокрій траві, у коконі з власної шуби, до того ж колись розкішне хутро звалялося, як хутро хворого пса. Відблиски багаття звіддалік досягали блискучого черепа, мені здалося, що Чонотакс кривиться уві сні, наче від зубного болю.

Я витяг з-за пояса кинджал і приставив до горла мага. Про таке краще не розмірковувати.

Не вагатися.

— Чорно, давай так… Зніми з мене вирок Судді — негайно — і тоді я залишу тобі життя. Годиться?

Чи ж не я сьогодні вранці влив у цей рот волячу порцію снульника? Заради легкої й безпечної дороги?

Ось вона, безпечна дорога. Сплелася петлею, обросла старими мостами, язиком злизала обіцяний хутір, обернулася вогкою ніччю під відкритим небом…

— Чорно… Я знаю, що ти придурюєшся. Проте я не жартую. Чорно. У мене до тебе такий рахунок, за цілісіньке життя не сплатити… Ну?

Він спав.

Я бачив білки очей, що визирали у щілину між неміцно зімкненими віями. Пан маг спав, одурманений, а може, все ще знесилений своєю останньою магічною вихваткою; можливо, дорога, що сплелася петлею, була одним з його сновидінь. А я, наче дурень, стояв над ним із кинджалом. Хтозна, як обернулися б події, якби я таки зважився на останній крок.

Крок розпачу; і хтозна, що було б далі, якби я полоснув по беззахисному горлу. Магія магією, але останнє слово частенько залишається за гострою сталлю…

Ніхто не знає, бо я не зважився зарізати сплячого. Бо це було понад мої сили. Бо я поскрипів зубами, мов одержимий, сховав кинджал і повернувся до багаття.

Посестри розмовляли без слів, і Танталь дивилася на Алану важко й вимогливо. Певно, вона поставила запитання, певно, вона прагнула витрусити з моєї дружини хоча б подобу відповіді; Алана дивилася у вогонь, і я з повагою подумав, що ніхто не вміє так берегти таємниці, як охороняє їх моя юна дружина.

Наступного дня ми дісталися до хутора; першими, хто зустрівся нам на пустельній вулиці, були дві молодички, котрі пліткували біля криниці. Побачивши маленьку кавалькаду, вони спершу подалися вперед, жадібно розглядаючи наші обличчя — а потім у паніці кинулися навтьоки.

Звістка про страшну заразну хворобу досягла хутора раніше, ніж добралися до нього ми. Не дивно — адже навіть ледачий пішохід запросто долав відстань, на яку нам знадобилася мало не доба. Зрозуміло, притулку на хуторі чекати не варто. У руках похмурих чоловіків нібито мимохідь з’явилися вила; нам ледве вдалося вмовити трактирника продати харчів і погодувати коней. Усім відомо, що монетки, якщо їх потримати над полум’ям свічки, начисто втрачають здатність переносити заразу.

Нашвидку перекусивши, ми знову рушили в дорогу. Шлях підсихав; навколишні поля вкрилися зігнутими спинами. Нам дивилися вслід, і погляди були непривітні.

— Найняти карету, — сказала Танталь втомлено. — Найняти карету й хорошого кучера, скакати день і ніч, як мені все остогидло, Світле Небо, хто б знав… Я хочу додому.

Я здивовано покосував на неї. Ніколи раніше Танталь не дозволила би собі таких слів; хтозна, що буде завтра. Похід у Переддвер’я позначається згодом, із відстрочкою, як хороший Вирок…

Напевно, Танталь не зрозуміла, чому я перемінився на обличчі. Алана здивовано повернула голову; я вхопився за її плече, мов за соломинку. Мов за поплавець.

Усе повторювалося.

Щойно сонце схилилося на захід, місцевість навкруги наче вимерла; ще півдня тому зустрічний торговець вказав нам путь до селища, яке було попереду, та запевнив, що до нього щонайбільше дві години їзди. І от загусла темрява, а дорога зміїлася й петляла, порожня, з тими само деревами на узбіччі, з тією самісінькою крайкою лісу на обрії. З десять разів по своїх слідах проїдеш — і не помітиш обману…

Ми мовчки розбили табір. Мовчки зібрали хмизу, мовчки розклали багаття, мовчки повечеряли; погода псувалася. Імовірно, у нас попереду ще й дощ.

Не дивлячись на Танталь, я відтягнув зв’язаного Чонотакса подалі від вогню; дивно, але від нього не тхнуло немитим тілом. Не людина, а лялька — нічого не їсть, п’є лише сонний відвар, не справляє природних потреб…

— А давайте залишимо його на хуторі, — сказала Алана за моєю спиною. Я здригнувся й озирнувся.

— Залишимо, — повторила Алана, колупаючи землю носаком черевика. — Бо ж зрозуміло, допоки він із нами — так і будемо кружляти…

— А якщо залишимо, він очуняє й добереться до твоєї мами, — сказав я жорстко.

— Якщо залишимо, його вб’ють, — похмуро заперечила Танталь, вигулькнувши з темряви.

— Якщо його взагалі можна вбити, — буркнув я крізь зуби.

— Ти непослідовний, — Танталь зобразила посмішку. Розвернулася й відійшла до багаття.

За півгодини вона вже спала — або вдавала, що спить, — примостившись біля вогню, закутавшись ковдрою та підклавши під голову сумку; ми з Аланою сиділи рядком, мовчали, прихилившись одне до одного, здригаючись від подувів пронизливого вітру.

Потім, сам не знаю чому, але я дістав із-за пазухи свого дерев’яного календаря. Розвернув до світла.

Ось вони, дні, згаяні в хатинці без печі. Дні в готелі, дні, забрані дорогою… Важкі дні, але вже пережиті; залишилося… Адже залишилося три місяці. Ось вони…

Алана намертво вчепилася мені в плече:

— Ретане…

— Ми будемо щасливі, — сказав я глухо. — Все життя. Три місяці… Натомість потім буде що згадати.

І зловив її губи; вона пахла димом. Не димом випадкового багаття — затишним вогнищем, рідним будинком, дитинством, минулим життям…

Равлик у стулках. Пташеня в шкарлупі; щоразу доводилися пробиватися до неї заново, крізь теплий одяг, крізь плащі й ковдри, крізь страхи й тяготи, і важкі спогади…

Не треба розбивати стулки. Вони самі розкриються назустріч.

…Вона заснула за годину — заснула на холодному вітрі, закутана моїм плащем. Я сидів, підкидаючи гілки у вогонь, і знав, що не засну.

Має рацію засуджений на пласі. Має рацію, коли кидає в натовп, уже з-під спадаючої сталі: «Тепер я знаю, як треба жити!»

Натовп не знає. Лузає свої горіхи, розходиться по домівках, як і раніше, тягне крізь пальці заслинену ниточку власного життя, тягне, виконуючи звичну повинність. Вечір у переддень смерті я проведу у винному погребі. Сяду під бочкою, погукаю в гості короткозорого привида Дамира, Алану не кликатиму. Шістнадцятирічна вдова, вона забуде мене, лишиться довго й із задоволенням перебирати шовкову шворочку свого довгого життя, а я на ньому — лиш маленький вузлик, однісінький…

«Ретане».

Привиділося?

«Ретане, ти ж не спиш?»

Так.

Холодно. Тужливо. Ще одне передчуття, що переходить у впевненість, клята слабкість, яка позбавляє волі, тягне до землі…

Чи все-таки здалося?!

Я підвівся. Витяг шпагу. Постояв, відвернувшись від вогню, очікуючи, поки очі звикнуть до ночі. Згадав, що Чорно бачить у темряві, а я набагато гірше. Взагалі не бачу.

Тоді я вихопив із багаття напівзотлілу гілку. Головешка красиво жевріла червоним — сумнівна зброя, та й світла не надто багато. Більше диму…

Із головешкою в одній руці та шпагою в другій я рушив геть від багаття — туди, де в темній улоговинці чекав ранку зв’язаний маг.

Темрява стояла — хоч в око стрель. За кілька кроків я зупинився — не тому, що побачив Чонотакса, а тому що зачув його.

— Я промахнувся, Ретане, — сонним голосом повідомив Чонотакс. — Коли розв’язуєш світ пристрасті… потім буває похмілля. Ти вмієш учитися на чужих помилках?

Я мовчав.

— Навряд чи, — із жалем буркнув Чонотакс. — Ти волієш учитися на власних… Розв’яжи мене.

— Іще чого? — запитав я лагідно.

Чорно реготнув:

— Ще — паркан пофарбувати… Жартую. Ця гидота, сім зіллячок на пару, ще лишилася?

Це він про снульник. Три знахарки, дві величають себе чаклунками. Треба таке, «сім зіллячок на пару»…

Чорно позіхнув:

— Садить печінку, катує нирки, при передозуванні — трапляється частенько, що й тяму втрачаєш, частішає серцебиття, з’являється ядуха… Кепський відвар. На грошик користі, а піввідра сміття. Не зв’язуйся зі знахарками, Ретане, — і він позіхнув знову.

— А мені казали, — я посміхнувся, — «не зв’язуйся з магами…»

— Теж правильно, — Чорно позіхнув утретє. Запитав крізь позіхання: — Ти хотів мене вбити?

Я мовчав.

— Добре, Ретане… Якщо не збираєшся мене розв’язувати — ти вільний. Іди, спи. У всякому разі, я вже засинаю…

І він як запозіхав, настільки гучно, що я мимоволі озирнувся — чи не прокинулися Алана й Танталь.

— Чого тобі… не вистачає, Ретане. Живи й радій життю… Дружина тебе любить, травичка на світ білий пробивається, сніг зійшов… А щодо Судді… не переймайся. Спи, Ретане, спи, твій Чонотакс про тебе подбає… згодом.

Якийсь час я стояв із оголеною шпагою — як пам’ятник воїнові. Або як примара полководця, або ж як цілковитий дурень. Маг спав на сирій землі, й тепер я виразно чув його дихання. Розмірене й спокійне, умиротворене, наче після виснажливих трудів чи довгого шляху Чонотакс нарешті дістався до ліжка.

Кожен третій городянин вклонявся, зустрівши його на вулиці. За старих часів кланялися мало не всі поспіль — тоді він був начальником варти, а тепер — лише герой Облоги у відставці, наставник юних воїнів, глава відомого в місті Корпусу…

Крамарі шепотілися, мовляв, пан Солль міркує, блукаючи вулицями. Вони помилялися — він тинявся для того, щоб ні про що не думати.

Ось площа. Будівля Університету; біля входу застигли вічні вартові — залізна змія й дерев’яна мавпа. Мудрість і прагнення до пізнання; кожен студент, котрий себе поважає, проходячи, лясне мавпу по дерев’яному озадді.

До Університету Солль вирішив не заходити. Звісно, його там зустріли б і виконали будь-яке прохання, але в кожному погляді він читав би співчуття, і жодна скотина не поцікавилася би здоров’ям дружини — що ви, таке питання нетактовне, тс-с-с…

Йому обтяжливо заходити до її кабінету за її відсутності. Достатньо того, що кабінет замкнений і ключ зберігається особисто в нього — навіть новий ректор, до його честі, не заперечував проти такого дивного порядку…

Солль постояв перед славною будівлею. Подивився в небо, відповів на чиєсь привітання; рушив в обхід площі, й щокроку йому все виразніше здавалося, ніби ноги чимраз глибше застрягають у бруківці.

Будівля суду. У підвалах під ним катували двадцятилітню Торію.

Тут стояв ешафот. Там влаштовували свої підмостки комедіанти, серед яких сяяла тоді ще юна Танталь…

А ці мальовничі руїни — залишки високої споруди, розібраної по камінчику. На рештках фундаменту височіє гранітна плита зі здоровенними, як у букварі, літерами: «Вежа Лаш знищена дощенту, така кара за численні злочини, скоєні проклятим Орденом». Для більшості городян, які не застали Мору, це лише красиві безглузді слова…

Полковник Солль зупинився.

Ти програв, Фагірре. Життя триває.

* * *

Він іще більше постарів. Постарів різко, років на десять; тепер, за дня, видно було, що він годився мені в батьки. Шкіра на обличчі бралася складками й пожовкла, і лиш голий череп блищав так, як раніше — впевнено, навіть зухвало.

— Чому ми повинні тобі вірити? — запитав я. Ми стояли на задньому дворі зубожілої корчми. Калюжі, гній, розорена дровітня, самотня курка, випущена попастися на першу травичку. Ми стояли; Чорно Та Скоро сидів на колоді, поли кошлатої шуби звісилися в багнюку.

— А ви й не повинні мені вірити, — Чонотакс знизав плечима, і жест вийшов дивним через зв’язані за спиною руки.

— Ніхто не підпустить тебе до пані Торії, — сказала Танталь крізь зуби. — На гарматний постріл. Забудь.

— Забудь, — Чонотакс приплющив очі. — «Він покине тебе й забуде. Ти наймешся служницею в якусь крамницю, все життя митимеш запльовану підлогу й вислуховуватимеш лайку. А коли тлустий хазяїн почне лапати тебе де-небудь у коморі, ти згадуватимеш свого шляхетного лицаря й ковтатимеш сльози…»

Він явно цитував когось, повторював чиїсь слова, наслідуючи й голос; не знайомий мені, але Танталь миттєво сполотніла — настільки, що я злякався.

— «Я нічого не скажу тобі, — мовив Чонотакс уже іншим голосом, глухим, зривистим. — Ти знаєш сама».

— Замовкни, — попросила Танталь.

Чорно Та Скоро підняв повіки. Незрозуміло, що було в цьому погляді. Чорно, можливо, і змінювався із часом — але погляд залишався незмінним — трохи божевільним. Ну зовсім на крихту.

— Я добуду цю річ, — сказав він м’яко. — Вона мені потрібна. Буде непогано, якщо ви мені допоможете… для вас непогано. Оскільки, — він раптом по-панібратськи підморгнув мені, — все змінюється, тепер я потрібен вам куди більше, ніж ви мені… Правда, Ретане?

Я відчував, як важко дихає Алана. Не дивлячись, поклав руку їй на плече. Притягнув до себе. Нічого, Чорно, говори, говори…

— Світ змінюється, — Чорно примружився, наче ця думка принесла йому величезну приємність. — Коли я заглядаю в цей колодязь… мені хочеться, щоб хтось іще поділяв моє захоплення. Мій солодкий трепет… Коли я дивився по той бік світу. Це… як пристрасні обійми, Алано, ти ж знаєш тепер, що таке пристрасть?!

Алана здригнулася. Я міцніше стиснув руку на її плечі.

Чонотакс завертівся — йому незручно було сидіти. Він волів би впертися ліктями в коліна й опустити підборіддя на сплетені пальці.

— Так… Ми живемо на тарілочці, обведеній нашим круглим горизонтом, і ніколи не зазирали за край. Прийде хазяїн, вигребе ложкою остиглу кашу… наповнить нашу тарілку гарячою юшкою. Або м’ясною підливою; в хазяїна на шиї буде теліпатися дивна прикраска, з чистісінького золота предмет…

— Маму катували за нього, — зненацька сказала Алана. — Вона стерпіла вже все, що тільки можна стерпіти… Невже ти думаєш, що вона тобі його віддасть?

Чорно посміхнувся. М’яко, по-батьківськи:

— Він уже не належить твоїй мамі… А твій брат утомився. Невже ти гадаєш, що як страж я чимось гірший за твого брата?!

— Який іще «хазяїн»? — перепитав я із запізненням. — Яка ще «юшка»?

— Чорно, ти його не отримаєш, — втомлено кинула Танталь. І подивилася на мене; дивний це був погляд. Наче в Танталь нестерпно болів зуб, а вона тим часом зберігала байдужий вираз обличчя.

— Із незапам’ятних часів, — зітхнувши, повідомив Чонотакс, — Амулет Віщуна діставався винятково тому, хто міг ним володіти. Всі спроби негідних скористатися ним закінчувалися жорстоким провалом; я можу носити Амулет, Танталь. Золота штучка абсолютно безстороння: вона сама вирішить, кого обрати. Та в мене є підстави вірити, що вона вибере мене.

— Ти вже двічі намагався, — повільно сказала Танталь. Очі її не відривалися від очей пана мага — але в мене було відчуття, що вона от-от гляне на мене. Хоче глянути. Хоче повідомити щось важливе, сподівається, що я зрозумію…

Чорно примружився:

— «Тільки двічі. Третя спроба — чарівна».

Він знову заговорив чужим голосом. Я не боягуз, але в мене по спині забігали мурашки.

— Ти хто такий? — запитала Танталь по паузі. — Звідки ти взявся? Хто за тобою стоїть?

Чорно розтулив був рота, проте Алана, ступивши вперед, не дала йому сказати ані слова:

— Третьої спроби не буде. Тобі не дістатися до моєї мами. Я не дозволю, аби ти її мучив. Ти погано скінчиш, Чонотаксе, погано, як Фагірра!

Ім’я було знайоме всім, окрім мене. Танталь здригнулася й закусила губу. Чонотакс із сумнівом похитав головою; мене вразило, наскільки Алана схожа на Егерта Солля. Особливо цієї миті. Особливо зараз, коли вона вірить, що здатна захистити свою маму, що її пророкування хоч щось означають…

Танталь кинула на мене новий напружений погляд. І я раптово зрозумів, чого вона хоче. А зрозумівши, похолов.

— Хіба пані Торія Солль не тужила за сином десять років поспіль? — здивовано запитав Чонотакс. — Хіба її не мучило відчуття провини від згадок, як відреклася від нього? Хіба вона ось уже три роки не у світі власних ілюзій, цілковито закритому світі, хіба не від себе вона сховалася, зашилася в кору божевілля?

— Мама не божевільна! — вигукнула Алана.

А я ступив крок убік, маленький крочок — і от я вже за плечем мага, ще крочок — і от я за спиною, Алана щось гаряче доводить, я бачу, як дивиться з її обличчя молодий Егерт Солль… І Танталь говорить теж. Крізь зуби, вагомо, неквапно. Танталь бачить мене. Танталь зволікає.

Дурні ми. Наївні дурні; може, ще є час виправити помилку?

Тепер говорив Чонотакс. Я не бачив його лиця, але знав, що він посміхається.

Він просторікував про страх перед невідомим. Про одвічно мінливий світ, про піщинки, що сиплються, про золотий Амулет, про Іншого, який стоїть над краєм нашої звичної земної тарілки. Про те, що з ножем не обов’язково приходить убивця — лікар теж буває озброєний ланцетом, і ця кров — на благо…

Я вже не слухав його. Вимірював поглядом відстань до дровітні; хазяїн корчми був нечупарою та ледарем, гори сміття свідчили про його бездарність. Поруч із купою полін лежала зараз забута сокира.

Рекотарси не нападають зі спини.

— А якщо я попрошу тебе, Чорно? — м’яко сказала Танталь. — В ім’я… певних речей, ти ж розумієш краще, ніж будь-хто… Ти ж розумієш. Чорно. І однаково робиш… зважуєшся… А якщо я попрошу тебе, принижено, навколішки стану? Ні?

Вона відверто верзла нісенітниці. Так, у всякому разі, мені тоді здалося.

— Мені холодно, Танталь, — сказав Чонотакс, і в голосі його не було звичного глузування. — Дозволь мені зігрітися.

Сокира лягла до мене в руку — зручно, ніби я все життя тим тільки й займався, що лупив людей по головах.

— Але ж такі, як ти, не стають навколішки… — Чорно хотів ще щось додати, але цієї самої миті я вдарив його обухом по маківці.

Без розмаху, коротко й люто, майже професійно. Підлий удар, завданий ззаду, удар, здатний звалити бика; смертельний удар. Я не мав права промахнутися.

Але я схибив.

Моя зброя розкраяла повітря, де мить тому — щойно! — була блискуча магова голова. Сокира ще падала; Чорно скинув кошлату шубу, мов ящірка скидає хвіст. Зісковзнув із колоди, перекотився через плече, схопився на ноги — сокира ще падала. Мить — і обух гепнувся об порожню колоду, пришпиливши до дерева остаточно зіпсовану шубу.

Алана й Танталь сахнулися в різні боки. Краєм ока я бачив, як Танталь вихоплює з рукава ніж, як Алана піднімає із землі поліно; Чорно повів плечима. Руки його залишалися зв’язаними за спиною, він скидався на голомозого птаха, екзотичного, але вкрай брудного.

Я перемахнув через колоду. Відкинув сокиру; витяг із-за пояса кинджал.

— І це діло, — кивнув Чорно Та Скоро, витираючи брудне підборіддя об ще брудніше плече. — Сокира є ницою зброєю, більш гідна зневаги тільки лопата… До речі, Ретане, там біля входу стоять ще вила. Ти бачив?

Він весело підморгнув. Пересмикнув плечима; розімкнув зв’язані за спиною руки, витяг їх уперед. На зап’ястях темніли старі сліди від надто тугого ременя, а в правиці красиво звивалася вузька жовта змійка.

— А… — придушено скрикнула Алана.

Жестом ярмаркового фокусника Чонотакс провів долонею по зміїному тілу; рептилія пограла язичком, коротко прошипіла й перетворилася на браслет. Золота змія зі смарагдовими оченятами.

— Кому? — Чорно простяг прикрасу спершу Алані, потім Танталь. Обидві відсахнулися.

— Шкода, — Чорно впустив золоту цяцьку в бруд. — Я не чекав, Танталь, що ти мене так… підставиш. Під сокиру. Чесно, не чекав…

Мені стало її шкода. Обличчя її напружилося, на очах виступили сльози, видно було, як вона намагається заспокоїтися — і не може.

— Не чекав, — повторив Чонотакс із несподіваною м’якістю. — Тобто я розумію твої мотиви… Ретане, — роздратований погляд у мій бік, — ти ж не оголюєш зброю, щоб похвалятися або лякати. Ну, то сховай кинджал або поколупайся у зубах хоча б, коли вже витяг… Танталь, а якби я був гарненьким і кучерявим, ти б націлила сокиру на мою голову?

Що між ними, пес його бери, відбувається?!

Танталь розтулила рота. Закрила знову, не знайшовши, очевидно, потрібних слів. Відвернулася.

Чорно Та Скоро гмикнув. Почухав лису брову:

— Розумний не бореться з вітром, розумний піднімає вітрило… Хочете мене спинити? Спробуйте.

Свого часу я багато сил віддав для того, щоб стати гарним воїном. Дуже багато сил і багато часу. І найкращі вчителі були мною задоволені.

Чонотакс ступив до мене. Хвилини дві ми кружляли, на обличчі мого ворога, зазвичай байдужому, тепер проступив хлоп’ячий азарт, а свого лиця я не бачив; Танталь і Алана стояли, притулившись спинами до старого паркана, і кутиком ока я помітив, як Танталь ладнається метнути ніж…

Тоді я розлютився й метнув свій кинджал Чонотаксу під ноги. Я плював на магів і магію, у рукопашній бійці мені не потрібні переваги, я сам собі — перевага…

У мене неабияка реакція — але я надто пізно помітив його руку.

Не кожному поєдинку судилося бути гарним. Краси в нашій сутичці не було ні на гріш — бруд, кров, утробне ухкання. Кілька ударів я перехопив, трохи пропустив, разів зо п’ять промазав і двічі досяг мети, розбивши Чонотаксу ніс і брову. Потім йому вдалося нанизати моє підборіддя на свою високо підняту п’яту, і на кілька секунд я вибув із двобою, а коли отямився, то виявилося, що я лежу головою на колоді, а Чорно Та Скоро потирає стегно, морщиться й бурмоче, звертаючись до когось поза полем мого зору:

— Штани тріснули, з-зараза, по шву… Де тут бабу-рукодільницю знайдеш, бо я, хоч і обідранець, але штани ж мусять бути цілі, який же я, до псів, маг, у дірявих штанах… Ретане, ти як? Устанеш сам — чи допомогти?

Я почувався лялькою, напханою соломою. І ніби по ній проїхали туди-назад колеса навантаженого воза…

За півгодини маг верхи виїхав за ворота; ні Танталь, ні Алана не змогли його втримати. Може, не зважилися. Може, зневірилися.

Ми програли партію — і, можливо, всю гру програли теж.

Розділ тринадцятий

— Первоцвіти! — долинало з вулиці. — Первоцвіти! Стебло м’якесеньке, пелюстки ловкесенькі! Агов, людоньки, беріть квіточки, для милої-коханої, для хазяйської дочки!

Селище було, власне, маленьким містечком — замок місцевого владики примостився в центрі, готель, у якому ми зупинилися, виходив вікнами на широку людну площу, а вздовж річки тягся ремісничий квартал — галасливий, задимлений, з їдкими запахами й, очевидно, успішний.

— Причини віконниці, — сухо попросила Танталь.

Алана, не озираючись, мотнула головою; я підійшов, перегнувся через її плече, кинув перекупці срібну монету:

— Беру кошик. Увесь.

Маленьке Аланине вушко просто в мене перед очима радісно спалахнуло. Торговка заходилася дякувати; у темній кімнаті запахло лісом, причім лісом весняним, до того ж запах цей, як мені здалося, не долинав до моїх ніздрів дуже давно, років зо двадцять…

— Спасибі, Ретане! От добре! — Алана зважила в руці кошик, пройшлася кімнатою, точно копіюючи ходу перекупки:

— Квіти-и! Первоцвіти!

— Але у тебе — теж талант, — сказав я здивовано.

Танталь посміхнулася. Я не міг не помітити, що, незважаючи на злигодні й неприємності останніх днів, наслідки походу в Переддвер’я більше на ній не позначалися. Ані істерик, ані апатії — тепер це була багато в чому колишня, впевнена в собі Танталь… Цікаво.

— То що ж Брамник? — я скривився, доторкнувшись до рани за вухом, яка вже затягнулася. — Ти хотіла…

— Так, я хотіла… — Танталь зітхнула. — Ретане, між першим і другим приходом Чужинця минуло багато сотень років. Між другим і третім — лише… близько семи десятків. Коли Чужинець покликав до себе Луара, другий Брамник був іще живий.

— Довго живуть Брамники, — буркнув я, дивлячись, як бреде по підвіконню молодий жук, одурілий від тепла.

— Усі звали його Мандрівцем, — зненацька тихо промовила Алана. — Він блукав… ніде не знаходив місця. Говорили, що він уже — взагалі, не людина… Що він не маг, але має владу, і начебто це Третя сила його помітила…

— Хто?

— Ну, так раніше звали Чужинця… Третя сила… Не знаю, чому.

— Десять років тому Мандрівець був іще живий? — запитав я обережно.

Танталь і Алана перезирнулися.

— Узагалі-то, — Алана сіла, поставивши кошик на коліна, — мертвим його ніхто не бачив…

— І ніхто не приносив звістку про його смерть, — глухо додала Танталь.

— Ну, то й що? — у мене раптом зачухалися долоні. І спина, і кінчик носа; вся шкіра свербіла, посилаючи мені звістку, що ось воно, головне, заради чого починалася розмова. Щось важливе — як для людства, так і, особливо, для мене…

— Він не зовсім людина, — так само глухо сказала Танталь. — Можливо, він здатен прожити хоч і тисячу років. І… навіть якщо помер — для таких, як він, це не перешкода.

— Цікаво, — вичавив я лише для того, щоб розрядити напружену паузу.

— Єдиний, хто… — Танталь затнулася.

— Якщо захоче, — тихенько додала Алана. — Адже він, знаєш… Йому, взагалі-то, на всіх і на все наплювати.

— Не скажи, — заперечила Танталь непевно. Алана гмикнула.

— Чому ти не говорила… раніше? — запитав я вкрадливо. — Про цього Мандрівця, який, виявляється, може нам допомогти?

— Не обнадіюйся, — Танталь знизала плечима. — Просто… Нічого іншого не спадає на думку… Нам потрібна послуга. Послуга мага. Мага, сильнішого за Чонотакса Оро.

— Це неможливо, — сказав я тихо.

— Немає нічого неможливого! — Танталь підвелася. — Зараз… Чонотакс пережив потрясіння, що послабило його й вибило з колії. Всі ми бачили… так, багато в чому він придурювався, але відразу після… походу… він справді був напівмертвий. Ми, дурні, — вона жовчно посміхнулася, — або ми, розумники… ну, гаразд. Ми вчинили, як шляхетні добродії, — замість того, щоб перерізати ворогу горло, просто зв’язали його й обпоїли сонником…

— «Сім зіллячок на пару», — не втримався я.

Танталь кивнула:

— Так… Він отямився й знову став сильнішим за нас — але ненабагато. І ця… вистава… бійка — це не демонстрація сили. Це ознака його слабкості, Ретане.

Я скривився.

Усеньке життя я вважав себе непоганим бійцем. Я і є доволі непоганим бійцем…

Мітки, що залишилися після «двобою», не зажили дотепер. А тоді Чонотакс поцікавився, сам я встану чи допомогти, чесно поділив навпіл наш запас золота і поїхав собі…

— У тій бійці не застосовувалася магія, — сказав я неохоче.

— Так, — Танталь кивнула. — От я й кажу… Він береже себе. Уникає найменших зусиль. Якби він був у звичній своїй формі… розумієш?

Я згадав трагічну загибель фамільної шпаги. Важкі краплі, що падали на підлогу, й жалюгідний недогризок у себе в руках.

— Схоже, ти вивчила його краще, ніж ми, — сказав я, і в моєму голосі чіткше, ніж варто було, пролунав сарказм.

— Можливо, — Танталь підняла підборіддя. — У нас мало часу, але він поки є… Чорно не піде до Торії зараз. Йому потрібно… — вона невпевнено затнулася. — Місяців півтора…

— Ти переконана?

Якийсь час ми дивилися одне на одного.

— Ні, — сказала Танталь чесно. — Я припускаю.

— А якщо ти неправильно припускаєш? — це втрутилася Алана.

Танталь стиснула губи.

— Ми повинні поквапитися, — сказав я вкрадливо. — Якомога швидше… до речі, Танталь, ти забула сказати — що ми мусимо робити?

— До Егерта, — вона відвернулася. — Егерт знайде… спосіб викликати Мандрівця. Ну, хоча би зв’язатися з ним…

— Чудово, — сказав я по паузі, і сарказм у моєму голосі наливався соком, як вовча ягода.

Як сталося, що про людину, яка може… могла би… страшно подумати, але могла би позбавити мене від Вироку… я дізнаюся останнім?!

Жовчна посмішка сама собою виповзла на мої вуста.

Я не хлопчик. І давно вже не вірю у рятівних Мандрівців, котрі раптом падають з неба…

— Ходімо обідати, — сказав я бадьоро.

Алана прослизнула на сходи перша. Сходи стогнали й верещали, звук перекочувався коридорами, весь будинок імітував якийсь неймовірний музичний інструмент; я спіймав Танталь за рукав саме тоді, коли моя дружина, захоплена музикуванням, уже розполохувала мешканців десь на першому поверсі.

— Одне питання…

Її очі миттєво скрижаніли. Саме так вона дивилася давним-давно, у замку, коли повідомив їй, що такий собі злобний маг…

— Ні, — сказав я поквапливо. — Я не про те… Ти впевнена, що Чорно несе світові погибель, а не, наприклад, процвітання?

— Саме так запитували один в одного ті, хто не здатен був зупинити Чужинця… Саме цією надією тішилися.

— А до чого тут Чонотакс? Адже він — не Чужинець?

— Це інше питання, — Танталь обережно визволила свій рукав. — Але якщо ти пропонуєш залишити все, як є…

— Ні, — сказав я поспішно, — Танталь… А коли, якоїсь миті ти зрозуміла… ну, вперше припустила, хто такий Чонотакс і навіщо йому Амулет?

Вона нервово облизнула губи.

— Коли ходила із ним до Переддвер’я? Так?

Я говорив настільки тихо, що сам не чув власних слів.

— Танталь, ти дійсно віриш у все це? У загибель світу?

— Торія, — Танталь мимоволі поглянула вниз, туди, де вже стихло завивання сходів. — Торія не переживе походу туди. Її свідомість, ушкоджена… поранена… Я не хочу, щоб Торія вмирала так.

Теж правильно…

— Але ж Алана пережила, — сказав я тихо. Сходи верещали тепер у зворотному напрямку. Аланайшла перевірити, чи не пліткуємо ми за її відсутності.

Танталь раптом сама взяла мене за руку. Незвично взяла — дуже міцно. Дуже тепло.

— Я хотіла сказати тобі, Ретане… Спасибі. Я давно хотіла це сказати. Ти…

— А ти? — швидко запитав я, намагаючись стримати хвилю самовдоволення, що заполонила мене від цих її слів. Хвиля була чудова, гаряча, здається, ще трішки, і я почервонію…

Не час червоніти. Не час для солодкої знемоги. Не той момент.

Танталь випустила мою руку. Нервово потерла долоні.

— А що я? Легко пережила… процедуру? Так? Ти про це?

Сходи верещали вже зовсім близько.

— Він мене прикрив, — сказала Танталь так, що я ледве розчув. — Я не хотіла… Тому він настільки знесилився. Бо витрачався ще й на мене…

Над крутим віялом сходів з’явилася голова Алани. Моя дружина нічого не сказала. Тільки примружилася — і погляд був красномовніший за слова.

— Ми йдемо, — сказав я бадьоро. Танталь мовчала. Як вона тоді говорила йому? «А якщо я попрошу тебе, Чорно?». І він цілком виразно відповів — мовляв, проси не проси…

Дивні люди, ці добродії маги. Втім, химерності в них не більше, ніж у будь-якій жінці, вибраній навмання.

* * *

Ми збиралися виїхати відразу пополудні — але наші плани несподівано перемінилися. Варто було нам сісти за обід, як до готелю прибув причепурений, у шовках та пір’ї гонець, і послання, принесене ним, призначалося «двом шляхетним незнайомкам, які вперше відвідали благословенне місто Доц, прекрасним паніям Алані й Танталь».

— Ну, нічого собі шпигунська мережа, — сказала Танталь із відразою.

Варто зазначити, що до книги постояльців ми записалися під власними іменами, оскільки нам вже не було від кого ховатися.

Відправниками листа значилися скромні «Л. і К.» Натомість на печатці була відтиснута герцогська корона; я підняв на гінця питальний погляд. Той вклонився.

— Володарі Лларіс і Колвін, милістю Неба владики Лоца…

— Владики? — перепитала Танталь. — Двоє?

Гонець вдав, ніби не помітив подиву й не розчув запитання. Вклонився знову:

— …надіслали се послання й веліли переказати відповідь на словах…

Я віддав лист Танталь — зрештою, він призначався не мені. Танталь трохи його потримала — і повернула конверт назад.

Я зламав печатку. Лист був написаний каліграфічним почерком, чудовим чорнилом і без граматичних помилок:

«Вельможні пані, володарі Доца будуть щасливі бачити вас у своєму замку — сьогодні, за три години до півночі. Зрозуміло, пана Ретанаара Рекотарса будемо раді бачити теж. Заздалегідь вдячні, Л. і К.»

Я прочитав лист і віддав його Алані. Та звела брови й передала послання Танталь; у колишньої акторки завмер на обличчі нудотний вираз світської люб’язності:

— Передайте на словах панам герцогам… володарям, що, на превеликий жаль, невідкладні справи змушують вирушати в путь якнайшвидше. Наша карета готова — за годину виїжджаємо… Ґречно перепрошуємо панів володарів.

— Ясно? — запитав я сухо.

Гонець вклонився втретє:

— Добродії… Але в Доці так не заведено. Запрошення від володарів є найбільшою честю, і від дня заснування міста ще ніхто не відмовлявся… Тим паче, що скорий від’їзд — недостатньо вагома причина. Ви можете виїхати завтра на світанку, забираючи з собою прекрасні спогади про наше місто… Панове володарі рідко залишають замок і тому особливо люблять слухати розповіді мандрівників про все, що коїться у світі…

— Мандрівниць, — сказав я крізь зуби.

— Проте наше місто не надто часто відвідують настільки яскраві жінки, — галантно посміхнувся гонець. — Зрозуміло, рідко хто з пані подорожує без почту — чоловіка або слуг…

Гарні звичаї панують у великому селищі, що йменує себе «благословенним містом Доц»!.. Адресують листа дружинам, а чоловік, виявляється, — це лише «почт»…

— Сьогоднішній візит абсолютно неможливий, — сказав я крижаним тоном. — Сподіваюся, право вибору залишається все-таки за запрошеними… чи ні?

В останнє питання я вклав якнайбільше сарказму. Гонець винувато посміхнувся:

— А хіба… тут є із чого вибирати?..

Карета не була готова до від’їзду. Кучер роздумав найматися, а хазяїн готелю повідомив: провісник погоди, який мешкає неподалік, надіслав хлопчика з попередженням, що невдовзі очікується негода.

— Він завжди так робить, — пояснив хазяїн, самовдоволено почухуючи під пахвою. — Я йому доплачую, словом, за пророкування погоди, зате постояльці задоволені, хто ж поперед бурі в дорогу попреться?

Ми повернулися в наш із Аланою номер, розсілися довкруж столу й похмуро втупилися в різні боки. Танталь кривилася, наче розкусила щось гірке, Алана вертіла в пальцях ґніт прогорілої свічки, а я всоте перечитував листа. «Вельможні пані, володарі Доца будуть щасливі бачити вас…»

— А чого це ви надулися, мов індики? — безтурботно поцікавилася Алана. — Не їхати ж, справді, «поперед бурі»…

— Уздовж бурі, — сказав я жовчно.

— Що? — Алана здивовано озирнулася.

— Бачили ми ці бурі, — я теж скривився, ну чисто, як Танталь. — Бачили. Й бурі, й замети, й бездоріжжя…

— У нього не настільки багато сили, — неголосно нагадала Танталь. — Підлаштовувати стихійне лихо щодня, це, знаєте…

— До міста ще тягтися й тягтися, — сказав я гірко. — Скільки сили йому знадобиться, щоб нас затримати? Щоб хтось із нас зламав ногу? Отруївся грибами? Потрапив у гості до розбійників?

— Я все розумію, але ти б притримав язика, — сухо попросила Танталь. І мала рацію — нещастя, якщо його пом’янеш уголос, стає ближчим та ймовірнішим.

— Ми будемо обережні, — оголосила Алана.

— І для початку не підемо до вельмишановних володарів, — я склав листа навпіл. — Тим паче, що гонець уже переказав їм нашу офіційну відмову.

— І для початку просидимо весь вечір у готелі? — тихо поцікавилася Алана.

Я повернувся до неї.

Привільно спершись ліктями на край столу, переді мною сиділа молода жінка, власниця цілком оригінальної краси, світлокоса й глузлива. І де, цікаво, все це ховалося? Під личиною похмурого шибеникуватого підлітка?

— Алано, я не зовсім тебе зрозумів, — ти хочеш піти?

Дружина посміхнулася — очі її із сірих стали ясно-синіми:

— Вони сидять у своєму благословенному Доці, їм нудно… Тільки й усього. Чим це може нам загрожувати?

— Природніше було би надіслати запрошення на ім’я Ретано, — недбало кинула Танталь. — І запросити нас разом із ним, а не навпаки…

— Упередження, — Алана знизала плечем. — Відколи звичайна галантність перестала бути чимось нормальним? Чуже місто, інші звичаї… Та й Ретано однаково буде з нами. Хто це надумає нас скривдити в присутності мого чоловіка?

«Мовчи, — сказав я до власної пихи. Для того це й говориться, щоб ти розпустив пір’я. Щоб здійнявся на крильцях гордині, щоб учинив так, як чинити не збирався…»

— Чого це ти так почервонів? — здивувалася Алана.

— Покажи-но листа, — Танталь перегнулася через стіл, розгорнула папір, вкотре переглянула, гмикнула. Скосила погляд на мене.

— Невже вас цікавить товариство якихось там герцожків? — запитав я. — Невже… справді так хочеться?

— Бачиш, — Алана зітхнула. — Чесно кажучи… я цих прийомів… завжди терпіти не могла. Ще там, у місті…

— Світське життя, — буркнула Танталь крізь зуби.

— Але тепер, — Алана винувато посміхнулася. — Ми так довго… тяглися… дорогами, у багнюці, в цих готелях…

Вона зітхнула. Я дивився на неї, наче бачив уперше в житті. Справді, не так давно вони з Танталь розжилися ошатними сукнями — на грошенята, здобуті в норі Чонотакса Оро…

Я труснув головою. Чонотакс був ні до чого, але перед очима в мене постала невигадлива картинка: кравець знімає мірки, Танталь вибирає тканину, а Чорно Та Скоро стоїть збоку — замовник, дарувальник…

— Якщо ти проти, — почув я негучний голос Танталь, — то нікуди не підемо… Як скажеш…

Я поглянув на Алану.

Моя дружина дивилася убік. Із показною, перебільшеною байдужістю.

Володарі Доца були настільки люб’язні, що прислали за нами карету. Це було тим паче до речі, що обіцяна негода не змусила на себе довго чекати; затриматись у готелі було правильним рішенням. Навряд чи в цій суцільній темряві, у місиві вітру й дощу ми дісталися би до наступного селища. Ми й до замку не добралися б, якби не галантність володарів.

На мою несподівану радість, ні Алана, ні Танталь не вбралися в нові сукні — обновки виявилися безнадійно провінційними, і обидві зачудувалися, як не помітили цього раніше. У дорожніх туалетах, зі скромною гідністю шляхетних мандрівників ми сіли в карету з гербами; я був при шпазі, та й кинджал, захований під одягом, приємно холодив бік. Свій ніж Танталь залишила в готелі — з ножем у рукаві, пояснила вона зітхнувши, будь-яка жінка почувається синьою панчохою.

Уже в кареті — а колеса гордовито гуркотіли по мокрій бруківці, заглушаючи навіть виття вітру, — Алана запитала, схилившись до самого мого вуха:

— Будеш розповідати про Мага з Магів?

Я похитав головою, і в кареті більше не пролунало ані слова.

Екіпаж прогримів по підйомному мосту — діючому, а не те, що в мене! Минув варту — озброєну, в червоних мундирах! — та підкотив до парадного входу. Назустріч вискочили два лакеї — ого, куди братися моєму бідоласі Ітеру! — й офіцер, весь обвішаний цяцьками, що дзеленчали. Лакеї опустили підніжку, вичистили її до блиску, відчинили дверцята й натягнули полотнище тенту — не встиг я і оком змигнути. Офіцер допоміг паніям спуститися — на внутрішньому дворі замку виявилася бруківка, та ще й краща, ніж на міській площі. Камені поблискували чистими спинками, вода безсило скочувалася з них, прагнучи, але не вміючи розлитися тут калюжею; я згадав, на що перетворюється під час дощу внутрішній двір мого власного замку. І скреготнув зубами.

Офіцер, галантний до нудоти, уже вів нас нескінченними сходами й коридорами; ні, у цій пишноті ніколи не поселиться привид. Тут не виявилося жодного темного куточка — все залито світлом незліченних свічок, і до кожного канделябра додавалася кругла рожева фізіономія під білими буклями перуки. У мене зринула дика думка, що лакеї за нашою спиною зриваються з місць, стрімголов біжать потайними ходами, щоб знову зустріти нас за поворотом — надто однаковими були пики, та і як прогодувати таку купу слуг?!

На стінах блищали рами, у рамах сяяли чиїсь предки, очі предків світилися шаблонною мудрістю та традиційною відвагою. Блищали ґудзики, галуни, блищали білим голим тілом мармурові статуї в нішах, мені ставало все сумніше й сумніше. Якого пса ми влізли в цю скриньку з коштовностями, що на нас чекає тут, окрім головного болю й нудотних сяючих посмішок, а завтра на світанку виїжджати…

За вітражними шибками біснувалася негода. «Поїдемо, якщо дощ припиниться, — подумав я зі злістю. — Найобразливіше, якщо це не Чорно наслав бурю. Якщо це сам по собі дощ, звичайна весняна гроза…»

— Владики Доца раді бачити вас, добродії! Просимо, заходьте, ми будемо щасливі порадувати й вас!

Зал був порівняно невеликий — на шляху сюди нам траплялося проходити куди величніші приміщення. Вмебльований був він із певним смаком — принаймні блиску виявилося не настільки багато, щоб різало око; стіл мало не вгинався під вагою наїдків — навіть мускулясті ніжки його, вирізьблені з червоного дерева у вигляді грифонячих лап, ледве все це витримували. Залою розтікалися аромати, від яких навіть у мене затремтіли ніздрі. Певно, мистецьких кухарів у замку було не менше, ніж лакеїв…

Я насилу примусив погляд відірватися від частування.

На чолі столу сидів… сиділи… я кліпнув, проганяючи видіння. Ні, таки їх було двоє — зір не зраджував мене.

— Ой, — здивовано промовила Алана. Моїй дружині, як і раніше, бракувало виховання й витримки.

Двоє на чолі столу здавалися відбитком один одного. Абсолютним відбитком; вони були з тих близнюків, які до самої старості вдягаються зовсім однаково. Для них немає більшого задоволення, ніж розіграти нового знайомого; ось чому вони так страждають без гостей, в’їдливо подумалося мені. Ось чому вони владарюють на рівних — якби було інакше, другого претендента на трон довелося б утопити…

Близнюки сиділи пліч-о-пліч — не будь вони братами, я вирішив би, що переді мною коханці. Близнюки посміхалися однаковою посмішкою — зовсім не сяючою, а цілком живою та чарівною; навіть я, крізь полуду жовчі, не міг цього не відзначити.

Тим часом Алана й Танталь уже привітали володарів; дорожні сукні жінок виглядали викликом довколишній розкоші, їхні несхожі обличчя були викликом однаковості фамільних портретів. Я вклонився теж — достатньо шанобливо, достатньо гонорово; під озаддям у мене опинилося м’яке крісло, а перед носом — блискучий столовий набір. Володарі говорили по черзі, здавалося, що розмовляє сама із собою одна людина — а спритні руки прислужника тим часом наповнили мою тарілку, і я раптом відчув себе щасливим.

Цілком і повністю. Вільним від турбот і відповідальності; у мене попереду вільний, спокійний вечір. Я нічого не можу зробити, доки за вікном реве дощ і вихльостує вітер, і не буду нічого робити. Я грітимуся біля вогню, ласуватиму й розмовлятиму ні про що — брати-володарі завели саме таку бесіду, неквапливу, зручну для щелеп, необтяжливу для думки.

Полуда жовчі, що було загусла в мене перед очима, спала. Я дивився, як Алана й Танталь, насторожені й церемонні спочатку, потроху втягуються в бесіду, здається, йшлося про породи садових дерев, про землі, що лежать на південь від Доца, про морські подорожі та властивості каменів. Не пригадаю, аби якась із моїх супутниць раніше цікавилася каменями чи садовими деревами — втім, бесіда тривала, не обтяжлива ні для кого. І несподівано для себе я розповів, як хлопчиськом знайшов у горах справжній самоцвіт і як ювелір оправив його в колечко для моєї матері.

Потім Алана не витримала-таки — запитала, чи часто вельмишановним володарям доводилося використовувати свою незвичайну подібність. Брати однаково розсміялися — і, перебиваючи один одного, оповіли про низку звичайних дитячих витівок; потім той, що сидів ліворуч, здається, Колвін, запитав, ким доводяться одна одній Алана й Танталь. Питання було, звісно ж, досить безтактне — але в невимушеній обстановці нікому не спало на думку ображатися, і Алана повідомила, що вони із Танталь — посестри. Близнюки закивали головами: у настільки несхожих одна на одну жінках явно відчувається щось спільне, можливе тільки між сестрами. Пані Танталь нагадує пурпурну троянду, тоді як пані Алана — троянда біла; брати заздрять панові Рекотарсу, котрий подорожує в товаристві двох настільки прекрасних квіток.

Щоки моїх супутниць роз’ятрювалися — чи то від компліментів, чи то від вина. Мені раз у раз хотілося протерти очі — чому я, котрий подорожує в компанії двійка троянд, лише зараз помітив, що Танталь не схожа на жодну із жінок світу? Що вона сміється й супить брови щоразу по-різному, її обличчя — наче небо, яким мандрують хмари? Що її профіль — мов обрис далеких гір?

Ні, були миті… Тоді, у замку, біля каміна, коли половина її лиця була мідною маскою, а іншу щоку пестила темрява… І ще — тоді, коли вона вискочила на сцену в плащі із пришитими сивими патлами, і потім, коли утомилося відповіла Баріану — «Кураж, на одному куражі…»

Танталь була захоплена куражем. Але й Алана, моя дружина, теж.

Невже цю я пам’ятаю нестерпним підлітком?! Це вона програла нашу карету й всі гроші хитрому шулерові? Це вона втікала з дому, щоб мандрувати по гадючниках?!

Крижана королева. Сама неприступність, холодна краса неймовірно синіх очей, у яких лише час від часу — якщо поталанить спостерігачеві, якщо догодить співрозмовник — проглядає гарячий вогник. Він, схований під крижаною кіркою, морочить і бавиться, наче грається в піжмурки; схоже, моя дружина назавжди залишиться вірною образові равлика. Дивна подвійність, хтось живий і теплий, схований за твердими закритими стулками…

Панове володарі вміли подобатися. Дивно, але це їхнє вміння анітрохи мене не дратувало; навіть їхня подібність, що так вразила мене спочатку, потроху перетворилася на правило кумедної гри. Брати не підводилися з-за столу, один тримав келих у лівій руці, інший — у правій, і це виглядало ефектно — близнюки були схожими на широкоплечу людину із двома однаковими головами. Кумедна гра тривала; я сьорбав вино, не намагаючись стримати розімлілу посмішку.

Тим часом у кутку залу невідомо як з’явилася зграйка музикантів із лютнями й скрипками — і далі я усвідомлював себе уривками.

Було вино — найтонше, здатне породити солодке запаморочення. Були веселощі, палаючі очі Алани, дотики, від яких негайно хотілося кинути все й залізти на сінник. І я ще встиг подумати, що після повернення в готель — до речі, чи не час додому? — я пові-ільно розшнурую жінчин корсет…

Напевно, я витривалий. Напевно, у мене незвичайно сильна воля. Напевно…

Я опам’ятався в напівмороку. Голова, як і раніше, крутилася, найбільше на світі хотілося солодко посміхнутися — і заснути знову…

Останньої миті внутрішній сторож, пристойно одурманений, але все ще живий, устиг прохрипіти свій сигнал тривоги. Я щосили вкусив себе за палець; біль допоміг упоратися з насланням. Я знаходився у бенкетному залі, й був зовсім один.

Ані Алани, ані Танталь. Різьблене крісло на двох — я тільки зараз побачив, що близнюки вдвох сиділи на одному троні, — теж стояло порожнє. Підлога була залита воском, подекуди догорали, по черзі гаснули свічі.

Шум у голові… Шум, дзенькіт, солодке запаморочення…

Пес! Пес!!! Сто тисяч псів!!!

Із залу вели четверо дверей, всі четверо виявилися відкритими; майже навкарачки я вибрався в коридор і лише тоді помітив, що на поясі в мене теліпаються порожні піхви. Хтось дбайливо звільнив мене від важкості зброї.

Осел! Козел! Тупа тварина! Як я міг допустити…

Із моєї дороги метнувся… так, це був лакей. Я кинувся за ним по коридору, ватяні ноги не бажали слухатися, я загарчав, випускаючи здобич, — моє гарчання виявилося настільки лютим, що лакей перечепився об килим і простягнувся на весь зріст. Я схопив його за пишний комір лівреї, рвонув, витрушуючи з перуки; оголилася маленька, коротко обстрижена голова, дико заблищали очі, круглі від жаху:

— Н-ні…

— Де?! — гаркнув я.

— Н-не знаю…

— Де твої пани? — я витяг з-за пояса кинджал.

Слуга затрясся:

— Н-нагорі…

— Веди!

Знов-таки ривком я поставив його на ноги. Всі мої почуття притупилися від клятого вина, а найбільше постраждала реакція — проте цієї миті мене врятував слуга. Я побачив, як він дивиться мені за спину, і встиг метнутися убік.

Коли не діє додане у вино зілля, гостей не гріх вгамувати й древком списа по голові; не знаю, звідки в покоях узявся спис. Імовірно, його позичили в якоїсь статуї, вбраної в лати; нападник промахнувся точнісінько так, як нещодавно промазав я, борючись із Чорно Та Скоро.

На сентименти не було ні часу, ні сил. Нападник — а це був уже не слуга, а молодий вартовий — заточився, я остаточно вибив ґрунт із-під його ніг і приклав головою об стіну. Слуга вже давав драла по коридору; яка неприємна пригода, подумав я, кусаючи губи.

Але ж тут їх було повно-повнісінько! Піймати би хоч одного, аби тільки товстощокого й у буклях… Де?!

Маг із Магів, звично заблагав я, проштовхуючи своє неслухняне тіло крізь загусле повітря нескінченних переходів. І відразу пригадав короткозорий погляд хирлявого привиду, плюнув, заскрипів зубами:

— Дамире! Придумай що-небудь!

Із-за повороту мені назустріч висипала орава вартових. Певно, вони точно знали, куди й навіщо біжать — побачивши мене, вусаті пики ясно пожвавішали. Їх було п’ятеро — але порахувати я зміг лише тоді, коли оголена мармурова діва, вивернута з ніші разом із п’єдесталом, вивела з ладу двійко стражників. У вузькому коридорі вивернутися було нікуди — боюся, до кінця життя ці двоє невдах будуть здригатися від вигляду голої жінки. Інші кинулися на мене, один меч ледь не перерубав спис у моїх руках — але недорубав, загруз. Прикрившись списом, я встиг ухилитися від двох інших мечів — але реакція, як і раніше, була не та, цілком без пошкоджень вислизнути не вдалося, клинок порвав куртку в мене на плечі й ковзнув по руці, хоча болю я, розлючений, не відчув.

Якби мої супротивники були справжніми бійцями — від мене, загальмованого, залишилася би купка кісток. Але людей у варту братів-герцогів набирали, очевидно, не за бійцівські якості, а спираючись на значущий зовнішній вигляд; усі троє були на півголови вищі за мене — широкоплечі та масивні. Вони по черзі вибули з битви — у цьому мені допомогли мармуровий юнак, що стояв у ніші навпроти, череп небаченого звіра із широчезним розмахом рогів і м’який килим поверх слизької підлоги.

Я переступив через розпростерті тіла. Перестрибнув через безголовий торс мармурового юнака, наосліп підняв чийсь меч і підстрибом кинувся по коридору. Дамире, Дамире, така твоя допомога?! Звідкись збоку потягло протягом; гобелен на стіні гойднувся, я рвонув його — безжалісно, як колись полог над візком комедіантів. Потайні сходи?! Дамире, невже ти мене чуєш?..

Постійно хотілося сплюнути. Чим це, хотілося би знати, нас обпоїли?..

Навряд чи темним, крутим, гвинтом закрученим сходам доводилося чули коли-небудь подібні прокльони. Рекотарси не лаються при панянках — проте це зовсім не означає, що вони не вміють лаятися. Е-е-е, і племінний жеребець почервоніє…

Я повів носом. Мені здалося, що я чую запах погаслих свічок; протяг лизнув мою щоку, вказуючи напрямок. І я кинувся напролом, і фіранка, що відокремлювала потайний хід від решти простору, сховала мене з головою. Певно, тепер я виглядав саме так, як поголос описує примар.

— Хто тут?!

Голос був знайомий, неголосний, але злющий. Я зірвав фіранку з голови; так, тут нещодавно погасили достобіса свічок. Тут віяло пахощами, ще чимось, від чого голова знову спробувала солодко закрутитися; я загарчав крізь зуби, і запаморочення вгамувалося.

Горіли два нічні світильники. Праворуч і ліворуч від ліжка, адже було ще й ліжко — величезне, на всю кімнату, ледве не на сотню осіб…

На чотирьох.

Піднявши меч, я рушив через всю кімнату. Заскочив на ліжко, пройшовся дорожніми чобітьми по купі подушок, зіскочив із протилежного боку.

Вони задкували. Вони трималися за руки, відображалися, як у дзеркалі, й в кожного було по кинджалу — в одного в правій руці, в іншого в лівій.

Танталь — я бачив краєм ока — лежала на підлозі біля ліжка, закинувши голову, із заплющеними повіками. На лиці її застигла блаженна напівпосмішка, сором’язлива й жадібна одночасно. Мені зробилося недобре; Алана стояла посередині кімнати, і пальці її повільно розшнуровували корсет.

— Уб’ю, — байдуже сказав я близнюкам. І замірився мечем — спершу правому голову знести, потім лівому.

Той, що був праворуч, метнув свій кинджал. Я відхилився; дивно, що вони оборонялися так нерішуче й невміло. Та стояли, як і раніше, тримаючись за руки, немов діти на прогулянці…

Жити їм залишилося кілька секунд, коли за моєю спиною ледве чутно вигукнула Танталь:

— Стій! Не вбивай… зажди!

Я барився, не бажаючи обертатися.

— Ретане… вони…

— Мовчати! — гаркнув я й заніс меч над тим, що був праворуч.

Той, що був ліворуч, — ну, відображення, що не кажи! — рвонув брата вбік. Повалив на підлогу, прикрив собою; його кинджал грізно сяйнув у світлі каганця. Грізно й зворушливо. Як очі хороброго кроля перед лицем гірського обвалу.

— Чаклунство… — прохрипіла Танталь за моєю спиною. — Вони нам потрі-ібні… Живими… Чаклунство.

Хіба не млів я, слухаючи музику й насолоджуючись лихом? Весь цей блиск… Пикаті лакеї… Палаючі очі, щасливий, щасливий вечір, тупіт. Із потайного ходу, безсоромно відкритого завдяки моїм старанням, горохом посипалася варта. Псс-с…

Я перехопив руку того, що був ліворуч. Завернув її за спину — це виявилося несподівано легко. Приставив меч до горла того, що був… не важливо, одного із братів. Вищирився:

— Назад.

Над моєю головою вдарився об стіну метальний ніж.

— Горло ж переріжу! — заволав я вже з розпачем.

Алана… Танталь… Ганьба.

— Назад, — пошепки наказав хтось із володарів, що лежали на долівці. — Назад… У кордега-ардію…

Слово розтеклося, як смола. Я придушив у собі гостре бажання піднятися, кинути все й брести на пошуки кордегардії; орава стражників потроху втягувалася назад у потайний хід. Наче вода, яку переганяє насос.

— Відпусти його, — пошепки сказали з підлоги. — Відпусти… Якщо ти вб’єш нас, із замку тобі не вирватися. І твоїм жінкам теж…

Про це я знав і без нагадувань. Ще хвилину тому я розумів це так само ясно, як і зараз, але хвилину тому — клянуся — вдарив би, не замислюючись.

— А якщо я одного для початку приріжу?

Обоє сіпнулися майже одночасно:

— Н-ні…

— Тоді, — я швидко оглянув напівтемну кімнату, — один встає і йде зі мною…

Я відступив, даючи братам можливість підвестися. Вони продовжували триматися за руки, і це дратувало мене все більше.

— Ти! — я тицьнув пальцем у того, що був праворуч. — До мене!

Обоє ступили вперед.

— Не ти! — я роздратовано відіпхнув лівого братика. — Ти — назад! А ти — до мене!

— Це неможливо.

Вони одночасно простигли до мене руки — ті самі, що були зчеплені між собою. І я нарешті роздивився те, чого ніяк не бажав помічати.

Їхні руки зрослися, утворивши одну долоню на двох. Одну долоню — у м’якій шкіряній рукавичці; пальців, щоправда, виявилося більше, ніж треба. Чи то шість, чи то сім… Псяча прірва пальців.

— Це закляття? — запитав я перше, що спало на думку.

— Це ми так народилися, — з гідністю відгукнувся той, що був ліворуч. — Але якщо ти хочеш закляття…

— Зніми рукавичку! — викрикнула Танталь. Мозок мій на той час цілком прояснився — а тому я пірнув під загальну долоню, що піднімалася у величному жесті, двома руками схопив братів за зап’ястя й зубами вчепився в спільну рукавичку.

Здавлений лемент із двох горлянок. Вільні руки братів — права і ліва — схопили мене за горло. Брати діяли злагоджено, як одна людина, я конвульсивно рвонувся — але тут у бій вступила Танталь, одна із рук, що душили мене, послабила хватку, і я вирвався — навкарачки, стискаючи в зубах рукавичку.

На кого я був схожий? На вірного пса. «Тузик, принеси рукавиці…»

Брати відступали до стіни. Той, що був праворуч, тримався за голову — це Танталь почастувала його важким свічником; я взяв рукавичку в руки. У перший момент здалося, ніби вона зберігає тепло людського тіла, — але ж ні. Вона була куди тепліша.

— А давайте ми її спалимо, — зі зловтіхою запропонувала Танталь. І простягла до мене руку. — Дай сюди!

— Н-ні… — в один голос простогнали брати.

— Ретане… — Алана приходила до тями. Із жахом оглядала кімнату, постіль, власний розхристаний одяг. — Ретане, я…

— Запали свічки, — холодно звеліла Танталь. — Усі, які знайдені.

Тут буде світло.

— Р-рогата доля, — сказав я хрипко. — Ти можеш пояснити, що тут було?

— Я можу пояснити, чого тут не було, — повідомила Танталь сухо. — Але що обов’язково трапилося б, у той час, як наш захисник спав, наче ховрашок!

— Я прийшов, — сказав я зі злістю. — Замість докорів могла би сказати «дякую».

— Ой, вельми вдячна, Ретане! — Танталь присіла в блазнівському реверансі.

Алана — волосся розсипане по плечах, обличчя підсвічене знизу — люто повела бровами:

— Щоб… там… не смій йому дорікати! Він…

Я побачив, що губи її тремтять, що вона от-от розридається. І що просто необхідно пригорнути її до себе й провести долонею по волоссю. Необхідно, інакше десь там, у глибокій старості, життя її скоротиться на кілька сонячних днів… Танталь крутила в руках семипалу рукавичку. Тому що пальців було все-таки сім.

Їхній дід був мандрівним магом, онукові його призначалося також стати магом; подейкують, що мати під час вагітності погладила жабу. Невідомо, який напад ніжності до рептилій опанував раптом молоду жінку; може, і не було цього, просто казки. Під час пологів повитуха кричала, що виживе лише один, а іншому треба різати ручку; сталося так, що живими залишилися обоє, але замість чотирьох кулачків на двох малюків виявилося тільки три.

Магічні властивості вони успадкували — але навпіл, і якщо половинку яблука ще можна з’їсти, то половинка корови годиться тільки на печеню. Півкурки яйця не знесе, півзайця не бігає, їхні магічні здібності виявилися дефектними. На схилі віку їхній дід заклав замок — а батько став першим герцогом Доцем, причому вони із дружиною довго сперечалися, назватися йому герцогом чи князем. Після смерті батька брати почали правити вдвох — і жодного разу, Небо свідок, не те що не посварилися — навіть не розійшлися в думках. Вони були однією людиною, розділеною надвоє; подорослішавши, вони із подивом виявили, що тілесна любов — щось більше, ніж просто хлоп’ячі забави один із одним.

І почалося.

Їм потрібні були дві жінки одночасно. Дві споріднені між собою жінки; певний час їм возили близнючок зі всіх околишніх сіл, добре, що їхнього магічного вміння вистачало саме на те, аби задурити дівчатам голови й потім відбити пам’ять. Але така «любов» не влаштовувала обох — брати з дитинства читали романи й мріяли, таким чином, про сентиментальні й піднесені почуття. До того ж близнючки, зовні тотожні, найчастіше виявлялися зовсім несхожими, варто було тільки замакітрити їм голови, збудити й потягти в ліжко.

Рік тому через благословенний Доц проїжджав купець у супроводі двох жінок. Жінки були сестрами, і купець жив із обома водночас. Брати визнали таку ситуацію несправедливою — купець із паннами отримали запрошення, з’явилися на вечерю й піддалися легеньким чарам, після чого чолов’яга всю ніч прохропів, обіймаючи фаршироване порося, і весь день, і наступну ніч теж, а сестри, розпалені напоями й пахощами, залишили в пам’яті братів незгладимий слід, невиразну мрію про майбутнє щастя…

— Я зараз розридаюся, — сказала Танталь, погладжуючи семипалу рукавичку на своєму коліні. — Я відчуваю, як кипучі сльози підступають до моїх очей. Що за романи ви читали, хлоп’ята? «Настанова юному ґвалтівникові»?

— Ми нікого не ґвалтували, — неголосно сказав Лларіс, той, що був праворуч.

— Ми й вас не ґвалтували теж, — із кривою усмішкою додав Колвін. — Якби не… — він вчасно притримав язика, ковзнувши по мені незрячим поглядом.

Він мене боявся. Чудовисько, яке вломилося до їхньої спальні з фіранкою на голові та з оголеним мечем у руках. Звір, який легко перерізує горлянки, який зв’язав братам вільні руки — міцно, навіть боляче, щоб не лишилося місця для хтивих думок…

— Сволота, — Танталь посмикала рукавичку по черзі за всі сім пальців. — Володарі… Герцожки… — Її пересмикнуло. — Ретане, слухай, може, нам позбавити цих хлоп’ят тілесних переживань? Панове володарі, ви не пробували звертатися до лікаря? До хірурга, я маю на увазі… До лікаря-з-ножем?

Колвін сполотнів — звичайно така блідість супроводжується втратою свідомості. Лларіс холодно примружився:

— Замість того, щоб ляпати язиком, про себе подумайте. Ви думаєте, наполовину маг — не маг зовсім? Ви думаєте, вам удасться без нашої допомоги вийти із замку?

— Мій великий предок, — без особливої охоти почав я, і Алана, і Танталь різко повернулися в мій бік, — мій великий предок Дамир, який служив лакеєм Ларту Легіару…

Я замовк, бо в них витягнулися обличчя. І в Алани, і в Танталь, і, що найцікавіше — в близнюків. Брати здавалися розчавленими величчю мого родоводу.

— Отож, він говорив, — мені чомусь закортіло сміятися, — що краще бути останнім скотарем, ніж магом наполовину…

Ми із Лларісом довго дивилися один одному в очі. Він не витримав і відвів погляд перший.

— Негода — ваших рук справа? — м’яко запитала Танталь.

Брати перезирнулися.

— Мені дуже важливо знати, — проворкотіла Танталь і раптом піднесла рукавичку до вогню свічки.

…Одразу після народження близнюків їхній дід, який у той час був ще живий, пошив рукавичку — як казали, із власної шкіри, але, можливо, і це казки. Зачувши швидку смерть, дід спалив себе блискавкою — після цього ніхто не зміг перевірити, чи вся шкіра в нього на місці. Подейкують, саме рукавичка допомогла хлопчикам вижити; рукавичка росла разом із братами, мати наказала ніколи не знімати її, але брати, звичайно, знімали. Їм на власному досвіді довелося переконатися, якою владою наділена ця грубо зшита рукавиця… Відомо, що знищення її обіцяє обом болісну смерть.

Останню частину розповіді з братів витягла Танталь. Точніше, не витягла навіть, а розповіла за них — бліді лиця близнюків свідчили про те, що вона вгадала. Танталь із поважним виглядом пояснювала, що «предмет, який зберігає серце», — не така вже й рідкість. Історія магії просто-таки кишить подібними прикладами…

— Так, це ми! — болісно викрикнув Колвін. — Ми наслали бурю, щоб вас утримати!

— І ще дещо зробимо, — похмуро пообіцяв Лларіс.

— Та невже? — Танталь повільно провела рукавичкою над вогником, на шкірі залишився слід кіптяви, і брати одночасно сіпнулися, мов від опіку.

— Облиш, — сказав я роздратовано. — Що за манери ката-початківця?..

Вона повернулася до мене, і я раптом усвідомив, що вона на грані істерики. На самій грані.

Бо Алану я відкачав. Заспокоїв і переконав, що вона ні в чому не винна, а Танталь залишилася сам-на-сам із собою. Із солодким запамороченням, з ритмом, що пролазить під шкіру, із всевладною безсоромністю, із власною безмозкою хіттю…

— Танталь, можна тебе на хвилинку?

Я поволік її в темряву потайного ходу. Сходи вилися нагору й униз — штопором; цікаво, коли примітивне закляття «у кордегардію» перестане діяти, і варта з’явиться знову?..

Я взяв її за плечі й розвернув до себе. Очі її залишалися сухими.

— Танталь, це була не ти.

— Це була я, — відгукнулася вона безбарвним рівним голосом. — Не витрачай намарне слів.

— Не доводь мене до сказу. Я тебе знаю. Це була не ти, це їхня гнила магія…

Танталь презирливо повела плечем:

— Я себе краще знаю, Ретане. Не витрачай слів. Краще думай, що робити далі…

— Я тебе вдарю, Танталь.

— Жест безсилля… Добре, — вона криво посміхнулася. — Мої переживання ніяк не стосуються діла… Ми повинні вибиратися. Поки не розвидніло.

Ми мовчки повернулися до герцогської спальні.

Алана стояла перед братами, не зводячи погляду із семипалої руки, а Колвін говорив, силоміць виштовхуючи із себе слова:

— Ні… І ніколи не зможемо. Такі… справи… Я й радий би збрехати, але…

— Не треба брехати, — перебила його Танталь. — Ми з Ретаном провели військову нараду й вирішили помилувати вас. Не вбивати… і навіть не оскопляти, хоча Ретано наполягав.

Алана здивовано покосувала на мене.

— Як це мило з вашого боку, — буркнув Лларіс.

— Ми залишаємо вам життя… і все решта, а ви заради подяки надасте нам список магічних предметів, отриманих у спадщину від діда. Що там було?

Я не зумів приховати подиву. По-моєму, Танталь занадто круто завернула — нам би просто піти. Цілими й неушкодженими.

— Навіщо вам магічні предмети? — запитав по паузі Лларіс. Колвін мовчав, не піднімаючи голови.

Танталь перевернула рукавичку над столом. Так, що рукавичка стала схожа на об’ємне шкіряне вим’я.

Наближався ранок. Зрозуміло, вся варта замку вже знала, що норовливий кавалер двох прекрасних дам не спить, як передбачалося, обіймаючи фаршироване порося, а, вчинив невеличке побоїще, пробрався в спальню до володарів; за високими дверима недвозначно бряжчала зброя, на потайних сходах сопіли — голосно й збуджено, не наважуючись, утім, висунутися.

— Нам доведеться їм голови морочити, — тужливо промурмотів Колвін. — Сто чоловік, і кожному замороч, щоб ні пса не пам’ятав…

Лларіс гмикнув. Лларіс — я чудово бачив — не покинув помислів про помсту. Він із задоволенням згноїв би нас у підземелля за опір герцогській волі, поки що перевага була на нашому боці, але що таке перевага? Гойдалка…

— Ми йдемо, — сказав я Танталь.

Вона навіть не підняла очей. Продовжувала перебирати старе ганчір’я, яким доверху була натоптана ця їхня потаємна скриня; не вдостоївши мене поглядом, кинула крізь зуби:

— Ні.

Рукавичка лежала переді мною. У каміні ліниво посмикувалися язички полум’я; я подумав, що на свічці рукавичку не спалити. Тобто миттєво не спалити, а мені хотілося би, щоб загроза життю братів була якомога серйознішою. Спальня буквально обліплена озброєною вартою…

Алана порвала простирадло й перев’язала мою поранену руку. Тепер, коли збудження спало, біль не давав спокою, смикаючи руку, а лихоманка змушувала все ближче присуватися до вогню. Меч лежав у мене на колінах; Танталь порпалася в скриньці, розпотрошена схованка в підлозі зяяла чорною беззубою пащею, Алана із занепокоєнням поглядала то на зачинені двері, то на темний отвір потайного ходу.

— Це що? — Танталь виловила серед купи мотлоху тьмяну олов’яну ложку. Брати, котрі набурмосилися в кутку, підняли голови — жест був зовсім однаковим, мені раптом страшно схотілося розколоти це ходяче дзеркало. Може, тому що лихоманка набирала силу.

Лларіс тьмяно посміхнувся:

— Якщо помішувати окріп, він потроху перетворюється на бульйон… Начебто. Ми давно пробували, ще в дитинстві…

У двері постукали. Делікатно, але твердо:

— Панове! Панове!

Близнюки перезирнулися.

— Панове, тут начальник варти!.. А ти, виродку, врахуй — якщо хоч волосина впаде… Тобі не втекти! Здавайся!

Це кого вони обізвали виродком?!

Я взявся за меч. Алана злякано вчепилася в моє здорове плече; Танталь кинула на близнюків один лише погляд — але будь-який василіск лопнув би від заздрості.

— Усе спокійно! — придушено викрикнув Колвін. — Продовжуйте нести варту… Чекайте команди!

Я вже стояв. Голова крутилася — але не солодко, як увечері, а паморочливо, каламутно, ось-ось упаду…

Невже ця подряпина…

У темряві, що залила мої очі, я встиг розгледіти примружені очі Лларіса.

Чорнильниця на широкому столі.

Густе чорнило… Я плодовий жучок… Я тону в чорноті… Згори опускається кришка… Я комаха, я тону в чорнилі…

— Ага, так?!

Морок перед моїми очима тріснув, наче плівка на воді. Я стояв навколішки, опираючись на меч, як на ціпок. Танталь тримала Лларіса за волосся, рука її трусилася, і тому кинджал біля блідого горла раз у раз ранив шкіру.

— Заклинати, тварюко?!

Я труснув головою. «Ніколи не май справи з магами»… Із напівмагами, зрозуміло, теж.

— Танталь, подивися… — здивовано сказала Алана. Вона стояла над розкритою скринькою, і на долоні в неї лежало кругле дзеркальце в мідній оправі.

Ми втікали. Ми знову втікали; я сидів на козлах і молив Небо, щоб не зламалася вісь та витримали колеса. Я не вірив клятві, даній крізь зуби, — хоча близнюки й заприсяглися своєю Рукавичкою.

Вони клялися не переслідувати нас. Колвін — той і справді не вислав би погоню, але от Лларіс…

— Н-но! Пішли!

Ми не наймали нового кучера. Тепер нам ні до чого були зайві люди й зайві витрати; крім того, жоден кучер не буде так поганяти.

— Н-но! Впер-ред!

У спадщину від діда близнюки отримали, серед решти, видюче дзеркало. У родині ходила легенда, що саме з його допомогою дід викликав на перше побачення бабцю, свою майбутню дружину; передбачалося, що в руках мага ця річ може бачити зі значної відстані й передавати звісточки потрібним людям. Близнюки користуватися дзеркалом не вміли; Танталь конфіскувала його — як я думав, даремно. Тепер мені частіше доводилося озиратися — чи не здіймають порох слідом за нами переслідувачі?

Заручницю-рукавичку ми залишили, як і було домовлено, на перехресті. Просто надягли на сучок — і семипала долоня, здавалося, привітально махала нам услід; ми свою частину договору виконали. Чи виконають близнюки?

— Н-но!..

Танталь вірила, що за допомогою нашого магічного трофея їй удасться передати звісточку Егерту Соллю. Я знав, що й тепер, трясучись у кареті, вона намагається роздивитися в мідній рамці обличчя полковника. І почасти досягає успіху: її власне відображення дійсно відпливає убік, від цього видовища нудить і шлунок піднімається до горла — але на тому все й кінчається, дзеркало дивиться сірим більмом, і Танталь, знесилена й зла, відкидається на шкіряні подушки.

До полудня я зменшив темп — коні потрібні були нам живими, а не загнаними. Весняний день тривав незвично довго; коли сонце схилилося до заходу, тривога нарешті відпустила. Близнюки вирішили цього разу дотримати клятви — за нами ніхто не гнався.

Ми розпитали зустрічного подорожнього про найближчий готель. Він обнадіяв нас, вказавши вузлуватим пальцем кудись удалину.

— Підмінити тебе? — запитала Танталь.

Я хотів був відмовитися — а проте з’ясувалося, що поранена рука моя ниє від болю, а здорова не в змозі впоратися з віжками.

Втомлені коні ледь переставляли ноги; я заліз в карету, ліг, намагаючись не турбувати поранену руку. Біль не дасть мені заснути. Ноги незабаром затерпнуть; може, викласти їх у вікно?..

— Ф-фу… — неголосно зітхнула Алана, яка примостилася на сидінні навпроти. Вона відкинула із лоба вологе пасмо волосся, і я побачив, що в неї на колінах лежить те саме кругле дзеркало.

— Морочишся?

Вона кивнула.

— Не вийде… Дарма ми… За цей «магічний предмет» і трьох грошів не дадуть… у крамниці лахмітника.

Алана знизала плечима: хто, мовляв, знає. Три гроші, може, й дадуть…

— Ти запитувала цих… братиків… не могли би вони зняти Вирок? А якби вони збрехали, що можуть?

— Видно ж, коли брешуть, — зітхнула моя дружина, поправляючи фіранку. — І потім… я так запитала, для очищення совісті. Із самого початку було ясно, що…

Вона знову знизала плечима. Так, якби брати були справжніми магами — ми не пішли б із замку так просто.

— Дай…

Алана слухняно віддала дзеркало. З мідної рамки на мене поглянув неголений, сірий на обличчі розбійник із недобрим поглядом колючих очей. Та-ак, трактирник не зрадіє, коли я запитаю в нього про нічліг…

— Танталь ніколи не забуде, — смутно сказала Алана. — Того, що було. В неї… ти знаєш… Адже вона зрадила Луара, вона волочить на собі вічну провину… Вона, мовляв, сяка-така…

Так. Чогось схожого я й очікував.

— Знаєш… Я не вірю, що вона зрадила просто так. Повинно бути щось…

— Кохання? — Алана посміхнулася посмішкою мудрого скептика. Нібито бажаючи додати: хлопче, що ти знаєш про кохання?

Я стримав сміх, щоб вона не образилася.

Ми з Аланою солодко сопіли, згорнувшись під однією ковдрою; навіть уві сні дружина боялася поворухнутися, щоб не зачепити моюпоранену руку. Удосталь наплававшись поверхнею сновидіння, я нарешті пірнув углиб — раптовий стукіт розбудив мене болісно, різко, наче мотузка, що впинається в тіло.

— Р-рогата… доля…

Я пошукав очима шпагу. Алана вже сиділа з канделябром напереваги.

— Мене не прибий, — промурмотів я, вибираючись із надр ковдри.

Ну, нічний прибульцю, хто б ти не був… Я відсунув засув і ривком відчинив двері.

— Я бачила Егерта, — сказала Танталь.

Вона була повністю вбрана; в одній її руці здригалася обплила свіча, в другій вона стискала трофейне дзеркальце.

— Я бачила його… він… Я думаю, він мене почув.

Розділ чотирнадцятий

Весна аж занадто квапилася. Вона була нетерпляча, як молодий коханець, вона була метушлива; листя вистрілювало з бруньок, трава лізла так несамовито, наче знизу, з вологого царства коренів, її гнали батогом. Невластиве для цього часу тепло розбудило всі істоти, що дзижчать і плазують; опівдні коні починали нервово крутити головами й смикати шкірою на спині. Кучер невиразно наспівував під ніс — адже тепер у нас був кучер, і ми не мчали стрімголов. Ми подорожували, як добропорядні панове, і в дорозі можна було дрімати на шкіряних подушках, дивитися у вікно або вести світські розмови. Розмовляти не було про що.

Облий муху медом і обсип борошном — вона, якщо не здохне негайно, то поповзе з тією швидкістю, з якою просуваємося тепер ми. Там міст змило весняним паводком — доводиться робити гак завдовжки в три дні. Там закульгав кінь, там зламалася вісь, там зсув, там дорогу невірно вказали, змусивши нас блукати манівцями пес знає скільки годин; одне щастя — всі ми поки що були відносно здорові, й навіть моя поранена рука не загноїлася, чого я певний час побоювався, а зажила.

Кучер наспівував, радіючи з заробітку; кучер щиро вважав, що подорож минає якнайліпше. Дрібні неприємності — а проте шлях далекий, як же без цього, все буває…

Рудий веснянкуватий хлопець, старший син із по-кролячому багатодітної родини, він і найнявся для того, щоб подалі втекти за рідні ворота. Йому подобалися наші коні, він побоювався мене й віддано посміхався моїм паннам; скаржитися на нього не доводилося. У разі потреби він умів швидко знайти найближчу кузню, привітно й докладно розпитати про дорогу, на око визначити, надійний спорохнявілий міст чи ні, він уголос мріяв чимскоріше дістатися до міста, і в нещастях, що переслідували нас по п’ятах, можна було звинувачувати кого завгодно, але тільки не його.

Ми знали, кого звинувачувати.

Того, із чиєї провини дзеркальце-трофей одного разу зісковзнуло із сидіння, вивалилося з карети й потрапило під колесо. Чи це також випадковість? Знадобилося дзеркальце чи ні — але тепер-то воно точно ні на що не годиться, хіба що на переплавку — рамка ж гарна…

Танталь клялася, що Егерт почув її. За її словами, вона бачила його кілька секунд — він сидів, очевидно, біля каміна, на обличчі виднівся відблиск вогню. Вона покликала його на ім’я — він здригнувся й подивився їй в очі. Тоді вона щосили закричала йому, що Торія в небезпеці, що треба берегти Торію, що потрібно кликати на допомогу Мандрівця!…

— І він все це почув? — запитував я недовірливо.

Танталь супилася:

— Я трошки знаю Егерта… У нього було таке обличчя, наче він почув. Хоча б щось та й зрозумів… Я так репетувала…

Я хотів сказати, що ми з Аланою в цей час дрімали за тонкою стінкою й нічого не чули. Але змовчав — хтозна, може, в нас із дружиною на якийсь час зник слух…

— Розумієш… — я підбирав слова, боячись її скривдити. — Якщо він зрозумів — нам зовсім не треба поспішати.

І… нашому спільному знайомому нема чого перепиняти нам шлях.

— Якби він хотів перепинити — ми б уже нікуди не поспішали, — відзначила Алана. Ми з Танталь промовчали, усвідомлюючи її правоту.

Чонотакс, яким би слабким не був, усе-таки міг запросто вивести нас із гри. Просто там, на брудному задньому дворі, коли я так ганебно промахнувся сокирою по голомозому черепі. Всіх трьох, і необов’язково навіть до смерті…

Я перевів погляд із Танталь на Алану й назад. З обома мені треба було поговорити — але окремо. Не просити ж — «ти вийди, постій на зап’яточках, ми переговоримо, а потім ви поміняєтеся»?

Мені треба було нарешті знати, що відбулося між Танталь і Чонотаксом. Звідки ці натяки, напівнатяки й зворушливі жести. І головне, з якого дива прагматичний Чорно витратив настільки необхідні сили на те, щоб Танталь легше перенесла похід до Дверей?

— На вигляд він зовсім не сентиментальний, — сказав я вголос. Мої супутниці скоса на мене подивилися — Алана навряд чи зрозуміла, про що я, а от Танталь здогадалася. І очі її знову стали, наче лід.

Що ж. Нехай гнівається.

Алана з відсутнім виглядом втупилася у вікно; увечері, коли ми нарешті залишимося наодинці, я постараюся її заспокоїти. Я скажу їй, що часу ще цілком вистачає, і якщо все, що оповідають про Мандрівця, — правда, то в мене з’являється реальний шанс урятувати своє життя й без допомоги Чонотакса Оро…

Останнім часом моя дружина набула кепської звички посміхатися із розумінням. Одного разу вона підкріпила таку посмішку словами — і волосся заворушилося в мене на голові: вона міркувала про те, що ми, ймовірно, зустрінемося в царстві мертвих наступного ж дня після моєї смерті…

По-перше, я не надто вірю в царство мертвих. По-друге, що за істеричні нотки в роздумах юної дівчини?!

В останній момент у мене вистачило глузду не переконувати її в тому, що так зване кохання прийде до неї знову, цього разу разом із нормальною родиною, дітьми та спокоєм. Я просто повідомив їй, що невдоволений, — такі легкодухі міркування негідні дочки Егерта Солля. Вона дуже здивувалася. З її погляду, помисли про самогубство зовсім не були легкодухими…

Я не переконував її та сказав, що легкодухо — вірити в мою смерть. Вона почервоніла, як призахідне сонце, і заприсяглася любити мене до старості.

Із часу тієї розмови минув тиждень. Більше ми до цієї теми не поверталися — але я бачив, що оптимізм Алани тане у міру того, як дні змінюють один одного. І що вона все більше хоче поділитися своїм вантажем, але не зі мною — мені свого вистачає — а з Танталь…

Я помилився. Я мусив розказати все — під час тієї нашої зустрічі в підземеллі, коли світло смолоскипів ударило мені в лице… Розказати все. Тоді Танталь, можливо, не стала би звільняти мене з оковів — і через кілька днів я благополучно возз’єднався би з привидом-Дамиром…

Чому мені настільки відчайдушно щастило в замку близнюків? Може, мій предок-слуга зовсім не настільки безпорадний, як здається?

— Дамир, — сказав я із посмішкою.

Мої супутниці знову на мене поглянули. Потім подивилися одна на одну — але не зронили жодного слова.

* * *

— Вина, їдла, хутчіше! Іменем князя Сотта!

Терпіти не можу, коли в трактир, де ти зупинився, вламується, побрязкуючи зброєю, орава харцизяк. Шум, бруд, вереск служниць, яких щипають за боки, п’яна похвальба, масні забави — і все це, як правило, прикривається чванливим гербом і дзвінким іменем, до того ж герб ікластий до смішного, а ім’я нікому нічого не говорить…

— Хазяїне, ми шукаємо комедіантів!

Танталь здригнулася й підвела голову.

— У трактирі біля мосту нам сказали, що комедіанти на двох возах заходили до них три дні тому… Десять золотих тому, хто підкаже, де вони зараз!

Голос був упевнений, хрипкуватий. Знайомий грлос, а в поєднанні зі словом «комедіанти» — навіть лиховісний. Алана здивовано озирнулася.

— Не крути головою, — сказав я неголосно. — Спокійно їж.

Їх було чоловік двадцять. Як і минулого разу. Коли кут трактиру був відгороджений фіранкою, і смішна баба із сивими патлами з-під плаща взяла гору над дикою публікою, примусила реготати, падаючи зі стільців…

Скільки часу минуло? Кілька місяців? А князьок підріс.

Чи це приниження змусило його рвучко подорослішати, із шмаркача перетворитися на молодого звіра?

Світле Небо, невже вони шукають нас із того часу? Шукають так довго, так далеко від власних володінь, шукають марно — і досі не вгамуються?

— Вони вийшли на Баріана, — Танталь говорила, майже не відкриваючи рота.

— Вони обов’язково його знайдуть. Ретане…

А я ж міг переморозити їх у заметах. Усіх. Р-рогата доля, скільки корисного я міг зробити в житті — й полінувався…

Князьок уже допитував когось — місцеві мешканці, хоч і перелякані, явно ласі були до золотих монет. Відомості давали з бажання догодити, але вони були надто суперечливі — виходило, що комедіантів бачили ледве не вчора й зовсім близько — але от лихо, у трьох місцях одразу…

Знайти людину в плутанині доріг — майже неможливо. Знайти два вози — ненабагато легше, якщо, звичайно, вози не належать комедіантам…

Розмальовані вози — яскрава фішка в купі гральних костей. Дивно, що князьок, який настільки завзято прагне помсти, не впіймав Баріана дотепер.

— Їжте, — сказав я Алані й Танталь. — І рідше позирайте в їхній бік. Вони шукають комедіантів — а ми зараз не маємо відношення ні до яких…

— А чому вони шукають комедіантів? — перебила Алана. — Що за нові таємниці, пес роздери, я хочу знати, чого у вас такі витягнуті пики!

Я потилицею зловив кілька зацікавлених поглядів. Не можна весь час відвертатися — треба показати їм хоч би щоку, якщо людина завзято ховає лице — щось у неї нечисто, адже, здавалося б, пристойний добродій, зовсім не комедіант…

Цієї ж миті в загальному галасі прорізався тоненький схвильований голос. Я разом усвідомив усю справедливість приказки «нагострив вуха» — ще секунда, і вуха мої, здавалося, зустрінуться на маківці.

Підліток — кухарчук, або служка, або ким він там був — надав абсолютно достовірні, з його погляду, відомості. Комедіанти двічі зіграли свою виставу на весняному ярмарку, а потім хлопчисько на власні очі бачив вози на великій дорозі — комедіанти прямували на південь, до міста, це було вчора, отже, сьогоднішню ніч вони ночують у тому трактирі, що на великому розпутті, там блощиці й горіле м’ясо, а від хазяйської дочки тхне так, що…

Хлопчиська перебили. Взяли за комір, щоб налякати, і показали монетку, щоб заохотити. Кухарчук затнувся, тим часом інші постачальники відомостей, чиї шанси заробити грошенята різко скоротилися, в один голос заторохтіли: про те, що грали на ярмарку, кожен собака знає, а їхали не по великій дорозі, а по малій, і не на південь, а до річки, до перевозу, надумали, певно, по ярмарках…

— Баріан збирався в місто, — Танталь із відразою розглядала вміст своєї тарілки.

До хлопчиська-донощика знову повернувся дар мови:

— Псячою кишкою клянуся, я чув, вони казали, що в місто…

Комусь відважили дзвінкого потиличника.

— Чого розсілися! — гаркнув князьок на своїх харцизяк. — Ану по конях!

Молодчики заходилися нарікати. Вони встигли вмоститися за столами, замовити їжі й випивки — весь день у сідлі, ані ріски в роті, дупи повідбивані, морди лущаться, дозволь, велебносте, хоч по кухлику…

Я обережно повернув голову.

На князька напосідали із трьох боків — підносили рожен із лискучим від жиру м’ясом, пропонували пригубити вина, доводили, що до «того вошивого трактиру» кийком кинути, хазяїн готелю старався чи не найбільше — очевидно, жадібність була в його душі сильніша за страх перед неприборканою озброєною оравою…

Підлітка — а це був щокатий хлопчик у кухарському ковпаку, що з’їхав на вухо, — відтіснили. Марно намагаючись пробитися на очі князеві, він обурено волав про обіцяні гроші — доти, поки не одержав від когось по зубах. Мені не було його шкода.

Танталь мужньо жувала шматок сиру. Прожувавши, простягла під столом руку й торкнулася до мого коліна. Фривольний жест.

— Що? — запитав я через силу.

Танталь приплющила очі:

— Вони встигнуть… вози хай кинуть. Хай втікають… Я не хочу, Ретане, щоб через нас… ну, ти розумієш.

— А я не розумію, — злісно кинула Алана.

Танталь відсьорбнула зі свого кухля. Закашлялася.

— Я ледве не втопив його в гною, — зізнався я знехотя. — У хліві. Князя. Шкода, треба було втопити…

— А-а-а, — сказала Алана трохи згодом.

— Не бійся, — буркнула Танталь.

— А я і не боюся, — Алана знизала плечима.

— Зараз ми піднімемося нагору, — Танталь розглядала скатертину. — А ти, Ретане…

— Я вас не покину.

Колишня акторка підняла на мене очі.

Гарний був погляд.

Красномовний.

Кучеру я звелів наглядати за дамами — а раптом хто скривдить — і тримати язик за зубами. Хлопець широко розплющив очі; у нього були власні міркування про те, куди й навіщо мене потягла нелегка. Він навіть спробував розуміюче посміхнутися; я дав йому монету й ні в чому не переконував. Не до того.

Дорога була кепська, але їхати кроком не було жодної можливості. Краще вже просто сісти на узбіччі й чекати на душогубців; проте я принаймні не міг заблукати. Велика дорога вела на південь — а на першому ж перехресті я повинен був знайти «ту клопарню»…

Чи брехав хазяїн готелю, очорняючи конкурента, чи фінанси Баріана, як зазвичай, вбогі, не дозволяють йому вибрати краще пристановище?

Я поспішав. Танталь мала рацію — Баріана потрібно попередити, крім того, варто було зробити ще дещо, і про це я не сказав їй ані слова.

Не хотілося засмучувати.

Скільки часу знадобиться комедіантам, щоб покинути лахміття, нажите важкою працею, й розбігтися хто куди? І чи погодиться Баріан так відразу, без роздумів, із проводиря трупи стати бурлакою, втікачем, жебраком?

А тим часом зовсім не Баріан потрібен князю та його почту. Чи стануть переслідувати жалюгідних комедіантів, якщо на дорозі траплюся я? Добре, що Алана й Танталь тепер виведені з-під удару, і мене ніщо не стримує, я буду битися тільки за себе, проте, найр-рогатіша з усіх доль, я вмію добре битися…

…І знову, виходить, я у всьому винуватий. Одне із двох — або я мусив спокійно дивитися, як цей мерзотник затискає в кутку Танталь, або, якщо перше не підходить, — покінчити зі шмаркачем у той же вечір, адже я, пес р-роздери, мав таку можливість…

Із темряви зринули ворота, що перегороджували проїзд. Я ривком натягнув віжки; бідна тварина, що звикла до спокійного бігу в упряжці, викрикнула на мою адресу невиразний кінський прокльон. Я не чув — на поперечині воріт важким мішком висів — кажуть, що збирач податків, з якого стягли здобуту мною суму, — був гладкий і важкий. Вітер ударив у лице.

Примара згинула; дорога була вільна, жодних воріт тут не було й бути не могло, це моя фантазія, розгулявшись, підсунула картинку, свідком якої я ніколи не був…

Чи сміявся Суддя тоді, в камері? Навряд чи. Йому не можна закинути зловтіху. Якщо зараз, на темній дорозі, мені й привиділося «хе-хе-хе» у завиваннях вітру — то причиною, найімовірніше, був нудний до оскоми образ одного злого мага, що полюбляє хихотіти…

Я підхльоснув коня. Десь далеко за моєю спиною зарізяки, азартно попльовуючи, залазили в сідла; сопливий князь не дозволить зволікати. Промочили горло — і час братися до справи, добре, що дичина, за якою так довго полювали, зовсім близько…

Гавкіт собак. Запах диму; через хвилину з темряви виступила велика присадкувата будівля, і в каламутному світлі вікон я відразу ж — поверх воріт — роздивився два комедіантські вози, що стояли в дворі. Квола надія на те, що жадібний кухарчук помилився, сконала.

— Агов, хазяїне!

Молоток, здавалося, от-от рознесе порохняві стулки. І протягом цілої вічності ніхто не відчиняв — чи то в корчмі оглухли, чи скульгавіли, чи то взагалі не бажають бачити відвідувачів…

— Хто грюкає серед ночі?!

Нічого собі гостинність.

— Мандрівник, — я нетерпляче штовхнув двері ногою. — Тут готель чи цвинтар?! Відчиняй!

Мені здавалося, що за спиною виник і наростає тупіт копит. Не може цього бути — ще є час, мені ввижається, це вітер…

Чи ж мені доведеться виїхати їм назустріч?! Із смолоскипом у руках, щоб мене вчасно впізнали? Все це прекрасно, але в чистому полі супроти двадцяти кінних я заслужу в найкращому разі поблажливу посмішку. Ох, щось мені підказує, що й різати мене почнуть не відразу.

Сутулий слуга відступив, пропускаючи мене досередини. Ні, конкурент таки брехав, на «клопарню» це геть не схоже…

— Де комедіанти?

Сутулий здивовано на мене вирячився:

— Вечеряють… Для них у малій вітальні накрито, де камін, вони замерзнувши…

Я відсунув служника зі шляху. Добре, що комедіанти досі не сплять, та й, виходить, Баріан має-таки гроші. Окрема кімната, спеціально розтоплений камін — власники готелів ніколи не годять задарма…

Що вони подумають, коли я ввалюся до них, наче невихований привид? Я ж потонув у ополонці на їхніх очах, коли це було, цілу вічність тому…

Мала вітальня виявилася тісною кімнаткою із закіптюженою стелею. Тьмяно горіли дешеві свічі; я ступив уперед, маючи намір ляснути Баріана по плечі — але вже наступний крок вийшов наполовину коротшим.

Вони озирнулися — не відразу, по черзі. Спершу вродлива жінка в гарній сукні. Потім — злякано — горбата, що притулилася на самому краєчку столу. Потім — насторожено — чорнявий бастард, потім — похмуро — ватажок із густими бровами. Широковидий хлопець із зовнішністю сільського дурника взагалі не приділив мені уваги — неквапливо спустошував свою тарілку.

…Як її пересмикнуло. Як розширилися зіниці Алани, коли вона — на мить — згадала…

«Використав». Використав. До чого мерзенне слово. Скільки разів я про це мріяв?! Скільки разів марив — взяти за горло… Ткнути мордою в стіл, у пісок, та хоч у тліюче вугілля…

Світле Небо. Мені всього лише й треба було, що вибачитися, тихенько вийти, прикривши за собою двері. І скоріше втекти із двору, бо за кілька хвилин тут будуть вдячні глядачі блискучої акторки Танталь, і вони виконають за мене всю брудну роботу. Вони помстяться за Алану, навіть не підозрюючи про її існування. Але помста від цього не зробиться м’якшою… «У нього був такий слинявий, такий смердючий… рот…»

— Доля не дрімає, — пробурмотів я задоволено.

І важко ступив уперед.

Бастард упізнав мене перший. Хижо посміхнувся, підморгнув ватажкові; густі брови, і без того насуплені, злилися на переніссі в єдиний жмут шерсті.

Рука бастарда подовжилася — з рукава вислизнув і ліг у долоню широкий ніж. Ватажок зважив у руці сталеву гирку на ланцюзі; ненажерливий хлоп видав непристойний звук, витер рота долонею, підняв на мене здивовані очі.

Вони теж мене пам’ятали.

— Ти один? — неголосно запитала жінка. Я ступив уперед, узявся за край столу й ривком перекинув його на тих, хто трапезував. Знадобилося більше зусилля, ніж я розраховував, відразу ж занила рука, що ледве зажила. Горбата висковзнула з-під посуду, що розлітався, жінка відстрибнула, ватажок із ревінням вибрався з-під важкої стільниці; широковидий хлопець отримав по носі важким суповим горщиком, і бійка забагряніла першою кров’ю.

Бастард — а він давно вже звівся на ноги — легко перемахнув через горбату, що розпласталася на долівці. Я ледве встиг ухилитися — табуретка, якою кинув у мене ватажок, гепнулася об двері за моєю спиною. Руку бастарда з ножем я не стільки бачив, скільки відчував; призначений мені удар не досяг мети, але моя власна рука, що зупинила ніж, вибухнула гострим болем.

Бастард був найсерйознішим супротивником — але мене цікавив насамперед ватажок. Два пучки сивого клоччя над очицями-буравчиками; ватажок чекав осторонь, підкидуючи свою гирку, і я раптом побачив його руки.

Довгі пальці, тонкі в суглобах і набряклі на місці подушечок. Згризені до м’яса нігті, й тільки на одному мізинці, манірно відставленому — жовтуватий довгий ніготь.

Скільки разів я змушував себе не думати про «слинявий рот». Говорила Алана про «руки»? Або не хотіла, боялася згадати?! Про те, як ці руки торкалися…

Спалах люті ніколи не буває доречним.

Полуда перед очима. Бастард болісно скрикнув — він був спритний, але я виявився сильнішим, і рука з ножем розтиснулася, коли я кинув бастарда на ніжку перекинутого столу. Широковидому так і не пощастило показати себе в бійці — отримавши по лобі уламком табуретки, він упав на купу посуду й там затих; гирька, на яку ватажок сподівався, наче на Небо, безпомічним пацюком закотилася в куток, сталевий ланцюг волочився за нею, мов хвіст.

Жінка спробувала втрутитися; я не хотів бити її, тому просто відпихнув з дороги. Камін догорав; дорога до каміна була неблизька, тим більше, що ватажок вперся чоботиськами в підлогу й усе норовив брикнути мене по коліну. Я тяг його, як безкінний селянин тягне свій плуг; камін наближався, наближався, я знав, що не буду розповідати про це Алані — проте червона полуда все ще стояла перед очима, мені хотілося, щоб ватажок покаявся. Щоб довго каявся, покруч, доки його клоччасті брови перетворюватимуться на обгорілі ламкі кущики…

— За що?!

Я зовсім забув про горбату. Вона начебто провалилася крізь землю на самому початку бійки — а тепер виринула за два кроки від мене, бліда й гостроноса, наче воскова лялька.

— За що?! Вона ж сама… вона сама до нас пристала, сама! Ми не викрадали її… Вона сама хотіла, вона сама за нами ув’язалася, за що, за що?!

По ляльковому личку стікали сльози. Ватажок сіпнувся — я крутіше завернув його руку; в двері стукали. І вже давно; отже, я зачинив на засув — і забув про це…

Полуда спала. По кутках вовтузилися, приходячи до тями, мої нещасливі вороги; жінка злісно поглядала на мене, витираючи губи. Але по губах я ж її не бив?!

Я розтиснув руки; ватажок мішком звалився на підлогу. Тієї ж миті засув не витримав — і двері відчинилися, пропускаючи в «малу вітальню» нову ораву оскаженілих чоловіків.

Я очікував, що на чолі буде хазяїн, наляканий гуркотом і розлючений неминучими збитками. І хазяїн дійсно ввалився — точніше, його вштовхнули, він був блідий і не про збитки думав, а про власну дорогоцінну шкуру…

— Ось вони! Ось вони, ці паяци! Диви-но, пики один одному чистять!

У кімнаті стало тісно. Переступаючи через скалки й уламки, люди князя Сотта миттєво заволоділи ситуацією. Міцних рук вистачило саме на те, щоб підняти з підлоги бастарда, широковидого й ватажка. Обох жінок узяв за комір добродушного вигляду вусатий паливода; я стояв біля каміна, притулившись спиною до стіни. Позиція, чесно скажемо, розкішна.

— Не цей, — розчаровано промурмотів князьок, вдивляючись у закривавлену пику бастарда. — Шукайте, ще дівка тут була, та сама, пам’ятаєте?

Мені стало трохи легше. Принаймні Танталь і Алана зараз поза небезпекою. А якщо в них вистачить розуму втікати, не чекаючи ранку…

— Цей! — радісно крикнув чорнявий хлопець із перебитим носом, і замурзаний палець вказав мені точно в перенісся.

Коминкові щипці — чудова зброя. От лише довго я так не протримаюся.

— Відійди! Р-розійдися, суча мати! — заволав хтось за спинами нападників.

Влучно кинутий кинджал мені вдалося збити в польоті. Щипці в моїх руках ревіли, розсікаючи повітря, скреготнув метал, об підлогу брязнули два короткі необережні мечі.

— Відійди! Я його з ар-рбалета!

— Я тебе самого з арбалета! — заверещав князьок. — Він мені живим потрібен! Живи-им!

Якась хіть, що чулася в його голосі, додала мені сили. Якщо мені й судилося залишатися живим — то обов’язково на волі. Й не інакше.

Заверещала жінка.

Я жбурнув щипці в шибайголів — виграв частку секунди, підхопив совок для вугілля; не розмахуючись, як охайний сівач, сипнув у ощерені пики догораючим вмістом каміна. Вуглинки застрибали по підлозі, залишаючи по собі нерівні візерунки диму. Хтось заволав, попікшись, і майже всі відсахнулися, прикриваючи обличчя.

Я набрав у груди побільше повітря й пірнув у камін.

Пес, пес, пес-с-с…

Колись у дитинстві я любив лякати родичів, ховаючись у коминковій трубі. Правда, у ту пору камін був порожній і холодний; стрибати на гаряче вугілля буде лише безумець.

Або загнаний в куток пацюк.

Чіпка рука схопила мене за щиколотку, я холоднокровно вдарив по ній підбором і знову вирвався на волю. Упираючись руками й ногами, рвонув нагору; знизу лизало хворобливе тепло, зараз я задихнуся, знепритомнію й звалюся просто у вугілля, наче готова, безпомічна, смажена здобич…

Повітря мені, повітря. Скільки може тягтися ця труба?!

Розумніше за все було би стрельнути мені вслід із «ар-рбалета».

Страшно уявити, в яке місце може втрапити стріла…

Або ж вони встигнуть роздмухати вогонь і задушити мене димом біля самого даху?!

Недоумки, самовдоволені недоумки. От, хтось уже лізе слідом, і від його сопіння обсипається сажа…

Чорне небо. Посередині правильного квадрата — біла зірка; нове зусилля, ще одне…

Повітря!..

Ухопившись за краї труби, я підтягся й вивалився на дах. Заокала, тріскаючись, черепиця; ні, це не «клопарня», брехав конкурент. Це досить добротна будівля, от лише хазяїнові будуть збитки…

— Он він! О-оно!

— Де?

— Трубу бачиш?

— Зніміть його! Зніміть стрілою!

— Живи-им, мерзотники! Хто його пристрелить — сам, суча мати, в темну піде, ясно?

Я посидів, очікуючи, поки перестануть труситися руки й ноги. І поки з’явиться із труби голова мого переслідувача, з’явиться, щоб відразу пірнути назад…

Але той, хто піднімався слідом, роздумав вилазити. Або вистачило розуму, або забракло сили.

Я озирнувся. Димарів видні лося чимало — але тільки з одного, кухонного, щосили валив дим. Хто ж топить по весні…

Присадкувата споруда готелю була оточена вогнями. І тут, і там уже дерлися, приставляли драбини; я перебрався на протилежний скат, переслідувачі вибухнули криками:

— Де?!

— Хто бачить?

— Не випускайте із поля зору! Зараз візьмемо, суча мати!

— Тут, тут! — радісно закричали молодчики, що збіглися на задній двір. Пес, скільки ж їх усього було — не двадцять, а ціла сотня…

Я перекотився до найближчої труби. На шорсткуватому її боці лежав жовтий відблиск смолоскипів; ніч не бажала сховати мене. Ніч відступала перед вогнем.

Я втримався від безрозсудного бажання пірнути назад у трубу. Доки я буду пихтіти й борсатися в попелі, панове зарізяки напевно встигнуть підготувати мені зустріч; на їхньому боці хазяїн, він аж зі шкіри лізе, аби тільки небезпечні відвідувачі забралися геть із готелю зі своїм уловом…

Мені й так занадто довго щастило.

У димар клюнула товста важка стріла. Чи то стріляли потай від князя, чи то стрілець був упевнений у своїх силах і мав намір легенько поранити занадто жваву дичину. Так чи інакше, а перший постріл схибив; я швиденько перебрався на іншу половину даху. Хоча й тут, треба сказати, були смолоскипи, і тут знайдуться нетерплячі з арбалетами; треба було втікати по дахах сараїв, але чомусь не було сили. Удача скінчилася, кураж покинув; Алана й Танталь тепер у безпеці, здобувши мене, князь ще довго не пориватиметься їх шукати…

Руки, що вхопилися за край даху. Потім — темне обличчя зі світлою смужкою вусів, затиснутий у зубах кинджал. Побачивши мене, вусатий воїн князя Сотта виплюнув свою зброю й вискалився:

— А-а-а…

За моєю спиною тріснула черепиця. Лізли з усіх боків.

Чорне небо із білою зіркою…

Я збив вусатого. Піймав рукавом чийсь кинджал, поранивши цього разу вже праву руку. Хтось, охнувши, скотився вниз; я не мав наміру здаватися живим.

Для того, щоб здобути мене, їм знадобиться щонайменше «ар-рбалет»…

— Сіятельство, стріляйте! Втече, сука!

Не репетуй, малий. Нікуди я вже не втечу. Мене взяли в облогу, й примарний Суддя, певно, проковтне з досади власну перуку: його Вироку не доведеться звершитися. Мені дали ще з місяць життя — а я ось гину неприємно й нерозумно, за обставин, із Правосуддям ніяк не пов’язаних…

Або?! Якщо дамся князеві живим — цілком можу протягти ще й місяць, Рекотарси живучі, та якщо кати будуть старанні й акуратні…

Пес, лізуть і лізуть із усіх боків. Ще один звалився з даху — але на зміну йому піднялися відразу двоє, на черепичному полі стало світло від смолоскипів, і в мене наполегливо тицяють вогнем і сталлю…

Тупіт копит. Або стукіт крові у вухах; звідки взятися загону кіннотників посеред ночі? Коли всі порядні панове знайшли собі пристанище й сплять, або, в крайньому разі, добивають ворогів?..

— Що тут коїться?

Голос був мені знайомий. І, ще не зметикувавши, де й коли доводилося його чути, я згадав, що із цим голосом пов’язане щось неприємне.

Молодчик, що виявився в цю хвилину моїм супротивником, здригнувся й на мить відволікся. Собі на лихо.

— …Не ваша справа, ласкавий пане! Тут люди князя Сотта, тож забирайтеся!

Я ухилився від удару. Перехопив чиюсь руку, сам ударив — але тепер ухилився супротивник. Позаду мене вгатили чимось по голові, я не втратив свідомості, але заточився й гепнувся, давлячи черепицю й збираючись скотитися вниз. Мені до горла приставили кинджал… А чи зі мною, власне, все це відбувається?

— Тут землі міста, вельмишановний. І я вперше чую ім’я князя Сотта. У вас є документи? Грамоти?

— От моя грамота! — очевидно, пред’явили щось зовсім інше. — Котися, поки цілий!

Лежачи на краю даху, я міг уже нікуди не квапитися. І — от удача — бачив майже весь двір, ворота були розкриті, й озброєні вершники не квапилися спішуватися. Один із них здався мені знайомим — плечистий, явно із натугою влазить у лати… Ні, на ньому була всього-на-всього куртка, розшита бляхами, і звуть його, здається…

— Ви помилилися, вельмишановний, — у голосі, який я чув раніше, прорізалися крижані нотки. — Тут я представляю владу, і непокора дорого вам обійдеться… Веліть своїм людям кинути зброю.

— Дорогу полковникові Соллю! — заревів широкоплечий, і тоді я згадав його ім’я: Аген.

Світле Небо?! Ти прийшло до мене на поміч, чи це влада Судді, стурбованого, аби його авторитет не похитнувся й засуджений не здимів раніше, ніж здійсниться Вирок?..

Обличчя князя Сотта я не бачив, і не міг визначити, чи каже йому про щось ім’я полковника Солля. Але якщо він забарився — то лише на секунду.

— О-о-от тобі!

Жест був украй непристойний, зате виконаний із розмахом і смаком. Ні, мені тільки здалося, що князь подорослішав, — зараз він був чисто розбалуваний хлопчисько, який геть розперезався. Із тих, які мучать тварин, а то й людей на задньому дворі батьківського замку…

І я вже зовсім упевнився був, що на шмаркача зараз упадуть заслужені різки, — коли крізь кров, яка заливала очі, раптом роздивився, що вершників, які прийшли із Соллем, було лише п’ятеро або шестеро.

Боєздатних шибайголів тепер уже не двадцять — тут я постарався — але однаково більше, набагато більше, а Соллеві годованці, як не крути, усього лише юнаки… навіть Аген…

Виходить, я знову винен.

У свою власну халепу я втягнув ще й Солля, якого пса він з’явився сюди саме зараз, приїхав би вранці… коли все було би скінчено…

Не раніше, не пізніше — чому він явився саме зараз?!

Темно.

Мені в обличчя хлюпнули води.

Я лежав уже не на черепиці — ні, піді мною були, здається, дошки; я лежав на підлозі, чоботи людей, що товпилися навколо, здавалися величезними, натомість їхні голови, повернуті лицями до мене — занадто малими, з кулачок. І я нікого не міг упізнати.

Я дався в руки князя — живим?!

Жах допоміг мені швидше отямитися. Я сіпнувся й сів був — але слабкість взяла своє, і я стукнувся би потилицею, якби кілька рук не підхопили мене за плечі.

Дуже мило з боку бандюг.

Величезні чоботи розступилися. Голоси гуділи, болісно віддавалися в потилиці; я дотягся рукою до пояса, але, звісно, жодної зброї не знайшов.

Власник нових чобіт, що з’явилися нізвідки, нахилився, опустився на коліна; його обличчя наблизилося, перестало бути маленьким і пласким. Мокре чоло, налиплі на скроні світлі пасма, сірі очі.

— Егерт, — сказав я хрипко.

Він про щось запитав. Я не розчув — у вухах шуміло — але здогадався. А про що він міг ще запитувати?

— Трактир… На північ, прямо по дорозі, не звертаючи. Година шляху. Там…

Мені здавалося, що я промовляю голосно й виразно, але він перепитав тричі.

Р-рогата доля, а де князь?! Вони що, затоптали його? Заплювали? Закидали шапками?!

Мене підняли й посадили в крісло. Дали води; прилаштувавши голову на подушці й впоравшись із запамороченням, я роздивився, що знаходжуся у великому обідньому залі. Князь — ось він! — сидів у кутку, руки його були безжально скручені за спиною, ніс розбитий, а обличчя, як це не дивно, мало на собі вираз ображеної невинності. Поряд, недбало притулившись до спинки крісла, стояв один із хлопців Солля; у метушні — а залою металися кухарі й слуги, постояльці й сам хазяїн — я то губив князя з виду, то знову зустрічався з ним поглядом.

Погляд нібито скривджений. «Ну, і чого ти до мене причепився?!»

Я натужно повернув голову, столи були зсунуті, на них хтось лежав… ні, живий, адже перелякані служниці втрьох перев’язували йому шию й груди, а мерцеві перев’язка не потрібна.

Я перевів погляд.

Щось, накрите плащем. Чотири ноги в брудних чоботях; так, тут уже справа ясна…

Солль півголосом віддавав розпорядження. До нього підійшов Аген — дивно сутулий, незвично блідий; полковник щось йому сказав, Аген згорбився ще більше — здається, у голосі полковника ковзнув докір.

Дорого ж обходиться Агену той його давній прорахунок. Як же, відпустили пані Алану із чоловіком, а пані Танталь із комедіантами — ненадовго ж відпустили, на тижденьок, а як все обернулося…

Пес р-роздери, як вони примудрилися вгамувати цю банду? Чи ж Егерт вивчився магії? А може, не брешуть городяни, розказуючи, що пан Солль — ну, просто-таки геніальний полководець?!

Солль ще щось сказав — Аген витягнувся, кивнув комусь зі своїх, поспішив до дверей; двері відчинилися раніше, ніж він торкнувся до ручки.

На порозі стояла Танталь. Алана визирала з-за її плеча; я видихнув крізь стиснуті зуби.

Не знаю, що вони подумали. Метушня й озброєні люди, збуджена балаканина слуг про якесь побоїще — і я, із зашкарублою від крові пикою, у кріслі на подушках, наче поранений, але полонений король…

Перший погляд — я би заприсягся — шукав мене. Переконатися, що живий.

Наступний погляд — на юнака, що своїми широкими плечима перегородив шлях обом паннам:

— Аген?!

І тільки із третього погляду Алана помітила батька, а Танталь — названого свекра.

— А-а-а!!

Миттєво моя дружина з дорослої панни перетворилася на розхристане дівчисько, кинулася, ледве не збивши з ніг хазяїна, вчепилася, повисла на шиї в Егерта. Секундне зніяковіння; Танталь дивилася на цю сцену застиглим поглядом, але ні краплі розчулення не було в її очах; я встиг подумати, що відкритий рот робить її обличчя одночасно загадковим і пришелепуватим. Наче вона репетирує нову роль…

— Де Торія?

Усі, що перебували у ту мить у залі, водночас повернулися на голос колишньої акторки.

— Егерте, де Торія? Ти… залишив її саму?!

* * *

Так, він почув Танталь. Він зрозумів, що до нього звертаються за допомогою магічного пристрою — і заклик був настільки розпачливий, що він ні на секунду не засумнівався — чує крик про допомогу. Танталь була в смертельній небезпеці, Танталь кликала його; от уже багато років він не залишав Торію, але тепер, повагавшись, зважився.

Із дружиною залишилися слуги, доглядальниці й варта. Торія не буде нічого потребувати — тоді як Танталь, можливо, на межі загибелі.

Від дня, коли дванадцять супутників Танталь повернулися понурі, з притишеним питанням, чи не випередила їх пані, — з того самого дня Егерт не знаходив собі місця. Люди, яким він звик довіряти, підвели його. Люди, яких він любив — рідна дочка й названа — зникли безвісти; Агену важко було зізнатися, але він зборов себе й розповів про все у подробицях, і, уявивши, як Танталь і Алана мандрують посеред зими у возі комедіантів, Егерт мовчки пішов до себе й два дні не бажав нікого бачити.

Утім, ні. Людина дії, Егерт Солль перш за все звелів сідлати коней. І тільки потім прийшла напрацьована роками, вихована життям холоднокровність — дитя поразок, а поразок у житті Солля було чимало.

Проте все-таки менше, ніж перемог.

Ні Аген, ні будь-хто інший із загону, що повернувся, не міг виразно пояснити йому, звідки взявся таємничий маг і чого той хотів від дочки й від зятя. Гра в комедіантів із самого початку здавалася дурною і підозрілою — але час було втрачено, і допомогти тепер могло лише терпіння. Терпіння й витримка.

Заняття в Корпусі закінчилися. Маленькими загонами Солль розіслав своїх учнів по околицях — шукати комедіантів; загони грузли в заметах і тонули у весняному бездоріжжі. Знайшли бродячий цирк із потворними акторами та майстра маріонеток із ящиком за плечима — але комедіантів не було, хоча всі скільки-небудь благополучні трупи намагаються зимувати в містах і більших селищах, ніхто не охочий волочитися в мороз по дорогах…

Солль сидів у своєму домі, як павук у центрі павутини, і прірва грошей розтікалася по безлічі кишень — полковник платив за вміння бачити й чути. У відповідь до нього стікалися таємниці всього світу, він назбирав стільки секретів, що міг би, напевно, стати королем шантажу. Фальшиві відомості про Алану й Танталь надходили теж — але Солль умів відрізнити горіх від каменя. І от — Танталь покликала — рятуйте! Вагання було коротким і болісним; уперше за довгий термін йому належало залишити Торію. Він зважився й, взявши малий загін Агена, вирушив куди очі світять, за провідника обравши лише інтуїцію.

Виявилося, що він не настільки сліпий. Уперше за десять років йому почала з’являтися уві сні вишита на шовку карта. Ниточками вилися дороги, Егерт бачив себе шпилькою, що сидить у тканині по саму голівку; а попереду, за вилинялими лісами, горів, мов котяче око, ледве помітний вогник. Мета.

І він поспішив уперед, розсилаючи на всі боки розвідників. В одному селищі йому повідомили, що тиждень тому тут проїжджали комедіанти; натрапивши на слід, Егерт Солль ніколи не втрачав його.

Він знайшов комедіантів. Він знайшов молодчиків; він знайшов мене.

Троє із шестірки Агена були поранені, один — серйозно. Його довелося залишити в готелі, на турботи служниць і під особисту відповідальність хазяїна. Місцевий староста, довідавшись, хто саме зупинив криваву бійню в трактирі, особисто прибіг перед ясні очі пана Солля. Він же гостинно розкрив перед спійманими шибениками яму, споруджену сільським правосуддям для злодіїв і шахраїв; шмаркатий князь Сотт забрався занадто далеко від своїх володінь. Жага помсти виявилася сильнішою за здоровий глузд, а князівська корона погрожувала от-от зісковзнути на шию, обернувшись нашийником каторжанина.

— Буде війна, — плаксиво повідомив він полковникові Соллю.

Той поморщився, наче від болю, і повернувся до старости:

— Батогом. На площі. За насильство й розбій.

Князь Сотт остаточно втратив мужність, мені хотілося зловтішатися, але не було сили. Шкода — навіть зловтіха здатна підтримати у важку хвилину…

Солль не дивився в мій бік. Я був для нього нічим — фанфарон, який із помпою одружився на юній дівчині й відразу ж віддав її на розтерзання диким обставинам. Не вберіг. Негідний.

Мене дратувала його некваплива владність. Адже він давно зрозумів, що залишив Торію на погибель, на лихо, — але не кинувся в сідло й не підхльостує коня, а із гримасою відрази на вродливому обличчі роздає й роздає накази, і щодо живих, і щодо мертвих, і щодо полонених…

Танталь байдуже сиділа в кутку. Алана ходила за Соллем, як прив’язана, — я відчув жало ревнощів. Пригадується, раніше між батьком і донькою не було настільки ніжної любові…

Спершу я хотів приховати від Алани, з якими комедіантами мені довелося тут зустрітися — але змовчати не вдалося, не брехати ж, що тут був Баріан із товаришами й що всі вони накивали п’ятами, щойно запахло смаженим…

А ці, яких я пом’яв, справді змилися. Здається, за той короткий час, який я провів у коминковій трубі, встигли вивести із двору вози й рвонути світ за очі, неможливо — але ж вони встигли-таки!

Я не став брехати Алані, приховуючи від неї цю зустріч. Але й про те, що тицяв броватого ватажка пикою в камін, теж не став брехати. На прохололу голову той мій намір уже не здавався настільки доречним — огидний намір, його треба було приховати, навіть якби він справді здійснився…

Натоміть я розповів Алані, як цей самий ватажок наклав від страху в штани. Розповів дуже переконливо, бентежачись і начебто приховуючи деякі непристойні деталі; Алана сміялася, і я бачив, що моя брехня лікує її від шоку.

«Малу вітальню» нашвидку почистили від слідів побоїща. З мене змили кров і сажу, перев’язали голову чистим полотном, але стояти на власних ногах я досі не міг. Темніло перед очима.

— Я хочу знати все про цього мага, — промовив Егерт, роблячи наголос на кожному слові.

Ми з Аланою, не змовляючись, подивилися на Танталь.

— Егерте, Торія не повинна лишатися сама, — колишня акторка дивилася вбік. — Я… намагалася передати тобі… щоб ти охороняв її.

Солль насупився:

— Я відправив гінців. Начальник варти зніме, якщо знадобиться, пост біля міських воріт — але наш дім буде охоронятися, наче фортеця в облозі… Що я ще можу зараз зробити?

Він говорив повільно й виразно — я потроху розумів, чому його хлопці зуміли взяти гору над переважаючими силами зарізяк. Якщо він віддавав бойові накази таким же виразним, тихим голосом — мов цвяхи забивав, слово честі, спробуй витягни назад…

Адже він правий. Це я, будь у мене здоров’я, підхопився б у сідло й гнав що є сили — у святій упевненості, що без мене діло не вигорить…

— Тепер я хочу знати все про мага, — видно було, що полковник не звик повторювати розпорядження двічі. — Танталь, прошу, розкажи.

…Вона приховала небагато — не сказала, наприклад, про ту зимову розмову з паном Чонотаксом, розмову, що, як вона думала, не мала свідків. І про те, що маг «прикривав» її під час візиту до Дверей, — не сказала теж. Я розумів, чому.

Полковник Солль блискуче володів собою. Навіть коли згадані були Луар, Амулет і Двері Світобудови, навіть коли мова зайшла про випробування, що випали на долю Алани, — на вродливому обличчі Солля не здригнувся жодний м’яз. Байдужа статуя.

Танталь закінчила й перевела подих. Алана підсіла ближче до батька, взяла його за руку; так, розлука явно пішла їй на користь. Будучи підлітком, вона не дозволяла собі телячих ніжностей.

— Пане Рекотарсе…

Так, я знав, що до цього дійде справа.

— Пане Рекотарсе, зараз ви поранені й, можливо, не дуже радієте з розмови. Та все-таки я наполягаю на відповіді: як сталося, що моя дочка, а ваша дружина, так легко стала здобиччю цього… мага?

Він говорив, як і раніше, неголосно. Без натиску; він не сказав нічого особливого, але в мене раптом перехопило подих.

«Як сталося?..»

Яксталося, що я взагалі з’явився на світ? Як сталося, що я потрапив до Судної камери? І як сталося, що я дожив до цього дня, мене ж багато разів збиралися вбити?!

А мені, загалом, нема чого втрачати. Алану я доставив батькові… сміливе слово — «доставив», але насправді так і є — ось вони обоє, сидять навпроти, неуважно тримаючи одне одного за руки, — приємно поглянути…

Мені нема чого втрачати. Я втомився брехати, панькатися зі своєю таємницею…

Я зручніше примостив голову й теж заходився розповідати.

Про збирача. Про Суддю. Про ціну, яку запросив Чорно за моє звільнення; про те, що я хотів жити й не на жарт вирішив заплатити цю ціну. Як я відправився на пошуки Алани — і знайшов її, відбив від комедіантів, оженився на ній — заради посагу, який, взагалі-то, виявився не таким аж дорогим…

Мені знадобилася вся моя мужність.

Тому що під час моєї розповіді застигле обличчя Солля все більше оживало. І очі з сірих робилися чорними, при погляді в ці очі вороги повинні були або перетворюватися на камінь, або втікати, не озираючись; страшно подумати, що може зі мною зробити власник таких очей…

Упертість врятувала мене. Лише впертість, я так і не відвів погляду. Ні на мить. Я навіть кліпати перестав.

Алана відсунулася від батька й втягла голову в плечі. Вона єдина знала мою історію в деталях і до кінця, зараз вона слухала її наново, мимоволі переглядала минуле очима Егерта й Танталь — і, ймовірно, це видовище могло налякати кого завгодно.

У Танталь — я бачив її кутиком ока — було таке лице, начебто я на її очах обростав лускою.

Нарешті я закінчив; почорнілі очі Солля давили мені на обличчя так, як давить, певно, земля, що скотилася на дно могили.

— На мою доньку падають всі на світі лиха, — сказав Егерт після паузи, що тривала ледь не півгодини.

Підвівся. Одним рухом перетнув простір, що розділяв нас, узяв мене за комір і поставив на ноги, перед очима в мене потемніло, нависле наді мною люте лице почало розпливатися. Хоч би очі зберегли осмислений вираз, хоч би не бути схожим на безвольну ляльку…

Пальці Солля розтиснулися. Я сповз назад у крісло, через хвилину перед очима в мене зайнявся світанок. Ледве прозрівши, я побачив Солля, на якому, наче дві гирки, висіли його дочки — рідна й названа.

— Облиш, не займай! Облиш!..

— Шкодую, — сказав я хрипко. — Шкодую, що приніс вам настільки неприємні хвилини.

Солль нагородив мене поглядом, від якого можна було перетворитися не те що на камінь — на скло. Легко тягнучи за собою жінок, що вчепилися в його плечі, ступив до дверей:

— Алано, мати зачекалася. Танталь, дім вимагає твоєї присутності… Карета біля воріт. Поїхали.

Алана нарешті випустила руку батька. Відскочила назад:

— Я не поїду… без Ретано. А йому не можна їхати, йому треба лежати!

Солль різко повернувся:

— Алано, я занадто довго й занадто багато тобі дозволяв. Тепер я наказую — а ти виконуєш. У карету!

Останні слова він майже викрикнув, і сила наказу була така, що Алана, як заведена, зробила крок до дверей.

— Егерте, вислухай! — це втрутилася Танталь. — Ти ж не можеш не вислухати нас, адже ми…

Егерт відчинив двері, і Танталь прикусила язика, побоюючись свідків. Алана, отямившись, відскочила назад.

— Агене! — гаркнув Солль, виставляючи з кімнати Танталь. — Їдемо!

— Я не поїду, — сказала Алана, і мені на мить здалося, що повернулися колишні часи й переді мною стоїть задерикуватий упертий підліток.

Солль нічого не сказав. І, звичайно ж, не глянув у мій бік.

Він просто взяв мою дружину в оберемок і легко, наче кошеня, виніс на двір.

— Ти не має-е… пра-а…

Грюкнули, захлопуючись, двері.

* * *

Так закінчилася історія мого шлюбу. Я, котрому залишалося жити менше місяця, не повинен був гніватися на долю. Швидше, мені належало дякувати Соллю за вчасне рішення — він прийшов, як умілий і жорстокий хірург. Милосердний до жорстокості…

Так думав я у хвилини слабкості. Позначилася велика втрата крові, тим часом минув день та інший, і обмілілі червоні ріки потроху відновили своє повноводдя. Втомлену покірність долі наче змило гарячою течією; в мені прокинувся ображений чоловік. Бо немає таких законів, за якими заміжню жінку міг забрати силою хай би хто — хоч навіть її рідний батько…

Хазяїн був радий з мого від’їзду. Він навіть не зумів приховати цієї радості; останні дні були для нього чорними днями збитків, і, зобов’язаний проявляти до мене увагу й щедрість, він потай скреготав зубами. Він би викинув мене раніше, якби не страх перед полковником Соллем; натомість радіючи з мого від’їзду, він забув стягти з мене гроші за годівлю коня.

Перш за все я попрямував до конкуруючого трактиру, де залишилася наша карета, і спробував розшукати кучера. Виявилося, що кучер продав карету й зробив ноги разом із грошиками. Старший син із по-кролячому багатодітного сімейства вирішив, імовірно, почати власну справу; я із зітханням побажав йому удачі, купив харчів і, погойдуючись у сідлі, неквапом рушив на південь, прямуючи до міста.

Розділ п’ятнадцятий

Усі, хто здатен був утримати в руках хоча б лопату, виповзли із селищ у поле. Люди, які жили з того, що давала земля, поспішали витягти із запашних чорних брил усі, які можна, соки; дорогами тепер носилися лише гінці, та ледарі, та ще вельможні пани, які ніколи не нюхали чорнозему. Я був сам собі пан, гонець і ледар.

Голова крутилася немилосердно; сам не знаю, як я втримувався в сідлі. Їхати доводилося повільно, і трударі, які копирсалися на ріллі, проводжали мене здивованими поглядами. Ледар, та ще й п’яний із самого ранку.

Опівдні дорога була порожня; сонце припікало майже по-літньому, бруд давно висох, перетворившись на пил, тому я помітив спершу курний шлейф, і тільки потім — вершника. Теж, здається, п’яного — кінь час від часу впирався, мотав головою й робив слабкі спроби скинути дратівливу ношу.

Потім мені здалося, що це хлопчисько.

Полуда впала з моїх очей тільки тоді, коли ми майже порівнялися. Я натягнув віжки й зістрибнув у пил, і встиг саме вчасно — норовливий кінь під маленьким вершником зважився-таки на підлість, тож я, підскочивши, спіймав людину біля самої землі.

— Р-рета-ане…

Хвилин п’ять ми лежали на розігрітому сонцем узбіччі. Мій кінь сумирно тупцював поруч, коня Алани доведеться потім ловити; моя дружина ніколи не була вправною наїзницею. Величезна мужність з її боку — осідлати таку норовливу тварину…

Її волосся перепліталося із травою, яка щойно побачила сонце, ще не була прибита пилом; її пальці перебирали щетину на моїх запалих щоках; Світле Небо, чому я рушив у путь неголеним?!

Якийсь час ми несамовито просили вибачення одне в одного. Ми із насолодою вибачалися за всі мислимі й немислимі гріхи; не знаю, у що вилився би наш екстаз каяття, якби Алана не намацала на моїй потилиці рану, що піджила, і не заплакала, цього разу із жалощів. Два дурні голуби на узбіччі великої дороги — ось ким ми були, розумні й стримані, взагалі-то, люди. Потім земля видала далекий стукіт копит, і Алана рвучко сіла.

— Женуться, — сказала вона ледве не з гордістю. — Ретане, а давай пришпоримо так, щоб вони тиждень гналися, га?

Якщо врахувати мою розбиту голову та Аланині навички верхової їзди, то пропозиція пролунала більш ніж сміливо.

— Алано… — почав я обережно. — А ти впевнена… ти Справді мене пробачила… за таке?!

Вона глянула мені в обличчя — і раптом насупилася:

— Ти хочеш сказати, що пристойна жінка не пробачила б? Що таке не прощається, так? Що я липучка, овечий хвіст, реп’ях, причепилася до тебе… незважаючи ні на що?!

Безтурботне сонце затягло важкою ватяною хмарою.

— Та нічого такого я не хотів сказати! — я підвівся услід за нею. — Який мені був би сенс доживати ці дні, якби не…

Її обличчя знову змінилося. Цього разу перетворення спричинив не гнів — страх.

— Алано, — сказав я поквапливо, — а батько… Танталь говорила із твоїм батьком щодо цього… Мандрівця?

Тупіт копит чувся виразніше. По дорозі наближався, здіймаючи стовп куряви, невеликий войовничий загін.

Танталь знову вразила мене — вкотре. Я впевнений, що якби не вона — Егерт Солль не сказав би мені більше ні слова. За жодних умов. Ні про що. Ніколи.

Що вона втовкмачувала йому ці три дні? Як переконувала? І адже їй самій був потрібен час, щоб усвідомити скоєне мною — і якщо не простити, то хоча би змиритися…

Побачивши батька, Алана напустила на обличчя вираз гідності й незалежності — для цього було потрібно всього лише вище задерти носа. Егерт зітхнув, віддалік від дороги вже був розбитий намет, сито потріскував вогонь і висів над багаттям закіптюжений казанок. Полковник із молодим воїнством подорожували по-похідному, без надмірностей.

У наметі мені запропонували сісти. Солль, як і раніше, не дивився у мій бік, але вже те, що він готовий терпіти мене під власним парусиновим дахом, свідчило про колосальну поступку з його боку.

Алана сіла поруч і демонстративно взяла мене за руку. Жест, не прийнятий у пристойному товаристві, але досить красномовний в Аланиному виконанні.

— Повернувся розвідник, — повідомив Солль, неспішно походжаючись туди-сюди. — Дивні новини… Річка розлилася.

Ми мовчали. Полковник зроду не переймався сільським господарством — дивно, звідки такий інтерес до якоїсь повені?

— Річка зовсім розлилася, — здається, Солля зачепила наша нетямущість. — Міст змило. Пором теж змило. Перервалося сполучення з містом…

— Не час для паводка, — здивовано сказав Аген, котрий був присутній при бесіді. Втім, я волів би, щоб він зараз знаходився по той бік входу.

Солль знизав плечима:

— Кажуть, у якихось горах надмірно тане сніг… Усе буває, хоча, якщо розібратися…

— Агене, — сказала Танталь, задумливо розглядаючи латки на парусиновій стелі. — Ти би не міг попросити кашовара, щоб мені приготували окрему порцію, без масла?

Аген не відразу зрозумів.

— Зараз попросити, — уточнила Танталь, і Аген залився рум’янцем. Солль мовчав, не поспішаючи підтверджувати розпорядження, і Аген зважився на зухвалість:

— Без масла не так смачно, — сказав він, похмуро дивлячись в очі Танталь. — І я не ризикнув би вказувати кашоварові, адже він робить свою роботу…

Я ніколи би не подумав, що цей плечистий хлопець уміє так вправно вишиковувати натяки.

Танталь м’яко посміхнулася:

— Я люблю без масла, Агене. Сприймай це як моє особисте прохання.

Надувшись, Аген став квадратним, наче тумба. Питально глянув на Солля — прочитав у його очах мовчазне підтвердження. Поклонився й вийшов, засмикнувши полог трохи різкіше, ніж було потрібно.

— Він закриває нам дорогу, — швидко сказала Танталь. — Чорно зібрався із силами… Або ось-ось збереться. Егерте, та наша розмова…

Полковник нарешті припинив походеньки. Присів на низький ослінчик, причому гострі коліна піднялися ледве не на рівень очей:

— Виходить, тарілка із супом? І прийде хазяїн, виллє юшку, покладе каші?

Я нервово ковтнув. Хотілося їсти.

— Навпаки, — діловито пробуркотіла Алана. — Вигребе кашу, наповнить юшкою.

На вулиці — віддалік — весело перегукувалися Соллеві годованці. Тільки голос Агена звучав сердито й роздратовано; ситий запах їжі пробивався крізь парусину, змушуючи мої ніздрі конвульсивно посмикуватися.

— За своє життя, — задумливо промовив полковник, — я зустрівся з одним лише магом — деканом Луаяном… Мандрівець не береться до уваги.

— Чому? — похмуро запитала Алана.

До запаху каші додалася якась гіркуватість. Невже кашовар допустить, щоб лагоминка підгоріла?!

Ох, Ретанааре Рекотарсе, з якого це часу м’ясна каша служить тобі лагоминкою…

— Бо Мандрівець не був магом… у звичному розумінні, — повчально повідомив Солль, звертаючись до Алани. — Природа його могутності… за межею нашого розуміння. Я не знаю точно, але мені здається, що природа вашого Чонотакса…

— Саме так, — швидко сказала Танталь.

Егерт підняв брови:

— Але чому? Адже Мандрівець був відзначений Третьою силою. Чужинцем Ззовні… А Чонотакс…

— «Коли зима залишається за дверима, малий протяг однаково входить до нас — через щілину…» — глухо процитувала Танталь.

Запала пауза — натягнута, як шкіра на барабані.

— «Малий протяг», — Солль посміхнувся. — Якби все було… так просто… Навіщо Тому, хто Ззовні, взагалі знадобилися Брамники? Куди простіше… дунути-плюнути в щілину… у замкову щілину…

— …І дочекатися, поки плювок вселиться в лисого мага, — жваво закінчила Алана.

— Помовчи, — смикнула її Танталь.

Алана насупилася:

— Золото не-іржа-ві-є! Там, «на порозі», нікого немає!

— Помовчи! — очі Танталь потемніли. — Ти плутаєш прості речі! Золото, що іржавіє, — усього лише… побічна ознака, знамення! Насправді важлива тільки іржа на Амулеті… яким Луар запечатав Двері. Хтозна, може, печатка давно вже проіржавіла?!

— Мандрівцеві варто було би зрозуміліше висловлюватися, — хрипко сказав Солль, здивовано дивлячись на Танталь. — Це моя біда — я погано його розумію…

— Мандрівець?! — разом схопилися Алана й Танталь.

— Ми не бачилися десять років, — пробуркотів Солль. — Потрібна була вагома причина… щоб він повернувся в мої сни.

Почалася нова пауза. Лице Танталь на очах бліднуло, Алана сиділа, напіввідкривши рота, Солль згорбився, його очі дикувато поблискували крізь безбарвні пасма, що впали на обличчя.

— Чого ж ти мовчав, Егерте? — хрипко запитала Танталь.

Солль знизав плечима:

— Хіба я провидець?!

У наметі стояла докірлива тиша.

— Ми розраховували, Егерте, — Танталь підвелася й зробила два кроки туди-сюди, але по наметі особливо не розгуляєшся. — Ми розраховували, що Мандрівець допоможе нам…

— …захистити маму, — допомогла їй Алана.

— А заодно й увесь світ, — додав я жовчно.

— Не знаю, — Егерт криво посміхнувся, — чи зможу я захистити світ… Але нашу маму я точно нікому не віддам. Хоча… — він затнувся. — Якщо… правда… і «вона чекає, вона на порозі»…

— «Вона на порозі», — проговорив я, і пам’ять миттєво повернула мене до холодної, занесеної снігом хатинки. Чонотакс Оро у своїй жахливій шубі, бавлячись, помахує сокирою: «Скільки років пророцтву — а все ніяк не збудеться»…

Не завжди приємно бути центром загальної уваги. Особливо — якщо всі погляди буравлять тебе наскрізь.

— Що? — уривчасто запитав Солль.

— Чонотакс говорив, що пророцтва повинні збуватися, — сказав я, дивуючись зі своєї забудькуватості. — «Пророцтва повинні збуватися. Це впорядковує світобудову».

Мої співрозмовники перезирнулися. Потім Танталь проковтнула слину, мерзлякувато потерла долоні й продекламувала із пам’яті, якщо й збиваючись, то не надто часто:

— «Грядуть біди… От зелена рівнина й мандрівник на зеленій рівнині. Вогню, заглянь мені в очі! Горе, ти приречений. Земля твоя присмокчеться, мов кліщ, до твоїх підошов і втягне в черево своє… З неба здерли шкіру… Е-е-е… Де мандрівник на зеленій рівнині? Дерева… е-е-е… простирають корені до рваної діри, де було сонце… Подивися, вода загусла, мов чорна кров… Подивися, лезо сходить сльозами. Петля туману на мертвій шиї. Подих серед нас…»

— От пам’ять, — заздрісно сказала Алана.

— Що це? — запитав я, здригаючись.

Танталь облизнула губи:

— Це… із життєпису Орвіна-Провісника. Із книги декана… пророцтво про прихід Того, хто Ззовні… В принципі, вперше цей текст наведений у Заповіті Першого Віщуна», але не збереглося жодного примірника, тому декан Луаян відновив його, багато в чому, зі слів Ларта Легіара…

— Не час для лекцій, — сказав я якомога більш холодно, а насправді бажаючи приховати нервове тремтіння, що охопило мене при звуці цих імен і назв. — Наскільки я зрозумів, мова йде… що станеться зі світом у результаті вторгнення Чужинця?

Танталь відвела погляд:

— Не знаю… Пані Торія казала… що декан говорив… що це, певною мірою, просто художній текст…

— Художній?!

Танталь ковтнула слину знову. Повернулася до Алани, наче шукаючи підтримки. Питально подивилася на Солля.

— То Мандрівець допоможе? — запитала вона вимогливо, як збирач податків.

— Він сказав, що допомогти не може, — вимовив Солль, відвертаючись. — Щоб на нього не розраховували… Що він і без того…

Нова пауза. Довша за решту.

Навряд чи моїх співрозмовників турбувала в цю мить доля світу.

Танталь переживала руйнування надій, Алана боялася за маму, а Егерт Солль перебував у розгубленості. Стан, не властивий полковникові, — й тому особливо для нього болючий…

А я тішився дивним відкриттям. Виявляється, не мені одному залишилися лічені дні; моторошні формули пророцтва не бажали забуватися, але й налякати теж не вміли — що мені до того, що «з неба здерли шкіру»? Я прибулець, точніше, «відбулець», я байдуже прикрию за собою свої двері, піду ще до того, як пророцтво збудеться…

Але як я сподівався, виявляється, на раптово виниклого, могутнього Мандрівця. І наскільки все було би просто — Вирок обійти, і попереду маячіє ціле життя, час, який можна присвятити чому завгодно, хоч би й боротьбі за порятунок світу…

Ох, як я сподівався.

* * *

Те, на що перетворився берег спокійної раніше річки, скидалося чи то на розграбований ярмарок, чи то на табір багатих кочівників. Купці, котрі прямували до міста, підмайстри, які мандрували у пошуках роботи, інший бродячий люд, що за якоюсь потребою збирався переправитися на той берег, — все це людське місиво очікувало, сварилося, чухало потилиці в пошуках виходу й об’їдало довколишні трактири.

Ошаліла ріка волокла уламки. Вода вгризалася в землю, спотворюючи власне русло. Наче божевільний мародер, вона хапала те, що не могла використати, тягла із собою й розбивала по дорозі. Пливли вози догори колесами, пливли друзки невідомо чого; переверталися у воді стовбури дерев — листя ще зеленіло, дерева якийсь час продовжували жити і з подивом, певно, ловили останні, дикі враження свого по-варварськи забраного життя. Тільки безумець міг сподіватися на переправу; на протилежному березі метушилися люди, у юрбі миготіли червоно-білі мундири стражників, туди-сюди тяглися навантажені вози — місто намагалося зміцнити осідаючий берег.

Не наважуючись наближатися до несамовитої ріки, ми мовчки дивилися, як стрибають, відбиваючись від нерівностей дна, пружні жовті хвилі.

— Хлопці провісника знайшли, — неголосно говорив комусь Аген за моєю спиною. — Місцевий чаклун, погодою відає… Його селяни ледве не повісили з горя — то він дикими клятвами клявся, що нічого подібного не передбачалося… А запитай у нього, звідки напасть прийшла, — трясеться й мовчить…

За течією плив коров’ячий труп. Погойдувався на жовтих водах здутий бік, миготіли закляклі копита, хвилі гралися важкою тушею, то затягуючи її вниз, то підкидаючи, наче м’ячик.

— Ось так людину нещодавно несло, — хрипко сказав незнайомий чоловік, із вигляду купець. — Точно не скажу, але начебто, братики, це баба була…

— Сходила по водичку, — похмуро гигикнув хтось. У його бік покосували з осудом.

— Якого пса? — роздратовано поцікавився хрипкуватий голос, що належав, очевидно, аристократові. — Полковнику, коли нарешті налагодять переправу? Пором? Перевізника?!

Я озирнувся.

Бліде, хворобливе обличчя. Широкі криси капелюха, що не дають змоги сонячним променям забарвити ці щоки хоча би згадкою про рум’янець…

Схибився він, чи що, на аристократичній блідості? Чи ж думає, що вороняча жалоба незмінно чорних шат робить його особливо загадковим?

Велика тайна…

Ми зустрілися поглядами. Він упізнав мене.

От диво! — воскові щоки, замість того, щоб покритися зовсім уже синюшною блідістю, почали червоніти, наче наливалися буряковим соком…

Чоловік у чорному, який колись убив на дуелі Реггі Дера, а потім лжесвідчив проти мене на суді — цей пречудовий пан не міг збагнути та боявся. Він не знав, чого чекати, він не міг зрозуміти, чому я досі живий, в нього пітніли долоні, мій погляд обпалював його сильніше за полуденне сонце…

Наскільки значнішу перевагу має той, хто зневажає!

Я дивився на старого знайомця байдуже, мов на прибиту до берега колоду. Ні для чого вже не придатну, слизьку, гнилу.

Я не став навіть знизувати плечима. Розвернувся й відійшов, аби більше ніколи не побачити чоловіка в чорному…

Аби відразу про нього забути.

Я повернувся до Танталь і Алани. Вигляд розбурханої річки теж не приносив задоволення — обидві були приголомшені.

— Ну, що? — запитала моя дружина.

Я знизав плечима. Танталь не сказала нічого; вранці на її очах потонув хлопець, який надумав дістати із мілини дивом занесений туди мішок. Що було в мішку — невідомо, можливо, що й гнила солома; потрапивши в потік, хлопець спіткнувся, отримав по голові колодою, що взялася казна-звідки, і поплив за течією — догори спиною.

— У мене кепське припущення, — я сів поруч. — Мені все більше здається, що, дозволяючи нам діяти, пан Чорно лише бавиться. До цієї межі борсайтеся — а далі зась…

За десять кроків від нас Егерт Солль розмовляв із Агеном. Юнак заклопотано супився, поглядаючи то на річку, то на протилежний берег. Вода підступала до передмість — городяни, мале й старе, тягали й возили камені. Здалеку чудово видно було, як повільно просувається їхня справа і як швидко, цілеспрямовано діє річка.

Солль кивнув — Аген витягнувся, наче приймаючи наказ, розвернувся й помчав геть. Спина його була такою діловитою, що я мимохіть зачудувався — оце так, навіть у найбезвихіднішій ситуації полковник Егерт знаходить для своїх людей заняття…

Солль перечекав і підійшов до нас. Танталь криво посміхнулася:

— Ну, що? Сидимо, як скалки?

— Мені це подобається, — відгукнувся Солль без натяку на посмішку. — Погодься, що якби ми не могли перешкодити Чонотаксу — він не почав би витрачати дорогоцінні сили на те, щоб нас затримати…

Я здивовано покосував на нього. Мало я знаю власного тестя, ох, як мало…

— Проте тепер ми точно не можемо, — сказала Танталь роздратовано. Солль кивнув:

— Можна було би піднятися вище… і спробувати залізти у водичку там. Але думаю, куди б ми не поткнулися — ріка зустріне нас однаково… Не треба так дивитися, Танталь. Завжди є шанс. Завжди.

Полковник говорив, як зазвичай, упевнено; одна рука його лягла на зашийок Алані, друга — на плече Танталь. Він наче накрив їх обох неспалимим куполом своєї віри в кращі часи; я раптом відчув себе зайвим.

Цілковито зайвим. Узагалі.

Шум річки заглушав збуджений людський гомін; сам не пам’ятаючи як, я вибрів до залишків соснового гайка, половина якого була знесена водою, а половина винищена для вогню. Сів на підстилку із моху, стягнув чоботи, підтяг під себе ноги.

Може, кому чоботи подарувати?

Думка з’явилася нізвідки й не збиралася більше забиратися геть. От чоботи, гарні, нові… Може, таки подарувати?

Дерев’яний календар добряче постраждав під час безладних мандрівок. Краї лисніли, лак облупився, а подекуди зійшов зовсім — проте бородаті вітри так само роздмухували щоки, висипали сніг пузаті хмари й перебирало щупальцями кругле, мов медуза, сонце.

Мені майже нічого не залишилося. Неясно, навіщо я поспішаю кудись і переживаю із приводу паводку. Пісок, відважений мені майже рік тому, гіркою лежить у нижній половинці годинника. Залишилися лічені піщини, мине зовсім небагато часу, і я запитаю себе — як доведеться помирати?

Як старигань, який намірився на повію, але посковзнувся на власній пряжці й втрапив потилицею на залізний штир?

Як розбійник, який потонув, за одними свідченнями, у калюжі, за іншими — у нужнику?

Я нігтем підважив лусочку лаку, готову вже відвалитися. По-хазяйськи зчистив випадкову цятку, що забруднила пухкеньку щічку намальованого сонця. Вдивився в числа — і раптово сполотнів: а чи правильно я визначив День? Можливо, щось переплутав, і не п’ять ночей чекає мене попереду, а лиш чотири?!

Стільки довгих днів закреслено шпилькою. Сонце зробило велике коло; я теж пройшовся по колу й вертаюся тепер до висхідної точки. А вмирати хочеться іще менше, ніж хотілося рік тому…

До чого тут доля світу?! Так, зараз я сам і спробую бути чесним із самим собою, і скажу собі: мені було б приємніше помирати… знаючи, що й увесь світ незабаром полетить дороги дриґом. «Петля туману на мертвій шиї…» Може, це моє щастя, що я не доживу?!

Небо, яка я падлюка! Яке щастя, що ніхто не прокрадеться в мої думки…

Дарувати чоботи, чи ні? Якщо дарувати — виходить, я вірю, що світ триватиме, сонце, як і раніше, грітиме людям потилиці, за літом надійде осінь і якомусь бурлаці ще придадуться мої мешти…

— Ретане… — голос Алани.

Я смикнувся, наче мене застукали на гарячому. Ніби дружина вміє читати мої думки; ні, я не бажаю, щоб мене бачили. Ні з ким не збираюся розмовляти.

— Ретане, ми… послухай. А навіщо тобі дали цей рік?

Навіщо стариганю дали добу, а розбійникові — місяць? Суддя — не означає кат. Ми самі собі кати…

— А що, коли… це випробування?

Випробування на стійкість. Чи з’їдеш із глузду, чи повісишся раніше строку, тим самим посоромивши Правосуддя…

— Ретане, — хрипко сказала Алана. — Я не хочу, щоб ти вмирав.

Ох, і холодне ж має бути літо…

— Іди, я зараз буду, — промовив я, дивлячись на річку. — Якось не заведено взуватися при жінках.

Люди Солля видобули десь човен. Добротний, просмолений, майже новий; спершу я спіткнувся, потім пішов швидше, тоді побіг.

Егерт посміхався. І так, із посмішкою, говорив про щось своїм учням, що зібралися довкруж; плечі Соллевих вихованців щільно зійшлися, анітрохи не бажаючи пропускати мене до теплої компанії — однак я, якщо захочу пройти, проберуся і крізь стіну.

— Не знесе до каменів… згори. Ні, Агене, ти лишишся за старшого й простежиш, щоб жінки…

Тут він помітив мене, і кутики його губ опустилися:

— Пане Рекотарсе, я був би вдячний, якби ви дали мені змогу поговорити з моїми людьми.

— Для переправи, — сказав я, стримуючи нерівне від бігу дихання, — більш придатний зараз не човен, а пліт. Човен перевернеться.

Він розлютився тепер уже по-справжньому, однак зумів стримати себе:

— Дозвольте мені вирішувати, що більш придатне для переправи… Відійдіть.

— Вельмишановний полковнику, — сказав я, закипаючи від власної зухвалості. — За кілька днів я у будь-якому разі позбавлю вас від своєї настирливої присутності. І ви оберете для доньки чоловіка на власний смак; а зараз, поки я живий, прошу сприймати мене серйозно!!!

Хлопці Солля питально подивилися на свого начальника. Чекали, певно, команди, щоб взяти мене за комір і закинути якнайдалі; полковник мовчав.

— Я теж дечого вартий, — сказав я на тон нижче. Гарно окреслений рот полковника ледь помітно пересмикнуло. Егерт Солль сумнівався в моїх словах.

…їхали мовчки.

Час спливав, і не лише мій час; там, за перепоною зі стрімкої жовтої води, байдуже дивилася на світ пані Торія Солль, та, яку я ніколи не бачив, та, яка повинна була привести Чонотакса Оро до Дверей, до Луара, до Амулета. Доля світу анітрохи не цікавила мене, доля Торії тривожила, але чисто абстрактно; Алана, моя дружина, і Танталь, колишня комедіантка, — лише заради цих двох я долав заціпеніння близької вже смерті.

Їхали вгору по ріці; пліт знесе течією до міста, за цей час ми повинні будемо підштовхнути його до протилежного берега й причалити на закруті — інакше наскочимо на камені, щедро розкидані в нижній течії ріки.

Якщо пліт буде надто легкий — його перекине вже на першому вирі. Якщо надто важкий — ми не зможемо ним керувати.

Походу передували кілька коротких, але досить бурхливих сцен. Я не сумнівався, що в Егерта вистачить владності залишити на березі обох жінок — навіть у разі, якщо Алана й Танталь почнуть від люті плюватися вогнем. І до цього йшло — але Танталь кинула фразу, що похитнула не лише мою рішучість, але й рішучість Солля:

— Ти точно знаєш, кого втримує ця перешкода? Ти впевнений, що, переправившись сам, зумієш зруйнувати плани Чорно? Йдеться про Торію й Луара — чи не здається тобі, що річка розлилася для того, щоб не пропустити її доньку і його дружину?

— І сестру, — додала похмура Алана.

— А якщо ви потонете — хіба це зруйнує плани? — гаркнув Солль.

— У нас однакові шанси втонути! — заявила Алана гордо.

У мене раптом закололо в боці. Незвично й сильно; думка про те, що тіло Алани плистиме за течією, жовті хвилі гратимуться ним, як гралися до того коров’ячим трупом…

— Ви залишитеся, — сказав я над силу.

— Ти підіграєш Чорно, — втомлено повідомила Танталь.

Егерт раптом ступив уперед, взяв її за плече, різко, навіть грубо:

— Ти, знавець магічної історії… Поставивши перешкоду, він контролює її? Він стежить за нами — чи, спричинивши стихію, спокійно займається своєю справою?

Танталь кліпнула:

— Тобто… чи не жбурне він у нас колодою, щойно ми спустимося в потік?

Шкода, що на своєму віку я майже не читав магічних книжок.

— Я… не знаю, — сказала Танталь, затнувшись. — Якби його основною метою було перешкодити нам дістатися… тоді, мабуть, стежив би… Але він зараз має справу важливішу, і я думаю…

— Танталь повинна бути з нами, — сказав я несподівано для себе.

Солль звів на мене важкий погляд:

— Чому?

— Тому що Чонотакс її не втопить, — я ледь не прикусив язик, зустрівшись поглядом із Танталь, але все-таки знайшов у собі сили довести думку до кінця. — Тобто до смерті не утопить… не погубить.

— Чому?!

Найбільше на світі їй хотілося дати мені ляпаса. Але вона стрималася; Алана насупилася, і я побачив, що вона солідарна зі мною, — але водночас співчуває Танталь. Тому мовчить заради справи…

Не знаю, що подумав тієї миті Егерт. Аргументи Танталь на нього подіяли чи моє раптове одкровення — але болюче рішення було прийняте, Егерт узяв його на свою совість, і, бажаючи підтримати його, я запевнив жінок, що тонути ми, загалом, не збираємося — ми плануємо переправитися…

Отут трапився новий скандал, бо виявилося, що мене пан Солль брати на той берег наміру не має.

Танталь, вражена, не розтуляла губів — Алана сама відтягла батька вбік, до мене долинали досить красномовні уривки: «його не знаєш» — «мені цілком вистачило» — «без нього не поїду» — «ну й залишайся» — «вартий більшого, ніж увесь твій корпус»… Потім Алана понизила голос до шепоту, я не міг розібрати ні слова; тоді Солль скривився, відійшов до річки, довго дивився на хвилі, повернувся, поглянув на мене, і вперше огида в його очах трошки поступилася місцем інтересу:

— Із веслом ви коли-небудь справу мали?

…І ось тепер ми тягнемося уздовж берега, вгору по річці, й час спливає, й утікає жовта вода. Танталь і Алана везуть в’язки пробок, зібрані з усіх довколишніх трактирів; Аген із хлопцями поскакали вперед — там, вище за течією, плюється друзками маленька лісопильня. Навряд чи її хазяїну доводилося раніше сплавляти дерево настільки бурхливою рікою…

Соллю не відмовиш у здоровому глузді. Якщо знадобиться, він прийме слушну пораду навіть від такої скотини, як власний брехливий зять.

* * *

…Завертіло відразу ж. Невдало відштовхнулися від берега; пліт зробив оберт навколо власної осі, перед очима майнув протилежний берег, жовтий простір води, здохлий песик в кущах біля самої пильні, колони сосен у комірцях брудної піни…

Егерт Солль закричав — я не чув слів, але голос був роздратований і злий.

Ріка рвала весло. Ріка хотіла висмикнути в мене з рук відполіровану безліччю долонь деревину, начебто для повного щастя їй, ненаситній стихії, бракувало ще й цього незначного трофею…

Алана й Танталь завмерли в центрі плоту, вхопившись за вбиті в дерево скоби. Спершу жінок хотіли прив’язати — але що буде, коли пліт перевернеться, накривши їх собою?!

У обох вилися довкіл грудей рясні намиста із пробок. Усі трактирники округи знедолені — натомість є слабка надія, що ріка, заволодівши нашими жінками, все-таки не зможе їх утопити…

Тепер ми працювали із Соллем злагоджено. Я нарешті потрапив у ритм його рухів; Світле Небо, але ж йому за п’ятдесят, чи подужає… такі зусилля…

Отут нас винесло на стрижень, і думки вивітрилися начисто.

Ріка мчала, як ошалілий кінь. Розганялася, вишукуючи годящий для нас вир, а може, вона вирішила пронести нас повз місто, допровадити цілими й неушкодженими просто на камені, що чекають нижче за течією…

Танталь і Алана роззявляли роти, але я не чув їхніх криків.

Береги злилися в строкатий потік; це світ мчить повз нас, а ми заклякли нерухомо, тільки здригається пліт, смикається, наче кінь, якого мучать ґедзі…

На край плота жбурнуло дохлу козу. Тільки на мить, як знущання, наче жартуючи — дивіться, що з вами буде… Скляні очі, зваляна шерсть, роги, що безсило погрожують річці-вбивці. І нова хвиля, і знову жовта, густа, тягуча безодня…

Я на мить уявив, що коїться під нами. Як маса води, котрій затісним стало колишнє русло, вигризає собі новий шлях, як крутяться на дні камені, а з’їдена глина піднімається вгору, щоб зробити ріку ще густішою, ще жовтішою…

Я мушу бачити Егерта. А якщо не бачу — я повинен його відчувати. Ми не іграшки в лапах річки: наші весла зуміють розпороти їй черево, нехай рана миттєво заросте новою піною, але ми проштовхнемо свій пліт до берега… Нехай на долоню, нехай на волосину… До берега, до міста, до Торії, до Чонотакса Оро…

Я вб’ю тебе… Чорно.

Весло рветься з рук. Прорвалися рукавички, подерлася шкіра, ще трохи — і кістки прорвуться теж…

Я хочу, щоб мої стопи пустили коріння. Щоб мої ноги вросли в це слизьке дерево, я хочу встояти, встояти, всто…

Пліт злетів над язиками піни. Від падіння перехопило дух; нас розвернуло в повітрі, й важка туша із цільного дерева пішла під воду тим своїм краєм, на якому боровся із хвилями Солль.

Ні, я не чув лементу Алани й Танталь. Можливо, вони закричали в один голос; час розтягнувся, пліт піднявся сторчма, я опинився раптом високо над водою, так, що побачив роззявлені роти людей на розмитій набережній перед в’їздом до міста…

Пліт завагався, збираючись перевернутися, а потім все-таки впав назад, гепнувся об тверду, мов камінь, глинисту поверхню ріки; я вдарився лицем об власне весло й додав до жовтої води трохи власної крові.

Егерт не звик повторювати двічі. «Якщо змиє мене, не відволікайся, закінчиш справу сам. Якщо змиє тебе — я не буду тебе рятувати, жінки важливіші…»

Якщо його змило — він залишився о-он там, далеко позаду, там, де гуркоче перекат і летить у повітря піна…

— Тримайся! — крикнув я Алані й Танталь, але вони однаково мене не чули, та й жодними силами, думаю, не розтиснути їхніх рук…

Я лише зараз помітив, що Танталь утримує коліньми весло. Весло Егерта…

Він старий — куди йому було лізти в цю річку?!

Я хочу, щоб мої ноги були, як у мухи. Щоб підошви чобіт присмокались до колод…

Течія відривала його руки від рятівного краю плота. Пальці Солля зісковзували, один за одним. Рукою я вхопив його за зап’ястя, другою… друга не могла знайти, за що зачепитися…

Поки на шляху їй не зустрілися скорчені Аланині пальці.

Тиша. І гуркоту не чутно; як і раніше, зливаються в шаленій скачці береги, начебто хтось крутить праворуч і ліворуч два великі барабани… Я бачив таке в якомусь театрі…

Театр. Смішна карга, яка…

Солль підтягся. Спершу на плоті з’явилися його лікті, потім плечі, потім…

Я не чув, що кричала Танталь. Зате я зрозумів, що значить «перекосилося обличчя», лице було намальоване на білому полотні, й ось цю тканину натягнули по діагоналі — перекосили…

Нас несло на мілину. Туди, де завмерла у німому чеканні величезна колода; річка мала намір зробити із Егерта Солля криваву відбивну, а з нас — м’ясну юшку…

Я знав, що він не встигне вилізти до зіткнення. А тому щосили штовхнув його вбік, відкинув на кут плота, можливо, Солль вирішив цієї хвилини, що я хочу позбавити наш потопаючий пліт від його чималої ваги…

Ріка явно поступалася мені в швидкості реакції. Колода врізалася в пліт — здавалося, що затріщали кості, але насправді так проламувалося дерево. Нашої швидкості й ваги вистачило, щоб зіштовхнути колоду з обмілини, вона тяжко хлюпнулася у воду, провернулася, поблискуючи глянцевим боком, наче водяне чудовисько; пліт ледь не зібгався в гармошку, його колоди перекосило, зрадницька суша дряпнула нас по дну — але не втримала, відпустила в нове плавання…

Я отямився в крижаній воді. Ударом мене жбурнуло вперед — я не думав, що вода настільки холодна, така, що перехоплює подих, густа, мутна, крижана…

На мить мені здалося, що ріка хоче розчинити мене. Що вона просто перетравить мене, наче величезний, розлитий по руслу шлунок. Усе, що трапилося потім, відбулося за частку секунди — але для мене час тягся неймовірно повільно, я встиг запам’ятати деталі…

Пліт, що мчав з неймовірною швидкістю, втягнув мене під своє дерев’яне черево. Переїхав, наче величезна праска. Крізь непрозору воду я все-таки бачив, як пливуть над головою колоди, і через щілини, які розповзалися навсібіч, проглядає небо…

Потім я зрозумів, що буде далі. Пліт понесеться за течією, і добре, якби Соллю вдалося втриматися, отямитися й довести його до берега. Адже той уже недалечко..

Берег, до якого ми так прагли, тепер нависав над нами, наче капелюшок гриба. Вода підмивала глиняну стіну, згори зривалися дрібні камені й грудки землі укупі з травою. Чорна лійка, що крутилася під самим берегом, заворожувала, наче око.

Чотири мотузки насилу витягли нас із-під небезпечного козирка, що загрожував обвалом. Городяни неабияк попрацювали, спорудивши тут насип із каменів; тепер звідусіль бігли люди, і на багатьох були колись червоно-білі, а тепер брудно-бурі мундири.

У моїй свідомості стався короткий провал. Отямився я, коли глиняний підмитий козирок відірвався-таки від тверді й гепнувся у воду, а нас, коли ми вже виповзали на берег, накрило брудною хвилею. Алана не встояла на ногах — я підтримав її; вода безсило зісковзнула, вже не в змозі заволодіти нами, і я на мить сп’янів від усвідомлення власної живучості.

Живий. Вирвався, прорвав сіру плівку невідворотної смерті, і от стою на насипу, мокрий, закривавлений через численні садна, безсовісно живий, холодний, брудний…

Люди, які оточили нас, про щось збуджено говорили, але я перестав чути їхні голоси. Нове усвідомлення нагадувало падіння палиці.

Гірка піску на дні піскового годинника. Круглий дерев’яний календарик, і дні, що біжать по колу, викреслені один за другим. Ще три довгих дні, три з половиною ночі…

Я майже мертвий. Алана овдовіє раніше, ніж мої рани загояться.

До нас підвели коней. Я бачив, як Танталь поспіхом витирає волосся рушником, який узявся казна-звідки. Як Алана зі страдницьким виразом обличчя викручує пелену сукні. Ріка за нашими спинами все ще реве — здається це мені, чи ні, але колишньої люті в жовтому потоці вже не чути, наче після нашої переправи життя для нього втратило сенс…

Мені зазирали в лице. Їх було повнісінько — городян із натрудженими руками, стражників із кирками й лопатами, а цей, у пишній перуці, далебі бургомістр…

Усі вони будуть жити й завтра, і післязавтра, і через тиждень.

Я опустив голову. Кепсько, якщо хтось прочитає на моєму обличчі легкодуху, безсилу ненависть.

Розділ шістнадцятий

Я не впізнавав міста. Я не міг згадати вуличок, якими вів нашу кавалькаду полковник Солль. Перехожі сахалися з-під копит, я намагався триматися поруч із Аланою, всім відомо, яка з неї вершниця… За три дні все це перестане мене хвилювати — але доки я живий, із Аланиної голови не впаде жодна волосина.

Усе живе — це виклик смерті. Ми зводимо будинки й народжуємо дітей — знаючи, що всьому надійде кінець; я нічим не відрізняюся від решти. Не через три дні, то через тридцять років, але результат той самий, а мені хотілося б, аби мій власний виклик смерті пролунав якомога зухваліше…

Змінювали одна одну вузькі вулички. Трійця стражників, яка супроводжувала нас, завбачливо відстала — Егерт Солль гнав, наче по битому шляху, Танталь не відставала від нього, і навіть Алана, закусивши губу, міцно трималася в сідлі. «Ти не помреш, — м’яко сказав невидимий страж, що охороняє мій розум від божевілля. — Неможливо, щоб ти вмер. Неможливо…»

Це повторювалося всоте. Усередині мене розгойдувався величезний маятник: я подорожував від розпачу, присмаченого філософією, через упертість і лють — до розслабленої віри у власне безсмертя. Туди-сюди. Туди-назад…

Копита процокали по горбатому містку, невиразно знайомому, і через кілька кварталів з’явився дім.

Біля ґанку будинку Соллів стояли двоє червоно-білих вартових, і піки в їхніх руках були схрещені перед входом — трохи картинно, я б сказав. Що, вони весь час так стоятимуть? Чи ж влаштували спектакль, зачувши наближення полковника Солля?

Так чи інак, але, забачивши Герта, вони мусили б відсалютувати, проте не рушили з місця. Жоден не повернув голови.

— Саркі! — крикнув Солль, зісковзуючи із сідла. — Доф!

Я допоміг спішитися Алані. Вона важко сперлася на мою руку; я чув, як Танталь бурмоче на вухо власному коневі: вдома… от і вдома…

Егерт ступив уперед; Саркі й Доф, або як їх там звали, щільніше зсунули свої піки:

— Не можна. Нікому не можна. Вхід закритий.

Звідусюди — із двору навпроти, з вікон, із сусідніх підворіть — обережно визирали, потихеньку підступали цікаві.

Соллю відібрало мову, проте, мушу визнати, оговтався він дуже швидко.

— Це я — гаркнув він у обличчя того з вартових, хто був вищим на зріст. — Іменем начальника варти — наказую припинити балаган і прямувати за мною!

Вартові раптом почали посміхатися — однаково, мов брати. Посмішки їх нічого спільного не мали з веселощами, я чув, як охнула за спиною юрба, що потихеньку зібралася.

— Егерте! — голос Танталь зірвався. — Назад!

Солль відступив.

Вартові стояли, неприємно схожі на ляльок із порцеляновими головами. Піки зближалися, і між їхніми гостряками — юрба шуміла все голосніше — раз у раз проскакували маленькі сині блискавки. І дуже холодні — принаймні дивитися на них було зимно.

Солль розвернувся. Схопив за комір першого роззявляку, який потрапив під руку, — але майже відразу випустив, виявивши, певно, що жертвою став його власний цілком пристойний сусід.

— Що тут… пес, що тут відбувається?!

— Уранці ще їх прислали, — буркнув сусід, нервово поправляючи комірець. — Нормальні… хлопці… ми з ними годину тому розмовляли, про річку, як вона сказилася… вони казали, що з пані Торією… все гаразд… Годину тому ще… Попросили водички попити — ну, я варті догодити завжди радий… пішов досебе по кухоль, повертаюся — стоять закляклі… як правець ударив… Я до них із водичкою — куди там… Страх… чаклунство це, пане полковнику, як є…

Усі повернулися на Саркі й Дофа. Блискавки, що потріскували поміж наконечниками, і лялькові усміхнені лиця куди вже переконливіше підтверджували припущення шанованого городянина.

— Чаклунство, — Соллів сусід облизнув губи. — Я ще позавчора примітив… Крутився тут один, лисий, як… Ти що робиш, мерзотнику?!

Вигук спрямований був хлопчиську, який, перейнявшись загальним збудженням, підібрав із бруківки камінь і кинув його у завмерлих на ґанку вартових.

Хлопчисько бив напрочуд влучно. Камінь із гуркотом ударив по шолому, проте постраждалий вартовий не перемінився на обличчі, не зрушив із місця, навіть не перевів погляду — хоча на мундир йому посипалися кам’яні крихти.

Я раптом уявив собі, як в усміхненого стража впинається арбалетна стріла. Одна, друга… Лялька не міняється на лиці, вона непорушно стоятиме, навіть залита кров’ю, навіть нашпигована стрілами, й між вістрями скакатиме синя блискавка…

— Саркі! — жалібно покликав один із вартових, що супроводили нас. — Це ж пан Солль, кинь піку, чуєш?

Егерт обмінявся довгим поглядом із Танталь. Повернувся до розгубленого ескорту:

— Взяти їх. Обережно.

Три короткі мечі безшумно вислизнули з піхов. Розгублені воїни зробили крок до своїх-таки товаришів, які з ляльковою ретельністю охороняли вхід; піки виглядали страшно, але були цілковито зайві в пішому бою на вулиці міста…

Три мечі залишилися лежати на бруківці. Один із Соллевого оточення впав, не зумівши вивернутися від вістря, що потріскувало блискавками. Двоє відскочили — гарна реакція врятувала їх раніше, ніж вони зрозуміли, що відбувається.

— Чари… — із жахом видихнула юрба. Солль ступив уперед. Танталь охнула — але полковник не збирався повторювати спробу штурму. Пірнувши під розмазані в повітрі ратища, він схопив лежачого за пояс і ривком відтягнув від ґанку; заголосили жінки.

— Зброю, — похмуро віддав розпорядження Солль. — Зброю мені… — короткий погляд у мій бік, — і йому… панові Рекотарсу.

Мені нерідко доводилося лазити через паркани. Навіть через вищі, навіть через оснащені шпичаками; зазвичай на тому боці на мене чекала спрагла до любощів пані, а шлях до неї заступали нехитрі перешкоди у вигляді чоловіка чи опікуна…

Соллям не було від кого ховатися. Жоден злодій, якщо він перебував при здоровому глузді, не зважився би лізти в дім полковника Егерта, я вже не кажу про ймовірних коханців; зараз у дворі не було навіть собаки. Солль перебрався першим і прийняв із моїх рук спершу Танталь, а потім і Алану.

— От уже не думав, що ось так доведеться заходити до власного дому…

— У житті багато несподіванок…

Глибокодумна фраза, пережована до мене сотнями поколінь доморослих філософів, зав’язла в зубах, наче волокнистий корж.

— Чекайте, поки покличу, — сухо сказав Егерт жінкам. — Без наказу — ані кроку…

Танталь буркнула щось ледь розбірливо — начебто «звик командувати»…

Короткий меч не приживався в моїх руках. Незручна й незвична зброя; втім, із ким я збираюся боротися?..

— Дюло! — покликав Егерт, відчиняючи вхідні двері. — Клове! Агов, хто тут є?

Я скоріше відчув, ніж побачив рух у нього за спиною.

— Соллю!

Важкий закіптюжений казан розсік повітря в тому місці, де щойно була голова полковника, й із диким гуркотом гепнувся об підлогу. Егерт струснув мене й підхопився; сподіваюся, що на той час він уже навчився мені довіряти й ні на мить не повірив, що я збив його задля підступного нападу. А наступної секунди йому взагалі стало не до думок, бо з дверей їдальні на нього йшла, піднявши різницький ніж, рум’яна покоївка.

Начебто хазяїн театру маріонеток вирішив побавитися — і поміняв ляльок просто в процесі вистави, передоручивши роль людожера гарненькій пишногрудій дівчині; красунечка посміхалася порцеляновою білозубою посмішкою.

Я вб’ю тебе, Чорно!..

— Дюло, назад, — прошепотів Солль, зводячи меча. — Назад! Прошу, припини!

Дюла йшла, тримаючи свій ніж звично й уміло, немов колишній убивця-м’ясник. До охайного фартушка пристали трісочки риб’ячої луски; абсурдність ситуації довершувала прозора пляшечка соняшникової олії, затиснута в Дюлиній лівій руці.

Мені здається, чи по будинку розповзається запах горілої риби?!

За моєю спиною скрипнули двері, що вели, здається, до вітальні. Я рвучко обернувся; на порозі стояв лакей, пригадую, я все ніяк не міг визначити колір його очей. Цей посміхався теж, і в руках у нього була коцюба.

Ми із Соллем не встигли навіть перезирнутися.

Збоку це виглядало в найкращому разі комічно. Два прославлені воїни проти милої покоївки й слуги-товстунчика…

Дюла цілеспрямовано йшла на полковника. А слуга з коцюбою, очевидно, по мою душу…

Мені легше. А от як буде боротися Егерт — із дівчиною, із власного покоївкою?!

А уникнути бою, як виявилося, не вдасться.

Дюла вдарила. Вона не гарчала й не бризкала слиною, як, відповідно до загального уявлення, належить поводитися одержимим чужою волею істотам. Вона вже й не посміхалася — але била сильно й точно, Солль прикрився мечем, і від зіткнення двох клинків народилися тріскучі іскри, на які було холодно дивитися.

Рум’яна служниця й прославлений полковник виявилися однакові за силою. Я відчував, яким болісним зусиллям Егерту вдається відвести убік вістря ножа; Клов, котрий крокував до мене назустріч із коцюбою напереваги, здався раптом матеріалізованою смертю. Яка іронія — нащадок Рекотарсів у останньому своєму бою схрестив меч із коцюбою і гордо гине від руки коротуна-лакея…

Ні, мені не вдасться загинути, навіть за настільки смішних обставин. Доля ревно оберігає мене, як дбайлива господиня здмухує порошинки зі свого найкращого кабанчика — береже до свята…

У мене ще три дні, пес його забирай!..

Коцюба гупнула важко, як відплата. Коротун начебто зосередив силу всіх лакеїв цього міста — йому би камені вергати, а не…

Наступний удар я ледве не пропустив. Коцюба вдарила об сходинку, трощачи мармур, вибиваючи ті самі холодні іскорки…

«Дозволь мені зігрітися».

Чи є в Соллів іще прислуга? Чим вона може бути озброєна? Де, наприклад, стара нянька? І чи чує пані Торія гуркіт побоїща, чи не вийде вона на сходи — подивитися, що трапилося? Ох, таж вона не залишає кімнати… Та й чи жива вона? Чи веде Чонотакса Оро до Дверей — просто зараз?!

Напад люті був настільки сильним, що, якби на сцені не з’явилися Танталь і Алана, я майже напевно зарубав би Клова. На смерть.

Їм варто було би послухати Егертового наказу й не приходити без заклику. Не знаю, хто був ініціатором непокори — Танталь чи Алана — і тим паче не знаю, як закінчилася б дивна сутичка, якби обидві слухняно чекали за дверима…

Їхнє свавілля врятувало життя мінімум одній людині — Клову, нівроку спритному, раптово сильному, смішному вбивці з важкою коцюбою…

Я з зусиллям парирував один удар і ледь вивернувся від іншого. А тоді вперіщив супротивника по голові — плазом. Бідний слуга похитнувся — але падати не поспішав; від думки, що він продовжить сутичку ось так, закривавлений і з закоченими очима, мене по шкірі продер мороз. Не особливо роздумуючи, я знову вдарив — кулаком у щелепу, лакей упав, як підкошений, і я запізніло подумав, що можна було би й милосердніше, і що все це бачать Танталь і Алана…

Егерт?!

Він відступав. Задкував, парируючи все лютіші удари Дюли, а та рухалася неймовірно швидко, і принаймні один раз її ніж дістав Солля — куртка на його плечі була розсічена, мов сокирою. Можливо, він уже десять разів міг звалити її — але перемогти, не покалічивши, не міг, і в цьому, власне, полягала суть пастки…

Я відкинув Алану, котра сліпо рвонулася на допомогу батькові. Ніколи в житті я не штовхав її так грубо — здається, вона навіть упала. Танталь тим часом намагалася обірвати портьєру, що прикривала двері, але кільця тримали міцно — їй нічого не вдавалося. Віддавши належне винахідливості колишньої комедіантки, я підскочив до портьєри й повис на ній усім тілом; міцна тканина розповзлася неохоче, але вже за мить ми із Танталь озброїлися важким клаптем оксамиту, і пил, що накопичився в ньому, був докором Дюлі, бо ж навіть за відсутності хазяїна прибирати в будинку треба ретельніше…

Малиновий оксамит накрив покоївку до п’ят, важкі брижі лягли велично й красиво. Навряд чи служниця колись матиме сукню, яка зможе прирівнятися за пишнотою із цим імпровізованим туалетом; щоправда, різницький ніж миттєво зіпсував його, продірявивши тканину зсередини.

Мені би не хотілося зламати Дюлі руку. Зв’язана шовковим шнуром із китицями, служниця мовчки звивалася на мармуровій підлозі. Егерт уже тягнув Алану нагору сходами, я підштовхував перед собою Танталь, у якої в руках чомусь опинилася пляшечка з олією, і це було тим більше безглуздо, що з кухні розтікався по будинку їдкий дим від згорілої на пательні риби…

Я раптом зрозумів, що Чорно Та Скоро немає тут. Бо інакше вогонь згас би, не встигнувши розквитатися з Дюлиною стравою…

Не знаю, як вона примудрилася вибратися. Як дотяглася до відкинутого в куток ножа; ані шовковий шнурок із китицями, ані сувій важкого оксамиту не зупинили одержиму служницю, охайний фартух якої збився набік, гладка зачіска розсипалася патлами, рум’янець із милого став гарячковим.

— Дюла!!!

Раніше, ніж ми з Егертом встигли схопитися за зброю, Танталь вирвалася з-під моєї опіки й жбурнула вниз пляшечку з олією. Товсте скло розкололося, випускаючи густу ароматну хвилю, олія патьоками поспішила вниз по мармурових сходах, Дюла змахнула руками, намагаючись зберегти рівновагу — однак ноги її вже втратили надійну опору на сходинках, а навіть Чорно Та Скоро не в змозі скасувати закон, за яким предмети, що втратили рівновагу, падають униз…

Дюла перекинулася назад, ударилася об мармур головою й більше не вставала. Солль ледве втримав Алану, яка смикнулася до служниці на поміч. Пересиливши себе, ми поспішили вперед коридором, прямуючи до кімнати пані Торії, забороненої кімнати, де мені так і не вдалося побувати.

— Одну хвилину…

Танталь спіткнулася, я ледве встиг її підхопити. Алана налетіла на Солля, котрий спинився як укопаний. Коротенька фраза впала перед нами, вляглася впоперек нашої дороги, як лягає перед приреченим диліжансом перекинуте розбійниками дерево.

— Одну хвилину… шановні.

Він у кінці коридору — світло, що падало з вузького вікна, дозволяло нам бачити один лише голомозий силует. Я готовий був заприсягтися, що мить тому в коридорі, крім нас, нікого не було.

— Добродії… Схиляюся перед вашою наполегливістю. Я був упевнений, що неодмінно побачу вас тут… І ви не спізнилися. Я радий.

Він ступив уперед, нібито для того, щоб ми змогли побачити його обличчя. І ми всі — крім, певно, Егерта — здригнулися.

Він був старий, по-справжньому старий, шкіра на лиці повисла жовтуватими складками, я не впізнав би його, якби не сяючий, як раніше, череп і зизуваті, трохи божевільні очі.

— А чи не зарано ви радієте, пане магу? — процідив крізь зуби Егерт.

Чорно посміхнувся, і від цієї посмішки мені стало зле. Егерт затнувся, наче в нього раптово пересохло в горлі; не припиняючи страшно усміхатися, Чонотакс Оро ступив знову. Тільки тепер я помітив оббиті тканиною двері з відполірованою ручкою. Егерт Солль і Чорно Та Скоро стояли тепер по обидва боки цих дверей — не надто близько, але на однаковій відстані.

Кімната пані Торії?

— Добродії… — Чорно, здавалося, підбирав слова. — Зрозуміло, ви зневажили застереженням, іншого я від вас і не чекав… І прийшли сюди. Саме зараз. Усі разом…

Запах горілої риби, що хвилину тому досяг свого апогею, тепер вивітрювався, зникав. Добре, що з появою Чорно відступає хоча б небезпека пожежі…

— І я вітаю вас, пане Егерте Солль, відзначений прокльоном і милістю самого Мандрівця. І вас, шляхетний Рекотарсе, якому залишилося жити лічені дні. І вас, пані Алано, яка знайшла своє щастя, щоб одразу його й втратила… І тебе, — голос його дивно змінився, коли він зустрівся поглядом із Танталь. — І тебе, бо ти змінила мою долю.

— Неправда! — сказала Танталь пошепки.

— Правда, — старий Чорно приплющив очі. — П’ять років тому я любив тебе, але ти зволила… плекати свою вірність минулому. Ти обрала не мене, а Спадкоємця, Стража Луара; п’ять років тому я хотів залишитися з тобою — але ти вирішила інакше… Звідтоді, як я зачинив за тобою двері — з того самого дня тягнеться ниточка, що привела нас усіх до інших дверей, до цих дверей, до Дверей…

Він потягнувся до полірованої ручки — Егерт Солль зробив різкий рух, Чорно посміхнувся, але руку відвів.

Що ж, подумав я, стискаючи напружене плече дружини. Тепер принаймні стає ясно, звідки…

— Навіть так, — хрипко, із ненавистю мовила Алана.

Чонотакс Оро кивнув:

— Так… Так, дівчинко. Ми всі тут із вами — не випадкові люди… Брамнику належить бути нещасним і обділеним. Але я не Брамник.

— А хто ти? — зухвало запитала Алана. Чорно промовчав. І навіть не посміхнувся, хоча багатозначна усмішка напрошувалася сама собою.

— Усі ми — старі знайомі, — сказав я над силу. — У кожного із нас була своя маленька таємниця… Начебто жаба на грудях… Але ви думаєте, пане магу, ця нова правда щось змінює?!

Чонотакс звів на мене розлючені молоді очі, помилково ув’язнені в рамку із в’ялих старечих повік:

— Ретане… Я не казав тобі всього. У цьому світі скасувати твій Вирок неможливо, найбільше, що я міг би зробити — відтягти його, виграти тиждень, як я вчинив зі злодюжкою… Але я не брехав тобі. Бо в тому світі, який настане після знайдення мною Амулета, Судді та його Вирокам не буде місця. Розумієш?

Я зрозумів.

Те, що відбувалося, раптом втратило барви й відсунулося. Нібито обличчя моїх супутників були із вражаючою майстерністю намальовані на полотні, а тепер я задкував, намагаючись відійти від картини все далі й далі.

Виходить, із самого початку…

Мені схотілося сісти. Відійти вбік, нехай ці люди самі з’ясовують стосунки, до чого тут я, мою роль зіграно…

Мене взяли за руку. Дуже міцно, дуже холодними пальцями. Моя дружина.

— Алано, — голос Чорно змінився знову. — Скільки років ти хотіла би… На яке довге життя ти розміняла б ті три дні, що залишилися тобі до вдівства?

Вона заплакала.

Невміло водячи долонями по її враз намоклих щоках, я потихеньку приходив до тями. Ні, я все ще персонаж на цій картині, й мені ніхто не дозволяв забиратися геть…

— Отримавши Амулет, — тихо й м’яко сказав Чонотакс, — я отримаю можливість розпоряджатися чужими життями… Твій чоловік, Алано, шляхетний Ретанаар Рекотарс… він житиме довго й щасливо — розумієш?!

Егерт Солль потягся був до доньки, начебто бажаючи втішити. Зустрівся зі мною поглядом і відступив.

— Пане Солль, — голос Чорно раптом став смертельно втомленим. — Скільки разів, залишаючись наодинці із собою, ви погрожували Небу кулаками? Скільки разів проклинали долю за нещастя, що впало на вашу родину й пані Торію? Хіба вона, донька декана Луаяна, заслужила своє божевілля?!

Сірі очі Солля зробилися сизими. Здавалося, що за мить із чорних зіниць ударять блискавиці.

— Усе повернеться, — сказав Чорно м’якше. — Ви отримаєте її назад… Вона вас упізнає. Усе повернеться, розумієте?

Солль усе ще дивився — так само люто, але вже незряче. За короткий час нашого знайомства я бачив його в різних халепах — але такого обличчя не бачив жодного разу, не пригадую, щоб у когось із людей було таке обличчя…

— Я не брешу, — зронив Чонотакс, і нікому не спало на думку засумніватися.

Бо це була правда.

— А ти… — Чорно повернувся до Танталь, і наче зніяковів на мить, принаймні очі на старечому лиці зблякли. — Розумієш…

І зависла пауза, довга-довга, і біле вухо Танталь поступово ставало багряним. Я не бачив її обличчя — натомість дивився на фізіономію Чорно, і старечий рот вигнувся кутиками донизу:

— Ти… отримаєш… можливість обрати. Ти знімеш із себе тягар давньої клятви… Ти зустрінешся із ним віч-на-віч — і сама вирішиш, дорожчий тобі він чи…

— Мовчи.

І якийсь час ми, всі п’ятеро, виконували прохання-наказ колишньої комедіантки Танталь. Мовчали, і, здається, там, у кімнаті за зачиненими дверима, тихенько поскрипувало крісло.

— Ти робиш помилку, магу, — глухо сказав Егерт Солль. — Ту саму, що й Безумний Лаш. Ту саму, що й спадкоємець його Фагірра… Ти дарма рвешся туди. Там більше немає Дверей, ніхто не стоїть на порозі…

— Правда?

Ветхий старигань, який півроку тому був моїм однолітком.

Ось тепер він посміхнувся, якщо, звісно, цей вираз обличчя можна було назвати…

Усі ми, четверо, ступили крок назад.

Воно дивилося з його зіниць. Не таячись і не ховаючись, із цікавістю, по-хазяйськи. Чорна пустеля без дна, мільйони очей — капелюшки цвяхів, що підтримують всесвітню оксамитову завісу…

Якщо нам і привиділося — то привиділося всім те саме.

За мить перед нами знову стояв зігнутий і лисий старигань, але ніхто з нас не міг вичавити ані слова.

Там, за зачиненими дверима, пані Торія чекала на свою долю… ні, не чекала. Вона ні про що не думала й нічого не боялася, вона була готова для долі, байдужа, мов річ…

Мій слух загострився.

Я чув, як унизу, біля початку сходів, крутиться, приходячи до тями, закривавлена служниця Дюла.

Як вітер перебирає аркуші паперу на чиємусь столі… Як вистигають, потріскуючи, жаринки на кухні…

Чонотакс Оро сумно посміхнувся:

— Ретане… Танталь, Алано й ви, полковнику. Усе йде, як треба… Поблагословіть мене на цей крок. А тоді я увійду, і… все буде гаразд. Правда?

Він провів поглядом по наших обличчях. І навіть полковник Солль не витримав — опустив очі.

— Забагато честі, — вимовив я із тонким смішком, який геть не пасував до обставин. — Настільки грандіозна мета… і благословення таких дрібних істот, як ми?..

Чорно підняв кутики своєї страшної маски:

— Ох, Ретане… Річ не в пропорціях. Ніщо у світі не відбувається випадково… Можете нічого не говорити. Просто повірте мені…

— І що буде? — ледве чутно запитала Алана.

— Буде краще, ніж тепер, — відгукнувся Чорно без тіні посмішки. — Ви прийшли зупинити мене… Благословіть мене. Мовчки.

Рука Алани зісковзнула з мого плеча. А за секунду я побачив її очі, що округлилися, залилися чорними зіницями.

— Ретане…

Її били дрижаки. Нічого дивного — мене трусило теж. Увесь світ, схоже, зараз лихоманило…

Як вона змінилася. Яка мінлива — негараний підліток, перелякана наречена, прекрасна насмішкувата жінка, яка знає про кохання все… І знову відчайдушне дівчисько, настільки схоже на власного батька…

— Ретане… Він має рацію! Нехай буде його новий світ… Якщо в ньому знайдеться місце для тебе. Для нас із тобою… Я не хочу, щоб ти вмирав, навіщо мені цей старий, чудовий… чого він вартий? Заради чого захищати його, якщо в ньому можливо… Він же мерзотний, бридкий, всіма проклятий світ, немає людини, яка хоч би раз у житті не проклинала його… хочу… нехай буде по-новому, але… щоб ти жив!..

Ноги її підкосилися. Алана впала навколішки — чи то переді мною, чи то перед Чонотаксом Оро.

— Алано!..

Танталь схопила її за плечі; Алана гарячково повернулася до названої сестри:

— А ти?! Скільки разів ти говорила про Луара — краще би він відкрив! Краще би він повернувся, хоч якийсь… А ти, батьку?!

Егерт Солль мовчав.

— Ретане! — Алана схопила мене за руки. — Ну, тобі що втрачати?! Якщо мама житиме, знову буде з нами… як раніше… ми все повернемо, Ретане, адже у нас не обитель для божевільних, у нас була справжня, хороша родина…

— Не смій так казати, — сказав Егерт Солль сухо. — Мовчи.

— Дівчинка каже діло, — Чонотакс дивився убік. — Брамники виправдовували свою слабкість… людинолюбством. Їм подобався… точніше, вони думали, ніби їм подобається їхній світ. Але… ви ж не хочете бачити свою доньку вдовою? Свою дружину — божевільною?

Солль мовчав.

— Танталь, — Чонотакс опустив плечі ще нижче, хоча, здавалося б, це було вже неможливо. — Скажи їм.

— Що? — байдуже відгукнулася колишня комедіантка.

— Про що ми говорили там, у лісі… Скажи.

Танталь набрала повітря, справді збираючись щось сказати, — але не зронила ні звуку.

Мовчанка. Надміру тривала мовчанка.

Солль відводить очі. Що для нього Торія? Світ. Утрачений безповоротно. Що для нього світ?..

Танталь дивиться униз. Так, за ким іншим вона могла б піти, хто став би для неї нарівні з її дорогоцінним Луаром… Але йшла б до кінця — аж ні, зупинилася, повернула назад, зробила людину нещасною…

Я хотів посміхнутися — вийшла гримаса.

Алана стоїть навколішки. Терзає мої руки — і чекає…

Чого?

…Падають униз останні піщинки. Прокручується дерев’яний календар…

Вони мовчать.

— Устань, — сказав я неголосно, але вона послухалася відразу ж.

Певно, було в моєму голосі щось, здатне переконати упокоритися.

— Слухай мене, дружино, — голос мій потроху звільнявся від хрипоти, слово «дружина» вийшло переконливим і вагомим. — Тобі краще бути вдовою, ніж вигнанкою при живому чоловікові.

Вона не відразу зрозуміла. Я здійняв угору підборіддя — звичним, але досить призабутим рухом. Пихатий жест спадкоємців роду Рекотарсів.

— Якщо ти повіриш цьому лисому виродку й зважишся на зраду — я відречуся від тебе, Алано. І сам стрибну в колодязь, аби тільки не бути зобов’язаним життям… аби тільки не вижити за рахунок нещастя інших.

Ой, яка оглушлива тиша. Непритомна. Вражена.

— Егоїст, — із усмішкою зронив Чонотакс. — Але як пишномовно висловлюється…

Аланині очі зчорніли ще дужче. Скуйовджений, нервовий, на межі зриву підліток, дівчинка-істеричка…

— Це все, — сказав я м’яко. — Мені нічого додати.

Пауза. Танталь і Егерт мовчали, дивлячись у підлогу… Ні, вони дивилися на мене. З жахом.

Їх жахає моє рішення?

Або вони жахаються самі з себе — адже щойно, цієї секунди вони були на волосині від того, аби «благословити мовчанням»…

Алана схлипнула.

— Шкода, — промовив Чонотакс Оро. — Як шкода! Ходімо.

Я погано пам’ятаю, що було далі.

Солль ступив уперед і здійняв меча — проте оббиті шовком двері розчинилися самі по собі, й стулки виявилися сильними, наче таран. Егерта жбурнуло на мене — я ледве зумів затримати його падіння. Будинком пройшовся порив вітру, затанцювали фіранки, загрюкали двері, здавалося, кімната розкрила рота і жадібно вдихає повітря, а ми — лише комашки, захоплені потоком…

На мить згадалася шалена жовта ріка.

А потім двері, оббиті шовком, захлопнулися, але вже за моєю спиною. Наче пастка, що зачинилася, впіймавши жертву.

— Торіє! — розпачливий голос полковника Солля.

…М’який килим стишив падіння, але голова, не так давно розбита, відгукнулася болем і темрявою в очах. Якийсь час я бачив лише свою руку — і руку Алани, котру мої пальці нізащо не хотіли випускати.

— …і приємна бесіда полегшила наше очікування, — незнайомий голос. Чий? У кімнаті не може бути нікого, крім Торії, Чонотакса та нас, безпомічних, нездатних його зупинити… За кілька кроків від мого лиця тонули у ворсі дорожні чоботи. Щедро припалі пилом.

— …будемо продовжувати німу сцену?

Інший голос. Сварливий і жовчний; власник його сидів на підлокітнику присадкуватого крісла, й голова його лежала, мов на тарелі, на широкому гофрованому комірі.

Притискаючи до себе Алану, я сів. Піднявся на одне коліно, відповз до стіни. На нас не звертали уваги.

Божевілля? Я божеволію?!

— А-а-а, — придушено видихнув Чорно Та Скоро. Він стояв, спершись на широкий стіл. Маг здавався найстаршим серед присутніх — але ж більшість тих, хто зібрався у кімнаті, розміняли, очевидно, другу сотню. Він тримався за груди й голосно, із присвистом, дихав.

— А-а-а… Звичайно. Як я міг подумати, що шановні привиди пропустять останній акт… Останню сцену нашої маленької вистави? Під назвою «Тук-тук! — Хто там? — Відчиніть»?..

— Не бійся, — пошепки сказав я Алані. Вона тремтіла.

— Я радий усіх вас бачити. І вас, — Чорно Та Скоро вклонився власникові запилюжених чобіт, — вас, великий магу Ларте Легіаре, переможцю Мору, Той-Хто-Боровся-з-Чужинцем…

— Чудовий гобелен, — відгукнувся Легіар, задумливо вивчаючи стіну. — У мене були витвори такого класу, два-три, не більше…

Половина його обличчя була з’їдена суцільним шаром шрамів, і одне око дивилося сліпо, проте друге — в’їдливе — нагадувало осу, що зачаїлася в очниці.

Це і є Ларт Легіар?!

— Ретане, мені страшно, — пошепки пожалілася Алана.

— Чудовий гобелен, — із задоволенням повторив великий маг. — Пам’ятаєш, Марране?

Від вікна повернувся високий старий… Утім, зараз я не назвав би його настільки аж старим. Людина невизначеного віку — так було б точніше.

Чорно Та Скоро вклонився ще нижче:

— І вас, пане Мандрівцю, він же Руал Ільмарранен на псевдо Брамник, він же чудовий Марран…

Я вирячив очі — тепер уже на Мандрівця.

— Цей гобелен, — сказав ще один незнайомий голос, неголосний, навіть звуками своїми здатний заспокоїти, — належав свого часу моєму вчителеві Орланові…

— І вас вітаю! — Чорно Та Скоро відважив блазнівський уклін мало не до самої підлоги. — Славний декане Луаяне, знов-таки переможцю Мору, автор настільки гучної книжки-життєпису…

Я підвівся, оглядаючи кімнату — і вперше в житті побачив пані Торію.

Мати Алани була фантастично вродлива. Роки не зіпсували витонченого обличчя, шия не втратила форми, і розсип великих родимок скоріше прикрашав, аніж псував. Торія спала, сидячи в кріслі, — лице, в усякому разі, залишалося розслабленим, опущені вії темніли двома правильними півмісяцями, і на згадку про катування, втрати й божевілля в кутиках рота пролягли дві глибокі незгладимі складки.

Потім я побачив долоні, що спочивали в Торії на плечах. І підвів очі.

Декан Луаян, батько Торії та дід Алани, стояв за спинкою крісла, і зморшкувате обличчя його було непроникним, наче маска. Якось само собою з’ясувалося, що поки він там стоїть, за пані Торію не варто побоюватися.

Чорно Та Скоро нервово, захлинаючись розсміявся:

— Усі тут, усі! Не відвертайтеся, любий Орвіне, передостанній Віщуне, бо вас я привітаю теж!

Орвін сидів у кутку, за туалетним столиком. І недовірливо дивився на власне відображення — темноволосий, витончений, нервовий. Рука його раз у раз торкалася до блідої шиї — начебто в пошуках неіснуючого медальйона.

— Ти забув привітатися зі мною, — жовчно проскрипів той, чия голова спочивала на широкому комірі.

— Перепрошую! — Чонотакс вклонився з вдаваним каяттям на лиці. — Вітаю вас, великий магу Бальтазарре Есте, славний не менше, а може, й більше, ніж кожен із тих, хто тут зібрався…

У протилежному кутку важко зашургав полковник Солль. Важко звівся на ноги; ймовірно, у мене зараз таке саме обличчя. Цілковито божевільне…

Я раптом зрозумів, що в кімнаті зависла неприродна тиша. Ні звуку знадвору, ні подуву вітру, ні гупання дверей в будинку.

І всі чогось чекають.

Чорно Та Скоро похитнувся. Сперся на стіл — і водночас утратив усю свою веселість.

— Ви привиди, — сказав він глухо. — Ви не маєте сили зупинити мене… Навіть ти, Луаяне. Твоєї влади над Торією давно немає…

— Її й не було ніколи, — заперечив декан. — Відтоді, як Торія навчилася самостійно одягатися й мити руки…

— Ви привиди, — вперто повторив Чонотакс. — Я впорався із живими — вас не злякаюся тим паче.

— Що? Ти не впорався з живими, — почув я власний обурений голос. — Ти вже програв, ти…

— З дороги! — очі Чонотакса спалахнули. — З дороги, щеня, ти вибрав свою смерть. З дороги, Легіаре, чи ти хочеш позбутися й другого ока теж?!

Мандрівець сліпо ступив уперед; чомусь нагадування про втрачене око Легіара зачепило його сильніше, ніж безпосередня загроза світу…

— Руале, — неголосно промовив одноокий. — Стояти.

Я не думав, що Мандрівець послухається — але він завмер на місці, й тоді Ларт Легіар обернувся до Чорно Та Скоро:

— Добре… Ти. Чонотаксе, якщо завгодно. Якщо доречно називати тебе людським ім’ям… спробуй. Спробуй.

І вони всі встали.

Устав Орлан, котрий сидів перед дзеркалом. Підвівся Бальтазарр Ест, декан Луаян неохоче зняв руки із плечей пані Торії та відступив до вікна. Туди, де стояв, схрестивши руки, Мандрівець.

Тоді я скреготнув зубами й над силу, проте розпрямився теж. Підвівся з підлоги й підняв Алану, а навпроти випростався Солль і допоміг встояти тендітній, як свічка, Танталь.

Лише пані Торія лишилася сидіти. Одна нерухома жінка в центрі нерівного людського кільця.

— Спробуй! — сказав Легіар, і в голосі його не було більше ні крихти світськості. — Спробуй! Ну?!

Чонотакс повернувся до Торії.

Бальтазарр Ест втримав Егерта, який кинувся напереріз. Мене втримав Легіар, і пальці його були, наче сталь.

Чонотакс Оро, страшний, старий, ніким не зупинений…

Та й чи могли ми його зупинити?!

…ступив до Торії Солль.

Повітря в кімнаті загусло, наче мед. Несолодкий мед. Гіркий і важкий. Наче тягар.

— Не смикайся. Він тебе вб’є, — спотворене шрамами обличчя Легіара було зовсім поруч. Нехай… Я не повинен допустити, щоб…

— Торіє, — голос Чонотакса пролунав із огидним торжеством. — Ходімо.

Простягнена рука…

І я побачив, як піднімаються темні вії Торії Солль.

Повільно. По волосинці.

І відразу перестав видиратися з капкана, що втримував мене.

Я ніколи не бачив пані Торію — але цей погляд не належав її очам. Як, виявляється, страшно — коли очі дивляться чужим поглядом…

— Ти? — запитали її гарні, важко розтулені губи. Але голос був чужий. Не її голос.

— Ти?! — в устах Чонотакса Оро питання прозвучало луною. Розлюченою, спантеличеною, зловісною, готового до сутички.

— Я тут, — байдуже сказав Той, хто дивився очима Торії Соль. — Тобі не доведеться йти до мене й шукати. Знявши засув, я замкнув Двері Амулетом. ІДИ.

— Мені більше нема куди іти, — глухо мовив той, хто недавно був Чонотаксом. — Я візьму Амулет, у мене немає вибору.

— Тим гірше, — сказав чужий голос. — Для тебе немає Дверей, для тебе в усьому світі немає дверей… Я останній Брамник. І я — останній Віщун. Інших не буде…

Чорно оскалився.

Легіар схопив мене за комір і ткнув обличчям у килим.

Спалах. Я осліп.

Я втратив здатність бачити; світ стиснувся, наче кинута у вогонь кроляча шкірка. Я тільки й умів, що судомно притискати до себе Алану, тоді як залізна рука Легіара все міцніше втискала мою голову у ворс, так, що я невдовзі почав задихатися…

…Холодна кімната. Біле світло, що лилося із трьох величезних дзеркал; біле світло раптом втратило силу, замиготіло, спалахнуло знову, і цієї миті одне із дзеркал лопнуло — не тріснуло навіть, а розповзлося, як стара тканина, рвані краї скрутилися рурочками, а в отворі постав хтось — темна постать з довгим білим лезом у руці…

І з палаючою жовтою іскрою на грудях.

Хто це кричить на весь світ зривистим голосом Танталь?!

Назад, чаклуне! Ще крок — і твоя сила не врятує тебе!

Той, хто стояв у отворі, підняв свій клинок — і решта дзеркал вибухнули зсередини, розлетівшись міріадами палючих скалок. Біле світло змінилося на жовте. Сите, п’яне золото.

І сліпі стіни втратили свою білість. І сліпоту теж — я бачив, як на враз потемнілому камені проступають обличчя, спотворені зусиллям — Руал Ільмарранен — Той-Хто-Не-Відчинив, Ларт Легіар — Той-Хто-Боровся-з-Чужинцем, Орвін — Той-Хто-Загинув, декан Луаян — Той-Хто-Зупинив-Мор, і ще хтось, і ще…

Той, хто стояв у отворі, широко ступив уперед. По його клинку бігала блискавка.

Пусти! Пропусти мене, виродку! Дай мені зігрітися!

Сторчма піднялася дощана підлога; завило, повертаючись, довге біле лезо. Тепер повітря стало схожим на сухий пісок, він набився в горло, перехоплюючи подих.

Звивалися над головами жовті й червоні петлі, захльостували одна одну, рвалися з неголосним тріском, від якого хотілося оглухнути; розгорнулася раптом лійка, сіра, зі скаженою швидкістю обертів, і заходилася втягувати в себе осколки дзеркал, клаптики тканини, все, геть усе… Обсипалися круті, вкриті попелом схили, я бився, як мураха в піщаній ямці, коли лійка раптом засмикалася й вивернулася навиворіт, ставши горою, конусом, і той, хто стояв у отворі, відрубав своїм уже потьмянілим клинком чорну присоску на його вершині…

…Комашка на всесвітніх терезах — чи міг я змінити хоч би щось?

Усі вони, Брамники й Вартові, вирішували долю світу самі, без підказок. Чи залежало б хоч щось від мого маленького рішення?

Принаймні я був чистий перед самим собою. Я знав, що, якби був Брамником…

Але ця ноша мене обминула. Я всього лише гордий своїм сумнівним походженням, усього лише бездумний волоцюга…

…Невагома комашка на всесвітніх терезах.

Болісне світло згасло. Хватка Легіара послабшала; я змусив себе підвести голову.

Пані Торія, як і раніше, сиділа в кріслі. Повіки її повільно опускалися; через кімнату йшла, спотикаючись, Танталь, добрела, впала перед Торією навколішки, зазирнула у вічі, що заплющувалися:

— Луар?!!

Повіки Торії опускалися повільно, вія за вією.

— Луаре, Луаре!.. Це я! Це…

Рука пані Солль, що лежала на підлокітнику, піднялася неприродним, дерев’яним рухом. Наче на ниточках.

І на мить опустилася на голову колишньої комедіантки.

— Луар!!

Очі Торії заплющилися. І безсило зісковзнула рука.

Я міцніше пригорнув до себе Алану. Випрямився. Той, хто називався Бальтазарром, уже стояв біля дверей.

Пальці його бавилися полірованим кільцем на дверній ручці:

— Перепрошуємо, добродії… що порушили ваш спокій… — І вийшов, уїдливо посміхнувшись.

За ним поспішив Орвін — блідий, дуже змарнілий. На порозі обернувся:

— Ларте… Марране… Час…

— ВСТИГНЕМО, — процідив крізь зуби Мандрівець. Декан Луаян обережно погладив волосся сплячої дочки. Схилився над Танталь, мимохідь торкнувся до її плеча:

— Усе, про що ми кажемо «ніколи»… Не кажи так. У крайньому разі, не думай.

Кинув на Торію останній погляд, посміхнувся Егерту, знайшов очима Алану — і, не озираючись, закрокував до дверей.

— Ми ризикували, — сказав крізь зуби Легіар.

— А що ми могли зробити? — знизав плечима Мандрівець. — Тут і без нас знайдуться… захисники…

І обоє вп’ялися поглядами в мене. Я відсахнувся, втискаючись у стіну.

— Ти, Ретане, — сказав Легіар із незрозумілим мені задоволенням. — Радий повідомити тобі, що твій предок, Дамир, був найбільш гідним зі слуг… з людей, я хотів сказати. А ти… Щиро шкода, що ти вляпався у Вирок.

— Усі ми час від часу в щось вляпувалися, — зітхнувши, заперечив Мандрівець.

І обоє подивилися цього разу на Егерта Солля, котрий завмер біля крісла дружини так само, як стояв до нього декан Луаян.

— Прощавай, — сказав Мандрівець.

— До зустрічі, — посміхнувся Легіар.

І обоє вийшли.

Я озирнувся; кімната була порожня, лише Егерт стояв, поклавши руки на плечі дружини, лише Танталь скорчилася на підлозі біля ніг пані Торії, лише Алана судомно чіплялася за мою руку…

Де?!

Де Чонотакс Оро?!

Алана скрикнула, вказуючи пальцем у вікно.

Шибки затягнулися зимовими візерунками. Зсередини. У вигадливому переплетенні крижаного гілля виразно виднілися обриси величезних людських рук, що вп’ялися у скло, припали…

Лід обпливав. Паморозь на очах танула, збігала каламутними краплями; скорчені пальці зривалися, втрачали форму, зникали.

Мені чомусь страшно було наступати на патьоки, що розповзалися килимом.

— Зима? — здивовано спитали в мене за спиною. Я повернувся, мов ужалений.

Пані Торія Солль так само сиділа в кріслі. Переводила здивований і цілком осмислений погляд із мене на Алану, з Алани на Танталь; нарешті зустрілася очима із Соллем, якось злякано, невміло посміхнулася;

— Егерте? Ти кликав мене? Ну, ось…

На тлі чорного неба гойдаються ще чорніші стебла очерету. Крізь неспокійний частокіл проглядають вогні — й ті, що горять на березі, й ті, що віддзеркалюються в річці, все ще каламутній, але враз обмілілій; вона боїться зайвий раз хлюпнути хвилею — наче безумець, котрий прийшов до тями й соромиться власних учинків.

Розмиті береги обсипалися та полисіли, й лише тут, на закруті, зумів піднятися не знищений течією очерет. Я валяюся на пружному ложі з нанесеного водою мотлоху: гілок, друзок, дрібних уламків — певно, у тверезому вигляді я не влежав би на цьому ні секунди, але сьогодні вночі я п’яний, п’яний як чіп.

Там, унизу, засинає велике місто, й лише в домі полковника Солля — я знаю — вогні не згаснуть до світанку. Там промивають рани служниці Дюлі й лакеєві Клову, там приводять до тями стару няньку, що знову втратила свідомість від надміру почуттів. Там пані Торія Солль здивовано вдивляється в постаріле обличчя чоловіка — і, дивуючись, намотує на палець власні сиві пасма. Там похмуро блукає кімнатами змарніла Танталь, там Алана, моя дружина, розривається між бажанням підтримати посестру — і необхідністю поплакати на грудях у віднайденої матері…

А я там сьогодні зайвий. Тим краще — у мене є ця ніч, цей упертий очерет, що піднявся з мулу, ці вогні на березі…

Час від часу мені здається, ніби серед стебел, що гойдаються під подувом вітру, нерухомо стоїть сухий чоловічок із палаючими, короткозоро примруженими очима. Мені хочеться гукнути привиду Дамира — але я втримуюся, бо насправді в очеретах нікого немає. Це темніє, зачепившись за гілку поваленого дерева, чийсь плащ, украдений водою…

Та й однаково ми із Дамиром незабаром побачимося.

Мені хочеться вірити в це. Я не прошу іншої милості — але нехай по смерті мені дозволено буде бродити по родовому замку, зітхати, лякаючи вірного Ітера, й нечутно розмовляти із власним короткозорим прадідом…

Але до цього ще далеко.

Ось схлипує мокра земля під чиїмись ногами. Розгортається негуста стіна очерету, я бачу лиш силует, ні, це не короткозорий привид, це жінка… Скільки ж часу й сил знадобилося Алані, щоб мене знайти?!

Я бездумно сміюся, дивлячись у зоряне небо. Я щасливий, а всі щасливі — дурні…

Сьогодні переді мною вічність. Переді мною довге, щасливе, чудове життя.

Цілих двадцять чотири години.

І я багато чого встигну.

Оглавление

Розділ перший

Розділ другий

Розділ третій

Розділ четвертий

Розділ п’ятий

Розділ шостий

Розділ сьомий

Розділ восьмий

Розділ дев’ятий

Розділ десятий

Розділ одинадцятий

Розділ дванадцятий

Розділ тринадцятий

Розділ чотирнадцятий

Розділ п’ятнадцятий

Розділ шістнадцятий