СИНЬОГУБ Сергій Силович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Поет, мемуарист. Псевдонім – Вербівчанин.
З дворянської родини. Батько, Синьогуб С., – генерал, учасник російсько-турецької війни 1828
р.
Народився 1 (13) грудня 1851 р. в с. Привіллі Олександрівського повіту Катеринославської
губернії Російської імперії (нині – Криничанський район Дніпропетровської області
України).
Помер 20 жовтня (2 листопада) 1907 в м. Томську Томської губернії Російської імперії (нині –
обласний центр РФ).
Навчався в одній з Мінських гімназій, Петербурзькому технологічному інституті (1871-1872).
Працював вчителем в с. Губин Куток Тверської губернії (нині – Тверська область РФ).
Друкувався в «Сибірській газеті», журналі «Російське багатство».
Перу нашого земляка належать збірники «Вірші», «Із-за гратів», поеми-билини «Ілля Муромець»,
«Степан Разін», «Отаман Сидорка», спогади «Нотатки чайковця».
Кращий тюремний поет 1870-х років.
Активний учасник «ходіння в народ». Був заарештований у зв’язку з «процесом 193-х» і понад
чотири роки провів в Петропавловській фортеці під слідством (1873-1878).
Засуджений до 9 років каторжних робіт і довічне поселення в Сибіру. Відбув покарання в Нижньо-
Карійскій в’язниці, після чого направлений до Чити і Томська.
Історія кохання нашого земляка і Л. Чемоданової лягла в основу художнього фільму «Нас вінчали
не в церкві» (1982).
Серед друзів та близьких знайомих С. – Л. Тихомиров, П. Алєксєєв, С. Перовська, П. Баллод, С.
Ковалик, Л. Дейч, І. Мишкін та ін.
***
ЗЛА СИЛА
, з політичного кредо С. Синьогуба
Росії, як сили темної, сили злої, страшаться всі народи.
БУДЯК ПРЕЗИРЛИВИЙ, з вірша С. Синьогуба «Перекотиполе»
Вдоль степи широкой
Катится по воле,
Ветерком гонимо,
Перекати-поле...
И будяк с презреньем
На него взирает,
И полынь печально
Ветвями качает;
Колокольчик звонко
Вслед ему смеется
И от смеха злого
Посинел – трясется...
Даже «сон» дремливый,
Бросив сновиденья,
Смотрит вслед спросонок,
Полон удивленья.
Только незабудка
Кроткая вздыхает,
Перекати-поля
Путь благословляет.
..................................
Не мила мне ваша
Жизнь– дрёма без бою!
Не хочу я смерти,
Не хочу покою!
Жить хочу свободным
В море, на просторе,
С белыми волнами,
С грозной бурей в споре...
ЧИ НЕ БУДЕ ЖИРНО, з поеми С. Синьогуба «Прохання»
Мужики
Государь наш батюшка,
Царь российский, белый!
К тебе прибегаем
C просьбою несмелой
О своих нуждишках
И о многом прочем...
Царь
Говори короче!
Мужики
Доля наша горькая
Да житье бедовое:
Хлеба нет ни крошечки,
Жрем кору сосновую;
Скота много пало,
Земли больно мало,
А оброков много.
Царь
Потерпи, ребята,
Уповай на бога!
Мужики
Все твои чиновники,
Да начальство разное
Нам творят стеснения
Больно безобразные…
Животишки бедные…
Да деньжонки медные
Дочиста обобраны.
Царь
Ну, а недоимки с вас
Скоро будут собраны?
Мужики
Белый царь, российскому
Бедному народу
Дай ты настоящую,
С землею, свободу.
Заживет крестьянство
Вольно, тихо, мирно…
Царь
Не слишком ли, братцы,
Будет это жирно?
Мужики
Если б на последнюю
Просьбу ты склонился,
Если б ты с народом
Властью поделился -
То-то бы веселие
Было на Руси!
Царь
Натко-сь! Выкуси!
ЖАНДАРМИ УВІРВАЛИСЯ ЗНЕНАЦЬКА, з книги С. Синьогуба «Нотатки чайковця»
Раптом, опівночі, в моє бідне житло увірвалася під керівництвом жандармського майора Ремера
зграя жандармів і поліції...
Почався обшук... Хоча ми й прибрали все компрометуюче, проте не тільки не викинули лубковий
ящик з різними брудними папірцями, а й навіть не переглянули їх, оскільки там були, як ми
думали, лише ті папірці, в які крамарі загортали нам ковбасу, оселедці, солоні огірки тощо, які ми
купували собі на обід. А тим часом Лариса за своєї короткозорості, кинула туди при прибиранні
кімнати чернетки двох моїх віршів, написаних олівцем і з поправками, що вказувало принаймні на
те, що автор писав ці вірші тут, на цій квартирі; тут же опинився «твір» Юхима Савостьянова... –
гаряча, пристрасна і дуже сильно написана відозва до робочих ...і написана до того ж – о, жах! –
червоним чорнилом...
Ось це-то відозва разом з моїми украй революційними, написаними начорно віршами... і
потрапили з нашого лубкового ящика до рук жандармів.
ЙОГО ЛЮБИЛИ, зі спогадів Л. Шишко
Він умів заводити знайомства робітниками, умів говорити з ними захоплююче і задушевно. Він
міг жваво і з цікавістю сперечатися з ними цілими годинами про найрізноманітніші предмети; він
проникав в особисту психологію кожного з них і в той же час викликав прихильність до себе
своєю прямотою і щирістю.
Робітники любили його і цінували як вчителя; разом з тим він був поетом і написав дуже
популярну «Думу ткача».
ФІКТИВНЕ ОДРУЖЕННЯ, із збірника «Короткий начерк історії «Народної волі»
Засланець до Сибіру за розповсюдження книг і пропаганду поет Синьогуб детально розповів в
своїх спогадах історію любові. Він викликався поїхати в глухе село під В’яткою, аби визволити
шляхом фіктивного одруження юну дівчину, котра мріяла про свободу і учительство. І поїхав, і
чудово зіграв свою роль, і виніс болісне для нього весілля і незручності, пов’язані з важкою
двозначністю подальших декількох днів, і відвіз врятовану для нового життя Ларису. Лише одне
затьмарювало його гордість своїм вчинком: він закохався в неї, а вимушений був мовчати.
Вслухайтеся в цю логіку, ось його власні слова: «Ніколи б я не зміг заявити Ларі, що я в неї
закоханий до безтями: це було б злочином, посяганням з мого боку на її свободу, оскільки я був її
законний чоловік». І вона кохала його, не сміючи признатися.
І тут все кінчилося як завжди, і якось вони впали в обійми один одному, не в силах більше
виносити штучну муку розділення. А потім, віддавши дитину подрузі, вона виїхала за ним до
Сибіру.
Бувало по-всякому, частіше бувало дуже трагічно, це покоління ретельне і продумано
облаштовувало свою приреченість.
МРІЇ І ДІЙСНІСТЬ, з нарису А. Василенка «Тит Титович і перекотиполе»
Головними дійовими особами в цій історії були місцевий меценат Василь Федорович Мартинов, який відкрив школу для своїх односельців, і перший її вчитель, запрошений з боку, – Сергій Силич
Синьогуб. Між ними виник конфлікт, що мав і особистий характер, проте ще більше за ним було
видно зіткнення двох різних культур.
Мартинов втілював собою провінцію – мужицьку, старообрядницьку Русь... Синьогуб, прибувши з
Петербургу, був здивований рівнем життя місцевих жителів.
...Принаймні коли Синьогуб, котрий отримав дворянське виховання, вперше зіткнувся з
Мартиновим, він звернув увагу на невміння свого працедавця поводитися за столом. Під час
чаювання Василь Федорович не слідував елементарним правилам хорошого тону: сидів в кріслі,
розкривши свій довгополий чорний сюртук, раз по раз витирав пітне лице хусткою. У дворянина
подібна поведінка не могла не викликати, щонайменше, іронічного ставлення. Але Синьогуб
пішов далі: він не злюбив патрона.
...За «Нотатками чайковця» неможливо визначити, від чого йшов в своїй неприязні до Мартинова
вчитель: від абстрактного до конкретного чи навпаки. Іншими словами, йому не подобалися все в
працедавцеві тому, що той розглядався ним як експлуататор... За розповіддю Синьогуба видно, що
Мартинов тягнувся до вчителів і по-своєму намагався завоювати їх пошану, однак ті незмінно
відштовхували його. Скажімо, перше знайомство... Сергій Силич і Лариса сподобалися
Мартинову, а він їм – ні. Не ті манери, мова – «дурна», і взагалі він – «нерозумний куркуль»,
«самодур», «Тит Титович».
Відбувається цікава етична метаморфоза з Синьогубом. Вихований в поняттях честі й чесності, він у відносинах з Титом Титовичем не вважає негожим порушити ці етичні норми. Користуючись
непоінформованістю Мартинова в «зовнішньому знанні», він запросто одурює його. Причому з
гордістю оповідає про це в «Нотатках чайковця»: «я, виписавши ...на зразок картин, глобуса, стоячих великих рахунків, ящиків для арифметики тощо, виписав неабияку кількість книжок для
бібліотеки і включив в список книжки, вельми придатні для пропаганди. Разом з творами
Пушкіна, Лермонтова, Гоголя, Некрасова, Нікітіна, Л. Толстого, деякими подорожами були
виписані «Дідусь Єгор» Цебрікової, «Фабричні розповіді» Голіцинського, «Про землю і про небо»
Іванова, книжки про податі, про військову повинність, розповіді про російську історію, про старе
віче, про Івана Грозного, про поволзьку вольницю тощо. І ми читали селянам багато того, що
зачіпало питання про їх становище, піднімали проблему експлуатації, куркульства, податкового
тягаря, про те, що порядки на Русі не на праві грунтуються».
...Синьогуб пропрацював в Рубиному Куті менше року, оскільки зустріч культур звиродніла в
особисті чвари, підтвердивши ще раз стару істину про те, що від великого до смішного – один
крок. Сергій Силич, котрий мріяв про «щось прекрасне», збирав плітки про особисте життя Василя
Федоровича, а той, прийшовши до висновку, що ним – мужиком – нехтують, став підкреслено
грубо висловлювати своє презирство до вчителька, що з’явився до школи у п’яному стані.