Чужа гра [Сергій Ухачевський] (fb2) читать онлайн

Сергій Ухачевський Чужа гра

Автор вдячний усім правоохоронцям, податківцям, працівникам Рахункової палати, народним депутатам, які надали йому значну допомогу під час роботи над романом.

Події, описані в романі, — типові для будь-якого українського полісу. Вони ґрунтуються на достовірних фактах, оперативних даних ГУБОЗу, податкової міліції, судових справах різних років; неопублікованих журналістських напрацюваннях та матеріалах перевірок Рахункової палати України, а також на інформації, отриманій у приватних бесідах з людьми, близькими до владних та правоохоронних структур, прізвища яких не називаються зі зрозумілих причин.

Однак будь-які збіги чи подібності власних назв та характерів є випадковими, оскільки всі герої роману є витвором фантазії автора.

Пролог

Сучасне суспільство зробило спробу заховатися за зовнішній лиск вчинків та понять, закрилося ними як щитом. Ми живемо в оманливих умовностях. Суспільство на видноті говорить про моральні засади, гуманізм, потерпає за знедолених, ганить нуворишів, носить хрестики на шиях, і це називає побожністю. Закони, вигадані для нас, іменує доброчинністю, а блиск золота та діамантів — монетарною політикою. Воно творить себе і пишається цим. Але коли після роботи, мітингів, базарів та магазинів скидає одяг, змиває полиск косметики, залишається сам на сам, то бачить у дзеркалі розбещену, тисячі разів зґвалтовану німфетку з цап’ячими ногами хтивого Сатира… І воістину щасливі ті, хто не ризикнув піддатися духу цього суспільства, духові часу, щасливі ті, що переступали через прірви негараздів, звівши очі до неба. Мабуть, вони там бачили Бога. А ми — боролися, дивлячись під ноги і вчавлювали себе у порох земний. Можливо, вони зглянуться на нас і скажуть за нас молитву до Господа.

Віталій Паньків

«Проміскуїтет»

Вінчання у греко-католицькому храмі відбувалося за всіма канонами. Кортеж весільних машин перекрив автомобільний рух біля церкви. Сержанта ДАІ, який кидався від шофера до шофера зі смугастим кийком, вимагаючи перегнати авта на стоянку, водії ігнорували. Після перемовин із начальством він став на перехресті і спрямував рух машин іншою вулицею.

Вересневий день удався сонячним. Перед церквою чекали своєї черги ще дві пари молодят разом із гостями. Усі вони дедалі частіше зітхали, поглядаючи на годинники. У натовпі вирізнялися роззяви, відверто кримінальні типи, переодягнені правоохоронці.

З вікна будинку навпроти працівники УБОЗу Чорнополя знімали це дійство на відеокамеру. Майор Петро Максимів, помітивши, що молодята та гості вийшли з храму, припав до вічка камери, і наспівуючи мелодію з «Хрещеного батька», повідомив колег:

— У них за оператора режисер каналу «П’ять». Коли буде монтувати фільм, заїдемо на телебачення і зробимо копію.

Старший лейтенант Мирослав Дудник і капітан Микола Земляк готували перекуску і знехотя підтягували мелодію. Максимів поставив на стіл літрову пляшку «Распутіна». Земляк з огидою пересмикнув плечима.

— Конфіскат з ґуральні нареченого, — пояснив майор.

— На весіллі не будуть пити таке пійло, — скривився Дудник.

Колеги сіли за стіл. На вулиці, вітаючи молодят, засигналили автомобілі. Майор підняв чарку і прокоментував:

— Хоч не салютують з автоматів…

— А могли б, — усміхнувся Земляк, демонструючи криві зуби.

— Коли кримінальний авторитет «Анджей» одружується з донькою, заступника голови облдержадміністрації… — пробурмотів Дудник.

— Бог парує, — вирішив Максимів. — Анджей не помилився у виборі, як і пан Гуцул.

Міліціонери дружно зітхнули. Максимів визирнув у вікно.

— Зведене угруповання братків і облдержадміністрації розсілося по машинах і поїхало в «Калину», — в'їдливо повідомив.

— Колись я там повечеряв, — пригадав Земляк, — залишив зарплату за два місяці…

— То що, панове менти, — провівши поглядом весільний кортеж, посміхнувся Максимів, — час випити за їхнє здоров'я?..

1

Ірину збудив довгий телефонний дзвоник. Поки сонно налапувала на ліжку трубку, телефон замовк. Андрія поруч не було. Виповзати із зручного кубельця не хотілося — не виспалася; весілля тільки для гостей розвага, для наречених морока. Коли б знала, що воно таке, то влаштувала б звичайну вечірку…

Ліниво звелася, гукнула Андрія. Ніхто не відповів. У кухні на столі — розпочата пляшка шампанського і попільничка з недопалками, поряд — телефон та записник.

У вітальні під відеокасетами записка: «Ірусю! Виникли проблеми. Прокинешся, передзвони на мобільний. Касету з весіллям без мене не дивися. Цілую». Ірина ображено засопіла й зателефонувала. Проте оператор повідомила: «абонент внє зони дєйствія радіосіґнала». Набрала номер телефону батьків. Трубку взяв молодший брат Василько — п'ятирічний улюбленець.

— Котику, — защебетала, — виспався, моє сонечко? Молодець, гарний хлопчик. Дай трубочку мамі… Мамо, як ви? Як тато?

— Стогне після вчорашнього… Коли будете?

— Андрій зранку кудись поїхав, а мобільний не працює. Як там мої дівчата — виспалися?

— Лікуються з татом коньяком, — невдоволено зітхнула. — Коли вони у Київ?

— Поїдуть зі мною післязавтра.

— Не мала гадки, що у тебе такі подруги, що ці, що однокласниці…

— Сьогодні переберуться до мене.

— Нехай уже… Обов'язково на поправини прийдіть.

— Щойно з'явиться Андрій.

Ірина поклала трубку і подумала, що подруги направду могли б поводитися скромніше.

Походила по будинку, позаглядала у закутки. У хаті пахло свіжою деревиною, фарбою і весільними квітами. Тільки де ж він — її законний чоловік?! Вийшла на вулицю, гукнула охоронців. Один повідомив:

— Шеф сказав, що скоро повернеться. Навіть охорони не брав.

Роздратовано пішла у ванну, звідти надзвонюючи Андрієві, але, схоже, він був за межами міста.

Годинник показував чверть на третю. Вирішила таки переглянути відеозапис весілля.

Ось вони стоять у церкві. Хор хлопчиків співає ангельськими голосами. Плаття нареченої їй до лиця, та й сама нівроку гарненька. Андрій виглядає втомленим, він зосереджений і серйозний. У нього вилицювате чоловіче обличчя, міцна постава.

Вінчальні корони тримають кремезні друзі Андрія; коли в них затекли руки, плечі підставили татові колеги. Братки, котрим надокучило стовбичити за спинами молодих, розійшлися по церкві, накупили релігійних книжечок, і тепер не до ладу хрестилися, ставили товсті свічки святим і побожно цілували ікони. Згодом і це надокучило. Вийшли на вулицю, книжечки роздали охоронцям, закурили і до храму вже не поверталися.

Нарешті священик виголосив останні слова обряду, наречені обмінялися обручками, і натовп полегшено зітхнув.

Потім — фотографування біля пам'ятників, традиційна поїздка містом… Нарешті ресторан. З'явилися депутати обласної та міської рад, гості з Києва, Москви та Дніпропетровська, — братки й урядовці… Обдарувавши молодят, розсілися за окремими столами. Знайомі згуртувалися за інтересами.

Староста оживляв зал побрехеньками, іменитим гостям надавав слово. Невдовзі всі захмеліли, почали співати «Не смачна горілка, не будемо пити, просим молодого, щоб посолодити. Гірко!».

… Після кількох повільних танців, музики втнули рок-н-ролу. Розігріті спиртним, гості почали гоцати, у чоловіків з кишень повилітали мобілки. Тому далі дансингували з ними в руках. Московський гість, пузатий, як пивний дзбанок, нафтовий магнат Володимир Іванович Краснов, натхненно витанцьовував, напевне, замолоду був хорошим танцюрою.

Після другої переміни Краснов вийшов на естраду і, взявши акордеон, завів «Подмосковные вечера». Три п’яних депутати обурилися на кацапську пісню, але староста пошептався з ними, і вони рефлексивно підхопили: «Єслі б зналі ви…».

Братки у вестибюлі набили анашею папіроси, й у залу потік солодкий дим. Не відмовилися пихнути^[1] за компанію кілька киян та подруги Ірини. Незабаром дівчата вже цілувалися з братками, верескливо сміялися і за столами напихалися тістечками. Московські братки, схожі на пенсіонерів-доміношників, дистанціювалися від молодняка, пили неспішно, потай нюхали кокаїн.

Місцеві друзі Андрія трималися скромніше. Визивно поводилися тільки брати-близнюки Астаф’єви з ланки Кіркуєва. Старший дружба Ігор Вербний, на прізвисько Князь, кілька разів підходив до Валентина, наказуючи уговтати їх. Той погоджувався, але не робив жодного зауваження. Цей циган тримався на весіллі як господар. Лише коли з ним поговорив Жора Енгельман на прізвисько Ангел, Астаф’єви припинили матюкатися, смалити за столом анашу і чіплятися до гостей з дурними балачками.

… На сцену виплив батько. Добре начаркувався і почав сплітати… Сказав, що тепер їхня сім’я — велика сила, яка буде працювати на благо України, що Андрій скоро стане депутатом; Ірина, коли закінчить університет, зробить кар’єру української Олбрайт. Закликав гостей об’єднати капітали, щоб створити потужний картель, а потім зареєструвати нову партію — «Українську партію економічного розвитку», скорочено УПЕР, що у виборчій гонитві використовуватиме слоган «УПЕРед!». Гості зааплодували. Краснов кинувся до батька, слиняво розцілував, до нього приєднався бізнесмен-депутат Гаркавий з Дніпропетровська. Втрьох, стоячи посеред зали, спочатку обнімалися, потім почали про щось домовлятися…

Танці тривали. Музики заграли польку, сім-сорок, захмелілі гості, танцюючи, налітали на столи, розбили улюблену мамину вазу, в туалеті хтось розтрощив умивальник, зачинився і не міг звідти вийти. Адвокат Ватченко, закрутившись з дружиною в танці, налетів на естраду. Мелодія обірвалася, і музиканти півгодини лагодили апаратуру під невдоволені репліки братків.

«Усе, як у людей», — з досадою подумала Ірина.

Андрій за весільним столом сидів пригнічений. За час весілля він з Іриною майже не розмовляв. Більше говорив з Князем і молодшим дружбою Іваном Смиком. Ірина спілкувалася з дружками — Тетяною та з Оленою. Братика Василька цілували всі гості, братки водили хлопчика за руку по залі, дівчата з ним танцювали.

Потім почалося… За новомодним звичаєм гості взялися переплачувати музикам за право танцювати з нареченою. Кіркуєв запропонував сто доларів, якийсь московський гість — тисячу, дніпропетровський — півтори, молодший брат Князя Анатолій — дві, митний чин — дві триста. Тоді Кіркуєв виклав дві з половиною і виграв право на танок. Заплатив, запросив Ірину на вальс. Під час танцю кілька разів повторив, що Анджею пощастило.

Наступні торги були скромнішими — від двох сотень до восьмисот доларів. Ірині довелося протанцювати не менше як п'ятнадцять танців — і з бандитами, і з депутатами, і з бізнесменами. Потім на прохання батька запросила спочатку голову облдержадміністрації, потім Краснова і Гаркавого. Усі троє ледь перебирали ногами, були спітнілі, п’яні й твердили, що Ірина завжди може розраховувати на їхню допомогу.

В скорім часі гості перестали слухати старосту. В одному кутку співали стрілецьких та весільних пісень місцеві, в іншому наддніпрянці — «Ой, хмелю ж, мій хмелю», «Добрий вечір, дівчино», московити завели «Рябину-рябинушку» і незмінні «Подмосковные вечера».

… Нарешті весілля підійшло до завершення — обряду одягання хустки. Свекруха награно жорстко повисмикувала із зачіски молодої шпильки, запнула хустиною, чмокнула в губи і сказала: «Файна молодичка!» Потім, за традицією, наречена провальсувала зі свекром, двоюрідними братами Андрія, обдарувала їх, і лише тоді поїхали додому…

Дорогою Андрій міцно обняв її, наказав у машині вимкнути камеру і промовив: «Слава Богу, все закінчилося добре».

Зашипіли колонки телевізора. Ірина глянула на годинник — шістнадцята. Без особливого бажання зателефонувала свекрусі, видавила з себе: «Мамо… До вас Андрій не телефонував?» На що Марина Григорівна із сарказмом відповіла:

— Ні, донечко. Вже запропав? Коли він заспокоїться?!

— Ви до ресторану підете?

— Та ні, завтра на роботу, я так стомилася.

Свекруха не полюбила Ірину від першого знайомства. Хоча важко сказати, кого вона любила — із сином сварилася, чоловік через її вдачу мав три інфаркти. А ґудзя знаходила на рівному місці. Коло її інтересів було обмежене роботою в школі, ліжком і телесеріалами.

З поправин прийшли подруги, веселі, п’яненькі однокласниці Тетяна й Оленка — вчорашні дружки, киянки Ольга й товстуха Інна.

— Усі цікавилися, чому немає молодят, — повідомила Ольга — рудоволоса, синьоока красуня, трішки лесбійка.

— Не знаю, що й думати, — куди він подівся?! — Ірина роздратовано набрала номер чоловіка.

Андрій узяв трубку: «Іринко, я скоро…», та враз сигнал обірвався. Знову зателефонувала — зв’язку не було. Але від душі відлягло, настрій покращився.

Інна була оптимісткою:

— Учора, коли танцювала з Жорою, сказав, що у них сьогодні якась зустріч…

Ірина знов увімкнула касету із записом весілля, поставила на стіл солодощі, спиртне. Тетяна пила лише шампанське, Оленка хвацько розкоркувала пляшку. Інна налила коньяк.

— Тепер ти маєш усе: квартиру в Києві, чоловіка, скоро станеш дипломованим перекладачем, — виголосила: — Нехай тобі життя стелиться під ноги й надалі!

— Як шлюбна ніч? — поцікавилася Ольга.

— Як ніколи, — усміхнулася Ірина, — попадали й поснули, наче вбиті. Не робіть таких весіль. Скромно, чоловік на п’ятдесят найближчих родичів і друзів.

— Якби це залежало від нас, — зітхнула Тетяна. Невдовзі вона мала брати шлюб із Князем. — Ігор планує весілля на двісті осіб…

— Ці нові українці! — зареготала Оленка. — Я, мабуть, не скоро заміж вийду. Роман не поспішає… Позавчора так напився, що не спромігся прийти на весілля. Цілісінький день похмелявся зі своїми друзями.

— Журналісти всі пияки, — узагальнила Ірина, — покинь його.

— Люблю його, дівки, — зітхнула Оленка.

Інна налила коньяк і попросила серйознішої закуски.

— З такою комплекцією ти б утрималася, — підколола Ольга.

— Османчик сказав, щоб я не худла, бо перестане любити!

— Забере тебе у свій гарем, закриє в чотирьох стінах, і через кілька років станеш як бочка, — вирішила Ольга.

— На Кіпрі немає гаремів.

Ірина принесла закуски, Інна задоволено посміхнулася.

— За тебе, колєжанко, — промовила Оленка, — дай Боже тобі щастя, і щоб Андрій більше ніколи не зникав!

2

На поправинах було нудно. Гості, що вчора заприязнилися, сьогодні не впізнавали одне одного. Краснов приїхав першим і вдвох з охоронцем випив літрову пляшку рому. Дочекавшись приходу Гуцула, подякував, тричі слиняво розцілував і поїхав в аеропорт.

Гаркавий на горілку дивитися не міг, посидів, покопирсав виделкою в тарілці, підвівся і теж попрощався з господарем. «Вельмишановні» гості довго не сиділи, дякували й ішли геть. Залишився другий ешелон — друзі Андрія, окремі чиновники та депутати облради. Музикантів сьогодні не запрошували, грав магнітофон, і мало хто танцював.

Кіркуєв тримався, наче минулого дня й не пив. У Астаф’євих пики спухли, їх мучило похмілля.

— Вчера капитально лоханулся, — вирішив Валентин, — две с половиной штуки заплатил лабухам, чтобы потанцевать с козой!

— Вони неплохо заробили, — погодився Мишко, кінчик його довгого носа рухався у такт з губами.

— Я одним глазом пощитав, — підтримав Сашко, — штук вісім.

— Прикидаете, сколько бабок они лупят? — замислився Валентин. — Быстренько берите троих быков — и к рукоблудителю группы. Скажите, что они попали на восемь штук… Моих пять — остальное ваше.

Астаф’єви кинулися виконувати. Валентин, нудьгуючи, підсів за стіл до московських крутих гостей. Вони втрьох сиділи, як засватані, випивали мало і майже не розмовляли.

— Присядь, браток, — запросив пикатий тип на прізвисько Звір. — Не знаешь, чë Анджея нету?

— Понятия не имею.

— А ты куда своих пацанов заслал? — поцікавився Сич.

— Пусть не расслабляются, — усміхнувся. — Курнем, у меня хороший «план»?

— За здоровье молодых можно и курнуть, — усміхнувся Паша Московський.

Гості задиміли, пускаючи по колу папіросу, випили по чарці, але особливого бажання розмовляти з Циганом не мали, тим паче, що він почав нарікати на Андрія, мовляв, з його боку негарно зникати… Самого ж дратувало, що Анджей не попередив і не взяв його зі собою. Раніше такого не траплялося.

Останнім часом Андрій віддавав перевагу бізнесу. Набутий роками авторитет у певних колах тепер працював на нього. У минулому залишилися «наїзди», «розборки», «стрілки»; стосунки між бандитами спростилися до вирішення справ по телефону. Але лишилося доволі брудної роботи — конкуренти, боржники, яких треба вишукувати по цілому світі, або ж ті, хто пхає носа у чужі справи. Вони — це турбота Валентина…

Кіркуєв налив повну чарку горілки і випив. Йому не подобалося його власне становище, ставлення до нього Князя, Ангела, Смика… Навіть Андрій останнім часом почав віддаляти від себе. Це тільки у фільмах про італійську мафію посада ката почесна, направду катів мало хто поважає. Їм, бізнесменам, які на крок ближче підійшли до влади, не хочеться почуватися пов’язаними з виконавцями брудної роботи.

Валентин глянув на годинника. Треба йти. Вже й гості почали розходитися… Та враз до зали із сяючою посмішкою ввалився Андрій з друзями, всі у спортивних костюмах.

— Дайте мені мобілку! — вигукнув. — У моєї розрядився акумулятор!

Подзвонив Ірині і сказав, що зараз за нею приїде машина. Гості пожвавішали. Валентин начепив на обличчя посмішку, підійшов до Андрія, обняв і тихо запитав, що сталося. Той упівголоса відповів: «Князя поранено в руку, наша тачка — решето, порятували бронежилети». — «Чому ти мені не сказав?!» — «Не уявляв, що так закінчиться… Бігом бери дві машини, шуруй за Ірою і вези сюди. Збери всіх своїх, людей Князя, організуй охорону… Де Астаф’єви?.. Для них є робота…»

Валентин кивнув. Андрій підійшов до москвичів.

— Можете залишитися ще на два дні? — запитав. — Закінчимо нашу справу. Я сьогодні закрив питання.

— Нам сподобалось ваше містечко, — відповів Паша, — чому б не залишитися?

Андрій полегшено посміхнувся, підійшов до тестя:

— Тату, до післязавтра конче потрібно вирішити справу, мова більш як про півмільйона доларів.

— Гаразд… А сьогодні сідай уже до столу.

— Відійду на хвильку, поки Ірини немає.

Пішов у комору, де Ангел невміло перев’язував руку Ігореві.

— Як ти? — поцікавився.

— Поїду до лікаря, підремонтує, — спробував пожартувати.

— Ми вціліли дивом, — передихнув Ангел. — Але й влетіли капітально. Як будемо викручуватися?

— Як завжди, — сердито сказав Князь. — Я цим псам я не подарую! Добре, що взяв гранату…

— Через півобласті пішки! — істерично зареготав Андрій. — У день весілля! На сьогодні забуваємо, я наказав Кірі організувати охорону.

— Даремно йому довіряєш, — зауважив Ангел, — слизький циганюра.

— Поки що все під контролем, — запевнив Андрій.

За півгодини приїхала дружина. Молодята зустрілися у центрі зали, Андрій поцілував її довгим пристрасним поцілунком під заохочувальні оплески гостей. Свято тривало.

Ірина, сідаючи за стіл, тихо попросила Андрія:

— Пообіцяй, що це було востаннє.

— Обіцяю, кохана.

3

Вранці Андрій був на роботі у тестя. Той сам зварив каву, поставив коньяк і запитально глянув на зятя.

— Наша фірма отримала з Угорщини вісім тисяч тонн спирту, — сказав Андрій. — За паперами — дизпаливо для залізниці. Треба легалізувати спирт, отримати ліцензії і перегнати в Росію.

— А як ви закриєте кінці з соляркою?

— То ж воно і є… Маємо угоду на поставку дизпалива залізниці. А наші партнери нас підставили. Учора через них запізнився.

— Я маю резерв, призначений для збору цукрового буряку, але його замало, хоча колгоспи завжди викручувалися… Захочуть мати цукор — зберуть. Можемо передати вам на зберігання солярку до майбутньої посівної. А ліцензію отримаєте.

— Бажано сьогодні.

— Швидке вирішення питань вимагає швидких грошей. Доведеться викласти не менше сорока тисяч доларів — митникам, податківцям і про шефа не забути, — показав пальцем угору.

— Ми на церкву перегнали техніку.

— Не про Того шефа. Мого безпосереднього — Теодора Даниловича!

— Для Швеця зажирно! Він пайовик у цій справі!

— Не для себе бере.

— Утім, про що ми говоримо? — стенув плечима Андрій. — На літрі спирту будемо мати вісім центів, це понад шістсот тисяч. Якщо ж візьмемо спиртом і зробимо горілку — не менше восьмисот чистими. Ваші, як завжди, вісімнадцять відсотків.

— Маєш не забути про нашого заступника з економічних питань! — зареготав Гуцул. — Без нього ми нічого не вирішимо!

— Знову написав якусь книжечку? — здогадався Андрій.

— Так, і треба допомогти видати.

— Яка ж творча людина! За рік видав п'ять книжок — і вірші, і спогади, і економічні розробки! Навіть казочки, писані напевне для недоумків…

— Скоро буду мати бібліотеку творів Завади. Він їх дарує по десять разів, одне й те саме.

— Можу зорганізувати йому п'ятитомник зі збірником промов, які виголосив з часів Льодового побоїща.

Родичі випили коньяку. Василь Васильович закусив обкомівським бутербродом — сир із лимоном — і сказав:

— Маю до тебе прохання теж… Потрібна застава під кредит на півмільйона доларів.

— А хіба в області ще є організації, які мають таке майно?

— Є автоколона… потужний парк. Область наступного року хоче купити нові комбайни в Німеччині… Маємо начальству показати, що крім недоліків є у нас і доліки. Але директор автопарку заявив, що не збирається з нами мати справ.

— А хто бере кредит?

— «Колос».

— Фірма товариша Кравченка… Відколи ви маєте справи з комуняками? По ньому прокуратура плаче кревними сльозами.

— У нього покровителі у Верховній Раді…

— І який вам зиск?

— Ремонт… Востаннє його робили за блаженної пам'яті першого секретаря. Глянь, які меблі дісталися від них у спадок!

— Комуняка зробить послугу патріотам — ремонт, як спокуту за гріхи попередників! Геніально. Гаразд, мої хлопчаки поговорять з директором. Як його?.. Морквина?

— Петрушка… Ще таке… Тобі варто відмежуватися від того сміття, що було на весіллі. Смалили, нюхали…

— Ваші колеги теж… Обригали туалети, в підсобці трахали дівок… Рахунок: один — один.

— Є традиції, порядок, коли одні можуть собі дозволити зайве, інші — ні. Тим паче — алкоголь і наркотики…

— Дискримінація, — посміхнувся Андрій. — Зрозумійте: ваш бізнес тримається на ділових людях, а мій — на крутих. Ви користувалися моїми послугами, а я вашими. Вказувати хлопцям як себе поводити на моєму весіллі я не мав права.

Гуцул розвів руками, мовляв, роби, як знаєш.

— До речі, тату, може досить переганяти пальне з Росії від Краснова в Україну через Угорщину. Ми на цьому втрачаємо. Поки тривала енергетична криза, можна було заробляти два долари на тонні — набігали кругленькі суми. А що як створити спільне підприємство? Без зайвих витрат скуповувати у себе ж пальне, а гроші переганяти на Захід. Таким СП можна влаштувати пільгове оподаткування… Заодно зіб’ємо ціну на пальне у регіоні.

— Хороша ідея, — погодився тесть, — тільки з Києвом буде складно порозумітися… Тут їхні гроші.

— Можемо працювати паралельно. Поки дорогами їздять машини, для всіх вистачить роботи і грошей.

— Ризиковано змінювати налагоджену схему.

— У Чорнополі на нас ніхто не посміє й гавкнути. Та й не обов’язково київським усе знати.

Постукала секретарка і зазирнула до кабінету.

— Зі спілки політв’язнів та репресованих, — повідомила, — їм призначено.

— Скажіть, щоб почекали, маю термінову нараду!

Гуцул невдоволено закотив очі:

— Як вони мене дістали, то приміщення їм дай, то меблі, то фінансуй, то запрошують на якісь свої заходи. І я повинен іти, слухати старечий маразм, обіцяти гроші. І коли б тільки ці приходили! Розвелося зараз! Старе, за ним грабарі з лопатами шукають! Ні, лізе сюди, каже, що вболіває за Україну, скаржиться на злидні! Хіба я їм пенсію виплачую?! Колись наказав ліфт відключити після дев’ятої години, то ці старпери приперлися на восьмий поверх пішки! Альпіністи! Якби не вибори на носі…

На фірмі Андрія чекали Ангел з Князем. У Ігоря рука в гіпсі.

— Можеш узяти відпустку і поїхати кудись до Європи, — запропонував йому Андрій.

— В Альпи, — підколов Ангел, — кататися на лижах.

— Роботи повно, — відмахнувся Ігор. — Що каже твій тесть?

— Допоможе… Треба вибити з Петрушки заставу під кредит.

— З нашого боку це недобре: ми користувалися його автопарком як хотіли, — зауважив Ангел. — А такі кредити беруть не для того, щоб повертати.

— Швець теж на дурняк брав у Петрушки машини, — усміхнувся Андрій, — і з чистою совістю витирає об нього ноги… Тепер до наших справ. Завтра треба Астаф’євих відіслати до Києва.

— До речі, знаєш, що вони встругнули? — згадав Ангел. — Забрали гроші у весільних музик!

Андрій вилаявся:

— І що з виродками робити?!

— Найцікавіше, що це була ідея Кіркуєва, — накручував Ангел.

— Завжди мене підводить. Сьогодні з ним поговорю.

— Ці твої балачки нічим не закінчуються, — не вгавав Жора. — Те, що Валентин колись врятував тобі життя і виконує брудну роботу, — не причина, щоб все йому пробачати.

Андрій знервовано глянув на Ангела і відрізав:

— Залиш мені вирішувати, що робити.

Ігор лише зітхнув, з розумінням глянувши на Юрка.

— Погано, що ти не прислухаєшся до наших думок, — пробурмотів Ангел.

4

Ірина поверталася до Києва у вівторок вранці своєю «тойотою». З нею — Інна, Ольга та Оленка, що вирішила погостювати в Києві. Її Роман три дні як загуляв невідомо де.

Близько другої в'їхали в Київ, Інну біля метро «Святошин» чекав Осман, Ольгу підвезли до «Політехнічної», а вдвох поїхали на Либідську — там Ірина мешкала. Оленку заворожувала столиця, потік машин, у який упевнено вклинювалася «тойота». Ірина, увімкнувши на повен звук магнітофон, у такт музиці експресивно барабанила пальцями по керму і лаяла водіїв авт, котрі заважали їй. В її лайці найпристойнішим було слово «козел».

У квартирі Ірина втомлено впала на диван і з насолодою потягнулася. «Нарешті вдома, — сказала. — Чи могла колись подумати, що буду рватися з Чорнополя сюди»! Олена стояла в дверях, оглядаючи помешкання із сучасним ремонтом та меблями.

— Як моя хатинка? — запитала Ірина. — Поки довела її до пуття, всі нерви з'їла. Батько хотів зробити по-своєму, Андрій — по-своєму. Довелося доробляти мені — бачиш, що вийшло.

Олена не розуміла, чим не вдоволена подруга, — більшість її знайомих взагалі не мали власного житла. Вона мешкала з батьками, і найближчим часом навіть не мріяла про свою квартиру.

— З жиру бісишся, Ірцю, — вирішила.

— Мабуть, так, — несподівано погодилася. — Але коли зрівняти з «квартирками» Ольги та Інни… я проти них — Попелюшка…

Скоро на кухні закипів чайник, Ірина розгорнула пакети з їжею, поставила на стіл коньяк.

— Де ви з Андрієм познайомилися? — поцікавилася Олена.

— У Києві. Переховувався від ментів.

— Ти цілеспрямована людина, Ірусю, а я… Вступила до інституту — покинула, не було чим платити за навчання; пішла на роботу, обіцяли зарплату сто доларів, тепер платять ледь двадцять…

— І як живеш? — жахнулася.

— Як усі… Батьки допомагають.

— А твій Роман? У нього ж своя газета! Що це за мужик, що не може тебе забезпечити, — «двадцять доларів»?!

— Ти плутаєш Чорнопіль і Київ, Андрія і моє щастячко… Він мало заробляє, а що заробить — пропиває. Я, коли хочу його побачити, йду в «Зустріч» — завжди там сидить.

— У тій ригаловці?! — з огидою стенула плечима.

— Кращого не може собі дозволити, хіба — на халяву.

— Ти взяла неправильний життєвий курс. Гарна дівка, а водишся з якимось потороччям.

— Не раз хотіла порвати з ним, але він пригорне, скаже: «Моя маленька, ти така файненька, не гнівайся на старенького…», — і тане моє серце.

— Це не для мого розуму.

— Хочеш сказати, коли б твій Андрій не був багатим, а твій батько не при владі, ви би не побралися?

Ірина примружилася:

— Тоді б ми з ним не зустрілися!

—… Вже кілька днів хочу тебе запитати…

— Чи не боюся, що з Андрієм щось може статися? — враз роздратовано. — Ні. Не можу зрозуміти тих, хто скаржиться на злу долю і нічого не робить, щоб змінити її. Гадаєш, Андрію все вдавалося легко?.. Ти ж не можеш уявити, щоб твого Ромасика кинули за ґрати або щоб він переховувався від міліції… Вважаєш, що мій батько — випадкова людина у владі, що не заслужив своєї посади?! А хто з мегафоном у руках проводив перші маніфестації Руху, кого переслідували кагебісти та менти? Чому там не було твоїх батьків?! Ми з матір'ю тоді щоночі чекали, що тата заберуть, а ви спали спокійно! Люди, які ризикнули, поставили на карту все, чому вони не можуть мати більше, ніж інші?

Олена помовчала, налила коньяк і відказала:

— Не кожен може ризикнути, не кожному випадає нагода. Наприклад, твоя Інна мало чим ризикувала…

Ірина роздратовано випила.

— Гадаєш, де вона познайомилася з Османом?! У нічному клубі. А ти спробуй — піди туди, якийсь бандюк покладе на тебе око і «запропонує» підвезти… Її не раз вивозили у ліс, ґвалтували, доводилося пішки повертатися поночі, у дощ, у сніг! Обтріпається, як курка, синці зійдуть… Так здобувала досвід та знайомства. Біда навчила, потоваришувала з бандитами, і, повір мені, не з одним заради власної безпеки переспала. Гадаєш, її Османчик спокійно працює у Києві тому, що такий крутий?! Ні, тому, що Інка дружить з бандитами! І тепер їй не доводиться лягати під них — знає десяток проституток, які виручають… І батьки Інни за навчання не платять — навпаки, вона їх утримує!

Олена, нахмурившись, слухала подругу:

— Я дивилася на життя по-іншому. Читала любовні романи і думала, що любов — рушійна сила… Вірші, ілюзії… А Роман гуляє, скурвий син…

— Тоді ти абсолютна дурепа, коли це терпиш, сидиш без грошей і балакаєш про любов.

— А твій не гуляє? — з викликом.

— Святих немає. Тільки є різниця — коли розслабляється чоловік, втомлений справами, щоб зняти стрес. А такі, як Роман, морочать голови дівкам, і сенс їхніх гульок — аби похвалитися перед друзями. Є у нас на потоці такі казанови…

— Геть мого Романа зганиш. Він також працює, і також знімає стреси… скотина! Уявляєш, колись йому кажу: «Відріжу!», а він: «Що ж ти без нього будеш робити, моя маленька?!».

Ірина криво посміхнулася:

— Чуже життя — загадка. Може, я теж колись закохаюся в якогось пияка і буду тішитися, коли він приходитиме додому і буде товкти мені пику, для порядку, абись знала!

— Не дай тобі Бог такого!… Знала би ти, як мені хочеться вилізти зі злиднів! Закінчити інститут, стати на ноги!.. Ти радиш ризикувати, а я, напевне, тільки наробила б дурниць, ризикуючи!

— Спробую знайти тобі роботу в Києві, — вирішила Ірина. — Але поки нічого не обіцяю. Поговоримо завтра з Османом. Не поспішай повертатися додому, розслабся і подумай про себе.

5

У Василя Васильовича на столі лежала газета міськради. Її щойно приніс шеф і тицьнув під носа фейлетон «Братва гуляє», підписаний псевдонімом Цуцунько.

У статті від імені пса йшлося про собаче весілля:

«Найліпше то є псяче весіллє. Ніґди так файно сі не забавиш, як там. Але то мій господар знати не хоче, і но раз на півроку водит до сусідчиної суки, старої Жучки. Її перетягали всі пси з Білецької вулиці, то і я мушу. Але якось-то я нашкодив ‘му в хаті, та й він вигонив мене! Яке то щєстя, дорогі мої псоньки! Можна вар’ювати цілісінькими днями, красти ковбаси на базарі, порпатися у смітниках, гидити, де заманеться і тримати в страху вулицю… Скоро я став авторитетом у нашій зграї…

… Наша братва зібралася на сходняк і вирішила, що час породичатися з породистими псами, які мешкають за плотом… Жеби все було файно, запросили гостей, і не звідкись там, а з м'ясокомбінату! Мене, як найавторитетнішого, вибрали молодим, дуже вже мені ся сподобала тая болонка, що її тато — бультер’єр…

… Як ми файно ся забавляли! І вив нам товстий гість — бульдог із-за канави «Помосковниє вєчєра», і так стрибали та крутилися одне перед одним, що гілки на калині поламали! А щоб усе було по-взрослому, торчали — смалили кізяки, нюхали старі шкарпетка. Та тії скурвії сини з-за плоту, то таки добрі штукарі, заким ми балдєлі, вони собі наших сук — і гайда до лісу…

… Боженьку ти наш псєчий, дай нам здоров'я і розуму не потрапити до рук гицлів, і нехай господарі нас не шукають, ми самі тут, на вулицях, якось, покеруємо…»

Це — удар у відповідь; півроку тому їхня газета описала банкет на честь п'ятдесятиріччя міського голови Петька Мжичного. У статті не було жодного голого звинувачення — на це родинне свято прибули усі кримінальні лідери міста. На столах стояв коньяк «Наполеон» — на етикетках мер був зображений у костюмі Бонапарта, горілка «Мжичівка», де він — стилізований Шевченко. Продукти, оренда банкетної зали, музика, транспорт були оплачені грішми міськради.

А хто може сказати, що Гуцул або ж Андрій витратили на весілля хоч копійку державних коштів? А його порівнюють з бультер’єром! Щоб шляк трафив цього Цуцунька!

Василь Васильович зателефонував до Андрія:

— Читав?.. Що скажеш?

— Цю газету ніхто не купує, крім «своїх». А Київ не зрозуміє діалекту.

— Шеф злий, про нього сказано, що він — облізлий імпотент з претензіями на батьківство в усьому Задриполі.

— Заспокойте нашого Теодора Давиловича, — зареготав Андрій, — ми скупимо тираж… Тим паче, що Мжичного скоро перетягнуть до Києва, з ним треба жити мирно.

— Наші справи з кредитом рухаються?

— Завтра хлопці їдуть до Петрушки.

— Я виконав твоє прохання, тепер зобов'язаний людям…

— До кінця тижня він у зубах принесе заставу.

— Обережно, щоб не було заяв до міліції.

Гуцул поклав трубку. Розмова з Андрієм не принесла заспокоєння. Подумав, що ігри з нафтою за милю відгонять кладовищем. Перед ним лежали розрахунки. За схемою, яку пропонує Андрій, за рік можна заробити замість звичних ста майже чотириста тисяч доларів. Половина — їхня. Але як подивляться на це аматорство Краснов з Гаркавим, а ще мадярські партнери? Якщо з першими двома можна домовитися, то Грабовецький швидко випише рахунок; він і за долар почне розборку.

Ще раз глянув на розрахунки. Якщо занизити закупівлю палива для КСП до восьми тисяч тонн, а загальнообласні — до дванадцяти, то Ізя втратить близько п'ятдесяти тисяч. Для нього це не гроші. Гуцул на хвильку пригальмував олівець біля цієї цифри. Але тоді можна буде через підприємства Андрія пропустити все інше пальне, і з запасом взяти солярки на наступні жнива. Не стане ж Мойша перевіряти бухгалтерію адміністрації! Тоді можна залити нафтобази пальним до наступного року!

Гуцул визирнув у відчинене вікно, помилувався завмерлими спалахами осінніх дерев на протилежному березі озера і рішуче зателефонував шефу:

— Тодосю, маю один задум. Ріж лимон. Маю добрий коньяк.

Швець був під мухою і збирався їхати на презентацію якоїсь ура-патріотичної збірки поезій.

— Пошли туди Заваду, він таке любить, — порадив Гуцул.

— Я дружив з тими людьми, бл, якось незручно, — загриміло у трубці…

— Ми маємо вирішити питання державної ваги!

— Як відверто, то не хочу їх видіти, мать їх! Зараз стануть канючити гроші…

Швеця він знав із студентських років, Теодор Данилович залишився аспірантом на кафедрі, але кар'єри не зробив, бо пив, водився з місцевою богемою, писав ліричні вірші, що їх час від часу публікували в місцевих газетах. Вдруге доля звела їх на мітингу Руху у 1988 році. Швець без мегафону з трибуни закликав до повалення комуністичного режиму. А після мітингу запросив Гуцула випити за вдало проведену акцію. Потоваришували. Швець залучив його до роботи у проводі Руху, потім на виборах вони пройшли у депутати обласної Ради, а в 1995 році Данилович був призначений головою облдержадміністрації і Гуцула взяв заступником.

Зараз Швець виглядав поганенько. Вранці невдало похмелився, заснув за столом, прокинувшись, був злий. Коли вирішив у спілку письменників не їхати, настрій покращився; заодно й Заваду ощасливив. Рік тому Івана Семеновича прийняли у члени спілки, і він обіцяв колегам по перу видати за рахунок бюджету книжки. Але йому мало хто вірив, бо давно зарекомендував себе брехуном і графоманом. Подейкували, що Завада накинув оком на крісло голови спілки.

…Гуцул із заклопотаним виглядом пройшов у кабінет шефа; десяток відвідувачів у приймальні важко зітхнули. Швець передав секретарці по селектору, що у нього термінова нарада, прийому не буде.

Зачинивши двері, Гуцул виставив на стіл «Метаксу», кілька помаранчів і поставив портфель на підлогу, де багатообіцяюче дзенькнули пляшки. Швець несвідомо кивнув на цей звук. Дістав з холодильника порізане сало і цибулю.

Випили по великій чарці.

— Що з кредитом, бл? — поцікавився шеф, хрумкаючи цибулиною.

— До кінця тижня з'ясується.

— Я домовився з поляками, бл, вони робитимуть ремонт.

— Наших не хочеш брати?

— Нашого вуйка візьми, бл, — весь світ буде знати, що тут робиться, який ремонт… А поляки, будуть мовчати.

— Діловий підхід ділової людини.

— По-іншому з нашим плебсом не можна, бл. Йому даєш вільну Україну, можливості, а воно сидить у колхозі і мріє про совєцьку власть, бл, коли ковбаса була дешева і зарплата вчасно! Та працюй, бидло! Ні! Прийшов учора один орендар, його мать! Каже, бл, що колгосп через суд відібрав у нього трактора і землю, тепер не може погасити кредит. А банк підняв кредитну ставку і конфіскує майно. Чим думав, бл, коли брав кредит?! Мені йти на день народження, а він падає на коліна і просить захистити від свавілля! Ось такі господарі, так їх мать!..

— Так, — вловив паузу Гуцул. — Я накидав план по пальному на наступний рік. Непогано заробимо. А завтра, — стишив голос, — маємо зустрітися, Андрій закінчив зі спиртом…

— Нехай пережене гроші у Польщу, бл, досить «конвертів». Намагаюся дома не тримати готівку — час непевний. І тобі раджу… З тим весіллям, бл… Ти мене капітально підводиш. У Київ, так їх мать, хтось доніс, ще ця публікація… Петько Мжичний, — засранець, а це ж ми його витягнули… Роби людям добро…

Гуцул, згоджуючись, зітхнув. Швець, коли був напідпитку, нікого не слухав, гнув матюки і годинами патякав. Василь Васильович налив коньяку.

— Давай вип'ємо за нашу дружбу! — запропонував тост.

Швець зі смаком смикнув чарку, розцілував заступника і сказав:

— І ти добрий засранець… Скільки я можу відмазувати твого Андрія, мать його? Час непевний, бл! Скажи своєму коханому зятеві, щоб узяв дупу в жменю і тихенько сів на ній.

Гуцул дивився на цього п’яндигу і не міг второпати, чи справді він не відає, звідки гроші беруться, чи клеїть дурника. Швець завжди вміло з’їжджав з пікантних тем. І хоч заливав сліпаки по саме нікуди, свого не випускав. Перші серйозні капітали зробив ще на приватизації — хабарі проходили через Гуцула. З тугою кишенею оженився на молодій дівці — протеже Андрія, переїхав у триповерховий будинок на околиці міста, збудований стараннями Анджея…

Після другої пляшки Гуцулу вдалося розповісти про свій задум.

— Який мій інтерес у цьому? — цілком тверезо запитав Швець.

— Сорок тисяч на рік чистими, за повної відсутності ризику.

— Що треба зробити?

— Пільги для СП, що буде постачати пальне в область.

— Непоганий задум, — у ньому враз прокинувся економіст, і він розвинув думку. — Ми розширимо діяльність підприємства на регіон, бл, станемо монополістами і покажемо, як Галичина може працювати, мать їх!

Гуцул більше не міг слухати патякання шефа.

— Тодосю, може, зателефоную до Андрія, нехай зорганізує сауну, дівок? А то сидіти та пити у кабінеті…

— Робочий день не закінчився, треба мати совість… Наливай.

6

Перед Максимівни лежали розробки кримінального угруповання Анджея, від економічного підґрунтя до особистих симпатій та психологічних портретів учасників. Назагал це інформація від конкурентів та внутрішніх агентів. Коли б вони давали офіційні свідчення, давно можна було пересадити бандюг, а так — лише стучать одне на одного, коли вигідно. А «стук» до справ не підшиєш.

Ситуація ніби й під контролем, але вплинути на неї неможливо. Керівництво МВС обрало цікаву тактику щодо організованої злочинності — мало не кожен мент має «своїх» бандитів, які його підгодовують. Якщо колись менти отримували хабарі безпосередньо від бандитів, то тепер використовують їх як робочу силу для вирішення власних питань або як бізнес-партнерів. І поки те чи інше угруповання становить фінансовий інтерес, йому дають можливість існувати, як ні, — його знищують. І немає значення, чи торгують вони наркотиками, чи продають гуртом і у роздріб Батьківщину. Гроші понад усе!

Угруповання Анджея, було винятком із правил. Їх можна назвати бандитами в білих рукавичках. Хоча направду Андрій Коваль завжди діяв жорстко, але не своїми руками. Зіштовхував конкурентів, з’являлися трупи, декого відправляли за ґрати, а території на правах сильного забирав Анджей.

Кар'єру в кримінальному світі почав рядовим «биком» в угрупованні Мамонта. Данина з базарних торговців, «наперстки», «кидки» — традиційний хліб рекетира кінця восьмидесятих. Потім став правою рукою лідера. Од початку разом із ним вторували той шлях Ігор Вербний — Князь, Жора Енгельман — Ангел (бухгалтер і касир угруповання), Іван Смик пристав дещо пізніше; було ще кілька серйозних хлопців — Калач (Сашко Хлібний), зараз у Києві.

Ще одна темна конячка — Валентин Кіркуєв на прізвисько Кіря, або Циган, що приєднався до їхньої компанії чотири роки тому. Його батько був партійним діячем Запоріжжя, мати — донькою циганського барона. Одружилися, не зваживши на заборону партійних органів та старого баро. Після цього матір мало не зарізали брати, а батько полетів з роботи. Через шість років розлучилися. Мати з дитиною повернулася до своїх. Валентин був змушений, як усі циганські діти, жебрати, красти. Ровесники його не любили, часто били, позаяк був чистюлею і не хотів старцювати. Лише коли виповнилося десять років, його забрала батькова мати, але невдовзі вона померла, а Валентин уперше загримів до в'язниці. Там познайомився з братами-близнюками Астаф'євими, і ось уже понад десять років із ними не розлучається.

У 1991, коли Мамонтазасудили за здирництво, компанія Андрія чкурнула до Чехії. На господарстві залишився Качан — Микола Львівський, чоловік підступний і ненадійний. Раніше був шофером у Мамонта і Анджея, але скоро розширив території збору данини, створив потужне угруповання, і міркував над тим, як підм'яти під себе все…

Андрій налагодив постачання проституток до Праги. Це приносило чималі прибутки. Згодом стали секстовар переправляти до Німеччини та Македонії. Порівняно з історіями, які доводилося читати Максиміву про знущання над повіями в Угорщині, Анджей ставився до дівчат по-людськи і нікого не заманював на роботу підступом. Вони поверталися додому з грішми, виходили заміж, ніхто їх не шантажував і не вимагав працювати далі. Бажаючих заробити сексом не бракувало.

Крім цього бізнесу, разом з місцевим авторитетом Мелоном хлопці контролювали кілька готелів, казино та нічних клубів, нелегальних робітників із СНД та викрадачів автомобілів. Стежити за цим усім було складно — чеська поліція не любила українських зайд; доводилося раз по раз братися за зброю, щоб відстоювати свої інтереси проти угруповань сербів, циган та албанців.

Тим часом у Чехію почали надходити тривожні вісті з батьківщини. Розібратися в ситуації відрядили Чайника, проте невдовзі знайшли його труп з відрізаною головою в лісопосадці під Чорнополем. У в’язниці несподівано загинув Мамонт… Львівський, спокушений шансом, вирішив перебрати владу на себе. Людей, які залишалися вірними Андрію, побили, відібрали бізнес, машини, майно. Стало відомо, що емісари Качана поїхали до Чехії, щоб розправитися з Анджеєм. Водночас проти Коваля чеська поліція порушила справу за перестрілку з циганами в ресторані. Андрій з друзями терміново вилетіли до Ужгорода. На господарстві залишився Смик. Проте хлопців заарештували того ж вечора. Правоохоронцям стало відомо, що кілери йшли їхніми слідами.

Притягнути до кримінальної відповідальності Андрія тоді не вдалося, невдовзі він опинився на волі. Тим часом Смик та Салоїд, таємно прибувши до Чорнополя, зібрали людей, вірних Анджею, й були готові до війни. Львівський вирішив не випробовувати долю і піти на переговори з Ковалем, авторитет якого був підкріплений грошима у празьких банках.

На розборці Качан божився, що вбивство Чайника — не його робота і що до загибелі Мамонта він не причетний. Коли постало питання про прибутки з реку^[2] які Львівський мав передавати в общак, виявилося, що він привласнив їх разом з доларами, які надходили з Чехії. Проте Андрій не бажав крові, тільки обібрав Качана до нитки, не лишивши навіть ятку на базарі.

Далі Андрій провів розборки з конкурентами. Допоміг Кіркуєв — кілька трупів, кілька вибухів машин та підпалів.

За інформацією, Андрій познайомився з Валентином у Празі на якійсь блат-хаті, де заїжджі бандити намагались поділити столицю Чехії на свій кшталт, і коли раптом дійшло до ножів, Кіркуєв став на бік Коваля.

Два роки Анджей жив у стані війни з цілим світом. Насідали столичні вовки, що мали інтереси у регіоні, львівські, плели інтриги донецькі, вклинювалися кримські сім'ї, вори у законі, чеченці. Чорнопіль залишався чи не єдиним містом, де заправляли не блатні, а, мовою бандитів, «спортсмени»^[3]. У спину дихав місцевий криміналітет і його, попри домовленість про мир, не можна було не брати до уваги. Угруповання Анджея загартувалось у кримінальних війнах, обросло зв'язками і легалізувало частину свого бізнесу.

Тоді Анджей мало не потрапив на нари за обвинуваченням у злісному хуліганстві — менти спровокували бійку в громадському місці… Півроку переховувався у Києві. Усі знали, де він, з ким спілкується, проте особливої потреби заарештовувати не виникло.

У столиці зійшовся з місцевим авторитетом Сліпим. Скористався його зв'язками і вийшов на Ізраеля Юдковича Грабовецького, на прізвисько Мойша або Ізя. Той давно осів в Угорщині, володіє контрольними пакетами зброярських заводів, під його патронатом вся сексіндустрія України, платні туалети, аптеки, антикваріат, казино, операції з пальним, торгівля зброєю. На Віденському збіговиську кримінальних авторитетів світу у 1994 році Ізя виступав від імені усього криміналітету СНД. Анджей, будучи в бігах, без жодного клопоту отримав дипломатичний паспорт і поїхав на зустріч з Мойшею. Про що вони говорили — невідомо.

Повернувшись до Києва, Андрій познайомився з донькою Гуцула, а через неї — і з батьком. Обласна адміністрація почала перетворюватися в один із підрозділів його угруповання. Через фірми Коваля з Угорщини пішов потік спирту та горілки. Україну залив сурогат а-ля «Распутін». Почали працювати з нафтопродуктами — Мойша вивів Гуцула на Краснова. Але з ряду причин авторитет Ізі в Москві почав падати, сфера його інтересів змістилася в Київ. Рік тому він розірвав стосунки з Красновим.

Економічна база угруповання — практично ціле місто з небагатим промисловим та виробничим потенціалом, ринком і цехами. Інтереси в Києві, Польщі, Македонії та Чехії…

Максимів відклав убік папери. Покінчити з цим угрупованням буде нелегко — за ним стоять гроші, Швець, Гуцул, Гаркавий, Краснов та Мойша. Найпростіше було б заарештувати за якусь провину лідерів угруповання, засадити на рік у СІЗО і кинути кістку конкурентам. Потім виділити із загальної маси бойовиків одного слухняного, зробити його авторитетом і змусити грати за своїми правилами. Можна реанімувати угруповання Качана.

Максимів хитро посміхнувся і з шухлядки столу дістав папку з повідомленням інформатора про подію, що сталася після весілля. У неділю Андрій з колегами виїхали на ділову зустріч. Повернулися пізно, без машини, Вербний поранений у руку. З'ясовується, що в Анджея стався конфлікт зі Сліпим. Той, замість передати документи на дизельне пальне, за яке Андрій зробив передоплату, надіслав трьох з автоматами. Але не пощастило бойовикам — Князь встиг жбурнути гранату. Слідча група мудрує над цією подією.

Анджея втягнули в кримінальні розборки. Схоже, Коваль порушив правила гри або ж почав гнути свою лінію. Тож дедалі усе частіше їздить у Москву до Краснова. Як розвиватимуться події далі, Максимів не уявляв, але відчував, що на якийсь час треба стати стороннім спостерігачем.

Викликав до себе Земляка. Той сьогодні був як спросоння, говорив повільно, підпухлі очі ліниво дивилися на світ Божий.

— Говорив із Завадою? — поцікавився.

— Так, каже, що за розпорядженням Швеця, пальне, призначене для збору цукрового буряку, передано на зберігання фірмі «Ірина». Підприємству «Нива» видано дозвіл на вивезення восьми тисяч тонн спирту. А ще Іван Семенович потішив, що найближчим часом у нього вийде тритомник. Пообіцяв нам підписати по книжечці!

Максиміва пересмикнуло:

— Наша бібліотека в туалеті поповниться! Хлопці до цього часу не можуть «дочитати» третю книгу улюбленого автора… Хто буде її видавати і за які кошти?

— Не обійдеться без Анджея. Минулого разу Завада отримав за книжку гонорар дві з половиною тисячі доларів.

— Добре влаштувався… Може нам піти у літератори? Дві з половиною тисячі доларів — це моїх двадцять зарплат! Купив би новий телевізор…

— Ти ж нещодавно купував!

— Жінка забрала, — відмахнувся Петро Йосипович. — Живе зараз, з якимось бізнесменом.

— Так давай ми цього бізнесмена! — Земляк зробив виразний жест.

— Та ні… Вже півроку минуло — переболіло. Тепер я приходжу додому, коли схочу, їм, що хочу, і ніхто не бухтить, коли повертаюся п'яний.

— Ото й цінуй своє щастя!

7

Вранці до Андрія приїхав Сашко Калач. Вони виросли на одній вулиці, товаришували близько двадцяти п’яти років.

— Чому на весілля не приїхав? — обнімаючи гостя, запитав.

— Податкова. Маю м’ясопереробний цех у Броварах… Як почали довбати, думав, усіх до дідька перестріляю. Сяду, та буду знати за що! Ледь відкупився… Але подарунок для тебе маю…

Вийшли з офісу. У кузові пікапа лежав двометровий сом.

— Ця звірюка мало не перекинула машину, — сказав Сашко. — Сьогодні вранці витягнули сіткою; добрих дві години доходив.

Андрій, поглянувши на рибину, сказав:

— Буде правильно, якщо ми виїдемо на пікнік на наше місце.

— А молодичка де?

— На навчанні в Києві.

— А медовий місяць?!

— Ми їздили на Флориду, авансом. Коли повернувся, тут без мене такого наковбасили!

—… У неділю нас мало не вбили, — продовжив у кабінеті, — порятувало диво і граната Князя.

— Що сталося?

— Не знаєш Ангела з його жидівським прагненням заробити багато і одразу? Жора в обхід Мойші провернув операцію з мадярським спиртом, потім мали закрити кінці соляркою від Сліпого! Але Ізя знає про кожний долар, що обминає його кишеню. Замість Сліпого з документами приїхали три бичари з автоматами. Якби не Князь, був би нам гаплик!

— За останні роки мало що змінилося у вашому житті.

— Навпаки — забагато…

— Отже, тепер ви у стані війни?

— Я заручився підтримкою Паші Московського, вони з Мойшею у добрих стосунках.

— Сліпий у Києві має погану славу. Дивуюся, що ти з ним ведеш бізнес.

— Сліпий — людина Грабовецького, а Ізя на боці Паші, — Андрій посміхнувся. — Викрутимося. Та й Мойша зацікавлений у співпраці з моїм тестем…

— Чого ж він на тебе натравив бригаду?

— Полякати. Коли б хотіли завалити, я не сидів би перед тобою.

Над’їхали Князь з Ангелом. Товариші обнялися, поплескали одне одного по плечах. Андрій запропонував вирушати на пікнік.

… Охоронці розставили на березі озера столики, розпалили вогнище і повернулися до машин. Товариші готували шашлики та юшку. Князь налив горілку, і запропонував випити за зустріч. Калач лише пригубив.

— Зав'язав, — пояснив, — хотів навіть закодуватися, але сили волі поки вистачає.

— Серйозно запивав? — запитав Князь.

— Після тюряги роки два пив без просипу, думав — мені гаплик. Якось виходжу на площу Перемоги у Києві — довкола тачанки, кіннота, Дункан Маклауд з мечем, Чапаєв та Петька, схожі на Чіпа з Дейлом… Біляк вхопив… Після цього зав’язав.

— Чому не повертався в Чорнопіль? — не зрозумів Ангел.

— Робота була… Згодом, коли почалася чергова колотнеча за території, вирішив, що з мене досить… Вже два роки офіційно я фермер. На життя вистачає.

Князь зітхнув:

— Я сам би так не відмовився.

— Хотів би тебе такого побачити, — зареготав Ангел.

— Хто знає, може скоро скажу Андрію: пробач, я відходжу від справ.

Анджей зітхнув:

— Нікуди ні ти, ні навіть я не подінемося, — щойно опустимо руки, — нас одразу розірвуть.

Вечір приніс прохолоду. Юшка в казані дійшла. Плюскіт хвиль, вогнище нагадували дитинство, коли вони ходили сюди рибалити. Князь увімкнув магнітофон з давніми записами. Війнуло спогадами. Невже це було з ними? Невже вони, зрілі чоловіки, колись були хлопчиськами, що тішилися з упійманої рибини, з можливості погрітися біля вогнища, поїсти печеної картоплі і помріяти про майбутнє?

Ангел, задивившись на вогонь, нараз сумно сказав:

— Минуле збігло, як вода між пальців. Люди змінилися. Усі рвуть під себе, нема елементарних ідеалів.

— Хто б казав! — засміявся Князь.

—… Люди інші, дівчата інші, — погодився Калач. — колись на все місто було кілька шльондр, тепер готелі забиті проститутками…

— Цікаві часи були, — зітхнув Андрій, — не те, що зараз. Повертаюся кілька днів тому із зарядки, назустріч дві школярки, одна другій говорить:«… І пішли вони всі бухати в одну кімнату, а він мене повів трахати в іншу». Це нормально? Мені тридцять три роки, я бігаю кроси, підтягуюся, роблю розтяжки, а школярі поруч стоять, діляться спогадами, хто кого взув, як обкурився, як вколовся.

— Треба втішатися — росте зміна, — посміхнувся Калач.

— Ми з дев'яти років сиділи у спортзалах і тренувалися по три-чотири години на день, — невдоволено сказав Анджей. — Вперше випили в десятому класі.

— Од того часу я довго не міг спинитися, — зітхнув Сашко. — Хоч був найперспективнішим спортсменом з-поміж вас.

— Ти був найпершим хвальком! — не погодився Ангел. — Всі нагороди брав я!

— І у спорті ці жидомасони перші, — підколов Князь.

—… Тихо, як перед бурею, — несподівано промовив Андрій. — Невідомо скільки нас збереться наступного разу. Намутив ти, Ангеле, справ. Якщо московські зв’язки не спрацюють…

— Не каркай, — розізлився Жора. — Не я один винний.

Тихо засигналив мобільник Андрія. Валентин.

— Що скажеш доброго? — запитав Анджей.

— Клієнт змився з Києва. Куди — невідомо.

— Хтось попередив?

— Напевне, нюх… Мої пацани метнулися по місту, пробити по своїх каналах, але, здається, він чкурнув до Угорщини.

— Маєш при собі закордонний паспорт?.. Шуруй до Будапешта.

— Я не взяв грошей.

— Зайди до Ірини, візьми у неї п’ять тисяч. До речі, де гроші, що ти відібрав у музикантів?

— А що вони, козли, бабки збивають з пацанів?!

— Валіку, це було моє весілля, що скажуть люди?

— Та ні хріна не скажуть, Анджею! А почнуть говорити — я їм пащеки позатикаю.

— Іноді ти переходиш межу, — в голосі жорсткі нотки. — Але, що зроблено, те зроблено. Погано тільки, що забув відстібнути частку в общак…

— Забігався.

Андрій відключив зв’язок. Князь з Ангелом невдоволено подивилися на нього. Той не зважив, узяв пляшку і розлив у чарки.

— Сліпий — сука, смерть свою чує, — сказав.

Ігор нервово засовався на стільці. Жора зрозумів його:

— Не вірю Кіркуєву. Продасть при першій нагоді. Якщо вже не продав.

— Кому продасть?! — роздратувався Андрій. — Ментам? Сліпому?..

— Це не моя справа, але біля тебе багато нових людей, — сказав Калач. — Циган — темна конячка…

— А хто буде виконувати його роботу?! Самі знаєте, скільки він усього зробив, і на нас не впало жодної підозри. Де ви ще такого знайдете?! Подивіться — он як видресирував хлопців!

— Ці хлопці одного дня можуть прийти і заявити претензії на твоє місце, — заперечив Ангел. — У нього сорок бойовиків! А скількох ми зможемо виставити, коли щось трапиться? Десятьох охоронців, що жиром обросли?!

— І не зашкодило б з’ясувати, скільки він заробив грошей за останні три роки і куди їх витратив, — вирішив Князь. — Якщо створив свій общак, вклав бабки в конкуруючі фірми… Таких людей треба що три роки змінювати…

Андрій стиснув зуби — товариші мали рацію.

— Домовимося так, — враз вирішив. — Якщо у вас буде хоч один доказ того, що Валік зсучився, я з ним особисто покінчу.

— І тебе не насторожує сила, яка стоїть за ним? — поцікавився Ангел.

— Заберемо у нього двадцять биків, передамо Смику, нехай відправляє їх на роботу в Чехію і Македонію. На Мелона насідають албанці і львів’яни. Треба навести порядок у Празі…

Вогонь згасав, вуглики виблискували, як казкові скарби, з озера війнуло прохолодою. Зорі важкими гронами переплели небесну твердь. Довкола не існувало світу, лише шматочок землі з вогнищем, що згасало, плюскіт озера, септакорд осінніх пахощів і тремтливий зоряний Всесвіт. Друзі мовчали, втупившись в останні спалахи вогню. Андрій підкинув дров, вони знехотя задиміли, язики вогню кілька разів лизнули деревину, наче пробуючи на смак, і за мить знялося веселе полум’я.

— Ось така херня, малята, — промовив Князь. — Шкода, що рідко доводиться ось так посидіти. Завтра знову — справи, зустрічі, гонитва і чужий світ довкола.

— Чужий світ, що належить нам, — враз весело вирішив Андрій. — А чи не час нам із «Распутіним» перебиратися до Києва? Ми заробили майже тисячу тонн спирту, маємо переробити на горілку… — багатозначно глянув на Сашка.

— Хочеш у мене влаштувати гуральню? — перепитав Калач. — Але тисячу тонн навряд чи потягну…

Андрій тільки хмикнув:

— Без поспіху, і справа піде…

— Треба відкривати горілчаний завод, — вирішив Ангел.

— Клопотів багато, — відмахнувся Андрій. — Якщо все піде як задумали, маємо заробити не менше як півтора мільйона баксів. До речі, треба віддати отцям області сто тридцять п’ять тисяч, нехай ділять…

— Серйозні суми! — подивувався Сашко.

— То, може, приєднаєшся до нашого бізнесу? — підбив його під руку Ангел. — Тут ми навряд чи зможемо найближчим часом реалізувати стільки горілки.

— Спочатку маємо переговорити з людьми в Києві, — вирішив Калач. — Там ніші забиті, можливо, доведеться повоювати.

— Ти вчасно приїхав, — Андрій поплескав товариша по плечу.

8

Романа Шлапака нудило, боліла голова. Останнім часом продавали таке пійло… Учора з колегами-журналістами попив горілоньки — у заступника редактора журналу «Світ знань» Віталія Паньківа вийшла збірка поезій. Розпочали у спілці письменників легким фуршетом. Прийшов Завада, як почав белебати — не дав нікому сказати й слова, і молодь вирішила відокремитися від старперів.

Дорогою здибали друзів, пішли в «Зустріч». Зробили замовлення: вісім склянок мінералки, чотири канапки, сто грамів горілки і вісім чарок. Все інше мали з собою. Горілки, як завжди, виявилося мало, а компанія зросла до дванадцяти чоловік, тож ізсунули столи. Редактор «Світу знань» Мирослав Когут, на прізвисько Кіт Матроскін, завжди носив у кейсі літрову пляшку самогонки, гінеколог Володя Юрченко, що грішив дописуванням статей у газету «Пан+Пані», мав із собою палку ковбаси, презент вдячної пацієнтки. Володя заочно здобував юридичну освіту, тому мав прізвисько «Юрист-гінеколог».

Застілля продовжувалося. Говорили тости про геніальність поета, пили стоячи «за дам», «за Україну», потім співали «Шабелину», «Червону калину». Коли все було випито, у Володі Манаса («Цуцунька», автора статті «Братва гуля») знайшлися гроші на каву. Перемістилися до іншого кафе, взяли у барменші в борг горілки, танцювали з дівчатами під старі магнітофонні записи «Ласкового мая».

Коли вийшли на вулицю, вже й забули з якої нагоди зібралися. Підбили капітали. Знайшлося кілька гривень упереміш з купонами, що не вийшли з ужитку, на пляшку горілки. Випили її у скверику. Пішли шліфуватися пивом на вокзал. Компанія зменшилась удвічі. Кіт кілька разів прощався, йшов додому і знову несподівано виринав з пітьми. Сашко Вечірній усіх запрошував до себе додому, де можна відпочити як на пляжі, — там була гірка піску для ремонту. П'яний, завжди шепелявив. Тому коли компанія відмовилася іти «на пляз», Сашко виголосив: «Ви погані, я вас не люблю!», і пішов геть, човгаючи старими сандалями.

Зрештою залишилися Паньків, Юрист-гінеколог і Роман. Вирішили зайти до ресторану «Вокзальний». Там їли-пили, танцювали з якимись шльондрами, домовилися з ними про «все таке», та враз з'явився Кіт, без слів сів поруч, пив чарку за чаркою, і тупо мовчав.

Згодом дівки кудись поділися, а вони на таксі роз’їхалися по домівках. Хто розраховувався — невідомо. У Романа в гаманці вчора було десять доларів і п’ять марок. Сьогодні вранці — двісті доларів. Такого дива ніколи не траплялося.

Зателефонував до Оленки — її вже тиждень не було в місті, а батьки вперто не давали номер київського телефону до Ірини. Від них лише дізнався, що дівчина не повернулася. Спробував зв’язатися по редакціях з учорашніми співпляшниками, проте жоден не з’явився на роботі, окрім Юриста-гінеколога, що запропонував полікуватися шампанським. Тримаючи марку, Роман відмовився, мовляв, старенький, я — в порядку…

Дзвінок. Струснув головою, взяв трубку.

— Шлапак? — чужий, рішучий голос. — Андрій Коваль.

Одразу прийшов до тями.

— Андрюша? Вибач, що не зміг прийти до тебе на весілля…

— Справилися без тебе.

— Та вибач…

— Підійди до мене в офіс.

Зв’язок роз’єднався. Що міг означати цей дзвоник? Тривожно зіщулилося серце. Коли телефонує такий чоловік, не знаєш — радіти чи лякатися. Роману нещодавно за рекламу заплатили п’ятсот доларів, може, бандити будуть вимагати?

Примчав до офісу «Ірини». Секретарка люб’язно провела в кабінет Анджея. Коли відчинилися двері, Романа мало не відкинуло назад. За накритим столом сиділо п’ятеро ґевалів. Анджея, Ангела та Князя з виду знав, двох інших — ні. Точно будуть грузити — подумав.

— Заходь, присядь, — запросив Коваль. — Це мої друзі — провів рукою.

Перед цими дороблами Шлапак геть знітився. Ніби глянув на себе їхніми очима — опецькуватий слимак з двома підборіддями, тонесенькими пальчиками, в одязі з претензіями на моду. Анджей налив коньяку.

— За знайомство, — запропонував Роман.

Чоловіки підтримали.

— Ось що, Романе, — сказав Коваль, — твоя газета сидить в дупі — ні грошей, ні перспектив. Скільки тиражу?

— Шість тисяч…

— Що треба, щоб видання стало рентабельним і приносило прибутки?

У Романа від несподіванки окуляри сповзли на кінчик гострого носа. Пальцем підсунув назад і здивовано глипнув на Анджея. Цього не очікував; втім:

— Двадцять тисяч тираж і реклами на три тисячі доларів… Ще готівки півтори тисячі, — відчув, що до рук пливуть гроші.

— Отримаєш. На наступний рік кожен чорнопільський кіоск, кожен барига, все, що здатне передплатити, передплатить газету. Візьмеш на роботу мого бухгалтера, він простежить, щоб усе було гаразд. Газету завалять рекламою.

— Та дякую!..

— «Дякую» не обійдеться. Випустиш тритомник Завади тиражем десять тисяч примірників і його гонорар — вісім тисяч доларів.

— А-а, — протягнув розчаровано.

— Можеш відмовитися. Даю шанс заробити, може, скоро будемо гуляти на твоєму весіллі — Оленка засиділася у дівках. Якщо піде добре, продовжимо співпрацю, — весело підморгнув.

— Та все буде файно, — запевнив Роман, — я поміняю дизайн газети, зробимо рекламу книжок Завади, дамо уривки творів…

— Молодець, — погодився Андрій. — Мої хлопці будуть твоїми рекламними агентами… Вип'ємо тобі на коня…

Роман вийшов на вулицю як очманілий. Тільки от… Одружуватися з Оленкою зовсім не хотілося — завів роман з такою дівчиною… У неї батько прокурор…

Повернувшись на роботу, почав телефонувати друзям:

—… Старенький, — розповідав Віталію, — сьогодні Анджей запросив мене, накрив поляну, так має бути, а нє? Я прийшов, у мене спеціфічєский стояк галстука на животі, порядок, я сів гонорово, Андрюша наливає, як положено, «Хеннесі», так має бути, а правда? Поговорили про інвестиції до газети, рекламу, ну, а я сказав, скільки то всьо буде вартувати, навіть троха менше, а він каже: нє, то так не має бути, ти, старий, не видумуй, будеш мати п'ятсот долярів на місяць — і всьо! Порядок, а нє?

— За таку справу маємо випити. Може мене візьмеш у заступники?

— Старенький — без базара… А хто вчора розраховувався у «Вокзальному»?

— Матроскін, ми ж там його й залишили.

— У нього не було грошей! Куриво стріляв цілий вечір.

— Не знаю… відеокасета з учорашнім записом стерта після пива. А Кота сьогодні ще не було. То що, вип'ємо за твій успіх?..

9

Оленка не могла довго залишатися в Києві. Учора ввечері до Ірини завітав Кіркуєв, про щось переговорили, і Валентин повідомив, що буде їхати через Львів. Дівчина вирішила повертатися додому, незважаючи на те, що Інна погодилася влаштувати її на роботу до Османа. Занудьгувала за Романом…

Повернувшись, спробувала знайти його, але не застала ні вдома, ні на роботі. Де шукати, знала…

На перехресті двох пішохідних вулиць біля «Зустрічі» стояв він сам. Вигнувся дугою, п'яно похитувався, поли плаща підмітали бруківку. Окуляри, що сповзали на кінчик носа, демонстративно поправляв середнім пальцем. Був схожим на вгодованого пацюка. Оленка зупинилася, мов наштовхнулась на стіну. Відійшла убік. Він причесався, тягнучись за гребенем, вказівним і великим пальцем витер слиняві кутики губ і дурнувато посміхнувся. Потім, як несповна розуму, почав танцювати а-ля лезгинку — зустрічав якусь дівчину. П'яно заточуючись, поліз до неї цілуватися. І це — головний редактор газети…

Придивилася до обраниці Романа, — вульгарне, регоче, долонею втирає носа. Вони зайшли в «Музу», Олена — за ними. Шлапак замовив каву, коньяк, їй — шампанське. Манірно надпив, відставивши мізинець, потім зняв окуляри і зосереджено став одягати на вушко чашки. Дівчина дивилася на пана редактора як на заморське диво. Він, надуваючи щоки, розповідав про Анджея, про роботу, про зарплату в тисячу доларів.

Олена смикнулась, щоб підійти до цього блазня і дати по пиці, але, розвернувшись, вийшла геть. Наступного дня була в Києві.

— Ласкаво просимо, — сказала Ірина. — У твоєму житті зміни?

— За минулий день я стала розумнішою на сто років.

— Інна дала Осману добрячих прочуханів за те, що запропонував тобі малу зарплату, наказала підвищити до семисот доларів. Отже, ця мандрівка тобі на користь.

— Віднині ти мене не впізнаєш!

— Що сталося?

На кухні було тепло і затишно. З вулиці, де погода сказилася, це виглядало як домашній рай. Ірина поставила на стіл лікер, канапки, налила гарячого чаю.

— Розповідай, — наказала.

В Олени накипіло в душі, тому тягнути за язика не довелося. І про лезгінку, і про Андрія…

— Чому ти не набила йому пику?! Я б такий скандал влаштувала, він би довіку в ту «Музу» не поткнувся!

— Йому байдуже, що про нього думають, — махнула рукою.

— Я скажу Андрію, щоб провчив Ромасика і щоб він знав, що ти до цього причетна.

— Принаймні, отримаю моральне задоволення, — Оленка ожила, лікер зігрів, світ довкола виглядав принаднішим, наче в ньому оселилися залишені літом сонячні промені.

— Ще таке, — сказала Ірина, — маєш засвоїти правила, за якими повинна жити в Києві, якщо хочеш зробити кар’єру, хоч у межах фірми Османа. Заводь нових друзів серед «золотої молоді» — дискотеки, паті, презентації. І ще… Спробуй за межами цих стін забути українську мову — це мова базарних перекупок. Люди мого кола не сприймають її.

— У столиці України?! Як на це дивиться твій батько?

— Гуторить, як істий московець.

Олені це не подобалося, але…

— І ще одне, — усміхнулася Ірина, — серед моїх друзів турецьке барахло не мають за одяг. Користуйся моїм гардеробом.

10

Кіря повернувся з Угорщини за п’ять днів. Тільки змарнував час. З’ясувалося, Сліпий був у Будапешті проїздом, і далі подався до Голландії. Мабуть, щоб заручитися підтримкою Карася, що останні три роки живе в Амстердамі. Кіркуєв хотів їхати услід, але Андрій заборонив — рано чи пізно Сліпий повернеться.

Валентин зайшов до офісу «Ірини» доповісти Андрієві про результати поїздки і розвідувальні дані, які вдалося зібрати. Там чекали Анджей, Князь, Ангел, Смик і Калач, котрий ніяк не міг виїхати до Києва.

— Як з’їздив? — поцікавився Коваль.

— Будапешт — щось надзвичайне. Після нього наше місто скидається на окупаційну зону.

— Наскільки нам відомо, Сліпий, відвідавши Будапешт, у лірику не впав, — зауважив Андрій.

Валентин запалив цигарку і зиркнув на колег. Ті запитально дивилися на нього.

— Мойша почав чистку серед своїх, — розповів. — Полетіло з десяток голів, застрелено начальника кримінальної поліції, він зняв з посад директорів борделів, розігнав людей Сліпого, почав дружити з албанцями та циганами.

— Чого б це? — здивувався Князь.

— Лякає своїх партнерів, — пояснив Андрій.

— Що зі Сліпим? — поцікавився Ангел. — Його не налякав?

— Ізя створив Сліпого, щоб маніпулювати київськими бандюками, — сказав Андрій. — А Шарика — щоб тримати на короткому мотузку Бондаря. Можете уявити, що буде в Києві, коли не стане угруповання Сліпого, — бандити відберуть території Ізі. Вони раді загнати Мойші в спину сокиру.

— Як мені відомо, дві бригади відійшли від Сліпого до Карася, — повідомив Смик. — Сам Карасюк почав дружити з Шариком і перетягує до себе всі дрібні угруповання.

— Цікаво, — посміхнувся Андрій. — Київські там, наче у Верховній Раді: створюють блоки, «Золоту сімку»^[4].

— Може, й нам приєднатися збоку до якось блоку, — зримував Князь. — Бо ж, практично, працюємо на Ізю. А чим закінчиться вся ця шняга, невідомо.

— На Мелона в Празі тиснуть люди Мойші, а там — наші інтереси, — сказав Смик.

— Валіку, — нагадав Андрій, — скільки у тебе назагал людей?

— З Астаф’євими вісімнадцять чоловік піхоти і двадцять биків, більше утримувати не можу, — насторожився Валентин.

Андрій передихнув, ніби розмірковуючи.

— Двадцятьох передай Івану в Прагу, — вирішив.

— Я цих людей виняньчив, зробив з них бійців! — процідив Кіркуєв крізь зуби.

Андрій відхилився на спинку крісла, невдоволено підняв брову і виніс вердикт:

— Людей тобі дав я, і мені вирішувати, що з ними робити. Зараз вони тут зайві. Нехай хлопці зароблять трохи…

— У нас взагалі скоро залишиться не більше десяти боєздатних людей — усі стали діловими, і ти їх з миром відпускаєш у бізнес!

— Я сам даю їм роботу, — спокійно відказав, — і, до речі, вони справно відстьогують в общак, і тим нас годують.

— Одного дня ці «бізнесмени», коли треба буде вийти на розборку, розбіжаться хто куди! — продовжував пінитися Валентин. — Що буде, коли підніметься Качан; у нього вже бригада з п’ятнадцяти чоловік збиває бабки по області, контролюють у Польщі дороги!

— Овва! — здивувався Ангел. — А воно ж сиділо в такій дупі!

— Не робіть дурниць, — продовжив Валентин, — якщо оголимо тили, нас зжеруть! Качан зібрав бригаду з колишніх зеків та нашого криміналітету. Та й ситуація зі Сліпим…

Андрій запитально подивився на Ангела. Той сказав:

— Уяви, що завтра зберемо двісті чоловік і з кийками поїдемо шукати Качана. Часи дикого рекету і розборок минулися, прийшли часи олігархів та кілєрів. Та й оплачувати їхню роботу дорогувато. За рік набігає сорок тисяч.

— Правда, — погодився Князь, — мені вистачає восьми чоловік, та й з ними морока.

— А в Чехії ми маємо стратегічні інтереси, — підсумував Анджей, — тому, Валіку, без образ.

— Не треба було мене запрошувати і обіцяти золоті гори! — заявив Кіркуєв.

— Ти не задоволений своїми бабками? — здивувався Андрій.

— Невдоволений, що ви недовіряєте моєму професіоналізму!

Андрію це набридло:

— Тут вирішую я. І коли щось кажу — все зважено. Чудово, що ти розповів нам про Качана. Але бронепоїзд, що стоїть на запасній колії, нам не потрібен. У тебе залишаються Астаф’єви, що вартують цілої армії; у тебе є п’ятнадцять чоловік. До речі, Паша Московський пропонував потренувати наших людей на полігонах за системою ДРУ^[5], та ще й попрацювати в Москві. Тому бери людей і шуруй туди.

— Хочеш мене виперти? — сердито зиркнув на Андрія.

— Що ти сьогодні як баба?! — розізлився Анджей, — Ніхто не збирається тебе випирати!

Валентин, нервово загасивши цигарку, нарешті погодився:

— Тобі вирішувати. Тільки не обіцяю, що одного дня зможу прикрити ваші дупи.

— Не треба удавати з себе удільного князя, — роздратовано сказав Ігор. — Подобається бавитися в солдатиків — винаймай за свої гроші армію і грайте в «Зарніцу», хоч до діареї. Тут дещо інші ігрища. Ми — одна команда…

Кіркуєв, хоч і вкрай роздратований, промовчав.

— О’кей, — неохоче погодився. — Але поки мої будуть у Москві, треба хоч з десять чоловік, щоб заткати дірки в охороні.

— Дамо своїх, — вирішив Ігор.

— Коли збираєшся до Праги? — запитав Валентин у Смика.

— Днів за десять. Маю познайомитися з людьми, подивитися, хто на що здатний…

Іван був родом з Франківщини, колишній боксер. У 1990 році виїхав на роботу до Чехії, де працював на будівництві котеджів, потім створив СП, що постачало в республіку робочу силу з України, освоївся, знав ринок праці. Але одного дня на нього наїхали чеченці, побили, забрали з дому всі гроші і попередили, що віднині щомісяця будуть заїжджати по данину. Наступного разу рекетирів зустріли автоматні черги… Коли доля зіштовхнула їх з Андрієм в гостях у Мелона, Смик уже мав авторитет, проте розвернутися не міг, — за вдачею не був лідером. Коваль запропонував співпрацю.

— Як жити далі, панове бандити? — обвів поглядом компанію Андрій.

— Іти на союз із Шариком, — запропонував Ангел.

— Ти вже керував без мене, — обірвав Коваль. — Не будемо ані заключати союзи, ані воювати. Томагавк війни закопано. Єдиною нашою проблемою залишається Сліпий. Три мільйони доларів маємо з нього витрясти, хоча б і разом з тельбухами.

— Може варто поговорити з Мойшею? — запропонував Князь.

— Якщо йому відомо про махінації Ангела, краще не рипатися.

— А якщо Сліпий поклав ці бабки собі в кишеню? — висловив припущення Кіркуєв. — Знаючи, що ти не звернешся до Ізі…

— Сліпий не втратив інстинкту самозбереження, — зауважив Ангел.

— Отже час розривати стосунки з Мойшею, — підбив підсумок Андрій. — І добре, що наші погляди збігаються.

— Тоді ти з глузду з’їхав, — криво посміхнувся Валентин, — у такий час відпускати моїх людей!

— Відокремлюватися будемо наступного року, — вирішив Андрій. — А поки подивимося, який пасьянс складеться у кримінальній ділюзі Києва. Повернемо наші гроші через Пашу; саме тому, Кіря, маєш поїхати до Москви, скріпити нашу дружбу. Шарика залишимо на закуску.

— О’кей, я поїду, — погодився Валентин, — і візьму Астаф’євих. Хто залишиться за мене?

— Будь-хто, — сказав Андрій. — Хоча б Куля.

— Хай буде по-вашому… Через тиждень можу виїхати.

— А я — до Києва, у нас там багато невирішених справ, — сказав Анджей.

11

Ірина попросила Оленку на один день піти до Ольги, — хотіла побути з Андрієм наодинці. У п'ятницю приготувала вечерю, постелила нову постіль і задоволено глянула на велике розкішне ліжко. Проте чоловік приїхав удосвіта з шофером і охоронцем — утомлений, весь у своїх думках. Увійшовши до квартири, розцілував її, взяв на руки і поніс… на кухню.

— Вибач, — голодний, як пес.

Ірина не виказала невдоволення, дістала з холодильника голубці і поставила гріти.

— Сонечко, — промуркотів на вухо Андрій, — я скучив за тобою. Може б ти переводилась на заочний?

Ірина обвила руками його шию:

— Краще ти переїзди. Хіба не час перенести справи до Києва?

— Не можу…

— Усіх грошей не заробиш. Ви з батьком звихнулися на роботі. Не здивуюся, якщо ти сюди приїхав у справах… Думала, хоч раз побудемо вдвох.

— Давай під Києвом будинок купимо на два поверхи.

— Я — дитя асфальту, жертва урбанізації. Задихаюсь від чистого повітря. Не люблю пасторальних краєвидів, запаху сіна і цвітіння трав, маю на них алергію.

— Побудуємо поряд коксохімічний завод…

— Не плутай урбанізацію з індустріалізацією!

— Як скажеш. Але давай їсти, ми аж учора обідали…

Хлопці змолотили все, що приготувала на два дні, випили три пляшки коньяку і тепер пахкали сигаретами, задоволено відкинувшись на спинки крісел. Андрій сказав:

— Тепер поспати — і повний кайф.

Петро з Романом згідно кивнули. Ірина постелила їм, сама прилягла біля чоловіка…

Скоро підвелася, бо мала готувати обід. Пошкодувала, що відправила Оленку до Ольги, а та могла-таки схилити подругу до сафіської любові. Але це краще, за Шлапака. Стоп, нагадала собі, сьогодні треба накрутити Андрія, щоб розірвав з ним стосунки.

День проходив, як у швидкому сні: готування — обід — миття посуду. А чоловіки, накупивши відеокасет, влаштували «Катрусин кінозал». Ірині це надокучило, наказала всім збиратися на дискотеку. За компанію запросила Інну з Османом і Оленку з Ольгою.

Хлопці, розрухавшись і випивши, танцювали. Роман з Петром підбивали клинці до дівчат. Ірині здалося, що між подругами вже «щось» було, бо Ольга зиркала на Оленку з ревнивими бісиками в очах. Андрій запросив Ірину на повільний танець і зізнався:

— Ми з Калачем затіяли справу, я частіше буватиму в Києві…

— Я звикла, що бачимося рідко; виходячи заміж, знала на що йду.

— Скоро багато чого зміниться у нашому житті…

Коли повернулися за стіл, Андрій враз спохмурнів — до зали зайшов Сліпий з двома охоронцями.

— Іринко, зараз підемо звідси, — попередив, підводячи до столу. До Романа і Петра: — Тут Сліпий.

Хлопці автоматично перевірили, чи на місці зброя. Сліпий, окинувши поглядом приміщення, п’яним розвальцем попрямував до них. Ірина нічого не знала про його конфлікт з Андрієм і радісно махнула рукою. Їй не хотілося додому.

Сліпий, знявши окуляри, примружено глянув на Андрієву компанію. Кругла пика з перебитим носом і вухами-пельменями розквітла у широкій посмішці, демонструючи два ряди дрібних зубів. Андрій, зацікавлений таким сюжетним поворотом, відкинувся на спинку крісла.

— Привет, компании, — привітався. — Гудим? Курим план, текилу глушим, — и от кайфа зубы сушим? Привет, Ирочка, — поцілував руку. — Привет, Инночка, — чмокнув і її. — Салам, Осман… Андрюша, — до Коваля, — надо перебазарить с глазу на глаз, — був п’яний, як чіп.

Анджей стиснув зуби і кивнув. Адміністратор звільнив для них столик поряд, офіціанти метушливо сервірували.

— Вот что, — сказав Бондар, — в пр-рынципе фигня получилась с соляркой. Я отдам тебе бабки…

— С неустойкой?

—… Думаешь, мне это надо было?! У меня полно непоняток… — йому важко було зібратися думками, схилив голову і п’яно кивав.

— Мене це не цікавить.

— Давай выпьем, а то через этих козлов чуть нас не поубивали!

— Що ти верзеш?! Твої хотіли мене вбити, а ти пропонуєш випити?! Йди проспися! Розбиратися все одно доведеться.

Сліпий налив у великий келих текіли і одним духом вихилив.

— В пр-рынципе… Ты легко отделался. Если бы надо было тебя убрать, ты бы здесь не сидел.

— Хто підтвердить твої слова?

— В пр-рынципе, я самолично отвечаю за базар.

— Будемо вважати, що я повірив, — кулі летіли над головами. Але для чого було псувати мою нову машину?!

Бондар знову випив повний келих. Всі знали, що він напивається коли стрес, або коли вбивають когось із знайомих.

— Машина — фигня по сравнению с тем, как ты поступаешь.

— Це пред’ява?^[6]

— В пр-рынципе, нет… Но так считает Мойша, — алкоголь робив своє: Сліпий закочував очі, здавалося, що не зовсім розуміє де він.

— Чому сам мені не каже? Поясни, так би мовити, щиросердно.

— В пр-рынципе на прокурора ты не тянешь… Бабки получишь на этой неделе. Если б не Паша…

Дедалі більше п’яніючи, Сліпий щось пробурмотів, перехилив наступну чарку, одним оком глянув на Коваля, але сказати нічого не зміг. З рота на стіл цівкою потекла слина.

Андрій подумав, що зараз було б непогано покінчити з цією мерзотою. Але треба спочатку отримати гроші. Нехай поки дихає. Але ж з’явився тут не випадково, — стежив, мабуть знає, де живе Ірина. Людина в Києві — не голка у сіні.

Коваль покликав охоронців Сліпого і наказав забрати тіло. Ті звично потягнули його.

— Усе гаразд, — повідомив Андрій компанію.

Ірина схвильовано глянула на чоловіка. Той аж з лиця спав.

— Неприємності? — запитала, пригорнувшись.

— Не люблю цю пику. Настрій зіпсував.

— Може, підемо?

— Ходімо, нас назавтра запросив Гаркавий на обід, заодно поговорю з ним про справи.

… Леонід Петрович Гаркавий, на прізвисько Льончик, був із когорти комсомольських кадрів часів Горбачова: молодий, нахабний, за освітою — агроном. Жодного дня не працював на землі — очолював комсомольську організацію ВНЗ. Ініціативний комсомолець створив кілька молодіжних кооперативів, телеканал, що згодом допоміг йому пройти у парламент; відкрив десяток відеосалонів, магазинів, торгував меблями. Зійшовся з місцевим авторитетом на прізвисько Яшка-артилерист, пішов під його дах. Співпрацювали близько п’яти років, поки Яша не помер; згідно офіційної версії, від цирозу печінки. Насправді ж його привезли до лікарні з відбитими тельбухами і поламаними ребрами. Лікарі пообіцяли, що Артилерист виживе, але Гаркавому не сподобалися лікарняні умови, вирішив перевезти до іншої. Проте розкішна палата, яку приготували для хворого, не знадобилася — помер дорогою.

… Коли труну опускали в яму, Гаркавий ридма ридав, хоча ніхто не сумнівався, що смерть Яші на його совісті…

Після цього території покійного перейшли під контроль Льончика разом з угрупованням. На той час він володів половиною торгових точок міста, двома заводами і непогано почувався в Києві. На 1995 рік його капітал, згідно неофіційних даних, становив сімдесят мільйонів доларів. Підпільний мільйонер з комуністами стосунків не порвав, хоча більше схилявся до «лівого центризму».

Увесь цей час Льончик перебував під негласним наглядом правоохоронців, але три справи, порушені проти нього, не дійшли до суду. Навпаки, руками ментів він прибрав кількох конкурентів.

Андрія з Іриною зустрів люб’язно, обійняв обох. На противагу дружині — спортивно підтягнутий, а їй на талію не наліз би й хула-хуп. Саша радісно розцілувала Ірину, потягнула на кухню, щоб допомогла накрити на стіл.

Саша була щебетухою. З’ясувалося, що їй усього двадцять вісім років, а набула таких форм після пологів. Мала комплекс повноти і тому мріяла скинути хоча б двадцять кілограмів. Але чоловік заборонив псувати розкішну фігуру.

Тим часом мужчини розкоркували пляшку коньяку, випили по чарці:

— Льончику, є канал спирту через Угорщину…

— От Мойши?

— Ні! Значно дешевший, не сурогат, який пропонує Грабовецький, навіть Паша погодився його брати.

— Мойша такого не прощает.

— Він втратив свої позиції, у нього залишився тільки Сліпий. Всім надокучив його диктат.

— Изю не стоит сбрасывать со счетов… Сколько можете делать водки?

— Якщо в Києві буде ринок збуту, — не менше двадцяти мільйонів пляшок на рік.

— Расходы большие?

— Хабарі, тара, електроенергія, перевезення, етикетки, акцизні марки.

— Налоговую могу взять на себя. С братками порешаем. Как тебе Шарик?

— Останнім часом мені пропонують піти до нього в союзники… Набирає авторитету?

— Под него идет Карась и почти все мелкие бригады. Если не дадим ментам его сожрать, через полгода это будет самая сильная команда.

— Варто подумати. Хто за ним ще стоїть?

— Влиятельные люди. Скоро в Украине будут серьезные политические изменения…

— Сподіваюся, червоного реваншу не буде?

— С этими идиотами я покончил. За пять лет выкачали у меня больше пяти миллионов долларов. За мои деньги понастроили себе хоромы! С благотворительностью покончено. Коммунистическая идея себя изжила… Сколько можешь мне предложить?

— Вісім центів з пляшки…

— Тринадцать, и все проблемы с налоговой, ментами, братками беру на себя.

12

Після візиту Кіркуєва Петрушка потягнув коньяк з горла і запалив. Його підприємство — усім як скалка в оці. Автопарк уже сім років не оновлювався, люди працюють за копійки, ще й своїми силами з двох машин складають одну. Транспортом, як власним, користуються і бандити, іможновладці. Через ті кредити встиг втратити майже чверть машин і цілий гараж, — а їм і далі кортить! Ще й податкова як пошесть.

Тепер Анджей зі своїм тестем… Кредит їм треба для Кравченка! Приїжджає до тебе бандитська морда на машині, яка коштує, як п’ять КамАЗів, курить дорогі сигарети… А тут — смалиш без фільтру, їздиш на роздовбаній «волзі», і ще з’ясовується, по понятіям, ти йому «должен».

Коли б знаття, що час так змінить Гуцула і Швеця… Хто їх підтримував, коли треба було організувати людей на мітинги? Хто надавав транспорт? Петрушка! Не за звання та посади, а за покликом серця. Де справедливість?! Батько, коли помирав, розповідав, що у лісі є бандерівський схрон зі зброєю. Знайти б, узяти автомата і піти на прийом до Швеця. Шкода, що у батька почався склероз…

Треба щось робити. Якщо виступити гарантом кредиту, через Два роки в автопарку залишаться тільки автомобільні рами. Кравченку — що? Украв у держави понад сорок мільйонів й «інвестував» в економіку Швейцарії. І як Швець може з ним мати справи?!

Кіркуєв дав на оформлення документів три дні.

Треба щось робити. Давид зателефонував до Максиміва. Через годину зустрілися в кафе. Петро роздратовано зиркав на п’ятьох лобуряк за сусіднім столиком, що різалися в карти і по колу пускали косячок. Підійшов до них і, тицьнувши під носа посвідчення, наказав забиратися.

Петрушка метушливо носив від шинквасу замовлене. Був одягнений у задавнений кримпленовий костюм, туфлі зі стертими каблуками і старомодний галстук. Запобігливо зазирав в очі пикатій барменші, яка його обраховувала.

— Петре, — налив горілку, — маю проблеми.

— Податкова?

— Ага, податкова служба Анджея.

— Скільки вимагають?

— Виступити гарантом кредиту для агрофірми Кравченка.

— Це щось нове, — здивувався, — Анджей подався до комуністів?

— Місяць тому викликав мене Гуцул і просив виступити гарантом. Обіцяв дати пальне за заниженими цінами, пільгові податки і всяке таке…

— А чому їх цікавить цей кредит?

— Збираються робити ремонт.

— Анджей при них став службою безпеки…

— Взагалі не розумію, що відбувається! Нещодавно приходили до мене його бики і наказали підписатися на «Бізнес-інформ», плюс давати в газету рекламу. Редактор на радощах не просихає.

— Викличу цього жевжика і поговорю…

Петрушка налив. Максимів узяв пляшку, подивився на етикетку, понюхав горілку і резюмував:

— Із цеху Анджея. Цілий рік не можемо знайти, де розливає! Все місто торгує його горілкою! Нічого не чув?

— На жаль, ні. А, може, на щастя.

— Шкода. Тож чим можу тобі допомогти?

— Треба відкрутитися від того кредиту!

— Заяву на моє ім'я, опиши все, що сталося, про Гуцула, Кравченка і Кіркуєва. Тоді я зможу допомогти.

— А ви гарантуєте, що мене ніхто не стане чіпати і всяке таке?

— Ні. Ризикни.

— А мої діти, мати? Що з ними буде, якщо мене вб'ють?

— Те, що й з усіма, — зізнався Максимів. — Зараз я не можу тебе захистити. Єдине, на що можна сподіватися, — коли справа піде в провадження, бандити тебе не будуть чіпати. Потім справу передадуть до прокуратури, там розвалять, за рік про тебе забудуть, а справу закриють. Хоча на тебе можуть подати позов за образу честі та гідності.

Петрушка спересердя випив. Максиміву горілка не йшла — говорити такі речі неприємно.

— Гаразд, виступлю гарантом… Але через рік почнуться неприємності — хто би став платити відсотки за цим кредитом? Що я скажу водіям; слюсарям?!

— Збери збори, поясни, що відбувається. Принаймні знімеш із себе відповідальність.

— Якби все було так просто…

— Маю в Києві товариша — юрист, фінансист; Антон Ярославович Лисак. У нього постійно збираються подібні справи. У Києві часом можна достукатися в якісь двері. Поїдь до нього, він повільний, відрами п'є пиво, але упродовж півроку вирішує серйозні справи. Це, поки, єдине, що можу порадити. І дивися на світ веселіше.

— Тішитися нема чим. Я плачу шалені податки, частина з них іде на утримання правоохоронних органів. Мало того, що злочинці жирують, ви відстоюєте їхні, а не мої інтереси! Суди, прокуратура, міліція, УБЕЗ, УБОЗ, СБУ і всяке таке, — для чого стільки, коли порядку немає! Невже не зрозуміло, що економіка держави тримається на таких, як я. Не на Анджеях, не на Гуцулах, а всупереч їм! Якщо перестану платити податки і всяке таке, скрізь керуватимуть Анджеї і переганятимуть гроші у західні банки, хто буде утримувати вас?!

— Економічна криза, — розвів руками Максимів.

— Це криза моралі і совісті.

— Так, я повинен тебе захистити. Але хто мені дасть санкцію на арешт Гуцула, Кіркуєва? Хто дасть дозвіл на допит Кравченка? Відразу з Києва команда: Максиміва гнати з роботи. Тому давай викручуватися.

— Не галасуйте, — гаркнула до них бульката барменша. — Викличу міліцію.

— Міліція на місці, — огризнувся Максимів, — треба викликати, коли наркотики курять, а не коли чоловіки чарку п'ють!

— Ідіть бандитів ловіть, а не пийте по барах! — відгавкнулася.

Наступного дня Петрушка був у Києві. Офіс Антона Ярославовича знаходився неподалік інституту урології. Господар — невисокий огрядний чоловік — зустрів земляка сердечно, запросив до кабінету, уважно вислухав. Той поскаржився на Гуцула і Швеця. Лисак замислився, запалив і призначив зустріч на вечір:

— Поп'ємо пива, поговоримо… Щось вирішимо.

Давид приготувався оплатити вечерю в ресторані; розраховував витратити не менше п'ятдесяти доларів. Коли близько шостої приїхав, біля офісу стояло кілька крутих іномарок. Лисак вийшов на ґанок у супроводі респектабельних чоловіків, відмовляючись: «Не хочу пити, не хочу в сауну! До мене приїхав земляк!»

З’ясувалося, ці чоловіки — банкіри. Антон познайомив їх з Петрушкою і запропонував повечеряти разом. «Маю тільки сто доларів», — розгубився. «У нас теж грошей немає, — сміялися банкіри, — тільки кредитки!»

У казино замовили розкішну вечерю з омарами, осетриною, ікрою. У Петрушки від місцевих цін округлилися очі. Лисак, тим часом, узяв три кухлі пива і чіпси. Чоловіки розповідали плітки з життя парламенту і уряду — хто з ким спить, хто кого чим «нагородив» венеричним. Давид Сергійович, очманілий від побаченого і почутого, збентежено втирав піт з чола.

— І написав заяву на ім’я Голови Верховної Ради, — розповідав директор якогось банку, — «… Прошу пересадити мене у залі засідань на інше місце, оскільки від моєї сусідки щоранку несе алкогольним перегаром та іншими специфічними жіночими запахами!»

Приятелі вибухнули реготом.

— Пересадили? — поцікавився Антон Ярославович.

— Аякже!.. До речі, вчора заходив Смоляр, скаржився, що на нього наїжджав Петько Кірцун.

— А хто це Кірцун? — не міг пригадати один з банкірів.

— Друг Деметраша; олігархи, мать їх… Вимагає в Смоляра кредит на три мільйони доларів під туфтові гарантії.

— А той — що? — поцікавився Лисак.

— А той напустив у штани. Петько каже: не буде кредиту, тут будуть бики Сліпого.

— Та-ак, — розуміюче зітхнув Петрушка.

— А у вас які проблеми? — поцікавилися банкіри.

Коли той розповів про Гуцула та Кравченка, один з банкірів криво усміхнувся і порадив:

— А ви виступіть гарантом і вимагайте своїх десять відсотків, це саме «по понятіям»… Коли кредит не буде погашатися, заплатите адвокату, він доведе, що гроші використали не за призначенням. Так у Києві чинять усі, особливо, коли беруть гроші під державні гарантії.

Давид Сергійович радісно подивився на Антона Ярославовича.

— Не є питань, — сказав той.

13

У Тиждень для Романа був викреслений з життя. Гроші, що опинилися у нього в гаманці після пиятики у «Вокзальному», довелося віддати. Виявилося, їх на зберігання передав Матроскін. Нещодавно він узяв місячну зарплату редакції, купив долари, щоб вигідно перепродати у Львові. Провернувши операцію, на радощах випив, проте захопився і проциндрив половину грошей. Як вийти зі скрутного становища — не знав, і замість щось робити, пропивав решту.

Того вечора, коли Шлапак З Юристом-гінекологом пішли з ресторану, Кіт розрахуватися не зміг. У нього забрали документи, а наступного дня на роботу принесли рахунок: «Чарки малі, 4 шт., — 480 тис. (4,8 грн.); Чарки великі, 3 шт. — 600 тис. (6 грн.); Скатертина, 1 шт. — 650 тис. (6,5 грн.)». Запис «Шампанське з собою» було перекреслено і рукою Матроскіна дописано: «Голу бабу».

Мирослав, прийшовши на роботу, безпричинно зчинив галас у редакції. Від Віталіка дізнався, що долари в Романа і побіг його шукати. Знайшов у «Музі» п’яного, почав вимагати гроші. Шлапак жбурнув у нього гаманцем і сказав: «Бери, скільки треба»! Там було 50 копійок.

Наступного дня ледь розібралися з грішми. Ніхто не хотів платити.

— Я скатертинами і келішками не закусую, — стверджував Роман, — якщо Котяра буянив, замовляв голих баб — хай платить!

Позичивши грошей, Мирослав розрахувався з рестораном, виплатив зарплату, того ж дня напився, прийшов уночі на роботу і написав наказ про звільнення Паньківа «за аморальну поведінку, що не сумісна зі званням радян… українського журналіста».

Вранці в редакцію «Бізнес-інформу» зайшов звільнений Віталій. Роман похвалився меблями та комп’ютерами, що дав Андрій, повідомив, що звільнив старих працівників і тепер набере дівчаток — одна в одну. Вирішили за це випити. Почали з пива. Дорогою зустріли Сашка Вечірнього, що й досі ходив у сандалях. Коли в «Музі» перейшли до горілки, приєднався Юрист-гінеколог.

Сашко був художником, мав свою майстерню, яку називав «витверезником». Останнє творіння — панно під назвою «Битва за Білу» не міг закінчити три роки через постійне пияцтво. Цей твір мав зобразити як він з друзями воює з абстрактними ворогами за село Біла. Картина постійно обростала новими алегоріями, змінювала зміст і натякала, що йдеться про битву за «білу» — горілку. Патетичні портрети друзів, схожих на комсомольських лідерів, то зникали, то з’являлися на картині, залежно від того, кого він на той час «не любив», або «любив».

Вони засіли в «Музі», як у дзоті… Шлапак нарешті перестав вихвалятися дружбою з Анджеєм, а Віталій припинив декламувати вірші, стверджуючи: «Я живий класик, почесний громадянин міста Чорткова!», але включився Вечірній. З-під брів дивився на Романа і розповідав про своє панно:

— Ти думаєс вони там воюють за правду? Ті сволоці не знають вобсе за со воюють! Я їх не люблю! Тепер буду писати вас, ви настоясці друзья. Да-а. Там буде ізобразено дві таких дєвоцьки, як пєсня, — прогундосив: — «осень, в нєбє, здут караблі-і». Предствляєс, вони лезать голі на жовтому листі, розкинувси волосся і Володя їх оглядає, як настоясций юріст, согласно професії гінеколога! І вони будуть молодші, не тридцять два з хвостом лєт на сорок! Знаєс, скільки їм буде? Тридцять два!.. Дазе без длінного хвоста, з коротким, лєт на двадцать п’ять.

Роман, слухаючи, тільки гикав, а потім попросив:

— Можна ти мене не будеш зображати?

— Нє, тебе намалюю з мецьом в руках і ти будес символізувати побєду труда над сєксом!

— Можна — нє?

— Тоді зараз їдес зі мною до дєвоцьок.

— А їм вже є вісімнадцять? — не переставав гикати Шлапак.

— Чєтирєзди по вісімнадцать — пєсьня!

… Вранці прокинувся, жахнувся: поруч спала незнайома гола жінка. Тихцем звівшись, одягнувся і вискочив на вулицю. Купив пива, жуйку і поїхав на роботу. Але його чекала несподіванка — порожній офіс, порожній сейф, де звечора лежала тисяча доларів. Зникли меблі, подаровані Андрієм, комп’ютери, факс…

Спочатку подумав, що пограбування, вирішив телефонувати в міліцію, але відомо, що найкраща міліція Анджей. Тремтячими пальцями набрав номер мобільного.

— Андрюша, — звернувся верескливо, — приходжу сьогодні на роботу, а тут ні бухгалтера, ні грошей…

— За твій довгий язик мав би тебе по-іншому покарати…

— А шо случилось? — страх перехопив горло.

— Ображаєш Оленку, тебе покарано. Все. Дякуй, що ребра цілі і не відібрав газету, — кинув трубку.

Роман у розпачі опустився в крісло. Цього від Олени не чекав. Та й коли це він її образив?.. Прихопило живіт, стенокардійно стиснулося серце. Дома ні копійки, старих працівників безжально звільнив. Як випускати наступного тижня газету?

Єдиний порятунок — Оленка. Зателефонував до її матері, випросив київський номер телефону.

«От, сука, — подумав про неї, — вже тиждень в Києві! Навіть не повідомила! Жлобиха, ніякої інтелігентності. Сказала б: прощавай, коханий, їду в столицю; подарунок на прощання: співпраця з Анджеєм».

… Коли секретарка відповіла англійською і російською, — чим можемо допомогти, Шлапак бовкнув у трубку:

— А паклічтє, пажалуста, к телефону Алєнку.

—… Альону? — уточнив здивований голос і комусь повідомив: «К ней уже какие-то белорусы звонят».

Коли дівчина взяла трубку, Роман защебетав:

— Оленко, моя ти маленька, де ти пропала? Я другий тиждень тебе шукаю!

— Хто дав тобі номер телефону?

— Так за тобою скучив, що по-любому б знайшов! Чому не дзвониш? Покинула свого старенького, навіть не попередила!.. Альо! Не мовчи!.

—… Тиждень тому я бачила тебе в «Музі» з якоюсь сцикухою, і більше не хочу тебе знати!

— Коли бачила?! З ким?! Я вже два тижні там не був!

— Я сиділа поруч за перегородкою.

— То був зі своєю ученицею, випадково зустрілися.

— І для неї танцював лезгінку, п'яний, як чмо? І питав, чи поцілує вона «старенькому його маленького»? Це все, Романе.

— Та чекай! Я такого не пам'ятаю! П'яним був?.. — гарячково міркував, що збрехати. — Це ж Паньківа книжку обмивали!

Олена захлипала:

— Коли у тебе не було приводів випити?

— Я вже тиждень вобше не п'ю!

— Послухай, падлюко, я на тебе витратила два роки! Два роки терпіла твої гульки, пиятики, гонореї! Тепер хочу жити нормально!

— Лєночка, та вибач свого старенького, може щось і начудив, але нічого такого не помню! Я ж тебе люблю. А вип'ю — ну і… Рішаєш з людьми діла — треба випити!

— Ото й продовжуй рішати! — кинула трубку.

Роман, проковтнувши грудку, що стала поперек горла, вилаявся: «Сука стежила за мною! Де ж інтелігентність, де ж порядок? Жлобиха!» Знову зателефонував у Київ, але секретарка відповіла, що Олени немає на місці…

Прийшов Паньків, якому вчора пообіцяв взяти на роботу. Віталій погано переносив похмілля і сьогодні був як з хреста знятий. Шлапак його засмутив:

— Андрюха наказав переносити офіс в інше місце… Півроку в нас будуть пертурбації…

Раптом дзвінок. Роман схопив трубку. Незнайомий рішучий голос:

— Пане Шлапак? Вас турбують з УБОЗу. Маємо до вас розмову.

— Сьогодні?

— Так, на прохідній скажете — до майора Максиміва.

— Ось бачиш, — сказав Віталію, — в ментуру викликають через фінансові махінації. Нічого, викручуся, Андрюха про все домовиться. Мент дзвонить: «пане Шлапак» — порядок, а правда?

— Позич пару копійок на пиво, — попросив Віталій.

— Старий, учора з Вечірнім все просадили, сьогодні навіть на куриво не маю, — збрехав.

… Слова Максиміва здивували Шлапака:

— Нам відомо, що ваша газета працює на Коваля. Багато підприємців написали скарги, що до них приходять бандити і вимагають підписуватися на тижневик.

— Нічого не знаю.

— Можемо поговорити з вами або через перебування в КПУ^[7], або по-дружньому. Жодного офіційного протоколу, жодного диктофону. Вашу розповідь запишу від руки, а ви підпишетеся псевдо, скажімо, Поет.

— Я вам не стукач! — відповів з викликом.

— Маю право затримати вас на три доби до вияснення обставин.

Шлапак пошкодував, що вранці не пішов у туалет.

— Яких обставин? — спав з лиця.

— Наркотики, хуліганство у громадському місці, непокора представниками влади… На вибір.

— Адвоката.

— Як ти не розумієш, — пом’якшив тон, — це тобі нічим не загрожує. Розповіси, як розповідають усі. Ось глянь, — показав папірець і відразу заховав, — це інформація від одного бандита. Ми ж не підшиваємо до справи… Просто робимо аналіз…

Максимів поставив на стіл коньяк і дві чарки:

— Поговоримо як люди, що не хочуть, аби в місті керували бандити. Ти ж розумний мужик, головний редактор! Вони тебе підставляють, і одного дня викинуть як використаний презерватив! Ще прибіжиш до мене і будеш скаржитися, що у тебе забирають газету! Тоді не зможу тебе захистити.

Випили. Запалили. Роман вирішив: «Викручуся!», і розповів про розмову з Андрієм, про книжку Завади і гонорар.

… Максимів, дізнавшись, що хотів, наказав хлопцям відвезти Романа додому. Оперативники, повернувшись, розповіли: Шлапак вийшов у центрі і попрямував у «Музу». Там нікого не знайшов, зазирнув до інших кафе і, випивши кави, почав чіплятися до дівчат, слиняво витираючи кінчиками пальців рот. Увечері зустрівся з приятелями, напився і через «пиво на вокзалі» поїхав додому.

… Роман, прокинувшись дома, довго лежав, дивився у стелю і розмірковував над учорашнім днем. Наробив дурниць. Що він молов тому менту?.. Тепер точно вб'ють… Життя давало тріщину. Треба рятувати становище. Зиркнув на годинник — десята. Зателефонував до Оленки.

Коли взяла трубку, сказав:

— Учора думав про нас. Я чинив негідно. Тиждень тримався, не пив, учора знову набрався. Важко без тебе… Ти така файненька, і зараз стоїш у мене перед очима…

Дівчина не кидала трубку.

— Учора хотів повішатися… — продовжив. — У тебе хтось є? — Ні.

— Що мені тепер робити?

Оленка мовчала. Роман прислухався. Тихцем плакала. Треба користатися з нагоди:

— Я вчора півдня проплакав. Я так тебе люблю! Можеш мені вибачити? Я покину компанії, горілку, цигарку в писок не візьму!

—… Як у тебе на роботі?

— Порядок, хочу взяти приміщення в центрі. Тільки грошей не вистачає. Почну працювати по-новому.

— Зателефонуй до мене ввечері, мені дали мобільний…

Полегшено передихнув, поклавши трубку. Тепер — до Анджея.

— Андрюша, маю тобі щось розповісти.

— Я своїх рішень не змінюю.

— Мене вчора викликали у міліцію, розпитували про тебе.

— Стоп. Не по телефону. Приїдь до мене на другу.

Прийнявши холодний душ і через силу поснідавши, Роман відчув, що душа вимагає похмілля, проте стримався. Зателефонував до матері у райцентр:

— Мамцю, я такий замотаний, маю купу справ, хочу офіс переносити в центр. Дай сотню доларів. І тата пришли, нехай підлогу помиє і постіль поміняє. Міцно цілую.

Одягнув діловий костюм, протер окуляри, замацані звечора і сказав до дзеркала: «Пішли, красунчику». З видом ділового чоловіка зайшов у «Музу», замовив чай і сів біля вікна.

Невдовзі почали сповзатися хворі похміллям друзі-журналісти та інша творча молодь. Пропонували випити щось міцніше, дивувалися, що сьогодні добре виглядає.

— Не маю похмілля. Зранку встав, пішов під холодний душ — порядок. І вобше, я зав'язав з горілкою, треба працювати, а не пити. Постійно якийсь сумбур. П'ємо, наче горілки ніколи не виділи!

Всі погоджувалися з його тезами, але похмелялися винцем.

Потім, по-діловому зиркнувши на годинника, сказав:

— Анджей чекає, я так, для порядку, трохи запізнюся, щоб не думав, що бігаю перед ним… Я ж хлопець модний, а нє?

Насправді Роман не запізнився, і навіть прийшов заздалегідь.

— Що там? — знехотя запитав Андрій, — тільки коротко.

— Викликав мене вчора якийсь майор. Ну, і почав казати, що твої люди роблять мені рекламу, що я працюю на тебе.

— А ти що?

— Сказав, нічого не знаю… Мене відлупили по нирках і стали розпитувати, чи ті гроші не підуть на випуск книг Завади і на гонорар. Я сказав — якщо Завада запропонує видати свою книгу, я не відмовлю, і обов'язково виплачу гонорар!

Андрій зареготав:

— А що мент?

— Сказав, що спустить зі сходів того, хто видасть Заваді книжку — він їх дістав своїм творчеством.

Андрій помовчав, дивлячись з-під лоба:

— Що у вас з Оленкою сталося?

— Бачила мене з якоюсь бабою… Ми вже помирилися.

— Вважай менти тебе відлупили за неї. Іди, завтра все буде гаразд…

14

Після проводів з коньяком та купання під дощем Смик поїхав до Праги. Кіркуєв готувався виїжджати до Москви. На честь від'їзду влаштував гулянку для своїх пацанів. Князь з Ангелом чекали в офісі на Кулю, якого Валентин залишав за себе. Ось така ротація кадрів.

— Даремно Цигана відпускаємо в Москву. Уявляєш, чого там навчиться? — сумнівався Юрко.

— Диверсійної роботи, — посміхнувся Князь. — Понти це все. Припустімо, піде проти нас… Що далі? Його не пустять у наші теми. Він не настільки дурний, щоб кусати руку, яка його годує.

— Андрій дав йому забагато влади. Та й сам став диктатором. Постійно випоминає, що з моєї вини вся ця колотнеча зі Сліпим… Хіба Анджей сам не вчепився за мою пропозицію?

— Андрій завжди вину перекладає на інших.

— Він змінився. У нього є Краснов, Гаркавий… Він уже політик, а ми — босяки.

— Не мели дурниць! Ми разом пережили і замахи, і в’язниці…

— Анджей ніколи не сидів…

— Що з тобою?! — роздратувався Князь. — Біла гарячка від цього пійла? — кивнув на «адміральський» чай^[8].

— Ділюся підозрами.

— Купання не пішло тобі на користь — розвинулась паранойя…

Нарешті прийшов Куля — Богдан Микульський. Колишній афганець та спецназівець, був і зброярем у ланці Кіркуєва, і вибухівку готував, а ще створював нестандартні типи пістолетів, на розборках розставляв снайперів і таке інше. Валентин зробив його заступником з вогневої підготовки та систем зовнішньої охорони. Слухаючи розповідь «кандидата», Князь скупо посміхнувся:

— Знали б рядові громадяни, який у нас жорсткий відбір кадрів, не романтизували б нашу професію!

— Гаразд, — сказав Ангел, — анкета взірцева. Поки не буде Кірі, відповідаєш за охорону. Скільки у тебе піхоти?

— Двоє — особиста охорона Анджея та ваших п’ятнадцять людей. Спеців не рахую — п’ятеро на прослуховуванні телефонів, один — контролює пейджерний зв’язок, двоє готують звіти.

— Ми таки оголили наші тили, — знітився Князь. — Як розподілено решту сил?

— Четверо на двох машинах — супровід Анджея. Четверо позмінно на охороні його будинку. Четверо — відпочивають. Четверо, разом зі мною, — резервна мобільна група: «зброєносець», лікар і піхотинець.

— Що сказав на це Циган? — запитав Ангел.

— Загнуться пацани. Дуже щільний графік роботи.

— Подвоїмо їм зарплату, — вирішив Ангел. — У нас взагалі залишилося по два охоронці, і ми не почуваємось обділеними. Іще одне… Яка у тебе зарплата?

— Шість сотень баксів.

— Гроші, які надійдуть з точок Кіркуєва, будеш відправляти в Москву, не забуваючи тридцять відсотків залишати в нашій бухгалтерії.

— Так. Тільки мені треба ще хоч трьох чоловік…

— Навіщо? — поцікавився Ангел.

— У переліску біля будинку Андрія останнім часом блукають підозрілі типи. Випивають… Треба організувати патрулювання, взяти одного, допитати.

Князь відкинувся на спинку крісла і зацікавлено зиркнув на товариша. Юрко наморщив лоба:

— Що будемо робити, коли ця голота повернеться з Москви?

— Пошлемо на війну у Чечню, — зареготав Ігор. — А якщо серйозно — нам потрібні люди в Києві.

— Взагалі, Богдане, скільки тобі ще треба людей, щоб почуватися впевнено? — запитав Юрко.

— Чотири на вашу охорону, три у резерв і три на патрулювання.

— А якщо доведеться врізати зарплати? — почав торгуватися Юрко.

— Треба провести градацію зарплат, — запропонував Куля. — Для чого платити охоронцям будинку подвійну ставку? Дати кілька баксів премії. Зняти охоронців з офісів та ресторанів — у них стабільна зарплата. Ще створити преміальний фонд для тих, хто себе проявить.

— За три місяці непогано зекономимо. А приїде Кіря, вони повернуться на роботу, — погодився Ангел.

— Дамо їм роботу, де не треба досвіду, — сказав Куля.

— Своєрідна перепідготовка, — засміявся Ігор.

— Добре, що подумав про нашу охорону, — похвалив Ангел. — Матимеш півтори тисячі баксів зарплати.

Ігор дістав коньяк, покликав секретарку і попросив принести з ресторану закуску.

— Ось що, — сказав Ангел замість тосту, — після Москви Кіря має передати більшу частину биків Калачу. Ти, Богдане, поїдеш з ними. Валентин повернеться — а тут всюди наші люди. Платити їм по триста доларів не потягне і втратить авторитет…

— Валік з мене зробив людину… — Куля непевно покивав. — Але він — безпрєдєльщик, мені це не подобається.

— Ти за три місяці повинен здобути авторитет, — сказав Ангел. — Ми допоможемо. Будеш на свій розсуд обдаровувати пацанів. Коли переберешся до Києва, підімнеш людей Кіркуєва під себе.

— Пацани його не люблять, це буде нескладно, — відповів Куля.

— Може, з них у Москві зроблять зомбі? — хмикнув Князь.

— Справлюся, — запевнив Богдан.

— Головне, ти зрозумів, що від тебе вимагають, і що дають, — зауважив Юрко. — Циган зробив з тебе чоловіка, а ми зробимо людину.

У кабінет Кіркуєва з ресторану доносилися звуки веселощів. Братва гуляла. Валентин зняв навушники і поклав на стіл. Вийняв з магнітофону касету із записом цієї розмови. Куля! Від нього менше всього чекав зради. Втім, він іще не зрадив, але вже продався.

Хоча без Андрія ці «путчисти» не зроблять і кроку… Здається, Ангел поклав око на місце Анджея… Скільки Жора не намагався щось втовкмачити в тупу макітру Князя — той як не чув. І це люди, яких не раз рятував од небезпек!

Викликав Астаф’євих.

— Як там братва?

— Гульбан, — дурнувато усміхнувся щойно вколотий Мишко.

— Передайте братві, щоб завтра не пили; піднімаю зарплатню до трьохсот п’ятдесяти доларів, — сказав Валентин.

— А нам? — поцікавився Сашко.

— Вам мало тисячі баксів?!… Завтра всі їдуть до Москви групами по троє у різних поїздах. Номери заброньовано у різних готелях. Ви поїдете зі мною на машині через Київ.

15

Куля знав свою роботу і рвався, аби вислужитися перед Ангелом. Кількість охорони зменшилася вдвічі, довкола будинку Анджея постійно ходив патруль. З’ясувалося — кілька автомобілів, що часто проїжджали повз будинок, належали людям Качана. Специ прослухали телефонні переговори, що їх вів Львівський. У них було багато туману, про це Куля й доповів Андрію.

— Що пропонуєш? — запитав той.

— Створити мертву зону довкола будинку — перекопати дорогу, почепити знак «в’їзд заборонено». На всіх пияків та грибників спускати собак, щоб відбити бажання тут швендяти.

— Так і зроби, — погодився Андрій.

Наступного вечора патруль затримав трьох молодиків, що з авта у бінокль спостерігали за будинком. Коли їх обшукали, знайшли зошит із записами годин приїзду і від’їзду Анджея, схему обійстя, два пістолети ТТ і рації.

Андрій вирішив сам їх допитати. Бранців вишикували у підвалі.

— На кого працюєте? — запитав мирно, підійшовши до одного.

— Ні на кого, — грубо відповів.

— Ініціативна група, — усміхнувся і вдарив його у щелепу. Той відлетів назад, вдарився головою об стінку і сповз на підлогу.

— На кого? — запитав іншого.

Той озирнувся подивитися, що сталося з товаришем, але теж і опинився на бетонній долівці.

Третій вирішив не випробовувати долю:

— На Качана…

Проте Андрій і йому врізав.

— Допитати і записати на відео їхні зізнання, — наказав Кулі. — Трупи — у ванну з сірчаною кислотою, щоб не лишилося сліду. Пацанам — премію.

Андрій повернувся до будинку. Намагався опанувати себе, випив коньяку. Шкода, що свого часу не пришив Качана. Знову випливає. Треба з ним негайно розбиратися. Коли дізнається про зникнення цих виродків, намаже п’ятки салом. Покликав Кулю:

— У скільки оцінили мою голову?

— П’ять тисяч доларів.

— Дешево… Нехай ці виродки зателефонують Качанюрі, скажуть, що треба терміново зустрітися. Накажи спецам прослухати телефонні переговори Львівського. І готуй людей на виїзд. Маю завтра важливі зустрічі, хочу почуватися впевнено.

— А цих справді «мочити»?

— Відлупцюйте, щоб запам’ятали на все життя, — махнув рукою.

Через півгодини Куля доповідав:

— Качан їх чекає в «Карпатах». Зашлю туди трьох пацанів.

— Слідом під’їдемо й ми.

— Треба ще когось брати з собою, — застеріг Богдан.

— Князь з Ангелом не повернулися з Києва?.. Впораємося вдвох.

… Качан, ошелешений появою Анджея, сидів за великим дубовим столом ні живий, ні мертвий. Його бойовики зірвалися на ноги, але їх блокували хлопці Кулі. Четверо противників кинулися до Андрія; Богдан почав стріляти їм під ноги з пістолета. Підскакуючи на місці, ті відступили. У залі зчинилося замішання, відвідувачі кинулися до виходу.

Андрій, граючи бейсбольною битою, підійшов до Качана і влупив по спині. Той метнувся під стіл, Коваль перекинув стола; Качан навкарачки кинувся геть, та дужий удар по хребту звалив його на підлогу. Микола скрикнув, перекинувся на спину і почав відбиватися ногами. Андрій, примовляючи: «Калікою зроблю, сука!», осатаніло лупцював, не розбираючи по чому.

Нарешті відкинув убік биту, витер з чола піт і наказав «качанівцям» підняти свого бригадира. Коли той опинився у вертикальному положенні, Коваль запитав:

— На кого працюєш?

Але Микола несподівано вирвався з рук, вихопив ножа, кинувся на Андрія, та натрапив на прямий удар з правої. За інерцією викинув руку вперед. Ніж, проштрикнувши куртку, зламався об бронежилет. Куля рукояткою пістолета добив Качана у шию, і той гримнув долілиць на підлогу.

Противники схопили важкі крісла, Анджей узявся за биту. Куля заховав пістолет і став біля шефа. Коротка бійка з викриками, матюками, і на підлозі — семеро супротивників. Микола, скориставшись нагодою, дав драла. Андрій вилаявся і наказав вшиватися.

— Хоч душу відвів, — сказав у машині.

— Шкода, Качанюра втік, — пошкодував Куля.

—… Сам Качан до цього не додумався б. Йому не вигідно зі мною воювати. Хтось мене замовив.

— Може час йому плести личаки?

— Не поспішай… Шкода, що не п'єш. Навіть не буде з ким чарку перехилити. Ще й Князь з Ангелом засіли у Києві…

Коли приїхали додому, з'ясувалося, що друзі повернулися. Дізнавшись про події дня, почали докоряти. Але Андрій віджартувався, запросив усіх випити. За вечерею розповів, як розправився з Качаном, на що Князь постукав вказівним пальцем по лобі.

— А що у вас? — поцікавився Андрій.

— Калач облаштував цех, узяв на роботу людей, але каже, що краще працювати офіційно, — сказав Ангел.

— Грати з державою в ці ігри… — зітхнув Андрій.

— Але ж з нафтопродуктами ми працюємо… — докинув Ангел.

— Час вибиратися з підпілля.

— Нехай минуть вибори… До речі, що Сліпий? Він нам винен іще півмільйона.

— Під слідством Сліпий, — повідомив Юрко.

— Мене це не втішає! Краще він на свободі, ніж ми на п'ятсот тисяч в мінусах. Хоча найліпше, аби виродка у в'язниці й поховали.

— Гаркавий каже — його закрили ненадовго, щоб розвернувся Шарик, — сказав Князь. — Карась теж повернувся.

— Доведеться приставати до них, — задумався Анджей: — Уявляєте, Петрушка заявив, що оформить заставу, коли йому виплатять п'ятдесят тисяч готівки.

— Це його право, — підтримав Князь.

— Лохи не ті, що колись, — вирішив Андрій. — Тепер тесть бігає, не знає як відбити ці гроші.

— Жлоби! — обурився Ангел. — Особисто я перевів на рахунки Швеця майже мільйон баксів! А скільки заробляє без нас! Міг би вже з ремонтом не скнаритись… як і твій тесть.

— Якби не мій тесть, ми б до цього часу сиділи в дупі і жили б із подачок Ізі.

— Ще одне, — пригадав Ангел, — коли замкнули Сліпого, Мойша кинувся його виручати. У ментів до нього було стільки питань, що того ж дня звалив з Києва.

— Ізю беруть за зябра, — вирішив Андрій. — Це не його час.

— І не наш, — зітхнув Ангел. — Наскільки зручно себе почували Сліпий з Мойшею, їх теж притисли. Тепер диктують умови люди влади. Зараз головне — не проґавити час, коли і під кого лягти.

— Льончик радив гроші, які повернув Сліпий, перегнати на нові рахунки, — нагадав Князь. — Менти можуть зацікавитися його останніми бізнесовими справами.

— Вірно, — погодився Андрій. — Юрко, поїдеш до Польщі і всі три мільйони общакових грошей переженеш в Австрію.

— Валентин не давав про себе чути? — поцікавився Ангел.

— Скучив за ним? — підколов Андрій. — Телефонував, задоволений.

— Сподіваюся, їх добре вимуштрують, — посміхнувся Юрко.

— Для Києва… — погодився Андрій.

— Вони з Сашком не знайдуть спільної мови, — застеріг Князь. — Хай їде Куля.

— Так, — вирішив Анджей. — Маю завтра важкий день… Треба розібратися з Петрушкою. Непоганий мужик, візьму його сторону, вони справді там зажерлися. Хай Кравченко не жметься, а Швець робить скромніший ремонт… Через тиждень їду до Москви. Краснов з Пашею мають у нас інтерес. Запропоную свої послуги. Через якийсь час Смик завершить справи у Празі і поверне частину людей. Ось ми їх і кинемо туди.

— Це занадто, — відсунувся від стола Ангел. — Хочеш охопити все: Київ, Прагу, рвешся з Мелоном в Скоп’є. Але навіщо лізти туди, куди входять лише раз, а звідти виносять вперед ногами…

— Поки бардак продовжується, хочу отримати все. А нафта і горілка — це стабільність, майбутнє дітей. Досить романтики.

— Поспішіть попрацювати над нащадками, бо можете не встигнути, — посміхнувся Ангел. — У Нагірній інтереси Ізі. І не слід тішитися, що він бігає від київських ментів, як лось кукурудзою. І не забувайте, що в Сліпого під штиком тільки в Угорщині двісті чоловік.

— З Праги ми Мойшу вичавили, а з Шариком та Карасем поставимо хрест на злочинній кар'єрі Сліпого, — запевнив Андрій.

Ангел зітхнув. «Амінь», — сказав Князь.

16

— Валік, нада звідси вшиватися, — вирішив якось Мишко. — Вони над нами здіваються: трєнінги, разговори з псіхологами. Ми що — в дурці?

— Вобше все нормально, — підтримав Сашко, — тільки тоска — ні баб, ні відтягнутися.

Валентин мовчав, тупо дивився у вікно, за яким дощ стояв стіною. Настрій паскудний. Вчора з дому передали шість тисяч доларів, замість дев'яти. Цього не вистачить на зарплату пацанам і Астаф'євим. Жора вирішив добити його матеріально…

Втішають щоденні спортивні заняття, рукопашна, стрільба. Тільки моральні трєнінги — нудота. Сидіти, розповідати психологам про свої страхи, сни, онанізм у дитинстві, сексуальні нахили…

Читають лекції про історію Росії як першооснови слов'янського світу. Стверджують, що вороги людства — американський мілітаризм, мусульманський радикалізм та український націоналізм; стримано натякають, що сіонізм — теж ворог.

Розповідали про діяльність ОВП, ІРА, диверсійну роботу «Моссаду», ЦРУ, ДРУ, КДБ, «Інтеледженс-сервіс»; зауважували, що чеченські повстанці успішно керуються тактикою боротьби УПА. Цікавими виявилися лекції про діяльність кримінальних лідерів Америки, про потужні угруповання Росії та їхні зв'язки зі спецслужбами.

Один лектор, схожий на схибнутого проповідника, приходив на заняття під мухою і розв'язно повчав:

— Смерть, — коротка мить між життям і безвістю. Життя дано нам для того, щоб ми його прожили. Ми зобов'язані його прожити, а не віддати за когось, чи покласти на вівтар Вітчизни… «Совість», «правда», «істина», «справедливість» — поняття умовні, вигадані слабкими людьми, щоб їх захищали сильні. Власне, яка ж у цьому справедливість? Чому здоровий чоловік, що роками не лінувався, тренувався, повинен захищати інтереси завчених доходяг, товстосумів та їхній дітей, їхнього майбутнього? Чому я повинен відстоювати чужі ідеї, якщо вони пов'язані з ризиком для життя? Порушується принцип природного відбору — гинуть кращі, залишаються підліші, хирлявіші, хитріші. Ідея, — мишоловка для дурників… Ідея — жонглерська булава у спритних руках політиків та жидомасонів.

Якось ми проводили психологічні трєнінги. Жінки демонстрували, що вони здатні зробити заради десяти доларів. Вибрали одну, яка згоджувалася на все, іншу — яка ні на що. Перша роздягнулася при всіх і підняла з брудної підлоги зубами гроші, інша огидливо на це дивилася. З’ясувалося, що перша заробляє тисячу баксів на місяць, інша — сотню…

Тому я почну вас навчати як іудеї навчають своїх дітей.

Найвища істина світу — влада. Влада над натовпом, жінками, яких ми можемо купити. Влада грошей… Не вірте, коли чуєте з трибун обіцянку земних благ, нічого не просячи на обмін. Вони вас обдурюють тричі: по-перше, блага кожен може здобути тільки сам, по-друге, такі обіцянки ніколи не виконуються, а по-третє, люди рвуться у владу заради власних амбіцій. Будь-яка демократична держава насправді є завуальованим диктатом сильних особистостей над сірою масою, що під впливом ЗМІ та національних доктрин скоряється їм.

… Не хочеться, щоб здорові чоловіки, які сидять переді мною, пригадали про Біблію і віру, про заповіді та притчі. Біблія, всуціль, — історія вбивств та зради заради влади і заради віри, яка підтримує владу в будь-яких її проявах.

Мета виправдовує засоби. Іноді перед нами постають питання про загальнолюдські та біблійні істини, — вбивати, чи не вбивати. Жити самому, чи дати померти іншим.

Зі сказаного висновок: наше життя — унікальна форма мікро- та макрокосмічного масштабу, що більше ніколи не повториться, ми — унікуми. Тоді чому маємо стати об’єктами чиїхось експериментів, сліпими виконувачами чужої волі? Чому маємо думати про інших, коли інші не думають про нас? Коли кар’єра, авторитет, влада залежать від першої фаланги вказівного пальця, що лежить на спусковому гачку, варто натиснути.

… Можу запевнити, що гріх смертовбивства, — тьху! Особливо, коли постає питання руба: або ти, або тебе, коли знищення свідка рятує від кримінального переслідування, коли поранений напарник може перетворитися на обвинувачувача. Такі гріхи прощаються у церкві на сповіді, як і всі інші… Живіть, хлопці.

Валентин після лекції пішов до начальника школи Володі Нарочицького, колишнього майора ДРУ, щоб розібратися у ситуації. Згідно домовленостей, вони мали ознайомитися з новими видами зброї, потренуватися, освоїти методи оперативної роботи, охорони, вдосталь постріляти.

… Школа була створена одним з високопосадовців як охоронна структура, що нав’язувала свої послуги підприємцям. Якось Валентин поцікавився в Нарочицького, хто стоїть за їхньою організацією, той сп’яну бовкнув:

— Мужик, що недавно був ніким, але за короткий час піднявся до таких вершин…

Цей загадковий «мужик», користуючись кремлівськими зв’язками, зібрав кількасот колишніх спецназівців, дав їм роботу і зарплату. Структура виявилася самоокупною, розширилася і почала готувати власні кадри. Війни на Кавказі, в Таджикистані, Югославії стали практичною базою, і курсанти не цуралися проходити вишкіл по обидва боки фронту по кілька разів.

… Коли Кіркуєв зайшов до кабінету, тут були гості — Паша Московський і ще одне мурло з пикою монголо-татарського завойовника. Його відрекомендували як співзасновника школи.

— Сєнцов Ігор Анатолійович, — назвався «Чингізхан», подаючи пухкеньку жіночу руку.

— Все нормально, Валіку? — запитав начальник.

— Не дуже.

— Присідай, вип'єш, — запросив Паша. — Що сталося?

— Надокучило, — сказав Валентин. — Для чого нам ці байки про політику?!

— Які ж це байки? — обурився Нарочицький.

— Справді, Володю, перестань людям забивати баки, — сказав Паша.

— Все, відмучили, — повідомив Нарочицький, — завтра почнуться практичні заняття. Тільки, на біду, почалися дощі…

— За це варто випити, — вирішив Валентин, — а то голова пухне від тієї глупоти.

— Вам не подобається історія держави російської? — поцікавився в'їдливо Сєнцов і його монгольські оченята ще більше звузилися.

— І української, і парагвайської, — запевнив Кіркуєв.

— Це добре, — похвалив Ігор. — У нас неполітична організація. Політику залишимо нашому керівництву.

— Ви так законспірували свого лідера, що навіть я здогадався хто він, — сказав усміхнено Валентин.

— А тепер забудь, — розважливо порадив Паша. — Да, до речі сказати, — Анджей приїжджав, передавав усім вітання. Розкрив підготовку замаху.

— Не здивуюсь, коли все це організував Ангел, — запевнив Валентин. — Здається, той жид його підсиджує.

— Анджей хоче зачепитися в Македонії? — поцікавився Паша.

— Це Мелон зі Смиком хочуть підім'яти Скоп'є. Але воювати з албанцями та хорватами складно. Хіба заслати туди вашу школу.

— Нас зараз більше цікавить ваш регіон, — мовив Сєнцов.

— Там зараз як по війні — ніщо не працює, — здивувався.

— А Нагірна?

— До чого тут Анджей? — не зрозумів Валентин.

— Бачить тебе важким танком, що розчистить нам дорогу.

— Анджей переоцінює наші можливості. Мало того, що наступає Мойші на п’яти в Києві та Празі, так іще піде в атаку у Нагірній?

— Він працює з нами, а отже — й ти, — зауважив Ігор.

— Як важкий танк?

— Як партнер, — вирішив Паша.

Пізно ввечері, коли добре підпилі Сєнцов та Московський попрощалися і пішли, Валентин вирішив їх провести і, наздоганяючи, почув розмову:

— Як тобі Кіря? — Сєнцов.

— Ще не готовий… Треба попрацювати.

Вранці, хоч і прокинувся з важкою головою, але згадав, учорашню розмову. Його хочуть «поставити» на Нагірну? Може, їх не влаштовує Андрій? Треба не проґавити шанс.

Після фізо чомусь не було сніданку. Нарочицький зайшовши до класу, коротко кинув: «Привіт, братва», і важко гепнувся в крісло.

— Сьогодні пройдете останній тест на профпридатність, — почав здалеку. — Кожен із вас має досвід вбивств… Але це відбулося під впливом емоцій, за наказом, або за гроші, — знімався моральний аспект. Сьогодні ви маєте знищити безвинного. Кожен. Для таких випадків у нас є бомжі, алкаші та боржники, яких нам продали…

Якщо хтось не здатний на таке вбивство, працювати з ним нема сенсу. Далі у нас два місяці полігонів. Бойовики, що вміють стріляти, але не вміють убивати, — тут зайві.

До речі, на два дні приїздять п’ятнадцятеро дівчат, з якими зможуть відвести душу ті, хто не побоїться вбити людину… Зрештою, можете відмовитися.

Зараз усім здається, що це легко. Але вам доведеться це робити голіруч. Ви повинні відчути конвульсії тіл… Тому сьогодні не було сніданку, — посміхнувся. — Потім буде неприємно прибирати блювоту разом із трупами…

— Особисто я відмовляюся, — вирішив Валентин. — Мені огидно навіть думати про це.

— Є ще відмовники? — обвів поглядом клас. — Ще не пізно…

Валентин озирнувся. Мишко Астаф’єв беземоційно дивився у вікно. Сашко зосереджено чистив скріпкою нігті. Інші були очевидно розгубленими.

— Одноголосно, — засміявся Володя. — Кіркуєв — до мене в кабінет; інших чекають інструктори!

У кабінеті Нарочицький налив коньяку.

— Правильно зробив, — сказав. — Ти не повинен вбивати — повинен даватинакази, тест пройшов.

— Ви справді вбиваєте бомжів? — поцікавився байдуже.

— Коли треба людей натягати на вбивство. Але не по п’ятнадцять чоловік — де їх набрати?

— Ти просто лякав пацанів?

— Все, що ми тут робимо, не дурниці. Я вже можу сказати, хто з твоїх хлопців стане вбивати.

— Астаф’єви.

— Про них годі й говорити. Де тільки таких відкопав?

— В’язничні корешки…

— Зможуть вбити Петя, Заєць і Джинжа. Перший тому, що захоче трахнути курву. Двоє інших — через страх перед нами.

— Що буде з тими, хто відмовиться?

— Вони працюють у різних підвалах. Інструктори жалісливо подивляться на курсантів і погодяться вбити самі. Направду бомжі підсадні. Хлопці вийдуть з підвалів, уважаючи, що викрутилися, що не взяли на себе гріха, але разом з тим не спасували перед іншими.

— Да-а, — здивовано протягнув Валентин.

— Після занять отримаєш на кожного компромат, фото, де пацани зі зброєю, з убитим бомжем. До всього будеш знати їхні можливості, слабкі сторони…

Тепер ти наш компаньйон, оскільки довів лідерство. Далі працюємо разом: останнім буде тест виживання; твоїх піхотинців «візьмуть» на справі менти. Їх будуть мордувати у камерах зеки, на допитах відбивати нирки… Побачимо, хто на що здатний.

Через півгодини Нарочицькому доповіли, що вбито семеро бомжів.

17

Зима прийшла несподівано. Ще вчора лили дощі, а одного ранку, розсунувши штори, Ірина побачила, що сніг випав і не танув, а пухнастим килимком лежав на клумбах. Двірники шкребли асфальт лопатами, вулиці чистили снігозбиральні машини. Ірина подумала, що сьогодні на дорогах будуть затори, тому вирішила авто не брати. Розбудила Оленку. Та завжди спала як убита.

— Підеш Сьогодні у тренажерний зал? — запитала.

— Після роботи маю повечеряти з одним рекламодавцем.

— Що це за такі позаслужбові стосунки? — посміхнулася.

— Осман пообіцяв виплатити премію п’ять тисяч доларів, якщо цей тип замовить рекламу.

— Скоро купиш квартиру у Києві. Тисячі три вже маєш…

Дівчата нашвидкуруч підмальовувались перед дзеркалом і розмовляли. Ірина враз запитально глянула на подругу:

— Чому очі опустила? Знову дала гроші Шлапаку?!

— Не дала, а позичила.

— Ти при своєму розумі? — розгнівалася. — Скільки?!

— Три тисячі. Він робить ремонт в офісі!

— Наче й розумна баба… — розвела руками. — Як стахановка сиділа ночами на роботі, а тільки він приїхав, трахнув — готова альфонсу віддати все!

Подруги перейшли на кухню.

— Чи, може, справа йде до весілля? — зробила припущення Ірина.

— Роман вважає, що треба почекати ще рік. Поки купимо квартиру, станемо на ноги…

— Ви хоч визначилися, де будете жити?

— У Києві…

— Я можу знайти йому роботу! Знімете житло, а там…

— У нього зараз зарплата непогана. Нехай поки працює, все-таки сам собі господар. До речі, повинен скоро приїхати у гості, — запитально глянула на подругу.

— Ти знаєш, як я до нього ставлюся, — прошипіла Ірина.

— Добре, піду з ним в готель, — образилась Олена.

— Нікуди не підеш. Якщо не витримають нерви, піду до Ольги, нарешті віддамся їй… Андрій також мене не тішить своїми візитами, хоча, негідник, обіцяв. Віриш, оце поїду на вихідні додому, і бачу його тільки ввечері. Єдина радість, що погуляю з Васильком, а в понеділок знову ходом сюди!

— А ти кажеш, щоб я виходила заміж…

— Що ти порівнюєш?! Шлапак дурить тебе і одного дня покине, не повернувши грошей.

— Чого ти причепилася до нього? Який не є, але я його люблю! Тобі не обов'язково повинен подобатися!

— Ну то вибач, що образила твого Ромчика!

Ірина допила каву, залишила філіжанку на столі, і, зиркнувши на годинника, квапливо вибігла з кухні.

Ірина не помилилася — на вулицях затори, не було сенсу брати таксі. Довелося добиратися на метро, — зі штовханиною, жебраками, продавцями газет. Після цього на першій лекції не могла зосередитись, сердито думала про подругу, мовляв, витягнула її з багна… Треба виставити з дому, нехай спробує жити сама. Роман… Минулого разу приїхало…

Минулого разу Шлапак приїхав на таксі. Олена вибігла зустрічати на вулицю. Довго цілувалися, він при цьому скоса зиркав довкола. Був одягнений у хороший плащ, добротний костюм, при краватці, з парасолькою-ціпком і невеличкою піжонською сумочкою.

Коли піднялися в квартиру, Роман викликався допомогти на кухні. Спочатку довго мив руки, переодягався, потім взявся різати шинку. Між ділом розповідав, що поміняв верстку газети, змінив працівників, тепер планує перенести офіс до центру. Повідомив, що готує до випуску тритомник Завади. Хвалив автора. За чверть години набрид до нестями.

Коли сіли снідати, нагадав, що це він нарізав м’ясне і овочі. Випивши коньяку, став почуватися як удома. Розповідав про відпочинок у Греції, про те, як у кафе гречанки танцювали босоніж на розпеченому вугіллі і запрошували його. «Я вже був зняв шкарпетка, але подивився на пучки ніг, та й думаю: та де такими ногами можна скакати по вуглю? Нє, — думаю, — ви дівки файні, але краще зранку ґонорово стати на ноги, ніж би мене возили на візочку». Ірина стримано посміхалася і якомога скоріше хотіла піти з-за столу. Проте Шлапак сказав, що так не можна, він ще не їв торта, хоч однією рукою вже лапав Оленку за коліна.

Потім вони на годину зачинилися у ванній кімнаті, звідки подруга двічі виходила, щоб налити коньяку для Ромасика. Ірину брали чорти. Згодом закохані пішли гуляти і повернулися близько шостої. Шлапак був п’яний, молов дурниці, астматично дихав і слиняво ліз цілуватися до Оленки. Коли подруги пішли ставити авто, увімкнув порнографічний фільм з Петрівки. Сів на підлозі перед телевізором і упродовж двох годин не відірвався від екрану. За вечерею натякав, що непогано було б спробувати «Швецію», але тут же відкашлювався, награно реготав і казав, що це такий жарт.

Вночі Ірина не могла спати — у сусідній кімнаті наче комбайн працював. Іноді на кілька хвилин затихав, закохані шепотілися, і «комбайн» вмикався знову. Так тривало до ранку.

Вранці Роман попросив, щоб Ірина зробила каву, поки Оленка була у ванній. Але коли та поставила його на місце, тупо зареготав, пояснюючи, що так жартує:

— Ірусю, та я жартун неперевершений, хіба не знаєш?

Коли гість поїхав, на прощання всіх розцілувавши, Ірина полегшено зітхнула. І зараз бачити його знову зовсім не хотіла.

На перерві між парами зателефонувала додому. Але ні в Андрія, ні в батька не відповідали телефони. Дзенькнула до Інни — вона сьогодні теж не прийшла на заняття. З’ясувалося, що разом з Ольгою застрягли в пробці на Лук’янівці.

— Може поснідаємо? — запропонувала подругам.

— Издеваешься? — вирішила Інна. — Мы еще час будем в пробке!

— Наверное поругалась с Оленой, — зауважила Ольга.

— Повинен приїхати Ромасик. Коли його бачу, мені стає недобре, — зізналася Ірина.

— Дорога освободилась! — враз зраділа Інна. — Подходи в «Максим».

Невдовзі приятельки зустрілися. Ольга, як завжди, виглядала ефектно. На її густому рудому волоссі блищали крапельки талого снігу. Інна трохи схудла, це їй личило і підкреслювало бойовий бюст; на личку залишився милий юнацький жирок.

Замовили вино і налисники з яблуками.

— Давно так не сиділи, — зітхнула Ірина. — Стали діловими і збираємося, дедалі рідше.

— У меня работа, — розвела руками Інна, — после пар бегу в офис и подчищаю дела за Османом.

— Как Олена работает? — поцікавилася Ольга.

— Умная баба, далеко пойдет.

— Дурепа, — заперечила Ірина. — Зв'язалася з альфонсом, позичає йому гроші на вічне віддання…

— Это ее личное дело, — вирішила Інна.

— Псує собі дівка життя. Невже любов така сліпа? Бачили б ви його… Кролик з казки про Алісу. Годинами крутиться перед дзеркалом і вважає себе неперевершеним красенем!

Враз в Ірини у сумочці засвистав мобільник. Приклала до вуха. Дівчата мовчки дивилися на подругу, що, слухаючи, полотніла обличчям. «Мамо, тримайтеся», — сказала на прощання і відімкнула мобілку.

— На наш будинок був напад. Охорона відстрілювалася. Андрія заарештували… їду в Чорнопіль, — пояснила подругам.

Невдовзі мчала по житомирському шосе, не зважаючи на віхолу і ожеледь. Сподівалася на Бога і шиповану гуму коліс.

За п'ять годин була на місці і відразу забігла на роботу до батька. Той сидів у кабінеті, як чорна хмара.

— Що сталося, тату? — запитала з порога.

— Що… Якісь виродки закидали ваш будинок гранатами і почали поливати з автоматів. Куля схопив кулемета і з даху став відстрілюватися. Ті — драла. Він на мотоциклі по снігу за ними! Наздогнав і розстріляв.

— Що з Андрієм?!

— Приїхали менти, заарештували охорону, а за компанію і його.

— Його не поранено?!

— Слава Богу, ні.

— Що з хлопцями?

— Двох вбито, трьох поранено — кинули вісім гранат.

— Можеш щось зробити, щоб я побачилася з Андрієм?

— Його скоро випустять, при обшуку в будинку нічого не знайдено.

Ірина зателефонувала до Князя і домовилася про зустріч.

— Зараз за тобою заїдуть, — сказав той. — Сама нікуди не виходь.

Невдовзі вона була в офісі «Ірини», де щойно пройшов обшук. Ангел переглядав і сортував документацію.

— Козли, — сказав, привітавшись з Іриною — знайшли привід для арешту Андрія і для обшуків!

— Є щось поїсти? — запитала гостя. — І випити — зла, як чорт. Машиною гналася, добре, хоч траса порожня.

— Навіть я не зважився б їхати такою дорогою, — сказав Князь.

— Андрія випустять, — запевнив Ангел, — ми заслали у ментовку Ватченка, той дідька з пекла витягне і виправдає.

— Що з будинком?

— Скло повибивало, — відповів Князь. — Пацанів шкода. Треба буде сім’ям дати грошей і влаштувати похорони.

— Як мені все надокучило! Чия це робота? Де Кіркуєв?!

— Ще не повернувся з Москви, — Ігор зиркнув на годинника. — А Куля вже, мабуть, у Празі.

З ресторану принесли обід і коньяк.

— Дайте горілки, — попросила Ірина. — Коли випустять Андрія?

— Післязавтра, — пообіцяв Князь.

— Тоді я поїду додому, подивлюся, що там і як.

— Не варто, — вирішив Ангел, — там усюди кров. Їдь до батьків, дамо тобі охорону.

— Обійдуся без вашої охорони. Доохоронялися Андрія!

18

Кіт не зміг розрахуватися з колективом і віддати борг братові. Тому взяв у банку безпроцентний кредит на два роки. Якось, після гульні в «Привокзальному», вранці вигнав старих і набрав нових працівників, знову запросив заступником Паньківа, що й обмили в «Зустрічі».

Працювати за рахунок бюджетного утримання, коли котиться вал інфляції — складно. Учора під час пиятики говорив зі Шлапаком про спільний бізнес… Сьогодні зайшов до нього. Роман розвернувся, взяв офіс у центрі. Робота кипить: дизайнери, юні секретарки… рекламні агенти до хрипоти ведуть телефонні переговори. Все це відбувається у двох маленьких кімнатках. Ще одна — кабінет редактора. Кота попросили зачекати, поки шеф розмовляє телефоном. Мирослав подумав — а чи не звертатися тепер до Шлапака на «ви».

Але той зустрів колегу радо, поставив на стіл горілку, помаранчі. Проте сам з пихи мало не лускав. Новий бездоганний костюм і кашемірове пальто, яким похвалявся, створювали імідж вдалого бізнесмена, а ще — сигнет на середньому пальці. Кіт був одягнений у стару шкірянку і салатового кольору двобортний костюм.

— Готуєш книжки Завади? — запитав. — Може, даси нам набір, верстку, підготовку до друку? Маю три рулони списаного паперу…

Роман замислився… Обсяг газети збільшився і набірниці копирсаються другий місяць з набором.

— І скільки хочеш за роботу? — запитав.

— Мінімально.

Друзі хутко порахували витрати, накидали договір і погодили ціну. За що й випили. Після цього Роман запросив компаньйона на обід у «Зустріч». Для початку обійшлося пляшкою горілки. Але надійшов Сашко Вечірній, що нарешті поміняв сандалі на черевики та відпустив вуса. Сьогодні пити відмовлявся, — на сесії міської ради вирішувалося питання про надання йому майстерні. Був серйозним, розповідаючи, які у нього огидні опоненти серед депутатів.

Надійшли Манас, а згодом Паньків з Юрченком. Володя пригадав, що у Романа був день народження, подарував пачку презервативів та свіже число «Пан+Пані». За столом загуділи: негарно — не виставити могорич.

— Такі дати треба пам’ятати, а нє? — обурювався Шлапак. — Хто памнятав, з тим я випив келішок.

Але компанії вдалося розкрутити його на випивку, і невдовзі на столах з’явилася така-сяка закуска, горілку принесли з магазину. Після цього Вечірній вирішив, що на сесію не піде.

За столом найбільше говорив Шлапак, вихваляючи свій офіс і знову обіцяючи взяти Віталія на роботу. Розповідав про чудові книги Завади, закликав творчих людей до об’єднання.

Кілька разів намагався вставити слівце Юрченко, нагадуючи, що причетний до цього свята. Але далі «П-цани, п-цани, дайте я скажу», справа не йшла, бо забував, що хотів сказати. Матроскін тупо дивився на присутніх, мало уявляючи, що тут відбувається.

Роман вкотре розповідав про грецьких танцівниць, але цю історію всі знали, тому переключилися на Вечірнього:

— Я вас не люблю… Церез вас не пісов на сесію, тепер лисився без майстерні! Я вас більсе не буду малювати, ви — погані.

Намалюю тільки Кота, бо він порядний, сидить, мовцить, як партізан в окопі, і курить мої сігарєти. О! Хоросий тіпаз для мого проізвідєнія! Мирослав, будеш позірувати в обназонном віде с саблєй под миской в ролі Будьонного?

— А скільки заплатиш? — запитав той, вилупивши очі.

— Тебе я тозе не люблю! Я хотів ізобразіть твій монументальний партрєт, а ти про гросі! Ти мені долзен заплатіть! Пійсят доларов в конвєртіруємой валютє!

Кіт мовчки дістав з портмоне п’ятдесятку і дав Сашкові.

— Намалюєш мене з трьома голими бабами, — сказав.

Найтверезішим був Манас, тому запропонував, щоб Матроскін заплатив після виконання роботи. Але хлопці пригадали, що в Мирослава місяць тому теж був день народження, і він теж не виставив могорич. Той погодився, пішов до шинквасу і зник. Юрист-гінеколог кілька разів виходив за ним, але повертався, обурено розводячи руками. За ним виходив і Шлапак, повертався, висловлювався нецензурно:

— Той Котяра тепер, бля, поцілує мене моцно в дупу — буде бачити і Заваду, бля, і роботу, бля, а нє?

Розрядив ситуацію Сергій Васильків на прізвисько «Біджьо» — викладач педінституту. П'ятий рік писав кандидатську дисертацію з мовознавства, і не уявляв, коли закінчить за цими гульками. Був не старшим за приятелів, проте встиг тричі одружитися, мав п'ятеро дітей. З’являвся в їхній компанії несподівано, але завжди доречно. Напиваючись, вороже рухав вилицями безголосо заводив «Yesterday» з агресивним німецьким акцентом. Мовознавчим коником Біджьо була ненормативна лексика. Стверджував, що наші матюки не мають спільних коренів у тюркських та семітських мовах: «У них «курва» — «джяляб», «прутень» — «зуб» або «кутак», а «брат» — «хуй», які ж тут спільні корені? Порівняльна лексика свідчить, що матюки — автентичні»…

— Хоца б сцось насе, — погоджувався Вечірній.

Сьогодні Васильків приніс дві пляшки горілки — хабарі за екзамени — і поставив перед друзями:

— Чув, у когось був день народження… Ромку, принеси канапок.

— А де тих п’ятдесят доларів? — невдоволено бурмотів той.

— Услі ґулять с товарисцем Матроскіним!

Роман був змушений замовляти закуску.

Години через чотири, коли проспівали «Єстедей» і в кафе залишились тільки Віталій, Шлапак і Юрченко, раптом з’явився Кіт — п’яний, як чіп, наче сліпий, походив по залі, нікого не побачив і став, підперши собою стінку. Товариші вирішили полишити «Зустріч».

Все закінчилося прозаїчним пивом, танцями з трьома шльондрами у ресторані «Вокзальний», яких потім повезли додому до Біджьо…

Опівдні, діставшись на роботу з важкою головою, Роман дізнався про напад на Анджея і не на жарт злякався. Зателефонував до Олени і повідомив про це. Дівчина передзвонила до Ірини і дізналася, що та виїжджає додому. «Оце дурна баба, — вирішив Роман. — А я краще від гріха подалі чкурну».

— Маленька моя Оленочко, — забулькотів, — може, я приїду до тебе на кілька днів, щоб ти не боялася сама спати?

— Приїжджай! Нам ніхто не заважатиме…

19

Ненормативна лексика зараз звучала з уст майора Максиміва. Верещав у телефонну трубку:

— Ви його не можете посадити в СІЗО хоч на місяць?! Візьміть матеріали, маю їх цілий чемодан. Якщо не підійдуть, засунете собі в зад і підпалите… Затримайте його по лінії УБЕЗу! Треба, щоб він сидів! Киньте в «прес-хату» в Чорткові, хай йому там дупу розірвуть на німецький хрест!

Після заперечливої відповіді Петро відіслав співрозмовника до відомої матері і кинув трубку. Був шанс звалити Анджея, але менти знову його відпускали, а прокурор не хотів підписувати постанову на продовження утримання Андрія.

Максимів вів гру проти Анджея без особливої підтримки з Києва. Лише через столичних друзів дізнався, що Сліпого звільнили, і скоро спалахне війна між ним та зведеним угрупованням Карася — Шарика.

Згідно оперативних даних, співвідношення сил між противниками 1:1. За Сліпим стоїть Мойша з потужним капіталом та зв’язками, а за Шариком — Гаркавий з Красновим та Пашею. Зрештою, зерна ворожнечі між Московським та Грабовецьким посіяні давно, потрібен був лише привід. Його знайшли — Мойша не визнав свого боргу перед Пашею у сто тисяч доларів. Упродовж півроку намагалися залагодити справу миром, але Ізя був таким, що й за долар ладний вдавитися.

Максимів телефоном викликав до себе Дудника.

— Ось що, Мирославе, з цим мотлохом, що ми назбирали на Анджея, Швеця і Гуцула, треба їхати до Києва. Якщо у столиці це нікого не цікавить, я не буду дерти дупу… Що з Качаном?

— Повернувся з Польщі… Виплатив зарплату бикам, розрахувався з боргами. З ним приїхало четверо київських бандюків…

— Треба з’ясувати, чиї вони, надішлеш запит в ГУБОЗ. Пробий по польських каналах, з ким Качан зустрічався, хто дав йому грошей. Є якась інформація по вбитих під будинком Анджея?

— Ні. Машини — крадені.

— Що жінка Андрія?

— Дівка рішуча, не побоялася хуртовини, миттю примчала з Києва… Ми взяли її на прослуховування.

— Про Кулю щось чути?

— Наші помічники кажуть, що вже в Празі. Але там не затримається, і з чеським паспортом рвоне у Македонію.

— Для них світ широкий… До речі, в Києві зустрінешся з Лисаком, нехай підключить свої зв’язки, може, вдасться втримати Анджея за ґратами.

20

Погано почуватись маріонеткою в руках власного заступника. Так міркував Швець, збираючись у відрядження до Києва. Не пив другий місяць, став дратівливим і гарячково намагався навести лад в області — страйкують зубожілі вчителі, збанкрутілі фермери, голодні пенсіонери. Збір цукрового буряку провалився через нестачу пального. Ціна цукру підскочила удвічі, але на прилавках — найдешевша горілка.

Щоб відвести від себе удар, Теодор Данилович переклав вину на цукрові заводи, які не надали КСП пальне авансом за буряк. Для порядку виніс догани головам місцевих адміністрацій і поставив питання про зняття з посад окремих чиновників. Страйкарів та пікетників демонстративно ігнорував.

Завада підготував плутану доповідь про запобіжні заходи, які застосувала адміністрація, аби подолати кризу. З цією доповіддю Швець їхав у Київ на нараду з питань агропромислового розвитку. У доповіді як щитом закривався вдалою операцією по закупівлі на наступний рік пального за низькими Цінами. Замилював очі графіком зростання аграрного виробництва, розвитком КСП, хвалився досягненнями агрофірми Кравченка. Висновком доповіді були передбачення Завади про заплановане зростання аграрного сектора за рахунок зниження місцевих податків, розпаювання КСП і здешевлення паливно-мастильних матеріалів…

Швець відкинувся на спинку крісла і оглянув кабінет. Після ремонту він створював робочий настрій. Тепер тут не витав клятий комуняцький дух! Глянув на настільний календарик і зітхнув. Чорним було обведено шістдесят останніх днів, відколи не пив. Роздратовано закреслив і сьогоднішній день — як викреслив з життя.

Думки вперто поверталися до заступника. Це через нього зірвалася бурякозбиральна компанія. Добре, що заховав кінці, а коли б оборудкою з пальним зацікавилося КРУ?! За цей ризик той жидок Ангел приніс кредитну картку. Завтра тишком треба перевірити її в «Остерайхбанку», чи є там обіцяних тридцять тисяч…

Серйозного удару по його репутації завдавав ще й зв’язок з Анджеєм. Інформація про співпрацю адміністрації з фірмою «Ірина» докотилася до Києва. Втім, у столиці корупція набула більших розмірів. Там один підпис посадового чинуші коштує не менше тридцяти тисяч.

Дзвінок. Гуцул:

— Прокурор продовжив санкцію на утримання Андрія в ІТУ!

— Я вивчаю доповідь, бл, зателефонуй пізніше.

— Поговори з прокурором, — категоричним тоном.

— А якщо він отримав вказівку згори, мать його?

— Всі претензії до Андрія шиті білими нитками! Це — удар не по ньому, а по нас!

— Це байки для дилетантів, бл… Через три дні повернуся, спробую вирішити!

— Не можна відкладати! Я грошей не пошкодую!

— Хочеш, бл, щоб я через твого зятя не поїхав на нараду, організовану урядом?!

— Хочу, щоб ти сказав прокурору: до тебе підійде заступник, вислухай і допоможи!

— Такі питання, бл, він із заступником вирішувати не буде. А Анджею варто трохи перепочити від справ буденних, нах!

— Не зрозумів…

— А ти зрозумій, нах!

— Гаразд, — Гуцул засопів. — Поговоримо після Києва.

Швець кинув трубку.

Наступного дня в Міністерстві агропромислового розвитку їх повчали, що робити, аби наступного року уродила пшениця та краще доїлися корови.

Під час обіду а-ля «шведський стіл» не утримався і таки смикнув чарку. Коньяк приємним теплом розлився по тілу, на чолі виступив піт, довколишнє крізь призму алкоголю здалося нереальним, кіношним. Ця суєта була театром абсурду. І всі грали одну тягучу і нескінченну п’єсу, де кожен знає свою ролю, знає, що всі один одному брешуть, що все промовлене з трибуни, — фарс. Направду зараз у кожного в кишені лежать конверти зі значними сумами у ВКВ, що невдовзі перемістяться до кишень організаторів дійства. Навзаєм їм виділять з бюджету фонди. А ввечері в кулуарах будуть інші розмови: про особисті справи, про плітки в уряді, про бізнес. Після кількох відер горілки їх потягне на дівчат… І вся правда залишиться між ними, правда влади, двоповерхова правда.

Журналістів у їдальню не пустили. Без пильного ока телекамер учасники наради не робили розумних облич за відсутності розумних думок. Закутками покотилося стримане гигикання, потім — регіт, гості взяли в руки мобільники і почали надзвонювати київським приятелям.

Від наступної чарки Швець ожив і завів цікаву розмову з мукачівським колегою. Минулого разу закарпатцю у готель привезли трьох неповнолітніх повій. Що вони виробляли…

На другій частині наради Теодору Даниловичу довелося виступити з доповіддю. Говорив з мітинговим азартом, відійшовши від тексту: «Влада ставить рогатки на шляху ринкової економіки! До мене надходить безліч скарг на податкові, які душать підприємців! Майно КСП головами спілок заставлено під банківські кредити, гроші пропиті, за них побудовано будинки дітям та коханкам, відкрито особисті рахунки у польських банках! Самі КСП стали схожими на післявоєнні колгоспи. Я, як можу, борюся з цим лихом, але через корумпованість влади на місцях усі мої намагання зводяться нанівець! Я не маю впливу на ситуацію. Кримінальні справи, які порушуються мною проти безвідповідальних господарників, розвалюються на півдорозі до суду. І коли ви проїдете по області, побачите злидні поряд з острівцями Європи, що їх собі створили місцеві князьки. Тому пропоную розширити повноваження обласних адміністрацій щодо контролю над правоохоронними та контролюючими органами.

Розумію, що поважне зібрання не може цього зробити. Ми маємо виступити з ініціативою і звернутися до президента та парламенту. Хоч відомо, що реальна більшість і там — противники реформ, поборники минулого. Але на карті — доля української економіки і саме існування нашої держави! Слава Україні!»

Після вечірнього фуршету з помірною кількістю випивки Теодор Данилович зателефонував до Ігоря Дмитровича і сказав, що звільнився, при цьому автоматично поплескав себе по внутрішній кишені піджака, де щойно лежали конверти.

— Я за вами надішлю машину…

Скоро авто мчало його в Пущу-Водицю. Свого часу тут славно відпочивав після виборів разом з двома подругами-нацменками. Що вони виробляли упродовж тижня! Скільки було випито шампанського і спожито ікри! Щоправда, потім довелося лікувати гонорею і трихомоноз…

Але останнім часом ані секс, ані випивка не до душі. Справи, в яких зав’яз, могли потягнути на дно. Коли робив революцію, було не так страшно. Тепер, коли у банках лежить кругленька сума, страх раз по раз перехоплює горло. Є що втрачати.

Ігор Деметраш, на прізвисько Молдован, колишній комсомольський функціонер з Придністров’я, зустрів гостя на подвір’ї. Зараз був депутатом і часто з екранів телевізорів патякав про духовність та національні пріоритети недолугою російською мовою.

У вітальні з каміном і великим телевізором було ще двоє гостей. Переглядали відеозапис футбольного матчу. Ігор Дмитрович відрекомендував:

— Макс Красовски, бизнесмен, гражданин Соединенных Штатов.

Швець потис міцну руку гостя.

— Господин Боровицкий, — назвав наступного, — бывший зам начальника киевского УБОПа, щас руководит охраной банка «Всесвит».

Ігор Дмитрович запросив гостей повечеряти. Служниця, накривши стіл, зникла. На столі не було витребеньок а-ля «дупа слона у власному соусі», а вареники, сметана, червона риба, копченості і горілка з перцем. Теодор Данилович краєм ока глянув на пляшку — з ґуральні Анджея. «Мені тицьнув тридцять тисяч, а сам заробляє мільйони — горілка по цілій Україні!», — подумав про Гуцула.

Господар запропонував тост:

— За встречу и знакомство. Это принесет нам минуты приятного общения и выгодное сотрудничество. На пользу нашей родине Украине.

Швецю тост сподобався, патріотично насупивши брови, випив. За хвилину Ігор Дмитрович перейшов до справи:

— Имеем серьезные финансовые интересы в вашем регионе.

— Наша область багата, бл, — туманно відповів.

— Интересует нефтяной бизнес, — уточнив господар.

— На наступний рік ми забезпечили область пальним.

— Знаю, ваш партнер фирма «Ирина» предоставила области кредит на пятьдесят тысяч тонн горючего, — посміхнувся Ігор Дмитрович. — Гарантами выступили господин Краснов — фигура, приближенная к президенту России и Гаркавый.

— Бажаєте придбати це пальне за заниженими цінами, бл? — зіронізував Швець.

— Нам известно, кто стоит за этой аферой. Пан Гуцул допускает ошибку. Его экономическая инициатива затрагивает интересы наших друзей, которых здесь представляет господин Красовски, а его водочные махинации лихорадят рынок Киева, пятьдесят процентов которого контролировал «Всесвит».

Швець розплився у широкій посмішці:

— Для чого ж ви на стіл виставили це пійло?

— Ето їво гарілка? — здивувався Боровицький.

Теодор Данилович задоволено сказав:

— Анджей горілку завжди робив на совість. Приємно дізнатися, що його марка завойовує ринки Київщини. Тут знімає подвійну ціну у порівняні з Чорнополем… Власне, чим можу зарадити?

— Нам, чисто, не нравится ваше окружение, — промовив нарешті американський гість. — Оно плохо на вас влияет.

У нього була блатна говірка уродженців київського Подолу.

— Я задоволений роботою своїх людей, — зиркнув на нього Швець.

— Ми можем, чисто, предложить вам альтернативу, — продовжив Макс. — Должность в фонде Держмайна по приватизации. Своих двадцать штук в месяц, чисто, будешь иметь.

— Я двічі відмовлявся від таких пропозицій, — відказав Швець.

— Значит в ваших отношениях с Гуцулом полное взаимопонимание, — зрозумів господар.

— На роботі буває різне…

— Неужели вас устраивает, что они, чисто, оккупируют водочный рынок и подрывают экономику державы?

Швець розсердився:

— Мені до дупи, бл! Що ви від мене хочете?!

— Увольте Гуцула, — запропонував Молдован. — В Чорнополе найдется человек, способный его заменить…

Теодор Данилович криво посміхнувся.

— Это, чисто, будет стоит денег, — пообіцяв Красовскі. — Сто штук баксов — без базара.

— Не забувайте про Анджея.

— Він у тюрмі, нахуй, і вийде не скоро, — запевнив Боровицький. — Над етім ми работаєм.

— Коли отримає строк, бл, поговоримо, — вирішив Швець.

Присутні за столом перезирнулися. Швець був не в тім'я битий.

— Мы подумаем над этим, — розчаровано сказав Ігор Дмитрович. — Надеюсь, этот разговор останется между нами… Главное, понятно — Гуцул с Анджеем — ваша обуза. Кстати, нам нужна информация, где они развернули водочное производство, где их цеха и склады.

Швець посміхнувся і промовив:

— Гуцул дає мені шматок хліба, нехай, бл, гіркий і часом не лізе в горлянку; де вони його добувають, мене ніх’я не цікавить. А прийде час, і внуки запитають: що ти, діду, бл, зробив, аби ми не почувалися випадковими людьми на святі життя?!

Молдован по-діловому кивнув:

— Наша дружба, карьера, деньги, власть — вот что мы можем предложить взамен. Только вы должны забыть о своих деструктивных националистических взглядах, нахуй.

— Які там взгляди, мать їх, — зітхнув Швець.

21

Ірина поверталася до Києва. Впевнено вела авто. Включила музику на весь повну потужність; імпульсивно барабанила пальцями по керму і підспівувала. Дурненькі слова в цих пісень: «Озирнися довкола, це мій рай і ти у ньому, в моєму парадизі…» «А де ж мій рай? — подумала гірко, — Постійно одна. Тільки й оббиваю ментовські пороги». А адвокат з розумною пикою пояснює: «Там треба підплатити, там підмазати»… Князь з Ангелом ходять злі, від них слова доброго не почуєш.

Батько, як чорна хмара — непорозуміння з Швецем. Той, відколи кинув пити, став ворожим, відмовляється допомогти звільнити Андрія. Від цього страждає бізнес, почали піднімати голову конкуренти. Хлопці терміново викликали з Москви Кіркуєва з п'ятьма бойовиками, а ще відкликали десятьох з Праги. Ситуація виходила з-під контролю.

Ірина й незчулася, як під'їхала до Києва. Нарешті вдома, нарешті там, де немає рутини провінційного містечка, тиші і заклопотаних злиднями перехожих. Нарешті очі не будуть мозолити свекруха з тестем. Марина Григорівна немов сказилася. Після затримання сина на неї напала неприродна активність, що виливалася в пустопорожні балачки з подругами по телефону, у сварки з чоловіком.

… Вдома на Ірину чекала несподіванка — Шлапак. Це чудо, попиваючи французький коньяк з її бару і сидячи перед телевізором у трусах, дивилося порнографічний фільм.

— Ірусю! — п'яно зіскочив, одягаючи спортивні штани. — А я приїхав до Оленки, бо боїться сама спати… Не дивися, що в хаті таке-всіляке розкидано, то Лєна прийде і прибере, а нє?

У квартирі можна ногу зламати, а цей виродок чекає, поки прийде з роботи дівчина і стане прибирати!

— Ні, «Ромасику», — сказала сердито. — Зараз ти піднімеш дупу і вилижеш тут, щоб було чистіше, ніж до мого від’їзду. Я через годину повернуся. Зрозумів?

— То тут чисто, — розводив руками Роман. — Та прийде Оленка…

— Я хочу повернутися сюди не як у клуб онаністів, а в чисту і провітрену квартиру!

— То давай допоможи, разом станемо, я повитираю порохи, га?

— Зробиш сам!

Розвернула і вийшла геть. Кого-кого, а цього блазня бачити не хотіла. Зателефонувала на мобільний подрузі.

— Чому Роман повинен прибирати? — невдоволено запитала Олена. — Через годину я прийду і приберу!

— Ти здуріла! Він сидить перед телевізором і дрочить, а ти будеш прибирати?! Видудлив дві пляшки французького коньяку по сто п’ятдесят доларів! Гоноровий! А в барі є закарпатський! Навіть Андрій собі такого не дозволяв!

— Я відкуплю!

— Справа не в тому! Такого хамла, як він, ще не зустрічала! Нехай сьогодні повикидає всю порнографію і завтра вимітається додому, щоб я його мерзенної пики не бачила!

— Може, й мені вимітатися?

— Як хочеш!

Через годину Ірина провернулася додому, але замість порядку застала ще більший безлад, — Шлапак зібрав Оленині речі, допив коньяк, і покинувши все як було, пішов геть. У квартирі стало порожньо, мертво і тихо.

Настрою прибирати не було. Дивитися на погром у квартирі теж. Зателефонувала до Інни і запропонувала розвіяти нудьгу. Та погодилася. Потім набрала номер телефону Ольги. Подруга повідомила, що сьогодні у неї зупиниться Олена з Романом.

— Але я скучала за тобою, — вирішила Ольга. — Хай вони собі трахаються, а ми відтягнемося як у старі часи!

Того вечора в клубі, програма була не з кращих — популярний співак, що тхнув голубизною, кілька безголосих дівчаток, котрих пхали на сцену дядечки-гаманці. У чоловіків фурор викликала Дівиця з формами секс-бомби, низьким голосом і зовнішністю італійської путани. Її лишили на закуску.

Подругам було не до веселощів, багато випивали і скаржилися одна одній на гірку долю. Почала Ірина, розповівши про негаразди, що звалилися на її нещасну голову вдома.

—… Приїжджаєш нарешті додому, мрієш залізти у ванну, а там — напівголий Ромасик дивиться порнуху, ви можете собі уявити, що у нього стирчить з трусів…

— Олëна — дура, — вирішила Інна. — Как и мы.

— У тебе щось з Османом? — запитала Ірина.

— На следующий год предлагает зарегистрировать брак на Кипре… Но у него дома есть невеста, родители требуют, чтобы он женился на ней, делал ребенка, а потом уматывал хоть куда. Он обязан исполнить семейный долг.

— Да-а, — здивувалася Ольга, — готовый сюжет для сериала.

— Не сюжет, а говно, — не погодилася Інна. — Но самое худшее, что он перевел наши деньги на Кипр и положил на депозит в банке брата. Отец приказал брату заморозить счет, пока этот идиот не приедет домой и не женится!

— А як він планував одружитися з тобою на Кіпрі?

— Тайно.

— У вас на фірмі не залишилося коштів? — жахнулася Ірина.

— Мелочь… Если Лена пробьет договор с немцем, выкрутимся… Вот так уклонились от налогов!

— Да-а, дела… — зітхнула Ольга. — Мой папочка тоже завел любовницу моего возраста. Взял к себе на работу консультантом. К нему приходят серьезные люди с вопросами, а он: «Все вопросы к Наташе, это ее компетенция». Купил квартиру на Прорезной и ходит с ней на деловые встречи. А у нее мозги курицы!

— А что мама? — обурилася Ірина.

— Говорит, если Бог ума не дал, то уже и не даст.

— Я бы своего мужа убила! Как таракана.

— Ты со своим усатым тараканом справься, — посміхнулася Ольга. — Лично я бы порвала отношения с Османом, если он не может поставить своих родаков на место. Тоже мне — мужик!

— У них своя мораль, — зітхнула Інна, — даже в сексе есть запреты. И в то же время в Арабских Эмиратах видела, как двое арабов сидели на пляже в «джипе» и мастурбировали, смотря на наших девчат.

Ірина витріщила очі. Цей світ таки сказився.

— Як казав Ромасик, «таке всіляке».

— Не можешь отделаться от впечатлений после встречи с ним, — зареготала Ольга.

Несподівано на порозі з'явився Сліпий з охоронцем. Мружачись, окинув поглядом залу. Адміністратор запобігливо посадив гостя за вільний столик.

— Надо сматываться, — вирішила Ольга.

— Поїхали до мене, — запропонувала Ірина, — вип'ємо, а то на душі маркотно…

Дівчата, розрахувавшись, поспіхом вийшли з клубу, сіли в Іннине авто. Ольга раптом зиркнула у вікно і запитала Ірину:

— Глянь, это Валентин?

Та подивилася на силует чоловіка, що заходив у нічний клуб, і заперечила:

— Кіря в Москві. Якщо це він, завтра з газет дізнаємося про вбивство Сліпого…

22

У газетах ні про що таке не йшлося. Князь перегорнув столичну та місцеву пресу і відклав убік. Читав лише сторінку з рубрикою «Кримінал». Ангел перечитував усе. Сьогодні чомусь затримувався. Ігор зателефонував до нього на мобільний.

— Заарештували наш рахунок, — повідомив Юрко, — хочу з’ясувати, чия робота.

— Зараз прийде Ілля Андрійович, хоче до Різдва витягнути Андрюху.

— Тут теж не можна проґавити.

— Кіря ще не приїхав?

— Не знаю… Зараз мене цікавить рахунок. Слава Богу, охорони Андрієві не треба, тож з ним не горить.

Невдовзі завітав адвокат Ватченко. Мав утомлений вигляд.

— Що доброго скажете? — запитав Ігор.

— На слідство почали давити з Києва, вирішили реанімувати справи дев’яносто третього року. Ще одна погана новина: Швець просить прокурора, щоб не випускав Андрія…

— Швець? — не повірив Князь. — Та він Андрієві дупу має цілувати за те, що для нього зроблено!

Ватченко розвів руками.

— Поговорю з Гуцулом. Що ця морда собі дозволяє?! Що хоч Андрієві інкримінують?

— Джентльменський набір: сто сорок четверта, двісті шоста.

— Треба відшукати тих свідків і потерпілих. З’ясуйте, хто слідчий. Важелі впливу на Швеця знайдемо… Цікаво, як себе почуває людина, одного дня втративши мільйон доларів?

Зайшов брат Князя Анатолій, приніс роздрук телефонних переговорів Качана. Брати були на диво не схожі між собою, кровну спорідненість видавали лише тембри голосів.

— Я дав завдання спецам, щоб вивчили телефонні номери, — повідомив Анатолій, — найчастіше Качан дзвонив у Київ та Львів.

— А інші номери?

— Здається, належать людям Сліпого. Прямих дзвінків до Бондаря не зафіксовано.

— Гаразд, іди до себе, у нас важлива розмова. І не забувай бронежилет.

Ватченко розклав на столі папери, які підготував для слідства, і пояснював Ігорю:

— Довідка з тубдиспансеру, що Коваль страждає гострою формою туберкульозу, наступна — що у нього гостра форма гепатиту…

— Тьху-тьху-тьху, — відхрестився Князь.

— Можемо відправити його до Києва на обстеження, зорганізувати листи від організацій, депутатів з проханнями випустити хворого — мецената, видатного бізнесмена і жертву ментовських інтриг. Підключимо пресу.

Коли Ангел дізнався про цей задум, поморщився:

— Якщо зараз поставимо Швеця на місце, одразу відпадуть питання з прокуратурою і податковою. Його капітали вкладені в австрійський банк Мелона, — чотириста п’ятдесят тисяч, а не мільйон, як ти вважав, але і цими грішми можемо взяти його за горло. Тому я терміново виїжджаю до Австрії.

— Так, це нам принесе більше дивідендів. Тільки слід порадитися з Гуцулом.

З Василем Васильовичем зустрілися за обідом у ресторані. До всіх неприємностей додалася ще одна — захворів Василько. Але це мине, а ось Швець:

— Гаркавий дізнався про його зустріч з Деметрашем. На ній був начальник охорони банку «Всесвіт» і якийсь жидок, довірена особа Мойші. Про що говорили — невідомо. Швець грає на чужому полі.

— Що вони йому запропонували? — здивувався Князь. — Чим купили? Мойша жменю фекалій з-під себе задурно не дасть. Та й проблеми у нього від Москви до самих до околиць Будапешта.

— Обставини можуть змінюватися щогодини, — застеріг Ангел. — 3 його капіталами можна всіх купити і продати.

— Деметраш з Мойшею не запропонують Швецю бодай половину суми, яку можемо відібрати ми, — вирішив Гуцул.

— Коли повернуся, будемо диктувати умови, — усміхнувся Ангел.

— Я працюю зі свідками, — підсумував Князь. — Влаштую їм амнезію.

— Телефонувала Ірина, — повідомив Гуцул, — учора в нічному клубі мало не зустрілася зі Сліпим.

— Нехай менше вештається, — застеріг Князь, — сьогодні я їй зателефоную, скажу, щоб сиділа вдома і думала про навчання, а не розважалася, коли чоловік сидить в СІЗО.

— Треба попросити, щоб Шарик заслав їй охорону, — вирішив Ангел. — Поки Андрія немає, наші справи ведеш ти. Я — бухгалтер, працюю з грішми, ти починай переговори з Карасем і Шариком про об’єднання.

— Я працюватиму з адвокатом, — зобов’язався Гуцул. — Візьму на тиждень відпустку, нехай Швець понервує, поміркує, що я замислив.

— Не переборщіть, — порадив Ангел. — Проконсультуйтеся з Гаркавим, щоб ми діяли спільним фронтом. Нехай підключають всіх і все. Без Андрія їм не бачити Нагірної.

— Краще б я поїхав до Австрії, — зітхнув Князь. — Не для мене ця робота…

Наступного ранку Князь був на дачі, що належала угрупованню. Тут хазяйнував його брат — тримав теплицю, пасіку, великий город, де працювали боржники та бомжі. Влаштував невеличкий бордель із сауною для іменитих гостей та лідерів угруповання.

Мав розібратися з людьми, які вирішили, що в місті почали діяти цивілізовані закони. Козачки встигли наїхати на основних свідків у справі Анджея, і ті замовкли. Але двоє впертих не відмовлялися від свідчень, бо свого часу їх обібрали до нитки, а дружину одного зґвалтували.

Історія стара, за це посадили кількох молодих піхотинців, справу проти Андрія закрили, ніхто не сподівався, що її знову реанімують. Князь, їдучи, накрутив себе. Останніх три роки вів життя респектабельного бізнесмена і не уявляв, що якісь бариги зважаться згадувати колишнє. Треба було їм втовкмачити, що господарями становища залишається братва.

Свідки сиділи у залі за столом і нервово смикалися від кожного різкого звуку. Один, зовні інтелігент, тепер був власником продуктового магазину, інший торгував на ринку, хоч мав п’ятьох продавців; для нього базар був стилем життя. Коли його жінку ґвалтували кіркуєвці, ховався у сусідів. Після цього розлучився і одружився на молодичці, яка знала тільки слово «дай».

— Вам пояснили, чому ви тут? — запитав Князь, важко впавши у крісло. — На кого, ви, мокриці, наважилися писати заяви?

— Ігорю, — відповів розважливо гастрономщик, — я написав як було. На мене давили менти і поставили умову: або йду свідком і Андрій сидить, або порушують справу проти мене.

— Що ти мені травиш?! На ментів працюєш?! — зірвався на ноги Князь. — І де твої менти зараз?!

— А що робити? — розвів руками.

— Не знаєш, що робити?! — підскочив Анатолій і з розгону вдарив його ногою в лице.

Той звалився з крісла і, закрившись руками, подумав, що його будуть бити як три роки тому — спочатку рекетири, вимагаючи гроші, потім менти, щоб відмовився від свідчень. Ігор помахом руки зупинив брата. Анатолій збуджено відійшов убік.

— Іди до своїх квіточок, — порадив Князь, — сам розберуся.

— Козли права качають! — обурився Анатолій.

— Я вам нічого не винний! — верескнув гастрономщик. — Ви відібрали все! Я півроку не мав чим годувати сім’ю!

— Виставляєш рахунок?! — не втримався Анатолій. — Я тобі покажу, чим мав годувати своїхвиродків, падло!

Схопив за волосся і почав товкти лицем об підлогу, примовляючи:

— Кров’ю, сука, як пелікан! З голоду не подох?! Може я повинен годувати твоїх виблядків?! Працювати не хочуть! Іди на завод! Магазини будує, а немає чим годувати!

— Досить, — наказав Ігор.

— Живий? — запитав Князь.

— Вони живучі суки, — витираючи руки об одяг жертви, відповів брат. — Вправив йому мізки!

Інший свідок безвільно осів у кріслі, обмочився.

— Як у тебе справи на роботі? — миролюбно запитав Ігор. — Якісь гроші капають?

Той зі сльозами глянув на Князя і розчулено відповів:

— Трішки є, та не те, що колись…

— Ніхто не чіпає?

— Все добре…

— Якщо будуть проблеми, кажи, що стоїш від нас. Непорозуміння, що тут сталося, залишиться між нами?

— Звичайно, Ігорчику…

— Не станеш свідчити проти Анджея?

— Ніколи! На мене також менти наїхали, пообіцяли, що повернуть гроші, які я тоді… завинив вам. Сказали, якщо не напишу заяви, заберуть патент, виженуть з ринку, а в мене дружина молода…

— Треба зайти її потрахати! — зареготав Анатолій. — І як на таких виродків баби ведуться? Думаєш, тоді твою жінку хтось ґвалтував? Сама ноги розставила, коли побачила справжніх мужиків!

— Толя, досить, — наказав брат. — Йди до своїх квіточок.

Той, посвистуючи, вийшов.

— Наступного разу думай, — порадив Ігор свідкові. — Коли почнуть наїжджати менти, говори, що у тебе амнезія. Ще одне: якщо це чучело, — кивнув головою на іншого свідка, — напише заяву, що його побили у твоїй присутності і ти підтвердиш…

— Нічого не знаю, нічого не бачив.

Коли той пішов, Ігор наказав привести до тями першого і повторив слова залякування. Потім дав команду відвезти його додому. Сам поїхав до нареченої.

23

Жора повернувся з Австрії через три дні у доброму гуморі. Але коли в офісі з'явився Валентин, настрій відразу погіршився. Кіря посвіжів, лице обвітрилося на полігонах, у колючих темних очах з'явилася хижа поміркованість.

Компаньйони привітались прохолодно. Тільки Князь тішився — частина тягаря відповідальності спадала з його рамен. Качана за цей час знайти не вдалося, про переговори з Шариком домовився тільки на наступний тиждень.

— Швець «наш», — повідомив Ангел. — Я прикрив рахунок, а Смик дістав документи, що він придбав у Празі будинок.

— Цим можна його взяти за горло, — посміхнувся Князь. — Юрко, зателефонуєш і домовишся про зустріч — зарплата за горілчані операції, а там викладеш наші козирі. Хто зі мною до Києва?.. Поїдете обоє. Треба проконсультуватися з нашими союзниками і закривати тему. Надокучило третій місяць жити у стані війни. У мене невдовзі весілля… До того часу все має закінчитися.

Ангел про себе зауважив, що в голосі Ігоря вже пробиваються лідерські нотки. Влада змінює людей.

Валентин сидів за столом, щедро заставленим напоями та наїдками, слухав цих двох ділових і думав, що вони смішні, нікчемні люди, які у своєму болоті стали кимось.

— Про що задумався? — запитав Князь. — Сумуєш за Москвою?

— Москва, — зітхнув, погоджуючись, — знали б ви, якими бабками там крутять!

— Чого вас там навчили? — поцікавився Ангел.

—… Тепер я згодний, що треба скоротити наше військо вдвічі. Решту пов'язати кров'ю.

— Але саме тепер розформовувати його не будемо, — заперечив Ангел. — Андрій узгодив з Пашею роботу в Нагірній. Ти з Двадцятьма людьми підеш туди авангардом.

— Половину пацанів, що проходили навчання, передаси Калачу, — вирішив Князь. — 3 Праги повернуться твої хлопці, візьмеш їх.

Валентин зиркнув з-під лоба на колег:

— А чи не забагато на себе берете? Урізали мені бабки, я сидів на декохті…^[9]

— Для чого ж підняв своїм зарплату? — стенув плечима Ангел.

— Це мої справи.

— Вас туди відправили не шикувати, а навчатися, — відрізав Князь.

— З моїх територій не зібрано шість тисяч.

— А бабки, які ти здер з лабухів на весіллі Андрія?! — розсердився Ігор.

Валентин процідив крізь зуби:

— Поки Андрій не скаже своє слово, пальцем не поворухну. Щось не так — заберу своїх людей; з ними не пропаду…

Князь примружився на Валентина:

— Я тобі багато вибачав. Гадаєш, зможу вибачити таке?

— Ви заганяєте мене в глухий кут! Та й не повинен я слухатися ваших наказів, мій шеф — Анджей. Усі питання роботи, моїх пацанів може вирішувати тільки він!

— Ти сумніваєшся у моїх повноваженнях? — зиркнув на Валентина.

Ангел вирішив розрядити ситуацію:

— Рішення щодо Нагірної і твоїх людей Андрій прийняв два місяці тому. Для цього їх послали навчатися.

— Хлопці тасуються як карти в колоді! Працювати краще з людьми, яких знаєш, яким можеш довірити власне життя! Ви ж посилаєте мене не на відпочинок у Карпатах!

— Що ти приндишся, — розізлився Князь, — таке враження, буцім тебе щодня посилають закривати тілом амбразури? Перед тобою теж не хлопчики, що грають у козаків-розбійників!

— Коли так складається, Валіку, — вирішив Ангел, — будемо чекати на маляву від Андрія. Він скаже, як далі жити.

Валентин вийшов невдоволений. На вулиці мороз. Хлопці, мабуть, ще на полігонах ганяють з автоматами напереваги. Вони здружилися і стали командою. Навіть Астаф’єви змінилися. Коли наступного разу їм запропонували пройти тест на вбивство — відмовилися всі. Усвідомили, що смерть повинна мати сенс. А потім успішно витримали тест на виживання у «в'язниці» і виконали замовлення на ліквідацію саратовського банкіра. Це покращило його фінансовий стан.

Останні тижні Валентин не ходив на заняття, час проводив з кумами — Нарочицьким та Сєнцовим. Перший — колишній майор ДРУ, другий — колишній голова колгоспу, що відсидів у восьмидесяті роки за розтрату. На зоні потрапив на «козлячу»^[10] посаду і весь термін відбув у в’язничному готелі прибиральником. З прапорщиком на прізвисько Синій Туман влаштував там бордель. Грошовитим зекам приводили з міста повій. На цих «заходах» Сєнцов познайомився з Пашею. Зробив для нього чимало послуг — передавав на волю записки, з волі діставав горілку та наркоту.

Тепер був співвласником готелю «Столичний», кількох казино та ресторанів. Коли Кіря «прибрав» саратовського банкіра, Сєнцов за безцінь заволодів блокуючим пакетом акцій банку з оборотним капіталом два мільярди доларів. На зборах акціонерів Ігор увів до складу правління Нарочицького і поставив свого керуючого.

Валентин з ними потоваришував, і місяць не вилазив з ресторанів та казино, спав з повіями, яких постачав Сєнцов. Не вірилося, що людина, загрібаючи жар чужими руками, може заволодіти такими капіталами. Намагався заводити з новими друзями розмови, щоб залишитися в Москві, але вони мали інші плани. Якось Сєнцов сказав:

— У тебе є п’ятнадцять відморозків на жорсткому поводку. З ними можеш захопити владу в Чорнополі. Невже не маєш духу, щоб скинути Анджея?! Ми тебе підтримаємо.

— Чим він вам не вгодив? — поцікавився Кіркуєв.

— Гне свою лінію, хоче бути незалежним і від Мойші, і від Паші. А так не буває. Від берегів Охотського моря до Атлантики є дві реальних влади, це — Московський і Мойша. В такий чи інший спосіб на них працюють усі: чеченці, чурки, цигани, албанці, жиди…

Звісно, не усьому сказаному можна вірити, але доля правди в цьому була. Йшла війна кількох олігархічних груп, переплетених з криміналом, щільно пов’язаних спільним бізнесом та інтересами, і годі було розібрати, хто на чиєму боці. Цікаво, що на Київ більшість із них дивилася як на частину своєї території.

Далі Сєнцов пішов у запій, і молов таку дурню, що годі було зліпити щось до купи. Лишалася надія, що скоро протверезіє, бо мав вирішити багато бізнесових справ, підписати документи. Тоді Валентин гадав поговорити про своє, але Князь викликав його в Чорнопіль…

Було зрозуміло, що москвичі невдоволені Анджеєм. Тож невдовзі його можуть викинути з колоди, як зайву карту. Ще й минулого разу, коли Валентин заїжджав до Києва, Сліпий порадив:

— В пр-рынципе, мне все равно, на кого ты пашешь. Но если перейдешь мне дорогу, ты — покойник. Хотя бы потому, что я вытащил тебя из дерьма… Удивляюсь, почему ты вообще связался с этими ублюдками. Рано или поздно Мойша их раздавит, как клопов. Не попади под раздачу.

І Валентин вирішив ризикнути. Повертаючись у Чорнопіль, заїхав до Києва, щоб іще раз поговорити зі Сліпим.

24

Максимів переглядав матеріали у справі Анджея і розумів, що все відбувається не за його планом. Ініціативу перехопили противники Коваля, але його друзі теж не пасли задніх. Поки що йшли дипломатичні залякування, плелися інтриги. Зник і повернувся Кіркуєв. Є інформація, що був у Москві, але що там робив — невідомо. Потерпілі, які погодилися свідчити проти Коваля, раптом відмовилися. Попрацював Князь. Невдовзі прокурор підпише постанову на звільнення Анджея і припинить проти нього кримінальну справу.

Максимів не мав впливу на ситуацію. Ще можна було дотиснути свідків, узяти під охорону, арештувати Князя разом з братом. Але… Несподівані дзвінки згори — і справа кримінального авторитета розвалюється. Слідчі проводять очні ставки, де свідки «не впізнають» Коваля… Треба їхати до Лисака, він міг порятувати ситуацію…

Зателефонував Земляк і повідомив:

— Знайшли Качана. З ножем у спині…

— Хтось підчищає за собою сліди, — вирішив Максимів.

Чоловік пішов з життя, як і не було, не залишивши по собі сліду. Хіба що — загадки, які майор планував найближчим часом розв'язати. Мав їхати на місце події. Вояж до Києва відкладався. Набрав номер Антона:

— Анджея збираються випускати.

— Маю справу — виродки Кірцуна наїхали на одного банкіра, треба виручати. Веду переговори з Левчуком, щоб узяв під охорону… Приїзди післязавтра.

Щойно поклав трубку, забіг Дудник:

— Є, Петре! У дев'яносто третьому році сталася серія крадіжок у квартирах жидів, що виїжджали. У будинку Анджея знайшли перстень з діамантами, викладеними у формі зірки Давида, належав Зої Верхарн; золотий портсигар роботи Фаберже, належав Мордехаю Вульфсону, тепер — громадянину США… Виделки срібні…

— Збираєшся весь список перечитати? — задоволено потер руки Максимів. — Готуй матеріали в прокуратуру! Ці речі обов’язково мають упізнати власники!

— Гадаєш, хтось припреться зі Штатів чи з Ізраїлю, щоб подивитися на своє добро і ні з чим поїхати? Хто дасть вивезти такі раритети з України?!

— Зараз це не має значення! — у майора настрій покращав.

… Прокурор подовжив санкцію на утримання Анджея в СІЗО.

… До Лисака приїхав увечері, коли той закінчував роботу. Друзі розцілувалися. Максимів знав вдачу киянина, тому не поспішав зі справами. Лише сіли у машину, той почав розказувати:

— Учора ввечері повертаюся з роботи, назустріч двоє: «Дай закурити». Даю, а мені під носа ножа! Але ззаду двоє бомжів мене відштовхують і «курцям» ногами по пиках… І не є питань…

— Тобто? — не второпав майор.

— Левчук приставив до мене охорону!

— А хто на тебе напав?

— Люди Кірцуна! Я передав до прокуратури матеріали про їхні афери в спорткомітеті! Приблизно п’ять мільйонів викрадених доларів. Жодні перевірки нічого не знайшли! Податкову цікавить оплата ПДВ, КРУ — бухгалтерія. Рахункова палата перевірятиме їх наступного року.

— Даремно ризикуєш, прокуратура в них на гачку.

— Бог бачить все. Коли є можливість — працюю на державу. Якби мене призначили міністром внутрішніх справ, я навів би порядок за тиждень. Закрив би кордони, позганяв усю бандоту в ІТУ і витряс усе, що вкрали, до копійки! Потім випустив, відкрив кордони і вигнав геть! Усіх — від Кірцуна до Сліпого.

— Якби мені таку посаду, я зробив би це за добу!

Чоловіки у знак солідарності потиснули один одному руки.

— Але у нас скорочення за скороченням, — продовжив думку Максимів, — в міліції залишаються не професіонали, а родичі начальників та сраколизи. Кірцуни, Гаркаві роблять усе, щоб провести скорочення правоохоронних органів, зменшити фінансування. Голодний мент буде в них з рук клювати.

— Рано чи пізно вони зроблять усе, аби відбілити Мойшу і повернути в Україну, — сказав Антон. — А коли тут з’явиться — прощавай вітчизняна економіка… Все скуплять і продадуть. І трахнуть цей народ так, як його ще ніхто не трахав останніх чотири тисячі років… Не є питань.

Чоловіки зітхнули.

— Тут недалеко є бар, — сказав Лисак, — я в ньому постійно порядки наводжу, коли з’являються блатні, чурки… Зайдемо. Може комусь по пиці дам.

У барі замовили пиво та чіпси. Антон продовжив:

— Петько Кірцун іде до влади семимильними кроками. Ніхто не зможе йому протистояти. Коли б лише спорткомітет… Він усюди, скрізь його люди. Присмокталися до державної цицьки і крадуть мільйонами! Купують чинуш, посади!

— А що сталося поміж Кірцуном і тим банкіром?

— Петько хотів узяти кредит під порожні гарантії і пригрозив відморозками Сліпого. Смоляр зв’язався зі своїми людьми в УБОЗі, але наступного дня приїхали «сліпаки» і розповіли, де працює жінка, де гуляє молодша донька, де вчиться і з ким спить старша…

— І що в УБОЗі?

— Взяли до уваги, але справа далі не пішла, бо Смоляр побоявся писати заяву. Тим паче, прокуратура…

— А в мене — іще б день, і Анджей опинився б на свободі. Якби не знайшли речі з минулорічних пограбувань.

— А свідки не з’являться, що вони йому продали ті речі?

— З’являться. Тому мені потрібна твоя допомога, щоб припинився тиск на слідство з Києва.

— Поговорю… До речі, я ж не сказав, чим закінчилася історія зі Смоляром. Його з родиною під охорону взяв Левчук. Кірцуна зі Сліпим звідти як змело… Ми якось пили з ним чарку в машині, той телефонує Петьку: «Вже п’яний, скотина? Завтра підійдеш, я поясню, що ти заліз у чужий город»… І не є питань. Тішить, що хоч хтось може поставити на місце виродка.

— І скільки Смоляр буде платити за охорону Левчуку?

— Нічого… Можливо, перед виборами і доведеться капнути… Але це краще, ніж втратити мільйони…

— Отже, я на тебе сподіваюся, — сказав майор.

— Не є питань.

25

На носі сесія, Новий рік, Різдво, а Андрія ще не випустили із СІЗО. Оце будуть свята! Одна в холодній квартирі, на вулиці морози, а вікна в зиму — наче жерсть. Самотність розбивалась об стіни і об вікна. Вона — дрібна піщинка у величезному місті, з заклопотаними людьми, пихатими машинами і вулицями, що перетворилися на базари.

У подруг свої справи.

Сидіти дома і готуватись до екзаменів нема бажання. Василько хворіє. Останній місяць більше часу провела в Чорнополі, гарячково намагаючись чимось допомогти чоловіку. Але що вона може, коли безсилий навіть батько?

Оленка жодного разу не зателефонувала. Ось так.

Її постійно охороняють хлопці Калача. Посміхаються, підморгують, але ніколи не наближуються більш як на два метри. Враження, що тебе переслідують.

В Інни теж проблеми — родичі Османа відмовилися розблокувати рахунки. Взяла кредит у банку, але, схоже, розрахуватися буде складно. Провела скорочення на роботі.

Оленка перебуває під дамокловим мечем і потай шукає нову роботу. Але без протекції і прописки кудись впхатися трудно. Дурна баба — гонору багато, а мізків катма! Може, біда навчить? Може, нарешті Роман її кине?

Раптом дзвінок. Князь.

— Іринко, ми в Києві, заїдемо до тебе?

— З ким ти?

— Юрко і Кіря. Голодні, приготуй щось.

Тепер Князь усьому хазяїн. Навіть голос став як у начальника, погляд теж… Хоча залишився добряком. Тетяні з ним пощастило… Хоч би Андрія до їхнього весілля випустили, бо доведеться сидіти за столом, як удові.

Зателефонувала Інна:

— На роботі запарка, екзамени буду купувати, інакше не здам!.. Тиждень тому звільнила Лєну.

— Де вона тепер?

— Зняла квартиру на Борщагівці…

— Вона не пробила тему з німцем?

— Протрахала з Ромасиком! Тільки й знала — на роботу, а з роботи — у ліжко. Німець чекав тиждень і пішов до іншої агенції.

— Зараз мають приїхати Князь з Ангелом. Хочеш їх побачити? Може, Ольга приєднається, розвіємося, бо мені наука не йде…

Через годину завітали гості з Чорнополя, принесли шинки, ковбаси, шоколад, коньяк, фрукти. Князь розцілував Ірину, Ангел лише обняв, а Валентин скромно потиснув руку.

— Це для мене? — дивувалася Ірина. — Я й за місяць не з'їм.

— Запроси гостей, — порадив Князь, — спробують справжньої їжі, а не кацапське лайно, яким тут годують у ресторанах. Минулого разу заїхали в круту кнайпу. В меню — щі, пільмєні, ґавядіна па-строганавскі, картофєль атварной. Замовили «пєрвоє, второє і бутилку водкі», — кривлявся московською говіркою, — поїли, як радіо послухали, заплатили сто доларів і пішли голодні.

— Тут у ресторанах непогана кухня, — здивувалася Ірина.

— Колись тебе заведу, — пообіцяв. — Зараз заїде Калач, ми трішки поговоримо, гаразд?

— Я запросила подруг, гадала, увечері підемо на дискотеку…

— Підемо, — підморгнув до Ірини.

Ангел вийшов з ванної, пішов Валентин. Князь розбирав свої речі у вітальні.

— Що з Андрієм? — запитала з надією.

— На місці, — зітхнув Жора. — У вашій хаті знайшли крадене…

— Як!?

— Якось нам повернули борг у сто тисяч товаром, — пояснив. — Наш ювелір оцінив його у сто п'ятдесят. Збиралися переправити до Австрії, але руки не доходили…

Ірина опустилася на диван:

— Що буде тепер?

— Хтось візьме ті крадіжки на себе, не хвилюйся.

— Не чую впевненості в голосі, — зітхнула.

— Є ще одна інстанція — суд, — озвався Князь. — Не хотілося б до нього доводити, але там є можливості для маневру. Тим паче, Швець тепер «наш»… Вчора подарували квитанцію про анулювання дії його кредитної картки на чотириста п'ятдесят тисяч.

— І що він?

— Що може сказати людина, — посміхнувся Князь, — втративши такі гроші? Обізвав Ангела шантажистом, сказав, що викличе до нього міліцію. Юрко порадив це зробити якнайшвидше: УБЕЗ зацікавиться його будинком у Чехії, рахунком в Остерайхбанку і таким іншим. Потім узявся за голову і ввечері зізнався, що зрадив нас, як Юда. Але просив живота, обіцяв сприяти звільненню Анджея, тільки б ми повернули гроші.

— Давно не бачив такого блазнювання, — зізнався Ангел. — Ніколи не гадав, що людина при посаді може бути такою нікчемною. Я запропонував повернути гроші в бюджет України, але Швець просив цього не робити. Мовляв, розкрадуть негідники-можновладці. Домовилися, що буде відпрацьовувати. Кожна послуга оплачуватиметься окремо. Починаємо зі звільнення Андрія — п'ятдесят тисяч…

Надійшов Калач і — традиційно — приніс сома. Князь порізав на шматки, Ірина поставила смажити. Випивати гості відмовилися, мали серйозні справи. Коли прийшли подруги, заклопотані пики чоловіків проясніли. За великим столом запанували гомін та веселощі. Квартира сповнилася життям, і місто за вікном перестало здаватися чужим…

Невдовзі хлопці пішли на зустріч.

— Тільки дочекайтеся нас, — попросив Князь дівчат.

… У кімнаті відпочинку в сауні за столом з раками та кухлями холодного пива зібралися компаньйони. Гості з Чорнополя та кияни: Шарик (Шаров Анатолій) — схожий на чеченського ваххабіта, довгий, як жердка, з несподівано округлим черевцем, лисий, з густою чорною бородою; Карась (Карасюк Дмитро) — вилицюватий, вайлуватий, з формами колишнього борця, що запливли жиром; відомий депутат і бізнесмен Леонід Гаркавий.

Говорити про справи не хочеться. Контрастні душі, льодяна вода не освіжили. Проте пиво робить свою справу — в голові прояснюється, після першого кухля дружно затріщали панцирі раків. Хтось запалив. Хтось кидає фразу:

— Давно так не відпочивав, наче скинув сто років…

— Я послі сауны всегда жрать хочу, — зітхнув Карась.

— Ты всегда хочешь, — вкинув слово Шарик.

— Еще бы соточку пропустить, — закректав Гаркавий.

— Немає проблем, — Калач дістав пляшку горілки. — І закуска є.

— За что я тебя уважаю, — посміхнувся Шарик, — ты настоящий хозяин.

Гаркавий обдивився пляшку.

— Из твоего цеха? — запитав.

— Так, можна на виставку, горілка заробила б не менше п'яти медалей. Робив за рецептом діда. Вона у продаж не йде.

Чоловіки випили по чарці, оцінили м'який медовий смак.

— Є пропозиція, — сказав Князь, — піти на легалізацію виробництва, — глянув на Гаркавого. — Тільки Андрій за ґратами, доведеться вирішувати без нього.

— Главное не жалеть денег, и скоро Андрей будет с нами! — запевнив Шарик.

— У Чорнополі кожна людина на виду. В одному кінці перднув, в іншому смердить, — сказав Князь. — Але з Божою поміччю…

— Проблемы есть с реализацией водки? — запитав Валентин.

— Партію бовтанки довелося подарувати ментам, щоб показали, як борються проти фальшувальників, — посміхнувся Калач.

— Були разборки с уродами Слепого, — сказав Карась, — мы и не знали, что падлы работают на наших базарах. Уже виперли їх.

— Как у тя с людьми? — повернув Валентин на своє. — Хватает?

— Людей завжди не вистачає, — відповів Калач. — Супровід машин з товаром, інкасаторів, охорона торгових точок… А ще має бути мобільний резерв. Не городиною торгуємо.

— У нас тоже з людьми тугенько, — зізнався Карась, — Слепой подтягивает к себе босоту, ведет переговори с братвой, но с ним никто не хочет работать… Поки що.

— Недавно Швець зустрічався з уродами, — повідомив Князь, — Панікують. З ними був начальник охорони банку «Всесвіт».

— Знаю этого мента, — реготнув Шарик, — когда его уволили, пошел директором рынка Слепого, а через год — начальником охраны банка… Тот банк под патронатом американского жида… Макса Красовски. У него здесь еще какая-то инвестиционная компания, крутят аферы. Эти валенки с фонда Укрмайна за тысячу долларов взятки дают им разрешение на инвестиционную деятельность, — продовжив думку Шарик, — а они инвестируют бильярдные столы, игральные автоматы… И получают право заниматься инвестиционной деятельностью… Я пытался вклиниться в этот бизнес, но в нем задействованы зубры — от дядюшки Ди-Ди до Аврама Борисувича, — под крышей ФСБ, от Кирцуна до Левчука…

— Тепер до наступного питання, — посміхнувся Карась і голосно відригнув. — Чечня. На совете старейшин в Грозном подведены итоги войны. Кровь русских и чеченских вояків известным бизнесменам принесла в общей сложности двадцать шесть миллиардов долларов прибыли. Старейшины решили подзаработать бабок и устроить світовий базар, або «Чеченский караван». Под видом гуманитарной помощи для відбудови республики пойдут продукти и стройматериалы. Деньги дают западные и русские банки. В Москве через Кабмин и Думу принят закон о снятии акциза на товары, поступающие в республику и оттуда выходящие. Деньги по реализации товара возвращаются банкам, но Россия остается должна, и буде розраховуватися з кредиторами. Чечня заробить на цьому п'ятнадцять процентів.

— Приглашаем на мировой базар, — реготнув Гаркавий.

— Яка наша роль? — поцікавився Князь.

— Под вами производственный потенциал области, — посміхнувся Гаркавий. — Сахар вагонами, спирт цистернами, консервы — все пойдет.

— Тоді в Чорнополі піднімуться ціни, — застеріг Князь. — На базар треба йти, маючи в голові клепку.

— Пусть об этом болит голова Швеца, — вирішив Гаркавий.

—… І ще одне, — пригадав Князь, — Деметраша цікавить, де виробляємо горілку і де склади. Треба бути обережними… Андрій черкнув малявку — хоче бачити Валентина нашим повноправним партнером.

— Нет проблем, — вирішив Шарик — А вот Слепого надо мочить.

— І хто це зробить? — поставив риторичне запитання Ангел і перевів погляд на Валентина.

— Валик, тебя хвалили наши московские друзья, — посміхнувся Гаркавий. — Ты им помог. Сенцов на радостях пил целый месяц, теперь очищает организм, ставит клизмы и под яйца лед кладет.

— А це ще для чого? — здивувався Ангел.

— Типа улучшается потенция, — зареготав Шарик.

— Ти з ним теж погуляв? — підморгнув до Валентина Князь.

— Не мав на таке часу, — збрехав.

— Береш на себе Сліпого, — наказав Ігор. — Потім — у Карпати.

— Що я буду мати з горілчаного бізнесу? — запитав жорстко.

— Своє отримаєш, — пообіцяв Князь.

— У Москві я капітально потратився, — сказав Кіря, — мені треба бабки на стеження і дві машини на зміну.

— Це не проблема, — посміхнувся Карась. — Только не растягивай эту историю больше, чем на месяц.

— Довіртеся мені, — підняв чарку Валентин.

За кілька годин компаньйони, підігріті спиртним, дзенькнули Ірині і запросили її з подругами на дискотеку.

У клубі Князь з Шариком і Гаркавим більше говорили про справи та пили коньяк. Компанія розбилася на постійні пари. Інна знайшла бізнесовий інтерес з Карасем і танцювала лише з ним. Ангел розповідав Ользі про свою сім'ю, вона зацікавлено слухала; Ірині залишився Валентин, що захоплено розповідав про Москву.

26

Знайти роботу в Києві, коли не маєш освіти, зв'язків ще й прописки, складно. Гроші, які заробила в Османа, до останнього цента віддала Роману на розбудову офісу, майже тисячу доларів прогуляли. З останньої зарплати та розрахункових заплатила за квартиру за три місяці наперед. Перед Новим роком гаманець схуд, а ще мала їхати до Чорнополя, робити рідним та Роману подарунки. Здуріти можна. Була впевнена, що цим звільненням завдячує Ірині. Допнешся до їхнього рівня — намагаються заштовхати назад!

Зателефонувала до Романа:

— Я за тобою скучила! Як у тебе справи?

— Моя малесенька! Твій старенький тоже скучає, а мій маленький аж сохне! Газета тепер — супер. Бачила дизайн, а нє?

— Що будемо робити на Новий рік?

— А тебе відпустять з роботи? Чи я до тебе приїду, а нє? У Києві таке-всіляке, підемо в кабак…

Олена не одважувалася сказати, що її звільнили:

— Хочу рідних побачити…

— Н-да?.. Тоді закажу столик у «Галичині» на цілу ніч. Дома сидіти не хочеться. Візьмемо Юрченка, Віталіка, а нє?

— Скільки це буде коштувати?

— З двох пійсят баксів і — повний фарш: салати, водка, номер в готелі, — люксусово, а нє? Заплатиш?

— А ти? — грайливо.

— Звідки, кицю?! Усі бабки вгатив в офіс, у газету!

— Добре, заплачу, це буде мій подарунок на Новий рік.

— Кицуню, а хто мені обіцяв шайбу з діамантом на палець?.. Га-га-га! Та то я жартую — я ж жартун неперевершений! Знаю, що про свого старенького ти ніколи не забудеш! А нє?

— Взагалі, я хотіла, щоб ми зустріли Новий рік з батьками…

— Маленька, Новий рік то не таке свято, на Різдво прийдемо… Чи ти вже поїдеш до Києва, га?

— У нас канікули.

— То добре. Приїзди, поговоримо. Маю зара кучу дєл. Па!

Шлапак поклав трубку і невдоволено поморщився. Зустрічати Новий рік у Чорнополі не хотілося. Завів одну подругу… Якщо Олена дізнається… Доведеться повертати гроші. Адже береш чуже, віддаєш своє. Тим паче, потай від усіх купив квартиру в центрі, треба зробити ремонт… Про неї знає тільки Оксанка. «Що за дівчинка! — сімнадцять років, фігурка… Батьки — інтелігенти, не те, що в Олени — село селом… Добре, що Анджей, як обіцяє Максимів, не скоро вийде. З чистим серцем можна сказати Олені: «До побачення», а щодо грошей… хіба задурно її трахав? І хто тепер за неї заступиться? Та й батько в Оксани прокурор.

Варто в Оленки взяти в борг ще тисячі три, щоб закінчити ремонт, а там… Жлобиха… хотіла тоді мене підставити. Цього не можна вибачати! Бандити мало не забрали газету, і саме перед тим, як пішли прибутки, коли газета розкрутилася! Що я тепер робив би без неї?! Такої зради вибачати не можна!»

Зателефонував до Матроскіна поцікавитися, коли закінчить верстку книжок. Але його не було на місці — ще одна мантелепа… «За мої гроші робить ремонт. Борги віддав, купив новий костюм… Тепер із Завадою не годен розібратися. Той не знає, що хоче, править набір, від правок чорно, дописує… Дівки Кота за копійки правлять, бігають до того козла в облраду, а він знов креслить і переписує. Ідіот!»

Нарешті зателефонував сам Мирослав:

— Є оригінал-макет, але Завада не хоче підписувати, не подобається йому.

— Пішов він нафіг! — обурився Роман. — За свої гроші роблю йому книжки, а він викобенюється! Міг би частину гонорару дати на друк! А нє?! Тверду обкладинку йому! Пісатєль хренів!

— Що робити? Я вивів книжку на плівки, зробив кольороподіл обкладинки…

— Що йому не нравиться?

— Дрібний шрифт, папір газетний, малий формат, малі поля, не подобаються обкладинки, оформлені Вечірнім!

— Він шо там — вобше охуїв? — бризнув слиною Роман. — То ж зараз саме — люксусово, то ж — Запад!

— Може ти з ним поговориш?

— Рішай з ним, до чого тут я? Заплатив тобі як домовлялися. Якщо щось урвав для себе — не пхаюся до твоєї бухгалтерії! А нє?

— Добре, поговорю. Скажу, що долар виріс…

Це була добра ідея — зекономити ще й на гонорарі. Тим паче, долар справді почав рости. «На восьми тисячах можна викрутити мінімум дві! Що він собі надумав, цей пісатєль — наживатися на мені?! Нехай мене поцілує моцно в дупу»!

Знову телефонний дзвінок — Віталій. Довго розпитував про здоров’я після вчорашнього загулу, про справи, питав, чи не з’явилася вакансія у «Бізнес-інформі». Потім поцікавився, чи не хотів би Роман видати ще яку книжку, започаткувати серію.

— Віталік, — зітхнув Шлапак, — навіть не знаю, як закінчити з тією книжкою. Ти щось нове написав?

— Роман «Вовчий фокстрот»… Надсилав у видавництва, але їм давай російською мовою. Хотів створити український детектив… До речі, це краще, ніж Завадині пасквілі.

— Не поспішай. Може потім натягну грошенят… Ну, все, до мене прийшли, пізніше здзвонимося.

«Хрен тобі», — подумав Роман і кинув трубку. Зручно розташувавши себе в новомодному інтер’єрі, почувався чимось значним, всесвітньо вагомим. Віталій і без книжки мав містечкову славу, виступав по місцевому телебаченню, його любили дівчата. Просто дивно, коли встигав з ними зустрічатися, випивати з друзями і писати. У нього завжди водилася копійчина — статті, вірші, есе залюбки друкували місцеві і столичні газети. При цьому не був скнарою, гроші спускав з легкістю мільйонера. Але зробити кар’єру навіть талановитому чоловікові у провінції важко, тому й сидів у заступниках Кота — хтось же повинен робити журнал. Сам Мирослав через постійну пиятику на це часу не мав. Останнім часом Віталій теж став зазирати у чарку, і його чекала доля сотень нереалізованих талантів, пожертих зеленим змієм.

«Хрен йому, — вкотре подумав Шлапак. — 3 ним неможливо піти у кабак — почнеш снімати дєвок, а вони до нього липнуть. Оксаночку страшно показувати цьому сексуальному терористу».

Зателефонував Вечірній:

— Романе, давай вьип’ємо кавьи, — сказав прицмокуючи, отже встиг перехилити чарку. — Вцьора Матроскін дав мені могориця, — нє… могорара, — нє… гонориця, — нє… гонорея, — нє, тьху-тьху… Го-но-ра-ра! Наєсь ськіки?.. Сьто долярів… Пісят я взє пропьив, тепер хоцю випьити сьцє з тобою!

— Нема проблем, з тобою вип’ю. Ти ж мене намалюєш на своєму монументальному полотні, а нє?

— До пояса ти взе нарисований… знизу, с мужскім достоїнством коня Будьоного. Нє, у нього була кобила… О! Коня Воросилова, вобсцєм, любого красного кавалєріста, який себе уважав, як я тебе!

— Добре, Саша. Ти мене трішки почекай, а нє?

Випити на дурняк Роман любив. Але завинив могоричі Біджьо за зданий Оксаною екзамен, а також Юрченку, що допоміг знайомій з гінекології… Можна вбити двох зайців: запросити їх, а там взяти кілька канапок, пляшку горілки… Хутко зателефонував товаришам.

Юрченко працював неподалік і не забарився. Нещодавно відкрив медичний центр з кількома кабінетами, але це не принесло прибутків, тільки клопіт. Люди масово не поспішали лікуватися, ще й стоматолог запивав по три тижні. Штурхани долі сприймав стійко, плануючи відкрити ще й юридичне підприємство.

Зібралися в «Зустрічі». Вечірній був під мухою, сидів з Котом — було б дивом його тут не застати. На підлозі поряд стояв заповітний «дипломат» Мирослава.

Сашко розповідав про своє монументальне полотно, стверджуючи, що отримав пропозицію з Лувру з проханням продати картину. Кіт баранячими очима дивився на співпляшника і рефлекторно покивував.

— Наєсь, со я їм сказав? — натхненно оповідав. — Соб вони сьпоцятку побудували пряму трасу Чорнопіль — Париз і проїхали по ній голим задом по репаній досці! Со таке Лувр? Ні красоти, ні таланту. У нас в Цьорнополі — оцє худознікі, а піса-а-атєлі-і-і! Пєсня — нє люді. Да-а-а… Один Завада цього стоїть. Хамєнхуєй — сцєнок по сравнєнію, понімаєс?

— Ага, — кивнув Кіт, — Завада, назвав твої малюнки маячнею білої гарячки.

— Он правільно замєтіл! Він отліцнєйсий музик. Я оформляв книгу під зміст, процитавси від короцьки до короцьки його проізвідєнія — «генітально»! Так сказав би нас шановний юрист-ґінєколог Юрценко, которий нєзамєдліл появіцца!

Підійшли друзі. Сашко закликав офіціанта і замовив кожному салат та канапку.

— А шо, ми би навіть келішка не випили? — Роман подивився на стіл, сервірований горнятками з-під кави, блюдцями з недопалками та горілчаними корками.

— Тіхо, таварісць, — Сашко добув з-під крісла пляшку.

Кіт тремтячими руками розлив. Товариші весело дзенькнули чарками. Запили. Запалили. Шлапак крекнув:

— Люксусово, пацани, — шо ми так збираємося, шо колєґуємо, шо є за цим столом порядок, а нє?

Матроскін знову налив:

— За це треба випити, — це було останнє, що спромігся сьогодні вимовити. Далі в його лексиці домінували му-подібні сполучники.

Ініціативу розмови перебрав Роман:

— Приходив до мене Володя Манас, такий, як пес кудлатий. Казав, що запросили його працювати до Львова в якусь газету. А я кажу: ти хлопець модний, а нє? То йди. А він каже: пожич п’ятсот долярів на обустройство. Коли б я мав такі гроші, давно би ся женив! А він каже, шо я жлоб… Та таки жлоб. Маю колєґів, яким я краще поставлю сто грамів, ми з ними файно посидимо, вип’ємо, ніж би я давав Цуцунькові.

Після десятої чарки розмова перейшла у вимір, коли збоку здається, начебто балачки ведуть несповна розуму. Хоча за столом панувало абсолютне порозуміння. Вечірній повів розповідь про нових персонажів монументального полотна:

—… Запєцятлю насого всємірноізвєстного в мєстних масстабах пана Юрцєнка. Він буде ізобразон в рєалістічєскіх тонах раздвоєной ліцностью, котора символізірує совокуплєніє правосудія с гєнікологієй. В одной рукє буде тримати кримінально-процєсуатєльний кодекс, в другой — зенскій предмет гордості, сцьо його годує, в формі рога ізобілія. З нього будуть сипатися пляски з горілкою, а такоз фалірєскіє сімволи ковбас, да-а-а…

Надійшов Віталій. Минулого дня прогуляв гроші, тому був не в настрої. На носі Новий рік, а в кишенях гуляє вітер. Сподівався, що Кіт дасть премію чи аванс, але той вгепав гроші в ремонт. Власне — відмивав зароблене на книгах Завади, підписавши договір з бригадою свого тестя. Хоч це ремонтом можна назвати умовно. Дівчата цілий місяць після обідів майстрів з двома-трьома пляшками змушені були щодня мити підлогу, вимітати недопалки і працювати над книгами Завади.

— О-о! — радісно підвівся назустріч приятелю Роман і розцілував Віталія. — Знаєш, коли приходити. А ми все випили. Може ще би вмазали яку пляшку? Сходиш до магазину?

— Після вчорашнього залишився без копійки, — зітхнув Віталій.

— А хто тут гроші має? — з-під окулярів глянув Роман. — Вчора мав, а сьогодні нє? Га-га-га! Так не має бути!

— Маю п'ятдесят копійок, — несподівано озвався Кіт.

— То ми зараз скинемося, — вирішив Шлапак.

Біджьо, що готувався заспівати «Єстедей», кинув у котел п’ятірку і витяг з портфеля копчену рибину:

— Сьогодні ти додому не потрапиш, — проспівав до неї басом, — Єстеде-е-ей, он май трабел сімс соу фар е ве-е-ей…

— То вже йдіть, — пожартував Роман, — бачите, хлоп завиває: «їсти дай, їсти дай», а шо за жеровиско без фляшки, а нє?

Юрченко підморгнув до Віталія і викликався піти теж. На вулиці поскаржився на Романа:

— Я йому зробив діло, о-о, а він мені поставив сто грам і пончик. Водить своїх курвів, щоб я лікував за свої гроші, о-о, а він поляну не може накрити, поставити одну-другу-третю пляшку, о-о! А за рекламу в своєму бойовому листку дере втридорога.

— Я його три дні водив по ресторанах, поки мав гроші, — погодився Віталій. — А він навіть сто грам не хоче поставити!

— Козел, — вирішив Юрченко.

— Так, — погодився Віталій. — Заваді книжки робить, а мені…

Зайшли до магазину, взяли пляшку і автоматично завернули до відділу «на розлив». Узяли два по сто.

— Ці друзья заколупали, — скаржився Юрченко, — коли з ними не підеш — влітаєш у копійку. Вечірній пропився, дзвонить — принеси у ресторан п'ятдесят баксів, бо немає чим розрахуватися. А коли сидиш без копійки, ніхто задурно ста грам не наллє.

— Точно. Кіт п'є тільки на халяву. І хоче, щоб йому виставляли: за те, що видав зарплату, за кінець робочого тижня… Я вчора все спустив — на Новий рік без копійки…

«Провінційна інтелігенція пропивала останні мізки», — через якийсь час, лежачи в лікарні після видалення жовчного міхура, напише Віталій у своєму романі «Проміскуїтет». Це будуть останні слова, написані ним.

27

Після розмови в сауні Валентин зателефонував до Сєнцова:

— Вони вирішили «попрощатися» з нашим другом.

— Коли він повинен «виїхати»?

— Через два тижні.

— Він має сісти в поїзд, але відразу вийти іншими дверима.

— Але моя репутація!..

— Головне, щоб вона не постраждала в наших очах.

— Наживу собі ще одного ворога.

— А ти з ним узгодь — я знаю про вашу останню зустріч.

Поклавши слухавку, Валентин озирнувся. Хрещатик повнився холодним гомоном люду, що кудись поспішав. У вітринах з’явилися традиційні ялинки і Санта Клауси, що витіснили Дідів Морозів. Свято. У його дитинстві ніколи не було Нового року. Може колись, коли був зовсім маленьким… Але того не пам’ятав. У пам’яті осіли циганські будні на холоді з простягнутою рукою, коли інші діти йдуть додому святкувати… Батька пам’ятав мало. Чи живий іще? Коли б не бабуся, зараз би кочував з табором… А, може, і зайняв би місце діда?

Проте не почував себе циганом. Ненавидів народ, що принижував його, тому робив усе, щоб у Чорнополі цигани не з’являлися і не нагадували про дитинство.

… Потім дитяча колонія. Він випадково опинився на одному етапі з Астаф’євими, домовилися, що будуть триматися разом. Старші покидьки, що сиділи тут давно, вирішили влаштувати їм прописку — перевірку новачків на готовність до життя за ґратами. Нові друзі стали спина до спини і в осатанілій бійці з використанням табуреток загнали в глухий кут борзоту і оголосили, що тепер у колонії нові «королі».

Перший Новий рік на зоні… Замість торта — білий хліб зі згущеним молоком, замість шампанського — водний розчин зубної пасти, замість наркотиків — клей… Замість дівчини — юний пєтух.

Не любив цього свята. Саме перед Новим роком вийшов на волю. Закінчувався 1987-й. Йому шістнадцять. У кишені — п’ятсот рублів, які зібрали з колонії Астаф’єви, і потертий костюм з чужого плеча. Квартира бабусі відійшла державі, він — бомж. Повертатися до циган не хотів. Святкував на вокзалі. Менти ганяли як собаку.

Став у нагоді номер телефону місцевого авторитета, що дав в інтернаті знайомий. Валентин опинився в потрібному місці у потрібний час. Цим авторитетом був дядько Сліпого… На той час Станіслав проходив у нього «школу молодого бійця» і готувався до вступу у київський інфіз. Тоді Сліпий не носив окулярів. Зір втратив згодом, потрапивши в автомобільну аварію, влаштовану конкурентами.

Валентин простував Хрещатиком, байдуже оглядаючи святкову красу вулиці. Почувався самотнім. Чужі міста гнітили. В чужих містах завжди холодно. І ліхтарі чужих міст світять непривітно.

Зайшов у кафе, замовив каву — помиї помиями. Вловив себе на тому, що Чорнопіль у нього почав асоціюватися з рідним містом. Запалив. Треба на щось зважуватися. Погоджуватися на гру, що пропонує Сєнцов з Нарочицьким, переходити на бік Сліпого, чи залишитися в команді Анджея. Хоча тепер, коли Андрій сидить, почав більше почуватися чужаком поряд з Ангелом та Князем…

Перспективи — невизначені. З одного боку — Нагірна з нафтою та можливостями, з іншого — Князь назвав його партнером, пообіцяв частину в горілчаному бізнесі. Такі слова на вітер не кидають. А Сліпий радить не помилитися у виборі…

На порозі кафе з’явилася дівчина, ніби знайома. Так і є — Оленка, дружка на весіллі Андрія. Її усі називали не Лєна, не Олена, а Оленка. Дівчина замерзла і закоцюблими руками намагалася розкрити гаманець. Замовила чай і тістечко. Валентин чомусь зрадів їй.

— Оленко! — покликав.

Та озирнулася, впізнала, привітно кивнула, підійшла.

— Радий зустріти тебе в цьому Вавилоні, — галантно підсунув стільця. — Ти розквітла у столиці….

Говорив українською, бо на весіллі під час танцю докоряла, що не може вивчити рідну мову.

— Ты умеешь сказать приятное девушке, — відповіла з посмішкою. — А я уже успела отвыкнуть, что можно встретить в городе знакомую рожу, это не Чорнополь!

Валентин теж перейшов на вітчизняний варіант російської мови:

— Чем занимаешься?

— Помнишь, раньше в «Перці» рисовали американского доходягу с плакатом: «Ищу работу»? Этим и занимаюсь.

Коротко розповіла про поганих подруг Ірину і Інну.

— Без копейки осталась, — зітхнула. — Завтра ехать домой, а я-а-а… Не знаю, возвращаться в Чорнополь, или искать работу…

— Хочешь выпить?

— Хочу, аж муркочу, — настрій ні к чорту.

Валентин помітив, що дівчина справді погарнішала, одягнута була у модні речі, тендітні пальчики доглянуті.

Замовив мартіні, коньяк, вечерю.

— Как тебе здесь? — запитав.

— Одиноко. Пока была на работе — нормально, а теперь схожу с ума. Откровенно говоря, возвращаться не хочется… подруги, соседи только будут рады моей неудаче.

У неї приємний тембр голосу, лукавий погляд сірих очей, пухкенькі вуста. Напевне, їх солодко цілувати.

— Попытаюсь тебе помочь, — враз вирішив Валентин. — Сегодня же; завтра должен выезжать в Чорнополь…

Валентин набрав номер телефону:

— Стас, надо перебазарить… Тебе заказали оркестр.

Сліпий призначив зустріч у їдальні Будинку офіцерів.

Валентин відімкнув зв’язок і сумно глянув на Оленку:

— Жребий брошен. Встретимся в девять часов… Где?

— Заїжджай до мене на Комарова, знаєш, де це?..

Невдовзі Кіря був на Печерську і розповів про розмову в сауні.

— И чë делать будем? — запитав Сліпий.

— Я должен сделать своє дело.

— В пр-рынципе мне надоели эти игры. Допустим, буду знать, что обстреляют мою машину, одену бронежилет… А где гарантии, что твои ворошиловские стрелки случайноне сделают мне лишнюю дырку.

— Потому-то я здесь.

— Кто будет исполнителем?

— Думал, Астафьевы, но они по части дырок спецы. Найму двоих торпед и левых оруженосцев. Серьезных людей не будет.

— Предупредишь меня, я сдам этих «санчо пансов» ментам.

— Мне скажут готовить новое покушение.

— Собирай своих пацанов и иди под меня. Мне нужны люди.

— Пока у меня свои планы.

— В пр-рынципе, скоро начнется такой передел территорий, что еще не снился бандитам. Они по дуре воюют друг с другом, но играют этим на руку ментам. А менты не понимают: когда не станет нас, сюда придут чечены и московские воры.

— Все это лирика, — зітхнув Валентин. — Лично мне похую, кто здесь будет заправлять. Я без работы не останусь. Но сейчас знаю одно: убивать тебя не хочу и не буду.

— Значит есть время подумать, как все сделать красиво.

—… У меня к тебе просьба. Знакомой нужна работа, долларов на шестьсот… Ее Осман уволил.

— Я слышал про проблемы Османа, — посміхнувся. — … Любовь?

— Да нет, просто хорошая девчонка.

— Пусть завтра обратится в «Имидж-классик», ее примут…

Через півгодини Валентин був в Олени. Зайшовши у квартиру, наче наштовхнувся на своє минуле. У такій кімнатці колись теж мешкав: обшарпані стіни, перехняблені меблі, потовчений диван і старий телевізор. На кухні — раритетний холодильник, закопчені стіни. Тут здавна жили лише квартиранти. Хоч Оленка зробила все, щоб створити затишок: почепила на вікна куртини, на стіни — килимки, кілька іконок, карту Києва.

— Я домовився за роботу, завтра й підеш, — повідомив з порога.

Дівчина зраділа. Валентин вирішив з нею підійти в «Імідж-класік», бо ж доведеться згадувати ім’я Сліпого. Краще, щоб Оленка не чула.

… Він не любив горілку, але випив кілька чарок. Оленка щебетала, розповідала про сусідів-негрів, що торгують наркотиками, про сусідку, чотирнадцятирічну повію. Похвалялася, що її Ромасик — головний редактор «Бізнес-інформу». Кіря знехотя усміхався, спроквола відповідав, але поглядом роздягав дівчину. Потім пішов у магазин по коньяк, а коли повернувся, Оленка постелила одну постіль.

Валентин відставив убік сумку і ґвалтовно взяв її. У неї було гаряче піддатливе тіло, соковиті губи. Дівчина солодко стогнала і скрикувала від задоволення, вигиналася змією в його руках. Іноді здавалося, що втрачала свідомість, але вмить отямлювалась і дивилася на партнера божевільними скляними очима.

Через півгодини вони лежали на розваленому вщент дивані. Стоси книг, що слугували підпорами і вирівнювали матраца, розвалилися. Олена задихано промовила:

— Никогда не думала, что можно так… По-настоящему… Ты такой сильный, резкий. Мне никогда не было так хорошо.

— Врешь, наверное.

— Нет. Роман занимался этим часами, но он эгоист.

— С мужчиной в кровати нельзя говорить о других.

— Можна, если видишь его в последний раз.

— Хочешь, поедем машиной в Чорнополь?

— После того как решим с работой?.. Давай!

… Коли приїхали до Чорнополя, Оленка взяла у Валентина в борг двісті доларів і купила Романові сигнет, як той просив.

28

Анджея випустили із СІЗО тридцятого грудня. Спрацювала дружня команда: Швець — Гаркавий — Краснов. Одного зека, що перебував за ґратами, почали жерти докори сумління — він написав заяву про свою причетність до крадіжок з квартир громадян Мордехая Вулфсона, Зої Верхарн та інших. Повідомив, що передав викрадені цінності в рахунок погашення боргу Ковалю. Йому влаштували слідчий експеримент на квартирі, яку пограбував. Під час експерименту зеку вдалося накивати п’ятами. Потім Максимів отримав інформацію про перебування втікача в Чехії.

Кримінальний люд Чорнополя святкував звільнення Анджея. Зустрічати його під в’язницю приїхали: мама, що приписувала заслуги у визволенні сина собі, Гуцул, Гаркавий, Краснов, Шарик і Карась. Ірина стояла між ними, як першокласниця і плакала. Андрій обняв і розцілував її, прошепотів на вухо: «Я так за тобою скучав!». Він відпочив, підкачав м’язи.

Невдовзі кортеж з десяти розкішних машин від’їхав від в’язниці. В дорозі почали стріляти шампанським.

Обідати поїхали в «Калину», де накрили столи. У центрі стояла велика ялинка. Новорічна атмосфера заохочувала до веселощів. Гаркавий переодягнувся на Діда Мороза, Саша — на Снігуроньку, хоч її габаритам пасувала б роль розжирілого Колобка. Ангел з Калачем узяли гітари, Краснов — баян, і коли Андрій вийшов з лазеньки, заспівали «Таганку», а потім «Наша служба и опасна и трудна». Намагалися на цю мелодію співати «У лісі, ой, у темному».

Присутність Краснова з почтом надавала значущості події. Відомий бізнесмен, що постійно з’являється в російських теленовинах з президентом, вітав в’язня совісті Андрія Коваля. Приїхав Швець. Запобігливо привітався з гостями, слиняво розцілував Андрія і крикливо пообіцяв, що буде рішуче боротися зі свавіллям у правоохоронних органах. Анджей міцно потиснув руку Швеця своєю клешнею. Теодор Данилович через силу втримав на обличчі посмішку.

… Андрій сидів за окремим столом з дружиною, батьками, тестем. Теща не приїхала — Василько продовжував хворіти, і лікарі не могли встановити діагноз. Анджей випив чарку коньяку і поцілував дружину в губи.

— Як тобі там було? — запитала Ірина.

— Відпочив. Тільки слідчий діставав — побачу де в місті, розірву. Тями немає, а форсу на десятьох прокурорів. Один нормальний мужик був — Максимів. Коли приїжджав, обіцяв, що волі мені не бачити щонайменше п’ять років.

— Він тебе обіцяв посадити, а ти кажеш — «нормальний мужик»?

— Ми граємо в одну гру. Вчора він мене обіграв, сьогодні я.

— Мені надокучило. Не хочу, щоб ти грав, хочу, щоб ти жив зі мною і не пхався до брудних справ. Знав би ти, як це бути одній, коли поряд, наче маніяки, — охоронці.

— Ми будемо разом, щойно закінчу справи… Подивися, які з нами люди, з ними нічого боятися…

Згодом компаньйони перейшли в малу залу. На розмову запросили Гаркавого, Карася, Шарика, Краснова, Гуцула, Князя та Ангела. Швець, зрозумівши, що зайвий, поїхав геть. Інші гості перебазувалися до бару.

Краснов, червоний, зіпрілий, уловивши паузу, налив усім коньяку.

— Принагідно пропоную залишитися зустріти Новий рік, — сказав Андрій, піднімаючи чарку. — І дякую за допомогу.

Проте гості відмовилися — у кожного вдома родина.

— Знаєш про «чеченський базар»^[11]? — запитав Гаркавий Андрія.

— Трішки.

— Маємо витягнути з області все, — продовжив. — Спирт, продукти, будматеріали. Бери Швеця за барки і витрушуй все, аж до посівного зерна. Дякуючи панові Краснову, ми підписали угоди і починаємо приймати бабки з Німеччини. За півроку треба прокачати півмільярда доларів.

— Що з Нагірною? — поцікавився Андрій.

— Після Різдва зашлеш туди людинку, — сказав Краснов, — нехай знешкоджує місцевих авторитетів, розставляє капкани, щоб довести підприємства до банкрутства. Ми купимо на дурняк всю інфраструктуру, фонд Укрмайна з нами.

— Кіркуєв підійде? — обвів поглядом присутніх Андрій.

— Його рекомендує Паша, — сказав Краснов. — Цього досить.

— Я був би обережним, — промовив Ангел. — Принаймні для нагляду за Валентином треба послати людину.

— Поїде Князь-молодший — вирішив Андрій.

—… Зброя, — нагадав Краснов. — Я повинен перегнати через українські порти зброю для Чечні. Хто підстрахує фінансово? Мої рахунки мають бути чистими.

— Можемо через австрійський банк Мелона. Яка сума угоди? — поцікавився Ангел.

— Дрібниці, сорок мільйонів.

— Ми оплатимо, — вирішив Карась.

— Вирішу питання з портом, — пообіцяв Гаркавий. — Наступне: партія. Відомі політики готові приєднатися до нашого руху. За ними паливно-енергетичний комплекс плюс п'ять потужних банків. Установчі з'їзди мають пройти водночас по всій Україні. Гадаю, ми виступимо фундаторами партії, навернемо на свій бік інтелігенцію, місцевих фінансистів та владні структури. Пан Краснов погодився на перші заходи виділити п'ять мільйонів. Я даю мільйон.

— Ми кинемо двісті тисяч, — вирішив Андрій. — Наші можливості скромні.

— Ми — теж мільйон, — сказав Карась.

— Нас цікавить дешеве пальне, — озвався Шарик. — Готові приймати бензин необмежено. П’ять відсотків з прибутків будуть іти на фінансування партії. А заодно потіснимо конкурентів.

Вечоріло. На ялинці засяяли веселі вогники. Музики заграли «Калину». Андрій запросив Іру, Краснов — Сашу, яка не зняла костюма Снігуроньки; вони зворушливо, пузо в пузо, вальсували. Андрій усміхнено глянув на цю парочку і сказав:

— Мріяв, вийду на волю і перше, що зроблю, — затягну тебе у постіль, щоб не випускати цілий тиждень. Хто знав, що мене так будуть зустрічати… Давай втечемо!

— Але без охорони!

29

Матроскін на старий Новий рік приніс Заваді сигнальні примірники тритомника. Іван Семенович розглядав книги і не йняв віри очам. Назвати це книгами можна було умовно — самвидав.

Мирослав, облизнувши губи, сором’язливо поклав перед Завадою тугенький конверт. Той похапцем зазирнув досередини, поспіхом запхав до внутрішньої кишені піджака, потім поклав під стіл, потім повернув: «Не тут!». Кіт забрав гроші, очиці по-святенницькому звів до неба. Автор передихнув і знову обмацав книжки.

— Невже не можна було зробити краще?!

— Довелося б зменшити гонорар утричі, — сказав, як учив Шлапак. — Але книжка вийшла непогана…

Завада глянув на книги здалеку. Він був у розпачі.

— Невже не було кращого паперу? Зробили хоча б цупку обкладинку!

— Ми витратили гроші, закладені в бюджет. Долар виріс, ціни піднялися. Якби друкували раніше… але ви постійно переписували…

— Скільки це буде коштувати?

— Може зменшити тираж до трьох тисяч?

Завада подумав, що тридцять тисяч книжок йому навряд чи пощастить продати, і зітхнув:

— Зробіть тверду обкладинку і дайте кращий папір, — по-театральному закрив долонею очі.

— Домовилися, — Кіт повернувся до виходу.

— Я з вами, — похопився Завада і показав пальцями жест, що означав «гроші».

Мирослав, попрощавшись із Завадою, побіг до Романа, повідомити, що його задум удався…

На волі опинився Андрій, і випускати книжки в такому вигляді було небезпечно. Друзі якісно віддрукували три тисячі тиражу з твердими обкладинками на хорошому папері, а три примірники зробили самопалом і віднесли автору. Завада упіймався на цей гачок.

Кіт, ідучи до Романа, купив пляшку і шмат сала. Друзі, як змовники, зачинилися в кабінеті і на радощах випили. Шлапак скрутив на цій справі три тисячі доларів. Мирославу, відстовбурчивши мізинець з сигнетом, подарованим Оленою, вручив п’ятдесят.

— Може б ще яку пляшку випили? — запитав Роман. — Тільки писка засмороділи, а нє?

— Гроші маю роздати дівчатам… А ти йдеш на збори?

— Тієї партії? Шо я там не видів?

— Потім буде фуршет — пригнали фуру горілки і жеровиська.

— Певно, тільки для своїх — начальників, банкірів, а нє?

— Для всіх!

— То треба йти! Ми ж модні хлопці!

Роман зателефонував Юрченку, Біджьо і Віталію з обіцянками фуршету після установчих зборів регіонального відділення партії:

— Навезли ковбас — кілометри; горілкою будемо сцяти!

Друзі відмовлялися, гадаючи, що збори будуть нудними, а фуршет лише для своїх.

— За годину нудоти потім понажираємося як пацюки! Канапок по кишенях понапихаємо; пляшок в рукави — і підемо в «Музу», а нє?

… Друзі сіли в партері ближче до виходу, щоб першими вийти і зайняти місця біля столів.

У залі стояв стишений гомін. Гості — голови районних, селищних рад, професура, директори малих і великих підприємств, масовка. Під сухі оплески на сцені з’явився Швець і зачитав привітання учасникам та гостям зборів. Потім виголосив промову. Про складний економічний стан держави, про комуністів, які мріють про реванш і хочуть нас загнати в міцні обійми східного «брата». Тепер, коли Україна перебуває на межі економічної катастрофи, врятувати її може партія, яка має переконливу економічну і національну ідеологію. Така партія сьогодні створюється; і заявив, що стає членом УПЕВу.

З нудними промовами виступали різного штибу лакузи. Дякували керівнику області за турботу, увагу до проблем науки, сільського господарства. Виголосив промову Гуцул, закликаючи всіх патріотів влитися до лав партії.

З хлібом-сіллю, віршованими привітаннями виступили делегації районів. Говорили співуче, як у часи блаженної пам’яті першого секретаря. За ними з'явилися дітки в народних строях і в жартівливій формі привітали гостей: «І щоб ви були багаті, і про нас не забували, щоб доляри у кишенях і у нас також бували». Це викликало теплі посмішки батьків області і пожвавлення у залі.

Співали народні колективи. Вусаті дядьки в одностроях січових стрільців з аксельбантами і медалями пропитими голосами закликали полягти в боротьбі за Україну, бо «йшли діди на муки, підуть і правнуки». Під фонограму співали місцеві естрадні «зірки» пісеньки з традиційними до оскомини римами і дешевими мелодіями. Танцювала жіноча фітнес-група в бікіні, у стилі «Wilde Horse». У залі — стримані смішки, за спинами дівчат антураж — державний прапор і Тризуб.

Вечірній, що перехопив у буфеті кілька чарок, прокоментував:

— Кардєбалєт «Маска-какаска і Лєнка-вилезай на стєнку». Ми ідьом в Європу сємімільнимі саґамі. У таку партію надо вступать, луццє цьим в ґавно.

Один спогад імені «Лєна» зіпсував настрій Шлапаку. Минулого разу приїхала без грошей, тільки оплатила в ресторані святкування Нового року і подарувала сигнет. Наступні дні він платив у барах. Але валандатися по кнайпах було небезпечно, могли побачити подруги Оксани. Їй сказав, що змушений їхати у справах до Москви… Треба зав'язувати з Оленою. Тільки чотири тисячі доларів… Якщо знову помириться з Іриною? «Нав'язалася на мою голову! Як би було добре без неї! Робота, гроші йдуть. «Бізнес-інформ» — це вещ!…Тому довелося затягти її до ліжка… А вона ще незадоволена — мало уваги приділяю, думаю тільки про себе. А про кого думати?! На прощання попросила, щоб купив їй квиток до Києва і дав грошей на дорогу. Жлобиха!»

Накрутивши себе, відчув — так зненавидів Оленку, що ладен уже віддати гроші. Але є ще кілька бізнесових справ, треба закінчити ремонт…

Нарешті гостей запросили до буфету. Сьогодні все було не як зазвичай. А зазвичай «масовка» після урочистих зборів ішла додому, сповнена вражень, а «шановних гостей» садовили в автобуси і везли на пиятику. Тому компанія Романа не мала бажання йти до театру, бо часто ловила облизня на таких заходах.

Завбачливий Біджьо і Матроскін були з портфелями. Поки гості розсідалися за столами, портфелі поважчали. Гуцул Жартома повідомив, що горілки вистачить і залишиться. Швець виголосив тост про значущість сьогоднішньої події і закінчив: «Будьмо! Слава Україні!».

Шлапак весело розлив у пластикові чарки, наче все відбувалося завдяки йому і сказав Котові:

— Тільки з горілками не пропади, бо ще підемо в «Зустріч».

Горілки було море. Андрієві ґуральні працювали справно.

Тому зникнення Мирослава нікого не обурило. Через годину «шановні гості» таки сіли в автобус і поїхали кудись допивати. У залі залишилися деякі журналісти і творча інтелігенція в особі Вечірнього. Більш практичні товариші ящиками виносили продукти. Роман, Віталій, Біджьо і Юрченко примостилися в куточку і стиха співали «Єстедей». Слів не знали, але старалися. Вів хор Біджьо.

У Шлапака на кінчик носа сповзли окуляри. Він, підвиваючи, стверджував:

— Маємо триматися купи і співати каждий день «Єстедей».

— Я взе вступив у пальтію, — повідомив Вечірній і показав посвідчення.

— А де взяв фотографію? — здивувався Роман.

— Сєбя любімого всігда носу с собою!

— Це серйозний крок, о-о. П-цани, треба обмити вступ у партію, — вирішив Юрченко. — Пішли в «Зустріч», — водки нємєряно!

… Гості вже розійшлися. На столах залишилися недоїдки та початі пляшки. Зібрали, що було, й посунули в улюблене кафе. В ар’єргарді йшов Біджьо, співаючи «Єстедей».

Роман обурювався, що Кіт не тільки завинив йому могорич, а ще й «смився з нашою випивкою». Вечірній, наче проповідник, виголошував, що напише монументальне полотно «Вступ у партію патріотів України», де присутніх на установчих зборах зобразить в строях батальйону «Нахтігаль», а Кота, за дезертирство, — в формі червоного комісара-боягуза, що втікає від гніву патріотів.

30

Те, що Максиміва перевели до Києва, — нікого не здивувало. Сам він був родом із Київщини, до нього давно придивлялися, а, можливо, комусь було вигідно, щоб Петро дав спокій Анджею.

У Чорнополі не залишалося нічого, за чим можна було шкодувати. Запропонована посада цілком влаштовувала — заступник начальника відділу, що відпрацьовує західний регіон; на порядок нижча, ніж попередня, зате з перспективами: зв’язки, знайомства, кар’єра. На перший час виділили житло в гуртожитку неподалік від Генеральної прокуратури. Єдиним знайомим у Києві був Антон Ярославович. Тож перший візит після тижневого входження у роботу зробив до нього.

У Лисака нещодавно прихопило серце і лікарі порадили сісти на дієту. Тому Антон курив легкі цигарки, пив каберне і стверджував, що це дуже корисно, — вранці немає похмілля, не запухає обличчя і штани на животі сходяться.

— Як тобі в Києві? — запитав, коли зручно всілися в пивному ганделику.

— Людей не знаю.

— Мене цікавить одна інформація… Угруповання Сліпого, зв'язки з Деметрашем та Кірцуном. Вони намагаються заволодіти акціями готелю «Либідь».

— Це протизаконно?

— Звичайно.

— А тобі що до того?

— Там працюють наші люди.

— Скажи краще, чому ваші люди дозволили випустити Анджея?

— Вічно його тримати не можна було — це не колгоспник, що вкрав мішок зерна. За ним стоїть Гаркавий. Чув, яку вони партію створили під вибори? Треба було, поки Анджей сидів, шити справу…

— Це мені закид?

— Певною мірою. Але нам вигідно, щоб Коваль був на свободі. Він — сила проти Сліпого.

Петро Йосипович спересердя влив у себе склянку вина і сердито подивився на Лисака:

— Я розпинаюся, травлю на Анджея інших бандитів, плету інтриги, щоб пересварити між собою його компаньйонів, прослуховуємо телефонні переговори, спалюємо бензин на стеженнях. А одного дня з'ясовується, що комусь вигідно, аби він був на свободі!

— Маємо бути політиками, бо тут законним шляхом нічого не доб'єшся.

— В Україні потужний репресивний апарат, чому маємо бути політиками, а не правоохоронцями?.. Гаразд, що там з «Либіддю»?

— У дев'яносто четвертому році готель акціонували. Частина акцій залишилася в фонді Укрмайна, інші придбали фізичні, юридичні особи. Готель був у занедбаному стані. Дирекція взяла кредит під державні гарантії і почала реконструкцію. Тут з'являється Красовскі і за безцінь скуповує двадцять чотири відсотки акцій.

Зачитаю інформацію про його фірму: «Головна мета роботи «TNT» в Україні — скупка пакетів акцій у процесі приватизації підприємств для перепродажу. З метою ухилення від податків і укриття протиправної діяльності «TNT» постійно змінює юридичні адреси.

Компанія працює за схемою: в офшорних зонах створюються підприємства, які ніде не реєструються. В Україні відкривається представництво, що теж не реєструється, і за дорученням кіпрських компаній починає скупку контрольних пакетів акцій українських підприємств. Згодом за рахунок обігових коштів самих підприємств проводиться фіктивний міжнародний аудит (зазвичай представниками компанії), і контрольний пакет акцій виставляється на продаж.

Таким чином викуплено контрольні пакети акцій унікального заводу алмазних інструментів, газорозрядного заводу. Їхня продукція оцінюється в копійки й імпортується в Європу, де продається за світовими цінами. Податки в Україні не платяться, робітники отримують мізерну платню і працюють на старому обладнанні. За рік чистий прибуток нових власників від продажу алмазних інструментів становив п'ять мільйонів доларів.

В інших випадках «TNT» проводить косметичний ремонт за рахунок обігових коштів самих підприємств і виставляє їх на продаж за цінами у двадцять-тридцять разів вищими, ніж придбано акції.

Скупивши контрольний пакет акцій готелю, «TNT» почне скуповувати блокуючий. У представників компанії з'явилися списки приватних акціонерів, що є комерційною таємницею. Їм телефонують і пропонують за кілька доларів продати акції. Декому погрожують.

Усунувши від керівництва законну дирекцію, нові власники внесуть зміни до статуту, заволодівши європейського рівня готелем, пропонуватимуть номери туристам, що ідуть в Україну, за світовими цінами; гроші залишатимуться на Заході. Або готель продадуть підставній компанії, створеній «TNT», що дозволить ухилитися від сплати податків і повернення кредиту. Приблизно за один мільйон доларів компанія «TNT» стане власником комплексу, що коштує сорок два мільйони».

— Красовскі має смалець в голові, — вирішив Максимів.

— Не смалець, а лій.

— Чим я можу допомогти?

— Ці кіпріоти мають капітальні зв'язки в Укрмайні. Прокуратура, декілька разів намагалася перевірити їх, але наказом згори перевірки забороняли. Ми не можемо боротися з владними структурами, але можемо боротися з людьми. Наприклад, Красовскі живе в Україні нелегально…

— Якщо я допоможу, вийде начебто я з Анджеєм в одній команді.

— Краще він, ніж Сліпий чи Красовскі. Ті грабують Україну, вивозять звідси валюту. А Гаркавий, Анджей і навіть Карась, крім казино та стриптиз-клубів, створюють цехи, ферми, будують базари, будинки, дають гроші на сиротинці, підтримують спорт…

— Спробую чимось допомогти, тільки-но увійду в роботу.

— Не є питань.

31

Після старого Нового року Андрій поїхав до Києва у справах. Але Ірина зустріла його словами: «Я твоя єдина справа… Охороні замовиш готель! Крім тебе на поріг не пущу навіть Калача з сомами»! Вимкнула телефони, затягла у ліжко і протягом двох днів не випускала з дому.

На третій день Андрій нарешті виповз з ліжка, втомлено повисів на турніку і ввімкнув телевізор. У новинах розповідали про затримання двох озброєних молодиків з Чорнополя. Андрій упізнав їх — зброєносці, що мали передати Астаф’євим пістолети. Затримані відмовилися давати пояснення. Міліцейський чин прокоментував:

— Це незначний епізод у системному винищенні кримінальних угруповань столиці. Операція затримання кілерів готувалася рік. На їхній совісті десятки вбивств на замовлення — це все, що я можу сказати. Крапку в історії цієї злочинної зграї поставить суд!

Андрій роздратовано зателефонував до Кіркуєва:

— Що сталося?!

— Операція зірвалася. На них хтось навів. Це не випадковість.

— Не почнуть говорити?

— їм нема що сказати.

— Проблема має зникнути. Або витягуйте їх, або…

— Я викликав Ватченка, але його не допускають до них.

— Гаразд, не по телефону. Приїжджай сюди.

— Знову щось сталося? — заклопотано поцікавилася Ірина.

Андрій ніжно обняв дружину і прошепотів:

— Постійно мушу їм пальцем вказувати, що і як робити!

— Дивно. Ми маємо житло, машини, здоров'я, гроші, кохаємо одне одного. Тільки тобі чомусь мало! Може час зупинитися?! Всіх грошей не заробиш.

— Як тільки зупинюся, нас розірвуть менти вкупі з бандитами і відберуть усе.

— Колись це має закінчитися…

— Коли закінчиться, — зітхнув, — минуть золоті часи. А поки є можливість — маємо заробляти. Настає епоха Кірцуна та Деметраша, а вони будуть гребти тільки під себе.

— Епоха жлобів, — погодилася, — Швеця, Шлапака…

— Що, Оленка знову посварилася з Романом? — зареготав.

— Я посварилася з нею… Здається, дурить її Роман. Вона заробила кілька тисяч і усе віддала йому на ремонт офісу…

— Ремонт робила моя бригада, навіть меблі йому дав я. Все інше взяв у магазинах, перекривши рекламою… Дурить однозначно.

Ірина злостиво посміхнулася:

— Я її попереджувала!

— Перевірю, чим дихає це чудо, — пообіцяв Андрій.

Скоро пішов на зустріч до Валентина, а Ірина зателефонувала до Ольги, що підтримувала стосунки з Оленкою.

— Як вона? — поцікавилася.

— Влаштувалася в «Імідж-класік».

— Це добре. А що Ромасик?

— Щойно в Оленки закінчилися гроші, почали сваритися. Вона сидить у Києві і не зізнається, що влаштувалася на роботу.

— Дурне-дурне, а шкварки любить. Передавай їй привіт і розкажи таке… — розповіла, почуте від Андрія.

— Мені Роман теж не сподобався. Справді, пропонував «лямур де труа», потім казав, що жартує. Спочатку подумала, що він бульбаш: «Ольга, ти павінна бачиць, чьто я модний хлопєц, — пан редактор, а нє?.. Гдзе тут можна схадзіць в кафє найбліжчє?»

Ірина запропонувала:

— Можемо піти на дискотеку, попліткуємо… Андрій буде…

— Ангел теж? — з втаємниченими інтонаціями.

— Тобі стали подобатися чоловіки?

— Він класний мужик, уважний до сім'ї, до дітей…

— Через те ти з ним переспала?! Збоченка!

— Не лай мене. Підемо гульнемо. Батько саме грошенят підкинув!

— Ти почала рахувати гроші?

— Хочу машину, мій старий Наташі своїй купив, мені — ні!

— Біс в ребро — і курва в ліжко… Гаразд іще дзенькну Інні!

— Ти не знаєш?! Осман поїхав додому, звідти зателефонував, що мусить оженитися. Дає слово, що з дружиною спати не буде і щойно розблокуються рахунки, повернеться до Києва і більше ніколи не поїде на Кіпр. У них традиції: якщо протягом року жінка не завагітніє, її виганяють.

— Що з нею буде потім?

— Повернеться додому, і буде все життя бавити племінників.

Ірина здивовано свиснула.

— Тим більше, Інні треба якось розважитися… — вирішила.

Після цього зателефонувала до Андрія:

— Котику, йду до Інни. Коли звільнишся, зателефонуй на мобільний! Культпохід на дискотеку не відміняється.

Анджей мугикнув у відповідь щось непевне, вимкнув зв'язок і запитав у Валентина:

— Хто міг їх здати?

— Не уявляю. Про місце і час знав тільки я. Але про саму операцію знало багато людей. Сліпий міг кинути всі сили на оборону, підключити ментовські зв'язки. Працювало ще дві групи дублерів. Але я усе відмінив, щоб їх не накрили.

— Треба було йти до кінця.

— Тоді ми могли втратити шістьох чоловік.

— Відпочили б хлопці рік-другий на нарах, познайомилися б із в'язничними порядками. Не все мені сидіти.

— І що тепер?

— Продовжуй. Хіба що Сліпий піде на переговори, поверне гроші з відсотками і пустить нас на свої території.

— Сліпий злопам'ятний і швидкий на розправу…

— Тут політика інша: не він у нас відбирає території, а ми у нього. По понятіям, ми безпрєдєльнічаєм. Це мало кому подобається; у Сліпого можуть з'явитися несподівані союзники.

— Нам зараз це зайве, — погодився Валентин. — А що робити із заарештованими?

— Хто з ними проводив інструктаж, передавав зброю?

— Ті вчора виїхали до Праги, звідтіля в Скоп'є. На випадок небезпеки можуть перебазуватися в Сербію. Астаф'єви повернулися в Чорнопіль, тиждень пересидять на дачі в Анатолія.

— Потім нехай перебираються у Нагірну.

Андрій якусь хвильку поміркував і невдоволено промовив:

— Зброєносці інформацію ментам здадуть. Це дійде до Сліпого…

— Питання може вирішити Карась…

— Грошей не шкодувати. Нехай його люди приберуть цих шмаркачів у СІЗО. Пустимо слух, що їх прибили менти на прохання Сліпого, щоб не насторожити інших. Ватченко нехай створює видимість роботи… Маєш на сьогодні якісь плани?

— Піду до однієї курви, а завтра вранці — додому.

— Відвези мене до Карася.

Дорогою Андрій попросив Валентина заїхати до Калача, взяти риби і відвезти батькам Ірини:

— Василько хворіє, рибу любить. Класний пацан, а зліг. Поки батько боровся, Тамара Андріївна жила в Коцюбинчиках, там після чорнобильського вибуху пройшов дощик… Вони досі щоліта їздять туди відпочивати…

Коли Андрій вийшов з машини, Валентин проїхав квартал і з таксофону дзенькнув до Сліпого. Домовився про зустріч увечері, а поки заїхав до Оленки на роботу.

— Как тебе здесь работается? — поцікавився.

— Класс! Случайно встретила немца, с которым работала в Османа, ему была нужна реклама. Договор на двести тысяч долларов, моих — пять процентов! Мне везет со дня, когда мы встретились. Кстати, вчера меня назначили директором по маркетингу!

— Это нужно обмыть! Только пообещай, что сегодня не станешь рассказывать о своих любовниках! Я начинаю ревновать. Теперь ты невеста с приданым!

— Может, посватаешься?

— Я не настолько люблю деньги, чтобы жениться ради них.

— Тем не менее, я перед тобой в долгу. Приглашаю на обед!

У ресторані музики награвали повільні джазові композиції, хотілося танцювати і говорити про чарівну зимову погоду, красу київських вулиць… Між ними щось народжувалось; любовні флюїди переплітали непомітними нитками серця, тіло мліло, відчувало хтиву ауру партнера. Валентину захотілося плюнути на Сліпого, на справи і за прикладом Андрія залізти у ліжко до розкішної дівчини на кілька днів, щоб вибратися з нього знесиленим і щасливим…

— Я вспоминала тебя, — зізналася Оленка. — Какой ты сильный, как целуешь…

У Валентина солодка судома перехопила горло. Пригадав ніч на роздовбаному ліжку, її поцілунки. Але це була не любов. Це пристрасть. Хтива, солодка.

— Оленко, — проковтнув слину, — Не заводи меня, сейчас возьму тебя прямо на столе…

— Так бери…

— На нас обращают внимание. Они будут надоедать советами…

Валентин ніжно чмокнув дівчину в носика і відхилився назад. Серце продовжувало збуджено битися.

… Час пробіг непомітно. Після обіду Валентин підвіз її на роботу. Попрощавшись, відчув, наче обірвалися нитки, що зв'язували серця, і тепер неприємно ниділо в грудях. Йому зовсім не хотілося пірнати у вир кохання, але вир затягував, незалежно від його волі.

Різко натиснувши на газ, аж машину повело по слизькій дорозі, поїхав до Сліпого обговорювати сценарій наступного «замаху».

32

Повернувшись із Києва, де щойно пройшов перший з’їзд УПЕВу і де був обраний головою мандатної комісії партії, Швець у пошті знайшов цінну бандероль. Там було сто сімнадцять акцій готелю «Либідь» і запрошення на збори акціонерів двадцять шостого січня 1997 року. Теодор Данилович зрозумів — це подарунок Деметраша. В акціях тямив не більше, ніж в астрономії, але порахував, що вони коштують шістсот чотирнадцять гривень.

«Дешево мене оцінили», — вирішив. Але в листі йшлося, що він володіє одним відсотком акцій ГК «Либідь», загальна вартість якого сорок два мільйони доларів. Почухав потилицю — це чотириста двадцять тисяч баксів!

Цим вони натякають, мовляв, ми виконуємо свої обіцянки, а ти? А його приперли до стіни. Навіть у Чехії, де відпочивав на Різдво, його знайшов Смик, запитав про здоров’я, поцікавився чи підходить клімат для дітей. Передав вітання від Анджея. Довелося вдавати, що зрадів гостеві, хоч на душі було паскудно.

Щоб бути від гріха подалі, краще повернути акції, та на бандеролі зворотної адреси не було. Може спалити? Але кинути такі гроші у вогонь рука не підніметься…

«Або пан, або профан! Треба їхати! Хоч подивитися, бл, що там і до чого. А заодно з’ясувати правду про акції. Щось не сподобається, кину їм в морди, бл, нехай подавляться. Принаймні поки Анджей на свободі, не варто довіряти нікому».

Захотілося випити — не пив аж два тижні… Рішуче відчинив холодильник, але там нічого не було. Перед Новим роком наказав секретарці від гріха подалі винести спиртне. Тепер дзенькнув до неї і попросив принести пляшку коньяку.

Перед ним лежала гора паперів, які мав переглянути. Секретарка принесла пляшку. Потягнув з горла, захрумтів цибулиною. Спиртне почало діяти, змінюючи довколишній світ на краще. На душі стало спокійно, з’являлася ейфорія, хотілося навіть зробити щось добре. Вгризся зубами в товстий шмат сала. Хтось постукав у двері. Заховав пляшку і закуску під стіл. «Можна»!

Відчинилися двері і до кабінету зазирнув Завада, щурячим носиком обнюхав повітря.

— Заходи, Іване Семеновичу, — Швець витер долонею губи і простягнув масну руку для привітання.

— Христос ся хрещає! — радісно привітався гість.

— На ріці Йордані! Що у тебе?

— Та все тихенько — канікули.

— Наші люди вміють відпочивати, бл. Од першого грудня до двадцятого січня Західна Україна святкує. Ніхто ніх'я не робить! Будуй з ними державу, мать їх!

— Народ у нас роботящий, — Завада був оптимістом, — збудуємо. Тільки б у Києві дали нам працювати…

— У Києві працюють і не святкують, бл, як з гарячки, мать їх!

— Правда ваша. Власне, хочу вам зробити подарунок… Вийшов мій тритомник.

— О-о? — вдав приємне здивування. — Ви все встигаєте, — працюєте, видаєте книжки. А до мене зі спілки ходять письменники, бл, і канючать гроші. Що я можу дати, мать їх?

Завада вручив керівнику книги. Той прочитав посвяту. Поклавши руку на серце, подякував і побажав творчих успіхів. Сказав, що варто влаштувати з цього приводу презентацію.

— З грішми скрутно, — поскаржився Іван Семенович. — Навіть гонорару не отримав…

— Накажу, щоб вам виписали премію двісті п'ятдесят гривень. Накрийте столи, разом потішимося з вашого успіху!.. Горілка лишилася ще з установчого з'їзду.

Коли Завада, вклоняючись, вийшов, Швець подумав, що такого скнару треба ще пошукати. За гривню готовий гнати козу до Києва.

Теодор Данилович смикнув іще коньяку, закусив салом і пішов спати в кімнату відпочинку. «Хто ж у свята працює?», — подумав.

У п'ятницю таки поїхав до Києва. Здається, за ним не стежили. Принаймні у поїзді нікого не помітив. Вранці від вокзалу без поспіху прогулявся до «Либіді». Заради цікавості вирішив зупинитися тут. Номер коштував сімдесят доларів… Зайшов у буфет, замовив найдорожчі страви, сто грамів коньяку, за сніданком спланував день.

Погуляти по Києву, випити чарку. Головне — нікого не повідомляти про приїзд. Завітати до банку, перевести двісті тисяч, які повернув Ангел, на новий рахунок. Там зібралася кругленька сума… На вибори ці гроші не підуть, він пройде по списку УПЕВу, Гуцул заплатить. Судячи з прогнозів, партія має набрати не менше п'ятнадцяти відсотків. У пресі її встигли охрестити «партією грошей». А гроші там чималі. Замислишся, на чиєму полі грати. Втім небезпечно і там, і там — як на мінних полях.

Після кількох чарок світ довкола видавався приємним, лагідним. Враз — дзвінок на мобільний.

— Слухаю!

— Добрый день. Беспокоит Деметраш… Приветствую в столице… Как вам гостиница?.. За завтрак можете не платить, за номер деньги тоже вернут, ведь вы наш акционер.

Офіціантка принесла пляшку «Хеннесі», фрукти.

— Наш небольшой презент, — прокоментував Деметраш.

— Ви де, бл?

— Рядом. Можем сейчас же распить с вами эту бутылку… Швець не озирнувся і сердито буркнув:

— Давай.

За мить до нього підійшли Деметраш, Красовскі та Кірцун. Останнього знав лише за телевізійними передачами — низенький, мордатий, злодійкуватий. Прізвисько «Петько» до нього причепилося од часів навчання в ДЮСШ після перегляду фільму «Чапаєв». Тоді Кірцун був шісткою в неформального лідера школи. Але час вніс корективи — той лідер устиг тричі відсидіти, і тепер представляв бізнесово-кримінальні інтереси Петька на Буковині та в Молдові.

За останні роки Кірцун зблизився з людьми влади, заробив мільйони, продаючи національні багатства України, конвертуючи та легалізуючи гроші злочинних угруповань СНД. Газети назвали його олігархом і пророкували, що найближчим часом стане впливовою особою в державі. Швець у це не вірив, бо було відомо про зв'язки Кірцуна зі злочинними світом і його махінації у сфері спорту.

Теодор Данилович зобразив на обличчі посмішку, і привітався з «компаньйонами».

— Ну, чë там, йобты? — розв'язно запитав Петько. — Как наши друзья — Гуцул, Анджей?

— Я з ними мало спілкуюся, — відкашлявся Швець.

— Чего так? — іронічно поцікавився Красовскі. — Мы тебя, чисто, просили об услуге…

— Коваль теж не затримався за ґратами… А його, до речі, підтримує сам Краснов! Проти нього я — ніхто.

—… О чем говорили на сходняке, когда Анджей вышел? — поцікавився Деметраш.

— Мене на такі заходи не запрошують, бл, — роздратовано відповів Швець. — І що це за балачки?! Ви хочете від мене щось отримати, а мені підсунули якісь срані акції!

— Ты чë, старый!? — обурився Петько. — Для тя пол-лимона — хуйня?!. Это аванс! Щя нас интересует ваша партия — готовая, раскрученная структура.

— Я партіями не торгую, — зареготав Швець. — І взагалі у мене з рук вислизує влада, нах’й. Не можу нічим допомогти…

— Что касается партии, — продовжив Деметраш, — туда стали вступать наши, чтобы на следующем съезде пропихнуть нужных людей в руководство… Вы нам нужны, панэ Швец. Съезд купим с потрохами, Гаркавый с Гуцулом даже не поймут, что случилось, когда большинство захочет видеть вас лидером. А вы поможете провести в список на выборы нужных людей. Чтобы не пахло Гаркавым и другим говном.

— Цікаво, — задоволено промуркотів Швець. — Чому я?

— Старый, ты достойная кандидатура, — зареготав Кірцун. — Йобты — глава мандатной комиссии, нахуй… Можно сказать, от бога! От бога для всей Украины!

Красовскі зі сценічною іронією закотив очі.

— А теперь, что касается гостиницы… — продовжив. — Завтра, бля, ми будем голосовать за смену руководства и внесение дополнений к уставу. Гостиница наша. Только, как кость в жопе, засело несколько умных, нахуй. Скоро ми выкупим контрольный пакет акций, бля… В общем, нам вся эта шняга обошлась в полтора лимона.

— Для чого ви це мені розповідаєте? — запитав Швець.

— Чисто, ты хочешь быть нашим компаньоном, — відповів Красовскі. — А компаньоны не только делят прибыли, но и убытки.

— Запхайте собі в дупу ці акції і прибутки від них!

— Йобты, хочешь стать человеком, работай по нашим правилам, — розізлився Кірцун. — И первое правило: делай, чë те сказано! Тебе заплатили, нахуй. Тем более этот разговор записали на видеокамеру!

Швець зіскочив на ноги і озирнувся. У залі було порожньо, залишилися тільки вони. Біля входу стояла сторожа. Його опоненти сиділи, насмішкувато поглядаючи на гостя. Теодор Данилович сів.

— Значит завтра, чисто, в бой, — вирішив Красовскі. — Лучше, чтобы ты на собрании не светился и передал право голоса нам.

— Ось що, — жорстко сказав гість. — Хочете, щоб я з вами працював, бл, виконайте мої умови. По-перше, бл, мені заважають Анджей і Гуцул. По-друге, говоріть зі мною іншим тоном. Якщо ні, — кинув на стіл пакет з акціями, — заберіть цю макулатуру нах… А на відеозапис подрочіть, мать вашу! Хуя ви мені що зробите!

Його аргументи звучали переконливо.

— Мы погорячились, — зітхнув Деметраш, — Дни сложные, много работы, надо ехать в округа, работать с народом.

— Йобты, старый, — посміхнувся Кірцун. — Мы тоже не пацаны. Давай, типа, работать, а не фуфло толкать.

— Історія з акціями мене не цікавить, бл, — вирішив Швець, — Можете викупити їх, або платити дивіденди. Я залишився тільки тому, що зацікався планами щодо партії.

— Поговорим позже, — сказав Деметраш. — На эту аферу надо полтора-два лимона баксов и поддержку прессы. Ща мы делаем банкротами две популярных газетенки, потом скупаем их. Наши судебные иски к газетам уже в суде и там все «замазано». С нами работают люди, выигравшие выборы в России, в Казахстане и Грузии.

— Мене це тішить, — іронічно посміхнувся Швець, — тільки будьмо реалістами. До виборів трішки більше року, а наші вороги живі, при владі і при капіталах.

— Йобты, все путем — запевнив Кірцун. — За дело берусь я.

33

До кабінету Максиміва привели київського кримінального авторитета Мустафу, колись борця, родоначальника столичного здирництва, тепер — мецената і бізнесмена. З ним зайшов начальник відділу полковник Данченко. Коли зачинилися двері, авторитет упав на коліна, молитовно склавши руки, підповз до Павла Васильовича.

— Нэ буду, болшэ нэ буду. Что я сдэлаль, скажи? — скиглив жалісливо. — Всо скажю, толка не сади в камэру.

Данченко кивнув у бік Максиміва:

— До нього повзи, курва лагерна. Тепер тобі дроздів буде вставляти Петро Йосипович. Серед братків має погану репутацію — давив вас і буде давити; твій час настав…

Мустафа з надією глянув на Максиміва, з колін не піднявся.

— Я нэ бандит, панымаешь, я бизнэсмэн, — продовжував скиглити.

— Ось і поговоріть про бізнес, — вирішив Данченко. До Максиміва: — Маю справи, піду до себе.

Петро Йосипович вказав Мустафі на стілець навпроти:

— Сідай.

— Нэ сяду, — відказав обережно. — Присяду.

— На честь знайомства — присядь. Наступного разу у цьому кабінеті будеш виконувати всі команди, як собака, зрозумів?

Сів, молитовно склавши долоні.

— Судячи з твого останнього інтерв'ю газеті «Жовтий листок», у тебе добре здоров'я…

— Э-э, я должен так сказать, вокруг одни враги! Скажут, такой автарытэтный чалавэк, и також балной, кто уважать будэт? Я очен балной, магу пиринысты всэ справки… Киста почки, хронический пыелонехрит, нэдостаточность почек, простатит, гепатит…

— Про твої болячки всі знають, ти вже п’ять років як мертвий, — зареготав Максимів. — Але це — компетенція слідства. Мене цікавить інше. Чому твоя фірма «Зовнішньоекспорт» продала акції ГК «Либідь» компанії TNT? Скільки ви отримали за це?

— Нэ помню.

— Зараз випишу постанову на твоє затримання. Тебе кинуть до камери; через свою клаустрофобію відразу станеш писати все, що відбулося того дня, коли ви продали акції, з точністю до секунди.

— У нас было семьсот акций, — пригадав Мустафа, — продали за двэсти тысяч баксов…

— З порушенням закону, — пробурмотів майор. — А це злочин. Чому вам припекло? Їхня собівартість три мільйони доларів…

— Когда звонит Мойшя и подтвэрждает полномочия Красовски и Слэпого… Нэ очэн патаргуэшса.

— Відколи це ти, такий авторитет, став боятися Мойші?..

— А кому охота подставлят голаву даже за полмиллиона?! С Мойшей лучше жить в мирэ. Тогда буду знат, чьто никто не атбэрет у меня базары, что не начнеца атстрэл директаров и бугалтэров!

— Але Мойша немає такого впливу як колись.

— Кто вам сказал?! Э-э! — махнув рукою. — У них все схвачэно, вэздэ их луди! Помнитэ, нэдавно взяли двоих пацанов из Чорнопола? Это были толко оруженосцы…

— І хто мав стати жертвою?

— Слэпой!

Інформація надійшла запізно — одного з хлопців вбили в СІЗО, з ним навіть не встигли попрацювати. Максимів пішов доповідати Данченку. Того дня ізолювали затриманого зброєносця, розпочали з ним оперативну роботу в камері.

Повернувшись, Максимів продовживбесіду:

— Що тобі загалом відомо про історію з «Либіддю»?

— Там интэрэсы Кирцуна и Дэмэтраша. Адын просент акций получил Швэц в Чорнопалэ. Дакумэнты афармляли у нашего нотариуса.

— У них немає свого? — здивувався Максимів.

— Мой натариус чистый — эта нэ варованную машину пэрэписат.

— А хто переписує?

— Э-э! Мамой киланус — завязал. Церковь строю, в церкву хажю, с бандытами нэ здароваюс. Украинский мову учу!

— Не виникало бажання повернути награбовані гроші в Україну, віддати людям те, що відібрали?

— Э-э, толко дэнги суда привэзешь, Кирцун мэнтов натравит — забэрут. Он с Молдованом скоро сэбэ памятники будут дэлат из золота і пилеват всэм на головы!

— Гаразд, — зупинив базікання Максимів. — Зараз тебе виведуть через задній двір. Будеш у мене на зв'язку. Не дай Бог колись зателефоную, а ти раптом поміняєш номер…

Розмова з Мустафою залишила неприємний присмак. Максимів написав короткий рапорт про цю зустріч. Історія, що розверталася довкола «Либіді», обростала персонажами і сюжетами. Треба брати за зябра Красовскі, кидати в СІЗО за порушення візового режиму — він мозок афери.

Сьогодні Петро мав іще одну зустріч. Данченко порадив поговорити про «Либідь» з помічником депутата Деметраша, що був у нього на зв'язку. Домовилися зустрітися увечері при виїзді з Києва на Вишгород.

… Микола Бойченко нервував. На зустріч приїхав на метро, плутаючи сліди, — Деметраш контролював діяльність своїх працівників. Коли помічник сів у авто, Максимів попрямував на Виноградар, зиркаючи у дзеркальце заднього виду, переконуючись, що за ними немає хвоста. Проте вечірнє засніжене шосе було тихим і порожнім.

Зупинилися на обочині. Міліціонер запропонував Миколі Володимировичу випити коньяку, бо той ніяк не міг зігрітися. При тьмяному світлі розлив спиртне у пластикові чарки і роздивився пасажира. Той мав худе інтелігентне обличчя, довге сиве волосся, зав'язане на потилиці у хвостик, і користувався міцними парфумами. Випили за знайомство.

Бойченко розповів, що Деметраш з Кірцуном отримали у ВР прізвисько «гремліни», що хочуть прибрати до рук УПЕВ і таке інше…

Вислухавши історію, Максимів здивувався:

— Ці люди все хочуть мати за безцінь: готель, газети і навіть партію! Невже Гаркавий настільки тупий, щоб дати себе взути?!

— Гаркавий — безпринципна тварюка, швидко переметнеться До переможців.

— Чому вони роблять ставку на Швеця?

— Постійний голова мандатної комісії. Виграє вибори не той, хто голосує, а хто підраховує голоси.

— Левчук має відношення до готелю?

— Здається, ні. Але він — диявол, породження КДБ. Якщо припустити, що має, — тоді розігрує якусь складну комбінацію…

Далі Микола розповів: Левчук володіє потужною трастовою компанією, металургійними та хімічними концернами України, портами. Хоч офіційно жодного відношення до них немає теж. Він лише депутат і один з анонімних фундаторів УПЕВу. Вдає із себе патріота. У дев’яносто дев’ятому балотуватиметься у президенти…

З Деметрашем зустрічаються потай, а в парламенті не вітаються. Маючи охоронну структуру, допомагає підприємцям, банкірам, особливо коли потрапляють під пресинг Кірцуна… Мабуть, у них така гра у поганого і доброго. Перед виборами випише рахунки тим, кому допомагав. Ще одне: «гремліни» ведуть переговори з фракціями, щоб проголосували за скорочення міліції. Гроші для них на це зібрали півсотні кримінальних авторитетів СНД.

— Господи Боже! — вигукнув Максимів! — Хто нами керує?!

34

Україною ширилися чутки про порушення кримінальної справи проти Лазаренка. Правоохоронці не поспішали спростовувати це, а ЗМІ ходили околяса, бо Павло Іванович залишався при владі, і одного дня терези могли різко гойднутися в його бік.

«Гремліни» радісно потирали руки — їхній противник на владному Олімпі терпів фіаско.

На честь такої знаменної події. Сліпого запросили на дачу до Молдована. Він прихопив з собою Кіркуєва. Відрекомендував його так:

— Мой персональный убийца и троянский конь в стане Гаркавого.

У компанії Красовскі, Боровицького, «гремлінів» гість почувався некомфортно, хоч господарі дивилися на нього, як на свого. Залишалося дізнатися, навіщо його запросили.

Гостинний хазяїн вказав Валентинові на крісло. Поки служниця накривала стіл, чоловіки переглядали відеозапис футбольного матчу і обговорювали гравців. Кіря не цікавився футболом, що здивувало інших, — не уявляли життя без цієї гри.

Боровицький, після невдалого удару Реброва по воротах, підійшов до столу і перехилив чарку горілки.

— Всем наливай, — озвався Петько, сидячи розвальцем у кріслі. — Надо бы подобраться к этому клубу поближе, — вирішив. — Какие можно загребать бабки!

— Там и без нас хватает прихлебателей, — сказав Деметраш.

— Йобты, сношаешься с этим «Леблядем», — зітхнув Кірцун, приймаючи з рук Боровицького чарку, — а там — продал на запад игрока, и сорок миллионов в кармане.

— У нас не раскручен баскетбол, — сказав Сліпий, знімаючи окуляри перш ніж випити. — В Штатах на нем, в пр-рынципе, капитально зарабатывают.

— Х’ня баскетбол, — вирішив Боровицький, — у нас нєгров нема, нашим предкам не хватіло ума завести на плантації сахарних буряков.

Чоловіки сіли за стіл, завбачливо попускаючи паски. У Боровицького був настрій напитися.

— На Павла Івановіча, — сказав, — у мєня були матеріали ще пять год назад…

— Йобты, старый, — реготнув Петько, — ну посадил бы ты его, кинули бы ти-е еш-ше лычку на погоны… Зато теперь — ты человек. Че бы там заработал в своем УБОПе? Геморрой, бля…

— Не ізвєсно, чим кончиця всьо ето, наху, — зітхнув.

— Не обманывайтесь, — вставив слівце Сліпий, — Президент…

— Тш-ш, — підняв палець Петько, — жена Цезаря вне подозрений!

Компанія зареготала, як «гремліни» з однойменного фільму Спілберга.

— И ща мы радуємся, бля, че корумционер и взяточник скоро окажется в тюрьме. И не забивайте, бля, что это заслуга нашего президента!

«Гремліни» дурнувато загигикали.

— Слышь, Валик, — звернувся Ігор Дмитрович, — недавно за этим столом сиживал твой зема — Швец. Решил с нами дружить. А ты в чьей команде, дорогой? — іронічно.

— Я благодарен, что меня пригласили на этот семейный праздник, — перехопив іронію. — Выпьем, чтобы Паша завяз на нарах!

Кірцун подумав, що циган знущається, але сказав:

— Значит ты с нами. А нас интересуют маршруты, какими передвигаются Анджей с Гуцулом, бля.

— У меня в Киеве осталось несколько дел, — кивнув у бік Сліпого, — потом уезжаю в Нагирну.

— Йобты, а если у него окажется пуленепробиваемая шкура? — продовжував веселитися Петько.

— Тогда это сделает Пуля. Он задницу порвет, а своего добьется.

— Время — деньги, — сказав Деметраш. — В апреле Анджей с Гуцулом мене станут не интересны.

Красовскі поцікавився:

— Чисто, что там с Нагирной?

— Это мои личные дела, — глянув з-під лоба Валентин.

— Йобты, мы уже не друзья? — запитав Кірцун, раптом сп’янівши.

— А в каком денежном эквиваленте исчисляется наша дружба?

— Получишь, бля, на разграбление Чорнополь, — заявив Петько.

— Он еще не ваш.

— Йобты, зато у нас общие друзья — Сенцов и Нарочицкий!

— Особенно если вспомнить как Паша встречал Андрея из СИЗО.

— Паша, бля, такой же смертный, как все. И есть люди, которые не позволят наступать на пятки Грабовецкому! Вот такая политика, — вирішив Деметраш. — Россия — Москва — Украина — Мойша.

— Мне насрать на политику! — заявив Валентин.

— Но ты проводишь свою политику, — посміхнувся господар. — Иначе тебя бы здесь не было, а наш друг Слепой жарился бы в пекле на сковородке.

— Тьфу-тьфу, — сплюнув Сліпий.

— Меня интересует Нагірна, — повернув на своє Красовскі. — Там интересы Мойши!

— Йобты, сначала тут разберемся, — Кірцун цілком сп’янів. Всі крім Сліпого і Валентина пили великими чарками, і скоро розмова перейшла у беззмістовну балаканину.

Бондар зі смішком дивився на колег. Знав, що зараз Боровицький викличе проституток. Вони влаштують шоу лесбійок, обливатимуться шампанським. На цих заходах Красовскі, дивлячись на дівок, мастурбував. Боровицький керував ними, вказуючи, хто що повинен робити, «шоб всьо било красіво». Деметраш тикався до кожної дівки по черзі, хоч з потенцією у нього кепсько. Кірцун, напиваючись і нюхаючи кокаїн, сам не знав, що хотів, вибирав найхудіших; часто відключався, не довівши справу до кінця. Минулого разу, волохатий, здоровий, як бугай Швець усім втер носа. Мав неймовірну потенцію. Компанія поснула, а гість до ранку вовтузився з курвами, щопівгодини викидаючи в ефір переможне ревіння.

Сліпий з Валентином вирішили вшиватися. Колеги намагалися зупинити їх, але були вусрандель п’яні. Кірцун у дві ніздрі заряджав кокаїн, а Боровицький телефонував за дівками. Красовскі рефлексивно потирав грішне місце, і лише Деметраш меланхолійно курив.

В авто Бондар сказав:

— Не думай, что мы тебя там розводили. Сенцов с Нарочицким действительно стали в тайную оппозицию против Паши.

— И что Паша?

— Воюет с кавказцами на всех фронтах. Эту войну для него организовали Мойша с Борисувичем. В пр-рынципе, он побеждает там, но проигрывает здесь… Мы решили поставить тебя на Чорнополь. Будешь работать с Шведом; схемы старые, люди новые. У тебя есть надежные головорезы, мы сделаем свою работы, ты — свою. Власть в городе перейдет к тебе автоматом.

— В Чорнополе есть еще десяток людей, которых нужно убрать. И Смык в Праге.

— Все заделаем по-взрослому… Тебя куда подвезти? К новой пассии из «Имидж-классик»?

— Вези! Мне нужно алиби, если что…

Валентин вийшов біля «Арсенальної». У голові засіла хмільна мряка, варто освіжитись на холоді. Під ногами приємно хрумтів пісочним печивом сніг. Після теплої машини мороз одразу не проймав, лише пощипував за вуха та ніс… Зима вдалася люта. Думки вперто крутилися довкола розмов у Деметраша. Здається цього разу вибрав правильний курс. Але тут таке плетиво інтриг, що важко й уявити, чим це скінчиться, і чи сам не станеш розмінним пішаком…

Мороз дедалі більше давався взнаки. Зайшов у зустрічне кафе, замовив каву і коньяк. Холод голову не освіжив, а дав ще більший поштовх хмелю. Сівши у куточку, зателефонував до Сєнцова.

— Як ти? — поцікавився. — Далі клізми ставиш?

— Ні, вранці бігаю. Але важко — сили не ті. Та й з пиятиками — тиждень побігаю, тиждень п’ю, тиждень приходжу до тями.

— Даремно скаржишся на здоров’я, якщо витримуєш такі навантаження… Сьогодні мав розмову з Петьком…

— Все нормально, працюй з ними. Політична ситуація змінилася, зрозумів?

— Що з Нагірною? Планував там закріпитися, а тут — знову Мойша!

— З ним вирішено. Будеш мати свій шмат сала на тій території.

— Петько пообіцяв Чорнопіль, ти — шмат Нагірної… Тільки гарантій нема.

— Гарантії — наше слово.

… Після цієї розмови зателефонував до Оленки:

— Ты одна?.. Я зайду.

Тиждень тебе шукаю, що з твоїм мобільником?! Бігом до мене!

Прийшовши до дівчини, Валентин почув новину:

— Уявляєш, Шлапак одружився!..

Олена, одягнена тільки в халатик, міряла кроками кімнату.

— Крутив мені голову чотири роки, позичив у мене купу грошей!

— Что в этой ситуации тебя больше всего волнует?

Оленка несподівано кинулася до Валентина, припала до грудей і стиха заплакала:

— Обидно. Говорил про любовь, из-за него поругалась с Ирой… Когда я узнала, позвонила, а он мне говорит: «Вона вагітна, мусів ся оженити, а нє? То ж не можна, щоб мої діти чужих дядьків називали татом»! Уявляєш? Я до нього: коли повернеш гроші? А воно: «Маю молоду жінку, треба її привести в нову хату, а ти би вже хотіла, щоб жив у тій халупі на Комунальників?».

— Коз-зел, — вирішив Валентин. — Значит он не собирается отдавать деньги?

— Сказав… «Думаєш, я тебе задурно трахав»?!

— Не волнуйся, деньги он отдаст и переедет «в халупу» вместе с женой. А я тебе куплю на Печерске классную квартиру.

Оленка ніжно пригорнулася до Валентина і прошепотіла:

— Ти моя найкраща людина.

35

«За всіма персонажами цієї історії встежити складно, надто вони непосидючі. Та й життя іде, наче комп'ютерна гра «Sim City». Варто задати програму, а далі все відбувається само собою, лише треба вносити корективи у діяльність невидимих мешканців, іноді вказувати їм, що мають робити, рятувати городян від стихійних лих, що раз по раз навалюються на місто. Можливо, з таких вершин за нами спостерігає Господь, і для Нього ми чимось подібні до мешканців світу комп'ютерів, яким і невтямки, що моляться у своїх віртуальних церквах Гравцю.

Іноді гравець невмілий, знущається над городянами. Навмисне підвищує податки і задоволено регоче, коли психодилічну музику гри переривають невдоволені маніфестації городян; коли вулиці захлипає злочинність, бо вважає, що не варто будувати ні шкіл, ні церков, тим паче в'язницю та поліцію; настає смерчі, пожежі, і тішиться з того, що вони самі можуть відбудовуватись і виживати. Єдине на що справді вистачає у нього розуму, — збудувати зоопарк, влаштувати новорічну ялинку; тоді комп'ютер видав схвальні вигуки, що підвищує рейтинг «володаря», а на табло з'являються долари, які начебто заробив, і це тішить гравця… «Не розслабляйтеся», — зі смішком говорить він у монітор і підвищує податки…

Останніми роками наше місто стало схоже на «Sim City» в руках «бога», якому начхати на долі городян… Ми стали абстрактними юнітами ілюзорного світу, в якому головне не людські долі, а статистика, не проблеми особистостей, а картинка і цифри під значком $ з багатьма нулями. І байдуже, що на вулицях цього містечка блат, мат, куревство… У часи проміскуїтету^[12] — це норма.»

Продовження роману «Велика афера у невеликому місті або Проміскуїтет» — у наступному номері», прочитав Анджей колонку з продовженням у газеті і відклав убік. «Цей Паньків непогано пише, — подумав. — Сильна річ. Треба сказати Шлапаку, щоб приніс увесь роман — прочитати відразу… Ага, Шлапак… Обіцяв Ірині перевірити його махінації».

Але зараз «Бізнес-інформ» мало цікавив Анджея. Інші життєві колізії вимагали уваги, — справно працював «чеченський базар». За короткий час вони заробили півтора мільйона доларів. Гаркавий гріб гроші лопатою. Не пасли задніх і київські друзі. Гуцул раптом отямився і поїхав до Німеччини лікувати Василька. Калач таки створив з Гаркавим підприємство з випуску горілки під маркою «Руська» і назвами: «Руська правда», «Руська дружина», «Руське віче», «Руське море». На кожній пляшці була репродукція Тризуба з цеглини Десятинної церкви і коротке пояснення, мовляв, «Русь» — давня назва України. Невідомий письменник легким пером на різних сортах коротенько описував певну історію — про походи русичів на Царград, про демократичний устрій Русі тощо.

Князь під час презентації напою, що провели в Українському домі, реготав до сліз:

— Скоро школярі будуть вчити історію України по пляшках.

— Варто підкинути ідею в Ізраїль, — вирішив Ангел, — хай роблять горілку «Вихід», з тематичними пляшками «Манна небесна», «Золотий тілець», «Мойсееві скрижалі». А ще — «Книга царів», і про кожного коротенько.

— Хто тобі цю лабуду писав? — поцікавився Анджей у Калача, і той назвав Паньківа.

Асоціативно пригадавши Шлапака, Коваль наказав бухгалтеру перевірити роботу «Бізнес-Інформу»…

Зайшов Ангел. Щойно повернувся з Австрії, де влагоджував питання з грішми.

— Як пройшла операція? — поцікавився Андрій.

— Розкинув гроші на чотири рахунки: твій, мій, Ангела і «общаковий». Рахунки чисті, прогнав через три фірми…

— Маємо бути обережними. Якщо взялися за Лазаренка…

— Де зараз Князь?

— У брата на дачі. До речі, Куля повернувся, теж там. Його батько при смерті. Ми дали грошей, та від смерті не відкупишся. Хотіли переправити старого до Німеччини, але лікарі сказали — не доїде. Чорнобиль… Довго не протягне.

— Маємо з ментами домовитися, щоб не затримували його на похороні і дали спокійно поховати батька.

— Поговори з ким треба. Князь їм на знак подяки підготував розкриття кількох побутових убивств і три викрадення машин.

—… Мені доповіли, що Валентин зачастив до Києва…

— Сліпий — треба з ним кінчати.

— Чому ж сидить там по кілька днів?

— Завів роман з Оленкою.

Через три дні ховали батька Кулі. Помер тихо, як і жив: працював з дитинства, з двома дітьми та жінкою мешкав в однокімнатній квартирі, єдина відрада — полювання та рибальство. На похорон крім родичів прийшли друзі Богдана, Князь з братом та Анджеєм. Братва побожно хрестилася.

Анджей наказав після поминок приглянути за Богданом; краще, щоб тихцем повернувся на дачу, і скоро виїхав до Праги. Не треба випробовувати долю. Ментам вірити не можна.

І справді, зовнішня охорона повідомила Князя, що міліція перекрила виходи з кладовища. Підозрілі у цивільному, нетерпляче зиркаючи на годинники, заходили на цвинтар. Ігор наказав вивести Богдана до машини. Йому не дали попрощатися з батьком і кинути у могилу грудку землі. Правоохоронці, що не забарилися з'явитися, затримали кількох товаришів Кулі. Голосіння жінок і прохання священика не робити цього — проігнорували. Земляк роздратовано пообіцяв присутнім, що скоро всі опиняться за ґратами, якщо будуть «покривати» злочинців.

Князь та Анджей на поминки не поїхали, лише висловили співчуття матері Богдана, порадили не впадати у відчай, не хвилюватися за долю сина і пообіцяли допомагати. З тим і поїхали в офіс, де Ангел їх чекав.

— З ким ти домовлявся? — сердито запитав Анджей.

— Із Земляком…

— Максимів не пішов би на таке западло, — вирішив Князь.

— Будемо знати, що з цим підаром не варто мати справ, — вирішив Ангел. — Якщо попросить інформацію — нічого не знаємо… Давайте пом'янемо покійного.

— На мене смерть наганяє філософські думки, — зітхнув Ангел, — тому не ходжу на цвинтар.

— Через дорогу є єврейське кладовище, — підколов Ігор.

— Як колись співали: «О, Боже, який гарний світ, як тяжко його покидати! Там цідять горілку, там цідять вино і пивом дають запивати», — гидким голосом заспівав Андрій.

— Хоч ти не вий, — попросив Ангел. — Давайте краще відтягнемося. Треба прочистити мізки.

— Одну із заповідей виконали… — погодився Анджей.

— У суботу одружуюся, — сказав Князь, — давайте влаштуємо хлопчачник…

Товариші, випивши коньяку на спомин душі покійного, поїхали в сауну. Дорогою Ангел з Князем зайшли до знайомого продавця маріхуани, купили дві сірникових коробки конопляної січки, узяли вино, торти, чай.

До сауни зайшли о другій годині. Відключили мобілки. Про справи не говорили. Попарилися, поплавали, попідтягувалися на турніках, заварили чаю, забили косячки, роздали карти. Гра йшла повагом, по-товариськи. Висмалили по кілька персоналок, випили вина, чаю, але наркотик не пробирав. Розум був чистим, навіть не хотілося їсти.

— Здається нам всучили фуфляк, — вирішив Ангел, маючи на увазі наркотик, — поїхали розберемося з тим козлом!

Швиденько зібралися, вийшли і сіли у машину… Утрьох збігли сходами на четвертий поверх до торговця і довго дзвонили, грюкали у двері. Той, сонний, відчинив і отетеріло глянув на несподіваних візитерів.

— Ти нам фуфло впихнув! — гаркнув Князь.

— Ви знаєте яка година?

— Сьома, — автоматично зиркнув на годинника Ангел.

— Сьома ранку! Подивіться на себе!

Друзі озирнулися. Вони стояли в коридорі, замотані в рушники, наче в римські тоги, й у резинових сандалях на босо. Мовчки, як за наказом, розвернулися і зійшли вниз. На вулиці їх пробило на регіт. Охоронці, що ледь устигли за ними, здивовано поглядали на авторитетів.

— А ти кажеш — «фуфло», — сказав Князь Ангелу.

В обід в офіс привезли Шлапака. Андрій був у доброму гуморі. Охоронці, що привезли з сауни одяг, передали йому листок з рахунком гри. Виявилося, що за п'ятнадцять годин, вони розписали всього дві партії деберца.

Побачивши перелякане обличчя редактора, Анджей ледь стримався, щоб не розреготатися.

— Наш бухгалтер порахував, що ти свиснув не менше чотирнадцяти тисяч доларів, — насупив брови Анджей.

— Андрюша, та я, — забелькотів Роман, але Анджей гаркнув:

— Чому зробив Заваді тираж три тисячі?! Хто просив передоручати роботу над книжкою?! Ти, генетичний виродок, не уявляєш, з ким жартуєш!

— Завада сам погодився! Що він робив би з тими книжками?!

— Краще думай про себе! Чотирнадцять тисяч без неустойки!

У Романа судома перехопила горло. Ностальгічно пригадав Оленку. Хоч розлучайся, біжи до неї і проси пробачення!

— Маю жінку вагітну, — заскиглив. — Треба якось жити…

— Чому сам живеш, заважаючи іншим? Чому Оленці голову крутив стільки часу? Чому позичав у неї гроші, брешучи, що на ремонт офісу, хоч ремонтував моїм коштом?!

— Я ж не хотів… — гарячково облизував губи.

— Мене не хвилюєш ані ти, ані твоя вагітна жінка, навіть якщо у неї батько слідчий… Ти зобов'язаний повернути борг Оленці… Друга умова: мені сподобався роман Паньківа. Якщо видаси його, вважай, врятувався, і я пробачу борг. Якщо ні, забудь про свою драну газету, кар'єру… Віталій непогано пише, дасть Бог, не зіп'ється і вийде з нього щось путнє… Поговориш з ним, а завтра принесеш мені весь роман, хочу перечитати.

Черговий важкий удар долі. Виявилося, що з приданого в дружини — тільки далекі родичі в США, її батько лише слідчий прокуратури, і при розмові прохопився, що боїться Анджея, а найбільше — Кіркуєва. З'ясувалося, що Оленка завела роман з Валентином, приїздить з ним машиною з Києва, гуляють по ресторанах, і від цього Романа почали проймати ревнощі та заздрість. Дізнався, що вона обіймає високу посаду у відомій фірмі, чимало заробляє.

Ішов холодними вуличками, похнюпивши голову, під ногами чавкав мокрий сніг. Не знав, що робити. Знав лише, що зовсім не любить дружину, хоче помиритися з Оленкою, і знав, що продавати квартиру не буде. Враз назустріч, наче безтурботні демони пияцтва і постійні супутники Бахуса, із забігайлівки вийшли Кіт, Вечірній та Паньків. У Романа з'явилася ідея…

— Пацани, а я вас шукаю! — радісно кинувся до друзів. — Я ж могорича не виставив за весілля! Та й не справляв — зібралися її та мої рідні! Зараз не той час, щоб робити гулянку на сто чоловік, а нє? То пішли, я візьму фляшку, закуску, мізерії^[13]… Та то не файно вийшло з мого боку… Ще загніваєтеся і скажете, шо я якийсь жлоб!

Вечірній, надувши губи, подав руку Романові і сказав серйозно:

— Створена сцє одна українська сім'я. За цє треба випьити!

36

Життя справді йшло, наче у «Sim City». Час спливав. Ще вчора за вікном стояла осінь, на диво тепла, без дощів, а вже й зима минає.

Ірина кілька разів намагалася порозумітися з Оленкою, але та не йшла на контакт. Мабуть, до цього часу мала гнів на подруг, котрі робили все, щоб відвернути її від Романа. Коли її запросили на весілля до Князя, зраділа, що там побачить подругу. Оленка мала бути дружкою. Та й Валентину час показати друзям, що завів серйозний роман.

На весілля з Іриною напросилися й Інна з Ольгою: «У вас збереглися традиції, співають, готують смачно. Які тістечка були у тебе на весіллі!»… Інна досі не могла отямитися від одруження Османа, не говорила з ним, хоч втішалася, що розблоковано рахунки фірми і є оборотний капітал. Ольга завела роман з Ангелом, і з материнською ніжністю ставилася до нього, його дітей і навіть до дружини, коли вони бували у Києві. Інна говорила, що в Ольги новий вид сексуального збочення. Ольга зітхала і зізнавалася, що знайомство з дружиною Ангела ще більше її збуджує…

На весіллі Ірина, пригорнувшись до чоловіка, пригадувала день їхнього вінчання. Було сумно і радісно. Привітати Ігоря приїхали Гаркавий з Шариком та Карасем, Калач, гордий собою, бо до весілля випустив сорт горілки «Руський князь». На етикетці було зображено воїна у варязьких обладунках із суворим обличчям Вербного.

Ангел прокоментував:

— Дивно, що обійшлося без сомів.

— Скоро нерест, — зауважив Андрій. — Сашко думає про майбутнє.

До друзів підійшов Карась, підсміюючись з вигадки Калача.

— Он — наша находка, — сказав. — За два місяці эта марка стала популярной. Можемо через магазины пропускать левак в неограниченных количествах!

— Сліпий волоски на задниці повисмикує, — вирішив Андрій.

— Честно говоря, — підійшов Гаркавий, — нечему радоваться… В Москве происходит что-то не то.

— Не панікуй, Льоню, — заспокоїв Андрій. — тепер ми на коні. Скоро Валік покінчить з нашими проблемами.

— Твои слова Богу в уши, — зітхнув Шарик, чомусь поплескавши себе по черевцю.

— Кіркуєв затягує, — зауважив Ангел.

— Тихо. Ми не на сходняку, — вирішив Андрій.

До гурту приєдналася Ірина. Чоловіки замовкли і розійшлися. Андрій обняв дружину. Була засмученою — ні Кіркуєв, ні Оленка не прийшли. З'ясувалося, Валентин поїхав у справах до Києва, а подруга, мабуть, не хотіла нікого бачити.

— Ти не радієш за мене, Іринко? — запитала наречена, відлучившись від Ігоря.

— Заздрю. Я би виходила заміж щороку.

— Цікаво за кого? — запитально зиркнув на дружину Андрій.

— Тільки за тебе!

— Як твій братик? — поцікавилася наречена.

— Залишився жити і лікуватися в німецькій родині. Там інші люди, не жлоби як тут. Як Оленка. Доброго покуштувала, стала гоноровою.

— Не хотіла говорити… Вона телефонувала до мене і сказала, що не буде на весіллі, бо не хоче бачити тебе і «київських курв».

— Жлобиха, — розсердилась Ірина. — Гроші псують людей.

Нарешті вусатий староста запросив гостей сідати. Після кількох перших тостів чоловіки попустили краватки, над столом знявся легенький гул, брязкання виделок та ножів об тарілки, і враз — дзвінок на мобільний до Калача. Той, узявши телефон, відхилися і, слухаючи абонента, змінювався в обличчі. Потім кивнув до Анджея, і вони вийшли. За ними поспішив Ангел.

— Спалили наші цехи під Броварами — готову продукцію, спирт, обладнання, — повідомив Калач. — Охорони не виявилося на місці… Збитки — понад мільйон баксів…

Андрій вилаявся. Ангел недобре згадав Цигана. Підійшов Льончик:

— Сліпий, — вирішив. — Дочекалися. Поки чухалися, вони зібрали сили!

Андрій роздратовано набрав номер телефону Валентина:

— Ти де?

— На Печерську.

— Ти, твою мать, з курвою в ліжку, а цехи в Броварах спалили! Що охорона?! Хто її зняв?!

— Я нікого не знімав! Там Калач керує! Маю інші справи!

— Ти не справляєшся з ними! Історія тягнеться другий місяць, а результатів жодних!

—… Один мудак у СІЗО залишився жити і зараз дає свідчення, які доходять до Сліпого! Він обережний як ніколи!

— Твої виправдання мене мало цікавлять! Даю ще чотири дні! У середу хочу почути добру для нас новину! — роз'єднав зв'язок.

—… Я буду не я, якщо це падло не працює на Сліпого! — сказав Ангел. — Йому ще у середині грудня наказали за місяць розібратися з Бондарем. За цей час нічого не зробив, тільки усюди розставив своїх людей: Астаф’єви в Нагірній, Джинджа — в Києві «охороняє» завод!

— Гаразд, — насупився Андрій. — Відкликайте виродків з Нагірної, людей Джинджі допитати, покарати, зібрати всіх, кому можемо довіряти, відіслати в Київ… Зняти кількох бійців з Праги. Знову мало людей! Ми не можемо охороняти і свої території, і Шарика з Карасем! Льоню, — до Гаркавого, — підтягуй своїх козачків.

— Ми надто довірилися Кіркуєву, — вирішив Ангел. — Треба почати переговори з бригадами, які лягли під Сліпого, а вірних Бондарю нахрін повідстрілювати.

— Готуй Кулю і Князя-молодшого, — продовжив Анджей. — Якщо Кіря за тиждень не впорається, — до мене на розбор.

Ангел заперечив:

— Мій останній аргумент. Від Ольги дізнався. Якось з Іриною та Інною були в нічному клубі. Прийшов Сліпий, дівчата вийшли, сіли у машину, й Ольга побачила, як туди заходить Кіркуєв…

— Чому ти тільки сьогодні про це говориш?

— Ольга розповіла минулої ночі. Але не певна, що то був він.

— Гаразд, чекаємо ще чотири дні. Завтра полечу в Москву до Паші обговорити ситуацію. Візьму тестя, щоб провів переговори з Красновим… А тепер ходім, не будемо псувати радісну подію.

Настрій після такої новини могло покращити тільки спиртне. Цехи з розливу горілки, які працювали легально, залишилися неушкодженими. Андрій, піднісши келих, безголосо заспівав: «Не смачна горілка, не будемо пити», і коли молоді націлувалися, одним духом перехилив чарку.

— У тебе неприємності, — зауважила Ірина.

— Ви колись бачили в нічному клубі Сліпого і Кіркуєва?

Ірина поморщила чоло, пригадуючи:

— Так, схожий на Валіка зайшов туди, коли там був Стас.

— Менше би ти ходила по забігайлівках. Люди різні бувають.

— Мені тоді було дуже самотньо — ти в СІЗО, дома нудно…

— Складний час, кохана, іноді краще понудьгувати вдома.

За столами стояв весільний гул. Старосту перестали слухати.

Народ почав випивати автономно. В Андрія знову задзвонив мобільний — Кіркуєв:

— Завдання виконано. Проблему зліквідовано на дев'яносто п'ять відсотків.

— А це ще як?!

— Відвезли до лікарні. Все залежить од лікарів.

Андрій, роз'єднавши зв'язок, радісно підняв чарку до Князя:

— Гірко! Будемо жити, братику!

Коли під час перекуру Анджей з переможним виглядом повідомив новину Ангелу, той почухав потилицю.

— Підводить тебе твій жидівський розум, — посміявся. — Валік — наш чоловік.

— Тоді я нічого не розумію, — розвів руками Ангел.

— Ця новина повністю компенсує попередню втрату! Тепер і Кірцун замислиться, чи продовжувати з нами грати! А в Москву я завтра таки поїду. Тільки зустрінуся з Валіком і потисну його мужню руку! Всі мої попередні накази анулюються!

37

Замах на Сліпого не став несподіванкою для Максиміва. Свідчення зброєносця дещо пояснили. Компанія Андрія вирішила покінчити з Бондарем. На жаль, затриманий знав мало, твердив, що його все одно вб’ють, як убили напарника Стьопку.

— Тепер зрозумів, у які ігри граєш? — запитав тоді Максимів.

— А шо дєлать? Куда іті, — на базар торгувати?

— Не престижно? Вбивати людину — престижно. Був у Києві відомий вбивця, на його совісті багато трупів… Закопали, як собаку, свої ж на солом’янському кладовищі, без хреста і панахиди. Невже ти не знав для чого зброя, яку ніс?

— Жить как-то нада…

— Жити ціною смерті інших… Ким хочеш стати?

— Ну, банкіром…

— Вчитися для цього не треба?

— Коли є бабки, нікого не інтірісує твій діплом, та й діплом всігда можна купити.

— Скільки тобі платили в бригаді?

— Ну, сто баксів, там, поки в пєшках, а потім обіщяли підняти до ста пійсяти.

— На що витрачав гроші?

— На таксі, там, на сігарєти, на віно, покурити план, кофе з дівчонкою випити, ну, там, прастітутку трахнути. Карочє, як всі нормальні пацани тратив, — на жизнь…

— Знаєш, скільки треба грошей, щоб відкрити банк?

— Тисяч сто…

— За сто тисяч зможеш відкрити тільки двері банку.

— Можна рекетнути, напрімєр, щоб переписали банк на тебе…

— Станеш непоганим банкіром… Будеш давати свідчення в суді?

— Тоді мене вб’ють.

— Ти досі живий тільки тому, що ми перевели тебе в іншу камеру. Якщо перестанеш нас цікавити, підеш назад. Анджей має довгі руки… А так — через рік підеш до в'язниці, перекантуєшся. Коли ми всю цю мерзоту пересадимо, вийдеш на волю, і через якийсь час про тебе забудуть. Тоді зможеш робити кар'єру банкіра.

— Ага, забудуть…

— Ти сам обираєш долю. Ми не допустимо, щоб тебе вбили, тому все, що знаєш, повинен розповісти. Як здійснювали охорону, хто вас тренував, де відбувалися тренування і таке інше. Твого підпису на цих документах не буде…

— А ви принесете празький торт і молока?..

Тієї суботи Максимів поїхав на місце замаху на Сліпого.

Бондар зазвичай рідко був з охороною. Того ж дня від'їхав від дому з машиною супроводу. Не встигли рушити, як з двох позицій автомобілі були обстріляні з автоматів та гранатомета. Заднє авто, в якому їхав, розірвало на шматки. Двоє охоронців перетворилися на вуглики. Як Сліпому вдалося вижити — загадка. Машина, що йшла в авангарді, отримала незначну порцію свинцю. Охоронці залишилися живими, вони й кинулися рятувати Бондара, якого вибуховою хвилею викинуло на асфальт.

Спеціалісти, що проводили на місці експертизу, не вірили в такий щасливий випадок. У лікарні повідомили, що Бондар у важкому стані, з тіла вийнято п'ять куль, уламок гранати, а до того ж — переломи і струс мозку.

Того ж дня за п'ять годин до замаху під Броварами спалахнув цех з розливу горілки. ГУБОЗ інформацію про нього подавав в прокуратуру, і в податкову, і в УБЕЗ, але перевірки захлиналися на підступах до бухгалтерії Калача.

Зрозуміло, підпал — справа рук Сліпого, вбивство — помста за це. Але Сліпий знав про підготовку замаху. Знав — і не убезпечився? їздив на двох машинах? Чому тоді не обстріляли з гранатомета перший автомобіль? Дуже все туманно.

— Сліпий так по-дурному не міг попасти^[14], — сказав Данченко. — Це не схоже на нього. Знати, що готується замах, здати нам двох зброєносців, хоча сам міг їх прибрати…

— Слід тягнеться в Чорнопіль.

— Бондар ніколи нічого не робив просто так. Завтра обов'язково треба зібрати все авторитетне потороччя, поки не порозбігалися, і попрацювати з ними. Натиснути на Мустафу — останнім часом у них зі Сліпим потеплішали стосунки.

— Мустафа другий день не на зв’язку. Може його теж замочили?

— Скоріше, просто напустив у штани… Нехай служба працює з інформаторами. А ми вип’ємо по чарці, — грип ходить по Києву.

На подив Максиміва, в ГУБОЗі пили зрідка і мало. Хоч він любив перехилити чарку, доводилося дотримуватися заведених порядків. Бажано, щоб зранку від тебе не тхнуло перегаром. Випивши на роботі коньяку, Петро Йосипович пішов на зустріч до Лисака. Антон Ярославович мав йому що розповісти, але спочатку — пиво.

—… Знаєш, що було на зборах акціонерів «Либіді»? — перейшов до справ. — Красовскі наїхав на директорку по фінансах готелю з вимогами вийти з ради спостерігачів. Її викликали у «Всесвіт», і Боровицький вимагав відкрити у них рахунок, потім запропонував сто п’ятдесят тисяч, щоб тільки пішла з роботи.

— Знаю. Ми взяли під охорону керуючого і її.

— Скільки буде продовжуватися цей безпрєдєл?!

— Зустрічне питання: чому ти пішов з державної служби?

— Через те, що по знайдених мною чотириста двадцяти порушеннях у медичній, спортивній, освітній галузях, у спецфіні лише в одному випадку порушили справу. П’ять років роботи не принесли користі державі!

— Саме тому, друже, що мною керують виродки, не можу нічого зробити з Красовскі, — за ним — «гремліни».

— А як щодо депортації?

— Це мало вплине на ситуацію, хоч він — рушійна сила афери. Краще скажи, що знаєш про замах на Сліпого?

— Ха!.. — примружився Лисак. — Знаю те, що ви не знаєте!..

Повертаючись після розмови додому, Максимів відчув, що недопив, а це значно гірше, ніж перепити. Зайшов у гастроном і купив горілки, рекомендованої продавщицею як найчистіша і найпопулярніша марка; на завтра не болітиме голова. Дома сам на сам випив чарку. Горілка справді хороша. Випив ще. Самотньо. Поряд мешкали знайомі працівниці прокуратури. Нещодавно запрошували «на борщ». А в хаті немає чим закусити… Прихопив пляшку — не йти ж із порожніми руками.

Ореста Михайлівна — тридцятип’ятирічна привітна дама, з формами жінок полотен Рубенса, зраділа гостеві, незважаючи на пізню годину. У неї в кімнатці було затишно, на підвіконнику лежав, мотаючи хвостом, кіт, якого нещодавно кастрували.

Після цього котяра став ненажерливим, їв навіть сиру картоплю і мстиво гидив по закутках. Тому разом із затишком тут стояло неабияке амбре. Боротися з ним марно. Дезодоранти не забивали запаху, а створювали огидну какофонію смороду. Перших кілька хвилин було важко дихати, але Максимів швидко звик.

Почувши, що в подруги знаний гість, прийшли співробітниці Орести — Олена і Ольга. Порядні жінки і цінні працівниці прокуратури. Колеги називали їх «ООО» — «Округлость около округлости». Радо перехилили по чарці, поговорили про те, про се, вдруге ситно повечеряли.

Вранці Петро прокинувся з важкою головою в обіймах Орести. Що було вчора після третьої пляшки, пам’ятав фрагментарно — спочатку танцювали, крутили пляшечку, цілувалися… Автоматично потягнувся рукою до недопитої пляшки і, протираючи очі, звернув увагу на етикетку. Наче знущаючись, з малюнка на нього пика Вербного в князівських обладунках.

38

Після розмови з Андрієм і зустрічі з друзями Шлапак не міг зосередитися. Замість перейти до справи, почав виставляти могорич за весілля. Щоб не здатися скнарою, запросив на обід у «Зустріч», що здивувало «колєґ». У магазині навпроти купив дві пляшки горілки, «шоб не ходити два рази». Вечірній від коментарів утримувався. Віталій намагався допомагати другові, але той сьогодні був сам не свій: «Та сядь, я принесу, то ж як на весіллі, а нє?»

— Супрузеская зизнь робить із зурналістів людей, — нарешті вирішив Вечірній. — Тільки смусцяє мене факт відсутності присутності насого сановного Юріста-гінєколога. Він мозе обідитися на нас за то, со пропиваємо нашого сановного Слапака без нього. Піду до мобільного тєлєфона-автомата і визову увазаємого консультанта в сироцайсому спектрі проблем!

Скоро до компанії приєднався Юрченко. Привітав Романа і задихано повідомив — від завтрашнього дня зав’язує бухати. Роман, невдоволений, що прийшов ще один «халявщик», запропонував, щоб той перестав пити від сьогодні.

До Романа у цій компанії ставилися щораз гірше. Лише Матроскін не соромився при зустрічі канючити «сто грам». Розуміючи це, Шлапак вирішив алкоголем розтопити холод у стосунках з друзями.

— То чо не наливаєте, га? — запитав весело. — Та то весілля якесь, маємо пити горівку, казати тости, жартувати, щось мені бажати, а нє?..

Кіт тремтячими руками розлив горілку.

— Ну, — промовив Сашко, — сцьоб у тебе було таке сцясливе зиття, як на мому полотні «Злиття двох оргазмів».

— Картина суперова, — погодився Шлапак, — мені подобається, дякую.

Юрченко, скривившись, і пирскаючи, влив у себе горілку.

— Та шо ти, як свою кров п'єш? — жартував Роман. — Пирскає на всі боки, продукти переводить.

— Певно ти пожалів тієї горілки, бо в Горлянку не йде.

— Зараз вип'ємо по другій, то й піде! Мироську, має бути порядок за столом, а нє? Наливай, чи у тебе рука дрожит в предчуствії оргазму?!

Усі знали, що Кіт бавився гріхом Онана, часто його можна було застати десь у закутку за цією справою. Але Мирославу було байдуже. Налив усім.

— Вип'ємо за те, щоб ти завжди ставився до друзів так, як вони до тебе, о-о, — промовив тост Юрченко.

— Наса друзба і опасна і трудна, — проспівав Вечірній.

— Хіба я такий поганий? Мужики-и… Я для вас готовий на все. Давайте вип'ємо за нас, колєґів і хароших людей!

З такими настроями пропонувати «колегам» справу Роман не наважився… Після п'ятої пляшки стосунки налагодилися і вони перебралися до ресторану. Компанія обросла новими персонажами; їсти вже ніхто не міг. Пилася горілка і запивалася кавою. Танцювали; разів десять для Шлапака замовляли «Я сошел с ума», «На привокзальную», а потім Біджьо, взявши мікрофон, заспівав безголосим басом на мотив відомої пісні: «Сьогодні знову, як лось в кукурудзі, сьогодні знову булькоче у пузі, на ранок треба пивка прихопити, — це все називається словом «напитись», — так просто»!

П'яний натовп танцював, аплодував і викликав Сергія «на біс». Хтось поставив йому пляшку, весела дівоча компанія тягнула за свій стіл. Кіт кудись запропав. Віталік цілувався з дівчиною за сусіднім столом, Юрченко третю годину дискутував із Сашком з приводу державного устрою України.

— Знаєсь, я тебе не люблю! Я тебе не намалюю, бо ти любис комунісьтів.

— Це — порядок, о-о, комуністи, о-о…

— В Уклаїні долзно буть правлєніє не гельманів, а гетьманів! Як на мому полотні «Масозидони — ісход із власті»!

— Нє, п-цани, комуністи, це — о-о!

— Ми должни государствєнні справи рісать на народному віці, і коли якесь ґавно плийсло до власті, всім миром сносать його в зопу, як на мому полотні «Народний трибунал», которого я сьце не создав!

Дискусія припинилася, коли Біджьо привів за стіл трьох малолітніх шлюх. Віталій запропонував йому ввести до пісні слова: «Вони нам зрання забацають мінет, це все називається словом «проміскуїтет» — так просто»…

Вранці друзі виходили з дому Біджьо із запухлими пиками, щулились від холоду. Посадили дівок у тролейбус, самі у таксі поїхали на пиво в «Музу». Несподівано туди завітав пом'ятий Матроскін. З’ясувалося, проспав до ранку під столом у ресторані, розбудила прибиральниця. Шлапак, приєднавшись до гурту, сказав, що телефонував дружині і збрехав, начебто був з Віталієм у Львові, домовлялися про видання його книжки. Паньків на те зітхнув.

— А чьо, — сказав Роман, — ми шо не годні кєнту видати книжку?.. Заваді видали, а нашому другу — нє?

— Як? — насупився Вечірній, схожий на спитого тюленя.

— Можу в себе зверстати, маю папір. Кіт — друкарський станок… Сашко проілюструє, а нє? Пошукаємо спонсорів, щоб дали гроші на обкладинку — ми ж якісь колєґи, а нє? Має бути порядок. Потім дам у газеті рекламу, та якось і продамо.

— Буду вдячним, — розчулено розвів руками Віталій.

— Не треба бути вдячним, — вирішив Роман, — іди за пивом.

— Я без грошей…

— Бери в борг, шо, кєнтам по кухлю пива не поставиш?

— П-цани, — вирішив бути дотичним до справи Юрченко, — за мною спонсори.

— То що? — бадьоро запитав Роман, — поможемо другові?

Всі погодилися. Шлапак на цьому, практично, нічого не втрачав. У Кота станок хоч поганенький, але за кілька тижнів можна надрукувати тираж, вручну сфальцювати, прошити зошити. Юрченко знайде спонсорів, і за яких три-чотири тисячі доларів віддрукується обкладинка… Здається, викрутився.

Залишався борг Оленці. Це не проблема. Стару квартирку можна переобладнати під стоматологічний кабінет. Коштом Юрченка. Оренда — двісті баксів на місяць, за два роки відіб’ються бабки, а поки розрахуватися грішми, які витягнув з батьків Оксани за квартиру, збрехавши, наче винен за неї п’ять тисяч. Не збідніють.

Шлапак почувався Наполеоном, і навіть «сучка Лєнка» не Могла нічого заподіяти. Отримає своїх чотири тисячі і вдавиться! Нічого, не все їй бути на такій посаді — ще цілуватиме йому черевики і проситиме, щоб узяв у коханки!

Проте солодкі мрії рідко збуваються. Наступного ранку до Романа на роботу заїхали братки, виштовхали зкабінету, увіпхнули в машину і привезли в офіс Кірі. Той сидів на м’якому фотелі, Оленка на бильці, обнявши його за шию. «Сучка, не встигли розлучитися, завела любов з іншим!», — подумав Роман.

— Када будут бабки? — жорстко запитав Валентин.

— У мєня зараз праблєми…

— Да, у тебя проблемы. Если ща не выложишь четыре тысячи двести долларов и печатку с пальца, завтра отдашь квартиру, потом офис с газетой, а потом и другую квартиру.

— Олєнка, ну, скажи, — з благальним поглядом звернувся до дівчини. — Ти ж павінна міня разумєть.

— Надо было деньги отдавать, когда я просила. Теперь это не твои и даже не мои деньги — это деньги Валика. И печатка тоже его.

— Нікагда не думал, что ти можеш до міня так относіться! — зарюмсав, по-дитячому скрививши губи.

— Валик, не охота смотреть на это чудо, — байдуже зітхнула. — Мне не хватает десяти тысяч на квартиру. Пусть пацаны вытрясут из него!

Роман витер сльози хустинкою і застогнав:

— Сьогодня ти палучиш сваї чотири тисячі!

— Четыре било до момента, пока ты не начал ломать комедию, — вирішив Кіря. — Если ты такой урод, — выложишь все десять. Счетчик включен. Слышал — девочке надо квартиру в центре Києва!

— Я всьо разкажу Анджєю! Я з нім гаваріл нєдавна, він сказав випустіць кніжку!

Валентин просичав: «А кто такой Анджей?.. Прошлое. А прошлое не имеет право голоса»!

Роман відчув слабкість у ногах. Кіркуєв покликав хлопців, наказавши відвезти Романа додому за документами і до нотаріуса, щоб переписав квартиру на Мишка. Глянувши на близнюків, що з’явилися з-за спини, Шлапак мало не розплакався.

— Олєнко, — застогнав, опустившись на коліна, — я сьогодня оддам шєсть тисячь, а до канця тіжня — щє чотири, ну, я тібя прашу, Лєночка… Ну, вдар мене, якщо хочеш…

Оленка сказала щось Валентину, він наказав Астаф’євим:

— Езжайте с ним, возьмите шесть тысяч и оставьте это говно. Завтра прикажите, чтобы все, кто давал ему рекламу, — отозвали деньги.

— Але ж Андрюха… — заскиглив Роман. — Ну, Лена…

— После сегодняшних сцен Лена счастлива, что не связала с тобой свою жизнь, — зверхньо глянула.

… За три дні Роман прийшов на роботу п’яний, як чіп. Вранці з’ясував, що у нього гонорея після нещодавніх пригод. Звинуватив дружину, влаштував скандал, подзвонив до її батьків і сказав:

— Ваша курва мене нагородила трипером! Я зранку встав, а у мене капає з кінця! То хто таке видів?! Тільки почали жити! А шо буде далі?! Не знати ще, чия у неї буде дитина! Тепер вродиться якийсь урод триперний, а нє?!

Виставив Оксану за двері, розвернувся і вийшов на вулицю. На роботі вирішив, поки газета прибуткова, — продати. А коли зателефонував Віталій і в хорошому настрої повідомив, що хоче трішки переробити роман, Шлапак роздратовано сказав:

— Поцілуйте мене в дупу і оближіться! Хуя тобі, а не книжку! Пили за мій рахунок! Усе вам на халяву! Через вас заразив Оксанку збуром! Скоро буду мати діти, тра думати про них, а не про твою книжку! Пили за мої бабки! Який це порядок, а нє?

У трубці скиглили короткі гудки, а він усе ще пінився…

39

Москву Андрій не любив, особливо під час відлиги, коли у цьому Вавилоні починав танути сніг, виявляючи напоказ сміття — від бананових шкуринок до собачих фекалій. Усе це, розмокаючи, парувало, разом з автомобільними газами створювало весняний аромат. Народ почав грипувати.

Андрій дивився з вікна п’ятнадцятого поверху готелю на метушливий натовп, який вирував біля метро, годі було простежити за кимось одним. Мурашки. Поряд на базарчику йшла жвава торгівля продуктами, побутовим крамом, куривом, з-під поли — горілкою, наркотиками.

Тесть вранці зірвався і побіг на зарядку. Повернувся, сопучи як паротяг, і довго відхекувався. Потім через силу відтиснувся від підлоги десять разів і, крекчучи, став качати прес. Андрієві не вірилося, що й він колись стане таким незграбою.

— Угробите ви себе цією зарядкою. Біг — спорт для коней. Старість має бути розважливою.

— Не уявляєш, як хочеться побути молодим!

—… Файні були вчора дівки, правда?

— Такого, певно, ще не було, щоб тесть та зять з курвами… Ось що робить з хлопами горілка…

— Закінчуйте накачувати м’язи, — зиркнув на годинника. — Сталлоне не станете; сьогодні важливо, щоб працювала голова.

У нас переговори з Красновим та Пашею. А ще може приплестися Чингізхан — Сєнцов, він мене чомусь дратує.

Невдовзі зателефонував Паша і сказав, що зможе зустрітися з ними тільки вранці.

Ось що розповів при зустрічі за сніданком:

— У нас зараз немає ні сил, ні бабок на Нагірну.

— Скільки треба? — запитав Гуцул.

— Не менше двадцяти мільйонів доларів на перший етап.

— У Краснова немає грошей? — не повірив Андрій.

— Його відлучили від цицьки, і, щоб міцніше закріпитися в бізнесі, скупив пів-Сибіру. Починати справу в Україні, коли у нас проблеми, — ризиково. Радить закріпитися спочатку там політично, на це гроші дасть, а потім буде й Нагірна.

— Якщо Мойша зачепиться в регіоні, — то через два роки захопить найважливіші позиції, — зауважив Андрій.

— Без Сліпого йому буде складно…

— Бондар через місяць буде на ногах.

— Треба добивати, поки в лікарні.

— Його охороняють менти, — розвів руками Андрій. — Валентин недопрацював. Зате Шарик тіснить його людей по Києву.

— Що ж буде з Нагірною? — намагався зрозуміти Гуцул. — Ми змогли б зібрати по Україні потрібну суму…

— У вас на носі вибори! — посміхнувся Паша. — Краще не поспішати. Поговоріть з Красновим. Він зацікавлений в українському ринку.

— Гаразд, — кивнув Анджей. — А чому Сєнцов не з’являється? Перестала цікавити наша горілка, наші дівчата?

— Записався до секти. Щовечора їздить на молебні, виписує пастору чеки!

— Веселе у вас життя, — засміявся Андрій.

— Нічого веселого: пікові^[15] насідають. Скоріше б до влади в Росії прийшов якийсь нацик.

— Росія для росіян? — хмикнув Гуцул.

— Чому? Ми за слов’янську єдність. Ви — проти? — з-під лоба зиркнув на Гуцула.

— Ага, зараз до вашого союзу приєднаються чехи та поляки, — посміхнувся.

— Тату, — розсердився Андрій, — досить антимоній. Мало вже в Чорнополі кавказьких біженців з автоматами під куртками?.. Ні?..

Паша закурив і кинув на стіл запальничку:

— Ось що, Андрію, знімай людей з Нагірної — моя порада. Тримайте Київ.

— Нам треба нові лінії розливу горілки, — кивнув Андрій.

— Дам дві. Тільки влаштуйте у себе виробництво, скажімо, «Фінляндії», «Смирновки», щоб збувати тут, бо наша горілка зовсім паскудна. Твоя «Руська» — класна, тільки щось ви там понаписували націоналістичне. Це декому не подобається. У себе можете писати що завгодно, а що передаєте сюди…

Коли попрощалися з Пашею, Андрій зателефонував до Ірини:

— Кохана, ми з татом післязавтра вилітаємо до Києва, будемо в Борисполі рівно о другій.

— Мама в мене. Хоче вас зустріти.

— Гаразд. Тільки Романа попередьте, щоб вчасно пригнав машину.

— Може, я поїду?

— Мені страшно, коли ти за кермом. Краще зустрінь мене вдома. Цілую…

З Красновим зустрілися наступного дня в його офісі. Він не був таким життєрадісним та веселим, як раніше. Падіння з Олімпу — справа болюча. Тепер його добивали морально зловтіхи ворогів. Але такого монстра рано було скидати з політичних терезів.

— Знову проблеми… — підсумував господар, невесело.

— У кого їх немає… — погодився Гуцул.

— Зустрічалися з Пашею? — зиркнув з-під окулярів. — Я теж гадаю, що Нагірна зачекає. Треба підготувати юридичну базу — не все так просто… Укрмайно з нами відмовилось працювати — все пов’язали люди Мойші.

— Ми вирішимо з ними питання, — самовпевнено пообіцяв Анджей.

— Мене зараз хвилює Красовскі, — зауважив Краснов. — Аферист світового рівня. За ним стоїть Мойша і Борисувич.

— Я заслав у Київ двох чистильщиків, хлопці сплетуть йому лапті, — сказав Андрій.

— Як у вас з чеченським караваном? — поцікавився магнат. — Маю трохи вільних грошей…

— Працюємо, — сказав Гуцул, — але з області вивезли все, що можна.

— Треба ще продуктів. Після цієї афери в моєму виборчому окрузі впали ціни.

— А в нас піднялися, — зітхнув Василь Васильович, — картоплю доводиться завозити з Польщі.

— Бізнес є бізнес, — посміхнувся господар, — треба використовувати момент. Можу кинути на вибори кілька мільйонів. Дам нафту в необмежених кількостях… І, до вашого відома, в мене завтра день народження, ваш святий обов’язок прийти в «Слов’янський» і випити чарку за моє здоров’я.

— Ми збиралися завтра в обід їхати — справи, — Гуцул пірнув рукою в сумку і вручив Краснову булаву зі слонової кості, інкрустовану золотом та скалками діамантів. — Подарунок від нашої компанії.

— Що це за дубина? — здивувався магнат.

— В Україні з давніх часів це — символ влади, гетьманства.

— Символ влади? Хороший символ, щось не так — цок в лобок, і порядок…

— І ще один презент, — добув із сумки п’ятилітрову кришталеву пляшку з написом на етикетці «Гетман Руси» зі стилізованим портретним зображенням Краснова в одязі українського гетьмана.

— Ну-у, для чого ж так? — зі скромним задоволенням прийняв подарунок. — Який я гетьман?..

— Наш нафтовий гетьман, — блюзнірствував Гуцул.

— Обов’язково прийдіть хоч завтра вранці, — попросив Краснов, — а то, може, й залишитеся? Програма буде — прогулянки на кораблях, салюти. А делікатеси, — чмокнув пальці, — ведмедячі лапи, фазани, перепілки.

— Справи, — розвів руками Гуцул. — Собі не належу. Але вранці обов’язково завітаємо!

— Передайте Гаркавому, щоб підготував рахунки. Пережену вам на вибори дещицю. Важливо охопити вашим політичним рухом не лише центральну Україну, а й західну. Треба вибити ґрунт з-під ніг у націоналістів, вони заважають розвиватися економіці і дивляться на Захід. Комуністів не зачіпати. На президентських виборах можна розіграти карту червоної загрози, як це зробили в Росії…

Невдовзі родичі повернулися до готелю. Не встигли й попоїсти, зателефонував Сєнцов і попередив, що зайде.

— А чому ви, тату, не хочете залишитися? — поцікавився Андрій.

— Треба вміти поводитись у такій компанії. Знати етикет…

— Поводьте себе природно — ось і весь етикет! Гадаєте, там будуть аристократи? Минулого року ми з Красновим були на прийомі з приводу підписання угод з якимись чучмеками. Там бандитів з хамськими манерами було більше, ніж урядовців! Та й урядовці — хами.

Прийшов Сєнцов. Круглопико посміхався, почав обнімати Андрія, хоч вони були мало знайомі.

— Як вам тут? Як рівень обслуговування? — питав.

— Дякую, розкішно, — відповів Гуцул.

— Дівчата хороші, — посміхнувся Андрій. — По чарці за зустріч?

— Не п’ю, — запевнив, — Ісус Христос наказував не зловживати.

— Ви тепер у секті, — нагадав Анджей.

— Я — серед праведників, тих, хто буде врятований.

— А бізнес з дівчатами? Відколи Ісус патронує такі справи?

— Господь наш бізнес не забороняє, — так вчить пастор Ієзекіїль. Кожен робить свій вибір, і кожен відповість за свої гріхи перед Ісусом. Я тільки слуга його, а вам — порадник і друг. Розкайтеся, і вам простять, і будете спасенні.

— Амінь, — закінчив Андрій.

— Коли плануєте виїжджати? Замовити білети? — смиренно поцікавився «праведник».

— Вже взяли, — відповів Гуцул.

— І навіть на день народження не підете? — здивувався.

— Ми привітали Краснова, завтра вип’ємо по чарці за його здоров’я і — на літак…

— Я дам машину, щоб було зручно пересуватися по Москві… Хай вас береже Ісус!

… Наступного дня, добряче напідпитку, родичі виходили з літака в Борисполі. Їх зустрічав шофер з тещею. Гуцул та Андрій кинулися її обнімати. Жінка несварливо виговорила чоловіку за пияцтво, а також зятеві — за те, що дозволив йому випити зайвого. Андрій мав чудовий настрій.

— Мамо, подивіться довкола — «весна іде, красу несе, і тій весні радіє все!» — і ми радіємо весні. У Москві сніг, а тут — передчуття літа! Не гнівайтеся мамо! У Краснова день народження, там були такі люди!

Коли сіли в машину і Роман натиснув на акселератор, Андрій зручно вмостився на передньому сидінні; піддаючись дії алкоголю, заплющив очі.

Не встигли проїхати й кілометра, Роман різко загальмував перед «москвичем», що запетляв дорогою. Та враз з-за огорожі по машині вдарили автоматні черги, під днищем вибухнула граната. Кілька куль, пустивши павутинку на лобовому склі, влучили шоферу в голову, Андрій устиг схопити кермо, але всюдисущі свинцеві оси боляче вп’ялися в його тіло. «Джип» круто повело вправо, за інерцією кинуло в кювет і перевернуло на бік. З розбитих вікон машини лунали панічні зойки Тамари Андріївни. Бойовики змінили автоматні магазини і натиснули на гашетки. Через мить усе стихло… Ірина водночас стала і сиротою, і вдовою.

Міліцейські наряди і пожежники, прибувши за кілька хвилин, встигли витягнути тіла до того, як авто спалахнуло. Правоохоронці розпочали операцію «Перехват»…

40

Їх ховали в Чорнополі. Три труни в одному домі. Попрощатися прийшли не лише родичі. Був Швець, Завада, Краснов, Гаркавий і друзі-бандити, їх устигли охрестити «Шарик і Ролик». По будинку, наче тіні, ходили Ангел з Князем, Кіркуєв.

На похорон передали вінки з багатьох міст України, з усіх закутків колишнього СРСР, Сполучених Штатів, Німеччини, Австрії, Кіпру, Ізраїлю і Бразилії. Два головних Чорнопільських готелі не змогли вмістити прибулих. Міліція та гебісти ходили як по голках, шоковано спостерігаючи за такою кількістю відомих бандитів. Їм на допомогу приїхали столичні альфівці, львівський «Беркут», прибув Максимів.

Біля будинку Анджея припаркувалось понад півсотні дорогих авто. Міліційна машина кілька разів проїжджала вздовж колони, фільмуючи номери машин та обличчя людей, котрі тут крутилися.

Зала на першому поверсі була місткою, більшість із тих, хто приїхав висловити Ірині співчуття, розташувалися довкола трун і стиха говорили тільки хороше про покійних.

Ірина була наче поза цим дійством. Наморочилося у голові, ліки, що їх дав лікар, ввели у стан прострації. Багато вінків, квітів, але запаху похорону немає. Чорними куртинами прикрито незавершений ремонт і сліди вибухів, чути запах фарби. Голі стіни таємниче відлунюють шепіт присутніх. Ніхто не плаче.

Підійшов Князь. Присів поруч.

— Як себе почуваєш? — запитав.

— Ніяк.

— Зараз під’їдуть московські бродяги, привітайся з ними.

Ірина подумала, що «бродяги» це — мандрівники, але, судячи із зовнішності, вони більше мандрували по зонах. Згодом дізналася, що на жаргоні «бродяга» означає «злочинний авторитет», який значну частину життя «блукав» по в’язницях.

Приїхали Смик та Мелон, що нагадував гарбузоподібного мільйонера^[16], мальованого у сатиричних радянських виданнях. Бракувало чорного фрака, циліндра, сигари в зубах і в руці мішечка з символом $. Цей спітнілий опецьок поцілував вдову в щоку і промовив кілька слів чеською. Смик переклав: «Прикро, що так сталося. В моїй особі ви завжди знайдете друга і захисника»…

Ірина байдуже приймала співчуття та поцілунки гостей. Бажаючих сказати кілька слів і заручитися підтримкою Князя, який займав місце покійного, було багато.

Убиті лежали в трунах смиренно, як і належить покійним. «Коли б не вся ця історія з незалежністю, — подумала Ірина, — вони так і жили б — тихо». Андрій лежав у труні з незручно підігнутими ногами. Увечері його мали були перекласти в іншу. Чоло накрите — автоматна черга зірвала шматок черепа. Одне око залишалося напіврозплющеним, наче підглядав за перебігом подій, впевнюючись, що на похороні присутні ті, кому належить тут бути. Ірині здавалося, що він раптово захоче випростатися, щоб зручніше влягтися в цьому ящику. Покійний так і жив, не вписуючись у рамки законів.

А вона залишилася одна в чужому, жорстокому світі. Подумала про Василька. Як сприйме смерть батьків? Та й чи довго йому жити з хворобою? Ні, про таке — й думати годі.

Підійшов Кіркуєв, щось стиха сказав Князеві. Ігор відійшов. Валентин присів поруч.

— Як ти? — запитав словами, що й усі.

— Нормально.

— Можна, щоб Оленка прийшла? Сама не наважується.

— На похорон не запрошують.

Валентин мав стомлений вигляд. Другу добу влаштовував людей, що приїхали здалеку, організував для них харчування в міських ресторанах. Виставляв охорону.

З ініціативи Паші почався збір грошей для вдови. Давали від ста доларів до двох тисяч. Гаркавий, Краснов, Шарик, Карась та Паша дали їй кредитну картку на сто тисяч. Гроші не могли повернути ні батьків, ні чоловіка. Вона узяла їх, заздалегідь знаючи, що витратить на лікування Василька.

Коли Князь знову став поруч, попросила, щоб допоміг їй продати будинок і квартиру батьків.

— Поїдеш до Києва? — запитав.

— Тут мене нічого не утримує. Заберу Василька, куплю в Боярці будиночок та й будемо якось жити.

— Ходімо на кухню, трішки перепочинеш. Треба підкріпитися…

На кухні сиділо десятків зо два кримінальних пик, випивали, курили анашу і стиха розмовляли. В іншій кімнаті розмовляли Краснов з Гаркавим. У третій — Паша з «Шариком-Роликом» обговорювали своє. У спальні на канапі лежала свекруха, біля неї порались лікарі швидкої. Свекор з відсутнім поглядом стояв поряд.

Князь з Іриною присіли на табуретках у коридорі.

— Андрій залишив заповіт, де свої частки у фірмах заповідав тобі. До наших справ не матимеш доступу, але відсотки отримуватимеш вчасно… На його рахунку в Австрії лежить вісімсот тисяч доларів. Це твої гроші…

—… Я нікому не казала, Ігорю… я вагітна… Здається. Важко сказати точно…

— Зараз поговорю з лікарем, щоб ти бува не зірвала вагітність через переживання.

— Нікому поки не розповідай. Дивне відчуття. Андрій мертвий, а в мені зароджується його дитина…

— За церковними канонами душа його ще сорок днів перебуватиме на землі. Так що він десь поряд, і радіє з того, що почув.

— Будь біля мене, мені так самотньо…

— Добре.

Ігор пішов консультуватися з лікарем. Підійшла Оленка, дівчина сказала кілька банальних слів і сіла поруч.

— Як ти? — запитала.

— Не знаю, що й сказати. Сьогодні всі тільки й питають: «Як ти?». Невже люди не вигадали якихось інших слів?!

— Мені шкода, прийми співчуття, — ображено звелася, але Ірина затримала:

— Не гнівайся. А що у тебе? Чому не була в Тетяни на весіллі?

— Тобі, мабуть, передали мої слова… Вибач, я з тим Шлапаком… Рятували тільки коньяк і Валентин.

— Тепер легше?

— На це треба більше часу… Хоча… Коли побачила, яке воно вбоге, як повзав переді мною на колінах… Огидно.

— У вас з Валентином серйозно?

— Мені важко бути одній. Не люблю його… Але він знайшов мені роботу, допоміг купити квартиру. Я йому зобов'язана.

Повернувся Князь і на вухо Ірині прошепотів:

— Лікар дав транквілізатори нового покоління. На здоров’я дитини не вплинуть.

— Дякую, Ігорку.

— Будеш вживати протягом місяця. А зараз ходімо, поїси, і маєш іти донизу.

— Спектакль, — схлипнула Ірина. — Для чого ці люди тут, для чого розповзлися по хаті? Це сімейна справа… Я хочу тиші…

— Ми всі граємо у спектаклі, бо життя — театр, а ми — актори.

— Хочу бути глядачем, не хочу бути актором!

— Глядач зверху, над нами… Всі хочуть виконати одну з християнських чеснот: провести в останню путь покійного. Ми повинні віддати данину традиціям.

Проте від Князя, а, може, від лікаря, звістка про вагітність набула розголосу. Присутні зібрали для неї ще якусь суму. Свекруха, вийшовши зі спальні, присіла біля невістки, взяла її руку і міцно стиснула…

Швець запропонував провести панахиду біля обласної ради, де працював Гуцул, але Князь вирішив не дратувати міщан і повести скорботну процесію бічною вуличкою. Наказав у день похорону позачиняти ресторани, кафе, на базарі не торгувати, зняти з маршрутів транспорт, що проходив обраною дорогою.

Ірина, не зваживши на заборону лікаря, поїхала на цвинтар. Уздовж руху процесії стояли люди, здебільшого торговці, очікуючи, коли можна буде піти на роботу. Багато жінок у натовпі плакали — саме Андрій припинив здирництво на ринку і зупинив у місті безпрєдєл…

У піст ховали без оркестру. Було багато слів біля могил, обіцянки знайти і покарати вбивць «за нашими законами»!

Після цвинтаря — в «Калину». Ангел на відкритій площі перед рестораном установив величезний намет з обігрівачами. Столи ломилися від їжі та напоїв — посильні внески м’ясокомбінатів, рибгоспів, КСП та ринку. Знову промови, патетичні обіцянки помсти. Пили шість разів, за кожного покійного по два рази.

Після цього почали роз’їжджатися. У ресторані залишилося вузьке коло друзів, Мелон, батьки, подруги. Ірина дивилася на них, пригадувала весілля, вихід Андрія з СІЗО… Не вірилося, що це відбувалося з нею. Ліки, які дав Князь, були чудодійними. На цвинтарі вона навіть не пустила сльозу, і тепер байдуже дивилась у простір.

«Куди зараз? — подумала. — До батьківського дому? До будинку, звідки кілька годин тому винесли покійних? Ні, там сьогодні залишаться друзі Андрійка. Добре, що є подруги, буде не так самотньо»…

41

Краснов власним літаком відлітав додому разом із Гаркавим. Ангел у дорогу дав випивку та закуску. На прощання Магнат сказав Князю:

— Буду підтримувати тебе, як Андрія. Ви — мій форпост у Західній Україні. Тепер кинемо сили, щоб взяти Нагірну. Це справа честі. Про наші угоди з Анджеєм ти знаєш. Вони залишаються в силі. Працюй.

Гаркавий пообіцяв:

— Перекину в Київ десяток своїх людей, щоб тобі було легше.

… Після поминок у домі Андрія зібралися Паша Московський, двоє його компаньйонів — Гриб та Звір, «Шарик-Ролик», Смик, Мелон, Ангел і Князь. Зібрання охороняло дев’ятеро бойовиків. Калач з Циганом та інші авторитети, що прибули на похорон, залишилися в «Калині».

Князь запросив усіх до вітальні. Бандитська тризна не така, як мирська. Авторитети цілу ніч проводять за столом, поминають покійного, будують плани на майбутнє і потверджують право лідерства наступника. Той, відповідно, погоджує бізнесові та політичні зобов’язання попередника, визнає належність до певного клану, у даному випадку — клану Паші.

Слово взяв Князь:

— Мужики, ми знаємо один одного давно. Нас познайомив ще покійний Мамонт, і відтоді наші долі переплелися. Сьогодні пом’янемо всіх наших друзів, що загинули у війнах різних років… Нехай їм земля буде пухом.

Випили.

— Останніх півроку, — продовжив, — ми стали потужною силою, здатною протистояти будь-кому. Але це не подобається ворогам. На жаль, Сліпий залишився живим, мабуть, тому й загинув Анджей. Зараз у Києві працює двоє людей, які вирішать проблему Бондаря, але він утік з лікарні і переховується в Угорщині… Тепер, коли отримали від Сліпого урок, будемо у сто разів жорсткішими. Андрій був м’яким і намагався уникати війн. Але в нас немає вибору — ми будемо воювати… Гаркавий пообіцяв мені у Києві підтримку людьми, а Краснов закликав взятися за Нагірну…

З наступного тижня й почнемо. Тим паче, що там вже сидять Астаф’єви… Всі наші сподівання на підтримку Москви і Києва. Відповідно, ми теж готові надавати людей, коли постануть проблеми. Зараз у нас під штиком сімдесят чоловік.

— Маю питання, — озвався Шарик. — Хто відповість грішми за підпал горілчаного цеху?

— Я даю нові лінії, — повідомив Паша, — це не проблема… Тепер до справ закордонних… На цьому зібранні йде мова про злиття наших структур, прошу відкрити мені канал для транспортування героїну в Прагу. Цим у Чехії займаються албанці, юги та цигани. Треба їх розчавити. Зараз маю розв’язані руки після війни з чорними, і тепер досить сил на цей напрямок.

Мелон кивнув:

— Все залежить від цін, які запропонуєте.

— Найнижчі. Афганський сирець переробляємо в Росії. Слово сказано — пробий тему для вуличних дилерів. Бажано працювати з чехами і словаками, — жодних неслов’ян.

— Але нам потрібні люди, — сказав Мелон. — Сімдесят чоловік Князя не в змозі позатикати всі діри.

— Дам двадцятьох, — пообіцяв Паша.

— Домовлено, — кивнув Мелон.

— Ще одне питання, — озвався Карась. — Час відібрати у Сліпого його території, казино; кілька засновників вже переписали свої частки на нас, але це — мізер.

— Що для цього треба? — не второпав Князь.

— Людей. Після замаху Бондар не звернувся до нас з мирними ініціативами, а відповів кулями. Буде нова кров.

— Невже у Києві перевелися люди? — дивувався Паша.

— Три останніх роки не було потреби у великих бригадах, — пояснив Шарик. — Зараз у нас більше двох сотень биків — всі при ділах, вільних нема. Дві мобільних групи по дванадцять чоловік у резерві — і все!

— Гаразд — погодився Паша. — надішлю двадцятьох бійців, дасть вам піхотинців і Льончик. Сподіваюся, більше не почую скарг на Сліпого і на нестачу людей?

— Даремно ти так, — зітхнув Шарик, — ми чесно відстьогуємо в общак бабки, і до останнього часу ти в Києві не мав проблем.

— Забули, — миролюбно підняв руку Паша. — Зрештою, тут ми для того, щоб підтвердити правонаступництво Князя. Хтось проти? Всі — за. За що й вип'ємо.

Перехилили по чарці. Ангел промовив:

— В історії зі Сліпим багато випадковостей. Мені в ній не подобається роль Кіркуєва.

— Знову за своє? — посміхнувся Князь. — Здається, Валентин реабілітував себе.

— Замахом на Сліпого, який не вдався? І ти змушений надіслати підчищати за ним свого брата?

— Коли є якась підозра, або недовіра, — вирішив Паша, — слід перевірити, щоб вони або розвіялися, або підтвердилися.

— Я це зроблю, — сказав Князь. — І поставимо в історії Кіркуєва крапку.

Але несподівані постріли, що барабанним дробом сипонули по броньованих шибках, повернули до реалій. Всі автоматично почали хапатися за кишені, але ні в кого не було зброї. На подвір’ї — вибухи гранат, автоматні черги і поодинокі постріли мисливських рушниць охорони.

— Тут є якийсь вихід?! — запитав Паша.

— Ні, — відповів Князь.

— А зброя?! — істерично вереснув Шарик.

— У підвалі.

Компаньйони кинулися за Князем у підвал. З вулиці долинули постріли гранатометів. Кімнату, де щойно засідали, струснуло від вибуху, завалилася стіна, і на голови відступаючих посипалися уламки цегли та штукатурки.

На першому поверсі до Князя підбіг охоронець і панічно повідомив:

— їх багато! Нас лишилося четверо!

— Ми зараз озброїмося!

Збігли в підвал і накинулися на зброю, що лежала на столі. Паша схопив кулемет Дегтярьова, за пояс — пістолет, Мелон два пістолети, інші — «калаші».

— Гранат немає! — вигукнув Ангел, розпихаючи набої у кишені.

— Нагору! — заверещав Паша. — Якщо тут накриють — хана.

В костюмі від Армані з кулеметом часів минулої війни напереваги мав імпозантний вигляд.

Ангел і Князь закинули на плечі по два автомати — для охорони, що відступила в будинок і відстрілювалась з мисливських рушниць. Опинившись біля них, зайняли кругову оборону біля вікон, підтримали хлопців вогнем.

Їх було оточено. На подвір’ї, ховаючись за прибудови та автомобілі, перебігали нападники у камуфляжі. Довго це тривати не могло — на стрілянину мали б над’їхати правоохоронці.

Відбивши натиск противників, компаньйони розділилися і взялися утримувати оборону на другому поверсі. У нападників були прилади нічного бачення — вони постійно подавлювали вогнем позиції оборонців. Ті змушені були змінювати їх і стріляти по сліду ворожих трасерів. Так тривало не більше десяти хвилин. Враз у вікна полетіли гранати. Одна потрапила між банками з лаками та фарбою. На першому поверсі спалахнула пожежа. Князь, утримуючи позицію на другому, вклонявся кулям і відстрілювався з вікна. Поруч опинилися Ангел і Смик, що відступили знизу, рятуючись від пожежі. «Нам тут капець!» — вирішив Іван.

— Вперед! — крикнув Князь і, скосивши чергою одного з нападників, що опинився на відкритому місці, вистрибнув з вікна. За ним кинулися товариші.

У короткій рукопашній Ігор звалив кількох противників ударами приклада, наступному ввігнав автомат дулом межи очей. Нападники кинулися врозтіч. У нічному, густому, як багнюка, повітрі, залунали міліцейські сирени. Будинок палав смолоскипом.

Прибіг Паша, важко відхекуючись, з обсмаленим волоссям.

— Всі сюди! — загукав.

Причвалав опецькуватий Мелон; кульгаючи, підійшов Шарик.

— Карася завалили. Там і згорить, — повідомив.

— Відходимо! — наказав Паша. Його московські товариші також загинули, і їхні тіла пожирало полум'я.

Москвич з жалем дивився на велетенське багаття, потім наказав:

— Зброю — у вогонь.

Князь глянув на Ангела. Той стікав кров'ю. Спершись на паркан, тримався за груди, важко дихав і кривився від болю.

— Відходьте, — сказав Юрко, — менти мене врятують.

Мелон глянув на товаришів.

— Треба іти, йому не допоможемо.

Паша жбурнув кулемет у вогонь і наказав перенести Ангела за ворота. Князь з Юрком на прощання обнялися, хоч у їхньому світі не заведено прощатися.

І компаньйони, які нещодавно відчували себе силою, здатною вершити долі світу, кинулися до машин.

42

Тієї ж ночі зловмисники підірвали офіси угруповання Князя, вибухи сталися у Києві та Москві. Горіли фірми, підприємства, магазини Карася, Шарика, Паші.

Максимів переглядав звіти та оперативні матеріали. У руїнах будинку Анджея знайдено вісім обгорілих трупів, один поранений — Енгельман. Його відправили до лікарні, виставили охорону. Лікарі зробили операцію, і наступного дня правоохоронці намагалися провести допит. Але Ангел мовчав.

Тієї ж ночі спецназ у «Калині» заарештував одинадцять бригадирів, серед них — Калач і Кіркуєв. У них знайшли наркотики, під столами — пістолети, що вони їх встигли скинути. Вранці шістьох одразу відпустили, серед них Калача з Циганом. Петро вдосвіта розмовляв з Валентином.

— На чий млин воду ллєш, Кіря? — запитав майор.

— На свій.

— А твої зустрічі зі Сліпим?..

— Доводиться крутитися поміж двох вогнів.

— Чому тебе не було на збіговиську в хаті Андрія?

— Ніхто не запрошував.

— А, може, навмисне не пішов?

— Ви не знаєте наших законів?

— Ми з тобою працюємо рік. Завдяки тобі розібралися у структурі, зв’язках та підзвітності вашої банди, але всього ти не хочеш розповідати…

— Що саме?

— Хто вбив Гуцула та Анджея? Про їхній приліт знало вузьке коло людей.

— Коли б знав, надіслав би в аеропорт охорону.

— Тоді чия це робота?

— Сліпого — всі знають.

— Мені відомо, що ти зімітував на нього напад.

Валентин зареготав:

— Ні хрена собі імітація — Сліпий мало Богу душу не віддав!

— Не розповідай байок! Сліпий зараз сидить у Деметраша, на ньому немає жодної подряпини.

— Це серйозна заява…

— Слухай — я цілий рік закривав очі на твої безчинства. Розповідай, що там насправді сталося! — Максимів звівся. — А потім поділишся спогадами про Москву та «гремлінів»… Якщо ні, зараз приходять два менти і п’ятнадцять хвилин відбивають тобі нирки. Потім порушуємо справу про підготовку замаху на Сліпого — є свідчення зброєносця… Будеш крутити далі, весь твій стук передаю нагору по інстанції, він губиться і «випадково» доходить до Сліпого. Потім документи дванадцятилітньої давності передаю Астаф’євим; як ти стучав на них начальнику колонії. Уявляєш, що ці виродки зроблять з тобою?

— Ви обіцяли, що це нікуди не піде.

— У нас існує правило: допомагаєш нам — тебе не чіпаємо. Переступаєш закон, починаєш забувати, що нам потрібна твоя інформація — стаєш ворогом.

Валентин видавив крізь зуби:

— Усього не розповім.

— Розповіси, — запевнив майор. — За дверима чатує Земляк, чекає, щоб я віддав тебе на заклання.

— Гаразд… Без протоколу…

І Валентин розповів про підступність Ангела з Князем, безхребетність Анджея, навчання в Москві, причини переходу на бік Сліпого:

—… Стас був не готовий до війни. Його люди працювали в Будапешті на Мойшу і підтримували в Москві пікових проти Паші. Йому потрібен був час, щоб зібрати сили.

— Але Паша, Князь, Ангел — живі, та й Шарик у Києві почав наводити порядки. Якщо вони дізнаються, що ти зімітував замах на Сліпого? Про те, що в Бондаря не влучила жодна куля, я знав наступного дня від сторонніх людей. Світ тісний.

— Посадіть Ангела, Князя, Шарика — тоді буду в безпеці.

— Проти них немає матеріалів. А оперативні розробки до справи не підшиєш.

— Мої специ зібрали цілу аудіотеку з їхніми балачками: з Гаркавим, Швецем, Гуцулом, Красновим.

— Це вже щось, — погодився Максимів. — Тепер далі. Вбивство Анджея. Мало вірю у твою непричетність.

— Сліпий знав про нашу дружбу. І не доручив би мені цю справу. А коли б у мене заговорила б совість?

— Ти і совість — поняття несумісні. Гаразд, мені треба опис ваших занять у Москві, список курсантів, прізвище керівника.

Коли Валентин закінчив давати свідчення, Максимів, розминаючи пальці правої руки, задоволено передихнув:

— Чорт забирай, цінний матеріал для розвідників. Треба запропонувати і виклянчити щось на обмін… Ще одне прохання до тебе. Не зачіпай Шлапака. Віддав вам десять тисяч…

— Шість…

— Скаржився — що таки десять, і що ви примусили розлучитися з дружиною і вимагаєте, щоб одружився з Оленою, з якою ти спиш…

Валентин зареготав:

— Про Оленку може тільки мріяти. Та навіщо він вам?

— Плануємо використати в одній справі. Не чіпай, нехай працює. Хоча б до виборів.

Розпрощавшись з Валентином, Максимів наказав Земляку:

— Готуйте оперативну машину і простежте за Кірею. Його за півгодини випустять з ІТУ. І шукайте Князя! Де Смик?

— За нашою інформацією — в Празі.

— Калач?

— З Шариком у Києві, зализують рани, — доповів Дудник.

— Кіркуєва не чіпати. Він допоможе з ними розправитися.

— Що чути про Швеця? — поцікавився Земляк.

— Скоро витре ноги об усіх. Найкращий друг Кірцуна.

— Приємно чути, що наші люди йдуть угору, — посміхнувся на всі свої криві зуби Земляк.

— До нас надійшла інформація, — повідомив Максимів, — Що в Швеця на рахунку в Австрії більше трьохсот тисяч, будиночок у передмісті Праги, пакет акцій у київському готелі на чотириста тисяч, а ще польські рахунки. У покійного Гуцула в Польщі, Німеччині, в Австрії близько півмільйона.

Земляк здивовано свиснув і зауважив:

— Враховуючи маєтність покійних, можна сказати, що Ірина — діамантова вдова. Петре, ти чоловік видний, самітній, спробуй щастя!

Майор посміхнувся:

— Викличу її на допит, можливо, й домовимося. Тоді точно куплю новий телевізор на цілу стінку. І «мерседеса».

— Коли б мав мільйон доларів, я би про таку фігню не мріяв, — зітхнув Земляк.

— Ти би вставив золоті зуби, — зареготав Максимів.

— Щоб залицятися до вдовиці, я насамперед вставив би зуби…

43

Після всього, що сталося, Ірина втратила голову. Подруги радили терміново виїжджати до Києва, але вона, обпившись транквілізаторів, три дні сиділа перед телевізором, їла все підряд і мовчала.

Одного вечора подруги допомогли перебрати документи. Знайшли заповіт, у якому батько всі капітали у різних банках та акції польських підприємств заповідав доньці, а також квартиру, авто, опіку над Васильком. Інна спробувала зв'язатися з Князем або Ангелом, але їхні мобільні не відповідали. Заповіт, написаний Андрієм, мабуть, згорів у будинку. Зателефонувала до Тетяни. Та крізь сльози розповіла, що Ігор телефонував здалеку і повідомив, що у нього все гаразд.

Дружина Ангела по кількох днях виїхала з дітьми до Ізраїлю, їх проводжала Ольга. Марина нічому не дивувалася, і сказала, що давно сидить на чемоданах. На прощання байдуже промовила до Ольги:

— Якщо у вас з Юрком щось вийде, не думай про мене.

— Ні, між нами нічого немає, — збрехала дівчина.

— Єврейська жінка — не ревнива дурепа. Чоловік для мене — святе, і коли у нього з'являється коханка, у цьому винна сама…

І скажи Ірині, щоб не сиділа в Україні. Її гроші можуть зацікавити негідників. Брехня, що, по понятіям, жінок убитих авторитетів не чіпають. У них відбирають все. А ще — нехай не вірить Кірі. Жора ніколи не помилявся, даремно його не слухали.

Ці слова Ольга й передала Ірині.

— Випити хочеться, як ніколи, — сказала та. — Треба їхати до Німеччини. Продам усе, і чкурну. Там народжу, вилікую Василька, щоб більше ніколи не повертатися в цю божевільню.

Вона оговталася, почала міркувати розважливо та прагматично. Пігулки, що дав Князь, викинула на сміття.

— А заповіт Андрія? — запитала Ольга. — Не можна усе кинути! Це твоє майбутнє, майбутнє дитини! Подумай про Василька! Хто знає, скільки грошей піде на його лікування?!

— Гроші в банку нікуди не подінуться, — підтримала Інна.

— Квартиру в Києві залишу, — вирішила Ірина. — Треба закінчити університет…

Свекруха теж довго не могла прийти до тями. Спочатку до неї три дні підряд приїжджали «швидкі», потім з інфарктом забрали в лікарню чоловіка. Після цього Марина Григорівна почала дзвінками надокучати невістці, вимагаючи, щоб провідала батька в лікарні. Просила прийти до неї, щоб хоч словом перемовитися. Ірина пояснювала, що має багато справ. Свекруха ображалася, кидала трубку, знову телефонувала, дорікала, що Ірина вийшла заміж заради грошей і тепер не хоче знатися з батьками.

Довіривши подругам продаж майна, почала опікуватися свекрами. Щодня провідувала свекра, платила лікарям. Його перевели у кращу палату, почали професійно доглядати. Сиділа зі свекрухою, готувала їсти, прибирала і терпляче слухала її нескінченні скарги на здоров'я, самітність та відсутність онуків.

Так тривало тиждень. Ірина, завантаживши себе роботою, забулася, зорганізувалася, і з Мариною Григорівною приязно розмовляла. Вона її розуміла. Свекруха нарешті теж перестала стогнати, і одного дня зустріла невістку на ногах; у квартирі — порядок.

— Щось я розклеїлася, — сказала. — Треба жити.

Ірина подумала, що на такій ноті вона могла б попросити пробачення за всі слова, закинуті невістці зопалу. Натомість свекруха запитала:

— Ти вже була у лікаря?

— Не було часу.

— Який у тебе місяць?

— Мабуть, тижнів шість.

— Ось що, донечко, мені вже краще. Перебирайся жити до нас.

— Та ні, треба до Василька.

— Сказала йому про батьків?

— Навіть не знаю, як скажу…

— Ми залишилися без копійки…

— Князь казав, що Андрій записав вам якісь гроші. Тільки де заповіт — не знаю. Можливо, згорів. Приїде Ігор — з'ясуємо.

— Хочеш дитя народити у Німеччині? — зиркнула на невістку.

— Це краще, аніж тут.

— А як ми? А якщо ти там вийдеш заміж?!

— Хто про таке зараз думає?! — образилася Ірина.

— Вибач… Так, треба звідси їхати. Тут життя немає. Потім, може, й ми приїдемо. Допомогли б доглядати за онуком, Васильком…

Наступного дня пізньої години прийшов до неї Князь. Схуд, постарів. Несвіжа сорочка, костюм із жалобною пов’язкою на рукаві, в якому був на похороні. З ним брат і охоронець Микола. Ірина налила чарку, дала поїсти, свіжі сорочки та білизну — батько все купував про запас.

— Що далі, Ігорю? — запитала, коли гості закінчили вечерю.

— Проти нас порушено кримінальні справи. У ментів з’явилися записи наших телефонних переговорів, а також розмов у кабінетах, — якась сука поставила жучки.

— Моїм квітам труба, — зітхнув Анатолій, — менти робили шмон на дачі, повідчиняли двері, повиривали все з корінням…

—… Знайшли зброю, гранати… І касу, — продовжив Ігор, — А щонайгірше — півсотні відеокасет з компроматом на чиновників, ментів і прокурорів. Тепер не буде чим їх узяти за горло.

— Терпіли^[17] знову понаписували заяви, наче я бив їх, примушуючи відмовлятися від свідчень, — поскаржився Анатолій.

— Та таки бив! — гаркнув Ігор. — Скільки разів казав тобі не розпускати руки?!

Анатолій невдоволено відмахнувся.

— І що тепер? — не зрозуміла Ірина.

— Стану на лижви…

— Бува не знаєш, де заповіт Андрія? Його мама вже кілька днів мене довбає, відколи дізналася про нього.

— Знає Ангел. Він знає й рахунки нашого общака… Але його затримають надовго… Що ще сказати… Нас розгромлено. Я не маю впливу на ситуацію.

— А Валентин?

— Він — сука, нас здав Сліпому. Вбивство Андрія і твого батька на його Совісті.

— Як?! Він же був на похороні?!

— Ми з Кулею попрацювали в Києві, — повідомив Анатолій. — Ми взяли Джинджу, — паяльник в дупу, все розповів.

Ірина, обхопивши голову руками, стиха заплакала.

— Маєш вшиватися теж, — порадив Ігор. — Кіря зібрав своїх людей і наступає на нас. Сліпий дав йому підкріплення. Менти ніби нічого не помічають!

— Братику, — заводився Анатолій, — давай зберемо всіх наших, викличемо Смика! За п’ять днів поставимо Цигана на коліна!

— Він усюди, — хрипко зітхнув Микола, — ви постійно міняли людей, давали ними керувати, він підминав під себе. Не здивуюся, якщо й у Празі те саме.

— Треба зателефонувати до Івана, — погодився Князь, і коли набрав номер мобільного, почув від Смика:

— Ми з Мелоном рвемо в Скоп’є. Мойша з албанцями та хорватами… Та й наші… Прага в їхніх руках…

Ігор безвільно поклав трубку.

— А що у Києві? — з тривогою запитала Ірина.

— Шарика з Гаркавим не просто звалити. Погано, що місцеві бандюки проти нас!

— Ангелова Марина порекомендувала мені взагалі виїжджати з України — Сліпого можуть зацікавити гроші Андрія.

Ігор зітхнув:

— Добра порада. Їдь поки в Німеччину і забирай батьків Анджея. Можливо, я з тобою відправлю Тетяну.

— Це непросто, — сказала Ірина, — по-перше, батько Андрія лежить з інфарктом. Поки оформляться документи…

— Тоді якнайшвидше закінчуй тут і перебирайся до Києва. З тобою поїде Тетяна. Там я хоч якось зможу вас захистити…

Наступного дня Ірину викликав Максимів. Ніяк не міг закінчити з Чорнопільськими справами.

Прийшла, хоча і не розуміючи, чого від неї хочуть. Максимів назвав себе і запросив сідати.

— Нам відомо, що до вас приходив Князь. Про що говорили?

— Поминали Андрія і оплакували спалену хату.

— Не варто зі мною розмовляти, як з шісткою вашого покійного чоловіка, відомого кримінального авторитета…

— Для мене він був людиною, котру я любила.

Максимів недобре зітхнув:

— Я поставив питання! Ти маєш відповідати. А ні — у нас є методи розв’язати язика…

— Тобто? — запитально підняла брову.

— Викличу двох сержантів, відтрахають тебе на столі. Такі у нас правила гри!

— Вагітну жінку?

Петро Йосипович опустив очі і спокійно сказав:

— Та ні… За день поспілкуєшся з виродками, механічно починаєш говорити як з ними… Ми порушили проти Князя справу…

— Проти мого чоловіка ви теж порушували справи…

— Якби його тоді посадили, через кілька років отримала б його назад живим!

Ірина сумно глянула на Максиміва:

— Князь поїв, переодягнувся і кудись пішов.

— Про що ви говорили?

— Порадив мені виїхати з України.

— Правильно порадив. Батько залишив вам чималий спадок. Гадаю, Андрій теж. Куди поїдете?

— Не знаю.

— Андрій був непоганим чоловіком, царство йому небесне, хоча… Якби ви почитали матеріали, які на його совісті злочини…

— Про покійних у такі дні говорять добре, або нічого.

Ця жінка було наче з криги, ще й розумною та швидкою на язик.

— Робота в мене така. А вам справді краще триматися далі від колишніх друзів Анджея. Вони постійно під прицілом.

— Куди ж дивиться міліція?

— На жаль, у міліцію звертаються, коли вже пізно. Ось і ви не поспішаєте допомагати. Невже не хочете, щоб були покарані вбивці ваших близьких?

— Я вам скажу, хто вбивця — Сліпий не без допомоги Кіркуєва.

— Тш-ш, — застеріг Максимів.

— Нас підслуховують? — посміхнулася.

— Ні, але якщо вони дізнаються, що ви знаєте…

— Від кого?

— Не від мене. Ви ж від когось дізналися.

— Ось бачите — ви знаєте. Чому до цього часу не заарештовано Сліпого, чому в Чорнополі наводить порядки Кіркуєв?! А ви, почувши, зашикали на мене. І хочете, щоб я розповідала про своїх друзів?!

— Де докази?! Нехай прийде Князь і дасть свідчення!

— І піде на етап?

— Який, на вашу думку, вихід?

— Не мати з вами справ — ось вихід!

З тим і пішла. Максимів підійшов до вікна, проводжаючи її поглядом. Ірина сіла у дорогий «джип», важко гримнула дверцятами і зиркнула на вікно, в якому стояв майор. Зустрілися поглядами. Він відійшов углиб кімнати. Вона натиснула на акселератор. Петро Йосипович відчував себе незатишно після цієї зустрічі. Пригадавши розмову з колегами про «діамантову вдову», подумав, що навіть коли Земляк вставить залізні зуби і стане залицятися до неї, обов’язково зламає їх об цю дамочку.

44

Тетяна відмовилася їхати до Києва. Гнівалася на Ігоря, вимагала, щоб покінчив з криміналом і не мав справ з «тими бандюгами». Але Ігор вирішив іти до кінця…

Тепер, сидячи на кухні в Гаркавого, слухав його:

— Придется сворачивать водочное производство. Шарик сам не потянет. Люди Карася отошли и теперь делят добро покойного.

— А твої люди?

— За них взялись менты; теперь в Киеве у нас не более ста человек с твоими и моими недобитками. У Слепого, — больше трех сотен. Шарик может не выдержать и чухнуть в Бенилюкс… И еще информация от Краснова… Паша начал переговоры с Мойшей о мире.

— Падлюка! Це точно?

— У Краснова в связи с этим возникают проблемы.

— Якщо вони помиряться, Паша не буде захищати наших інтересів.

— Да. Теперь и мне хоть из дому не выходи — завалят.

— У тебе грошей кури не клюють, бери жінку, дупу в жменю — та й рви кудись у Касабланку!

— А выборы на следующий год?.. А люди, выбравшие меня?

— Відколи ти почав про них думати?

— Но есть еще партия, куда мы вложили деньги!

— Давай ввечері з Шариком зателефонуємо до Паші, послухаємо, що скаже, а потім вирішимо, як далі жити. Калач вважає, що ми можемо продовжувати легальний випуск горілки.

— И платить Бондарю? После того, что он с нами сделал?

— Треба зібрати всі сили докупи, тоді зможемо протистояти Сліпому. А тривалої війни він не витримає…

— Тогда договаривайся. Ты где остановился?

— У Калача.

— Место надежное?

— Не впевнений…

Ігор вийшов з будинку, сів у машину і наказав: «До Калача».

— Сьогодні стежили за Сліпим, — повідомив Куля. — У нього охоронцями п'ятеро чоловік Кірі — собаки собаками…

— Що Джинджа?

— Поплив, — зареготав Анатолій.

— Не можна було закопати?

— За тиждень риби зжеруть. У Десні такі соми, як крокодили…

— Тепер я довго не зможу їсти рибу, — відказав Ігор.

— Будемо їсти м'ясо, — веселився Анатолій.

Він ні за чим не шкодував, тільки за квітами, які понівечили менти на дачі; на події останніх днів дивився як на веселу пригоду.

Куля після втрати батька в усьому зневірився, зрада Кіркуєва посилила зневіру і останні дні мріяв лише про помсту Сліпому та Цигану.

Микола впав у депресію. Найменше очікував такого повороту долі і не був до цього готовий. Дома залишилася мати, племінниця, брат у в'язниці. Єдиним заробітчанином був він. Як життя поверне далі — невідомо. Втішало, що Князь та Калач були при грошах і найближчим часом планував якусь суму переправити рідним.

Вірними Князю залишилося ще шестеро. Їх треба було годувати, але роботи, яка б перекривала витрати, не було. Горілчаний завод стояв. Одного дня всі вони могли розбігтися по домівках. Втім, більшість розуміла, що Кіря не пробачить їм вірності Князю. Циган не вмів прощати. Тим паче, з Чорнополя надходили повідомлення, що Астаф'єви впали в безпрєдєл, кількох прихильників Князя обдерли до нитки, кількох опустили^[18].

Машина виїхала на міст Патона. Князь зателефонував до Шарика:

— Треба зустрітися. Паша збирається миритися з Мойшею.

— Тоді нам — гаплик.

— Якщо зберемо сили в кулак, несподівано вдаримо, — запально вирішив Князь, але раптом у телефонній трубці щось зашипіло, і прорізався голос Сліпого:

— Ну ты, Напалион! Предлагаю уносить из моего города свои задницы, пока целы! Сратеги!

— Сліпий, — закипів Князь, — я тебе все одно дістану, ти відповіси за Анджея!

— Подумай лучше про себя… Альо, Шарик, слышь, мой старый друг, может помиримся? Будем горилку разливать на линиях Гаркавого!

Шарик обматюкав його. Князь роздратовано викинув телефон через вікно. Далі їхав мовчки, зосереджено про щось думаючи.

Під'їхавши до будинку Калача, рвучко вийшов з машини, але щось несвідомо змусило його зробити крок назад, — автоматна черга дзвінко вп'ялася у дверцята машини. Стріляли з переліску. З будинку Калача рішуче вдарило ще два автомати. Друзі, вискочивши з машини, вихопили пістолети, Куля — раритетний скоростріл МГ, і натиснули гашетки. Проте вони опинилися на відкритій місцині під перехресним вогнем. Довкола колючим свинцем чигала смерть. Князь з Кулею, сховавшись за багажником, били по вікнах, у яких, наче в тирі, раз по раз з’являлися ворожі стрільці. Проте у тирі можна спокійно прицілитися, а тут — мішень відстрілювалася. Микола з Анатолієм, залігши за машиною, стріляли у бік лісу, але ворожий автоматник постійно змінював позицію. На якусь мить він замовк, і хлопці перенесли вогонь на будинок. За тріскотнею кулемета не було чути пістолетних пострілів. Ситуація вимагала швидких рішень. Князь отямився і верескнув: «Гранати»! Анатолій з Миколою випірнули з укриття і жбурнули кілька «ефок» у вікна будинку — вибух, уламки скла і штукатурки сипонули на них. Миттєва тиша, а потім звідти чийсь приглушений зойк. Враз, наче бритвою, — автоматна черга з лісу. Ігор, пригнувшись, кинувся в будинок. Куля, поливаючи зі скоростріла кущі, метнувся в перелісок.

У будинку ворожий бойовик скрутився під вікном, трясучись усім тілом і розгублено дивлячись на відірвану руку, що лежала поруч. Князь добив пораненого. Інший, оглушений вибухами, сидів під стіною і тримався за вуха, крізь пальці сочилася кров. Побачивши Князя, перелякано заверещав від страху. Ігор порішив і його.

У великій кімнаті на підлозі — Калач. Його задушили зашморгом. А чоловік завинив Богові душу… Ігор залишився один зі старої команди… Вибіг на вулицю. Поряд з машиною, опустивши голову, стояв Куля. Біля його ніг — Анатолій і Микола. Князь, відкинувши пістолет, безсило заволав до неба, впав на коліна поряд з братом.

— Маємо йти, — сказав Куля. — Зараз приїдуть менти!

— Йди сам, я більше не можу! Я втратив найдорожче.

— Ми помстимося!

Богдан вхопив його як оберемок і потягнув за собою. Князь ледве переставляв ноги… Не знав, для чого Бог залишив його живим, відібравши життя у тих, кого любив. За короткий час став повним сиротою.

Пізньої ночі пішки дісталися на Троєщину; тут Куля винаймав квартиру. Богдан узяв з бару «Руського Князя» і розлив у дві склянки. Мовчки випили. Ігор втомлено закотив очі і сперся на стіну. Глянув на етикетку, невдоволено жбурнув пляшку. Вона, підскакуючи по килимку, вдарилася об стінку, але не розбилася.

— Сусідів розбудиш, — застеріг Куля.

— По хріну. Дай ще випити… Треба зателефонувати до Тетяни, нехай поховає.

— Її, напевне, прослуховують. Завтра з таксофону подзвоню.

Богдан розкоркував наступну пляшку.

— Завтра треба вшиватися, — вирішив Ігор. — Маю гроші на кредитках. Рвонемо в Москву.

— У Львові нам можуть зробити фальшиві ксиви. Але що буде з Гаркавим? З Шариком?

— Льоня не пропаде — депутат. Шарик… Завтра опиниться в Голландії.

— Може, рвонемо в Скоп’є? Там наші, поряд Сербія. Туди пірнув — ніхто не знайде до наступного тисячоліття.

— Там війна…

— Це ще краще.

Враз — телефонний дзвінок. Куля схопив трубку. Почувши голос, несподівано зблід і передав слухавку Ігорю.

— Бухаете? — задоволений голос Сліпого. — Выпей за упокой души своего поцоватого братика. К вам на всех парах мчат менты. Прощай, Князь, скоро с тебя на тюрьме сделают княгиню^[19]!

Ігор кинув трубку і до Богдана:

— Робимо ноги! Через дах у сусідній під’їзд, унизу може бути засідка! Люди Сліпого всюди! Беремо зброю і документи!

Встигли вчасно. Спецназ, що працював у режимі «перехоплення», запізнився на десять хвилин. За цей час добігли до Воскресенки і загубилися в дворах. Сіріло. Весняні ранки — пізні та затяжні, порятунок для втікачів.

З таксофону Ігор зателефонував до Шарика, але так і не зміг з ним зв’язатися упродовж наступних днів. Лише з часом дізнався, що Шаров намагався виїхати до Європи, але його затримали на кордоні з фальшивим паспортом^[20].

Князь з Кулею, затершись у дачному натовпі, електричкою дісталися Жмеринки, звідти поїздом — до Львова. Через чотири дні були в Македонії.

Похорони Ігоря, Калача та Миколи влаштувала Ірина.

Зателефонувавши зі Скоп’є до Паші, Князь говорив з ним близько півгодини. Друзям не сказав про зміст розмови. Однак настрій у нього пропав.

45

Останніми роками Київ став схожим на величезний базар. Торгували всюди — з рук, з ніг, з асфальту, на кожному перехресті, біля магазинів, кіосків, у переходах. Максиміва це обурювало, часто ставав свідком, як постові міліціонери збирають з торгуючого люду данину за місце. Із розмов з торговцями дізнався, що ці менти деруть гроші навіть з жебраків, вирішують спірні питання між продавцями, надають місця своїм і женуть чужих. Намагався звертати на це увагу керівництва, але тим було байдуже.

У державі взагалі діялося щось не те. Великі злочинні угруповання почали зникати, але все лишалося без змін. Авторитети стали бізнесменами, хоч їхній бізнес, як і мораль, були протизаконними. Правоохоронні органи плели інтриги і входили в бізнесові схеми ОЗУ. Потроху почали дахувати вотчини бандитів. Куди не кинеш оком — у серйозних організаціях співзасновником або директором мент чи гебіст. Підприємці на постійному зв'язку у ментів, яким і воздається твердою валютою.

Розмови молодої генерації правоохоронців нагадували «мурчание по понятиям». Пальці віялом, мобілки, на зап'ястях та шиях золоті ланцюги, як ошийники. Особливо це стосувалося правоохоронних структур, що відстежували роботу фінансових організацій та «боролися» з контрабандою. Невдовзі багато банків, телекомпаній, ринків опинилися в їхніх руках. Боровицькі були на коні.

У МВС залишилося мало професіоналів, відданих своїй справі. До зірочок на погонах допхалися випадкові люди, кар'єристи, рвачі. Данченко з цього приводу сказав: «У дев'яносто третьому році, щойно наша служба почала створюватися, за один день можна було зліквідувати всі ОЗУ України. Але начальству було не вигідно — їх купили. Стоси матеріалів, що ми зібрали проти них, могли кинути їх на довгі роки на нари. Ми працювали майже в підпіллі, а справи, які передавали у прокуратури та суди, розвалювалися, закривалися».

Якось, повернувшись додому, Максимів ліг одягнений на ліжко і, димлячи сигаретою, порожніми очима дивився у стелю. Після повернення з Чорнополя впав у депресію. Києвом прокотилася серія вбивств, що були тісно пов'язані з чорнопільськими справами. Важко усвідомлювати свою причетність до загибелі тих людей. Шкода Калача, якого знав з дитинства. Остання розмова з ним привела до порозуміння. Сашко розповідав про схеми реалізації лівої горілки:

— Лівий спирт, офіційні документи, які потім спалюють, домовленість з усіма службами, які можуть нас перепинити дорогою. Іноді вантажі супроводжували самі менти. На базарі своя кухня, податкова туди пхається, лише коли платять мало, або коли є замовлення. Робота налагоджена тонко, всі контролюючі комітети знають куди і коли йти, щоб «розвінчати». Їх наводять на неліквідний товар… Подивіться, з якими мобілками ходять, як одягаються і на яких їздять машинах.

— А спирт до вас яким чином надходить?

— Здебільшого угорський або американський. Постачання спирту забезпечував виключно Андрій.

— І які денні прибутки?

— Близько вісімдесяти тисяч доларів чистими.

Максимів, пригадуючи Калача, його дитячі очі, розчулився.

Гадки не мав, що заходи проти Анджея, виллються у такий фінал. Можна було зупинити Сліпого, але не зупинив, гадав, обійдеться меншими втратами. Але перемогло абсолютне зло. Втім, не все погано з професійної точки зору. Робота дає наслідки. Людей шкода. Але кожен обирає свій шлях. І бандити, і менти.

Згадалися слова одного колеги за пляшкою, коли чоловіча розмова перейшла в одкровення:

— Ми припустилися помилки… Підприємці почали купувати ментів. Був випадок, коли на презентацію казино запросили двох наших чинів і дали зіграти в рулетку. І вони виграли — фішки згребли в кашкет і, помінявши у касі на бакси, пішли задоволені. Все було зафіксовано на відеокамеру, були свідки їхньої продажності. Дехто намагався порушити кримінальну справу, але згори прозвучало: «Міліція теж має право на посмішку Фортуни!»

І менти так взяли Фортуну до рук, що у неї застигла сардонічна посмішка на обличчі.

Наша помилка, що дали можливість «гремлінам» і «гоблінам» опанувати нішу в політичному бомонді країни. Ці люди спочатку були посередниками між злочинним світом та владними структурами. Щойно бандити відійшли на задній план, а старих урядовців усунули від влади, їхнє місце зайняли виродки. Це ми їх зробили людьми!

Ким би зараз був Кірцун?.. Торгував би сантехнікою на «Юності»! Тепер він — влада, сила! Для нас творить закони! А коли в кулуарах іде обговорення якогось закону, там не звучить: «чи вигідно це народу», там кажуть: «А що я з цього буду мати»?

Якось я з цим чудом проводив довірчу бесіду, він тоді був ніким. Питаю: ви накрадете, повідкриваєте банки, заводи, розгорнете виробництва, але підростуть нові бандити і почнуть полювати за вашими капіталами. Ви ж торуєте їм дорогу! Він сказав: «До того часу приймемо такі закони, дамо такі повноваження міліції, що будь-який бандит побоїться навіть косо глянути у наш бік»!

… Тепер на Максиміві висіла ще справа з «Либіддю». Він підвів Лисака, який просив поки не чіпати угруповання Анджея. Укрмайно погодилося продати TNT державний пакет акцій готельного комплексу на некомерційній основі, тобто за безцінь. Афера проходила на очах влади, але ніхто не зважав. Данченко пробував підключити мас медіа, але власники видань, дізнавшись, чиї інтереси можуть зачепити, вирішили не спокушати долю.

Красовскі, запропонувавши примирення директору готелю, подарував пляшку рому. Завбачливий керуючий відніс її на експертизу, там знайшли грам героїну. Нагла смерть від зупинки серця спіткала б здорову людину, якби випила чарку цього диявольського коктейлю.

У столиці плетиво кримінальних інтриг сягнуло вищої межі, а організована злочинність відступила на задній план і перестала бути тим, чим їй належало бути. Кримінал одягнув білі сорочки, модні краватки, ділові костюми і опинився біля державного корита.

Існували тисячі схем, за якими відмивали гроші брудні діляги від політики, чиновники. Ці ж люди, виступаючи по телебаченню, говорили про моральні засади, про державотворення і про боротьбу з корупцією. Хтось їм вірив… Наступні вибори обіцяли бути найбрутальнішими і найбезсоромнішими в історії України. Закон перестав бути законом, лише знаряддям у руках політичних трюкачів. Газетні видання, телевізійні канали заангажовані — куплені і продані. Кругова порука і чиновницька сваволя пов'язали Україну по руках і ногах, затягнули зашморг на шиї совісті.

Міркуючи про це, Максимів довго не міг заснути. Від курива нудило. Сон минув. Вирішив, що слід випити, аби заснути. Але гомінливу гуртожитку ніч розірвав дзвоник мобільника.

— Спиш? — п'яненький голос Лисака. — Виходи, є розмова.

— Яка розмова?

— Ділова. Інформація є!

Знехотя звівся з ліжка і вийшов. Антон чекав його біля світлої «Тойоти» у довгому плащі. Пасок волочився по мокрому асфальті. Радо підбіг до земляка, привітався і тихцем у ніс повідомив:

— З тобою хоче поговорити Левчук.

— Про що мені з ним говорити?

— Готель. Ми маємо його відстояти, і не є питань.

— Не маю права з ним зустрічатися. Якщо на роботі дізнаються, наступного дня опинюся на вулиці.

Лисак трохи протверезів на свіжому повітрі:

— Він припер до стінки Боровицького. «Всесвіт» побив горшки з Кірцуном, і не є питань. Тепер маємо ще одного союзника.

— Таких союзників треба ставити у чергу і вішати на Хрещатику.

— Прийде час, повісимо. Зараз маєш з ним зустрітися. Отримаєш свідчення по готелю і всі розклади. Завтра можна порушувати справу. Оціни мене…

Максимів зітхнув. Красовскі вже затримували і намагалися депортувати, але скоро звільняли, чемно просячи вибачення, — включались високі зв'язки Кірцуна. Доводилося їхати.

— Що ти зі мною робиш? — зітхнув Максимів, сівши в машину. Лисак примостився поряд, витягуючи з кишені недопиту пляшку пива. Напідпитку поводив себе, як босяк.

Зустріч з Боровицьким була спонтанною. Відзначали день народження Левчука у банкетній залі. На цей захід запросили колишніх працівників СБУ, депутатів, бізнесменів та банкірів. Після танцюльок зовнішній лиск з гостей спав. Розділилися на групи за інтересами. В компанії Левчука зачепили тему «Либіді» — час підпирав.

Охороні наказали привести Боровицького. Лисак визвався поїхати за Максимівим.

Охоронці провели його у задній кабінет. Тут теж був накритий стіл. Максимів почувався не затишно. Антон, наливаючи пиво у кухоль, вказівним пальцем час від часу багатозначно кивав і супив брови.

Прийшов Левчук, привітався за руку і сів навпроти гостя. Мав імпозантний вигляд, змолоду, певне, крутив голови дівкам. Сьогодні випив чимало, але говорив розважливо — чекістський досвід:

— Зараз тут буде Боровицький. Ми показали йому, як його використовує Кірцун і як дурить; провели зйомку сексуальних оргій, які влаштовували на дачі Деметраша відомі особи, у тому числі пан Швець. Коли Боровицький переглянув ті кадри, впав на коліна і благав, щоб вони не потрапили дружині на очі.

Після цього «Всесвіт» перестав фінансувати аферу. Потім примусили повій написати заяву на Красовскі за зґвалтування у збоченій формі. Коли потрапить у СІЗО, дізнається, що таке громадянська справедливість. З цим можна порушувати кримінальну справу, або запропонувати добровільно виїхати з України.

— Я казав — не є питань, — озвався Лисак.

Левчук дружньо посміхнувся до нього і продовжив:

— Також Боровицький розкрив схеми відмивання капіталів, що проводив Мойша не без допомоги «гремлінів» через «Всесвіт». Інформація оперативного характеру, але ви зможете її використати. А ще отримаєте дані щодо Сліпого. Коли закінчите розмову, охоронці відвезуть Боровицького, а ви приєднуйтеся до нас.

— Моя посада…

— Тоді працюйте, — сказав, коли зайшов колишній убозівець.

Максимів залишився наодинці з Боровицьким. Його щойно витягли з ліжка ще п'яного, і тепер дивився на світ червоними як у кролика очима. Буркнувши: «Дістали всі», потягнувся за пивом. Але те, що розповів далі…

Інформація, отримана від нього, дозволила порушити кримінальні справи проти «гремлінів», що хоч не дійшли до суду, але вибили їх з колії і не дозволили Молдовану висунути свою кандидатуру на президентські вибори.

А на початку квітня 1998 року Красовскі спішно виїхав до Сполучених Штатів. Кірцун вирішив за краще облишити зазіхання на «Либідь», сказавши: «С етім «Лєблядьом» больше головной болі, чєм прибилєй».

46

Валентин їхав до Москви поїздом. Хотілося відпочити від справ. З ним — Астаф'єви. Учора перепили і сьогодні похмелялися. Цим кретинам аби день прожити і кишені набити грішми. Проте працювали добре: у перші дні перевороту примусили переписати частки в основних фірмах, що належали колись компанії Андрія, на Кіркуєва. І допомогли розставити своїх директорів в інших підприємствах.

На це вистачило тижня. Ніхто зі сторонніх і не второпав, що сталося. Земляк кинувся розбиратися в ситуації, коли було пізно. Відбувся насильницький перехід влади в місті від одного бандита до іншого. Лишалося переконати колишніх соратників Анджея стати на бік переможця.

— У Ірки, навєрно, дєнєг кури не клюють, — раптом сказав Сашко. — Ви прикиньте, скільки бабок загріб її батяня і Андрюха.

— Вона тіки за квартіру родаків получить тисяч двадцять п'ять, — погодився Мишко, — а у мене однокомнатна хібара! Нада якось з тієї дури скачати бабки.

— Да! — погодився Сашко. — Вона мотається на «джипі», а я їжжу на «беемве»!

— Не помешало б, — неохоче погодився Валентин. Він симпатизував Ірині.

Проте зараз не це було головним. Треба налагоджувати зв’язки… Мойша не поспішав довірятися Кіркуєву, якого знав мало. Сліпий, покінчивши з конкурентами, охолов до Валентина, якого раніше називав «браткою». Вибору не було. Треба прогинатися під Сліпого, справно платити данину і робити, що накажуть. Єдине, чого досяг, — кримінальної влади в Чорнополі; на більше й не розраховував.

Астаф’єви пішли у вагон-ресторан за наступною пляшкою. Минуло півгодини, а вони чомусь не поверталися. Знав, що за близнюками золоті верби ростуть. Пішов їх шукати. З’ясувалося, що брати затіяли в ресторані розборки, когось відлупцювали, побили посуд і з’ясовували стосунки з побитими. Директор ресторану розгубився. Потерпілі були державними службовцями, що їхали у відрядження до Москви, і вказували офіціантам, як себе поводити, які стелити скатертини і як подавати на стіл. Погрожували всіх звільнити. Близнюки, що стали свідком цього, обізвали нахаб «козлами» та «підерами». Ті з гонором витягнули синенькі книжечки і заявили:

— Если не возьмете слова назад, на следующей станции вас высадят. В КПЗ будете козлить.

Братам тільки того треба було — накинулися з кулаками на нахаб і так віддухопелили, що на обличчя було страшно дивитися. Відвідувачі ресторану були на стороні Астаф’євих. Тепер брати повчали їх:

— Ви, пока при кориті, жріть, но не гадьте іншим…

Побиті стояли перед близнюками і мали жалюгідний вигляд.

— Ви ніхто, — продовжував Мишко, — так будьте людьмі, чєво до трудяг прицепіліся? Ідіть у Верховную Раду, наводітє там порядки. Народ сидить на декохті, а ви тут аристократов корчітє.

— Да, — підтримав Сашко. — Бабок много заімєлі? Так січяс с нами подєлітєсь…

На цій пафосній ноті надійшов Кіркуєв. Оцінивши ситуацію, подивився на побитих і тихцем наказав братам зібрати речі, щоб на наступній станції вийти.

— У людей немає мізків, — охоче заговорив до чиновників. — Там де вони, ніхто не може заявляти права.

Всі троє були віком до сорока років. Заглядали в рота Кіркуєву, ніби він вирішував їхні долі.

Зрозуміло, вони повідомлять міліцію про інцидент — з роз’юшеними фізіономіями потикатися у Москву немає сенсу, а перед начальством відзвітуватися треба.

— В общем так, мужики, — вирішив Валентин, — сейчас вы пойдете к себе, я — к себе, и забудем о случившемся…

Повернувшись, Кіркуєв нагримав на близнюків і наказав вистрибувати з поїзда, не чекаючи станцію.

— А ти? — розгублено запитав Мишко.

— Буду отдуваться за вас, дебилов!

Справді, на наступній станції до купе ввірвалося четверо спецназівців, накинулися на Валентина, скрутили руки. Надійшли три побитих чиновники. «Він»? — запитали у них.

— Він і ще двоє близнюків.

— Где они? — грізно запитав один зі спецназівців і вдарив Валентина кулаком по печінці.

— Когда я пришел из ресторана, их уже не было!

Потерпілі почали у коридорі щось пояснювати правоохоронцям. Валентин почув, що вони згодні написати заяви. Тому його взяли під руки і вивели з поїзда.

— Дай сделать звонок, — тихцем попросив спецназівця, — даю штуку баксов, у меня в кармане мобильник.

— Мы тут смотрим друг за другом… Нельзя.

— За что меня взяли?!

— За нарушение общественного порядка, — охоче пояснив старший. — Сейчас узнаем, что ты за птица, «откатаем» пальчики, может ты в розыске… Потом проверим твою причастность к преступным формированиям, и — готовое дело.

— Сколько? — коротко запитав Валентин.

— У тебя нет таких денег, мальчик…

Так Валентин опинився в ІТУ. У нього відібрали цінні речі, шнурівки від черевиків, ремінь і кинули у камеру, вщерть забиту арештантами. Валентин, опинившись в обєзьянніку, наче наштовхнувся на стіну смороду. Година пізня, по камері котиться хропіння затриманих. Такого сюжетного повороту не очікував.

… Просидів у камері тиждень. Щодня писав скарги, виховував по понятіям співкамерників, — розважався, як міг. Коли виходив один із затриманих, попросив зателефонувати в Чорнопіль за кількома номерами і розповісти, що з ним трапилося.

Наступного дня в Ніжині був адвокат, якого надіслав Сліпий. Ще через три дні Кіркуєв, схудлий, наскрізь просмерділий камерою, вийшов з ІТУ; зустрічали Астаф’єви з набурмосеними пиками…

Про цей епізод, мабуть, не варто було розповідати, але… Ірина та Тетяна устигли завершити майнові справи і виїхати з Чорнополя. Тетяна приєдналася до чоловіка в Скоп’є, а Ірина, перевізши батьків Андрія до Києва, готувалася виїхати до Німеччини.

Валентин помандрував далі в Москву. Сєнцов зустрів його як дорогого друга. Зізнався, що покінчив із сектантством, і що віра обійшлася йому у двісті тисяч доларів. «Брат Ієзекіїль», заробивши на пастві півтора мільйона баксів, дав драла. Тепер його по цілому світі шукають братки.

— А ми вже тебе поховали, — зізнався Ігор.

— Я живучий. Організовуй дівок, бо десять днів на нарах — не для мого тендітного організму….

— Спочатку справи, — вирішив Сєнцов. — Наш хазяїн, — підняв палець угору, — хоче підтримати у вашому регіоні червоних.

— Я не пхаюся до політики, — скривився Валентин.

— Тебе ніхто й не просить. Замість кидати в общак, будеш цими грішми підтримувати червоних, ми дамо потрібні адреси.

— Це щось нове, — здивувався. — А що скаже Сліпий?

— З ним домовлено. Особливо нас цікавить Львів.

— Там мало комуняк, загальної політики вони не роблять…

— Треба, щоб робили! І нехай з їхніх уст звучить заклик до об'єднання з Росією.

— Ага, — здогадався Валентин. — А в червоних областях ви підтримаєте нациків, щоб продовжувалася колотнеча…

— Вам, хохлам, цього не позичати, завжди чубитеся. Га-га!

— Я циган…

— Твій батько хохол…

— Що це ти заговорив про мого батька? — зачепило Валентина.

— Хочеш, щоб все відразу й виклав?

— Коли почав, говори. Копався в моєму минулому?

— Ідея Нарочицького, — розплився посмішкою Чингізхана. — Здавалося, не маєш жодної больової точки… Тепер є — дві сестри.

— Повторюється історія з мексиканського серіалу…

— Роби добро людям… Старий твій живе у Києві з двома доньками; одній десять, другій чотирнадцять років, дружина померла.

— Це мене не цікавить…

— Як знаєш, — хитрувато посміхнувся. — І ще одне: ти повинен потоваришувати з Швецем. Треба, щоб біля нього крутилася наша людина. Запропонуй кандидатуру Нарочицького в крісло Гуцула.

— Він навіть української не знає.

— Мій кум — западенець — тобі до відома. А біографію йому зробимо таку, як треба.

— Скільки Швецю за це пообіцяти?

— Ста тисяч вистачить.

Після цієї розмови Валентин несподівано замкнувся в собі і навіть не захотів повій, що їх привели в номер. Ігор підсміювався — мовляв, прокинулися родинні почуття. І справді, залишившись наодинці, Валентин зателефонував Олені:

— Хочеш побачити Москву?

— Робота…

— Я за тобою скучаю… І маю до тебе справу… Дізнайся, за якою адресою мешкає в Києві Микитенко Петро Микитович сорок першого року народження, здається. У нього двоє доньок, виховує сам…

З Пашею зустрілися в ресторані, щоправда прохолодно.

— З Нагірною ми питання добили, — повідомив Паша. — Мойша вступається. Але намагаються влізти казахи, тому зашли туди людей.

Валентин знехотя посміхнувся:

— Фільм колись був, як один мужик кілька разів брав Царицин і постійно у складі різних військ — то з червоними, то з білими, то з махновцями, то знову з червоними. Так і я штурмую Нагірну.

— Не смішно, — вирішив Паша. — Далі таке: Сліпий забруднив руки. Мойша не хоче, щоб його ім'я пов'язували з Бондарем. Порядний бізнесмен не може мати справи з бандитом. А в Європі Грабовецький — фігура. Останнім часом у тамтешній пресі стали з'являтися статті про його дружбу зі Сліпим…

Валентин глянув на Сєнцова. Той тихцем кивнув.

— Нове завдання? Тобто старе замовлення? — запитав Циган.

— Так, — підтвердив Паша, — тільки замовник інший.

— Зроблю це із задоволенням, — пообіцяв Кіря.

47

Коли в Чорнополі почав заправляти Циган, Ірина насторожилася. Ангел передав записку із СІЗО, в якій радив бути обережною і якнайшвидше виїжджати. Увесь цей час Ірина, крім клопотів, пов'язаних з похоронами Анатолія, Калача, Миколи та проблемами свекрів, готувала передачі Ангелу, виконувала його прохання і вказівки. Допомагали подруги.

А в місті чинили сваволю Астаф'єви. До неї приходили люди, що раніше працювали на Андрія, і скаржилися. А чим вона могла їм допомогти — беззахисна жінка?

Приїхавши до Києва, щоб вирішити справи навчальні, звернулася до Максиміва. Він вислухав скарги на Валентина і сказав:

— Ми прослуховуємо Кіркуєва, тому невдовзі у вас буде час і можливість спокійно вирішити всі справи, — і зателефонував до якогось Лисака.

І справді, Валентина та Астаф’євих у місті не було чути понад десять днів. Потім поширилися чутки, буцім його затримали десь на кордоні з контрабандою і кинули в ІТУ. Проте Ірині на це було начхати. Разом з родиною переїхала до Києва. Встигла свекрам придбати квартиру поряд і влаштувала батька лікуватися.

Опинилася нарешті вдома після місяця нервувань та нескінченних справ. За кілька тижнів — виліт до Німеччини. А свекруха ніяк не заспокоїться, — вимагає шукати заповіт Андрія. Де?!

Вийшла на зв’язок з Князем.

— Тебе там не знайдуть? — поцікавилася.

— Нехай спробують сюди поткнутися. Тут хлопці працюють чітко: щось не так — і з машини ворога решето.

— Забув, що сталося з Андрієм? — образилася.

— Вибач. А що у тебе?

— Гаркавий телефонував, пропонує продовжити випуск горілки. А в мене не залишилося зв’язків Андрія, та й від бізнесу я далека.

— Не варто з ним зв’язуватися… Його не стануть чіпати, а ти — зручна мішень. Можливо, згодом…

Наступного дня, нарешті відіспавшись, Ірина вирішила подякувати Максиміву… У житті трапляється різне, а людини, яка могла б захистити, нема. Він, практично, єдиний, кому можна довіритися. Зателефонувала і запросила на обід. Дзвінок здивував Петра, але погодився на зустріч.

… Весна брала своє, і погода стояла майже літня. Зустрілися на Прорізній. Ірина запропонувала зайти до кафе:

— Тільки під’їдемо машиною, — намуляла ногу в нових туфлях. Може, хочеш повести? — кивнула у бік «джипу», перейшовши на «ти».

Максимів погодився. В кафе Ірина замовила розкішну вечерю, коньяк, і, коли майор налив у чарки, сказала:

— Коли б не ти, не знаю, чим би все закінчилося!

— Бачу, мені доведеться вести машину, — сказав Максимів, піднімаючи келишок, — на дорогах працює «Кобра»…

Ірина тільки пригубила:

— Мені не можна пити, машину поведу я… Скажи, чому не посадили Кіркуєва так, щоб не випускати? — вирвалося з розпачем. — Відомо ж, що причетний до вбивства Андрія!

Максимів скривився:

— Знаєш, скільки людей приходило зі скаргами на Анджея і з проханнями захистити від нього?.. А ми не могли його посадити — не було за що… Ось так і з тим…

Ірина не розуміла:

— Андрій був бізнесменом! А бізнес, через закони цієї країни, в нас кримінальний.

— Дивна штука — людська психіка. Поки тебе не стосується, бандитів, вимагачів вважають мало не героями. У ресторанах замовляють блатні пісні, нас обзивають «ментами», «мусорами». Але коли на них наїжджають, починають скиглити, вимагають справедливості… Вважаєш Андрія жертвою інтриг Кіркуєва, але насправді навіть не здогадуєшся, що він сам заварив кашу, почав інтригувати. Коли б сидів тихцем, нічого б не сталося.

— Я справді мало знаю… Він обіцяв, що вже влітку будемо разом, він покине справи…

— Влітку він мав шанс стати ще крутішим авторитетом.

—… Мені важко… Андрій залишив якісь гроші, але навіть не знаю, де їх шукати. Боюся, щоб ними не зацікавився й Циган. А знайти мене в Німеччині не складно. Світ тісний.

— Так, — погодився, — Циган не зумів свого часу хапонути. Якщо має яких двісті тисяч, вважає себе багачем і буде шукати общак Анджея. У «Весіллі в Малинівці» говорили: «Хлопці кажуть, — немає отаман капіталу». А що за отаман, без фінансової платформи?

— Я можу розраховувати на тебе?

— У чому?

— Мене не буде кому захистити, якщо раптом Циган…

Максимів випив, затягуючи паузу, закусив і нарешті промовив:

— Я не працюю охоронцем. А наші зустрічі не схвалить начальство. Колеги скажуть, що вирішив підзаробити, бо ж не маю телевізора, не те що власного житла.

— Дай хоч пораду.

— Коли виїжджаєш?

— Як тільки здам екстерном екзамени і візьму академвідпустку.

— Циган тут не з'явиться ще два тижні… Коли треба — дзвони. Я зможу тебе захистити.

… Максимів хотів розрахуватися, але Ірина заперечила:

— Збирай на телевізор. До речі, коли поїду, живи в мене…

Максимів посміхнувся:

— Доповім начальству. Якщо дасть добро…

— Хочу віддячити за цю паузу, якби не вона, Кіря взяв би мене за горло… Покористуйся «джипом», поки буду за кордоном.

— Можу взяти для роботи, — за згодою керівництва.

… Ірина відвезла Максиміва додому, вирішила трішки поїздити київськими вуличками, що оживали після довгої зими, зі щемом у серці пригадуючи прогулянки з Андрієм… І раптом під ліхтарем помітила парочку, що зупиняла таксі… Шлапак та Оленка! Ірина мало не врізалася у «москвича», що їхав попереду. Не вірячи своїм очам, розвернулася і зупинилася поряд. Роман заточився, побачивши, яка зупиняється машина, зробив крок назад. Оленка відчинила дверцята…

— Сідайте, — посміхнулася Ірина, — куди?

Навіть при тьмяному світлі ліхтарів було видно, як Оленка почервоніла. Шлапак діловито зазирнув до машини; був п'яний, мов чіп, дивився з-під окулярів й Ірину не впізнав. Завалився на заднє сидіння, закомандував:

— Карочє, сщяс нас атвізьош на вуліцу Масковская. Плачу п’ять грівнєв.

— А ти, Оленко, не їдеш? — засміялась Ірина.

—… Що нового в житті? — поцікавилась, коли рушили.

— Не бачиш? Кіркуєв зник, думала, що — все. І тут — Роман.

— Він так постійно п’є?

— Та ні, — збрехала.

—… Це твоя справа. Розлучився?

— Так, взяв молоде дівча, та нагородила його гонореєю, до того ж, була вагітною. Тепер не знає, чия дитина…. А Валентин знайшов батька і двох сестер.

— Цікаво, — вирішила Ірина. — … А ти Сліпого знаєш?

— Що за хуйня?! — із заднього сидіння озвався Роман. — Ми куда єдєм?! Мені на Комунальників, три!

— Йому здається, що він у Чорнополі, — посміхнулася Оленка. — Пропонував зайти в «Зустріч».

— Нормально нализався. На честь чого?

— Вступив до УПЕВ, і його запросили працювати в Київ. Швець підтягнув.

— Відколи вони подружилися?

— Каже, випадково…

— Наш світ сповнений несподіванок. Отже, знаєш Сліпого?

— Валік має з ним якісь справи.

— Зрозуміло. Давай і ми будемо підтримувати стосунки.

— З радістю, — відповіла Оленка. — До речі, як твої подруги?

— Інна — дурне теля, як і ти. В Османа жінка на Кіпрі, а вона живе з ним, бо любить. Ольга чекає принца з голубими яйцями, хоч її принц за ґратами.

— Ангел? — здогадалася.

— Він… Ось і «вуліца Масковская». Вивантажуй своє щастячко.

Шлапак виходив, сліпо дивлячись перед собою і намагаючись вхопитися за невидимий поручень. Оленка взяла його під руку, він глянув на неї з-під окулярів, відкопилив нижню губу і промовив:

— Главноє, шоб у всьом бил порядок.

Ірина, махнувши подрузі на прощання рукою, рвонула з місця. Зраду Оленки Кіркуєву сприйняла як невеличку сатисфакцію… «Помщуся», — подумала несподівано.

48

Ірина, повертаючись в Україну, перечитувала рукопис роману Віталія Паньківа, який прихопила з собою в Німеччину. Поряд спала тримісячна донечка, облизуючи уві сні пухлі губенята. Машину вів Князь.

«Життя останніх десяти років змінило людей настільки, що іноді важко упізнати старих друзів. Все було до примітивного просто і складно водночас. Товариші ставали чужими людьми, жінки, яких колись кохав, — теж. А що нас могло поріднити? Нескінченне чаркування з тими, кого вважав друзями, пристрасні ночі з тими, кого вважав коханими? Нас не зв’язувало ані минуле, ані майбутнє. Нас розділили світи, у яких ми жили. Одні пірнули у світ торгівлі, інші — бандитизму, треті — у сім'ю, будували дачі, обробляли городи, мурували будинки. Мабуть, вони мали сенс… А ми жили як біблійні птахи, що не сіють, не жнуть. Жили вільно. Не мали маєтків, які обтяжували, не мали одягу, який би зобов'язував до певних манер. У нас не було нічого, крім слова та редакційного паперу, який тягнули додому, щоб вечорами, відходячи від чергового перепою, писати нікому непотрібні вірші.

Ми стали суспільною зайвиною, втраченими геніями. І лише той, хто мав бізнесову жилку, крутився, пописуючи в газети, заробляючи на замовних статтях, дешевій рекламі у провінційних виданнях. Гроші пропивалися. Змінити круговерть життя не вдавалося і не хотілося. Ми були вільними, як птахи з притчі»…

— Трагічна постать, цей Паньків, — мовила Ірина, відклавши рукопис. — Вкотре перечитую рукопис і не можу зрозуміти, чим він мене приваблює.

Князь втомлено дивився вперед. Дощило, сніжило — не погода, а кінець світу. Він з Тетяною прожив у Лейпцигу півроку в одному будинку з Іриною. Роботи в Скоп’є не було, та й особливої потреби працювати — теж. Мелон знову втягнувся в кримінальні справи, з ним — Куля зі Смиком. Тетяна примусила чоловіка відмовитися від усіх злочинних проектів і переїхати до Німеччини.

— Тебе захоплює помста жінки, в якої вбили чоловіка, — посміхнувся Князь. — Але забудь про помсту. Сліпого вже відправили на той світ, не без участі Кіркуєва. І Цигана колись завалять.

— Мене це не втішає. Останніми днями дивлюся на Наталочку, і серце кров'ю обливається, коли думаю, що Андрій не побачив її.

— Знову за рибу гроші. Молода, класна баба, знайдеш надійного, як автомат Калашникова, мужика…

— Мені нікого не треба! Навіть страшно, коли подумаю, що хтось чужий раптом може крикнути на неї!

Князь засумнівався:

— Може, краще не поїдемо в Чорнопіль? Небезпечно.

— Я повинна поставити пам'ятники.

— Земля не розмерзлася.

— Хочу, щоб Наталочка побула на рідній землі, щоб набралася…

— Радіації! Мало Василька — до цього часу не може вичухатися! Краще збери до купи батьківське добро і знайди гроші Андрія.

— Сидячи в Німеччині, цього зробити не зможу.

— Телефонував до Ангела. Хоче з нами поговорити один на один.

— Добре, що цивілізація вигадала мобільники! Хто його підтримує грішми? В'язниця? Чи він і там робить бізнес?

— Ольга!

— Мені нічого не розповідала. Дивна вона людина. Всі вважали її лесбійкою, тепер кохається з Ангелом. А батько у неї — юдофоб!

— Чудеса, — засміявся Князь. — Навіть у тебе вдома живе мент… Тепер виставиш його за двері?

— Нехай живе. Скільки буду в Києві — днів десять?

— Добудь до виборів, віддай свій голос, — посміхнувся. — Взагалі, для поїздки час вдалий, всім не до нас. Навіть Кірі. Кажуть, балотується на мера і його підтримує Швець. Сам Швець іде за партійним списком УПЕВу.

— Хто пнеться до влади?!

— Ті самі люди в ту саму хату. До речі, зупинятися ніде не будемо, тут шерстять виродки з колишньої банди Сліпого і вимагають гроші. Колись ми з Ангелом були змушені заплатити шістсот доларів. А що робити, коли тебе оточило десятеро відморозків з кийками?

— Можна подумати, що ви нічого такого ніколи не робили.

— Та робили, але…

— Але то були ви — вам можна.

— Як завела дружбу з тим ментом, стала правильною? Спробуй краще дізнатися у свого квартиранта, чи при зустрічі накине мені на зап’ястя наручники, чи, може, мою справу зам’яли…

Опинившись у Чорнополі, Ірина зателефонувала до Максиміва і повідомила про свій приїзд. Той розпитав про справи, пообіцяв зв’язатися із Земляком і попросити, щоб узяв Ірину під опіку. Зупинилася в квартирі Андрієвих батьків. Князь вирішив пожити у старих друзів на околиці.

Ірина першого ж дня пішла на могили родичів, поплакала над ними, прибрала — з них ніхто навіть не змів листя. Наталочка мирно лежала в колясці, дихаючи чистим весняним повітрям. Коли мати зазирнула до неї, донечка беззубо посміхнулася і щось замугикала. У Німеччині себе так ніколи не поводила — постійно вимагала уваги.

Втім увечері — дзвінок:

— Ну, шо, коза, пріпьорлася на родіну?..

— З ким я розмовляю?

— Міша Астаф’єв.

— А-а, — пригадала, — носатий виродок?

— Да ти уродіна, сука позорная, карочє, ти торчиш у півлімона баксів?!

— Думаєш, що ти говориш, і з ким?! Які гроші?!

— Андрюха тобі оставив бабки, а це — наші бабки. Ти должна їх віддати. І в етот раз тобі не повезе смитися, як в прошлий! Поняла, дура? І подумай про свою дочь…

— Пішов нахрін! — роздратовано кинула трубку і набрала номер мобільного Максиміва:

— Петре, телефонував Астаф’єв, вимагає півмільйона доларів!

— Не хвилюйся, тебе охороняють. Зараз поговорю з Циганом…

Ірина, поклавши трубку, пересіла на ліжко до доньки. Дитина перебирала ніжками, тягнула до рота іграшки і геть не вередувала. Ірина подумала, що даремно відкрито приїхала в Чорнопіль.

Але за півгодини — телефонний дзвоник, — Кіркуєв. В Ірини злякано тьохнуло серце.

— Чув про твій приїзд, захотів привітатися.

— А з переднім словом виступив Астаф’єв?! І наказав виплатити півмільйона доларів…

— За що?

— Тобі краще знати.

— Нічого не знаю! Ото козли! Обіцяю, що розберуся.

— Хочеться вірити.

— Як у тебе справи?

— Нічого, слава Богу.

— Зустрінемося? Поговоримо…

— Маю багато справ, треба ставити пам’ятники. Та й доньку не маю на кого лишити.

— Я й забув привітати з донькою! Молодець. Якщо виникнуть проблеми — телефонуй. Астаф’євим я морди начищу!

Ірина з полегшенням поклала трубку. Хоч осад від цих розмов залишився.

Наступного дня приїхали свекри. Марина Григорівна взяла Наталочку на руки і не випускала увесь день. Щебетала, пестила, чим здивувала Ірину. Степан Олегович розповнів, ожив. На онуку дивився як на чуже дитя, боявся брати на руки.

Вранці родина пішла на могили. Майстри довго обмірювали поховання, уточнювали — які саме мають бути пам’ятники. Оплату погодили з Іриною. Марина Григорівна завела мову про гроші Андрія.

— Пропадуть, — бідкалася, — це ж майбутнє нашої Наталочки!

Ірина погоджувалася. Але нічого не пояснювала і не обіцяла. Її ображало, що родичі не цікавилися долею Василька. Він несподівано подорослішав і якось сказав їй: «Коли помру, поховай біля батьків, щоб мені не було сумно». Хоч лікарі обіцяли, що поставлять брата на ноги, але… Операція з пересадки кісткового мозку коштувала дорого. Їдучи в Україну, Ірина розраховувала знайти гроші Андрія. У Василька в запасі залишалося не більше року. Якщо зараз не вирішити питання, буде повільно помирати.

Пригадавши це, стенула плечима і наступного дня вирішила їхати до Києва, щоб вирішити столичні справи.

Вранці, перегортаючи місцеві газети, прочитала некролог про смерть Віталія Паньківа — поета, романіста.

49

У «Зустрічі» зібралися Манас, Матроскін, Біджьо і Юрченко. На столі — канапки, пляшки, свічка і чарка з горілкою, накрита шматочком хліба. Бармен зачинив двері, щоб друзі могли пом’янути Віталія.

Усі мовчки дивилися на полум’я свічки. Друзі змінилися, ніби постаріли. Хоч і не постало ніяких змін у їхньому житті. Біль за втраченим другом загострив світосприйняття… Не вірилося, що так швидкоплинно згорів талановитий хлопець. Веселий, нікому не зробив зла, нікого не обмовив. Але згорів як десятки талантів, залишився невідомим генієм, який не зміг зреалізуватися, не зміг видати книжок, крім невеличкої збірки поезій, де були рядки, що їх зараз процитував Біджьо:

— Вип'ємо, п-цани, — запропонував Юрченко. З-під лоба глянув на Кота:

— Де ж твій друг Шлапак?

— Шлапаку не до нас, він довірена особа Швеця на виборах.

— Он як? — здивувався Біджьо. — Може, Ромасик буде для нас писати закони?

— Буде дивно, як Швець пройде, — запевнив Манас. — І якщо взагалі ця партія набере хоч два відсотки.

— Буде дивно, якщо він не пройде, — заперечив Юрченко.

— Мирославе, — звернувся Біджьо, — скажи кілька слів про Віталія, ви з ним працювали. Хоч ти його то виганяв, то брав назад.

— Він не був ідеальним працівником. Але був хорошою людиною, — на очі навернулися сльози. — Хоч ви мене вважаєте мудаком, але я завжди його підтримував і привів в журналістику… Нехай з Богом спочиває.

Друзі випили, помовчали.

— А Шлапак бухає? — поцікавився Біджьо в Кота.

— Зі мною не пив. Тепер п'є тільки з Швецем.

— А той п'є, як слон, — погодився Манас.

— Бог несправедливий до людей, — зітхнув Юрченко, — таке гівно все життя бухає і йому нічого. А нормальний пацан… Навіть не зміг видати книжку, а Завада ту херню, що ніхто не буде читати, знову видав не без допомоги Шлапака, о-о! Ромасик видав мемуари і Швецю під назвою «Мета — вільна Україна, засіб — політ». «Політ над гніздом зозулі», — о-о.

— Ромасик збирався видати книжку Віталія, — пригадав Біджьо, — потім його послав…

Юрченко розлив у чарки і промовив:

— П-цани, я до останнього дня просидів біля нього, о-о. Діставав ліки… Він був сповнений ідей. Майже все, що написав раніше, переписував по-новому. Так хотів жити! Говорив, що без алкоголю в голові думок стільки, що важко втримати, о-о.

— Ми не розберемося в рукописах? — запитав Біджьо.

— До чого й веду, — зітхнув Юрченко.

— Кажуть, що рукописи не горять, — погодився Манас, — вони не горять, вони у нас зогнивають!

— Може, Бог забирає до себе таланти? — сказав Матроскін.

— За це й вип’ємо, — вирішив Юрченко. — … Останній роман, — пригадав, — Віталій писав про нас, о-о, і називався «Проміскуїтет», о-о. Йшлося, що ми живемо в часи розпусти, пияцтва, суржику на державному рівні і матюків, о-о, п-цани.

Пляшка спорожніла, Манас поставив на підлогу. Бармен приніс наступну:

— Посидьте, не буду відчиняти залу. Файний був хлопець Віталій, шкода.

Біджьо промовив:

— Негарно з його боку було нас залишити. Ми повинні поставити пам’ятник. Мама сама не потягне. Скинемося по сто доларів, пройдемося по редакціях, його усі поважали, ніхто не відмовиться… Але я зможу тільки після вступних іспитів.

Кіт згідно кивав і піднімав чарку, запрошуючи випити. Але друзі спохмурніли, тримаючи в руках келишки і дивлячись на полум’я свічки, що нервово тремтіло від протягу.

— Зустрічав Вечірнього, — нагадав Юрченко, — відколи кинув пити, не вітається, о-о.

— Балотується в міськраду, — сказав Манас, — від УПЕВу.

— Невже й воно пройде? — дивувався Біджьо. — У наших людей очі на сраці.

— Скоро весна, — вирішив Юрченко, — взує сандалі, о-о, і стане розповідати, який геніальний художник, о-о. Навіть не прийшов на похорон! Коли не міг розрахуватися у ресторані, телефонував до мене серед ночі, я привозив гроші, спав у мене тижнями і відрами пив вино, а тепер гоноровий. Нічого не зробив для держави, о-о, малює якусь фігню…

— Влада — наркотик, — вирішив Біджьо. — Мій батько, поки не став деканом, був нормальним. Тепер тільки говорить про інтриги колег і мріє про посаду ректора.

Кіт відхилив штору. Парадно-похмурим кроком батьки міста несли до пам’ятника Шевченку квіти — чергова дата від дня смерті. В одному строю з набурмосеними пиками крокували Швець, новий заступник Нарочицький і поруч Шлапак, одягнений у піжонський костюм зеленкуватого відтінку, крикливу краватку, туфлі з прямокутними носаками. Окуляри — на кінчику носа. Жестикулюючи, щось розповідав своєму шефу і озирався — чи нема довкола колишніх приятелів, вони б луснули од заздрощів.

Кіт запнув штору і повідомив:

— Шлапак пішов на дефіляду.

Друзі кинулися до вікон, щоб крізь шпарки у шторах подивитися на нього. Але не встигли, — перші «особи» повернули на бульвар, в ар’єргарді плелася місцева творча еліта, серед них — Вечірній. Щоправда вже не в сандалях. Із розумною пикою розповідав щось Заваді, показуючи, як рибалка улов, розміри свого чергового творіння.

— Козли, — вирішив Юрченко, — щоб вони не пройшли на виборах!

Матроскін заохочуюче піднімав чарку. Випили мовчки. Після чергової порції розмова не клеїлася. Усі посмутніли, стало огидно за пияцтво, за зраду друзів, за смерть товариша, за пусте життя. У тому дисбалансі думок, що раптом напосілися, бракувало якоїсь корекції… Юрченко замовив наступну пляшку. Біджьо стиха заспівав «Єстедей». Манас підхопив мелодію. Бармен, почувши це, відчинив бар. За мить гомінкий натовп опосів столи поряд. Друзі продовжили пиятику.

Невдовзі для чотирьох п’яних чоловіків світ навколо перестав існувати у природному вимірі. Ілюзорність довколишнього світу заспокоювала. Здавалося, життя набуває сенсу, і завтрашній день буде кращим.

Роман не усвідомлював, що чинить. Серед банкету на «честь річниці смерті Великого Кобзаря» несподівано вийшов з театру і попрямував у «Зустріч». Запитав бармена, чи є хлопці. Той кивнув на кут, де вони засіли, сказав, що спочатку поминали Віталія, а потім напилися і почали співати. Роман замовив горілку, канапки і наказав віднести їм. Собі взяв коньяку і сів у закутку. Випивши чарку, пустив сльозу. Хотілося бути з ними… Але підійти не наважився — побоявся, що не приймуть. Пригадав смерть Віталія і сам на сам пом’янув.

Ні, не шкодував за вчиненим, не шкодував, що без нього росте син. Не шкодував, що ділить дівчину, яку кохає, з Кіркуєвим. Не шкодував, що за порадою Оленки випустив книгу Швеця — вкладення виявилося вдалим, тепер він при посаді. Шкодував тільки за посиденьками в «Зустрічі», пустопорожніми балачками, дешевими канапками і справжніми друзями. Найбільше не вистачало веселого бабія Віталія. Душа Романа лишилася за тим столом.

Набігли п’яні сльози. Зітхнув, випив, глянув на друзів, що радо прийняли подарунок, начебто від бармена, і Кіт перестав говорити про п’ятдесят копійок… Але жити у тій компанії, їхніми проблемами — не було сенсу. Треба жити для себе, стати людиною, а не постійним клієнтом «Зустрічі». Випивши останню чарку, зітхнув, рішуче вийшов з бару і повернувся до театру. Там уже були Оленка з Кіркуєвим, можливо, — наступним міським головою. Холодно привіталися. У Романа від образи перехопило горло. Але зараз важливо, що «Імідж-класік» робив рекламну підтримку УПЕВу, при цьому фінансові розрахунки проводив Шлапак.

50

У дев’яносто шостому-сьомому роках в Україні жити стало трохи легше, починали працювати підприємства, люди побачили світло в кінці тунелю. Але нараз почали рости ціни, падав курс гривні. Податкова стала закручувати гайки, в розмовах бандитів, ментів та податківців з’явилося поняття «розривати» бізнесменів. Українські капітали масово потекли за кордон. Нова хвиля приватизації супроводжувалася відстрілом підприємців — вітчизняний бізнес був круто замішаний на крові. І не завжди робилося заходом бандитів — охочих за гроші комусь вкоротити життя було чимало і з іншого боку барикад.

… Швець геть не тішився з того, що зв’язався з Кірцуном та його протеже Нарочицьким, який уже рік обіймав в обласній адміністрації посаду покійного Гуцула. Новий заступник перебрав до своїх рук бізнесові зв’язки області у спиртовій галузі, торгівлі паливно-мастильними матеріалами, в енергосистемах. Валентин у нього був на побігеньках, і рішення — балотуватися на голову міськради — приймав Нарочицький. Єдиним серйозним конкурентом Кіркуєва у виборчих перегонах був директор агрофірми «Колос» Кравченко.

Швець не мав шансів пройти в парламент по мажоритарному округу, тому надії покладав на УПЕВ. Гадав, це буде на дурняк, адже завдячуючи йому «гремліни» стали лідерами розкрученої коштом Краснова партії. Проте нові фюрери УПЕВу запросили з Швеця двісті п’ятдесят тисяч доларів… Гаркавий, якому вдалося залишитися в УПЕВ, отримав ці гроші від них на знак примирення.

Дві газети, що обслуговували кампанію, складали гороскопи, в яких стверджувалося: УПЕВ, — єдина партія, що виведе Україну з кризи, створили механізм «соціальних» моніторингів, що лив воду на партійний млин… На біґбордах по Україні висіли плакати зі слоганом «УПЕВненість у майбутньому — ми гарантуємо». Під написом з яскравим партійним прапорцем були портрети «гремлінів», Швеця і Гаркавого. Ці типажі законно мали б зайняти місця під рубрикою «їх розшукує міліція». Реклама з їхніми пиками займала розвороти в провідних українських газетах.

Валентин, переглядаючи їх у колишньому офісі «Ірини», міг лише позаздрити тому, як працюють люди. Сєнцов кинув йому на вибори лише сто тисяч доларів. Доводилося викручуватися.

Добре, що Петрушка дав компромат на Кравченка. Той узяв кредит у півмільйона доларів, половину витратив на офіс, придбав машини та квартири для родичів. На решту купив у Німеччині старі бурякозбиральні комбайни, непридатні до місцевих умов. У пресі з’явилися розгромні статті. Проте в столиці їх «не помітили».

Люди Кіркуєва ночами ходили вулицями з мегафонами і закликали голосувати за Кравченка; включали на повен голос совітські патріотичні пісні. Одного ранку двері квартир та вікна машин обклеїли його портретами, використовуючи клей «суперцемент». Через день у поштові скриньки від імені кандидата прийшли листи із закликом до возз’єднання слов’янських народів і повернення комуністичного ладу. Жодна нормальна людина після цього за нього не проголосує. Оточення Кірі вважало, що справу зроблено.

Проте був іще один конкурент, якого Валентин недооцінив, — мер міста радянських часів Чубатий…

Якось Оленка запропонувала Валентину розіграти гарну п’єсу і «знайти» батька та сестер. Місцеві газети зі смаком почали обсмоктувати тему і писати сопливі статейки. Як було важко маленькому Валентину пробиватися у житті, як ішов складною дорогою без допомоги рідних, важко працюючи і творячи добро в ім’я України.

… Після того як дізнався про батька, довго вдавав байдужість, але його як біс під’юджував: дізнайся, піди подивися. Ще й Оленка одного ранку сказала: «Коли б у мене раптом знайшовся брат чи сестра, я б не думала, чи винен мій батько, що підгуляв замолоду!».

— До таких родичів не маю почуттів.

— Колись говорив Шлапак: у житті, як на довгій ниві — можеш викопати скарб, а можеш напоротися на міну.

— Надокучила ти мені зі своїм Шлапаком! Ви, бува, знову не почали трахатися, поки я тут, а він — у Києві?

— Шлапак — минуле. Я думаю про майбутнє. Про наше майбутнє… Треба йти далі, може, через чотири роки і ти підеш у депутати.

— Нафіг це мені?! Маю в руках ціле місто!

— Місто не твоє… Обов’язково маєш купити диплом якогось сиктивкарського університету… Це не проблема.

— Фігня це все…

— Невідомо, як воно поверне завтра, і при владі опиняться ті, від кого зможе захистити тільки депутатський імунітет…

— Не сподівався, що за якихось півроку ти почнеш мене вчити, як треба жити… І до чого тут моя родина?

— Це сентиментально. Коли ти її знаходиш, береш під опіку… Це викликає повагу у виборців.

Валентин замислився. Життя насправді змінилося. Прийшли часи «гремлінів». Бандити, що залишилися живими, намагалися легалізувати бізнес, заручитися дружбою людей влади.

Після консультацій з Нарочицьким зважився на зустріч з батьком, і одного дня подзвонив в обшарпані двері. Відчинила дівчинка, що спиралася на милиці. Несвідоме хвилювання минуло, в ніс ударив важкий сморід старої квартири, дух хвороб та злиднів. Захотілося розвернутися і піти геть. Але:

— Є Петро Микитович?

— Заходьте, він прихворів і зараз лежить, — сказало дівча.

У коридорчику — облізлі шпалери, телефон, перемотаний скотчем, паркет нерівний зчорнілий од часу. У вітальні на стіні — портрет Шевченка, стелажі книг з написами на корінчиках «УПА», «СС Галичина» і таке інше. Валентин стенув плечима. На шафі в кутку — бандура. «На старості років із’їхав з глузду», — подумав син.

Дівчинка-інвалід, перехиляючись з боку на бік, запросила у вітальню і поставила перед гостем стілець; в іншій кімнаті з кимось стиха перемовилась, повернулася і повідомила, що батько зараз вийде. Запитала, чи буде гість пити чай. Валентин мугикнув щось невиразне і сів біля столу. На стіні над диваном висіла його фотографія, де йому було тринадцять, за склом у серванті — давні сімейні фото. Перехопило горло, у пам’яті зринули картинки того минулого…

По-старечому спираючись на ціпок, вийшов з кімнати батько. Валентин не міг повірити, що це він, той, кого пам’ятав дужим, хто носив його на плечах, підкидав угору, і він захоплено завмирав від захвату. Чомусь пригадалася зима, він на санчатах, попереду широка батькова спина…

Старий привітався, уважно глянув на гостя, сів на стілець.

— Ви з банку? — запитав.

— Ні, я твій син, — вирішив не розтягувати розмову.

— Валентин? — з недовірою подивився на гостя. — … Так, ви трішки схожі на нього, — і важко опустив голову.

— Я твій син! — сподівався побачити іншу реакцію.

У старого на очі навернулися сльози, він тихо заплакав, сперши голову на ціпок.

Валентин звівся, роздратовано зробив кілька кроків по кімнаті, але йому бракувало простору, — адреналін, що вибухнув у крові, вимагав емоцій, тільки не сліз.

— Як мама? — запитав батько, вгамувавши сльози і з недовірою дивлячись на сина.

— Мама померла. А ти як тут опинився? Ти ж чкурнув до Сибіру! Ще бабка казала, що поїхав за «довгим рублем».

— Повернувся у вісімдесят восьмому. Намагався вас знайти, але мати переїхала на Закарпаття, бабуся померла…

— Хто її ховав?

— Та я й ховав. Від людей дізнався, що ти в колонії, хотів знайти…

— Коли хотів, знайшов би!

— Правда, — кивнув батько.

— А що це ти так розклеївся? Молодий мужик!

— Теж сидів. Мене взяли відразу після похорону бабусі.

— Так ти що — «при ділах»? — зіронізував Валентин. — Блатний?

— Ні, чотири роки в Мордовії за антирадянську діяльність.

— А я думаю, що це у тебе повно різної такої літератури, балалайка на шафі…

Прийшла з кухні дівчинка, поставила на стіл печиво, чайник, кружки. Батько сказав їй:

— Познайомся, це твій брат Валентин, про якого я розповідав.

— Я — Надійка або Киця, — відрекомендувалася, — тільки з перебитими лапками, а сестричку мою звуть Оленкою.

— Мою наречену теж звати Оленка.

— Ти ще не одружений, — зітхнув батько.

— А ти маєш машину? — запитала Киця.

— Так.

— Покатаєш мене?

— Звичайно, тільки почекаємо Оленку, — пересів ближче до батька. — Бачу, важко вам… А я живу в Чорнополі, сюди приїжджаю у справах…

Розгублений старий налив ріденького чаю і, нахилившись над кружкою, присьорбував. Валентин підморгнув до сестри.

Старша, коли прийшла зі школи, скоса зиркала на Валентина. Юна, на порозі зрілості, подумав він. За нею зараз треба дивитися. Хоча хлопців нині не цікавили бідні, не продвинуті дівчата. Олена, рано подорослішала, була мовчазною, поводилася стримано.

З батьком Валентин довго не міг порозумітися. Як з’ясувалося із подальших зустрічей і розмов, Петро Микитович жив ілюзіями відродження держави, любові до рідної землі. Але держава нічого не могла запропонувати навзаєм, крім злиденної пенсії і незначних пільг. Втрьох вони ниділи на пенсію шістдесят чотири карбованці, такі-сякі доплати по п’ять гривень на малолітніх дітей.

Якось, іще до того, як Валентин зголосився до батька, той вирішив поміняти міську квартиру на будиночок у селі. Агенція запропонувала вигідний обмін. Відвезли батька за місто, показали хату, потім — до нотаря, де підписав угоду про обмін та інші документи, в яких нічого не тямив. Коли повернувся додому, радісно повідомив, що скоро вони переїдуть у село, де буде город, молоко, яйця… Дівчата зраділи, але через три тижні, коли зателефонував в агенцію, йому сказали, що квартира, яка перебуває у банку під заставою, не може бути предметом міни.

Через півроку судові виконавці збиралися виселити сім’ю на вулицю. Міліції було байдуже. Не допомогло й телебачення — громадської думки не існувало.

Валентин, дізнавшись про цю проблему, вирішив її по-своєму: аферисти переписали на батька дві квартири на Солом’янці. Менти, що прикривали їх, не вклинювалися в цей справедливий обмін, — за Кірею стояли «гремліни». А Петько став видною політичною фігурою і мав під рукою військо покійного Сліпого. Зараз ним керував «наказний» бригадир на прізвисько Бацила.

Тепер Кіркуєв балотувався на посаду міського голови. У передвиборній компанії використовував слоган: «Незаплямована молодість збудує майбутнє». Щоб підтримати сина на виборах, приїхав батько. Сивий, у вишитій сорочці, відразу сподобався чорнополянам, давав інтерв’ю, виступав перед виборцями. Розповідав про свою боротьбу проти комуністичного режиму, про мордовські табори. Батькові не рекомендували говорити тільки про національність матері і згадувати, що Валентин сидів у колонії.

У передвиборній гонитві Петро Микитович забув про болячки. Пишався своїм сином. Лікарі обіцяли поставити на ноги й Надійку, але на це потрібні були кошти…

До виборів залишалося два тижні. Від гріха подалі Кіркуєв відіслав Астаф’євих у Нагірну. Мойша доводив до логічного завершення справи на нафтопереробному підприємстві, треба підстрахувати.

… Валентин знав: якщо програє вибори, його скинуть як зайвий вантаж. Він не мав права на програш.

51

Максимів зустрічав Ірину вранці на вокзалі. У поїзді не виспалася. Ранковий Київ — холодний та непривітний.

— З поверненням у рідні пенати, — привітав Петро.

— Куди? — запитав, коли сіли в її «джип».

Ірина оглянула салон автомобіля, зиркнула на спідометр і задоволено кивнула.

— Додому, — сказала. — Ти хоч не влаштовував там оргій?

— Ні, якщо там прожив загалом три місяці, то добре. Постійно у відрядженнях. Тільки в Чорнополі був разів сорок.

— Допомагаєш Цигану балотуватися на мера? — вихопилося. — Розвели мексиканські серіали — батька знайшов, сестер-недоносків!

— Нічого, нехай витрачає гроші…

— Це говорить цілий міліцейський майор!

— Вже підполковник… Кіркуєв програє вибори, навіть коли у нього знайдеться мати. Витратить гроші і зробить добру справу, не допустивши до влади Кравченка…

Ірина подивилася у вікно. Сірі вулиці, на тротуарах — розлізлі залишки зимового сміття. На тролейбусних зупинках — натовпи. Жінки палять на ходу. На кожному розі — перекупки з нехитрим крамом. Це виглядало дико після затишного Лейпцигу із усталеним німецьким побутом.

— Мені страшно, Максимів. Не можу цього бачити… До мене приходили колишні працівники Андрія. Ті, що перейшли до Кірі, скаржаться, що поскорочував платню втричі.

— Це його право — хазяїн.

— Як він ним став! А ті, кого викинув на вулицю?!

— Життя… — зітхнув, погоджуючись, Максимів.

Ірина скоса оцінила його. Одягнений сучасно, гарна сорочка, стильна краватка, дорогі черевики. В Україні люди краще одягаються, ніж в Європі. Там середній клас ходить у джинсах, простеньких піджаках і не женеться за модою.

Навряд чи зарплата Максиміва дозволила б так одягатися…

— Як у тебе справи? — поцікавилася. — Виглядаєш добре. Мабуть, маєш жінку, що дбає про тебе.

— З жінками складно, — зізнався Максимів, — не люблять ментів… Допомагаю друзям-бізнесменам, з того маю копійку.

— Ось і ти став корумпованим, — зітхнула Ірина.

— Прожити в столиці на сто баксів, витрачаючи гроші на пальне, комунальні послуги, складно…. За цей рік ми з нашим відділом розгромили два потужних угруповання, вибили у них з-під ніг фінансову базу… Маю матеріалів на «гремлінів» стільки, що у Штатах їх посадили б років на п'ятсот! На жаль, нам не дають працювати. Все пов’язано, куплено і продано. Матеріали, які передали в прокуратуру, там і лежать, авторитети на свободі, хоча живуть, озираючись, — він заводив себе, наче хотів виправдатися перед Іриною.

— Що у справі Андрія?

— Кілерів знайшли. Мертвих. Люди Сліпого. Третій переховується в Угорщині. А там місцева поліція під Мойшею…

— Мене це не втішає.

— Знаєш, що Сліпого вбив Кіркуєв?

— Всі вважали, що той працював на нього, — здивувалася.

— Така бандитська дружба.

— А що з Вербним? Він у розшуку, чи знято звинувачення?

— Підтримуєш з ним стосунки?

— Ми дружимо.

— Чому ти постійно знаходиш таких друзів?!

— Аналогічне питання чую від нього щодо тебе.

Максимів помовчав, на Севастопольській площі повернув на Червонозоряний проспект. Ірина сказала:

— Ще не перейменували! Після Німеччини все це нагадує відсталу совдепію: назви, люди з візочками, сірість…

— Влаштуй мені зустріч з Князем… До речі, Гаркавий продовжив випуск «Руської», і марка з портретом Вербного до цього часу в продажу.

— Андрій мав у цьому бізнесі частку, може мені щось перепаде?

— Гаркавий мало не цілується з «гремлінами», і вони мають долі у підприємстві. Тобі краще туди не пхатися… То я зможу поговорити з Князем?

— У нього не виникне проблем?

— Коли Швець опиниться в парламенті, ми маємо роздерти його заступника Нарочицького. Він — людина ФСБ. Росія поступово, але невпинно завойовує позиції в Україні, не політичним, а бізнесовим шляхом: приватизація, СП… Об’єднувати «братні» народи нема потреби, ми знову під Московією. Вони вливають в Україну свою кров — нафту і поступово випивають нашу.

— Але до чого тут Князь?

— Його з Ангелом можна протиставити цій експансії…

— Використати і викинути як Андрія, Сліпого?!

Ірина зрозуміла більше, ніж треба. Максимів відмовчався.

Невдовзі були вдома. Підполковник залишив її одну, віддавши ключі від машини і квартири. Ірина оглянула хату — чисто, не чути запаху курива, немає пляшок, пилу на меблях, ліжко застелене чистою постіллю. Не вірилося, що тут жив чоловік. Втім, хто знає, що вона застала б, коли не попередила б про свій приїзд. Може, тільки вчора виніс з хати кілька мішків пляшок?

Після поїзда — ванна, потім — дзвінки до Ольги та Інни. Подруги зраділи її поверненню і напросилися в гості, а потім — піти в ресторан, щоб до ранку пити текілу і танцювати з незнайомими чоловіками. Наступний дзвінок — до Оленки. Домовилися про зустріч.

До приходу дівчат було вдосталь часу. Але коли заходилася готувати вечерю, побачила, що на кухні завелися таргани.

Переборюючи огиду, побігла на ринок за трунком, купила кілька видів. Повернулася додому, але одразу братися за роботу не хотілося; присіла на край ліжка. На стелажі — весільний відеофільм… З важким серцем увімкнула магнітофон — з касетної щілини виповз тарган, і, ворушачи вусами, зацікавлено глянув на неї, вивчаючи, що це за створіння опинилося в його квартирі. Дівчина прибила його капцем. Зателефонувала до Максиміва:

— Ти мені віддячив! Валіків розвів!

— Кого?! — не второпав Петро.

— Валіків вусатих таких, маленьких і підленьких, вони усюди!

— Маю зараз нараду… Знаю, вони там є, страх втратили, скільки воював, нічого не допомагає…

— Сьогодні я починаю війну!

Коли прийшли подруги, Ірина давала лад на кухні, ганяючи знахабнілих квартирантів. Ольга з Інною вирішили їй допомогти і запропонували для початку потруїти їх, а через кілька днів розпочати ремонт. Обидві подруги мали досвід у боротьбі з вусатими окупантами.

Ольга з Інною майже не змінилися. Веселі, жартівливі, але кожна зі своїми проблемами. Жінка Османа на Кіпрі була вагітною. Тому між Інною і її коханцем пробігла велика чорна кішка, хоч він божився, що нічого з дружиною не мав. Інна мстиво вирішила вибити у нього з-під ніг фінансову базу, завалювала роботу, потай відкрила в Німеччині свою фірму і перекачала на її рахунок близько двохсот тисяч доларів. Відмовлялася з ним спати і не пускала на поріг квартири. Осман з горя запив як останній пияк, і це ще гірше позначилося на справах фірми.

Батько Ольги розлучився з матір’ю і жив зі своєю референткою. Став менше доньці давати грошей. Ольга до життя була не пристосованою, але якось викручувалася і щомісяця бувала в Ангела.

Усе це Ірина почула від подруг; у присутності Оленки порадила дівчатам нічого не розповідати. Особливо — про стосунки Ольги з Юрком.

Про вовка помовка — Оленка на поріг. Вона змінилася. Це вже було не провінційне дівча, що приїхало до Київа. Обтерлася, дещо збабіла, відгодувала сідниці, але це їй личило. В очах — упевненість. Одяг — з дорогих магазинів.

Невдовзі вони сиділи в ресторані. Оленка почувалася винною і водночас вдячною подрузі, адже завдячуючи їй опинилася в столиці. До того ж Ірина знала про стосунки зі Шлапаком. Коли Ольга з Інною вийшли в туалет, Оленка раптом зізналася:

— Я багато віддала б, щоб залишитися з Романом… Валік почав мене бити… Щастя, що не живе в Києві…

— А раніше не бив?

— Був жорсткий у ліжку… Він прагне дедалі більшої гостроти відчуттів… Не знаю, що далі робити. Я почала боятися його приїздів!

Поверталися дівчата, п’яно заточуючись, й Ірина сказала:

— Поговоримо іншим разом, коли будемо вдвох.

… Після дискотеки поїхали до Ольги додому, в її розкішну квартиру в старому будинку, з високими стелями і величезною залою. Проте активності подругам вистачило не надовго, вони так і поснули у м’яких кріслах.

Уранці, коли розходилися з важкими головами, Ірина попросила дозволу в Ольги пожити у неї кілька днів, поки не подохнуть таргани.

В обід зателефонував Максимів:

— Хочеш бути дотичною до падіння Кіркуєва? Я підготував матеріали про його минуле, треба розповсюдити. Чубатий погоджується, прийшовши до влади, бути вдячним…

— Скільки?

— Три тисячі доларів.

— Дам. Але й ти мені зроби послугу. Про це не по телефону. Приїжджай до Ольги і прихопи пива.

… Коли пішов Максимів, повернулася Ольга. Їй було погано після вчорашнього. Випила кілька чарочок коньяку і хотіла лягти спати, але Ірина зачепила болючу струну — Ангел.

— Треба поїхати з тобою до нього, є розмова.

— Коли б ти знала, як це складно і скільки це коштує!

— Мені потрібна ця зустріч, і я готова заплатити.

— Хіба що через тиждень, я маю домовитися з його начальством.

У ванній кімнаті плюскотіла вода. Над кухонним столом — тьмяне світло, на столі — канапки, почата пляшка коньяку. Шумів чайник на плиті, стало затишно, сірий весняний Всесвіт за вікном перестав існувати. Хміль розслабив і загострив сприйняття навколишнього.

— Ти давно не була з чоловіком? — запитала Ольга і зняла резинку, що тримала її неслухняне руде волосся із золотавинкою у хвості. Покрутила головою, розтріпуючи. — А я — з жінкою…

— Ти гарна.

Ірина провела рукою по волоссю Ольги, та лизнула її зап'ястя. Гостя відсмикнула руку, здригнулась від холоду, що пробіг спиною.

— Неприємно?

— Навпаки, якось аж… не знаю, — здвигнула плечима.

В очах Ольги спалахнули бісики, очі Ірини хижо звузилися.

— Як ти себе вдовольняєш? — запитала Ольга, ніжно провівши кінчиками нігтів по долоні Ірини.

Знову відсмикнула руку і потерла місце дотику подруги, наче стираючи приємні відчуття.

— Мені було не до того… Так більше не роби, я баба затуркана, з німецької провінції, але — суцільна ерогенна зона.

— Хочеш спробувати, як це — з жінкою?

— Боюся, що сподобається. Ти гарна, а в мене після пологів — животик, груди обвисли. Не уявляю, як на пляж вийду.

Ольга підсунулася ближче, провела рукою по обличчю подруги, та проковтнула хтиву грудку, що застрягла в горлі, і гарячою щокою притулилася до руки подруги.

— Тіло не головне, — прошепотіла Ольга. — Головне людина, яка з тобою.

Ірина обняла подругу за шию і пристрасним поцілунком припала до її уст. Ольга відповіла на поцілунок. Все довколишнє перестало нагадувати про реалії, хотілося бути безтурботною і божевільною. Ірина давно не знала поцілунків, не відчувала солодких пестощів губ на шиї, грудях, і відчуття ці загострювалися усвідомленням табу, яке мораль наклала на жіночу любов.

… Вони лежали на величезному ліжку з розбурханою постіллю, віддихувалися, хмільними очима дивилися у стелю і курили на двох одну сигарету. Тютюновий дим забивав памороки і трішки подовжував відчуття затихаючих конвульсій оргазму.

— Ніколи й гадки не мала, що це так приємно, — зізналася Ірина. — Коли ходила вагітною з Наталочкою, постійно снилося, що я кохаюся з жінкою. Але не уявляла, що зможу зважитися.

— Не думай про умовності. Ми разом, бо нам подобається, ми потрібні одна одній. Я також не гадала, що ти опинишся в моєму ліжку. Хоча… Іноді про тебе думала.

— Думки матеріалізуються. А я, мабуть, після Андрія не зможу бути з чоловіками. Не тягне ні до кого.

— Коли мій тато пішов до Наташі, мені теж довго нічого не хотілося.

—… Я вирішила прокрутити кілька операцій, заробимо грошей. Треба притягнути Інну, у неї готова фірма. Ключова фігура — твій татусь, його зв’язки і можливості.

Наступного дня Ірина зустрічалася з Гаркавим. Схуд. Напередодні виборів з’їв собі нервів більше, ніж під час партійної афери Кірцуна. Біля нього схудла й Саша.

Коли сіли обідати, запропонував випити за спокій душі Андрія і батька:

— Если бы не эти подонки, мы с ними были бы на коне!

Ірина після позавчорашнього не могла дивитися на спиртне.

— Мене цікавить ось що, — промовила. — Андрій мав частку у «Руській»… Я хочу її отримати.

Гаркавий помовчав, стис вилиці:

— К сожалению, мы перерегистрировали фирму — изменились учредители…

— А що зі старою фірмою, там залишилися гроші?

— Ими перекрыли убытки от пожара.

— Шкода, — опустила голову. — Сподівалася на вас.

Саша благально подивилася на чоловіка. Він танув під її поглядом:

— «Гремлины» нас кинули, — переписали доли Андрея, Князя и Ангела на себя.

— А як закони?!

— Закон один — деньги. Они сумели даже продать ферму и цехи Калача, не имея к ним отношения…

— Мені потрібні координати Краснова і Паші…

Увечері телефонувала до Московського і поскаржилася, як вчинили з нею «гремліни». На що той сказав:

— Сьогодні переговорю з Мойшею, можливо, вирішить питання… Але тебе навряд чи допустять до «лівої» кухні, де реальні бабки. Якщо навіть отримаєш блокуючий пакет акцій.

— Було б добре.

— Переможці бувають милостиві.

— Дякую. Буду в Москві, можна зайти в гості?

— Звичайно. Пам’ять про Андрія для мене — свята.

Потім зателефонувала до Краснова. Коли назвалася, розм’як, запитав про здоров’я, добрим словом пригадав покійних чоловіка та батька, запитав, чим може допомогти.

— Ви, мабуть, пам'ятаєте мого братика Василька, зараз лікується в Німеччині, треба робити складну операцію, що коштує не менше півмільйона доларів…

— Що це за операція? — здивувався.

— Пересадка кісткового мозку. Все Чорнобиль…

— Це великі гроші… Можу внести свою частку.

— Хочу самостійно заробити. Є ідея. Можна до вас під'їду?

— Якщо це серйозно… Буду радий бачити.

Ірина, поклавши трубку, задоволено посміхнулася.

Продовжувала мешкати в Ольги і не хотіла повертатися на Либідську. Подобалося спати з подругою, відчувати її тіло, піддаватися пестощам, прокидатися вранці на величезному ліжку, дивитися у високу стелю і чутися щасливою.

Тільки скучала за Наталочкою, щодня телефонувала до свекрухи і розпитувала, як донька. Та раділа, що має на старість років потіху, не спускала її з рук і говорила невістці, якщо є справи, нехай завершує. Але до завершення було дуже далеко…

Якось приїхав Максимів. Був п'яний — перебрав зайвого на чиємусь дні народження і повідомив:

— Ми з Князя зняли звинувачення, нехай приїздить, будемо працювати. Одній тобі не справитися, а я постійно у відрядженнях…

— Я не збираюся ні з ким конфліктувати.

— А доведеться. Треба, щоб поряд був хтось надійний.

52

Останній гвіздок у кар'єру Кіркуєва як міського голови забила листівка «Брехня без меж» з його реальною біографією: в якому «дитячому будинку» виховувався, про циганське життя, відсутність освіти, зв'язки з кримінальним світом, а також про брудні технології, застосовані в передвиборній компанії. Листівку батько взяв у пошті.

Валентин, побачивши її, мало не завив у небо, почав істерично штовхати стільці, перекинув стіл, зірвав штори з вікон і закричав: «Хто це зробив»?! Вискочив на вулицю, сів у машину і помчав до офісу.

Петро Микитович підняв листівку, перечитав і, спираючись на ціпок, сів… Валентин ні разу не назвав його татом, розмовляв грубо і виключно російською. Напевне, написане — правда. На старість дав себе втягнути в аферу. Рідний син виявився чужою людиною. Частину вини за це батько відчував на собі.

Не вистачало повітря, стало важко дихати, звівся, щоб відчинити кватирку, заточився й упав…

Кіря пригнався на роботу, кинувся з матюками на охорону, секретарок. Потім повернувся до биків, які вели виборчі справи, і сказав, що звільнить усіх за те, що не відстежили, хто розносив листівки. Хоча кожної ночі вулицями курсували патрулі, перепиняли підозрілі машини і перевіряли вміст багажників.

Зрозуміло, що чорнопільці тепер не проголосують за Кіркуєва.

Враз телефон — Нарочицький з наказом зайти до нього обговорити ситуацію.

Володя змінився… Став серйозним, майже непитущим, з роллю справлявся відмінно. Говорив винятково українською зі смачним галицьким акцентом. Іноді здавалося, наче вірить у те, що говорить: про месіанську роль українського народу, патріотизм і справедливість, що мають запанувати в державі.

Але коли за Валентином зачинилися двері — заверещав:

— Ты хорошо шел, мы могли купить выборы, отпечатать дополнительные бюллетени! Кто это сделал?!

— Может, рискнем, пойдем дальше?

— Нет! Надо пхать Кравченко.

— Но я потерял столько денег!

— Будешь делать, что приказано! Организуешь пресс-конференцию, скажешь, что снимаешь свою кандидатуру в пользу Кравченко, обвинишь в грязных технологиях Чубатого!

— Как я не хотел впутываться в эти выборы!

— Не панікуй, — насупив брови Нарочицький. — Пока все идет как надо. Главное, чтобы не прошел Чубатый и плавно прошел УПЭВ!

— Все равно найду сук, состряпавших эти листовки!

— После боя кулаками не машут. Ты проиграл. До побачення.

Валентин вийшов і в коридорі зіткнувся з Максимівим.

— Треба поговорити, зачекай на вулиці, — підморгнув той.

— Пошел вон! — розвернувся, щоб іти далі.

— Ти не став мером, щоб гавкати! Кажу, зачекай!

Валентин знехотя кивнув. Перше весняне сонце заховалося за хмари; довколишнє стало непривітно сірим.

… Це фіаско. Його скидали з рахунку. Він — ніхто. За рік, відколи став на місце Анджея, вдалося заробити близько п'ятдесяти тисяч доларів — такі гроші він мав, коли був бригадиром… Поміняв шило на швайку. Ще й на вибори витратився… Що далі?! Доводилося утримувати тридцять бойовиків; хотів їх розпустити, але Сєнцов вимагає, аби поки що залишив… Ще й батько, — вусатий націоналіст — виліз на голову! Треба відсилати його назад. Дати на місяць сто доларів, хай живуть. «Ні, двісті, — вирішив, — Оленці треба одяг на літо, Надійці»… Несподівано серце розтопилося, коли пригадав Кицю.

Нарешті вийшов Максимів. Відійшли у бік.

— Даремно вліз у ці вибори. Знаєш, хто тебе здав?.. Твій друг Нарочицький. Він на зв’язку в СБУ! — зареготав. — Але я тобі нічого не казав!

— Брешеш!

— Пес бреше! їм треба пропхати Кравченка! Це й дурню зрозуміло!

— Не вірю!

— Це твоя справа. Коли б я керував УБОЗом, ти би давно сів в ІТУ і вийшов би тільки після виборів!… І ще таке: якщо завтра своїх виродків з Нагірної не забереш, їх заарештують за наводкою СБУ. А вони мовчати не будуть. Їх теж здав Нарочицький! Тому думай, що для тебе краще.

Валентин залишився один. Його обставили червоними прапорцями. Не вірилося, що Нарочицький — сука. Хоча було схоже на те. Рішуче зателефонував у Нагірну:

— Миша, оставляйте все как есть, и — домой, я провалил выборы!

Наступний дзвінок зробив до секретарки і наказав зібрати прес-конференцію. На ній виступив з промовою:

— Я чесно проводив виборчу кампанію, але пан Кравченко ніяк не вгамується! Спонсорований червоними недобитками та білоруським бацькою, застосував усі методи брудних технологій. Це — зомбування населення нічними закликами у мегафон, щоб голосували за нього. Це — листівки, які поливали мене брудом… Я знімаю свою кандидатуру і закликаю, щоб ви віддали голоси за Чубатого…

До Кіркуєва підбігла секретарка, щось прошепотіла на вухо. Валентин зблід, рішуче звівся і вибіг із зали. На полохливі запитання журналістів, що сталося, секретарка пояснила:

— У батька Валентина Петровича інсульт…

Валентин кинувся в лікарню. Батько був непритомним. Сів біля нього дивився на ще живу плоть, яку поступово покидало життя. Валентин відправив на той світ немало людей, та їхня смерть не мала жодного значення. Та раптом на смертній постелі тіло людини, що дала йому життя, що за останні місяці створила сімейний затишок у його помешканні…

Він згорав, як свічка. І винен у цьому, за словами Максиміва, Нарочицький… Жереб кинуто.

Час спливав. Валентин зиркав на годинника, і з жахом помічав, що замість п’яти хвилин, як здавалося, минало півгодини. Сидів біля батька, опустивши голову, думав важку думу. Та листівка добила його… Хотів татові сказати кілька добрих слів, поскаржитися на своє дурне життя, на постійний страх, на безглузде становище, в якому опинився. Але слів не було. Нічого не було, лише густий вечір за вікном, розмірений хід годинника і він — наодинці зі смертю.

Але враз:

— Тату-тату, — вперше звернувся до батька як належить, — чому тебе не було поруч, коли мати вигнала мене на вулицю? Коли мене судили? Ти з'явився надто пізно, але дав відчути себе хоч у чомусь повноцінною людиною. Тепер маю сестричок, Оленку… Ти ще потанцюєш на нашому весіллі…

Валентин довго щось говорив, а батько смиренно лежав з посмішкою під сивими вусами… Опівночі реанімаційна бригада констатувала смерть від крововиливу у мозок.

Кіркуєв вибіг з палати. Був переконаний, що листівки, які вбили старого, — справа рук Нарочицького: «Ці запроданці доконали батька. Першим отримає кулю Володька. Дуже небезпечно бути заступником Швеця»…

Йдучи, зателефонував до секретарки і попросив організувати похорон батька:

— Я в дорозі на Київ, треба в Чорнопіль перевезти сестер. Скажеш пацанам, щоб завтра поздирали в місті всі ті листівки!

До Нарочицького зайшов запросто, подзвонивши з під'їзду, сказав, що є важлива справа.

— Ти що сьогодні наговорив?! — заверещав той.

— Не гарячкуй. Я накопав компру на Чубатого. Можемо зірвати вибори, а на перевибори пропхаємо свою людину.

— Що ти накопав?

— Не по телефону. Виходь, десь вип'ємо кави.

— Ніч на вулиці, я після дванадцятої не виходжу.

— Бабая боїшся? — зареготав. — Як хочеш. Зараз виїжджаю на Київ. Батько з інсультом, треба сестер привезти.

— Гаразд, заходь.

Увійшовши в квартиру, Валентин пострілом звалив Нарочицького — так, як той і навчав: «не дати співрозмовнику часу насторожитися, стріляти тільки в голову і тільки раз. Бажано використовувати «Макаров» з глушником, у нього куля тупа, важка, розбиває череп на друзки, виходячи потилицею».

Швиденько оглянув кімнати, чи немає сторонніх, чи не вмонтовано камерстеження, зазирнув у шафи, під ліжка, зімітував пограбування, зв'язав покійному руки та ноги, припік праскою живіт і вислизнув з квартири.

Через п'ять годин був у Києві. Таке-сяке алібі мав. Вирішив поїхати до Оленки. Хотілося виплеснути комусь свій біль, потім пригорнутися і заснути, наче й не було цього дня.

Відчинивши двері, побачив чоловічу куртку на вішаку… У вітальні — стіл з недоїдками, порожніми пляшками з-під коньяку. У спальні на ліжку — Оленка зі Шлапаком. Валентин враз осатанів, накинувся на дівчину і почав бити сонну. Вона заверещала, прокинувся Шлапак і, блимаючи голими сідницями, як заєць вискочив у коридор. Валентин облишив Олену, кинувся за ним, кілька разів вистрілив услід, але той голяка встиг вибігти з квартири.

З перекошеним від люті обличчям повернувся в спальню і кинувся до Оленки. Та істерично плакала, загорнувшись у покривало, і перелякано дивилася на Валентина. Він навів дуло пістолета на неї і вистрілив… у стіну, ще раз, і знову у стіну, так — усі п'ять куль, що залишалися в обоймі. Гільзи, падаючи на підлогу, весело дзеленчали, отже — щоразу думала Олена — ще жива. Вона зіщулилася, намагаючись втиснутися у стінку, і секунди перед наступним пострілом здавалися вічністю.

Востаннє Валентин клацнув курком в холосту, підійшов до дівчини, порожніми очима дивлячись на неї, різко стягнув покривало, під Оленкою було мокро. Бридливо скривився, накинув ковдру їй на голову і вийшов з дому. Вже на вулиці подумав, що таки слід було її замочити.

Вдихнув на повні груди повітря, жбурнув пістолет у сміттєзбірник. Сіріло. Місто прокидалося. У вікнах будинків спалахувало світло. Люди жили своїми клопотами. Сонні сусіди, позіхаючи, почали виводити собак. Поряд міг бути голий Шлапак. Валентин сів на лаву під під'їздом, закурив. Зрада людини, яку вважав другом, виявилася болючою. Між ними не було кохання у класичному розумінні, просто Оленка розуміла його, допомагала в роботі. У неї можна було знайти відраду, затишок, вдовольнити збочені бажання… Невже це має скінчитися?! Валентин хотів повернутися, але… Треба їхати до сестер.

Прийшовши до дівчат, розцілував, посадив перед собою і сказав:

— Від сьогодні я старший в сім'ї. Батько помер.

Вийшов на кухню. Налив склянку коньяку й одним духом влив у себе. На кухні було по-домашньому затишно, хотілося плюнути на все і оселитися тут з дівчатками, щоб жити у мирі та злагоді.

Алкоголь на голодний шлунок приглушував сприйняття довколишнього до абсолютної тупості. На кухню зайшли дівчата і кинулися до нього. Обнімали, плакали у брата на плечі.

— Нічого, проживемо. Смерть — лише мить між життям та вічністю. Я знаю, що кажу. Може, тато десь поряд, бачить, що ми разом і тішиться з того.

— Чому він помер?! — не хотіла вірити Надійка. — А обіцяв, що мене на ноги поставить, і ми з ним будемо бігати на зарядку!

— Ми будемо з тобою бігати, — пообіцяв Валентин. — Зроблю все, щоб ти стала на ноги. Гроші маю. Захочете, — переїдемо до Чорнополя, — пригорнув сестер до себе.

Валентин знову налив собі коньяку. Оленка попросила й собі. Скоса зиркнув на її сформовану фігуру, миле личко, довге русяве волосся, плеснув на дно і сказав:

— Якщо дізнаюся, що ти волочишся з різними покидьками, — розчленую. Наркомани, металісти, бандити — під забороною. Пиво, цигарки — теж! Іноді можна випити шампанського, або зі мною трішки коньяку.

— Я й не п’ю! Не мала часу на такі дурниці.

— А я вип’ю, і посплю. Увечері маємо бути в Чорнополі. Минула доба випробовувала мене на міцність…

53

Убивство Нарочицького загострювало передвиборну ситуацію в регіоні, але влаштовувало Максиміва. Проблема минула сама собою. Був переконаний, що це — робота Кіркуєва. Хоч Валентину того вечора ніби було й не до того… Але з цим хай розбираються слідчі. Треба добивати Кірю і переходити на інших дійових осіб цієї історії. Час до Києва.

… У Житомирі ввімкнувся мобільний — Ірина:

— Завтра їду до Москви, потребую твоєї поради… Можеш повертатися на Либідську і жити там, я мешкатиму в Ольги.

— Яку тобі дати пораду?

— Батько Ольги погодився працювати з Красновим… Все інше — при зустрічі.

— Увечері заїду. Приготуй чогось гарячого. Тиждень сидів на сухому пайку…

Сьогодні запланував іще зустріч з Мустафою. Кірцун намагався підім’яти під себе його інфраструктуру. Зусібіч розставляв рогатки у бізнесових справах, діяв здебільшого руками ментів і Боровицького.

Мустафаєв не хотів прогинатися під Петька, намагався менше мати справ з криміналом; став схожий на азербайджанського продавця квітів, якого цькували і менти, і бандити. Кірцуну ж розгалужена торговельна мережа Мустафи стала б у нагоді. На початку року продав своїм російським фірмам зерно і крупи, а потім, коли в Україні позначився дефіцит, продавав з накруткою назад. Нічого не будуючи і не виробляючи, Петько заробляв мільйони.

… Повернувшись до Києва, Максимів заїхав до Ірини. Вона запропонувала на вечерю канапки.

— Я так хотів борщу, — зітхнув гість.

— У гуртожитку повно бабів!

— За це їх треба поїти, — посміхнувся Максимів. — А п’ють, як мамонти.

— Може і ти хочеш випити — коньяк, горілка, лікер, вино?

— А води нема?

— Ми таку гидоту не вживаємо, — пожартувала, дістаючи з холодильника пляшку мінералки. — Добре, ти хотів бачити Князя? Він тут…

Ігор вийшов зі спальні, кивком привітався з Максимівим. Той звівся і подав руку.

Ірина принесла тарілки, горілку.

— Про цю зустріч я доповім начальству, — попередив Максимів.

— Я зав’язав. Повністю, на віки вічні амінь. В Україну мене змусили повернутися тільки Ірина і Циган.

— Що будеш робити з нашим пост-кандидатом на посаду мера?

— При першій же нагоді приб’ю, і кінців не знайдуть.

— Його й без того покарала доля — помер батько, якого щойно знайшов, на шиї дві сестри, одна — інвалід.

— Катюзі по заслузі.

— Сподіваюся, про Астаф’євих теж не забудеш?

— У жодному випадку, — приклавши руку до серця, запевнив.

— Гаразд, — Максимів узяв пляшку. — Якийсь час я зможу тебе прикривати. Але будь на зв’язку. Офіційно. Можливо, з тобою захоче поговорити моє начальство. З ними не будь відвертим.

— Я вам довіряю.

— Навіть Андрій казав, що ти порядний мент, — пригадала Ірина.

— Мерсі за компліман, як казала Проня Прокопівна…Щоб я міг вам допомагати, з вашого бізнесу наша організація повинна щось мати.

— Проблем не буде, — запевнила Ірина. — …Батько Ольги погодився на створення структури при Нафтогазпромі, що буде прямим постачальником нафтопродуктів від виробника в Україну. І скоро стане негласним монополістом. Така схема і легенда.

— Гадаєш, тобі дозволять розвернутися? — засумнівався Максимів.

— Ми проведемо десяток операцій, — сказав Князь, — потім продамо фірму… або обміняємо на акції «Руської». Батько Ольги продасть новим власникам державний пакет акцій компанії і розірве з нею стосунки, за ним — і Краснов…

— І цими покупцями будуть люди Петька?

— Саме так. Погоджено з Пашею. Між нами, він готується до війни проти Мойші…

— Петько — злопам'ятна тварюка, — зауважив Максимів.

— Зробимо все, щоб биків Бацили відіслати на аудієнцію до Люципера. А ви маєте нас прикрити від ментовських наїздів.

Петро перехилив чарку, крекнув і сказав:

— Ми давно мріємо провчити «гремлінів».

— Домовилися, — вдарили по руках нові союзники.

Коли повернулася додому Ольга, чоловіки пішли. Ірина переглядала відеозапис весілля. В очах — сльози. На журнальному столику — рукопис «Проміскуїтету». Ользі здалося, що подруга з'їжджає з глузду, постійно перечитуючи книжку. Треба з нею щось робити — частіше витягувати між люди, не давати випивати. Останні тижні Ірина щодня була під мухою.

— Навіщо ти це читаєш? — не розуміла Ольга.

— Гарно написано, схоже на життя, на мою історію.

— Від тебе знову жене спиртним.

— Приїздив Максимів…

— Мені це не подобається. Маєш взяти себе в руки, як героїня цієї книги.

— Читала? Знаєш, що вона зробила? Розбагатіла і завела роман з убивцею свого чоловіка, а коли той закохався в неї — вбила.

— Сподіваюся, ти таких планів не виношуєш…

54

Виборна гонитва наближалася до завершення. Майже всі періодичні видання смакували історію головного редактора «міжрегіональної» газети «Бізнес-інформ», звільненого секретаря УПЕВу, довіреної особи Швеця Романа Шлапака.

Кілька днів тому на світанку біля Марийського палацу прокрадався голий чоловік в окулярах. Щулився від холоду і підвивав. Наряд ППС затримав його. Шлапак пояснив правоохоронцям, чому опинився в такому вигляді біля Верховної Ради.

Увечері повертався додому пішки. Враз під'їхала машина, двоє незнайомих вискочили, заштовхали його на заднє сидіння і повезли в Голосієво. Там почали вимагати, щоб продав «Бізнес-інформ». Погрожували, що викрадуть рідних, били по нирках, щоб не лишалося синців, але нічого не добилися. Після цього відвезли на Печерськ, силоміць роздягли і висадили з машини.

Газети «гремлінів» видали статті із заголовками: «Про що промовчав Шлапак» і анонсами: «Остання передвиборна сенсація в Україні».

Тепер він розповів, що під загрозою вбивства у нього вимагали дати в прокуратурі неправдиві свідчення про корупційну діяльність Швеця, Деметраша та Кірцуна. «До відома читачів, — коментував журналіст, — у пана Романа погіршився стан здоров’я, лікарі засвідчили внутрішні крововиливи у нирках, тобто факт побиття. Це не перший випадок, коли журналіст стає жертвою сваволі правоохоронних органів через політичні погляди. Простежується рука владних та правоохоронних структур»…

— Йобты, Ромка, скажи правду, чë случилось, — запитав Кірцун, запросивши його на дачу.

У кімнаті за заповітним столом сиділи відомі персонажі — Молдован, Петько, Боровицький, Швець. Стіл сервірували молоденькі служниці, грайливо крутячи дупами. Боровицький не втримався і налив собі горілки.

— Бил у баби, — відмахується Шлапак. — Муж на ранок пришол…

— Не кизди! — реготнув Деметраш. — Самому Киркуеву рога нацепил, бля.

Шлапак задоволено посміхнувся і поправив окуляри.

— А ты — блядун, старый, — реготав Петько. — Йобты, первые показания в милицию и первые интервью — рекламируешь свою газетенку.

Від такого компліменту Роман зашарівся і зізнався:

— А хулі, порядок…

— Наш человек, — вирішив Деметраш.

— Нам нужно подготовить книгу о партии к президентским выборам, — звернувся Петько до Романа. — Найди хорошего писаку, нахуй… И переходи ко мне на работу. Создадим аналитический отдел, телевизионный канал, объединим газеты, подключим нахуй ментов. Будем создавать общественное мнение и собирать компру.

— Як будєт з бабкамі?

— Йобты, старый, ставка тыщ-шу баксюты. Только за пять месяцев должны появиться результаты. Боровицкий тебе поможет, нахуй. Завтра переходит работать в нашу охранную структуру, которая будет контролировать, нахуй, и тебя.

— Папробую.

— У ти-я никто, нахуй не спрашивает. Будешь работать, а не будет результатов — заработанное вернешь с про-ацентами. И доведется работать с Цыганом!

— Он мєня чуть нє пристрелів, а нє?

Колеги зареготали.

— Это твои про-аблемы.

За столом Петько зголодніло запихався салатом, до кінця не прожувавши, сказав:

— Йобты, на этой неделе надо добить «красный пояс». У нас там рейтинг никакой. Боровицкий! Че ты, нахуй пьешь и пьешь! Целую неделю встречи с избирателями. Как у ти-я в этих областях?

— Явка людєй на мітингі будєт, помєщенія єсть, нахуй, наші люди будут задавать вопроси. Глави виборчих комісій — з нами…

— Наша область пройде на ура, — пообіцяв Швець.

— Йобты, она мало чë решает, — махнув рукою Петько. — чë с агитацией? — до Шлапака.

— Тіражі з кампроматам на нашіх канкурєнтов гатови. «Сєльськіе вєсьті», «Комуніст», «Таваріщ», — порядок, а нє?

(А ще видав під шумок додаткові номери своєї газети з компрометуючими матеріалами, які підганялися під кожен регіон і мали опинитися в поштових скриньках жителів восьми областей. Заробляв на цьому двадцять тисяч доларів.)

— Че, нахуй, с артистами? — поцікавився Петько, сп’янівши.

— Вас будут саправаждать звйозди естради, — пообіцяв Шлапак. — Ми дажє гімн создалі, — і наспівав: — «УПЕВнено, УПЕВнено веде у майбуття команда, що не зрадить нас сьогодні й повсякчас, і ти проголосуй, бо це — твоє життя»…

— Хуйня какая, — дослухав до кінця Петько, — Надеюсь эти пробляди лучше поют, чем ты.

— Воні споют на ґранд фіналі, со свєчами в руках. Канцєрти пракрутят на мєсних каналах.

— Када пройдем, — пообіцяв Петько, — подарю каждому по машине.

Швець сьогодні не пив, був неговірким, дивився на колег з-під лоба. Деметраш запитав, що сталося. Петько вирішив:

— Старый опять решил бросить пить, нахуй. Может и баб не будешь трахать?

— Через тиждень, бл, такий день, вирішується доля, а ви думаєте про дівок, мать вашу!

— Йобты, че грустить?! Бабок — куча, здоровья — туча. Гуляем!

— Вчора вночі вбили Нарочицького!

— Издох Максим, — и хуй с ним, — вирішив Петько, — засунули в гроб, — мать его йоб!

— Невідомо, як це позначиться на виборах!

— Йобты, не важно, кто как голосует, а кто подсчитывает голоса! Выпей лучше за упокой души своего заместителя, — і до Романа:

— После того, как Киря разрядил в тебя пистолет, нахуй, ты на что-то способен? Или секс под дулом не возбуждает?

— Какий там секс? — відмахнувся, хтиво ковтнувши слину. — В пєрвую чєрґу работа!

— Йобты, ща покажешь какой ты работник.

Кірцун їв, як свиня, залишив у тарілці купу недоїдків. Відсунув від себе, понюхав кокаїну і наказав Боровицькому: «Запускай»!

Наступного дня Максимів отримав інформацію про «високу» зустріч на дачі. Роман, перебуваючи під враженням від нічних пригод, розповів про сексуальну оргію.

— З твоїх сексуальних походеньок сміється вся Україна! — реготав Максимів. — Як тільки не пристрелив Кіря?! Думай, що робиш, ще СНІДу якого підхопиш, як нам без тебе?

— Сплюньте! — поплював Роман.

—… Скільки ти заробив на газетах, що віддрукував для УПЕВу?

— Нічого.

— Половину «нічого» переведеш на наш рахунок. І покажеш платіжні доручення. Якщо сума мені здасться малою, завтра в тебе будуть звірі з УБЕЗу, дупу роздеруть на німецький хрест!

Роман вийшов з кабінету, мало не плачучи. Тільки заробиш — половину віддай. На вулиці з мобільного зателефонував до Оленки: «Як ти»? — «Не встаю з ліжка. Лікарі кажуть, це невроз, а мені здається, — щонайменше інфаркт. Серце б’ється, як автомат». — «Що будемо робити»? — «Вирішуй сам». — «Нам більше не можна бачитись». — «Ти не мужчина, ти — шмата», — роз’єднала зв’язок.

Замислився. Грошенят назбирав, може, час мастити п’ятки салом? Але Петько обіцяє зарплату, машину… Та й перспективи. А на наступних виборах можна й собі у депутати пропхатися.

55

Розмова з Бацилою не вдалася. Він не хотів об’єднувати свої сили з Кіркуєвим. Його вдовольняло те, що мав: бригаду, торгові точки, повій і дружбу Петька.

Валентин попрощався з ним. У кафе на нього чекали Астаф’єви.

— Валік, чьо кіпєшуєш? — не розумів Мишко. — Нє прашол на виборах — не шукай на жопу пріключєній!

— На моей территории убили Вовку! С меня спросят…

— Мєнє гаварилі, шо Князь бил в Тєрнополє, — нагадав Сашко.

— Это хорошо, — зрадів Валентин. — Завтра, чтобы все пришли на похорон. Потом поеду на переговоры с Сенцовым. Возьму с собою Надюшу, надо ее показать врачам! И поговорите с Олэнкой, она мне задолжала пятнадцать штук. Выбейте все до копья…

На похороні Нарочицького сторонніх та рідних не було, лише колеги, представники державних організацій. Ховали на видноті. Дещо далі біля труни батька Кіркуєва зібралося чоловік сто — братки з дружинами, кілька повій.

Після похорону Валентин зателефонував до Сєнцова:

— Не знаю, як ви збираєтеся викрадати тіло Володьки, — вони поховали його при в’їзді на цвинтар.

П’яний Сєнцов ледь балакав:

— Коли ми повернемося в Україну, перевеземо його останки і поховаємо в кремлівській стіні!

— Я знаю, хто його хлопнув… Повернувся Князь.

— А не ти?!

— Ти що, до чортиків допився?! Мене того дня не було в місті!

— Привези Князя сюди, поріжу на шматочки!

— Мої люди його шукають. Завтра буду в тебе. Є розмова.

Валентин мав довести свою потрібність для компанії Сєнцова, не зважаючи на програш у виборах. Чому відкликав людей з Нагірної?.. З’явився Князь і почав наводити контакти з колишніми друзями. Можливо, Нарочицький — справа його рук. Звідки знає про Володю?.. Міг повідомити Паша… Якщо ні, чому Московський хоче, щоб Ірина отримала частку в «Руській»?

Вранці був у Борисполі і з’ясував, що з ним в одному літаку Ірина з Ольгою та якимось респектабельним дядечком. Помітивши його, Ірина зблідла, не привіталася і сіла як вкопана. Надійка, боячись польоту, міцно вчепилася в руку брата. Коли літак набрав висоту, Валентин вмовив її відпустити і підійшов до Ірини.

— Привіт. Не впізнаєш?

— Упізнаю, просто боюся літати і почуваюсь погано.

— До Москви — у справах?

— Василько хворий. У Німеччині треба платити шалені гроші за лікування. Можливо, у Москві дешевше. Везу довідки, аналізи.

— Я також везу сестричку, у неї складна форма поліомієліту. Наші лікарі безсилі. Порадили звернутися в Москву; треба встигнути до дванадцяти років, — зітхнув.

— Пробач, я випила снодійне, — збрехала, — на ходу засинаю. — Потім поговоримо…

— Може зупинимося в одному готелі?

— Їду до знайомих, — заплющуючи очі, сказала Ірина, — у мене з грошима не густо.

Валентин повернувся і спробував додзвонитися до Сєнцова, але зв'язок з’явився тільки коли літак приземлився. Кіря попередив Ігоря, що летить Ірина, треба з’ясувати, до кого. Той сказав:

— Не встигну, спробуй сам простежити.

— Зі мною сестра на милицях!

— Бери таксі.

Ірина тихцем подзвонила до Краснова. Той — на митницю… При переході митниці Кіркуєва затримали і довго перевіряли багаж.

Після кількох днів запою Сєнцов виглядав жахливо. Його пика непристойно запухла. Загибель кума була великою втратою. Ще вчора планував викрасти його тіло і поховати тут, але отримав наказ залишити все як є… Зустрів Валентина на порозі готелю і запросив до ресторану. Намагався бути люб’язним, навіть жартував з Надійкою.

Потім викликав секретарку і наказав повозити дівчинку по Москві. Коли залишилися вдвох, Сєнцов перепитав:

— Кажеш — робота Князя?

Кіря виклав всі аргументи на користь цього. Додав історію з Іриною:

— Гадаєш, вона збирається вирішувати питання з братом? Гадаєш, у неї грошей нема? І де бувають операції по півмільйона!

— Не знати, скільки тобі заспівають, — запевнив Сєнцов.

— Не допоможеш?

— Ти мені надто дорого коштуєш, а зиску — жодного.

Валентин креснув зубами:

— Був зиск, коли мав завалити Анджея і Сліпого!

— Але Нагірну так і не змогли взяти! Вчора там заарештували наших людей! А твої хлопці вшилися… Які висновки?

— Треба рятувати свою дупу! Наші вороги перегрупувалися і дадуть нам просратися! Ірина чому тут? Приперлася до Краснова!

— Що пропонуєш? — звузив косі очиці Сєнцов.

— Ми не знайшли їхнього общака. Здається, він у неї. Особисто я з виборами спустив усе.

— Хто тобі забороняв шукати ці гроші?

— Паша голову відкрутить! По понятіям, жінок не чіпають!

— Не чіпай. Є Князь, Ангел — бомби їх!

— Ти наче не чуєш, що кажу! За ними стоїть Паша. Проаналізуй події останніх тижнів, приплюсуй мій провал на виборах! У нього в руках ниточки цих справ! Тільки він міг здати людей Мойші у Нагірній, Нарочицького, дати на мене компромат і вимагати для Ірини відсотки в «Руській»!

Сєнцов випив без тосту і сказав:

— Паша зараз краще стоїть, ніж колись. З Ізею у нього порозуміння. Мойша у твої логічні вигадки не повірить. Тим паче, на сходняку погоджено всі спірні питання, поділено сфери впливу і домовлено про мир.

— Чи мало було за останні роки обіцянок?!

— Я подумаю… Але це не головне. Найголовніше, що ми міцно зачепилися в Україні — УПЕВ. Ставка на цю партію.

— Дивіться, щоб вам ще там не обломилося!

— Який тобі потрібен капітал, щоб ти розібрався з Князем, покінчив з Іриною і більше не скиглив?..

56

Ірина приїхала на зустріч з Красновим збудженою. Володимир Іванович її розцілував, чим здивував батька Ольги. Юрій Федорович Горпищенко мав добрі стосунки з багатьма впливовими людьми Росії, але вперше довелося потрапити на зустріч до самого Краснова.

Нафтомагнат, тримаючи Ірину за руки, вдивлявся в її обличчя.

— Ти покращала, — сказав. — Ось тільки не зашкодило б поправитися. Повні люди добрі, — підморгнув до Ольги.

З нею привітався теж без церемоній, чмокнувши в щічку:

— Давно не бачилися, як поживаєш?

Поздоровкався за руку з батьком:

— Ми зустрічалися на переговорах з приводу українських боргів, — пригадав. — Потім понапивалися і голяка купалися в басейні.

— Тоді я був референтом міністра. Тепер керую Нафтогазпромом.

— Приємно, що люди йдуть угору. Прошу до столу…

— Взагалі, — зізнався, — більше люблю неофіційні зустрічі. А коли приїжджають делегації… Особливо свої люди — знаємося роками, випили цистерну горілки, і мусимо перед камерами мавпувати. А мені до душі по-нашому, по-рускому, щоб був баян, на столі — печене порося, картопелька, капусточка!

Тепер до справ. Упродовж півроку зможу вам давати сировину в необмежених кількостях. Розрахунок — через три місяці після отримання. Влаштовує?

— Цілком, — погодився Юрій Федорович.

— Ми з покійним Андрійком працювали чесно. Все зароблене поверталося сюди, там залишалися копійки. Їхні заробітки я пересилав на особисті рахунки у банки Австрії…

— У нас інші плани, — зізналася Ірина, — ми маємо показувати частину прибутків.

— Та-ак, — задумався Краснов. — Ану, розповідайте все.

Й Ірина виклала задумане. Про «гремлінів», про фірму, через яку планували переганяти гроші назад у Москву, щоб дати їм зрозуміти, що схема відмивки грошей налагоджена і працює.

— Нафта не головне. У цьому бізнесі нам довго не дадуть працювати. Ми хочемо повернути «Руську», — пояснила Ірина.

— Ваші плани на словах гарні… Особисто мені теж хочеться нанести удар по тих виродках…

— Нас підтримують менти, і Левчук не стоятиме осторонь.

— Мушу подумати, — вирішив Краснов. — До речі, Ірино, будеш зустрічатися з Пашею?

— Завтра на якійсь закинутій фермі.

— Молодець, — нафтовий магнат поплескав дівчину по руці. — До речі, — звернувся до Юрія Федоровича, — який вам з цього зиск, мені не зовсім зрозуміло?

— Петько під мене копає. До того ж, — кивнув у бік Ольги, — донька вирішила почати свій бізнес.

Наступного дня Ірина, доручивши сімейству Горпищенків залагоджувати ділові питання з Красновим, поїхала на зустріч з Пашею. Невдовзі була на території закинутого літовища за межами Москви. Там панував безлад, під огорожею стояло кілька старих гелікоптерів та спортивних літаків.

Охоронці провели гостю в приміщення, схоже на колгоспну контору. Тут її перехопив Князь. Обнялися. «Паша чекає внизу», — сказав. Внизу був тир. Звідти йшов солодкий запах порохових газів, чулися постріли. Паша у костюмі, при краватці, з двох пістолетів стріляв по мішенях. Побачивши Ірину, відклав зброю.

— Після випадку в Чорнополі постійно набиваю руку. Хочеш спробувати?

— Я боягузка, мені страшно брати до рук зброю.

— Думав, ти відважна жінка, коли кидаєш виклик Кірі.

— Більше сподіваюся на вас, ніж на себе.

— Ми допоможемо, — пообіцяв Паша.

… У невеличкій кімнатці був накритий стіл.

— Твій задум я зрозумів, — сказав Московський, беручись за шашлики. — Як Краснов?

— Погодився, зараз мої люди обговорюють деталі.

Паша посміхнувся:

— Ви починаєте серйозну гру, в якій ставка — смерть. А наші опоненти не благородні ковбої… Зараз я поверну тобі двадцять чотири відсотки акцій вашої ґуральні і дам биків, що будуть вас охороняти і виконувати серйозні доручення. І затямте: я у ваших справах ні до чого. Пельку на петельку.

— Це в наших інтересах теж, — сказав Князь.

— А Нарочицького хто завалив?

— Це не до нас, — відповів Ігор.

— Він мав стати троянським конем Борисувича… До речі, у Західній Україні хтось серйозно взявся за людей Мойші.

— Мабуть, СБУ, — зробив припущення Князь.

— Мене ще цікавить Нагірна. Мойші там обламали роги. Ми з Красновим через офшор хочемо викупити контрольний пакет нафтопереробного заводу.

… Наступного дня вони повернулися до Києва, а в день виборів були з Ольгою у в'язниці. Начальник виправного закладу милостиво дав Юркові дозвіл на побачення за певну суму.

Ангел мало змінився за цей час. Носив спортивний костюм та кросівки, роботою не був обтяжений. Зрадів приїзду Ірини. Очі його від почуттів стали вологими. Начальство виділило окремий апартамент з телевізором, холодильником, ванною та баром. Замість традиційних шконок у кімнаті стояло два дивани, була невеличка кухня.

— Ось так проводжу вільний час, — сказала Ольга.

Ангел поскаржився, що у «правильних зонах» авторитети мають свої будиночки із супутниковою антеною, зв'язком та особистим кухарем і сказав на вушко Ірині:

— Будь обережною: тут прослуховують. Нам є про що поговорити — не для сторонніх вух.

— Зголодніла, — сказала Ірина. — Ми навезли продуктів на два тижні.

— Треба передати хлопцям, — вирішив Ангел, — щоб відсвяткували перемогу демократії.

— Вам дозволили голосувати? — здивувалася Ірина.

— Авжеж, — зареготав Ангел і перейшов на шепіт, — якщо проголосуємо за кандидата від УПЕВу, «кум» пообіцяв «мужикам»^[21] додаткові побачення…

— Глибоко копає Петько, — прошепотіла Ірина.

Коли вгамували перший голод і розпили пляшку коньяку, у гості завітав начальник в’язниці. Зовні приємний чоловік, форму носив акуратно, але мав злодійкуваті очі і різкий грудний голос.

Ангел дивився на нього як на рівного. Полковник сів поруч з Іриною і сказав:

— Знав вашого чоловіка, був у мене в СІЗО.

Ірина стенула плічми, мовляв, що з того? «Хазяїн» власноруч налив усім, запропонував тост за знайомство.

— Складно зараз, — сказав, — маю годувати понад тисячу чоловік з охороною, коли б не Ангел, сиділи б на декохті.

— Тобто? — не второпала Ірина.

— Його стараннями почали освоювати виробництво меблів, робимо паркет, продаємо як італійський. Для багатьох опинитися тут — щастя: на волі їх чекають злидні і хвороби…

Вдруге випили за «все хороше», начальник пішов.

— Добра пройда, — сказав про нього Ангел. — Стогне, що важко, а хату побудував у три поверхи… Цінує мене. Коли б не я, в’язниця сиділа б на макаронах.

… Ірина пошепки розповіла про свої плани. Ангелу сподобалося, хоч мав зауваження і хотів бути причетним до їхньої афери. Дозволив Ігорю користуватися общаком на власний розсуд, за умови, що з прибутків підтримуватиме в’язницю. Продиктував Ірині коди і рахунки, на яких лежать гроші, а також сказав:

— Там зберігається і заповіт Андрія…

З в’язниці Ірина вирвалася на вулицю, наче справді на волю. Ольга залишилася.

57

Мером у Чорнополі став Чубатий. Проти Кравченка порушили кримінальну справу, але швидко закрили. Вбивство Нарочицького стало черговим «глухарем». УПЕВ з натяжкою набрала чотири відсотки голосів виборців. «Гремліни», Гаркавий та Швець опинилися в парламенті. Приблизно через місяць Льончик перейшов до іншої партії, а Кірцун створив свою фракцію. Став депутатом і Левчук.

… Якось вранці Оленка зателефонувала до Ірини, говорила крізь сльози, попросила дозволу зайти.

Коли відчинила двері, жахнулася — Оленка була побита, лице — суцільний синець, одягнена в лахміття, з розкуйовдженим волоссям.

— Що сталося?! — жахнулася.

Подруга, заточуючись, тримаючись за стіни, пройшла в кімнату, мовчки скинула з себе брудний одяг і заплакала. Ірина побачила на руках і спині подовгасті синці, сліди опіків від цигарок. Узяла за руку і повела у ванну. Поки Оленка милася, приготувала поїсти і свіжий одяг.

Коли подруга вийшла, ховаючи погляд, Ірина наказала:

— Розповідай, що сталося!

— У мене відібрали все: квартиру, роботу, гроші. Роман мене знову покинув.

— Отже, Кіркуєв заскочив вас на гарячому? — здогадалася. — І Роман бігав голий біля Марійського?

— Так. Як ти колись застерігала… А потім прийшли Астаф’єви, відібрали все, били і ґвалтували три дні, потім наказали одягнути старе дрантя і вивезли вночі під Прип’ять… Я дивом дісталася до тебе! — і заплакала.

Ірина стисла зуби:

— Валік — падло! Нічого, дамо йому прикурки!

— Що ти можеш зробити?! — впала в істерику. — Тікай краще! Астаф’єви хвалилися, що твоя черга настала!

— Про це вони можуть помріяти… Поживи поки тут.

— Я боюся!

— Тут мешкає ще один квартирант, що має вплив на Кіркуєва.

— Чути про нього не хочу! — зайшлася плачем, астматично задихаючись.

Ірина налила в чарку горілки і силоміць влила подрузі в рота. Та закашлялася, бризкаючи на всі боки, але заспокоїлася. Скоро захмеліла, надкусила канапку, кволо пережувала і глянула на Ірину:

— Пробач за все. Я чула розмови Валіка зі Сліпим про Анджея…. Тільки тепер зрозуміла, що вбивство твоїх батьків і чоловіка — на його совісті. Ще й Астаф’єви проговорилися…

— Вони заплатять сповна!

— Не зв’язуйся!

— За все треба платити. За окремими рахунками!

— Як тепер жити без роботи?! — заревіла. — Я стільки для них зробила! А вони: ти провалила вибори у Чорнополі!

— Ось що… Бери себе в руки. Підеш до нас. Три баби-невдахи зібралися: я, Ольга й Інна, вирішили робити бізнес. Або пан, або пропав. Або заробимо, або втратимо все!

Оленка розчулено обняла подругу.

Наступні дні Ірина влаштовувала виїзд батьків Андрія з Наталочкою в німецькому консульстві. Потім — Відень.

Князь наказав общаківські гроші перевести на рахунок у Москву. І ось — вона у банківському сховищі, в руках скринька з документами, писаними польською, німецькою, англійською мовами; акціями, цінними паперами і лист, рука чоловіка. Перший і останній лист до неї:

«Іринко! Відчуваю, що події, які розгорнулися довкола мене, можуть закінчитися погано. Хоча… Є надія на те, що ти цього листа ніколи не прочитаєш.

Все моє добро залишаю тобі. Це записано в заповіті. Знай, найщасливіші і найкращі дні мого життя я провів з тобою. Пам'ятаю кожну мить нашого знайомства, кожну твою родимку, кожен вигин твого тіла і зараз подумки їх цілую. Пробач, що не завжди міг приділити тобі стільки уваги, скільки заслуговуєш. Цей несамовитий світ, це безглуздя справ закрутили мене і вирватися з їхнього виру складно. Кожна справа чіпляється ланцюжком за іншу, і так не перший рік.

Так, не все чисто в моєму минулому, маю на совісті смерті людей, — здебільшого негідників. Так, був бандитом, але ні про що не шкодую. Не шкодую за жодним своїм вчинком! Знаєш чому? Іншого мене ти не любила б!

Що ж іще сказати? Я тебе кохаю. Шануй батьків моїх. Шкодую, що у нас до цього часу немає дітей.

Па. Будь щаслива.

Січень 1997 року».

Ірина сиділа над листом і беззвучно плакала. Рік у Німеччині провела більш безболісно, ніж місяць в Україні. Каскади спогадів пов'язаних з місцями де бувала з Андрієм, діяли гнітюче. Тепер — лист, наче пальці ката в живу рану. «Боже! — звела очі вгору. — Чому Ти його вчасно не зупинив?!» Але над нею нависала важка бетонна стеля, через яку крик її не міг досягти неба.

Витерла сльози. Треба жити. Тепер у неї було близько півтора мільйона доларів. Хоча точно порахувати складно — акції, нерухомість. Треба винаймати грамотного юриста.

Два дні пішло на узгодження питань спадщини, переводу грошей у Москву, Лейпциг. Сідаючи в літак, втомлена від справ, усвідомила, що навіть не побачила Відня. Шкода.

Для родини, що замешкала в Лейпцигу, її приїзд став приємною несподіванкою. Розцілувала Андрієвих батьків, кинулася до Наталочки, але донька встигла забути маму і розплакалася в неї на руках. Василько, що засумував за сестрою, сів їй на коліна і міцно обняв.

— Маю двоє діток, — прошепотіла Ірина. — Як ти, братику?

— Скучав за тобою. Тьотя Таня вже народила дитинку, ми тебе шукали, бо будеш хрещеною, а ти їздиш, де не працюють мобільні!

— Ігор приїхав? — зраділа Ірина.

— Завтра буде.

Свекруха дивилася на них зі сльозами на очах. Останнім часом стала сентиментальною і прихильною до Ірини. Попри скнарість, дізнавшись, що Андрій залишив їм сто тисяч, доручила невістці розпоряджатися грошима.

Наступного дня на хрестини доньки Князя в передмісті Лейпцигу зібралася компанія. Приїхали Мелон, Смик та Куля. Поки матері Андрія і Тетяни готували обід, Ірина розповіла хлопцям про зустріч з Ангелом.

— А я знову в Празі, — повідомив Мелон. — Будемо працювати по-іншому. Слава Богу в Чехії закони діють, і Мойша не зміг відібрати наші території…

— Найголовніше — збережено общак, — вирішив Смик, — маємо великий курорт у Македонії, Прага, з нами Паша, Краснов, є десять хлопців, що пройшли підготовку у сербському спецназі. Скоро вийде Ангел, а Ізя як воював з циганами та албанцями в Будапешті, так і буде воювати. У той вогонь ми не раз підлили масла.

Смик від'їв черевце, обличчя стало, таким, ніби бджоли покусали. Худим сангвініком залишався Куля, мав респектабельний вигляд, одягався дорого, зі смаком.

— Це втішає, — вирішила Ірина. — Ви не проти, щоб я сказала слово?

— Говори, — погодився Князь.

— Треба Ангела витягувати. З його головою… Варто обрати нову стратегію війни. Ми повинні йти у владу, як це зробили «гремліни». І не на містечковому рівні, а в уряд, парламент. Тоді нас будуть боятися. Можливості є: Краснов це — шалені гроші, Горпищенко — Нафтогазпром. Не варто воювати з Бацилою та Циганом. Хай їх розривають менти.

— Правильно, — погодився Куля, — тоді нам не доведеться ховатися по чужих світах!

— Ми бідні, щоб пертися в олігархи, — зітхнув Смик. — Два мільйона общакових…

— Треба збити наші капітали в один, притягнути гроші Краснова, Гаркавого, Шарика, а потім створити або купити, як «гремліни», якусь партію. Скоро горілчаний завод буде наш. Ми — сила, просто ще не усвідомили цього…

Князь почухав потилицю і промовив:

— І коли тобі в голову приходять такі думки?

— Коли дві години теліпаєшся в літаку, на кожній ямі від страху прощаючись з життям, не таке вигадаєш, — посміхнулася.

— Якщо треба буде розв'язати складне питання, посадимо тебе у літак і відішлемо до Аргентини, — засміявся Князь.

58

Астаф’єви потрапили до лікарні наступного дня по тому, як там опинився Кіркуєв. Невідомі зустрічали їх під під'їздами і лупцювали до втрати свідомості носаками черевиків, аж потріскала шкіра. Після цього Валентин місяць мочився кров'ю і ходив на милицях. Мишкові наклали не менше сорока швів. Сашкові зламали руки. Спільники не уявляли, чия це робота. Могли покарати люди Петька, якому доніс Бацила про розмову з Валентином. Міг Сєнцов з профілактичною метою; Мойша за провал у Нагірній.

Брати мріяли знайти винуватців, а Валентин занепав духом. Самотньо і боляче. Біля нього нікого немає. Єдина відрада — сестри. Надійці на операцію треба сто п’ятдесят тисяч доларів. Сєнцов відмовився позичити і підбивав Кіркуєва «опустити» Ірину.

Постала в душі така туга за Оленкою, що не піддавалась логіці. Знав, що вона принижена, викинута на вулицю; що її били, ґвалтували, використовували як попільничку. Хіба хтось наказував їм таке виробляти?! І водночас хотілося розрядити пістолет, їй в обличчя! Протилежні почуття рвали серце — відчув, що здатний вибачити їй усе! Уявити не міг, що належатиме іншому. Здалося, що більше не ревнує, але Оленка не вибачить. Мости спалено.

Одного дня Валентина викликав Максимів, приїхавши у справах в Чорнопіль. Був у доброму гуморі.

— Сподіваюся, після цього в Чорнополі не буде розборок? — запитав.

— Наші тут ні при чому, працювали менти.

— Ти надто високої думки про себе… На разі мене цікавить інформація про твій вояж до Москви.

— Я говорив, що зав’язав… Якщо вам доповіли про поїздку, мали сказати, що летів із сестрою і водив її по лікарях.

— Що кажуть московські гіппократи?

— На операцію треба сто п'ятдесят тисяч.

— Невже в тебе немає таких грошей?

— У цій дірі багато не заробиш.

— Чому московські друзі не фінансують?

— Жлоби…

Кіркуєв вийшов з УБОЗу і побачив на подвір’ї «джип» Ірини. Терміново наказав нишпоркам постежити, хто і куди на ньому поїде. Увечері дізнався — Максимів! Після цього пішов у лікарню до Астаф’євих і сказав:

— Будем мочить!

— Мента-а?! — здивувався Мишко. — Нам тада бистренько сплетуть лапті на тот свєт!

— Максимов потянет за Князем.

— Нє, — заявив Сашко, — на мента нє пайду.

— Пойдешь, куда скажу!

Валентин вийшов, роздратований. Тепер наїжджати на Ірину було небезпечно — за нею Максимів. Перед ним — тупик. А гроші потрібні.

Раптом телефонний дзвінок, — нишпорки:

— Максимів у кафе зі Шлапаком. Що робити?

— Отлупите пидера для профилактики! — та схаменувся: — Нет, пусть живет, он — видная фигура…

Роз’єднав зв’язок і оглядівся — йшла весна, несподівано тепла і духмяна. Цвіли каштани, у в’язкому повітрі зависла тиша, здавалося, що в неї можна забивати цвяхи. Повторювався одвічний цикл життя… А у нього все пішло шкереберть — життя втратило будь-який сенс. З-під ніг вибито землю.

Минулого року у такий час гуляв по Києву з Оленкою. Це були незабутні відчуття. Хрещатик як вимер, на душу зійшов блаженний спокій — попереду лежало майбутнє. А тепер його не було. Захотілося напитися, «зняти» за десятку брудну повію, нанюхатися якогось дурману і про все забути!

Зайшов у «Зустріч». Накурено, важкий дух перегару, дешевих жіночих парфумів, кухні; відтягувався, як міг, середній клас. Замовив коньяку. Метнув гнівний погляд у сторони, але відвідувачі запобігливо опускали голови. У куточку, ховаючись за спиною якогось чоловіка, сидів Шлапак. Валентин, взявши коньяк, попрямував до нього.

Роман зіскочив з місця і вибіг до іншої зали, а потім — на вулицю. Вечірній, що сидів з ним, прокоментував: «Понос, навєрноє. Прицьом оцєнь сільний».

Шлапак дременув по алеї до зупинки таксі. Таксисту наказав їхати на стару квартиру. Тут, упавши на ліжко, увіткнувся головою в подушку і заплакав. У нього було все гаразд з кар’єрою, планував придбати житло в Києві, мав надію на машину, що обіцяв Кірцун. Складав долар до долара, витрачав мало, випивав тільки на дурняк.

Але життя не складалося. Пробував навести контакти з Оксаною, — вона не хотіла з ним говорити. Сина свого так і не побачив. Колишні друзі, з якими намагався поновити стосунки, теж відмовилися зустрічатися. Усі крім Вечірнього.

Роман, самотньо вештаючись весняними вуличками, не розумів, чому всі відвернулися од нього. Ходив до болю знайомими місцями і відчував, що в горлі судомить, хочеться цілувати столи, за якими сидів з друзями… У гонитві за грішми та кар'єрою загублено частинку душі.

… Сумував за Оленкою. Намагався з нею зв'язатися, але на роботі повідомили, що звільнилася. Дома ніхто не брав трубку…

До всього на оргії в Кірцуна підхопив якусь болячку і боявся звертатися до лікаря — на прутні вискочила виразка і довго не гоїлася. Навіть уявити боявся, що це за хвороба. Гадав — усе мине, це випадковий прищик. Тим паче, останніх два дні він став потихеньку заживати.

59

Кінець травня був спекотним. Гаряче повітря брало людину в обійми і не випускало до кінця дня. Рятували кондиціонери в літаку. Після справ німецьких Ірина поверталася в пекло справ київських. У голові — сумбур думок, брак часу, розпечені машини, бетон полісу і офіс, що рятуватиме від спеки, але не від справ. А справ зроблено чимало. Перельоти, телефонні розмови з Пашею та Кірцуном щодо акцій «Руської». Подала заяви в міліцію на компанію Кіркуєва про неправомірне привласнення майна покійного чоловіка. Максимів домігся порушення кримінальних справ. Валентин кинувся «в біга».

Розібралася зі спадщиною. Акції та нерухомість продала, звела капітал докупи і перевела на рахунок до Німеччини. Сімсот тисяч вклала у справу…

Ірина стала президентом холдингу «Оілхоум», зареєстрованого в офшорній зоні Ірландії. Фірма об'єднувала: російський «Нефтепродукт Ltd» (Князь з «общаком»), «Чорне золото — Україна», (Інна, Ольга з батьком та п'ятдесят один відсоток державних акцій), «Ческе нафтовіца» (Смик, Куля, Мелон) та «Сибирский медведь» (Краснов з Пашею) і мала статутний капітал п'ятдесят мільйонів доларів. Директором «Оілхоум — Юкреін» став Шон О'Ніл, — спец по приховуванню прибутків в офшорах. Охорону здійснювала «Баракуда» — підприємство Максиміва.

Сьогодні фірма проводила прес-конференцію та презентацію…

Повертаючись додому, Ірина не попередила Оленку. Коли відчинила двері, помітила чоловічий одяг на вішаку. «Невже Шлапак»?! — жахнулася. Але коли зайшла в спальню, побачила Оленку, що спала в обіймах Максиміва. Ірина закотила очі.

Коли прокинулися «квартиранти», Петро, чухаючись і позіхаючи, в сімейних трусах пройшов у туалет. Побачивши Ірину, чомусь пригнувся, прикрив рукою труси і кинувся назад.

— Петре, — гукнула Ірина, — мене нічим не здивуєш!

За мить він був у спортивному костюмі, привітався і шмигонув у ванну. У довгій нічній сорочці, сонно хитаючись, прийшла Оленка. Сказала хрипко: «Привіт!» і закурила.

— Не гніваєшся? — запитала, — що з Петром…

— Тільки б не зі Шлапаком!

— З ним покінчено. Класний мужик Петро. Коли розповіла, що сталося зі мною, тих виродків надовго запакував у лікарню…

Максимів вийшов із ванної свіжий, поголений, і, ховаючи погляд, попросив Оленку зробити каву. Коротко поговорили про справи.

… О’Ніл о дев’ятій зібрав працівників у великій залі офісу і привітав з початком роботи. Говорив через перекладача. Поставив вимогу упродовж трьох місяців усім оволодіти розмовною англійською… Ірина посміхнулася — кадри підбирав батько Ольги. Винаймав досвідчених працівників, що знали справу — це головне.

Після цього О’Ніл надав слово Ірині.

— Шановні колеги, вчасно приходити на роботу і стежити за одягом — добре. Щодо мови… головне, щоб ви виконували роботу. Але якщо почую від когось «штокання» і «какання»… Це не стосується переговорів з росіянами. Ми працюємо в Україні. Рекомендую пану О’Нілу у тримісячний термін вивчити мову цієї держави!

Вона малапоказати, хто тут хазяїн. Потім покликала Шона до себе і вилаяла, вживаючи нецензурні вирази типу shotprik^[22], пояснюючи, що він — найманий працівник, як і всі інші. Схвильовані, пригналися Ольга з Інною.

— І нам розмовляти українською?! — обурилася Інна — сама з села, що вперше почула живу російську у вісімнадцять років.

— І Османа навчи — порадила президентка.

— Він, падлюка, вміє!

— Отже, питання вирішено… — підсумувала Ірина. — Надійшла пропозиція від Кірцуна. Хоче мати акції «Оілхоуму». Згадував Кіркуєва та Бацилу.

— А як щодо акцій «Руської»? — запитала Ольга.

— Пропонує, щоб я купила двадцять три відсотки за півтора мільйона доларів. Для нього навіть Паша не авторитет.

— Мені страшно, — зізналася Ольга.

— Немає кого боятися. Поки що все йде за планом. Від сьогодні підминаємо під себе дрібні компанії. Головний удар робити на зниження гуртових цін… Чорт забирай, мені подобається роль леді-бос! Ще б трішки знань!..

Коли подруги пішли, Ірина зателефонувала до Князя.

— У тебе все напоготові? — запитала.

— Майже. Залишилися деталі…

— Де Циган? Відчуваю, що крутиться поряд. Тривожно.

— Тебе охороняють профі. Ви запросили на презентацію потрібних людей?

— Так. Інша справа, — чи прийдуть.

— Для них це — приманка… Вечір буде багатообіцяючим.

В обід приїхав Краснов з компаньйонами. Над'їхав Горпищенко з Наташею. Ольга, побачивши її, пішла до себе. Ірина попросила Юрія Федоровича, щоб відіслав коханку на роботу. Попри всі жіночі принади, у Наташі не вистачало клепки; вона влаштувала скандал:

— Да пошли в жопу твои компаньоны! Он поедет бухать на презентацию, а ты, Наташенька, сиди в офисе!.. — зробила вигляд, ніби збирається йти, але Юрій Федорович схопив за руку і почав вмовляти, виправдовуватися — мовляв, тут донька…

На що Наташа заявила:

— Познакомь меня с ней, и мы станем подругами! Или она такая дура, что стыдно знакомить?!

Обличчя Юрія Федоровича налилося кров'ю, він гаркнув:

— Пошла вон, дура! К телефонам!

Пиху Наташі як вітром здуло, почала щось шепотіти Горпищенкові, але той повторив: «На работу, идиотка»! Дівчина вибігла з приміщення. Юрій Федорович, як камінь з душі скинув. Підбігла Інна, схопила за руку, повела до себе. Там уже сидів Краснов, що запропонував «по чуть-чуть». Поруч опинилася донька, поправила батькові краватку, наговорила компліментів.

Час було йти на прес-конференцію. Зібралося понад сорок журналістів. З кожним Оленка попередньо переговорила, подарувавши «конверти». Телестудіям і газетам, які мали високий рейтинг, пообіцяла високі гонорари за рекламну підтримку «Оілхоуму»…Зайшов і Шлапак. Оторопіло глянув на дівчину, проковтнув грудку, що застрягла в горлі.

— «Бізнес-Інформ»? — байдуже запитала. — Ви нас не цікавите.

— То я тебе хотів побачити, а нє?

— Тобі не треба нічого, крім халявної презентації.

— Лєна, старенький скучив за тобою, — склав губи трубочкою.

— Пізно! Пішов нахрін звідси! Охорона!

— Та як? Та Лєна, — белькотів Роман.

Дужий «баракудівець» узяв Шлапака за барки і викинув на вулицю.

Потім — презентація в Українському домі. Гостей зустрічала Ірина.

З’явилася трійця — Швець, Петько та Молдован — типажі для книги «Київ кримінальний»; говорять, жестикулюючи, наче хворі на церебральний параліч. На присутніх дивилися зверхньо. На пиках невдоволення, буцім їх запросили, щоб ошукати. Швець, помітивши Ірину, відстав. Розвальцем підійшли «гремліни».

— Йобты, как ти-е предложения? — запитав Кірцун, злодійкувато озираючись.

— Хороші, але не подобаються… Які кошти можете вкласти в холдинг?

— Ты, ссыкуха, — загарчав Деметраш, — у нас хватит бабок, чтобы купить парламент с депутатами и транспортировать в Антарктиду^[23], чтобы писали законы для белых медведей! Мы предлагаем нашу дружбу! От нее не принято отказываться!

— Варто поміркувати над вашою пропозицією, — опустила очі.

Кірцун задоволено посміхнувся на сто акулячих зубів.

— Быстрее думай, йобты. Сам Бог велел нам сотрудничать, нахуй.

— Я не сказала «так»!

Кірцун зробив страшне обличчя:

— Не ломайся, все равно ляжешь под нас, йобты!

— Як щодо акцій «Руської»?

— Ну, ты и дура, бля, — зареготав Деметраш. — Мы предлагаем жизнь, а ты хочешь людей травить водкой! Выбирай — или-или!

— Це ви труїте народ, зіпсували розкручену марку!

— Коза, бля, — не стримався Деметраш, — ты не получишь никаких акций! Завтра мы должны услышать предложения по сотрудничеству!.. Твои выблядки в Германии. Ты перешла дорогу Кире. Теперь ему нечего терять!

Обминувши дівчину, пішли до інших гостей. Ірина, відчуваючи, як у грудях зіщулився страх, передихнула і прошипіла услід: «Краще подумай про своїх виродків». Зателефонувала до Князя.

— Прийшли, — повідомила. — Наїжджають…

Прибула сім’я Гаркавих. Жінки розцілувалися, обнялися. Саша схудла. Побачивши друзів, підійшов Краснов. Тричі почоломкалися. У Льончика останнім часом розладналися справи, давив Петько, а протистояти йому було важко.

— Продасте свою частку в «Руській»? — запитала в нього Ірина.

— С радостью, с этими пидорами работать… И тебе не советую.

— У кого ще є акції?

— Восемь процентов у Боровицкого, десять у Киркуева, восемь у Бациллы, четырнадцать — у Швеца…

Прийшов Левчук з Лисаком у яскраво-червоній краватці. На Краснова подивилися без симпатії, на «гремлінів» з нелюбов’ю. Лисак Ірині непомітно підморгнув.

Почалися промови. Краснов говорив про стратегічне партнерство і необхідність усунення подвійного оподаткування, вітав присутніх з початком нової ери у сфері палива та енергетики. Пояснював, що це — перший крок до покращення українського ринку енергоносіїв. Горпищенко підтвердив, що їхнє пальне буде дешевшим від того, що постачають паразитуючі нафто- та газотрейдерні компанії.

«Як легко ховається мета за облудою слів, — пригадала Ірина роман Паньківа, — речі можна не називати своїми іменами. Завдяки цьому досягаються неабиякі результати. Головне, що збережено зовнішній лиск і витримано загальноприйняту термінологію. Ідуть торги державою гуртом і вроздріб».

Зателефонувала до Князя. Той узяв трубку.

— Раз, два, три, почали, — сказала…

60

Навіть не вірилося, що їх загнали в глухий кут… Астаф’єви другий тиждень тільки пиячили і кололися. Валентин іноді теж випивав, але здебільшого дивився телевізор чи вивчав візерунки з розчавлених на стелі комарів. У двохкімнатній квартирі, яку винайняли на Оболоні, були обшарпані стіни, перехняблені меблі і повно тарганів.

— Чьо бум дєлать? — якось запитав Мишко.

— Сухари сушить, — огризнувся.

— Надо брать общак Андрюхи і звалювать! — запропонував Сашко.

Він міцно сів на голку і не уявляв життя без героїну. Мишка чекала така ж доля, хоча він здебільшого нюхав, щоразу збільшуючи «полоси» героїну. Вони витрачали щодня по сто доларів на наркотики. Кіркуєв дивився на них з розпачем. Брати ставали неконтрольованими, скоро могли залишитися без грошей, стати предметом уваги міліції. Але говорити про це з двома ідіотами — марна справа.

Валентин постійно спав з пістолетом під подушкою та автоматом під ліжком. Ментам вирішив не здаватися. Про всяк випадок тримав прив’язаний до батареї трос, по якому планував утікати в разі чого.

Якось близнюки привели в квартиру двох малолітніх шлюшок з «окружної», напоїли, потрахали. Коли ті стали вимагати гроші, їх відлупцювали і вигнали геть. Кіря саме був на зустрічі з Бацилою. Коли повернувся, близнюки на вулиці біля райвідділу розбиралися з сутенерами.

Кияни приїхали вдесятьох на трьох машинах і наказали їм платити з відсотками за те, що «попользовали дєвок». Астаф'єви відсилали їх у різних напрямках. Місцеві хотіли затягнути їх у машину, щоб вивезти в ліс. Брати вихопили пістолети і готові були стріляти, та над'їхав Кіря. Вискочивши з машини, призвав їх до порядку. Сутенерам порадив забиратися геть. Того ж дня терміново переїхали на іншу квартиру.

Увечері близнюки зайшли до нього в кімнату. Валентин марно намагався налагодити телевізор. Останнім часом все валилося з рук! Ще й Бацила сказав:

— Краще не зв'язуйся з Іриною, у неї високі покровителі. Бери сестер, дупу в жменю і давай драла за бугор.

— Треба Надійку вилікувати і ту суку взути!

— Навіть коли Петько накаже мені йти воювати з цією бабою, — не піду. А знаєш, чому?.. Тому, що я розумний.

— Ти — сцикливий, — огризнувся Кіркуєв.

… Астаф'єви стояли перед ним і ображено сопіли:

— Ты не прав… — обурювався Мишко, — Ты чë на нас, типа наезжал, перед этими козлами?!

— Да, Валик, — підтримав Сашко, — ти должен ізвінитися.

— Уроды! Вас могли загрести менты! — зірвався Валентин. — У нас на хате пять автоматов!

— Валик, ты, кароче, не прав, — не погодився Мишко.

— Не нравится — сваливайте! — зірвався на ноги Кіря. — Собирайте бригаду и мародерствуйте!

— Валик, кароче, так с нами не нада… — просичав Сашко.

— Пацаны, — враз примирливо посміхнувся Валентин, — все-таки я коновод^[24]. Мы должны сорвать бабки с Ирки! Нельзя размениваться на мелочи. За нами охотятся менты. Бацилла не с нами. Наши быки разбежались…

— Всьо ета хуйня, — вирішив Сашко. — Ти должен ізвінитися.

— Я был не прав, извините.

— З кєм не буває… — поплескав його по плечі Мишко.

Змушений був почаркуватися з ними. Після злетів, коли стаєш значущим членом суспільства, спілкуєшся з нормальними людьми, а не з цими дебілами, образливо повертатися до понятій, чужих квартир.

Оленка… Її так бракувало… Закриєш очі… А реалії інші: кухня, пофарбована в темно-синій колір, дешевий коньяк і два відморозки.

… Наступного ранку прокинувся від настирного телефонного дзвінка. Петько:

— Спалили наши хаты! В Праге сгорел дом Швеца! Ты че, телек не смотришь, нахуй?!

— У меня нет телевизора.

—… Кароче, приезжаем по домам после презентации ебеной фирмы той ссыкухи, а там пепелище. Чья работа, нахуй?!

— Ну, и чья?.

— Йобты, мне нужны бабки этой суки! Мой дом стоит полтора лимона, нахуй, в сейфе двести тысяч, две машины в гараже!

— Что я с этого буду иметь?

— Половину.

— Для чего, если могу взять все.

— Йобты, она вложила бабки в фирму! Щя настоящий капитал — акции «Оилхоума», нахуй!

— Что я должен делать?

— Придумай, нахуй! Щя у нас пресс-конференция! Созвонимся!

— Шлапака дашь на расправу?

— Рожки чешутся? Ладно, отдам этого лоха, нахуй!

Валентин кинув трубку і спробував полагодити телевізор.

Нарешті запрацював. У новинах розповідали про підпали будинків відомих депутатів, що супроводжувалися вибухами та стріляниною. На згарищах слідчі познаходили обгорілі рештки зброї. Яким чином вона потрапила туди, з’ясує слідство.

Астаф’єви повернулися з магазину з пивом і принесли агітаційні листівки (в районі проводилися довибори). Йшлося про дружбу одного кандидата з Кірцуном, про їхні фінансові махінації, афери довкола цін на борошно та крупи. Ще була стаття під назвою «Сифілітики», де описано оргії на дачі Деметраша, що потверджено фото. Опубліковано амбулаторні картки «гремлінів» з діагнозом — сифіліс.

Кіркуєв зрадів — Кірцуну неприємності гарантовано. Після публікацій, знахідок на пожежах, Петькові буде важко викрутитися. Слід задуматися, чи робити ставку на коня, і почав спотикатися. На ринку депутатів кон’юнктура мінлива; ще не такі падали з владного Олімпу.

На прес-конференції журналісти, що знали більше, ніж хотілося б «гремлінам», засипали їх запитаннями про зброю на згарищах, про будинок Швеця, про факти, висвітлені в листівці.

Кірцун зірвався з місця і вихопив з рук якогось репортера агітку, почервонів від люті, зиркнув на Шлапака, який розгублено поправляв окуляри. Він погано підготувався до прес-конференції, не задобрив журналістів і не вивчив ситуацію. Петько, люто рухаючи вилицями, заявив:

— Это — грязные политические провокации, нах! Грязная фальшивка, нах! Оружие нам подбросили! И еще надо проверить, кто и чем болен, нах!

Коли молода журналістка поцікавилася порнографічними фото в листівці, Деметраш зірвався:

— Придешь ко мне, я тебе устрою порнуху, бля! — і жбурнув у залу мікрофон. — Вы понимаете, с кем говорите?! Всех пересажу, бля! — і почав кидати в журналістів, що трапиться під руку.

Валентин, дивлячись на цю комедію по телевізору, реготав до сліз. Тепер ці жевжики, включно з Швецем, — політичні банкрути. А Шлапаку дадуть під зад.

Знову дзвінок. Петько.

— Видел?

—Да.

— Надо встретиться. У меня в офисе.

Валентин, виходячи з дому, наказав Астаф’євим:

— Шлюх не водить, бутылки в стену не бросать.

Приїхавши на зустріч, Валентин постарався «сифілітикам» не подавати руки.

— Сëдня менты взяли Мустафу, — повідомив Петько. — Нам нужен человек на его место, нахуй.

— Много забот…

— Каждый хочет на чужом хую въехать в рай!

— Интересно, что будет со Шлапаком? — посміхнувся Валентин.

— Йобты, пускай тебя волнует собственная судьба. Мойша считает, что надо работать дальше. Завтра все телеканалы и газеты изменят свои позиции. Если нет — им киздец!

— Хочу услышать, что нужно от меня, — зітхнув Валентин.

— Йобты, возьмешь своих уродов, нахуй, и поедешь в Германию. Украдете ее дочь. Када мы с этой ссыкухой разберемся, отпустите, нахуй. Только с ребенком аккуратнее. Не звери. Это решение Мойши.

— Когда выезжать?

— Поедете, бля, через Будапешт под чужими фамилиями, — сказав Деметраш.

— Мне нужен аванс, чтобы оплатить операцию сестре…

— Йобты, быстрее сделаешь дело, быстрее получишь бабки, — вирішив Петько.

Валентин креснув зубами і вийшов з офісу. Удома Астаф’єви знову привели шлюх і увімкнули на весь голос магнітофон з піснею для дебілів «Ну, где же вы, девчонки?».

61

Одного ранку Бацилу викликав на зустріч Максимів. Той приїхав під кінець робочого дня на Лук’янівку, пересів в авто підполковника.

— Якщо Мустафу посадять, кого поставлять на його місце?

— Скоріше, когось із бригадирів. Можуть Цигана. З подачі Кірцуна менти перешерстять угруповання, половину «чорних» депортують…

— Що чути про Кірю?

— Зник. Кажуть, що поїхав зі своїми відморозками в Угорщину… Приходив до мене — то пропонував об’єднуватися з Мустафою проти Кірцуна, то хотів, щоб я допоміг знайти общак покійного Анджея.

— Що знаєш про цей общак?

— Циган казав, його утримує Ірина.

—… У тебе є акції «Руської». Продаси?

— Без проблем. З них немає зиску.

— Сподіваюся, історія з акціями залишиться між нами…

— Я вмію мовчати, — сказав, виходячи з авто, і сміючись, додав:

— Наступного разу, коли будете їхати на конспіративну зустріч, не чіпляйте номери догори ногами.

Максимів вийшов і пересвідчився, що бандит сказав правду…

Зателефонував до Ірини, повідомив про згоду Бацили. Вона сказала, що сьогодні дзвонив Левчук і потішив: Боровицький згоден продати свої акції. Залишалися Кіркуєв та Швець.

— Що може Швеця примусити продати акції? — запитала Ірина.

— Тільки гроші. Спробую надавити на нього, розкрутивши тему будинку в Празі. А ти попроси Гаркавого, щоб поговорив з ним… Коли зустрінемося?

— Маю конфлікт з цим ірландцем — не розбирається, з ким можна працювати, з ким ні. Досі спромігся українською вивчити три слова «дупа», «ковбаса» і «паскуда» — у нього дівка з області, уявляєш, про що балакають?

—… Гаразд, якщо вирішите повечеряти, телефонуй, маю вечір вільний — у всіх бандитів відпустки.

Поклавши трубку, Ірина відкинулась на спинку крісла і заплющила очі.

Під час розмови з Левчуком та Лисаком на презентації пригадала про Ангела. Левчук сказав:

— Спробую вирішити. І ще… Можу взяти на себе юридичне обслуговування «Оілхоуму»: аудит, адвокати. Це не вплине на вашу негласну співпрацю з Максимівим. Порадьтеся з ним…

Був увічливим, розмовляв, тримаючи її теплою долонею за лікоть. Ірина пообіцяла подумати, хоч і злякалася цієї пропозиції.

Сьогодні Левчук повідомив, що адвокати вивчають справу Енгельмана. Після паузи запитав, чи прийняли вони якесь рішення стосовно його пропозиції. Ірина пообіцяла наступної середи дати відповідь. Варто порадитися з Красновим та Максимівим.

До кабінету зайшов Князь.

— Важкі думи? — запитав усміхаючись. — Поїхали десь посидимо.

— Втомилася. Максимів теж пропонував повечеряти, а мені нічого не хочеться… Що з Кіркуєвим?

— Стежимо за сестрами, але він не контактує з ними.

— Може погодитися на співпрацю з Левчуком?

— Ніколи не довіряв гебістам. Робить все начебто щиро, але свого ніколи не впустить. Ієзуїт.

— Невже в Україні не залишилося порядних людей?! Гаразд, давай запросимо Максиміва і гульнемо!

— Читала сьогоднішню пресу?.. Після скандалу з приводу нашої листівки Шлапака викинули з партії. Скоро буде тертися біля Оленки.

— Треба попередити Петра. Останнім часом моя мила подруга на робочому місці зітхає і замріяно дивиться у вікно.

—… Гаразд, їдемо?

— На природу, до води з шашликами і купанням!

Невдовзі мчали на Київське водосховище, екіпіровані в купальні костюми. За вікном авт — літо і швидкість. Осман, на задньому сидінні, посадивши на коліна Інну, щось їй нашіптував. Князь сонно дивився у вікно і, мабуть, згадував друзів. Вони любили виїхати на природу з шашликами, юшкою… Ірина відчула себе одинокою. Захотілося, щоб був поруч чоловік, який любив би, вранці будив ніжним поцілунком і увечері казав надобраніч.

Невдовзі машини зупинилися. З них, потягуючись, вийшли Максимів з Оленкою, Ольга і О’Ніл з Ганнусею, яка просила називати її «Аня». Виявилось, що дівчина гарна, кмітлива, все мотала собі на вуса. Англійською володіла, як Шон українською.

Поки дівчата купалися, а чоловіки готували шашлики, О’Ніл здивовано озирався. Українське довкілля — сміття, поламані дерева, недопалки, пляшки; він ходив понад водою, принюхувався, але зайти у воду навіть по кісточки не одважився.

Ірина пливла за сонцем. Нічого у світі не існувало, крім нього, глибинного неба і пестливої води. Моря не любила. Воно солоне і абсурдне, його забагато. У благодатних водах Дніпра скидала з плечей тягар тривог, очищалася від побутової скверни.

Важко відсапуючись, за нею плив Максимів:

— Повертаємося. Я застарий для таких запливів.

— Мене хвилює, де Кіркуєв.

— Знайдемо.

— Доглянь за Оленкою. Шлапак знову крутиться поряд.

— Застрелю, с-собаку.

— Його днями вигнали з партії. Олена жаліслива.

— Я вірю їй. Але якщо… застрелю і її, і його.

— А потім застрелишся сам, — засміялася Ірина і мало не захлинулася.

Перейшла на кроль і рвонула вперед. Максимів і не міг наздогнати. Над берегом розпливався дим вогнища, вздовж берега ходив причмелений О’Ніл. Дівчата розкоркували вино і почали причащатися. Життя поверталося на круги своя.

На березі Максимів, тримаючись за печінку після запливу, відкликав на кілька слів Князя:

— Кіркуєв з близнюками поїхав до Німеччини.

— Зателефоную до Смика, нехай виїжджає в Лейпциг і бере під охорону наших!

— Немає часу! Петько хоче заволодіти акціями.

— На це й розраховували…

— Ми гадали, що стане викуповувати державний пакет акцій, а він хоче видерти наші! Ось що… Підготуй усе так, щоб під прицілом виявилися сестри Кіркуєва і діти «гремлінів».

— Я не воюю з дітьми.

— Це рівноцінний хід. Якщо нічого не станеться з Наталочкою чи Васильком, не доведеться йти далі.

Князь підняв очі і подивився на Максиміва.

— Ти, мент, не розумієш: є багато речей, через які я, бандит, не можу переступити.

— Не дай Бог щось станеться з твоєю дитиною, по-іншому заспіваєш. А твоя сім’я теж під прицілом… Єдине, чим зможу допомогти, зв’яжуся з Інтерполом та німецькою поліцією.

62

У неділю Швець вирішив піти до церкви. Уночі снився покійний батько, чомусь жалів його і просив їсти. Треба замовити панахиду. Сон гнітюче вплинув на психіку, і Теодор Данилович цілісінький ранок був як не в собі. Щоразу, коли снився тато, — починалися неприємності. Зав'язуючи краватку, спробував згадати перебіг сну, але… Батько ніби розмовляв російською. Це був абсурд, бо він на слух не терпів «язика». У сороковому році його довго мордували у в'язниці освободітєлі, двічі влаштовували фальшиві розстріли. Врятував прихід німців, але на волю вийшов інвалідом. Якось сказав синові, коли той, студент, приїхав з міста і похвалився знаннями російської:

— Ще раз почую тую псячу гавкотню, — заб'ю!

Теодор Данилович роздратовано нагадав дружині, яка досі крутилася перед дзеркалом у білизні, щоб вона поспішала.

— Сам іди! — визвірилася. — Зі своїми друзями-сифілітиками! Гадаєш, я дурепа, щоб не зрозуміти, чому вже місяць до мене не торкаєшся, спиш окремо і не п'єш?!

— Що ти верзеш?!

— Знаєш, що про нас люди у Чорнополі говорять?! Читав, що почали писати про вашу компанію?!

— Я — політик! А на політиків завжди виливають бруд!

— Політик?! Коли б люди знали, що ти за політик — прийдеш п'яний, обригаєшся, обісцишся — вся твоя політика!

— Ми збираємося до церкви! Треба духовно підготуватися!

— Ви обкрадаєте державу, трахаєте шльондр, і при тому ходите до церкви!

Хотів відгризнутися, але передумав. Розвернувся і вийшов, важко гримнувши дверима. Подумав: «Добре, що батько не дожив до цього часу»!

Машина не заводилася. Теодор Данилович підняв капот, зазирнув до середини, але з таким успіхом туди міг би зазирнути і полінезійський дикун.

Узяв таксі і наказав їхати на Аскольдову могилу. Ранок хороший, як святковий. На перехресті автомобіль різко зупинився. До салону вскочило двоє молодиків, притиснувши Швеця з обох боків. У черево боляче втиснулися пістолетні дула.

— Що вам треба? — запитав перелякано.

— Приїдемо на місце, дізнаєшся.

— Я нікуди не хочу їхати!

Але йому для профілактики врізали по печінці. Швець зігнувся дугою і застогнав.

— Я ж лікувався, мені не можна… — прохрипів.

— Радій, що про твоє лікування не дізналася преса…

— Я ж у церкву хотів…

— Завеземо… У труні.

Коли машина повернула на садові ділянки, Швецю одягнули на очі чорну хустку. Він несподівано втратив до всього інтерес, але відчув, що сьогодні не той день, коли помре.

… Машина зупинилася. Хлопці, що сиділи обіруч, наказали виходити, зняли з очей пов'язку. Мружачись до сонця, Швець озирнувся. Подвір'я огороджене високим парканом. Ворота — залізні, масивні. Йому порадили не витріщатися довкола. Потягнули в підвал. Там чекали Князь, Ірина та ще якісь кримінальні пики. У Швеця перелякано стислося серце. Витер з чола холодний піт.

— Нам треба твої свідчення проти «гремлінів», а також акції «Руської»… — сказав Ігор.

— Руська! — вигукнув, пригадавши сон. — Руська!.. А що означає, «нам треба»? — не зрозумів.

— Хочемо отримати назад завод, — пояснила Ірина. — Ти володієш ним незаконно.

— До кого «тикаєш»?! — обурився Швець, але знову дістав по печінці.

— До падлюки, на чиїх руках кров моїх батьків та чоловіка!

Охоронці посадили його на стілець.

— Можеш узагалі ніколи звідси не вийти, — сказав Князь. — Ви заслали Кірю викрасти доньку Ірини, щоб отримати акції «Оілхоуму».

— Нічого не знаю!

— Робимо обмін, — вів далі Князь. — У нас є касети з вашими сексуальними розвагами. Довідки, що лікуєш сифіліс, банківські папери про твої капітали в Австрії. Записи покійного Гуцула про аферу з кредитом на комбайни. Свідчення Петрушки. Завтра ці документи з'являться у світових виданнях, інформація з фрагментами порнофільму пройде по російських каналах.

Швець замислився. Акції «Руської» того не варті. Та й партайґеноссе переживають не кращі часи, щоб прикрити його дупу.

— Що я повинен зробити?

— Здай з тельбухами «гремлінів», їхні фінансову схеми, зв'язки і таке інше. Усі розклади по вбивству Анджея та батьків. Які завдання поставили перед Кірею. Якщо розкажеш чесно, залишимо шанс стати чесним чоловіком! — вирішила Ірина.

— Мені все одно фертик, — важко зітхнув.

— Завжди можна взяти колоду, перетасувати карти і почати гру спочатку, — запевнив Князь. — Принаймні це краще, ніж попрощатися з життям, коли до цього не готовий. Поряд трясовина… Смерть — не гідна такого політика, як ти.

Швець злякався. Справді, ніхто не дізнається, куди подівся, посварився з дружиною, грюкнув дверима… З Гуцулом заробляв добрі гроші. Тепер — копійки. Процес парламентського лобіювання перебрав Кірцун. Заробленим ділився неохоче…

— Вибору немає… Що буде з моїми свідченнями?

— Зафіксуємо на плівку для родинної відеотеки. Це буде тримати тебе на жорсткому повідку. Тепер ти — наша людина, — сказав Князь.

І Швець дав свідчення, зафіксовані в присутності Максиміва і двох понятих-охоронців. Пообіцяв завтра передати акції «Руської».

Коли поїхав геть, попросивши, щоб його відвезли до церкви, Ірина сказала:

— Треба було його вбити і за батьків, за Андрія!

— Досить трупів, — сказав Максимів. — Ця падлюка своє отримає.

Князь заскреготав зубами:

— Коли б не ти це зорганізував, Швець поїхав би з тягарем на ногах на дно!

— Скоро вони зжеруть один одного. Над цим працюємо.

— Треба мати справді єзуїтський терпець і розум, — втерла сльози Ірина. — До речі, що там у Німеччині?

— Охорона працює, — повідомив Князь.

— Поліція теж, — кивнув Максимів, — нічого не має статися. — Якщо ці виродки десь засвітяться, їм каюк.

— Від нервового напруження у мене постійне відчуття голоду. Давайте поїмо, — запропонувала Ірина. — … У середу маю дати відповідь Левчуку. Учора розмовляла з Красновим, він не проти нього, але з багатьма обмовками. Есбісти не повинні отримати жодної акції.

— Це правильно. Тоді ми завжди зможемо сказати йому «до побачення», — вирішив Князь. — Левчук наш єдиний союзник, який має реальну силу і владу.

— Вирішено, — сказала Ірина.

— Мені не подобається те, — зітхнув Максимів, — що у повітрі зависло питання — що далі з «Оілхоумом»? Підприємство стало рентабельним, і не слід кидати його під танк…

63

Щоранку в ліфті будинку, до якого переїхала жити Ірина, стояв запах парфумів. Коли поверталася з роботи — смерділо перегаром.

Якось увечері несподівано приїхала Оленка. Під мухою. З нею був якийсь Володя Юрченко, що постійно круглопико посміхався. Теж п'яний. Ірина дивилася на гостей з підозрою — Оленка була схильною до несподіваних віражів. Накрила стіл, нашвидкуруч наробивши канапок. Володя рішуче розлив горілку у чарки і сказав:

— Д-вчата, за зустріч, о-о. Я дуже радий, о-о.

Перехилив чарку, але спиртне йшло йому погано.

— Що привело у наші терени? — іронічно запитала Ірина.

Оленка, хвацько смикнувши чарку, пояснила:

— Я допомагала йому робити ліцензію. У Володі медичний центр.

Той, запиваючи водою, щось замугикав у склянку і підняв угору мізинець.

— Якщо у вас проблеми зі здоров'ям, приїжджайте, о-о. Маю лікарів… Кожен зубчик перевірять, масаж…

— Я йому сказала, що у тебе є рукопис роману Паньківа, — продовжила Оленка.

— О-о! — підскочив на місці гість. — Рукопис, шановна, о-о. Ми з п-цанами хотіли його видати. Але Віталік помер, не залишивши…

— Ви були з ним друзями? — здогадалася Ірина.

— Якими друзями, ти чьо, подруга?! Ми були кентами, о-о!

Ірина налила по чарці і задумалася.

— Давайте вип'ємо за друзів, — сказала.

— Карочє, я Віталіка, ми з Віталіком, о-о…

Думки у нього не трималися купи. Проте Ірину тішило, що існують на світі прості, хоча й постійно п'яні друзі.

— А ти знаєш Шлапака? — запитала зі смішком.

— Того козла?! Та я його, о-о, побачу, щиглів надаю…

Ірина скоса зиркнула на Оленку. Здається, це не зачепило її болючих струн.

— Шлапак… Колись ми сиділи у нього в офісі, випивали, коли ще не став модним… Дзвінок. Піднімає трубку, а там кажуть, ми готуємо книгу «Українська журналістика». Назвіть себе. Той сп'яну каже: «Шльопанович Ромуальд Абрамович, головний редактор газети «Бізнес-інформ». «Ваше хоббі»? — «Мандрівки яхтою по Атлантиці». — «Де любите відпочивати»? — «Кариби». — «Якими іноземними мовами володієте»? — «Базовий — іврит, арабська та фарсі». Через півроку виходить книжка з цими даними.

Дівчата посміялися.

—… Я дам грошей на видання книги, — враз вирішила Ірина.

— Тепер зможемо Віталіку і пам’ятника поставити, і залишити по ньому пам’ятку.

Оленка налила. Випили за упокій душі Віталія. Юрченко остаточно захмелів і скоро поїхав Ірининим авто на вокзал.

Сьогодні день почався вдало. Вона отримала п’ятдесят чотири відсотки акцій «Руської». На тижні можна буде влаштовувати збори акціонерів і ставити свого директора. Головне — припинити виробництво фальшивої горілки. У цьому допоможуть люди Левчука. Проти хлопців, що як дуби, з бойовою зброєю, бандити Петька — шмаркачі з газовими пістолетами.

В Ірини з уст не сходила посмішка. Андрій би нею пишався.

Коли вийшла з під’їзду, охоронець дав знак водієві, щоб підганяв машину. Але враз відчинилися задні дверцята «пиріжка», що стояв тут з ночі, і звідти висунулося два дула. Охоронець навалився на Ірину, боляче придавивши до землі. Вона почула автоматні черги і відчула, як сіпається на ній тіло охоронця, важчає, стає нерухомим. Та враз — кілька гранатних вибухів, дзенькіт розбитих шибок, і автомати замовкають. Хтось підбігає до неї. «Все! — подумала Ірина, — зараз будуть стріляти в голову», і перелякано заверещала.

— Це ми, — почула голос охоронця.

Тіло хлопця, що прикрив її, підняли і поспіхом відтягли в під’їзд, на всі боки водячи рушницями і озираючись — десь міг бути снайпер-дублер.

— Що з ним?! — допитувалася Ірина. Але охоронці підхопили її під руки і потягли додому.

Перелякано подзвонила Максиміву:

— По мені стріляли! Охоронець закрив собою! Що робити?!

— Зараз буду.

Ірину почала бити нервова лихоманка. Кинулася до бару і з горла зробила кілька ковтків коньяку. Запропонувала охоронцям, але ті відмовилися.

— Що з тим хлопцем? — продовжувала допитуватися.

— Повезли до лікарні. Він був у бронежилеті.

Хлопці поводили себе спокійно, ніби щойно й не були під вогнем. Це отверезило й Ірину. А, може, подіяв коньяк. Похопилася і зателефонувала до Князя. Той, вислухавши її емоційну розповідь, сказав:

— Візьми себе в руки. Сьогодні дізнаюся, хто був замовником.

— Для цього є Максимів.

— Гаразд.

Невдовзі з’явилися правоохоронці.

— Що з нападниками? — поцікавилася Ірина в Максиміва.

— Перетворилися на фарш.

— А з охоронцем?

— Помер — три кулі в голову.

Ірина заплакала:

— А я навіть не знала, як його звати! Треба допомогти родині, — вирішила. — Чия це робота?

— Бацили. Отже, Петька.

— Що будемо робити?

— Прокурор виписав постанову на затримання Бацили. Головне — ізолювати його від Кірцуна, пересадити бригадирів та ланкових. Завтра на прес-конференції ти маєш кинути кілька каменів у город «гремлінів».

— Що з Циганом? Невже німецька поліція неспроможна знайти його? З ним двоє носатих виродків — найкращі прикмети!

Петро розвів руками.

Приїхали подруги, щоб підтримати Ірину, але самі були перелякані. Не вигадали нічого кращого, як сісти випити. Увечері до них приєднався Максимів з Османом. Так усі й залишилися ночувати.

Пізно вночі, коли по хаті розливалися могутнє хропіння чоловіків, почувся телефонний дзвінок. Ірина взяла трубку. Князь:

—… Наталочку викрали. Батьки звернулися в поліцію.

Зіскочила на ноги, обм’якла, сіла і безсило заплакала.

— Будемо діяти за сценарієм Максиміва, — вирішив Ігор.

64

Їм вдалося викрасти Наталочку після місяця стеження. Зателефонував Кірцун і наказав Валентину дати трубку комусь із Астаф’євих. Взяв Мишко:

— Йобты! Сегодня надо украсть ребенка. Сделаете, нахуй, получите по двадцать штук! Берите инициативу в свои руки, если Киря не способен.

— Ладно, старий! Задєлаєм. Сразу мочити??

— Йобты, ребенок должен остаться живым!

— Та ну її на хер, буду з ґавном няньчитися!

— Будешь, нахуй! За бабки — будешь!

— Яволь, майне командіре! — бовкнув.

— Валік, — звернувся до товариша. — Сьодня нада малу видьоргувати. Пєтька сказав, шо ти — більше не камандір.

— Вперед, — погодився, — крадите.

— Валік, та ми нє хатім слушать того козла. Только сидимо на голяках, без бабак, а він пообіщав по двадцять штук!

— Чë от меня надо? — втомлено запитав.

— Ти, карочє, знаєш, шо нада дєлать. Ми ж усьо рішили. Просто замість завтра заделаєм сьодня!

Приїхавши місяць тому до Німеччини, вони винайняли невеличку віллу під Лейпцигом, придбали машини. Спочатку Кіркуєв намагався тримати братів у руках, вимагаючи елементарної дисципліни, але потім збагнув, що то марна справа.

Мешкати з ними під одним дахом — каторга. Коло їхніх інтересів обмежувалося пиятикою, наркотиками і повіями. Щовечора обкрадали машини та приміські магазини. Приносили мобілки, ящики цигарок, горілку та пиво, продукти, телевізори та відео. У неділю збували це на російському ринку, на виручені гроші купували героїн. Придбали два автомати і три пістолети. Пробували рекетирувати українців, які тут працювали. Але їх давно оббирали кавказькі бандити. Вступати з ними в конфлікт не ризикнули.

Увесь цей час стежили за батьками Анджея та дружиною Князя, але їх охороняли люди Кулі, і викрасти дітей було неможливо. Вивчили розташування кімнат у будинку, режим, за яким живуть сім’ї. Схеми зміни охорони. Валентин щодня відкладав «акцію».

Останній тиждень Кірцун вимагав викрасти дитину, бо дізнався, що Ірина отримала акції «Руської» і на зборах акціонерів хоче змінити керівництво. А ще треба видерти у неї блокуючий пакет акцій «Оілхоуму». Петько хотів диктувати умови.

… Розрахунок виявився точним, і тієї ночі дитина опинилася у викрадачів — заплакана, перелякана. Мишко кричав на неї, Сашко бив, щоб не плакала, поки поверталися. Валентин наказав не знущатися над дитиною, на що близнюки відповіли, що він тепер — «не камандір».

— Саме безопасне, — стверджував Мишко, — ета када свідєтіль дає показанія на тому світі.

— Який свідок?! — нервував Валентин. — Дитина не вміє говорити!

— Вот і будеш няньчитися з цим ґавном, — реготав Сашко. — У тебе постоянно нове пополнєніє — то батяня припринджений, весь в тризубах, сестрички непонятні; тепер будеш ще возитися з сучкою Ірки, яка на нас написала заяви! Да її треба задушити і закопати!

— Я решаю, что делать! — гаркнув Валентин. — Звоните Петьке!

Мишко зателефонував до Кірцуна і повідомив радісну новину. Той сказав, що вони чесно заробили гроші. Наказав дати трубку Валентинові.

— Йобты, — сказав Кірцун, — чë-то ты в последнее время стал мягкотелым. Вчера арестовали Бациллу, нахуй. Нас приперли к стенке.

— Бацилла не заговорит?

— Он себе не враг.

— Так что, я опять «камандір»?

— Йобты, старый, конечно.

— Так скажи это моим дружкам, а то ребенка прибьют!

«Гремлін» підтвердив повноваження Валентина і після цього у хаті запанував спокій. Кіря присів біля маляти, приніс іграшки, дав попити, забалакав її, і Наталочка мирно заснула. Зазирнув до кімнати братів. Ті витягнули баяни^[25], відважували на дозу героїн і готувалися вмазатись. Валентин вирішив, що коли-небудь їх повбиває. Увімкнув телевізор, ліг на канапу і задрімав.

Невдовзі — дзвінок:

— Придурку! Говорить Князь. Угадай, звідки я знаю твій номер? Коли сказав сестричці Оленці, що почну відрізати пальчики Надійці, з переляку втратила мову… а номер телефону записала на папірчику. Поки що вони цілі і здорові. Єдине, у них — нервова діарея. Ось так і сидять з повними колготками…

У Валентина холод пройшов по хребту.

— Що я повинен зробити?

— Повернути Наталочку, а для Кірцуна продовжувати гру, начебто дитина у тебе. Ферштейн зі?

— Я! Тобто, так. Але тут — Астаф’єви, вони били маленьку, я заступився!

— Повернеш дитину і скажеш, що ти — наш чоловік. Накажу охороні тебе не чіпати.

—… Які гарантії, що з сестрами нічого не станеться?

— Моє слово. Навіть більше — я гарантую недоторканість тобі.

— Що зі мною буде потім?

— Розберемося окремо. За годину маємо знати, що Наталочка на місці.

Валентин зазирнув до братів. Ті лежали на спинах, закотивши очі, з пришпиленими до нижніх губів язиками. Треба було з ними кінчати. Спочатку хотів пристрелити, але після цього залишиться багато крові… Узяв грамів десять героїну, розчинив у гарячій воді і тихенько ввів Мишкові в шахту^[26]. Потім — Сашкові. Обом відщепнув «собачки», які утримували язики, і вийшов геть. Після таких доз не виживає ніхто.

Удосвіта повернув дитину. Наталочка мирно спала, наче з нею нічого не трапилося. Марина Григорівна та Степан Олегович кинулися цілувати рятівника онуки, але він вибачився і чкурнув з дому. Охоронці цокали язиками, дивлячись услід. Куля наказав не чіпати Валентина і простежив, куди поїде. Богданові довелося стати свідком, як Кіря закопував у саду приятелів. Пацюки пожирали один одного.

Після цього Циган напився до безтями, ходив по хаті, наче несповна розуму, падав на коліна перед якоюсь картиною, вставав, збуджено розмахував руками, диригуючи невидимим оркестром, і співав нікому не знані пісні…

65

За кілька днів Ірина спостерегла, що в неї з’явилося сиве волосся. Останнім часом щоранку їздила до церкви і ставила свічки перед іконами, щедро давала милостиню, не шкодувала грошей на потреби храмів, побувала в Лаврських печерах і дякувала Богові за чудовий порятунок її та доньки.

Одного ранку до неї завітав Максимів, роздратований, збуджений. Ірина саме збиралася виходити. Сьогодні мали відбутися збори акціонерів «Руської», і обидві сторони готувалися. Ішла гра Кірі проти Петька. Валентин брехав, що попередив діда з бабою: онуку повернуть, коли невістка слухатиметься порад чоловіка, інтереси якого в «Руській» і в «Оілхоумі». Ірина вдавала, що шукає зустрічі з Петьком, але той не погоджувався, гадаючи, що вона дійде до кондиції і на переговорах буде поступливою.

— Одягни бронежилета, — наказав Петро. — Йдемо назустріч із сволотою.

— Бог, якщо захоче забрати моє життя, то таки забере.

— Натягни на себе бронік і не сподівайся на Бога! До речі, коли ти востаннє нормально їла?

— За собою дивися!

— Тільки глушиш каву, коньяк і куриш. Не забувай: на тобі тримається вся структура! Ти молода, тобі дітей народжувати, а поводиш себе, як розведене сорокарічне бабище!

— Які діти?! В голові тільки робота!

—… Поснідаєш, тільки тоді підемо!

— Справді, поїсти треба, — несподівано погодилася, викидаючи сигарету. — Печінка стала штрикати… Петре… А я ще гарна?

— Гарна. Коли б був трохи молодшим, поклав би на тебе око.

— Чому ж тоді мені ніхто цього не каже, ніхто не залицяється? Чому ніхто не дарує квітів?

— Тобі треба нове коло людей для спілкування.

— Мені б такого мужичка, як ти, — жартівливо підморгнула. — Як я дозволила Оленці тебе спокусити?

Петро чомусь перевів розмову:

— Наступного тижня Ангел вийде… Але дивіться мені, — покивав пальцем. — Зберу твоїх хитродупих братків і попереджу: якщо дізнаюся, що вони переступають закон, влізають у кримінал… Пороздираю задниці на німецький хрест!

— Петре, — по-дружньому обняла його Ірина, — ліміт на дурниці вичерпано.

… Поки одягала бронежилет, крутячись перед дзеркалом і підбираючи костюм, Максимів готував сніданок. Запахло відбивною. Ірина проковтнула слину. Підібрати літній одяг під бронежилет — складно. Навіть, коли він пластиковий, з титановою пластиною, що прикриває серце. Роздратувалася і пішла поскаржитися Петрові.

Той стояв біля вікна і сумно, дивився вниз.

— Щось сталося? — запитала Ірина.

Знехотя посміхнувся:

— Зі мною такого ніколи не було… — опустив голову.

— Оленка?! — здогадалася.

— Так, мої розвідники доповіли. Знову Шлапак.

В Ірини вихопилося:

— Боже! Хвора на голову. Вижену з роботи, нехай Роман іще раз її покине!

— Облиш. Хай живе як хоче.

— Невже не можеш поставити виродка на місце?!

— Від того вона мене більше любити не буде… Я застарий для таких експериментів…

— Все буде гаразд, — грайливо скуйовдила чорний чуб гостя.

За чверть години була одягнена у строгий шовковий костюм, і стала схожою на «синю панчоху», бракувало лише окулярів.

— Мало трауру, — оцінив дівчину. — Враження, що вийдеш на сцену і будеш показувати стриптиз. Азартні бісики в очах!

—… До речі, що будемо робити з Кіркуєвим?

— У нього не лишилося ані грошей, ані друзів. Тільки дві нещасних сестри, та й вони, коли дізналися, що викрав у Німеччині дитину… Але брат є брат.

— Якщо він дасть свідчення проти «гремлінів», я фінансую операцію Надійці і заховаю сестер від Петька.

— Щойно закінчиться справа з «Руською», Інтерпол його візьме, а ми домовимося про депортацію. Тут він не те що заговорить — заспіває. Тепер ти маєш піклуватися про його сестер!

— В скорім часі в нашій грі можна буде скинути карти.

Рада акціонерів «Руської» зібралася в «Оілхоумі».

Першими прибули «гремліни» зі своїми лакузами. Почувалися впевнено, наче в них було не тридцять шість відсотків акцій плюс десять акцій Кірі, а всі сто. Зустріч призначили тут, щоб пояснити присутнім, що невдовзі зміняться власники холдингу. Поводили себе нахабно, палили, збиваючи попіл на підлогу, матюкалися, реготали.

Ірина прийшла з Князем. Коли сіли, Петько повернувся до них з кріслом і зверхньо запитав:

— Йобты, какие у ти-a предложения? Я предлагаю: ты возвращаешь акции «Руськой» по номиналу, а потом передаешь контрольный пакет «Оилхоума» нам и готовишь макументы на передачу блокирующего пакета «Черное золото — Украина». Нахуй!

На Ірину цей монолог враження не справив:

— А якщо я відмовлюся? — запитала спокійно.

— Йобты, тогда ты вылетишь нахуй из этого рынка. К тому же у нас есть общие дела в Германии!

— Ваші пропозиції мені нагадують маячню з білої гарячки. Реалії інші. Я маю п’ятдесят чотири відсотки акцій «Руської» і збираюся змінити керівництво… А що ви маєте до «Оілхоуму»?

— Ты шо, вашше охренела, ссыкуха? — обурився Деметраш. — Будешь делать то, чë мы скажем!

— Одне вже зробила — ми зібралися тут, і наша розмова фіксується на плівку…

— Ну, ты и тупая блядь, — засичав Молдован.

— А ти — тупий сифілітик, — відбилася Ірина.

— Че?! — зірвався з місця, але його стримали колеги.

— Уроди, — озвався Князь, дивлячисьна гостей з іронією. — Кіря працює на нас…

— Да ты казел, чë чешешь? — закипів Деметраш.

— У нас є матеріали, потверджені документально, про замовні вбивства, свідчення потерпілих, колишніх колег про ваші афери; дачні порнофільми. Західні та російські мас-медіа тільки чекають, коли ми передамо…

Кірцун поклав руку на плече Молдовану. Той спохмурнів і запитально перевів погляд на Князя.

— Але головне, що не ви нас тримаєте за горло… — продовжив Ігор спокійно. — Ми вас тримаємо за яйця. І не лише компроматом. У вас не залишилося навіть банди, яка обслуговувала б ваші мерзенні потреби.

Петько зиркнув на Деметраша. Той відвів погляд.

— Це все, уроди, — закінчив Ігор.

Кірцун схопився і разом з почтом рвонув до виходу.

— Завтра на заводі починається ревізія, — гукнула услід Ірина. — Післязавтра буде моє керівництво, і рада акціонерів в моїй особі прийме новий статут! А ще маю десять відсотків акцій Кірі! Тому скажіть «Руській» — прощавай!

— Еще увидим, бля! — огризнувся Деметраш.

За ними вибіг Князь. До кімнати зайшли подруги.

— Сьогодні нап'юся! — радо повідомила Ірина. — Ми взяли їх!

Дівчата розцілувалися. Ігор повернувся. Ірина кинулася йому на шию.

— Я сказав тим покидькам на прощання кілька теплих слів, — повідомив. — Нагадав, що в серпні починається сезон полювання, і ми до нього готові.

Ірина провела долонею по виголеній щоці кума і сказала:

— Сьогодні на фірмі — свято. Пиячимо до нестями.

— Ідея хороша, — погодився Ігор, — але я повинен і тобі сказати кілька слів.

—… Левчук починає показувати зуби. Хоче поміняти охорону і прибрати людей Паші…

Ірина спохмурніла:

— Мушу порадитися з Красновим. Нехай він вирішує питання міжкланових стосунків. Але… сьогодні запросимо на пиятику Левчука і спробуємо поговорити. Зрештою, Паші люди більше потрібні в Москві, а ти зможеш частину наших відкликати з Німеччини.

— Поки Петько має владу, краще дружити з Левчуком. А Левчук колись може стати й левом…

66

Здається, карти справді можна скидати. Максимів підбивав підсумки зробленого: руками бандитів під його диригуванням знищено угруповання Анджея. Руками Сліпого розчавлено Карася та Шарика. Петько за допомогою Кірі знищив Сліпого; на місце Бондаря поставлено Бацилу, що розвалив угруповання. В результаті Мойша втратив вплив у Києві. Кіркуєв дискредитував себе; мабуть, він таки вбив Нарочицького — інтереси Ізі повернулися до кордонів Московії.

Сєнцов спивається, захопився кокаїном. З-під Петька вибивається фінансова і політична база — від нього відвернулися Швець, Боровицький (обоє під ковпаком МВС). Вигнали з України мозковий центр афер Кірцуна — Красовскі. Нещодавно «гремліни» позбулися горілчаного заводу. Мустафа, якого Кірцун хотів замінити Циганом і перебрати його торговельну мережу, виходить на волю. Він — «замазаний», буде працювати на МВС. Ангел з Князем… Коли люди працюють в Україні, приносять державі користь, не забуваючи себе, — не таке це й лихо. Як сказано у Біблії, для справи корисніший один грішник, що покаявся, ніж скількись там праведників.

Оленка… Шлапак… Нехай живуть. Так у них і мине життя між зустрічами та розлученнями. Кожен обирає свою долю.

Колись Князь сказав, — коли не щастить, можна перемішати колоду і почати гру спочатку. Люди, з якими мав зустрітися Максимів у СІЗО, зможуть це зробити не раніше, аніж через п’ять-десять років.

Здавши зброю, завітав до начальника оперчастини. Пили чай з цукерками.

— Що там мої? — поцікавився.

— Кіркуєва прийняли в хаті^[27] нормально. З ним працює насєдка^[28]. Але Валентин говорити хоче тільки з вами.

— Поговоримо. Що Бацила?

— Кинули на пєтушатню…

— Отже, хлопець тепер з гребінцем. Жив тихо, стиха чинив паскудства, і тут сидітиме тихо. За що його?

— Протиставив себе всій тюрмі^[29], вважав, що буде сидіти недовго, що перед ним всі мають «ходити на цирлах»… Стало відомо, що свого часу був причетний до замаху на вора в законі. В’язниця такого не вибачає.

— Чия подача?

— Шарика. Вже не знаю, що з ним робити. Що не раз — когось відлупить. З розуму сходить у камері. Ви би з ним переговорили…

— Поговорю. Потім переведемо в одиночку, дозволимо відео. Він нам потрібен. Знає багато про Льончика. Слово за словом витягнемо інформацію про наркотики, що вони їх переганяли в Голландію. У Києві залишалася частина вантажу. Шарика треба потримати. Згодиться. Потім вліпимо два роки, і хай вшивається.

— Коли готувати Мустафу на вихід? У нього клаустрофобія.

— Хай посидить місяць. Скільки у нього в камері? Десятеро?! Кинь туди ще п’ятьох з паскудними характерами! Стане шовковим!

Невдовзі Петро пройшов в оперчастину. Першим привели Шарика. Одягнений у дорогий спортивний костюм, кросівки, поголений.

— О-о-о! Толику! Привіт! — зрадів Максимів зустрічі.

Шаров подав руку. Підполковник запросив сідати:

— Не кажу тобі «присядь», бо ти вже практично сидиш. Закурюй, розповідай. Що там у тебе в камері — хлопці постійно падають з нар, забиваються, синяки у них?

— Хочуть жити по понятіям — старший мужик зайшов у хату, вирішили йому влаштувати приписку, а я не люблю цього.

— Може перевести тебе в одиночку? Поставиш собі відик…

— Не хочу, буде скучно. Що самому сидіти?

— Я до тебе прийшов у справі… Словом, треба розібратися в одному питанні… Був випадок, коли ти допомагав Гаркавому вирішити питання з «дніпровськими»?

— Я працював зі Сліпим, і ці питання вирішував Бондар.

— У нас інша інформація… Гаразд, розберемося потім. Ще мені треба знати про «чеченський караван». Маю схеми, тільки от зі зброєю… Не знаю… Допоможеш — буде сидіти кілька покидьків. Або ми Льоню давимо, або він пише для нас закони.

— Можу вам допомогти, але не хочу. Зараз зачепитеся за «караван», потім піде наркота. А коли щось вилізе назовні, мене поставлять на вила.

— Навіть коли нічого не скажеш і підеш на зону — ти покійник. Хоча ми працювали з тобою мало, я ніколи не робив западло. Завжди старався таких як ти дурнів спрямувати в бізнес. Сам бачиш, до чого привели всі ваші афери: вбито Анджея, Карася, Сліпого, а Кіря, якого використовували всі, також тут…

— Тут?! — зрадів Шаров. — Та йому жопу роздеруть!

— Ні! Уся в’язниця на вухах, що Цигана кинули в тюрму, де Шарик та Бацила, але ніхто навіть пальцем його не зачепить! Він мене цікавить. Зрозуміло? Підеш у камеру і подумаєш, чим ми будемо корисні один одному… Тобі влаштувати з кимось побачення?.. Щось принести наступного разу?

— Маю все… Ну, хіба пива. Божеволію без пива.

— Отже, розмова у нас буде.

… Кіркуєва неможливо було впізнати. Останніх двадцять днів він пиячив, не просихаючи. Німці його відразу депортували в Україну. Наші спочатку тримали три дні в ІТУ в Ужгороді, провели інтоксикацію, а коли почав вставати і доходити до унітазу, перевели до «Діда Лук’яна»^[30].

Його справа обростала новими подробицями, з’явилися люди, які погодилися дати проти Валентина свідчення. Князь, знаючи, що Кіря може наговорити зайвого, виїхав до Німеччини. Ангел, вийшовши на волю, теж довго не засиджувався. Через кілька днів опинився в Ізраїлі.

— О-о! Валику! — зрадів Максимів. — Давно не бачилися. Присядь!

— Таки сяду — вирішено.

— Погано це.

— Втомився. Від усіх цих мерзотників, які відмовилися дати гроші на лікування Надійки, хоча я для них зробив багато!

— Хочу тебе втішити. Ірина погодилася вивезти твоїх сестер до Німеччини, влаштувати їх у школу і своїм коштом вилікувати Надію.

— Це правда?!

— Такими речами не жартують.

— Життя — дивовижна штука. Як у приказці: я їй камінь, а вона мені хліба.

— Ірина — молодець, — погодився Максимів. — Будемо працювати?

— Дам свідчення на камеру проти «гремлінів», Швеця, Сєнцова, Гаркавого.

— Усвідомлюєш, чим для тебе це може закінчитися?

— Мені залишилося жити недовго.

— Спробуємо тебе оформити під п’ятнадцяту статтю і взяти під охорону.

— Я для себе вирішив. Заховати мене не зможете — на зоні дістануть… Маю на рахунку близько вісімдесяти тисяч, допоможіть ці гроші перегнати сестрам. На все інше, що буде діятися в цих стінах, іду свідомо.

— Треба взяти хорошого слідчого прокуратури, відкрити нову справу, узгодити все з начальством… Як тобі в камері?

— Циган любить волю, простір… Але, на жаль, я не циган…

— Перевести в одиночку?

— Якщо можна, в хату, щоб було менше народу. Хоч на чотирьох чоловік. Бажано у «Катеринці», «Кучмівка»^[31] влітку спекотна, взимку холодна… А ще — новий телевізор.

— Зробимо… З кимсь хочеш зустрітися? З сестрами?

— Ні… Влаштуйте зустріч з Оленкою, з подругою Ірини…

У Максиміва від спогаду про дівчину защеміло серце, та він не подав виду:

— Спробую поговорити, але нічого не обіцяю.

Петро вийшов з в’язниці на завжди брудну Лук’янівку. Питання, які вирішив з Шариком та Циганом, створювали нові проблеми. Йти проти людей, що стали владою, — невдячна справа. Знову доведеться бити лобом у продажні душі керівників МВС, а у відповідь чути погрози про звільнення. Доведеться воювати у власній країні, наче партизан.

Вечоріло. Час додому, де затишок і тепло…

Відчинив двері, вдихнув запах розігрітого борщу. Тихцем підійшов до коханої, що напівлежала на дивані і читала книжку. Поцілував у щічку.

… У них усе сталося так спонтанно як вибух… Коли прокинулися вранці, здалося, що близько знають одне одного багато років. Максимів од надміру почуттів навіть написав вірші про кохання, що «спалахує вночі як нова зірка».

— Чому так довго? — запитала, потягуючись, Ірина.

— Справи, кицю…

— Чи не час звільнятися і більше уваги приділяти мені?

— Ні, не звільнюся. Я мент кожною клітинкою тіла. Що читаєш?

— Роман «Проміскуїтет». Сигнальний примірник. Коли будемо їхати до Німеччини, заїдемо на могили моїх і Віталія. Покладу йому великий букет троянд. Він наче вгадав мене! Головна героїня помстилася всім причетним до вбивства чоловіка. Але найстрашніше те, що вона зрозуміла потім… Послухай:

«—… Поцілуй мене на прощання, — попросив Валентин.

Іра розгублено глянула на друзів. Ті відвели погляди. Ситуація, яка вимагала кількох банальних пострілів, ставала схожою на погану мелодраматичну сцену.

— А мене поцілуйте в дупу! — істерично зареготав Мишко. — Всі! Це моє останнє бажання!

— І мене, — заверещав Сашко, спробувавши зв'язаними руками стягнути штани.

— Та вбийте цих ідіотів! — вигукнув Валентин. — Яке щастя, що я їх більше ніколи не почую й не побачу!

— Робіть, що просить, — наказала Ірина. — Залиште нас удвох!

Її звикли слухати… Вони залишилися наодинці.

— Відпустиш? — запитав Валентин.

Іра, опустивши очі, заперечливо покивала.

— Я тебе безтямно кохаю, — дивився на дівчину, намагаючись востаннє намилуватися нею, запам'ятати цю мить і померти з нею.

Вдихнув хмільний запах її парфумів, гірко посміхнувся і ще раз попросив: «Поцілуй»…

Іра рвучко торкнулась холодними устами його уст і вибігла на вулицю. Валентин зітхнув і вийшов за нею. Так цілують покійників. Це — фінал… Через мить суєтне, земне відійде в минуле, зникнуть проблеми, розвіється у безвісті порох мерзенного світу. Але навіки залишиться на устах смак останнього поцілунку коханої, нехай не такого, як хотілося б…

З вулиці долинуло кілька матюків, сухі постріли; Валентин вийшов на ґанок. Під деревами лежали тіла трьох його вірних псів, яких зненавидів. Його ненавиділи теж — сотні людей. Навіть та, яку кохав.

Поглядом вибрав дерево, біля якого вирішив помирати. Кати з поваги до розважливої приреченості розступилися. Ірина навела на нього пістолет, проте, важко передихнувши, опустила.

— Стріляй, — прошепотів Валентин, — це легко.

— Не можу! — притупнула і, стримуючи сльози, повернулася в хату.

Рішуче підійшов Ігор зі своїм «маузером»…

Іра чомусь не почула трьох сухих пострілів… Зачинилася у своїй кімнаті і довго беззвучно плакала.

Вранці її викликав прокурор. Сідаючи в авто, раптом усвідомила: весь цей час вона грала в чужу гру. А в цій грі, скільки не перемішуй карти і не починай спочатку, у виграші буде казино».

Петро від цих слів відчув спиною холод, краєм ока зиркнув на кобуру з пістолетом, що звисала з крісла. Ірина відклала книжку і сказала, провівши по його щоці холодною долонею:

— Добре, що у нас все закінчилося не так.

Епілог

Як і слід було очікувати, Кіркуєв загинув у в’язниці за нез’ясованих обставин, хоча встиг дати свідчення проти «гремлінів». Матеріали, передані до прокуратури, там і зависли. Максимів отримав звання полковника. З перемінним успіхом продовжує плести інтриги.

Шлапак довго крутив голову Оленці. Перед президентськими перегонами знову затесався в якусь партію, знов нагло покинув дівчину, помирився зі своєю дружиною і замешкав з нею в Києві. Кажуть, вона отримала чималу спадщину зі Штатів.

Ольга виїхала до Ізраїлю. Батько мало не збожеволів, навіть покинув Наташу і повернувся до дружини. Але на рішення доньки це не вплинуло. Вона хотіла бути разом із Ангелом.

Князь з Мелоном у Празі. Смик і Куля — в Скоп’є. Сфера їхніх інтересів має новий фланг — Тель-Авів, де розгорнувся Жора.

Кірцун потоваришував з Левчуком. Згодом їхні фракції у парламенті об’єдналися і почали спільний наступ на нафтовий ринок України. Цей ринок залихоманило.

Після президентських виборів 1999 року Ірина, розпродавши акції «Оілхоуму», повернулася до Німеччини. З Максимівим стосунки не склалися, він одмовився їхати. Раніше часто передзвонювалися, годинами говорили про любов, тепер — раз на місяць. Максимів просив її повернутися до Києва, вона кликала до себе… Свою обіцянку щодо сестер Кіркуєва виконала. Дівчата мешкають у Лейпцигу, заходять у гості і гуляють з Васильком та Наталочкою.

В американській романістиці існує закон жанру — твір має закінчитися хеппі ендом. Тож і мені слід було б зупинитися на оптимістичній ноті, але… Жанр жахів передбачає несподіванку — коли якесь страшило виринає у фіналі…

В Україну, незважаючи на протидію ГУБОЗу, повернувся Мойша…

м. Київ

20.02.00 — 9.11.02

Примечания

1

 Пихнути — покурити анаші (жарг.).

(обратно)

2

Рек — територія, де «законно» проводить побори (рекетирує) певна злочинна група (жарг.).

(обратно)

3

Бандити — професійні злочинці, що живуть за блатними правилами. Спортсмени, комсомольці або безбашенні — злочинці, що не дотримуються злодійського кодексу честі (жарг.).

(обратно)

4

«Золота сімка» — мафіозна корпорація, створена на сходці 9 червня 1994 р. у Києві лідерами злочинних співтовариств. Рішення її були такі: закріпити за собою завойовані території, створити негласний статут, за яким повинні жити всі кримінальні групи столиці, оформити гарантії особистої безпеки, не допускати до Києва чеченські ОЗУ. Вирішувалось питання про кількість угруповань, що можуть «працювати» в столиці. Як результат — утворився «Клуб семи». «Сімка» почала затяжні переговори з іншими лідерами ОЗУ, яких поставили перед фактом її створення. «Татарина» і «Рибку» їхні умови не влаштовували, оскільки «Сімка» пропонувала відкинути наркобізнес, сутенерство, а також зупинити безпрєдєл щодо підприємців (прим. авт.).

(обратно)

5

ДРУ — державне розвідувальне управління.

(обратно)

6

Пред’ява — офіційне обвинувачення «по-понятіям» (жарг.).

(обратно)

7

КПУ — камера попереднього утримання, колись КПЗ — (затримання).

(обратно)

8

«адміральський» чай — спосіб пити звичайний чай, доливаючи до гарячого напою після кожного ковтка коньяку.

(обратно)

9

Сидіти на декохті — тобто бути на голодному пайку, без грошей (жарг.).

(обратно)

10

Козляча посада — тобто всі, хто працює на офіційних посадах: повари, бригадири, банщики тощо (жарг.).

(обратно)

11

«Чеченський базар» — те саме, що «чеченський караван».

(обратно)

12

Проміскуїтет (від лат. promiscuus — спільний) — у широкому розумінні — безладні статеві стосунки; за термінологією А.Тойнбі — хаотичне злиття культур.

(обратно)

13

Мізерія — салат (діал.).

(обратно)

14

Данченко помиляється, насправді прототип Сліпого загинув безглуздо — його вбили під під’їздом власного будинку, коли сідав у машину (прим, автора).

(обратно)

15

Пікові, або «чорні» — кавказці (жарг.).

(обратно)

16

Гра слів: Мелон (чеськ.) — гарбуз і мільйон (.жарг.).

(обратно)

17

Терпіли — потерпілі (жарг.).

(обратно)

18

Опустити — тут — відібрати все, зробити ніким (жарг.).

(обратно)

19

Княгиня — пасивний гомосексуаліст, що «користується популярністю» у зеків (жарг.).

(обратно)

20

Наступних два роки його утримували в СІЗО, інкримінуючи ряд статей… Проте змогли довести лише фальшування документів з метою незаконного переходу кордону. Суд виніс вирок: два роки ув'язнення з урахуванням терміну перебування під слідством. Через три дні Шаров таки опинився в Голландії.

(обратно)

21

Кум — працівник оперчастини, мужики — роботяги, не «козли», ті що не пхаються до блатних справ, справно відраховують відсоток до общака та ін. (жарг.).

(обратно)

22

Shotprik (англ.) — лайка дослівно «короткий…».

(обратно)

23

Молдован плутає Арктику з Антарктидою.

(обратно)

24

Коновод (жарг.) — лідер злочинної групи.

(обратно)

25

Баян — штрикавка (жарг.).

(обратно)

26

Шахта — вена (.жарг.).

(обратно)

27

Хата — камера (жарг.).

(обратно)

28

Насєдка — агент, що працює на оперативну частину (жарг.).

(обратно)

29

Тюрма — СІЗО (жарг.).

(обратно)

30

Дід Лук’ян — Лук’янівська в’язниця.

(обратно)

31

Кучмівка — новий корпус у Лук’янівській в’язниці.

(обратно)

Оглавление

Пролог

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31

32

33

34

35

36

37

38

39

40

41

42

43

44

45

46

47

48

49

50

51

52

53

54

55

56

57

58

59

60

61

62

63

64

65

66

Епілог

*** Примечания ***