По обидва боки колючого дроту [Юрій Луценко] (fb2) читать онлайн

Юрій Луценко По обидва боки колючого дроту У записі Мустафи Найєма

Перші сигнали

Зовнішнє спостереження за мною велося досить-таки неприховано. Біля партійного офісу «Самооборони» на вулиці Лесі Українки і під будинком просто відкрито стояла міліцейська наружка, «сімка». Через місяць надійшла повістка про виклик на допит, й того ж дня віддзвонив перший заступник Генпрокурора Кузьмін, сказав, що треба неофіційно зустрітися. Призначив страшенно «непомітне» місце — парк ім. Островського навпроти академії МВС. Додуматися до такого міг тільки Кузьмін, адже там кожен третій перехожий — міліціонер чи суддя, котрі або вітались, або віддавали честь. Поки його чекав, підходить курсант, каже: «Можна я з вами сфотографуюсь?» Сфотографувались, а тут вже й Кузьмін підходить. Ми пішли вглиб парку, і він одразу каже: «Ось тут у мене є на тебе якісь матеріали, я дуже не хотів їх брати в розробку, але міський прокурор відмовився, і Пшонка наказав мені взятися». Причому, як зараз пам’ятаю, сказав, що там «якась хєрня з водієм, і ще якісь питання по міліції — але все це нонсенс, ви вдвох тільки не намагайтеся виїхати з країни, хоч заборони ще й нема, але це ускладнить справу». Ясно, думаю, прозорий натяк на бажану втечу. Прикольно.

Ще поговорили ні про що, і на прощання головне: «Ти ж розумієш, що з Юлею неможливо працювати, і тобі треба визнати нового президента». Насправді, на відміну від Юлі, я вважав, що президент України Віктор Янукович — хай і з мінімальним відривом, але виграв. Втім, Кузьміну я тоді прямо сказав, що це не проблема — хай буде президентом, але я ніколи не визнаю його своїм лідером. «Та ні! — каже Кузьмін — цього ніхто від тебе не вимагає. Але треба, щоб ти публічно відійшов від Юлі, інакше попадеш під роздачу». Я не витримав і питаю: «А з яких це пір ти так заговорив, бо я пам’ятаю, як ти в мій кабінет приїжджав, щоб я Юлі передав бажання зустрітися з приводу майбутнього генпрокурора?». Це справді було. В розпал президентської кампанії 2010 року Кузьмін приходив до мене і жалівся, що Ющенко і Янукович разом вимагають від нього закрити справи на Павла Лазаренка в обмін на покази проти Юлі. Ідея була в тому, щоб не дати їй взагалі потрапити у другий тур. Кузьмін тоді просив передати Юлі, що він цього робити не буде, але щоб коли вона прийде до влади, не забула цього. Я кажу: «Ренате, а що ж тепер змінилося?» — «Змінилась ситуація: або ти відійдеш, або це буде погано сприйнято».

«Та мені по барабану, — кажу, — як там у вас це буде сприйнято». Я ж точно знав, що криміналу на мене нема, жодної посади чи звання я не продав, жодного бізнесу не захопив, майно не прихватизовував, навпаки — будував для МВС нові райвідділи і здав рекордну кількість квартир.

Коротше, я різко відмовився. І не тому, що вважав ЮВТ своїм вождем. Просто мені страшенно не подобається українська традиція одразу після програшу зраджувати переможених вождів. Це наша велика проблема. Тим більше в умовах президентства Януковича, я вважав, що саме Юля є центром майбутньої опозиції. При всіх нюансах, але центром.

І поки я їхав додому, прийшло розуміння, що це було перше і останнє попередження.

Я повернувся додому, дочекався, поки діти заснули, сів з Іриною на кухні, і ми всю ніч про це говорили. Зрештою це був якийсь фінал нашої давньої розмови, адже, як не дивно, Ірина казала мені про це ще в день призначення міністром, у 2005 році. Історія була така. Того дня, коли я отримав пропозицію від Віктора Ющенка, я прийшов додому і кажу: «Іро, мені таке пропонують». — «І що ти відповів?». Кажу: «Ну, я подумаю». Вона каже: «Не здумай, бо це поламає все твоє життя, і всі твої досягнення на цьому закінчаться». Насправді, я їй тоді сказав неправду. Бо я тоді вже погодився. І пам’ятаю, що в день голосування у Верховній Раді, коли мене призначили, Іра вимкнула телефон, прийшла додому пізно вночі і була дуже ображена. Сіла на тій самій кухні і сказала: «Я не можу тобі диктувати. Спробуй. Але головне — щоб ти звідти вийшов. Я боюся, що тебе або вб’ють, або посадять».

Ну, слава Богу, вона вгадала в менший бік. І ось аж тепер це до нас прийшло.

Чесно кажучи, мене дуже здивувало, наскільки до цього була готова Ірина. Напевно, вона також по-жіночому щось відчувала, хоча до того ми ніколи про арешт не говорили. Ми сіли, і я їй сказав: «Іро, така ситуація, мене попередили: або виїжджати, або здаватися, або тюрма». Кажу: «Ти ж розумієш, що ми нікуди не поїдемо?». Вона, не роздумуючи, спокійно сказала, що про це навіть і говорити немає сенсу.

А про те, щоб зрадити команду, ніхто сказати вдома й не наважився б. Ми з Ірою стовідсоткові вороги янучар, вона завжди, ще з «України без Кучми», підтримувала мене в політиці. В часи моєї депресії 2007 року саме вона змушувала мене встати з дивана і йти воювати. «Я тебе люблю як воїна», — казала вона. Із цим я перемагав. Тепер прийшло нове випробування. Стало ясно, що треба готуватися до арешту.

Наступного дня ми про це поговорили із обома синами. Старший все зрозумів. Малому було тоді 11 років і, звичайно, він не зовсім розумів, що нас чекає попереду.

Після тієї розмови на вихідні ми поїхали з дітьми в ліс, до Київського моря. Ми з Рівненщини, з лісової області, і я ще з дитинства звик завжди на вихідні їздити в ліс. Від Рівного в будь-яку сторону двадцять кілометрів — ліс. І я все життя страшенно за ним скучаю, насправді моя єдина мрія — жити в лісі. Була осінь, десь пізній листопад, собака тоді була ще маленька, бігає по траві… Зробили шашлики, наїлися, стомилися, лягли вчотирьох на спину і дивимося на сосни. І як зараз пам’ятаю — вони ніби пливуть по небу, я дивлюсь і раптом приходить думка, що це прощання, що насправді це востаннє я їх бачу перед тюрмою. Так і сталося.

Арешт

Чесно кажучи, я думав, що арешт якщо і буде, то лише в приміщенні прокуратури. Але все сталося в суботу. Ірина в той день поїхала відвезти молодшого на відпочинок до батьків. Десь, може, о десятій-одинадцятій я вийшов на вулицю погуляти з псом. Мені ще консьєрж каже: «Тут якась машина невідома стоїть». Я розсміявся, і кажу: «Та вона весь час стоїть». Вийшов на вулицю, пройшовся, і як тільки повернув за ріг будинку — зі скрипом під’їхала машина. Справа у тому, що ще давно я поставив відео-камеру, яка дивиться на фасад будинку. І, до речі, кожен раз, як когось грабували, або крали машину, міліція завжди приходила і забирала наші записи. Вони це очевидно знали, й розрахунок був на те, щоб арештувати мене так, аби не зняли камери спостереження — за рогом будинку.

Ну от, під’їхала із свистом машина, а далі — купа Альфи у масках, оточили мене, і декілька разів: «Стоять, не двигаться!» Причому стоять півколом — не для того, щоб я не втік — це ж очевидна дурня так оточувати, а щоб я не вийшов на огляд відеокамери спостереження. І ось ми стоїмо, хвилин, мабуть, десять. Стояв мовчав, дивився на все ніби збоку. Потім, правда, не витримав, бо одягнутий був легко, змерз і кажу: ну пакуйте вже, бо холодно! А вони, виявилось, чекали слідчого Войченка. Той, очевидно, був десь неподалік, скоріше за все, у Генпрокуратурі — там недалеко від мене. Він підійшов, дістав постанову, почав зачитувати. А руки, бачу, тремтять. «Добре, — кажу, — не клей дурня, кажи по якій справі?» Він зачитує і я розумію, що мова йде зовсім про іншу справу, якої мені ще ніхто не пред’являв. Взяв постанову, дивлюсь, а в графі «причина арешту» написано: «Може продовжувати скоєння злочину». Сміюсь і питаю Войченка: а як я можу продовжувати скоєння службового злочину, якщо вже півроку у відставці?! «Не важливо, — каже він, — ми вас ознайомили, і ви затримані». Я спитав, чи можна хоча б собаку додому завести? Каже: ні. Я йому розповідаю, що Іра, дружина моя, дуже хотіла велику, сильну собаку, і що порода ця спеціально виведена для полювання на ягуарів і втеклих рабів, може і вкусити. Дивлюсь — посерйознішали. А я сміюсь — зрозуміло, що якщо я відведу собаку, попаду на камеру. Врешті-решт простягнув їм телефон і сказав: «Ну, якщо ви хочете, щоб усе було спокійно: ось мій телефон, подзвоніть, щоб Сашко спустився, забрав собаку і ключі». Кажу: хлопці, давайте так, бо інакше буде кіно і екшн. Хоча, що я міг зробити? Ну, максимум, сів би в машину, опираючись. Врешті домовились, що вони дзвонять Сашку, а я сідаю в машину, але дверей не зачиняємо. Вийшов Сашко, я йому передав собаку, ключі, якісь ще речі з кишень повитягав. Обніматися там вже не змогли. Ну що, потиснув йому руку, попросив передзвонити мамі, і сказав, що він залишається в родині за старшого мужика. Все. Сіли в машину і поїхали в казенний дім.

І тільки тоді, в машині з «Альфою», до мене дійшло, що почався якийсь новий етап життя — невідомий мені абсолютно! Я не розумів, чим він закінчиться і коли.

Привезли в СІЗО СБУ. До речі, юридично неіснуюче, адже, згідно з чинним законодавством, воно вже давно закрите. Довгі скрипи дверей, заводять на перший поверх, там невелика кімната дослідчих дій. Заходить слідчий Войченко, показує постанову про затримання за підписом Кузьміна і простягає протокол про ознайомлення. Без адвоката я його підписувати відмовився. Ми десь півгодини сперечалися, але я не погодився, і він якось підписав постанову сам.

Після цього мене відвели в сусідню кімнату. Роздягаєшся повністю, догола. У тебе забирають пояс, шнурки, годинника, гроші і всі речі з кишень.

Все було мовчки. Хоча я, як завжди, жартував. Там же ж треба присідати, щоб тобі перевіряли всі порожнини. Я кажу: «Бажаєте ознайомитися з багатством внутрішнього світу?» Правда, щодо мене не всіх правил дотримувались, у певні місця не заглядали так ретельно, як належить.

Загалом все було ввічливо. Хоча якщо до кого у мене на той момент і була сильна неприязнь, то це безумовно до слідчого Войченка. Він намагався встановити якийсь контакт. Врешті-решт я не витримав і кажу: «Слухай, тобі дали завдання це виконувати — то виконуй. Але не сподівайся, що ти мене уламаєш на якесь порушення закону або на дружні відносини».

Забігаючи вперед, я пам’ятаю, що місяців через три, коли вже справу передавали в суд, він прийшов в СІЗО з останнім томом, де треба підписувати ознайомлення. Я підписав, і він каже: «От у мене совість перед вами чиста, я щодо вас нічого не порушив. І в мене до вас нічого особистого немає».

— Послухай, — кажу, — Войченко, ти для мене не ворог, але ти для мене моральний урод, який не може вважатися офіцером. І не треба себе умовляти в моїй присутності, що ти цього не розумієш. Хіба це не ти особисто викликав мене на допит і водив по всіх поверхах прокуратури на двометровому ланцюгу, а назустріч випускав мого сина, щоб він бачив як ведуть його батька? Цього епізоду було достатньо, щоб я до кінця життя вважав тебе збоченцем. І я хочу, щоб ти про це знав щоразу, як прокидаєшся.

Я розумію, що, можливо, збоку все це виглядає грубо. Мовляв, не можна ображати підневільних виконавців незаконних розправ. Але мені не подобається, коли ми мовчимо чи підбираємо лагідні слова у відповідь на те, як по нас топчуться.

Всі беззаконня світу були б неможливими, якби не було падлюк, готових на все заради кар’єри. Ми не маємо права полегшувати їм життя, не називаючи речі своїми іменами. Хочуть срібляників — нехай, але треба у вічі казати їм, що вони юди.

Ну, він мене допитав і мене перевели в камеру в цьому ж ізоляторі. Коридори порожні, персонал у формі СБУ, тиша. На дверях камер прикріплені маленькі екрани. Камера досить комфортабельна, певно, квадратів дванадцять, розрахована на п’ять-шість осіб. І я дуже здивувався, що був сам, і до мене нікого не підсадили. За всіма технологіями, в перший же день мав би хтось сісти і розказувати мені «жалобниє пєсні».

Два одноповерхових ліжка. Не нари, а саме ліжка. Умивальник, туалет з унітазом. Правда, вода регулюється ззовні, і щоб сходити в туалет, треба натиснути кнопку, щоб тобі включили воду.

Ввечері принесли їжу: гречана каша і навіть якийсь шматок м’яса. Все нормальне, смачне. Пам’ятаю, як на другий день вивели на прогулянку у дворик. Піднімаю голову, а там ґрати і через них видно будівництво Юрою Єнакієвським посеред вкраденої землі дитячого садка СБУ. Отож гуляю цим двориком і думаю: «Прикольна ситуація: міністр внутрішніх справ, який боровся, з «ворами в законі», тепер сидить, а ті самі «вори» спокійно будують об’єкти на території СБУ».

Першої ночі заснув абсолютно спокійно. Тиша була неймовірна. Ніякого пригнічення чи потрясіння я не відчував. Все було дуже спокійно, хоч я прекрасно розумів, що вся країна вже на вухах, і державна машина починала прокручуватися.

На той момент я не віддавав собі звіту, що все це надовго. Питання було лише в тому, де я буду сидіти: тут, у СБУ чи у СІЗО? Прикинув, що тут нормально: їжа нормальна, камера простора, цілком все комфортно.

Потім був перший суд і перше приголомшення. На суді мали обрати міру запобіжного заходу. Приїхали ми у Печерське відділення, і вже під час засідання, хвилин за сорок, ми раптом зрозуміли, що нас зовсім за іншою справою закривають. Тобто затримали мене по одній справі, а суд обирає запобіжний захід по іншій! А в нас нема ні документів, ні матеріалів тієї справи, нічого!

Вловив лише, що приводом для затримання було те, що я не досить активно ознайомлювався з матеріалами слідства.

Я кажу судді: але ж читати справу — моє конституційне право, як же можна арештовувати за це? Нуль. Суддя зачитує заготовлений текст, мене запихають в машину і відвозять назад у СІЗО СБУ. В рішенні суду я лише почув, що місце мого утримання — Лук’янівське СІЗО. О, це все міняє! Ситуація стає динамічною.

Ставки піднімаються. Очевидно, там вже зовсім інший контингент, який теоретично не повинен любити міністра внутрішніх справ. Навіть колишнього.

У залі суду журналісти часто ставили одне й те саме запитання: «Чи не боїтеся ви зони? Там же можуть і підрізати, там і міліціонери, яких ви посадили…». Я довго не знав, як відповідати. Сказати, що боявся — це було б неправда. Сказати, що не страшно зовсім — теж неправда. Сформулював так — я не боюся, але не хочу.

Прикидаю, із ким посадять? За законом мають посадити з працівниками міліції. Але невідомо, може, й ні. Тут, у СБУ, в мене одиночка, а там буде одиночка, чи ні? Крім того, внутрішньо було розуміння, що, там, по-перше, на кожному повороті можна нарватися на перо. По-друге, можуть просто отруїти, і сказати, що так і було. І це може зробити як влада, так і хтось інший за цілковитої бездіяльності влади.

Але як не дивно, уночі я спав спокійно. Я не зовсім «без башти», але все проаналізував і перегорнув сторінку. Не варто рвати нерви за те, на що ти не можеш вплинути. По-справжньому мене турбували дві інші думки. Перша — сім’я, з якою не було контакту. І друга — що я не маю права навіть випадково підвести тих, символом для кого тепер став. З першої секунди я чітко розумів, що мене саджають за Майдан. І максимум, що я можу зробити після всіх помилок «помаранчевих», це достойно пройти тюрму.

А потім був ранок перед Лук’янівкою. Мені дозволили помитися в душі, викликали на «катання пальців», сфотографували на справу в профіль і анфас. Проводжав мене особисто керівник СІЗО. Був дуже ввічливий, ми по-людськи привітали один одного з наступаючим Новим роком — було вже 30 грудня. А коли вже прощалися, він простягнув руку й каже: «Ось і все, тут вам було набагато легше, ніж буде». І, скажу чесно, ця фраза дуже засіла в голову. Він ще сказав це такою передсмертною тональністю. Я не думаю, що зі зла, але мені вперше… ну що тут приховувати… мені вперше стало реально тривожно.

Тюрма

Це вже зараз я можу сказати, що загалом до мене всюди було ставлення як до міністра внутрішніх справ, котрого посадили за політику. Причому скрізь, за винятком двох-трьох людей, котрі задля власного самоствердження чи кар’єри намагалися продемонструвати ставлення до мене як до зека. Всі решта ставились дуже рівно, позитивно, з розумінням, багато навіть відверто підтримували. Я був для них військовополоненим Януковича.

Але тоді я цього всього не знав. Я їхав у тюрму, де сидить п’ять тисяч зеків. Мене посадили в машину, знову — «Альфа», автомати, сирени. Я так міністром не їздив! Приїхали, і пам’ятаю, що при в’їзді у ворота — а там величезні ворота — може, метрів п’ять заввишки — мене охопило відчуття, що настав час, коли, окрім юридичного захисту, треба починати думати про суто фізичну безпеку. Опускаються одні ворота, піднімаються інші, заїжджаємо у так званий шлюз, іще одні ворота — і все. Відчуття, що тебе просто відрізали від усього світу. Стоять хлопці з конвою, йде перекличка: «Готов. — Готов. — Готов. — Подавай. — Подавай. — Подавай». Тебе виводять на рампу, туди ж виходить персонал СІЗО, зустрічає арештованого і передає його вже у внутрішній шлюз. Виходжу, там дерев’яний настил, під ним хлюпає грязюка, скрізь ґрати, а за ґратами стоять чотири чоловіки — керівництво тюрми, черговий і якась людина з камерою, що все це знімає.

А далі починається процедура. Вони питають: «Прізвище?». Ну, я дивлюсь йому в очі і мовчу собі. Той повторює: «Юрій Віталійович, ваше прізвище». Я розсміявся, й кажу: «Ну як ви не знаєте, хто я такий, то на холеру мене приймаєте?! Відпускайте — я пішов додому». А він далі продовжує: «По якій статті затримані?». Кажу: я тільки знаю, що затриманий незаконно, а по якій статті, мені невідомо. А він злиться: «Ви повинні відповісти». Я кажу: «Слухай, я нікому нічого не повинен. Якщо ви хочете ламати комедію, давайте без мене. Або приймайте, або відпускайте — я піду додому, мене діти давно не бачили». Вони щось порадились і завели у будівлю на санітарний огляд.

Лікар офіційно дає тобі анкету, де ти пишеш, якими хворобами хворів, і підписуєшся, що тобі повідомили про можливість надання лікування в разі захворювання туберкульозом, гепатитом і СНІДом. А нижче додатково вказується, що в разі потреби мені нададуть засоби гігієни проти СНІДу, себто презервативи, коротше кажучи. Я не витримав, розсміявся, кажу: «Слухайте, а у вас тут повний сервіс!».

Закінчую з паперами, у кімнаті залишається перший заступник начальника тюрми й починає щось роз’яснювати. Я перебив, кажу: не мороч мені голову, кажи, де я буду сидіти?! (Пізніше він мені розповідав, що «в той день було відчутно, що ти хвилюєшся».) Ну він і каже, що я буду сидіти в спецпості, і не в одиночці, а в камері для чотирьох, з колишніми працівниками правоохоронних органів.

Ну, зрозуміло. Значить, не у «чорну хату», вже легше. «Чорні хати» — це там, де утримують кримінальників. А беесників, тобто колишніх службовців, утримують у «червоних хатах». Це колишні судді, міліція, прокуратура тощо. До цього ж контингенту додають також працівників рибінспекції і хлопців, які коли-небудь служили у внутрішніх військах. Тобто він може бути чистим нальотчиком або вбивцею, але якщо служив у внутрішніх військах — значить, йому дорога в «червону хату».

Ось він мені це сказав, а потім спокійно і так довірливо додає: «Я особисто можу гарантувати, що ми зробимо все для вашої фізичної безпеки». Я здивувався його тону, але, звісно ж, не повірив ні на мить. Але він виймає фотографію, де я нагороджую його батька в МВС. І розповів, що зранку батько сказав йому: «До тебе везуть нашого міністра, дивись, щоб з нього волосина не впала». Я був у шоку. Він попросив автограф. А що може написати міністр в тюрмі своєму колишньому офіцеру карного розшуку? «Дякую за службу».

Потім до цієї дивної ситуації звик — автографи не раз давав і конвою, і їхнім батькам.

Лук’янівське СІЗО збудоване у формі букви «Е». До речі, це цікава історія. За легендою, клопотання про будівництво тюрми в граді Києві підписала Катерина 1861 року. На це виділили гроші, їх, звісно ж, вкрали, а для звітності «побудували» земляну тюрму: вирили яму, накрили ґратами, і там сиділи люди. Після чергової зливи людей на смерть залило, пішла скарга. Але на той момент була вже не Катерина, а Олександр. Казнокрадів як могли покарали, а на місці земляної тюрми побудували велике приміщення у формі букви «Е» На честь засновниці казенного дому. Це і є основний корпус, який в народі називають «Катька». Нижня планка літери «Е» — це був блок смертників, потім він став спецпостом ПЖ, для пожиттєвих.

В спецпості цілодобове відеоспостереження — і всього коридору, і кожної камери окремо. На дверях по сім замків — шість звичайних, один — електричний. І навіть якщо охоронець, так званий «продольний» захоче відкрити камеру, то не зможе, бо той електричний замок вимикається із чергової кімнати всього СІЗО. Тож змовитися про втечу в стилі Шоушенка не вдасться. В цей блок для колишніх розстрільних справ я і потрапив.

Перше, що вразило в корпусі, це запах! Я не знаю, як це передати. Суміш оселедців, жиру, калу, мочі… Ну, важко сказати, просто зносить з ніг. За півтора року, що там був, до цього смороду я так і не звик.

Що іще одразу кидається в очі — це бруд. Тобто підлога, зрозуміло, помита, але в кутках налипла така вікова грязюка, якесь павутиння, жир. Потім вже з’ясувалося, що в тюрмі взагалі заборонені будь-які миючі засоби для сантехніки та засоби проти тарганів. Маразм.

В камеру відвели, оточили коробочкою чоловік шість-вісім. Іронічно вийшло: на волі я жив на Старонаводницькій, 13, квартира 158. А тут — вул. Лук’янівська, 13, «квартира», тобто камера № 157. Потім стало відомо, що в сусідній 158-й сидить той, кого звинувачують у вбивстві двох міліціонерів.

Камера

Камера — дев’ять квадратних метрів на чотири людини. Двоє нар — одні звичайні, інші — дворівневі. Заходиш, півкроку праворуч — одразу параша. Це таке маленьке підвищення, в якому є ніби така кахельна дірка сорокових років. Від камери цей куток відділяється стінкою по груди, півметра. Стіни в камері ядучо-зеленого кольору. Одразу за цією стінкою залізний умивальник з абсолютно зогнилим краном. Щоб не дзюрило на усі боки, ми його щотижня чим попало перебинтовували. Потім ще виявилося, що повністю роздовбане і коліно, бо його проривало кожні три дні. Треба було брати пластикову пляшку, підпалювати запальничкою і закапувати «прохудівшеєся мєсто» крапельками рідкого пластику.

Камера дуже висока — під чотири метри. Тому лампочки під стелею практично не видно. Ще десь там нагорі вікно, під ним — пригвинчений до підлоги залізний столик. На цьому вікні чотири шари ґрат: ґрати, сітка, ґрати, сітка. І прямо на ґратах висять грона пакетів з продуктами — там холодно, а холодильника в камері немає. Як там у Рильського: «Мороз погрози пише на вікні». Але моє вікно ще й наполовину розбите, звідти цілу ніч на голову сипле снігом.

Ну й, звісно, відеокамери, у двох кутках. Теоретично вони розташовані так, щоб не видно було, коли ти в туалеті, «на дальняку» по тюремному, та насправді камери пробивають всі кутки.

Тож я заходжу, а там, значить, сидять двоє. Як себе поводити, я не знав. З книжок знав, що треба зайти, сказати, як тебе звати, за якою статтею сидиш. Це звичайне правило у в’язниці, навіть у міліцейських камерах. Я зайшов, протягнув обом руку, хоча пізніше дізнався, що в тюрмі за руку вітатись не прийнято. Спитав у своєму стилі, кажу: ідентифікувати треба? Ті кажуть: «Та ні, ми вас знаємо, разом служили, сідайте — ось ваші нари».

Одразу було видно, що «основний» в камері той, що старший — колишній працівник ДАІ, потім працював у ІОС — інспекції особового складу. Валентин Миколайович, родом з Чернігівщини. Сидів за хабар. До нього начальник направив винних в чомусь даішників — попити чаю. Попили, а коли вже прибирали зі столу, вкинули п’ятсот баксів йому в кульок, мовляв, «ти ж нас не забувай і суворо не карай». Ну а щойно двері закрилися, увірвалася внутрішня безпека і його пов’язали. Разом з начальником. Правда той побув у СІЗО три місяці і вискочив з обіцянкою виручити. Ну, і забив. А Миколайович відсидів два роки. І за весь цей час він був у суді менше двадцяти годин сумарно! Для мене це було потрясіння. Я знав, що люди можуть сидіти ні за що, але що людей не возять у суд по три, по чотири місяці!.. Ви уявіть собі, що пам’ятає суддя через третій приїзд, тобто через рік! Забігаючи наперед, скажу, що Миколайович отримав умовний строк, і буквально перед моїм від’їздом у табір його випустили.

Думаю, це якось координувалося, бо ми для них були прийнятною парою. Адже будь-яка адміністрація будь-якого закладу підбирає в’язнів за психологічною сумісністю. Бо зальоти зі скандалами і поножовщиною, або навіть із психологічними протистояннями, нікому не потрібні. Як правило, коли в’язні починають між собою гавкатися, нормальний начальник їх розводить. А з Миколайовичем ми за цей час, можна сказати, навіть подружилися.

Третій наш співкамерник був Віталій, прокурор із Донецької області. Зовсім юний. За розповіддю, його кум замахнувся на підприємство під «кришею» Рената Кузьміна, а хлопець став винним за те, що він в цей час із кумом по телефону розмовляв. І для статистики його теж посадили. До речі, пізніше цього хлопця перевели у камеру до судді Зварича. Там він дуже шкодував, що не вивчив у нашій камері — «хаті» на тюремному жаргоні — наші бандерівські коломийки й колядки, я їх ціле Різдво наспівував. Пізніше Віталій отримав умовне, вийшов раніш за нас, і декілька разів навіть передавав нам з Донецька фірмові передачі — кінську ковбасу.

Першим ділом мені пояснили, що таке «фітіль». Коли людина йде в туалет, її за цією невисокою стінкою не видно, але її запах чутно. Тому є два варіанти: або курити при цьому, або палити «фітіль». В нас ніхто не курив, тому ми палили фітіль — береш клаптик газети, скручуєш її в козячу ніжку, підпалюєш, і одразу задмухуєш. Вона помаленьку тліє і цей дим тліючого газетного паперу вбиває всі інші запахи.

Мені виділили одинарні нари. Дуже тоненький матрац, через який пробиваються залізні такі широкі смуги. І те місце, де вони перетинаються, якраз припадає під стегно. Спати на боці дуже незручно. А подушечка, ну, скажемо так, завтовшки сантиметрів десять не більше.

Першу ніч довго не спав — скажу відверто. Спершу прислухався до сусідів. Але це тривало недовго, бо я почав дізнаватись про іншу сторону життя в тюрмі. Рівно о десятій піднявся якийсь дивний шум, як на базарі. Я вирішив зайвих питань не задавати, лежу, і тут Миколайович сам каже: «О, зеки прокинулись». Кажу — в смислі? Мені пояснили, що, виявляється, в тюрмі зеки — кого не викликають на допити або в суд — сплять вдень. Рівно о шостій всі пересування припиняються, а о десятій починається інше життя. В деяких «чорних хатах» забивають замки дерев’яними кілочками, щоб персонал не міг туди зайти, і починає діяти інша влада.

Тобто — починають розбиратися, варити самогон, ширятися, грати в карти. Ну й головне заняття — ганяти «коней». Це така тюремна пошта — павутиння, яким обліплена вся тюрма. Робиться це так. Скручують пластикові пакети, потихеньку підпалюють запальничкою і розтягують у ниточку. Потім ще раз скручуєш, знов підпалюєш. І так поступово виходить довга така вудочка з гачечком, метри на два. Потім піднімаються на вікно (а там навіть взимку мало в кого є скло), виставляють цю вудочку і ловлять посилочки — «коників».

А в «хаті», з якої передають коника, роблять з хліба звичайне грузило. Хліба там дають багато, і його мало їдять, бо він несмачний, без дріжджів. (Хоча всі делегації люблять пригощати якимось «смачним» хлібом — фіг його знає, звідки вони його беруть. Арсеній Яценюк, наприклад, коли приходив, об’їв тюрму на цілу буханку! Як він його їв, я не знаю?!) Тож вішають це грузило з ниткою-коником і кидають, а інший ловить на вудочку і передає далі.

І отак цей коник «скаче» по всій тюрмі, по всіх поверхах. Цим «конем» переплетена вся тюрма. Раз на пару місяців персонал ходить із довгими залізними тичками і все це павутиння обриває та скидає на землю.

Потім я з подивом дізнався, що «дороги», по яких ганяють «коней», робили не тільки по вікнах, а й через каналізацію. Для мене це було відкриття! Уяви собі — через параші, труби бігає оцей от коник.

Усю ніч тюрма сидить на вікнах. «Смотрящі» уточнюють, хто, де сидить. І йде перегін коників. Передають що завгодно: мобілки, наркоту, дріжджі для браги, цигарки і так далі. Я, напевне, був єдиним в’язнем без мобілки на весь Дід Лук’ян. До речі, з «чорних хат» у «червону» перекидати нічого не будуть. Навіть якщо абсолютно нормальні відносини, все одно не будуть — це «не за поняттями».

Інколи коником передають їжу. Ну, наприклад, треба допомогти новоприбулим — це така собі система взаємовиручки. От когось тільки взяли і ще ніхто не знає: ні родичі, ні друзі, ні адвокати — ніхто. А він сидить на карантині — там на підлозі матраци роками не міняються, суцільний бруд і щурі по людях бігають. Отож його кинули, а держава нічого не дає: ні миски, ні тарілки, нічогісінько. Зате ними відразу забезпечує «смотрящій», це його обов’язок. І в результаті, коли чоловік рано чи пізно виходить звідти, він пам’ятає, хто йому перший простягнув руку. Це така система залучення до кримінального світу.

І от я лежу і, ясно ж, чую. «Ты знаешь, что этого мусора Луцика завезли?» «Ёбт твою! Счастье какое!». «Сука, на перо поставить, это ж главмент!». І так далі. Сказати, що це мене злякало, не скажу, але щастя від того було мало, кажу відверто. Я розумів, що в камері у мене є безпека — йде відеоспостереження, та й люди нібито нормальні, принаймні не джерело небезпеки. Але, розумію, що завтра виведуть на прогулянку, і ми будемо ходити одним коридором — і «чорні хати», і «червоні». Тоді при зустрічі може статися що завгодно.

Я послухав цю перекличку, а потім просто відключився. Я іще з часів Майдану не чую лівим вухом — не було часу піти в лікарню, а через високий тиск нерв просто відмер. Спочатку було дуже незручно, а потім знайшов вигоду: якщо лягти на здорове праве вухо, то взагалі нічого не чутно — ні мобілки, ні жінки, нічого. Тому я й тут ліг собі на праве вухо і заснув. А що робити? Так минув мій перший день в тюрмі.

З першого ж дня до мене приходили брати заяву, що я не маю претензій до адміністрації. Причому приходили тільки до мене. У мене вже була заготовлена стопка, і я їм віддавав вже на автоматі. Інколи, правда, жартував і писав, наприклад: «претензій до сатрапів антинародного режиму немає». Вони їх брали не читаючи, а потім приходило перелякане керівництво: «Ну я вас прошу, не пишіть. Нам же в прокуратуру це відсилати». Я виправляв, а потім дізнався, що всі ці заяви вони використовували для аргументації, що мене не треба лікувати. Це стало уроком: люди в формі ввічливо роблять все для свого захисту і відкушують твої права.

Ба більше. Умови утримання регулярно перевіряють прокурори, на власні очі бачать і знають, як живуть там люди. Але ні до яких змін це не приводить. Залишалося знущатися над ними як можеш. Приходять, наприклад, прокурорські наглядачі, ну і формально, значить: «Доброго дня! Скарги є? Немає. Ну добре». А потім щось смикнуло цього, питає: «А вода є?» Я не витримав, кажу: «Як у вас в Генпрокуратурі немає, можете набрати. Але ви вже зовсім охрініли — ходити сюди по воду!» Залишили в спокої — образилися. Але мені байдуже, я не збирався від них нічого просити. Як сидять усі — так буду сидіти і я. Хоча Миколайович іноді підбивав. «Слухай, — каже, — ну можна ж попросити унітаз нормальний, холодильник, бойлер чи обігрівач. Хоча в принципі це незаконно. За правилами заборонено все, що тягне електроенергію. Крім телевізора».

Але є тонкощі — ти можеш це все попросити. Але що значить «попросити»? Оплатити за свої гроші. Рідні купують тобі те, що ти просиш, передають у тюрму як матеріальну допомогу, і тобі це приносять в камеру. Не безкоштовно для начальства СІЗО, звісно. Є «хати», оббиті оксамитом, обклеєні фотошпалерами, килимами! Людям приносили і холодильники, і великі печі СВЧ, і вентилятори, кондиціонери, калорифери. Все це — тіньовий тюремний ринок.

Та я принципово відмовлявся просити хоч щось. І наскільки я розумію, керівництво це оцінило. Наприклад, коли звільнили Євгена Корнійчука, його маленький холодильник віддали нам. Хоча я не просив — ну та хай стоїть. Пізніше, після голодування притягли пічку СВЧ. Теж спасибі. Я був їм вдячний, але жодного разу нічого сам не просив.

Прогулянки

Йшли дні, минали тижні. Камера — це орбітальна станція. Немає ніякого руху, навіть вітру немає. Є тільки сморід і твої сусіди, з якими ти вже про все переговорив. Тож далі починаються проблеми: як тримати спокій та рівновагу. Зайвий доторк один до одного подразнює і дратує…

Першим поштовхом до самоорганізації був лист від Євгена Сверстюка. Це були дуже практичні поради: не витрачай часу на поточне, не дивись багато телевізор, читай серйозні наукові роботи, обов’язково прочитай повністю Біблію, і головне — склади свій план. І про більш побутові речі: щоб організм не розслаблявся, обов’язково роби зарядку, не лінуйся ходити на прогулянку… Бо в тюрмі з часом багато хто починає сачкувати навіть прогулянки, або не виходять в погану погоду. Я розумію — там нічого веселого не бачиш — ті самі ґрати, а спілкуватись можна й так, ночами. Але я виходив завжди — в дощ, і в сніг, і в мінус двадцять, і в спеку. Для мене це була півгодини-година свіжого повітря і можливість зробити нормальну зарядку, не між нарами.

Прогулянку чекаєш із самого ранку — ніхто не знає, коли вона почнеться. Приходить так званий гульщик, відчиняє двері і виводить. Хто хоче, той іде, хто не хоче, може не ходити. Є люди, які роками не встають. В «червоних хатах» гульщику за вивід скидаються на обід — десять-двадцать гривень з людини. Це їхня частина тюремного бізнесу, а що робити? Деякі працівники доїжджають на роботу із Сумської, з Житомирської областей. Проїзд — це їхня зарплатня, оце скидання — їхні харчі, а працюють на пільгову ранню пенсію — от і вся економіка.

Зазвичай, коли нас виводили, то в цей час ніхто більше не гуляв. Виходиш із камери, проходиш по коридору спецпосту і в кінці гвинтовими сходами вниз. Сходи дуже вузькі, на півтора чоловіка, кам’яні, іще царських часів, з глибокими вікнами. Спускаєшся з третього поверху вниз.

Там же ж, на цих сходах, мене якось намагалися полякати, щоб я не надто виступав у суді. Це сталося після першої промови про те, що в країні, в якій немає закону, правлять злодії в законі. Спускаємось ми цими гвинтовими сходами, і на черговому майданчику охорона чомусь відстає. А напроти піднімається натовп — десь чоловік двадцять зеків із чорних хат. Прохід вузький, розминутися неможливо, я притиснувся до стінки, пропускаючи їх наверх. Зазвичай хлопці приязні, а тут не розумію, що сталося — по-перше, хлопці незнайомі, всі в мастях-наколках; а по-друге, вони, піднімаючись, почали пальцями і долонями — наче тримають в руках ножики — проводити біля грудей, навколо шиї, хтось за вухом, хтось ткнув у живіт, по ребрах… І нічого не поробиш — простору немає, а вони йдуть швидко один за одним. Відчуття не з приємних. Тобто, коли тобі в повній тиші мовчки проводять великим пальцем по горлу або попід ребром, ніяких слів та натяків не потрібно. Я все зрозумів. Але просто виключив цей епізод з пам’яті. Знаєш фільм Мела Ґібсона «Апокаліпсис»? Геніальна картина. Моя улюблена сцена, коли на самому початку плем’я після полювання йде тропічним лісом і батько, побачивши, що син чимось переляканий, запитує його: «Я бачу, ти збентежений?» — «Так, — каже син, — це правда». Тоді батько зупиняє його, відводить убік і каже: «Це страх. Я не для цього тебе ростив, щоб він тебе знищив. Вирви його з серця і не принось в наше селище, інакше він заразить усіх».

Тож після того випадку на сходах я прийшов до тями, записав у щоденнику, переспав з цим пару днів, а потім викинув із пам’яті і забув.

Двориків для прогулянки спецпосту штук шість в рядочок, розділені високими стінами. Якщо у звичайних зеків дворик метрів двадцять, вони там навіть у футбол грати примудрялися, то у нас — дев’ять. Гуляли, як правило, десь годину. Більше не було сенсу. Але ходити треба обов’язково, бо у камері ти весь час лежиш — там від дверей до вікна п’ять маленьких кроків. І нас троє, не розгуляєшся.

А в дворі — досі чітко пам’ятаю — якщо ходити буквою «Г» і по діагоналі — дванадцять кроків.

Зверху над двориком — ґрати, тобто небо у тебе весь час — і в камері, і на прогулянці — апріорі в клітинку. І бачиш ти тільки небо — ніякої зелені, дерев, трави, нічого. І там згори по спеціальному місточку гуляють «зелені» — чергові.

Першого ж дня нас завели у дворик, де перед цим гуляли зеки. Заходимо, а там біля стіни зі снігу виліплена снігова баба. І у баби все, що мусить бути у баби, — викладено охайненько бичками і сірниками. Потім ми той дворик так і називали: «дворик сексуальної розгрузки».

Правда, ми його не дуже любили — там надто близько стіна і мало сонячного світла. Частіше нас виводили у дворик з турніком. Такий турнічок — перекладина на рівні пояса. Можна лежачи повідтискатися, або на себе тягнути. Ми потім весь час туди просилися. Бо фізична зарядка — обов’язкова, якщо не хочеш стати інвалідом.

Потім вже навчився у дворику навіть загоряти. Бетонний мішок, зверху ґрати, але сонце на одну сторону падає. В принципі, холодно, та коли станеш під промінь, то класно.

А стіни у дворику вкриті білою шубою — застиглий бетонний розчин. Старий. Може, до 70-х років зроблений, і дуже брудний. На ньому за ці роки налипло стільки всього: кров, соплі, сеча, просто недопалки загашені — ну що завгодно. І все це складає мозаїку. З часом я собі вже поглядом складав із того бруду цілі полотна. Нарахував двадцять із чимсь фігурок різних: тут свиня, тут кінь, там, колісниця з воїном і зі щитом Медузи Горгони. Десь намалював собі купол Верховної Ради. Я розумію, що це чисто фрейдівські симптоми, але я дійсно все це там упізнавав. А з іншого боку — чим ще на прогулянці займатись два роки?

Що ще сильно дратувало — це собаки. Прямо під нашими вікнами знаходився вольєр. Я не знаю, скільки їх там було, напевно, півсотні. І щоранку десь о четвертій годині вони починали вити. Чи то від холоду, чи то від голоду. Таке враження, що їх тупою пилкою пиляють! Не гавкають, не скиглять, а вищать, спати просто неможливо!

В СІЗО режиму особливого немає: прокидайся, коли хочеш, лягай, коли хочеш. Єдине — що в день суду ти мусиш бути готовий і зібраний, коли за тобою прийдуть. Все інше — твої проблеми, роби що хочеш.

У перші дні найважче було, що не мав чим себе зайняти. На волі я звик за день зустрічатися щонайменше з двадцятьма людьми, постійно рухався. А тут тобі нема куди себе подіти. І само собою — постійні думки. Найбільше — про родину, увесь час мучиш себе думкою, як вони там.

Тож єдина розрада — книжки. Це був мій метод втечі з тюрми. Всього я їх там прочитав 306 з половиною. Дехто не вірить. Але все дуже просто: якщо у вас є 24 години на добу вільного часу, то така кількість — реальна справа. З цього приводу я прочитав у «Діалогах з Масариком», першим чеським президентом: вічне життя не починається після смерті, воно почалося в тебе при хрещенні. Тож не втрачай ні дня. Розглядай життя як драбину, і старайся щодня піднятися на щабель вгору: працюй над собою, помагай ближнім. Дуже правильно.

Спочатку ніякої їжі я не мав, тому колеги взяли мене «на попєченіє». Взагалі, тюрма в більшій частині тюремну їжу не вживає. Її їсти практично неможливо. Не тільки тому, що вона погана, а тому, що вона смердить безумно, бо приносять її весь час в одних і тих самих баках. Вчора там був борщ, сьогодні оселедці, післязавтра каша. Єдине, що ми іноді забирали, печену картоплю та сало. Це можна хоч помити. А все інше, з голодухи, мабуть, їсти можна, але, як правило, вживають те, що передають. Тому до першої передачі від Ірини десь два-три дні я жив на чужих харчах.

До речі, згідно з інструкціями, домашню їжу передавати не можна. Тільки магазинну. Це правило було введене ще за часів Радянського Союзу, щоб люди не передавали в їжі наркотики і так далі. Тоді це працювало, бо вся торгівля була державною, і якщо їжа з магазину й запакована, то нічого стороннього там бути не могло апріорі. Але ж зараз інші часи! Сьогодні тобі в будь-який пиріжок запечуть не тільки м’ясо, а й кокаїн разом з пилкою для розпилювання ґрат.

Тим не менш, домашнє не можна. Хоча, зрозуміло, що простій людині легше принести домашній борщ, ніж купити його у магазині. Судок олів’є в магазині може обійтися у сто гривень, а вдома його можна зробити за двадцятку.

Добре, наша родина могла собі дозволити приносити їжу з магазину. Ми з Іриною домовились, що нічого недозволеного вона не приносить — ми нічого не просимо, не вимагаємо, і ніяких меж не переступаємо. Але уявіть якусь бідну родину, близька людина якої потрапила у СІЗО (вона ще не засуджена!) і вони змушені за останні гроші купувати їжу, яку на волі собі дозволити не можуть. Маразм, але правила ніхто міняти не хоче. Бо кожна заборона має ціну для її порушення. Тюремне начальство на цьому добряче заробляє.

На кожну заборону знаходиться свій обхідний маневр. Не можна домашнього? Рідні беруть магазинну етикетку, приліплюють до домашньої їжі і передають. Але щоб не помітили на домашньому олів’є етикетки від макових пиріжків, треба покласти купюру.

Заборонено приносити продукти, що потребують термічної обробки? Тому, коли заносиш сосиски, які, звісно, треба хоча б зварити, тобі за хабар можуть написати їх у відомість як сервелат. І таке відбувається, бо тюрма — як і вся країна — тримається на цих грошових відносинах.

Хабарі

У нашій країні немає корупції в європейському сенсі цього слова. Бо для нормальних країн корупція — це іржа, яка подекуди псує металеві конструкції державного механізму. У нас ця іржа майже повністю з’їла металеві опори, вона суцільна. Більше того, корупція стала суспільною звичкою: більшість «підмазують» лікарів, вчителів, податківців, даішників і вважають це природнім. Це — азійський спадок. Чи можна це подолати? Так. Але не можна розраховувати, що це зробить міліція самотужки. Ми в МВС ловили на гарячому до 2 тисяч хабарників у рік. Від головлікарів пологових будинків до директорів кладовищ, від голів сільрад до замміністрів. Суми зафіксованих хабарів росли. Першим рекордом за всі часи незалежності став 5,2 млн доларів, потім планку багато разів піднімали, аж до 16 млн дол.

Але гора народжувала мишу. Із тисяч зловлених хабарників тюремний термін отримувало 12–16 чоловік. Справи гробили в прокуратурі та судах. Справа у тім, що службові злочини — виняткова компетенція органів прокуратури. Приносить міліціонер матеріали до такого прокурора, демонструє аудіозапис вимагання хабара, а той каже — не чую. Показує відеозапис отримання, а прокурор своє — не бачу. Як же так? Він же ось, бере і рахує помічені купюри, спеціальний пилок ось світиться на його пальцях. А прокурор — не впевнений. Чому так? Бо прокуратура історично, з часівСРСР, існувала як партійний орган, який не допускав дискредитації членів партноменклатури. Тепер це продовжується для всіх чиновників. ГПУ під керівництвом регіоналів стала генеральним могильником усіх резонансних справ на комерційній основі.

І якщо при мені МВС ще намагалося боротися з хабарниками, то зараз склався моноліт ГПУ — МВС — суди, де ведеться спільний бізнес для правлячої мафії.

Боротися з цими кадровими перестановками нема сенсу. Організм настільки заражений, що потребує повного переливання крові. Треба приймати нові закони про прокуратуру, поліцію, судоустрій і набирати через детектори брехні новий персонал. Давати їм великі зарплати, але вводити, як у Грузії, для цих службовців право провокації хабаря. Без цього ніякі реформи не підуть, все потоне у звичній корупції. А особливо активні сядуть, щоб не заважали.

Звинувачення

2005-го року в міністерство поїхав лише на другий день після призначення. Це була субота. Зі мною було лише троє: мій водій Леонід Приступлюк, начальник охорони Василь Слободяник, який потім став керівником служби внутрішньої безпеки МВС. І третій — Валерій Мельник, який працював у оргвідділі штабу Соцпартії. Мельник був військовим, і пізніше став моїм помічником — мені потрібен був хтось, хто розуміється на цій системі і зможе проводити комунікації з людьми у погонах.

Біля центрального входу нас ніхто не зустрів, усі двері відкриті. Й от я виходжу у внутрішній дворик, і розумію, що навіть не знаю, куди йти! Свій кабінет знайшов по стрілці «Міністр внутрішніх справ» на другому поверсі. Зайшов у приймальню, там за столом сидів беззмінний помічник Саша, який сидить там й досі. Він віддав мені рапорт і спитав, кого викликати. Кажу: викликай начальника відділу кадрів. Сам залишився у приймальні. Прийшов Курко — керівник по кадрах, представився, і я йому одразу сказав: «Ось мій водій, ось мій помічник, а ось начальник охорони, оформіть їх, будь ласка, згідно з вашими правилами». Цікаво, що перед тим, як я туди прийшов, люди з системи радили одразу оформити мінімум дві зміни охорони по шість-сім чоловік, які б постійно чергували біля будинку, перевіряли ресторани, де я буду їсти, і так далі. Так було заведено в МВС. Я відмовився, у мене в охороні всього було двоє чоловік.

Пізніше все моє звинувачення будувалося на цьому оформленні водія. Спеціальна група з 16 прокурорів написала, що, виявляється, я наказав оформити водія старшим оперуповноваженим другого відділу четвертого сектору сьомого управління. Тобто спеціально оформив свого водія у департамент оперативної служби (ДОС), а не у автогосподарство, щоб підвищити йому зарплату. Це просто абсурд. По-перше, на той момент я навіть слів таких не знав.

По-друге, я ні сном, ні духом не знав, що таке ДОС. Насправді це так звана міліцейська розвідка, та сама, що спостерігала за Ґонгадзе перед вбивством. Скажіть, чи я міг хотіти першого ж дня у міністерстві призначити свого водія у підрозділ, співробітники якого підозрювались у резонансному вбивстві? По-друге, в мене навіть теоретично не могло бути розуміння про рівень заробітку в різних підрозділах МВС. Та навіть якщо уявити, що я діяв з умислом, то виявиться, що я підвищив зарплату водію на двадцять гривень! Про те, що в той же місяць я скоротив удвічі генералів, чим зекономив пару сот тисяч, звісно, забули.

Насправді спрацювала система, згідно з якою водії усіх без винятку міністрів до мене теж оформлювалися у ДОС. Більше того, у кожного міністра водіїв та охоронців було не менше п’яти — семи, а у Кравченка їх взагалі було дванадцять, і всі були оформлені саме у розвідці, а не у господарчому відділі. Чому? Бо знати місце дислокації розвідки має право лише міністр, його перший заступник і працівник цієї розвідки. Тобто завезти в ДОС Києва і областей мене міг або водій з числа цього підрозділу, або заступник міністра. Ну або йти туди пішки, бажано маскуючись.

Потім законність призначення доводили в суді понад 80 свідків. Але все це було потім. Спочатку я сидів за цю дурню на одному поверсі з убивцями та ґвалтівниками.

І коли я читав обвинувальні покази Мельника, скажу чесно, мені внутрішньо було дуже неприємно і ніяково. Я просто не знав, як до цього поставитись. Бо все ж таки він був мені близьким, я щиро вважав його своїм другом. Тож я лише очікував суду, щоб поглянути йому в очі.

Пам’ятаю, як він зайшов у залу суду і прямо з порога кинув на мене засмучений погляд, але довго витримати не зміг. Чесно кажучи, внутрішньо я був з одного боку злий, а з іншого — навіть не знав, що йому сказати. А він йде до трибуни й починає говорити. І в якийсь момент стало зрозуміло, що він повністю заперечує свої письмові покази. У мене впав камінь із серця. Виявилось, що він був лякливою, але не підлою людиною. На суді він зумів подолати в собі страх і розповісти, як прокуратура вибивала з нього ці покази, фактично надиктувавши йому брехню. Єзуїтство було в тому, що під час допитів у нього була операція, і в день, коли він підписував протокол, йому необхідна була перев’язка. Але його не хотіли навіть на перев’язку відпустити. Тоді він попросився в туалет і перебинтував себе сам!

І Мельник був не один такий. Були заступники міністра, які просто підписували однаковий заготовлений текст. Тобто уяви собі: у декількох свідків, які працювали зі мною в різні роки і допитувались в різні дні, письмові покази на шести сторінках були ідентичними, до коми. Але в судовому процесі ні один не злякався, і коли приходив час говорити, всі свої покази спростовували.

А далі справа вже розсипалася на очах. Після Мельника всі свідки до єдиного підтвердили, що я не давав ніяких вказівок щодо оформлення водія: і керівник відділу кадрів, і офіцер, який того дня зустрічав мене у приймальні й був свідком доручення, і всі керівники інших підрозділів, які ставили візи на наказі. Всі вони як один підтверджували, що мої дії були законними і це не суперечить жодному чинному законодавству, а навпаки, відповідає і законам, і порядку, і тому, як це робилося десятки років до мене.

Причому багатьох свідків я просто не знав! Щоразу в суді була колосальна напруга. Не фізична, а психологічна. Ти приїздиш у суд і чекаєш свідка: хто він, що він скаже, правду чи ні? Я ж більшості з них дійсно не знав, це були працівники ДОСу, кадрових служб і так далі. Ми могли навіть ніколи не бачитись, і вони в принципі мені нічим не зобов’язані. Тому я до кінця життя нестиму величезне відчуття вдячності і навіть щирого захоплення тими міліціонерами, які не отримали від мене жодної зірочки, ніякої послуги або подяки, але в суді сказали все, як було, навіть усвідомлюючи ті наслідки, які їх могли чекати.

Десь уже на середині розгляду справи прокуратура зрозуміла нашу тактику. Стало очевидно, що свідки суто з психологічних факторів не могли брехати в залі суду, коли я та мої адвокати ставили їм прямі й прості запитання: чи вважаєте ви, що Луценко вчиняв протиправні дії, і чи відомо вам про такі дії? Коли стало зрозуміло, що в суді люди не бояться прокурорів і кажуть правду, вони просто припинили виклик свідків у суд і, попри всі вимоги закону, просто зачитували сфабриковані в ГПУ покази. Це був суд без права захисту.

Міліція

Чи жалкую я за тим, що пішов у МВС? Ні, не жалкую, хоча усвідомлюю, що на чолі окремої суперреволюційної партії я б міг досягти багато більших особистих вершин.

Але я ставив іншу мету. У 2005-му і в 2007-му роках я вірив, що в командній роботі можна змінити цю страшну, але вкрай потрібну державну службу. Але вже через 2–3 місяці зрозумів, що ні про яку командну роботу не йдеться.

Це в Грузії президент особисто щотижня зустрічається з командою однодумців і з уряду, і з парламенту. Там реформи спільно плануються, оформлюються законодавчо і реалізуються для людей. Я діяв без підтримки президента і без шансу на зміну законів у Верховній Раді. У цій ситуації не можна було ні скоротити, ні реформувати МВС. Можна було лише наглядати за міліцією, подаючи їй особистий приклад.

Я не торгував званнями і посадами в МВС, не прихватизовував державні і відомчі дачі, не організовував свого бізнесу і не грабував чужого. Я жив у тому ж будинку, що й до МВС, мої діти ходили в українську школу та інститут. Це давало мені свободу дій. Я звільнив 90 % старого керівного складу МВС, зав’язаного на корупційні схеми у Києві та на місцях. Усі чотири роки я знімав з посади будь-кого, хто чинив не по закону. Я був відкритий для преси, створив у МВС систему моніторингу прав затриманих правозахисниками, які мали цілодобовий доступ в усі, окрім секретного, підрозділи міліції. Прийоми громадян були щотижневими і в Києві, і в областях.

У службовому плані я вважаю досягненням те, що з 2005 року в Україні нещадно виявляли організовані злочинні угруповання, які безкарно діяли під прикриттям влади. Це призвело до зменшення убивств на 5–8% на рік. «Злодії в законі», «смотрящі» по областях були ліквідовані. Сотні резонансних справ були не продані, як раніше, не замовчані, як тепер, а публічно передані в Генпрокуратуру. Якби так само спрацював той генеральний могильник — ми б жили в іншій країні. Доказів ми зібрали досить. Але бандити не сіли в тюрму, бо саджає не МВС, а ГПУ. А президент Ющенко вперто призначав Генпрокурорами С.Піскуна, який став депутатом ПР, а потім і взагалі кума Януковича О.Медведька.

За мій час в МВС вдалося скоротити смертність на дорогах на 30 %. Це п’ять тисяч врятованих життів. ДАІ під пресом громадського та міністерського контролю все більше займалося справами, а не поборами. Відеотехніка і комп’ютери мали довести цю справу до мінімуму.

Ми створили притаманні сучасним поліціям нові підрозділи боротьби з кіберзлочинністю та зі спецоперацій із впровадження офіцерів під прикриттям в озброєні злочинні угруповання та корупційні схеми.

Ми вивели таку заразу, як підкидання пару грамів наркотиків як причини для планового арешту.

Вперше було визнано факти катування в міліції, перші зрадники були віддані під суд. Зараз вони судяться зі мною.

Ознакою норми стали вільні демонстрації, пікети, протести. Ніхто нікого не розганяв, не переслідував, не блокував на автошляхах.

Вибори стали вільними від міліцейського тиску на ЗМІ, спонсорів політичних партій та активістів.

Якщо хтось міг таке зробити без підтримки прокуратури та судів, без фінансування і нових законів більше — киньте в мене каменем.

А кого цікавить, що робити з МВС, скажу: висока заробітна плата, безкоштовне житло за 10 років бездоганної вислуги, тотальна комп’ютеризація і контроль кадрів через провокацію хабара.

Чи були у мене помилки? Безумовно. У МВС вони були пов’язані з відсутністю юридичної освіти, як у випадку з Колесниковим, та із окремими емоційними діями, як у випадку із Черновецьким. Були й помилки, пов’язані з надто глибоким зануренням у систему, коли я не пішов на ліквідацію техогляду і передачу функцій екзаменування і реєстрації автомобілів в місцеві органи влади.

Але найбільшою моєю помилкою була група «Народної самооборони» у парламенті. Я не продавав жодного місця у списках до Верховної Ради і розраховував на порядність тих, кого роками знав по роботі в опозиції та міліції. Але Ключевський був правий, коли казав: «Христи являються рідко, немов комети, але юди не переводяться, як комарі».

Моральний удар від продажності «самооборонних» тушок був найважчим у моєму житті. Це був той випадок, коли з нулів дійсно зробили кайдани для цілої країни, і мене в тому числі. Я довго думав, як не допустити цього сорому наступного разу. І прийшов до висновку, що депутатами від опозиції мають бути не багаті (бо їх зламає міліція й податкова), не бідні (бо їх куплять за ціною тушки). Єдиний вихід — люди, для яких ім’я дорожче будь-яких грошей, а статус в своєму середовищі унеможливлює зраду. Такими я можу назвати своїх колег — Олесь Доній, Володимир Ар’єв, Юрій Гримчак, Геннадій Москаль, Юрій Стець, Тарас Стецьків.

Такі люди нечасто трапляються. З ними важко працювати. Але на них можна опертися і розраховувати в найскладніший момент. Тому якби у мене була можливість зараз повернутися в практичну політику, я почав би з пошуку саме таких самодостатніх людей, для яких у політиці головне — співчуття людям і повага до власної гідності. Без таких ознак займатися політикою — гріх, а інколи й злочин.

Шмон

Перший шмон пройшов десь на другий-третій день. Взагалі, спочатку шмон проходив дуже часто — по два-три рази на тиждень. Потім вже раз на тиждень, а потім десь уже через півроку плюнули і шмонали раз-два у місяць.

Процедура така. В камеру заходять троє в чорних масках — це спецназ департаменту. Ще десь чоловік вісім стоять в коридорі разом з вівчаркою — це так звана буц-команда, від слова «буцати» — бити. Усе як має бути. Ну, звісно, у нас такого… до мене такого не застосовувалося. Акуратно приходив наш «виводящий» Петрович: «Прошу перейти в іншу камеру: ваша камера буде обшукана». Виходиш у коридор, руки на стіну, обшукали, і нас усіх в сусідню камеру, а в нашій тим часом проводять шмон.

І от сидимо в порожній камері, з неї вже люди виїхали, але, виявляється, корисні для господарства речі залишились. Натягнутий «коник» — шовкова нитка, значить треба її скрутити, а потім на ній можна повісити білизну, бо нитки, шнурки і все таке офіційно заборонені. Знімаємо, намотуємо і в кишеню. На долівці валяється пара цвяшків, які, виявляється, мають велику роль! Бо якщо холодильника немає, а продукти треба повісити біля вікна — там, де холодно, значить, треба цвяшок забити. Забивається, як правило, каблуком, бо молотка, звісно, немає. Валяються якісь пакети, їх теж збираємо… І от я стою посеред цієї камери і думаю: «Йо-пе-ре-се-те! Яке ж мене тут чекає інше життя. Я розумів, що тут комфорту мало, що сморід, темно, але навіть уявити не міг, що для життя треба буде збирати цвяхи, нитки і пакети…». Повна торба!

Стрижка

Перукарні в СІЗО взагалі не існує. Мало того, не дозволяють мати ножиці й машинки, хоча, звісно, все це існує. Стрижуться хто як може, самотужки в «хатах». Мене стриг Миколайович. Достатньо пристойно, до речі. Він поки сидів, натренувався на інших. Потім Ірина купила машинку, якусь дуже імпортну. А Миколайович звичним методом — фігась! — і зняв такий великий шматок шевелюри. Трошки промахнувся, скажемо так, і в мене з’явилась пролисина. А мені на завтра в суд. Що робити? Маскувався. Принаймні журналісти не помітили.

Вже на зоні мене стриг засуджений Саша зі Стрия. Кремезний такий чолов’яга, впевнений у собі. Зайшов, розклав усі свої машинки, каже: «Для мене велика честь вас стригти, я при вас служив деякий час. В службі держохорони. А потім стомився від безгрошів’я і перейшов на іншу сторону, став грабувати заправки. От сиджу тепер…»

А я, як завжди, жартую: перед тим, як доручити тобі свою голову, хочу спитати, чи ти, бува, за Януковича не голосував? Сашка аж пересмикнуло: побійтесь Бога, Юрію Віталійовичу, я справді грабіжник, але до такого не міг опуститися, я до церкви ходжу!»

Два світи

Пам’ятаю, повертаємось після прогулянки, а в коридорі стоїть група з «чорної хати» — двадцятки. Нас розділяє п’ять кроків, у мого гульщика аж руки затрусилися, ключем ніяк в замок не потрапить.

Попереду зеків стоїть дєд, один в один схожий на авторитета з фільму «Холодне літо 53-го». Наколка Сталіна-Лєніна, сім церковних куполів показують сім ходок, примружені вовчі очі — фактурний персонаж. І от він кидає мені:

— Міністр, бля?

— Так, — кажу, — міністр.

— Нехерово, — каже дід. І після паузи: — Ладно, міністр, нє сци. Смотрящій вєлєл передать: ти нам западла нє дєлал, у нас к тєбє претензій нєту.

Ну де б я змовчав?

— А ти — авторитет? — питаю.

— Ага, — каже дід.

— Теж нехіло, — кажу. І після відповідної паузи додаю: — Ладно, авторитет, не сци. Передай смотрящему, що в мене до вас теж претензій нема.

Тут якраз гульщик осилив останній замок і вштовхнув мене в камеру. З переляку й сам туди вскочив, розпереживався. Ледь заспокоїв його.

Взагалі, дід був правий. Бєзпрєдєлом проти злочинців ми не займалися. Підкидання пістолетів і наркоти при мені було заборонено. Було оголошено війну катуванням. Ніколи не забуду биту із засохлою кров’ю, змішаною з волоссям, вилучену 2005-го з кабінету убозівця. Напис на биті міг би служити гаслом дореволюційного МВС, яке я прийняв: «Битие определяет сознание».

Я й мої зами наполягали на іншому: перемогти злочинця треба інтелектуально. Не руками, а головою. Багатьом це не подобалось. Продовжували своє. Ми створили спеціальні моніторингові групи з числа правозахисників, вони мали право доступу до всіх міліцейських приміщень. За катування розформовував цілі підрозділи. Виявлених мєнтів-садистів нещадно звільняли і передавали для покарання в прокуратуру.

Останній випадок запам’ятався найбільше: в ході розкриття крадіжки комп’ютера два нелюди у формі вибивали покази в жінок. Катували плоскогубцями за груди. Дізнався про це з листа, направив перевірку. Знайшли в кабінеті ці плоскогубці, на них — сліди шкіри. Матеріали про катування передав у прокуратуру. Справа тягнулася аж до мого звільнення, потім їх поновили як жертв помаранчевих чисток, вони подали на мене позов про захист честі і гідності на півмільйона гривень.

Чесне слово, у багатьох кримінальних авторитетів тієї честі більше, ніж у перевертнів у формі.

МВС: знайомство

Перших півроку працював до 3-4-ої ночі. Треба було не лише розібратися з незнайомою справою, а й змінити дискредитоване керівництво. В перший же місяць 2005-го я зняв не тільки всіх 14 заступників, а й змінив усіх 27 начальників обласних УВС з замами і 900 районних начальників.

Приїхав якось у Черкаси представляти нового керівника. А в цей день троє міліціонерів вели розбійника на відтворення злочину. Раптом він, як був у наручниках, стрибнув з мосту і побіг по замерзлій річці. І провалився. Міліціонери шубовснули за ним, витягли і, поки приїхав службовий бобік, півгодини били його ногами. Побили дуже сильно. їх за це затримали, привели до мене.

— Ви розумієте, що я вас маю посадити? Мовчать.

— Нащо ви його витягували, він же пенсіонерок бив арматурою по голові, забирав усі гроші.

Один піднімає голову:

— Так жалко ж, людина все ж таки.

— А били нащо?

— Так цей во, холодно ж, пане міністре… І от хто вони, наші менти? Герої? Злодії?

Багато залежить від поставлених завдань і контролю за діями підлеглих.

Другий приклад теж став повчальним. Прийшовши на посаду, я, як рівнянин, відразу дав команду провести зачистку від нелегальних копачів бурштину. Є така давня проблема на Рівненщині. Начальник Головного штабу швидко підготував доручення, я його підписав. Але через недосвідченність не звернув уваги, що адресувалося воно УСІМ облуправлінням.

Через місяць почав отримувати рапорти про успіхи в проведенні операції «Бурштин». Коли читав звіти з Житомира і Львівщини, ще якось думав, що, може, й там є поклади. Здивувався рапортам з Київщини і Полтавщини. Але коли вже прийшли переможні реляції з Луганщини, — офігів. Дзвоню місцевому начальнику. Той б’є каблуками об паркет, жваво рапортує: «Панє міністр, всьо успєшно. 134 справи і єщо буде».

А я намагаюсь акуратно вияснити, щоб не сісти в калюжу: а в чому специфіка операції з бурштином у вашому краї?

— А оні с мєждународними звязкамі, панє міністр. С пронікновєнієм у вищі ешелони влади по обє сторони кордону.

Я геть одурів. Але розумію, що доповідає він надто жваво.

— А ти хоч знаєш, що таке бурштин? — питаю раптом.

— Єслі чесно, то нє очень. Ми в словарях подивіліся, нема такого. (А в старих радянських українсько-російських справді було: янтарь — янтар.)

— Ну і що ви зробили?

— Так ми цей, посовєтувались із сосєдями, з Донєцком.

— Знайшли знавців? — веселюся вже я.

— Так вони тоже не знають. Рішили, що це щось імпортне, і ми по цій вказівці гребем усю контрабанду!

От же паразити. Воістину: липа — це дуб, записаний як сосна. Я зробив висновок: можна довіряти лише статистиці, яку контролюють інші служби. Наприклад — кількість убивств. Але аж ніяк не кількості справ.

Мова

В тюрмі все спілкування відбувається російською мовою. Правда, треба визнати, що зі мною персонал без проблем перейшов на українську. Миколайович, слава Богу, був україномовним, а молоді хлопці чули, що ми українською говоримо, і собі переходили.

Насправді це не проблема культу чи мого особистого шовінізму. Я спокійно переходжу і на російську, і на польську, і навіть на англійську. Але в тюрмі для мене українська — це було те, що зв’язувало з родиною і домом. Постійно хотілося чогось домашнього, поговорити по-своєму. Мені від цього ставало легше. Тебе й так душать з усіх боків, а хочеться бути самим собою.

Це особливо важливо — щось почути по-рідному, українською. А її немає! На телебаченні, крім новин, нічого українською не існує. Зеки розмовляють в основному російською. Плюс повсюдний шансон, який лізе з усіх боків. Просто на волі цього не помічаєш. А там ти починаєш розуміти, що по телевізору, як правило, всі серіали про ментів і бандитів, спілкування з екранів таке ж, як і на зоні. Це дуже дошкуляло, тож мій перший лист у ЗМІ був саме про це.

«S.О.S. (врятуйте наші душі)»

У тюрмі все відчуваєш концентрованіше — білизну снігу і хвіст щура, смак свіжого чорного хліба і рукостискання підтримки у коридорі.

Але особливий контраст я відчув на шостому тижні арешту, коли нарешті отримав від друзів книжку «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко.

Весь час до цього, довгі 38 діб, прокуратура мною практично не цікавилась — ні кримінальних справ, ні книг мені читати не давали. Тож я був приречений на перегляд телебачення (репертуар, щоправда, обмежений: немає 5 каналу, 24-го, ТВі). Ніколи в житті я ще стільки не дивився телевізора, і ніколи ще не було так гидко на душі від побаченого!

Поки бізнес та політика ще так-сяк пручаються в кліщах «примусу до братського союзу» за наш кошт, духовно нас вже занурили в Рускій мір. Гримуча суміш торжеств криміналу, культу продажності та імперського мочилова інородців у сортирах ллється на всіх українських ТВ-кнопках.

Клянуся — невбиєнний запах баланди і немитого ганчір’я, що просякнуло за 150 років Катеринівську будівлю Лук’янівської тюрми, так не гнітить як цей духовний сморід.

Новини фактично лишилися останніми островами українського, може, недосконалими через політичний тиск, але вікнами в життя нашої країни. За рідкісним винятком програми переведені в режим «для дебілів» а-ля рюс.

На каналах пропала не тільки українська мова, пропала Україна. Навіть на Новий рік — що було українського в програмах? Тільки невтомна Сердючка плюс незрівнянний «чтец-декламатор» брехні про перемогу над кризою Азаров. І все! На Новий рік в Україні Януковича вже й співати було нікому. Чому пісенна колись Україна мала давитися макухою московської «вічно молодої» колоди артистів?

Чому на традиційних «голубих вогниках» ми слухали поздоровлення не нашим героям? Невже у нас не було перемоги «Шахтаря», Кличків, ювілею театру ім. Франка, врешті — народних зірок «Х-фактору»?

Чому карнавал ідіотизму мильних постановок йде винятково в російських декораціях?

Чому тепер навіть у сатиричних шоу, крім дивом живого «95-го кварталу», нас натужно намагаються смішити персонажами у російських погонах і під російським гербом?

Як на мене, мета ТВ-експансії гранично чітка: забудь про справжню історію — дивись маразм «Рюрікі». Покинь мораль минулого — смакуй заміну матерів і жінок. Не парся майбутнім опливи псевдоемоціями ГМО-серіалів.

Не рятує ситуації наявність окремих проявів українського. Різдвяні звізди, колядки, вертепи і Меланка з «Країни мрій» Скрипки запалюють серця. Та все ж це, скоріше, дозволена резервація для дітей та туристів. У такій мізерній пропорції українське на свята дозволяється, як легкий акцент упокореної колоніальної Хохляндії.

Я зовсім не русофоб — із задоволенням читаю і розмовляю російською. Я просто не хочу, щоб їхні війни на Кавказі, расистські погроми біля Кремля задля рабського шлунко-орієнтованого життя формували через ТБ майбутнє моєї країни.

Колись у дитинстві в чернігівському селищі Козелець мені показали фокус. Брали курку, прив’язували її мотузкою за ногу до кілочка. Потім навколо проводили коло так, щоб прив’язана птиця не могла його перетнути. Тоді курці закривали очі долонею і відв’язували ногу. Фокус був у тому, що вже вільна курка після цього ніколи не перетинала окреслене коло!

Я б не писав про все це, аби просто черговий раз поплакати за Україною. Не люблю цю звичку багатьох патріотів.

Пишу, бо, здається, знаю, що робити у цій нібито безнадійній каламуті окресленого навколо нас кола. Не варто вибирати свою місію лише між Герасимом і Муму. Ми не повинні бути ні катом з примусу, ні безмовною жертвою. Будьмо людьми, які по-справжньому люблять і ненавидять.

За два дні я проковтнув «Записки…» Ліни Костенко. Скільки живих думок, щирих емоцій, правильних висновків! Як свіже повітря в годину щоденної прогулянки, що належить ув’язненим, такі книги, очевидно, необхідні тим, хто хоче лишатися людьми в Україні.

Врятуйте наші душі — вимкніть зомбоящик, візьміть книги Андруховича, Забужко, Костенко, Загребельного, Іваничука, Дзюби, Грабовського, Шкляра, Мушкетика, Горліса-Горського, Вінграновського, Стуса.

Вимкніть бидлячий шансон в авто і на роботі. Полікуйтеся Квіткою Цісик, «Пікардійською терцією», Івасюком, Чубаєм.

Звичайно, кисень справжніх емоцій чекає у Чехова, Достоєвського, Шукшина, Булгакова, Бердяєва, Хемінгуея, Ремарка, Селінджера, Муракамі, Голдінга, Маркеса, Бродського, Шекспіра, Ахматової, Блока.

Але я думаю, що в нинішній Україні дуже важливо залишитися не тільки культурною людиною, а й українцем. Стовідсотково права Ліна Костенко: «У нас тепер така свобода, наче сміттєпровід прорвало. Свобода хамства, свобода невігластва, свобода ненависті до України. Все, що є ницого й зловорожого, вигрівається під сонцем нашої демократії. Україною правлять люди, які її не люблять і яка їм чужа».

Після минулих виборів, коли розчарування і безнадія захопили суспільство, мене двічі врятували книжки. «Музей забутих секретів» пані Забужко пронизливо підтвердив — у кожному часі є місце для підлості й зрад, але є й місце для вірності і пожертви. Нова книга пані Костенко вчить тому ж — лінію оборони фронту національної гідності мають тримати не тільки мертві герої, а й живі українці.

SOS! Рятуйте наші душі!

Посилки

Передачі, посилки — важливий зв’язок із вільним світом. Дуже символічна була посилка від Левка Лук’яненка. Читаю листа і раптом згадую, що Левко Григорович навчав мене, як сидіти у в’язниці, ще 2002 року!

Це було під час «України без Кучми», коли ми вперше захопили Адміністрацію Президента. Увірвались на другий поверх, і нас заблокували в якомусь залі. Уяви собі, сидять в одному приміщенні Олександр Мороз, Петро Симоненко, Юлія Тимошенко, Степан Хмара, Левко Лук’яненко… а надворі 2002 рік! Віктор Медведчук вирішив узяти нас на терпець, мовляв, захочуть їсти або в туалет — самі вийдуть. Пам’ятаю, як тоді ми просили передати Медведчуку, що у нас тут більшість мужчини, якщо сильно захочуть — прямо у вікно. Сидимо годину, дві, три, вже роздали всі інтерв’ю радіо «Свобода» і надворі настає ніч. Ми починаємо співати українські пісні на всю Банкову — аж дзвенить!

Врешті люди позасинали. А біля мене сидить Левко Григорович, і як патріарх цього діла, розповідає свої тюремні історії: «Щоб ви розуміли, оце є житлові локали, де утримуються зеки, а поруч, через стінку, — промка. Тому як ідете звідси туди — там іде шмон».

Я чомусь дуже зацікавився, почав розпитувати: «А що таке промка?». Левко Григорович теж запалився, почав малювати схеми: «Промка — це там, де працюють. Зеків туди водять строєм, отут, перед входом, обшукують з собаками, а тут вони вертаються». Не знаю, навіщо це було мені тоді, але питав, наприклад, як щось пронести. Ну і він каже: «Пронести можна все, але все це треба вміти ховати отак, так і так…». Розповів, як проходять зустрічі, що таке «яма», пояснив, що є «чорні» і «червоні» зони… А для мене ж тоді це все було екзотикою. Та проходить десять років, і я потрапляю в ті ж самі умови! Чесно кажучи, жодного разу про ту ніч не згадував, аж поки — раз! — приходить посилка від Левка Григоровича. І в листі він пише:

«Як старий зек, знаю, що коли відправити на адресу СІЗО і не вказати домашню адресу, то назад не повернуть. Тому все, що я тобі відіслав, — усе і передадуть». Прислав свої книжки, папір, олівці і дуже пронизливий лист. Потім я його не знайшов, але в голові залишились рядки: Юро, я впевнений, що ти політичний в’язень, але ти стоїш не сам — за тобою ланцюг історій тих, хто вже проходив через тюрму і перемагав.

І там я собі дав слово, що як вийду, зустріну — обов’язково його поцілую. Виконав.

Була ще одна унікальна і дуже тепла закордонна посилка. Викликає мене якось заступник начальника і каже: «У нас є для вас посилка, але ми вам її не дамо». Ну, чисте «Простоквашино»! Кажу: «Що таке?» — «Вона з Канади». Кажуть: ви маєте розкрити її при нас. І простягають таку велику пласку металеву коробку з-під печива. Відкриваю, а там штук сорок олівців і альманах по Канаді! Потім виявилось, вони прочитали інтерв’ю Олеся Донія, де він сказав, що мені не дають ані паперу, ні ручки, щоб писати, і вирішили таким чином мене підтримати. Звісно, персонал весь шокований. А я половину олівців і ручок узяв собі, іншу роздав персоналу Лук’янівської в’язниці. Американська ручка — нехай бачать. До речі, довго ще ними писав листи. А заморським прихильникам подякував. Я зараз трохи іронізую, а в той момент це була велика підтримка: ти відчуваєш, що не сам, у тебе є сім’я, друзі, що про тебе згадують люди, яких ти зовсім не знаєш, та ще й за кордоном. Повір, там це має колосальне значення.

Рінат Ахметов

Перша моя зустріч з Рінатом Ахметовим відбулась не в Україні.

Одразу після призначення мене міністром я прийшов до Віктора Ющенка і виклав свій план. Я вважав, що починати треба з роззброєння усіх бандитських структур, які безкарно діяли в країні у часи Кучми. Таке угруповання мав кожен олігарх, кожна фінансово-промислова група. Вони були і у Донецьку, і у Дніпропетровську, і в Одесі, і в Києві — всюди. Ющенко каже: добре, що тобі для цього потрібно? Я попросив дозволу зустрітися з усіма олігархами й, перш ніж почати радикальні дії, просто їх попередити: або вони це розформовують і бійці виїжджають за територію України протягом місяця, або постраждають усі, в тому числі й господарі. Ющенко сказав: «Добре, я не проти».

І я тоді зустрівся з усіма. Говорив або особисто, або через посередника, якого вони пропонували.

А з Рінатом Ахметовим вийшла складна ситуація, навіть трохи комічна і детективна. На той момент він вже був за кордоном. А як це сталося?

Десь на другий місяць роботи в міліції мені принесли великий, сторінок на двісті, список працівників міліції, які охороняють фізичних осіб. І що цікаво, десь дві третини із цих фізичних осіб — люди, на яких або були заведені оперативно-розшукові справи МВС, або вже розслідувались кримінальні справи. Це просто Кафка! Тобто людина знаходиться під слідством, ходить в суд по справі, наприклад, по розбою або пограбуванню, а її в цей же час офіційно (!) за контрактом (!) охороняють працівники міліції.

При цьому вони охороняли не тільки фізичних осіб, а ще й об’єкти. Це ж знаменита історія, коли покійний міністр Юрій Кравченко не міг потрапити на стадіон «Динамо», бо його не пустила охорона з працівників міліції. Уяви собі! Міністр не може зайти на об’єкт, бо його підлеглі виконують наказ приватної особи. Погодьтеся, це якась дивна ситуація, коли люди в міліцейській формі за приватні гроші охороняють об’єкт. До речі, Кравченко теж хотів скасувати цю систему, але йому не дали.

Тож коли я прийшов, то особисто розпорядився зібрати усіх, хто тоді охороняв «Динамо», у притаманній мені дещо авантюристичній манері подякував їм за охорону об’єкта, який становить національну гордість країни, і сказав, що тепер в них буде ще більш почесне завдання — охороняти інший об’єкт, за яким Україну знають у світі, — Чорнобильську атомну станцію. І звичайно, після цього вони всі пішли з міліції, хоч ніякого Чорнобиля в планах не було. Міліціонери сиділи під стадіоном з міліцейськими стволами, але на оплаті сторонніх осіб — міліцейська зарплата становила не більше десяти відсотків від того, що вони отримували. Тобто співробітник мав право на нарізну зброю, і де він її використовує за наказом свого приватного господаря, ніхто не знав.

А вже за декілька днів був підписаний наказ про ліквідацію системи охорони міліціонерами фізичних осіб. Усіх, без винятків. А через два дні дзвонить мені з Донецька Юрій Гримчак.

— С Ріната снялі ахрану!

— З усіх зняли, — кажу.

— Ти нє понімаєш, он уже которий день не виходіт із подвала!

— В якому сенсі? А я тут до чого?! Нехай наймає свою охорону…

— В Донєцкє так дєлают только пєрєд расстрєлом, когда пропадаєт міліцейская охрана — ето сіґнал, что чєловєка пріґоворілі.

— Ти що, серйозно? Який розстріл?

Коротше, вилетів він за кордон.

А тут я саме отримав дозвіл від Ющенка, і мені треба було з ним переговорити. Я передав прохання про зустріч через Андрія Клюєва. Мені передзвонили, запросили приїхати у Відень, і мене відвезуть. Що ж, добре — це мені потрібно, я й поїхав. У Відні мене відвезли бозна-куди, в якийсь готельний комплекс. Запросили в номер, на веранді якого мене вже чекав Рінат Ахметов.

Це був перший і останній раз в житті, коли я пив один бокал пива шість годин.

Звісно, на той момент я був налаштований проти нього. Підґрунтям для цього служили і легенди, які я чув протягом життя, і міліцейські схеми донецьких злочинних угруповань. Ці історії знають багато людей, про них пишуть журналісти, але, не зважаючи на великі старання і УБОЗу, і всіх інших служб, жодних доведених доказів особисто проти Ріната Ахметова немає. Для мене це була розмова представників двох різних світів. На початку розмови він довго мовчав і майже нічого не сказав. Я розумію, що й він мене теж бачив уперше, і йому теж було цікаво, хто я такий. Тим паче, що на той момент у мене вже була репутація «страшного міліціонера».

Я б сказав, що це була стратегічна бесіда. Ми говорили не лише про роззброєння. Мова йшла про системні речі. Я гарантував, що міліція не стане на бік того чи іншого клану, що кожен нестиме відповідальність за злочини, незважаючи на політичний колір, казав, що олігархи мають бути конкурентами в бізнесі, а не скуповувати депутатів і владу… Напевно, на той момент я був іще романтиком і неглибоко розумів усі політичні й економічні процеси. Це вже через рік у міліції, коли мені дзвонили і казали, що депутат такий-то на дроті, я вже знав, чого він хоче, від кого дзвонить і кого хоче відмазати.

Ми говорили з ним довго. З часом він розговорився. І я почув того Ріната, якого знаю вже сьогодні. На той момент я був певен, що маю справу з людиною, котра пройшла свій шлях із криміналу. Але вже під час розмови я побачив також справжнього менеджера. Дуже холодного й розумного. В мене склалося враження, що ця людина пройшла темну частину шляху, і хоча його цінності сформовані фільмом «Хрещений батько», він пов’язує своє майбутнє з цивілізованим бізнесом.

А сухим залишком розмови було його «да». Звісно, він заперечив існування таких угруповань у Донецьку, сказав що не знає ніякого Німсадзе і не чув ніколи про бойовиків. Але на моє зауваження, що всі, кого ми знайдемо, будуть знищені, він погодився і сказав дослівно: «Это правильно, я за торжество закона».

І треба згадати, тоді на ці умови погодились усі олігархи. Не можна сказати, що в них не стало охорони. Але приватні угруповання кіллерів і напівбандитські команди майже зникли. Хтось розпустив, хтось просто легалізував у вигляді охоронних фірм — які все ж таки можна було хоч якось контролювати! — а хтось виїхав з країни. Були й такі, кого ми мусили розгромити. Ми ж справді знаходили величезні склади зброї — з автоматами, гранатометами, «мухами», снайперськими гвинтівками та іншим. Знаходили і діставали трупи із штреків… Це все справді було. Зараз можна говорити про що завгодно, але з 2005 року вперше за роки незалежності кількість убивств почала падати, приблизно на 5–7% щорічно. Це — сотні людей.

У цієї історії дуже сумний кінець. Вже у 2010 році, одразу після зміни команди прокуратура реабілітувала кримінального авторитета Ґіві Нємсадзе. Повернулися дніпропетровські, харківські, львівські злодії.

Треба визнати, коли я про це дізнався, у мене почалась тяжка депресія. Це важко зрозуміти, але відчуття таке, ніби ти дарма прожив життя. І от я іду якось додому, а біля будинку мене зустрічають троє мужчин. Ми, кажуть, всі з УБОЗу Донецької області, а чи ви в курсі про Нємсадзе? Кажу: так. А вони дістають з кишень «лимонки», показують і питають: «Ми тепер всього боїмося, ходимо з гранатами в кишенях, як нам тепер жити?». Ну й що я міг сказати? Ми з ними довго говорили.

Вони кажуть:

— К вам только одна претензия, что вы просрали власть. Надо было их мочить по беспределу, а не играть в белых перчатках.

— Ну, тоді я був би тим самим Кравченком…

— Ну, все же лучше так, чем как получилось…

Я не знав, що їм на це сказати. Їхні емоції я прекрасно розумію. Під час роботи в міліції мені сто разів казали, що треба чинити, як усі: підкидати пістолети, класти наркотики, брати, а розбиратися вже потім. І ми дуже часто про це сперечались! Можливо, хтось мене засудить, але я вважав це неприйнятним. Врешті-решт, після Помаранчевого Майдану наймали Луценка, а не Дзержинського, правда ж? Я запитував себе: ну, добре, я знаю, як це все робиться, але якщо я почну приймати рішення, хто бандит, якому треба підкинути пістолет, а хто не бандит, то навіщо все це було на Майдані? Я й досі щиро так вважаю.

Так, ми не спрацювали системно, бо міліція щось робила, а прокуратура це все продавала. Судів нормальних не було, і ми їх не створили. Але я точно не використовув методів тих, хто був до нас. Про мене можна багато що сказати, але таких випадків під час мого керівництва МВС не було. Просто не було, і крапка. Сьогодні я вже не кандидат в міністри, але якби сьогодні мені довелося починати спочатку, я б робив те саме. Не можна боротися зі злом злими методами. Тоді Дракон оживе у новій личині.

Я чув, нібито Рінат Ахметов тримає зло на мене за обшук в його будинку 2005 року. Але він сам жодного разу мені в очі цього не висловив. Можливо, тому, що це було для нього не нове — 1995 року «Альфа» СБУ вже брала штурмом його палац, а він сидів пару днів. Тож, мабуть, він був готовий.

Того дня я повертався машиною з відпустки у Криму. Десь в районі Черкас мені подзвонили й доповіли, що на територію ахметовського комплексу не пускають слідчих, попри постанову суду на обшук. Я передзвонюю керівнику Донецької обласної міліції — Михайлу Клюєву. Питаю: «Михаил Михайлович, это правда, что есть решение суда?» — «Да, есть решение суда». — «Это правда, что там отказываются открывать ворота?» — «Да, там отказываются открывать ворота, грубо себя ведут и так далее». «О’кей, — кажу. — Тоді хай все буде, як має бути, ти маєш забезпечити слідчим доступ на територію».

А БТР там з’явився, бо інакше відкрити ворота неможливо було! Їх довелося таранити.

Десь через два дні дзвонить мені Ахметов:

— Вот я не понимаю, почему такая агрессия?

— Рінат, тому що твої люди не пускають людей на обшук. Такого не може бути. Закон один для всіх.

— Что от меня требуется?

Я запропонував йому просто прийти на допит і дати свідчення. Він питає:

— А чем это закончится?

— Це знає слідчий.

І треба дати йому належне, він на допит приїхав. Хоча, звісно, ніяких гарантій, що його не затримають, не було. Я зустрів його, запросив до себе в кабінет. Поки чекали слідчого, я запропонував йому чай. Кажу: «Який бажаєте: чорний, зелений чи червоний?». Виявилось, він не знає, що таке червоний чай. «Це каркаде називається. Коли вночі треба до чотирьох попрацювати — я п’ю червоний, бо ні зелений, ні чорний, ні кава мене не бере». Ми попили чаю, прийшов слідчий, вони пішли у сусідню кімнату, він дав покази, підписав протокол і пішов собі.

Я читав у газетах, що міліція ходила кирзаками по його ліжку під час обшуку. Питав у міліції, кажуть, що ні. Як було насправді, сказати не можу, мене там не було.

Я припускаю, що у Ахметова дійсно є на мене образа за ті події. Але і він, і я обоє знаємо, що я ніколи не шантажував ні його, ані його родину або друзів. Ми наполегливо працювали по ньому, це правда. Щоправда, доказів його причетності до бандитизму 90-х знайти не змогли. В Донецькому управлінні все було добре зачищено. А єдиний можливий свідок, який міг би розповісти про те, хто стріляв у нього з двох рук, — відмовився говорити. Йому куля потрапила прямо в натільний хрест. Він упав. В пороховому диму його вважали вбитим. А він виїхав з країни і зарікся згадувати будь-що з минулого.

МВС відпрацьовувало й інші версії. Але все було по закону. І те, що тоді відбулося, — це просто була робота системи, яку дехто не хотів визнавати обов’язковою для себе. Це був урок для раніше недоторканних.

Втім для країни це стало сигналом, що для міліції всі однакові. Зараз я розумію, що для декого це навпаки стало сигналом, що «наших б’ють». Можливо, для балансу треба було ще якісь ворота проломити, але я не пам’ятаю якихось помаранчевих, які б не пускали до себе слідчих з рішенням суду. Хоча той самий Луценко притягував до відповідальності депутатів БЮТ за канадські паспорти, та сама міліція займалася хабарями тестя Ющенка і той самий Луценко викрив брудний шантаж регіоналів у розіграній проти бютівців педофільній справі. І кожен вважав, що це напад Луценка особисто на нього. Але головне: ніхто не скаже, що Луценко когось «відмазав» чи продав якусь справу. Немає таких людей або справ.

Побачення з Іриною

В тюрмі перед кожною зустріччю з Іриною почувався, як студент, що збирається на побачення. Це не жарт! Сидиш, думаєш, що треба ж помити голову, поголитися. Довго вибираєш, що одягнути — при тому, що в тебе вибір невеликий: три футболки, всі чорні, і двоє джинсів. Потім думаєш наперед, що ти скажеш, як обіймеш… А потімприходиш, а там адвокат! Ну і що робити? Обіймаєш її ввічливо, а сказати нічого вже не можеш. І це увесь час: ти не можеш сказати те, що ти хочеш, обійняти, як ти хочеш, поцілувати… Бо навколо або адвокати, або персонал, або камери. І якщо про відеокамери ще можна якось забути, то при сторонніх неможливо говорити про щось ніжне і своє. А потім закінчується побачення, ти повертаєшся в камеру і думаєш: «От ідіот! Невідомо, коли ти її ще раз побачиш, і чи зможеш ти все це сказати…».

Як проходить зустріч? Тебе заводять у кімнату, ти чекаєш, потім приводять її і зачиняють двері. І це дуже класно, бо можна нарешті обійнятися, щось сказати по-людськи. Хоча й розумієш, що навколо камери і мікрофони. Я навіть знав уже, де вони їх чіпляють і, поки вели Ірину, моїм улюбленим заняттям було бити кулаком по місцях, де стояли мікрофони. Потім мені передавали, що цього не треба робити, бо хлопцям неприємно підслуховувати.

А був у нас там хороший наглядовий прокурор, Олексій. Після кожної зустрічі він заходив і питав — як у вас справи, чи щось потрібно? Розповідав про себе, звідки він. Як доїжджає на роботу, і так далі. Звісно, я розумів, що потім він усе це доповідав нагору — робота така, та все одно він поводився спокійно, із розумінням, по-людськи. Я взагалі не знаю, як такі люди зберігаються у прокуратурі. До речі, потім він за надто позитивне ставлення до мене постраждав. І от якось він заходить, а ми обнімаємось з Іриною. Я сміюся й кажу: «Льоша, ти мені зірвав обнімання». Він каже: «Юрію Віталійовичу, які обнімання?! В нас тут у сусідній камері приходять на побачення різні малолітки, і просто займаються сексом! Ми їх зупинити не можемо! Заходиш, а вони кричать: дайте хоч кінчити…». В принципі за це дають «яму» — ізолятор. Але ж молодий пацан, двадцять років, він уже третій рік сидить без суду. Він знає, що це яма, але природа чи, може, кохання — холера їх знає — бере своє.

У нас з Ірою були інші побачення. Просто горнулися один до одного і мовчали. Говорили очі. У нас усе ж така східна звичка не говорити вголос про любов. Хоча з іншого боку, мені не подобається і американський підхід, коли вислів «ай лав ю» використовується де завгодно, і з часом його значущість стирається. Але й наша звичка про це не говорити теж неправильна. Коли мама пішла з життя, я просто відчув, як мало слів любові я їй сказав, і як багато цих слів у мене було, і їх потрібно було сказати, та я весь час відкладав на потім. Нас просто так привчили — ці слова вголос не говорити. Відтоді, коли я залишаюсь наодинці з рідними, я стараюся говорити про почуття частіше.

Сидимо на суді, Ірина на лаві захисників, я — за її спиною, в клітці. Йде процес. Година за годиною. А так хочеться їй сказати щось тепле. От я й узяв томик віршів Ліни Костенко. Закладочкою помічаю вірш до неї. А вона через деякий час передає закладений мені. Потім Іра розповідала про це самій Ліні Василівні, дякувала за вишукану поезію, що заміняла нам слова.

Ірина була моїм головним захисником. Вона реально билася за мене як пантера. Це додавало сил.

Я знаю, що на четвертий місяць після голодування, коли в мене знайшли цироз і відмовлялися проводити будь-яке лікування, Ірина особисто приходила до судді Вовка і просила лише одного — судіть як хочете, я гарантую, що він буде ходити на всі суди, але дайте йому можливість лікуватися. Справа в тому, що в мене на той момент уже почалась кровотеча у шлунку. І Вовк пообіцяв! Але вже на суді про це забув. Пам’ятаю, як Ірина плакала, а чим сльози можна жіночі висушити? Анекдотом. От розповідаю: «Пам’ятаєш класний анекдот одеський, коли запис у щоденнику: «Уважаемые родители, помойте Изю, пожалуйста. От него дурно пахнет». На другий день запис: «Уважаемая госпожа учительница, Изю надо не нюхать, его надо учить». Я мав на увазі, що Луценка треба не судити, а лікувати. Гумор — єдина річ, яка дозволяє вижити і в міліції, і в тюрмі.

Дворик, Корнійчук

З Євгеном Корнійчуком «зустрілись» у двориках — він був у сусідньому. А в двориках усі перекрикуються — стінки ж усі тонкі, всі один одного чують. Ну і чим зайнятися? Новини дізнатися, передати привіт знайомим. Заходиш і одразу: «первый двор, второй двор, четвертий двор». От ми сиділи у четвертому.

— Яка хата?

— 157-ма.

— А, Луценко?

Ну, думаю, зараз почнеться! А з того боку:

— Витальевич, привет. Вот ты мужик. А вот посоветуй: у меня такая ситуация в суде…

І починалась юридична консультація.

Тож Корнійчук почув, що за стінкою — Луценко, і щойно «зелені» пішли, кричить:

— Юрій Віталійович, це я, Женя!

Ми розговорилися. Пам’ятаю, Женя був у трохи пригніченому стані. Його ж узагалі жорстоко розвели. В день арешту він дізнався, що в нього народилася донька, поїхав у пологовий будинок. І його так, між іншим, попросили заїхати в прокуратуру, дати покази, не надовго. Він приїхав, і його там одразу й пов’язали.

По-перше, він взагалі не вірив, що його посадять. Потім довго не міг зрозуміти, що це все-таки сталося. Він почав голодувати ще до мене, але йому пояснили, що це нелогічно. І він припинив.

Звичайно, як кабінетному чиновнику, Жені було важко звикнути до умов СІЗО. І от ми стоїмо у дворику, й він мені через цю перегородку каже: «Юрий Витальевич, то, что здесь делается, — это ужас!». Я кажу: «Женю, як це так — ти ж сам був у них наглядовим». Я не жартував, це правда. За іронією долі Корнійчук був заступником Мін’юсту саме за умовами утримання засуджених. І коли він потрапив туди сам, звісно, був у шоці. «Я, — каже — всё ходил в кабинеты к начальникам и обсуждал условия содержания у них в кабинете. Но я же никогда не спускался в камеры!». Ноу комент.

Зараз вже відомо, що він був заручником посади свого тестя — Василя Онопенка, який на той час працював головою Верховного Суду України. Я абсолютно достовірно знаю, що його звільнили тільки після того, як Онопенко прямим текстом сказав Віктору Януковичу, що або випустять Корнійчука, або він попросить політичного притулку у США. Заарештувати Онопенка не могли — в нього була суддівська недоторканність, а піти до посольства Сполучених Штатів у Києві йому було неважко. Політичний ефект усі розуміли: в той час, як в Україні йдуть процеси над Тимошенко, Луценком, Корнійчуком та іншими, голова Верховного суду просить політичного притулку у США. Уявіть це собі.

Якось після чергового суду я повертаюсь у камеру, а там — вау! — стоїть холодильник. І Миколайович такий щасливий! Він взагалі у нас був таким хазяйновитим мужиком, справжнім куркулем. Я більше читав, а він більше їжу готував, готувався готувати, планував, як готуватися готувати. І от він бігає навколо того холодильника, все вже вичистив, окупував, розподілив, де що буде лежати… Кажу — звідки? Виявилось, що нарешті звільнили Женю, а його холодильник перенесли в камеру до нас. Це був цивілізаційний прорив!

Лампочка

Спиш постійно при світлі. Незвично, але згадав студентські роки — я в карти не грав, а хлопці постійно грали в карти, палили, було шумно і, звісно, вночі горіло світло. Якось, пам’ятаю, перегоріло світло в камері, я пожартував, що цілу ніч боявся, раптом прокрадуться прокурори і щось вкрадуть. Сміялася вся «хата». Дратувало те, що вкручували нам в камеру стоватну лампочку, яка просто сліпила. Ірина принесла тридцятиватну, щоб менше в очі било. І настільну лампу, щоб читати. Стало веселіше.

В перші дні, поки не було передач від Ірини, був вимушений користуватись місцевою бібліотекою СІЗО. Це вільно може робити кожен. Наскільки вільно: просиш принести книги, і працівниця сама на свій розсуд приносить тобі двадцять-тридцять книжок, а ти вибираєш. За яким принципом вона їх відбирає — Бог його зна! З того, що мені принесли, вибрав цикл оповідань Хемінгуея і Чехова. Пам’ятаю, що на перший суд йшов із фразою, яку вичитав у Хемінгуея: «Ніколи не падай духом на людях».

І от читаю я Чехова, а на одній сторінці велика така квадратна печатка, явно вирізана з суцільної гуми тюремними умільцями: «Тюрьма № 1. УМВД к/о. Всякая порча книг и пометки на обложке и в тексте карандашом, спичкой, ногтем и т. д. влекут прекращение выдачи книг». І в мене аж дух перехопило! По-перше, від самого тексту, а по-друге, що це в книжці Чехова! Хемінгуей би теж оцінив.

Ірина

7-го лютого в Ірини був день народження. Це було вперше, коли я не зміг її не лише обняти, поцілувати, а навіть привітати. День був вихідний, і на зустріч вона прийти не могла. І знову ж таки, сидиш у камері і думаєш, які ускладнення в її життя ти вніс. Я розумію, що для мене це розплата за політику, але дружина ж тут ні до чого. Вона була проти того, щоб я ішов у МВС і завжди хотіла тихого, сімейного життя. А тут фактично я кинув її на амбразуру. Саму.

При цьому я розумів, що вона там б’ється, не маючи жодних можливостей мені допомогти. Я пам’ятав, коли вона прийшла на перший суд і сказала, що «як пантера, порве кожного, але вирве свого чоловіка». І я часто жартував, мовляв, ти саме тому ходиш в цьому леопардовому пальті? Але, коли серйозно, вона реально билась, як пантера. Не дарма ж у нас спільне на обох «ра» — Ю-ра, І-ра.

І от, з одного боку, тебе розриває ніжність до неї від того, що вона там, а ти тут, і не можеш нічого вдіяти. А з іншого — гордість, що вона така. Й час від часу виникає сумнів, питання, яке має постати в кожного нормального мужчини: а чи заслужив ти це все?

Якось вона прийшла, і ми посварились. Потім було дуже тяжко. Взагалі, ми з Іриною сваримося рідко. Але якщо сваритися, то вже серйозно: з биттям посуду, знищенням великого годинника… Правда, це було лише раз в житті, я вже не пам’ятаю, через що. Вона побила посуд, а я розізлився і розбив напільний годинник, здоровенний такий. Але дуже швидко прощаємо, у нас нема такого, щоб тиждень не розмовляти. Посварились, покричали, сіли, все одне одному сказали, і пішли далі. Хоча частіше — я дуже її люблю — я стараюся промовчати, навіть коли мені здається, що я правий.

А тут вона прийшла на зустріч, я зірвався, почав їй казати, що вони там з адвокатом не те і не так роблять, що треба йти іншим шляхом. Вона каже: «А що я можу зробити?..» А мене це ще більше завело. Вона образилась, нічого не сказала, сльози на очах, пішла. А я повернувся в камеру, ліг, і в душі почалося якесь пекло. Перед очами Ірина, і наступна зустріч невідомо коли. Цілу ніч себе проклинав. Здавалося б, зрозуміло… ну кому я ще маю емоції вилити? А з іншого боку… Коротше кажучи, мудак я — і все.

Баганець

Олексій Баганець сам вийшов на Ірину і запропонував бути адвокатом.

Він ніколи не був моїм другом, більше того, ми часто з ним пікірувалися. Я — в міліції, він — у прокуратурі. Тим не менш, він сам прийшов до Ірини і запропонував стати моїм адвокатом. Я справді вважаю це вчинком. Як людина, яка тісно була вмонтована у Генпрокуратурі, він прекрасно розумів, що після цього кроку система його відкине. Більше того, він розумів, що проблеми можуть виникнути у його сина, який працював у СБУ. Та все ж він прийшов і запропонував. Хоча, як ви розумієте, він міг набагато більше заробляти на кримінальних справах зовсім іншим чином. А він став дуже фаховим адвокатом. Пам’ятаю, якось каже: «Мусимо виграти, бо мене бабці в рідному полтавському селі попередили: «Дивись, Васильовичу, захищай там добре Луценка, ми слідкуємо. Юра нам потрібний на волі».

Драматизм ситуації полягав ще у тому, що одним з прокурорів у моїй справі був його колишній учень і підлеглий. І от уяви собі, як вони один одному у суді доводили, хто правий, хто ні. Треба було бачити, як Баганець розкладав своєму ж учневі, що він порушив і де справа розсипається. А за прокурором стояла система, влада і суд. Він ховав очі і мусив читати, що порушень не вбачається… І йому треба було сказати це в очі людині, яка на п’ять голів була вища, свого часу керувала ним і навчала. Це була психологічна війна.

Баганець взагалі дуже цікава особистість. Він пройшов у прокуратурі шлях від самого низу до самих верхів. Завжди згадую розповідь про його першу справу. Послали його на самогубство — мужик повісився в колгоспному саду. Справою на місці займався старий такий ментяра, який йому каже: «Я обріжу мотузку, а ти лови труп внизу». А він молодий прокурор, іще особливостей справи не знав, став під тілом. Ну, той обрізав мотузку і на нього впав труп, а з нього все, що там всередині… Каже: «Отак я й став прокурорським слідчим».

Сини

Перша зустріч з родиною дозволяється через три місяці. На годину, через скло. Правда, мені дозволили побачитися зі старшим сином Сашком у сусідній кімнаті, в передбаннику для конвою, де не було скла. Нам дозволили обійнятися. Це велика пільга! А там це не просто важливо, ти про це мрієш: обняти, почути запах волосся, торкнутися шкірою! Звісно, обом було важко. По обличчю бачу, він за три місяці подорослішав, певно, років на три. А я скучив, напевно, більше, ніж за три. Бо після того, як я просидів шість годин під операційною, коли йому робили онкооперацію, у нас склались дуже особливі стосунки.

Меншого Вітальку через неповнолітність не пускали ні в суд, ні на побачення. А тут ще й такі проблеми. Пам’ятаю прийшла Ірина, й каже, що молодший син Віталька перебрався спати на моєму місці, і вночі казав, що йому не вистачає батька. Мене це якось дуже вирвало з рівноваги. Зірвався на суді, накричав на прокурорів. Можна було б трішки м’якше поводитись. І внутрішньо я прекрасно тямив, що насправді треба було зверхньо сміятися з них. Але коли ти розумієш, що перед тобою сидить дружина, якої півтора року не можеш обняти, а твій син каже, що йому не вистачає батька, то не зірватися — неможливо. Інколи зривало башту від однієї думки про них. Нікому не бажаю це пережити.

А потім все взагалі перетворилось на жах. У Вітальки була підозра на проблеми з серцем. Але Ірина мені про це не сказала і довгий час жила із цим сама. Уяви собі: я в тюрмі, йдуть суди, в неї роздирають перевірками бізнес, а тут ще й у сина, скажімо так, дуже симптоматичні проблеми зі здоров’ям.

Мені вона про це розповіла, коли вже лікар сказав, що є підозри на серйозну тяжку хворобу, і треба провести поглиблені аналізи. Вона просто не витримала. І думки в нас в обох, сам розумієш, які: ми всі з Рівненської області, поряд Чорнобиль з усіма наслідками, плюс у старшого вже є подібні проблеми. Але Сашкові хоча б можна було зробити операцію, а тут була проблема з кров’ю. Ясно, що мене це терзало дуже сильно. І поки робили аналізи, на душі було дуже тяжко. Результатів таких аналізів на свободі тяжко чекати, а в тюрмі — це взагалі неможливо. Потім з’ясувалось, що все добре. Відітхнув.

Новий рік

Вже потім Ірина розповіла, що на Новий рік вона приходила під СІЗО разом із сином, друзями, і вони влаштували мені салют. Але в камері я цього не чув.

В тюрмі свята не відчуваєш. Навпаки — це найтяжчі дні, особливо коли свята довгі — три-чотири дні. Бо в цей час до тебе не можуть приходити рідні — персонал же теж святкує. Також нема і вигулів. І взагалі — тиша. У звичайні дні є хоч новини якісь — хтось повернувся із суду, у когось «свіданка», у когось допит, щось розповідають. А тут мертва тиша.

По телевізору — маразм а-ля рюсс. Дивитися цей совок неможливо. Тож повечеряли сирною бабою, запили газованою водою, поздоровили один одного з Новим роком і лягли, навіть не дочекавшись курантів та виступу гаранта.

Ну й лягли. Зрозуміло, я не спав. За вікном гавкають собаки. Десь там нагорі лампочка, яка ніколи не вимикається. А мені звідкись дістали роман-газету з першою, другою і п’ятою частинами Пікуля «Фаворит». Останній раз я його читав, здається, у сімдесятих роках. І от хлопці сплять, а я намагаюсь читати оту белетристику і згадую попередні роки.

У тюрмі час має інше значення. Його треба не використати, а пережити. Це міняє ставлення.

Взагалі, в тюрмі найлегше сидіти тому, у кого є що згадати і хто може планувати майбутнє. Ну й, звісно, почуття гумору і стала звичка до книжок. Без спогадів, гумору та книжок можна поїхати мозгами. Тому молоді пацани, які не мають історії, ніколи нічого не планували, і не читають, дуже швидко втягуються в жуйку телебачення і блатні поняття. Телевізор і старші по «хатах» швидко занурюють їх у злодійську романтику. Тож буквально за півроку вони стають іншими, приймають правила тюрми за свої, стають зеками. Це називається отюремлення.

Бокси

В суд тебе вивозять з самого ранку. Прокидатися треба десь о п’ятій. Тому я ще звечора мив голову, готував свою торбочку — записи, книжки, усе таке, а зранку тільки голився. При цьому бажано не прокидатися і дійти до автозаку на автопілоті, щоб ще трошки поспати. Бо потім починається справжнє пекло.

Вже о шостій тебе привозять в суд, але не в саме приміщення, а в бокси. Це під будівлею суду, в підвалі стоять такі залізні шафи з ґратами. Як в розплідниках для собак. Розміри приблизно такі ж: встати не можна, бо дуже низько, ноги впираються в ґрати, а сидиш ти на вузенькій залізній лавочці сантиметрів двадцять. І так з шостої до десятої. А в мене після голодування все болить, м’язи не слухаються, ломота по всьому тілу, хребет, було таке відчуття, ніби просто розсипаєшся. І це при тому, що хлопці-міліціонери мене жаліли й відвозили до СІЗО одразу після суду. Бо дехто або сидів з шести ранку до шести вечора, чекаючи суду, або після суду чекав, коли набереться повний автозак. А потім ще можна години чотири стояти в черзі на розвантаження в СІЗО. А уявіть собі — зима, ніч, залізний автозак — страшенно холодно… Народ їде із суду, на всяк випадок із пластиковими пляшечками, бо туалету в автозаку, звісно ж, немає.

В автозаку у мене був свій одиночний «стакан». Що це? Ось ти заходиш у машину, на початку салону «сідушка», де сидить конвой, а далі по боках два одиночних «стакани» з дверцятами, далі — два «двійники», і в кінці — широкий такий простір, куди упаковується по п’ятеро-десятеро, скільки влізе людей. І, як правило, їх заганяли першими, а мене останнім, і я сідав у одиночному стакані. Це по-перше, комфортніше, а по-друге, безпечніше. Бо возять же всіх разом — зеків, ментів, червоні, чорні «хати». І шансів заразитися туберкульозом чи ще чимось у стакані було набагато менше.

В машині холодно, темно, бачили один одного погано, світло тільки там десь у кінці, щоб не було мордобою. Ти заходиш у машину, а всі ж із кутка: «Доброе утро, Юрий Витальевич». «Які новини?». І починали: свіженький анекдот, новини, багато хто консультувався з юридичних питань. Юридично консультувались увесь час. Коли ми вперше звернулися до Європейського суду з прав людини, мене тут же «простукали» і попросили передати зразок позову. Я попросив Ірину зробити копії, і ми їх розкинули по всій тюрмі. Як розкинули? Я ж не вмію коней водити, тому просто брав з собою копії на прогулянку і залишав у дворику, або брав у суд і залишав на боксах. І вони почали гуляти по всій тюрмі. Потім ми навіть зв’язувались із Українською Гельсінкською спілкою, яка погодилася надати допомогу при написанні вже конкретних заяв до Європейського суду. Я почав залишати у двориках номери телефонів адвокатів з Гельсінської групи, зеки передавали телефони рідним, і за певний час було налагоджено досить масове оформлення вже конкретних позовів.

Сашко-ворован

Дуже запам’ятався один хлопець з Луганська. Сашком його звали. В перший день представився і каже: «У меня, Юрий Витальевич, уже двадцать три года отсидки (це він з дитячою колонією разом рахує) —…я уже опытный. Но вы скажите, как же это Янык, сука, нас всех бросил? Он вроде бы и наш, но кинул же! И вообще, вот я в последнее время во Львове воровал — так это же совсем другое дело! Это же Европа, блин, есть что брать. Правда, менты львовские, суки, когда берут, если не попросить воды по-украински, то не принесут». Я кажу: «А тобі що, важко по-українськи?..». — «Но я же из Луганска! Они же мне должны скидку сделать. Тем более я же хороший ворован, я за Европу!».

В інший день якось сідаю в автозак, і він такий, на всю тюрму кричить: «Вот Юрий Витальевич, уполномочен от «хаты» у вас спросить: Королевская — действительно фуфло, или нам так кажется?» Я кажу: «Фуфло». — «Вот блядь! А косячит же под Юльку как, а! От сука — ты понимаешь? А мы так и чувствовали!». Ну і всі сміються.

Вже пізніше, коли ми з ним роззнайомились, він якось підсів і каже: «Я вот скоро выхожу, и вы скажите, где же мне работать, посоветуйте?» Я йому сказав як є, кажу: тебе з твоєю біографією ні в Києві, ні у Львові нікуди на роботу не візьмуть. Тому їдь у Полтавську область, бери закинуту хату, бери землю, знайди дівку, зроби сім’ю і почни все спочатку, в тебе вийде. Він довго думав, потім каже: «Вы Юрий Витальевич, жизни не знаєте. Это же просто так хату даже заброшенную взять не дадут. Попросят бабло — сначала сельсовет, потом каждый месяц участковый. А если ты ему откатывать не будешь, он на тебя повесит всех собак на селе. А я где эти деньги возьму? На земле столько не заработаешь, надо, значит, опять что-то воровать».

Були смішні випадки. Один хлопець весь час ловив мене і скаржився: «Витальевич, меня ж ни за что посадили! Я просто зашел в магазин, забрал стереосистему, а они говорят — кража с проникновением. А магазин же был открыт, я ж никуда не проникал».

Ще одне чудо було — Міша, на всю тюрму оголосило себе дружбаном Луценка. Він трішки такий не в собі був. Якось їдемо в автозаці, а мене питають: «Юрій Віталійович, оце в нашій хаті є хлопець Міша, каже, що ви йому дублянку подарували, це правда?» Кажу: «Яку ще дублянку?!»

«Ну, вот ему передали дубленку, говорит, что это от вас. Вот нас и просили в «хате» спросить: так он что, серьезно в авторитете, или нет?». Я в повному ауті, кажу: «Побачу — вб’ю». Наступного разу зустрічаю Мішу, питаю: «Що це за історія — ти дійсно таке розповідаєш чи на тебе наговорюють?» А він так притих, каже: «Да нет, Юрий Витальевич, не наговаривают. Но вы же понимаете, мне тяжело выживать, я же мелкий, а вам что — жалко авторитетом поделиться?!» От фармазон!

Хоча були й серйозні люди, досвідчені. Їхав часто з нами банкір, який весь час розповідав про махінації у банку «Україна» за часів Віктора Ющенка, про механізми рефінансування Нацбанку.

Разом з ним був інший банкір. Каже: «Мене затримали, я дав покази на Юру Єнакіївського. Потім влада помінялася, сказали, що треба покази поміняти — дати на Шепелєва. Пройшов іще час, виявилось, що це одне й те саме. І обидва мені казали, що мене грохнуть. А вони всі ті ж самі, і після зміни влади — знову при владі. То я вже вирішив тут залишитись, тут так спокійно, безпечно!».

На ланцюгу

Психологічно намагались зламати по-різному. З першого ж дня почали возити в суди у загальному автозаку разом із зеками. У судах утримували у спільних «боксах» разом зі звичайним криміналом. Приємного мало. Але ляльководам цього виявилось замало.

Був у них такий маневр. Тебе везуть в прокуратуру на допит, садять в автозак, але перед виходом одягають не короткі наручники, приковані до конвоїра, а так звані довгі. Це коли на тобі наручники, а від них йде здоровий довгий ланцюг, за який конвоїр тягне тебе за собою.

Ну й можна ж просто зайти в кабінет, а можна пройти по всіх коридорах прокуратури. І ти розумієш, я добре знаю слідчих прокуратури, ми неодноразово разом і працювали, і святкували Дні прокуратури та міліції, вони мені аплодували, прокуратура нагороджувала, дарувала картини, ми разом фотографувалися. А тут тебе тягнуть на ланцюгу, як звіра якогось. Звісно, це мало б мене принижувати. Але всі ті слідчі знали, і я знав, що вони знають природу моєї справи. Тому приниження як такого не було.

Наступним етапом був син. Ведуть мене на ланцюгу, а назустріч коридором випускають сина. Його теж викликали на допит саме в цей день і в цей час, і випустили саме тоді, як батька вели на цепу. Це було дуже показово. Відстань між нами не дозволяла щось сказати, але ж внутрішньо ти розумієш, у якому ти становищі, і, звісно, це боляче. Єдине, що утримувало від дурниць, — це погляд сина, просто очима стрельнули один одному — побачили, що ні ти, ні він не злякались, — і все нормально, пішли далі. І тільки чую, поруч прапорщик конвойний каже: «Я такого, щоб людину водили на такому цепу по всіх поверхах, не бачив за вісімнадцять років».

Або була ще така забавка: давай покази, але в наручниках, і підписуй теж в наручниках. Заводять тебе в кімнату, саджають на стіл і забороняють рухатись. Тобто — взагалі. «Сиди от на цьому столі, не рухайся і нікуди не повертайся». Потім слідчий міг вийти і залишити тебе в такому положенні годин на три-чотири, а в кімнаті на всю міць включений УТ-1 — це ж мозгами можна поїхати! Але й це нічого. Бувало, просто привозять, попитають хвилин сорок, а потім залишають по вісім-десять годин без їжі і туалету. Причому і мене, і конвой. Я це все терпів, бо вважав, що як таке роблять з усіма, хай спробують і зі мною.

Не витримав лише один раз, коли вперше привезли в лікарню. Ми приїжджаємо, конвоїр надягає мені довгі наручники і каже виходити. А я ж розумію, що там камери, журналісти і купа моїх колишніх підлеглих. Будівля клініки повністю окупована, міліції чоловік двісті, зі снайперами на дахах, зі спецназом, з «Омегою», у штурмових касках, з автоматами…

І ось тоді, сидячи в автозаку, я подумав, що це вже занадто. Коли на очах у сотень людей на ланцюгу ведуть міністра внутрішніх справ, який нікого не вбив, нічого не вкрав, а фактично — навіть за їхньою версією! — просто неправильно оформив не той папірець. І от його за це ведуть на цепу, наче тварину?! Мене цим принизити навряд чи можна було, мені люди співчували. Більше того, з точки зору піару це для мене було б краще, та й видовищніше. Кадри Луценка на ланцюгу, повірте, облетіли б усі газети, сайти і канали. Але ж ціна питання була набагато вищою. Цією картинкою вони перетворювали усіх нас, всю країну у худобу. Тобто будь-яка самоповага, авторитет держави, офіцерів — все це втоптувалось у багнюку. І кожен міліціонер, який там стояв, подумав би: «Якщо з ним так, то хто я після цього?»

І я сказав, що на ланцюгу не вийду за жодних обставин. Вони кажуть: «Ну, так ми ж не поведемо вас». — «Ну, не поведете — значить, розвертайте машину. Я в наручниках не піду». Це був останній раз, коли вони мене про це просили. Конвоїр кудись подзвонив, порадився — і на вулицю мене вивели взагалі без наручників. Більше це вже не повторювалось.

День міліції

Я вже згадував, що коли Ренат Кузьмін попереджав мене про кримінальні справи, він сам сказав, що з Днем міліції там дурня і несерйозно. Якщо вдуматись, це ж на голову не налазить: міністра внутрішніх справ саджають за святкування Дня міліції! Я мусив відзначати День міліції не тому, що так хочу, а тому, що це прямо вказано в указі президента. І якби я не відзначив, мене можна було б карати за невиконання указу президента.

Обвинувачення прокуратури полягало в тому, що я, відзначивши День міліції, витратив гроші не за цільовим призначенням. По-перше, я не розумію, як це взагалі можливо. На цьому святі були присутні і Генпрокурор, і Прем’єр-міністр, і спікер, і депутати, і зарубіжні гості. Я ж ці гроші не забрав собі, навіть не віддав у сторонню комерційну організацію — вони були перераховані в бюджетну організацію «Палац Україна», який є частиною Державного управління справами в Адміністрації Президента! Як може бути оплата з однієї державної кишені — МВС — в іншу державну кишеню — Адміністрацію Президента — збитками? Це ж просто маразм. По-друге, я навіть не платив ці гроші — їх перераховувало Державне казначейство, на всіх документах стоїть їхня печатка про перевірку законності всіх платежів.

Цікаво, що під час суду експерт, яку привела прокуратура, прямо в суді заявила, що вона не вбачає в цьому порушення законодавства.

Якщо відверто, я був певен, що цей епізод зі справи випаде, він їм просто невигідний, там все дуже очевидно. Але свою помилку я зрозумів потім. За цим епізодом проходила сума «збитку» в шістсот тисяч гривень, і якби він випав, прокуратура не змогла б інкримінувати мені особливо тяжкий злочин. А без цього епізоду вся справа тягла на менш, як сто тисяч гривень. І тоді мій арешт, і табір, і все інше було б незаконним. Але тепер мене цей факт тішить. Ви ж розумієте, що коли вся справа впиралася в цю суму, значить нічого іншого вони знайти не могли. Щоб було зрозуміло: увесь бюджет МВС становив вісім мільярдів гривень на рік. І жодна перевірка не встановила ні копійки особистого привласнення грошей.

Державні гроші всі до копійки були витрачені на оренду «Палацу Україна» і на купівлю квітів до пам’ятника полеглим міліціонерам. Більше нічого не купували. Концерт був безкоштовний, а фуршет я скасував особисто, бо вважав, що це не справа держави. А після офіційної частини ми разом з заступниками, керівниками служб та їхніми дружинами — всього чоловік сорок — дійсно поїхали на неофіційну частину і там самі сплатили за все, що з’їли і випили. Це було вперше і востаннє за всю історію святкувань Дня міліції — коли керівництво МВС саме платило за своє свято.

Але іронія полягає в тому, що Ренат Кузьмін приїхав саме на цю неофіційну частину святкування, на яку його ніхто не запрошував. І Кузьміну точно відомо, як все відбувалось, і чи був там якийсь шик чи розкіш. Він прекрасно знав, що, на відміну від усіх попередніх міністрів, я скасував дурні феєрверки, фуршет за державні гроші і святкування до ранку. Більше того, в той вечір він піднімав за мене келих і, як зараз пам’ятаю, сказав, що Луценко найбільш партнерський міністр внутрішніх справ за всю його історію роботи в прокуратурі. Я тоді ще був дуже здивований і списав це на свято. Тепер знаю: для кар’єри він ладен і співати осанну, і підписувати брехливе звинувачення. Мілка людина.

Голодування

Від самого початку я десь відсотків на десять припускав собі, що вся ця справа — страшилка. Я так думав, бо в ухвалі суду про моє затримання була лише одна причина — я не ознайомився з матеріалами справи. І я сподівався, що як ми з адвокатами юридично все закінчимо, то вони змушені будуть визнати закон. Матеріали справи мені не несли місяць. А коли я їх отримав, ознайомився доволі швидко — часу ж в камері багато, — розписався, і думав, що все, юридичної зачіпки, щоб мене не звільнити, в них уже немає.

При цьому я не сподівався потрапити додому. Бо розумів, що навіть як суд мене випустить — мовляв, дочитав, хай іде, — то у дверях мене чекатимуть із новою справою, і я знову поїду в СІЗО. Це називається «ланцюжком» — коли одна справа розвалюється, але на виході готова вже інша.

Але я розраховував, що скасування першого абсурду стало б початком перемог. Та ці ілюзії швидко розтанули: суд — навіть не змінюючи формулювання! — ухвалює рішення «продовжити утримання під вартою». Я кажу: «Так, секундочку, пропала ж визначена попереднім судом причина!».

Ніякої реакції — посадити і все. За невизнання своєї провини. Ну, хай би вже придумали щось інше. Врешті-решт, якийсь дільничний міг написати, що в нього від агента є інформація про план втечі Луценка. Маячня, але це хоча б на голову налазить. Але коли тобі в очі кажуть: ти або визнаєш придуману ГПУ провину, або йди посидь ще шість місяців, — це просто виносить мозок. І от що вдіяти проти цього?

Мене відвезли в СІЗО. Спати не міг цілу ніч, крутився, сідав на ліжко. Мозок просто палав від усвідомлення безсилля. Ну й відчуття, що зараз просто поїде дах. Бо одна справа, коли ти програєш, а інша, коли ти опиняєшся перед «беспрєдєлом». Ти просто безсилий. Ти — ніхто. І мусиш з цим змиритися. Я? Хрін вам!

Тоді я й вирішив протестувати фізично: оголосити голодування. Трішки заспокоївся, почав усе продумувати. Я знав, що від голодуючого обов’язково відселяють усіх, хто з ним живе. Це означало, що Миколайович і цей меншенький могли опинитись де завгодно. Розумів, що мене залишать тут — бо цю камеру готували для мене, а їх поженуть у двадцятки, в сороківки, з зеками в «червоних хатах». А я їм дуже цього не бажав. Достатньо тільки уявити камеру на сорок чоловік з одним очком унітаза — і все стає на свої місця.

І я собі придумав, що можна знайти компроміс — я почну голодування, а вони залишаться зі мною. Я розумів, що на п’ятий-шостий день стовідсотково опинюсь у санчастині, але там я вже буду сам, і хлопців не чіпатимуть.

Ну, я так і зробив. Прокинувся зранку, написав заяву, що оголошую протест, відмовляюся від прийому їжі і прошу врахувати, що буду пити чай без цукру і каву з цукром (бо я дійсно так п’ю). Отака дурня, я собі так придумав, і що тоді нікого не відселятимуть.

Написав, значить, віддав черговому. Десь півдня ніякої реакції. Потім прибігла спершу «зеленка», і каже: «Юрий Витальевич, ну зачем вам это надо? Вы понимаете, что это очень серьезно?». Кажу: «Я прийняв рішення, його не зміню». Викликали до начальника тюрми. Він вважав, що буде більш переконливим: «Юрий Витальевич, я вам не враг. Но вы никому ничего не докажете, а удар по здоровью будет очень сильный. Ну и вы же понимаете, что мы должны будем принять меры, от которых вам будет куда менее комфортно, чем сейчас. Давайте так — мы ваше заявление пока никуда передавать не будем, а вы подумайте сутки, посоветуйтесь с женой».

Я його вислухав, і кажу: «Послухайте, мене комфорт не гребе ні грама, і ви, як керівник, це вже давно мали б зрозуміти. Я рішення прийняв, вимагаю припинити безпрєдєл». Він мовчки вислухав, каже: ну добре, йдіть. Вони ще день покрутились, викликали моїх співкамерників, поперепитували, чи дійсно я нічого не їм. Останнім аргументом мала стати Ірина. Вони спробували обробити її, щоб вона вмовила мене.

Прийшла Іра. Теж мовчки вислухала моє рішення, але вмовляти навіть не намагалася, погодилась, що інших аргументів в нас не залишилось. І все, процес став незворотнім.

Хлопців моїх в той же день відселили. З камери забрали все, включно з чаєм, кавою, цукром, мінералкою — абсолютно все.

На другий день принесли ознайомитися з інструкцією, що керівництво має право і обов’язок примусового годування. Я підписав усе, що вони хотіли. Прийшов заступник начальника і доктор — мудрий такий луганчанин Сергій, дуже мені сподобався. Принесли суміш для примусового годування, дали прочитати її склад, показали постанову про її застосування.

І пам’ятаю, як заступник начальника так лагідно каже: «Ну, у нас же нет этого зуборазжимателя». А доктор каже, дивлячись на мене: «Да всё у нас есть, если надо. И зуборазжиматель, и всё остальное. Но лучше до этого не доводить». Я мовчу, звісно. А заступник начальника простягає мені цю суміш. Воняє страшно! Її роблять із перемеленого м’яса з молочними продуктами. Ну, я в старих добрих традиціях дякую і посилаю його нах.

Пішли, приходять на другий день. Він каже, що ось ми будемо писати, що ви відмовляєтесь, але ну от давайте, щоб ми вам не вставляли в горло трубок всяких, випийте п’ятдесят грамів. Каже: «Юрий Витальевич, вот вчера он вонючий был, мы тут эту вонь убрали, здесь две ложки меда, для вас я лично из своей банки налил. Вот оно очень помогает». Кажу: «Не буду». — «Ну вы понимаете, мы после этого вас вот должны реально связать, и все остальное. Но нам очень неудобно, кому оно надо? Ну, вот вы выпейте, а мы напишем, что мы вас принудительно кормим, пойдет?» — «Точно?» — «Точно». Кажу: «Ну добре, давайте свій стакан, ви його тримайте, а я ковтну — фіг з ним». До речі, я йому потім був страшенно за це вдячний — мед дійсно полегшив мені вхід у голодування.

А наступного дня бачу: в журналі написано, що я добровільно випив стакан. Викликаю замначальника, кажу: «Все, більше кіна не буде. Хочете — в’яжіть, вставляйте що хочете, але ніяких перемовин більше не буде». — «Ну, Юрий Витальевич, этот шланг, он же раздерет вам весь желудок, давайте по-доброму». Кажу: «Переговори закінчено».

Першого дня дуже хотілося їсти, на другий хотілося, на третій — уже менше, потім я вже дізнався, що третій переломний. Спочатку менш, а надвечір — страшенно. Спазми хапали і таке інше.

На сьомий день перевезли в санчастину. Я нарешті побачив, де сидів Колесніков усі ті свої чотири місяці. Велике приміщення, метрів з п’ятнадцять, дуже світле, стіл для харчування, унітаз як для людей, тепла вода, стільці справжні, нормальні ліжка. Хоч я на той момент цього всього вже не міг уповні оцінити, мені вже все було байдуже і потроху паморочилась голова. А навколо бігають санітарочки, увесь час ахають — дівчата ж молоді, співчувають. Я їм за це анекдоти травлю, жартую з усіх сил. «Тяжело в лечении, — кажу, — легко в гробу. Все нормально». Якось прийшла одна, каже: «Ну вже десятий день, навіщо ви так, все ж може погано скінчитися, розумієте?!» Я кажу: «Так, але ж на могилці плюс великий! Так що все нормально, все в позитиві».

Пам’ятаю, читав Йосифа Бродського «Венецианские стансы». За вікном травнева злива, в сусідній камері виє в ломці наркоман. І я періодично провалююсь без свідомості. Це десь п’ятнадцятий день.

Декілька разів Іра просила припинити голодування. «Я знаю, ти не погодишся, але я мушу попросити тебе зупинитись». Я відмовлявся: «Іро, ми пройдемо цей шлях до кінця». Тільки тоді вона передала мені листа журналістки і мого великого друга Тетяни Коробової. «Не хотіла тобі давати його, бо ти тепер точно не зупинишся і будеш іще більш затятим. Але й не давати його вже не можу, бо він тобі потрібен». Лист той сильно на мене вплинув.

«Юрася, как бы ни болела душа за тебя, как бы не было страшно за твою жизнь, хочу сказать только одно: держись и не сдавайся!

Даже если тебе самому кажется бессмысленной борьба последнего героя просраной Цусимы — держись и не сдавайся! Потому что в этом: «а болт вам всем, но я Луценко» — ты справжній и есть. За что и любим. Держись до последнего, Юрася. И победишь. Молюсь за тебя».

Взагалі я відчував енергію Тетяниної і тисяч інших молитов. Тому і витримав, бо відчував себе суспільно потрібним.

Тим часом перевели в лікарню швидкої допомоги. Привозять, а там — снайпери на даху, піднімають по коридору, а там ніби окупація — натовп міліції, «Беркуту». Всі перелякані, вітаються, і з їхніх облич розумію, що в мене вигляд не дуже. Я щось там намагався жартувати, кажу лікарям: «Так класно ходити до вас не міністром, а зеком — з «Беркутом» пускають без черги!»

В лікарні теж дуже добрий лікар трапився, один з найкращих ендокринологів України. Теж цікаво, приходить ставити зонд, каже: «А я вас знаю. Вы меня дважды били». Я в шоці: «Як це?!» — «А вот так. Один раз в самолете на Донецк толкнули локтем, когда шли по салону, а второй раз — в Мадриде на площади. Так что я вас запомнил». Ну, думаю, оце зараз він вставить мені зонд! Але нічого, гарна в нас розмова вийшла. Прийшов пізніше з аналізами, каже: «Если одним словом: жопа. Это будет вам на всю жизнь». Красномовно так описав усі ерозії, кровотечі, вмовляв зупинитися.

Я тоді виглядав приблизно як у 2000 році, схуд на 23 кіло. Ще жартував, що можна вже знімати фільм «Луценко на «Україні без Кучми».

В палаті вікно, знову ж таки, заґратоване. Перед палатою, в самій палаті, всюди чергують хлопці із кийками і в кирзачах. Всього чоловік десять. І вони ходять туди-сюди, відкриваються двері, звідти весь час чути запах їжі — хлопці смажать собі картоплю. Ні, я розумію, бідні хлопці, скинулися, купили картоплі, кинули сала і готують собі. Запах іде такий, що в голові мутніє. Не те що хочеться їсти, навпаки, але шлунок ріже.

А в цей час під вікнами хтось скандує «Юра! Юра!». Підповз, бачу: стоять Ірина, Сашко і привели з собою ще Віталика і Боса. Це був перший раз, коли я побачив молодшого сина з дня арешту, бо неповнолітніх же не пускали ні в тюрму, ні в суд. Вимахав! А поруч із ним стоїть пес Бос — теж виріс, став вже як той столовий стіл. Ну що… мовчки побачив своїх у вікно, як Штірліц у кафе «Елефант». Тепер розумію, що Ірина так прив’язувала мене до цього світу, до дітей. Це був день 25-й.

Звісно, я дуже ослаб. Зрозумів це, коли вже не міг втримати в руках книжки. Коли починав голодувати, читав такий здоровенний двотомник «Історії варварських імперій». А десь на сирійських імперіях закинув, бо рука вже її не тримала, перейшов на «Алмазную колесницу» Акуніна в м’якій палітурці. І на цьому моя свідомість попливла. Далі вже не все пам’ятаю.

Люди навколо, звісно, сильно підтримували — і персонал, і хлопці, що чергували. «Беркутята», ті весь час тиснули руку. Причому як — вони ж не можуть це робити відкрито. Заводять в ліфт, двері закриваються і ми лишаємось самі в цій коробочці — чотири-шість чоловік. Камер вже немає, начальства немає, і вони по-людськи так вітались за руку, підтримували словами. І весь час брали автографи! Це мене особливо дивувало: для мами, для бабусі, для жінки… Що цікаво, вже в коридорі те саме робили їхні керівники.

Ходив навіть один начальник міліцейський, не буду називати прізвища, бо він ще працює і можу наробити йому проблем. Як я розумію, в його обов’язки входило роз’яснювати мені, що я роблю собі шкоду і що це ні до чого не приведе. Він це виконував, а потім так по-людськи весь час пропонував щось принести поїсти. Каже: «Ну давайте я вам, щось принесу, от у мене перепели, я їх так смачно готую». А в мене від тих його слів все ріже! Я ввічливо його посилав, і він якось каже: «Ну хорошо, вот как только закончите — я обязательно вам передам перепела».

Останні три дні голодування були вихідні — зовсім погано, нікого не пускають. І все начальство вже бігає, вмовляє зупинитись, я вже стомився всіх посилати. З боями прорвалася в палату Ірина. Бачу, ледве жива від переживань. Та ще й, обшуковуючи її, роздягли догола перед тим як впустити. Але вона і на це пішла, знала, що для мене її візит дуже важливий. Сидить, плаче, і каже: «Я тобі не маю права цього казати, але ти вже не можеш зупинятися, треба йти до упору, бо вони вже готові зламатися і таки призначити суд».

Перед судом тримався вже з останніх сил. 31-й день! Відчуття було, що стоїш на грані життя. Єдине — мені пару разів крапельницю ставили, це додало трошки сили, бо інакше на сухому міг би і ласти склеїти.

Притягнули в суд. Суддя Вовк — треба віддати йому належне — дуже досвідчений волчара. Він так співчував! Все вислуховував, дивлячись лагідно в очі. Перепитував деталі: «Та ви що?! Що ж це за бєспрєдєл такий! Що, серйозно, посадили тільки за те, що не визнаєте своєї провини?!» «Так, — кажу, — ще за спілкування з журналістами». Він хитає так головою, що я вже почав вірити. Розслабився, дурень. Перерва, а після неї рішення: нафіг, назад в камеру — залишити під вартою!

Сам іти майже не міг, в бокси майже несли. І там я вже зрозумів, що надії не залишилось. Під час голодування я був ще у ілюзіях, ніби щось зміниться і я достукаюсь. Я щиро думав, що голодування на них вплине! Мені на суд партійці принесли мільйон реальнихпідписів людей за моє звільнення, були численні звернення авторитетних людей. Яценюк зайшов з іншого боку — пропонує мільйонну заставу. Не спрацювало. І вже під час суду ми з Іриною вирішили, що треба припиняти, Ми досягли того, що могли, про політичне переслідування заговорили всі, навіть у Європі, а полегшити янучарам життя, вбиваючи себе, я не вважав за потрібне. І там, в боксах, я написав заяву про припинення голодування.

Цинізм судді Вовка був у тому, що за рішенням суду мене після тридцятиденного голодування повезли не назад в лікарню — а в камеру. Навіть не в санчастину, а прямо на нари. По дорозі у Лук’янівку два рази падав — не міг дійти до автозаку. Привезли в камеру, і в туалеті пішла кровотеча.

Через день принесли передачу від Ірини — вівсяна каша. Мені більше нічого не можна було. Причому каша дуже розведена водою. Правда на другий день порушив всі правила — страшно хотілося хліба, а його можна було лише півскибки. З’їв дві, ще й забороненого бородінського — скрутило.

І тут на третій день заносять передачу — перепели! Від того самого начальника. Мені, звісно, того не можна. А тоді ще якраз пішла кампанія комуністів «Ешь ананасы! Рябчиков жуй! День твой последний приходит, буржуй!». Ну я й кажу хлопцям: від комуністів прийшла передача — розбирай! Пішло, як брехня по селу!

Шок

В перші дні у санчастині запам’ятались два потрясіння. Перше — біля душу побачив двері з великим «вічком», не звичайним, а таким великим, як риб’яче око. І видно, що там ходять якісь дивні люди. Розпитав, виявилось, що там сидять психічно хворі. Причому не просто сидять, як в СІЗО, а вже відбувають покарання. Питаю: а як це — їх же ж мають тримати у спеціальних закладах! Ні, кажуть, це ті, по яких встановлено, що вони хворі, але суд тим не менш обрав їм міру покарання. Їх там шістнадцятеро людей, у когось рік, у когось два, а одному з хлопців дали дванадцять років. Тобто виявилось, що в табір їх не повезуть, бо в країні у нас немає спеціалізованого табору для психічно неповноцінних.

А другим потрясінням було дізнатися, що в тюрмі сидить десь до десятка матерів з грудними дітьми до трьох років. І жодна з цих жінок не засуджена — по них немає рішення суду, і жодній з них не інкримінуються злочини проти особи, тобто вбивство або завдавання тілесних ушкоджень. Як правило, це економічні злочини, або шахрайство, і фактично вони сидять під час судового або досудового слідства.

Якщо вдуматися, це, напевно, найстрашніше, про що я дізнався у тюрмі. Ще страшніше те, що, згідно з КВК, діти можуть перебувати з матір’ю у СІЗО лише до трьох років. А потім їх відбирають і віддають родичам або в інтернат. Уяви собі стан матері, яка годує дитя, розуміючи, що теоретично дитину в неї можуть відібрати, а вона ще навіть не визнана винною. І які наслідки матимуть ці три роки у СІЗО для здоров’я цього немовляти.

Причому сидять вони як всі інші зеки! Такі ж маленькі камери, без сонця, без повітря, без чистої води, з такими ж «дальняками» — парашами, і такі ж брудні. І їх з дітьми — як і зеків — виводять на прогулянку годину на день, годують тією самою гидотною їжею, проводять шмони, і так далі. Єдиний виняток — їм дозволяється у присутності наглядачки годину на день «вигулювати» дитину в колясці у тюремному коридорі. Але за коляскою черга, бо вона одна на всіх. Атрофія людяності суддів карає не тільки в’язнів, а й немовлят.

Карпачова

Ніна Карпачова приходила декілька разів. Завжди цікавилась у мене, як справи, розмовляли про політику, я їй анекдоти розказував. І за весь час у мене до неї було лише одне прохання: «Ніно, я ж прекрасно розумію, що ти допомогти нічим не зможеш. І насправді у мене нема жодних запитань щодо умов, мене не хвилює побут. Єдине, дуже прошу тебе, щоб не чіпали рідних». А на той момент почали вже тягати на допити сина та брата.

І в один з останніх разів вона прийшла, провела зі мною довгу бесіду про те, як вона мені співчуває, про політику, про що завгодно, а потім несподівано так: «Давай сфотографуємося на пам’ять!» Я аж офігів! Яка фотографія — ми в камері режимного об’єкту! Дивлюсь, а її помічник звідкись дістає камеру, персонал в шоці, звісно. Я вже не пам’ятаю, чи встиг він, чи ні, але вже згодом зрозумів, що Ніні Іванівні фото потрібно було для книги.

Але найбільш «результативним» був її візит після голодування. Під час голодування вона розповідала країні, яка класна і поживна суміш, якою насильно годують під час голодування. Цинічно трошки. А тут, значить, десь п’ятий чи шостий день після того, як я припинив голодування. Приходить Ніна Іванівна і так турботливо каже: «Яка, Юрію Віталійовичу, у вас страшна камера. Дуже страшна — дивіться, тут ось грибок». І це правда, грибок з’їв десь дві третини стіни. А Ніна Іванівна ж омбудсмен, серйозна і впливова людина в департаменті. Вийшла, і не питаючи нас попросила керівництво прибрати у нас грибок. Ну треба, так треба — немає питань! Заходять до нас два мужика, виганяють нас у сусідній бокс, а в нашій камері прямо поверх грибка — фігась! — сантиметри два олійної фарбочки! І нас тут же назад. А попереду травневі свята, персоналу немає, на прогулянку не виводять, і ми три дні дихаємо цією фарбою. А я після голодування! Мене там нудило, я непритомнів, у шлунку все ріже, очі сльозяться… Спасибі Ніні Іванівні — я думав, склею ласти! І коли вже на четвертий день прийшли виводити на прогулянку, я кажу: «Знаєш, Вадиме, нам краще б тут дихлофосом побризкали, бо ця фарба вже не бере!». Ірині, звісно, я про це не розповів.

Нова камера

Минуло півтора року. Раптом о п’ятій ранку: «Подъём, с вещами на выход, быстро-быстро». В принципі, зеків завжди тасують по камерах, ніхто не сидить більше як півроку в одній камері. А я вже сидів у своїй норі півтора року. І думав, що або тепер будуть тасувати, або так дивно переводять в табір.

Зібрались бігом за півгодини. Причому конвойні самі нам допомагали. А речей же немало, деякі зеки, як верблюди, тягають із собою по дев’ять сумок. Ну от взяли торби, білизну, всі ці бачки пластикові, миски, цвяшки, і бігом по коридору. Кажу: далеко? Бо я думав, що в якийсь інший корпус. Ні, кажуть, отут, за рогом. Завертаємо за ріг, а там — опа! — прямо з коридору перед однією з камер лежить чистий свіжий лінолеум. Нас заводять в ту камеру, а там — ого! Це ж інше діло! Перший поверх, нормальне світло, нормальне величезне вікно — з решітками, але не десь там, угорі, а як у людей. Стоїть білий людський унітаз, кинувся до умивальника — тепла вода, офігіти! На стіні висить величезна плазма, холодильник нормальний стоїть, поличка для приладдя до гоління. Є навіть дзеркало! У нас же ж весь цей час дзеркала не було, заборонено. І я півтора року голився іноді у якусь блискучу поверхню, іноді дивишся у воду, але здебільшого без дзеркала, навпомацки. Стільці дерев’яні, переносні, а не змонтовані із цегли. Замість нар два ліжка з матрацами, саморобними, але матрацами. На стіні висить шафка для посуду. Посеред кімнати стіл, на ньому перехідний сервіз імені Юлії Тимошенко — вони його після того завжди по телевізору показували.

Я зрозумів, що це якась показуха, і мене сюди пригнали на один день. Кажу: «Так речі хоч розкладати? Чи це показуха?» — «Ні-ні-ні, ви тут будете». Кажу: «Точно?» — «Точно-точно».

Тільки-но розклали речі, заходить конвой і каже: «Юрію Віталійовичу, тут приїхала комісія з Freedom House, вас запрошують на зустріч». І все стало на свої місця.

Виводять мене з камери і ведуть в кабінет першого заступника СІЗО Євгена Домбровсього. Заходжу, а там вже сидить виконавчий директор Freedom House Девід Креймер, Вікторія Сюмар і перекладач з МВС, якого я знаю уже багато років. Я сідаю й помічаю, що на столі два прапорці — України й ООН. Тобто від України — засуджений Луценко, а від ООН — Freedom House. Креймер теж подивився на це, ми посміялись і почали про щось говорити. А спілкування ж англійською. Домбровський стоїть і нервує — він же нічого не розуміє! Він постояв, потім каже: «Юрій Віталійович, я вас дуже прошу, тут у нас є перекладач…». Кажу: «Станіславовичу, не мороч голову, дай поговорити нормально. Мені так просто було швидше, бо з перекладачем все вдвічі повільніше». Станіславович постояв ще трішки і каже: «Юрий Витальевич, мне же потом отчет писать». «Добре, — кажу, — пиши: обговорювали антинародний режим і злословили про Януковича». Він образився.

Ну а з Крамером ми спілкувались достатньо довго. Він питав здебільшого не про мою справу, а взагалі про умови утримання, про політичну ситуацію, про кримінальну ситуацію. Після зустрічі Домбровський захотів показати Крамеру, в яких хоромах мене утримують. А Крамер дивиться на мене, тоді я кажу: «Дуже добра ідея! Тільки треба зайти в ту камеру, в якій я був до сьогодні півтора року, бо щойно мене перевели в нову, покращену єврохату». До речі, ця назва, «єврохата», так і закріпилася за тією камерою. А Крамер каже: ні, я не піду. Показуха не вдалася.

Портрет Януковича

Ірина часто приносила роздруківки з Інтернету. І якось принесла фото-жарт. Нормальний, офіційний портрет Януковича, а під ним підпис:

«Широка страна моя родная,

Много в ней лесов, полей и рек.

Я другой такой страны не знаю,

Президент которой бывший зек».

Я ще жартував, що це принесли, аби я не забував, що ми з Януковичем колеги, і я зараз просто здаю президентський мінімум. Мені жарт сподобався, і я його повісив собі в камері. І ніхто з персоналу не помічає — погляд вже замулився тими офіційними портретами, ніхто не звертає увагу.

Коли перекинули в «єврохату», я той портрет забрав з собою. А тут повертаюсь із зустрічі з Крамером і розумію, що в камері був шмон. Ну, який шмон — вони хотіли прикрасити кімнату для високих гостей: на столі з’явилась вазочка, а в ній — яблучка, грушки, сливи. Я офігів, думав пап’є-маше. Помацав — ні, справжні. Поруч вазони з якоюсь такою буйною рослинністю, серветочки і так далі. Але дивлюсь, а портрет Януковича зі стіни прибрали! Я посміявся, потім розізлився і написав заяву на ім’я начальника СІЗО: «Заявляю радикальний протест проти викрадення в мене портрета президента, який своїм власним життєвим шляхом надихає мене на політичну перспективу. Вважаю це порушенням моїх прав, позаяк заборона володіння портретом президента нічим не передбачена. У зв’язку з цим вимагаю в триденний термін повернути Віктора Федоровича Януковича в камеру».

Підписав і передав через внутрішню пошту. А дівчата ж не помічають, хто там що передає — в СІЗО п’ять тисяч затриманих — забрали й понесли. Це було 30 березня. На другий день, 1 квітня, приходить перший зам тюрми і каже:

— Що хочеш проси! Готовий стакан водки принести, тільки відклич заяву.

— Та ні, — кажу, — я вже якось давно відвик від спиртного. Пишіть відповідь або порвіть.

— Не можу! Мене ж знімуть, там же ж картку вже виставили. Тепер треба не просто його порвати, а ще й написати якусь заяву про Януковича, але таку, щоб нікого не образити.

Виявилось, що дівчата, не читаючи тексту заяви, виставили карточку і присвоїли їй номер. А це вже офіційний документ, його копія передається в прокуратуру і на нього має бути офіційна відповідь. Кажу: ну от і добре, кіна не буде: я написав, а ви там приймайте рішення.

— А ти розумієш, що це ж мені йти в прокуратуру на нараду. Що з цим робити?

— Вступай у Самооборону.

— Нащо?

— Гірше вже не буде. А так хоч сидітимеш як політичний, сміюся з нього.

Але потім пом’якшав, розумію, що це просто виконавці, і їх точно можуть познімати. Підписав заяву, що претензій за викрадення фотографії Віктора Януковича з камери не маю.

Через деякий час його таки зняли. Він прийшов до мене прощатися і каже: «Ти знаєш, я в тюрмі працював більше двадцяти років. Сьогодні йду і з собою забираю фотографію з першого дня, коли я прийшов молодий і юний. І ось цю твою заяву. Такого веселого в’язня за всі ці 20 років не бачив!»

Літо в тюрмі

Насправді літо в тюрмі навіть гірше, ніж зима. Взимку холодно, але можна одягнути светра, одного, другого, можна ковдрою накритися, а зверху ще й пальто накинути, бо вікна ж немає — шибка вибита і протяг гуляє. А влітку, навпаки, спека, духота страшна і ти від неї нікуди сховатися не можеш. Не можна навіть обливатися холодною водою, бо вже є цивілізований унітаз, але душову зробити ніде. А в душ водять тільки один раз на тиждень.

За правилами підйом о шостій, але насправді це нічого не означає — можеш лежати, в СІЗО нікого не чіпають. Це в таборі жорсткий режим, а в тюрмі все спокійніше. Хоча буває по-різному. Скажімо, в інших областях о шостій виганяють з матрацами й усіма речами на проділ. Приходять люди в масках і починається шмон. У нас цього не було, але й тихо не було, бо о шостій рівно прокидались малолітки — вони ж там відбували свій термін, їх же в табір не везуть.

Рівно о шостій вони врубують музику на повну потужність — так щоб чула вся тюрма. Спочатку було прикольно: думав, усе як у молодості. Але потім виявилось, що в них одна й та сама платівка, та ще й пісні йдуть в одному й тому ж порядку. Ну, це просто можна застрелитися! А потім ще включається жіночий корпус і взагалі починається вакханалія попси.

Хоча була й інша музика. У дворику були диваки, які під час прогулянки співали арії. Був хлопець з клікухою Свєрчок. І от він своїм тоненьким голосом співає спочатку арію, а йому з вікон кричать: «Сверчок! Сверчок, давай нормальний музон!..» І йдуть замовлення. «Розенбаума давай! Висоцького давай!» І він співав! Співав і Висоцького, і Розенбаума, і Пласідо Домінго.

Дуже добре співали грузини. Хтось починає у дворику, хтось підспівує з вікон, і виходить таке хорове акапельне виконання. І півтюрми затихає і слухає, пробирає. І все це на фоні звуків перестальтики тюрми: постійного гавкання собак, тасування п’яти тисяч в’язнів, пересування автозаків.

І заснути вночі неможливо — все липке, лежиш мокрий. Плюс до голови лізуть думки — часу ж багато. Ти сідаєш на ліжко, мордуєшся і мимоволі починаєш думати про прочитане за день — філософське та історичне, в голові все скручується. Ну уяви собі — навколо бурхлива зеківська ніч з перекличками та кониками, а ти думаєш над теорією екзистенціалізму, про час і волю Гайдеґґера! І тут раптом — раз! — виринаєш із цього, й дивишся навколо… Дивні відчуття. І ти подумки повертаєшся до Гайдеґґера.

Тимошенко — Янукович — Ющенко

Якщо порівнювати масштаби цих трьох особистостей, то для мене на першому місці стоїть Тимошенко, потім Янукович, а потім з великим відривом Ющенко. Я взагалі вважаю, що Ющенко у політиці і у владі випадкова людина. На відміну від нього, Тимошенко та Янукович є самодостатніми лідерами. Безумовно, на різних полюсах добра і зла.

Ось маленький приклад. Міністру внутрішніх справ доповідають, коли і куди виїжджають перші три особи держави. Тому я точно знаю, що Ющенко рятував країну у повній відповідності зі своїм графіком: приїздив на роботу не раніше десятої, від’їздив не пізніше другої. І то не щодня. Тимошенко ж, навпаки — не було дня, щоб вона не сиділа у Кабміні до двох, трьох ночі. І не просто сиділа, а приймала, працювала і розбиралась з паперами.

Ефективність Тимошенко як менеджера, безумовно, вища. Вона професійніша. Крім того, в неї природна здатність проводити неймовірні комбінації. Янукович як менеджер слабкий, гнучкість розуму, як у рейки, але він здатен зібрати команду, яка, беззаперечно, ефективно і професійно виконує його бажання. Всі, хто з ним працює, дуже чітко розуміють цю систему координат: від вас вимагається тільки найкраще виконання поставлених завдань, і жодної самодіяльності, ніяких інтриг. За те — частка награбованого. Й це працює краще, ніж самолідерська система Тимошенко, де всі глядачі великої вистави «Вона працює». Це факт. Але і Тимошенко, і Янукович надзвичайно інтуїтивні. Різниця лиш у тому, що інтуїція Тимошенко направлена на отримання підтримки виборців у рамках виборчої демократії, а Януковича — на узурпацію влади. При цьому Янукович опирається на професійне оточення, а Тимошенко сподівається лише на себе. Саме це, до речі, і підвело її у 2009 році. За три місяці до виборів її штаби просто перестали працювати, бо вважали, що в центрі все зроблять самі, а в головному штабі всі вважали, що Юля сама все розуміє і знає, що робити. А в Януковича спрацювало гасло «Мы стая и мы победим стаей».

2005 року після поразки від нього багато хто відвернувся. Люди масово тікали у «Нашу Україну». Але потім відбулась знакова подія. Янукович зібрав усіх ключових людей команди на базі відпочинку, десь біля Азовського моря, і поставив одне запитання: «Якщо хочете мене зрадити, скажіть «так» — і ми розходимось. Хто хоче виграти разом зі мною, значить, ідемо разом, я прощаю все, що ви вже наговорили Ющенку і Тимошенко». Й вони тоді прийняли рішення: зціпили зуби і чекали моменту, коли «помаранчеві» між собою перегризуться.

На жаль, їх розрахунок справдився. Ющенко не усвідомив, що він — лідер переможного середнього класу, який і організував Майдан задля звільнення від феодалізму Кучми. Віктор Андрійович вирішив, що переможець — він сам. Суспільство чекало руху, реформ, зламу системи. А Ющенко був упевнений, що вже досяг мети. Тому він регулярно зустрічався з олігархами, а не з громадським активом. Він був фейковим революціонером. Нічого міняти не збирався. Просто став Кучмою у вишиванці. Якщо чесно — значно слабшим за Даниловича.

За великим рахунком, план Януковича виявився більш ефективним. Гроші перетисли слабенькі демократичні переконання еліт. Я це можу сказати, бо пройшов це на прикладі свого оточення. І це саме та причина, з якої я лишався з Тимошенко і після поразки. Я хотів довести: не всі бояться і не все продається. Не секрет, ми не були близькими однодумцями. Ми сварилися і мирилися, в нас була війна і співпраця, але я завжди відчував її як союзника. І для мене було абсолютно зрозуміло, що її програш — це і мій програш, і програш демократії, і всієї України в перспективі.

От саме тоді Ренат Кузьмін прийшов з сигналом, що від Юлі треба відректися і йти своїм шляхом. Я вважав це неприпустимим. І я був не один. Таку ж позицію зайняли О. Турчинов, керівник Народного Руху Б. Тарасюк, лідер ПРП С. Соболєв. Але виявилося і багато ключових людей які відступились. Щоправда, після нашого ув’язнення вони вже вийшли з кущів, стали виконувачами обов’язків лідерів опозиції.

ДТП

Повертаємося з суду, на дорогах бардак, все обмерзло. Та десь метрів за п’ятсот від суду на повороті нас заносить, і, ледь не перевернувшись, автозак об щось б’ється! Глухий такий удар. Зупинились, кричу водію: «У що?!» А водій — молодий зовсім хлопець, Коля переляканим голосом каже: «Джип!». Розумію, що ДТП. Але ж пригод там не так вже й багато, питаю: «Номери хоч донецькі?». Каже: ні. «Нездара ти, Коля, — кажу, — не можеш прицілитися, чи що?» Але розумію, що насправді ситуація унікальна. З одного боку, в них — повний кузов зеків, і серед них важливий клієнт, якого вони мають чітко за графіком доставити у СІЗО. А з іншого — далі їхати не можемо, бо це означатиме покинути місце аварії. Піднімається шухер, викликають наряд, щоб пересадити мене в інший автозак, а це означає, що я маю вийти і нехай на дуже короткий проміжок часу опинюсь на відкритому повітрі. Звісно, перше, що приходить до голів будь-якому конвою, що все це дуже схоже на план втечі. Тож піднімають всіх на вуха, викликають посилений наряд, ставлять у фрунт цілий райвідділок і вимагають перекрити всю вулицю. Але під час цієї метушні з переляку називають не ту адресу! Замість Дегтярівської називають вулицю Білоруську. Пішла команда, і вони, згідно з інструкцією, перекривають і оточують вулицю, приїжджають на місце, а там ніякого автозаку немає! Йде сигнал «втеча», у раціях дикий галас, піднімають три сусідні райвідділи і оточують уже весь район.

Все це весело, але на вулиці зима і дуже хочеться в туалет. Я вже почав нервуватись, кажу: «Ідіоти, ми ж стоїмо у п’ятиста метрах від СІЗО, хай пришлють інший автозак!» Врешті-решт таки відправили до нас машину. Конвойний каже: «Юрію Віталійовичу, ми виходимо на вулицю, вам доведеться одягнути оцю чорну шапочку і натягнути її на очі». Кажу: «Ви що, здуріли, чи фільмів передивились?!» А вони мені: «Розумієте, вас можуть впізнати». Я сміюсь: тобто людина в чорній масці без прорізів на обличчі їх не налякає, а Луценко їх налякає. Коротше, відмовився я від маски, повели так. А в цей час вже з’ясувалась плутанина з адресами і всі, кого мобілізували, перекинулись до місця аварії. Виходимо, а там — сотні міліціонерів, мигалки — все як у кіно!

Потім влаштували за цим епізодом розслідування. Цілу ніч допитували водія Колю, чи не був це скоординований план втечі. З’ясували, що в тому місці, де нас занесло, зранку прорвало трубу, вона залила всю площу і вкрила льодом. А наступного ранку до мене приходить начальник караулу, каже: «Юрію Віталійовичу, я вас дуже прошу, у вас завтра суд — не розповідайте про ДТП пресі, бо хлопця знімуть з роботи». Я пообіцяв. Їдемо в суд, бачу — Коля весь блідий — вони не вірили, думали, що я все-таки підніму скандал. Але я тримав слово і на всі питання журналістів, чи вчора з вами щось сталося, відповідав, що це повна брехня, все нормально. Коля був страшенно вдячний, його залишили, і він вже відвозив мене весь час. Ми з ним лиш домовились, що відтепер я його називатиму Шумахером.

Кава Чорновола

Пам’ятаю, як вперше конвой нишком пригостив своєю кавою. Взагалі, такі кроки дуже надихали, бо розумів, що ти не просто зек, і навіть цей конвой все одно ставиться до тебе як до свого міністра. Або коли, наприклад, вони мене попереджали, що в боксах є туберкульозні, і просили перечекати у їх дежурці. І таке було. Потім вже я налагодив поставку і кави, і печива, і ковбаси, й ми часто їли разом. А коли мене пригостили кавою, згадав чудову історію. В часи, як я був міністром, мені написав листа колега по уряду, міністр регіонального розвитку Василь Куйбіда, і по-земляцьки попросив допомогти встановити пам’ятну дошку В’ячеславу Чорноволу в одному з райвідділів Львівської області, де вперше утримували В’ячеслава Максимовича. Ну, думаю, чому б ні, справа добра і я собі можу це дозволити. Допоміг. Через деякий час приходить наступний лист: «Дуже дякую, що прислали дошку, але розумієте, там приміщення ще австрійське, з дуже красивим шатровим черепичним дахом, який треба поремонтувати, бо ця нова дошка дуже погано виглядає на старому облущеному будинку…» Ну, думаю, добре, чому б і ні, правду ж каже. Пошукали гроші, знайшли, віддали на ремонт. Проходить час і знову лист: «Дякуємо за допомогу в ремонті, але знаєте, там навколо дуже стара бруківка, і було б добре її поремонтувати, бо воно якось некрасиво: новий дах, повністю пофарбована будівля райвідділу, дошка пошани, а дороги нормальної немає…» Я вже не витримав, дзвоню йому, кажу: «Василю, ти б зразу сказав, райвідділ треба ремонтувати з нуля! В мене ж нема таких грошей!» Але потім якось ухитрилися, і таки відремонтували і бруківку, і дорогу. Ну й от, день відкриття райвідділу, зустрічають дуже тепло. А вже після церемонії до мене підходить ветеран, який випросив автомобіль для райвідділу з міністерського резерву. Галичани найвміліші прохачі! А потім він розповів, як тут утримували Вячеслава Чорновола. Каже: «Ми вже тоді розуміли, що він політичний, і ми йому передавали прямо в ізолятор каву, три рази на день. А він нам розповідав про свої плани незалежної країни. А яка тоді була кава, у Радянському Союзі? Польська «Інка», кавовий напій з буряків». Тож коли в підвалі Печерського суду конвой передавав каву мені, я згадав цю історію. Я, звісно, далеко не Чорновіл, але потрапив у ту саму ситуацію вже в ніби незалежній Україні. Думаю, часи змінилися, кава вже краща, а в тюрмах все одно залишаються політичні.

Грузини на виборах

На президентських виборах 2010 року нам вперше вдалося інвентаризувати усіх виборців по всій країні, вичистивши мертві душі. Звіряла списки міліція. Ми знаходили будинки, вулиці і навіть цілі квартали, яких насправді не існувало. Три чверті мертвих душ було знайдено на Південному Сході. В сумі десь близько мільйона виборців — на виборах це щонайменше 3 %.

Але ми розуміли, що голка життя Кощія лежить у яйці перерахунку явки Донецької області. Хто встановить справжню явку в Донецькій області, — той зможе забезпечити чесний результат виборів. Звісно, мені можуть закинути, що є і франківські заробітчани, але коливання явки у десять відсотків у Івано-Франківську непорівнянне із тридцятивідсотковим відхиленням у Донецькій області, де проживає десята частина голосуючого населення. Команда Януковича це розуміла, тому дані по явці у Донецькій області на всіх виборах здають останніми, підганяють залежно від результатів по всій країні. Умовно кажучи, якщо вони бачать, що не вистачає десяти відсотків, вони показують явку вісімдесят; якщо п’ятнадцяти — отже, явка буде вісімдесят дев’ять.

Єдиний шлях боротьби із цим — якісна робота комісій та спостерігачів. Але у 2007 році ми це вже проходили. Привозили галицьких спостерігачів, їх били. Виставляли місцевих членів комісій — купують або б’ють. Що робити? Ми придумали інший шлях — поставити іноземного спостерігача, якого бити вже якось стрьомно, це інший розголос. Всього в Донецькій області майже чотири тисячі дільниць, найбільш густонаселених — приблизно тисяча, значить потрібна тисяча спостерігачів. Але де їх стільки взяти? Ні з Польщі, ні з Канади стільки не привезеш. І я придумав привезти їх з Грузії. Передзвонив своєму колезі Вано Мерабішвілі, він каже: спостерігачів у нас стількох немає, але теоретично необхідними знаннями володіють наші співробітники, і тисячу поліцейських я знайти зможу. Треба тільки узгодити з Міхо. Спитали у Міхо, він дав згоду, щоб поїхали спостерігачі від країни-члена ОБСЄ. Єдине, Міхо просив, щоб було особисте прохання від самої Тимошенко.

Через деякий час Вано приїхав у Київ на святкування дня міліції — того самого, за яке мене потім посадили. Саме там, після концерту в палаці «Україна» я підвів Вано до Юлі, й вони узгодили приїзд спостерігачів. За декілька днів до виборів в аеропорту Донецька приземляється грузинський літак, а звідти виходять декілька сотень чоловіків у цивільному зі, скажімо так, дуже специфічними обличчями й табличками ОБСЄ. Які бувають поліцейські у Грузії, уявляєш, м’яко кажучи, неписані красені. Щоб було зрозуміло — ми їм не платили жодної копійки, вони дійсно приїхали за мандатом ОБСЄ, і самі сплачували всі витрати. Але тут, у Донецьку, почалась істерика: «они будут насиловать наших детей», «они приехали поджигать наши дома», «это начало переворота»… З одного боку, я їх розумію — чужі на нашій території, але якщо у вас все нормально і немає жодних фальсифікацій — то хай собі спостерігають, гірше ж не буде. Ніхто вам не заважає привозити у західні регіони своїх спостерігачів з Білорусі або Росії! В чому проблема? Але вночі мені подзвонив Міхо і каже: «Я только что получил звонок от вашего президента, который сказал, что или я забираю наблюдателей, или он поднимет скандал в ОБСЕ, потому что он их не приглашал». Я кажу: «Міха, послухай, але ж ніде не написано, що має обов’язково бути підпис Ющенка під запрошенням спостерігачів від ОБСЄ». Він не став навіть слухати, каже: «Знаєте что, разберитесь между собой». І наступного дня вони поїхали. В другому колі підтримка Януковича в Донецькій області зросла з 76 до 90 %.

Митрополит

Вся команда Луценка складалася з сімох людей. Це моя дружина Ірина, мій брат Сергій, двоє моїх товаришів з інституту — Ярослав зі Львова і Юзик з Тернополя (ми з ними жили в одному номері гуртожитку), керівник моєї охорони Василь (у МВС він працював начальником департаменту внутрішньої безпеки), дві працівниці прес-служби Інна і Лариса та наш сисадмін Дмитро. Все. Саме ці люди доводили мою безневинність, і мені здається, їм це вдалося.

Команда почала збирати підписи на мою підтримку. На перший суд тоді Сергій приніс мільйон підписів українців і десь тисячу підписів відомих осіб, у тому числі глав церков. Я передивився листи і серед них не виявилося підпису митрополита Володимира. Для мене, скажу чесно, це був нелегкий удар.

Справа в тому, що я ходив до митрополита Володимира на сповідь, нас пов’язують давні стосунки. Мене тільки призначили міністром внутрішніх справ, я як ошпарений намагаюсь зрозуміти що це за машина, хто ці 300 тисяч міліціонерів, як вони працюють… І тут — Пасха. І ми з Президентом ходимо по церквах всіх конфесій. Останнім у списку був Московський патріархат.

Я приїхав у Лавру, зайшов до митрополита, представився, і під час розмови дав йому, як і всім іншим ієрархам, залізну обіцянку, що доки я міністр, церкви захоплюватись не будуть, і ніхто у міліцейській формі на території парафій не зайде. І, до речі, я цю гарантію дотримав.

Ми з ним дуже часто розмовляли про життя, про релігію і так далі. Пам’ятаю, як після інциденту з Леонідом Черновецьким — коли я його вдарив, мені через пару днів дзвонять і кажуть: «Блаженнійший просить вас приїхати». Кажу: не можу, в мене тут проблеми з прокуратурою, не маю часу. Передзвонюють, кажуть, владика дуже просить приїхати на декілька хвилин. Ну що робити, їду, він зустрічає, сідаємо за стіл і він своїм дуже тихим голосом — бо в нього дуже хворе горло — шепоче мені: «Юрію Віталійовичу, в історії був святитель Миколай, який на церковному соборі виступив проти Арія і засудив аріянську секту. І в суперечці вдарив його по обличчю. І братія тоді сказала, що це не по-християнськи. Зняли з Миколая ризи, закрили його голого в кімнаті, і стали обговорювати, як його покарати. Врешті-решт вирішили вигнати його з громади. Відкривають замкнуту кімнату, щоб оголосити йому своє рішення, а він стоїть весь у ризах, які йому водрузила Богородиця. І стало зрозуміло: Бог дав знак, що Миколай був правий у цій суперечці з Арієм…». Я слухаю і не можу зрозуміти, що відбувається. Кажу: владико, навіщо мені це все знати? А він каже: «Юрію Віталійовичу, це вам урок: сектантів бити можна, але не часто. Цей гріх я вам відпускаю, але більше його не повторюйте». У нас були теплі стосунки.

І от, значить, сиджу я у СІЗО. До нього прийшли наші хлопці з проханням підписати лист на мою підтримку. Він сказав, що підпише — приходьте завтра. А коли прийшли наступного дня, їм у приймальні сказали, що відповіді не буде. Пізніше очевидці розповіли, що до нього приїжджав міністр внутрішніх справ Анатолій Могильов і дослівно казав: «Не лізьте в цю справу, бо головний прихожанин церкви вам цього не пробачить». Хто головний український вірний Московського патріархату, думаю, пояснювати не треба.

Мені це розповіли і, чесно кажучи, було неприємно. Образи немає, але чомусь думав, що церква має за свій обов’язок клопотатися за принижених. Ну, так вже в історії склалося з часів Івана Грозного. А в країні Януковича так не сталося. Хоча з іншого боку, я до митрополита і по сьогодні ставлюсь як до митрополита, пастиря, а не як до людини, котра має мене виручити.

Пізніше ми побачились з митрополитом Володимиром, вже коли я лежав у клініці «Оберіг». Він лікувався десь поруч, і я сам прийшов до нього в палату, ми переговорили. Не в моєму характері чаїти образу. У певні моменти він зробив для України дуже важливі речі. Наприклад, мало хто знає, але внутрішньо він дуже українець, і саме він прийняв рішення про визнання Голодомору як геноциду. Він був серйозним каменем на дорозі всевладного «Руского міра» в УПЦ. Взагалі і він, і Філарет, і Шевчук — це саме ті пастори, яких бракує суспільству поза церквою.

Черновецький

Історія з Леонідом Черновецьким — це ключова історія моїх стосунків з Віктором Ющенком.

Все почалося з засідання Ради національної безпеки і оборони. Розглядаємо питання про земельні оборудки, виступають прокурори, СБУ, іще хтось. Доходить черга до мене. А я сиджу недалеко від Ющенка і кажу: «Вікторе Андрійовичу, вам дійсно цікаве питання припинення земельних дерибанів?..» Всі оживились, і він каже: «Так, цікаво». Кажу: «Тоді давайте зробимо одну просту річ. Ми в міліції встановили вже щонайменше п’ять схем розкрадання земель: через студентів, через підставні кооперативи тощо. Усі схеми зрозумілі. Але поки ми збираємо матеріали, передаємо їх у прокуратуру, поки вони заводять справу… її або закривають через суд, або землю продають. У мене є проста пропозиція: давайте зобов’яжемо прокуратуру при порушенні справи по земельних аферах автоматично накладати на спірну землю арешт. Це унеможливить її використання, а з іншого боку, щоб зняти арешт, треба буде чекати рішення Верховного Суду. Жоден бізнесмен не буде платити неймовірні хабарі за землю, яка йому дістанеться після рішення Верховного Суду, повірте».

Я ж через це вже проходив. Ми так зупинили волинський Клондайк, коли крадені машини ганяли з Польщі. Як тільки вони попадались, ми фіксували, арештовували їх і судилися аж до Верховного Суду. Не так як раніше, коли міліція програвала, або не приходила в суд, тоді машину легалізовували й забирали. Ні, йдемо аж до Верховного Суду.

А тепер уявіть собі. Ви привезли контрабандою машину, її заарештували, ви дали хабаря міліції, потім суду, потім апеляційному суду, потім аж Верховному Суду! І на це пішло мінімум п’ять років! Кому це потрібно? І клондайк зупинився, а бюджет отримав додаткові мільярди гривень.

Так і тут, кажу, ну який дурень буде купувати землю на таких умовах? Всі вислухали, в залі тиша, і в цій тиші наш доблесний Космос каже: «Виктор Андреевич, тут вот Луценко выступает, а сам в собственном кабинете требовал у меня землю, и угрожал посадить меня и моего сына».

Я втратив дар мови. По-перше, я в житті не мав землі, не маю її зараз і поки що не збираюсь її мати. По-друге, що стосується сина, я особисто зробив усе, аби з дітьми Черновецького не воювали. Хоча справа була. Перед київськими виборами міська прокуратура домовилась з Олександром Омельченком, що вони посадять Степана Черновецького, щоб нагадати про його причетність до афери «Еліта-центр». Дзвонить мені Віталій Ярема і каже: «Є така справа, від мене вимагають арешту хоч на добу, що робити?» Кажу: «Яремо, слухай, ми з дітьми не воюємо, ти почув?» Потім з цього ж питання дзвонить Віктор Ющенко: «Юра, скажи, там є небезпека, що його арештують?». І я йому сказав те сам: «Ні, ми з дітьми не воюємо». Потім дзвонить вже сам Черновецький. Я і йому сказав те саме, єдине, що взяв у нього гарантії, що син у понеділок прийде і як свідок дасть покази. До речі, син прийшов і спокійно дав покази.

І тут я сиджу на Радбезі і чую від нього цю нісенітницю. Я офігів. Кругом сидять губернатори, міністри — всі. Для мене це просто виклик. Я пишався тим, що жодна людина ні тоді, ні зараз не зможе сказати, що вона давала Луценку хоч копійку хабаря, або що він це вимагав. І от я дивлюсь на Ющенка — він же знає всю ситуацію з сином Черновецького! — але слова не дає. Я йому пишу записку «прошу виступити», він — нуль реакції. Я подивився направо, наліво: стоять дві відеокамери, був упевнений, що все буде зафіксовано і я просто подам в суд. Правда, потім виявилося, що вони в порядку економії не працюють.

А по завершенні РНБО, коли президент зі свитою вийшов, я через весь зал кажу: «Гей, придурошний, іди сюди». Черновецький повертається, каже: «Я?» Я повторюю, кажу: «Тут других придурошних немає. Іди сюди». І він нахорохорився — всі ж дивляться! — обійшов стіл, і коли опинився достатньо близько, я вліпив йому ляпаса. Ляпас був потужний, його трохи так похитнуло, каже: «Ну, я ж тоже могу» — і замахується. А в мене спрацювали ментівські рефлекси: дав коліном у пах, скрутив руку за спину і дав сильного пендаля. Він відлетів метри на три. Його забрали, і на тому нас розняли. І у ту ж ніч перший заступник Генпрокурора, син якого працював у Черновецького, завів на мене три кримінальні справи — по хуліганці, по судових злочинах і по середніх ушкодженнях, для чого Черновецький, продовжуючи бігати навколо своєї резиденції, на двадцять один день ліг на лікарняний.

І саме в цей час у мого старшого сина виявилась онкохвороба. Нам порадили їхати лікуватися в Австрію. Перед самим від’їздом дзвонить мені Ющенко і дослівно каже: «Юра, ти мудак. Але я почув, що у твого малого є проблеми…» Я кажу: «Навзаєм, Віктор Андрійович, так, справді, в мене є проблеми». Він каже: «Чим помогти?» Я йому відверто кажу, як є: «Нічим помагати не треба, тільки дайте мені хоча б два тижні спокою від прокуратури, щоб ми могли пройти хіміотерапію». — «Юра, — каже, — ти навіть про це не думай. Їдь спокійно». І я поїхав.

Поки мене не було тут, почались суди з Черновецьким. Справа дійшла до апеляції, я виграв. Але потім було цікаво. Тільки я повертаюсь з Австрії, дзвонить мені людина, каже: «Доброго дня, я голова Апеляційного суду, Антон Васильович Чернушенко. Давайте зустрінемось на нейтральній території». Зустрічаємось і він каже: «Тут така справа, мені подзвонив Віктор Ющенко і каже: «Луценко поїде завтра за кордон, у тебе є два тижні, щоб він програв апеляцію. Це інтерес держави. Його, мовляв, все одно ніхто не посадить, там нема за що, але слідчий зможе його усунути з посади — а країні потрібен новий міністр внутрішніх справ». І що? — «Нічого. Просто я родом з Волині, ти мені подобаєшся своїм радикалізмом. А Ющенку я сказав, що Луценко не може програти ні за якою логікою». От і все. Потім ми з ним часто бачились, він показував мені нове приміщення суду, як класно облаштовані конвойні війська. Ну і в тому числі показував «бокси» для засуджених. А там вони значно кращі, ніж в Печерському суді — туалети, ліфти, все як слід. Потім мене возили в ці бокси, вже як засудженого, на апеляцію, і я згадував усе зовсім з іншими почуттями. А прямі підлеглі Чернушенка спокійно затвердили мій вирок.

Вирок

Суддя Вовк був призначений мені не просто так. На ньому висіли дві кримінальні справи, пов’язані з розкраданням земель. Логіка влади проста: саджай Луценка або сядеш сам».

У день вироку у мене було враження, що Вовк хотів слухати і дуже уважно стежив за аргументами. А я собі думав: він же бачить, що з майже сотні допитаних версію слідства підтверджує лише один свідок, що в мене є алібі, проти якого прокуратура не має ніяких аргументів. Якщо він це все бачить, він не зможе засудити. Ні, звичайно, я розумів, що це за суд! Я розумів, що мене не можуть випустити. Це я усвідомлював чітко. Але надія була на те, що вони самі не зацікавлені засудити у такому процесі — все ж розвалилося. Я не очікував виправдання, але був чомусь впевнений, що справу передадуть на дорозслідування. У це дуже вірив мій адвокат Ігор Фомін. Він — справжній правник, попри десятки років практики, свято вірив у право, в значимість сторін суду. Але в ході цього процесу без права захисту він дуже переживав, а під кінець суду став закінченим революціонером, який, як і я, вірить лише у повне перезавантаження і законів, і персоналу для українських судів.

Під час оголошення вироку я залишився один на один із собою. Фізично я тримався за Ірину, але насправді я був у тиші на самоті з собою. Це була внутрішня м’ясорубка. Я не усвідомлював, скільки мені дали років, де я буду сидіти. Для мене найсильнішим ударом було те, що суд визнав мене злочинцем. Виявляється, психологічно це дуже важко усвідомити.

Наступні два дні нічого не писав і не читав, бо, не приховуватиму, в думках кипіла велика образа. Звичайно, це була травма, бо ти вже сидиш, не як підозрюваний чи обвинувачений — ти вже сидиш як засуджений, і переходити у зовсім іншу категорію. Ти стаєш повноцінним зеком. Я думаю, це потрясіння для кожної людини, а для політика — це морально вбивча ситуація. Фактично перед тобою постає питання: чи ти ще можеш залишатися в статусі політика, чи це квиток в один кінець? І тут дуже важливо було побачити реакцію оточення.

Бо внутрішньо, сам із собою, я ні на секунду не сумнівався у своїй правоті. Відчуття того, що я був злочинцем, не виникало ніколи. Так, я робив помилки, але це були помилки політика, а не злочинця. І в них точно не було корисливого мотиву. Тож мені було дуже важливо, як після вироку зміняться люди. Доти вони спілкувалися, підтримували Луценка, якого несправедливо у чомусь звинувачують. А тепер було важливо, як вони будуть спілкуватися з Луценком, якого суд залишив поза межею закону?

І за ці два дні я пройшов різні стадії — від образи, замкнутості, злості — до повного спокою. Врешті я побачив, що нічого не змінилося. Спочатку це відчув у камері, пізніш, коли мене підбадьорював і підтримував персонал тюрми, а потім вже пішли коментарі з преси та Інтернету. Я зрозумів, що всі оцінили ситуацію адекватно. Стало легше.

Лист Міхніка

А через тиждень прийшов лист від Адама Міхніка. Для мене це було дуже несподівано. Потім виявилось, що він побачив в Інтернеті фотографію, де я в день вироку, сидячи в клітці на суді, читаю його книжку. І вирішив написати мені листа.

«Надсилаю тобі з Варшави мої слова солідарності та братерства. З хвилюванням переглядав твоє фото із зали суду, де ти за ґратами читаєш мої есе, перекладені українською мовою. Не один із тих есеїв був написаний саме в тюрмі. І це фото для мене має дуже символічне значення.

Ніколи не думав, що один із очільників Помаранчевої революції буде ув’язнений на підставі таких примітивних доказів. Твої вороги — боягузи, які не мають сміливості боротися та воювати чесно і відкрито. Вчинки таких людей підлягають осуду, а їм самим можна лише поспівчувати. Бо засуджуючи тебе, вони автоматично підготували вирок і для себе. Ти вийдеш із в’язниці з високо піднятою головою, натомість їх до кінця життя переслідуватиме власна совість і боягузтво.

Юрію, доля визначила тобі пройти шлях українців, які справді відстоюють свободу в країні. Вірю, що твоє ув’язнення буде шляхом до слави. Захоплююся твоєю позицією відважного демократа і патріота незалежної України. Вірю, що так само думають чимало поляків. Прийми від мене слова поваги, солідарності і дружби від старого в’язня, польського приятеля вільної та незалежної України. Будь мужнім. Багато хто у світі за тебе.

Адам Міхнік»

А я дійсно тоді читав збірник його есеїв, які він писав, сидячи в тюрмі в часи «Солідарності». Адам Міхнік був інтелектом польського опору. І для мене була дуже важлива його точка зору на те, хто такі ліві у сучасному світі, після розчарування в комунізмі і розбудові нових країн на фундаменті СРСР. Найбільше вразив його есей про польського філософа Колаковського, який у насмайже не перекладений. Я знайшов переклад його роботи російською «Жрец и паяц», у журналах. Це точне віддзеркалення моїх поглядів на політичну діяльність! Для мене саме віра й іронія є рушійними силами людини в політиці.

Він описував стан Польщі 80-х, дуже схожий на те, що в нас діється сьогодні. Коли влада вже змирилася з тим, що їй не аплодують, її не люблять, і вона вже не може вимагати, щоб перед нею стояли навколішки, вона лише просить мовчати і виконувати вказівки. Він описує те саме інертне суспільство, яке іззовні здається покірним, а насправді ось-ось може вибухнути. Та головне не в зовнішніх ознаках, а в його висновках: інтелектуали повинні не просити, а примушувати народ іти вперед, даючи йому альтернативу, нову візію.

Мені було настільки цікаво його читати, що я тягав його книжки у суд. А в день вироку, коли почали зачитувати рішення суду, я зрозумів, що слухати це декілька годин я просто не зможу. Бо витримати і не перебивати було неможливо. Я розкрив книжку і просто відключився: пошуки свободи мені були набагато цікавішими від вироку Вовка. А потім ця фотографія стала імпульсом до листування і зав’язування певних стосунків уже із самим Адамом Міхніком, чим я страшенно пишаюсь до сьогоднішнього дня. Але тоді, сидячи у клітці, я навіть уявити не міг, що це може колись відбутися. Я просто прочитав його книжку, яка в той момент виявилась фантастично важливою для мене.

І у відповідь на листа я написав йому, що в полінезійських народів є такий вислів: «токіан тукіко». Так кажуть про дерево, яке вчепилося корінням у скелю і продовжує жити попри все. І я написав пану Міхніку, що саме такі люди, як він, і були моєю скелею, саме за таких, як він, я тримався: за їхню скелю віри, надії і упевненості в ідеалах.

А вже після звільнення, коли був у Варшаві, знайшов його телефон і поїхав до нього в гості. Чудова зустріч! Він живе в центрі Варшави, у звичайному будинку. Але найбільше здивувало, що коли я називав адресу, то навіть таксист знав, куди я їду, вже не кажу про вахтерів, людей на вулиці. Хоча в тому ж кварталі живе і Кваснєвський та інші відомі люди. «То ясно, то до пана Адама. Вітання йому. То розумний хлоп, легендарний. Пан має велику втіху, що з ним зустрінеться». Зустрілись, мали дуже гарну бесіду, а потім вийшли прогулятись вулицею — пройти неможливо! Усі йому кланяються, здоровкаються. Величезна повага в нього.

Тюремний «кутюр»

В тюрмі їжу розносять по «хатах», їдальні там немає. Розносять засуджені з «чорних хат» із невеликими термінами. Тобто людину засуджено на два-три роки, рік він вже відсидів і лишається в тюрмі на підсобні роботи: кухарі, прибиральники, електрики, столярі та інші.

Найблатнішою вважається робота баландьора, а ще краще баландьор дієти. Бо дієтчикам носять спеціальну їжу, дієтичну — згущенку, варені яйця та масло! Що це за дієта, не знаю, але призначає її лікар. Мені, наприклад, таке призначали після голодування — тобто коли взагалі нічого не можна було їсти, не те що масло та згущенку. Я забирав свою «дієту» на тиждень вперед — сам, звісно, не їв, але співкамерники були щасливі.

Баландьор — це, як правило, молодий хлопчина, років двадцяти з хвостиком, який розносить їжу у здоровенній п’ятдесятилітровій пластиковій бочці, в якій учора могли бути оселедці, а сьогодні суп чи каша, сморід стоїть страшний. Взагалі, дві третини Лук’янівського СІЗО — це пацанва десь двадцяти — двадцяти п’яти років, їх іще називають «ножичками». Сидять, як правило, за дев’ять грамів наркоти.

Це те, що я колись скасував, а зараз знову почали використовувати. Дев’ять грамів — це мінімальна доза, за яку можна було брати і саджати. Коли ми прийшли, по-перше, відмовились від того підкидання — коли проти людей не могли нічого зібрати, їм підкидали мінімум наркоти і в’язали. Ми це скасували. Але головне, щодо наркотиків — ми почали оцінювати не за кількістю затриманих осіб, а за вагою затриманих речовин. Тобто не палички — скільки справ, а скільки кілограмів. Ну а це вже зовсім інші стосунки! Тобто ти мені подавай не 150 кримінальних справ по мінімалці 9 грамів, а 150 кг конфіскованих речовин. Цей нюанс багато змінив: брати почали не доходяг, які мали дві дози на компанію, а реальних збутників. А коли я пішов — знову вся тюрма забита «ножиками» з коноплею, по дев’ять грамів…

Так от, щодо баландьора. Повертаюсь якось у камеру, а там роздають їжу. А я вже звик до того, що стоїть бочка, смердить так, що краще пробігти мимо. Я не жартую! Поруч неможливо навіть дихати тим, що вони роздають. А тут проходжу і попри сморід застигаю, бо в мене культурний шок. Стоїть баландьор, у нього в руках здоровенний армійський черпак. Але видно, що до дна той черпак не дістав би — довжини йому явно не вистачало, ошпарив би руку. І він до цього черпака дротом прикрутив ніжку від дерев’яного стільця. Причому не простого стільця, а такого віденського, з візерунками! Лук’ян-кутюр!

Розстрільна кімната

Десь у перший місяць в тюрмі мені передали книжку Тімоті Снайдера «Червоний князь» про Василя Вишиваного-Габсбурга, який помер в одній із камер Лук’янівського СІЗО від туберкульозу. Я почав цим цікавитись, і виявилось, що Василь Вишиваний помер у тій самій камері, де сиділи Дмитро Донцов, Симон Петлюра, Володимир Винниченко, холодноярські отамани… Ще пізніше дізнався, що я сиджу в тому ж блоці.

Про розстріли я багато читав ще в юності, потім у міліції, коли з’явився доступ до архівів. Я попросив і мені принесли течки про Голодомор, в яких документально було зафіксовано і людоїдство, і розстріли, була папка «Німці» — про виселення етнічних німців, «Поляки», «Бандити УПА». І були такі папочки з розстрільними списками — по триста людей з червоними пташечками — це тих, чиї прізвища називались при розстрілі. Тобто зачитують список, оголошують вищу міру соціалістичної справедливості, і після того, як повели в камеру для розстрілу, ставлять червону пташечку, щоб не пропустити нікого. А внизу написано: «приговор приведен в исполнение с четырех до восьми». Чому о четвертій? Бо все було по науці: Академія наук визначила, що четверта година ранку — це час найбільшої демобілізації людського організму. До речі, і війна почалася о четвертій годині саме з цієї причини. Не виключено, що й німці базували свою діяльність саме на радянських розробках. Це ж не секрет, що дві системи — сталінська та гітлерівська — активно обмінювались розробками, секрети НКВС переходили до гестапо, і навпаки.

Під деякими розстрільними списками стояв припис: «прошу поощрить личный состав за отсутствие перерасхода боезарядов». Справа в тому, що тоді була норма: одинадцять куль на десять чоловік. Якщо нема перевитрат, людей нагороджували. Та виникала інша проблема. Коли людину розстрілюють, з неї виливається порядку двох літрів крові. А тепер уяви, що їх розстрілювали по триста-чотириста людей за три-чотири години. Кров накопичувалась і стояла по коліно, бо це ж не вода — у зливи вона не витече так швидко, згортається.

А засуджених перед тим як відвантажувати з машини, зазвичай глушили дерев’яними кийками по голові. Потім перед розстрілом їх приводили до тями, зачитували вирок і вели в камеру. І коли людина ступала у наповнене кров’ю приміщення і робила декілька кроків у крові, вона, звісно, пручалась. Тоді офіційно було поставлено завдання зробити так, щоб із убитих не виливалося стільки крові. Знайшли відповідь: стріляти треба не в потилицю, а в точку переходу хребта у череп. Тоді крові виливається вдвічі менше. «Винахідники» отримали за це Сталінську премію!

Звісно, коли я дізнався, що розстрільна камера десь поруч, я попросився її подивитись. Взагалі вона зараз законсервована: її не використовують, і вона закрита для візитів. Тому проситись довелося довго, та врешті-решт для мене зробили виняток. І я туди зайшов. Вона знаходилась під нами, у підвалі. На перший погляд кімната як кімната: бетонна підлога, порівняно чисті стіни… Єдине, що підлога така масна, ніби вкрита плівкою. Ти відчуваєш усі ці жахіття шкірою. І психологічно, коли ти все про цю камеру знаєш, знаходитись у ній дуже тяжко. Враження були сильними і залишились надовго.

Подивився цю кімнату, постояв трошки і мене повели назад у мою камеру. А всі пересування ув’язнених між корпусами йдуть під землею — там для цього велика розгалужена система комунікацій. Зеків у різні напрямки ведуть різними коридорами, щоб не зустрічалися.

Так от, ведуть мене підвалами, виходимо ми на цю площу, а назустріч йде людина на милицях. Розминулися ми, і вже тільки метрів за п’ять я усвідомив, що це колишній в.о. міністра оборони Валерій Іващенко! В уряді Тимошенко на засіданнях ми завжди сиділи поруч. І я його не впізнав! Можливо, був у думках про цю розстрільну. Хоча він дійсно фізично був виснажений, змінився сильно. До речі, дуже сильний мужик. Все життя був начальником Генштабу, завжди осторонь від політики. Офіцер, далекий від корупції та грошей. Просто потрапив під помсту за те, що звільнив не того заступника-казнокрада. Той його замовив. А регіонали вирішили зробити його першим боєзарядом проти Юлі, хоча нічого їм на неї і не дав. Я повернувся, наздогнав його, відштовхнув конвоїра, обійняв як старого друга. Перекинулися парою слів і розійшлися.

І от я повернувся до себе в камеру, ліг, заплющив очі. А в голові усі ці підвали і картинки з цієї розстрільної кімнати… Це був поворотний день в тюрмі. Він дуже багато змінив у мені й продовжує змінювати мене по сьогодні. По-перше, мене це дуже зміцнило. Коли розумієш, через що проходили покоління тих, хто сидів у тих самих «хатах», зламати тебе неможливо, ти вже просто не маєш права прогнутися.

Та головне було не це. Я взагалі мислю картинками, тож лежу і просто уявляю собі: оця розстрільна кімната, ці коридори, ця підлога, ріки пролитої крові… І ти розумієш, навіть якщо знести Лук’янівську в’язницю, як Бастилію, і побудувати тут офіс правосуддя або храм справедливості, воно не встоїть. Завалиться, бо, по-перше, фундамент не той — все на крові, а, по-друге, вся правоохоронна система просякнута кров’ю.

Тому я й не мав жодного шансу реформувати МВС, бо фундамент системи був закладений не мною і не нашим поколінням. Міліція і сьогодні — це НКВС, воно було створено як орган страху. А в ринкових умовах каральна система просто торгує цим страхом. І все, більше жодної різниці. Нічого не змінилося. Не знищивши систему докорінно, можна лише або зменшити цей страх, або збільшити. Я певен, що при мені цього страху було менше, а зараз він зашкалює, але якщо бути чесним — і тоді, і зараз це та сама радянська каральна система.

Лежу і згадую, що й Кабінет Міністрів — це теж частина системи НКВС. (Будинок уряду України був зведений у 1936–1938 роках, і від початку планувався й будувався для розміщення Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС) УРСР.) Під будинком уряду така сама система розгалужених підвалів, як і в СІЗО. Мені як міністру було дозволено спускатися вниз на три поверхи, далі не пускали. Це такі самі коридори, чистіші, законсервовані, але система була збудована та сама — для засуджених. Смішно, але на мінус першому поверсі цих катакомб за часів першого прем’єрства Віктора Януковича було влаштовано банкетний зал, де Кабмін збирається на всякі свята — сто днів уряду, День Незалежності або день народження прем’єра. Це така велика красива зала, там висять великі картини. Все цивілізовано і по-сучасному, але це все одно той самий підвал НКВС. Там же розташовані підземні переходи між Кабміном, Верховної Радою, Адміністрацією Президента і колишнім будинком Мінздраву у Маріїнському парку. Вони з’єднані з метро. Цими коридорами може проїхати невелике авто, там килимова доріжка, лампочки світяться, все як треба. В часи Помаранчевої революції ми навіть мали схему цих переходів, і планували через них зайти в будинок Адміністрації Президента, але потім відмовились від цього.

Лежу собі й думаю, що і я ж був у цих коридорах, користувався ними, ходив, але ніколи не замислювався, що ж це насправді. Потім згадую, що насправді і будинок СБУ — це також сталінська контора, і споруда Адміністрації Президента зводилася, м’яко кажучи, для інших цілей — там був розташований Київський військовий округ, де теж розстрілювали людей.

І потім починаєш розуміти, що це у всьому — у законах, у інституціях, у людях — взагалі, у нас немає незалежної України, а є просто перефарбована УРСР. Це було, наче складання пазлів — у якийсь момент у тебе все сходиться, і ти бачиш повну картину. Ти розумієш, що всі ми насправді живемо у радянському бараку, який просто пофарбували у жовто-блакитний колір і пристосували до розмов про те, що тут у нас буде Європа. Але насправді, на цьому фундаменті, на цих засадах це неможливо здійснити. І десь того самого тижня до мене прийшла ідея Третьої української республіки як відповідь на потребу перезавантаження, початку нової України на новому фундаменті.

Сонячний годинник

У двориках у мене була ще така забавка — я на спір зі співкамерниками вгадував час. Гуляти нас випускали на годину. Іноді стомлюєшся, і от співкамерники питають, цікаво, скільки там приблизно ще лишилось? А годинники в тюрмі ж заборонені. І якось я кажу: а чому приблизно, скажу точно — залишилось ще 12 хвилин! Вони здивовані: звідки ти знаєш? Викликаємо «виводящого», питаємо — точно, так і є, залишилось 11–12 хвилин. А як я це робив? Я розробив свою методику. Як я вже казав, дворик зверху обнесений ґратами. Коли встає сонце, на одну стіну ці ґрати відкидають тінь. Всього виходило десь двадцять поділок. Отже, ти знаєш, що це 12 година, а кожна поділка між ґратами — це чотири хвилини. От я й вираховував. Правда, не завжди виходило — зранку, поки сонце з іншого боку корпусу, це неможливо, або в дощ. Потім, вже перед тим, як їхати в табір, я їм цей секрет розповів.

Дворик — це був окремий простір. У кожному обов’язково була якась ничка, де лежали чотири сірнички і терочка. На випадок, якщо хтось прийде, захоче курити, а сірники забув у камері. А тут вони є! Це така була тюремна анонімна взаємовиручка.

Янукович

1

Вперше з Віктором Януковичем ми перетнулися 2002-го року. Починалася кампанія «Україна без Кучми», і Йосип Вінський вирішив сам стати вождем повстання й відправив мене на Донбас. Він вважав, що той, хто тримає мегафон, — той і лідер акції. Життя показало, що це не зовсім так, але мене відправили на східний фронт: призначили першим секретарем Донецького обкому Соцпартії, доручивши організувати там демонстрації не гірші, ніж у Києві.

Щоб зрозуміти, що це означало, треба знати, що на той момент у Донецьку після згасання шахтарського руху не було жодної демонстрації або мітингу, напевно, вже років з десять.

Проте за пару місяців нам вдалося знайти достатню кількість ідейних людей та організувати досить міцний і активний осередок. І за день до першої демонстрації на мене вийшов помічник Януковича — Едуард Прутнік з пропозицією зустрітися. Янукович на той момент був ще губернатором Донецької області, хоча всі знали, що він вже готується їхати в Київ, бо його готують до прем’єрства. А найбільшим ворогом Януковича на той момент був Віктор Медведчук, який робив усе, аби його дискредитувати, і всі ці намагання щодня виливались на телеекрани.

І от мене запрошують зустрітися. Ну, думаю, чого ні — я народний депутат, він — губернатор, з огляду на роботу в регіоні нам явно було про що поговорити. Дуже чітко пам’ятаю той день. Він мене зустрів прямо у дверях адміністрації. Каже:

— Ну, как вам у нас на Донбассе?

— Замечательный город, — кажу, — вызывает уважение. В отличие от Києва в шесть утра на улицах масса людей — рабочий город, запах угля, руды… Вот только плакаты дурацкие.

— В смысле?

— Ну, у вас везде написано: «Донбасс никто не поставит на колени. В. Янукович».

— А что тебе там не нравится?

— Ну, что он так и будет валяться на земле. Может, пусть хотя бы на колени встанет?

Він замовк, дивиться прямо в упор, потім каже:

— Шутки у тебя дурацкие!

— А у тебя дурацкие лозунги.

— А почему ты мне «тыкаешь»?

— А ты почему?..

Він знову замовкає. Потім ми ще кілька разів так слово за слово один одного промацали, потім вже перейшли на «ви» і поговорили абсолютно нормально. Тоді йому не всі теми давалися так легко, як зараз, і він почав говорити зі мною про те, що йому близьке — проблеми шахт. Очевидно, Янукович вважав, що перед ним хлопець з намету, і він таким чином зможе продемонструвати авторитет. А я все ж таки побув і головним конструктором шеститисячного заводу, і заступником голови Рівненської обласної адміністрації з економіки, і навіть трішки заступником міністра науки і технологій. Тож коли ми розговорились, виявилось, що і я непогано знаю шахти, і в курсі проблем з рентабельністю, і реорганізацією, і з об’єднанням шахт. Він був трохи здивований, і ми дійсно якийсь час говорили про абсолютно неполітичні речі. Але і я був здивований, бо очікував побачити вже політика, може навіть політикана, а Янукович справив на мене враження завгара. Як він буде керувати країною? Я тоді ще не знав, що його ключовий ресурс — мафія.

А потім вже прямо перейшов до справи. Каже: «Вот завтра у вас будет демонстрация, но вы же в курсе, что мы её не допустим?» Кажу: «Да, в курсе». — «Вы знаете как?». Кажу: «Да, знаю». А в нас була інформація, що в натовп демонстрантів вони збираються випустити своїх людей, які на самому початку кинуть декілька пляшок по вітринах дорогих магазинів, і нас одразу ж мають скрутити. Я це розповів, він каже: «Ну, вот видишь, все знаете, а пробуете заниматься ерундой». І посміхається. Але ж і ми готувались. Кажу:

— Віктор Федорович, але ж ви не спитали мене, хто буде очолювати демонстрацію.

— Ну вы, а кто еще.

— Не зовсім, — кажу, — на чолі демонстрації будуть два величезні транспаранти. На одном буде написано «Рінат — наш президент», а на другому — «Янукович — наш президент». І якщо я правильно розумію, попереду все це буде знімати телеканал «Інтер».

— А это вам зачем?

— Ну, щоб Київ нормально реагував на причини того, чому б’ють вітрини в Донецьку.

Він задумався, каже: ні це неправильно, давайте, поговоримо по-чоловічому. Добре, — кажу, — давайте. Це не ваша війна. А наша з Кучмою. Тому ви не робите провокацій, а ми проходимо з транспарантами, і якщо все буде нормально, то їх не розгортаємо. Ми обговорили всі деталі, він погодився.

На другий день в нас пройшла нормальна демонстрація з плакатами «Кучму геть!» Правда, перед акцією нас добряче «потренував» Віктор Медведчук. О п’ятій ранку нас всіх почали в’язати і попереджати про кримінальну відповідальність. Але то вже інша історія.

2

Друга особиста історія, пов’язана з Віктором Януковичем, сталася вже у Верховній Раді. Соціалістична партія тоді дуже активно просувала ідею про скасування мажоритарних округів і проведення виборів за партійними списками. Ми вважали, що це суттєво ослабить адміністративний ресурс. Тоді це було загальнодемократичним гаслом: цього хотіла і «Наша Україна», і «Батьківщина», і ми. Саме тоді на мене вийшов Андрій Клюєв і запропонував таку схему: Партія регіонів дає голоси за партійні списки, а соціалісти голосують за програму дій уряду Віктора Януковича. Я прийшов з цією пропозицією до Олександра Мороза. Ми її обговорили з фракцією і вирішили, що це для нас прийнятно і не суперечить програмі партії. Потім уже втрьох — я, Мороз і Клюєв — узгодили всі моменти, потисли руки і пішли на голосування.

Першою на голосування ставлять програму уряду. Ми голосуємо «за», і, звичайно, наші союзники з «Нашої України» і «Батьківщини» нас не підтримують — в залі починається свист, і мене як прес-секретаря фракції відправляють у кулуари давати коментарі пресі. Й от я стою перед натовпом журналістів, пояснюю, що це обмін, який відповідає нашій програмі, що ми голосували відкрито і свідомо. І тут чую в залі знову шум, я думаю, що нарешті прийняли закон про партійні списки, і кажу, що взагалі-то наші союзники мали б бути вдячні, що ми взяли на себе такий тягар і виконали обіцянку, яку давали виборцям «Наша Україна» і «Батьківщина». У цей час із залу вибігають депутати, сміються, тикають у мій бік пальцями…

Виявилось, що нас класично, по-донецьки кинули. Тобто, розраховуючи на стратегічну перемогу, ми дали йому, Віктору Януковичу, піврічну недоторканність, а він взамін не дотримав свого слова. А я тоді був молодий, і гальм було ще менше. Тож вийшов на трибуну Верховної Ради, розповів про цю домовленість, і в кінці, звертаючись до «регіоналів», сказав: «Ми думали, що ваш керівник пахан, а він у вас просто шістка». Й пішов додому.

Одразу після виступу мені почали дзвонити. Довго і багато. Я трубку не брав, бо, чесно кажучи, почувався у повному лайні. Наступного дня ловить мене десь Едуард Прутнік і каже: «Ну ты вообще понимаешь, что ты сказал? Ты вообще понимаешь, какой вызов ты бросил Виктору Федоровичу?» А я вже й забув, питаю: «Що ти маєш на увазі?» «Ну, никому не дано называть его шестеркой. За такие вещи придётся отвечать». Я щось психонув, послав його подалі — та й на тому все. А ще через пару днів у Кабміні розглядали мій законопроект про телекомунікації, і мене запросили як автора законопроекту. І в коридорі знов підходить Прутнік і каже, що мене хоче бачити Віктор Федорович. Кажу: «Хай іде лісом, я з кидалами не розмовлятиму». «Ну, я тебя очень прошу, сделай мне приятное. Вот все-таки, мы в одной стране, нужно разговаривать». Ну ок. Піднімаюсь до кабінету прем’єра, заходжу до Януковича в кабінет і тільки зачиняю за собою двері, а він з порога каже:

— Ты понимаешь, что ты свои слова должен смыть кровью?

— Це що — «стрєлка»?

У відповідь — оскал зека:

— А ты знаешь, что такое «стрєлка»?! Да такие, как ты, у нас в зоне сопли из мертвецов сосали!

Ми перейшли на високі тони, слів ніхто не підбирав.

А на столі стоїть графин, і в якийсь момент я не витримав, кинув його об стінку, поруч з Януковичем. Тут же вбігла охорона, але Янукович їх зупинив і попросив вийти, сказавши, що ми самі розберемось. Ми ще довго говорили, і порішили на тому, що він принесе вибачення особисто Олександру Морозу, а я, відповідно, прокоментую, що мав на увазі не персонали, а загальну ситуацію.

Але навіть у цій ситуації він повівся не по-паханськи. Він при мені подзвонив Морозу, та замість вибачень сказав щось на кшталт «ми один одного не так зрозуміли, так сталося…» Та прямого вибачення за зраду своєму чоловічому слову, яким так гордяться донецькі, не відбулося. Ну й, відповідно, я потім в пресі віджартувався, що «шістка» має різні значення й кожен сприймає це слово, виходячи із виховання та власного життєвого досвіду. Катали думають про карти, а двічі несудимі політики — про тюремну ієрархію.

3

А втретє ми перетнулися вже 2006 року, коли я увійшов до уряду Віктора Януковича. Йти чи не йти в його Кабмін — для мене було моральним вибором. З одного боку, я розумів, що будуть говорити люди і як це сприйме суспільство: Луценко працює на Януковича. З іншого — це дозволяло утримати баланс у правоохоронній системі поміж різними політичними групами. Фактично ми подовжували ту патову ситуацію, в якій працювали з першого дня президентства Віктора Ющенка. Тобто «помаранчеві» не могли ефективно боротися зі злочинністю, бо прокуратура була в руках «регіоналів».

З іншого боку, «регіонали» не могли почати політичну розправу над «помаранчевими», бо у них в руках не було міліції. Ці дві системи не можуть працювати одна без одної. І це була головна причина, чому я залишився керівником МВС в уряді Віктора Януковича. Я тримав оборону.

Але морально для мене це все одно був тяжкий вибір.

На перші зустрічі до Януковича я не приходив, не ходив і на перші збори уряду. Наближався день голосування за новий уряд у Верховній Раді. І Янукович через Олександра Мороза передав, що коли я не з’явлюся в ложі уряду в день голосування, то він не підпише моє призначення. Ну не підпише, то й не підпише — в Раду я не прийшов. Тоді Віктор Федорович обрав інший шлях: з букетами троянд сам приїхав у міністерство привітати мене з призначенням. Атмосфера в міністерстві була, м’яко кажучи, прохолодна, як у концтаборі при зміні начальника табору. Команда цього абсолютно не сприймала, всі розуміли, що це тимчасово, і довго Луценко не протримається. Зібрали колегію, і він у повній тиші вручив квіти. А потім піднялись до мене у кабінет, залишились удвох, і я традиційно запропонував йому чай: зелений, чорний, червоний або білий. Віктора Федоровича, на відміну від Ахметова, зацікавив білий. Каже: «О, белого ещё не пил. Это что?» Кажу: «Ну, це для найдорожчих гостей — кип’яточок вокзальний». Він страшенно образився, але виявилося, що в моїй підсобці вже господарювала його охорона. Виходжу в приймальню за чаєм, а там уже три чоловіки — зі своїми приборами і зі своїм чаєм! Попили чаю, і він каже: «Юрий Витальевич, вот я к вам пришел, но сегодня вечером надо встретиться на моей территории». Кажу: добре.

Увечері десь о сьомій-восьмій за мною заїхала машина і ми поїхали, як я вже тепер знаю, у Межигір’я. Історія взагалі унікальна. Їхали разом — я і Янукович позаду, попереду — охоронець і водій. Їдемо мовчки, а по радіо валить шансон «Как на черной скамье, на скамье подсудимых…». А я ж не знаю, куди ми їдемо, сиджу собі і думаю: «Блін, з ким я їду?! Куди я їду?! Що там буде?..» Проїжджаємо ЗКП і, щоб розрядити якось обстановку, кажу: «До речі, от тут убили полковника УБОЗу Романа Єрохіна». Його це зацікавило, бо Єрохін же був з Донецької області. Янукович почав розпитувати, я йому розповів криваві деталі. Під’їхали до великих кованих воріт, заїхали і пішли по території. Повів не до того маленького будиночка, який потім показували по телебаченню, а туди вглиб. Здоровенний комплекс, і він почав мені все показувати: спортивний зал, волейбольний зал, боулінґ, великий банний комплекс і так далі. Потім заходимо в якесь дуже велике, грандіозне приміщення, прямо посередині стоїть невеликий столик, а на ньому дві чашки, чайник з чаєм, якась їжа, маленький графин з горілкою і дві чарки. Питаю: «А нас буде двоє?» Я був певен, що на зустрічі буде ще хтось, чомусь думав, що Ахметов. «Ні, — каже, — нам більше ніхто не потрібен».

Почали ми говорити. Він дуже довго розповідав мені усю історію свого дитинства, і окремо про своє засудження. За його версією, вперше він попався, бо взяв на себе чужу вину. А взяв тому, що був «малоліткою» і таким чином рятував свого друга від ще більшого терміну покарання. А другий раз все було випадково. Сперечатись я з ним не став — занадто багато знаю про цю справу, і зіграв не останню роль у тому, щоб у пресі опублікували докази підробки рішень судів про його реабілітацію. Тож я просто слухав. Це тривало десь годину.

А потім, після цього вступу, він почав говорити про міліцію. І прямо сказав, що я маю звітувати йому особисто про будь-які резонансні справи та ЧП. Я йому відповів, що це входить в мої обов’язки, але тільки в тому випадку, якщо ситуація стосуватиметься залучення інших структур чи міністерств. Ну, наприклад, підозра на тероризм або злочин, пов’язаний з групою посадових осіб. І навіть в цих випадках я маю право когось інформувати тільки після того, як міліція зробить свою роботу. Але до того, Вікторе Федоровичу, я буду діяти згідно з посадовими обов’язками та інструкціями. Він нібито мене почув і погодився.

Потім він спитав, які є вимоги в мене. Я йому сказав, що розумію політичні обставини, за яких мене призначили, але я гарантую, що в мене не буде команди «фас» або «стоп» і я зроблю все, аби вивести міліцію з політичної площини. І прошу в нього гарантії невтручання в кадрову політику МВС на всіх рівнях. Я йому відверто сказав, що не буду нікого погоджувати ані з ним особисто, ані з Кабміном, ані з Адміністрацією Президента. До речі, раніш я таку саму умову ставив Вікторові Ющенку, коли він просив мене залишитись на посаді. І він погодився. Янукович теж погодився, але в нього було одне прохання. Каже: «От у мене є команда, чоловік десять, які випадково випали з МВС, а вони професіонали, і я хотів би, щоб ви з ними зустрілись, розглянули можливість їх повернення в систему». Я погодився. Сказав, що готовий зустрітись, і, якщо ці люди справді фахові, вони будуть працювати.

Потім дехто з них дійсно звернувся до МВС, але я обійшовся, мабуть, трохи грубо, по-іншому було неможливо. Одним з них був Сергій Попков. (Генерал-лейтенант МВС Сергій Попков, керівник внутрішніх військ та заступник міністра внутрішніх справ України Миколи Білоконя у 2004–2005 роках. Під час подій Помаранчевої революції видав наказ про приведення внутрішніх військ у повну бойову готовність — М.Н.). Коли він прийшов на зустріч, я йому в очі сказав, що поки я міністр, в МВС він не повернеться. Кажу: «Давай один одному не будемо брехати — ми вороги, я з тобою працювати не буду, ти маєш бути вдячний вашій ГПУ за те, що не сів, коли видав бойові патрони проти Майдану». І він пішов. Так ми й залишалися з ним ворогами до останнього дня мого перебування в МВС. (У вересні 2011 року Сергій Попков був призначений заступником міністра внутрішніх справ Анатолія Могильова. — М.Н.).

Другим, кого я вигнав з кабінету, був ще унікальніший кадр — Микола Плеханов. (Керівник УМВС Сумської області, який у 2004 році дав наказ про силовий розгін студентського протесту на підтримку Помаранчевої революції. 2006 року був призначений заступником міністра внутрішніх справ Василя Цушка, але указом президента Віктора Ющенка постанову Кабінету Міністрів про його призначення було скасовано. — М.Н.) Як зараз пам’ятаю, сиджу в кабінеті, підписую якісь папери, коли заходить Плеханов: «Генерал-майор Микола Плеханов прибув за вашим наказом». Кажу: «По-перше, не за моїм наказом, а сам, ну а по-друге, кругом, нахер, марш!» Він розвернувся й пішов.

Через пару годин дзвонить Віктор Федорович, ображений: «Почему так?». Кажу: «Як це — чому? Мене дивує, що ви просите за людину, котра, по-перше, незаконно давала наказ про затримання декількох десятків молодих дівчат і хлопців, а по-друге, коли треба було за це відповідати, буквально обмочила штани». Я, до речі, не жартував. Сам тоді я був депутатом, приїхав у Суми 2004 року визволяти затриманих студентів, зайшов до нього в кабінет, і у нас була, скажімо так, жорстка розмова, й коли він встав мене проводжати, у нього штани нижче пояса, скажімо так, були мокрі. Тож я кажу: «Вікторе Федоровичу, вибачте за безтактність, але я з такими генералами працювати не буду, хочете — візьміть його собі». Що цікаво, Янукович так і зробив: узяв його до себе в апарат Кабміну начальником Управління зі зв’язків із силовими органами, в тому числі і з МВС. Але після того випадку більше до мене ніхто з кадрових питань не звертався.

Та й Янукович більше до мене не звертався. Очевидно, все зрозумів і почав готувати моє зняття.

А розмова в Межигір’ї закінчилася дуже цікаво. Після того, як він розповів про своє життя, я йому теж коротко розповів, хто я, з якої родини і чим збираюсь займатися у міліції. Тут він вирішив знайти спільні точки дотику і каже: «Я вот послушал, ты же из нормальной семьи, ты же понимаешь, что вся эта украинская истерия — это всё фигня». Я бачу, логіка у Януковича була така: раз хлопець з родини високопосадового комуніста, то має бути українофобом. Легкий такий зондаж. На що я йому дещо грубо відповів. Кажу: «Ні, Віктор Федорович, ви щось не так зрозуміли. Я вважаю, що культура створює націю і державу, а не навпаки, і для меня це не істерія, а нормальний і природний шлях. Та й рідна мова в батьківському домі в мене була українська». Ну й на цьому тема заглохла.

А коли ми вже мали прощатися, він так, ніби між іншим каже головне: «Слухай, там у Криму є Саша, я тебе дуже прошу, не сильно його чіпайте. Кажу: «Який Саша, син?». «Та ні, — каже, — ну Саша, той, що там головний».

Я вже почав плутатися — який Саша, де він там головний? Каже: «Ну ти його знаєш — Олександр Мельник». І тут до мене дійшло: мова йшла про Мелю, головного «смотрящего» по Криму. Я розумію, що він був двадцятим номером у фракції кримського парламенту «За Януковича!». Але від самої ситуації я був у шоці: тобто стоїть прем’єр-міністр і просить у голови МВС не чіпати кримінального авторитета, якого сам називає «головним у Криму»!

Кажу: «Вікторе Федоровичу, я б його не чіпав, але по ньому розслідується більше сорока трупів, він реальний бандит!». А він мені: «Послухай, я все розумію, але ж це не доведено, просто я прошу до нього не чіплятися». Напевно, Віктор Федорович вирішив, що я так жартую і, почувши його авторитетне слово, трупи щезнуть. Я був трохи збитий з пантелику — що в цій ситуації говорити? Кажу: «Вікторе Федоровичу, давайте я спробую трохи інакше сформулювати свою позицію. Пам’ятаєте, у дитинстві була така гра «Козаки-розбійники». Так сталося, що зараз ваш соратник виявився розбійником, а я маю бути на іншій стороні. Він це мовчки вислухав, кивнув головою, ми попрощалися і я пішов».

А через два тижні Меля був затриманий. Покази про його причетність до вбивств дали подільники. Ми його прямо з Криму привезли в Київ і передали прокурорським. На той момент керівником слідства ГПУ був Ренат Кузьмін. І коли справу передавали в суд, він підписав подання про арешт усіх, хто проходив по справі, а Мелю власноруч викреслив. В результаті кримського авторитета протримали 72 години, а далі по закону його відпустили. Меля прямо під судом вийшов із автозаку, просто звідти поїхав у Бориспіль і відлетів у Москву. А ще за кілька тижнів голосами фракції Партії регіонів і частини фракції БЮТ мене було знято з посади голови МВС.

4

Вже в таборі я розповідав Коксу й Квасневському, як Янукович очолив донецьку мафію. Розповідав про регіональні ОЗУ, про м’ясника Ахатя Брагіна, який захопив владу над більшістю з них. Про його знищення під час вибуху на стадіоні, куди в той день «чисто випадково» в ту ж ложу запізнилися і Янукович, і Рибак, і Ахметов. Коли розповів, що вбитого кривавого мафіозі опізнали лише за відірваною рукою з іменним годинником, Кокс мене перебив: «Екск’юз мі, сер. А можна, ми цей сценарій передамо Тарантіно?».

Сміх сміхом, але тоді донецьке ОЗУ прибрало тупого, помішаного на крові Аліка-Ахатя (колишнього рубщика м’яса на базарі) і перегрупувалося під «політичного» віце-губернатора В. Януковича. Метою стало розширення донецької рабовласницької республіки в те, що зараз відомо як межигірський паханат.

Звичайно, я називав Януковича зеком. Не думаю, що це було ключовим у моїй посадці, але важливим — це точно. Вперше я його так назвав, коли з’ясувалося, що він приховує інформацію про свої судимості, — у 2004 році.

Вдруге це було під час штурму ним президентської посади у 2009–2010 роках. Ми придумали слоган «СТОП ЗЕК», намалювали профіль, дуже схожий на нього, але коли, наприклад, Ганна Герман питала мене: «А хто ж це?», я завжди відповідав, що ми проводимо антикорупційну боротьбу з різними зеками. Вона каже: «Але ж профіль!». А в цьому профілі я, наприклад, впізнаю педофіла з Київської академії водного транспорту. Якщо ви в цьому профілі впізнаєте свого лідера, то це ж не моя, а ваша проблема. А той профіль дійсно був схожий на обох.

Тоді мені багато хто казав, що я ризикую, бо Янукович це сприймав як особисту образу, і нібито десь навіть сказав, що, мовляв, «я его закрою, пусть побудет зеком». Можливо. Але на той час я вже точно усвідомив: В. Янукович взяв курс на побудову гангстерської корпорації «Донбас», яка мала загарбати всю Україну відверто бандитськими методами. Тож слів не підбирав. Ми програли і я справді наблизився до тюрми ще на один крок.

Чи став я зеком? Ми по-різному сиділи. Для нього тюрма стала школою життя. У ній молодий «баклан» отримав своє бачення цінностей. Для мене тюрма стала випробуванням вже сформованих переконань. Ми різні люди і по-різному сиділи. Хоч я і віджартовуюсь, що вже пройшов президентський мінімум.

Та якщо серйозно, вже зараз оцінюючи свій досвід перебування у в’язниці, я певен, що не тюрма формує людину. Я відсидів практично стільки ж, скільки відсидів Янукович, і не думаю, що мене тюрма сильно змінила. Вона, звісно, впливає на людину, але у сильних людей все одно залишається стрижень, переконання. Мої я уточнив і зміцнив. А у випадку Януковича тюрма з ранніх років сформувала його звички, принципи, погляди на життя. З одного боку, це важке дитинство, в суто побутовому сенсі, яке вплинуло на нього приблизно так, як блокада Ленінграда вплинула на ленінградців. Він все життя буде намагатися компенсувати все, що тоді недоотримав, а потім бачив навколо себе, перебуваючи у середовищі заможних партнерів. Подивіться, у що він вдягається, чим він пишається і, врешті-решт, куди він поселився, коли в нього з’явилась можливість вибору. Він живе у резиденції Володимира Щербицького, який керував урядом УРСР саме в ті роки, коли Янукович був засуджений. В цьому є дуже символічна підсвідома логіка: «Я був принижений системою, а тепер поселився в будинку глави цієї системи». Екс-зек в будинку екс-глави держави. А в клітках — кенгуру і вороги. Інше приниження — це необхідність весь час просити гроші у багатших за нього. Звідси його клептоманія, тяга до мільярдів.

Потім був Майдан — ще одне приниження. Звідси — страх вільних людей, що не вкладаються в зеківську класифікацію лохів і блатних. Тепер він став президентом, і логіка та сама: «Я був принижений тими, в кого є гроші, і тими, хто був на Майдані, але я доведу, що можу обходитись без чужих грошей і керувати тими, хто хотів відкинути мене на узбіччя історії». В цієї людини безповоротно деформована свідомість. Він постійно хоче комусь щось доводити: що він успішний, що він багатий, що всемогутній.

Фактично він хоче перетворити країну на зону, де він — пахан. Це його ідеал.

Я не маю ставлення до Віктора Януковича як до карикатурного бандита. І вперше у мене таке відчуття виникло ще 2004 року під час дебатів Янукович-Ющенко. Ми всі пам’ятаємо, яким недоумком вимальовувала помаранчева команда Віктора Януковича. Але під час дебатів у більшості думаючих людей відвисла щелепа, коли вони побачили іншого Януковича. Давайте визнаємо: так, Ющенко був впевненішим, бо за ним стояв Майдан, але самі дебати по суті він програв. За всіма параметрами: за психологією, картинкою, змістовним меседжем. Він їх програв ущент. І я тоді для себе поставив галочку, що Янукович далеко не примітивний бандюк. Час показав, що в принципі, він здатен вчитися, рости і — головне — приймати рішення.

З нашого боку усі ці роки відбувалось таке тихе самозаколисування. Бо дуже легко вийти на публіку і сказати: «Та хто він такий? Це просто мафія, це просто бандити і ідіоти, а ми такі грандіозні, розумні, працелюбні і сильні». А в реальному житті виявилося, що Янукович насправді є провідником дуже потужної команди хижаків. У них сильна мотивація: безкарно грабуй і отримай частину награбованого. Протиставити цьому можна тільки злагоджену, командну роботу за переконаннями. На жаль, у нас цього ні разу не відбулося. Ми не оцінили ще й різницю підходів. Виявилося, що бандитська система управління сильніша, ніж демократичні процедури. Це не тільки особиста роль Віктора Януковича. Це — модель злочинного світу, коли всіма керує єдиний лідер, який, опираючись на право сильного, змушує всіх виконувати свої ролі, і при цьому змиритися з відсутністю права на самостійні рухи і в роботі, і в грабунку. Така система в країні, де відсутні громадянські інституції, більш життєздатна. Зламати це може лише загальний громадянський спротив, а потім — загальна перебудова системи, виховання нових цінностей в суспільстві.

Кредо віри (стаття до Дня Незалежності 2012 року)

Озираючись на минулі роки, вважаю, що найбільше шкоди Україні завдала теорія протиборства Сходу і Заходу України. У полоні цієї накинутої схеми ми наробили багато помилок. І я теж.

Тепер обидві половинки — квити: на зло одна одній вони по черзі обрали своїх недолугих вождів, які відверто плюнули людям у душу і вивернули їхні кишені.

Тож настав час переоцінки.

Я думаю, що Україна дійсно поділена, але за іншим, не мовно-історично-релігійним принципом. Уся історія України — у боротьбі європейської та азійської моделі держави і суспільства.

З XIII століття для когось героєм став Данило Галицький, для когось — Олександр Невський. Хтось обирав життя у повстаннях і очікуванні панської корони, аби разом з європейськими союзниками відбити в Орди свою державу. Хтось топив у крові своїх, щоб отримати в хана ярлик на владу та бухарську тюбетейку з гордою назвою «шапка Мономаха».

Це наше цивілізаційне роздоріжжя: стати частиною Орди, чи вперто битися за своє. Часто — без шансів на перемогу, але з почуттям гідності. У всі часи цей вибір між співпрацею і опором народжував героїв, які кров’ю і вірою штовхали криве колесо української історії.

Звідси — Хмельницький, Сірко і Мазепа, Шевченко, Леся і Франко, січові стрільці, холодноярці і махновці, Коновалець, Ковпак, Григоренко, Лук’яненко, Горині і Чорновіл, Стус, Ліна Костенко. Україна непокірних душ, що палали вогнем національної волі і людської гідності, жила у всі часи.

Її рубали польською шаблею і царською сокирою, душили сталінським жахіттям Голодомору і комуністичною задухою духовного рабства. Найчастіше — і найболючіше — свої. Під кінець трагічного XX століття здавалося, що ту непокірну Україну втоплено в крові, а згодом — у кухонному конформізмі.

Та 1991 рік дав усім нам шанс. Показово, що те давне цивілізаційне роздоріжжя знову відтворилося у конфлікті вчинків двох українських голів Верховної Ради. Івашко обрав Москву, Кравчук — вільну Україну.

Шанс збудувати свою державу дістався українцям у тяжкі часи. Варто лише нагадати, що Україна і Білорусь — єдині, хто після 1991 року створював державність. Інші — від Чехії до Латвії — відновлювали раніше втрачений статус.

Слава Богу і Героям — у нас збереглися традиції УНР, ЗУНР та національна інтелігенція. З цією свічкою і йшли навпомацки серед мороку пострадянського напівкладовища у невідому Європу.

Події 1991-го та 2005 років показали, що автоматично замінити комуністичну традицію на демократичну модель не вдалося. Ступінь отруєння і еліт, і суспільства виявився значно більшим, ніж можна було уявити.

Я не думаю, що проблемою була непроведена люстрація комуністичних функціонерів та спецслужбовців. Як показав досвід, формально далекі від них левченки, зваричі та черновецькізнищують нову державу послідовніше за старих чекістів і сталіністів.

Масова ностальгія за авторитарним порядком, готовність обміняти свободу на ковбасу, небажання відкинути облудні імперські міфи свідчать, що проблема національного відродження виявилася значно глибшою, ніж подолання опору «колишніх».

Хай як важко, але треба визнати, що тією чи іншою мірою ми всі винні в гріху тоталітарної псевдокомуністичної практики, яка фізично й духовно нищила Україну. Гріх мовчазної згоди, як і гріх особистої участі, стосується, за поодинокими винятками, мільйонів українців. По собі знаю, як тяжко це усвідомити, але без визнання цього сумного історичного факту і розкаяння нам не подолати опору тієї рабської за своєю суттю моделі України як частини Орди.

Недостатньо проклинати Сталіна і його послідовників у Кремлі. Нерозумно всі проблеми перекладати на деформовану свідомість частини українського суспільства, що виросло в умовах вкраденої національної свободи та нищення особистості. Перш ніж повернути собі Україну, ми повинні повернути собі себе самих, як нормальних, сучасних європейців з почуттям гідності та відповідальності за свій дім.

На мою думку, потрібно ухвалити загальнонаціональний Акт історичного покаяння і порозуміння заради майбутнього України. Його сенс — покласти край гріху комунізму і законодавчо заборонити будь-яку пропаганду та практику тоталітарного минулого.

Приклад повоєнної Німеччини, яка, будучи напівзнищеною, знайшла в собі сили для морального засудження та очищення, красномовно свідчить про це. «Швидке відродження Німеччини після 1945року і тривала стагнація Росії після 1991 року безперечно пов’язані з нарешті віднайденим смиренням першої і пихою другої», — пише французький історик Ален Безансон.

Ми будуємо Україну в умовах плюралізму і не маємо права на політику «вогнем і мечем», якою будувалися в далекі часи всі держави Європи — від Іспанії часів Реконкісти до Польщі часів пацифікації.

У сьогоднішній Україні люди мають повне право на будь-які переконання — на жаль, навіть антиукраїнські. Але права управляти державою, нав’язувати продовження громадянської війни, породженої минулим, права далі калічити співвітчизників, та ще й за державний кошт, — їм давати не можна!

Сто разів права Ліна Костенко — непокаране зло регенерує себе! Моральний осуд і каяття мають припинити деградацію проекту Європейської України. Скелети минулого у кривавих будьонівках не повинні позбавляти нормального життя 46 мільйонів українців.

Повторюся: проблема не у відмінностях Сходу і Заходу України. Традиції свободолюбства одеситів, харків’ян та дніпровців нічим не слабші за львівські та волинські. Просто одній частині України пощастило жити у просвіченій монархії від Львова до Венеції, де працювали українські школи, об’єктивні суди і обирали парламент, іншій — довелося виживати в царській деспотії, де «від молдаванина до фіна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує».

Географічно-політичні відмінності є в усіх великих європейських країнах — у Німеччині, Італії, Іспанії, Франції. Але в них є спільне бачення майбутнього. І в нас, в Україні, проблема не в регіональному протистоянні мов чи конфесій, а в антагонізмі двох моделей майбутнього — демократії і деспотії, конкуренції вільних людей і концтабору з «мудрим» вождем. Сьогодні цю різницю видно як ніколи добре. Ми знову в глухому куті тоталітарного устрою. Останні події свідчать, що все навіть гірше, ніж за часів Кучми.

Після останніх президентських виборів повзуча реставрація радянщини в одежах стабілізації від пам’ятників Сталіну і танців із червоними прапорами перейшла в необмежену владу кримінальної олігархії, яка використовує всі державні структури для придушення та пограбування суспільства.

Все, крім Церкви, обкладається даниною для Хана (третя буква з певного часу — вже не «н», а «м»), та й то, якщо Церква курить фіміам Духінтерну про єдність «ординського миру».

Саме цей союз тоталітарної, антиукраїнської по суті ідеології та кримінальної практики влади — головний виклик у 20-ту річницю відновленої України.

Проте не варто впадати у відчай. Історія — мудрий учитель. Якось у спогадах Марка Поло я прочитав, що тогочасні (а це ХІІІ століття) китайські злочинці, настрахані жорстокими тортурами за порушення закону, носили з собою отруту, яку негайно ковтали при затриманні. Але тогочасні охоронці порядку знали про це і носили з собою кавалок собачого лайна, який вправно запихали в горлянку затриманого злочинця, аби той відригнув отруту.

Спостерігаючи за Януковичем і його клептократами, дедалі більше переконуюсь, що вони виконують роль цього специфічного антиотрутного засобу, під впливом якого хворе українське суспільство має нарешті очиститися від отрути ординської моделі України.

Найголовніше — відкинути страх, байдужість і зневіру. Я зневажаю Ющенка не так за бездіяльність на посаді, як за те, що він продав українофобам шкіру вбитого Майданом Дракона. Відчуття, що все продається і всі бояться, — живильне середовище для неосталіністів. Тому вони так шаленіють, коли хтось має тверді переконання і під тиском погроз обирає не втечу, а тюрму.

У цьому контексті арешт Тимошенко, неможливість знищити її авторитет і відданість справі — початок кінця режиму.

Хоча, як кажуть математики, це необхідна, але не достатня умова для відродження України.

Наслідком її колоніального статусу впродовж століть стала схильність громади до простих вирішень складних проблем, бажання перекласти відповідальність за зміни на вождів. Навіть вибух народної енергії в Помаранчевій революції змінив лише персони у владі, але мало змінив саме суспільство. Влучно писав про це есеїст Юрій Прохасько: «Повіривши в магію Майдану, ми подумали, що вона забезпечить нам рух, ніби вітер подув у вітрила, і човен помчить сам. А треба було гребти».

Найголовнішим сьогодні (як і вчора) є не стільки особа лідера опозиції, скільки створення ефективного громадського контролю над роботою політиків. Європейська Україна починається з кожного. Це країна, де громадяни хочуть бути вільними і готові щоденно боротися за це з будь-якою владою. Бо коли в пилососі мішок з пилюкою повний — його чистять. Зрозуміти це легко. Важче — щоденно діяти.

Часи сліпої віри в яскравих вождів мають відійти в минуле, поступившись раціональному діалогу народу-працедавця і найманої команди реформаторів. Уже не досить демонструвати маразм і мегакорупцію влади Януковича. Потрібен конкретний, розписаний поквартально План євроремонту України, який об’єднана опозиція повинна пред’явити суспільству.

Звичайно, в цій програмі має бути і ствердження української ідентичності, політичних свобод, верховенства права, економічної конкуренції. Але я дуже хотів би, щоб базою для нашого євроремонту став не тільки валовий національний продукт, а й Валовий Національний Оптимізм, любов, щастя.

Зустріч з Тимошенко

Вже перебуваючи у СІЗО, я якось написав до Юлі листа на волю. Вона тоді вже повним ходом йшла по справі, і було відчуття, що все йде до посадки. Я їй написав: «Юля, не заморочуйся: тюрма тебе любить, але не чекає». Хоч насправді ще за три дні до того, як її посадили, із адміністрації нам нашептали, що камера для Тимошенко вже готова, і ось-ось її мають заарештувати.

Про те, що Тимошенко затримали, я дізнався з телевізора. Само собою, новина пішла по всіх «хатах». І наскільки я знаю, тюрма була дуже обурена її арештом. Звичайно, хтось там кричав, що «так им всем, сукам, и надо», — це ж класика. Але більшість її арешт сприйняла негативно.

Якщо зі мною у людей ще виникали питання, то тут одразу всі говорили про політику. Бо я для них ментяра і на початку для них була радість в тому, що посадили самого главмента. А Юля — це в першу чергу політик. І якщо стосовно мене ще цікавились, за що посадили, то тут вже навіть не питали, все чітко пояснили собі самі: Янукович виграв і посадив Юлю. Тобто посадив «по бєспрєдєлу». Крім того, для них це було не по поняттях, бо Юля — жінка. Ну, він же і так виграв, навіщо ж було її саджати? Тобто таки «по бєспрєдєлу» посадили, за політику.

Привезли Юлю в той же корпус — жіночий, де вона сиділа за часів Кучми, і навіть у ту ж камеру. До речі, цей корпус на її честь там так і називається — «Юлька». Коли завозили, всі були збуджені, з деяких «хат» дійсно вітали, гукали «Юля! Юля!», але всієї картини я не бачив, бо її корпус з іншого боку, не за моїми вікнами. Але те, що збудження було, — то само собою.

І за весь час перебування у тюрмі ми з нею побачились лише один раз, коли нас везли в Печерський суд. Встаю, значить, зранку страшенно втомлений, бо вночі суд тривав до дванадцятої, на автопілоті йду до автозаку і помічаю, що на фільтрі щось забагато конвою, якихось людей, між них начальник караулу. Підходжу, чекаю своєї черги, гукають: «Давай бандитов» — і мене ведуть у машину. Отож заходжу я в машину і йду на звичне місце до свого «стакану». Тягну за ручку на себе, але двері не відчиняються. А мені всі вже кричать: «Юрий Витальевич, доброе утро. Все, привет». І серед всього цього гамору чую чийсь жіночий голос: «Юра! Юра!». Я ще повертаюся до цього свого прапорщика і кажу: «Ну ви вже зовсім охрініли: ви й жінок возите разом з зеками!». Хоча в принципі, законом це не заборонено. Різниця тільки в тому, що коли перевозять жінок, то має бути присутній жіночий персонал, от і все.

Ну я собі далі смикаю двері, думаю, може, заїло замок. Питаю конвой — що за херня, чого двері не відчиняються? І тут чую вже знайомий голос: «Юра, це я, Юля, це я тут сиджу». Я оторопів. Ну і всі ж замовкли. А що робити, я жартую: «Юля Володимирівна, я з вас балдєю! Йдіть геть, на волю! Я тут рік набиваю авторитет, а ви тільки зайшли і вже зайняли моє місце». Ну а що я ще міг сказати?

Ми привітались, звісно, я сів напроти «стакану» і, зрозуміло, що всі ж ловлять кожен «пчих», тому я всю дорогу намагався якось віджартовуватись.

Приїхали, нас вивели, і в боксах посадили поруч. Навколо десь ще двадцять-двадцять п’ять зеків у таких самих шафах, але між нами була тонка залізна перегородка, може, сантиметр, і ми могли поспілкуватись.

По голосу і по тону я відчував, що Юля була в психологічному ступорі. Вона раніше була в тюрмі, але, наскільки я знаю, ні в загальному автозаку, ні у фільтрі, ні в боксах ніколи не бувала. Коли її посадили у 2001 році, то її до суду майже не возили, а коли возили, то міліцейським рафіком, а не у автозаку — все ж таки у Кучми було якесь інакше розуміння таких тонкощів.

А тут, уявіть собі, напівтемний підвал, спека, мухи, і всі ж курять. А нас ще посадили поруч з туалетом, і всі ж туди ходять, унітаз залізний, всі ці звуки теж на відстані сантиметру. Сморід стоїть страшенний. Вона, звісно, морально готувалась до тюрми, але в реальності до цього звикнути нелегко. І було видно, що вона просто в потрясінні.

Ну а чим можна людину із шоку вибити? Підтримувати розмову, гумором. Я їй анекдоти розказую, кажу: «Юлія Володимирівна, все нормально, виглядаєте ви класно… коріння волосся чорне — значить, організм бореться, ще не повна блондинка». Ну народ сміється, а вона теж хіхікає, але відчуваю, що з ввічливості, бо по тону чутно, що не прошибає.

Тому, поки ми говорили, я написав їй листа і підсунув у щілину — перегородка, як у душовій, до підлоги не доходить, і там можна щось передати. Кажу: «Юля, бери листа». І як зараз пам’ятаю, вона пожвавішала: «Юра, де?! Де лист?». Сміюсь, кажу: «Юля Володимирівна, не будьте вже блондою, лист у вас під ногами». Зраділа: «Ну, блін, ти вже тут освоївся…». В листі я написав їй щось особисте, зараз вже не пам’ятаю. Намагався її якось підтримати морально, вона ніби трошки заспокоїлась. Посиділи так десь години три. Прийшов конвой, мене забрали і більше ми вже не бачились. Листувалися з нею через адвокатів та мою Ірину. Як проносили листи — секрет.

До речі, в першому ж листі я перейшов із нею на ти. Написав, мовляв, якщо можна, то я вже без церемоній перейду на «ти», бо коли рік живеш із жінкою під одним дахом, то «викати», по-моєму, вже якось ненормально. Ну й перейшли на ти. Пам’ятаю, в одному з перших листів вона написала: «Революцію організувати легко, а нам з тобою її треба організувати з тюрми». Тож я перетворив судові виступи на трибуну. Здається, виходило непогано.

Останнє слово (виступ у Печерському райсуді 16.02.2012)

Шановний суде!

Очікування вироку є Рубіконом для кожної відповідальної людини. Тим більше — для політика, котрий по суті своїй є суспільною людиною, і для якого зовнішня оцінка його дій є визначальною.

Я не раз проходив чистилище втрати посади, але відчуття Рубікону, важливості нинішньої оцінки всього зробленого за 47 років життя, 25 років трудової діяльності та 12 років у політиці — дуже сильне.

Найважчим при цьому є факт того, що я пробую підвести ці проміжні, сподіваюсь, підсумки свого життя із-за ґрат. Можна було б втішатися тим, що знаменита трагедія Есхіла «Prometeusdesmotes» («Прометей Закутий») теж містила слово, похідне від desmoterion «місце ланцюгів» — як називали афінську в’язницю. Але, при всій любові до історії, я не схильний перебільшувати свою роль аж до таких вершин, і хочу просто зрозуміти: чому я опинився у в’язниці?

Те, що моє перебування у камері не є результатом боротьби із корупцією — не викликає жодного сумніву. У моєму звинуваченні немає жодної копійки особистої користі, а всі дії, які Генпрокуратура вважає незаконними, робилися, робляться і будуть робитися усіма міністрами внутрішніх справ. Але на лавці підсудних — я один. Тож причина цих ґрат, з-за яких я говорю, — не в службовій діяльності.

Причина моїх 417-ти днів і ночей під арештом — політична. Тюрма — ціна непродажного перебування у владі і незмінності поглядів в опозиції.

З приходом до президентської посади Януковича і так недосконала судова система України стала базуватися не на римському праві, а на племінному законі помсти.

Відтак я бачу чотири головні причини розправи наді мною:

1. Помста за страх, пережитий у 2005–2009 роках. Я не продав жодної кримінальної справи, не домовлявся про взаємовідносини з будь-якою політичною партією. Вал розкритих резонансних злочинів був шоком для вічно недоторканних. Але покарання тих, хто розікрав країну, хто вбивав журналістів і політиків, хто фальсифікував вибори — було компетенцією приватизованої «регіоналами» Генпрокуратури. «Свій» Потебенько, потім Піскун, потім Медведько, зараз Пшонка «своїх» не здали. А непокаране зло регенерує себе. І тепер — мстить за свій страх.

2. Це відплата за вибори 2010 року, за те, що я, як і в 2006-му році, зайняв принципову позицію на недопущення фальсифікацій. Всі спостерігачі — і в Україні, і за кордоном — визнають, що при мені вибори були виборами. МВС чітко забезпечило чесні і прозорі умови їх проведення.

— Ми викреслили понад мільйон «мертвих душ»

— Ми не допустили друкування додаткових бюлетенів

— Ми заборонили підвіз оплаченого електорату у день виборів

Це коштувало Партії регіонів дуже дорого. Згадайте, що Янукович перед другим туром виборів гарантував перемогти ізрозривому 10–15 %. А вийшло — в3 %!Якби Ющенко не змусив Грузію відкликати одну тисячу спостерігачів, що прибули на наше запрошення в Донбас, не було б і того! Безумовно, з точки зору фальсифікаторів, тих, хто звик малювати в Донбасі будь-які результати, така поведінка — недопустима в майбутньому. І тюрма — відплата мені за ті події.

3. Моє ув’язнення, як і ув’язнення Тимошенко — це і публічне покарання Майдану, направлене на залякування мільйонів вільних українців, які змогли зробити ривок до свободи і демократії у 2004 році. І страх його повторення — причина показової розправи над Юлею і наді мною.

4. Ще одна загроза режиму злодіїв і брехунів — командність демократів. На недопущення цього задіяні зараз усі сили, усі гроші, усі спецслужби Партії регіонів.

Я був один із небагатьох політиків, які послідовно підтримували Юлію Тимошенко із 2007 року. Я дав слово їй і виборцям, що ми — союзники, і дотримав це слово у владі, і в опозиції. Мені пояснювали, що саме це — шлях в тюрму. «Але хіба можна залишатися вільним, якщо в тюрму садять всю країну?» — відповідав я у 2009-му і в 2010-му році. Я не вмію бути опозиціонером в дозволену міру і в дозволений час. І я хотів довести, що вміння об’єднатися в час загрози для держави (як це і було в останній президентській кампанії) притаманне і українцям. А звичка здавати гетьмана після поразки на розправу переможцям відійшла в минуле.

Отже, покарання за командність двох лідерів політичних сил, які виграли останні парламентські вибори 2007 року і разом діяли до арешту в 2010-му році — причина, яка видає смертельну точку правлячого режиму «арештократів» Януковича. Щоб довести це, я мусив опинитися в тюрмі.

Ну що ж, перефразовуючи мого улюбленого Хемінгуея: «Тюрма — не найгірше в житті. Боягузтво гірше, зрада гірша, егоїзм гірший».

* * *

Здається, є гарний анекдот, який описує нинішню політичну ситуацію в країні — про двох ковбоїв.

Їхали два ковбої з Каліфорнії. У кожного — мішечок намитого золота. Степ широкий, немає чого робити.

Один питає іншого: «Джон, а ти з’їв би лайно коня за мішечок золота?»

Зупинилися. Джон з’їв купу лайна, отримав золото. Їдуть далі. В одного тепер два мішечки золота, в іншого — нуль.

«Сміт, а ти з’їв би лайно мого коня за мішечок золота?» — питає Джон.

Зупинилися. Сміт повторив подвиг Джона. Отримав назад своє золото. Їдуть далі.

«Слухай, Джон, а тобі не здається, що ми з дурної голови наїлися обидва лайна і їдемо при своїх грошах?»

Отже, Схід і Захід України квити — і тих, і тих зрадили вожді. Ціною цього Україна є як ніколи об’єднаною і позбавленою ілюзій. Очевидно, фактом стало те, що державна влада вкрадена у людей. Неможливо докричатися до глухих! Неможливо показати сліпим! Неможливо пояснити байдужим! Знову, як сотні років до нас, держава і Україна — дві великі різниці. Це головна причина нетерпимості і тимчасовості влади Януковича і К^о.

Стиль життя еліти, демонстрація безкарності її за будь-які злочини — від мега-крадіжок до убивств — щоденний виклик усьому українському народу.

Киньте погляд на будь-яку гілку цієї еліти:

 У Верховній Раді залишилася жменя людей і безліч плазунів, там померли людяність і свобода. Пігмеї духу на Евересті вкрадених грошей намагаються видати себе за українських законодавців. Але по факту вони — лише торжище політичних повій за викликом.

Клюевські гроші роблять у парламенті з людей депутатів-тушок, союзників Партії регіонів. Але навіть подвійна сума вже не зможе зробити із них знову людей.

 Через дорогу — з Кабінету Міністрів тхне архівом, інколи розритою могилою. Тільки таргани в голові Азарова можуть аплодувати стоячи цій кунсткамері УРСР за методами і озброєному злочинному угрупованню за цілями!

Вони атрофували всі свої обов’язки і зловжили всіма своїми правами. Видатки нації покладені на плечі простих платників податків, основні прибутки нації покладені в приватні кишені цього «закритого акціонерного товариства». Фактично відбулася кристалізація, монополізація корупції в урядових руках. На дверях тюрем вже час писати: «Не вбий, не вкради — влада Партії регіонів не терпить конкурентів!».

Агресивна економічна і соціальна імпотенція Кабінету Міністрів пояснюється дуже просто. Проблема цієї влади мільярдерів Партії регіонів не в тому, що вони не здатні побачити рішення для країни, а в тому, що вони не можуть боротися з головною проблемою України — олігархією, породженням якої вони і є.

Інколи здається, що міністри і губернатори самі соромляться свого казнокрадства, але ці «кровосісі» циклопічного розміру шлунків тримаються за відведені для пограбування вотчини без жодного сорому. Яскравий приклад — Тигіпко, який спіткнувся об власну тінь 2004 року і політично перестав існувати, злився із правлячою мафією.

 За два роки після президентських виборів виявилося, що легше стати Президентом, ніж ним бути. Замість капітана державного корабля ми отримали самозакоханого Плюшкіна, який збирає в своєму «межигірському Версалі» мільярди грошей, тисячі гектарів мисливських угідь і колекцію посаджених опонентів.

Влада Януковича вже давно не донецька. Вона межигірська, з усіма ознаками мафіозного сімейного клану, ціллю якого є повна і необмежена влада, конвертована в гроші, і гроші, конвертовані у владу. Цей спазм історії вітчизняного тоталітаризму показує нам результат байдужості на виборах і ціну зґвалтованої Конституції.

На щастя, цей реванш схеми тоталітарного концтабору на чолі з «мудрим» вождем — тимчасовий. Диктатура в Україні без дешевої нафти для підкупу населення в обмін на вкрадену свободу, як це заведено в усіх диктаторів, — неможлива. Це клептократична влада обмежених людей із нічим не обмеженими апетитами та можливостями вбиває сама себе, вдавившися власною брехнею, крадіжками і репресіями. Ніяка опозиція, ніхто, крім них самих, не довів кількість українців, що виступають проти Януковича, до 88 %. І ця опозиція 88 % власного народу — гарантія тимчасовості влади злодіїв і брехунів.

Цю країну можна обікрасти, але неможливо купити. Цей народ можна обдурити, але неможливо примусити забути переможний Майдан. Грюкіт його донецьких, львівських, одеських, сумських, вінницьких і полтавських барабанів скоро досягне злагодженого резонансу по всій країні. Тоді власник «межигірського Версалю» зрозуміє, що немає таких грошей, за які можна викупити своє минуле і уникнути свого майбутнього.

Учора було християнське свято Стрітення. Але ще й політичного стрітення. Найважчі, найтемніші часи — позаду. Повноцінний день вже близько.

* * *

Пам’ять про перемоги дає нам віру. Поразки виховують нашу хоробрість. Самовпевнене безсилля сліпого крота влади дає нам шанс змінити Україну. Йдеться, підкреслю, не лише про зміну влади, не лише про асенізацію української політики, а головно про зміну країни і суспільства.

Тюрма, при всіх вадах життя в 9-ти квадратних метрах камери ще царської будови, дає можливість багато читати і дещо відсторонено спостерігати за зовнішнім життям. Звідси добре видно, що Україна живе, як у фільмі Кустуріци. У штучно створеному та ізольованому від світу підпіллі. Наші дискусії — з минулого. Наші методи — з минулого. І що найгірше, наші плани — з минулого.

Світ вже не на порозі змін, він уже у вирі не технологічної, а цивілізаційної глобальної перебудови. ДНК-чіпи, термоядерний синтез, пристрої штучного інтелекту, що управляються думками користувача, — все це вже у лабораторіях світу. Вугілля, газопровід, олія і метал давно зняті з дискусій про шляхи прориву до багатства країни. Після 1780 року 90 % процвітання Англії і США забезпечено науково-технічними інноваціями, а не концентрацією капіталу. Ескалатор часу не має зупинок.

Тому завдання № 1 — розробка плану нової України з новими робочими місцями і новими національними перевагами, що ґрунтуються на головному нашому багатстві — інтелекті нації.

Ми маємо заробити своє майбутнє. Зупинити втечу мізків, припинити жебракування науковців та технарів. І йдеться не лише про фінансову підтримку, а й про зміну атмосфери в суспільстві.

Сьогодні цілу країну засмоктує чорна діра аборигенної безнадійної відсталості під чавкання бидлоеліти і безсловесний стогін населення. Девальвація надій — від Країни мрій до «аби не гірше» — ось ознака часу.

Країна потребує посиленої ін’єкції оптимізму, віри та устремлінь. Це — головне завдання опозиції. З антинародним режимом усе ясно після кричалки футбольних фанів і футболок «ПростоПринт». Нам треба не просто змінити президента, а і змінити країну. Люди потребують альтернативного оптимістичного Плану євроремонту.

Чому ми говоримо про Європу? Бо це — великий цивілізаційний план.

Чому германські племена рвалися через Рейн на територію Римської імперії? Зовсім не для простого грабування Риму, як часто думають. Власне, Рим пограбували лише двічі. Масове переселення народів в кордони Римської імперії було приєднанням до великого цивілізаційного плану, з якого в муках виросла нинішня процвітаюча і демократична Європа. І наше місце — у цій сім’ї народів.

Над оптимістами часто сміються, вони часто і гірко розплачуються за свою віру. Але ще жоден песиміст не досяг перемоги, не відкрив жодні двері до кращого майбутнього.

Я вірю, що якщо кожен буде змінювати себе і своє оточення — ми заробимо своє майбутнє. Влада Януковича ясно продемонструвала, що інакше будемо жити в смороді тоталітарного сортиру, а при подальшому мовчанні — повернемося в забуте, але недалеке минуле. Нас занурять в лайно безкраю і безвиході по саму маківку.

Ярослав Грицак охарактеризував такий український капіталізм «чиказької школи» гаслом: багатій або вмирай! Як екс-міністр внутрішніх справ, я б уточнив: грабуй або вмирай. Пограбування країни набрало при нинішній владі стабільного характеру. Злиття влади ПР з організованим криміналом під прикриттям приватизованих силовиків — факт. Відновлена система «смотрящих», повернулися злодії в законі.

Фактично, ця влада може покласти край корупції тільки суїцидом.

Після двох років функціонування такої системи ми фактично маємо не державу, а її сурогат. Цього не чути із задушених цензурою ЗМІ. Про це мовчить псевдоінтелігенція, готова служити будь-якій владі, обмінюючи блага на холуйство. Це — гнилі водорості без коріння, які перетворили Дніпро на болото мовчазного гниття країни.

Але як не замовчуй, а люди знають про вирок сину регіонала, друга Януковича по мисливству, який отримав за викрадення, катування і вбивство людини 3 роки умовно. Це — руйнування основ держави як суспільного договору про співжиття 46 мільйонів громадян. Це — кінець сенсу спільного існування.

Я не виключаю, що така руйнація української держави і є надзавданням цієї антиукраїнської по суті влади — награбувати про запас правнукам і оголосити невдачу «проекту Україна».

Тому метою опозиції, усіх патріотів України має стати відновлення сенсу України як спільного проекту людей, як спільного плану дій, як спільної мети про національну і соціальну справедливість. Основні її напрямки — декомунізація, декриміналізація та деолігархізація України.

Це буде важка битва. «Розбещує не влада, а страх втратити владу», — казав Стейнбен. «Все в нашій владі, бо при владі всі наші», — кажуть регіонали.

Без об’єднання зусиль не тільки всіх опозиційних партій, але — паралельно — об’єднання громадських організацій та груп перемога неможлива.

Ми будемо боротися за кожен голос на цих виборах. Але при будь-яких розкладах у майбутній Верховній Раді треба пам’ятати: хоч би що влада намалювала у 2012-му, але в 2015-му цей режим кримінальної олігархії — приречений. У другому турі виборів виграє кандидат від опозиції і стане Президентом. Оточення Януковича має лише один вибір: це буде з Майданом чи без.

Напевно, всі ці мої думки та плани дещо дивно чути в цьому залі, де через декілька днів ми почуємо вирок у справі Луценка. У сьогоднішній Україні навряд чи хто сумнівається у рішенні відправити мене в тюрму. Термін, який просить встановити мені прокуратура, вчергове видає політичний характер цього суду.

Я вдячний всім свідкам, які мали мужність чесно свідчити у цьому суді. Я вдячний журналістам, які 8 місяців були об’єктивним судом присяжних цього процесу. Я вдячний тисячам українців, які писали в листах та в інтернет-пошті важливі для мене слова підтримки.

Користуючись правом вільної людини, я прощаю пана Михайла Клюєва, який під тиском лише йому відомих обставин, єдиний, хто дав брехливі покази проти мене. Бог йому суддя.

Отже, без жодних підстав, без жодних доказів Генпрокуратура пропонує ув’язнити мене на 4,5 роки.

Але, не дивлячись на те, що сьогодні я повністю в руках замовника цієї розправи, не дивлячись на те, що правових механізмів захисту у мене (як і в тисяч українців) немає, — Я ВСЕ ж ВІРЮ! Бо Конфуцій вчив, що наш найбільший тріумф не в тому, що ми ніколи не падаємо, а в тому, що ми підводимося і йдемо далі.

 Я вірю, що мій батько Віталій, мій дід Іван, мій прадід Василь не просто передали мені і моїм двом синам прізвище Луценко, а й зобов’язали бути вільними людьми із почуттям власної гідності у будь-яких випробуваннях.

 Я вірю, що весільні вишиванки моїх батьків, українська школа і львівський політех виховали мене українцем, зобов’язаним відстоювати своє природне право на своїй землі.

 Я вірю, що лідерська участь у політичній боротьбі від «України без Кучми» до Помаранчевої революції вимагає від мене не відступати в боротьбі за вільну демократичну Україну.

 Я вірю, що сотні тисяч рук, які я потиснув на виборах і в звичайні дні, означають наказ на спільну з Юлією Тимошенко боротьбу проти влади злодіїв і брехунів, які вкрали у нас державу.

Ті, хто замовив показову розправу наді мною і Юлією, змусили нас стати прикладом і навіть символом спротиву бандократії.

Час, проведений у тюрмі, був важким випробуванням і для нас, і для наших сімей. Не легше буде і в наступні роки.

Але навіть такою ціною ми приймаємо цей виклик. І я не тільки вірю, а й гарантую — нас не зламати.

Перемога буде за нами.

Слава Україні!

Дід Іван

Після останнього слова в суді підійшов хлопець з конвою, каже: «Юрію Віталійовичу, ми б хотіли з вами попрощатися, бо далі, після вироку в Апеляційному суді вас будуть вести вже співробітники внутрішніх військ». Хлопці ж були свідками всього суду, стояли біля клітки і слухали все так само, як і журналісти. Вони ж усе прекрасно бачили. Спочатку в них був шок, що треба конвоювати свого міністра, потім декілька разів підходили і питали: «Вас що, справді посадили за те, що водія не на ту посаду призначили? То що, вас дійсно посадили за святкування Дня міліції?» Потім вони, як і вся країна, чули свідків, котрі все заперечували, бачили, як юлить прокуратура, як намагаються пресувати свідків. І протягом усього процесу вони висловлювали підтримку. Усе це було на їхніх очах.

А коли процес закінчився, вже перед самим вироком підійшов один з хлопців, каже: «Ми хотіли б дружньо попрощатися, поставте щось у комірку». А ми, як правило, завжди лишали їм якесь печиво, чай, каву — бо суд же йде цілий день. Брат приніс все необхідне, сіли за стіл з конвоєм. Нас було десь семеро-восьмеро, пустили ще двох народних депутатів — Володю Ар’єва і Тараса Стецьківа. Випили, і хлопці кажуть: а можна ми з вами сфотографуємось? Ну добре, сфотографувались.

Після вироку прийшов у камеру, ліг на нари і зрозумів, що більше нічого не хочу. До цього щодня була напружена робота, ми воювали — в суді треба було реагувати на будь-яку зміну обставин, на кожне слово і репліку мав бути готовий аргумент. Це дуже сильне було напруження. А коли суд закінчився — воно спало в усіх: і в конвою, і в мене, і в Ірини. Лежу й розумію, що все закінчилось.

І згадав сімейну історію про діда Івана. Він страшенно любив воювати. Почав з Першої світової, пройшов громадянську, потім фінську. Другу світову закінчив у Берліні і не вертався додому аж до кінця 1945 року, сподіваючись, що почнеться війна з Японією. Був страшенно розчарований і ображений на японців, що вони так швидко здалися.

Цікаво, що його рідний брат Олександр під час війни записався в білобілетники і сидів дома. От повертається дід Іван додому, а на Чернігівщині у 46-му році була чергова хвиля голоду — їсти взагалі не було що. Приїздить додому, а його син, тобто мій батько, у цей час перебирає мерзлу картоплю. Малий у сльози, обняв батька і одразу поскаржився, що дядько Сашко зажав вареники. А там була історія: мій батько на Різдво зайшов у гості до цього дядька Сашка, а в нього на столі стоять вареники. А він же голодний, дивиться на них, а дядько Сашко каже: «Віталію, їсти хочеш? Не хочеш? Ну то й зачини за собою двері!» Ясно, що дитина — в сльози. І ось тут повернувся рідний батько, і він поскаржився. А дід Іван був швидкий на рішення. Зайшов додому, поцілував жінку, вийняв голоблю, пішов до брата і начисто зніс йому стріху. Після того до кінця життя з ним не спілкувався.

І от після війни в нього пропала мета життя. Потім він розповідав: «Розумієш, демобілізація — це коли тобі нема що робити, коли взагалі пропадає смак до життя і нічого не хочеться. Доти я знав, що нам треба перемогти Гітлера. Ми його перемогли. Потім я сподівався на японців, а вони здалися. Повернувся додому, а тут що? Ну жінка, ну колгосп… і все». Тож він повернувся з війни, ліг на лавку й почав помирати.

Але до життя його повернув голод 46 року і син Віталька. Їсти ж все одно хочеться. І він переліз через паркан до попівського саду і поїв паростки молодої цибулі. Попадя його зловила й побила так, що він знепритомнів. Тоді з переляку вони разом з попом перекинули його назад у наш двір. Дід знов вийняв голоблю і пішов знімати стріху сусідам. Але попадя знала його характер: мій дід дуже любив жінок. І от вона закрила попа під підлогу, поклала зверху килимок, сіла на нього й почала чекати діда Івана. Як оповідає сімейна легенда, діда не було хвилин сорок, а тоді він вийшов, підтяг штани і віднайшов «смисл жизні». Я потім питав діда, чи правда це, а він каже: «Хлопче, деталі тобі не положено знати…»

Так, цікавлячись молодицями, дід прожив понад 75 років. Щоразу, як ми приїжджали, пригощав наливочкою зі слив на кісточках. І це був дуже хитрий маневр. Він кісточку зі сливи не виймав, настоював з кісточками. А бабі вбив у голову, що якщо кісточка сливова довго постоїть у наливці, то з неї виділиться смертельна синильна кислота. А звідси висновок — пити наливку треба якнайшвидше. І коли баба сварилася на чаркування, він казав: «Ну ти ж розумієш, якщо затягнемо — помру, тому не заважай». І та сулійка з наливкою закінчувалася рівно за рік. А як баба зауважувала, що до кінця року ще далеко і квапитися не треба, дід мав інші резони. «Ну, це ж сливки з кладовища! — казав він. — Ти ж розумієш, що там кістка сильніша і кислоти в ній більше. Хто його зна?..»

Клітка

Найбільший моральний дискомфорт був не від тюрми, не від смороду, а від самотності. Це сталося під час першого судового засідання. Мене привезли до суду і повели в зал, де проходило засідання. Велике світле приміщення, пусто, людей ще немає. Мене заводять в зал, саджають в клітку, закривають і я залишаюсь майже один. В цей час на вулиці мітинг, я чую ці всі звуки, голоси Жені Нищука, Юри Гримчака, інших друзів. І тут починаю розуміти, що зараз зал буде повен людей, які побачать мене у клітці! Це повний спротив твого людського єства, жахливе відчуття, яке я не забуду ніколи. Це гірше, ніж камери спостереження, які фіксують кожен твій рух, навіть в туалеті. Камери можна просто не помічати. А тут ти стоїш перед цими ґратами і не бачити їх не можеш. Я вирішив поводитись так, ніби їх немає. Але це не вдалося. Починають заходити люди, ти простягаєш їм руку для привітання і бачиш у їхніх очах переляк від клітки. Я вже не кажу, що в таких умовах навіть потиснути руку нормально неможливо, вже не кажу про те, щоб обняти Ірину чи поцілувати сина. Тобто ти розумієш, що, по-перше, посадили тебе ні за що, а по-друге, ніхто, жодна людина до рішення суду не може називати тебе винним, але тебе вже тримають у клітці, як звіра! Я до цього звикав досить довго. Ненавиджу клітки! Всі — для пташок, для звірів, для людей, для країни.

Різдво

Коли мене саджали, я в суді сказав: «Отепер згадаєте «холодне літо 53-го», коли банда прийшла в село і першим порішила дільничного. А потім вже й всьому селу був гаплик». Я собі так уявляв алгоритм Партії регіонів. І зрештою, так воно і відбулося.

Пам’ятаю, що на Святвечір так защеміло, згадав стару бандерівську різдвяну колядку.

Сумний Святий Вечір в 46-м році,

По всій нашій Україні плач на кожнім кроці.

Сіли вечеряти, а діти питають:

— Мамо, мамо, де наш тато? Чом не вечеряють?

Тато на чужині за синами плаче,

Мав він їх як трьох соколів, більше не побачить.

Один син в Сибіру, другий у Берліні,

Третій пішов у бандери, служить Україні!

Сумно було від думки, що родина десь там без мене святкує. Взагалі, в тюрмі я багато думав над темою УПА. Найповніше описав це в листі Д. Яневському.

Знову пишу після довгої перерви, в яку вклалося безліч різноманітних, ніби й непов’язаних між собою подій, котрі тим часом складають напружену джазову мелодію життя. Були й мінорні ноти чергових судових фарсів, і мажорні звуки вітань із днем народження від дуже відомих і — що не менш приємно — багатьох досі незнайомих людей.

Сумішшю сумного і смішного стала госпіталізація. Не знаю, як описати почуття, коли тобі пропонують вже завтра хірургічне втручання, а після прохання одноденної відстрочки для консультації із фахівцем вручають рішення про негайний етап назад у табір. Здається, в десятку поцілив захоплений із собою в лікарню том Шопенгауера: «Хто очікує, що на світі чорти подорожують із рогами, а дурні — із брязкальцями, той завжди буде їх легкою здобиччю або іграшкою».

Коротше кажучи, весь цей час від листування відволікала ціла купа великих і малих підлостей, збалансована гарними новинами політичного життя та цікавими книжками.

Однією із них стала давноочікувана твоя «Жертва УПА, або Місія Романа Шухевича», авторський екземпляр якої до мене нарешті надійшов. Книжка вийшла направду гарна. Найцінніше в ній — твій фірмовий стиль протиставляння фактів вкоріненій міфотворчості. Та й що важать тії міфи проти наведеної тобою пекельної арифметики ополовинення українського народу за перших 50 років XX століття?!

Думаю, що саме ці факти винищення близько 20 мільйонів людей мають бути вдруковані жирним шрифтом в усі шкільні підручники української історії. Лише з цього істинного кута зору стане зрозумілою причинність і героїзм петлюрівців, махновців та бандерівців, карикатурами яких так полюбляють труїти і розділяти українське суспільство трубадури ненаситного «Русского Міра».

Хотілося б, щоб твоя книжка широко читалася. Пропускаючи через серце і мозок страхітливі цифри мільйонних жертв світових воєн, голодоморів, репресій і депортацій, співвітчизникам має стати непохитно ясно, що можна по-різному ставитися персонально до Петлюри, Махна, Бандери та інших легендарних провідників. Але неможливо не визнати, що сотні тисяч простих українців під їхнім керівництвом ціною власного життя боронили священне право бути Людиною, а не рабом.

В цьому контексті я би хотів не погодитися з одним твоїм висновком про те, що жертва УПА зводилася до вибору фактично приреченим населенням Західної України форми своєї смерті. Я не думаю, що 200 тисяч загиблих бійців УПА рухали (як ти пишеш) контури безпеки і самоідентифікації, в яких може розвиватися людська спільнота з точки зору соціальної та біологічної.

Саме постать командувача УПА Романа Шухевича, який мав усі можливості емігрувати і лишатися українцем десь у вільному світі, але не кинув свою армію, своїх людей і обрав смерть у бою, показує, що не все зводиться до цих контурів безпеки та ідентичності. Адже і бійці, і командири повстанських загонів теоретично мали інший вихід, вторований кочубеями, тичинами, галонами та іншими, аж до сьогоднішніх діячів, які комфортно почуваються у вишиванках і безпечно мимрять все те, що велить правляча банда.

Ні, щось інше рухало Р. Шухевичем і його бійцями, а потім — вірними репресованої УГКЦ, ще пізніше — дисидентами. Щось інше й зараз рухає притомними громадянами України в їхніх життєвих устремліннях.

Даруй за різке збільшення масштабу, але напередодні Різдва Христового щось змушує мене до міркування на вічну тему — ким ми є і в чому полягає мета нашого життя?

З одного боку — багато що в нашій поведінці справді визначається біологічними механізмами. Природний відбір створив такий організм як людину, гени якої через реакцію нейронів виділяють «речовину щастя» — ендорфін, що приносить почуття задоволення при досягненні базових потреб: угамування голоду, спраги, забезпечення тепла, сексу та ін. Але ці базові реакції притаманні й тваринам. У людей еволюція модифікувала генний набір лише на 1 % від мавп’ячих. Але ця зміна призвела зокрема до того, що ендорфін виділяється й за інших, притаманних лише людям, обставин, котрі пов’язані з досягненням соціально значимих результатів.

У результаті нейрохімія не зводить людей до запрограмованих біороботів, а людський мозок не є простим біореле. Людина є соціальною істотою, тож її мозок приймає рішення не тільки на підставі закладених еволюцією інстинктів, але й на основі вироблених соціумом норм поведінки, моралі, віри.

Звичайно, хтось живе «щасливим» тваринним життям, для якого досить знайти тепло, їжу, секс і перемогти слабака. Але для багатьох таке життя є ганебним, і вони знаходять сенс свого життя в творенні чогось суспільно важливого, такого, що переживе відпущений їм час земного буття. У різні часи люди долали свою смертність по-різному. Їхні «мости у вічність» були різними — Фідій будував Парфенон, Платон шукав божественні форми Вічного Деміурга, Олександр Македонський завойовував Ойкумену, Брут убивав диктатора, а Веспасіан з Титом мурували Колізей.

Все кардинально змінилося із приходом Христа. Він дав новий сенс життя, довговічнішого, ніж піраміда Хеопса. Відтепер залишитися після смерті стало можливим не стільки через завоювання, споруди чи відкриття, скільки через долучення до грандіозного проекту спільного будівництва зони Добра в собі і навколо себе. Розбудова цієї зони Добра, захист її території від Зла в усіх його проявах, передача її дітям та однодумцям стали місією мислячої людини.

Більше того, християнство дало небачений в інших релігіях приклад жертовності заради людей як прояв найвищого героїзму. Раптом виявилося, що перемогою може бути навіть фізична смерть заради вічного морального імперативу.

В охрещеній Україні люди й далі пекли хліб, писали книжки, ростили дітей і вишивали сорочки. Але нову історію рухала готовність підставити плече або й віддати кров за ближнього свого. Героїв нам завжди небракувало, але найбільших успіхів українська справа досягла тоді, коли геройство опиралося на моральний фундамент Церкви, просвітництва і національної культури.

Тому й годі уявити Шухевича і УПА поза впливом А. Шептицького, І. Франка та Т. Шевченка. Я думаю, що саме в заданому ними контурі не тільки права, а й обов’язку боротьби за особисту, національну й релігійну свободу та гідність Шухевич та його армія творили свою, як ти точно сформулював, жертовну місію.

Думаю, що не тільки Головний Командир, а й багато хто з повстанців розуміли свою приреченість перед силами двох імперій, набряклих кров’ю мільйонів невинних жертв. Розуміли, але в рамках нової суспільної парадигми прощалися у своїх вишневих гетсиманських садах та йшли в ліс, щоб вперто робити те, що належить. Бо жертва життям в той час була єдиним способом передати в майбутнє місію розбудови зони Добра на українській землі.

Дозволю собі продовжити думку поза часовими рамками твоєї, Данило, книжки.

Завдяки жертвам бійців першої половини XX століття їх місія пережила півстоліття облудних часів. У новий час протистояння зі Злом ведеться, на щастя, не збройно, а світоглядно. Наростаючи по спіралі, конкуренція племен, королівств, націй тепер виросла до конкуренції цивілізацій. В Україні, що з усіх сил виборсується з імперської багнюки несвободи на європейський шлях демократії, є запит не стільки на палаючих героїв, як на послідовних громадян. Але попри суттєву гуманізацію часів, маніхейський поділ на Добро і Зло — в силі. Не помічати або прощати жорстокість, підлість, розбій і брехню не можна. Бо, як пише Ліна Костенко, «непокаране зло регенерує себе».

Інша справа, що Зло треба зрозуміти. Треба знайти в собі мудрість пояснити його причину, щоб боротися із суттю Зла, і не лише з його носіями. Це потрібно, аби боротьба зі Злом не стала новим Злом, як часто буває в історії інквізицій, колонізації та революцій. Агресивне насадження Добра для всіх, у тому числі й для незгодних, завжди міняло знаки «+» на «-», і Зло поставало в своїй новій іпостасі. Тому, будучи повністю на стороні української демократичної опозиції, я хотів би зауважити: безперечно, що Добро повинно мати кулаки, але головні його переваги — в голові та серці.

У наш час планетарної глобалізації неприйнятним є повернення суспільства до етнічних, партійних чи інших розмежувань, а тим більше — обмежень. Толерантність не є моральним колабораціонізмом чи браком переконань. Але право і обов’язок протистояти Злу не усуває необхідності бути чесним і справедливим навіть із ворогом. Тим більше — з уярмленими ним людьми.

У нинішніх українських політичних реаліях найбільш ефективною зброєю демократичної опозиції має бути моральна вищість, культурна перевага і толерантність до інакомислячих. У свій час це чудово сформулював Св. Августин: у речах необхідних — єдність, у сумнівних — свобода, у всіх інших — любов.

Зло учеписто живиться енергією минулих фобій та злочинів. Для перемоги над ним треба навчитися жити майбутнім. На наших очах на зміну повільним процесам природної еволюції приходить еволюція, керована колективним інтелектом. За тотальною інтернетизацією життя вже доволі ясно вимальовуються контури кіберімплантантів та генної інженерії. Це — майбутнє поле бою. Хочеться вірити, що науковий прогрес, попри всі негативні очікування, буде слугувати якісним змінам людської здатності творити Добро.

У свій час нейрохімічні реакції, що штовхнули первісну людину на продовження роду, були закріплені моральним, релігійним і культурним освяченням інституту сім’ї. «Людина творить себе щоденно», — писав Сартр. Людство — також. Я вірю, що спільними зусиллями нових і нових поколінь мозок людини буде виділяти все більше ендорфіну в нагороду за співчуття і взаємодопомогу, за вірність переконанням і співпрацю в колі однодумців зони Добра.

Ключ до цього — в руках діячів культури і релігії. Адже саме вони будують часто невидимі рихтування, з яких весь час розбудовується майбутнє людства.

Я щасливий з того, що дедалі більше таких розумних, досвідчених, об’єднаних проукраїнськими переконаннями людей з’являється на нашому небосхилі. Потужний маніфест громадського об’єднання «1 грудня» — останній, але не єдиний прояв цього процесу.

Усвідомлення цього процесу дає мені приємну можливість привітати тебе, Даниле, і твоїх близьких, а також усіх інших людей віри та культури зі святом Різдва Христового і Новим Роком. Веселих свят!

Лутковська

Дуже запам’ятався візит Валерії Лутковської. Скажу відверто, з огляду на політичну складову її досить необ’єктивних заяв щодо Юлі, в мене не було особливого бажання її бачити. Але вона мала право, і прийшла. Відчинили двері, вона стоїть на порозі і питає: «Юрію Віталійовичу, ви мене пустите?». Я чесно кажучи був здивований, але віджартувався, кажу: «Впущу, якщо ви мене випустите». Зараз я вже розумію, що то були трохи пророчі слова, бо вона була однією з тих, хто звертався до Віктора Януковича щодо мого помилування. Але тоді кажу: «Звичайно, заходьте — якщо людина прийшла і просить про зустріч, чому б ні?»

Зайшла, сіла поруч, і одразу ж каже: «Я знаю, що ваша партія насторожено ставиться до мене і до мого призначення, але я хотіла б вам дійсно допомогти». Кажу: «Ну, тут же ж, напевно, не партійні збори, а у вас є відповідна посада». Я досі вважаю, що вона належить до категорії тих людей, які знаходять собі виправдання залишатися при владі, навіть якщо чітко усвідомлюють кримінальний характер цієї влади.

І при першій же зустрічі в нас була досить відверта розмова. Я спитав, навіщо вона взагалі займає цю посаду, якщо не може нічого зробити. Кажу: «Ви ж прекрасно розумієте, складовою якої політичної системи ви є». І вона щиро відповіла: «Я працювала при вас, а зараз я працюю при цих. Я розумію, де я і з ким працюю. Але я маю свої переконання, які буду намагатися реалізувати. І ви особисто це відчуєте». Потім життя показало, що вона тримає слово, і в деяких питаннях досягала успіху. Наприклад, моє лікування в «Оберегу» організувала саме вона, хоча потім через це мала купу проблем. І коли треба було мене вивозити вдруге, вона відмовилася допомагати, але відверто сказала: «Юрію Віталійовичу, я цього не можу зробити». Тому я до неї маю нормальне ставлення — вона знайшла свою філософію, і я їй не суддя.

Ми з нею довго розмовляли про проблеми СІЗО. Я їй розповів про абсолютно маразматичні речі й ідіотські правила 37-го року. Про те, що в тюрмі заборонено домашнє харчування, і це система викачування грошей з людей. Заборонено тримати дезінсектори, а навколо купа тарганів, щурів, клопів, бліх — чого завгодно. Я розумію, що дезінсектори можна застосувати для наркоти. То поприскайте і заберіть їх на склад. Я вже мовчу про те, що телевізори дозволені, а радіоприймачі — ні. А чому? Бо радіоприймач можна переробити на радіопередавач і передати в ЦРУ страшні таємниці. Або, наприклад, в СІЗО заборонені телефонні дзвінки. Чому? Мовляв, може бути вплив на свідків. Але ж це смішно! Дійсно, у 37 році не було адвокатів, були заборонені зустрічі з родичами й інформацію можна було передавати тільки телефоном. Але ж зараз, коли є і адвокат, і зустрічі, ти можеш отримати й передати будь-яку інформацію, навіщо обвинуваченому самому впливати на свідків?! Ну хочете — записуйте всі розмови, і в разі погроз будь-якому свідку або вимагань неправдивих свідчень, вперед — додавайте йому термін, і все! Але ж не можна людину відривати від родини, це ж перший крок до її десоціалізації і перетворення на професійного зека.

Такі розмови у нас були щоразу, коли вона приходила. Вона все записувала, але нічого не змінювалось. І в останній раз ми з нею дуже посварились. Кажу: «Я вдячний за допомогу мені особисто, але наші бесіди ні до чого не приводять, ви не міняєте систему, не змінились жодні правила». Вона образилась: «Ти не знаєш всього, що я роблю, я вже подала комплексні пропозиції в Кабмін, і вони ось-ось вийдуть». Та вже пройшло майже півтора року, а система незмінна. Це означає, що вона помиляється у своїх планах одноосібно змінити систему. Хоча я знаю з інших розповідей, що точково, в конкретних випадках вона дійсно допомагала. І мені важко її судити, я знаю, що Валерія Лутковська справді намагається зменшити шкоду людям від системи, частиною якої вона є.

Москаль

Геннадій Москаль — дуже досвідчений генерал МВС, гроза криміналу Криму, Дніпра, Чернівців. І в той же час він незвично, як на міліцейського генерала, креативний. Словом володіє не згірш за політика.

Якось його на телеефірі припер Шуфрич знаменитою історією відлову і сплаву на баржі десятків дніпропетровських бомжів. Так зачищали місто під зустріч Кучми і Путіна.

— Як ви могли так жорстоко вчинити з ними у спеку, без води, без їжі? — кричав Нестор.

Москаль і бровою не повів: а що, тільки вам на яхтах по всіх світах подорожувати? А бомжі, що — не люди? Їм теж хочеться Дніпро побачити, шевченківські краї відвідати.

Але на цьому бомжівська тема не покинула Москаля. Коли він пішов у 2006 губернатором Луганщини, то, щоб сподобатись місцевому синьому електорату, наказав міліції ловити бомжів. Ті довели план до патруля. І справа закрутилася.

А я нічого не знаю, сиджу якось вночі, читаю безкінечні скарги. Раптом лист з Алчевська: «Здравствуйте, господин министр. Раньше я вас считала оранжевым людоедом. А мой муж работает на коксохиме. Приходит с работы випивший, грязный, злой. Бьет меня. Однажды я попросила его вынести мусор. Он его вынес, но ведра упали в бак. Он полез — как был, в тапочках и спортивних штанах, за ними. А тут работник милиции: «Бомж?». «Не-е, я тут живу». «Не свисти, жильцы тут по бакам не лазят»…

Коротше, пов’язали його, впакували в автозак і відвезли в Херсонську область, в район Голої Пристані.

Звідти чолов’яга повернувся через тиждень.

«…С этих пор он перестал пить, ходит в пиджаке с паспортом, помогает мне по дому. А все подружки мне завидуют.

Спасибо вам, товарищ министр, за такую милицию».

Лазня

В тюрмі багато простих подій та дрібниць з нормального життя перетворюються на цілу подію. Тобою ніхто не займається, лише щодня виводять на прогулянку — з одного кам’яного мішка в інший, різноманітності жодної.

А тут, наприклад, тебе ведуть до лазні у вівторок. Але вже у суботу ти починаєш до цього готуватись, думати, що це буде за миття, як воно пройде, що ти з собою візьмеш… А потім може раптом щезнути вода, або тебе викличуть на допит. І це знову подія! Навіть дві — скасовується лазня, немає води і допит.

Лазня відбувається раз на тиждень. І це дійсно ціла подія. На нашому поверсі спеціально для мене виділили душову кабіну, якою раніше користувався персонал тюрми. Нічого особливого — дві труби, без змішувача, чисто. Єдина проблема була в тому, що взимку гаряча вода на наш третій поверх не доходила. Тому літом було відносно класно, а зимою ми просились у загальну лазню на нульовому напівпідвальному поверсі.

А там була вже велика лазня, чоловік на двадцять-сорок. Береш з собою рушника, білизну, мило, шампунь. І обов’язково — газетку. Справа в тому, що в лазні миються різні люди — і туберкульозні, і гепатитні, і СНІДоносні — тож, щоб уникнути контакту, ти маєш підстелити газетку, і на неї покласти свої речі. А коли помився, маєш на ту ж газетку сісти.

А сама лазня, як у райцентрі — нічого особливого. Кайф був у тому, що там дуже гаряча вода. Інколи, правда, милися й холодною, але терпіли вже, як є. Там радує будь-яка подія на тлі повного вакууму. Наприклад, в камері завелося мишеня. О! Це ж подія. Миколайович бігає, ганяє мишку, а ми заспокоюємо. Потім почали її годувати, і я згадував про Тома Сойєра, який дресирував щура. Взагалі, там коридорами топають дорослі такі щури, розміром з маленького кота. У дверях камери були невеликі щілини, розміром з палець, для малого щуреняти цього достатньо. Воно бігало по камері, пару разів уночі пройшлося по обличчю… неприємно, чесно кажучи. Але навіть це дає відчуття, що життя триває!

У тюрмі ті речі, про які ми на волі взагалі не думаємо, там перетворюються у важливі події, дуже дивні думки приходять в голову, там мало подій і розум чіпляється до всього.

Гуляєш по дворику, іде сніг. Згадуєш іще зі школи, що всі сніжинки різні. Як і люди. Але нас чомусь всіх формують під одну гребінку.

Або чай. Я люблю заварку не в пакетиках — там труха, а справжню заварку, листову. Це, до речі, дешевше виходить — якщо пити гарний, якісний чай, дрібочки вистачає на хороший великий чайничок. А у мене там був літровий бак. За день випиваєш два таких баки. І от кидаєш у цей бак дрібку чаю, вона осідає на дно, а потім деякі чаїнки починають підніматися на саму гору. А ти ж філософствуєш з кожної дрібниці. І я весь час споглядав, як чайні листочки крутяться усі, падають, але потім все одно знаходяться ті, котрі йдуть проти течії та законів фізики, і піднімаються нагору. Непокірна меншість завжди робить по-своєму.

Депресія

Я зрозумів, що попереду великий чорний тунель, в якому не буде інформації, не буде активності, і я це маю пройти. Внутрішньо я це розцінював так, що в мене вкрадуть частину життя, і протистояти цьому я не можу. Тому я мушу віддати їм ці роки, але не зламатись. Тобто залишитись людиною — читати, думати, дотримуватись гігієни.

Чого приховувати, депресії були.

Перший раз пам’ятаю дуже чітко. Це було 9 червня, прийшла Ірина, ми з нею побачились, попрощались. Я повертаюсь в камеру, лягаю і тут згадую, що наступного дня, 10 червня, день народження Сашка, а я з Іриною не передав йому навіть записки. На мене накотила страшна депресія. Тобто, виявляється, вони змогли забрати в мене спогади, і я вже настільки відвик від дітей, що забув про таку подію. Мене це просто вбило.

А другий раз я майже впав у відчай, коли прочитав абсолютно брехливі свідчення Михайла Клюєва та Валерія Мельника. Чесно кажучи, я вперше в житті був у такому шоці від близьких людей, із якими працював. Це завжди важко, але тоді в мене було просто потрясіння від усвідомлення, з ким я працював. Читаєш ці слова, бачиш, впізнаєш їхні підписи, і пригадуєш часи, коли ви були разом, пліч-о-пліч…. Не знаю, як це пояснити. Злості на них за брехню не було. Було бридко.

Зараз вже я розумію, що мені їх шкода. Так само, як проституток на трасі. Нещасні створіння…

Єдиним з 148 свідків обвинувачення, який дав проти мене свідчення, виявився колишній найближчий співробітник — мій перший заступник Михайло Клюєв. До того, як я прийшов у міністерство, ми не були знайомі. Його кандидатуру мені запропонувала Юлія Тимошенко — тоді, згідно з коаліційною угодою, квота заступників міністрів була за БЮТом. Він непоганий фахівець, але як людина завжди був слабкий, і ми всі про це знали. І тим не менш, він був з нами в одній команді, став генерал-полковником. Та коли я читав його покази, мені було просто моторошно від того, що весь цей час він був поруч.

Насправді ж кінцевий підпис про стаж мого водія поставив саме Клюєв. 31-го жовтня йому передали дозвіл з Кабміну за підписом Олександра Турчинова, і того ж дня він наказав своїм підлеглим створити комісію та прийняти відповідне рішення. Але, щоб зняти з себе відповідальність, він сказав, що зробив це нібито під впливом Луценка. За його словами, це я дав йому вказівку на стаж водія.

Вже на суді він повторив цю версію мені в очі. Але так сталося, що в МВС все документується, і вони не розрахували, що самі підшили до матеріалів справи наказ про мою відпустку, яка припала саме на цей день, 31 жовтня. Я був у Лондоні, і це легко підтверджується документами. Це — алібі. Коли я сказав це Клюєву, відповідь була дуже красномовна: «Я ничего не помню. Все было именно так, как я написал». Я кажу: «Ну, але ж вибачте, я на той момент був в аеропорту, наказ про мою відпустку був у вас на руках, і я навіть юридично не мав права перебувати на робочому місці та виконувати функції міністра!». Відповідь була та сама: «Я так помню». І все.

В принципі, все легко пояснюється. Клюєва залякали тим, що якщо сів Луценко, то його упакувати — раз плюнути. І він зламався, вирішив, що простіше дати на мене брехливе свідчення. У цій маленькій деталі полягає вся різниця між ним, генерал-полковником, і тими капітанами, старлеями, майорами та полковниками, які ніколи мене не бачили, але говорили правду. А Клюєв, який на всіх міліцейських урочистостях, як перший заступник, піднімав за мене чарку зі словами «за нашего министра», виявився трошки іншим. Класичний поцілунок Юди.

Ну що тут робити? Я щиро сказав у своєму останньому слові того процесу, що з позиції сильної людини я прощаю його, а він хай розбирається зі своєю совістю самостійно.

Помста

Перші півроку я сильно рефлексував на слова — прокуратури, міліції, Кузьміна, Войченка, Могильова, Януковича… Всі ці щасливі обличчя, цинічні брехливі заяви. І внутрішньо це, звісно, дуже спалювало. Підскакував тиск, пульс доходив до двохсот. Потім у якийсь момент просто відпустило. Я зрозумів, що єдина мета цих всіх слів — це помста мені за відмову скоритися. І чим більше я реагую — тим щасливіші вони.

І тоді мені як відрізало — я перестав злитися, почав сміятися з інквізиторів.

І ще одне, найважливіше. В Дхаммападі, священній книзі буддизму, я прочитав, що помста руйнує душу глупака так само, як алмаз розламує скелю, в якій він зародився.

У мене перед очима був наочний приклад Колєснікова. Я завжди думав: ну невже людина, у якої є все — гроші, влада, невже йому дійсно хочеться тратити час на помсту всім, хто свідчив проти нього, хто приймав рішення по його справі, хто випускав достроково засудженого ним заявника. Пам’ятаю, якраз тоді вийшла книжка Ліни Костенко «Записки українського самашедшого», в якій я вичитав дуже гарну і точну фразу: «Головне в житті — набутися зі своїми». І це правда. В тюрмі ти просто фізично відчуваєш, як між пальців просипається пісок часу.

Я прийняв рішення не мститися. Ці потвори і так вкрали у мене 2,5 роки життя. І я не віддам їм ні хвилини на зведення рахунків. Якщо уявити масштаб цих людей, то це навіть смішно. Ну от, наприклад, Ренат Кузьмін — явний інквізитор системи, який зробив на цьому кар’єру. Я його внутрішньо непогано знаю. Там повна порожнеча. Там палає лише жага до грошей та посад. Забери від нього потік грошей і погони — і все, він нуль, що не становить жодної проблеми нікому. Бо за ним нема ані ідей, ні переконань, ані принципів, він просто зникне. Хоч краще, аби він зник з вироком.

Звільнення Миколайовича

Взагалі, він дуже цікавий мужик, грамотний, розумний чолов’яга. Ми з ним багато розмовляли, він брав читати мої книжки. З ним було дуже цікаво дискутувати. Весь мій політичний пафос він якось збивав своїм мудрим селянським розумом. «Це, Віталійович, все дуже добре, але от у нас там внизу все якось інакше…» І гасив мене «землею», раціональний був мужик, не емоційний зовсім.

До речі, він першим, коли побачив Ірину, сказав: «З вашої дружини буде дуже класний депутат, бо вона є прикладом для всіх наших жінок». А тоді про це ще ніхто навіть не думав. Взагалі, Ірину зеки дуже поважали. Буває, йду на зустріч з нею, а мені через вікна кричать: «Передай вітання дружині! Вона класна. Вона вчить наших, як себе поводити!». Там, за ґратами, найбільший страх — що тебе кине сім’я. Тому те, що робила Ірина, її поведінка, викликало у зеків величезну повагу. Ну уяви собі: зек кричить міністру внутрішніх справ: передай вітання дружині, бо вона показує приклад моїй. Просто дах зриває!

І от якось Миколайович прийшов, каже: ну, давайте подумаємо, як мені звідси вийти, підкажіть. Він щиро вважав, що попав за діло. Звісно, його підставив начальник, але ж винагороду вони все одно ділили б на двох. Я йому тоді порадив не визнавати свою провину, бо в такому разі дадуть всі вісім років. «Скажи: «винен, але…» і розкажи щиро все, як було». Справа в тому, що він фізично не міг віддячити за той хабар, бо не мав таких функцій. Тим не менше, гроші взяв — винен.

Він подумав, повернувся і каже: я вирішив частково визнати провину, бо інакше суду не буде ще два роки. А так дадуть п’ятірку, і тоді я до осені зможу вийти по УДЗ.

Так і сталося, на наступний суд він частково визнав себе винним, розповів, як було, що його без його ж волі втягнули у механізм хабарництва. І тільки він це сказав, справа зрушила з місця, заворушився начальник, бо розумів, що як підлеглому дадуть вісім, то і йому не менше.

Пам’ятаю, як ми його відправляли на останній суд. Ввечері повертаюсь зі свого суду в камеру, дивлюсь, а Миколайович лежить скручений. Зранку його теж возили на суд, але ніхто зі свідків не прийшов. Уяви: мороз, холодно, а його протримали в боксах шість годин. Температура у нього сорок один градус! Ліків ні в кого немає — в тюрмі вони заборонені. Ми його давай відкачувати. Підняв галас, викликав санчастину — принесли якісь таблетки, бо Луценко просив. Якось він прийшов до тями і каже: поїду завтра в суд знову, раптом прийде той мудак (начальник). Ну й поїхав до суду. Переживав за нього сильно, чекав. А звечора дивлюсь: заходить в камеру якесь нове чудо. Кажу: «Ти куди сунешся? Мабуть, не в ту камеру попав! «Ні, — каже, — тепер тут буду я, Миколайовича випустили, умовно». Лежу, радію, думаю: ну хоч комусь повезло. Я ще не знав, що мені тоді залишалось два тижні до переводу в менську колонію….

Етап

От і дочекався, зайшли в камеру кажуть: «Луценко, залишатися в камері. Іншим вийти». Коли всі вийшли, мені оголосили «з речами на вихід» — перевозять в табір. Попрощатися нормально з хлопцями не було можливості. Тому попрощався як міг — залишив усі продукти і записку з побажанням удачі. Але, наскільки я розумію, хлопці не отримали ні записки, ні продуктів — їх навіть у ту камеру не повернули. Пізніше, коли я повернувся в Лук’янівське СІЗО на одну ночівлю перед апеляційним судом, побачив, що всі речі — вівсянку, чай, книги — все було залишено, як у день етапування. Я так розумію, камера ця стоїть як меморіал, чекаючи при зміні влади нових ВІП-клієнтів.

Колонія

Ну а мене загрузили в «білоконя» і повезли в Менську колонію. Це автомобіль, який в часи одного з моїх попередників возив проституток для міністра. Я з огиди його списав з міліції, але якимось чудом він потрапив у пенітенціарну службу.

Цілу дорогу, як завжди, розмовляв із конвоєм про життя, про політику, і розказував анекдоти. Приїхали на місце. Виходжу з машини, а там все як у дитинстві — навколо красивий ліс, природа. І здоровенні ворота, на них напис — «ВК-91». За воротами — внутрішній фільтр. Усі засуджені живуть у чотирьох невеликих триповерхових будинках цегляної споруди, які називаються «локалами». Вони йдуть вздовж дороги, кожен окремо ізольований. В кожному локалі десь по двісті засуджених, тобто по сімдесят людей на поверх. По периметру — бетонна стіна і декілька рядів колючки. По внутрішньому боку периметра на контрольній смузі гуляють собаки. А по зовнішній стоять вишки з озброєним конвоєм і бойовими патронами, про що тебе попереджають при поселенні. Неподалік від локалів — приміщення їдальні, чергова частина і промзона — авто-майстерня, столярний цех і швейна майстерня.

Наша машина заїхала не в карантин, як для всіх, а відразу завезла мене в приміщення, облаштоване, як виявилося, спеціально під мене. Згодом я дізнався, що це було приміщення штраф-ізолятора, потім — лікарня, а до мого приїзду її поділили навпіл: на одній половині залишили лікарню, а на другій — зробили загін номер сім, де мене й утримували.

Фактично це була тюрма в тюрмі — окрема ділянка, з якої неможливо вийти, окрема колючка, свій двір, своя охорона. В самій будівлі у нас було три кімнати: спальня метрів сорок квадратних на шістьох, з нормальними ліжками, а не нарами; кімната, в якій ми могли дивитись відео, і де постійно знаходився інспектор; і кухня зі своїм холодильником. По всьому приміщенню всюди відеоспостереження, якого не було ні в кого, крім нас. Добротний санвузол з душем і навіть з пральною машиною, яка після СІЗО здавалось неабиякою розкішшю.

І що взагалі шокувало — вперше з’явився ніж! В СІЗО ж узагалі заборонено і виделки, і ножі, всі користувались пластиковими. А тут справжній ніж, але, що цікаво, прикріплений на унітазному ланцюжку, вмонтованому у стіну. Звісно, коли потрібно було, ми його звідти знімали, але вважалося, що він прикріплений. Крім того, завгосп може тобі видати під запис у спеціальному журналі великий такий різак для господарських потреб.

Але найбільшою радістю після СІЗО була можливість у будь-яку хвилину вийти з приміщення у свій прогулянковий дворик. Це десь двадцять квадратних метрів, залитих асфальтом і обтягнутих колючкою. Загалом все так само, як і в СІЗО, але ти не маєш чекати, коли хтось тебе виведе, у будь-який момент можеш вийти сам і подихати свіжим повітрям. Табір дуже попускає після років 9-ти метрового бетонного мішка. До речі, на останнє засідання суду прийшов мій однокамерник Миколайович, з яким ми відсиділи сімнадцять місяців. Тож ми стоїмо біля клітки, й він розповідає, як там на волі. Каже: першого дня прийшов додому, поїв, заснув, а зранку сів і до вечора дивився у вікно — там цікаво, люди ходять, світло, якісь події. Прийшла дружина й каже: «Чого ти не виходиш?». І тут я, каже, зрозумів, що навіть думки не мав вийти на вулицю — гульщика ж немає! Звичка, два роки в камері. Друге, що його дуже вразило — це похмурість людей. Справа в тім, що в камері всі один одного підтримують жартами. І виявляється, людина, яка вийшла з тюрми, дивується, що на волі похмуріше, ніж у камерах. Я тоді ще задумався, що коли-небудь і я вийду на волю, але насправді вийду з одної тюрми в іншу. Бо ж різниця не така вже й велика.

Загалом, треба визнати, що у Менській колонії у нашого загону були досить нормальні побутові умови. Інші засуджені сиділи по 70 людей в одній великій казармі. У них так само є свій туалет, свій телевізор, своя пральня, своя кухонька. Але то все на сімдесят людей, у тут — на п’ятьох. Звичайно, це було жирно і абсолютно нераціонально.

Як потім мені розповіли, всі закупівлі на ремонт та обладнання для відеоспостереження були зроблені за хабарі. А в них виходу іншого не було. Адміністрації було поставлено завдання не просто обладнати тюрму для Луценка, а ще й таку, щоб європейцям показувати. А де їм було гроші брати? Тюрма насправді небагато заробляє. Частково це гроші, зароблені на продажі продукції, яку виготовляють засуджені — авторемонт, простирадла, пиломатеріали та інше. Частково — бюджет. Але все це йде на їжу, на форму, на вугілля для опалення, і таке інше. А на обладнання ВІП-тюрми, звісно, ніхто окремо грошей не давав. Тож довелося брати з хабарів, які адміністрація отримує від засуджених за різні блага, у тому числі, наприклад, і за умовно-дострокове звільнення.

Приїхав, розкладаю свої речі, і стоїть конвой, а разом з ним якась людина у формі. А я ж, як завжди, щось роблю і жартую. Виймаю гречку, а вони кажуть: «Гречку не можна, бо вона потребує термічної обробки». «Ну, добре, — кажу, — можете передати її Миколі Яновичу Азарову, якщо йому не вистачає моєї гречки». І тут цей у формі таким приказним тоном каже: «Я вимагаю від вас припинити такі жарти». Питаю: «А хто ви?». Виявилось, перший заступник начальника Чернігівського обласного управління пенітенціарної служби Салюк. Кажу: «Пане Салюк, можеш вимагати у мами розуму, а не в мене припиняти жарти, бо ніяким законом жартувати мені не заборонено — жартував усе своє життя, і буду жартувати далі». Ну, пішло змагання, стоїмо один проти одного: «Ви тут звичайний зек, і маєте виконувати будь-яку мою вимогу». Довелося пояснити, де різниця між законом і вимогами, а скінчилось тим, що я його просто послав.

Той затявся і вирішив мене опустити на землю — поставив вимогу поголити під нуль. Вперше за весь час перебування за ґратами. Це мовляв вимоги карантину. Смішні люди, ніби я збирався на дискотеку!

Після СІЗО розпорядок дня у таборі здавався чимось з дитинства, якимось піонертабором «Берізка». Підйом о шостій, о шостій п’ятнадцять шикування для кількісної перевірки. Оскільки нас було п’ятеро, тому це була скоріше умовність. О 6:45 обов’язкова зарядка під музику. Причому, завжди лунала якась дуже сувора східна мелодія типу «Мао и Сталин слушают нас». Просто ураганна якась пісня! Зарядкою керує металічний голос, який лунає на весь табір. Звісно, робити повноцінну зарядку і виконувати команди з динаміка ніхто не від кого не вимагає. Але бути присутнім на зарядці, вийти на вулицю і робити якісь рухи ти мусиш обов’язково, інакше — догана.

А для зека будь-яка догана є страшною, бо унеможливлює пом’якшення режиму або проживання поза зоною в селищі. Власне, на системі доган тримається вся дисципліна у таборі. Жодних інших важелів немає — ніякого страху, поваги або почуття обов’язку стосовно до адміністрації не має ніхто. І лиш догана — колосальний важіль адміністрації.

У мене, звичайно, з’явилися догани. Але моя позиція була абсолютно інша, і я про це відверто сказав з першого ж дня: я розумів, що ніякого УДЗ не отримаю, і випустять мене не за відсутність доган, а коли цього захоче особисто Віктор Янукович.

Тобто я точно знав, що попри закон в селище, так званий посьолок, мене ніхто не пустить. Це було неможливо не тільки з точки зору безпеки, а ще й тому, що там абсолютно вільний режим відвідування. В цей час у країні йшли парламентські вибори і, звісно, я б перетворив своє життя на політичну агітацію в максимальному її вираженні. Тому це і було неможливо. Тому вони швиденько зліпили догану нібито за те, що я відмовився йти у свій табір з чергової частини. Дурня повна — інспектора не було, як я міг піти сам? Почалась сварка, мені оголосили догану. Я не витримав і при зустрічі з адміністрацією все виклав. Кажу: слухайте, немає питань, якщо вам поставили завдання не пустити мене на УДЗ, я готовий написати заяву, що я не збираюся йти до селища. Але ви ж хоча б догану винесіть за щось, що я дійсно порушив! Ну, наприклад, за те, що я ходжу не в казьонних брюках, які ви мені видали! А там дійсно треба одягати робу: темно-сині куртку, штани, бейсболку, і грубі черевики з яловичої шкіри. Звісно, ніхто цього всього не носив. Куртку одягали лише для начальства — на співбесіди чи якісь офіційні заходи. А весь інший час ходиш у своєму одязі. Я постійно ходив у джинсах. І формально за це можна виносити догану. Ну так винесіть! Але не вигадуйте, чого не було… Згодом адміністрація цю позицію таки усвідомила, і догани перестали виписувати, бо якби мені їх виносили за кожне порушення, думаю, я б увійшов у книгу рекордів Ґіннеса.

Після зарядки чергові прибирають у кімнатах, сніданок, і всі йдуть до роботи. Чергували щодня по черзі. На перше ж моє чергування з’явився той самий Салюк з обласного управління департаменту, з ним хлопець із камерою — як я розумію, щоб мати відео, де оголений Луценко миє шваброю приміщення. Потім я десь читав, що народ обурювався, мовляв, ми думали, ти відмовишся від тієї роботи як політичний, а ти дав слабину. Я не згоден. Вважаю, робота не може принижувати.

Я спокійно себе почував у загальних рамках. Єдиною проблемою була заборона протягом всього дня сідати або лежати на ліжку. Це суворо заборонено. Тобто ти зранку о шостій встав, заправив, табуретки поставив, черговий помив приміщення, і на тому все — торкатися ліжка до відбою о десятій ти не можеш. Хіба що за півгодини до відбою полежати-почитати. І це трохи створювало проблему, адже на той момент здоров’я, скажемо відверто, підкачувало.

Правила клізми

Після сутичок з адміністрацією я написав публічного листа.

«З одного боку табір — це відчутно кращі умови: замість бетонного мішка камери на 9 кв. метрів, заповненої віковим смородом і цілодобовим собачим гавкотом, тут — цивілізоване приміщення із нормальними ліжками, санвузлом, кухнею. І головне — вільна можливість виходу на свіже повітря у дворик 12 на 3 метри.

Найбільшою позитивною емоцією в перший вечір перебування у колонії було нічне небо із зорями, на які я вперше за 20 місяців дивився без ґрат.

Проте режим колонії значно суворіший. Підйом о шостій ранку, і до відбою о 10-й вечора лежати на ліжку чи навіть на лавці — заборонено. Власне, режим не є чимось надзвичайним, звичайна армійська дубизна постійних перевірок, бірок на ліжках та куртках, примусових фіззарядок та лекцій на виховну тематику.

Задовбує не це, а та атмосфера, яку створюють наповнені власною значущістю шістки, що постійно наїжджають зі столиці, збуджуючи переляканий місцевий персонал установи. Вся їхня активність чітко вкладається у невмирущий радянський Закон Клізми. Правило перше: кожна піпетка хоче стати Клізмою. Правило друге: все робиться через зад.

Блискучий приклад цих правил — лекція молоденького лейтенанта, який пояснював необхідність праці як методу перевиховання і пропонував пройти стажування на швейній машині для пошиття брезентових рукавиць. Але потім він пояснив, що вакансій у швейному цеху немає, і тому наш загін, напевно, буде клеїти конверти!

Відповідно до цього ж Закону Клізми мене відвідав пан начальник обласного управління, а потім і його перший заступник.

Вони донесли мені вимогу припинити розмови по телефону на політичні теми. Особливо підкреслено, щоб я не говорив про Януковича, Партію регіонів і мафію. Чудесний логічний ряд, чи не так?

Після цього служиві виконали ще одну важливу місію — отримали для замовника відео із коротко стриженим Луценком, який миє шваброю підлогу. Успішно виконане завдання було відзначено на природі, про що свідчило масове вживання «Орбіту» зранку в понеділок.

Тим часом було запущено правило друге.

Отримавши відмову грати «по поняттях», славні піпетки почали просто обривати гарантовані законом телефонні розмови, а через декілька днів взагалі припинили їх під виглядом ремонту. Не знаю, як можна відремонтувати систему, яка пропускає розмову про апетит нашого пса Боса (теж із Донецька:)), але вмить розриває зв’язок при згадці про Януковича.

Пам’ятаючи, що, крім згаданого Закону Клізми, діє ще й відкриття Коперніка про те, що Земля крутиться, я регулярно пишу для майбутнього заяви про порушення ст. 110 Кримінально-виконавчого кодексу («засудженим надається право на телефонні розмови без обмеження їх кількості під контролем адміністрації»), що має ознаки зловживання посадовими обов’язками керівництва установи.

Відповідь чітко продемонструвала торжество закону Клізми над геліоцентричною теорією. В гулагівські часи ув’язнених карали за формулою «смотрел вдаль — думал о запрете». Мене на підставі рапорту чергової піпетки звинуватили в тому, що я користувався телефоном для безуспішних дзвінків дружині, сину, брату, друзям понад час, визначений графіком начальника установи. В результаті мені оголосили дисциплінарне стягнення, що виключає переведення мене на м’якший режим позатабірного поселення.

Вся ця історія — мілка сама по собі. Пишу про неї лише тому, що віддавна відомо: тюрма — лише концентроване відображення життя з того боку колючки. Тут проявляються справжні вчинки, зміщується ієрархія цінностей. Відпадає сутність пози та мішура пропаганди.

Але тут, як і в цілому житті, є лише два вибори: або прогинатися керівним клізмо-піпеткам, або лишатися вільною людиною. «Карликам треба кланятися особливо низько», — казав блискучий С. Лєц. У наших політичних реаліях це неминуче призводить до зламу хребта. Тому хочу повторити замовнику мого ув’язнення те, що я сказав його шісткам:

«Я, звичайно, хотів би вийти на волю, бо перебування в таборі насамперед є покаранням для моєї сім’ї. При цьому я готовий відсидіти від дзвінка до дзвінка весь термін, але ні на сантиметр не прогнуся перед мафією».

Армія

Тюрма і табір давалися мені легко, бо я мав досвід служби в Радянській Армії, котра, як відомо, не зловживала комфортом і демократією. Я служив у військах урядового зв’язку КДБ СРСР, ВЧ 04151. Попав після третього курсу, не зважаючи на військову кафедру. Причина — демографічна яма, діти дітей війни. Весь зв’язок полягав у тому, що їдеш у мороз вглиб степу, замерзають спочатку ноги, потім — руки, потім доходить до середньої точки організму, потім машина зупиняється, йде бійка за лопату, бо це єдиний спосіб зігрітися; розгрібаєш сніг, окопуєшся і розтягуєш антену. На все це норматив — сорок п’ять хвилин у протигазі, тридцять — без. Далі береш на спину котушку і біжиш, тягнучи сорок п’ять метрів кабелю туди і назад, потім береш котушку і біжиш на дев’яносто метрів так само — туди, назад; потім сто тридцять п’ять метрів. І так, поки не прокладеш лінію у три кілометри! Підключаєш її до стаціонарного вузла урядового зв’язку, закручуєш муфту — є зв’язок!

Але я пройшов там велику школу. Моїм головним вчителем був старший прапорщик Руденко. Якось заходить в казарму, дивиться, як застелені ліжка, і каже: «Что за херомантия у вас в отсеке?» Усі мовчать. Там же як: все має бути рівненько, на двох крайніх ліжках стоять солдати, натягують нитку, і по цій нитці всі вирівнюються. А я ж студент-розумник, кажу: «Товарищ старший прапорщик, «херомантия» — не от слова «хер», а от слова «хирос», что по-гречески означает «судьба»». Ну й почалось: «Ваша фамилия, рядовой…» — «…Луценко». — «Ваша судьба, рядовой Луценко, — места общего пользования — три наряда вне очереди». Дресирував довго.

Але в кінці служби ми були великими друзями, я навіть став заступником командира взводу. Але то була велика школа дисципліни. Якщо я прийшов розгульним студентом, то пішов звідти людиною, яка вміла підпорядковуватись і тримати плече. Правда, підпорядковувався тільки, коли усвідомлював мету, а «копай от меня и до забора» — я так не можу.

Виробництво

Сніданок в мене зводився до йогурту, пачки домашнього сиру та однієї чашки кави, яку я почав собі дозволяти раз на день лише в таборі. Якщо в міліції це було півтора десятки за день, то зараз вона була одна.

А далі — робота. Робота починається о десятій і закінчується о шістнадцятій, з перервою на обід. Але й тут не все просто. Роботи на всіх не вистачає, а працювати хочуть усі. Справа в тому, що тільки на роботі ти можеш отримати заохочення, без яких вийти по УДЗ або поїхати в «посьолок» неможливо. Відповідно, хто не потрапив на роботу — той готує гроші — платити хабарі, щоб зарахували роботу або дали заохочення. Все має свою таксу. У сумі весь процес виходу на поселення коштує десь дві тисячі доларів. Вихід на УДЗ десь три тисячі. А тепер помнож це все на шістсот чоловік в таборі, або 250 тисяч в системі, і отримаєш приблизний потік грошей.

Мені, звісно, роботу знайшли. Спочатку я шив рукавиці. Але після того, як Ірина викупила у табірному магазині всю партію і нанесла на них напис «Україна в твоїх руках. Юрій Луценко», почала роздавати на мітингах, нашу лавочку прикрили. Ясно, що це викликало ажіотаж, — і однієї ночі швейні машинки в нас пропали. І десь за тиждень нам придумали нову роботу — клеїти конверти.

Спочатку прийшла жінка, котра розповіла, як клеїти конверти: принесла трафарети, показала, якого розміру, як треба загинати кінчики, як треба тримати ножиці — все дуже серйозно. Потім прийшов інспектор по охороні праці і розповів, які можуть бути ураження в цій роботі. Ми, звісно, ледве себе стримували, аби не сміятись їм у очі.

Потім нарешті принесли папір і сказали, що в нас випробувальний термін: ми маємо місяць тренуватися різати і клеїти. І кожен з нас вимірював, різав і клеїв. Потім нам дали норму — сто конвертів великих і сто малих у день. Спочатку це було важко, але згодом ми зрозуміли те, що зрозуміло все людство: насправді краще організовувати конвеєр. І кожен узяв свою роботу: хтось різав, хтось складав, хтось клеїв, хтось малював трафаретку і так далі. Уже за тиждень ми виконували норму на всі сто.

Але усі розуміли, що насправді ці конверти нікому не були потрібні, і мета цієї норми була в тому, щоб зайняти Луценкові руки. Ну подумаймо: кому потрібні сьогодні конверти, на яких зверху немає клею?! Їх же ж навіть по пошті не надішлеш! А продавати їх мусять, бо це ж госпрозрахунок, продукція табору, і з адміністрації потім спитають, чому вони не реалізували цю всю фігню. І чим більше ми клеїмо, тим більше в них через це проблем. Тому наш завгосп Сан Санич дуже так ненав’язливо натякав, щоб ми не поспішали. «Ну, ви, — каже, — не спішіть! От ви так якісно працюйте, хорошенько, щоб воно склеїлося, взялося, щоб охайненько все було…»

Потім я почав з них знущатися. Спочатку написав заяву на ім’я керівника табору, що згоден і далі працювати над виробництвом паперових конвертів за умови, що їх не будуть використовувати Партія регіонів і органи прокуратури. Всі сміялися. Але Сан Санич страшенно всього цього боявся. Він був дуже такий ретельний, душевний, але при будь-якому найменшому натяку на політику тікав, аби нічого того не чути. Боявся навіть політичних анекдотів. Приходив і перед тим як вітатися, просив: «Юрію Віталійовичу, тільки не розказуйте мені нічого про політику. Не треба мені ні анекдотів, ні інформації, ні жартів, ні заяв — нічого, будь ласка. Давайте от тільки про виробництво». Я кажу: «Добре, є прохання і про виробництво». «От і добре, — каже, — давайте». Бідний чоловік! І простягаю Сан Саничу письмову пропозицію, що готовий взяти на свій рахунок склеювання одноразового взуття для похоронів тих, хто голосував за Віктора Януковича. Він потім, як бачив мене, тікав і намагався довго не показуватись на очі.

А через деякий час Ірина викупила в магазині всі наші конверти, надрукувала листівки з моїм портретом за ґратами і надписом «Країна, в якої був «Майдан», не може не відновити демократію. Юрій Луценко», а на звороті — знову: «Україна в твоїх руках. Думай і голосуй». І мені дала штук двадцять. Я підписав і пороздавав тим, хто шмон проводить, начальнику загону, конвою і так далі. Думаю, треба ж і Саничу якось це діло передати. Взяв маленький конвертик, вклав цю листівку і чекаю його. А саме в цей день Санич прийшов приймати велику партію цих конвертів, десь пару тисяч. Заходить, я йому вручаю конверт, він його, бідний, відкриває, бачить цю «агітацію», і починає на очах біліти! А потім зі страхом дивиться на цю купу конвертів, розуміючи, що там може бути те саме. Він каже: «Порожні?» Я хитро так: «Порожні». А вони всі лежать пораховані, красиво складені і перев’язані стрічечками! Звісно, що він не повірив і, як потім розповідали, ще добу перевіряв усі на предмет диверсії.

Черездва тижні я зрозумів, що насправді це дуже класна робота, бо вона вимагала зосередження. З одного боку це давало можливість не чути вічного шансону, який валить з радіо, а з іншого — можна займатися своїми розумовими справами. Наприклад, вчити англійську. В мене були англомовні журнали «National Geographic», «Time», «Life» і дуже гарна добірка документальних фото «Photos that changed the world». І я почав відновлювати англійську. Звечора виписував незнайомі слова, а поки клеїв конверти — заучував їх. За день виходило десь тридцять п’ять слів, по закінченню табору я вийшов з двома з половиною тисячами нових слів. І сьогодні, я, на жаль, говорити можу не дуже вільно, але при зустрічі з іноземцями перекладач мені не потрібен.

З ким сидів

Сидів я зі звичайними працівниками міліції. Усі потрапили за ґрати вже після того, як я пішов з міністерства. Один — дільничий, потрапив за перевищення повноважень: під час охорони макового поля пов’язав наркоманів, закрив їх у клітку, і це кваліфікували як перевищення. Інший — лікар, бідний, як церковна миша, працював на всіх будовах від Москви до Києва, і водночас працював лікарем у зоні. Передав хворому пакет, в якому знайшли пару грамів наркоти, отримав термін. Третій — хлопець з Миколаївської області, засуджений за вбивство з необережності. І четвертий — керівник невеличкого районного відділку, взяли його за співпрацю з наркодилерами. Але про суть справ мало хто любить говорити, тому судити можу лише за відчуттям, і мені здається, що у багатьох, хто там сидить, звинувачення як мінімум натягнуті.

Коли починаєш розбиратися, в очі кидається одна спільна риса: усі вважали, що в суді точно з’ясують, де правда, а де брехня. Я зараз кажу не про слідчих, а про міліціонерів, бо слідчі, напевно, самі такі справи шили. У пересічних оперативників, лікарів, співробітників карного розшуку, дільничних і так далі чомусь є віра, що фальсифікована справа у суді розвалиться. А вже після суду у всіх настає повна апатія і зневіра. Не тому, що вони всі вважають себе правими. Навпаки, дуже часто у розмові хлопці зізнаються, що взагалі-то кожного з них було за що засудити, тільки не за те, що їм пришили.

Але найстрашніше, що надія на виправдання щезає за лічені місяці. Ні про який виграш у європейських судах ніхто думати не хоче. Вони не хочуть спілкуватися з системою або щось їй доводити. З часом, хто швидше, хто пізніше — змиряються із вироком і думають вже тільки про амністію. Якщо ти попав — мусиш просто подумати, як залишитись живим і як раніше вискочити. І коли ти кажеш людині: «Ну, давай у Європейський суд поможу написати…», — тобі спокійно відповідають: «Немає ніякого сенсу. Порадь краще, як потрапити на УДЗ або під амністію». За весь час перебування в таборі я не зустрів жодної людини, у якої в очах була б хоч краплина віри. Жодної.

Дзвінки

У колонії закон дозволяє дзвінки на волю. Найчастіше, звісно, дзвонив родині й товаришам — Ярославу Максимцю і Василю Слободянику. Вже після вироку обдзвонив свідків, хто дав правдиві покази. Знайшов не всіх, але зо два десятки обдзвонив. Бо під час суду найбільше гордість пройняла за тих, кого я абсолютно не знав! Це неможливо передати, коли твій заступник, з яким ти весь час був поруч, дає покази проти тебе, а людина, яку ти не пам’ятаєш і, мабуть, ніколи не бачив, розповідає по совісті, як все було. І це тоді, як вони знали, що в разі чого сядуть поруч зі мною. Це викликало величезну повагу!

Реакція в тих, кому дзвонив, звичайно, була шокуюча. Ну, уявіть собі, дзвінок з в’язниці, і говорить Луценко. Дзвоню львівському письменнику Юрію Винничуку. Той, звичайно, обалдів, спершу кинув трубку, думав, що його розігрують. Довелось передзвонити, похвалив його за вірш «Убий підараса», і запропонував зробити цей вірш гімном Євро-2012. Дзвонив Роману Шрайку, Соні Кошкіній, Юрі Стецю. Ну, тобі ж дзвонив на Новий рік.

Звісно, все це там прослуховувалось. Перших два місяці пішли, щоб привчити їх до того, що я говоритиму про політику. Це була ціла війна. В країні у цей час йде парламентська кампанія. Викликає мене начальник табору і каже: «Ми не будемо вам надавати зв’язок, якщо ви будете використовувати його в політичних цілях». Кажу: «Добре, покажіть мені статтю закону або КВК, яку я порушую». — «Ну ви ж розумієте: зараз іде виборчий процес, а ви не маєте права агітувати». Я сміюсь: «Кого агітувати?! Майора, який мене записує? Ви що, здуріли: я не суб’єкт виборчого процесу, говорю по телефону про що хочу». Ну і все, потім почали вимикати зв’язок.

Доходило до смішного. Говорю з Іриною. «Привіт» — «Привіт». — «Як справи?» — «Добре, сьогодні от зустрічалась з Турчиновим…» І клац! Передзвонюю, і знов — поки не про політику, все о’кей, як тільки звучить або «Яценюк», або «Янукович», або «Тимошенко» — що завгодно — зв’язок знову пропадає. Ну що робити? Дзвонив по три-чотири години. Мене проганяють. Кажу: «Я звідси не піду, поки не додзвонюся — згідно з КВК я маю право дзвінка, необмеженого в часі і в кількості. Значить, буду дзвонити в необмеженому часі і кількості».

Тоді, до речі, сталася одна невідома і дуже показова історія. Мені не дають дзвонити, а тут захотів приїхати американський посол. Почався сюр. Мені кажуть, що зв’язку немає, бо пошкоджена мережа. Навіть вирили якусь яму, поставили двох зеків з лопатами, ніби вони якийсь кабель промацують. Пішов до начальника і кажу: «Слухайте, так сталося, що я за освітою трошки зв’язківець, служив у військах урядового зв’язку. І розумію, що так не буває: зв’язок з колонією йде по одному кабелю для всіх, і якщо ви звідси можете дзвонити в Чернігів, то це означає, що і я можу дзвонити у Київ, бо кабель — один! Відмовили. Кажуть, не буде нічого — ні дзвінків, ні посла, нічого. Кажу добре, сів написав заяву, що оголошую голодування. Вони отримали заяву, але публічно оголосити її злякалися. Почався шухєр!

Одразу прибігли керівники з Чернігова, на переговори. Кажуть: «Юрію Віталійовичу, давайте домовимося, що ми до вас усіх пустимо, і телефон буде, і з послом зустрінетесь, але після виборів». Кажу: «А посол тут до чого?» — «Ну вибори ж там…». Кажу: «Де, в Америці?!». І тут він, не задумуючись, каже: «Так, а ви що не знали?». А там дійсно президентські вибори на носі. Кажу: «Ви що, серйозно?!» — «Ви не хвилюйтесь, от пройдуть там вибори в США, тоді, значить, все у вас буде». Я кажу: «Ви що, зовсім здуріли?! Де я і де Обама?!». Кажуть: «Ну ви зрозумійте, у нас такі вимоги, про всяк випадок». Я здався, з цим вже боротися було неможливо. Але він дав мені слово офіцера, що допустить до мене і Кличка, і американського посла, і Ірину, і надасть зв’язок, але після виборів. І справді, зв’язок дали, правда після наших виборів. А посла США пустили після американських.

Мені було легше добиватися своїх прав, звичайно, бо всі розуміли, що рано чи пізно інформація про мене стане відомою на волі, і за це прийдеться відповідати. А з іншими все радикальніше — звичайні люди за такі домагання отримують побої, попадають «на яму», у штрафний ізолятор. Але там, за ґратами, дуже швидко приходить розуміння, що відступати не можна. Якщо ти поступишся сантиметром своїх невеличких прав, у тебе заберуть їх усі. Це правила системи.

Щоразу, як доводилось іти напролом, я згадував одну свою розмову зі Степаном Хмарою. Якось на початку 2000-х ми з ним їхали машиною зі Львова до Києва, і дорогою він мені розповідав про свої тюремні роки. Коли він сидів у Матроській тишині, його донька була ще маленькою дівчинкою, він її дуже любив і чекав кожного побачення як свята. Коли сім’я приїжджала, треба було убезпечитися від порушень, бо будь-яка догана автоматично позбавляла права на побачення. А догана могла бути за що завгодно. Наприклад, як він розповідав, елементарна річ: під час ходіння строєм засудженому ставили підніжку, він спотикався і йому виносили догану за порушення строю. Й от уяви собі: він йде на триденне побачення. За дверима стоять дружина і донька, яких він не бачив півроку, і саме в цей момент йому роблять підніжку, він падає! Йому, звісно, оголошують догану, а після того тюремники йому кажуть, мовляв, є варіант компромісу — ми все ж таки розуміємо, що ви дуже давно не бачили родину, і ми вам даємо не три дні, а один день на побачення.

Степан Хмара відмовився. Коли він це розповідав, я не міг повірити. І запитав, а чому? І він тоді сказав те, що я згадував увесь час: це був би прецедент. Якщо ти один раз пішов на цей компроміс, значить підеш і на інші. А головне, це стало б прикладом для всіх інших. Якщо хтось один пішов на такий компроміс — усі інші пішли б. У мене це в голові стриміло постійно.

Якщо я, умовно кажучи, погоджуся, що телефонний зв’язок може надаватися тоді, коли хоче адміністрація, значить, й інші в’язні, сто процентів, його не побачать. Якщо я погоджуся, що не маю права запрошувати іноземців на свої побачення, хоча це нічим не передбачено, — значить, зрозуміло, що інші не побачать узагалі побачення з потрібними людьми.

Завезли мене, йду на перший дзвінок. А йдеш ти по стометрівці між локалами. І це перша перевірка. Бо там у двориках за колючкою гуляють зеки, і ти, звісно, відчуваєш ставлення: хтось вітається з підколкою, хтось із ненавистю, хтось слова підтримки каже, хтось, навпаки, щось у спину кидає… Але тут треба розуміти: міліцейська зона відрізняється від інших тим, що вони точно знають закон. І вони прекрасно розуміють, що можна, звичайно, Луценка обізвати або навіть ударити, але це в тебе забере УДЗ і «посьолок». І амністію. Тому задоволення висловитися щодо Луценка сумнівне. Можливо, в когось і було бажання завдати якесь ушкодження, але, слава Богу, пронесло.

Тим не менш ти розумієш, що від того, як ти зараз себе поставиш, буде залежати ставлення до тебе і твій авторитет. Потім друга перевірочка, коли ти вертаєшся з останнього дзвінка і йдеш уздовж строю. Поруч з тобою йде охоронець, але ти все одно відчуваєш, що отут за півметра стоїть сотня людей, серед яких точно є ті, що тебе ненавидять. І ти бачиш ці зиркання очей-ножів. Усі розуміють, що для тебе це психологічна перевірка. Тобто — чи ти будеш здороватися, як ти тримаєш голову, як ти тримаєш спину, що в тебе в очах, що ти думаєш — все ж передається. І я це фізично відчував.

Перших три місяці не стомлювався вітатися абсолютно з усіма. І спочатку була кірка льоду. Усі дивились і чекали, як я себе буду поводити, що передаватиме дружина, як буду виконувати розпорядок. І перше потрясіння було, коли хлопці з нашого загону прийшли забирати кашу в їдільні. Всі ж думали, що мені їжу з ресторану будуть везти. А виявилось, що я їм те саме, що й усі. Звичайно, нікого не радувало, що у зв’язку з моїм приїздом більше не можна було завозити домашнє харчування. Причому не з дому, а з села. Сусіднє село живе повністю на забезпеченні зони продуктами. Тобто засуджені просто замовляли там все, що хотіли. А тепер заборонили Луценку, відповідно заборонили і всім. Але потім виявилось, що Луценку і в передачах нічого унікального не передають — їжа як їжа. А зеки ж всі зв’язані — всі про всіх все знають.

Поступово, коли стало зрозуміло, що нічого особливого я не вимагаю і сиджу як усі, все стало нормально. Дуже допоміг візит Кличка. Його приліт на вертольоті до Луценка став сенсацією. Зеки Кличка дуже поважають, тож його підтримка була дуже важливою. Багато хто почав подавати ознаки поваги. Перше, що порадувало — це відро слив, яке передали з локалу. Ну що, зварили компот. А хлопцям відповіли муткою. В тюрмі є лише дві валюти — пачка сигарет або мутка. Мутка — це прозора целофанова упаковочка від пачки сигарет, куди насипається доза кави, доза цукру і запаюється запальничкою. Причому у нас кава була не розчинна, а справжня, і така мутка від Луценка вважалась крутою штукою.

Диски, книги, журнали

Потім я ввів іншу валюту — обмінюватись дисками з фільмами. Керівництво табору дуже боялося, щоб ми нічого такого не передали, і перед тим, як диски потрапляли до нас, їх дивився персонал. Наприклад, «Дику Азію» не пустили. Думаю, персонал його дивиться і передивляється досі. Я, правда, не уявляю, що там могло бути, і що може бути забороненим, але тим не менш продивлялися і передавали нам не все. А коли у нас диски накопичувалися, ми їх скидали на інші загони. Згодом виявилося, що серед усього цього є дефіцит. Наприклад, була велика черга за «Кланом Сопрано», за «Прослушкою». Те, що нам пропонували на заміну, чесно кажучи, дивитися не хотілося.

Крім фільмів котувались ще журнали. Якось була геніальна історія. Йду з телефонного дзвінка, на вулиці вже моя остання зима в таборі, страшна заметіль, повно снігу, скрізь колючий дріт… І бачу — сидить наш завгосп і щось читає, а мене сліплять окуляри, здалеку не бачу. Підходжу ближче, дивлюсь — сидить зек у шапці-вушанці і читає «Forbes», а з обкладинки на мене дивиться Пінчук! Я довго сміявся.

Іноді я помічав, що вони дивляться на мене як на ненормального. Я і сам відчував, що розрив між тим, наприклад, що я читаю, і реальністю, яка навколо, такий, що ззовні це дійсно виглядало дивно. Тобто якби я їм розповів, що я читаю, вони б, мабуть, перестали мене помічати. Вони, звісно, гортали книжки і казали: «він навіжений». Ну, погодься, це ненормально, коли людина читає книжки, в яких тобі незрозумілий навіть заголовок! Ну про що це? Це просто взагалі неймовірно — на хера стільки читати?.. А фільми які він дивиться?! Там же ж немає ментів і бандитів! З одного боку я для них був марсіанином, а з іншого це викликало якусь повагу — чувак не з цього світу. І всі поділились на дві частини. Одні просто забили і зрозуміли, що розмовляти з ним нема про що; інші — цікавилися моїм світом. Найбільшим подарунком для мене був день, коли хлопці не захотіли дивитися тележуйку «Морские дьяволы» і попросили документальний серіал про історію Всесвіту. Культура, опущена під плінтус правлячою бидло-елітою, може бути регенерована!

Дати бій мафії (виступ у Вищому суді)

Події на цьому судовому процесі, де брутально порушено всі можливі права підсудних і, ширше беручи, події в Україні в цілому свідчать, що стан речей в нашій країні швидше нагадує купу гною, обнесену колючим дротом, ніж демократію. Підсумки 2,5 років влади Януковича зводяться до одного — країна грабується і ґвалтується купкою гангстерів при владі. Цей очевидний факт Партія регіонів намагається приховати через брехню контрольованих ЗМІ, якою напихає суспільство перед виборами, як гусей для фуа-гри.

Трагізм загальної ситуації — в пануючому заціпенінні людей перед мафією. Більшість жертв «сім’ї Януковича» і фактично всі, хто виконує свою роль гвинтика Межигір’я, мовчать і підкорюються злочинній системі. Відсутність історичної звички до індивідуального, несанкціонованого згори опору задля захисту особистої честі і гідності грає на руку правлячій мафії. Фрази на кшталт «проти влади не попреш», «один в полі не воїн», «аби не було війни» і «моя хата — скраю» засипають піском громадянської апатії поодинокі спроби небайдужих змінити ситуацію.

Саме тому я хочу звернути увагу українців на те, що не сам Янукович чи Азаров ґвалтують бізнес, покривають убивць і мажорів, розганяють протести сльозогінним газом, відбирають власність і фабрикують кримінальні справи. Все це було б неможливим без десятків тисяч шісток-кровосісів, що по-рабськи слухняно знищують життя мільйонів співвітчизників і країни вцілому.

В історії це було вже не раз. Не Петро І і не Катерина II з Петербурга, а свої запроданці знищили Гетьманщину і Січ. Не Сталін і Гітлер, а свої холуї організували Голодомор і концтабори.

Наш геніальний земляк Михайло Булгаков у своєму романі «Майстер і Маргарита», описуючи сатанинський бал, виводить перед Марго дітовбивцю Фріду, яку спокусив і покинув хазяїн кафе. «— Королева, — вдруг заскрипел кот, — разрешите мне спросить Вас: при чем здесь хозяин? Ведь он не душил младенца в лесу!».

Ця максима Булгакова про особисту відповідальність за своє місце у світі, за породження чудовиськ і підтримку режимів актуальна для часів і царів, і ЦК, і Адміністрації Президента.

Я не хочу звертатися до сучасних шарікових і фрід в погонах, з депутатськими значками, в судейських мантіях. Ці істоти із перебитим хребтом і ампутованою совістю — відходи української нації. А цікавитися лайном варто лише під час весняної оранки.

Я хочу звернутися до абсолютної більшості українців, які серцем і кишенею відчувають потребу знищення правлячої мафії та її шісток. Відчувають, але терплять, покладаючись на політиків і вибори раз на п’ять років.

Так, зміна влади, відсторонення клану Януковича — річ абсолютно необхідна. Але розраховувати, що це зроблять політики — величезна помилка. Ні Вольтер, ні Вашингтон, ні Гавел не змогли б покінчити із Середньовіччям, навіть якби чудом стали монархами в часи палаючих вогнищ інквізиції.

Нове життя Європи почалося тоді, коли для громадян стала неприйнятною і співучасть, і мовчазне невтручання в дикунські розправи.

Покінчити із нашим новітнім Середньовіччям, з владою «минулого, що не минуло» неможливо без загальної моральної революції, без щоденного витискання з суспільного організму запроданців, без постійного особистого протистояння брехні і сваволі навколо себе. Без цього всі балачки про Європу — модна колискова, а не конкретний рух.

Європа — там, де греко-римська традиція, пройшовши етапи Античності, Відродження, Реформації та Просвітництва, визначила в економічному, політичному та духовному житті центральність інтересів Людини.

Всім, хто прагне покінчити із візантійсько-ординським синтезом деспотії і відновити європейську Україну, варто зрозуміти, що ця центральність інтересів Людини передбачає і центральність обов’язків Людини.

Очікувати європейського рівня доходів, прав, безпеки, екології тощо без постійної особистої активної позиції — це мені нагадує історію 40-х років по управлінню внутрішніх справ у Донецькій області. Там дільничний інспектор заскочив бригадира, який намагався оволодіти колгоспницею. У своїй постанові міліціонер виніс рішення відмовити у порушенні кримінальної справи за зґвалтування, оскільки «несмотря на голосовые протесты, поза ног и движения рук гражданки полностью способствовали действиям гражданина».

Завдання очищення країни від нинішньої ненажерливої мафії вимагає від кожного громадянина особистої протидії. Без перекладання свого обов’язку на санкції Заходу, без очікувань підходящого політичного вождя, без розрахунку, що новий Майдан збереться сам собою.

Шановні друзі! Ми з вами в полоні янучар із 2010 року.

З політичних мотивів мене утримують у тюремній камері вже 594 дні. Проте я почуваю себе вільним і повним оптимізму. Статус вільної людини, як і статус вільної нації, не задається режимом, його треба здобувати у постійній боротьбі за свою гідність.

Це означає, що дати мафії бій, всіма доступними способами відстоювати свої права і переконання — значить виграти! Не важливо — сьогодні чи завтра. Бій, активний опір у будь-якому разі означає залишитися вільною людиною. І це робить перемогу неминучою.

Застосовуючи цей алгоритм моєї судової поведінки до великих подій, я хочу сказати, що вибори — це шанс вилікувати пролежні національної дієздатності до опору мафії. Вибори — шанс покінчити з Партією регіонів, партією злодіїв і брехунів, з примарами колоніального минулого із КПУ, з відвертими і замаскованими гидотними «тушками». Я розумію, що мафія широко застосує на цих виборах брехню, примус і підкуп. А що ще можуть робити члени організованого злочинного угруповання, які вивезли із країни лише за два останні роки понад 50 мільярдів доларів в офшорні зони Кіпру?

Але водночас я вірю, що важкі часи спонукають людей до кращих вчинків, до включення механізмів самозахисту врешті-решт. Адже голосувати за вовків можуть лише ті барани, які не задумуються, звідки візьметься обіцяний за їхній голос шашлик.

Це варто усвідомити: на цих виборах немає куди відступати, це бій за особисте і національне виживання 88 % пограбованого суспільства. Простити все, що витворяла влада Партії регіонів за ці 2,5 роки, означає підштовхнути їх зробити це з людьми ще і ще раз!

Так, ми маємо неідеальну опозицію. Згоден з тими, хто критикує спрощеність і популізм її програми, хто незадоволений її списками. Але при всьому цьому — в об’єднаній опозиції представлені політики, а не олігархи і гангстери, її лідери робили помилки, але не перетворювали Україну в ЗАТ «Межигір’я», де все належить правлячій Сім’ї. З програмою опозиції можна сперечатися, але не збирати вибиті зуби поламаними руками.

Вибір між Партією регіонів і «Батьківщиною» — це не вибір між двома політичними силами. Це вибір між мафією і демократією. Демократію можна удосконалювати і навіть відправляти у відставку. Мафію можна тільки перемагати.

Дати бій мафії — означає не просто зробити вибір на користь об’єднаної опозиції на цих парламентських виборах. Це означає отримати те, що не може дати вам ніхто, — стати вільною людиною.

І, незалежно від результатів, які оголосить ЦВК, це зробить вас переможцем. І тільки об’єднання цих мільйонів маленьких перемог зробить вільною всю нашу країну.

Слава Україні!

Не пустили Ірину

В таборі були різні люди. Був один начальничок, який дуже хотів самоствердитися і довести, що він особисто сам вирішує, що можна Луценкові, а що ні. Спочатку він намагався грати зі мною в гарного та злого. Викликав мене і тихо так, як вони вміють, питає: «От, може, у вас є якась інформація про поведінку в загоні…». Я говорю: «Слухай, ти що мене вербуєш? Ти зовсім дурник, чи прикидаєшся? Якщо ти думаєш, ніби я з тобою буду обговорювати поведінку своїх сусідів, тоді ти просто дебіл». Він розізлився, каже: «Ви мене повинні називати на «ви»! Кажу: «Слухай, я нікому нічого не повинен. Якщо тебе не влаштовує — можеш мене випустити». А в нього завдання було щодня зі мною проводити такі бесіди. І якось я йому кажу: «Слухай, в нас з тобою є два шляхи: хочеш, я буду тобі розповідати анекдоти, а хочеш — посилати на хер. Більше в мене нічого немає. Можеш обрати сам».

Його це порвало, він почав кричати, що напише на мене рапорт, випише догану за матюки і я не вийду по УДЗ. Я його вислухав, потім спокійно йому пояснив, що він помилився адресою. «Розумієш, — кажу, — справа в тому, мене випустять не за відсутністю чи наявністю доган. І навіть не за строком. Мене або випустить Янукович, або не випустить. Тому всі ваші догани мені по барабану. Якщо тобі треба зі мною розмовляти, значить доведеться іноді чути мене. Не хочеш, пиши рапорт і відпускай». І от в нас так повторювалося багато разів. То приходив, питав, що там, в «Батьківщині», то настрої прощупував. І щоразу в нас усе завершувалось однаково: «Послухай, що тобі: анекдот чи нахер?». Він слухав анекдот і йшов геть.

І як я розумію, він вирішив відігратись на Ірині. Вона саме стала депутатом і прийшла на зустріч. Він її запустив у кімнату для переговорів, сказав, щоб почекала, а сам вийшов, закрив за нею двері на ключ і вимкнув світло. Ну, а мені сказали про те, що вона прийшла десь через годину. І значить, мене шманають, а я чую в коридорі стоїть гуркіт! Кажу: «Що це у вас тут відбувається?» — «Та нічого-нічого-нічого». І всі ніби розчинилися. Я вже почув Ірин голос, теж включився, почав стукати чим тільки можна. Врешті-решт мене заводять до неї, залишають і зачиняють двері. Кажу: «Іра, що сталося?». Вона каже: «Ні-ні-ні, почекай, я так цього не залишу». І продовжує стукати далі.

Приходить це чмо, а вона йому каже: «Ти чого мене закрив?» — «Хто закрив? Я закрив? Ні, я не закривав! От двері відкриваються, все нормально…. — і він демонстративно дістає ключ, відчиняє двері і каже: — А двері й не зачиняються, і нема ніяких до них ключів». Словом, знущається. Але треба знати Ірину. Вона обережно так підходить до нього, а потім різко висмикує ключі і кидає їх собі за комір. «Ну, — каже, — як нема, то нема!». Він офігів! Каже: «Ану віддавайте ключі!». А вона йому — вже ж досвідчена: «Тільки спробуй мене чіпати! Там — я захисник, а тут — я народний депутат. Він до мене — вплиньте на неї. Кажу: «А що їй сказати? Кімната не була закрита, ключів не було. В чому проблема? Ти ж сам усе підтвердив. Але якщо хочеш пораду, просто скажи: вибачте, будь ласка, Ірино Степанівно, я — дурак, і тобі все віддадуть». Він вибіг. Потім ще кілька разів повертався, намагався погрожувати. А я йому кажу: «Ну слухай, вибачся! Це ж неважко, навіть я вибачався, коли був міністром — нічого страшного в цьому немає». Закінчилось усе дуже смішно. Він поїхав і поскаржився у Чернігів начальнику зони. Приїжджає той, переляканий. «Юрію Віталійовичу, я ледве дійшов до цієї посади. Нащо мені ці проблеми. Скажіть Ірині Степанівні, будь ласка, хай віддасть ключі від тюрми, бо ми не можемо її закрити».

Ми з Ірою довго сперечались, вона не хотіла ніяк повертати, поки той сам не вибачиться, але врешті-решт я її вмовив і вона витягла і віддала ключі. Зекам же треба спати під замком.

Іру не пустили-2

Прийшла Іра, а її не пускають. Мені зеки тут же простукали, що Іра вже дві години стоїть на вулиці, персонал вже йде додому, а до неї ніхто не виходить. А на вулиці страшний такий дощ із снігом, і мороз. Я підняв шум, прибіг «зелений». Я написав заяви, обклав усіх матом. Викликає мене заступник начальника області, той, що весь час намагався спіймати кайф від приниження Луценка. Причому викликає в кабінет начальника тюрми. «От, — каже, — у мене рапорт на вас, що ви нецензурно висловлювалися до працівників». Я кажу: «Послухай, не мороч мені голову. Хочеш оголосити догану — оголошуй, але там на вулиці біля прохідної стоїть мій захисник, у нього статус визначений судом, і я маю право на зустріч з ним». «Добре, — каже, — але спочатку ми розглянемо не ваші права, а ваші порушення. У нас є двоє свідків. Чи згодні ви надати пояснення щодо нецензурних висловлювань?» А я вже трішки так нервуюся, кажу: «Ні, пояснень не дам і збираюсь посилити свою провину». І… далі був непередаваний потік матів, смачний такий, з почуттям. Усе ж таки Леонід Данилович на плівках Мельниченка багато чого мене навчив, а потім ще додала міліція. Тому мат був ще й довгим. Він це все вислухав, його трясе, каже: «Покиньте негайно приміщення!». Кажу: «Ні, хер тобі! Поки зустрічі не буде, я нікуди не піду». «І що?». «Нічого, — кажу, — буду тут жити». В мене зірвало дах, кажу: «Пішов геть з крісла начальника, ти заступник лише!». І сам сів у крісло начальника, поклав ноги на стіл…

Він в шоці. «Ви захоплюєте державне приміщення! Ми на вас справу заведемо». Я йому: «Та хоч десять, мені до сраки! Я Кабмін захоплював, і Адміністрацію Президента. За Іру я й твою хату захоплю». Він вийшов.

А я ж розумію, що для них це все проблема. Бо все, що я роблю, будь-який мій чих — і заява лягає на стіл у Генпрокуратурі. Причому, це стосувалося всього. Вони пересилали нагору навіть мої знущання-приколи. Якось перед Різдвом вирішив поклеїти дурня, написав заяву: «На виконання пункту шостого розпорядку дня про проведення виховної роботи прошу на Різдво з 18:30 до 19:30 привести в камеру засудженого Зварича для колядування. Відкат 50 відсотків від наколядованого гарантую адміністрації». Так вони навіть це послали в Генпрокуратуру!

Крім того, вони ж мене знають. За весь час і в СІЗО, і в таборі я ніколи не качав права. Ні щодо білизни, ні щодо їжі, ні щодо умов чи прогулянок. Сидів як всі. Вони це знали самі і знали від зеків. Єдине, що було святе — це зустрічі з захисником, тобто з Іриною, і телефонний зв’язок. Більше нічого ніколи не просив. Робіть, що хочете, але право на дзвінок і на побачення — це моє право. І я розумів, що як тільки я дозволю їм хоча б раз мене обмежити в цих правах, це стане прецедентом і посиплеться все.

Ну, значить, він виходить. І вже за годину приїжджає начальник зони аж з Чернігова! Це шістдесят кілометрів.

Починає жалітися, мовляв, дурні підлеглі, пробачте їм, давайте розберемось. Я його послав. Кажу: поки моя Ірина під дощем, фіг я звідси ворухнуся, робіть що хочете. А в нас із ним були шанобливі стосунки. Я завжди до нього на ви, і він теж. Ми й про життя говорили, і про політику — про що завгодно. Але я з першого ж дня його попередив: якщо ви навіть вимушено будете намагатися обмежити мене в моїх правах, я буду реагувати гостро — буду агресивним, дуже агресивним, і спуску не дам. Я тоді йому це ще раз нагадав. Врешті-решт близько другої ночі ми з ним домовились, і мені надали зустріч.

Політика для конвою

З першого ж дня часто розмовляли з конвоєм. Я з міліціонерами завжди спілкуюсь, я все одно для них міністр. Говорили про життя, та частіше про політику. Питання ті ж самі, що й на вулиці у людей: «Чому в нас така Верховна Рада?» «Чому у нас хочуть забрати пенсійну вислугу?» «Чому у нас з’являються «тушки»?» І так далі.

Тому я їм всім прочитав коротку лекцію. Розумієте, кажу, хлопці, головним законом Верховної Ради є закон про уникнення оподаткування з республікою Кіпр. За моєї пам’яті його пробували скасувати разів тридцять. І пояснюю їм на пальцях, що людина може обрати: або платити 30 % податку в бюджет України, або 3 % — у бюджет Кіпру. Кажу: «Вгадайте з одного разу, де платять більшість своїх податків Ренат Ахметов, Дмитро Фірташ, Ігор Коломойський і так далі». — «На Кіпрі». — «Молодці, — кажу, — готові бути народними депутатами».

«А тепер друге питання: які фракції голосують проти скасування цього закону?». Вони кажуть: «Регіони», бо там найбагатші». — «Молодці, а ще хто?» — «Комуністи, бо вони їм продалися». Кажу: «Молодці! Але ще проти цього голосує половина «Батьківщини» і половина НУНСу, бо вони продалися тим самим. Це означає, що насправді, не дивлячись на колір партійного прапора, парламент майже повністю підконтрольний крупному капіталу. Ми їх називаємо олігархами. Але є купка людей, може, чоловік сто, совісних, для яких принципово наповнити все ж таки державну скарбницю України, а не Кіпру. От і вся арифметика. І вся українська політика зводиться до боротьби одних з іншими. І вони вас грабують. Хоча насправді, крупний капітал не треба вбивати, він настільки багатий, що вже завжди буде присутній в українській політиці. Проблема лише в тому, що в нього нема конкуренції і він робить, що хоче. Єдиний вихід: протиставити йому партії середнього класу, найманого класу, у якого немає іншого виходу, окрім як зорганізуватись і профінансувати свої партії — представників своїх інтересів. Все зрозуміло?». Вони кажуть: «Зрозуміло».

Потім я цю лекцію якось повторив на суді. І пам’ятаю, як після першого ж рішення, коли справу розглядали взагалі без адвокатів, один конвоїр під час переїзду до СІЗО довго мовчав — розумів, що мені погано, люди навколо мене це відчували, — а потім каже: «Тепер зрозуміло, за що вас посадили — ви їм кажете правду. Таке не прощають».

Макаренко

Я був радий зустрітися з Анатолієм Макаренком. Ми дуже тепло привітались і обнялися. Я не можу сказати, що ми були друзями до тюрми — лише два чи три рази ходили на каву з дружинами, але там я відчув дуже дружню, чоловічу підтримку з його боку. Взагалі, я ставлюсь до Толі з великою повагою — як до профі і як до людини. Толя — підводник, у певному сенсі, правильна така біла військова кістка. Але він при цьому ще й невиправний романтик! Я був здивований, коли дізнався, що Толя, наприклад, пише ліричні, мрійницькі вірші. Ще й у такому романтичному стилі 60-х, скажімо, про державу, про обов’язок, про чоловічу дружбу. У в’язниці він багато писав дружині. Погодьтеся, почути від чиновника, митника, військового вірші власного написання досить несподівано.

І для мене дуже показово, що саме такі, як я, як Толя після поразки опинились в тюрмі. Справа у тім, що люди, котрі розуміли, як проводяться взаємозаліки з політичними опонентами, готувались до такого варіанту. Більшість з «помаранчевої» команди не йшла до кінця ні в антикорупційній сфері, ні в антикримінальній. Це були напівміри навіть у політичній діяльності, коли на кожному кроці домовлялися з протилежною стороною, про всяк випадок. А з іншого боку, після поразки у багатьох виявилось чимало грошей і бізнесу, щоб відкупитися. Ні для кого не секрет, одразу після перемоги Віктора Януковича був складений список людей та компаній, з яких треба було стягнути гроші. Реальний список, розбитий на декілька частин. Залежно від того, в якій ти частині опинився, стільки й виплачував. Як мені розповідали, перша сотня цього списку мала покласти на стіл по десять мільйонів, друга сотня — по п’ять, третя — по мільйону, решта — по спадаючій. Якщо ти мав чим відкупитись, то лишався при своїх, якщо ні — починалися проблеми: кримінальні справи, перевірки, арешт майна і так далі. Багато хто спокійно заплатив, в тому числі і з наших.

На боксах, до речі, бачився і з Ігорем Діденком. Пам’ятаю його афоризм: «Тепер у олігархів нова мода — мати власного в’язня в Лук’янівці».

Я його дуже мало знав, та й бачив насправді лише декілька разів на Кабміні і один раз у тюрмі. Знав, що він пов’язаний був з газовим бізнесом. А в іншому це було прізвище з газет. Я чув різне про його минуле, але на той момент я його поважав, і зараз поважаю за те, що він не піддався. Зрозуміло, його арештували, аби здобути покази проти інших. Але він не зрадив і нікого не оббрехав.

І от на боксах ми з ним перетнулися. Дуже коротко. І більше було не радості, а почуття солідарності політзеків. Я не знаю, як він до мене ставиться, припускаю, що не дуже любить. Але руку подав, обнялись, перекинулись парою слів і розійшлись. Дуже було схоже на фінальну сцену «Холодного літа 53-го», коли двоє йдуть з чемоданчиками, порівнюються, зупиняються, один дає іншому прикурити, і йдуть далі. Взагалі, я так і не зрозумів, за що його саджали. Газовий бізнес — особливий. Я його завжди старався обходити стороною.

Коли я був віце-губернатором області, то відповідав, зокрема, і за промисловість. І от на дворі 1994—95 рік, і дзвінок з Рівненської атомної електростанції: «У нас катастрофа! На атомній станції закінчуються графітові стрижні, які зупиняють реакцію». Починаю розбиратися. Ешелон зі стержнями стоїть на станції в Рівному, але їх не можуть доставити, бо нема солярки. А часу є лише доба! У мене паніка, приїжджаю до директора залізничної станції: «Давай, — кажу, — щось робити, бо якщо на станції щось станеться, погано буде всім». А він спокійно так відповідає: «Заспокойся! Хіба це проблема?». Бере молоточок обхідника (ти, мабуть, такий бачив, ним залізничники на станціях колісні пари простукують) і ми разом з техніком йдемо до боксів, де зупиняються вантажні потяги. І десь на п’ятій чи сьомій колії стоїть «вертушка» з соляркою. Він проходить повз ці величезні цистерни, стукає по них, потім зупиняється біля чергової цистерни — мені здалось, взагалі навмання — і каже своєму техніку:

— О! Складай брак-акт.

Я кажу:

— Як це?!

— Ну все, відчіпляй, забирай, куди там тобі треба.

— Та ладно?!

— Так, все — це брак, забирай.

— Послухайте, — кажу, — а хоча б чиє це?

— Та не знаю, якогось хмиря, жене вертушку з Росії. Складемо акт, а потім коли-небудь йому віддамо.

— Добре, — кажу, — а коли ж вам це треба повернути?

— Ну, років через п’ять, може, через десять.

А в мене стоїть атомна станція. Ми відвезли ті стрижні, я попросив начальника станції повернути потім цей борг залізничникам. Повернув він чи ні, не знаю, але я тоді зрозумів, що влазити в газовий або нафтовий бізнес не можна за жодних умов. Який може бути бізнес, коли будь-який начальник станції може просто забрати цистерну, як у 1918 році?

Мама-тато

1 травня — день народження мами. Цей день у нас завжди був пов’язаний з радянськими святами і ми щоразу виїжджали на майовку в ліс.

Мої два діди познайомилися під рейхстагом. Один писав на берлінській стіні «Україна, Козелець», а другий — «Гітлеру п…ць». Побачили один одного, зраділи римі, і так познайомились. Перед війною їхні родини з’їхалися в Козелець: по батьковій лінії — з Ічнянського району, а по маминій — з Глухівського Сумської області. Діти їхні, тобто мої мама й тато, вчилися разом в одній школі. На в’їзді в Козелець по Чернігівській трасі досі росте лісопарк, який вони саджали ще в школі. Потім разом вчились у Києві, правда, в різних інститутах. І на той момент уже кохали одне одного. Потім їх відправили в Західну Україну, в місто Дубно, на цукровий завод. Батько працював на цукровому заводі, а мама була ветеринаром у ветлабораторії.

Згодом батько пішов по партійній лінії, а мама все життя працювала на базарі ветлікарем. І за столом мама завжди вела політичні дебати з батьком з точки зору народу. Бо що таке ветеринар на базарі? Зранку прокинутись, прийняти з мужиками всі ці м’ясні туші, вистояти чергу, задокументувати і встигнути до початку торгівлі. Звісно ж, мама повною мірою володіла не тільки всім народним сленгом, а й усіма народними почуттями до влади. Тобто мама була такою народною дружиною партійного функціонера. І це були дві дуже різні особистості. Мама завжди жила оцим народним життям, а батько — суто партійним.

Батько зрештою дійшов до посади секретаря міському, потім — обкому компартії. А мама політикою не цікавилася взагалі, приймала владу КПРС як факт. Єдине — вона дуже не любила надутих комуністів, які уявляли себе вождями і займалися дурнею. А мама жила для дітей. Її цікавило нас одягнути, нагодувати, трусилася над синочками… Вона була нашим головним «добитчиком», умудрялася діставати будь-який дефіцит. Я пам’ятаю наші перші з Сергієм джинси «Riffle». Ну, це ж круто! Тобто, якщо мода була на джинси, значить, діставала джинси. Якщо на західні «буги-вуги», значить наша мама-ветлікар буде діставати платівки з «Бітлз». Звісно, вона мала прізвище секретаря міському, але я на власні очі бачив, як її любили, вона була справді народною дружиною, без усіляких заносів.

Батько був динамо-машиною. Вічно впроваджував нові ідеї, пробивав фонди, організовував змагання з благоустрою міста. Сотня тисяч троянд і міський Гідропарк — пам’ятник його енергії.

Після путчу і розвалу СРСР батько був у страшній депресії. Я ходив на завод і щодня боявся, чи застану його живим. Врешті не витримав і здав його пістолет в УВС. Батько бився в стінах квартири без роботи. Хто ж візьме такого в такий час?

Нарешті він влаштувався. Не в банк і не в комерційну фірму, а прорабом на будівництво житла для чорнобильських переселенців. Жив у залізному вагончику, ходив у кирзаках, пив разом з роботягами самогон. Я приїжджав у те село в Млинівському районі на Рівненщині вже після його смерті. Там ще пам’ятали, як екс-секретар обкому привів на налигачі корову для першої дитини переселенців, що народилася на новому місці.

Мама не могла без батька, вона пішла з життя рівно через рік після нього. І саме про це я згадував у день її народження. Бо, по-чесному, великого щастя вона в житті не зазнала.

Жила й працювала для сім’ї. А ми сприймали це як належне. В тюрмі я часто докоряв собі, що не встиг сказати їй, як сильно я її люблю… Я не встиг… Мама померла на руках у брата, а я в той день не був у Рівному.

Побачення

Раз на три місяці засудженим у таборі дозволяється побачення з рідними. Для мене це щастя прийшло через два роки розлучення з Іриною й дітьми. А вона якраз за тиждень до цього стала нардепом. Тож заяву я написав таку: «Прощу надати мені передбачене законодавством побачення терміном на три дні для зняття депутатської недоторканності».

Довгострокові зустрічі з родиною проходять у притабірному готелі. На вході в тюрму, згори є приміщення на декілька поверхів різної вартості. За рік вони отримують за оренду цих приміщень для побачення засуджених десь кілька сотень тисяч гривень.

За законом у кімнати спочатку запускають рідних — тільки рідних, — а потім заводять засудженого. Побачення може тривати три дні. Якщо рідні виїжджають раніше — він має звідти вийти. Але туди дозволено завозити домашню їжу, яку потім можна забирати з собою в табір. І це єдиний шлях, як домашня кухня може попасти в табір. А оскільки розміри сумок не обмежуються, рідні приїжджають туди з колосальними торбами. І потім те, що недоїв, тягнуть до тюремної родини. Справа у тому, що в локалах всі розбиті на так звані сім’ї по п’ять чоловік. Тому всі приносять їжу не на себе одного, і не на весь локал, а на свою «сім’ю». І це важлива історія: як збалансувати передачі й побачення так, щоб весь час у «родині» було що поїсти. Це така мужицька арифметика.

Один із моїх колег по сьомому загону працював раніше там завгоспом, і він порекомендував мені, яка кімната з точки зору побуту краща. Називається вона пишно: кімната з підвищеним комфортом. Але насправді підвищений комфорт виявився звичайним гуртожитком заводського типу: лінолеум на підлозі, малюсінька кухонька квадратів на чотири, електрична переносна плитка, унітаз, який їздить по підлозі, душ з іржавенькою водою. Ну, і одне велике ліжко з телевізором. Чесно кажучи, побутові умови гірші, ніж у загоні.

До мене приїхав брат, Ірина і двоє синів. Брат посидів десь пару годин, поговорили про життя, про політику — і він поїхав. А ми з Іриною і з дітьми лишилися, для дітей ми зняли сусідню кімнату, а самі залишились у цій.

Ну а тут така історія… Ірина розповіла мені, як під час передвиборної кампанії вона агітувала в якомусь селі, і після виступу — народ аплодує, щось кричить, і, як завжди, встає якийсь дід і каже: «Ірино Степанівно, а ви коли побачите Луценка?» Вона каже: «Ну от якраз буквально за тиждень після виборів буде побачення». Він каже: «От і добре! Їдьте до нього і добре з ним спіть! Він нам потрібен здоровий і енергійний, а без цього мужик не буде справжнім». І весь клуб аплодує! І от вона приїхала до мене й каже: «Юра, я виконую народний наказ».

Якщо чесно, психологічно це було нелегко. Ми ж обоє розуміли, що там всюди могли бути камери, мікрофони. А з іншого боку, на той момент ми не лишалися наодинці вже понад два роки. Мені було трохи легше, бо звик до думки, що за мною увесь час можуть спостерігати. Ірині — важче. Але вона потім розповіла, що просто викреслила це з голови.

Три дні пройшли дуже швидко. Весь час говорили, дивились кіно. Тільки там ти розумієш, який це кайф — просто полежати на ліжку, обіймаючи дітей. Ірина в цей час щось готувала. Пам’ятаю, навіть заборонену мені їжу: смажену картоплю з яйцями і з кров’янкою. Це ж бомба! Ще й подає в ліжко! Світло і тепло, яке виникає від розуміння, що в тебе є родина, і вона поруч попри неволю — описати неможливо. Стіни пропадають,ти забуваєш про всю сальність приміщення в усіх сенсах цього слова: про тарганів, про бруд, про скрипучі двері в туалет, які падають з петель… Ну і хрін з ними! Це все дурня порівняно з тим, що ти можеш запросто простягти руку і обійняти дружину, дітей. Насправді ті відчуття, мабуть, були найсильнішими за весь час мого перебування в неволі.

Музика

Цікаві історії були з музикою. Ми почали використовувати музику в корисних цілях, лякаючи нашого завгоспа. В якийсь момент він просто задрав усіх своїм контролем. А він був такий методичний і дуже стійкий: пройшов спецназ, психологічну підготовку і знав, як організаційно, фізично й морально примусити людину стати в стрій. І що важливо, любив це робити. При цьому він був страшенний любитель блатної педалі і всього шансону. А тут я завіз свої диски і намагався його перевиховувати. Не все йому пішло, скажу чесно. Наприклад, Квітка Цісик не пішла, Марійка Бурмака — теж, не пішли навіть «Мандри», а от Джо Кокер — це було попадання в десятку! І Чубай з усіма його бандерівськими темами — теж пішов.

Але в нього було одне слабке місце — він ненавидів джаз! Джаз доводив його до сказу. Коли він чув хоча б одну нотку, одразу тікав у двір. І як хлопці стомлювалися від нього, вони дуже просили «включити що-небудь таке… джазове». І я вмикав, наприклад, Армстронга чи Дайану Кролл.

І навпаки, скажімо, в суботу, коли треба було, щоб він був добрий, лагідний і рівно розподілив господарську роботу, ми йому включали «Любе». Тоді йому так попускало і він казав: «Ну, сьогодні, напевно, батареї протирати не будемо…». Тоді мені діставалась найблатніша робота — ганяти павуків. Мені видавали здоровенну товсту палицю з-під прапора, на кінці — шмата намотана, й нею треба павутину знімати. Я це звав спайдершмон.

Музика спрацювала і на виборах до ВР. Тільки ми пустили «Лента за лентою», тут же прибіг заступник з виховання й каже: «Виключіть музику: це партійна агітація». Довелось розповісти із десять політичних анекдотів. Він посміявся від душі з Януковича, і з Ющенка, і з Путіна, і пішов задоволений. А музика, мабуть, дійсно спрацювала, бо на нашій зоні, єдиній в Україні, виграла опозиція..

Але що цікаво — по самому Менському району вибори виграв Олег Ляшко. Весь табір сміявся, коли один наш засуджений, виступаючи по телевізору сказав: «Прошу не понять меня неправильно, но мне нравится Ляшко».

Протасов

В таборі я побачив і Протасова, одного із засуджених за вбивство Гонгадзе. Він був переведений уже на поселення, але ми перетнулися в коридорах. Мовчки. Зустрів лише його ножовий погляд і потім цілий день згадував нашу першу з ним зустріч.

Першого ж дня, коли 2005 року Геннадій Москаль був призначений моїм заступником, ми домовились, що пріоритетним завданням стане справа Георгія Гонгадзе. Справа на той момент знаходилась у прокуратурі, але ми всі розуміли, що Гонгадзе вбили міліціонери, а отже, всі причетні до вбивства теж ховаються тут, у міністерстві, або вийшли з нього. Москаль пішов своїм шляхом, а паралельно ми залучили до цього департамент внутрішньої безпеки. Єдине, про що знала вся міліція, що вбивці були з ДОС — департаменту оперативної служби.

Єдина людина, яку я знав, прийшовши в міліцію, був генерал Савченко. Ми з ним познайомились ще під час «України без Кучми», він тоді працював керівником громадської безпеки. Ми часто говорили про політику біля холодних наметів тієї першої спроби революції. Тепер я став міністром, наш департамент внутрішньої безпеки доніс, що кум Савченка — Олексій Пилипко працював після втечі Пукача виконувачем обов’язків голови ДОС. Йому фактично пощастило, бо саме в день убивства Гонгадзе він перебував у Німеччині, інакше, скоріше за все, був би вплутаний у цю ситуацію. Я викликав Савченка і Пилипка, і ми домовились, що вони передадуть до департаменту сигнал, що далі приховувати вбивць неможливо, і треба або видати їх, або хай приходять з повинною. Пилипку я одразу сказав: вибач, але ти точно не зможеш далі залишатись начальником цього підрозділу, бо в департаменті буде проведена повна чистка кадрів. Але якщо цей сигнал дійде і ми знайдемо винних, я обіцяю, що ти залишишся в системі МВС.

За кілька днів внутрішня безпека доповіла, що виявила людей, які кажуть про можливість здачі. Паралельно такий самий сигнал приніс Москаль. Фактично вбивці почали сваритися між собою: чи є сенс здаватися, чи можна вірити, і так далі. На цьому етапі ми вже не стали чекати їхніх кроків, почали діяти самі. Спочатку до мене завели Пукачевого водія, який найменш винний — був за кермом автомобіля. Як зараз пам’ятаю — білий як стіна. Його декілька років переховували на конспіративній квартирі без права виходити на вулицю. Він зайшов до мене в кабінет, ми були наодинці, і я йому спокійно сказав, що ми все знаємо, але нам потрібні інші співучасники. Він взяв олівця і прямо на якійсь папці з дорученнями написав два прізвища.

Ми його відпустили, а через два дні вони прийшли всі втрьох. В кабінеті були я і Москаль. І тоді я вперше зрозумів, що їхнім лідером був Протасов. Він був налаштований найбільш вороже. Тим не менш вони всі підтвердили свою причетність, хоча, звісно, сказали, що вбивали не вони, намагалися списати все на Пукача. Тим часом в приймальні вже сидів керівник слідчої групи Генпрокуратури Щоткін. Я відкрив двері, і просто з рук в руки передав перевертнів прокурорським представникам.

А згодом ми знайшли й машину, в якій вбили Гонгадзе. Олексій Пукач передав її в підрозділ свого кума в Тернопільській області. І остаточною крапкою було виявлення в тій машині залишків крові Георгія. Далі тільки залишалось питання про пошук Пукача. Мені зараз і самому цікаво, чому він так довго переховувався, чи правда, що був за кордоном, чи він усе ж таки був тут, хто йому допомагав… Я не знаю цього нічого. Знаю тільки, що Пукача вирахували по дзвінках. Карний розшук МВС дійшов до локалізації району, а СБУшники вже стиснули до села, і зрештою затримали генерала-вбивцю.

Ікона

У мене з Сергієм Рахманіним давні дружні стосунки, ще з часів «України без Кучми». Це не є стосунки журналіста і політика, це справжня така чоловіча дружба. І коли я був у СІЗО, він написав мені листа. Й, окрім слів підтримки, написав, що коли в його житті був переломний момент — а він переніс дуже тяжку операцію, — його врятувала ікона. Відкриваю передачу, а там дійсно — маленька така іконка. Ну, десь сантиметрів десять на п’ятнадцять, зовсім невеличка дерев’яна ікона. І всі два роки вона була зі мною, стояла на цегляній «тумбочці» у головах. Потім, коли я вийшов і ми з ним зустрілись, я хотів її повернути, але він не взяв, сказав, що це тепер уже моя ікона.

Я не можу сказати, що в мене були, скажімо так, близькі стосунки з Богом. Сім’я в нас була невіруюча, але до віруючих ставилася з повагою. З дитинства пам’ятаю лише, як на Великдень у нас на столі завжди стояла паска, але на ній був не хрестик, а квіточка. Називалося це «паска для партійних». Я, наприклад, не знав ні Меланки, ні колядок — нічого. Для нас це була радше народна традиція, фольклор. Хоча в інституті, коли мене попросили вступити у студзагін для розгону віруючих під собором Святого Юра, я посварився і відмовився. Мене це дуже покоробило.

Пізніше вже ходив у церкву на всякі заходи, але не хрестився. Перший раз відчув необхідність перехреститися на похоронах у мами, але побоявся, не перехрестився. А зробив це вперше з митрополитом Володимиром, у нього в келії. Прийшов до нього на розмову, і він мене прямо спитав, як я взагалі ставлюся до Бога. А я йому, от як зараз тобі приблизно, розповів про дитинство і свої стосунки з релігією. І про похорони мами розповів. А він раптом каже: «Як хочеш перехреститися, можеш зробити це тут. Я тебе залишу одного, ось мій вівтар». Я тоді злякався, кажу: навряд чи мені це вдасться самому. Тоді він каже: добре, давай разом. Став поруч біля вівтаря, і ми мовчки перехрестилися. І мені стало легше. Мабуть, тому, що дуже давно цього хотів.

Пізніше в мене ще двічі була така… я називаю це розмовою з Богом. Це був десь 2008 рік. У Єрусалимі, у храмі Гробу Господнього була моя перша в житті всенощна. Доти я там бував лише як турист. А тут була нічна служба, яку вів митрополит Київський Володимир і, здається, митрополит Ростовський. Він приїхав туди з матерями Беслана. І я пам’ятаю, не міг дивитися їм в очі! Там, у тих очах матерів загиблих дітей було стільки горя, безодня, всесвіт… не знаю, як це описати. І десь уже наприкінці служби я відчув, що не контролюю свої думки. Тобто я просто цього не можу вимовити словами — відбувається діалог напряму. Я не знаю, як це ще назвати. Потім ми з митрополитом Володимиром прогулялися нічним Єрусалимом, вночі він зовсім інший, аніж денний. І під час прогулянки я зрозумів, що там у церкві була розмова, якої доти я не відчував.

І вже останній злам у ставленні до Бога стався на Афоні. Туди я вже поїхав сам. Правда, дорогою в мене було дуже дивне доручення. Ти будеш зараз сміятися. Віктор Ющенко попросив завезти вулики для монаха, колишнього ударника ленінградської рок-групи «Академія». Я вже не знаю, звідки про це дізнався Ющенко, але він мене попросив. Я доручення виконав, поговорили ми з монахом-ударником. Виявилось, що він сам скачує дві тонни меду!

А наступного дня я пішов на ранішню службу. Дуже хотілося спати, навколо сонні монахи, і почалася відправа. Й десь посеред цих співів знову виникло оте відчуття діалогу, яке вперше прийшло в Єрусалимі. Я тоді подумав, що, мабуть, це сходить на мене лише у належному місці. І чомусь лише під православні мелодії молебнів.

А в тюрмі у мене було багато часу про все це почитати. Крім того, мій співкамерник Валентин був дуже набожний, молився, ходив увесь час з чотками. Хоча в тюрмі чотки носять усі блатні, але в нього були справжні чотки, хрестик, ікони, календар церковний — все як належить. Я читав книжки, і ми з ним часто про це говорили. Я прочитав багато, найбільше сподобалася «Історія Бога» Карен Армстронг. Вважаю це найкращою книгою про світові релігії. Читав, звісно, і Коран, і Тору, перечитував Біблію, Дхаммапату.

Остаточно моє ставлення до релігійних цінностей сформувалося після книги Карела Чапека «Бесіди з Томашем Масариком». Масарик виявився не лише президентом Чехії, а ще й глибоким теологом. І він ставить риторичне питання: хіба може так бути, щоб уся енергія страждань, віри, любові людства йшла в нікуди. Має ж бути якийсь баланс енергії. І десь ця енергія має накопичуватись, щось має бути після земного життя тіла, яке цю енергію віддало. Це є те, про що говорять усі релігії.

Хоча при всьому цьому я визнаю церкву як храм, але не визнаю її як організацію, без якої неможливе спілкування з Богом. Звичайно, дай Боже їм здоров’я і успіхів, але хай дасть ще й моральності, бо мені здається, що цього їм дуже часто бракує. Спілкуватися з Богом кожна людина може самостійно. А якщо в неї це не вийде — вона має порадитися з пастирем. Але точно не підпорядковуватися церковній ієрархії. Не вірю я в їхню святість. Надто багато знаю.

Могильов

Міліція при мені і міліція зараз має одну дуже важливу різницю. Так, ми не були ідеальними, і я це визнаю. Але я в силу свого романтизму справді вірив, що ця система може працювати за прямим своїм призначенням — боротися зі злочинністю. Це було пріоритетом. За це й питав, нагороджував і знімав з посад. Зараз ситуація інша, у людей у главку є два головні завдання: збір коштів для правлячої сім’ї і недопущення протестів. Все. І ці два завдання до недавнього часу виконувались ідеально. Тому ані до Віталія Захарченка, ані до Анатолія Могильова ніяких запитань бути не може. Всі інші завдання — розкриття злочинності, захист мирного населення — знаходяться на другому плані.

Більше того, їх не цікавить навіть захист особового складу. Просто є симптоматичні речі. Згадайте реакцію влади на події в Одесі, коли троє кілерів розстріляли загін МВС.

Я ж сидів у «міліцейській хаті», спілкувався з колегами, зокрема з тими, хто був у курсі й знав подробиці тих подій. Звичайно, всі дивувались і обговорювали, як це взагалі можна було послати на перехоплення озброєних убивць загін ДАІшників. Зрозуміло, що злочинців з Криму вела «сімка» — служба зовнішнього спостереження. Потім кримський УБОЗ або карний розшук передзвонив колегам з Одеси, повідомивши: «вони рухаються до вас». За здоровою логікою, начальник одеського главку мав би одразу прийняти рішення і перехопити злочинців поза містом, не допустивши їх до житлових кварталів з мирним населенням. Для цього в міліції існує спецпідрозділ «Сокіл» від УБОЗу, або контртерористичний підрозділ «внутрішніх військ Омега». Обидва підрозділи спеціалізуються саме на затриманні особливо небезпечних озброєних злочинців і мають усі необхідні навики і зброю.

Але сталося все по-іншому. Київський главк це взагалі не цікавило, а коли подзвонили начальнику одеської міліції, його чи не було, чи він не надав цьому значення — ну їдуть якісь вбивці, хіба на цьому заробиш? Таким чином рішення було делеговане керівникам нижчого рангу, які в рамках своєї компетенції просто сказали: «Хай затримують, хто там є на місці». В результаті сигнал про затримання отримали ППСники і ДАІшники! Яких, звісно, не проінформували, хто знаходиться в цій машині, хто ці злочинці, як вони озброєні. Людей просто кинули під кулі, на смерть. І все. В результаті ми маємо знімки закривавлених кашкетів, які облетіли всю країну.

Це ж елементарно! Розкатують на під’їздах «їжаки», виставляють автоматників у бронежилетах, блокується дорога спереду і ззаду. І рано чи пізно вони попадуться. Таку операцію на дорозі міг спланувати першокурсник академії МВС. Я точно знаю, що й міністр, і заступники, і керівники підрозділів — усі до одного точно знають, як це робиться, краще за мене. Але цього не сталося. Бо з цього бабла не зрубаєш.

А щоб відволікти від цього увагу, людям наступного після трагедії дня запропонували «войнушку» — штурм. І то суто театральний — з БТРом, кулеметними стрічками… Це було вищою демонстрацією повного непрофесіоналізму Анатолія Могильова і його команди. Бо доки не приїхала «Альфа» СБУ, там просто розстрілювали боєзаряд, нічого більше зробити не могли. Для міліції це ганьба.

З Анатолієм Могильовим у нас давні стосунки. Перший раз я його звільнив з посади керівника УМВС Криму в 2007 році, під час свого другого терміну керування міліцією, вже в уряді Віктора Януковича. Я тоді приїхав у Сімферополь, і Геннадій Москаль — на той момент мій радник — приніс мені плівку телефонних переговорів Могильова з місцевим кримінальним авторитетом Мелею. І я був просто шокований: Меля, на якому висіли десятки трупів, відкритим текстом, з матами і лайкою питав у Могильова, чому керівниками Карного розшуку і УБОЗу не призначають людей, яких вони узгодили попередньо. Тоді я зібрав місцеву колегію МВС і прокрутив їм цю плівку прямо на засіданні. Що цікаво, на колегію запросили і самого Могильова, але він не прийшов. Ну, всі послухали — голоси Мелі і Могильова там знають добре, не впізнати їх було неможливо. А після цього я зачитав наказ про його звільнення і призначення нового керівника.

Далі була ціла епопея. Могильов не змирився й пішов по судах. Причому він постійно звертався в суди не за місцем роботи, і навіть не за місцем розташування Главку в Криму, а за містом своєї прописки — в Донецьк. Там його всі інстанції із задоволенням підтримували й видавали рішення про незаконність звільнення. Що робити? Я, звісно, рішення судів виконував, відновлював його на роботі, того ж дня звільняв і призначав нового начальника кримського главку. І от так я його регулярно звільняв, а донецькі суди його регулярно поновлювали. Нам вдалося тримати оборону до самого мого зняття. Після того все стало на свої місця — Анатолій Могильов повернувся в Крим, а разом з ним і Меля, і вся бандота.

Показово, що в той день, коли мене привезли в Лук’янівське СІЗО, звідти випустили затриманого при мені злодія в законі Юру Львовського.

Діагноз (виступ у Вищому суді)

Аналізуючи ситуацію в країні, я казав, що різниця нинішньої української дійсності по цей і по той бік ґрат — не така вже й велика. Власне, це різниця між малою і великою тюрмою. Бо Україна, яку будує Партія регіонів, це насмішка, ні — зла пародія на омріяну поколіннями українців державу. Аж гусне кров від разючого контрасту владної сваволі, їхніх набряклих ненавистю до всього українського очей і фальшем їхнього мимрення про розбудову держави. Правий був Альбер Камю, коли писав «Найпекельніше страждання — бачити те, що любиш, в блазенському ковпаку».

Найстрашніша крадіжка за останні три роки влади Януковича — це викрадення у кожного з нас часу для модернізації країни. Світ живе новими технологіями, новими викликами, новими перспективами. Ми ж уже третій рік хто в малій, хто у великій камері, спокутуємо свою вину за демократичний розбрат, за неготовність до послідовної державної політики, наслідком чого став зигзаг в минуле, в страшний і смішний сплав криміналу, хуторянства, авторитаризму і тупості.

Очевидна перевага хапальних рефлексів над процесами головного мозку ретрансльована в дикий капіталізм за суттю і простодушний феодалізм за формою державного управління в Україні. У 936 році король східних франків Оттон проголосив себе імператором. Його «уряд» був сформований з герцога баварського — головного конюха, герцога швабського — головного виночерпія, герцога франкського — головного кухаря і управителя маєтку, а також герцога лотаринзького — головного скарбника. Завдання тієї «команди реформаторів» було цілком знайомим: централізувати фінансові потоки і налагодити передачу посад старшим синам. Ви помічаєте якусь суттєву різницю із сучасною українською владою? Я — лише в тому, що середньовічні герцоги представляли різні племена Священної Римської імперії, а наша влада формує герцогів з одного.

Помиляються ті, хто тішить себе, що в Росії та Білорусі політична ситуація гірша, ніж у нас. Досить вдивитися в механізми режимів, щоб зрозуміти, що в Білорусі насправді є проблема одного несповна розуму екзотичного диктатора і заляканого, в основному покірного, населення. Але ситуацію там легко виправити. В гіршому разі — через похорон державного значення, як у Радянському Союзі, де двигуном історії, як відомо, був катафалк.

У Росії все складніше, бо там править могутній союз силовиків і бюрократії, що використовує надприбутки від продажу газу-нафти і клерикально-ксенофобську ідеологію для підкупу загальної маси маргіналізованого населення. І поки є ресурс на експорт, доти вистачатиме покори. Фактично — це нова генеза Радянського Союзу, все того ж оточеного ворогами острова з незмінним вождем, лише на капіталістичній основі. Як писав сто років тому В.Ключевський: «единорожие и самодержавие».

У нас, в Україні, ситуація найскладніша, бо владу захопив організований клан, що підпорядкував своїм інтересам і силовиків, і олігархів, і кримінал, і бюрократію. По суті, це — мафія. Я знаю, є люди, які попри весь розгул державного рекету щодо загнаного у безправ’я бізнесу, попри бандитський перерозподіл власності і безсоромне повсякчасне пограбування держбюджету, все ж вважають, що назва «мафія» — це занадто. Панове, мудрий Шопенгауер в таких випадках казав: «Хто очікує, що чорти по світу гуляють з рогами, а дурні з калаталами, той завжди буде їхньою здобиччю або іграшкою». Наша влада — це чиновницько-бандитсько-силовий холдинг, який перерозподіляє власність, вбиває «гангстерську ренту» і вибиває незгодних.

Я не погоджуюся з тими, хто в зв’язку з цим каже про загрозу реставрації СРСР в Україні. Наша влада не планує ні носити «брєвно» на суботниках, ні ховатися в спецдачах на нічних банкетах господарів загнаної за колючий дріт країни. Наша псевдоеліта онтологічно інша, вона глибоко ненавидить усі ці комуністичні ігри в братство і рівність, їм хочеться Бріоні замість френча, страусиних пантофель замість чобіт. Їх насамперед цікавить демонстрація всемогутності, розкоші і — головне — чіткі капіталістичні механізми наповнення сімейних сейфів. Їхній шлях — це шлях Трухільо, Дювальє, Сомоси, що на очах перетворює Україну в екзотичний заповідник латиноамериканської системи управління.

Усе це дає можливість сформулювати діагноз нинішньої України: повномасштабний клептократичний авторитаризм.

Помилування

Почалися розмови про помилування.

Першими, хто прямо й чітко сформулював вимоги Віктора Януковича щодо мого помилування, були європредставники Пет Кокс та Александр Кваснєвський. Вони відверто сказали, що для запуску процедури помилування потрібне моє особисте прохання або клопотання когось із членів родини. Більше того, на одну із зустрічей вони принесли чернетку тексту, який я мав підписати. «Ми розуміємо, що для вас це тяжкий крок, але ми тут дуже м’яко прописали, і є всі шанси, що це спрацює. Ви не берете на себе ніяких зобов’язань, але інакше це неможливо. Просто подивіться текст, тільки спокійно, не реагуйте надто сильно, і не треба публічності», — говорили вони. Я тексту не взяв. І першої, і другої зустрічі. Сказав, що це неприйнятно. Кажу: зрозумійте мене правильно: по-перше, це неможливо суто по-людськи — мене посадили незаконно, а зараз я маю ще й прогнутися, просити помилування перед тими, хто мордує мене і країну. По-друге, це неможливо політично: якщо я це зроблю, то країна черговий раз пересвідчиться, що сила й беззаконня можуть усе. Якщо я підпишу, ви будете першими, хто скаже, що в цій країні все продається і всі бояться. Я не для того пройшов два з половиною роки тюрми.

Наступного дня після цієї розмови у мене був черговий суд, на якому я сказав усе, що думаю і про Януковича, і про «сім’ю», і про ідею помилування. Фраза про сина-стоматолога, який діє методами проктолога, взагалі стала крилатою.

В суді я взагалі не заморочувався, хто мене чує і чим це скінчиться. Для мене було головне не перестати бути вільним у своїх думках і оцінках. Інакше — вони перемогли. Говорив і, до речі, продовжую говорити, що думаю. Хоча розумів: від мене очікували, що я нарешті почну «фільтрувати базар». Можливо, це помилка, але для мене самоцензура неприйнятна. Але потім мені передали, що після того виступу у Кабміні була істерика. Не в Адміністрації Президента, а в Кабміні. Нібито Микола Янович Азаров особисто поставив хрест, сказавши, що Луценко «недоговороспособный, невменяемый и неконтролируемый».

До речі, яким чином до моєї справи був причетний Азаров, мені взагалі невідомо. Я точно знаю, що пізніше саме за його вказівкою і від його імені намагалися домовитись про підписання листа про помилування із моїм сином. Думаю, це було змагання: хто принесе Януковичу трофей — підпис Луценка чи членів його родини з проханням відпустити. А Сашко навіть не був попереджений, що до нього прийдуть з таким проханням. Та відреагував достойно, сказав: «Передайте тим, хто забрав у мене батька, щоб вони пішли нах».

Зрозумівши, що я не підпишу, Кокс і Кваснєвський зустрілися з Іриною. Вона взяла час на роздуми і почала радитися з друзями. Йшлося не про те, як випросити звільнення у Януковича, а про те, як остаточно не образити відмовою іноземних високопосадовців, які докладали до цього чималих зусиль. І одним із тих, з ким вона радилась, був Петро Порошенко. (Причому розмова проходила серед ночі.) Тонкий дипломатичний вихід із ситуації придумав саме він. Ірина не підписала звернення до Януковича, а написала під підписами високих європосередників фразу про підтримку їхніх зусиль щодо звільнення Юрія Луценка.

Так стало ясно, що Янукович втрапив у пастку. Хто незаконно посадив, той мав і придумати правовий вихід з глухого кута. А ситуація підтискала. Не лише Європа, а й Україна почала активну боротьбу. Парламентські вибори продемонстрували незнищенність опозиції, десятки мільйонів людей голосували проти режиму.

План нової країни (виступ в Апеляційному суді)

Час відступу — минув. Досить песимізму. Оглянімося навколо — в українському повітрі знову чути розряди великих суспільних змін. Цей стан речей у фізиці називають фазовим переходом. Зовні в казані з водою над вогнищем ніби нічого не відбувається, лише зрідка проскакують невеликі бульбашки. Але ще мить — і ця мить вже близько! — все починає кипіти, вирувати, набуваючи нової якості, переходити в інший стан.

Кожна революція — не фінал, а початок великого процесу зміни стану суспільства. Майдан 2004 — це наше спільне перше кохання, за яким неодмінно прийде справжнє почуття на все життя. Як перше кохання є божественним досвідом служіння іншому, так і наша безкровна, красива, натхненна Помаранчева революція заклала в українську громаду невідворотний процес здобуття кожним внутрішньої свободи, звільнення української нації і особистості.

Зміна Президента — лише необхідна, але недостатня умова для відродження України. І якщо для персональної зміни Януковича нам потрібно висунути єдиного кандидата і підготувати вуличний рух проти режиму Януковича, то для зміни України на європейську демократичну країну, в якій новообраний Президент не стане ні новим Януковичем, ні Кучмою, нам бракує плану зміни всієї української політико-економічної системи. Опозиція отримає мільйонну підтримку на вулицях, лише маючи такий план позитивних змін для всієї країни і для кожного українця. Я називаю це Планом ІІІ Української Республіки.

Що треба зробити, щоб повернути майбутнє Україні та українцям? Ми маємо запропонувати план нової країни, в якій хочеться народжувати дітей, де є можливість гідного людини, чесного заробітку, де не страшно померти; країни, якою можна пишатися.

Перший фундаментальний напрям — це чітка послідовна європейська інтеграція. І історична традиція, і прагматизм зобов’язує нас йти туди, де ширші права людини, вищі соціальні стандарти, сучасніші технології.

Другий базовий напрям — деолігархізація української економіки та політики. Останні три роки державного нищення середнього і малого підприємництва затвердили небувалу концентрацію ресурсів у руках української олігархії. Це визначає не тільки економічну, а й політичну ситуацію.

Фактично жодна НЕолігархічна політична сила не має шансів на серйозну участь у політичному житті. В результаті парламентські фракції, незалежно від кольору прапорів і офіційних гасел, по суті, представляють у ВР інтереси олігархічних спонсорів. Або змушені їх не зачіпати. Така політична монополія забезпечує олігархії незмінність здобутих нею ще у 90-х роках можливостей не сплачувати податки і отримувати державні субсидії. Це і є справжньою причиною трагічної нестачі державних коштів для пристойних зарплат, пенсій, охорони здоров’я, доріг, освіти тощо.

Тому деолігархізація — ключ до виведення країни зі штучного жебрацького стану. Для цього треба прийняти соціальну угоду: тема законності первинної приватизації 90-х і «нульових» закривається, але всі податки платяться тут, в Україні.

Паралельно така політика має доповнюватися жорсткою (якщо треба — то й примусовою) антимонопольною політикою. Світовий досвід однозначно свідчить, що корови дають більше молока, ніж динозаври.

Третій базовий напрям — ліквідація нинішньої репресивної системи і створення системи справедливості. Здається, вже ні в кого не викликає сумніву, що в українських кабаре останніх трьох років суд і правоохоронна система виконали повний стриптиз, позбавившись усіх функцій захисту людини, і залишилися з останнім атрибутом — кийком або кліткою для незгодних із власниками закладу.

Без справедливості не можна збудувати новий безпечний дім для українців у цьому немилосердному світі.

На підставі власного досвіду і аналізу загальної ситуації я переконаний у неможливості забезпечити справедливість у нинішніх закладах СБУ, МВС, судів. Корупція і покірність незаконним вказівкам згори з’їла їх дощенту. Єдиний вихід — напалм, і все спочатку. Тобто — ліквідація цих структур, прийняття пакету нових законів, за якими слід набирати новий персонал. Їй-Богу, хай краще в перші часи нові правоохоронці не зловлять, а судді не засудять сотню злочинців, ніж щорічно безвідмовно грабувати, бити і саджати десятки тисяч невинних.

Четвертий базовий напрям — формування загальноукраїнської національної ідентичності.

«У кожній душі — народу чи окремої людини — живе одне непогамовне устремління вповні явити, створити свій світ як повну сукупність свого вираження», — геніально формулював О. Шпенглер. У XVIII столітті польський король Станіслав Понятовський змушений був погодитись на розділ Польщі між Росією, Пруссією та Австрією. Але, думаючи про майбутнє Вітчизни, він пішов на це лише за умови збереження єдиного стандарту викладання в школах політичної історії та мови. І нація вижила. Культура завжди була цивілізаційним осердям для нормального життя нації.

У сьогоднішній Україні дуже важко жити не тільки через злидні, а й через відчуття цивілізаційного бомжівства, яке нав’язує антиукраїнська по суті влада. Те, що вони називають культурою, радше схоже на мумію, яку Мінкульт підтримує, наче Леніна в Мавзолеї.

Ми мусимо припинити маніхейство (чи вже й мазохізм?) штучного поділу на Східну та Західну Україну та почати формувати модерну, поєднану із сучасним світом, ідентичність української політичної нації. Створення суспільного ТБ, підтримка самоврядних інститутів кіно, книги (особливо перекладацької справи), перехід на західні механізми благодійництва — все це умови комфортного життя українців у своєму домі.

П’ятий базовий напрям — самоврядування в Україні. Впевнений, що поєднання жорсткої протидії провокаціям сепаратизму із перерозподілом функцій та фінансів в обласні ради, зніме усі дурощі протиставлення так званих «москалів» так званим «бандерівцям», яке розігрує безвідповідальна мародерська псевдоеліта.

Я говорю про загальний напрям Плану ІІІ Республіки не тому, що знаю, як будувати нову Україну краще за всіх. Зовсім ні. Останнім часом у мережі, в низці серйозних незалежних ЗМІ з’явилося багато нових яскравих імен. Об’єднання їхніх зусиль, їхнього молодого ентузіазму, нових ідей, безкорисливої віри могло б стати проривом у боротьбі за вихід країни з мороку безнадії.

Критикувати нинішню владу з інтернет-окопів, відмовлятися йти з нею в ногу — вже недостатньо. Країна потребує позитивного порядку денного, Плану нової України. Марно чекати цього від політиків у Верховній Раді. Цей план мають скласти інтелектуали, і вимагати його впровадження від політиків. Власне, виборча кампанія наступного президента має стати таким собі тендером на кращого виконавця цього Плану.

І не тіште себе думкою, що хтось це зробить без вас, друзі. Дуже точно сказав польський режисер Зануссі: «На Страшному Суді отримають прощення і злочинці, і грішники, але не ледачі та байдужі». Доречно він нагадує старий, але чудовий анекдот про те, як на тому світі єврей докоряє Господу, що за все своє довге і виключно праведне життя, з дотриманням усіх-усіх релігійних правил та обмежень він так і не отримав Божої ласки задля здійснення одної-єдиної мрії, про яку він весь час молив, — виграти в лотерею. Вислухавши плач, Господь відповів: «Ізя, я знаю твою благочестивість і готовий був допомогти тобі не раз. Але ж ти за все життя так і не купив лотерейного квитка!»

Шановні друзі, повірте мені, людині, яка щодня фізично відчуває, як між пальці безповоротно тече відпущений нам — і країні, і людям — пісок часу. Не гаймо часу. Можна знайти ще 100 причин для відкладення рішучих дій, але все це — зрада себе.

Якщо ви у щось сильно вірите — мусите діяти, міняти світ довкола себе до кращого щоденно хоч на макове зерно. Починайте діяти. І чим швидше ви почнете процес об’єднання зусиль проукраїнських інтелектуалів, політиків і громадян, тим швидше з сьогоднішніх десятків постануть тисячі і мільйони.

Разом — переможемо!

Слава Україні!

Звільнення

Я сидів у майстерні і читав свою 307 книжку С. Волкова «Диалоги с Бродским». Читання в цьому, вільному після 18-ої години, приміщенні було моїм привілеєм. По-перше, я там був сам, а в тюрмі це велика рідкість. По-друге, там єдине місце без всюдисущого радіошансону і телементів. В стіну загуркотіли кулаками — хлопці кликали до телевізора. Новина справді була серйозна — омбудсмен Лутковська звернулася до комісії з помилування при Президенті у справі Луценка. Стало ясно, що фініш близько. Після голодування моя справа стала дуже голосною і в Україні, і в Європі. Зусилля зарубіжних і наших політиків привели до готовності Януковича здати їм політв’язня № 2. Чому? Бо Янукович вів велику гру з Путіним і ЄС. Звільнення Луценка робило Угоду про Асоціацію політично можливою для Заходу. Цим і шантажував Янукович Росію, виторговуючи собі мільярдні відкати і наступне президентство в обмін на приєднання до Митного Союзу.

Через пару годин у наш барак з’явилося все начальство колонії.

— Везуть Указ, збирайтеся!

— От як привезуть, тоді й прийдете, — кажу. — Не заважайте читати.

Де там. Вони ледь не самі зібрали манатки. Взагалі, речі з тюрми не прийнято забирати на волю — погана прикмета. Тож я взяв лише пам’ятні речі — алюмінієву кружку, іконку, щоденники і недочитані книжки. Попрощалися з хлопцями. Пішов.

У кабінеті начальника підписав купу паперів. Зокрема, що відмовляюся від зароблених 17 гривень і прошу на них купити туалетного паперу для адміністрації. Ну, бо як без жартів?

Потім приїхали мої. Брат заніс цивільний одяг, Володя Філенко передав вишиванку — свято ж таки!

Як виходив, побачив, що начальник колонії тихцем перехрестився. От для нього цей день справді був Благовіщенням. Спекався нарешті.

Виходячи, відчув, що зробив усе, що міг. Вижив і залишився самим собою. На волі перш за все поцілував Іру, обняв синів, привітав друзів. Журналістам пообіцяв політичні зміни вже за півроку.

«Я вийшов з малої тюрми у велику, і не заспокоюся, поки не проб’ю стіни всеукраїнської в’язниці».

Наближалася Революція Гідності.

Мустафа Найєм Замість післямови

Це була новорічна ніч, грудень 2012-го. Посеред ночі задзвонив телефон, голос сухий і суворий.

— Доброго вечора! Це громадянин Найєм?

— Так, — відповідаю, — це я.

— Це вас із зони турбують.

— Що?

— Це з зони вас турбують!

— Не зрозумів, з якої зони?!

Я трохи ошалів. Це було цілком у дусі часу. Але дзвінка на мобільний з колонії я не чекав. Втім, чую, з того боку хтось явно не стримується і от-от пирсне зі сміху…

— Мустафа, це я, Юрій Віталійович.

— Та ладно!

— Ну, ось так от, — через слухавку чутно, що весь час посміхається. — Подзвонив ось, щоб привітати з Новим роком…

Він говорив швидко, весь час жартував. Я навіть не встиг поставити бодай одне запитання для стрічки новин. Розмова обірвалась так само несподівано, сухим «Ну все, давай, тримайся!»

Я потім ще довго думав, як воно — зустрічати Новий рік в тюрмі, коли ще зовсім недавно ти сам відправляв людей у ті самі камери.

Це було дуже тепло, але й дивно. Ми з Юрієм Луценком ніколи не були настільки близькі, щоб він вітав мене з Новим роком. Професія журналіста та шлях політика завжди розділені невидимою лінією барикад, навіть перетнувши яку ти залишаєшся якщо не чужинцем, то опонентом. Утім цей дзвінок щось змінив, це було якось дуже по-людськи.

Через півтора роки, одразу після звільнення, ми зустрілися з Юрієм Луценком в одній із київських кав’ярень. Він переходив від однієї тюремної історії до іншої, згадував і, захлинаючись в подробицях, описував життя за ґратами, людей, яких він там зустрів, і проводив несамовиті паралелі з собою і друзями на волі.

Я слухав мовчки, із захопленням, а в голові гуділа одна думка: «Він же ж це все забуде, воно зітреться з пам’яті, і потім ніхто вже й не повірить, що я таке чув!»

І я запропонував записати книгу, яку було б цікаво читати мені самому. Здається, вийшло.

Оглавление

Перші сигнали

Арешт

Тюрма

Камера

Прогулянки

Хабарі

Звинувачення

Міліція

Шмон

Стрижка

Два світи

МВС: знайомство

Мова

«S.О.S. (врятуйте наші душі)»

Посилки

Рінат Ахметов

Побачення з Іриною

Дворик, Корнійчук

Лампочка

Ірина

Баганець

Сини

Новий рік

Бокси

Сашко-ворован

На ланцюгу

День міліції

Голодування

Шок

Карпачова

Нова камера

Портрет Януковича

Літо в тюрмі

Тимошенко — Янукович — Ющенко

ДТП

Кава Чорновола

Грузини на виборах

Митрополит

Черновецький

Вирок

Лист Міхніка

Тюремний «кутюр»

Розстрільна кімната

Сонячний годинник

Янукович

  1

  2

  3

  4

Кредо віри (стаття до Дня Незалежності 2012 року)

Зустріч з Тимошенко

Останнє слово (виступ у Печерському райсуді 16.02.2012)

Дід Іван

Клітка

Різдво

Лутковська

Москаль

Лазня

Депресія

Помста

Звільнення Миколайовича

Етап

Колонія

Правила клізми

Армія

Виробництво

З ким сидів

Дзвінки

Диски, книги, журнали

Дати бій мафії (виступ у Вищому суді)

Не пустили Ірину

Іру не пустили-2

Політика для конвою

Макаренко

Мама-тато

Побачення

Музика

Протасов

Ікона

Могильов

Діагноз (виступ у Вищому суді)

Помилування

План нової країни (виступ в Апеляційному суді)

Звільнення

Мустафа Найєм Замість післямови