ІСТОРІЯ ЧЕТВЕРТА. Ковбаса ...соломкою
Трапилося це в середині восьмидесятих. Тоді саме Горбачов разом з Лігачовим затіяли боротьбу з
“зеленим змієм”. Що з того вийшло, нині добре знає кожний. На просторах СНД на цю тему складені сотні анекдотів, розповідають і смішні, і гіркі бувальщини. Моя, на щастя, – з розряду перших.
Приїхав до мене в Березнегувате армійський товариш, з яким не бачилися років десять. Можете уявити, якою була наша обопільна радість. Як водиться, сіли до столу “по повній програмі”. Дружина постаралася. Та й я виявився хлопцем не промах: біля сулії з самогоном рівним строєм (старшина б позаздрив!) вишикувалися пляшки супердефіцитних “Столичної” і “Української з перцем”. Коротко кажучи, вечір вдався на славу. Вистачило “боєзапасу” і на другий день. А от на третій вранці я з жахом виявив: у хаті – ні каплі спиртного. А голова, між іншим, вимагала – і явно не розсолу.
Про пиво в ті часи годі було й мріяти – це в обласних центрах на нього при великому старанні можна було розжитися. Горілку формально продавали з чотирнадцяти годин і попервах дуже прискіпливо слідкували, аби антиалькогольний указ не порушувався. Що робити? Незабаром прокинеться Сашко, гляне на мене благальними очима. Невже осоромлюсь, не підправлю здоров‘я армійського товариша? Мало – помалу визрів підступний план. Взяв гроші і подався до магазину. А повинен сказати, що працювала в ньому юна особа, яка виконувала вказівки начальства з готовністю солдата-новобранця. “Взяти” її можна було хіба ще величезною хитрістю, чого ще, між іншим, нікому не вдавалося і на що я, сердешний, розраховував.
Майже стройовим кроком заходжу в магазин і до Галі:
-Чула, дружок армійський до мене в гості завітав?
- Ну, то й що? – підозріло так на мене дивиться.
- Та нічого особливого, - відповідаю. – Тільки вирішив от здивувати його чим – небудь. І холодець уже їли, і голубці, і олів‘є, і качку. Чого б ще такого придумати? – гну свою лінію далі.
- Звідки я знаю! – стенула плечима. – Очі є – дивись і вибирай.
А мені тільки того і треба.
- А що це, - удаю з себе дурника напідпитку, - у тебе за звір такий у вітрині?
- Та позавчора, хай їм грець, шинку завезли! По страшній ціні. Хто її у нас купить?
- Я й куплю! – говорю.
Галинка витріщає на мене підведені тушшю очиці. Бачу – не вірить. Рішуче розсікаю рукою повітря:
- Зваж півкіло!
І щоб остаточно розвіяти сумніви, додаю:
- Мені б дружка здивувати делікатесом.
Коли шматок шинки уже лежав на прилавку, прохаю продавщицю:
- Якщо не тяжко, поріж вузенькими смужками – буквально на локшину.
І випереджаючи запитання, пояснюю:
- Такий у нас у війську ритуал був.
Галя слухняно (клієнт завжди правий!) виконує доручення. Загортає понівечену у такий спосіб шинку в папір.
- І дві пляшки горілки! – ошелешую її нечуваною зухвалістю.
- Ти що, - стає дибки, - закону не знаєш? Чи з учорашнього в себе не прийшов? Так я швидко приведу тебе до тями.
- Вибач! – граю роль далі. – Сподівався, що в честь приїзду друга ти поступишся принципами. Однак коли ні, то що ж поробиш. Прийдеться йти не солоно хльобавши.
- А шинка?
- Так без горілки вона ж мені ні до чого. Даруй!
- Хто ж її, пошматовану по вашому дурному ритуалу тепер у мене купить?
- А я тут при чому? Винось з підсобки дві пляшки, бери за все гроші – і тільки ти мене й бачила.
Далі можна не продовжувати: звичайно, Галя була змушена продати мені оковиту. Ми з товаришем її, не гаючись видудлили, заїдаючи вузенькими смужками шинки. І щиро сміялися над моєю необразливою витівкою.
От тільки Галя, хоч і працює вже в Миколаєві і в райцентр навідується рідко, зі мною чомусь так і не вітається. Може, тому, що поступиться принципами змусив її лише я один?
ІСТОРІЯ ПЯТА. Скажений Степан
Ох, і намучилася Настя з своїм Степаном: цідить оковиту, ніби воду у спекотний день. Уже все село сміється. Вже і вмовляла, і сварила, і цукерки, які буцім-то відвертали від горілки донька із Миколаєва привозили, і в ніч на Івана Купала ворожили – ані телень. Жлуктить та ще й сміється.
Аж тут почула Настя, що у сусіднє село із обласного центру приїхала
ворожка – від будь-якої халепи рятує. А там назавтра храм – і до кумів треба все одно іти.
Прибули з Степаном до родаків. Тільки-но переступили поріг, як кум, ніби гаубицю, наставив п‘ятилітрову сулію:
- Стій, ні з місця!
З вигуками “здаюсь”, “здаюсь” Степан мерщій шубовснув за
