злободенну тему — євроінтеграційний курс. Мене це дуже дивувало, бо це насправді є не по літах далекоглядною позицією! Це дійсно системне, мудре мислення, адже всі інші питання знаходять відповіді у цьому курсі. Якість життя, питання корупції, питання якості освіти, охорони здоров’я, питання якості влади і демократії — відповіді на всі ці питання закладені у європейському курсі України.
З іншого боку, існування двох майданів — це теж важливий показник. Він сигналізує, що існують два паралельних життя однієї нації. В Україні є сили, які намагаються продемонструвати, що є дві країни з різним способом мислення, з різними устремліннями і цінностями. Думаю, усі ці протиріччя є відображенням того, що процес становлення нації іще триває, а в країні є люди, яким іще довго треба шукати канали порозуміння поміж собою. Авжеж, не йдеться про те, що ми є якісь безталанні і нездатні до єдності. Але треба усвідомити, що за спинами мільйонів українців є різний індивідуальний та суспільний досвід. І тому дуже важливо зрозуміти, чому ми різні. Ми не протилежні — це очевидно: ми ніколи в минулому попри історичні міфи не вбивали одне одного у братовбивчих війнах! Я продовжую наполягати, що моя нація ніколи сама з собою не воювала і не буде — які б потрясіння і буревії на проносилися над Україною! Нас дуже часто пробували розділити, були й такі епізоди, що ці спроби могли видаватися комусь успішними. Це не так, і я впевнений, що через процеси, які відбуваються зараз у країні, ми врешті-решт прийдемо до порозуміння. Хочу вірити, ми сильнішими вийдемо з цього конфлікту. Мені видається, що частина подій, які ми спостерігаємо у ці дні, виглядають саме як політична експлуатація різних уявлень про минуле і майбутнє України. Але ці уявлення не носять антагоністичного характеру. Вони є просто відмінностями. А політики намагаються ці відмінності осідлати та показати, що ми не просто різні — ми протилежні, ми готові ненавидіти один одного! Це помилкова політика. У найближчий час ми побачимо багато сумних результатів такої політики, на нас чекає іще багато важких ночей, але — сподіваюся — наближається час порозуміння і національної єдності.
Думаю, багато хто буде дивуватися з таких передбачень. Насправді підставою для цього оптимізму є наші діти. Кожного вечора я переглядаю в Інтернеті ті найяскравіші публікації та фотографії з Майдану, які моя дружина знаходить на різних електронних сторінках. Без сліз розчулення і гордості на це неможливо дивитися: на ті невеликі і більші вчинки, на ті молоді обличчя, на їх малі, значніші та зовсім дорослі ініціативи, які живуть в організмі Майдану. Можливо, не скромно про це згадувати, але коли моя донька Софійка вперше повернулася з Майдану, вона на своїй сторінці з гордістю підписала фото: «Отак треба захищати Україну!». Вона відчувала себе у єдиному строю із іншими. А я тішуся, що вона у свої літа є відповідальною, що у неї є місія і вона пишається цією місією. Очі наших дітей свідчать, що у нас все буде добре! Ми пройдемо ці іспити.
Власне, саме про це я і прагну говорити на сторінках цієї книжки. 60 років з тисячолітньої української історії мені вдалося спостерігати з різних позицій: з точки зору малого хлопця-підпаска сільської «черги», звичайного тернопільського студента, радянського прикордонника, голови Національного банку, прем’єр-міністра та президента незалежної Української держави. Це були 60 років усвідомлення помилок минулого, роботи над тими помилками та спроб звільнення від їх тягаря. Вочевидь, прем’єр чи президент часто не може говорити вголос про свої емоції, мотиви деяких вчинків та реакції на ті чи інші виклики. Усі вони тривалий час залишаються приватними таємницями, які у свій час не варто демонструвати, але потім вони не повинні перетворитися на білі плями історії — адже без цього часом не зрозуміти усіх причинно-наслідкових зв’язків. Деякими таємницями я прагну поділитися на сторінках цієї книжки. З іншого боку, я заздалегідь прошу вибачення у тих, хто сподівається знайти тут відповіді на всі свої запитання. Є деякі епізоди, подробиці яких пам’ять виявилася нездатною утримати. Деякі сюжети і проблеми я б волів приберегти для іншої книжки, сподіваючись на нові зустрічі зі своїм читачем. Врешті-решт, у моєму переліку недержавних таємниць є й такі, яким варто іще якийсь час полежати на споді зачиненої на ключ шухляди.
Національна єдність є найважливішим викликом для 46 мільйонів українців сьогодні. Відсутність єдності була і залишається головним неперсоніфікованим чинником суспільної дисгармонії останніх років. Шлях до національного порозуміння складний. Думаю, що 46 мільйонів українців іще не одне десятиріччя ходитимуть степом та ковилою у пошуках відповіді на це запитання. Ця відповідь не буде сформульована «сьогодні на сьогодні». Але рано чи пізно ми прийдемо до національного Круглого столу. Ми маємо прийти до єдності через діалог, а не через конфлікт. Цю ідею має пропустити через своє серце
