сісти? — питаю я.
Кноблох оглядається. Зненацька його обличчя прояснюється.
— Дуже шкода, панове, але всі столики зайняті.
— Нічого, ми почекаємо.
Едуард озирається ще раз.
— Скидається на те, що жоден столик не звільниться швидко, — сяючи, заявляє він. — Панове ще тільки починають їсти суп. Може, ви сьогодні підете в «Альтштедтергоф» або в ресторан на вокзалі? Там теж можна сяк-так попоїсти.
Сяк-так! Здається, нам сьогодні судилося бути об’єктом для сарказму. Спочатку Генрих, а тепер Едуард. Але ми будь-що боротимемось за гуляш, коли б навіть довелось чекати цілу годину. Гуляш — це вершина меню в ресторані «Валгала».
Однак Едуард не тільки поет; він, виявляється, ще й уміє читати чужі думки.
— Даремно чекаєте, — каже вій. — У нас мало гуляшу, і його завжди дуже швидко розбирають. Чи, може, ви з’їсте німецький біфштекс? Тоді розташовуйтесь тут, біля стойки.
— Краще вмерти, — кажу я. — Ми матимемо гуляш, навіть коли б довелося порубати тебе самого.
— Справді? — сумнівається Едуард. На його жирному обличчі проступає тріумф.
— Авжеж, — відповідаю я і знову плескаю його по животі. — Ходімо, Ґеоргу, у нас є столик.
— Де? — швидко питає Едуард.
— Он там, де сидить пан, схожий на шафу. Еге ж, отой рудий, з елегантною дамою. Той, що підвівся й киває нам. Мій друг Віллі, Едуарде. Пришли кельнера, ми будемо замовляти!
Ми прямуємо до Віллі. За спиною в нас розлягається такий звук, ніби лопнула автомобільна камера, — то Едуард шипить від злості.
Причина всієї цієї комедії, яку нам улаштував Едуард, дуже проста. Раніше в нього можна було їсти по абонементах. Відвідувачі купували книжечку з десятьма талонами, і потім кожний обід зокрема коштував трохи дешевше. Едуард запровадив абонементи, щоб принадити клієнтів. Однак останніми тижнями лавина інфляції сплутала його розрахунки; якщо обід на перший талон ще відповідав ціні, яку за нього було заплачено, то вартість останнього талона виявлялась значно нижчою за вартість обіду. Через це Едуард скасував абонементи: він надто багато втрачав на них. Але тут у нас виникла блискуча ідея. Ми вчасно довідались про його намір і шість тижнів тому витратили всі гроші від продажу пам ’ятника полеглим воїнам на абонементи у «Валгалі», які ми закупили оптом. Щоб не дуже впасти у вічі, ми використали для цього різних людей: трунаря Вільке, сторожа міського кладовища Лібермана, нашого скульптора Курта Баха, Віллі, ще кількох фронтових друзів, товаришів по торгових справах і навіть Лізу. Вони скупили для нас у касі книжечки з талонами. Переставши продавати абонементи, Едуард сподівався, що за десять днів усі талони скінчаться, бо в книжечках їх було тільки по десятку, а він гадає, що жодна розсудлива людина не придбає собі більше, ніж одну книжечку. Однак ми з Ґеорґом мали їх понад тридцять кожен. Через два тижні після скасування абонементів Едуард захвилювався, бо ми все ще розраховувались талонами; коли минуло чотири тижні, його почала охоплювати паніка. На той час ми вже їли за півціни; після шести тижнів обід нам коштував не дорожче як десять сигарет. Ми з’являлись день у день і розраховувались талонами. Едуард запитував, скільки в нас їх ще є, —ми ухилялися од відповіді. Він спробував не брати талонів — ми наступного разу привели з собою адвоката, запросивши його на віденський шніцель. За десертом адвокат прочитав Едуардові цілу лекцію про контракти та зобов’язання і заплатив за їжу нашим талоном. Лірика Едуарда набула похмурих рис. Він спробував домовитись — ми відхилили його спробу. Він написав повчальний вірш «Вилазить боком кривдою нажите» і послав його до газети. Редактор показав вірша нам. У ньому було повно ущипливих натяків на могильників народу, згадувалось про надгробки й траплялося слово «Кроль-лихвар». Ми запросили свого адвоката на свинячі котлети у «Валгалу», і він пояснив Едуардові, що таке публічна образа та які вона може дати наслідки, знову ж таки розрахувавшись нашим талоном. Едуард, який раніше був ніжним ліриком і оспівував тільки квіти, почав писати вірші, сповнені ненависті. Однак це було все, що він міг зробити. Боротьба триває далі. Едуард щодня сподівається, що наші запаси скінчаться; він не знає, що у нас талонів більше, ніж на сім місяців.
Віллі підводиться. Він у новому темно-зеленому костюмі з дуже дорогої матерії і скидається у ньому на червоноголову жабу-древесни-цю. Краватка в нього прикрашена перлиною, на вказівному пальці правої руки виблискує масивний перстень з печаткою. П’ять років тому Віллі був помічником командира нашої роти. Йому двадцять п’ять років — стільки, як»! мені.
— Дозвольте познайомити вас, — каже Віллі. — Мої товариші й фронтові друзі Ґеорґ Кроль та Людвіг Бодмер — фрейлейн Рене де ля Тур з «Мулен руж» у Парижі.
Рене де ля Тур стримано, але приязно киває нам. Ми вражено дивимось на Віллі. Він відповідає нам гордим поглядом.
— Влаштовуйтесь, панове, — запрошує Віллі. — Наскільки я розумію,
