Арктику своїх кореспондентів, але на «Литке» могли взяти тільки одного. Лишався єдиний шанс — увійти до складу команди.
«Я звернувся з проханням, — писав Микола Трублаїні в книжці «До Арктики через тропіки», — щоб мене взяли за матроса, зважаючи на свій попередній морський досвід під час переходу з Севастополя до Владивостока. Але я міг бути тільки матросом другого класу, а для полярного рейсу добирали виключно матросів першого класу та ще з умовою, що такий матрос одночасно або водолаз, або тесляр, або пічник. Це для того, що в рейсі будуть потрібні водолази, а на о. Врангеля, коли будуватимемо будинок та склад, теслярі й пічники. На жаль, жодної з цих професій я не знав.
… Але якось, днів за три по прибутті до Владивостока, виявились дві вакансії, що, здавалось, я міг би їх обійняти: каструльником на камбуз або запасним кочегаром-днювальним кочегарки. І перша, і друга роботи надзвичайно важкі та до того ще й марудні. Зате особливих якихось здібностей не потребують. Я погодився йти кочегаром-днювальним».
Журналіст Трублаїні виявився акуратним, добросовісним членом команди. Разом зі своїми товаришами він з гідністю пройшов складні випробування арктичного рейсу. За роботу на криголамі «Литке» Миколу Петровича було нагороджено іменним значком.
Уже відомий журналіст, Микола Трублаїні дедалі настійніше звертається до власне художньої творчості. На початку 30-х років він видає перші книжки оповідань «Тепла осінь 1930-го» та «Бій за переправу». У канву творів лягли спостереження бувалого газетяра. Але щось не вдовольняло в цих творах самого М. Трублаїні. Він немов не зміг знайти притаманної саме його письменницькому голосу тональності.
І тут варто повернутися до вже згадуваних спогадів «Із записок молодого журналіста». Над сількором Трублаєвським готується розправа, він поспішає за порадою до свого товариша, але «біля райвику мене зустріла дітвора… Це мої маленькі приятелі. Я давав їм читати інтересні книжки і часто грався з ними біля сільбуду».
Велика любов до дітей, розуміння їх, уміння проникатися серйозністю проблем, які постають перед людиною уже в юному віці, — все це закономірно привело журналіста в дитячу літературу. Якось В. Г. Бєлінський точно зазначив: «Необхідно народитися, а не зробитися дитячим письменником. Це свого роду покликання. Тут вимагається не лише талант, а й свого роду геній…» Такий талант і мав Микола Трублаїні.
Досвід його — як учасника кількох арктичних походів, знання, що він їх здобув, спостерігаючи життя народів Півночі, і, особливо, враження від зустрічей з дітьми ненців, чукчів, ескімосів, якутів вилилися в цикл оповідань про Далеку Північ. Дванадцять творів, написаних у 1933–1934 роках, складають цей цикл. Вони зв'язані між собою і проблематикою, і спільністю персонажів, і навіть сюжетом. Недаремно Микола Трублаїні мав намір об'єднати ці оповідання в один великий твір. І все ж, незважаючи на щільний внутрішній зв'язок, цикл ділиться на дві тематичні групи — твори про життя народів Далекої Півночі («Погонич блакитного кита», «Вовки гоняться за оленями», «Волохан», «Малий посланець», «Крила рожевої чайки») і твори про освоєння радянськими людьми суворої Арктики («Володька-рибалка», «З півночі мчав ураган», «Хатина на кризі» та ін.).
В оповіданнях першої групи переважає тема жорстокої боротьби між старим і новим у житті мешканців Півночі. Через постаті юних громадян, через їхні прагнення, мрії, вчинки Микола Трублаїні показує, як світло науки, рівності, справедливості, що його принесла перемога Жовтня, розсіює одвічний туман релігійних забобонів, дикунських звичаїв.
І сьогодні читач із хвилюванням переживає події, описані в оповіданні «Крила рожевої чайки».
На невеличкому острівці, де живуть ескімоси, панує культ шаманів, які роблять усе для того, щоб тримати в сліпій покорі людей.
Наприкінці довгої полярної ночі дівчина Мамаюк, коли помирали від голоду її батьки, порушує стародавній звичай — вбиває рожеву чайку і цим рятує рідних од смерті.
Шаман Ілавірнік закликає остров'ян вигнати прокляту ним Мамаюк з острова. Крім того, дотримуючись «звичаїв» предків, він вимагає, щоб дівчинка Навалук задушила свого брата Овайюака, котрий осліп і не міг більше бути мисливцем.
Проте смілива чукчанка Анка, з якою читач уже познайомився в оповіданні «Малий посланець», руйнує плани Ілавірніка. Прибувши до острова при сході сонця після полярної ночі, вона забирає із собою Мамаюк, але невдовзі повертається разом із червоноармійцями. Життя на острові різко змінюється. Шаман втрачає свій вплив на ще недавно покірних і слухняних ескімосів, задурманених релігійними забобонами. «О горе! О біда!» — стогоном зустрічає Ілавірнік прихід нового життя. Але від імені всієї громади йому гнівно відповідає Овайюак, котрому повернули зір люди з далекого материка: «Чого пугукаєш, сово? Ти кажеш, що то казка. А я переконуюсь, що все дійсність. А ти із своїми старими казками забирайся геть!»
Так
