www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури
Григір Тютюнник
КОМЕТА
Дядько Тихін вовтузяться біля човна у верболозі. Скрегоче ключ у
замку, як ото вітер уночі ворота відчиняє.
—Оце якби карасіну влив, —кажуть дядько,—то, мо’б, воно й
попустило.
20
А тоді, мабуть, цеглиною по замку: дзвяк, дзвяк...
Посеред ковбані чорніють при місяці тички, мов очеретяні
спичаки. Тіні від них довгими смужками лежать на воді, бо місяць ще
низько. Там стоять ятері. В осоці кигикнула дика курочка,
завовтузилась, подрібушила латахами.
Я сиджу собі на верболозі й гойдаюсь.Не дуже, щоб гіллячко не
поламати. Сиджу і слухаю, як народжується вітер. Спочатку десь
поблизу млосно затріпотіло листя на осокорі, потім той шелест
перехопився на дуба, і з нього пороснули додолу жолуді, загули вільхи
—волого й густо, наче вихор у мокрих після дощу раменах. І
заговорив ліс ширше, гучніше. Мабуть, отак народжуються ріки,
почуття, музика.
Угорі прошелестіло, а внизу, на річці, й очеретини не поворухнуло.
Вода блищить, мов мед у щільниках.
Дзеленькнув ціпок об човноведнище. Гримнуло весло.
— Ну, з богом, як той казав,—гомонить дядько Тихін. Гойднулась і
побігла з-під верболозів хвиля, підкотилась під місяць, колихнула його,
і він зробився спочатку довгий і плесковатий, а згодом знов
покруглішав.
Дядько не беруть мене з собою, бо човен старий. Натиснеш
пальцем на днище —так і вгрузає.
Човен висувається з-під верболозу чорним клинцем, і на воду
сповзає дядькова тінь так, що головою він аж біля латахів на тому
боці річки.
А місяць пливе та й пливе угору. Чорні зазубні тіні лізуть під берег.
— Ось ми його в ятір спіймаємо,—озиваються дядько Тихін.
Це вони про місяць. Хитають повагом тичку й тягнуть. В ятері
справді блищить місяць дрібненькими крапельками. А вже як увесь
куль майже виринув із води, чути —бовть. І блиснуло червоним. То
карась.Він —ледащо. Раз хвостом теліпне й лежить, як підсвинок у
барлозі.
— Завтра ми його змаламуримо,—обіцяють дядько.
—Карасі красиві,—кажу я.
—Е, в них і м’ясо добре. Солодке.
—Дядьку, а ви сомів ловили? —питаю.
—А чого ж не ловить. Ловив. На вудочку. Зачепиш, то він гуцає,
гуцає, як пеньок. Поки з дна не зірвеш... Ловив, чуєш, і сомів. А чого
ж?
Дядько веселенькі: радіють, що піймали. Раптом ще чиясь тінь
чорною кладкою лягла через річку. З кручі грізно гукнуло:
—Тихоне, це ти? —То дід Юхим. Його дражнять Онайко, того що
по батькові —Онанійович.
—Я, Юхиме, — смиренно якось відповідають дядько.—Чого тобі?
На кручі тихо. Стежкою до села почовпло.
21
—Дядьку, чого ви боїтесь Онайка? —питаю пошепки. А вони самі
до себе:
—Бач, лякає. Навіщо лякаєш? Думаєш, боюсь?
Потім пристають до берега, викидають рибу в траву, ховають
весло, сопуть і щось бурмочуть. А човен хить-хить під лозою. Ніяк
вода не встоїться.
Ми повертаємось додому лісом, мимо страшного гарджамакуватого
дуба —громовиці (в нього колись грім ударив і всушив), а тоді
продираємось ліщиною, і мені хочеться намацати в пітьмі хоч один
кім’ яшок оріхів. Вони, звичайно, ще зелені,—а чогось кортить
знайти... Пахнемокрою торбою, рибою і сонною кропивою.
— Чого боюсь Юхима, питаєш? —озиваються дядько Тихін.
І знову мовчать. Надряпали в кишені тютюнової потерті, сідають
на пень, крутить цигарку. Торохтить сірники. Кресь —вогник.
Кухвайкана пазусі блищить —засмальцьована бородою. Цигарка
пихнула, зайнялась полум’ям, зашкварчали дядькові вуса.
— Тьху, проклята...— на цигарку. А до мене: —Винуватий я,
прошпетився перед ним колись.
Цигарка погасла: висипалась.
Десь над урочищем тюгукнула бушля. Не спиться їй, видно:
місячно...
— Ну, рушаймо. Дорогою розповім.
До села далеченько. Хати на пагорбі, мов копички при місяці.
Поночі скрізь. Тільки в школі ще світиться, у директора.
— Колись ми з Юхимом товаришували, —почали дядько.—Хоч він
од мене й старший, мабуть, років на сім. Парубкувати тоді —це до
революції —починали рано і козакували довго. Я ще у підпарубках
терся, а він уже сватався до сестри моєї, Тетяни. Юхим собою гарний
був, сказать, показний. Та й Тетяна чепурненька. Було, зустрінуться
на леваді, та як пообнімаються, то так наче й повмирають...
Ото як скрутно з одежею —полотна та сірячина,—авона ж йому,
чуєш, хусточки шовковенькі вишивала.
Вечорами все до нас ходив. Прилямає під вікна та й виграє на
сопілці, та й виграє —сумно так, аж вимовляє:
Чорна хмара наступає, —
Сестра збратом розмовляє...
Та й накликав ту хмару. Пішла якось Тетяна до річки прати,
підсковзнулась, упала в. ополонку і втопилась. З того часу з Юхимом
скоїлась рахуба: почав щоночі на кладовище ходити. Примоститься на
горбику, вийме з-за пазухи сопілку й грає...
Жили ми в те врем’я хоч і не так як люди, ну та все ж не
старцювали. Їсти було що. А він —безхатченко. У землянці нидів.
22
Покійний батько частенько йому казали: «Ти, Юхиме, на хату
стягайся. Спроможешся —віддам Тетянку ще й клапоть землі наречу».
Він, щоправда, до роботи ласий був. І сильний. Кожуха такого
носив, що паровика можна вкрити. Викопав панові Троєцькомурів
під хундамент на цілі хороми. І вночі копав. Отакий!
Пан дивився-дивився, а тоді: «На тобі, Юхиме, сто рублєй і зліпи
собі халабуду». А тут якразізТетяною таке трапилось...
Остався Юхим у землянці, ана гроші купивлоша. Чудний! Тут,
значить, революція, часну собственость одбирають, а він —коня. І
вже так його кохав, так доглядав, що куди твоє діло. Гриву гребінкою
чеше, копитця обрізає. Тепер городянським жінкам кігті на руках так
не обрізають.
Виведе, було, того коника вночі у двір (а жив він отам на бугрі, де
зараз пісок беруть), сяде на дривітні та як утне на сопілці, як утне, а
той коник анахтемський танцювати починає... Пісок при місяці
блищить, а коник, як полум’я, грає. Недаром він його Кометою
називав...
Уже ми й біля села, ідемо кутком. З хлівів пашить стійлами, у
загородах сонні гуси стогнуть, а біля клубу хтось на гармошці цигикає,
регіт.
— Так воно і йшлося аж до колективізації. Тоді почали
записуватись у колгоспи. Люди худобу одводять. А Юхим засунув коня
в комірчині і вночі вже не виходить —боїться.
Прийшли ми до нього —мене тоді в правління обрали — цілою
компанією. Давай коня, кажемо.
А він —круть та до комірчини, та й розіп’явся на дверях. «Рішу,—
кричить,—першого, хто підступиться.—І за вила хапається.—Я цим
конем орю? —питає.—Сію? Добро нажинаю? Геть з двору!» І на мене
визвірився. Ну, мене й сказило...
Біля клубу на тічку —ґвалт. Витанцьовують, духами пахне й
цигарками лавошними. Харитін Тиркало, гармоніст, мабуть,
п’яненький, приспівує:
Я на бочці сижу,
Бочка котиться,
Ніхто заміж не берьоть,
Заміж хочеться...
А місячно ж —хоч нитку в голку всиляй.
Поки йшли побіля клубу і лавки, дядько Тихін мовчали. А як
повернули у вуличку, вже до хати, повели далі.
— Воно якби мені той розум, що зараз, то, може б, я такого й не
зробив. А тоді... Приходжу до Юхима отак через тиждень та й кажу:
«Дай мені коника на Човнову з’їздить». А сам не знаю, куди й очі
подіти. Він зразу був забаскалився, не повірив, що, значить, на
23
Човнову. Ну, я таки його вкоськав. І Тетяну згадав, і парубоцтво
наше... Дав. А я на коня та в колгосп, та й поставив у конюшню.
Виходить, позаздрив циган старцеві, що в нього торба нова… Ото
таке.
Ми вбрели у грядки. Запахло баклажанячим огудинням.
— У хліві спатимемо? —питають дядько.
Йдемо до хліва. Дядько засвічують каганчика, а я деруся на сіно
аж під крокви. Крізь шпарку, проточену горобцями, місяць проткнув
сріблясту скалочку, в моєму кутку пахне влежаними яблуками і
огірками —то мама вечерю поклала.
Дядько заходжується чистити рибу, а я лежу з заплющеними
очима, і бачу місячне сяйво на Онайковому бугрі, і чую, як дзуремить
сопілка і вицокують жеребчикові копитця, а сам він гоготить, мов
полум’я, мов справжня комета...
А дядько хай так і знають: завтра я з ними по рибу не піду.
